Багряний Іван
Іван Багряний (2 жовтня 1907 — 25 серпня 1963) вписав своє iм'я в iсторiю як найвидатнiший полiтичний речник першої емiграцiї з Радянського Союзу. «Стара» емiграцiя вийшла за кордон порядком оборонної вiйни з окупантом, вона не жила пiд окупантом, її руки i ризи були чистi вiд будь-яких пiдкорень, компромiсiв. Коли останнi ар'єргарди Української Армiї вiдходили за Збруч, поколiння Багряного було у вiцi 12-15 рокiв. Зокрема i дванадцятилiтнiй Іван Багряний, син охтинського муляра Павла Лозов'яги, на власнi очi бачив заграви українсько-росiйської вiйни, терор московських бiльшовикiв. Бачив, як пiвнiчнi наїзники вбили дядька, вояка Української Армiї пiд командою Симона Петлюри, i тут же поруч повалили на смерть його коханого дiда-пасiчника.
Але країна не могла емiгрувати. Вона вирвала у ворога компромiс нової економiчної i нацiональної полiтики, юридичне визнання її самостiйности (конституцiя СРСР) i була далi у вiдродженнi. Вiдродження, як i весну, не можна скасувати. Тому неминуче Україна почала перемагати в нерiвному радянському компромiсi з Москвою. У це змагання втягалось i пiдростаюче поколiння Багряного, поспiшаючи добути освiту i позицiю на великому фронтi.
Строки iсторiї були невмолимо короткi — встигла чи не встигла нацiя стати на ноги; встиг чи не встиг юнак закiнчити вищу освiту; мусiв чи не мусiв пройти крiзь масовi примусовi органiзацiї профспiлок, комсомолу, партiї; встиг чи не встиг знайти себе i своє життьове покликання — а вже над головою шумить нова гроза тотального вражого терору. Зламавши компромiс i договiр (яким була конституцiя), Москва нищила безоружну країну кулею, депортацiєю, тюрмою i органiзованим голодом. Стався геноцид — замах на Вiдродження, на всю нацiю.
Що встиг вiн зробити? Технiчна i загальна освiта. Перша збiрка поезiй «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марiя», роман «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозицiйнiй добiрнiй групi письменникiв МАРС (Пiдмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але вiн тiльки-но встиг переступити порiг суворої школи лiтератури, як НКВД перетворило його на «зека» — в'язня далекосхiднього концтабору. Втеча, бездомнiсть, мандри i поворот до своєї країни, що ще не одiйшла вiд геноциду, а вже була напередоднi нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все це описане в романi «Сад Гетсиманський», що його вважають значною мiрою автобiографiчним.
Друга свiтова вiйна дала «вихiд» на Захiд крiзь вогнянi ворота фронту, крiзь цвинтарнi табори полонених i концтабори, крiзь унтерменшiвську категорiю «остарбайтера», крiзь оунiвське пiдпiлля. Волею i неволею мiльйони українцiв з УРСР опинилися на Заходi. Кiлькасот тисяч їх остались емiгрантами.
Не емiграцiя, а «iсход», не група однодумцiв, а неймовiрна мiшанина маси — колишнiх в'язнiв i колишнiх сексотiв; партiйних i безпартiйних; рядових червоноармiйцiв i полковникiв та генералiв; неписьменних i письменникiв; колишнiх полiтичних i колишнiх кримiнальних злочинцiв; свiдомих патрiотiв i русифiкованих; таких, що були патрiотами Радянської України, будували в нiй українське вiдродження, i таких, що були внутрiшнiми емiгрантами; селяни, робiтники, фахiвцi. Коротко — це вийшов конгльомерат отiєї соцiяльної кашi, на яку перетворив комунiст-окупант суспiльство України.
З цiєї кашi не мiг нормально формуватися струмiнь полiтичної емiграцiї, бо Нiмеччина стала для втiкачiв не країною полiтичного азилю, а країною концтабору. На емiграцiї теж не було свободи. Не менш, нiж заборонами, перешкоджала гiтлерiвська Нiмеччина формуванню полiтичної емiграцiї усiлякими «розенбергiвськими штабами», в яких псувалися i компромiтувалися навiть i дуже пристойнi люди. Наскiльки не помиляюся, Багряний пiшов на Захiд i в емiграцiю через оунiвське пiдпiлля.
оста, «советського человека» i показали пiд нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волi до життя i боротьби. Для старої емiграцiї образ Григорiя Многогрiшного, що подолав i тигрiв, i НКВД i вирвався у вiльний свiт, здався таким зухвалим i перебiльшеним, що Мосендз i Клен вирiшили спародiювати Багряного-Многогрiшного в вигаданому ними гумористичному Горотаку. Одначе Горотаковi не вдалося подолати Багряного так, як Стрiсi — Семенка. Многогрiшний перемiг, i Горотак вийшов лише симпатичним, буквально дружнiм шаржем. Горотак тiльки збiльшив популярнiсть Багряного-Многогрiшного.
Кажуть, Багряний належав якийсь час до ОУН. Степан Бандера нiбито вiдпустив Багряного на власну волю творити власну партiю з емiгрантiв iз УРСР, визнаючи нiбито, що ОУН полiтично не впорається з цим завданням. Якщо це було так, то було слушно. Нi в якi-бо готовi форми не мiг умiститися чвертьсторiчний досвiд України в складi СРСР з двома свiтовими вiйнами й двома тоталiтаризмами як рамками i як тлом. Нi форми ОУН, нi форми українського соцiялiзму чи ундизму не могли вмiстити й оформити того, нового, ще не визнаного в iсторiї полiтичного досвiду України.
Тут мусiли сказати своє слово тi, в кого той досвiд був вписаний i на сердцi, i на шкурi. Багряний, щедро обдарований iмпульсом чи iнстинктом iнiцiятиви, першим сказав це слово, якщо не вважати статтi Аркадiя Любченка «Україна живе!», написаної зразу пiсля втечi з України бiльшовицького окупанта 1942 року.
Памфлет-брошура Івана Багряного «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» — це нiби перша полiтична деклярацiя прав i гiдностi людини i нацiї з-пiд московсько-бiльшовицького тиску. Вона вийшла в розпалi примусової репатрiяцiї колишнiх радянських громадян, яка супроводжувалась i тихими, i голосними трагедiями насильства, тортур, знищення. Колишнi зеки, ости, полоненi ховалися пiд iменами чужих нацiй i людей, не смiли признатись, хто вони i звiдки.
Брошура Багряного сказала все за них. Сказала кiлькома мовами, будучи перекладена також на англiйську, еспанську, iталiйську мови. Кожний остiвець читав її, i пригортав до грудей, i показував чужинцям як посвiдку своєї особистости. Багряний повернув людинi її полiтичну пам'ять. Вiн почав з того, як у нього на очах московськi бiльшовики вбили його дядька i дiда i як було розстрiляно вiдродження його народу та вчинено геноцид. Комунiзм — найновiша фаза росiйського iмперiялiзму i засiб знищення пiдвладних йому нацiй — в тому числi української. Супроти цiєї сили виникає явище емiгрантiв з УРСР i їх рiшучiсть до полiтичної боротьби.
то зовсiм не через банк вроджених якостей, а тому, що пiдросiйська Україна взагалi нiколи не мала i п'яти рокiв елементарної свободи для практичної громадсько-полiтичної iнiцiятиви i самоорганiзацiї.
Анахронiчнi догматичнi спори про соцiялiзм, а також вплив моди вiку творити партiю за принципом провiдництва та iдеологiї, а не практично-полiтичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва i УРДП. Вони також стали на завадi того, щоб цей осередок став школою полiтичної самоосвiти, з одного боку, а з другого — оперативною базою для виконання найдоконечнiших практичних завдань, що їх поклала на емiграцiю поневолена батькiвщина.
дiяльнiсть УНРади. Багряний був єдиний iз полiтичних лiдерiв емiграцiї, що зумiв найти групу росiйських полiтичних дiячiв, якi пiшли на спiвпрацю з українцями на базi безумовного визнання державної самостiйности України. Це Алексiнський — знана постать у полiтичнiй iсторiї Росiї нашого столiття. Алексiнський вже i переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та видавав у видавництвi «Українськi вiстi» свiй орган «Освобождение».
Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полi української емiграцiї, вносити розвал i в саму УРДП, ба навiть i на власну родину тиснути. Але з другого боку органiзований Багряним гурт ентузiястiв УРДП допомiг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловiв» i «Саду Гетсиманського» чужими мовами.
Ця симбiоза письменника з його партiєю не була випадкова. У своїх поезiях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морiтурi» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у повiстях «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як i в своїх публiцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емiгранта з УРСР iстину. А саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива, Україна жива! Нiякого вакууму пiд диктаторським режимом, лише стиснена до неймовiрности, але тим сильнiша жива енергiя, жива душа — жива нацiя.
Уявляю, яка дорога була кожному не тiльки уердепiвцю оця велика реабiлiтацiя людини, нищеної пiд наклеюваними їй ярликами «ворога народу», зека, оста, бандита тощо. За це будуть вдячнi письменниковi мiльйони й по той бiк заслони. Це пiдкреслив i чужинецький критик Юзеф Лободовський у статтi про «Сад Гетсиманський»:
«Парадоксально, ця книжка, де дiються справдi несамовитi речi i безперервно поневiряється людська гiднiсть, є по сутi одним безперервним хоралом на честь людини i її духових вартостей. Багряний описує таку страшну дiйснiсть, про яку Кестлеровi навiть i не снилося. А все ж таки «Тьма опiвднi» є книжкою понурою i гнiтючою. Натомiсть «Сад Гетсиманський» закриваємо — не бiймося цього банального вислову — з почуттям духового пiдсилення. Що страшнiшi речi дiються в книжцi, то бiльшу вiру в людину викликають у читача».
автора, що на самому днi пекла зумiв побачити людськi прикмети навiть у найозвiрiлiших осiбнякiв» («Культура», 1951, ч. 1).
Лободовський вловив ще одну прикмету Багряного-письменника — його здiбнiсть до оптимiзму серед трагедiї, його гумор серед вiдчаю, його «кошмарний гротеск». Людина Багряного перемагає «в глухiй вiйнi, що провадиться на величезних просторах євразiйської iмперiї».
Цi хиби є в прозi, i в поезiї, i в драмi Багряного. Але найбiльше позначились вони на поетичному його доробку, де такi шедеври, як «Собачий бенкет», є винятком.
Здоров'я, сила, лицарськiсть i любов до людини та до свого народу — цi прикмети знаходить Юрiй Шерех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цiєю повiстю «стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всiм своїм духом, усiм спрямуванням, усiми iдеями, почуттями, характерами. Цим вiн говорить нове слово в українському лiтературному процесi». («Твiр про мистецтво стрiляти», «Українськi Вiстi», 1947, 6 квiтня). Щедра i прихильна критика у англосакськiй i нiмецькiй пресi свiдчить про те, що «Тигролови» стали новим — i саме українським — словом у пригодницькому жанрi свiтової лiтератури.
Іван Багряний i як людина, i як полiтичний дiяч, i як письменник був обдарований щедро силою i талантом. Ішла ця сила з глибокого корiння його в українському життi сучасному i минулому. Вiн мав чудове вiдчуття ритму сучасности i ритму минулих вiкiв. І тому так природно зринає в лiпших бароккових своєю природою мiсцях його творчости якась пiдземна течiя древнього багатирського епосу, казки, думи. І все це поєднується з доброю усмiшкою людини, яка така сильна, така любляча, що при всiй своїй шаленостi може обiйтись i без помсти за всi незчисленнi образи i кривди, завданi їй своїми i чужими.
Гора наклепiв на Багряного вивершилася в 1963 роцi, перед його смертю, брудною книжкою «На лiтературному базарi. Поезiя, проза i публiцистика Івана Багряного». Пiдписана псевдонiмом, ця книжка має прямий логiчний i змiстовий зв'язок з радянськими нападами на Багряного. Вона свiдчить тiльки про його вагу як письменника i дiяча.
У Достоєвського є одне мiсце про талант i нiкчемну злобу: «Ти ще нiкому непотрiбний, тепер нiхто тебе не знає i не хоче. Так свiт iде. Почекай, не те ще буде, коли взнають, то в тебе є обдарування. Заздрiсть, дрiб'язкова пiдлiсть, а найбiльше глупота наляжуть на тебе сильнiше за злиднi. Талантовi треба спiвчувати, йому треба, щоб його зрозумiли; а ти побачиш, якi пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в нiщо i з презирством дивитися на те, що в тобi виробилося тяжкою працею, терпiнням, голодом, безсонними ночами. А ти задирливий, ти часто недоречно гордий i можеш образити самолюбну нiкчемнiсть, i тодi бiда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать шпильками».
І замучили. В листi-оголошеннi згаданої вище пасквiльної книжки написано, що вона «є вбивчою для Івана Багряного». Шизофренiчна своєю одвертiстю претенсiя бути вбивцею. Насправдi це була тiльки остання шпилька серед страстей тiєї української Голготи, що її пережив i змалював Іван Багряний.
|
