Барка Василь
(Справжнє iм’я — Василь Костянтинович Очерет)
(Народився 16 липня 1908)
16 липня 1908 — село Солониця: дата i мiсце народження.
Село невелике, примiтне тiльки старовинною церквою, валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками поблизу: звiдти в час бiди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замiсть соли; можливо, так було з вiкопомної давнини.
Батько вiдбув звичайну службу в козачих частинах i росiйсько-японську вiйну.
Сiм'я переїхала на вiдкритий степ, приблизно за п'ять верст вiд мiста (Лубнi), розмiщеного над рiчкою на горах, так що здалеку видно було позолоченi банi його церков.
В степу, вiд великого шляху Лубнi — Ромодан, ночами звертали напасники до самотньої оселi — грабувати. Батько вiдганяв; стрiлянина часом тяглася до ранку. То першi враження неспокiйного побуту.
На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помiнявся з ним надiлами: вiдступив йому вибудувану садибу з великим садом, а перебрався на порожню дiлянку за дванадцять верст вiд мiста i там знов почав будiвництво.
Нова оселя постала недалеко вiд хуторця Миколаївки. Внизу, при згiр'ях, свiтилось проточне озеро. А по другу сторону — степ iз козачими могилами i якимись давнiшнiми; з кам'яними статуями на верхах.
В хуторi була трикласна початкова школа — я вiдвiдував її. Перше мистецьке враження: мандрiвний диякон-живописець на замовлення батька намалював на великому аркушi покрiвельного залiза — iкону «Молiння про чашу»: Христос бiля скелi, серед смутних дерев Гетсиманського саду. Образ займав усе покуття хати.
грошi з проданого надiлу.
Переїхали в мiсто. Жили в сараї на дворищi купця другої гiльдiї — в нього батько колись, ставивши хату, купував будiвельний матерiял.
Батько взяв на виплату хатку на узлiссi, за мiстом.
вчитися безкоштовно. В роки громадянської вiйни, при постiйних змiнах влади, «бурса» дiяла.
Школярi надолужували своє — вiдчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрiй справжньої побожности.
Переформувалася бурса в трудову школу: спершу — в старому будинку. Викладач математики давав читати клясичнi українськi книжки.
Школа перейшла в новий будинок; там новi вчителi навчили нас безбожництва.
Батько працював спершу як тесляр в артiлi «Увечный воин»; потiм став брати на обробiток i догляд запущенi сади — за третину врожаю.
«Гайдамаки» прочиталися легко, з цiкавiстю; але «Божественна комедiя» зосталася бiльшою частиною незрозумiла, тiльки чудовi iлюстрацiї ввели в цiлий свiт надзвичайних подiй i запам'яталися назавжди: так само, як постiйнi розмови батька з його приятелями — про його улюблену книгу, «Апокалiпсис», про значення приходу кожного ангела i кожного звiра.
Одного разу в потязi, коли вiдправляв сiдла, — занедужав на тиф, пiсля якого почалися ускладнення. Вже помирав, i його вiднесли в мертвецьку (колишня часовня в кiнцi двору при лiкарнi), але талановитий молодий лiкар Котляревський, з єврейської родини, прибувши пiсля студiй, пiшов на огляд i завернув його нари назад.
Коло двох рокiв батько лежав недужий. Була нужда i голод. Тодi я помандрував найматися на працю по селах i приносив «натуральний» заробiток.
То гiркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя з багатствами народних говiрок. Повно драм людських. Живi перекази. Щедра природа. Рiзноманiтнiсть селянських характерiв. Хоч робота тяжка: вiд сонця до сонця. Недiлями ж пасучи конi в степах, багато читав; приносив книги з мiста, позичаючи в приятелiв.
i треба було впоратися коло коней i волiв.
Повернувся до мiста зовсiм; скiнчив «трудову школу». Поступив на учительськi курси, що перетворилися на педагогiчний технiкум. Помилково вибрав собi математику i фiзику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Вiн пiзнiше став фахiвцем — автором першого в СРСР пiдручника фотограметрiї, виданого картографiчною управою Совнаркому в Москвi, i професором математики в Новосибiрському унiверситетi: приїжджав туди з пiдполяр'я, де був головним iнженером аерофотознiмання на все побережжя Льодовитого океану.
Найстарший брат, Олександр, працював до кiнця життя як iнженер. Середульший, Іван, здiйснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рiк старший, ми разом вiдвiдували класи сiльської школи i Духовного училища в мiстi.
Вiн в юнi роки любив бути служкою в храмi; все пригадую його в стихарi, з свiчкою — в Братськiй церквi, коли служили, приїжджаючи, митрополит В. Липкiвський i єпископ Ярещенко, надзвичайний проповiдник, що приваблював мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати вiри: так сталося зо мною; але брат зберiг її* (*Чутка про насильницьку смерть брата i матерi не потвердилась).
Мене тодi цiкавили соцiальнi науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути глибини цього вчення: студiював його «клясикiв». Але хмарнi теорiї не могли задовольнити серця. В той час популярним ставав бухарiнський стиль — з iдеалом лiберального соцiялiзму, скажiм, як в реформах Дубчека для сучасної Чехо-Словаччини.
школи. Тодi гримiла лiтературна полемiка, прапороносцем якої став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була менi якась стороння; бракувало там шукання глибинних сторiн справи, i весь час виходив назверх таки спрощений концептивний позитивiзм, переборений тiльки в кiнцi полемiки — в проголошеннi гасла про «романтику вiтаїзму».
Зате праця Юринця про Тичину дуже тодi сподобалась; вiн, походячи з Галичини, як i Курбас, був мислителем — енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейської поезiї. Його монографiя на той час була новiстю, приводила до оригiнальних висновкiв про багатостороннiй стиль «клярнетиста» Тичини.
Було в мене тодi благоговiння перед нашим мандрiвним фiлософом XVIII столiття, Сковородою (походив з моєї Лубенщини); i я не бачив тодi достатньої причини, чому так полемiсти з Вiдродження 20-х рокiв здебiльшого «звисока» ставилися до нашої старовинної клясики. Для мене, цiлковитого сковородинця, близько пiдiйшов Достоєвський, предмет величезного ентузiязму, — i в тi роки, i пiзнiше. З рiдного письменства були кумирами — звичайно, крiм Шевченка, — на першому мiсцi Іван Франко: особливо його проза, пiсля нього Коцюбинський, Стефаник.
Закiнчивши педагогiчний технiкум, пiсля всiх драм i конфлiктiв став учителем математики i фiзики, але слабим, в неповнiй середнiй школi. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту вiд шахти «Тошкiвка»: мiж високими крейдяними горами i нижчими — iз звичайних скель, на березi Дiнця. Сьома Рота, лежачи в мiжгiр'ї, втопала або в чорний дим вiд шахти, або в бiлу куряву, несену з крейдяних верхiв'їв. Нещасливi випадки в пiдземеллi, пияцтво i «поножовщина» були звичайним явищем, i завжди вранцi на вулицях знаходили трупи.
Учнi спочатку ставилися вороже до нових вчителiв, але скоро привикли i були дуже милi.
Довелося 1928 року виїхати поспiхом з України, властиво — тiкати: через конфлiкти з мiсцевими партiйними керiвниками.
Здавна приманював Кавказ; i Кубань була омрiяною землею.
Там скiнчив фiлологiчний факультет, зрiкшися попереднього фаху, для якого не годився.
А тепер, згадуючи життя бiля Дiнця, складав i сам лiрику. Послав першi вiршi Тичинi, i, — на моє радiсне здивування! — вiн надрукував їх в «Червоному шляху», найбiльшому в той час перiодичному журналi в УССР. (Тичина редагував вiддiл поезiї).
1930 року вийшла моя перша збiрка поезiй: «Шляхи» в Державному видавництвi в Харковi, тодiшнiй столицi. Рання авторська надiя була гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензiєю, сам заголовок якої вiдбиває весь її змiст: «Проти клясово-ворожих вилазок в поезiї». Друкувалася вона на всю сторiнку в столичнiй «Лiтературнiй газетi»; мiстила неправдивi закиди.
— в спробах вiдновити релiгiйний «пережиток капiталiзму», хоч я теж i цього не робив, а тiльки будував символiчнi картини з подихами вiчних сил, що дiють над обмеженою реальнiстю видимого.
Найгострiше обвинувачення було — що я нiбито хотiв вiршами повiдомити пресу на Заходi про фiзичну лiквiдацiю «служникiв культу», але насправдi я тiльки подав експресiонiстичний опис того, що дiялося пiд час антирелiгiйного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика, патера i равина, ведених пiд скiсний гостряк гiльйотини. Навiть провiдний вiрш з ортодоксальною думкою не врятував збiрки, i довелося на зборах «РАПП»-у без кiнця «каятися». (РАПП: Росiйська Асоцiацiя Пролетарських Письменникiв; мала українську секцiю, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в «буржуазному нацiоналiзмi».
Зрештою, вирiшила письменницька управа: треба скласти «виробничi», «трудовi» поезiї, вiдвiдуючи завод «Краснолiт» i частково працюючи там. Я так i зробив. Виникла збiрка «Цехи», видана 1932 року також в Харковi — в ЛiМ-i (Лiтература i Мистецтво).
Рецензiя в «Лiтературнiй газетi» була прихильна — з тiєю iдеєю, що автор виправляється i зростає свiдомiсть.
Але я вже не мав надiї; хоч i цiлком щиро писав на сюжети «виробничi», але вiдчував: бiльше не зможу так писати. Напроти того, як я хотiв писати i мiг, — не можна було.
Замовк. Вибрав добровiльну поетичну нiмоту — замiсть писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятилiття: аж до приходу нiмцiв. Але дома, пiзнiми вечорами, часто писав вiршi; вони майже всi пропали пiд час вiйни.
На Кубанi тодi була «українiзацiя» — передусiм для мiста, єдиного великого мiста-столицi, що серед українського населення козачої области зрусифiкувалося було бiльш як наполовину. Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), i заохочував до здiйснення справи, схваленої на самому московському «олiмпi». Ми з одним приятелем, лiнгвiстом, плекали тодi «страшну таємницю»: мрiю про з'єднання Кубанi i України — для здiйснення принципу справедливости.
Обидва були цiлком лояльними громадянами i гадали, що при радянському ладi можливо перебороти болючi розриви, проведенi через український народ при «проклятому» «царизмi».
Про це ми згадували з ним через тринадцять рокiв, пiд час вiйни — вже на Заходi. Але сила «культу особи» подавила справедливiсть; Кубань i досi вiдiрвана вiд основної маси українцiв.
покинути український вiддiл i перейти на бiльш нейтральний вiддiл iсторiї середньовiчних захiдньоєвропейських лiтератур. Але цей вiддiл проваджений був росiйською мовою.
Через пiвтора року в Кремлi, з наказу Сталiна, проголосили похiд проти «українiзацiї» i злiквiдували її на Кубанi.
Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий робiтник (складати каталоги, тексти «етикеток», плянувати експозицiю, дослiджувати експонати, що зоставалися в «фондi» через невизначенiсть). Воднораз працював над роздiлами з фахових аспiрантських курсiв.
Дослухував аспiрантськi курси в Москвi вже пiзнiше; тодi ж вибрав тему дисертацiї: про спiввiдношення реалiстичности i фантастики в стилi «Божественної комедiї» Данте.
В музеї служба скiнчилась катастрофою з вiдданням пiд суд. Хоч достатнiх причин до того не було; я з фонду, визначивши данi про картини, включив в експозицiю естамп Дюрера: «Чоловiк смутку» (бичування Христа), копiю А. Іванова (автора «Явлiння Христа народовi») — з картини Веронезе «Пiєта», гарнi копiї з Рафаелевої «Мадонни з святим Георгiєм»; з «Ночi» («Рiздва») Кореджiо; та ряд iнших картин, справжньої мистецької вартости, з релiгiйними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: «контрреволюцiйне оформлення художнього музею».
Тiльки коли раптом в Кремлi змiнився тон i почались нагiнки на «спрощенцiв», що збiднюють збiрки клясичного малярства в музеях, — прийшов i мiй порятунок.
А з свiжих курсiв, що слухав їх в Москвi: вiд професорiв Пурiшева, Поспєлова, Дератанi, Шiллера* (*Професор, однофамiлець клясика), i особливо з бесiд з Джiвелеговим, — я дiстав значну обнову i вкрiплення в суто гуманiтарному напрямку думки.
Через чотири роки, протягом яких читав курс iсторiї середньовiчних лiтератур на фiлологiчному факультетi (Пiвнiчний Кавказ, де i вчився попереду), — я закiнчив дисертацiю i захистив її в Москвi. Це було якраз в день миру з Фiнляндiєю, коли вперше зняли затемнення i багато людей з академiчного кола прийшло на захист.
Потiм, з лiта того року, була хвороба (легенi i серце); на весну одужав.
Почалась вiйна — я з багатьма iншими попав до т. з. «народного ополченiя»; мiг звiльнитися через нездоров'я, але не захотiв, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми вiдбували вiйськовий вишкiл i справляли протиповiтряну службу на покрiвлях високих будинкiв: на випадок, коли падатимуть запальнi бомби.
Проте наступ нiмцiв був такий швидкий, що нас вiдправили до польових окопiв i приєднали до регулярної вiйськової частини.
В нiч на 10 серпня 1942 року нiмцi раптово змiнили напрямок наступу — тодi нас дуже швидко повели: їм назустрiч, переймати бiля рiчки. На жаль, через непiдготованiсть (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулiв-детонаторiв: забули видати) i через невдалий маневр командування все закiнчилось м'ясорубкою.
Пiсля удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свiдомiсть. Опритомнiв, добувсь до городiв на околицi i залiз в покинуту хатку; вся лiва сторона гiмнастьорки була закривавлена i прилипала.
Увечерi розбудили люди, що жили в хатцi, — вони днями ховалися в «щiлинах» (траншеях).
Передягли в робiтничий одяг. Другого дня я попросив сусiда, що навiдався, — помогти менi дiйти до рiчки: хочу переплисти на другий берег Кубанi. Випросив у господарiв гумову подушку: надути її перед тим, як пiти в воду, — течiя великої рiчки дуже швидка i з водоворотами: навiть не кожен здоровий мiг переплисти.
Але якраз на березi стояли колони нiмецьких танкiв; довелось вертати звiдти.
Бiльш як мiсяць потiм хворiв i не мiг ходити. Плече все гнило, i голова тьмарилась; медикаментiв не було нiяких. Я жував цибулю i часник разом, робив «котлету» i прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгi тижнi господарi натерпiлися; бо на брамi, як i скрiзь по мiсту, висiли великi нiмецькi об'яви: тим, хто ховається пiсля побоєвища, i власникам будинкiв — розстрiл на мiсцi. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських лiтакiв скинуто об'яви: всi, хто зостався живий при нiмцях пiсля побоєвища, проголошувалися «iзменнiкамi родiни». Ця об'ява безмежно обурила. Чоловiк опинявся мiж двома смертями, викреслений iз живих. То була доля дуже багатьох i куди гiрша вiд моєї i зачепила мiльйони людей. В той час вирiшився мiй цiлковитий розрив з режимом.
Виздоровiвши, працював при свiчнiй фабрицi, в лябораторiї. Коли звiльнили, — бо старий вiск i стеарин скiнчився, а нового не було, — став працювати коректором, одночасно i справляв мову, в українськiй частинi газети «Кубань», що тодi почала виходити.
Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були разом iз шкiльним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потiм вчилась в театральному iнститутi). Нiмцi захопили частину евакуйованих i завернули назад.
Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влiтку; син Юрiй народився 1933 року восени, пiд час великого штучного голоду на Кубанi. Голод забрав багато жертв; на самiй Українi коло семи мiльйонiв, на Кубанi приблизно пiвтора мiльйона — з трьох з половиною чи чотирьох.
Нiмцi проголосили евакуацiю всiх мужчин; забув, здається, до 55 рокiв; полiцiя вишукувала — хто зостається.
Ми вiд'їжджали 29 сiчня 1943 року; всi говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось.
Було холодно i снiжно. Небагато хто зважувався брати сiм'ю в вiдкритi зимовi степи з хуртовинами. Я теж покинув мiсто сам.
Дiстались на «чушку» — замiновану по боках смугу широчиною понад десять метрiв, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кiлометрiв, — точно не пригадую! — вона врiзається в води Озiвського моря в напрямку до кримського берега, до Єнiкале, де було колись турецьке укрiплення.
Морська течiя несла масу криги: ми по нiй настилали дошки i йшли до чистого мiсця: зустрiти який-небудь катер.
З людей, що переходили попереду, багато згинуло.
Пiзно ввечерi пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будiвельне дерево з пароплавика i перенiсши його по дощанiй дорожцi на морi — до пристанi на вiстрi «чушки».
Другого дня нiмцi вистроїли нас як полонених; дали по житнiй буханцi на двох i колоною повели на вокзал; погрузивши в товарнi вагони, повезли через Крим i далi — через Україну, на вiдкритих платформах при лютому морозi i вiтрi, з зупинкою в Кривому Розi. Пiшки переходили ми через Днiпро, при Днiпрельстанi, що його тодi ремонтували iталiйцi.
Далi зупинка була в Бiлiй церквi, Києвi, Варшавi (тут «санiтарна обробка»); i зрештою прибули в Берлiн.
нашивки «ОСТ».
Пiсля лютости фронтових просторiв i жорстокости нiмецького врядування на Сходi — надзвичайно вразив характер життя в самiй Нiмеччинi: люди в основнiй множинi своїй чемнi i уважнi, феноменально працьовитi i твердi в обiцянках, спочутливi, невтомнi в збереженнi чистоти i ладу: це було величезне добре вiдкриття для мене — там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берлiна, я знайшов мою омрiяну «фавстiвську» Європу. Нiмцi в переважаючiй масi своїй були огiрченi всiєю воєнною авантюрою нацистiв.
Весь Берлiн горiв все дужче; повiтрянi атаки бували вже вдень i вночi. Бомби двiчi розбивали примiщення видавництва; все горiло вiд фосфору до — кiнця.
Переїхали на околицю мiста.
В цi роки (вiд 1943-го) я знов почав постiйно писати вiршi.
Життя на «граничних ситуацiях», читання нових книжок, недоступних ранiше, передусiм — релiгiйних, вiдвiдування церкви, а найбiльше довгi роздуми на самотi зовсiм змiнили погляди. Найдорогоцiннiшим придбанням була Бiблiя в перекладi Кулiша: її подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак.
Я й тепер бережу її.
Писав я також есеї: частину їх включив тепер в книжку «Земля садiвничих» (недавно надрукована).
Почалась евакуацiя з Берлiна. Вiршi я переписав дуже дрiбно, щоб тримати в кишенi i не загубити. Вночi, пiсля бомбардування, виїхав до Ваймара i там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долiвцi.
Пiшки пройшов бiля 1000 кiлометрiв. За мiсяць мандрiвки часом пiдвозило авто, що здобули нашi земляки.
В дорозi ховалися вiд ловцiв з репатрiяцiйних комiсiй: вони виглядали на всiх перехрестях.
Ночувати доводилося то в сiнi, то на долiвцi в порожнiй школi, то в куренях за селами, а iнодi нiмцi гостинно приймали в свої доми.
Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околицi, на теренi покинутого цегляного заводу, в широчезнiй ямi, де в бараках розмiщався український табiр. Мiсця вiльного не було. З дощок я збив низенький ящик i там ночував.
На зиму табiр переселили американцi в гарнi будинки Сомме-касерне: почався бiльш упоряджений побут.
розповiднi лiнiї в творi, писаному в коридорi на пiдвiконнi, бо в невеличкiй кiмнатi з лiжками в два поверхи було надто тiсно i шумно.
Вiршi, переважно серед природи, за межами табору, складалися бiльш незалежними.
Табiр переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звiдти, в Нойбурзi, бiля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дiстав повiдомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в нiй можна було в той час знайти тiльки важку працю, як писали нашi земляки, i я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицiю молодших людей* (*Упiвцi — з ОУН (р)): пiшки перейти «на чорно» кордон Францiї; там запевнена праця викладача в українськiй школi, недалеко вiд Парижа.
Я з днiв своєї юности був «парижоман»; найбiльш любив французьке мистецтво i перекладав французькi вiршi.
Пiша авантура була дуже тяжка, з ночiвлями на мокрiй лiснiй глинi в гiрських лiсах, пiд дощем, з безконечними слiпими мандрами. Французька полiцiя зловила в потязi, що йшов на Париж. Нас судили i посадили до в'язницi. Я не мав вибору i йшов без найменшого недоброго намiру, без жодної прихованої цiлi, просто — з вiдчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотiла кудись вибитися з останньою iскрою надiї: про творчiсть.
Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Францiї» обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитiв, яка не була пропорцiйна до порушення закону, в чому я з супутниками дiйсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловiк, з мудрою стриманiстю — вiн «припаяв» небагато. Ми з ним, при всiй великоторжественiй обстановi його мiсця, високо на горi: мiсця сторожа законiв, одягнутого в мантiю, — навiть трохи «поторгувалися» про термiн ув'язнення.
Я йому доводив, що перехiд кордону не такий вже i великий грiх, бо, зрештою, в вiчности неба над нами немає кордонiв мiж країнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно вiдповiв менi, що, на жаль, ми живемо не на небi, а на землi, i за такi речi, якi я з супутниками вчинив, таки належиться тюрма.
Коли ми вiдсидiли в якiйсь старiй фортецi, нас вiдвезено до кордону i випущено.
Пiзнiше в табiр прийшов офiцiйний дозвiл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огiрчення вiд руїни найомрiянiшого образу мого життя. Вирiшив їхати до Америки: надiючись, що там знайдеться мiсце пiд сонцем i що, можливо, така судьба написана чоловiковi на огняних зорях; як кожному своя. І не помилився.
Вже в Ляйпгаймi почав нову книжку лiрики, що її продовжив пiд час переїзду до Америки i що дiстала назву «Океан» (І ТОМ; початок його в нiмецькому перекладi вийшов пiд назвою «Трояндний роман»).
В Америцi, пiд час тодiшнього безробiття, спершу топив паровики огрiвання в пiдвалах, возячи вугiль тачками; потiм мив стiни, вiкна i пiдлоги в шпиталi католицького монастиря Святого Хреста.
Деякий час працював над iсторiєю української лiтератури, при видавництвi «Пролог»; до друку встиг приготувати частину працi — вона появилася пiд назвою «Хлiборобський Орфей, або Клярнетизм», — коли вже я вiдiйшов вiд видавництва.
Лiто прожив в монастирi отцiв Василiян, бiля океану в Гленковi; працював над поемою.
Був хворий; вернувшися в мiсто, написав книжку «Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвiлi, в Кетскiльських горах: в домi приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми лiтом жили на верхiв'ях гiр, в лiсi, кладучи на нiч каменi пiд голови. Вiн там малював свої магiчно-реалiстичнi краєвиди, як i його дружина — його учениця. Я теж пробував малювати, але бiльше працював над II частиною «Океану».
Потiм склав повiсть «Жовтий князь» (в основi — подiї 1933 року). Опрацьовував її, як i «Океан», в горах, на оселi «Верховина»: власнiсть Братського союзу робiтникiв-українцiв. Повiсть вийшла друком 1963 року.
Це — моя друга прозова рiч; перша, «Рай», видана в Америцi 1953 року.
Збiрка невеликих релiгiйно-фiлософських есеїв, бiльша частина яких iшла в радiо «Свобода» як серiя «Недiльних розмов», — вийшла в свiт пiд заголовком «Вершник неба».
Книга вибраних поезiй «Лiрник», що обiймає вiршi, написанi за 25 рокiв, появилась на моє шiстдесятилiття: 1968 року.
Декiлька рокiв був редактором українського вiддiлу радiо «Свобода» в Нью-Йорку; через нездоров'я мусiв вiдпроситися (клопiт з недугою очей i кровоносних судин).
Переклав Шекспiрового «Короля Лiра»; мав на метi деяку обнову стилiстичних строїв української лiтературної мови.
Переклад був прийнятий до друку в лiтнiх числах журналу «Сучаснiсть» /Мюнхен/ i вийшов потiм окремою книжкою.
Іншi твори, виданi або пiдготованi до друку: «Кавказ» (судьба iмперiї), драматична поема, чотири томи; «Океан», лiрика, три томи; «Судний степ», епiчна поема, один том — присвячена до тисячної рiчницi хрещення України-Руси; «Царство», псалмiчнi сонети, один том; «Лiрник», вибранi вiршi i поеми, два томи, друге видання; «Душi едемiтiв», роман; «Спокутник i ключi землi», роман — з українського побуту в Америцi; «Земля садiвничих», антологiя есеїв про мистецтво i лiтературу, два томи; «Господар мiста», п'єса («Мертвий кут» української номенклатури).
Моя бiографiя, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловiк часом звiльняється вiд того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вiльним висловом почування i думки в образi простої i доброї краси, що її треба з постiйними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернинi, в правдi — з неї розкривається для кожного, i життя дiстає виправдання при всiх незлагодах.
|
