КУРСОВА РОБОТА
Історiя походження драми та її розвиток
у творчостi Есхiла, Софокла, Еврiпiда
Змiст
1 Роздiл 1 Зародження та розвиток античної драми. Три велетнi античної трагедiї......................................................................................... 4
2 Роздiл 2 Есхiл (525 – 456 рр. до. н. е.).................................................... 6
2. 1 Поборник розуму i свободи................................................................. 9
3 Роздiл 3 Софокл (496 – 406рр. до. н. е.) - великий моралiст “золотого вiку Перiкла”............................................................................................. 10
3. 1 Софоклiвське реформування грецької трагедiї............................... 12
4 Роздiл 4 Еврiпiд (484 - 406 р. р. до н. е )............................................. 16
4. 1 Антична людина очима Еврiпiда................................................... 23
Лiтература................................................................................................. 28
Вступ
У VI на початку V столiття до н. е. в культурному життi Грецiї вiдбуваються важливi змiни, якi в результатi призвели до виникнення мистецтва як цiлiсної системи свiтобачення i тим самим визначили один з найголовнiших i найхарактернiших елементiв майбутньої європейської культури. Цей поворот одержав в науцi назви “ грецького дива “. Історичним тлом були вiйни з Персiєю i утворення держав на територiї Грецiї.
Греки були не єдиним народом в Середземноморiї , який мав шанс дати напрям у розвитку європейської культури, що тiльки зароджувалася. Залишивши осторонь Єгипет, культура якого вже пережила свiй зоряний час, i ми повиннi назвати насамперед Іудею. У 539 роцi перси звiльнили iудеїв вiд “вавилонського полону” i тим самим сприяли новому перiоду незалежного розвитку цього народу. Якщо в Іудеї вищою цiннiстю була вiдданiсть боговi, релiгiя, то в Афiнах - вiдданiсть iнтересам полiса, iдея громадянськостi; якщо в Іудеї верховна влада належала жерцям, то в Грецiї - народним зборам.
Разом з тим, греки спиралися на релiгiйний культ i надавали надзвичайно великого значення релiгiї. Їм, як i iудеям, не чужа була iдея “договору” з богами. Так, афiняни вважали покровителем свого мiста богiв Афiну Палладу i Аполлона, що знайшли вiдображення в мистецтвi.
З найдавнiших часiв у всiх народiв свiту iснували свята, пов’язанi зi щорiчними циклами вмирання та вiдродження природи, iз збиранням врожаю. Цi урочистi вiдправи й дали життя античнiй драмi та театральному мистецтву, яке самi еллiни називали школою для дорослих.
У Грецiї такi свята були присвяченi Дiонiсу - богу рослинностi i родючостi, покровителю виноградарства i виноробства. Мiф розповiдає, що Дiонiс привiз виноградну лозу з далеких країн, але вкорiненню дивовижної рослини часто чинили опiр, i Дiонiсовi доводилося силою пiдкоряти мiста й села. Згодом бог-виноградар ототожнюватиметься з родючими силами природи.
Сакральнi пiснi на честь Дiонiса виконувалися хором iз заспiвучем. Припускають, що коли поруч iз заспiвувачем з’явився другий спiвець, утворилася трагедiя.
(монологи) солiстiв, дцети (дiалоги) мiж заспiвувачем (корифеєм) i другим спiвцем (актором), перегук мiж хором i солiстами. Зберiгався до кiнця епохи i статичний характер дiї.
Театральнi вистави не замiняли собою iнших форм публiчного спiлкування, проте саме в театрi поступово стали вироблятися духовнi цiнностi, якi вiдрiзняли характер грецької культури вiд культури iнших середземноморських народiв. В театрi остаточно завершився процес десакралiзацiї культу i естетизацiї мiфу, що розпочався в Гомеровому епосi. В театрi сформувалося мистецтво як самостiйна цiлiсна система свiтосприйняття, в якiй людина набуває самодостатньої цiнностi.
Зародження та розвиток драми. Три велетнi античної трагедiї
Особливого розквиту i значення у класичний й еллiнiстичний перiод у Давнiй Грецiї досягають театр i драматургiя. Попередником античної драми був дифiрамб. Дифiрамби – гiмни, що складалися з партiї хору та декламацiї заспiвувача. Спочатку драма – тичне мистецтво не знало акторiв – фахiвцiв, було самодiльним i пов’язувалося з народними обрядами. Давньогрецький театр поєднував декламацiю, музику, спiви, танцi. За новiтнiх часiв була спроба вiдродити традицiї грецької драми. Саме внаслiдок цього за доби Високого Вiдродження й виникла опера.
“ дiя” ) стає власне драмою. Але хор залишається обов’язковим персонажем грецького театру. Вiн коментує те, що вiдбувається на сценi, це рупор iдей автора, втiлення народної думки. У трагедiї хор зображав найчастiше народ. Пiзнiше значення партiї хору в грецькiй драмi зменшується й головними дiйовими особами стають актори.
У давньогрецькому театрi всi головнi ролi за традицiєю виконував автор. Софокл перший вiдступив вiд цього звичаю, бо втратив голос.
Сюжетами для грецьких трагедiй служили всiм вiдомi мiфи. Проте знайомий сюжет не тiльки не применшував iнтересу глядачiв, а, навпаки, збiльшував його. Як свiдчать iсторики, реакцiя глядачiв була такою бурхливою , що мiж лавами ходили спецiальнi слуги з палицями й приборкували дуже запальних. Коли людина знає, про що йдеться, то зможе всi розумовi здiбности скерувати не на те, щоб стежити за iнтригою, а на те, щоб збагнути задум поета. Стосовно цього грецька драма була iдеальною. Збiг сюжетiв у грекiв не вважався плагiатом. І Есхiл , i Софокл, i Еврiпiд писали, скажiмо, про Електру - дiвчину, яка спонукала брата вбити матiр, щоб помститися за смерть батька. Але перед нами три трагедiї, орiгiнальнi за змiстом , фiлософською спрямованiстю, поетичним вiдтворенням дiйсностi.
Греки вмiли цiнувати не тiльки сюжет. Давньогрецька драма у специфiчнiй формi вiддзеркалює широке коло проблем, якими жила Еллада. Драматичнi поети стають проповiдниками громадянських та моральних iдеалiв, театр перетворюється на арену боротьби iдей i партiй. Присутнiсть на спектаклi дорiвнювала виконанню громадських обов’язкiв. Грошi на квитки роздавала держава.
найвiдомiшим стає драматична поезiя: трагедiя та комедiя.
духом особистостi, тому вони мають виключне значення для розумiння громадянського кредо Есхiла - “володаря думок Еллади”, поборника розуму i свободи.
Есхiл
Есхiл - перший грецький драматичний поет, який здобув свiтове визнання. Есхiла (525-456 р. р. до н. е.) називають “батьком трагедiї”. Жив вiн у Грецiї за доби створення Афiнської держави та встановлення афiнської рабовласницької демократiї. Це був героїчний час греко-перських вiйн, у яких нова Грецiя брала гору над старим деспотичним Сходом. Перемоги у битвах пiд Марафоном (490 р. до н. е.), бiля Саламiна (480 р. до н. е.) та пiд Платеями (479 р до н. е.), учасником i свiдком яких був Есхiл, назавжди лишилися в його пам’ятi символом патрiотизму i єдностi грекiв у боротьбi за незалежнiсть.
Сам поет завжди ставив свої вiйськово-громадянськi заслуги вище вiд поетичних. В епоху, коли вiн жив, були закладенi пiдвалини фiлософiї, моралi й релiгiйного свiтогляду, що мало неабияке значення для подальшого iсторичного розвитку народiв Сходу й Заходу. Його перу належать двадцять сатиричних драм i сiмдесят трагедiй, з яких до нас дiйшло тiльки сiм.
Свiт, створений драматургом у його трагедiях, - це свiт цiлiсних i шляхетних, смiливих i дiяльних натур. Герої Есхiла сперечаються навiть з богами, не схиляючи голови i перед всемогутнiм Зевсом. Естетичне кредо автора вiдображає фiлософiю гармонiї людини i природи, утвердження людської гiдностi i моральних засобiв її обстоювання. Недаремно вiн був сучасником Конфуцiя i Будди, вчення яких справили певний вплив i на фiлософiю еллiнiв.
Есхiл першим показав на сценi театру драму людського буття. За свiдченням Арiстотеля, Есхiл уперше ввiв до сценiчної дiї другого актора; це означало скорочення партiї хору i розширення дiалогу. Вiн застосував у своїх трагедiях прийом зiставлення протилежних характерiв, який пiзнiше наслiдували його послiдовники. Есхiловi приписують введення розкiшних костюмiв для акторiв, масок, котурнiв та iншої сценiчної атрибутики. Одним iз перших вiн почав також використовувати технiчнi пристрої. Поява на сценi тiней померлих, падiння скель у безодню пiдземного царства Аїду, прибуття богiв повiтрям- усе це потребувало певних технiчних засобiв, яких до Есхiла не iснувало. Крiм того, драматург запровадив у свої трагедiї танець. Вiн сам вигадував танцювальнi фiгури i ставив танцi.
природнi стихiї- земля i небо, вогонь i вода, що за уявленнями еллiнiв, становили першооснову життя. Зiткнення цих стихiй у самiй людинi, їх перетворення i благотворнi змiни в процессi розвитку суспiльства, нарештi, звiльнення людини вiд первiсної дикостi- усе це намагався вiдтворити у своїх трагедiях афiнський драматург. Але для перемоги нового над старим потрiбнi були герої- титани, натхненi духовними iдеалами своєї доби. І Есхiл, на свiй лад осмислюючи стародавнi мiфи, створює трагедiї, в яких виходить за межi звичних для його часу уявлень про свiтотворення i намагається осягнути заповiтнi таємницi гармонiї i краси. Вiдважне, титанiчне прагнення Есхiла за своєю смiливiстю рiвнозначне хiба що подвигу оспiваного ним Прометея.
Трагедiя Есхiла “ Прометей закутий “( 470 р. до н. е. ) є одним з найвiдомiших i не забутих до нашого часу творiв драматичної поезiї еллiнсьої епохи. Вiдомо, що ця трагедiя входила до трилогiї. Власне, трагедiя “ Прометей закутий “ – це ще не драма в сучасному розумiннi, а радше, цiлiсний епiзод героїчної легенди, дещо статичної та декламацiйної, розробленої у високому стилi. Драматичнiй дiї вiдведено тут дуже скромну роль. Драматургiя Есхiла ще мiцно пов’язана , з одного боку, з гомерiвською епiчною поезiєю, з iншого- iз традицiями хорової лiрики.
Дiя знаменитої трагедiї вiдбувається в Скiфiї, де прикутий до скелi Прометей страждає через свою безкорисливу любов до людей. Титан виступив на захист людей, яких бог- громовержець Зевс, заволодiвши усiм свiтом, прирiк на тваринне iснування. Люди блукали у темрявi “цiле життя без просвiту “ , нiчого не знаючи нi про себе, нi про свiт довкола. Прометей викрав для них з Олiмпу вогонь, показав, де сходить i заходить сонце, винайшов науку чисел i вiдкрив таємницю письма, приручив диких тварин, запрiг коней у колiсницi i пустив солоним морем вiтрильнi човни. Вiн знайшов для людей цiлющi трави i навчив їх медицини. Із надр землi Прометей видобув цiннi метали i навчив людей їх обробляти.
Вiд Прометея- всi в людей умiлостi.
Гордо каже про себе титан. Проте найголовнiше те, що Прометей подарував людям надiю, збудив у них дух боротьби, дав їм владу над природою. Дари Прометея людям символiзують початок цивiлiзацiї, яка, з погляду автора, була б неможлива без потягу до творчостi та волелюбностi. Тому Прометей Есхiла – бунтар i мислитель, який понад усе ставить силу розуму.
Титан Прометей мав чарiвну здатнiсть передбачення i знав, яка кара чекатиме на нього, якщо вiн наважиться пiти наперекiр волi володаря Олiмпу.
“ … Усе це добре наперед я знав. Свiдомий грiх, свiдомий, не зрiкаюсь…”- заявляє Прометей. Хор, спiвчуваючи йому, сподiвається, що титан все ж таки звiниться вiд кайданiв, а тодi й “ перед Зевсом мiццю не поступиться “. Але Прометеєвi вiдомо iнше:
Ще безлiч муки й катувань ще тисячi
Я перетерплю, поки з пут цих визволюсь:
Есхiлiв Прометей втiлює розум i силу духу, велич подвигу в iм’я щастя людей.
Поет часто застосовує прийом трагiчного мовчання. Коли Гефест, Влада i Сила пiшли, Прометей, лишившися на самотi, звертається до природи. Швидкокрилi вiтри, незлiченнi морськi хвилi, всевидюще сонце i прамати Земля будуть свiдаками його страждань. Провидець Прометей передбачив свої муки, вiн не кається.
Хай сплетуться з шляхами небесних свiтил.
В вировому коловертнi долi нехай
Закинуть в Тартара чорну глибiнь
Моє знесилене тiло- на смерть
Нiколи мене не вбити!
Громадянський смисл трагедiї легко доступний для сучасного читача. Прометей дарує людям небесний вогонь, чим допомагає їм подолати дикiсть i побудувати культуру. Вiн мужньо терпить вiд Зевса жорстоке покарання: його, прикутого до скелi, терзає орел. Прометей мовчить, тодi Зевс у нестримному гнiвi обрушує скелю з титаном в пiдземне царство.
Людям я рятунок дав,
На чорне дно Аїда не спускатися.
За це ось муки зазнаю такої я,
Що й глянуть страшно, а не то, що стерпiти.
Щоправда, Есхiл не змiг створити драму гострих конфлiктiв та динамiчної дiї, психологiчного розкриття живих i багатогранних характерiв; його мова була часом “затемнена” й метафорично ускладнена. Проте, незважаючи на це, його творчiсть пiдготувала грунт для класичної трагедiї майбутнього.
Серед трагедiй Есхiла, якi дiйшли до нас, найбiльший iнтерес становлять також “Перси” та трилогiя “Орестея”.
П’єса Есхiла “Перси” ( 472 р. до н. е.) – його єдина драма, створена на iсторичному, а не на мiфологiчному матерiалi. В нiй iдеться про подiї, в яких поет брав особисту участь, - про греко-перську вiйну. П’єса має незвичну форму. По сутi, це голосiння персiв з приводу своєї поразки. Основне мiсце у трагедiї все ще належить хоровi. Подiї вiдбуваються в основному на площi перед палацом Ксеркса у тодiшнiй перськiй столицi Сузах. До сумлiних передчуттiв хору долучається сон царицi Атосси- матерi Ксеркса, де у прозорих символах пророкується тяжка поразка перського вiйська. І, дiйсно, пiсля всiх цих призвiсток з’являється реальний вiсник, який i повiдомляє про поразку персiв при Саламiнi. В останнiй сценi з’являється сам Ксеркс, i тут розпочинається спiльний плач царя з хором, що супроводжується бурхливими рухами й схвильованими танцями.
Трагедiя “ Перси “, яка постала з ритуального плачу над померлими i є з усiх п’єс Есхiла найбiльш архаїчною за формою, прислужилася в новi часи багатьом митцям.
Твори Есхiла справили могутнiй вплив на європейську драматургiю. Есхiлiв Прометей став символом борця проти гнобителiв, що жертвує собою заради щастя народу.
мiфи про Троянську вiйну. Стародавнi мiфи набувають в Есхiла полiтичного звучання. “Орестея“ – складний за фiлософською та естетичною проблематикою твiр. В “Орестеї“ кiлькiсть акторiв зростає, з’являється власне дiя. “Орестея“ пройнята людянiстю, насичена роздумами про взаємозв’язок подiй, вiйну i мир, злочин i покарання, про те, що таке справедливiсть, що є закон, а що – беззаконня. Ми поринаємо у свiт iдей, якi хвилюють людство понинi.
Такий же бiль, гiсть лихий, ввiрвавсь у Дiм.
Така печаль, - може й лиховiснiша,-
В усiх домах еллiнських,
Що мужiв - за море шлють.
Нема кутка, де журба день при днi
Серця б не з’їдала:
Виряджаєм опору
Дому - рiдного мужа -
Жменьку пороху в урнi.
слова хору мiстять не тiльки моральний, а й соцiальний заряд. Хор не радiє так довго очiкуванiй перемозi. Люди згадують, якою цiною заплатили за неї.
Щастя скромне б я вибрав, -
Щоб нi мiст руйнувати,
Нi в полонi ярмо тягти
Пiд бичем я не мусив.
“Батько трагедiї” Есхiл тяжiє до епiчного стилю. Його герої – величнi й монументальнi. Урочиста й пiднесена мова трагедiй Есхiла пересипана афоризмами, якi стали крилатими виразами.
Стиль Есхiла має багато спiльного з сучасним йому образотворчим мистецтвом V ст. до н. е. Моральнi iдеали епохи скульптори й поети втiлюють в образах героїв стародавнiх мiфiв. Есхiл звертався до мiфiв, а писав твори злободеннi, що не загубили свого значення й дотепер. Есхiл увiйшов до свiтової лiтератури як поборник розуму й свободи.
Софокл
- великий моралiст “золотого вiку Перiкла”
Другий великий класик античної драми, Софокл (496-406 р. до н. е.) вступив на лiтературне поприще у перiод найвищого розквiту афiнської рабовласницької демократiї й був водночас свiдком початку її кризи. В юностi Софокл став свiдком блискучих перемог грекiв над персами, i якщо “ батько трагедiї “ Есхiл був безпосереднiм учасником славних походiв i воєнних успiхiв еллiнiв, то Софокл їх прославляв. Коли в Афiнах святкували перемогу над перським флотом у битвi бiля острова Саламiн, шiстнадцятирiчний Софокл заспiвував у хорi хлопчикiв, вшановуючи героїв- переможцiв. Вихований в атмосферi патрiотичного пiднесення, яким була охоплена Еллада, Софокл через усе життя пронiс палку любов до батькiвщини i пишався тим, що його рiдне мiсто Афiни об’єднало грекiв у боротьбi проти ворогiв. Добу, за якої жив Софокл , називають “ золотим вiком Перiкла “. То був перiод найвищого розквиту афiнської рабовласницької демократiї. Софокл був другом Перiкла, вiдомого полiтичного дiяча Афiн, i сам обiймав вiдповiдальнi державнi посади, зокрема був одним iз десяти стратегiв, скарбником Афiнського морського союзу. Про причетнiсть Софокла до державних справ збереглося свiдчення його сучасника, поета Іона з Хiоса, який повiдомляє, що у 411 роцi до н. е., пiсля антидемократичного заколоту, драматург брав активну участь у переглядi афiнської конституцiї.
Авторитет, полiтична й економiчна могутнiсть Афiн пiсля перемоги в греко-перськiй вiйнi швидко зростали. Проте “золотий вiк Перiкла” закiнчився ще за життя Софокла, вiн став свiдком занепаду афiнської демократiї. Колись могутнi Афiни зазнали низки жахливих поразок у братовбивчiй Пелопоннеськiй вiйнi. Голод i чума довершили лихо. Пiд тиском цих обставин падiння Перiкла стало неминучим.
в тому, що його рiд не догодив богам i за це вони наслали лихо на квiтучi Афiни. Вiн був усунутий вiд влади i невдозi помер вiд чуми, що лютувала в Афiнах.
За дев’яносто рокiв життя драматург створив понад 120 трагедiй, з яких до наших днiв повнiстю дiйшли тiльки сiм. Головне у Софокла - благородне прагнення людини до кiнця виконати свiй обов’язок перед власним сумлiнням, вiтчизною й народом.
живих людських характерiв.
Оспiвуючи велич, благородство й розум людини, вiру в перемогу справедливостi, Софокл, однак, гадав, що людськi можливостi завжди обмеженi силою долi, яку нiхто не може нi передбачити, нi змiнити; що життя людей i воля одвiчно пiдкоренi волi богiв. Воля богiв за Софоклом, виявляється у постiйнiй змiнностi людського життя, у грi випадковостей, якi то пiдносять людину до вершин щастя й добробуту, то кидають у безодню горя.
Софоклiвське реформування грецької трагедiї
Софокл завешив розпочату Есхiлом реформу класичної грецької трагедiї. Вiн значно послабив роль хору в трагедiї, ввiв третього актора й домiгся помiтної iндивiдуалiзацiї характерiв. Кожного його героя, на вiдмiну вiд епiчно цiлiсних “богоподiбних“ персонажiв Есхiла, надiлено суперечливими рисами характеру й складними душевними переживаннями. Водночас це сильнi особистостi, якi не знають внутрiшнiх хитань, здатнi на героїчнi вчинки й рiшучi дiї.
звернення до контрасту, протиставлення подiї i характерiв.
Софокл охоче використовував засiб трагiчної iронiї для з’ясування докорiнної рiзницi мiж задумом i виконанням, бажаним i дiйсним.
Трагедiї Софокла - гармонiйнi i цiлiснi, композицiя в них струнка й проста, усi частини спiввiднесеннi, скрiзь вiдчувається почуття мiри.
До найзнаменитiших та найдовершенiших творiв Софокла належать
“Едип-цар“, “Антiгона“, написанi на матерiалi популярного у Давнiй Грецiї фiванського циклу мiфологiчних переказiв.
У трагедiї Софокла йдеться про чуму у Фiвах. Дiя в п’єсi побудована на розшуках убивцi. Софокл виступає як майстер сюжету. Вiн умiло користується прийомом впiзнавання.
Доi марної плин гiркий
Нам судився на свiтi!
Хто щастя черпнув на мить,
Ще й вiдчути його не встиг,
Як надходить година знов
Тої втiхи позбутись.
Удiл твiй - нам наука всiм,
Твiй,бездольний Едiпе, твiй, -
Так, доля Лайя була наперед визначена тим, що аiн мав загинути вiд рук власного сина, а доля Едiпа тим, що вiн мав вбити батька.
Дослiдники наголошують: змiстом кожної грецької трагедiї є моральне питання. Людина мусить поводитись достойно, навiть коли їй загрожує смерть - головна думка трагедiї Софокла “Антiгона” ( 442 р. до н. е. ) . Сюжет трагедiї Софокла нагадує колiзiю одного з вiдомих епiзодiв “ Ілiади “ Гомера - повернення Ахiллом тiла Гектора старому Прiаму. За уявленнями стародавнiх грекiв, кинути тiло загиблого, навiть ворога, на наругу - означало завинити перед богами, небiжчиком та його родом.
У Софокла ми уже не знаходимо тої прозорої i однозначної концепцiї людини, що була в Есхiла. В трагедiї “Антiгона“ порушується питання про двоїстiсть людини, яка належить одночасно i природi, i суспiльству. А це тягне за собою неоднозначну i суперечливу з погляду моралi оцiнку її вчинкiв.
Два брати, Етеокл i Полiнiк, загинули в битвi за Фiви: перший- героїчно захищаючи рiдне мiсто, а другий- у спробi зрадницьки захопити його. Царь Креонт, керуючись державними мiркуваннями, наказує вiддати почестi першому братовi, а другого, зрадника, залишити без поховання в полi. Проте цей суворий наказ порушує юна Антiгона: вона таємно звершує поховальний обряд над тiлом брата-зрадника. Пiдкоряючись власному наказу, Креонт приговорює Антiгону до смертi, хоча любить i жалiє її. Син Креонта Гемон, закоханий в Антiгону, вбиває себе над її тiлом. Мати Гемона i дружина Креонта Еврiдика дiзнається про смерть сина i теж накладає на себе руки. Креонт залишається самотнiм.
для молодої дiвчини. Але вона зробила свiй вибiр: нiколи бiльше не бачити їй сонячного свiтла, не слухати весiльних пiсень, не бути дружиною i матiр’ю.
При всiй повазi до сили людського розуму Софокл вважає її хибною мудрiстю, якщо вона суперечить традицiйнiй полiснiй етицi та моралi, на яких грунтуються неписанi божественнi закони:
Є витвори мудрi в людей -
Яснiшi вiд свiтлих надiй,
В трагедiї Софокла показується, що одночасна приналежнiсть людини до того й того законодавства - природи i суспiльства, диктує їй просто-таки протилежнi, несумiснi закони i ставить її перед нерозв’язним моральним вибором. Сюжет “Антiгони“ конструюється таким чином, що людина змушена обирати мiж двома рiвнозначними i однаково сутнiсними для неї законами. Але що б не вибрала людина, вона робить трагiчний вибiр.
У Софокла оформлюється естетична категорiя трагiчного як чогось ворожого людинi, що мiститься в її власних дiях, скерованих до блага, але виявляється незалежно вiд її свiдомостi i волi.
В трагедiях Софокла нового значення набуває важливий конструктивний елемент драми-агон ( суперечка ), коли персонажi стрiмко обмiнюються гострими короткими реплiками. Агон покликаний не стiльки примирити, скiльки виявити несумiснi, але рiвноцiннi моральнi чи свiтогляднi позицiї. У Софокла агон виявляє суперечливу, дуалiстичну природу людини, яку вiдкрили софiсти. Софокл надає цiй дуалiстичностi трагiчного характеру.
Вiрячи в неминучiсть накресленої богами долi, Софокл водночас доводить, що першопричиною усiх нещасть людини є її власнi вчинки, її характер. Доля, за Софоклом, - кара богiв за скоєнi людиною злочини й неподобства, i лише виявлення характеру людини в дiях призводить до виконання накресленого богами.
Щоб розкрити характер людини, Софокл будує iнтригу так, що його герої потрапляють у найскладнiшi ситуацiї. Людина ж зобов’язана завжди залишатися людиною, навiть коли її загрожує смерть (трагедiя “Антiгона”), навiть коли проти неї незборима доля (трагедiя “Едiп-цар”).
Антична теорiя драми про єднiсть дiї й часу виходить передусiм з практики Софокла. У його трагедiях значення хору зменшується, а дiалоги й монологи бiльш розгогрненi, нiж в Есхiла.
Про Софокла кажуть, що вiн приборкав розбурхане море Есхiлових метафор. Стиль Софокла стриманий, хоч i не менш величний.
Третє тисячолiття звучать зi сцени трагедiї Софокла. В епоху комп’ютеризацiї та роботизацiї по-новому сприймається його гiмн: “Дивних багато у свiтi див, та найдивнiше з них - людина”.
i є основою прекрасного. Митець прагнув досягти у своїх творах такої гармонiї пропорцiй, а космос i природа були для нього найдосконалiшими, неперевершеними та iдеальними зразками. У кращих своїх трагедiях Софокл досягає бажаної довершеностi. Кожен його драматичний твiр являє собою завершене цiле. Усi подiї драматург згруповує навколо найголовнiшої з них, упевнено визначаючи мiру часу i простору.
Будова трагедiй Софокла - ясна i чiтка: пролог окреслює план дiї, реалiзацiя якого веде до кульмiнацiї, часто катастрофiчної, потiм настає розв’язка.
Ще Арiстотель звернув увагу на цю особливiсть композицiї трагедiй Софокла - перехiд вiд незнаного до знаного, пов’язаний з несподiваним поворотом дiї. Геометрично бездоганна композицiя трагедiй великого драматурга стала каноном. Антична теорiя єдностi дiї й часу в драмi виходить перш за все iз практики Софокла.
Цiлiснiсть образiв Софокла, пластична довершенiсть його трагедiй створили йому славу надзвичайно ясного i внутрiшньо гармонiйного митця. Недарма неогуманiсти ХVІІІ -ХІХ ст. сприймали трагедiї Софокла як втiлення античного iдеалу “благородної простоти i спокiйної величi“.
Софокл завершив створення грецької трагедiї, у його творчостi вона досягає своєї вершини. Продовживши справу Есхiла, вiн удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й пiдсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум i серця афiнських громадян.
Третiй етап розвитку давньогрецької драматичної поезiї репрезентує Еврiпiд ( 484 - 406 р. р. до н. е. ) – молодший сучасник Софокла, останнiй у трiадi великих афiнських трагiкiв.
Бiографiя Еврiпiда поставила перед дослiдниками багато проблем. Як це не парадоксально, але хоч до нас дiйшло чимало фактiв його життя, проте воно все ж маловiдоме. Пояснюється це тим, що Еврiпiд став значною мiрою реформатором класичної трагедiї, але його новаторство багатьом афiнянам до душi не припало. Поета за це критикували, комедiйнi автори уїдливо висмiювали його i навiть вигадували анекдоти й небилицi. Тобто вони нерiдко приписували йому “факти”, що не були достовiрними.
Життя i творчiсть Еврiпiда вiдбивають змiни, якi сталися пiд час Пелопоннеської вiйни. Криза Афiнської демократiї, що почалася ще за Софокла, посилюється. Вiльнi ремiсники й землероби не можуть витримати конкуренцiї з рабовласниками i банкрутують. Так частина громадян перетворюється на люмпенiв. Глибшає прiрва мiж iнтересами особи та суспiльства. Хитається вiра в довiчну гармонiю, у справедливiсть громадського устрою, в етичнi норми, у богiв, якi за доби Фiдiя i Софокла сприймались як захисники Всесвiту, людства та квiтучих Афiн.
Формується новий свiтогляд Еврiпiда на вiдмiну вiд Софокла, не приваблювали його офiцiйнi посади. Антична традицiя малює його людиною, що кохалась у музицi й фiлософiї, мрiйником, схильним до роздумiв у тишi, на самотi, другом природи.
Сам Еврiпiд мав одну з найбiльших бiблiотек в Афiнах. Спецiально обробленi баранячi шкiри, на яких писали, чи єгипетський папiрус становили на той час предмети розкошi, отже рукописи являли собою величезну цiннiсть i потребували значних коштiв.
Факти особистого життя певною мiрою спростовують думку про його ненависть до жiноцтва. Вiн двiчi був одружений. Вiд Херiлли мав трьох синiв i прожив з нею багато рокiв, з Мелiто швидко розлучився. Щоправда, в родинному життi поет особливо щасливим не був. Але ж подiбна доля спiткала й Сократа, а пiзнiше – Данте, Шекспiра, Мiльтона. Можливо, лише цим пояснюються нарiкання головного героя трагедiї “Іпполiт” на жiнок:
Хворобi смертних – жiнцi? Чи не мiг якось
Без неї обiйтися, як намислив був
На суходолi рiд людський посiяти?..
Що жiнка зло велике – очевидна рiч:
А хто до дому згубне зло – жону – прийняв…
Увесь свiй статок аж до дна вичерпує.
Еврiпiд, як свiдчать його трагедiї, не стояв осторонь пекучих проблем сучасностi. Поет-трудiвник, Еврiпiд старанно вiдшлiфовував свої вiршi. Сучасники закидали йому, нiби вiн спроможний написати не бiльше трьох рядкiв у день. Проте Еврiпiд залишив 90 п’єс. До нас дiйшло лише 18, а також окремi уривки.
Поет-новатор, - Еврiпiд вiдкидає принципи високої трагедiї з її орiєнтацiєю на iдеальних героїв. Його трагедiя наближається до побутової драми.
Щоправда, Еврiпiд за традицiєю будує свої п’єси на мiфологiчному сюжетi, проте мiфологiчнi образи мають у нього побутове забарвлення. Крiм героїв мiфiв, ми бачимо в Еврiпiда чимало “простих людей”, на що звертали увагу ще його сучасники.
Важливо згадати, що в п’єсах Есхiла i Софокла персонажi постають як втiлення доброчесностi, носiї родових забобонiв чи застарiлих моральних норм; мотиви вчинкiв всiх цих царiв, титанiв, героїв високi чи життєво важливi. Їх вибiр до кiнця не вiльний, бо вони бояться порушити вищий закон. Есхiл i Софокл дають морально – еститичну оцiнку своїм героям з погляду вiчних, iдеальних законiв, з погляду родової сутностi людини. У Еврiпiда вчинки персонажiв здебiльшого суб’єктивнi, в основi їх лежить iндивiдуалiстична мораль самоствердження. Причину i iмпульс до свого вчинку людина знаходить завжди у власнiй душi. Це надає можливiсть Еврiпiду заглибитися в душу героя, висвiтлити в нiй досi не вiдомi мистецтву пристрастi. Його приваблює насамперед розкриття iнтимних переживань. Найсильнiшим iмпульсом душi, який зароджується автономно i стає могутньою рушiйною силою вчинкiв, є кохання.
Тема кохання, сiмейних вiдносин стає головною для Еврiпiда. 12 з 18 п’єс, що дiйшли до нас, названi жiночими iменами. В бiльшостi з них розкривається доля жiнки, закоханої нещасливо i навiть трагiчно.
Еврiпiд не обходить мовчанням безправного становища жiнки в Афiнах, загального занепаду моралi, а подекуди висловлює думки, що пiдривали основи рабовласницького суспiльства.
У формi голосiння рабинь-троянок Еврiпiд написав трагедiю “Троянки”. Полоненнi жiнки приреченi на рабство. Стара Гекуба гнутиме спину на тих, хто вбив її дiтей, спатиме на землi, ходитиме в лахмiттi. Не менш виразно змальовано долю її дочок, невiсток. Еврiпiд змушує вiдчути жах рабського стану. Страждання гiдне спiвчуття. Нехай i рабинi, але вони – люди.
О якби пощастило потрапить
Де ненависна всiм нам Єлена живе,
Де в неволi зустрiти б менi довелось
Менелая, що Трою спустошив.
Пригадаймо, що навiть такий мислитель як Арiстотель, згодом говоритиме: раб - не людина, а тварина, яка вмiє розмовляти.
Еврiпiд тяжiє не до стрiмкої дiї, а до фiлософських роздумiв, не завжди вiдкрито пов’язаних iз темою твору.
Сучасники визнавали його за фiлософа на сценi. За новiтнього часу його iнодi називають античним Гамлетом. Роздуми про те, що таке життя, смиерть, про розлад у свiтi, про муки, на якi приреченi люди, переповнюють монологи героїв Еврiпiда. Друг фiлософа Сократа, засудженого до страти за невiру в богiв, Еврiпiд у своїх трагедiях кидає виклик офiцiйному свiтогляду.
Еврiпiда цiкавить дiалектика почуттiв: людина в його п’єсах завжди б’ється мiж протилежними пориваннями, в її серцi живуть складнi суперечливi емоцiї. Як правило, в Еврiпiда немає характерiв цiлiсних, гармонiйних. Трагедiйний конфлiкт вiн перенiс у душу героя. Можливо, через те Арiстотель вважав Еврiпiда найтрагiчнiшiм iз поетiв. Поета цiкавлять пристрастi та їх боротьба, що спорiднює його з мистецтвом нових часiв. Вiн створює психолгiчну драму.
Розкриття внутрiшнього свiту людини потребує вмiння будувати монологи, дiалоги, i тут Еврiпiд досягає великої майстерностi.
Поет-фiлософ уперше в драматургiї смiливо поєднує комiчне й трагiчне, як це буває i в життi. Наприклад, у трагедiї “Алкеста“ йдеться про молоду жiнку, яка добровiльно погодилася вмерти замiсть свого чоловiка.
Тим часом дiтки, за подiл хапаючись,
Ридають. Їх по черзi до грудей вона,
Готова вмерти, горне, приголублює.
Ридала й вся прислуга, спiвчуваючи
Своїй владарцi. А вона до кожного
Прощається й сердечний чує вiдгомiн.
Тiлькино одбринiли її останнi слова прощання з дiтьми, щойно понєсли померлу, як з’являється Геракл. Веселий, вiн їсть за двох, багато п’є, голосно спiває - i таке контрастне зiставлення пiдкреслює трагiзм ситуацiї. Згодом цей прийом широко вживатиме Шекспiр.
Трагедiї поета-новатора спочатку не мали визнання. Популярнiсть прийшла до нього лише пiсля смертi, йому вiддавали перевагу навiть перед Есхiлом. Про це розповiв шанувальник Есхiла Арiстофан.
Творчiсть Еврiпiда мала особливо великий вплив на розвиток європейської драми.
Серед п’єс Еврiпiда, що дiйшли до нас, найвiдомiшi “Медея“ ( 341 р. до н. е. ) , “Іпполiт“( 428 р. до н. е. ) , “Іфiгенiя в Авлiдi“ ( 405р. до н. е. ) та “Вакханки”, традицiйно побудованi на мiфологiчних переказах.
У трагедiї “Медея” Еврiпiд скористався стародавнiм мiфом про похiд аргонавтiв за золотим руном, але п’єсу написав сучасну. Мiф розкривається тут у несподiваному для афiнського глядача ракурсi: Ясон постає не як славетний герой, а як примхливий коханець, невiрний чоловiк, зрадник Медеї. Вiн закохався в iншу жiнку (Главку), хоче з нею одружитися, а Медею залишає. І хоча Медея- чаклунка (вона саме чаклунством допомогла Ясону здобути золоте руно), тут вона нiчим не може собi зарадити, i страждає, як звичайна жiнка.
З усiх iстот, хто розум має й дихає,
Лиш ми, жiнки, на свiтi найнещаснiшi!
По-перше, мужа ми собi купуємо
За добрi грошi, i до зла ще гiрше зло -
Над тiлом власним маємо господаря.
Найголовнiше ж, чи лихий, не знаємо,
Чи так втекти - все сором неабиякий.
Одно лиш ворожити нам доводиться, -
Як крайнє догодити чоловiковi.
Для розкриття неоднозначностi людини Еврiпiд знаходить сферу, яка за своєю природою не пiдлягає однозначнiй моралi i рацiональному осмисленню, - кохання. Патрiархальна мораль регулювала шлюбнi вiдносини, але була байдужа до кохання. Оскiль ки однозначної моралi не iснує, Медея вважає себе вправi дiяти на власний розсуд i обирає чисто жiночий шлях - помсту. Вона посилає нареченiй весiльний подарунок: дiадему, яка здушує їй лоба, i отруєну фату. У страшних муках Главка гине, а з нею її батько.
Як бачимо, тут Медея зовсiм переступає через загально-прийняту мораль.
На цьому помста Медеї не закiнчується. Вона вбиває власних дiтей вiд шлюбу з Ясоном i залишає царя без спадкоємцiв, що в умовах патрiархальних традиций було найстрашнiшою бiдою. Кульмiнацiєю трагедiї став знаменитий монолог Медеї в останньому епiсодiї. Перед нами нiби двi жiнки – любляча мати i смертельно ображена коханка, якi сперечаються одна з одною.
Ах, що робити! Як в цi очi яснiї
Я заберу з собою дiточок своїх!
Невже, щоб горем засмутити батька їх,
Самiй собi я вдвоє бiльших мук завдам?
Нiзащо! Хай же всi загинуть задуми!
Якщо порiвняти з подiбною сценою в Есхiла - монологом ображеного Прометея, то кидається у вiчi жанрове новаторство Еврiпiда: Прометей розповiдає про свою образу, рацiонально аналiзує i зiставляє мотиви; Медея ж на наших очах страждає, її розгубленiсть i вiдчай знаходять вiдбиття в емоцiйно збивчивiй мовi, якiй нiби не вистачає дихання. В Есхiла монолог носить рацiонально- оповiдний, а в Еврiпiда - лiрико-експресивний характер.
Медея мусить прийняти рiшення лише сама i знайти сили для здiйснення задуманого тiльки в собi, у власнiй душi, а не в допомозi богiв. В цьому виявився античний iндивiдуалiзм Еврiпiда.
Нi, нi, - в iм’я всiх месникiв Аїдових!
Того повiк не буде, щоб дiтей своїх
Злим ворогам на поглум я покинула.
Це – неминуче, й вороття немає тут.
В трагедiї “Медея” поет переконливо показав муки героїнi, її намагання. Несумiснi почуття - жадоба помсти й любов до дiтей - крають душу нещасної.
Трагедiя передбачала обов’язковий катарсис: жахаючись, людина переживає потрясiння,яке очищує душу. Катарсис - ось чого прагнули досягти автори давньогрецької трагедiї. Насправдi “Медея” - полум’яне уславлення людської гiдностi. Іван Франко, високо оцiнюючи Еврiпiда, називав його “Медею” генiальним твором.
Трагедiя Еврiпiда “Іпполiт” вiдбиває тривожнi роздуми людини пiд час кризи старої релiгiї, фiлософiї й моралi. В “Іпполiтi” ще яскравiше, нiж в “Медеї” та iнших трагедiях, розкривається тема трагiчного незнання.
пiд назвою “Іпполiт увiнчаний” (або “Іпполiт”). Цього разу вона мала величезний успiх i заслужила перше мiсце. Сюжетом “Іпполiта” став епiзод мiсцевої легенди, що оповiдала про життя афiнського царя Тесея. Дiя вiдбувається перед його палацом.
У Пролозi з монологом виступає богиня кохання Афродiта, яка вихваляється своєю владою над усiма людьми, чоловiками й жiнками, що схиляються перед її могутнiми чарами i приносять на її олтар свої дари. Але богиня вважає себе глибоко ображеною сином Тесея Іпполiтом, бо вiн ще жодного разу не покохав жiнку чи дiвчину i не принiс Афродiтi жертву. Богiня обiцяє йому за це жорстоко помститися:
Юнак, що нам ворожий, стане жертвою
Прокльонiв батька…
Отже, i тут, як у багатьох трагедiях Еврiпiда, у Пролозi коротко викладено змiст усiєї п’єси. Виявилося, що кохання Федри до Іпполiта - це жорстока помста богiв. Злочинне кохання Федри- це лише початок помсти Афродiти, бо саме вона вдихнула цю пристрасть у серце доброчесної жiнки. Спостерiгаючи невимовнi страждання своєї господинi, Годувальниця вирiшує полегшити її муки i розповiдає про нестерпну пристрасть Федри Іпполiтовi, чим викликає його обурення i гнiв. Іпполiт вiдкидає ганебну пропозицiю Годувальницi i присягається, що нiколи не збезчестить себе зв’язком iз дружиною свого батька, не зрадить його. У бесiдi з Федрою вiн кидає їй в обличчя слова ненавистi:
А втiм, чого ти варта, знаю нинi вже.
Та пропадiть ви! Всiх жiнок ненавиджу!
Всi драматичнi подiї в домi Тесея вiдбуваються за волею богинi Афродiти. Мужнiй красень Іпполiт не визнавав влади Афродiти- богинi кохання. На його думку, вона втiлює все зле, що iснує на землi, через неї - усякий бруд i безчестя. Іпполiт протиставляє Афродiтi - богинi, якiй служать у нiчнiй темрявi, - Артемiду. Іпполiт- мисливець, син амазонки, його чарує природа.
Еврiпiд показує людину в розладi не тiльки з богами й iншими людьми, а й з собою.
Твiр починається сценою марення Федри. Кохання зображається як хвороба. Царицi ввижаються лiс, поле, струмок, вона чує гавкiт мисливських хортiв. Тут Еврiпiд генiально зобразив пiдсвiдоме: адже предмет її пристрастi - мисливець!
Он туди мене - в гори, в лiси ведуть,
Де смереки, де пси звiрожернi мчать
От би свиснуть менi на тих гончакiв!
Образ Іпполiта надзвичайно життєвий, до того ж Еврiпiд переносить на нього характернi ознаки свого часу. Цей мiфологiчний герой постає як породження епохи кризи афiнського суспiльства. Син царя, вiн має успадкувати трон, а для цього повинен вчитися управляти державою. У трагедiї ж Іпполiт активний лише тодi, коли йдеться про полювання, iншi справи, окрiм культу Артемiди, його не цiкавлять. Улюблене заняття Іпполiта - спiлкування з богинею, сплiтання для неї вiнкiв iз квiтiв, перебування в тих мiсцях, де не ступала ще нога людини. Його цноту, скромнiсть, схильнiсть до самотностi всiляко пiдтримує Артемiда, яка сама бачить в Афродiтi свою запеклу суперницю.
Лише Тесей, натура значно простiша, сприймає спосiб життя Іпполiта досить скептично, не розумiє прагнень сина i навiть глузує з нього:
Тепер хизуйся! Подури тепер когось
Харчем рослинним! Удавай натхненного
Орфеєм, дим писань пустих шануючи!
Щоправда, Еврiпiд не iдеалiзує свого героя. В його особi вiн засуджує ту частину афiнської аристократiї, яка пишалася своєю зверхнiстю над менш освiченим демосом i з презирством ставилася, вiдповiдно до одного з фiлософських напрямiв, до злободенних суспiльно- полiтичних подiй.
Трагедiя Еврiпiда “Іпполiт” свiдчить про кризу мiфологiчного свiтогляду. Похитнулися пiдвалини звичних уявлень,”розпався хiд вiкiв”.
Найтрагiчнiша драма Еврiпiда “Вакханки” ( 405 р. до н. е. ).
покровителя й визволителя Вакха – Дiонiса - бога вина. Це вiн “вiдвадив” усiх вiд роботи. І вони, шаленi, залишили домiвки, не хочуть бiльше прясти й ткати, покинули дiтей. “Що мудрiсть, коли вона не дає щастя!”, - вигукує хор. Цар Пенфей намагається покласти край неподобству, та бог посмiявся з необаченого. Вiдправа нового культу супроводжувалась оргiями, про якi розповiдали рiзне. Цар хоче пересвiдчитися, що дiється на таємних збiговиськах-вакханалiях. “Ти сам не знаєшь, чого бажає твоє серце”, - каже йому невпiзнаний бог. Переодягнений у жiноче вбрання, цар вирушив у гори i був розшматований вакханками, яких очолювала розлючена Агава - мати царя. Вакх - Дiонiс вiдiбрав у неї розум. З головою дивчини, закривавлена, з’являється Агава перед глядачами, та коли приходить до тями, бачить у руцi голову власного сина- царя Пенфея.
Чимало вiршiв з Еврiпiдових “Вакханок” було переспiвано в новi часи. “Радiє мореплавець, що в бурю дiстався пристанi i врятувався,-спiває у “Вкханках” хор. - Радiє й той, хто вгамував бурю в серцi…” Крилатi слова при нагодi переiнакшували.
Антична людина очима Еврiпiда
Сюжети Еврiпiдових драм, вiдповiдно до традицiй, носять мiфологiчний характер. Суть самої трагедiї, що розiгрувалася навколо жертовника богу Дiонiсу, не допускала iнших пiдходiв. Проте у Еврiпiда ми знаходимо нове розумiння людини, новi цiнностi, якi належали не до громадського чи релiгiйного життя, а групувалися навколо антропоцентричної позицiї.
Як драматург, Еврiпiд вiдчув i втiлив самотнiсть i безпораднiсть людини. Вона тричi безпорадна: боги вiдмовляють їй у допомозi, навiть жорстоко мстять за найменший непослух; людина безпорадна у спiлкуваннi з iншою людиною i не може знайти з нею спiльної мови; людина втратила внутрiшню гармонiю i знаходиться в розладi з власною душею.
Таким чином, Еврiпiд приходить до жанру фiлософсько-психологiчної трагедiї. Вiн залишає Софоклу розробляти жанр метафiзичної трагедiї, де переживання героїв були тiсно пов’язанi iз зiткненням з непiзнаванною, таємничою сутнiстю буття, такою як фатум. Жанр героїко-культової трагедiї вiдiйшов у минуле разом з Есхiлом. У своїх драмах Еврiпiд зосереджується на розкриттi переживань, пов’язаних iз зiткненням реальних характерiв, психологiй, устремлiнь, бажань. Виводить вiн i волю богiв - як зловiсне тло, могутнью i прикру перешкоду для виявлення вiльної волi людини. Поет i фiлософ Еврiпiд - величний гуманiст.
то вирiшуються на вузькому тлi окремо взятої родини i не мають загального характеру.
Бiльшiсть психологiчних конфлiктiв, що їх зображує Еврiпiд, виходять за межi античного суспiльства, оскiльки поет торкається глибоко iнтимних почуттiв людини, тобто таких, що виникають у нiй незалежно вiд iсторичного часу чи суспiльної формацiї. Подiбнi конфлiкти цiкавитимуть як письменникiв Середньовiччя чи Вiдродження, так i письменникiв наступних епох аж до сучасної.
було сильним i щирим, якщо штовхнуло героя на самогубство. Еврiпiд першим ставить це почуття в центр деяких своїх творiв, зображуючи його як могутню пристрасть, якiй неможливо протистояти ( “Іпполiт” ) i яка може штовхнути i на злочин ( “Медея” ), i на високий подвиг ( “Алкеста”, ”Іфiгенiя в Авлiдi” ).
Подiбно до свого духовного батька Еврiпiда, його герої нiколи не беруть участi в громадському чи полiтичному життi, яке їх зовсiм не цiкавить. Можливо, саме ця риса - повна аполiтичнiсть Еврiпiда та його персонажiв, а часом i сумнiвна для глядачiв їхня моральнiсть- викликали ворожiсть до нього Арiстофана, полум’яного патрiота й захисника афiнської демократiї.
Особливiстю героїв Еврiпiда було те, що майже всi вони втiлювали найхарактернiшi ознаки часу, тобто доби розкладу полiсної системи. До того ж, намагаючися їх максимально “приземлити”, зробити реальними, Еврiпiд iде на надзвичайно смiливий крок: вiн замiнює розкiшний одяг трагiчного актора на одежу, що вiдповiдала становищу героя в даний момент.
виступає як резонер або обмежується окремими реплiками, засуджує або схвалює думки чи вчинки героїв, констатує якийсь факт.
Змiнився в Еврiпiда i характер самої трагедiї як жанру. З моменту виникнення вона мала свої неписанi правила: збереження єдностi дiї тобто дотримання однiєї сюжетної лiнiї i , таким чином, вiдсутнiсть iнтриги, а з нею - елементiв жарту й смiху, драматичне закiнчення.
Трагедiї Еврiпiда досить динамiчнi. Актори вiдтиснили хор, який перестав грати роль головної дiючої особи. Хоровi партiї у Еврiпiда представленi лiричними iнтермедiями. Вiдсутнiсть зв’язку хорових партiй з дiєю дозволило Еврiпiду дiлитися з глядачами своїми почуттями та думками. Еврiпiд пильно приглядається до всього, що оточує його, i особливо до людей. Вiн шукає своєї дороги. Мине ще декiлька рокiв, i вiн зрозумiє, що пензлем годi зобразити те, що так вабить i хвилює його, - загадковi обрiї людської душi.
Висновки
Імена трьох великих трагiкiв - Есхiла, Софокла, Еврiпiда - греки пов’язували з найсвiтлiшою в iсторiї свого краю датою - днем морської перемоги над персами бiля берегiв Саламiну. Сорокап’ятилетнiй Есхiл, загартований пiд Марафоном воїн, вiнчаний плющем трагiчний поет, знову iз зброєю в руках став на захист незалежної Грецiї; п’ятнадцятилiтнiй Софокл, граючи на лiрi, очолював хор юнакiв, якi славили пiснею щасливий кiнець Саламiнської битви. Такими й увiчнив їх незабаром знаменитий живописець Полiгнот, оздоблюючи фресками так званий Мальований портик - оточене колонами мiсце вiдпочинку на Афiнськiй агорi: одного - в бойовому запалi, другого - в натхненнiй пiснi. Третiй, Еврiпiд, кого згодом Арiстотель назве “найтрагiчнiшим серед поетiв”, у цей день, за переказом, уперше побачив сонце.
Есхiл, воїн i поет, творив для народу, який з надiєю дивився в майбутнє, загартувавшись у боротьбi проти iноземного поневолення. Прислухаючись до його могутнього подиху, “батько трагедiї” наче з брили каменю висiкав постатi своїх героїв. Тринадцять разiв Есхiла вiнчали переможним плющем. Та найдорожчим для нього був той вiнець, який вповив його чоло пiсля вистави “Персiв”. Тут героїзм звершувався не на краю землi серед мiфiчних постатей, як у “Прометеї закутому”, а на самому порозi Аттiки, серед її реальностей. Проявив цей героїзм народ, часткою якого був i вiн – Есхiл. Афiнський громадянин, захисник i спiвець рiдної землi останнi роки свого життя, певно з полiтичних причин провiв за її межами, в Сiцiлiї. Тут, у мiстi Гелi, на шiстдесят дев’ятому роцi життя вiн помер.
Есхiл був уже на порозi старостi, коли в 468 роцi до н. е. на святi Великих Дiонiсiй виступив як його суперник Софокл. Чотирнадцять рокiв тому п’ятнадцятилiтньому Софокловi, в день великої перемоги випало очолити хор. Вiдтодi вiн протягом шiстдесяти рокiв писав i ставив свої трагедiї, i кожен наступний твiр був досконалiший. Талант поета не пригасав навiть на схилi вiку.
Понад сто драматичних творiв написав Софокл, створивши, за словами Арiстотеля, найзавершенiший тип античної трагедiї. Розвиваючи жанр трагедiї, Софокл доводить кiлькiсть акторiв до трьох, збагачує декорацiї та музику, бо й сам був чудовий музикант.
жити у “вiк Перiкла”. У тi часи формувався iдеал громадянина, людини гармонiйно розвиненої, морально й фiзично досконалої. Бездоганним громадянином був Софокл. Вiн вирiзнявся чудовою будовою тiла, втiшав афiнян перемогами в атлетичних, а потiм i в поетичних змаганнях.
Традицiя спорiднювала трьох великих трагiкiв Есхiла, Софокла i Еврiпiда не тiльки переможним днем Саламiнської битви. У той рiк, коли Есхiл помер, а Софокл сягнув вершин поетичної слави, Еврiпiд сягнув вершин поетичної слави, Еврiпiд уперше вивiв на сцену свiй хор. І сталося це в 455 роцi до н. е., в серединi V столiття, - полуднi розквiту Афiн. Цiкаво й ще одне: тодi, коли Еврiпiд дорiвнювався вiком Есхiловi, учасниковi Саламiнської битви, почалася Пелопоннеська вiйна. Есхiл у розквiтi сил зустрiв вiйну визвольну, славну героїзмом усього грецького народу, Еврiпiд – похмуру й затяжну, в якiй зiткнулися самi греки, вiйну, що призвела Афiни до занепаду.
Час гартував Есхiла, щадив Софокла i зранював Еврiпiда, який саме в пору найбiльшого розквиту своїх творчих сил бачив присмерк рiдного краю.
Значне мiсце у свiтоглядi Софокла належить релiгiйним роздумам. Вони мало збiгаються з думками його попередника Есхiла. Поет беззастережно вiрить у богiв, якi до нього уособлюють вищi могутнi сили, чиї задуми чи дiї смертна людина осягнути не може. І в той же час вони владнi над життям i дiяльнiстю людини, визначають її iснування. В iдеї богiв Софокл шукав пояснення тим суперечностям, що дедалi загострювалися, особливо в часи розкладу полiсної системи, в суспiльному життi. Високо цiнуючи людський розум, поет доводить його обмеженiсть. Закони богiв нездоланнi, але люди часто цього не розумiють або забувають про них i тим завдають собi лиха:
Зевсе, владу i мiць твою
Не здолає людська зухвалiсть…
І в минулим, i в майбутнiм
Панує один закон:
Не перейти людинi
Шляхами життя без тягарiв недоволi.
Софокл вiрить, що лише боги визначають долю людини, але безпосередньо у вчинки людей вони не втручаються.
Софокл довершив розпочате Есхiлом перетворення трагедiї з лiричної кантати на власне драму. Герої його трагедiй дiють здебiльшого самостiйно i самi визначають свою поведiнку щодо iнших персонажiв. Вiн рiдко зображував на сценi богiв. Вчинки героїв мотивуються їхнiм характером. Спiльною для обох великих драматургiв є: а) вiдсутнiсть або незначна роль любовних мотивiв у творах; б) традицiйне висвiтлення релiгiйних та моральних проблем. Одночасно намiчаються у Софокла i риси, якi зближають його творчiсть iз творчiстю його молодшого сучасника Еврiпiда: поглиблений психологiзм, намагання зробити персонажi трагедiй не тiльки певними типами, але й яскраво вираженими iндивiдуальностями. Проте Софокл переважає Еврiпiда, по-перше, витриманою якiстю композицiї; по-друге, гармонiєю мiж лiричними, хоровими та суто драматичними, дiалогiчними частинами трагедiї.
Загалом же можна погодитися як iз думкою Арiстотеля, який назвав трагедiї Софокла найдосконалiшим типом античної трагедiї, так i з думкою Гете – “нiхто так досконало не знав сцени i свого мистецтва, як Софокл”. Еллiни називали Софокла “Фiдiєм лiтератури”, i вищої оцiнки тодi не могло бути.
Поряд з античними трагiками, такими як Есхiл i Софокл, творчiсть Еврiпiда в цiлому позначена прагненням до зниження трагедiйного стилю, до перетворення драми, що була спочатку формою культового дiйства, в акторську виставу, цiлком незалежну вiд культу. Новиною були в нiй олюднення героїв, увага до їх психологiї. Поряд з цим основна тенденцiя всiх драм Еврiпiда – в критицi засад суспiльної моралi з погляду її вiдносностi. Герої Еврiпiда взагалi дуже багато розмiрковують, часом на шкоду дiї, висловлюючи “небезпечнi” для моральностi й релiгiї iдеї. В цiй критицi i разом з тим в емоцiональнiй спрямованостi драм Еврiпiда, який прагне зворушити глядача патетичними й афективними мотивами, i є iстотна вiдмiннiсть його вiд попередникiв.
Драматична композицiя – єднiсть дiї – рiдко вдається Еврiпiдовi: часто для того щоб ввести глядача в сюжет або розв’язати дiю, вiн удається до виведення на сцену якогось бога. Хор у Еврiпiда втрачає колишнє значення безпосереднього учасника дiї, i партiї хору виконують функцiю музично-вокального антракту. Бiльш реалiстично-життєвий характер п’єс Еврiпiда, увага драматурга до почуттiв, до простих, маленьких людей, до жiночої психологiї, нарештi- його пафос забезпечили поетовi успiх у пiзнiшiй лiтературi: його трагедiї в Римi наслiдував Сенека, пiзнiше - в добу класицизму- Расiн, який знав, як переказують, напам’ять бiльшу частину вiршiв Еврiпiда. Окремi його п’єси, такi як “Медея” та “Іпполiт”, обросли великим числом наслiдувань. “Проблемнiсть” драм, жiночi образи їх, любов до парадоксiв i iншi риси дозволяють порiвнювати Еврiпiда з такими драматургами новiтнiх часiв, як Ібсен i Шоу.
Мине столiття, i всi троє, вже в бронзi, стануть на схилах Акрополя, там, де виховували своїх спiвгромадян, будячи в них страх, спiвчуття i справедливiсть. Есхiл, з прямим i мужнiм поглядом воїна i поета, якому належать слова: “Мова правди – проста”, кого тринадцять разiв вiнчали плющем переможця; Софокл, з погiдним, гордо пiднесеним чолом, який двадцять разiв втiшався перемогою на трагiчнiй сценi, кому й пiсля смертi складали почестi, як напiвбоговi; i Еврiпiд, на обличчя якого лягла печать душевних страждань, кому ми чотири рази за життя й один раз посмертно було присуджено першу нагороду, кого Арiстотель назвав “найтрагiчнiшим серед поетiв”, вiддавши йому таким чином найбiльшу хвалу серед усiх , хто писав трагедiї.
ЛІТЕРАТУРА
2. Античная литература. / Под общ. ред. Проф. А. А. Тахо-Годи. - М.: Мин-тво просвещения РСФСР, 1963. – 375 с.
3. Боннар Андре. Греческая цивилизация: От Илиады до Парфенона. От Антигоны до Сократа. От Еврипида до Александрии. - М.: Искусство, 1995. - 671с.
4. Еврипид. Трагедии: В 2 т. / Пер. И. Анненского. - М.: Наука, 1999. - ( сер. Литерат. памятники). Т. 1- 1999. - 644с.
5. Ерiпiд. Трагедiї / Пер. з давньогрецької А. Содомори та Б. Тена; Передм. та комент. А. Содомори. - К.: Основа, 1993. - 448с.
6. Зарубiжна лiтература раннiх епох. Античнiсть. Середнi вiки. Вiдродження: Навч. посiбник. - К.: Вища шк., 1994. - 406с.
7. Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. М. Кожевникова и др. - М.: Сов. энциклопедия, 1987. - 752с.
8. Лосев А. Ф. Греческая трагедия: Уч. пособие для пед. институтов. - М.: Мин-тво просвещения РСФСР. - 1958. - 201с.
9. Мiфи Давньої Грецiї: Твори давньогрецьких авторiв: Навч. посiб: У 2 кн. – К.: Грамота, 2004. - ( Сер. Шк. б-ка). Кн. 1- 2004. - 608с.
10. Пiдлiсна Г. Н. Свiт античної лiтератури. - К.: Наукова думка, 1981. - 198с.
11. Пiдлiсна Г. Н. Антична лiтература для всiх i кожного. - К.: Технiка, 2004. - 384с.
12. Радциг С. И. Античная литература. Ее художественное и историческое значение в связи с общей культурой древних греков и римлян. - М.: МГУ, 1962. - 128с.
13. Содомора А. Жива античнiсть. - К.: Молодь, 1983. - 227с.
14. Софокл. Драмы / В пер. Ф. Ф. Зелинского. - М.: Наука, 1990. - 605с. - ( сер. Лит. памятники).
15. Софокл. Трагедiї: Пер. з давньогрецької. / Передм. та комент. А. Бiлецького- К.: Днiпро, 1989. - 303с.
16. Стабрила С. Мiфологiя для дорослих: Боги, герої, люди. / Пер. з пол. Д. Андрухiв. - К.: Юнiверс, 2000. - 544с.
17. Чистякова Н. А., Вулих Н. В. История античной литературы. - М.: Высшая школа, 1971. - 453с.
19. Шкаруба Л. М. Древнегреческая трагедия: от Есхила до Еврипида. - // Всесвiтня лiтература та культура в навч. закладах України. - 2004. - N 11. - с. 9
| 
