на тему:
Бiографiя Дмитра Павличка
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селi Стопчатовi на Пiдкарпаггi в багатодiтнiй селянськiй родинi. Початкову освiту здобув у польськiй •
школi в Яблуневому, де українська мова була забороненою. Конфлiкти, що з цього виникали, поет опише згодом у нотатках "Про себе" (Павличко Д. Бiля мужнього свiтла. — К., 1988) та ще у вiршах виллє гiркоту зневаженої гiдностi ("За мову мужицьку не раз на колiна довелося у школi ставати менi..."). Вiн вивчить мову Мiцкевича i полюбить його культуру, в Коломийськiй гiмназiї опанує нiмецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовнi скарби iнших народiв та епох. 1 все це змiцнюватиме в ньому любовне, бережливе ставлення до рiдногоупослiдженого слова. Захист i плекання його ще замолоду стануть для Д. Павличка — одного з освiченiших лiтераторiв сьогодення — справою обов'язку й честi.
"Жовтень". У 1964 р. вiн переїжджає з родиною до Києва, працює на Кiностудiї iм. О. Довженка (за його сценарiями поставленi фiльми "Сон" — у спiвавторствi з В. Денисенком та "Захар Беркут"), у Спiлцi письменникiв України, тривалий час — редактором журналу "Всесвiт". Секретар СП СРСР iз 1986 р.; з 1988-го — секретар правлiння СПУ. 1989 р. обраний головою новоствореного Товариства української мови iм. Т. Г. Шевченка, народний депутат України.
Усе це — сторiнки трудової та громадської дiяльностi поета. А початок творчостi вiдноситься до 1 сiчня 1951 р., коли в газетi Львiвського унiверситету "За Радянську владу" публiкується перший вiрш Д. Павличка "Двi ялинки". А збiрка вiршiв "Любов i ненависть" побачила свiт 1953 р. i стала помiтним явищем молодої музи передовсiм через те, що принесла поезiю громадянськи стривожену i гостру ("Я син простого лiсоруба"). Ця громадянська напруга вирiзнила дебют Д. Павличка з потоку повоєнної лiрики, пiдрожевленої цiлком зрозумiлими переможними настроями, а з другого боку — не вельми смiливої порушувати гострi теми в часи сталiнського диктату. Вiрш Д. Павличка виростав на свiжiй межi двох епох Захiдної України, в ньому нуртувала енергiя суспiльних болiнь, спалахуючи блискавицями щирого громадянського пафосу: "Але, людське забувши щастя й горе, Який до чорта буду я поет!".
У голосi 24-лiтнього автора було щось неструджене, неперемерхле, щось вiд тремтливого неофiтського захвату. Те, що згодом утратить юнацьку наївнiсть i вигартується в усвiдомлене й невiдступне служiння Правдi. Лiтературне визнання прийшло до нього вiдразу. 1954 р. за пропозицiєю М. Бажана Д. Павличка було (заочно!) прийнято до Спiлки письменникiв.
Наступнi збiрки ("Земля", 1955, "Чорна нитка", 1958) разом з розвитком вiдомих мотивiв — а це насамперед новiтня iсторiя Івано-Франкiвщини, "високої землi" поета, її драматичнi злами i гордi творцi — приносять i новi, дещо несподiванi для сувороiнтонованої музи Павличка, а разом з тим такi природнi барви. Мається. на увазi iнтимна лiрика, зiбрана в циклi "Любов" 1953 р., що пiзнiше дiстав назву "Пахощi хвої".
Дедалi чiткiше в усiх поетичних жанрах проглядають риси iндивiдуального стилю Д. "Павличка. Це — особлива конфлiктнiсть лiричного сюжету, де думка й почуття рухаються доланням суперечностей, а обмеженiсть окремих позицiй перетворюється на все-охопнiсть дiалектичного судження. Так, у вiршi "Ти мене гуцулом називала" юнацька нетерплячiсть серця обертається очманiлою закоханiстю "до гробу", що перегорає на гiркоту зневажених почуттiв, яка заповнюється цiлющим трунком досвiду: "У багаттi другого кохання Першого завжди iскринка тлiє".
Дiалектичнiсть думки, що прозирнула в низцi творiв 50-х рокiв, означила кiнець раннього перiоду творчостi й початок великої зрiлої роботи. Засвiдчила це збiрка вiршiв "Правда кличе!" 1958 р., книга, яка стала духовним порогом шiстдесятникiв, легендою для молодих, славою i соромом свого часу. Соромом, бо вiсiмнадцятитисячний її тираж було вилучено з обiгу i знищено. На IVз'їздi письменникiв СРСР автора було розкритиковано. І хоча сама книжка не називалася (як неiснуюча!), малася на увазi саме вона, її iнвективнi "неясностi". А тим часом жодних неясностей не було — то пролунало слово правди про аморальнiсть тоталiтарної доби, бюрократизм, iдеологiчне фарисейство, чиста правда, що уперше пролунала 1956 р., але в усiй повнотi своїй, як виявилося, передчасна. Лише нинi ми дiйшли розумiння цих проблем, але досi сонет Павличка "Коли умер кривавий Торквемада" лишається неперевершеною й унiкальною за своєю соцiальне фiлософською проникливiстю алегорiєю тоталiтарної системи:
Коли умер кривавий Торквемада,
Пiдступнi пастухи людського стада.
О, як боялися святi отцi,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тiй смертi рада —
Чи ж не майне де усмiх на лицi?
Вони самi усiм розповiдали,
Не умiхались навiть крадькома;
Напевне, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
"не оре, не кує i не будує, Лише гукає: "В комунiзм йдемо!". Перший вiдверто сказав про розшарування суспiльства на тих, що працюють, i тих, що розподiляють плоди цiєї працi, дбаючи про себе ("Лист прибиральницi до поета"). Поетовi болiли "хайживiстськi" ямби, знеду-ховлення народу, упослiдження рiдної культури та iншi бiди. Книжку спалили. Але Слово не згорає: всi цi вiршi нинi повернено читачевi тритомним виданням творiв Д. Павличка (К., 1989).
На рубежi 60-х провiдною для Д. Павличка бачиться громадсько-публiцистичналiрикавiдвертогоагiтацiйного плану, звернена до iнших народiв i країн (книги "Бистрина", 1959, "Днина", 1960, "На чатах", 1961). Картини життя незалежної Куби склали книгу "Жест Нерона" (1962). Поет нiби сходив за три моря, оком гуманiста окинув небокраї XXстолiття. Багато що вiдходило в галузь iлюзiй, соцiальної романтики, натомiсть вигромаджувалися брили нових проблем, що вимагали осмислення. Тут — витоки "Гранослова" (1968), книги виняткової художньо-фiлософської сили.
Земна велич людини розкрилася в "Гранословi", приборкуючи технократичнi амбiцiї та вносячи перспективу в сьогодення ("Космос"). Поет зобразив особистiсть не як володаря природи (ця доти популярна iдея почала виявляти свою ущербнiсть), а як частинку цiєї природи, фрагмент загадкового круговороту матерiї, де вiдбувається взаємоперехiд вiчностi й митi:
Лежить собi дiд мiй i куня.
Як звикає до слави поет.
Придивiться до цiєї грандiозної в своїй фiлософiчностi й простотi картини — тут немає праху, є матерiя в безконечному триваннi, що виявляє рiзнi властивостi аж до свiдомостi й доброти як вищоїсвоєї сутностi! У земних клопотах i пориваннях одкрива-лася Павличковi даль духовної безконечностi. І досi не маємо нiчого подiбного осанн гордої плотi, виспiванiй поетом у сонетi "Лук", вiршi "Моя грiховшще пречиста" та iн. Досi немає рiвного "Молитвi" — вiршевi во славу Шевченковому генiю, бо тут углиба i розкошує в духовному безмежжi щаслива цим безмежжям особистiсть. Досi неспростовним словом про взаємодiю нацiонального та iнтернацiонального лишається Павличкiв вiрш "В кабiнетi Ленiна".
непiдробною напругою вистражданого рядка. Це — спосiб свiтовiдчуття, що проявляється в усiх поетичних жанрах Павличка.
Лiрика поета ввiбрала в себе поклади свiтової та вiтчизняної культури. Говорити так дають змогу не тiльки твори на культурно-iсторичну тему, що складають цiлий пласт його творчостi (цикл "Вчителям i друзям", "Київськi сонети", портрети зi збiрки "Сонети подiльської осенi" 1973 р. або безпрецедентна в нашiй поезiї Павличкова Франкiана "Задивлений в будущину"). Рiч у тiм, що художньо-фiлософський досвiд попередникiв проймає всю поезiю Павличка i виявляється в культурi думки, її доцiльному руховi вiд знаного углиб iще непiзнаного. Сказане стосується й фольклору, що постiйно пiдживлює його поетичне слово ("Два кольори", "Впали роси на покоси" та iн.).
цих форм поет вносить щось суто своє (згадаймо "Бiлi сонети"). Архiтектонiка його творiв визначається рухом думки через дiалектичне заперечення вихiдної тези та її потвердження на новому знаннєвому рiвнi.
Промовисто свiдчать про це поеми Д. Павличка. Так, у "Поєдинку" (1978) герої-побратими, зведенi волею диктатора в гладiаторському герцi, прикидаються, iмiтують бiй, та швидко переконуються, що "несправжня битва страшнiша вiд справдешньої стократ". Тодi кожен починає зумисне наражатися на меч су-противника-друга, але й цей саможертовний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довiку ляже на переможця. Починається справжня сiча, бо коженпрагне перебрати на себе страшний тягар i тим урятувати побратима — врятувати смертю! Але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, котрий звiв їх у герцi на власну потiху. їхня воля лишилася перед поєдинком, на отих хрестах, що на них було обiцяно їх розiпнути за вiдмову битися: "Не жаль менi життя, нi побратима, Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..". Вони втратили свободу — внутрiшню, ту, яка ще їм, рабам, лишалася — свободу вибору — i це найстрашнiше!
Хоч якою б сильною була експозицiйна iдея твору, вона у Павличка обов'язково буде пiдважена, переглянута i ляже пiдмурком вищої iдейної споруди. Це стосується й емоцiйної барви вiршiв та поем, яка пiд пером Д. Павличка мiниться в усьому спектрi людських почувань. Перечитуючи Р. Барадулiна, поет висловив таку думку: "Вмiння робити вiрш в нутрi емоцiйно суперечливим свiдчить про витончений, спостережливий i фiлософський талант" ("Бiля мужнього свiтла". — С. 201). Важко не згадати її, вдивляючись у "Таємницю твого обличчя" — збiрку iнтимної лiрики 1979 р.
"У пику" розжирiлому на брехнi святеннику i зжовклому вiд нудоти цинiку вiн пiднiс її гордi знаки на фiлософсько-iсторичну височiнь у час девальвацiї головних моральних цiнностей. Тому з гуманiстичної точки зору суспiльний сенс цiєї лiрики не поступається найгострiшим iнвективам та притчам Д. Павличка.
фiлософських висот, дiйти вагомих iстин. Власне, заради них вiн i вдивляється в реальнiсть зблизька, з думкою про буття як таке й духовним потрясiнням, породженим споконвiчною суперечнiстю мiж безконечною любов'ю i конечним життям: "Та вже не прилетить моя любов прозора. 1 добре, що нема нiкому вороття. Що на одну любов дано одне життя".
"Поезiю творить любов, а не злоба, — пише Павличко у словi "Про себе". — Ненависть — звiряче почуття, i, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великiподвижники й свiточi доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокi й складнi часи,".
|
