Intermezzo

Intermezzo Автор: Коцюбинський Михайло . Присвячую кононiвським полям Дiйовi особи: Моя утома Ниви у червнi Сонце Три бiлих вiвчарки Залiзна рука города Людське горе що «увiльнитись» вiд нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмiнно, «iде, як хвиля на берег». Автор зiзнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнiм». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людинi необхiдно час вiд часу усамiтнитись: «Мене втомили люди. Менi надокучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю!.. Нехай увiйдуть у хату чистота i спокiй». Це прагнення спокою i самiтностi iнколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь—який спосiб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Вiдтак приходить бажання бодай на якийсь час вiдпочити, послухати не «ревучi потоки людського життя», а жадану тишу. * * * Друга частина змальовує картину дороги, або, точнiше, втечi вiд «залiзної руки города». Здавалося, тишу глушили гучнi голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi». І ледве бричка вкотилася у двiр — закувала зозуля. «Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця». * * * Навiщо людинi ота тиша? Щоб почути i побачити щось головне, важливе у життi, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподiвано, що їй не ймеш вiри. Здається, навiть предмети навкруги зазiхають на цю тишу. Нiби вони живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...» Кiлька разiв автор нiби сам собi повторює: «Хiба я що знаю? Хiба я знаю?» І тут лiричний герой вiдчуває, яку його серце просяться iз зовнiшнього свiту люди, «всi тi, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надiї, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра». їх так багато, що душа не в змозi сприймати усе так само гостро, як ранiше. не маю вже краплi гарячої кровi... Ви бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах висмоктав iз мене всю кров... Проходьте! Я утомився». І раптом... Розплющивши очi, герой бачить «глибоке небо i вiти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвiн — ку—ку! ку-ку! — i сiє тишу по травах». Свiт, безмежний, сонячний, зелений огортає i пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе свiт i все живе в ньому! Ось три вiвчарки зчинили ґвалт. Нi до чого ворожiсть. Цей свiт такий лагiдний i прекрасний, що в тому нема мiсця ненавистi. І герой зiзнається псу: «Я не ворог тобi». Тодi чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волi. Герой вiдпускає пса з ланцюга, i той, забувши про попереднi погрози, наослiп помчав кудись: «У, благородна псина: тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть». * * * «Мої днi течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах... Я тепер маю окремий свiт... На небi сонце — серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменiв, шовк колосистої хвилi. Вiтер набива менi вуха шматками згукiв, покошланим шумом. Такий вiн гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять вiд нього срiбноволосi вiвса». Сама вiчнiсть у своїй радiснiй величнiй красi постає у цих словах лiричного героя, огортає зеленими руками жалюгiдну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нiчого. Он вийшла в поле дрiбна бiленька цятка i потопла у нiм. Вона кричить? Спiває? І робить рух? Нiма безвладнiсть просторiв все це ковтнула. І знов нiчого. Навiть слiди людини затертi й закритi: поле сховало стежки й дороги... Над всiм панує тiльки ритмiчний, стриманий шум, спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила тих вiтрякiв, що чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять у повiтрi круг, немов говорять: так буде вiчно...: in saecula saeculorum (на вiки вiчнi)». Поступово той мир i спокiй, що панував навколо, входить в душу лiричного героя, наповнює його: «Пiзно я повертався додому. Проходив обвiяним духом полiв, свiжий, як дика квiтка. В складках своєї одежi приносив запах полiв, мов старозавiтний Ісав. це змiцнялось й темнiло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокiйно спати, твої мiцнi стiни стануть мiж мною i цiлим свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле». * * * За такою нiччю неодмiнно буде сонячний яскравий день, i «я повний приязнi до сонця i йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь iз ним тут, на просторi, де нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: «Сонце! я тобi вдячний. Ти сiєш у мою душу золотий засiв — хто знає, що вийде з того насiння?» П'ючи сонце, мов цiлющий напiй добра, герой вiдчуває в душi любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої iстоти. Невже се значить, що менi вже бракує товариства людей?)». пар». * * * Може, тому й вiдчуває лiричний герой свою спорiдненiсть iз землею: «В городах земля одягнена в камiнь й залiзо — i недоступна. Тут я став близький до неї. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi». Це спiлкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе вiдчуття, що все на свiтi — прекрасне. Особливе молоко — «я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкiшну, створену вже,— всю я вмiщаю в собi. Там я творю її наново, вдруге,— i тодi здається менi, що ще бiльше права маю на неї». Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадкiв. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо iз землею в голосну арфу й грала на струнах симфонiю поля. Се було прекрасно». *** «Так протiкали днi мого intermezzo серед безлюддя, тишi i чистоти. І благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй моєї душi. З—пiд старої сторiнки життя визирала нова i чиста — i невже я хотiв би знати, що там записано буде?» Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку. * * * Але ось зустрiч на нивi — «я i людина». Герой зустрiв «звичайного мужика». Вiн не знає, яким сам здається цьому чоловiковi, але той викликав в пам'ятi героя страшнi картини життя українського народу: почорнiлi солом'янi стрiхи хат, «бруднi, негарнi» дiвчата, що повертаються з тяжкої роботи, блiдi, як тiнi, жiнки, голоднi дiти зi зголоднiлими ж псами... «Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле мiсто, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi. Так людське горе вривається в тишу душi героя, але тепер там немає холодної байдужостi. І соцiальнi бiди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш мiж людьми, як мiж вовками.. .. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плота, сусiду сусiда, батько у сина. Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити?» «Говори, говори»,— повторює лiричний герой, нiби хоче заохотити спiвбесiдника вилити у словах увесь бiль i звiльнитися вiд нього. «Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори...» * * * «Город знову простяг по мене свою залiзну руку не зеленi ниви»,— так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками вiн повертається? «Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться так, як менi. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навiть. Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає...»