Белль Генрiх Теодор
БЕЛЛЬ, Генрiх (Boll, Henrich - 21. 12. 1917, Кельн - 16. 07. 1985, Ейфель) — нiмецький письменник, лауреат Нобелiвської премiї 1972 р.
передмiстi Кельна, куди переїхала сiм'я батькiв. У 1925 р. сiм'я розорилася внаслiдок банкрутства ремiсничого банку. Сiм'я Беллiв змушена була продати будинок в Радерталє i повернутися в Кельн. У двадцятилiтньому вiцi Белль почав писати оповiдання про долi розорених, зубожiлих обивателiв. Першi лiтературнi спроби позначенi впливом Ф. Достоєвського. У1937 p., отримавши атестат зрiлостi, найнявся учнем у книжковий магазин у Боннi. Пiсля вiдбуття у 1938 р. трудової повинностi Белль влiтку 1939 р. вступив у Кельнський унiверситет, а восени був призваний до гiтлерiвського вермахту. Брав участь у Другiй свiтовiй вiйнi на територiї Францiї, Польщi, Радянського Союзу, Румунiї, Угорщини та Нiмеччини. Був тричi поранений. Спроби ухилитися вiд вiйськової служби успiху не мали. Наприкiнцi вiйни дезертирував, у 1945 р. повернувся в Кельн. Вступив в унiверситет, працював помiчником столяра, публiкував оповiдання в газетах i журналах (1947).
Великий успiх Беллю принiс перший його роман «Де ти був, Адаме?»(«Wo warst du, Adam?», 1951), у якому йдеться про долi фронтовикiв наприкiнцi вiйни. Уже вивiшанi бiлi прапори мирними жителями, якi з радiстю i тривогою чекають кiнця рейху, але нiкому з героїв не судилося спiзнати мирного щастя. Солдат Файнхальс, колишнiй архiтектор, братиме участь у вiдновленнi стратегiчно важливого моста. Мiст вiдновили, але одразу ж пiдiрвали, оскiльки ним мiг тепер скористатися ворог. Файнхальсу рукою подати до свого дому, який вiн покинув багато рокiв тому. Пострiл, один iз останнiх пострiлiв, зроблених нiмецькими гарматами по своїх спiввiтчизниках, наздоганяє його на порозi отчого дому. Гине у концтаборi його кохана, її власноручно розстрiлює комендант концтабору, схиблений на вокальному мистецтвi: вiн створив табiрний хор зi своїх жертв. Вчувши у її спiвi вiру, iстинну вiру в людину, в її досконалiсть i мужнiсть, нiкчемний регент-комендант не витерпiв i вистрелив упритул.
Пiсля виходу романiв «І не промовив жодного слова» (« Und sagte kein einziges Wort», 1953), «Дiм без господаря» («Наш ohne Hiiter», 1954), «Хлiб раннiх лiт» («Das Brot der friihen Jahre», 1955), «Бiльярд о пiв на десяту» («Billard urn halb zehn», 1959) Белля визнали в Захiднiй Нiмеччинi найзначнiшим письменником поколiння, яке повернулося з фронту.
У творчостi Белля приваблює його чеснiсть i доброта, його увага до малих i старих, його зворушливе пiклування про жiнок без чоловiкiв i дiтей без батькiв. Усi скромнi люди, обдiленi долею, кого нацистськi фiлософи таврували як «недолюдкiв» , стали улюбленими героями його романiв, їм письменник намагається дарувати втiху i надiю, в них вiдкриває скарби душi, часто невiдомi їм самим. У романi «Бiльярд о пiв на десяту» Белль створив символiчнi образи невинних агнцiв та диких буйволiв, якi провокують полiтичнi катаклiзми. Цей конфлiкт буде варiюватися i в iнших творах.
Мiрилом усiх вчинкiв героїв Белля на вiйнi чи в мирнi днi, коли вiйна знову нагадує про себе, є справедливiсть. Письменник ненавидить фашизм за те, що вiн був узаконеною несправедливiстю, глумом над людською гiднiстю. Витоки трагiчного в Беллi криються у розривi мiж свiдомiстю та вчинком, але автор повiстi «Самовiльна вiдлучка» чи роману «Очима клоуна» («Ansichten eines Clowns», 1963) аж нiяк не похмурий. Мало хто вмiв так смiшити, як Б. Його тонка iронiя, а почасти дошкульна сатира спрямованi проти сильних свiту цього, проти тих можновладцiв, котрi завжди приховують обличчя пiд маскою серйозностi, щоб приховати глупоту, — теж специфiчна риса його письменницької манери.
Упродовж усього свого життя Ленi мовби не помiчає вибухiв i заворотiв нiмецької iсторiї. Здається, ця «справжня нiмецька дiвчина», а згодом удова фронтовика покiрно несе свiй хрест, але це зовсiм не так. Ленi, жодним словом, жодною справою не протестуючи проти нацистського режиму, здiйснює вчинки, несумiснi з догмами та законами рейху. Зрозумiло, що найбiльше докорiв i плiток викликає її роман з радянським вiйськовополоненим Борисом Колтовським. Їхня любовна iсторiя в даному випадку аж нiяк не приватна справа, а виклик всiм устоям i нормам. Якби про це дiзналася влада, їх очiкувало б страшне покарання.
Белль любив подорожувати. Вiн вiдвiдав Польщу (1956), Швецiю (1956), Грецiю (1972), Ізраїль (1972), Еквадор (1979). Неодноразово бував у Францiї, Англiї i особливо в Ірландiї, де проживав у власному домi.
У 1962 р. Белль уперше вiдвiдав Радянський Союз. Вiн побував у Москвi, Ленiнградi та Яснiй Полянi. У 1965 р. вiдбулася друга поїздка за тим самим маршрутом, а, окрiм того, протягом двох тижнiв вiн вiдпочивав у Дубултах. У 1967 р. Белль побував у Москвi, Тбiлiсi та Ленiнградi, де збирав матерiали для фiльму про Ф. Достоєвського. Прем'єра фiльму «Письменник i його мiсто: Достоєвський i Петербург» («Der Dichter und seine Stadt: Fjodor Dostoewski und Petersburg») iз супровiдним текстом вiдбулась на телебаченнi в 1969 р. Востаннє Белль вiдвiдав СРСР у 1979 р. Пiсля цього настало взаємне збайдужiння: Белль активно виступав на захист письменникiв-дисидентiв, а це викликало роздратування радянської офiцiйної влади.
Белль був глибоко вiруючим католиком, для нього релiгiя була мiрилом людської совiстi. Вiн рiзко критикував офiцiйну церкву в романах «Дiм без господаря «та «Очима клоуна». Не належав до жодної полiтичної партiї, проте у передвиборнiй кампанiї початку сiмдесятих рокiв активно пiдтримував Соцiал-демократичну партiю Нiмеччини. Опозицiйна Партiя християнських демократiв та симпатизуючи їм засоби масової iнформацiї оголосили Белля духовним наставником тероризму. У зв'язку з широкою облавою на терористiв у будинку Белля в Ейфелi було вчинено обшук.
sie ftihren kann»), у якiй знайшов вiдображення власний недавнiй досвiд спiлкування з пресою. Героїня повiстi дала притулок людинi, запiдозренiй у тероризмi, її прiзвище потрапляє в газети, її цькують i обливають багном. У фiналi повiстi вже Катарiна Блум здiйснює терористичний акт проти журналiста, який заплямував її чесне iм'я. Повiсть спричинила великий суспiльний резонанс, була екранiзованою.
Белля в Ейфелi, в результатi якого частина будинку згорiла. Тодi ж рада Кельна присвоїла письменниковi звання почесного громадянина (1982) i придбала архiв Белля (1984).
У 1985 р. у зв'язку з сороковою рiчницею капiтуляцiї фашистської Нiмеччини Белль опублiкував «Лист до моїх синiв» («Brief an meine Sonne»), в якому розповiв про те, як вiн особисто пережив закiнчення вiйни. Тема зведення рахункiв з фашистським минулим присутня i в останньому посмертно виданому романi «Жiнки на тлi рiчкового пейзажу» («Frauen vor Flufllandschaft», 1985).
помер. Похований 19 липня у Борнхаймi-Мертенi поблизу Кельна. Символiчною є назва посмертної публiцистичної книги Белля — «Здатнiсть горювати» («Die Fahigkeit zu trauen», 1986).
|
