Бiографiя i творчiсть Стендаля Анрi - Марi Бейль
Реферат на тему:
Бiографiя i творчiсть
Стендаля(
Анрi
-
Марi Бейль)
План
І. Бiографiя Стендаля.
1. Дитинство Анрi-Марi Бейль.
2. Шкiльне життя.
2. Стендаль - прихильник iдеалiзацiї Наполеона.
3. Перебування у Францiї
4. 1841 рiк- перший апоплексичний удар
5. Смерть письменника.
а) «Змову мовчання».
6. Естетичнi положення просвiтителiв Стендаль розвиває в нових iсторичних умовах
7. Остання теза — це необхiднiсть учитися в Шекспiра.
9. Бойовий дух Стенделя в лiтературi ХІХ ст.
10. Соцiальний змiст роману
11. Жульєн Сорель — представник поколiння 20-х рокiв XIX столiття.
13. Задача роману.
СТЕНДАЛЬ (АНРІ-МАРІ БЕЙЛЬ) (1783—1842)
Справжнє iм'я Стендаля "Анрi де Бейль", що вiрогiдне, зробив би i Жюльен Сорель.
в родинi погляди дуже змiнилися, батько Стендаля змушений був навiть ховатися.
Через сiм рокiв померла його мати, залишивши сина на виховання батьковi (людинi черствiй, суворiй i недовiрливiй) i тiтцi Серафi, яких вiн ненавидiв. Батько не переймався вихованням сина, довiривши його католицькому абатовi Ральяну. Це призвело до того, що Стендаль зненавидiв i церкву, i релiгiю. Таємно вiд свого вихователя вiн почав знайомитися з працями фiлософiв-просвiтникiв (Кабанiса, Дiдро, Гольбаха). Читання, а також найбiльш сильнi враження i переживання дитячих рокiв, пов'язанi з Першою французькою революцiєю, стали визначальними моментами у формуваннi свiтогляду майбутнього письменника. Прихильнiсть до революцiйних iдеалiв вiн зберiг на все життя. Жоден iз французьких письменникiв XIX столiття не вiдстоював цi iдеали з такою пристрастю i смiливiстю.
У 1797 роцi Стендаль вступив у Греноблi до Центральної школи, метою якої було введення в республiцi державного i свiтського навчання замiсть релiгiйного, i озброєння молодого поколiння знаннями й iдеологiєю буржуазної держави, що народжувалася. Тут хлопець захоплювався математикою. Пiсля закiнчення курсу його вiдправили до Парижа для вступу в Полiтехнiчну школу, куди вiн так i не вступив. Стендаль прибув до Парижа через декiлька днiв пiсля перевороту 18 брюмера, коли молодий генерал Бонапарт захопив владу i оголосив себе першим консулом. Тодi ж почалися приготування до походу в Італiю. У 1800 роцi сiмнадця-тилiтнiй Стендаль вступив в армiю Наполеона. Вiн прослужив у нiй понад два роки, а потiм подав у вiдставку й 1802 року повернувся до Парижа з прихованим намiром стати письменником.
Стендаль був прихильником iдеалiзацiї Наполеона, що вiдбилося i в його творчостi. Але його ставлення до Наполеона, особливо пiсля захоплення останнiм престолу Францiї i перетворення на iмператора, було, проте, досить критичним. Деякi зауваження Стендаля свiдчать про те, як добре вiн розумiв деспотичнi й узурпаторськi прагнення Наполеона i яку погрозу вiн вбачав у ньому для справжнього духу революцiї.
Стендаль брав участь у походi Наполеона в Росiю в 1812 роцi, був у Москвi, Смоленську, Могильовi, зазнав жахи зимового вiдступу французької армiї з Росiї. Враження про Росiю були надзвичайно сильнi. Вiн бачив героїзм росiйського народу, який захищав свою батькiвщину, бачив також i жорстоку сваволю самодержавства.
Пiсля падiння Наполеона й повернення Бурбонiв у Францiю Стендаль iде до Італiї, лише наїздами буваючи на батькiвщинi. Стендаль полюбив Італiю; ця країна вiдiграла чималу роль у формуваннi поглядiв письменника. Його приваблювало iнтенсивне громадське життя Італiї. У 1821 роцi вiдбуваються повстання карбонарiїв у рядi мiст (Неаполь, Турiн). Спiвчуття Стендаля цьому руховi дало пiдставу урядовi звинуватити його в приналежностi до повсталих i запропонувати термiново залишити австрiйськi володiння пiвнiчної Італiї.
Перебування в Італiї залишило глибокий слiд у творчостi Стендаля. Вiн iз захопленням вивчав iталiйське мистецтво, живопис, музику. Ця країна надихнула його на цiлу низку творiв. Це робота з iсторiї мистецтва «Історiя живопису в Італiї», «Прогулянки по Риму», новели «Італiйськi хронiки». Нарештi, Італiя дала йому сюжет одного з найбiльших його романiв «Пармська обитель».
Стендаль одержав вiд короля Луї Пилипа призначення в Трiєст консулом, але його не затвердили, як «неблагонадiйного», у Трiєстi. Стендаль стає консулом у папських володiннях у Чiвiта Веккiя. Його смiлива, незалежна думка, спiвчуття революцiї i якобiнцям, атеїзм, його сповненi бойового протесту твори робили однаково тяжким його перебування як в Італiї, так i в себе на батькiвщинi.
пробути там усього кiлька днiв. І несподiванно його звалив другий удар.
Пiсля смертi письменника навколо його iменi критики створили «змову мовчання». Першим, хто заговорив про нього i змусив звернути увагу на Стендаля, був Бальзак. Називаючи Стендаля чудовим художником, Бальзак стверджував, що зрозумiти його можуть тiльки найбiльш пiднесенi уми суспiльства.
Творчiсть Стендаля належить до першого етапу в розвитку французького критичного реалiзму. Стендаль вносить у лiтературу бойовий дух i героїчнi традицiї нещодавньої революцiї. Зв'язок його з просвiтителями можна спостерiгати як у творчостi, так i в його фiлософiї й естетицi.
У своєму розумiннi мистецтва й ролi художника Стендаль йде далi вiд просвiтителiв i стверджує, що мистецтво за своєю природою соцiальне, воно служить суспiльним цiлям. Це положення Стендаль перетворює на бойову зброю проти мистецтва свого часу, насамперед проти класицизму. Його мистецтвознавчi роботи були гостро публiцистичнi. Однiєю з головних його робiт з лiтератури є «Расин i Шекспiр» (1825).
Стендаль пiдкреслює, що художник тiльки тодi виконує своє призначення, коли вiн веде за собою суспiльство. Якщо художники дiють поодинцi, не пов'язанi з масою, вони тодi — нiщо.
Естетичнi положення просвiтителiв Стендаль розвиває в нових iсторичних умовах — пiсля Французької революцiї 1789— 1794 рокiв, у перiод революцiї, що знову назрiвала, 1830 року. Через усi твори проходить думка про важливiсть iсторичних зрушень, якi неминуче вiдбиваються в мистецтвi. Усi його статтi з мистецтва перейнятi почуттям нового. З кожною новою iсторичною епохою змiнюється поняття краси, говорить Стендаль. Те, що здавалося гарним людям XVII столiття, вже не може здаватися гарним тим, хто пережив революцiю 1789 року. Змiнюється також i iсторична роль письменника. Цiннiсть письменника, переконаний Стендаль, визначається не тим, як добре вiн вивчив класикiв, мистецтво минулого, а тим, якою мiрою вiн брав участь у революцiйних подiях, в суспiльному життi свого часу. Головну помилку класицистiв Стендаль вбачає в тому, що вони хочуть зберегти те мистецтво, що склалося ще задовго до революцiї. Новим напрямком вiн вважає романтизм — як нове мистецтво, що веде боротьбу з усiм вiдсталим, вiдживаючим.
Ще одне важливе положення: мистецтво повинне бути правдивим. У романi «Червоне i чорне» вiн характеризує роман як «дзеркало, яке проносять по великiй дорозi». Якщо дорога брудна, якщо на нiй є калюжа, це неминуче вiдiб'ється в цьому дзеркалi, i дарма було б обвинувачувати дзеркало в тiм, що воно вiдбиває точно; треба обвинувачувати дорогу, або, вiрнiше, доглядача дороги, в тiм, що вiн погано порядкує на нiй».
серед якого ми живемо, бо вiн дає своїм сучасникам саме той жанр трагедiї, що їм потрiбен.
їм нової якостi. Усi вимоги до мистецтва вiн ставить у залежнiсть вiд завдань, що їх висуває революцiя.
Зв'язок Стендаля з просвiтителями можна простежити i в галузi фiлософiї — вiн був учнем просвiтителiв-матерiалiстiв Дiдро, Гельвецiя, Кабанiса. Особливе мiсце у фiлософських поглядах Стендаля посiдає питання про людину. Подiбно до просвiтителiв, Стендаль твердить, що людина повинна гармонiйно розвивати всi закладенi в нiй здiбностi й сили i спрямовувати їх на благо батькiвщини, рiдного краю, суспiльства. Здатнiсть до великого почуття, до героїзму — ось якостi, що визначають повноцiнну особистiсть. Виняткове мiсце в його фiлософiї i творчостi посiдає проблема пристрастi. У розумiннi Стендаля пристрасть нiколи не суперечить розумовi, а перебуває пiд його контролем. Герої романiв Стендаля нерiдко виступають такими ж рацiоналiстами у своїй любовi: Жюльєн Сорель, Фабрицiо, Сан-северiна, навiть охопленi сильною пристрастю, завжди здатнi оцiнити своє почуття, свої вчинки, пiдкоряючи їх розуму.
Отже, в лiтературу XIX столiття Стендаль вносить бойовий духстолiття i революцiї, вiру в розум, у гармонiйну особистiсть, культ сильних пристрастей. Але вiдстоюючи iдеали революцiї, вiн змушений вдавати, що цi священнi для нього iдеали далекi вiд сучасностi, у якiй трiумфує проза буржуазного життя. Героїчне стає непотрiбним у практицi буржуазних вiдносин, там, де панує безнадiйна тупiсть, гонитва за наживою, кар'єризм. У цих умовах людинi сильних пристрастей, яка жадає героїчного, немає мiсця, i вона неминуче вступає в протирiччя з буржуазною дiйснiстю. У цьому й полягає трагедiя головних героїв Стендаля. У 20-х роках Стендаль пише чудову новелу «Ванiна Ванiнi», що ввiйшла пiзнiше в «Італiйськi хронiки». У нiй розкривається епiзод з iсторiї революцiйно-демократичного руху карбонарiїв в Італiї.
«Червоне i чорне»
сил — революцiї (червоне) i реакцiї (чорне). Епiграфом до свого роману Стендаль узяв слова Дантона: «Правда, сувора правда!».
Подiї роману Стендаля вiдбуваються у Францiї за часiв доби Реставрацiї («Хронiка XIX столiття» — такий пiдзаголовок роману) з її гострими соцiальними суперечностями й класовим розшаруванням. І хоча провiдну роль у сюжетному планi вiдiграє бiографiя Жульєна Сореля, головного героя роману, iсторiю життя якого авторовi пiдказала хронiка кримiнальної справи, цей твiр виходить далеко за бiографiчнi межi лише однiєї дiйової особи, стає романом широкого соцiально-психологiчного зразка, в ньому представлена майже вся Францiя, столична й провiнцiйна, не тiльки аристократiя i буржуазiя, а й ремiсники та дрiбнi пiдприємцi.
Французька революцiя звiльнила енергiйних людей, якi прагнуть свободи та щастя. Нова буржуазiя та стара аристократiя, розбещений свiт i полiтика, боротьба релiгiйних напрямiв стали основною темою роману. Автор знайомить читача з побутом, звичками, соцiально-моральною боротьбою у французькому суспiльствi того часу. Дiя роману переносить нас з убогої хатини сiльського теслi, де герой своєю тендiтнiстю та хворобливiстю викликає ненависть братiв та батька, та й сам зневажає їх. Тому не iгри на мiськiй площi приваблювали його, а поглинання книжок та нескiнченнi розмови з лiкарем наполеонiвської армiї приносили втiху юнаковi. І Жульєн, позбавлений користолюбства, сповнюється честолюбних мрiй, бажання пiднятися вгору, дiяти, посiсти вище мiсце в суспiльствi. Знання на латинi Святого письма, вихованiсть, приємний вигляд приводять Сореля в будинок мера Вер'єра пана де Реналя на посаду гувернера, а далi до семiнарiї в Безансонi. Виховання дiтей пана де Реналя змiнюється на честолюбнi iлюзiї стати першим вiкарiєм, єпископом i завдяки цьому потрапити у вищий свiт.
Через життя Жульєна проходить омрiяний образ Наполеона, людини з низiв, яка завдяки своєму розуму, смiливостi стала iмператором. Саме Наполеон поставив собi за мету звiльнити країну вiд розбещених бездiяльних аристократiв i вiдкрив дорогу талановитим, вiдважним, енергiйним людям, якi разом з ним створили нову Францiю.
Але автор не погоджується з бездумним захопленням Жульєна Наполеоном, бо iмператор припускався карколомних помилок (поразка пiд Ватерлоо). Таким чином, i головний герой роману, i його кумир, якi кинули виклик державному устрою, зазнали поразки. І винна в цьому полiтична реакцiя, що суперечить демократичному розвитку, революцiї, яку придушила Реставрацiя. Простежуючи шлях головного героя, письменник розповiдає про падiння звичаїв, про корисливiсть буржуазiї, про нiкчемнiсть i слабкiсть дворянства, про пробудження у суспiльствi нових сил В основi роману — конфлiкт особистостi iз суспiльством.
Жульєн Сорель — представник поколiння 20-х рокiв XIX столiття. Йому притаманнi риси романтичного героя: прагнення незалежностi, яскрава iндивiдуальнiсть, бажання змiнити свою долю. Обдарований розумовими здiбностями, вiн ще хлопчиком вiдчув необхiднiсть вирватися з цього середовища. Однак пiд час Реставрацiї зробити це не так просто: власних достоїнств для цього недостатньо. Минули часи Імперiї, коли хоробрiсть i певнi знання могли зробити iз солдата генерала. У часи Реставрацiї необхiдне шляхетне походження, щоб мати офiцерський чин. І якщо неможлива кар'єра вiйськова, то можлива церковна. Церква вiдiграє провiдну роль, i єпископ, навiть якщо вiн плебейського походження, важить бiльше нiж будь-який аристократичний ледар. Так виникає у Жульєна думка стати священиком, зробити церковну кар'єру i таким чином завоювати собi становище у вищому свiтi. Життя ставить його перед вибором: жити за законами батькiв чи «пробити» собi дорогу до вищої влади, але приректи свою душу на загибель. І вiн робить свiй вибiр.
пiдкидькам. Вiн спостерiгає духовне убозтво провiнцiйної аристократiї, яка керується лише корисливими задумами й постiйно боїться революцiї i каверз буржуазiї, яка теж зображується темними фарбами: повне моральне розтлiння, викликане самими принципами накопичування, мiщанський спосiб думок (перемога Вально над Реналем). Совiсть Жульєна почала нашiптувати йому: «Ось воно — це брудне багатство, якого i ти можеш досягти й насолоджуватися ним, але тiльки в цiй компанiї». Для Жульєна пробити свiй шлях означало передусiм вирватися iз Вер'єра, бо вiн не любив свою батькiвщину. Йому ненависна навiть думка, що доведеться все життя жити в цьому брудному гуртi людей, якi не зупиняться нi перед якими злочинами. Вiн вiдчував себе дуже самотнiм.
i проблем. У романi дiють священнослужителi всiх рангiв, починаючи вiд скромного сiльського кюре й закiнчуючи єпископом. У церковному середовищi панує iдеологiчне розшарування. Як ранiше герой не бачив єдностi серед мирян, так не бачить її тепер i серед духовенства й доходить висновку: «Ось тепер я потрапив у життя, i таким воно буде для мене до кiнця». Не цiнують талант, розум, чеснiсть, поряднiсть простолюдина в будинку маркiза де Ла-Моля, не дасть маркiз згоди на одруження своєї доньки з плебеєм, хоча зовсiм недавно вважав його своїм сином. У свiдомостi ж Матiльди де Ла-Моль яскравiше, нiж у свiдомостi iнших аристократiв, панує думка про революцiю i можливiсть її повторення. Вона не схильна пасивно спостерiгати подiї i скласти голову без опору. її дратує безпораднiсть молодих людей, якi iї оточують, тому вона захоплюється секретарем свого батька, вбачаючи в ньому можливого дiяча революцiї, майбутнього Мiрабо або Дантона. Вступаючи з ним у зв'язок, вона вважає, що вiн врятує її i її родину у разi революцiї вiд гiльйотини, хоча духовнi риси Жульєна вiдповiдають i її духовному становi. Це єдина людина в будинку де Ла-Моля, яка розгледiла багатий внутрiшнiй свiт i глибоку силу духу цього юнака.
Через пострiл у церквi в кохану панi де Реналь,Жульен потрапляє до в'язницi. І тiльки тут, чекаючи на страту, юнак розумiє, що його спроба зруйнувати соцiальнi та моральнi межi мiж аристократами та плебеями не здiйснилася. Не довелося Жульєновi довести «сильним свiту цього», що такi, як вiн, заслуговують на крашу долю.
Задача роману полягає не тiльки в тому, щоб зобразити лицемiрство як єдиний можливий шлях для досягнення мети. Жульен не досягає своєї мети. І, головне, в кiнцi життя вiн уже не керується нi честолюбством, нi лицемiрством. Коли вiн ближче пiзнав людей, побачив низiсть довколишнього середовища, вiн засумнiвався в цiнностях того, до чого так прагнув з самої ранньої юностi i що довгий час було його маренням, це перестало притягувати Жульєна. Історiя цього «прозрiння» i становить основну тему роману, i в цьому полягає величезна викривальна сила твору. Але розлучившись зi своїми юнацькими iлюзiями, зрозумiвши убозтво своїх колишнiх iдеалiв, Жульен Сорель втратив всiлякий iнтерес для подальшого iснування. Остаточно вiн прозрiває вiд свого честолюбного запаморочення вже пiсля того, як зробив свiй роковий пострiл. Тiльки тепер вiн розумiє даремнiсть i безглуздiсть своїх колишнiх прагнень, розумiє, що йому не потрiбне те, чого вiн так довго добивався. Щастя з госпожею де Реналь виявляється неможливим. Його промова в судi є пiдсумком його життєвого розвитку. Перетворивши свою проповiдь на звинувачувальний акт тому суспiльству, котре посилає його на гiльйотину, вiн заздалегiдь вiдмовився вiд можливостi пом'якшення вироку, вiд можливостi спасiння, бо життя стало для нього непотрiбним.
й гiдно.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
«Історiя живопису в Італiї», «Прогулянки по Риму» «Італiйськi хронiки». «Пармська обитель», «Расин i Шекспiр», «Ванiна Ванiнi», «Червоне i чорне». (Твори надано росiйською мовою. Дякуємо порталу Библиотека Мошкова за надану iнформацiю).
1. Реизов Б. Г. Стендаль. Философия истории. Политика. Эстетика. -Л., 1974;
|
