Аналiз роману Пригоди Олiвера Твiста
Мiнiстерство освiти i науки України
Мiжрегiональна Академiя Управлiння Персоналом
Туркiвське вiддiлення
Реферат
на тему:
"Пригоди Олiвера Твiста"
Пiдготувала: студентка І-го курсу
Стефаник Ольга
Перевiрив: викладач з Зар. Лiтератури
Турка 2008 р.
В одному з номерiв лондонського журналу «Манслi мегезiн» за 1834 рiк було опублiковано гумористичний нарис про Лондон та його жителiв пiд заголовком «Пансiон»; унизу стояло досi не вiдоме читачам прiзвище Боз. Цим псевдонiмом пiдписав свiй перший твiр видатний англiйський письменник XIX столiття Чарлз Дiккенс (1812-1870).
Виходець iз зубожiлої родини дрiбного чиновника, майбутнiй письменник змалку змушений був заробляти собi на хлiб i в свої двадцять два роки вже встиг набути значного життєвого досвiду. А ставши професiйним журналiстом-репортером, вiн пiзнав життя всiх верств населення англiйської столицi, всiх її прошаркiв - вiд в'язниць та фабрик з виснажливою дитячою працею до суду й парламенту.
Саме в тi роки англiйська буржуазiя здобула свою остаточну перемогу над дворянством: внаслiдок так званого бiлля (закону) про парламентську реформу полiтична влада в країнi перейшла до рук промислової буржуазiї. І свою владу вона стверджувала насамперед за рахунок трудящих мас. Першим законом, який ухвалила буржуазна бiльшiсть у парламентi, став «закон про бiдних», прийнятий 1834 року. За цим законом змiнився характер парафiяльної фiлантропiчної допомоги злидарям: замiсть жалюгiдних коштiв, якi досi на неї асигнувалися, були вiдкритi так званi «робiтнi доми», тобто притулки, де силомiць розлучали родини, де бiднякiв майже не годували, примушуючи виконувати нiкому не потрiбну роботу, i взагалi знущалися з них так, що в народi одразу назвали цi притулки в'язницями. Таке вирiшення проблеми бiднякiв в iнтересах фабрикантiв (робiтники погоджувалася на будь-яке зниження заробiтної плати, аби лише не в притулок!) не могло не схвилювати демократично настроєнi кола країни. Пiзнiше Енгельс писав, що «питання про те, якою повинна бути доля цих мiльйонiв знедолених... це питання з часу бiлля про реформу стало питанням загальнонацiональним»
Працюючи й далi над нарисами, Дiккенс звернувся до змалювання трагедiї бiднякiв - теми, яка була вiдсутня в лондонських нi рисах його попередникiв (Ч. Лем, П. Еган, Л. Хант). Особливо яскраво цю трагедiю розкрито в нарисах «Смерть п'яницi» i «Помiчник судового пристава» (1835), де вперше в творчостi Дiккенса з'являється тема робiтних домiв та безсердечної парафiяльної фiлантропiї. Щоправда, в раннього Дiккенса таких нарисiв небагато: письменник ще сподiвається, що панiвнi класи здатнi подолати свою злочинну байдужiсть до злидарiв, забезпечити їх бiльш-менш пристойним житлом та шматком хлiба (нарис «Шинки»). Ця наївна надiя на те, що корiння зла - в окремих людях, а не в самiй капiталiстичнiй системi, значно обмежує соцiально-викривальнi тенденцiї «Нарисiв Боза» - пiд таким заголовком вони вийшли окремою книжкою на початку 1837 року.
наївнiй гуманностi - i тому аж нiяк не типовi для буржуазiї - джентльмени, в колi яких письменник намагається знайти своєрiдний утопiчний острiвець щирих людських взаємин, досить надiйно, як йому тодi здавалося, iзольований вiд бруду реальної капiталiстичної Англiї. Та зовсiм iзолюватись вiд реальностi нi письменник, нi його герої не можуть. Тому в романi виникають вставнi новели про бiднякiв, якi нагадують найтрагiчнiшi нариси Боза. Особливо яскрава вставна новела з XXI роздiлу, де змалювання нужди й злочинностi прямо пов'язане з викриттям буржуазного егоїзму. Воно становить основний змiст другого роману Дiккенса «Пригоди Олiвера Твiста», над яким вiн почав працювати 1836 р. Це був рiк напруженої полiтичної боротьби навколо «закону про бiдних», який саме вступив у силу, переконливо продемонструвавши, що англiйська буржуазiя «розглядає бiднякiв як злочинцiв, робiтнi доми - як виправнi тюрми, мешканцiв їх - як людей, що стоять поза законом»
про бiдних» та його безпосереднiх наслiдкiв: публiкацiя роману настiльки сколихнула громадську думку країни, що уряд був змушений утворити спецiальну комiсiю для перевiрки наведених автором фактiв. Але хоч тема робiтного дому постає i в дальших роздiлах твору, Дiккенс зображує не тiльки цей бiк тогочасної англiйської дiйсностi. Назрiвали новi суспiльнi явища, якi не могли не вплинути на його творчiсть. Адже 1837-1838 pp., коли створювався роман, позначенi народженням i початком розвитку чартизму - «першого широкого, справдi масового, полiтично оформленого пролетарськи-революцiйного руху».
Термiн цей походить вiд англiйського слова «чартер» - хартiя: так тогочаснi керiвники англiйського пролетарiату назвали свою полiтичну програму. Вона вимагала загального виборчого права - i пiд гаслом цiєї, як вiдзначатимуть засновники марксизму, справдi революцiйної на той час вимоги вже 1838 року почалися масовi демонстрацiї та мiтинги, па яких чартистськi агiтатори закликали робiтництво боротися за свої права, а не терпiти й страждати, як це робила бiльшiсть в'язнiв у робiтних домах. Революцiйної боротьби пролетарiату Дiккенс нi тодi, нi пiзнiше не прийняв. Але разом з тим навряд чи випадково, що саме в «Олiверi Твiстi» (вперше в творчостi письменника) натрапляємо на згадку про фабричних робiтникiв. Тiльки пiд впливом чартистського руху автор «Пiквiкського клубу» починає досить послiдовно переходити вiд комiчно-утопiчних мотивiв свого першого роману до соцiальної сатири, спрямованої проти суспiльних порокiв буржуазної Англiї. В «Олiверi Твiстi» Дiккенс, услiд за чартистами, привернув увагу громадськостi до нестерпно важкого становища широких трудящих мас i насамперед до нелюдських умов, у яких жило найбiднiше населення Англiї.
тварюками. В II роздiлi роману постав колективний образ таких «малих порушникiв», якi «вовтузилися цiлий день па пiдлозi, не потерпаючи вiд надмiру харчiв та одежi». З гiрким гумором, за яким вiдчувається глибоке обурення, автор розповiдає про страшнi методи їхнього «виховання». Серед Олiверових товаришiв по нещастю вирiзняється доведений голодом мало не до божевiлля хлопець, який змушує наляканих дiтей просити добавки кашi. Контрастом цiй спробi протесту є змальований з особливою сумною нiжнiстю «живий мрець» Дiк. Попри всi сентиментально-мелодраматичнi мотиви цього образу, в ньому розкривається типова для тих часiв доля маленької жертви робiтного дому. Глибину й смiливiсть дiккенсiвського документально обґрунтованого викриття буржуазної легенди про цi нiбито добре впорядкованi фiлантропiчнi установи для старих i дiтей важко переоцiнити.
Щире спiвчуття письменника-гуманiста до жертв буржуазної фiлантропiї невiддiльне вiд дошкульної сатири на їхнiх тюремникiв. Тут треба згадати колективний образ членiв парафiяльної ради, в якому вирiзняється джентльмен у бiлому жилетi, а також образи наглядачiв. Це мiсiс Менн, яка, «виховуючи» дiтей не лише голодом, а й рiзками та власним кулаком, при стороннiх лицемiрно маскується мало не пiд рiдну матiр своїх пiдопiчних. Зате її колега мiсiс Корнi, не лицемiрячи, одверто кляне «старих вiдьом, якi навiть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям», i взагалi осуджує «заслiплення» бiднякiв, незадоволення своєю долею. Вона гiдна свого начальника й майбутнього чоловiка - парафiяльного урядовця Бамбла. Його кредо, яке цiлком подiляє i мiсiс Корнi, полягає в тому, «щоб давати бiднякам саме те, чого вони не потребують». Бiдняки, якi насмiлюються вимагати реальної допомоги i, не одержавши її, помирають, є, на його думку, бунтiвниками та впертими злиднями. І те, що формально призначається на допомогу цим «злидням», має йти до рук корисливих чиновникiв - таких, як Бамбл,- в тому числi й портвейн, яким вiн частує мiсiс Корнi, а тим бiльше м'ясо, оскiльки воно, як твердо впевнений цей «фiлантроп»-практик, збуджує в бiдняках «протиприродний» бунтiвничий дух.
Недаремно ґудзики до шинелi, на котрих, як i на парафiяльнiй печатцi, вибито постать доброго самаритянина (бiблiйний символ милосердя), Бамбл заслужив, за його ж визнанням, тим, що не надав допомоги бiдняковi i той сконав пiд дверима робiтного дому. Цей епiзод яскраво викриває як лицемiрство буржуазної фiлантропiї, так i сутнiсть буржуазної моралi та фiлософiї, якi, i це добре розумiє Бамбл, виправдують i обґрунтовують подiбне «милосердя». Самовпевнений i самовдоволений чванько, вiн щиро вважає, що коли хтось навiть з вищих вiд нього за посадою чиновникiв суперечить йому, а тим бiльше, коли хтось iз нижчих чи бiднiших дозволяє собi те, що й вiн,- це означає «моральну революцiю», яка призведе країну до загибелi. Але одверто цю думку вiн з комiчно-патетичним обуренням висловлює тiльки на адресу простих людей. Перед вищими за посадою чи просто сильнiшими вiд нього Бамбл - боягуз.
У цьому - глибока типовiсть його образу як буржуазного чиновника, на що вказує Дiккенс у XXXVII роздiлi роману. Ім'я Бамбла в Англiї стало символом дрiбної чиновницької пихи, а його образ - першим у галереї тих «самовпевнених, лицемiрних, деспотичних i неосвiчених» англiйських буржуа-снобiв, якi «плазують перед тими, хто вищий за них, i поводяться як тирани є тими, хто нижчий за них»,- так, за визначенням Маркса, змалювали англiйську буржуазiю не лише Дiккенс, а й усi його соратники-реалiсти англiйської буржуазiї найголовнiше - вигода й грошi. Бамбл перед сватанням до мiсiс Корнi перераховує її срiбнi ложечки й трясе шкатулку, щоб почути «приємний звук, не iнакше, як брязкiт монет», а пiзнiше картає себе за те, що занадто дешево «продався», чуючи у вiдповiдь вiд своєї «половини», що це вона за нього переплатила. Вони обоє, по сутi, нiчим не вiдрiзняються нi вiд садиста сажотруса Гемфiлда, який зубами видирає свiй зиск у п'ять шилiнгiв, нi вiд трунаря Сауерберi та його дружини, чий сенс життя - знову ж таки зиск як на небiжчиках, так i на учнях. Причому, експлуатацiя останнiх повинна перекрити податок, що його трунар платить на користь бiдних,- отож учнiв треба «милосердно» й «саможертовно» годувати собачими недоїдками, як це й робить трунарева жiнка. Трунар трохи добрiший вiд неї, але це нiчого не мiняє в долi героя роману, як i окремi слабкi проблиски чогось схожого на людськi почуття у Бамбла: справжня людянiсть i доброта несумiснi з буржуазною iдеологiєю та практикою.
Так само жорстоким i хижим змальовано й старшого брата героя - Монкса, який задля збагачення пiдробляв документи, обiкрав рiдну матiр i переслiдує Олiвера, щоб привласнити його частку спадщини. Щоправда, Дiккенс схильний вважати головним джерелом його вад мало не вiд природи закладену в ньому виняткову зiпсутiсть. Однак з передiсторiї Монкса (розд. XLIX) не можна не зробити висновку, що ця зiпсутiсть - закономiрний наслiдок типового для буржуазiї шлюбу з розрахунку, який неминуче веде до розриву всiх родинних зв'язкiв, спотворених гонитвою за грошима. А- ця гонитва, як показано саме на прикладi Монкса, зв'язує всi прошарки англiйських панiвних класiв iз злочинним свiтом. Недаремно Монкс боїться зiткнення з законом так само, як i члени банди, на чолi якої стоїть Фейгiн.
Перше знайомство з «веселим старим джентльменом» починається з того, що Фейгiн, милуючись своєю «колекцiєю» коштовностей, радiє загибелi спiльникiв, якi не виказали його: отже, здобиччю нi з ким не доведеться дiлитися. Розумний, хитрий, лицемiрний i дуже спостережливий, Фейгiн не довiряє бiльшостi дорослих спiльникiв, люто ненавидячи декого з них,- насамперед Вiлла Сайкса.
Сайкс, за словами його коханки Ненсi, в бандi Фейгiна найвiдчайдушнiший i найжорстокiший. Моторошна сцена вбивства Ненсi i спроба вбити хлопчика Чарлi якнайповнiше пiдтверджують Цю характеристику. Та хоч би яким запеклим негiдником був цей грабiжник i вбивця, хоч би як наближався вiн наприкiнцi свого злочинного шляху до того ж стану зацькованого звiра, в якому закiнчив своє життя засуджений до страти Фейгiн, письменник зовсiм не ототожнює їх. Фейгiн «здавався потворним плазуном», а Сайкс, з його не раз пiдкресленою фiзичною силою й хоробрiстю, - хто завгодно, тiльки не гидкий плазун. Недаремно, зневажаючи й ненавидячи Фейгiна, Сайкс каже йому у вiчi, що вiн народжений вiд самого чорта. Перед своїм страшним кiнцем Сайкс починає вiдчувати потребу в спiлкуваннi з людьми, в їхньому спiвчуттi - i навiть здатнiсть до справжнього страждання. І за щось же кохає його Ненсi, не з рабською покорою, як Шарлотта - негiдника Ноя Клейпола, а по-людськи вiрно й самовiддано; перед загибеллю вiд його руки вона ще вiрить у можливiсть iншого життя не лише для себе, а й для Сайкса. Непересiчна, хоча й спотворена оточенням особистiсть, «пропаща сила» тогочасної буржуазної Англiї - ось ким можна вважати Сайкса на противагу Фейгiновi.
Провiдним його представником тодi вважався письменник Е. Бульвер-Лiттон, з чиїм романом «Пол Клiф-форд» (1830) Дiккенс прямо полемiзував у своїй передмовi до видання «Олiвера Твiста» 1841 року. Показуючи в романi соцiальне дно Лондона, письменник бореться за реалiстичне, неiдеа-лiзоване змалювання злочинцiв i злочинного свiту. Звiдси новаторство Дiккенса порiвняно з традицiєю «ньюгетського» роману. Воно полягає насамперед у тому, що Фейгiн i Сайкс, та й iншi члени банди, змальованi не тiльки в усiй побутовiй конкретностi свого «фаху», а й з неабиякою глибиною iндивiдуалiзованого психологiчного розкриття їхнiх характерiв. Душевний стан Фейгiна напередоднi страти i особливо - Сайкса пiсля вчиненого ним убивства показано так переконливо, що це було справжнiм вiдкриттям для тогочасних читачiв.
Проте вiн не позбавлений почуття власної гiдностi я гордостi: краще бути злодiєм, анiж залежати вiд будь-кого, каже вiн Олiверу, коли той хотiв порвати з бандою, У Джека одна мрiя i мета - розбагатiти, тому всяке iнше ремесло, крiм злочинного, вiн вважає принизливим.
Саме цим i визначається специфiка поведiнки й промови Джека в судi. Англiйська прогресивна критика (зокрема А. Кеттл у своїй статтi «Дiккенс i його творчiсть») акцентує увагу насамперед па викривальних мотивах Джекової промови, яка свiдчить, що вiн не хоче коритися несправедливому закону й усьому лицемiрному [10] суспiльству буржуазної Англiї. Та в цiлому поведiнка й слова юного злочинця настiльки смiшнi й недоречнi в своїй зухвалостi, що їх можна сприймати як свiдому пародiю на iгро-мову в судi iнтелектуального героя роману Бульвера «Пол Клiффорд».
Ще один типаж iз злочинного середовища - Ной Клейпол, «спiвучень» Олiвера у трунаря. Пройшовши «школу» дитячого притулку, де його виховали себелюбним, жадiбним, жорстоким, де його навчили бути донощиком, вiн опинився в бандi вже дорослим, але одразу «вписався» в неї. Пограбувавши трунаря й шукаючи легких великих заробiткiв, Ной охоче береться грабувати дiтей, як це йому пропонує Фейгiн, i, за iронiчним зауваженням автора, належним чином оцiнює таке «почесне» призначення. І тим, що вiн завершує свою кар'єру як штатний полiцейський iнформатор, Дiккенс показує, яка мала рiзниця мiж мораллю буржуазiї i злочинцiв, наскiльки органiчний зв'язок мiж дном суспiльства та буржуазними державними установами.
до буржуазної фiлософiї, яка заперечує «геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттiв». Саме зi сферою почуттiв, а не з розумом i спритнiстю, тiльки й пов'язує письменник свої пошуки людяностi навiть у злочинному свiтi, де й видiляє лише двох спiльникiв Фейгiна: згаданих уже Чарлi та Ненсi. Хоч як схилявся Чарлi перед здiбностями й розумом свого приятеля Джека, хоч як вiрно служив вiн Фейгiновi, проте вiн не може змиритися з убивством Пенсi. Тому Дiккенс вiрить у те, що Чарлi знайде в собi сили i стiйкiсть, щоб повернутися до чесного життя.
Наскiльки спонтанне прозрiння Чарлi, настiльки ж детально пiдготовлене й психологiчно вмотивоване прозрiння Ненсi. На вiдмiну вiд iнших членiв банди, вона здатна жалiти людей i спiвчувати їм. Захищаючи Олiвера й прагнучи допомогти йому, Ненсi знаходить у собi сили, витримку i мужнiсть цiною власного життя здiйснити свiй план допомоги. її людянiсть так само переконливо виявляється i в її ставленнi до Сайкса.
життя лондонських низiв - англiйського письменника-реалiста XVIII столiття Данiєля Дефо. Варю сказати, що образ Ненсi - найяскравiший з жiночих характерiв у романi «Олiвер Твiст».
І хоч Дiккенс прямо й не розкриває соцiального корiння злочинностi, але мораль i суспiльне життя, злочиннiсть i злиднi об'єктивно взаємопов'язанi в «Олiверi Твiстi» тонкими й виразними образними асоцiацiями так само, як лондонське дно, злочинний свiт i робiтний дiм. Його мешканцi - деморалiзованi жебраки й п'янi старi жiнки - вельми схожi i на лондонських жебракiв, що борсаються у багнi острова Джекоба, i на вiдвiдувачiв та завсiдникiв резиденцiї Фейгiна - трактиру «Три калiки».
правосуддя. Тому вже в «Пiквiкському клубi» з'являються сатиричнi образи судових чиновникiв Додсона й Фогга, яким байдуже, на чиєму боцi правда. А в «Олiверi Твiстi» так само байдужий до цього й полiцейський суддя Фенг. Хоч вiн iнколи й «силкується стати в позу оборонця покривджених», але в його очах усi, хто потрапив йому до рук, якщо не злочинцi, то симулянти й порушники присяги.
Не кращi вiд служителiв закону й церковники. Щоправда, епiзодична постать парафiяльного священика, який рiвно на годину запiзнюється на похорон жебрачки i справляє обряд за чотири хвилини, не такий художньо виразний, як сатиричний образ проповiдника Стiггiнса, що обдурює своїх парафiян («Пiквiкський клуб»). Але там ще немає тих узагальнюючих висновкiв, до яких приходить письменник щодо церкви в романi «Олiвер Твiст»: «Вiдберiть у єпископа його сутану або в парафiяльного бiдла його капелюх та галуни - що вiд них лишиться?»
котрi спiвчувають i допомагають Олiверу, сприймаються в романi майже як виняток.
В такому оточеннi, правдиве змалювання якого становить головну цiннiсть i новаторство роману, переживає свої пригоди його маленький герой. Сюжетна лiнiя Олiвера була б традицiйною для англiйської лiтератури, якби не те, що вiн - незаконнонароджений. На противагу жорстокiй моралi тогочасних англiйських буржуа, Дiккенс-гуманiст чи не перший в англiйськiй лiтературi прагне в образi Олiвера показати, що дiти вiд «грiховного» зв'язку нiчим не вiдрiзняються вiд дiтей, народжених у церковному шлюбi, i можуть мати вiд природи таку стiйку чистоту й благородство, що їх не здатнi викорiняти найпотворнiшi умови життя. Емоцiйний вплив цього образу на читачiв був таким, що пiсля публiкацiї роману дiтям-жебракам в Англiї почали давати бiльше милостинi. І це нiби пiдтвердило думку автора, що треба покладати надiю лише на iндивiдуальну приватну фiлантропiю, носiями якої й виступають позитивнi персонажi роману.
їм вдається бути безкорисливими, незалежними вiд буржуазної моралi й загальноприйнятих мiщанських поглядiв. Навряд чи часто зустрiчалися Дiккенсу такi люди в сучаснiй йому Англiї. Тому їхнi образи набагато менш переконливi, нiж негативнi персонажi роману,- особливо майже безбарвна постать коханого Рози - Гаррi Мейлi.
долi Ненсi, чому Дiккенс, як свiдчить його листування, надавав великої ваги: адже якби не мiсiс Мейлi, доля Рози могла б стати такою ж, як i в Пенсi, на що остання небезпiдставно натякає у своїй розмовi з Розою (розд. XL). Певна iндивiдуалiзацiя образу Рози вiдчувається лише в її ставленнi до Гаррi: воно iлюструє думку Лесi Українки про те, що лагiднi героїнi Дiккенса мають принаймнi почуття людської гiдностi, яке набагато вiддiляє їх вiд iдеалу безсловесної овечки.
|
