Господарський договір

Господарський договiр МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА Кафедра; цивiльно-правових дисциплiн Курсова робота на тему: Господарський договiр Виконав: студент 3-ї групи 4-го курсу юридичного факультету СТЕФАНЧУК Микола Олексiйович Науковий керiвник: старший викладач кафедри журик Юрiй Володимирович м. Хмельницький, 2002 р. ПЛАН Вступ. 3 Поняття господарського договору. 4 Змiна, розiрвання та пролонгацiя дiї договору. 12 Виконання договорiв. 13 Вiдповiдальнiсть за порушення господарських договорiв. 22 а) Поняття та форми цивiльно-правової вiдповiдальностi. 22 б) Види договiрної вiдповiдальностi 25 в) Умови (пiдстави) договiрної вiдповiдальностi 29 Висновки. 34 Проголосивши себе суверенною i незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспiльного устрою, побудову громадянського суспiльства i ринкової економiки, в якiй функцiонують рiзнi форми власностi та пiдприємництва. Надiлення пiдприємств i громадян свободою господарської дiяльностi та пiдприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових вiдносин та урiзноманiтнення господарських зв'язкiв суб'єктiв пiдприємницької дiяльностi як у внутрiшньому оборотi країни, так i при здiйсненнi ними зовнiшньоекономiчної дiяльностi. i послуг на договiрних засадах. Важливiсть теоретичної розробки питань, пов'язаних з договiрним регулюванням пiдприємницьких вiдносин, зумовлена не лише вiдсутнiстю монографiчних дослiджень з цих питань у правовiй науцi, а й потребами юридичної практики i завданнями щодо нової кодифiкацiї цивiльного законодавства України. Новий Цивiльний кодекс України має закласти стабiльну основу правового регулювання майнових та особистих немайнових вiдносин у всiх сферах громадянського суспiльства i передусiм у пiдприємницької дiяльностi. У роботi зроблена спроба провести аналiз чинного законодавства, порiвняти його iз Проектом Цивiльного кодексу, дати можливi способи вирiшення окремих проблем та колiзiй, якi виникають при застосуваннi законодавства пiд час укладання, змiни, виконаннi, розiрваннi господарських договорiв. Поняття господарського договору так i iнших нормативних актiв. Особливiстю розвитку сучасного приватного права є тенденцiя до унiфiкацiї правових систем, завдяки яким вiдбувається стикування та взаємодiя рiзних систем нацiонального законодавства з метою спрощення мiжнародних вiдносин, зняття перешкод у мiжнародному оборотi товарiв, капiталiв та робочої сили. Прискоренню цих процесiв сприяє дiяльнiсть численних мiжнародних органiзацiй з унiфiкацiї мiжнародного права. Серед мiжнародних органiзацiй, якi вiдiграли помiтну роль в унiфiкацiї колiзiйних та матерiальних цивiльно-правових норм у сферi купiвлi-продажу, факторингу, лiзингу та деяких iнших, слiд назвати Мiжнародний iнститут унiфiкацiї приватного права (УНІДРУА). У рамках УНІДРУА у виглядi неформальної унiфiкацiї були розробленi Принципи мiжнародних комерцiйних договорiв. В основi створення Принципiв лежить порiвняльно-правовий аналiз норм рiзних нацiональних правових систем у контекстi регулювання мiжнародних угод. Як вiдзначила Адмiнiстративна рада УНІДРУА у вступi до Принципiв, останнi є досить гнучкими для того, щоб враховувати постiйнi змiни, якi вiдбуваються в результатi розвитку технологiї й економiки та торкаються практики торгiвлi, яка перетинає кордони. У той же час вони намагаються забезпечити чеснiсть у мiжнародних комерцiйних вiдносинах шляхом прямого формулювання загального обов'язку сторiн дiяти згiдно з добросовiснiстю i чесною дiловою практикою та встановленням в деяких випадках стандартiв розумної поведiнки[1] . права. У чинному законодавствi (статтi 10 i 11 Господарського процесуального кодексу України), судовiй практицi i лiтературi використовуються поняття "господарський договiр" або "комерцiйний договiр"[2] . 2) плановий характер договору, зумовлений тим, що пiдставою його укладення є планове завдання (акт), яке обов'язкове для обох чи однiєї iз сторiн; 3) договiр спрямовується на безпосереднє обслуговування основної дiяльностi господарюючого суб'єкта. Господарськими вважалися i неплановi договори, якщо вони були однотипнi з плановими i пiдпорядковувалися такому ж законодавчому режимовi (поставка, перевезення вантажу тощо) або якщо вступ у договiрнi вiдносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення договору на експлуатацiю залiзничних пiд'їзних колiй). Безумовно, в сучасних умовах деякi з названих ознак господарського договору потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських договорiв можуть виступати не лише юридичнi особи (органiзацiї), а й громадяни, якi у встановленому порядку здiйснюють пiдприємницьку дiяльнiсть; договори з участю зазначених осiб є переважно неплановими. бiльше предметом спецiального правового регулювання, що має переважно iмперативний характер i спрямовано на захист споживача, тобто сторони, яка вступає в договiр не у процесi здiйснення пiдприємницької або професiйної дiяльностi. "публiчний договiр" (ст. 665). Публiчним визнається договiр, в якому однiєю iз сторiн є пiдприємець, що взяв на себе обов'язок здiйснювати продаж товарiв, виконувати роботи або надавати послуги кожному, хто до нього звертається (роздрiбна торгiвля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банкiвське обслуговування тощо). Пiдприємець не повинен надавати перевагу однiй особi перед iншою щодо укладення публiчного договору, крiм випадкiв, передбачених законом або iншими нормативними актами. Вiдмова пiдприємця вiд укладення публiчного договору за наявностi у нього можливостей надання споживачевi вiдповiдних товарiв, робiт чи послуг не допускається, а необґрунтоване ухилення вiд укладання публiчного договору може потягнути за собою покладення на нього обов'язку вiдшкодування збиткiв, заподiяних споживачевi таким ухиленням. Як зазначено у коментарях до Принципiв мiжнародних комерцiйних договорiв, критерiї, що їх використовують на нацiональному i мiжнародному рiвнях, також рiзняться великою рiзноманiтнiстю у встановленнi вiдмiнностей мiж споживчими та неспоживчими договорами. У Принципах немає будь-якого визначення, проте припускається, що концепцiя "комерцiйнi договори" повинна розумiтися по можливостi широко з тим, щоб включати в себе не лише пiдприємницькi угоди на поставку або обмiн товарами чи послугами, а й iншi типи економiчних угод, таких, як iнвестицiйнi або концесiйнi угоди, договори про надання професiйних послуг тощо[3] . У попередньому проектi (аванпроектi) Господарського (Комерцiйного) кодексу України 1994 р. (ст. 49 глави 22) господарський договiр як пiдстава виникнення господарсько-договiрного зобов'язання визначається як дiлова угода мiж суб'єктами господарювання про розподiл мiж ними кореспондуючих господарських прав та обов'язкiв, необхiдних для досягнення цiлей, i про тi умови, яких повиннi додержуватися сторони при виконаннi взаємно прийнятих ними зобов'язань. Таке визначення господарського договору викликає ряд зауважень. По-перше, саме поняття дiлової угоди потребує пояснень. По-друге, права та обов'язки сторiн у договорi визначаються через його умови. По-третє, виникає питання: якi ж права та обов'язки слiд вважати господарськими. У законодавствi та доктринi ряду зарубiжних країн вiдоме поняття "торговельна угода". У дореволюцiйнiй Росiї практикою було встановлено такi ознаки угод торговельного характеру: 1) спекулятивнiсть угоди; 2) кiлькiсть товарiв, якi набуваються особою, перевищує межi звичайного особистого споживання; 3) двостороннiсть, тобто торговельне значення угода має для обох її сторiн; 4) наявнiсть кредиту[4] . У проектi ЦК України закрiплюється категорiя пiдприємницького договору, зокрема у ст. 55 передбачено, що суд може за заявою дружини, повнолiтнiх дiтей, батькiв обмежити фiзичну особу в правi займатися пiдприємництвом, якщо вона дiє нерозважливо, як марнотратник. У разi задоволення такої заяви суд призначає над цiєю особою пiклувальника. Особа, яка обмежена у правi на заняття пiдприємництвом, може укладати пiдприємницькi договори лише за згодою пiклувальника. Про цi договори йдеться i в ч. 3 ст. 54 ЦК, хоч вони i не називаються прямо пiдприємницькими. Так, якщо фiзична особа почала пiдприємницьку дiяльнiсть без державної реєстрацiї, уклавши вiдповiднi договори, вона не має права оспорювати цi договори з тих мiркувань, що не є пiдприємцем. Суд при вирiшеннi спору може застосувати до таких договорiв правила про зобов'язання, якi пов'язанi з пiдприємницькою дiяльнiстю, зокрема, поклавши на пiдприємця вiдповiдальнiсть за порушення зобов'язання i за вiдсутностi його вини (за винятком дiї непереборної сили), як це передбачено ст. 640 проекту ЦК. У господарському договорi поєднуються як загальнi ознаки, властивi цивiльно-правовому договору, так i особливi риси. Такими особливостями є: 1) суб'єктами цього договору є юридичнi або фiзичнi особи, зареєстрованi у встановленому порядку як суб'єкти пiдприємницької дiяльностi; 2) змiст господарського договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здiйснення пiдприємницької дiяльностi або для iнших цiлей, не пов'язаних з особистим (сiмейним, домашнiм) споживанням. Прикладом такого договору може бути договiр мiжнародної купiвлi-продажу товарiв. За Вiденською конвенцiєю ООН 1980 р. про договори мiжнародної купiвлi-продажу товарiв (статтi 1 i 2) ця конвенцiя застосовується до договорiв купiвлi-продажу мiж сторонами, комерцiйнi пiдприємства яких мiстяться в рiзних державах, коли цi держави є учасниками конвенцiї або коли згiдно з нормами мiжнародного приватного права до них застосовується право держави, що домовляється. Проте ця конвенцiя не застосовується до продажу товарiв, якi набуваються для особистого, сiмейного або домашнього використання, за винятком, якщо продавець у будь-який час до чи у момент укладення договору не знав i не повинен був знати, що товари набуваються для такого використання; України "Про облiк окремих видiв зовнiшньоекономiчних договорiв (контрактiв)" вiд 7 листопада 1994 p.[5] ); зобов'язання). Враховуючи наведенi ознаки, господарським слiд вважати такий цивiльно-правовий договiр, сторонами якого є юридичнi чи фiзичнi особи – суб’єкти господарювання i за яким передається майно, виконуються роботи або надаються послуги з метою здiйснення пiдприємницької дiяльностi або для iнших цiлей, не пов'язаних з особистим (сiмейним, домашнiм) споживанням. Якщо ж у нормах ЦК або спецiальних нормативних актах не вiдображенi особливостi тих чи iнших видiв пiдприємницьких договорiв, до них застосовуються загальнi положення зобов'язального i договiрного права, закрiпленi у ЦК та iнших актах цивiльного законодавства. Укладення господарських договорiв. Оскiльки договiр є спiльним юридичним актом двох чи кiлькох осiб, погодження ними умов договору проходить принаймнi двi стадiї: шляхом пропозицiї однiєї сторони укласти договiр, яка має назву оферти, i прийняття пропозицiї другою стороною, або акцепту. Вiдповiдно сторона, яка зробила пропозицiю, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, – акцептантом. Порядок укладення договорiв визначений у статтях 153-159 ЦК. Існують певнi особливостi укладення бiржових угод (договорiв), проведення торгiв на аукцiонах, у порядку конкурсу тощо. i породжувати певнi юридичнi наслiдки для особи, яка її зробила? Чинний ЦК не мiстить ознак оферти, хоч вони можуть бути виведенi iз загальних положень цивiльного законодавства шляхом доктринального тлумачення. За ст. 675 проекту ЦК офертою визнається пропозицiя укласти договiр, яка адресована однiй або кiльком особам, мiстить вказiвку на iстотнi умови майбутнього договору i виражає намiр особи, яка зробила пропозицiю, вважати себе зв'язаною договором у разi її прийняття (акцепту). Отжеоферта характеризується такими рисами: по-перше, вона адресується конкретно однiй або кiльком особам. Якщо пропозицiя розрахована на невизначене коло осiб (наприклад, у рекламах), то вона розглядається як запрошення до оферти, якщо iнше прямо не зазначено у цiй пропозицiї. По-друге, оферта повинна мiстити вказiвку на iстотнi умови майбутнього договору, тобто тi, що визначенi такими за законом або необхiднi для договорiв даного виду, або у погодженнi яких заiнтересований оферент. По-третє, пропозицiя виражає твердий намiр оферента вважати себе зв'язаним договором i запропонованими умовами у разi їх прийняття (акцепту) другою стороною. Оферта може бути зроблена iз зазначенням або без зазначення строку для вiдповiдi. Пропозицiю укласти договiр можна змiнити або взагалi вiдкликати (скасувати), але у всякому разi не пiзнiше, як до моменту або у момент її одержання адресатом. У цьому разi ранiше зроблена оферта втрачає свою значимiсть i, отже, не зв'язує оферента. Оферта, яка одержана адресатом, не може бути вiдкликана протягом строку для її акцепту, якщо iнше не застережено у самiй офертi або не випливає iз сутi пропозицiї чи з обстановки, у якiй її зроблено. Вiдповiдь особи, якiй адресована оферта, про прийняття нею пропозицiї визнається акцептом. Акцепт має бути повним i безумовним. Це означає, що акцептант повнiстю погоджується iз запропонованими умовами договору i повiдомляє про це оферента. Якщо пропозицiю укласти договiр зроблено iз зазначенням строку для вiдповiдi, то договiр вважається укладеним за умови, що особа, яка зробила пропозицiю, одержала вiд другої сторони вiдповiдь про прийняття пропозицiї протягом цього строку (ст. 155 ЦК). У пропозицiї укласти договiр, яка адресується другiй сторонi, строк для вiдповiдi може й не зазначатись, У цьому разi укладення договору залежить вiд того, у якiй формi зроблено пропозицiю — уснiй чи письмовiй. Коли оферта зроблена усно, без зазначення строку для вiдповiдi, договiр вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила оференту про прийняття нею пропозицiї. Якщо ж таку пропозицiю зроблено у письмовiй формi, договiр вважається укладеним, коли вiдповiдь про прийняття пропозицiйодержано протягом нормально необхiдного для цього часу (ст. 156 ЦК). При цьому враховуються встановленi строки для проходження кореспонденцiї певного виду в обидвакiнцi. Інодi замiсть вiдповiдi про прийняття пропозицiї укласти договiр контрагент у встановлений для акцепту строк вчиняє дiї з виконання зазначених в офертi умов договору: вiдвантажує товари, надає послуги, сплачує вiдповiднi суми тощо. Такi дiї слiд вважати акцептом, якщо iнше не передбачено законом, iншими правовими актами або не зазначено в офертi. Вчинення таких конклюдентних дiй означає i згоду на укладення договору, i водночас є його виконанням. Як i оферта, акцепт може бути вiдкликаний акцептантом i втрачає чиннiсть, якщо повiдомлення про його скасування оферент одержав до моменту або у момент одержання самого акцепту (ст. 674 проекту ЦК). У разi вiдкликання акцепту або неодержання вiдповiдi вiд акцептанта протягом встановленого для цього часу оферент вважається вiльним вiд тих обов'язкiв, що пов'язанi з ранiше зробленою ним пропозицiєю. вiдсутнiсть оферент мiг розцiнити як вiдмову вiд пропозицiї, i буває, що оферент вже укладає договiр з iншою особою. З другого боку, акцептант, впевнений у тому, що своєчасно вiдправлена вiдповiдь вже одержана оферентом, мiг приступити до виконання договору i зробити певнi витрати. Вiдповiдно до ст. 157 ЦК якщо iз одержаної iз запiзненням вiдповiдi про згоду укласти договiр видно, що вiдповiдь була надiслана своєчасно, вона визнається такою, що запiзнилася, лише у тому разi, коли оферент негайно повiдомить другу сторону про одержання вiдповiдi iз запiзненням. У цьому разi запiзнiла вiдповiдь вважається новою пропозицiєю. Якщо ж такого повiдомлення оферент не зробить, то вiн або повинен виконати укладений договiр, або вiдшкодувати збитки, яких зазнав акцептант у зв'язку з виконанням договору. Оферент може пiдтвердити чиннiсть ранiше зробленої пропозицiї i в тому разi, коли вiдповiдь на неї запiзнилась. Як зазначалося, акцепт повинен бути повним i безумовним, i тiльки тодi вiн свiдчить про згоду сторiн щодо iстотних умов договору. Але нерiдко, погоджуючись у принципi укласти договiр, друга сторона висуває свої зустрiчнi умови або пропонує укласти iнший за характером договiр. Згода, яка супроводжується застереженням та контрпропозицiями, не може вважатися акцептом. Тому згiдно iз ч. 1 ст. 158 ЦК вiдповiдь про згоду укласти договiр на iнших, нiж було запропоновано, умовах визнається вiдмовою вiд пропозицiї i в той же час є новою пропозицiєю. Сторони у цьому разi мiняються мiсцями: акцептант стає оферентом, а оферент — акцептантом, бо на нову пропозицiю потрiбна згода колишнього оферента. Переговори або обмiн листами мiж сторонами можуть тривати довго i завершитись або досягненням згоди щодо умов договору, або вони взагалi не приводять до бажаного результату. Важливим є встановлення моменту, з якого договiр вважається укладеним. Визначити цей момент можна на основi аналiзу статей 155 i 156 ЦК: договiр вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо ж для укладення договору, крiм згоди сторiн, потрiбна передача майна або вчинення iншої дiї (реальний договiр), то вiн вважається укладеним з моменту передачi вiдповiдного майна або вчинення певної дiї. Договiр, який пiдлягає нотарiальному посвiдченню або державнiй реєстрацiї, вважається укладеним з моменту нотарiального посвiдчення або реєстрацiї, а у разi потреби i нотарiального посвiдчення, i реєстрацiї – в момент реєстрацiї (ст. 672 проекту ЦК). При цьому складають проект договору або лист (телеграму, телефонограму тощо), якi виконують роль пропозицiї укласти договiр (оферти). Найчастiше це здiйснює постачальник, пiдрядник тощо, якi в широкому розумiннi є надавачами послуг або виконавцями робiт. Окремi правила дiють при укладеннi бiржових угод (договорiв). Їх ще називають бiржовими операцiями. Вiдповiдно до ст. 15 Закону України "Про товарну бiржу" вiд 10 грудня 1991 р,[6] бiржовою операцiєю визнається угода, яка вiдповiдає сукупностi таких умов: а) якщо вона являє собою купiвлю-продаж, поставку або обмiн товарiв, допущених до обороту на товарнiй бiржi; б) якщо її учасниками є члени бiржi; в) якщо вона подана до реєстрацiї i зареєстрована на бiржi не пiзнiше наступного за її вчиненням дня. Правилами бiржової торгiвлi, якi приймаються загальними зборами членiв бiржi або її бiржовим комiтетом, можуть бути передбаченi рiзнi види бiржових угод. Розрiзняють форварднi, ф'ючерснi контракти та опцiони, якi за термiнологiєю Закону України " Про оподаткування прибутку пiдприємств" вiд 22 травня 1997 р.[7] мають назву деривативiв. у майбутньому, з фiксацiєю цiн такого продажу пiд час укладення форвардного контракту. Ф'ючерсний контракт – це стандартний документ, який засвiдчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив на певний час та на певних умовах у майбутньому, з фiксацiєю цiн на момент виконання зобов'язань сторонами контракту. Опцiон – це стандартний документ, що засвiдчує право придбати (продати) базовий актив на певних умовах у майбутньому, з фiксацiєю цiн на час укладення такого контракту або на час такого придбання за рiшенням сторiн контракту. На бiржах укладаються також: а) угоди з гарантiєю, за якими один контрагент виплачує другому в момент їх укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язкiв. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона оформляється як "угода з гарантiєю на покупку", а якщо цю суму вносить продавець – як "угода з гарантiєю на продаж"; в) угоди з премiєю — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють приплату до купiвельної цiни або знижки з продажної цiни; На бiржах можуть укладатися й iншi договори. Бiржовi операцiї (угоди) дозволяється здiйснювати тiльки членам бiржi або брокерам. Бiржовi брокери — це фiзичнi особи, зареєстрованi на бiржi згiдно з її статутом, обов'язки яких полягають у виконаннi доручень членiв бiржi, яких вони представляють щодо здiйснення бiржових операцiй шляхом пiдшукування контрактiв, i поданнi здiйснюваних ними операцiй для реєстрацiї на бiржi (ст. 16 Закону України "Про товарну бiржу"). За певну кiлькiсть днiв до початку торгiв, визначених у правилах бiржової торгiвлi, клiєнт – продавець або покупець – повинен представити брокеровi замовлення. Брокер має право перевiрити iнформацiю, зазначену в замовленнi, фiнансовий стан клiєнта, кiлькiсть та якiсть товару. За наявностi згоди представляти клiєнта на бiржових торгах брокер повинен одержати вiд нього належно оформлену довiренiсть. Клiєнт у свою чергу повинен перерахувати на рахунок брокера гарантiйний внесок (маржу) в певнiй кiлькостi вiдсоткiв вiд вартостi товарiв за повною купiвельною (продажною) цiною. Розмiр вiдсоткiв визначається угодою сторiн. Продавець товарiв зазначає у замовленнi мiнiмальну продажну цiну. Пiсля цього брокер складає картку замовлення, одна копiя якої залишається у брокера, а друга передається маклеровi, що веде торги. Реєстрацiю укладених угод здiйснює служба реєстрацiї бiржi як пiд час торгiв, так i пiсля завершення їх у певний строк, зазначений у правилах бiржової торгiвлi на данiй бiржi. "Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)"[8] . Продаж на аукцiонi полягає у передачi права власностi на об'єкт покупцевi, який запропонував у ходi торгiв найвищу цiну. Аукцiон проводить вiдповiдний орган приватизацiї або уповноважена ним юридична особа за наявностi не менш як двох покупцiв, якi повиннi зареєструвати себе як учасники аукцiону. Торги на аукцiонi проводить безпосередньо ведучий (лiцитатор), який спочатку описує об'єкт приватизацiї та умови його продажу. Початком торгiв вважається момент оголошення початкової цiни об'єкта. Якщо протягом трьох хвилин пiсля оголошення не буде запропоновано бiльш високу цiну, лiцитатор водночас з ударом молотка робить оголошення про придбання об'єкта тiєю особою, яка запропонувала найвищу цiну. Результати продажу майна на аукцiонi оформляються договором купiвлi-продажу, що укладається мiж покупцем та уповноваженим представником вiдповiдного органу приватизацiї. Цей договiр пiдлягає нотарiальному посвiдченню i реєстрацiї вiдповiдною мiсцевою радою. за конкурсом здiйснює конкурсна комiсiя, яку створює орган приватизацiї. Конкурсна комiсiя визначає умови i термiн проведення конкурсу. Для участi у конкурсi покупець подає до конкурсної комiсiї свiй план приватизацiї об'єкта. Конкурс здiйснюється за два етапи. На першому етапi оголошується попереднiй переможець конкурсу. Інформацiя про його пропозицiї доводиться до всiх учасникiв конкурсу. Якщо протягом п'яти робочих днiв вiд них не надiйдуть додатковi пропозицiї, то попереднiй переможець оголошується покупцем. За наявностi iнших пропозицiй проводиться додаткове засiдання конкурсної комiсiї, яка розглядає цi пропозицiї i визначає остаточного переможця. Господарське товариство, яке бере участь у конкурсi i до складу якого увiйшло не менш як 50 вiдсоткiв працiвникiв пiдприємства, що приватизується, за iнших рiвних умов має прiоритетне право на його придбання. Результати конкурсу оформляються протоколом i затверджуються органом приватизацiї. З переможцем конкурсу укладається договiр купiвлi-продажу, якiй пiдлягає нотарiальному посвiдченню i реєстрацiї мiсцевою радою. Змiна, розiрвання та пролонгацiя дiї договору. Пiсля укладення договору може виникнути потреба у його змiнi чи розiрваннi. З метою забезпечення стабiльностi майнового обороту i впевненостi учасникiв у непорушностi взятих зобов'язань закон (ст. 162 ЦК) забороняє односторонню вiдмову вiд виконання зобов'язання або односторонню змiну умов договору, за винятком випадкiв, передбачених законодавчими актами. Змiна договору означає, що зобов'язання сторiн дiють вiдповiдно до змiнених умов щодо предмета, мiсця, строкiв виконання тощо. При розiрваннi договору зобов'язання сторiн припиняються. Змiна i розiрвання договору допускаються лише за угодою сторiн, якщо iнше не передбачено законодавчими актами або договором. Угода про змiну або розiрвання договору вчиняється в тiй самiй формi, в якiй був укладений договiр, якщо iз законодавчого акта або договору не випливає iнше. Окремi правила дiють щодо змiни або розiрвання окремих господарських договорiв, якi передбаченi у ч. 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу (спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання, послуг зв'язку та договору, заснованому на державному замовленнi). Вiдповiдно до ст. 11 Господарського процесуального кодексу особа, яка вважає за необхiдне змiнити або розiрвати такий договiр, надсилає пропозицiї про це другiй сторонi договору. Сторона, яка одержала таку пропозицiю, повинна вiдповiсти на неї не пiзнiше 20 днiв пiсля її одержання. Якщо учасники не досягли згоди щодо змiни або розiрвання договору, а також у разi неодержання вiдповiдi у встановлений строк з урахуванням поштового обiгу, заiнтересована сторона має право передати спiр на вирiшення арбiтражного суду. Крiм змiни або розiрвання договору, допускається продовження (пролонгацiя) його дiї на новий строк. Так, вiдповiдно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного i комунального майна" у разi вiдсутностi заяви однiєї iз сторiн про припинення або змiну умов договору оренди протягом одного мiсяця пiсля закiнчення строку дiї договору вiн вважається продовженим на той самий строк i на тих самих умовах, якi були передбаченi договором. Найчастiше продовження дiї договору оформляється угодою сторiн, вчиненою шляхом обмiну листами, телеграмами або iншим способом. Виконання договорiв. Своєчасне i належне оформлення договору є необхiдною передумовою для його виконання. Виконання договору полягає у здiйсненнi сторонами прав, виконаннi ними обов'язкiв, що виникли iз зобов'язання, основаного на договорi. Вiдповiдно до зобов'язання одна особа (боржник) повинна вчинити на користь iншої особи (кредитора) певну дiю, як-то: передати майно, виконати роботу, сплатити грошi тощо або утриматися вiд певної дiї, а кредитор має право вимагати вiд боржника виконання його обов'язку (ч. 1 ст. 151 ЦК). Суб'єктами виконання зобов'язання, як правило, виступають сторони, що уклали мiж собою договiр. Виконання зобов'язання, яке виникло з договору, може бути покладено в цiлому або в частинi на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа пов'язана з однiєю iз сторiн адмiнiстративною пiдлеглiстю чи вiдповiдним договором. У цьому разi вiдповiдальнiсть за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що вiдповiдає безпосереднiй виконавець. Якщо iз закону, договору або сутi зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою (ст. 164 ЦК). як боржник, щодо iнших – як кредитор. Так, за договором купiвлi-продажу продавець зобов'язується передати рiч у власнiсть, або повне господарське вiдання, або оперативне управлiння покупця, а покупець повинен прийняти рiч i сплатити за неї певну грошову суму (ст. 224 ЦК). Щодо обов'язку передати рiч продавець виступає як боржник покупця, а щодо вимоги з оплати вартостi проданої речi покупцем – як його кредитор i навпаки. Виконання договiрних зобов'язань пiдпорядковується певним загальним вимогам (принципам): а) належного виконання; б) реального виконання; в) взаємного сприяння; г) економiчностi. Принцип належного виконання договору полягає у вимозi точного додержання сторонами всiх його умов щодо суб'єктiв, предмета, строкiв, способiв, мiсця виконання зобов'язання. Вiдповiдно до ст. 161 ЦК зобов'язання повиннi виконуватися належним чином i в установлений строк вiдповiдно до вказiвок закону, акта планування, договору, а за вiдсутностi таких вказiвок — вiдповiдно до вимог, що звичайно ставляться. У проектi ЦК (ст. 550) також зазначається, що при виконаннi зобов'язання можуть застосовуватися звичаї дiлового обороту, а також мають враховуватися засади добросовiсностi, розумностi та справедливостi. Зобов'язання мають виконуватися у натурi, тобто закон вимагає реального виконання договору. В разi невиконання зобов'язання передати iндивiдуально-визначену рiч у власнiсть або в користування кредиторовi останнiй має право вимагати вiдiбрання цiєї речi у боржника i передачi її йому, кредиторовi. У зобов'язаннях мiж органiзацiями кредитор має право вимагати вiд боржника передачi речi i в тому разi, якщо речi визначенi родовими ознаками. У разi невиконання боржником зобов'язання виконати певну роботу кредитор може виконати цю роботу за рахунок боржника, якщо iнше не випливає iз закону або договору, або вимагати вiдшкодування збиткiв. На стадiї нормального розвитку зобов'язання вимоги належного i реального виконання збiгаються, бо належним виконанням охоплюється й додержання умов щодо предмета, який слiд передати у натурi (виконати роботи, надати послуги тощо). При порушеннi якихось умов договору (наприклад, щодо строку) виконання визнається неналежним, проте при цьому зберiгається обов'язок виконання у натурi з додержанням iнших умов договору, що не втратили значення для контрагента. Вiдповiдно до ст. 207 ЦК сплата неустойки, штрафу або пенi за прострочення або iнше неналежне виконання зобов'язання i вiдшкодування збиткiв, заподiяних цими порушеннями, не звiльняють боржника вiд виконання зобов'язання у натурi, крiм випадкiв, коли втратило чиннiсть планове завдання, на якому був оснований договiр мiж органiзацiями. За ч. 2 ст. 213 ЦК кредитор може вiдмовитися вiд реального виконання договiрного зобов'язання, якщо воно внаслiдок прострочення боржника втратило iнтерес для кредитора. Так, покупець за договором поставки має право повiдомивши постачальника, вiдмовитися вiд прийняття продукцiї, поставка якої прострочена, якщо в договорi не передбачено iнше. Продукцiю, вiдвантажену постачальником до одержання повiдомлення покупця, останнiй зобов'язаний прийняти й оплатити (ч. 2 ст. 246 ЦК). Принцип взаємного сприяння полягає в тому, що кожна iз сторiн договору повинна всiляко сприяти другiй сторонi у виконаннi нею своїх обов'язкiв. Умови такого взаємного сприяння мають юридичне значення тодi, коли вони закрiпленi в договорi або передбаченi спецiальними нормативними актами. Суть принципу економiчностi полягає у вимозi до кожної iз сторiн поважати iнтереси контрагента за договором, а також iнтереси держави i суспiльства в цiлому, вживати необхiдних заходiв до вiдвернення або зменшення шкоди, яка може виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, своєчасно iнформувати другу сторону про цi заходи тощо. При виконаннi пiдприємницьких договорiв усi вищезазначенi загальнi вимоги (принципи) тiсно взаємопов'язанi та взаємозумовленi. Способи забезпечення виконання договорiв. примусового впливу; вiдiбрання речi у боржника, стягнення збиткiв тощо. Проте законом або договором можуть передбачатися i спецiальнi (додатковi) заходи майнового впливу на несправного контрагента, якi покликанi стимулювати його до належного виконання договору. можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання мiж органiзацiями – гарантiєю. Норма цiєї статтi чинного ЦК певною мiрою застарiла i вже не враховує реальнiсть сьогодення. По-перше, в нiй дається вичерпний перелiк видiв забезпечення зобов'язань, що не узгоджується з принципом диспозитивностi, який притаманний цивiльно-правовому регулюванню. Спецiальнi способи забезпечення зобов'язань прибирають договiрної форми, а за ст. 4 ЦК цивiльнi права та обов'язки виникають як з угод (у т. ч. договорiв), передбачених законом, так i з угод, хоч i не передбачених законом, але таких, якi йому не суперечать. По-друге, немає поважних причин обмежуватися застосуванням завдатку тiльки для забезпечення зобов'язань мiж громадянами або з їх участю, а гарантiєю – тiльки зобов'язаннями мiж органiзацiями (юридичними особами). Проект ЦК не дає вичерпного перелiку способiв забезпечення виконання зобов'язань, якi, крiм кодексу; можуть встановлюватися й iншими законодавчими актами або самими сторонами у конкретному договорi. Названi у проектi ЦК способи забезпечення виконання зобов'язань подiляються на зобов'язально-правовi (неустойка, порука, гарантiя, завдаток) i речово-правовi (застава та утримання). Спiльними для усiх видiв забезпечення зобов'язань є загальнi положення про те, що забезпечуватися може тiльки дiйсна вимога. Недiйснiсть основного зобов'язання (вимоги) спричинює недiйснiсть зобов'язання, яке його забезпечує. Недiйснiсть же угоди щодо забезпечення зобов'язання не спричинює недiйсностi цього (основного) зобов'язання. Угода щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладена у письмовiй формi незалежно вiд форми основного зобов'язання. Недодержання письмової форми спричинює недiйснiсть угоди щодо встановлення способiв забезпечення виконання зобов'язання. Неустойка. Серед зобов'язально-правових способiв найпоширенiшим способом забезпечення виконання договорiв, що застосовуються у пiдприємницькiй дiяльностi, € неустойка, яку iнодi називають штрафом або пенею. Вiдповiдно до ч. 1 ст. 179 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторовi у разi невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема v разi прострочення. Так, за поставку товарiв, якi за своєю якiстю не вiдповiдають стандартам або умовам договору (брак), виготовлювач (постачальник) сплачує покупцевi штраф у розмiрi 20 вiдсоткiв вартостi цих товарiв. За спiввiдношенням вимог про сплату неустойки i вiдшкодування збиткiв, заподiяних порушенням договору, неустойка буває залiковою (коли збитки вiдшкодовуються у частинi, не покритiй неустойкою), або штрафною (коли збитки можуть бути стягнутi в повнiй сумi понад неустойку), або виключною (коли допускається стягнення тiльки неустойки, але не збиткiв), або альтернативною (коли за вибором кредитора можуть бути стягнутi або неустойка; або збитки). За чинним ЦК (ст. 204) основним видом неустойки є залiкова неустойка, iншi види неустойки можуть передбачатись законом або договором. Так, у разi недопоставки товарiв або поставки товарiв неналежної якостi чи некомплектних покупець має право стягнути з постачальника встановлену неустойку i, крiм того, заподiянi такою поставкою збитки понад суми неустойки (штрафна неустойка). За проектом ЦК (ст. 632) загальним стає правило про штрафну неустойку, iншi види неустойки можуть передбачатися лише угодою сторiн. Порука. За договором поруки поручник зобов'язується перед кредитором iншої особи вiдповiдати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязi або в частинi. Забезпечувальна суть поруки полягає в тому, що поряд з основним договором (зобов'язанням), який зв'язує кредитора i боржника, кредитор укладає додатковий договiр з третьою особою – поручником, i останнiй у разi вiдсутностi грошей у боржника оплачує за нього борг. Порука може бути оформлена як договiр, що укладається мiж основним боржником i поручником на користь третьої особи – кредитора з основного боргу. Поручник вiдповiдає в тому самому обсязi, як i боржник, зокрема вiдповiдає за сплату вiдсоткiв, вiдшкодування збиткiв, сплату неустойки, якщо iнше не передбачено договором поруки. Боржник i поручник. а так само особи, якi разом поручилися за боржника, вiдповiдають перед кредитором солiдарне, якщо iнше не встановлено договором поруки. Поручник, який виконав зобов'язання, набуває усiх прав кредитора за цим зобов'язанням (статтi 191—193 ЦК). За проектом ЦК (статтi 578 i 580) поручник зобов'язаний до задоволення вимоги кредитора попередити про це боржника, а якщо проти поручника вчинено позов – залучити боржника до участi у справi. Інакше боржник має право висунути проти зворотної вимоги поручника заперечення, якi вiн мав проти кредитора. Поручник має право висувати проти вимоги кредитора заперечення» якi мiг би надати боржник, якщо iнше не випливає з договору поруки. Поручник не втрачає права на цi заперечення навiть у тому разi, якщо боржник вiд них вiдмовився або визнав свiй борг. У свою чергу боржник, який виконав забезпечене порукою зобов'язання, повинен негайно повiдомити про це поручника. Інакше поручник, який виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпiдставно одержане або висунути регресну вимогу до боржника. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпiдставно одержане. Гарантiя. пiд гарантiю (гарантiйний лист) вищестоящого органу банк може надати своєму клiєнтовi кредит. Гарантiя вiдрiзняється вiд поруки тим, що гарант несе перед кредитором додаткову (субсидiарну) вiдповiдальнiсть, тобто обмежується тими коштами, що їх бракує у боржника. Так, якщо гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит особi, вiдповiдати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором, то банк має право у претензiйно-позовному порядку вимагати вiд гаранта сплати основної заборгованостi позичальника та сум вiдсоткової ставки за згаданий кредит тiльки у разi вiдсутностi у боржника грошових коштiв, необхiдних для належного виконання зобов'язання (п. 5. 2 роз'яснення президiї Вищого арбiтражного суду України "Про деякi питання практики вирiшення спорiв, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорiв" вiд 6 жовтня 1992 p.[9] ). Іншi риси гарантiї i поруки подiбнi, адже правила статей 191 i 194 ЦК про поруку поширюються i на договiр гарантiї. Зокрема, як i порука, гарантiя припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання. Вона також припиняється, якщо кредитор протягом трьох мiсяцiв з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позову до гаранта. Якщо строк виконання зобов'язання не зазначений або визначений моментом вимоги то за вiдсутностi Іншої угоди вiдповiдальнiсть гаранта припиняється пiсля закiнчення одного року з дня укладення договору гарантiї. Детальнiше регламентуються вiдносини щодо гарантiї як способу забезпечення виконання зобов'язань у проектi ЦК (статтi 583 – 592). Проект визначає гарантiю як письмове зобов'язання банку, iншої кредитної установи, страхової органiзацiї тощо (гаранта), яке видається на прохання iншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторовi принципала (бенефiцiаровi) вiдповiдно до умов гарантiйного зобов'язання грошову суму пiсля надання бенефiцiаром письмової вимоги про її сплату. Гарантiя набирає сили з дня її видачi, якщо в нiй не передбачено iнше. І хоч гарантiя забезпечує належне виконання принципалом його зобов'язання перед бенефiцiаром (основного зобов'язання), зобов'язання гаранта перед бенефiцiаром є самостiйним i незалежним вiд основного зобов'язання, на забезпечення виконання якого видано гарантiю, в тому числi у випадках, коли в нiй є посилання на цю обставину. Саме це зумовлює притаманнi гарантiї такi ознаки, як безвiдкличнiсть, непередаванiсть прав за гарантiєю iншiй особi, особливi пiдстави припинення[10] . Одержавши вимоги бенефiцiара, гарант повинен без зволiкань повiдомити про це принципала i передати йому копiї вимоги з усiма документами, що стосуються вимоги. Гарант має розглянути вимогу бенефiцiара з доданими до неї документами у зазначений у гарантiї строк, а в разi вiдсутностi його – у розумний строк i виявити розумну дбайливiсть, щоб установити, чи вiдповiдає ця вимога та доданi до неї документи умовам гарантiї. Гарант має право вiдмовити бенефiцiаровi у задоволеннi його вимоги, якщо вона або доданi до неї документи не вiдповiдають умовам гарантiї або якщо вони поданi гарантовi пiсля закiнчення визначеного в гарантiї строку. Гарант повинен негайно повiдомити бенефiцiара про вiдмову задовольнити його вимогу. Якщо гарантовi до задоволення вимоги бенефiцiара стало вiдомо, що основне зобов'язання, забезпечене гарантiєю, повнiстю чи у вiдповiднiй частинi вже виконано або припинилося з iнших пiдстав, або є недiйсним, вiн повинен негайно повiдомити про це бенефiцiара i принципала. Одержана гарантом пiсля такого повiдомлення повторна вимога бенефiцiара пiдлягає задоволенню гарантом. Гарант має право зажадати вiд принципала у порядку регресу вiдшкодування сум, сплачених бенефiцiаровi за гарантiєю, якщо iнше не передбачено угодою гаранта з принципалом. Проте гарант не має права вимагати вiд принципала вiдшкодування сум, сплачених бенефiцiаровi не вiдповiдно до умов гарантiї або за порушення зобов'язання гаранта перед бенефiцiаром, якщо угодою гаранта з принципалом не передбачено iнше. Завдатком визнається грошова сума, що видається однiєю з договiрних сторiн у рахунок належних з неї за договором платежiв другiй сторонi на пiдтвердження укладення договору i забезпечення його виконання (ч. 1 ст. 195 ЦК). Завдатку як способу забезпечення виконання зобов'язання властивi такi риси; 1) вiн пiдтверджує факт укладення договору; 2) видається в рахунок платежiв, належних сторонi за договором; 3) забезпечує виконання договору. Забезпечувальна дiя завдатку полягає в тому, що коли за невиконання договору вiдповiдальною є сторона, яка дала завдаток, вона його втрачає, тобто вiн залишається у другої сторони. Якщо ж за невиконання договору вiдповiдальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другiй сторонi подвiйну суму завдатку. Крiм того, сторона, вiдповiдальна за невиконання договору, зобов'язана вiдшкодувати другiй сторонi збитки з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорi не передбачено iнше (частини 2 i 3 ст. 195 ЦК). До завдатку подiбний аванс як грошова сума, що видається однiєю стороною iншiй у рахунок платежiв за договором. Проте аванс не виконує забезпечувальної функцiї, бо вiн пiдлягає поверненню платниковi, якщо його контрагент не виконує свого обов'язку з передачi майна або надання послуг. До речово-правових способiв забезпечення комерцiйних зобов'язань належить застава. Внаслiдок застави кредитор (заставоутримувач) має право в разi невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартостi заставленого майна переважно перед iншими кредиторами (ч. 1 ст. 181 ЦК, ч. 2 ст. 1 Закону України "Про заставу" вiд 2 жовтня 1992 р.)[11] . Переваги застави перед неустойкою та деякими iншими способами забезпечення зобов'язань (порукою, гарантiєю) полягають у тому, що у разi порушення зобов'язання боржником кредиторовi надається спецiальне джерело для задоволення його вимог. Ним є або майно, яке вiдповiдно до законодавства України може бути вiдчужено заставодавцем i на яке може бути звернено стягнення, або майновi права. Неустойку як певну грошову суму боржник сплачує у разi порушення ним зобов'язання з коштiв, що наявнi у нього у момент стягнення. Крiм того, за рахунок заставленого майна (майнових прав) кредитор може задовольнити свої вимоги переважно (першочергово) перед iншими кредиторами. Таких переваг неустойка не дає. Залежно вiд предмета застави розрiзняють такi види застави: 1) iпотеку (заставу землi та нерухомого майна); 5) заставу цiнних паперiв. Застава виникає внаслiдок договору або закону. До застави, яка виникає на пiдставi закону, застосовуються положення про заставу, що виникає внаслiдок договору, якщо iнше не встановлено законом. Предметом застави може бути будь-яке майно (у точу числi речi, цiннi папери, майновi права), що може бути вiдчужене заставодавцем i на яке може бути звернено стягнення. Застава може поширюватись i на майно, що стане власнiстю заставодавця пiсля укладення договору застави, у тому числi продукцiя, плоди (майбутнiй врожай, приплiд худоби тощо), якщо це передбачено договором. Права заставоутримувача (право застави) на рiч, яка є предметом застави, поширюється на її приналежностi i невiддiльнi плоди, якщо iнше не передбачено законом або договором. Застава майна може включати вiддiльнi плоди лише у випадках, межах i в порядку, передбачених законом або договором. Застава майна може здiйснюватися шляхом передачi товаророзпорядчого документа (коносамента, складського посвiдчення — варанта тощо) кредиторовi. Застава цiнних паперiв може здiйснюватися шляхом передачi їх заставоутримувачевi або на депозит нотарiальної контори чи банку. Предметом застави не можуть бути нацiональнi, культурнi та iсторичнi цiнностi, якi перебувають у державнiй власностi i занесенi або пiдлягають занесенню до Державного реєстру нацiональної культурної спадщини. Предметом застави не можуть бути вимоги, якi мають особистий характер, а також iншi вимоги, заставу яких заборонено законом. Вартiсть предмета застави може визначати безпосередньо заставодавець разом iз заставоутримувачем вiдповiдно до звичайно iснуючих цiн на подiбнi предмети в торговельному обiговi на момент застави. Законом або договором може встановлюватися iнший порядок оцiнки вартостi предмета застави. Сторонами договору застави (заставодавцем i заставоутримувачем) можуть бути фiзичнi, юридичнi особи, держава та iншi суб'єкти цивiльного права. Заставодавцем може бути як сам боржник, так i третя особа (майновий поручник). Заставодавцем речi може бути її власник, а також особа, якiй власник у встановленому порядку передав рiч i право її заставлення. Майно, яке перебуває у спiльнiй власностi, може бути передане в заставу тiльки за згодою усiх спiввласникiв. Вiдповiдно до ст. 11 Закону України "Про заставу" державне пiдприємство, за яким майно закрiплено на правi повного господарського вiдання, самостiйно здiйснює заставу цього майна, за винятком цiлiсного майнового комплексу пiдприємства, його структурних пiдроздiлiв, будiвель i споруд, застава яких здiйснюється з дозволу i на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти вiдповiдним державним майном. Для господарюючих суб'єктiв iнших форм власностi чинне законодавство таких обмежень не передбачає. Якщо при вирiшеннi спору, пов'язаного, наприклад, з виконанням умов щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальниковi кредиту державне майно передано з порушенням вимог закону, то за таких обставин слiд застосувати ст. 48 ЦК[12] . Заставодавцем майнового права може бути особа, якiй це право належить. Застава права на чужi речi здiйснюється за згодою власника цiєї речi, якщо вiдчуження цих прав вiдповiдно до закону або договору вiдбувається за згодою власника. За чинним законодавством (ст. 10 Закону України "Про заставу") обов'язок страхувати заставлене майно, передане у володiння заставоутримувача, покладається на останнього, якщо це передбачено законом або договором. І навпаки, заставодавець повинен страхувати заставлене майно, якщо воно залишається у його володiннi. При настаннi страхового випадку заставоутримувач має переважне право на задоволення своїх вимог iз суми страхового вiдшкодування. У договорi застави мають зазначатися: найменування (прiзвище, iм'я та по батьковi), мiсцезнаходження (мiсце проживання) сторiн, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмiр i строк виконання зобов'язання, опис, оцiнка i мiсцезнаходження майна, а також будь-якi iншi умови, стосовно яких за заявою однiєї iз сторiн має бути досягнуто згоди. Як й iншi способи забезпечення зобов'язань, договiр про заставу має бути укладений у письмовiй формi. Якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортнi засоби, космiчнi об'єкти, товари в оборотi або переробцi, договiр застави повинен бути нотарiально посвiдчений на пiдставi вiдповiдних правоустановчих документiв. Нотарiальне посвiдчення договору застави нерухомого майна вiдбувається у нотарiальних органах за мiсцезнаходженням цього майна, договору застави транспортних засобiв i космiчних об'єктiв – за мiсцем реєстрацiї цих засобiв та об'єктiв, договору застави товарiв в оборотi i переробцi – за мiсцезнаходженням пiдприємства. Законодавство може передбачити й iншi випадки нотарiального посвiдчення або спецiальної реєстрацiї договору застави. Недодержання правил щодо форми та реєстрацiї договорiв застави має наслiдком недiйснiсть таких договорiв. За рахунок заставленого майна заставоутримувач має право задовольнити в повному обсязi свої вимоги, якi визначенi до моменту фактичного задоволення, включаючи вiдсотки, вiдшкодування збиткiв, завданих простроченням виконання (а у випадках, передбачених законом або договором, – неустойку), необхiднi витрати щодо утримання заставленого майна та витрати щодо здiйснення вимоги, яка забезпечена заставою, якщо iнше не передбачено договором застави. у момент настання термiну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо iнше не передбачено законом або договором. У разi лiквiдацiї юридичної особи (заставодавця) заставоутримувач набуває права звернення стягнення на заставлене майно незалежно вiд строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. При частковому виконаннi боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберiгається в початковому обсязi. Реалiзацiя заставленого майна, на яке звернено стягнення, проводиться з публiчних торгiв у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, якщо iнше не передбачено законом або договором. У разi коли суми, вирученої вiд продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставоутримувача, вiн має право, якщо iнше не передбачено законом або договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з iншого майна боржника в порядку черговостi, передбаченої законодавством України. Утримання. Близьким до застави як речового способу забезпечення є утримання. У чинному цивiльному законодавствi є лише окремi норми про утримання речей як спосiб забезпечення грошових вимог кредитора. Так, за ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства, приймаючи вантаж вiд перевiзника, одержувач повинен вiдшкодувати витрати, зробленi перевiзником за рахунок вантажу, внести плату за простiй судна в порту вивантаження, а також сплатити фрахт i плату за простiй у порту навантаження, якщо це передбачено в коносаментi або iншому документi, на основi якого перевозився вантаж, а в разi загальної аварiї внести аварiйний внесок або надати належне забезпечення. Перевiзник може не видавати вантаж до сплати зазначених сум або надання забезпечення. Право утримання вантажу перевiзник зберiгає в разi здачi його на склад, який не належить одержувачевi, за умови повiдомлення володiльця складу про таке право. Загальнi положення про утримання як речовий спосiб забезпечення виконання зобов'язань мiстяться у статтях 615–618 проекту ЦК. речi або компенсацiї кредиторовi пов'язаних з нею витрат та iнших збиткiв має право утримувати її доти, доки вiдповiдне забезпечення не буде виконано. Утриманням речi можуть забезпечуватися й iншi вимоги кредитора, якщо це передбачено угодою сторiн. Кредитор, який утримує рiч, зобов'язаний негайно повiдомити боржника щодо цього утримання. Кредитор не має права користуватися утримуваним майном i несе ризик випадкового знищення або випадкового псування утримуваної речi, якщо iнше не передбачено законом. Вiн вiдповiдає за втрату, псування або пошкодження утримуваного майна, якщо не доведе, що це сталося внаслiдок дiї непереборної сили, Звичайно, утримування речi кредитором не породжує виникнення у нього права власностi на цю рiч. Боржник, який є власником утримуваної речi, зберiгає право розпоряджатися нею. У цьому випадку вiн повинен повiдомити набувача речi про факт утримання речi i права кредитора. Кредитор же має право утримувати рiч, що перебуває у нього, незалежно вiд набуття третiми особами прав на неї, якщо цi права виникли пiсля того, як рiч погранила у володiння кредитора. Вимоги кредитора, який утримує рiч, задовольняються з її вартостi в обсязi та порядку, що передбаченi для задоволення вимог, забезпечених заставою. Вiдповiдальнiсть за порушення господарських договорiв. а) Поняття та форми цивiльно-правової вiдповiдальностi. визначеннi своїх прав та обов'язкiв. В перiод переходу до ринкової економiки додержання порядку, дисциплiни, умов прийнятих за договором зобов'язань набуває особливої ваги. Цiннiсть цивiльного права полягає в тому, що воно у своїх нормах мiстить широкий арсенал засобiв впливу на поведiнку громадян та органiзацiй через їхнi iнтереси i за допомогою iнтересiв. Одним iз таких засобiв впливу на майновi iнтереси осiб є застосування до правопорушника майнових санкцiй, зокрема цивiльно-правової вiдповiдальностi. Питання про суть санкцiї та її спiввiдношення з поняттям вiдповiдальностi залишається дискусiйним як у лiтературi iз загальної теорiї права, так i в галузевих юридичних науках. Зазначаючи, що санкцiя безпосередньо пов'язана з вимогою певної поведiнки, яка мiститься у правовiй нормi, О. Е. Лейст писав: "У юридичному обов'язку вiдображено вимогу належної поведiнки, а санкцiя — спосiб державного примусу до виконання (додержання) цiєї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення"[13] . невиконання прийнятих зобов'язань, заподiяння шкоди або за наявностi iнших передбачених законом пiдстав[14] . Так, санкцiєю в цьому розумiннi є примус до виконання обов'язку в натурi (ст. 208 ЦК). У разi невиконання зобов'язання передати iндивiдуально-визначену рiч у власнiсть або в користування кредиторовi останнiй має право вимагати вiдiбрання цiєї речi у боржника i передачi її йому, кредиторовi. Цивiльно-правова вiдповiдальнiсть як рiзновид санкцiї — це покладення на правопорушника основаних на законi невигiдних правових наслiдкiв, якi виявляються у позбавленнi його певних прав або в замiнi невиконаного обов'язку новим, або у приєднаннi до невиконаного обов'язку нового додаткового[15] . Покладення на особу нових додаткових обов'язкiв як мiри вiдповiдальностi має мiсце, зокрема, при пред'явленнi до правопорушника вимог про вiдшкодування ним збиткiв або сплату неустойки (штрафу, пенi). Так, наприклад, за договором поставки, укладеним строком на один рiк, постачальник повинен здiйснювати поставку покупцевi товарiв рiвномiрно рiвними щомiсячними партiями. Якщо, примiром, протягом одного мiсяця поставки товарiв не було, непоставлена в цьому мiсяцi кiлькiсть товарiв пiдлягає поставцi в наступному мiсяцi поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не вiдмовився вiд прострочених поставкою товарiв. За порушення умов договору щодо кiлькостi поставки постачальник, крiм того, повинен вiдшкодувати завданi покупцевi збитки (ст. 203 ЦК) i сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором. Отже, до основного обов'язку (допоставити товари) приєднуються новi додатковi обов'язки у виглядi вiдшкодування збиткiв або сплати неустойки. у рахунок належних з неї за договором платежiв другiй сторонi на пiдтвердження укладення договору i забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору вiдповiдальною є сторона, яка дала завдаток, вiн залишається у другої сторони. Коли ж за невиконання договору вiдповiдальною є сторона, що одержала завдаток, вона повинна сплатити другiй сторонi подвiйну суму завдатку (ст. 195 ЦК). І вiдшкодування збиткiв, i сплата неустойки, i втрата завдатку є додатковими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачi речi, виконаннi роботи, наданнi послуг тощо, i вiн виконується на еквiвалентних та оплатних засадах. Сплачуючи неустойку, втрачаючи завдаток або вiдшкодовуючи кредиторовi заподiянi збитки, боржник не отримує вiд нього жодної компенсацiї, отже на боржника покладаються всi невигiднi майновi наслiдки порушення зобов'язання. За ознакою примусу С. М. Братусь пропонував розмежовувати обов'язок, що виконується добровiльно, i юридичний обов'язок, що виконується за допомогою державного примусу. На його думку, юридична вiдповiдальнiсть – це виконання обов'язку на основi державного або прирiвняного до нього громадського примусу. Добровiльне ж виконання обов'язку юридичною вiдповiдальнiстю бути не може[16] . З такою думкою важко погодитись, бо в такому разi не визнаватиметься вiдповiдальнiстю добровiльна сплата боржником сум неустойки чи збиткiв, якi вiн перерахував на користь кредитора платiжним дорученням, i навпаки, вiдповiдальнiстю вважатимуться примусове виконання добровiльно невиконаного обов'язку (наприклад, вiдiбрання речi у боржника). Пiдкреслюючи, що обов'язок i вiдповiдальнiсть взаємопов'язанi, А. М. Савицька правильно вiдзначала, що цей явний взаємозв'язок не може бути пiдставою для ототожнення їх у разi примусового виконання обов'язку, в основi якого лежить мета – реальне виконання зобов'язання. За допомогою примусу боржник вчиняє дiї, якi вiн добровiльно не виконав, i таким чином досягається мета, яка ставилася при виникненнi зобов'язання. Цивiльна вiдповiдальнiсть виступає як засiб спонукання, стимулювання боржника добровiльно виконати свiй обов'язок. І якщо порiвняти вiдповiдальнiсть i примусове здiйснення добровiльно невиконаного обов'язку, то останнє виступає як мета, а вiдповiдальнiсть – як засiб[17] . Вiд цивiльно-правової вiдповiдальностi як покладення на правопорушника нового додаткового обов'язку або позбавлення суб'єктивного цивiльного права слiд вiдрiзняти засоби оперативного впливу (оперативнi санкцiї). Останнi не вiдновлюють початкового майнового стану потерпiлої сторони, а спрямованi на запобiгання конкретним порушенням у майбутньому, виконують забезпечувальну функцiю, мають запобiжний характер i можуть застосовуватись в оперативному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до юрисдикцiйного органу. Так, якщо пiдрядник не приступає своєчасно до виконання договору або виконує роботу настiльки повiльно, що закiнчити її до строку явно неможливо, замовник має право вiдмовитися вiд договору i вимагати вiдшкодування збиткiв (ч. 1 ст. 347 ЦК). Тут одностороння вiдмова замовника вiд договору є засобом оперативного впливу, а вiдшкодування збиткiв – мiрою цивiльно-правової вiдповiдальностi пiдрядника за затримку виконання робiт за договором пiдряду. Значення цивiльно-правової вiдповiдальностi розкривається через її функцiї: 1) встановлюючи обов'язок правопорушника вiдновити порушене право управомоченої особи, зокрема вiдшкодувати завданi їй збитки, iнститут вiдповiдальностi виконує компенсацiйну роль; 2) загроза застосування мiр вiдповiдальностi покликана запобiгати вчиненню правопорушення суб'єктами цивiльних правовiдносин, виховувати їх у дусi поваги до закону, до прав та iнтересiв iнших осiб, неухильного виконання прийнятих на себе обов'язкiв; 3) як вид юридичної вiдповiдальностi цивiльно-правова вiдповiдальнiсть є негативною реакцiєю держави на скоєне правопорушення, яка полягає в його осудженнi суспiльством i державою i, отже, є карою для правопорушника; 4) застосування мiр вiдповiдальностi до особи, яка порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матерiальному i фiнансовому становищi, призвести до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом про неблагополучний стан органiзацiї i необхiднiсть вжити заходiв щодо його оздоровлення (наприклад, санацiї). як цивiльному праву в цiлому, так i окремим його iнститутам, зокрема iнституту вiдповiдальностi, потерпiла сторона сама вирiшує, застосовувати чи не застосовувати мiри вiдповiдальностi до правопорушника. Іншими словами, застосування майнових або немайнових санкцiй, у тому числi вiдповiдальностi, за чинним законодавством є правом, а не обов'язком суб'єктiв цивiльних правовiдносин. Це стосується i юридичних осiб, якi самостiйно вирiшують питання щодо здiйснення належних їм прав. б) Види договiрної вiдповiдальностi У цивiльному законодавствi розрiзняють види вiдповiдальностi за рiзними критерiями. Так, за пiдставами виникнення прав та обов'язкiв, за порушення яких встановлено вiдповiдальнiсть, вона подiляється на договiрну i позадоговiрну. з договору. Наприклад, за поставку товарiв, що виявилися недоброякiсними (брак), постачальник сплачує покупцевi штраф у розмiрi 20 вiдсоткiв вiд вартостi цих товарiв, повертає суму – вартiсть товарiв, якщо вона була сплачена покупцем, а також вiдшкодовує витрати, яких зазнав покупець у зв'язку з проведенням експертизи, зберiганням, поверненням забракованих товарiв постачальниковi тощо. Така вiдповiдальнiсть є договiрною, бо вона настає за порушення обов'язкiв, що основанi на договорi поставки. Позадоговiрна вiдповiдальнiсть настає за вчинення протиправних дiй однiєю особою щодо iншої за вiдсутностi мiж ними договору або незалежно вiд наявних мiж ними договiрних вiдносин. Вона настає за порушення обов'язку, встановленого законом або пiдзаконним актом, i найчастiше виражається у формi вiдшкодування збиткiв. Так, у разi заподiяння калiцтва або iншого ушкодження здоров'я органiзацiя чи громадянин, вiдповiдальнi за шкоду, зобов'язанi вiдшкодувати потерпiлому заробiток, втрачений ним внаслiдок втрати або зменшення працездатностi, виплатити потерпiлому одноразову допомогу у встановленому законом порядку, а також компенсувати витрати, викликанi ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, стороннiй догляд тощо (статтi 455 i 456 ЦК). У цьому разi вiдповiдальнiсть є позадоговiрною, хоч потерпiлий з органiзацiєю чи громадянином може перебувати у трудових договiрних вiдносинах. У п. 2 роз'яснення президiї Вищого арбiтражного суду України "Про деякi питання практики вирiшення спорiв, пов'язаних з вiдшкодуванням шкоди" вiд 1 квiтня 1994 р.[18] звертається увага на необхiднiсть вiдрiзняти обов'язок боржника вiдшкодувати збитки, заподiянi невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникло з договору (ст. 203 ЦК), вiд позадоговiрної шкоди, тобто вiд зобов'язання, яке виникло внаслiдок заподiяння шкоди (глава 40 ЦК). Звичайно, можуть мати мiсце випадки, коли сторони перебувають у договiрних вiдносинах, але заподiяння шкоди однiєю iз сторiн другiй сторонi не пов'язано з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно вiд наявностi договору, при вирiшеннi спору слiд керуватися главою 40 ЦК. За правилами про позадоговiрну вiдповiдальнiсть здiйснюється вiдшкодування шкоди, заподiяної внаслiдок загибелi (смертi) чи ушкодження здоров'я пасажира пiд час користування транспортом, а також шкоди, заподiяної здоров'ю або майну споживача товарами (роботами, послугами) неналежної якостi (ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачiв"[19] ). У цивiльно-правовому зобов'язаннi з боку кредитора або боржника можуть дiяти двоє або бiльше осiб. Залежно вiд розподiлу прав та обов'язкiв мiж суб'єктами зобов'язання з множиннiстю осiб розрiзняють частковi, солiдарнi та додатковi (субсидiарнi) зобов'язання. Вiдповiдальнiсть за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солiдарною або субсидiарною. має мiсце тодi, коли в ньому беруть участь кiлька кредиторiв або кiлька боржникiв i кожен iз кредиторiв має право вимагати виконання, а кожен з боржникiв повинен виконати зобов'язання у певнiй частцi. Припускається, що цi частки є рiвними, якщо iнше не випливає iз закону або договору. В зобов'язаннях, якi виникли з часткових договорiв мiж органiзацiями, право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника виконати зобов'язання визначаються у частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК). За часткової вiдповiдальностi кожна iз зобов'язаних осiб вiдшкодовує збитки i сплачує неустойку пропорцiйно до розмiру своєї частки спiльного боргу. Солiдарнi зобов'язання виникають тодi, коли вони передбаченi договором, встановленi законом чи iншими правовими актами, зокрема при неподiльностi предмета зобов'язання. Якщо, примiром, у такому зобов'язаннi є один кредитор i кiлька боржникiв, то кредитор має право вимагати виконання як вiд усiх боржникiв разом, так i вiд кожного з них окремо, причому як повнiстю, так i в частинi боргу. Не одержавши повного задоволення своїх вимог вiд одного iз солiдарних боржникiв, кредитор має право вимагати неодержане з решти солiдарних боржникiв. Усi боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде виконано повнiстю. Виконання солiдарного зобов'язання повнiстю одним iз боржникiв звiльняє решту боржникiв вiд сплати боргу кредиторовi (статтi 174 i 175 ЦК). Отже, при порушеннi солiдарного обов'язку настає солiдарна вiдповiдальнiсть, при якiй кредитор може вимагати сплати неустойки або вiдшкодування збиткiв як вiд усiх боржникiв разом, так i вiд кожного з них окремо. Так, вiдповiдно до ст. 192 ЦК за договором поруки у разi невиконання зобов'язання боржник i поручник вiдповiдають перед кредитором як солiдарнi боржники, причому поручник вiдповiдає в тому самому обсязi, як i боржник, зокрема вiдповiдає за сплату вiдсоткiв, вiдшкодування збиткiв, за сплату неустойки, якщо iнше не встановлено договором поруки. Субсидiарна (додаткова) вiдповiдальнiсть настає тодi, коли iснують основне i додаткове до нього зобов'язання i обидва порушенi. Новi положення щодо субсидiарної вiдповiдальностi мiстить ст. 641 проекту ЦК. До заявлення вимоги до особи, яка вiдповiдно до закону, iнших правових актiв або умов зобов'язання несе вiдповiдальнiсть додатково до вiдповiдальностi iншої особи, що є основним боржником (субсидiарна вiдповiдальнiсть), кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник вiдмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав вiд нього в розумний строк вiдповiдi на заявлену вимогу, ця вимога в повному обсязi може бути заявлена до особи, яка несе субсидiарну вiдповiдальнiсть. Кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника вiд особи, яка несе субсидiарну вiдповiдальнiсть, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрiчної вимоги до основного боржника або безспiрного стягнення коштiв з основного боржника. Особа, яка несе субсидiарну вiдповiдальнiсть, повинна до задоволення вимоги, поставленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цiєї особи вчинено позов, – залучити основного боржника до участi у справi. Інакше основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, що вiдповiдає субсидiарно, заперечення. якi вiн мав проти кредитора. За загальним правилом, цивiльне законодавство передбачає обов'язок боржника перед кредитором вiдшкодувати збитки у повному обсязi. Це стосується як витрат, що їх зробив кредитор, втрат або пошкодження його майна, так i неодержаних кредитором доходiв, якi б вiн одержав, якби боржник виконав зобов'язання (ст. 203 ЦК). Вiдповiдальнiсть у цих випадках вважається повною. За окремими видами зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена вiдповiдальнiсть за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (ч. 1 ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не вiдшкодовуються, або хоч i вiдшкодовуються, але не в повному обсязi. Так, згiдно з ч. 3 ст. 13 Закону України "Про транспорт"[20] пiдприємства транспорту вiдповiдають за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу у розмiрi фактичної шкоди. Отже, неодержанi доходи у цих зобов'язаннях не вiдшкодовуються. Вiдповiдно до ст. 204 ЦК якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено неустойку, то збитки вiдшкодовують у частинi, яка не покрита неустойкою. Законодавством або договором можуть бути передбаченi такi випадки: - коли допускається стягнення лише неустойки, але не збиткiв; - коли збитки можуть бути стягнутi в повнiй сумi понад неустойку; Повне вiдшкодування збиткiв, заподiяних порушенням договiрних зобов'язань мiж органiзацiями, передбачено нинi у сферах поставки, купiвлi-продажу, деяких пiдрядних вiдносин. Стосовно бiльшостi iнших господарських зобов'язань (постачання енергiї та газу, перевезення, капiтальне будiвництво, проектнi роботи тощо) передбачається не повна, а обмежена вiдповiдальнiсть за порушення договорiв або у формi виключної неустойки (коли допускається стягнення лише неустойки, але не збиткiв), або у формi дiйсної (фактичної) шкоди, без права вiдшкодування упущеної вигоди. В умовах переведення економiки на ринковi засади не можна вважати нормальним такий стан у законодавствi, коли принцип повного вiдшкодування збиткiв при порушеннi зобов'язань не здiйснюється з потрiбною послiдовнiстю в усьому ланцюзi господарських зв'язкiв, а обмежується лише окремими його ланками. ЦК), тобто якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то її стягнуть у повному розмiрi понад вiдшкодування збиткiв (п. 1 ст. 632 проекту ЦК). У зобов'язаннях за участю суб'єктiв пiдприємництва, замiсть обмеженої, запроваджується, як правило, повна майнова вiдповiдальнiсть. Так, якщо за чинним ЦК за невиконання або неналежне виконання обов'язкiв за договором пiдряду на капiтальне будiвництво вiдповiдальна за це сторона сплачує встановлену неустойку (пеню) та вiдшкодовує в сумi, не покритiй неустойкою, збитки, що виразилися у зроблених другою стороною витратах, у втратi або пошкодженнi її майна (ч. 1 ст. 356 ЦК), то за проектом ЦК за порушення обов'язкiв за договором будiвельного пiдряду замовник i пiдрядник сплачують передбачену договором або законом неустойку та вiдшкодовують у повному обсязi збитки (п. 2 ст. 940 i ст. 943 проекту ЦК). "Про бiблiотеки i бiблiотечну справу" вiд 27 сiчня 1995 р. користувачi бiблiотечних послуг мають право одержувати в користування книги, документи та iншi носiї iнформацiї з бiблiотечних фондiв вiдповiдно до правил користування бiблiотекою, користуватися послугами довiдково-iнформацiйного, бiблiографiчного характеру та одержувати iншi послуги (у тому числi платнi). Правилами користування бiблiотечним фондом може передбачатись кратне вiдшкодування шкоди у зв'язку з втратою, знищенням, пошкодженням або крадiжкою книг, документiв, iнших носiїв iнформацiї, у тому числi окремих одиниць бiблiотечного фонду (статтi 20 i 23 закону). Цивiльно-правова вiдповiдальнiсть є негативним для порушника наслiдком вчиненого ним правопорушення. Юридичною пiдставою такої вiдповiдальностi є закон, а фактичною – склад цивiльного правопорушення. Вона настає за наявностi таких умов: 1) протиправної поведiнки (дiї чи бездiяльностi) особи; 2) шкiдливого результату такої поведiнки (шкоди); 3) причинново-наслiдкового зв'язку мiж протиправною поведiнкою i шкодою; 4) вини особи, яка заподiяла шкоду. Першi три умови (протиправнiсть, шкода, причинний зв'язок) є об'єктивними, а четверта (вина) — суб'єктивною пiдставами цивiльно-правової вiдповiдальностi. Протиправною вважається така поведiнка особи, яка порушує приписи закону чи iншого нормативного акта, або виявилася у невиконаннi чи неналежному виконаннi договiрного зобов'язання. Протиправнiсть поведiнки боржника або кредитора полягає в порушеннi договiрного зобов'язання. Вiдповiдно до ст. 630 проекту ЦК порушенням зобов'язання є невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змiстом зобов'язання. Одним iз видiв порушення зобов'язання є прострочення боржника або кредитора. Судити про прострочення боржника або кредитора можна тодi, коли порiвняти встановленi законом чи договором послiдовнiсть i строки виконання сторонами своїх обов'язкiв i фактичну наявнiсть (або вiдсутнiсть) такого виконання у визначений час. Простроченням боржника є невиконання ним зобов'язання в обумовлений строк (термiн). Боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобов'язання не може бути виконано внаслiдок прострочення кредитора (ч. 3 ст. 214 ЦК). Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо вiн вiдмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дiй, до вчинення яких боржник не мiг виконати свого зобов'язання (ч. 1 ст. 215 ЦК). Шкода – друга неодмiнна умова цивiльно-правової вiдповiдальностi. Пiд шкодою розумiють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно вiд об'єкта правопорушення розрiзняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду. їх вирiшуються у нормах зобов'язального права. Зокрема, в ч. 2 ст. 203 ЦК пiд збитками розумiють витрати, зробленi кредитором, втрату або пошкодження його майна, а також неодержанi кредитором доходи, якi б вiн одержав, якби боржник виконав зобов'язання. Проте проблема вiдшкодування збиткiв виникає не лише при невиконаннi чи неналежному виконаннi зобов'язань, а й при порушеннi iнших прав та обов'язкiв (особистих немайнових, iнтелектуальної власностi тощо). Ось чому доцiльно правила про вiдшкодування збиткiв i компенсацiю моральної шкоди вмiстити серед основних положень книги 1 (загальна частина) проекту ЦК. або пошкодженням речi, а також витрати, якi особа зробила або мусить зробити для вiдновлення свого порушеного права (реальнi збитки); 2) доходи, якi особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Збитки вiдшкодовуються у повному обсязi, якщо законом або договором не передбачено вiдшкодування у меншому або бiльшому розмiрi. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмiр збиткiв, якi вiдшкодовуються потерпiлiй особi у зв'язку з неодержанням нею доходiв, не може бути меншим вiд доходiв, що їх одержав порушник права. Чинне законодавство окремо не передбачає обов'язку боржника вiдшкодувати кредиторовi збитки, пов'язанi з iнфляцiєю. У роз'ясненнi президiї Вищого арбiтражного суду України "Про деякi питання практики вирiшення спорiв, пов'язаних з вiдшкодуванням збиткiв, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки" вiд 30 березня 1995 р. рекомендується при вирiшеннi спорiв виходити з того, що вiдшкодуванню пiдлягають фактичнi збитки (прямi та упущена вигода), розмiр яких залежить вiд умов iнфляцiї, Однак у кожному конкретному випадку позивач має довести, наскiльки iснуюча iнфляцiя вплинула на розмiр заподiяних збиткiв i яких заходiв вiн вживав для їх зменшення[21] . кредитор. Якщо iнше не передбачене законом, iншими правовими актами або договором, пiд час визначення збиткiв беруться до уваги ринковi цiни, що iснували на день добровiльного задоволення вимоги кредитора у мiсцi, де зобов'язання має бути виконано, а якщо вимога не буде задоволена добровiльно, – у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу щодо вiдшкодування збиткiв, беручи до уваги ринковi цiни, що iснували на день ухвалення рiшення. Пiд час визначення неодержаних доходiв (упущеної вигоди) враховуються вжитi кредитором заходи для їх одержання i здiйсненi з цiєю метою приготування. не обмежена, пред'явлення вимог до винних контрагентiв про повне вiдшкодування збиткiв за порушення зобов'язань – рiдкiсне явище у господарськiй практицi. Це зумовлено, зокрема, вiдсутнiстю апробованих методик щодо пiдрахунку збиткiв, якими могли б керуватися працiвники юридичних служб пiдприємств, iнших суб'єктiв господарювання в обґрунтуваннi вимог про вiдшкодування збиткiв. Для того, щоб договiрно-правова i претензiйно-позовна робота були дiєвим iнструментом у взаємовiдносинах пiдприємства з його контрагентами, необхiдно налагодити у всiх пiдроздiлах чiткий облiк виконання зобов'язань як його контрагентами, так i самим пiдприємством. Порушення особистих i майнових прав може спричинити виникнення у потерпiлої особи моральної (немайнової) шкоди. Право на вiдшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договiрних зобов'язань, виникає лише у випадках, передбачених законом або договором, зокрема при заподiяннi моральної шкоди товаром неналежної якостi, придбаним у роздрiбнiй торговельнiй мережi (ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачiв"). причинново-наслiдкового зв'язку протиправної поведiнки заподiювача. Для покладення вiдповiдальностi за цивiльне правопорушення, крiм вищезазначених трьох об'єктивних умов – протиправностi, збиткiв i причинного зв'язку, за загальним правилом, необхiдна ще одна умова – вина заподiювача. Вина в цивiльному правi розглядається як психiчне ставлення особи до своєї протиправної поведiнки та її наслiдкiв. лише за наявностi вини (умислу або необережностi), крiм випадкiв, передбачених законом або договором. Вiдсутнiсть вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережнiстю кредитора, боржник звiльняється вiд вiдповiдальностi, якщо iнше не встановлено законом (ст. 210 ЦК). Інодi невиконання зобов'язання є наслiдком винної поведiнки обох сторiн (змiшана вина). Тодi суд вiдповiдно до ступеня вини кожної iз сторiн зменшує розмiр вiдповiдальностi боржника. Вiдповiдальнiсть боржника може бути зменшена також у тому разi, коли кредитор навмисно або з необережностi сприяв збiльшенню розмiру збиткiв, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходiв до їх зменшення (ст. 211 ЦК). Якщо для покладення на правопорушника цивiльної вiдповiдальностi у формi вiдшкодування збиткiв необхiдний повний склад цивiльного правопорушення (протиправнiсть поведiнки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторовi досить довести, що поведiнка боржника є протиправною, а вина його припускається, коли вiн не довiв вiдсутностi своєї вини в порушеннi зобов'язання. Особливiстю цивiльно-правової вiдповiдальностi є те, що вона може наставати i без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, за ч. 1 ст. 213 ЦК боржник, який прострочив виконання, вiдповiдає перед кредитором за збитки, завданi простроченням, i за неможливiсть виконання, що випадково (тобто за вiдсутностi його вини) настала пiсля прострочення. У проектi ЦК (ст. 639) вiдповiдальнiсть без вини (крiм дiї непереборної сили) пропонується встановити для осiб за порушення зобов'язань у зв'язку iз здiйсненням ними пiдприємницької дiяльностi. У цiй дiяльностi пiдприємцям доводиться нерiдко приймати рiшення в умовах невизначеностi та ризику. Щоб знизити несприятливий вплив на пiдприємництво фактiв порушення зобов'язань контрагентами, можна використати рiзнi заходи: проведення монiторингу (спостереження та оцiнка процесiв пiдприємництва); спiвробiтництво з консультативними фiрмами в галузi аудиту, менеджменту, iнформацiї, права; вибiр надiйних партнерiв; спiвробiтництво з конкурентами на ринку товарiв тощо. Певну роль у цiй сферi вiдiграє страхування пiдприємницьких ризикiв (наприклад, страхування вiд неповернення кредитiв банковi). Для притягнення особи до цивiльно-правової вiдповiдальностi потрiбен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементiв (протиправнiсть, шкода, причинний зв'язок, вина), або, у випадках, зазначених у законi чи договорi, неповний склад (протиправнiсть i вина) при стягненнi неустойки, втратi завдатку тощо. За вiдсутностi хоч би одного з цих елементiв (крiм випадкiв безвинної вiдповiдальностi) цивiльна вiдповiдальнiсть не настає. перевiзник не вiдповiдає за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслiдок дiй або упущень капiтана, iнших осiб суднового екiпажу i лоцмана у судноводiннi або управлiннi судном (навiгацiйнi помилки). випадок i непереборна сила. Випадок, (казус) має мiсце тодi, коли психiчний стан особи, яка порушила зобов'язання, характеризується вiдсутнiстю її вини. За вiдсутностi вини немає й вiдповiдальностi, якщо тiльки законом чи договором не передбачено вiдповiдальностi i без вини. Вiдповiдно до ч. 2 п. 1 ст. 634 проекту ЦК особа визнається невинною, якщо доведе, що вжила всiх залежних вiд неї заходiв для належного виконання зобов'язання. – це надзвичайна i невiдворотна за даних умов подiя (п. 1 ст. 78 ЦК). Вона характеризується, по-перше, як зовнiшня до дiяльностi сторiн обставина (наприклад, явища стихiйного характеру). По-друге, надзвичайнiсть подiї, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинити певнi труднощi для сторiн. Тому в ст. 639 проекту ЦК зазначається що не вважається непереборною сила, яка може бути пiдставою для звiльнення вiд вiдповiдальностi особи пiд час здiйснення нею пiдприємницької дiяльностi, недодержання своїх обов'язкiв контрагентами боржника, вiдсутнiсть на ринку потрiбних для виконання зобов'язання товарiв, вiдсутнiсть у боржника необхiдних коштiв. По-третє, непереборна сила – це подiя, яку не можна було вiдвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах її дiяльностi. Те, що в одних умовах можна легко подолати, в iнших стає неможливим. Тому при дiї непереборної сили теж немає вини боржника. чiльне мiсце серед форм, якi використовуються для подолання монополiї державної власностi (купiвля-продаж державного майна через аукцiони, конкурси, бiржi тощо). Дедалi бiльшого поширення набуває договiрний порядок створення нових пiдприємницьких структур: господарських товариств, спiльних пiдприємств з участю зарубiжних партнерiв, господарських асоцiацiй та iн. Правовою основою створення таких органiзацiй стає установчий договiр. У ньому засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спiльної дiяльностi з її створення, умови передачi в її володiння, користування i розпорядження свого майна та участi в її дiяльностi. Договором визначаються також умови i порядок розподiлу мiж засновниками прибутку та збиткiв, управлiння дiяльнiстю юридичної особи, виходу засновникiв з її складу тощо. Перехiд до ринкової економiки i саме функцiонування ринкового механiзму можливi лише за умови, що основна маса товаровиробникiв – пiдприємств, громадян – має свободу господарської дiяльностi та пiдприємництва. Результати цiєї дiяльностi реалiзуються на ринку товарiв i послуг на договiрних засадах. Перехiд до ринку супроводжується звуженням планово-адмiнiстративного впливу держави на майновi вiдносини, отже розширюється свобода вибору партнерiв у господарських зв'язках i визначення змiсту договiрних зобов'язань. Це стосується насамперед договорiв, спрямованих на забезпечення потреб юридичних i фiзичних осiб у матерiальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купiвля-продаж, поставка, контрактацiя, мiна, бартер, постачання енергiї тощо). Не зменшується i роль договорiв майнового найму (оренди, лiзингу, прокату тощо), за допомогою яких опосередковуються вiдносини з тимчасового володiння i користування майном. Зростає значення договорiв пiдрядного типу, договорiв про надання рiзного роду послуг громадянам та органiзацiями (договори пiдряду, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукцiї тощо). Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, кориснi моделi i промисловi зразки пiдвищується роль лiцензiйних договорiв як основної правової форми передачi виключного права на використання цих результатiв технiчної творчостi. Договiрна форма використовується i для уступки виключного права на знаки для товарiв та послуг, права на секрети виробництва (ноу-хау) тощо. Розширення кола можливих об'єктiв страхової охорони, до яких належить очiкуваний прибуток, ризик пiдприємницької дiяльностi тощо, теж ведуть до урiзноманiтнення форм добровiльного (договiрного) страхування з конкуренцiєю страхових органiзацiй. Отже, сфера застосування господарських договорiв дедалi бiльше розширюється. 1. Брагинский М. И. Витрянский В. В. Договорное право. Общие положения. – М.: Статут, 1997 – 682 с. 2. Брагинский М. И. Обязательства и способы их обеспечения: неустойка, залог, поручительство, банковская гарантия (комментарий к новому ГК РФ). – М.: АО “Центр деловой информации”, 1995. – 127 с. 3. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность: теоретические аспекты. – М., 1976. – С. 80. Издательство БЕК, 1996. - 714 с. 5. Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. / Саниахметова Н. А., Харитонов Е. О., Червоный Ю. С. и др. / Под общей ред. Е. О. Харитонова. – Х.: Одиссей, 1999. – 848 с. 6. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник. / Васильев Е. А., Зайцева В. В., Костин А. А. и др. / Отв. ред. Е. А. Васильев. - М.: Международные правоотношения, 1993. - 560 с. 7. Гражданское право России. Часть первая: Учебник. / Антипов Н. П., Баринов Н. А., Быкова Т. А. и др. / Под ред. З. И. Цыбуленко. - М.: Юристъ, 1998. - 464 с. 8. Гражданское право Украины. В 2 частях. Часть 1. / Пушкин А. А., Самойленко В. М., Шишка Р. Б. и др. / Под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. - Х.: Основа, 1996. - 440 с. 9. Гражданское право. / Агарков М. М., Братусь С. Н., Генкин Д. М. и др. - Ч. 1. - М.: Юрид. издат. 1 тип. НКПС, 1938. – 280 с. 10. Гражданское право. В 2 томах. Том 1: Учебник. / Белякова А. М., Бессонова А. П., Гендзехадзе Е. Н. и др. / Под ред. Е. А. Суханова. - М.: Издательство БЕК, 1994. - 384 с. 11. Гражданское право. В 2 томах. Том 1: Учебник. / Ем В. С., Зенин Е. А., Коваленко Н. И. и др. / Под ред. Е. А. Суханова. - М.: Бек, 1998. - 816 с. - 464 с. 13. Гражданское право. Часть 1. Учебник. / Егоров И. Д., Елисеев И. В., Иванов А. А. и др. / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. - СПб.: Проспект, 1997. - 600 с. 14. Гражданское право. Часть первая. Учебник. / Антокольская М. В., Богачёва Т. В., Глушкова Л. И. и др. / Под ред. А. Г. Калпина, А. И. Масляева. - М.: Юристъ, 1997. - 472 с. 15. Дашков Л. П., Бризгалiн А. В. Комерцiйний договiр: вiд укладення до виконання. — К., 1996. 16. Зобов'язальне право: теорiя i практика. / Дзера О. В., Кузнецова Н. С., Луць В. В. та iншi. / За ред. О. В. Дзери. - К.: Юрiнком. 1998. - 912 с. 17. Иоффе О, С. Ответственность по советскому гражданскому праву. – М –, 1955. – С. 14. 18. Кассо Л. А. Понятие о залоге в современном праве (по виданню 1898 року) – М.: Стату, 1999. – 284 с. 19. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации: части первой (постатейный). / Авилов Г. Е., Безбах В. В., Брагинский М. М. и др./ Под ред. О. Н. Садикова. - М.: Контракт – Инфра-М, 1997. – 778 с. 20. Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР. / Беляева З. С., Братусь С. Н., Генкин Д. М. и др./ Под ред. Е. А. Флейшиц, О. С. Иоффе. - М.: Юридическая литература, 1970. – 823 с. 21. Комментарий части первой Гражданского кодекса Российской Федерации. / Брагинский М. И., Витрянский В. В., Звеков В. П. и др. / Под общей ред. В. Д. Карповича. - М.: Хозяйство и право - Спарк, 1995. – 597 с. 24. Мейер Д. И. Русское гражданское право. В 2 частях. – Часть 1. (по виданню 1902 року) - М.: Статут, 1997. – 290 с. 25. Научно-практический комментарий к части первой Гражданского кодекса Российской Федерации для предпринимателей. / Брагинский М. И., Витрянский В. В., Звеков В. П. и др. / Под общей ред. В. Д. Карповича. - М.: Хозяйство и право - Спарк, 1999. – 736 с. 27. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права (по изданию 1917 г.). - М.: Статут, 1998. – 353 с. 29. Пучковська И. И. Ипотека: залог недвижимости. – Х.: Консум, 1997. – 132 с. 31. Севрюкова І. Ф. Види обмежених речевих прав i володiння в системi українського цивiльного законодавства: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12. 00. 03 / Інститут держави i права iм. В. М. Корецького, НАН України. - К., 1998. – 20 с. 32. Сибiльов М. Структура та основний змiст загальних положень про зобов'язання у проектi нового Цивiльного кодексу України // Українське право. – 1997. – Число 1. – С. 72–73. 33. Советское гражданское право. В 2 ч. Часть 1. / Безрук Н. А., Бойко О. В., Брагинский М. И. и др. / Отв. ред. В. А. Рясенцев. - М.: Юридическая литература, 1986. – 558 с. 34. Советское гражданское право. В 2-х частях. Часть 1. / Маслов В. Ф., Пушкин А. А., Бару М. Й. и др. / Под ред. В. Ф. Маслова и А. А. Пушкина. - К.: Выща школа, 1983. - 482 с. 35. Советское гражданское право. Учебник. / Братусь С. Н., Граве К. А., Зимилева М. В. и др. / Под ред. С. Н. Братуся. - М.: Изд-во юрид. лит., 1950. – 679 с. 36. Цивiльне право України. Книга перша.: Пiдручник. У 2 книгах. / Боброва Д. В., Дзера О. В., Довгерт А. С. та iншi. / За ред. О. В. Дзери та Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрiнком Інтер, 1999. – 864 с. 38. Цивiльний кодекс України. Проект у редакцiї вiд 25 серпня 1996 року. // Українське право. - 1996. - №2(4). – С. 32-523. 41. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 года). - М., 1995. – 556 с. Перiодичнi видання: 1. Вiдомостi Верховної Ради України 1991-2002 2. Голос України. 1991-2002 3. Право України. 1994-2002 4. Юридичний вiсник 1994-2002 Арбiтражний процесуальний кодекс вiд 6 листопада 1991 року станом на 30 червня 1999 року Господарський процесуальний кодекс вiд 6 листопада 1991 року станом на 1 березня 2002 року " Про оподаткування прибутку пiдприємств" вiд 22 травня 1997 р "Про бiблiотеки i бiблiотечну справу" вiд 27 сiчня 1995 р. Закон України "Про заставу" вiд 2 жовтня 1992 р "Про захист прав споживачiв" вiд 12 травня 1991 р. "Про оренду державного i комунального майна" вiд 10 квiтня 1992 р. Закон України "Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)" вiд 6 березня 1992 р. Закон України "Про товарну бiржу" вiд 10 грудня 1991 р Закон України "Про транспорт" вiд 10 листопада 1994 р. 12. Збiрник офiцiйних документiв Вищого арбiтражного суду України. – С. 129. [3] Принципы международных коммерческих договоров. – С. 2. [4] Шейн Б. Коммерческие суды // Энциклопедический словарь / Издатели: Ф А. Брокгауз, И- А. Эфрон. — С. -Петербург, 1895. -Т. 15. -С. 860. [5] Голос України. – 1994. – 16 листопада. [6] Вiдомостi Верховної Ради України – 1992. – № 10. – Ст. 139. [8] Вiдомостi Верховної Ради України. –1996. – № 34. – Ст. 160. [10] Сибiльов М. Структура та основний змiст загальних положень про зобов'язання у проектi нового Цивiльного кодексу України // Українське право. – 1997. – Число 1. – С. 72–73. [11] Вiдомостi Верховної Ради Украйни. – 1992. – № 47. – Ст. 642. [12] Збiрник офiцiйних документiв Вищого арбiтражного суду України. - С. 122—123. [13] Лейст О. Э. Санкции и ответственность по советскому праву: Теоретические проблемы. – М., 1981. – С. 23. [15] Иоффе О, С. Ответственность по советскому гражданскому праву. – М –, 1955. – С. 14. [17] Савицька А. М. Суть цивiльно-правової вiдповiдальностi // Юридична вiдповiдальнiсть. – Львiв, 1975. – С. 5-6. [18] Збiрник офiцiйних документiв Вищого арбiтражного суду України, – С. 83–84. [19] Вiдомостi Верховної Ради України. – 1994. – №1. – Ст. 1.