Захист права власності

План Вступ ………………………………………………………... стр. 3 I Глава: 1. 1. Загальне поняття власностi i права власностi…. с. 4 власностi у громодян……………………………………….. стр. 9 1. 3. Об”єкти права приватної власностi громодян…. стр. 14 1. 4. Здiйснення громодянами права приватної власностi…………………………………………………….. стр. 20 II III Глава: Засоби захисту права власностi…………………стр. 25 3. 1. Витребування майна власником з чужого незаконного володiння……………………………………... стр. 25 3. 2. Витребування грошей i цiннихпаперiв на пред”явника…………………………………………………. стр. 32 з позбавленням володiння………………………………….. стр. 33 3. 4.Іншi засоби цивiльно-правового захисту права власностi…………………………………………………….. стр. 34 IV Глава: Висновок ……………………………………………………стр. 38 Список використаної лiтератури ……………………….. стр. 40 Вступ У кожнiй державi центральним правовим iнститутом є iнститут власностi. Його регламентацiя визначає характер регулювання iнших iнститутiв цивiльного права. Серед численних нормативних актiв в Українi щодо питань власностi важливе мiсце займають Закон України "Про власнiсть" вiд 7 лютого 1991 р. та Цивiльний кодекс України (роздiл 2, глави 6-12). Поведiнка тих чи iнших осiб може створювати загрозу для власностi, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає вiд держави брати на себе захист права власностi, в тому числi й цивiльно-правовими засобами. прав усiх суб’єктiв права власностi i господарювання, соцiальну спрямованiсть економiки. Усi суб’єкти права власностi рiвнi перед законом” [1;7]. Певною мiрою захист права власностi здiйснюється за допомогою норм права, що належать до рiзних галузей законодавства. Скажiмо, окремi види протиправної поведiнки, що загрожує порушенню права власностi, розглядаються кримiнальним правом як злочини i передбачають застосування вiдповiдних санкцiй з боку правоохоронних органiв. володiння, витребування грошей i цiнних паперiв на пред’явника, iншi засоби захисту права власностi вiд порушень. Окрему увагу в роботi придiлено такiй проблемi, як захист iнтелектуальної власностi. Зараз ця проблема перебуває в центрi уваги багатьох правникiв-науковцiв, адже значення її зростає у зв’язку з економiчними реформами. права приватної власностi. I. Глава: Право власност i . Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспiльному виробництву, в процесi якого створюються необхiднi для неї матерiальнi блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функцiонування такого виробництва неможливе без повної взаємодiї людей. Тобто заради досягнення тих чи iнших цiлей суспiльного виробництва i задоволення таким чином своїх потреб вони змушенi вступати у вiдповiднi взаємовiдносини (суспiльнi вiдносини) мiж собою, якi набувають насамперед виробничого забарвлення. У найбiльш узагальненiй формi власнiсть можна визначити як вiдносини мiж людьми з приводу привласнення матерiальних благ та встановлення влади над ними, приналежностi їх конкретнiй особi. Саме цi вiдносини є рушiйною силою суспiльного виробництва, є його сутнiстю. Для того, щоб було що привласнювати необхiдно насамперед належним чином пiдготувати предмети природи, створити новi матерiальнi блага. Така дiяльнiсть людини стає ефективною i набуває для неї адекватної значимостi лише в умовах певної самоорганiзацiї суспiльства. Для iзольованого iндивiда привласнення такого значення не має, оскiльки вiн позбавлений як можливостi так i необхiдностi вступати у вiдносини з iншими iндивiдами йому подiбними. власностi, якi iснують в цiлому помимо волi i свiдомостi людей, можуть бути об'єктом якi прийнято називати класами.. Однак iсторичний розвиток суспiльних вiдносин свiдчить, що в сучасних умовах вiдбувається процес нiвелювання класового впливу на формування вiдносин власностi i посилення на них впливу тих суспiльних груп, якi домiнують в суспiльствi, об'єднуючись мiж собою заради суспiльно-прогресивної iдеї. Важливо, що суспiльство не обмежується правовим закрiпленням засобiв виробництва i продуктiв працi за конкретними особами чи їх колективами. Вiдносини власностi одержують також необхiдну регламентацiю i примусовий захист. У такому разi врегульованi правовими нормами економiчнi вiдносини власностi набувають ознак якiсно нових вiдносин — вiдносин права власностi. В ходi привласнення суспiльство обертає в свою користь багатства природи, створює новi матерiальнi блага. Однак цього недостатньо для iснування членiв суспiльства, оскiльки вони повиннi одержати для вчасних потреб цi матерiальнi блага. Тому не менш важливою є кiнцева стадiя привласнення — розподiл матерiальних благ мiж членами суспiльства. Власнiсть обумовлює необхiднiсть суспiльного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе iснування власностi, оскiльки не можна привласнити те, чого не iснує. Привласнення не є самоцiллю суспiльства. В кiнцевому випадку здобутi чи створенi матерiальнi блага використовуються для вiдновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспiльства. Отже, економiчнi вiдносини власностi включають наступнi визначальнi стадiї їх реалiзацiї: а) заволодiння багатствами природи та створення нових матерiальних благ; в) виробниче та особисте споживання матерiальних благ. Зазначенi стадiї економiчних вiдносин здiйснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих вiдносин, якi мають бути надiленi для цього вiдповiдними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника). Виробничi вiдносини, в тому числi i вiдносини власностi, розвиваються i iснують незалежно вiд волi конкретних iндивiдiв, оскiльки такi вiдносини уявляють собою об'єктивний результат дiяльностi людей та їх утворень. Пiд таку дiяльнiсть пiдпадають численнi акти вольової поведiнки людей, якi в своїй сукупностi утворюють особливу категорiю економiчних вiдносин власностi, а саме — майнових вiдносин. Таким чином, майновi вiдносини як реально iснуюча форма проявлення та реалiзацiї виробничих вiдносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективiв, що робить можливим розповсюдження на них вiдповiдного правового регулювання. Правове врегулювання економiчних вiдносин власностi породжує утворення права власностi, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по та цими речами. Перерахованi повноваження власника є для нього найбiльш значимими i в своїй сукупностi складають змiст економiчних вiдносин власностi. Право власностi регулює лише статику майнових вiдносин власностi, тобто визначає стан приналежностi матерiальних благ iндивiдам. Що ж до вiдносин по розподiлу матерiальних благ iндивiдам та їх переходу вiд одних осiб до iнших (тобто їх динамiка), то їх регулювання здiйснюється iншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими). В цивiльноправовiй науцi право власностi має два значення: в об'єктивному i суб'єктивному розумiннi. Право власностi в об'єктивному розумiннi — це сукупнiсть правових норм, якi встановлюють i охороняють приналежнiсть матерiальних благ конкретним суб'єктам (в тому числi визначають пiдстави та умови виникнення i припинення у них такого права щодо цих благ). Подiбна сукупнiсть норм в цiлому утворює цивiльноправовий iнститут права власностi. Варто, однак, зауважити, що норми iнституту права власностi мiстяться як в цивiльному законодавствi, так i в iнших галузях законодавства (конституцiйному, земельному, пенсiйному, сiмейному та iн). Тому такий правовий iнститут є всi пiдстави вважати комплексним (багатогалузевим) iнститутом права. Ним регулюються, як правило, лише тi вiдносини власностi, якi набувають форму товарно-грошових вiдносин. Іншi ж майновi вiдносини щодо власностi є предметом регулювання чи захисту iнших галузей права (кримiнального, адмiнiстративного та iн.). До iнституту права власностi мають вiдноситися тi норми, якi: а) встановлюють приналежнiсть матерiальних благ власнику; в) визначають обсяг повноважень власника по володiнню, користуванню та розпорядженню матерiальними благами; г) встановлюють пiдстави та умови припинення права власностi на приналежнi суб'єкту матерiальнi блага; д) встановлюють правовi засоби захисту (охорони) прав власника. Вищенаведенi критерiї дають можливiсть виявити в рiзних галузях законодавства тi норми, якi мають бути вiднесенi до iнституту права власностi. Безумовно переважна їх частина є цивiльно-правовими. Право власностi в суб'єктивному значеннi щодо належного йому майна на свiй розсуд i з будь-якою метою, якщо iнше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власностi, як i будь-яке iнше суб'єктивне право, означає мiру можливої поведiнки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамiчною категорiєю, залежною вiд суспiльного ладу, державного устрою, загального рiвня людської цивiлiзацiї та iнших чинникiв. Розвиток свiтової цивiлiзацiї засвiдчує, що лише у високорозвинених (економiчно та iнтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичнi iнститути та прiоритет людських цiнностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рiвнi правовi можливостi спiвiснування рiзних форм власностi. абсолютний характер. лiтературi вважається, що суб'єктивне право власностi «iснує в межах конкретного право-вiдношення власностi»'. Не заперечуючи можливiсть такого пiдходу в оцiнцi факту прояву суб'єктивного права власностi, на наш погляд, необхiдно все-таки звертати увагу на певну умовнiсть iснування цього правовiдношення, оскiльки такого «конкретного» правовiдношення в юридичному розумiннi цього поняття може i не бути. Суб'єктивне право власностi — це не абстракцiя. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змiстом. Загально прийнято, що його змiст становлять правомочностi власника: володiння, користування та розпорядження належним йому майном. Перерахованi правомочностi були сформульованi протягом багатовiкового формування правової системи i одержали серед юристiв назву «трiади». В правовiй науцi, однак, немає єдностi щодо авторства такої «трiади». Довгий час вона вважалася дiтищем римського приватного права. В Росiї «трiада» вперше знайшла своє вiдображення в 1832 р. в с. 420 законодавствi незалежної України, зокрема, в Законi України «Про власнiсть». Зазначенi правомочностi в тiй чи iншiй iнтерпретацiї мiстяться в законодавствi бiльшостi країн. означає юридично забезпечену можливiсть власнику мати майно у своєму вiданнi, у сферi свого фактичного господарського впливу. Користування — Розпорядження — Окремi з перерахованих правомочностей можуть належати й iншим особам, якi не є власниками даного майна (наприклад, особам, якi одержали майно за договором оренди). Однак на вiдмiну вiд цих осiб власник має монопольне право здiйснювати правомочностi, яке засноване безпосередньо на законi i iснує незалежно вiд волi та влади iнших осiб. Як вiдомо, речi можуть використовуватися уповноваженими особами на пiдставi зобов'язальних прав. Однак такi суб'єктивнi зобов'язальнi права є похiдними вiд влади власника, а вiдтак вони можуть бути вiдносно самостiйними, але не абсолютними. Становлення iнституту права власностi взагалi та права власностi громадян, зокрема, необхiдно розглядати з врахуванням законотворчих процесiв, що здiйснювалися в країнi, та особливостей вiдповiдної соцiально-полiтичної обстановки в суспiльствi. Звичайно, право власностi громадян в соцiалiстичному суспiльствi i в суспiльствi з ринковою економiкою є категорiєю несумiсною. Першому притаманна особиста власнiсть, другому — приватна. Особиста власнiсть громадян розпочала своє iснування пiсля перемоги в Росiї Жовтневої соцiалiстичної революцiї та скасування приватної власностi (1917 р.) i була практично єдиною правовою формою iндивiдуального привласнення громадянами матерiальних благ близько 70 рокiв. 1. 2. Загальнi умови виникнення права приватної власностi у громадян Для виникнення у громадян права приватної власностi на те чи iнше майно необхiднi певнi юридичнi факти, якi в правовому значеннi виступають в якостi юридичної пiдстави виникнення права власностi. Подiбнi юридичнi пiдстави необхiднi для виникнення права власностi також у iнших її суб’єктiв, але повного їх спiвпадiння може не бути. Наприклад, державна власнiсть може виникнути внаслiдок конфiскацiї майна за скоєний особою злочин. Звичайно за такою пiдставою не набувають права власностi громадяни або юридичнi особи. Правомiрним можна вважати подiл пiдстав виникнення права власностi на унiверсальнi (загальнi) i спецiальнi. численнi переваги. Що ж до особистої власностi громадян, то тут дiяв заборонний (обмежувальний) принцип її iснування, а вiдповiдно — обмежувалось коло пiдстав виникнення права власностi у громадян. За новим законодавством про власнiсть набувають бiльшого значення унiверсальнi пiдстави виникнення права власностi, зокрема у зв’язку з наданням громадянам, нарiвнi з iншими суб’єктами цивiльних правовiдносин, права на пiдприємницьку та iншу господарську дiяльнiсть. Водночас з’явилися i деякi новi спецiальнi пiдстави набуття громадянами права приватної власностi, наприклад в порядку приватизацiї державного майна за майновими сертифiкатами. Так чи iнакше, в умовах переходу до ринкової економiки i впровадження приватної власностi вiдбулись iстотнi змiни в спiввiдношеннi спецiальних i унiверсальних пiдстав виникнення права власностi рiзних форм, причому на користь останнiх. Продовжує зберiгати свою актуальнiсть i в сучасних умовах вiдомий ще з часiв розквiту римського права подiл пiдстав (способiв) виникнення права власностi на первiснi i похiднi. Розмежування первiсних i похiдних пiдстав виникнення права власностi, в тому числi i приватної власностi громадян, здiйснюється за традицiйними давно вiдомими критерiями в попереднiх роздiлах даної працi. Введення приватної власностi в Українi лише розширило коло первiсних i похiдних пiдстав виникнення у громадян права власностi, наприклад внаслiдок надання громадянам права займатися будь-якими видами пiдприємницької дiяльностi (крiм забороненої законом). Виваженою є позицiя Н. С. Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний факт виступає одночасно пiдставою припинення i виникнення права власностi i це має мiсце головним чином тодi, коли припинення права власностi не пов’язане з правонаступництвом. Свiй висновок автор пiдтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктiв харчування, знищення або викидання власником непотрiбної йому речi, загибелi речi не по волi власника, вилучення майна вiдповiдно до акту органiв державного управлiння (наприклад, у разi вилучення худоби при епiзоотiях)'. Можуть бути випадки переходу права власностi в порядку правонаступництва, в яких також пiдставою виникнення права власностi є один юридичний факт, а пiдставою припинення у попереднього власника — iнший. Саме така ситуацiя спостерiгається при спадкуваннi за заповiтом, оскiльки право власностi у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власностi у спадкоємця виникає на пiдставi заповiту (таке неспiвпадiння юридичних фактiв не виключається i при спадкуваннi за законом). громадян. Не можна не враховувати i того, що, як правило, право власностi набувається за правомiрними юридичними пiдставами. Законодавство про особисту власнiсть не мiстило нi вичерпного, нi орiєнтовного перелiку пiдстав виникнення у громадян права власностi, обмеживши коло можливих її об’єктiв та межi їх використання. По-iншому вирiшена ця проблема в Законi України «Про власнiсть», в якому проблема пiдстав виникнення у громадян права власностi знайшла конкретне вирiшення. В ст. 12 «Пiдстави виникнення права приватної власностi» Закону України «Про власнiсть» записано: 1. Праця громадян є основою створення i примноження їх власностi. 2. Громадянин набуває права власностi на доходи вiд участi в суспiльному виробництвi, iндивiдуальної працi, пiдприємницької дiяльностi, вкладення коштiв у кредитнi установи, акцiонернi товариства, а також на майно, одержане внаслiдок успадкування або укладення iнших угод, не заборонених законом. В п. 1 ст. 12 Закону України «Про власнiсть» зафiксоване положення про те, що праця є основою створення i примноження їх власностi, яке вiдсутнє в Законi «Про власнiсть в СРСР». Однак таке положення має лише соцiально-економiчне значення i не несе якогось юридичного навантаження, що дає пiдстави для висновку про сумнiвнiсть його практичної значимостi, а вiдтак i про необов’язковiсть введення цього положення у викладенiй редакцiї в новому Цивiльному кодексi України. Не можна навiть припустити, що законодавець мав на увазi не визнавати право власностi за громадянами, якi набули майно не в результатi працi, адже вже в наступному пунктi (п. 2) ж до використання понять «трудовий доход» i «нетрудовий доход» не може мати перспектив, оскiльки, як засвiдчила багаторiчна практика їх застосування, вони при-зводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П.І ст. 12 Закону України «Про власнiсть» фактично не потрiбний i тому, що в наступному другому пунктi цiєї статтi отримання громадянами доходiв вiд участi в суспiльному виробництвi, iндивiдуальної працi тощо визнається пiдставою виникнення на них права власностi. В законi України «Про власнiсть» iде мова про набуття громадянами «права власностi», а в Законi «Про власнiсть в СРСР» — про створення i примноження «власностi» громадян. Тобто в останньому випадку визначаються економiчнi засади формування власностi громадян, а не юридичнi. Український Закон надає громадянам право набувати власнiсть «на доходи вiд пiдприємницької дiяльностi», а Закон «Про власнiсть в СРСР» надав таке право «на трудовi доходи вiд ведення власного господарства», що зрозумiло, не одне i те ж. В Законi України «Про власнiсть» спадкування майна розглядається як пiдстава виникнення у громадянина права власностi, а в Законi «Про власнiсть в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадян визнається i охороняється законом" (п. 5 ст. 6). За Законом «Про власнiсть в СРСР» створення власностi можливе за перерахованими та iншими пiдставами, якi «допускаються законом», що суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю обставину, але здiйснив це не найкращим чином, допустивши правову суперечливiсть в формулюваннi заключної частини п. 2 ст. 12 Закону України «Про власнiсть». Для кращого розумiння допущеної правової суперечностi викладемо зазначений пункт у спрощеному нами виглядi, а саме: «Громадянин набуває права власностi... на майно, одержане внаслiдок успадкування або укладення iнших угод, не заборонених законом». Загальновiдомо, мiж тим, що спадкування в Українi здiйснюється за законом i за заповiтом (ст. 524 ЦК). 3 наведеного тексту складається враження, що спадкування за законом — це пiдстава виникнення права власностi у спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навiть тодi, коли спадкування здiйснюється за заповiтом, юридично не коректно робити висновок про виникнення у спадкоємця права власностi на спадкове майно на пiдставi укладеної угоди. Заповiт є односторонньою угодою, в якiй виражається воля лише однiєї сторони — спадкодавця, i юридичного вiдношення до її укладення спадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привiд для протилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двостороннiх i багатостороннiх угод. Незрозумiло також, чому законодавець обмежив не перерахованi в п. 2 ст. 12 Закону України «Про власнiсть» пiдстави виникнення у громадянина права власностi лише «iншими угодами, не забороненими законом». Насправдi право власностi у громадянина може виникнути також за пiдставами, якi конкретно не перерахованi в зазначеному пунктi i не є угодами (наприклад, отримання винагороди за зданий скарб, призiв за перемоги на спортивних змаганнях тощо). 1. 3. Об'єкти права приватної власностi громадян. У приватнiй власностi громадян можуть бути будь-якi об’єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати iнтелектуальної працi, якщо iнше не передбачено законом. Фактично у власностi громадян може бути те ж майно, що i у власностi юридичних осiб, за певними винятками. Однак використання цього майна у пiдприємницькiй дiяльностi можливе з дотриманням спецiальних правил про пiдприємництво. За чинним законодавством України склад i кiлькiсть майна, що може бути у приватнiй власностi громадян, може бути обмежена лише законом. Як випливає iз змiсту ст. 9 Закону України «Про власнiсть», не можуть бути у власностi окремих громадян об’єкти права виключної власностi народу України, до яких належать земля (за винятком земельних дiлянок певного розмiру), надра, повiтряний простiр, воднi та iншi природнi ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економiчної зони. Кожна держава вправi визначити об’єкти, якi з мiркувань державної безпеки або iнших пiдстав, не повиннi знаходитися у власностi тих чи iнших суб’єктiв правовiдносин або мають набуватися з дотриманням спецiальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України вiд 17 червня 1991 р. «Про право власностi на окремi види майна»' (з наступними змiнами i доповненнями вiд 22 квiтня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 сiчня 1995 р.) було затверджено «Перелiк видiв майна, що не може перебувати у власностi громадян, громадських об’єднань, мiжнародних органiзацiй та юридичних осiб iнших держав на територiї України» та «Спецiальний порядок набуття права власностi громадянами на окремi види майна», викладенi вiдповiдно в додатках №1 i №2. До такого Перелiку входять: 1. Зброя, боєприпаси (крiм мисливської i пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, i боєприпасiв до неї, а також спортивної зброї i боєприпасiв до неї, якi набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органiв внутрiшнiх справ), бойова i спецiальна вiйськова технiка, ракетно-космiчнi комплекси. 2. Вибуховi речовини i засоби вибуху. Всi види ракетного палива, а також спецiальнi матерiали i обладнання для його виробництва. 4. Наркотичнi, психотропнi, сильнодiючi отруйнi лiкувальнi засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лiкаря). 7. Спецiальнi технiчнi засоби негласного отримання iнформацiї (зазначенi засоби не можуть також перебувати у власностi юридичних осiб недержавних форм власностi). 8. Електрошоковi пристрої та спецiальнi засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крiм газових пiстолетiв i револьверiв та патронiв до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратiвної дiї. Вилучення перерахованих видiв майна з числа об’єктiв права приватної власностi громадян аж нiяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскiльки перебування такого майна у власностi громадян завдавало б шкоду державi, суспiльству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принципам мiжнародного права. 3 таких мiркувань наведений перелiк в майбутньому може i поповнюватися. Цивiльним законодавством СРСР i УРСР встановлювалися кiлькiснi та iншi обмеження щодо права особистої власностi на жилий будинок (а з часом i на квартиру). Зокрема, вiдповiдно до ст. ст. 101—102 ЦК України 1963 р. в особистiй власностi громадянина мiг бути лише один жилий будинок або частина його, розмiр якого не повинен перевищувати 60 кв. м жилої площi (з 1985 р. — 80 кв. м). Оскiльки ж Законом України «Про власнiсть» цi обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кiлькiсть i вартiсть майна, що може бути у власностi громадян, не обмежується, крiм випадкiв, передбачених законом» (ст. 13), то виникли пiдстави для сумнiвiв в подальшiй чинностi норм ЦК, обмежуючих кiлькiсть i розмiри жилих будинкiв (квартир) громадян. Подiбна невизначенiсть поглибилася у зв’язку з прийняттям Закону України «Про прiоритетнiсть соцiального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарствi України» вiд 17 жовтня 1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розмiри iндивiдуальних житлових i господарських споруд на селi не регламентуються. Норма ст. П зберегла свою чиннiсть i пiсля прийняття Закону України «Про власнiсть», а також пiсля подальших змiн i доповнень, що вносилися в Закон вiд 17 жовтня 1990 р. Звiдси можливий логiчний висновок: в селах зберiгаються обмеження щодо кiлькостi жилих будинкiв, а в мiстах — щодо кiлькостi i розмiрiв жилих будинкiв. Вiдповiдно i Пленум Верховного Суду України в своїй Постановi вiд 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право iндивiдуальної власностi на жилий будинок»' рекомендував судам при розглядi справ даної категорiї враховувати ст.ІІ Закону вiд 17 жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише пiсля вилучення з ЦК України ст. ст. 100—104 та iнших, вiдповiдно до Закону вiд 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правовi пiдстави застосування норм, обмежуючих право власностi на жилий будинок (квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогоднi кожний громадянин може мати у власностi кiлька квартир (кiлька будинкiв) або житло будь-якого розмiру. Особливим об'єктом права є земля. Як вiдомо, в перiод iснування СРСР дiяв принцип абсолютної державної монополiї на землю. Земля, її надра, води i лiси становили виключну власнiсть держави i надавалися тiльки у користування. В декларацiї про державний суверенiтет України такi об’єкти були проголошенi власнiстю її народу. Земельним законодавством встановлюється спецiальний правовий режим щодо умов набуття права власностi на земельнi дiлянки та здiйснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розмiри, що обумовлено особливостями такого об’єкта права власностi та його значенням в суспiльствi. Насамперед цi особливостi полягають в тому, що об’єктом права власностi є не земля взагалi як фiзичний об’єкт матерiального свiту, а земельна дiлянка як правова категорiя з чiтко окресленими межами. На вiдмiну вiд iнших об’єктiв права власностi, щодо яких власник вправi здiйснювати будь-якi дiї (змiнювати мiсце-знаходження, споживати, навiть знищувати чи псувати), земель-на дiлянка має використовуватися лише вiдповiдно до її цiльового призначення (для сiльськогосподарського виробництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати чи псувати її пiд страхом застосування до нього санкцiй. Враховуючи загальнонароднi iнтереси, обмеженiсть розмiрiв земельних ресурсiв кордонами територiї України, законодавець передбачив певнi розмiри земельних дiлянок, що можуть перебувати у приватнiй власностi громадян. В окремих випадках громадяни можуть мати у власностi земельнi дiлянки понад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати у мiсцевих Рад народних депутатiв земельнi дiлянки у власнiсть для ведення селянського (фермерського) господарства понад 50 га за вiдповiдну плату (ст. 18 Земельного кодексу). У даному разi законодавець не встановлює певних обмежувальних розмiрiв земельних дiлянок. Не встановленi вони i щодо тих дiлянок, якi набуваються громадянами за угодами у iнших власникiв. Указами Президента України вiд 15. 11. 1994 р. «Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi сiльськогосподарського виробництва» та вiд 12. 08. 1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власнiсть сiльськогосподарським пiдприємствам»' передбачене виникнення права власностi на землю на пiдставi паювання земель сiльськогосподарських колективних пiдприємств, сiльськогосподарських колективiв, сiльськогосподарських акцiонерних товариств та iнших сiльськогосподарських пiдприємств, трудовi колективи яких ви-явили бажання одержати землю у власнiсть. їх в натурi (на мiсцевостi). При цьому кожному члену таких пiдприємств видається сертифiкат на право приватної власностi на земельну частку (пай) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартiсному виразi. При цьому кожному члену сiльгосппiдприємства надано право безперешкодного виходу з нього i безкоштовного одержання у приватну власнiсть своєї земельної частки (паю) в натурi, що засвiдчується держав-ним актом на право приватної власностi на землю. В Указах закладена певна внутрiшня неузгодженiсть, оскiльки ними передбачається передача землi у колективну власнiсть i водночас за кожним членом сiльгосппiдприємства визнається право приватної власностi на земельну частку (пай). дiяльнiсть з метою одержання прибутку. В Законi «Про пiдприємства в Українi», iнших законодавчих актах та в юридичнiй науцi поняття «пiдприємство» вживається в розумiннi суб’єкта права, а iнколи — об’єкта права. ' Наприклад, п. 5 ст. 10 зазначеного Закону пiдприємству як суб’єкту права надаються вiдповiднi повноваження по розпорядженню його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника по управлiнню пiдприємством як об’єктом права. Бiльше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна пiдприємства», що може дати пiдстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне пiдприємство, не є його власником як об’єкта права, а стає лише власником Подiбна позицiя законодавця на практицi може призводити до певних непорозумiнь. Так, у випадку смертi власника приватного пiдприємства можна дiйти висновку, що спадкоємцi набувають лише прав на майно пiдприємства i не вправi визначати подальший статус пiдприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логiчностi i економiчної доцiльностi. Так чи iнакше законодавець встановлює спецiальний правовий режим майна пiдприємства, який стосується порядку набуття, облiку, використання та вiдчуження такого майна. Правовий режим майна пiдприємства, безперечно, перебуває пiд впливом статутних положень, визначених власником-засновником. Вiдповiдно до ст. 49 Закону «Про власнiсть» володiння майном вважається правомiрним, якщо iнше не буде встановлено судом, арбiтражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний мати письмовий доказ приналежностi йому того чи iншого майна, за окремими винятками. Право власностi на окремi об’єкти обов’язково має пiдтверджуватися спецiальним документом (наприклад, свiдоцтвом про право власностi на жилий будинок, свiдоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власностi на землю, нотарiально посвiдченим Договором (купiвлi-продажу) 1. 4. Здiйснення громадянами права приватної власностi Право приватної власностi передбачає надiлення громадянина-власника юридично забезпеченою можливiстю здiйснювати у передбачених законом межах права щодо володiння, користування i розпорядження належним йому майном. Зазначенi правомочностi власника утворюють змiст права власностi громадян. У цивiльному законодавствi, iнших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватної власностi. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосереднi межi здiйснення громадянами правомочностей права приватної власностi щодо того чи iншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних дiлянок, приватного пiдприємства, зброї, валютних цiнностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхiдно враховувати загальнi принципи здiйснення цивiльних прав, соцiально-економiчну природу власностi громадян i особливостi окремих її об’єктiв. Власник, як зазначається в ст. 4 Закону «Про власнiсть», має право вчиняти щодо свого майна будь-якi дiї, що не суперечать закону, i використовувати таке майно для господарської та iншої не забороненої законом дiяльностi. При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспiльства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права i охоронюванi законом iнтереси громадян, юридичних осiб, адмiнiстративно-територiальних утворень i держави. 1 лише у випадках i порядку, встановлених актами законодавства України, дiяльнiсть власника може бути обмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавством України вимог може бути пiдставою для вiдмови у захистi права приватної власностi, оскiльки цивiльнi права охороняються законом лише за умови, що їхнє здiйснення не суперечить призначенню цих прав у суспiльствi. У перiод переходу України до ринкових вiдносин в новому цивiльному законодавствi набирає реального змiсту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливiсть її застосування в iнститутi права власностi, на наш погляд, необхiдно обов’язково враховувати ту обставину, що у цивiльному законодавствi, як правило, прямо не перераховуються усi неправомiрнi дiї громадян-власникiв. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критерiїв визначення правомiрностi чи неправомiрностi дiй власникiв є цiлком виправданим i не суперечить закону. Це стосується однаковою мiрою усiх трьох елементiв правомочностi власника, тобто володiння, користування i розпорядження. Причому обсяг правомочностi (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупностi усiх названих елементiв, так i щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника i оточуючих осiб. Володiння об’єктами права приватної власностi (тобто фактичне панування над рiччю чи фактичне утримання її в сферi власних потреб власника) кожен громадянин здiйснює самостiйно або за власною волею спiльно з iншими особами (як фiзичними так i юридичними), зокрема членами сiм’ї. Проте таке спiльне володiння не породжує в останнiх права власностi. Власник вправi передати належне йому майно у володiння iнших осiб, не втрачаючи при цьому права власностi. Власник не завжди може бути зацiкавлений мати майно у своєму фактичному володiннi. Можливi ситуацiї, коли фактичне володiння майном для власника є недоцiльним. Так, як правило, громадяни володiють грошовими сумами в межах, необхiдних для задоволення власних потреб. Залишковi ж суми вкладають в кредитнi установи, акцiї, iншi цiннi папери, оскiльки це надає їм можливiсть одержувати дивiденди чи iнший прибуток. потреб. Користування, як i володiння, власник може здiйснювати самостiйно або спiльно з iншими особами. Вiн вправi вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати iншим чином це право. Інодi користування власнiстю можливе лише при дотриманнi громадянином тих чи iнших спецiальних умов. Так, для самостiйного користування автомобiлем, лiтаком чи iншим транспортним засобом необхiдно мати вiдповiдне посвiдчення на право управлiння, для експлуатацiї житлового будинку, деяких його комунiкацiй повиннi бути дотриманi протипожежнi та iншi правила. Власник може бути позбавлений можливостi, всупереч власнiй волi, користуватися своєю власнiстю, наприклад у разi арешту майна у зв’язку зi скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волi. Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливiсть реалiзувати цю владу шляхом тимчасової передачi майна iншим особам або вiдчуження його за угодами продажу, дарування, заповiту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власностi взагалi було б позбавлене доцiльностi, наприклад, щодо права власностi на грошовi кошти. Реалiзуючи свої грошовi доходи, громадяни набувають у власнiсть чи тимчасове користування майно, отримують необхiднi послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливiсть здiйснювати пiдприємницьку та iншу господарську дiяльнiсть. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речi. Надiляючи власника максимально можливими повноваженнями по володiнню, користуванню i розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певнi загальнi або спецiальнi правила їх здiйснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соцiалiстичного перiоду, була заборона громадянам одержувати вiд своєї власностi «нетрудовi доходи». ' Звичайно, сьогоднi ця заборона не дiє, оскiльки громадянам надано право одержувати прибутки та iншi плоди вiд своєї власностi будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозумiло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибуткiв, громадянин зобов’язаний дотримуватися правил, встановлених для пiдприємництва чи iншої дiяльностi суб’єктiв цивiльних правовiдносин. Водночас для нового законодавства ринкової орiєнтацiї здебiльшого характерне встановлення спецiального правового режиму здiйснення правомочностей власника щодо окремих видiв майна (валютних цiнностей, зброї, земельних дiлянок тощо). Законодавством можуть встановлюватися обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територiю товарiв та iнших предметiв окремих видiв (ст. 51 Митного кодексу України). Наприклад, Кабiнет Мiнiстрiв України своєю Постановою вiд 11 вересня 1996 р. затвердив Перелiк предметiв промислового призначення, що застосовуються у виробничiй сферi, вивезення (пересилання) яких громадянами України, iноземцями та особами без громадянства за межi територiї України забороняється (Урядовий кур’єр. — 1996. — 19 вересня) II Глава: Сутнiсть захисту права власностi. Захист права власностi має велике значення вже тому, що власнiсть в її рiзних формах є основою економiчного розвитку суспiльства. Дане право – одне з найважливiших невiд’ємних прав людини, i його забезпечення – важливе завдання всiх органiв правової держави. посягання на майно держави, юридичних осiб i громадян, адмiнiстративне передбачає покарання за дрiбнi вчинки, що порушують чиєсь право власностi, а трудове регламентує матерiальну вiдповiдальнiсть працiвникiв за шкоду, завдану ними работодавцевi. Крiм того, захисту права власностi певною мiрою придiлено увагу в земельному та сiмейному законодавствах. Особливостi цивiльно-правового захисту права власностi, порiвняно з iншими видами, пов’язанi з тим, що вiн має на метi вiдновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено. Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивiльно-правового захисту свого права власностi може бути пред’явлення власником позову про витребування речi, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власниковi користуватися своєю рiччю, власник може пред’явити позов про усунення перешкод у користуваннi нею. Далi, якщо власник з тої чи iншої причини не може витребувати рiч, що вийшла з його володiння, вiн може за певних умов може вимагати вiдшкодування завданих йому збиткiв i поновити свiй попереднiй стан у такий спосiб. Рiзнi норми й iнститути цивiльного права вiдiграють неоднакову роль у справi захисту права власностi. Тому всiх їх можна умовно подiлити на три категорiї. Правовi норми першої з них встановлюють або закрiплюють приналежнiсть (привласненiсть) матерiальних благ певним суб’єктам i беруть iх, таким чином, пiд захист закону. До цiєї групи норм належать, зокрема, норми Конституцiї України, закону “Про власнiсть”, який чiтко визначає можливiсть iснування рiзних форм державної, колективної та iндивiдуальної власностi. Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здiйснення власниками належних їм прав. Вони також вiдiграють важливу роль у захистi права власностi. Прикладдами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивiльно-правовий режим окремих об’єктiв права власностi – необхiднiсть їх регламентацiї, можливостi вiдчуження тощо. i захищають повноваження власника вiд протиправних посягань. Таким чином, хоча бiльшiсть цивiльно-правових норм так чи iнакше пов’язана з захистом права власностi, але є й спецiальнi засоби цивiльного права, спрямованi на його безпосереднiй захист. Отже, “…в цивiльному правi прийнято розрiзняти, по-перше, охорону вiдносин власностi в широкому розумiннi слова з допомогою всiх норм цивiльного права, що забезпечують нормальний i безперешкодний розвиток економiчних вiдносин; по-друге, охорону вiдносин власностi у вузькому розумiннi , або їх захист – як сукупнiсть тих цивiльно-правових засобiв (способiв), якi застосовуються у зв’язку зi скоєнням правопор ушень проти вiдносин власностi”. III Глава: Засоби захисту права власностi . 3. 1. Витребування майна власником з чужого незаконного влодiння вiндикацiя ) являє собою найважливiший цивiльно-правовий засiб захисту права власностi. Таке витребування здiйснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбiтраж. Такий позов називають вiндикацiйним. Позивачем по вiндикацiйному позову є власник майна або юридична особа, якiй майно передано в повне господарське вiдання або оперативне управлiння. В останньому випадку державна або недержавна органiзацiя не є власником майна, але їй передано в управлiння певне майно, й тому вона має право й обов’язок вимагати повернення його вiд незаконного володiльця. Вiдповiдачем по вiндикацiйному позову буває незаконний володiлець – фiзична або юридична особа, яка володiє майном позивача без законних пiдстав. Ст. 32 Закону “Про власнiсть” наголошує, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володiння. Пiдставою для вiндикацiї може бути договiр або адмiнiстративний акт. Таким чином, якщо власник передав свою рiч у тимчасове користування за договором майнового найму наймачевi, то наймач не буде вiдповiдати по вiндикацiйним позовом, адже вiн користується рiiччю на правовiй пiдставi. Цiєю пiдставою в даному разi є укладений мiж власником та наймачем договiр майнового найму. Якщо ж певна особа вкрала рiч або купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця рiч перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володiльцем, позаяк продавець не мiг передати покупцевi за договором купiвлi-продажу права власностi на рiч, не маючи його сам. вiндикацiйний позов може мати мiсце тодi, коли особа, що вкрала рiч, ще володiє нею. Якщо ж рiч уже продано невiдому кому або знищено, не можна одержати й задоволення по вiндикацiйному позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить власниковi. не вiндикацiйний позов, а позов зобов’язального характеру – про вiдшкодування заподiяної шкоди. Можливiсть такого вiдшкодування прямо випливає зi ст. 440 Цивiльного кодексу, в якiй зазначено: “Шкода, заподiяна особi або майну громадянина, а також шкода, заподiяна органiзацiї, пiдлягає вiдшкодуванню особою, яка заподiяла шкоду, у повному обсязi…” Так само рiч не може бути витребувана, якщо незаконний володiлець змiнив її настiльки, що по сутi, вона перетворилася на iншу рiч. Отже, коли речi немає, не можна й вимагати її повернення вiд особи, що нею володiла. Предметом вiндикацiйного позову може бути витребування iндивiдуально визначеної речi. В зв’язку з тим, що власник за вiндикацiйним позовом може вимагати повернення саме своєї речi, вона мусить бути iндивiдуально визначеною. Вiдносно родових речей не можна встановити, чи це саме тi речi, що належали власниковi, чи якiсь iншi [3;352]. Предметом вiндикацiйного позову може бути й рiч, що визначається кiлькiстю, мiрою, вагою, за умови, що вони якось iндивiдуалiзованi. Ст. 148 Цивiльного кодексу України встановлює, що “витребуючи майно з чужого володiння (…), власник вправi також вимагати вiд особи, яка знала або повинна була знати, що її володiння незаконне (недобросовiсний володiлець), повернення або вiдшкодування всiх доходiв, якi ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володiння; вiд добросовiсного ж володiльця – всiх доходiв, що вiн здобув i повинен був здобути з того часу, коли вiн дiзнався або повинен був дiзнатись про неправомiрнiсть володiння або одержав повiстку за позовом власника про повернення майна” [2; 186]. Причому вирiшення питання про те, з якого часу доходи мають бути поверненi власниковi, залежить вiд того, чи був володiлець добросовiсним чи недобросовiсним. Ст. 145 Цивiльного кодексу розкриває змiст поняття “добросовiсний набувач”. Набувач вважається добросовiсним, якщо вiн не знав i не повинен був знати, що особа, у якої вiн придбав рiч, не мала права її вiдчужувати. Вiдповiдно, недобросовiсним набувач визнається, якщо вiн знав чи повинен був знати, що особа, в якої вiн набув рiч, не мала права її вiдчужувати, тобто якщо вiн знав чи повинен був знати про неправомiрнiсть свого володiння. Звичайно, набувач вважається недобросовiсним i в разi, якщо рiч набута ним злочинним шляхом. Незаконний набувач вважається добросовiсним, поки не буде доведено протилежне. а вiд добросовiсного володiльця – всiх доходiв, що вiн здобув i повинен був здобути з часу, коли дiзнався або повинен був дiзнатись про неправомiрнiсть володiння або одержав повiстку за позовом власника про повернення майна. повинен повернути доходи, якi вiн дiстав чи повинен був дiстати за весь час володiння. Незаконний володiлець повинен повернути чи вiдшкодувати не тiльки доходи, якi вiн одержав, а й тi, якi повинен був одержати. Якщо ж незаконний володiлець не одержав доходiв з власної вини, вiн несе всi невигiднi наслiдки цього – мусить повернути доходи, якi вiн мiг одержати. В якостi прикладу можна навести ситуацiю, коли незаконний володiлець саду не знiмав плодiв i, вiдповiдно, не одержував вiд саду доходу. В цьому разi вiн, у вiдповiдностi до ст. 148 Цивiльного кодексу, все одно повинен вiдшкодувати втраченi ним доходи Ця ж стаття передбачає, що «володiлець, як добросовiсний, так i недобросовiсний, в свою чергу має право вимагати вiд власника вiдшкодування зроблених ним необхiдних витрат на майно з того часу, з якого власниковi належать доходи вiд майна» [2;186]. Таким чином, недобросовiсний володiлець має право вимагати вiд власника вiдшкодування зроблених ним необхiдних витрат на майно за весь час володiння, бо вiн повинен повернути одержанi прибутки також за весь цей час. За добросовiсним володiльцем закон визнає право вимагати вiд власника вiдшкодування тiльки з часу, коли вiн дiзнався або повинен був дiзнатися про неправомiрнiсть володiння або одержав повiстку за позовом власника про повернення майна, позаяк прибутки з майна належать власнику тiльки з цього часу. Отже, подекуди ситуацiя виявитися парадоксальною – недобросовiсний володiлець може опинитися у кращому становищi, нiж добросовiсний. Таке може статися в разi, коли необхiднi витрати на майно перевищують прибутки, якi воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибуткiв, але вимагає для свого утримання певних витрат. Можлива й ще одна складнiша ситуацiя – витрати незаконного володiльця виходять за межi необхiдних витрат по поточному утриманню майна, Це може статися, якщо незаконний володiлець зробив певнi полiпшення у майнi, внаслiдок чого збiльшилась його вартiсть. Дана проблема також розглядається в ст. 148 Цивiльного кодексу: “Добросовiсний володiлець має право залишити за собою зробленi ним полiпшення, якщо вони можуть бути вiддiленi без пошкодження речi” . Наприклад, якщо сумлiнний набувач помiняв колеса на придбаному ним автомобiлi, який було вкрадено в законного власника, то при витребуваннi в нього автомобiля набувач може помiняти колеса знову на тi старi, що були на час викрадення. Проте, можлива й така ситуацiя, коли незаконний володiлець здiйснив у майнi полiпшення, що їх неможливо вiддiлити, наприклад, капiтальний ремонт будинку. В цьому разi ст. 148 Цивiльного кодексу передбачає: “Якщо вiддiлити полiпшення неможливо, добросовiсний володiлець має право вимагати вiдшкодування зроблених на полiпшення витрат, але не бiльше розмiру збiльшення вартостi речi” . Як бачимо, в цьому разi право на вiдшкодування має тiльки добросовiсний володiлець. За ст. 145, якщо майно за плату придбане добросовiсним набувачем у особи, яка не мала права його вiдчужувати, власник вправi витребувати це майно вiд набувача лише у разi, коли майно загублене власником або особою, якiй майно було передане власником у володiння, або викрадене у того чи iншого, або вибуло з їхнього володiння iншим шляхом поза їхньою волею. У ст. 145 Цивiльного кодексу зазначено також, що майно, набуте безоплатно (навiть i добросовiсним набувачем) вiд особи, яка не мала права його вiдчужувати, власник вправi витребувати майно в усiх випадках. Наприклад, якщо власник автомобiля за договором схову передав свiй автомобiль контрагентовi, а той, замiсть того, щоб повернути його власнику, подарував цей автомобiль iншiй особi, то власник може витребувати свою рiч у даного добросовiсного набувача, позаяк набувач набув її безоплатно. Виходячи зi ст. 145 Цивiльного кодексу, власник може витребувати своє майно у добросовiсного набувача не тiльки у випадку, коли воно викрадене або загублене, але взагалi у всiх випадках, коли майно вибуло з володiння власника або його контрагента по договору “поза їх волею”. Таким чином, власник якогось майна не може витребувати своє майно з незаконного володiння iншою особою тiльки при наявностi сукупностi наступних трьох умов: б) майно має бути придбане набувачем за грошi, тобто повинно бути купленим; Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець стає на захист iнтересiв добросовiсного набувача у випадку, коли майно вибуло з володiння власника та його контрагента з їхньої власної волi. Тут припускається, що власник виявив певну необачнiсть, довiрившись особi, яка на це не заслуговувала, про що свiдчить весь розвиток подiй, адже замiсть того, щоби повернути власниковi одержану вiд нього за договором рiч, особа продає її комусь. Отже, власник повинен нести невигiднi наслiдки своєї необачностi. Якщо ж рiч вибула з володiння власника та його контрагента поза їхньою волею, то цi мiркування вiдпадають. Вiдповiдно до ст. 145 Цивiльного кодексу витребування майна власником вiд добросовiсного набувача не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рiшень. Коли майно боржника буде передано судовим виконавцем для реалiзацiї торговельнiй органiзацiї, в якiй та чи iнша особа придбає це майно, то перший власник майна не може витребувати його в цiєї особи на пiдставi, що вiн загубив це майно або воно було в нього викрадено, а потiм потрапило до рук боржника, вiдносно якої було постановлено вiдповiдне судове рiшення. В такий самий спосiб вирiшується питання, якщо особа набула будинок з прилюдних торгiв, якi було проведено для виконання судового рiшення. Як вже зазначалося у вступi, вiдповiдно до Конституцiї України держава забезпечує захист прав усiх суб’єктiв права власности i господарювання (ст. 13). вiндикацiї. До 16 грудня 1993 року, згiдно зi ст. 146 Цивiльного кодексу державне майно, а також майно колгоспiв, iнших кооперативних та iнших громадських органiзацiй, неправомiрно вiдчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване вiдповiдними органiзацiями вiд всякого набувача: i недобросовiсного i добросовiсного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав вiн про незаконнiсть свого володiння – це мало значення при вирiшеннi питання про вiндикацiю. Так само не мав значення спосiб, яким майно вибуло з володiння вiдповiдної органiзацiї: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровiльно за договором передано iншiй юридичнiй чи фiзичнiй особi, вiд якої потрапило незаконному набувачевi. Унiфiкацiя порядку витребування майна власником вiд добросовiсного набувача забехпечує рiвноправнiсть рiзних форм власностi в Українi. З огляду на ст. 145 Цивiльного кодексу при наявностi певних умов майно може бути витребуване i у добросовiсного набувача. Це стосується всякого майного, за виключенням грошей та цiнних паперiв. 3 . 2. Витребування грошей i цiнних паперiв на пред’явника. Порядок вiндикацiї грошей та цiнних паперiв на пред’явника встановлюється статтею 147 Цивiльного кодексу. Не можуть бути витребуванi грошi та цiннi папери на пред’явника вiд добросовiсного набувача на тiй пiдставi, що вони були загубленi власником чи викраденi в нього. Грошi та цiннi папери на пред’явника в жодному разi не можуть витребуванi власником вiд добросовiсного набувача. Вiд незаконного недобросовiсного набувача грошi та цiннi папери на пред’явника можуть бути витребуванi в будь-якому разi. 3. 3. Захист прав власника вiд порушень, не поєднаних з позбавленням володiння Порушення права власностi не обов’язково пов’язано з позбавленням власника володiнням рiччю. Право власностi, крiм права володiння, мiстить у своєму складi право користування i право розпорядження. Цi права також можуть потребувати захисту. Цивiльно-правова практика знає випадки, коли власник здiйснює своє право володiння рiччю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею. Можливi випадки, коли за позовами власникiв будинкiв суди порушують справи щодо осiб, якi самовiльно зайняли те чи iнше нежиле примiщення в їхнiх будинках. В цих випадках право власника володiти будинком не порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може перешкодити власнику здiйснити i право розпорядження. Якщо хтось перешкоджає власниковi користуватися або розпоряджатися рiччю, власник може вимагати усунення порушення. “У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним ” [З;360]. Дiї, якими порушується право власностi, повиннi бути протиправними, iнакше немає пiдстав для негаторного позову. Наприклад, якщо власник за договором житлового найму передасть комусь примiщення для проживання у власному будинку, то хоч це i перешкоджатиме йому самому користуватися цим примiщенням, але вiн не може вимагати усунення таких перешкод у користуваннi будинком, бо дiї наймача в даному разi правомiрнi. Витрати, пов’язанi з усуненням порушень прав власника, несе порушник. Захист права власностi здiйснюється i у випадках, коли позов про витребування майна з чужого незаконного володiння або про усуненння перешкод у розпорядженнi чи користуваннi майном пред’являється не безпосередньо власником, а особою, яка володiє майном у силу закону або договору з власником майна. На позови, пред’явленi законними володiльцями чужого майна (наймачами, пiдрядниками, охоронцями тощо) поширюються викладенi вище норми статей 145, 147 та 148 Цивiльного кодексу. 3. 4. Іншi засоби цивiльно-правового захисту права власностi Вiндикацiйний та негаторний позови належать до позовiв речового характеру. Вони мають у своїй основi речовi правовiдносини мiж власником та iншими особами. Цивiльно-правовий захист права власностi здiйснюється й iншими засобами. Власник, що втратив володiння рiччю, не завжди може пред’явити вiндикацiйний позов. Якщо в незаконного володiльця вже немає речi, то не можна i вимагати її повернення. У певних випадках, передбачених ст. 145 Цивiльного кодексу, рiч взагалi не може бути витребувана у добросовiсного набувача. Але i в цих випадках власник може цивiльно-правовим шляхом захистити свої iнтереси. Вiн може використати зобов’язально-правовi засоби захисту права власностi. Наприклад, якщо власник за договором майнового найму передав майно iншiй особi, а та особа продала це майно добросовiсному набувачевi, то власник на пiдставi ст. 145 Цивiльного кодексу не може витребувати своє майно вiд такого набувача. Проте власник може вимагати вiдшкодування завданих йому невиконанням договору збиткiв вiд наймача, як сторони у договорi майнового найму. Тут вимоги власника випливають iз зобов’язальних вiдносин, якi виникли мiж ним i наймачем на пiдставi договору. “Власник може i не перебувати у договiрних вiдносинах з особою, яка володiє його рiччю. IV Глава: Засоби захисту права iнтелектуальної власностi надiйного захисту прав iнтелектуальної власностi. Зараз цi питання частково регулюються Законами України «Про охорону прав на винаходи i кориснi моделi» та «Про охорону прав на промисловi зразки». Спори, що виникають у зв’язку з застосуванням цих Законiв, розглядаються судом, арбiтражним або третейським судом, а в деяких випадках розв’язуються в адмiнiстративному або в адмiнiстративно-судовому порядку. Покищо в Українi вiдсутнiй “дiєвий захист прав на об’єкти iнтелектуальної власностi з боку держави. Суди загальної юрисдикцiї, арбiтражний чи третейський суди згiдно з законодавством та вiдповiдно до своєї компетенцiї розглядають спори про: -авторство; -встановлення власника охоронного документа i (або) порушення його майнових прав; -право попереднього користування; -укладання та виконання лiцензiйного договору; -винагороду або компенсацiю автору об’єкта iнтелектуальної власностi; з вiдсутнiстю вiдповiдного рiвня квалiфiкацiї судiв та досвiду у вирiшеннi таких питань” [8; 18]. Певний захист права власностi на об’єкти iнтелектуальної власностi забезпечується також Законом України “Про захист вiд недобросовiсної конкуренцiї”. В. Жаров вiдносить до порушень права власностi на об’єкти iнтелектуальної власностi такi дiї, передбаченi цим Законом, як неправомiрне використання чужого iменi, фiрмового найменування, знакiв для товарiв i послуг та iн.; ввдення в оборот пiд своїм позначенням товару iншого виробника; вiдтворення зовнiшнього вигляду виробу iншого суб’єкта господарської дiяльностi i введення його в оборот без зазначення виробника копiї та iн. В разi вчинення таких дiй тим чи iншим суб’ктом господарської дiяльностi “…Антимонопольний комiтет накладає на нього штраф у розмiрi до 3 % виручки вiд реалiзацiї товарiв, виконання робiт, надання послуг за останнiй звiтний рiк, що передував року, в якому накладається штраф. Якщо обчислення виручки суб’єкта господарської дiяльностi неможливо або остання вiдсутня, тодi штраф накладається у розмiрi до 5 тис. неоподаткованих мiнiмумiв доходiв громадян” [6; 49]. Якщо юридична особа, що порушила в такий спосiб право iнтелектуальної власностi, не є суб’єктом господарської дiяльностi, то з неї може бути стягнутий штраф у розмiрi до 5 тис. неоподаткованих мiнiмумiв доходiв громадян. Якщо порушення права iнтелектуальної власностi було скоєно громадянином, який займається пiдприємницькою дiяльнiстю без створення юридичної особи, то на нього накладається адмiнiстративне стягнення. Висновки Враховуючи суттєвi недолiки, вважаю за необхiдне викласти ст. 12 Закону України «Про власнiсть» в такiй редакцiї: Громадянин набуває права власностi на доходи вiд участi в суспiльному виробництвi, iндивiдуальної працi, пiдприємницької дiяльностi, вiд вкладення коштiв у кредитнi установи, акцiонернi та iншi товариства, на пенсiї, соцiальнi та iншi виплати, на успадковане майно, на майно одержане за угодами та iншими пiдставами, не забороненими законом. Запропонована редакцiя ст. 12 Закону України “Про власнiсть” дозволяє уникнути можливого ототожнення рiзних за своїм значенням понять «джерело виникнення приватної власностi» i «пiдстава виникнення права приватної власностi». Перше з них вiдображає економiчну основу створення приватної власностi, друге — юридичне обгрунтування її привласнення конкретною особою. Власнiсть створюється завдяки працi, розширено-вiдновлювальному виробничому процесу, якi завершуються створенням матерiальних благ. При цьому право власностi на такi матерiальнi блага виникає в особи за наявностi вiдповiдних юридичних пiдстав, переважна бiльшiсть яких є похiдними. Щоб виникло у громадянина право власностi необхiдно, щоб мали мiсце певнi умови, щоб були здiйсненi певнi дiї, щоб наступили певнi юридичнi факти, якi визначаються нормами iнших галузей законодавства. : витребування майна власником з чужого незаконного володiння; витребування грошей i цiнних паперiв на пред’явника ; захист прав власника вiд порушень, не поєднаних з позбавленням володiння iншi засоби цивiльно-правового захисту права власностi. За сучасних умов в Українi великого значення набуває захист права iнтелектуальної власностi. Дана проблема ще не є достатньо врегульованою в цивiльному законодавствi України. I. Нормативно-правовi акти по праву власностi: 1. Закон України “Про власнiсть”. 4. Закон Укр. “Про цiннi папери i фондову бiржу”. II . Нормативно-правовi акти по захисту права власностi: 1. Конституцiя України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с. 3. Загальна теорiя цивiльного права: Пiдручник / О. А. Пiдопригора, Д. В. Боброва, О. В. Дзера та iн.; За ред. О. А. Пiдопригори i Д. В. Бобрової. – К.: Вища шк., 1992. – 454 с. 5. Цивiльне право: пiдручник для студентiв юрид. вузiв та ф-тiв. – К.: Вентурi, 1997. – 480 с. 6. Жаров В. Адмiнiстративний порядок захисту прав на об’єкти iнтелектуальної власностi в Українi // Право України. – 1999. - № 5. – С. 47-50. 7. Жаров В. Захист прав iнтелектуальної власностi в Українi: власностi в Українi // Право України. – 1999. - № 4. – С. 16-18. удосконалення правового регулювання // Право України. – 1999. - № 3. – С. 42-46. 8. Святоцький О. Святоцький. Правова охорона iнтелектуальної власностi