Гражданско-процессуальные правоотношения
Змiст
Перелiк умовних скорочень.. 3
Правовiдносини.. 4
Змiст цивiльно-процесуальних правовiдносин.. 9
Процесуальнi права та обов’язки сторiн. 13
Неналежна сторона у справi 15
Процесуальне правонаступництво. 17
Цивiльна процесуальна правоздатнiсть та цивiльна процесуальна дiєздатнiсть як умови правосуб’єктностi у цивiльному процесi. 21
Суб’єкти, що ведуть справу. 24
Об’єкти цивiльно-процесуальних правовiдношень.. 27
Пiдстави виникнення та припинення цивiльно-процесуальних правовiдносин.. 28
Висновок.. 32
Лiтература.. 33
Перелiк умовних скорочень
Конституцiя – Конституцiя України
ЦПК – Цивiльний процесуальний кодекс України
ЦК – Цивiльний кодекс України
Цивiльно-процесуальними правовiдносинами є суспiльнi вiдносини, учасники яких пов’язанi правами та обов’язками на основi цi вiльно-процесуального права.
Цивiльно-процесуальнi правовiдносини регулюють тiльки суспiльнi вiдносини, що виникають у процесi здiйснення судочинства по справах однiєю з сторiн у яких є громадянин. Такi правовiдносини не можуть iснувати без правового врегулювання, без нього вони не мають правової форми. Правовий характер та загальнообов’язковiсть їм надає саме законодавче врегулювання. Однак не означає, що будь яке вiдношення, що виникає у процесi розгляду цивiльної справи має бути передбачене правом.
Усi види процесiв реалiзуються через вiдповiднi процесуальнi правовiдносини. Процесуальнi правовiдносини зумовлюють динамiку матерiальних правовiдносин, вони є похiдними вiд останнiх, носять по вiдношенню до них службовий характер. Це визначає специфiку i характер складу процесуальних правовiдносин.
Дiяльнiсть органiв правосуддя, всiх органiв слiдства i дiзнання урегульована процесуальними нормами. Цi процесуальнi норми регулюють цiлком всi процесуальнi дiї i дiяльнiсть усiх учасникiв процесу, незалежно вiд їх правового положення. При цьому основна функцiя процесуальних форм
Що стосується змiсту процесуальних правовiдносин, то його характеризують процесуальнi суб'єктивнi права i процесуальнi обов'язки.
Ми вже говорили, що стан, коли матерiальне право має свої процесуальнi форми, є об'єктивно зумовленим.
цiлком всi процесуальнi дiї i дiяльнiсть усiх учасникiв процесу, незалежно
вiд їх правового положення. При цьому основна функцiя процесуальних
норм у традицiйному процесi полягає у тому, щоб встановити iстину,
причому у атмосферi найбiльшого сприяння безпосередньо зацiкавленим
учасникам процесу здiйснити свої права: позивачу, потерпiлому,
вiдповiдачу, третiм особам, звинуваченому чи пiдсудному. По вiдношенню
тому, щоб забезпечити оптимальнiсть їх дiй, найбiльшу ефективнiсть одержання юридичних результатiв, при додержаннi режиму законностi. Звiдси
стає зрозумiлою загальна природа i призначення процесуального права:
воно похiдне вiд матерiального права І обслуговує потреби ефективної
При дослiдженнi природи процесуального права i визначеннi його мiсця
у загальнiй структурi українського права традицiйно визнавалось, що його
практичне призначення повнiстю вичерпується регулюванням суспiльних
вiдносин, якi є характерними для процесу примусового здiйснення прав i
обов'язкiв, що встановлюються нормами матерiальних галузей права.
Проте у загальнотеоретичнiй i галузевiй юридичнiй лiтературi отримала
поширювальну i була обгрунтована думка, що процесуальнi норми у галузi
позитивної дiяльностi Української держави є не менш значущi, нiж у галузi
юриспруденцiї. Справа у тому, що окрiм кримiнально-процесуального i
цивiльно-процесуального права у системi українського права є багаточисельнi процесуальнi норми i iнститути, що не пов'язанi з примусовою
ґрунтi яких здiйснюється правозастосувальна дiяльнiсть по реалiзацiї матерiальних приписiв. У зв'язку з цим вiрною є думка про присутнiсть в
правильний, оскiльки встановлення, закрiплення i дотримання процесуальної форми найбiльш повно вiдповiдає тим чи iншим матерiальним нормам права, допомагає удосконаленню правових норм, бiльш успiшному здiйсненню завдань подальшого змiцнення законностi i дисциплiни.
Схема спiввiдношення тут така: матерiальне право - процес - процесуальне право. Де матерiальне право визначає процес, а процесуальне право закрiплює процесуальнi форми, що є необхiдними для реалiзацiї норм матерiального права, регулювання вiдносин, що складаються в областi їх застосування.
матерiального права, об'єктивно зумовлена, збалансована i внутрiшньо
несуперечлива сукупнiсть процесуальних норм, що диференцiюються на
галузi, iнститути i норми.
Головними ознаками системи процесуального права є:
1. вiдносна самостiйнiсть вiд системи матерiального права:
2. об'єктивна зумовленiсть, тобто незалежнiсть її iснування вiд якої-небудь волi;
3. збалансованiсть, що означає послiдовнiсть у регулюваннi суспiльних вiдносин;
4. внутрiшня несуперечливiсть, тобто безконфлiктнiсть її галузей, пiдгалузей, iнститутiв i норм;
До недавнього часу бiльшiсть процесуалiстiв визнавали предметом правового регулювання тiльки тi суспiльнi вiдносини, що складаються у процесi здiйснення судом правосуддя по цивiльних справах. Проте, у наш час, виходячи перед усiм з єдностi предмету правового регулювання цивiльного, матерiального i процесуального права, а також загальностi їх принципiв, цiлей i задач, стверджуються деякими вiтчизняними вченими, що розумiння цивiльно-процесуального права повинно бути бiльш широким, таким, що охоплює не тiльки судову дiяльнiсть, але i аналогiчну дiяльнiсть арбiтражних, третейських судiв, рiзних органiв i органiзацiй тощо.
Якщо i далi розвивати думку про дiалектичний взаємозв'язок матерiального i процесуального права, як спiввiдношення змiсту i форми, то
переконуєшся, що визнання у системi вiтчизняного права тiльки двох процесуальних галузей зроблено без урахування того, що формування галузей
процесуального права має об'єктивну основу. Це однаково стосується як
кримiнального, цивiльного матерiального i процесуального права, так i
процесуальних норм, що складають з матерiальними нормами одну галузь.
Спiввiдношення мiж матерiальними i процесуальними нормами державного, адмiнiстративного, земельного, сiмейного i iншого права у своїй основi
адекватно спiввiдношенню мiж матерiальними i процесуальними нормами
кримiнального i цивiльного права. Рiзниця лише у тiм, що останнi видiленi
у самостiйнi процесуальнi галузi, зосередженi у одному законодавчому
актi, а iншi - об'єднанi у однiм нормативнiм актi, разом з нормами матерiального права.
Аналогiчним чином у залежностi вiд матерiальних правовiдносин формується природа i сутнiсть процесуальних правовiдносин, що є процесуальною формою, похiдною вiд галузей матерiального права.
Поряд з об'єктивним критерiєм (предметом регулювання) до числа фак-
копичення процесуального правового матерiалу, яке дасть можливiсть
вирiшити питання про те, чи заданих умов сукупнiсть процесуальних норм
може претендувати на статус самостiйної галузi, що здатна обслуговувати
матерiальну галузь права.
До того ж, у справi встановлення i розвитку процесуальних галузей дуже
важливу роль вiдiграє i такий суб'єктивний фактор, як воля держави, її
соцiальна спрямованiсть, бажання встановити чи помiняти форми правотворчої чи правозастосувальної дiяльностi з урахуванням економiчних,
полiтичних i iнших факторiв на рiзних етапах розвитку суспiльства.
регулювання. На наш час вимагає для здiйснення бiльш ефективного правового регулювання суспiльних вiдносин встановлення бiльш детальної процедури реалiзацiї законодавства, особливо практики його застосування.
Якраз цьому сприяє процесуальне право, що регулює всю сукупнiсть
матерiального права, всiма його суб'єктами. Розвинуте i повноцiнне процесуальне право, застосоване на демократичних засадах i принципах, є
неодмiнним елементом мiцного правопорядку i законностi.
Норми процесуального права вiдрiзняються вiд норм матерiального права за своїм змiстом, що виявляються у своєрiдностях приписiв, що мiстяться
структурної побудови. Це обумовлюється перед усiм характером функцiй
процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функцiї норм матерiального
права полягають у безпосередньому регулюваннi поведiнки людей, їх колективiв, держави i її органiв i складають сам змiст, "робочий механiзм"
правового регулювання, то функцiї норм процесуального права є
своєрiдною надстройкою над нормами матерiального права. Їх призначення
- регулювання суспiльних вiдносин, що складаються у процесi застосування норм матерiального права при наявностi обставин, що вимагають цього
застосування, i мають загальну мсту - сприяти одержанню результату, що
переслiдується нормою матерiального права. Вказанi функцiональнi
приписiв, що мiстяться у них.
Змiст цивiльно-процесуальних правовiдносин
Змiст цивiльно-процесуальних правовiдносин складають суб’єктивнi права та обов’язки його учасникiв.
Суб’єктивне цивiльно-процесуальне право є мiра дозволеної поведiнки суб’єкта цивiльно-процесуальних правовiдносин. Це складне юридичне утворення, що має особистий змiст та складається з юридичних можливостей, що наданi суб’єкту. Юридичнi вимоги як складовi частини змiсту суб’єктивного цивiльно-процесуального права мають назву право можливостей.
За умов великого рiзноманiття суб’єктивних прав можливо видiлити три основнi можливостi:
1) можливiсть вимагати, що складає з себе можливiсть вимагати вiд зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язкiв;
2) можливiсть на власнi дiї, що означає можливiсть самостiйного здiйснення суб’єктом фактично та юридично значущих дiй;
3) право на захист, а саме можливiсть виконання чи вимоги використання державно-примусових заходiв у випадку порушення суб’єктивного права.
чи утримання вiд будь-яких дiй.
В цивiльно-правових правовiдношеннях iснує два типи обов’язкiв – пасивний та активний.
Обов’язки пасивного типу виходять з цивiльно-процесуальних заборон та за своєю природою означають юридичну неможливiсть здiйснення дiй, що порушують iнтереси правомочних суб’єктiв.
Обов’язок активного типу мiстить вимогу до суб’єкта здiйснити дiю. Вимога, що мiститься в обов’язку та складає її змiст, означає для зобов’язаного суб’єкта необхiднiсть дiяти в iнтересах правомочного суб’єкта, бо воно забезпечено санкцiєю за невиконання обов’язку.
зобов’язаних.
характер.
В процесi цивiльно-процесуального регулювання суспiльних вiдносин їх учасники набувають прав та обов’язкiв, якi у подальшому й обумовлюють поведiнку учасникiв в рамках iснуючих мiж ними правовiдносин. Як i будь-яке iнша суспiльна правовiдносин встановлюється в результатi взаємодiї мiж особами. В правовiдношеннi взаємодiя його учасникiв проходить у вiдповiдностi до суб’єктивних прав та обов’язкiв що вони мають.
.
Сторонами у цивiльному процесi називаються особи, вiд iменi яких ведеться процес та матерiально-правовий спiр, який має вирiшити суд. Сторонами в цивiльному процесi – позивачем та вiдповiдачем можуть бути громадяни, громадяни – пiдприємцi, державнi пiдприємства та установи, суспiльнi органiзацiї та iншi суб’єкти, що мають права юридичних осiб. Сторонами можуть виступати iноземнi громадяни та фiрми, особи без громадянства.
У кожнiй справi позовного провадження двi сторони. Позивач – особа, на захист прав та iнтересiв якої порушується цивiльна справа. Порушити цивiльну справу може сама зацiкавлена особо, це може зробити прокурор, а у випадках, передбачених законом, справу може бути порушено за iнiцiативою органiв державного управлiння, профспiлок, пiдприємств, колгоспiв та iнших суспiльних органiзацiй, а також окремих громадян (ст. 102 ЦПК). Вказанi особи можуть бути iнiцiаторами процесу тiльки тодi, коли закон, положення, устав i т. д. про цi органiзацiї передбачає це. Стосовно громадян законодавство також має передбачати їх право порушувати справу в iнтересах третiх осiб (наприклад заява про визнання громадянина обмежено дiєздатним чи недiєздатним, ст. 256 ЦПК).
Само по собi слово “позивач” походить вiд слова “звати” шукати захисту. Позовну сторону прийнято називати активною, оскiльки дiї на захист її прав та iнтересiв тягнуть за собою виникнення процесу. Однак не завжди суб’єктивна активнiсть тiльки позивача. Якщо справу порушено прокурором чи органiзацiями чи громадянами, що мають на це право вiдповiдно до ст. 4 ЦПК, зацiкавлена особа має бути сповiщена про це та брати участь у справi як позивач (ст. 104 ЦПК).
Вiдповiдач – особа, що залучається до вiдповiдi за позовом, оскiльки на нього вказано у позовi як на порушника права. В багатьох випадках причиною пред’явлення позову є дiї чи бездiяльнiсть самого вiдповiдача (несплата боргу у встановлений строк, оспорювання права авторства, нанесення шкоди i т. д.). однак у окремих випадках вiдповiдач може сам нiяких дiї, що наносять шкоду iнтересам позивача не здiйсняти (власник джерела побiльшеної небезпеки, малолiтнiй наслiдувач, до якого пред’явлено позов про визнання заповiту недiйсним i т. д.), але об’єктивно стати суб’єктом спiрного матерiального правовiдношення на так званому пасивному боцi.
Спiрне матерiальне правовiдношення – об’єкт процесу по конкретнiй цивiльнiй справi, а його суб’єкти є сторонами. Питання про iснування чи не iснування цього правовiдношення, його змiстi, про те чи дiйсно порушено i в якiй мiрi права позивача та чи повинен за це вiдповiдати вiдповiдач, будуть вирiшенi судом тiльки пiсля розгляду справи за суттю. Однак вже у момент порушення справи очевиднi наступнi суттєвi ознаки сторiн:
1) вiд iменi сторiн ведеться процес по справi, вони персонiфiкують цивiльну справу. Це має важливе практичне значення, тому що закон забороняє пред’явлення та розгляд вже вирiшеного позову мiж тими самими сторонами, про той самий предмет та на тих самих засадах.;
2) стосунки мiж сторонами в результатi пред’явлення позову набувають офiцiйного спiрного характеру. Завдання суду полягає в тому, щоб цi стосунки врегулювати;
3) сторони – суб’єкти спiрного матерiального правовiдношення – мають у справi матерiально-правову зацiкавленiсть. Судове рiшення вплине на їх матерiальнi права, вони або набудуть якi-небудь матерiальнi блага, або позбудуться їх.;
4) вступивши до процесуальних вiдносин з судом, сторони мають в справi процесуальну зацiкавленiсть, що складається з можливостi захисту своїх прав, у намаганнi отримати позитивне рiшення та реалiзувати його;
5) сторони, являючись головними учасниками процесу, мають нести всi судовi витрати;
Усi разом, вищенаведенi ознаки притаманнi лише сторонам i саме поєднання цих ознак дозволяє вiдмежувати сторони вiд iнших осiб, що приймають участь у справi. Поняття сторiн застосовується у справах позовного провадження. Учасниками справ особливого провадження, а також справ, що виникають з адмiнiстративних правопорушень, є заявники, скаржники та зацiкавленi особи. Цi особи користуються правами сторiн за окремими винятками, що встановленi законом.
Закон встановлює, що сторони користуються однаковими процесуальними правами (ст.. 103 ЦПК). Вiдповiдно вони несуть й рiвнi процесуальнi обов’язки. Всi процесуальнi права сторiн походять з встановленого Конституцiєю України права на судовий захист своїх iнтересiв. Вся система цивiльного судочинства є, по сутi, конкретизацiєю цього конституцiйного положення, реальною гарантiєю його виконання.
засiданнях по справi, брати участь при здiйсненнi процесуальних дiй, знайомитися з матерiалами справи, робити виписки з них, знiмати копiї. Сторони мають право попередньо оцiнювати безпристраснiсть членiв суду – їх надано право заявлення вiдводiв. Сторони, являючись матерiально зацiкавленими особами, можуть самостiйно визначити обсяг захисту своїх прав та iнтересiв, а також вносити змiни до заявлених позовних вимог. Так, позивач може вiдмовитися вiд позову, а вiдповiдач визнати позов. Мiж сторонами може бути укладена мiрова угода. Позивач може змiнити пiдставу та предмет позову, i т. д.
а також свiдкам та експертам, заявляти рiзнi клопотання, надавати свої аргументи та заперечувати на аргументи iншої сторони. Вiдповiдач має право крiм заперечень на позов, використовувати як захист зустрiчний позов.
Сторони мають право домагатися перевiрки законностi та обґрунтованостi рiшення. Вони можуть оскаржити рiшення в касацiйному. Пiдiймати питання про перегляд рiшення по сутi в апеляцiйному порядку. Вони можуть звертатися до вiдповiдних посадових осiб з проханням про перегляд рiшення в порядку нагляду. Остаточна реалiзацiя рiшення (його виконання) залежить вiд здiйснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рiшення. Сторони мають цiлий ряд iнших процесуальних прав : можуть вести справу особисто або через представникiв, прохати про забезпечення позову, вимагати вiдшкодування судових витрат та iн.
Процесуальнi обов’язки сторiн подiляються на загальнi та спецiальнi. В рядi загальних обов’язкiв важливе мiсце займає добросовiснiсть. Маючи широкi процесуальнi права, сторони зобов’язанi добросовiсно їх використовувати (ч. 2 ст. 99 ЦПК). В бiльшостi випадкiв цей обов’язок виконується добровiльно, однак на сторону, що недобросовiсно заявила безпiдставний позов чи спiр проти позову або систематичне протидiє правильному та швидкому розгляду та вирiшенню справи, суд може покласти сплату на користь iншої сторони винагороди за фактичну втрату робочого часу вiдповiдно до середнього заробiтку, але не бiльше 5% вiд задоволеної частини позову (ст. 77 ЦПК).
Сторони зобов’язанi пiдкорятися процесуальнiй регламентацiї, виконувати процесуальнi дiї у встановленi законом чи судом строки., своєчасно сплачувати витрати по справi, надавати процесуальнi документи по встановленi законом формi. Невиконання цих вимог позбавляє сторону права виконання вiдповiдних процесуальних дiй. Стосовно загального обов’язку сторiн бути правдивою на протязi процесу, то на мiй погляд, цей обов’язок має моральний, а не правовий характер.
витребування письмового доказу вiд осiб, що беруть або не беруть участь у справi, повинно визначити цей доказ, вказати причини, що перешкоджають самостiйному його отриманню, та також пiдстави, за якими вона вважає, що доказ знаходиться у даної особи чи органiзацiї (ст. 47 ЦПК).
Неналежна сторона у справi
Замiна неналежної сторони. Право на судовий захист має кожний громадянин. Цим правом можуть користатися iноземцi та особи без громадянства. Органiзацiї, що мають цивiльну процесуальну правоздатнiсть та дiєздатнiсть, також мають це право. Таким чином, будь-яка правоздатна особа може зайняти процесуальне положення сторони. Однак, для участi в данiй справi необхiдно мати конкретну матерiально-правову зацiкавленiсть саме в цiй справi, а саме – бути належною стороною. Якщо вiндикацiйний позов пред’явлено не самим власником чи законним користувачем предмету, а його сином (власник жив) – такий позов пред’явлено неналежним позивачем.
Пред’являючи позов, позивач повинен надати суду данi, з яких було б видно, що вiн є належним позивачем, а особа притягнута їм до вiдповiдi є належним вiдповiдачем. Позивач повинен легiтимувати себе та вiдповiдача. Легiтимацiя (узаконення) має цiллю чiтке визначення суб’єктного склад у учасникiв спору, правильну юридичну квалiфiкацiю спору. Легiтимацiя забезпечує винесення рiшення стосовно дiйсно матерiально зацiкавлених осiб. Якщо позов пред’явлено прокурором або органiзацiями чи громадянами, що порушують справу в iнтересах третiх осiб, прокурор та цi органiзацiї повиннi також легiтимувати позивача та вiдповiдача. Отже, належними сторонами в цивiльнiй справi є особи, стосовно яких є данi про те, що вони можуть бути суб’єктами спiрного правовiдношення.
Належна сторона визначається судом на пiдставi норм матерiального права. Вже при прийняттi позовної заяви суд повинен встановити, чи має позивач право вимоги та чи є вiдповiдач тiєю особою, яка повинна вiдповiдати за позовом. Участь у справi неналежного позивача чи неналежного вiдповiдача перешкоджає законному та обгрунтованному вирiшенню справи. У зв’язку з цим виникає проблема замiни неналежної сторони.
Однак, справа не завжди порушується належним позивачем, а як вiдповiдаючий за позовом не завжди притягається належний вiдповiдач. Процесуальний закон не передбачає вiдмови у прийняттi заяви вiд неналежного позивача чи вiдмови вiд прийняття позову, зверненого неналежному вiдповiдачу. Неналежний позивач чи вiдповiдач повиннi бути замiненi у належному порядку, встановленому ст. 105 ЦПК. Однак замiна неналежних позивача та вiдповiдача може бути проведена тiльки зi згоди позивача.
Для замiни неналежного (первинного) позивача необхiдна не тiльки його згода на вихiд зi справи, а й згода належного позивача на вступ до справи. За наявностi їх взаємної згоди вiдбувається замiна. якщо позивач не згоден на замiну його на iншу особу, то ця особа може вступити до справи як третя особа, що заявляє самостiйнi вимоги на предмет спору, про що суд сповiщає цю особу. Якщо первинний позивач згоден вийти зi справи, а належний позивач не бажає до неї вступати, по справi зникає позивач, тому суд повинен закiнчити провадження по справi в порядку ст. 136 ЦПК. Вiдмова первинного позивача у вибуттi та вiдмова належного позивача у вступi до справи повиннi тягнути за собою розгляд справи за суттю та винесення рiшення про вiдмову у позовi.
Для замiни неналежного вiдповiдача також потрiбна згода позивача. При згодi на таку замiну суд звiльняє первинного вiдповiдача вiд участi у справi та залучає нового вiдповiдача. В разi незгоди позивача на замiну вiдповiдача iншою особою суд залучає цю особу як другого вiдповiдача (ч. 3 ст. 105 ЦПК).
Замiна неналежної сторони вiдбувається в тому самому процесi, без зупинення чи призупинення провадження. Якщо замiна вiдбувається в засiданнi суду, останнiй може вiдкласти справу слуханням з тим, щоб надати час належнiй сторонi вступити у справу та пiдготуватися до захисту своїх iнтересiв. Пiсля замiни неналежної сторони розгляд справи починається з початку, а саме зi стадiї пiдготовки до судового розгляду. Замiна неналежної сторони може вiдбуватися тiльки в судi першої iнстанцiї. Замiна неналежної сторони має проводитись судом у вiдкритому судовому засiданнi з обов’язковим викликом всiх осiб, що беруть участь у справi.
у справi може вмерти, залишивши своє майно наслiдувачу (по закону чи за заповiтом). Юридична особа може бути реорганiзована чи закiнчити своє iснування. Крiм такого загального (унiверсального) правонаступництва можливо правонаступництво у окремому правовiдношеннi (сингулярне). Сторона може передати право вимоги чи виконати переказ боргу. У будь-якому випадку, процесуальне правонаступництво можливо лише у тому випадку, коли вiдбулося правоприємство матерiальне. Якщо матерiальнi правовiдношення та виникаюча на їх пiдставi зацiкавленiсть мають особистий характер (стягнення алiментiв, поновлення на роботi, вiдшкодування збиткiв, що нанесенi здоров’ю) неможливiсть матерiального правонаступництва обумовлює й неможливiсть правоприємства у процесi.
знову ж таки залежить вiд волi позивача чи iншої особи, що приймає участь у справi. Тiльки пiсля того як буде визначено правонаступника вилученої особи, а вiд зацiкавлених осiб буде отримано вiдповiдну заяву, призупинене в результатi смертi громадянина чи лiквiдацiї юридичної особи провадження по справi може бути поновлено. В цьому суть диспозитивного характеру процесуальних прав сторiн.
Порядок настання правонаступництва в процесi :
1) в разi настання обставин, що є пiдставою для унiверсального правонаступництва в матерiальному правi, провадження по справi має бути обов’язково призупинено;
2) у випадах сингулярного правонаступництва вступ до справи правонаступника вiдбувається без призупинення провадження по справi;
3) правонаступник повинен надати суду документи, що засвiдчують його правонаступництво в матерiальних правовiдношеннях (свiдоцтво про право на спадщину, документ про реорганiзацiю юридичної особи та iн..)
4) Якщо правонаступництво в матерiальному правi наступає стосовно декiлькох осiб, кожна з них може вступити до справи за своїм бажанням. Вступ одного з правонаступникiв до справи не зв’язує iнших правонаступникiв, однак суд має їх сповiстити про поновлення процесу;
5) правонаступництво можливо у будь-якiй стадiї процесу;
6) для правонаступника всi дiї, що вчиненi до його вступу до справи, обов’язковi в тому обсязi, в якому вони були обов’язковi для особи, яку правонаступник змiнив. Правонаступник не має права вимагати переперевiрки доказiв, що в їх дослiдженнi брав участь його попередник;
7) при процесуальному правонаступництвi процес не починається знову, а поновлюється з тiєї стадiї, на якiй був призупинений, або продовжується з тiєї стадiї, на якiй настало правонаступництво (сингулярне правонаступництво).
Таким чином процесуальне правонаступництво є особливим випадком замiни осiб в процесi. Вiд замiни неналежної сторони правонаступництво вiдрiзняється декiлькома суттєвими моментами: воно можливе у будь-якiй стадiї виконання; воно тягне поновлення чи продовження процесу; воно тягне передачу правонаступнику всiх процесуальних прав та обов’язкiв попередника; i останнє – правонаступник нiколи не може приймати участь у справi разом з право попередником.
Процесуальна спiвучасть
Згiдно ст. 104 ЦПК, позов може бути пред’явлено сумiсно декiлькома позивачами або до декiлькох вiдповiдачiв.
Назва ця умовна та не означає пасивностi вiдповiдача. Сторони в процесi мають рiвнi права та однаковi можливостi активно користуватися всiма наданими їм законом процесуальними засобами для захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом iнтересiв.
є спiвпозивачами або спiввiдповiдачами.
Спiвучасники, звичайно не суперечать мiж собою. Але якщо навiть мiж ними виникають розбiжностi, наприклад про розмiр належної частини, то їх вимоги як правило сумiснi та не виключають одна одну. Ця особливiсть є суттєвою ознакою спiвучастi.
Таким чином, процесуальна спiвучасть – участь в однiй справi декiлькох позивачiв чи декiлькох вiдповiдачiв, iнтереси та вимоги яких не виключають одне одного.
Процесуальна спiвучасть – поєднання позовiв по суб’єктам процесу, тому ще має назву суб’єктивного поєднання позовiв, на вiдмiну вiд об’єктивного поєднання позовiв – коли одна особа пред’являє до iншої декiлька позовних вимог. В такому провадженнi поєднання проводиться за об’єктом процесу, в ньому немає спiвучастi.
Пiдстави спiвучастi дiючим законодавством прямо не встановленi. Однак процесуальна спiвучасть допускається насамперед в тих випадках, коли це пов’язано з характером матерiальних правовiдносин. По змiсту закону процесуальна спiв участь можлива в таких випадках:
1) якщо предмет позову - загальне право ( наприклад позови з права загальної власностi);
3) якщо вимоги однорiднi, хоч i не тотожнi за пiдставою та предметом. (позов про сплату заробiтної платнi до одного роботодавця декiлькох робiтникiв)
Залежно вiд характеру матерiально-правових зв’язкiв мiж суб’єктами суперечних правовiдносин розрiзняють два види процесуальної спiвучастi – необхiдне(обов’язкове) та факультативне (можливе).
Необхiдна спiвучасть – обов’язкова участь у справi всiх суб’єктiв спiрного правовiдношення як позивачiв так i вiдповiдачiв. Воно пов’язано з особливостями спiрних матерiальних правовiдносин при множинностi їх суб’єктiв. Якщо позивач пред’явив позов не до всiх зобов’язаних осiб, а вимоги його не можуть бути розглянутi окремо, то суд повинен залучити до процесу всiх цих осiб. Невиконання на практицi вимог про залучення спiввiдповiдачiв веде до винесення необґрунтованих рiшень та до їх подальшої вiдмiни.
Спiвучасть факультативна, якщо вимоги декiлькох позивачiв чи одного позивача к декiльком вiдповiдачам можуть бути розглянутi та здiйсненi незалежно одна вiд одної. Наприклад позов батькiв до дiтей про стягнення алiментiв може бути пред’явлено як сумiсно (в однiй справi), так й окремо до кожного з дiтей або до всiх одночасно.
вимогам процесуальної економiї, дозволяє скоротити витрати часу на розгляд справи, забезпечуючи швидке та правильне вирiшення суперечки. Якщо сумiсний розгляд вимог декiлькох позивачiв чи до декiлькох вiдповiдачiв ускладнює процес, то суддя може видiлити одну чи декiлька вимог в окреме провадження.
Спiвучасники користуються правами та несуть обов’язки сторiн в процесi (ст. 104 ЦПК). Кожен з позивачiв та вiдповiдачiв стосовно iншої сторони виступає в процесi самостiйно та дiє незалежно вiд iнших учасникiв процесу (вiн може наприклад самостiйно визнати позов чи вiдмовитися вiд нього). Спiвучасники можуть поручити ведення справи одному з них, навiть коли спiвучасник не має загального права ведення стороннiх справ.
При процесуальнiй спiвучастi суд виносить загальне рiшення, в якому визначаються права та обов’язки кожного з спiвучасникiв. Це рiшення поєднане, в ньому має мiститися вiдповiдь по кожнiй вимозi.
Цивiльна процесуальна правоздатнiсть та цивiльна процесуальна дiєздатнiсть як умови правосуб’єктностi у цивiльному процесi.
Цивiльна процесуальна правоздатнiсть – встановлена законом можливiсть мати цивiльнi процесуальнi права та обов’язки, а саме, бути учасником цивiльного процесу.
Закон надає цивiльну процесуальну правоздатнiсть в рiвнiй мiрi всiм громадянам та юридичним особам (ст. 100 ЦПК), маючи на увазi тiльки можливiсть їх участi у цивiльному процесi як сторiн та приведених до них осiб. В цьому розумiннi цивiльне процесуальне законодавство не припускає нiяких обмежень процесуальної правоздатностi.
Цивiльна процесуальна правоздатнiсть пов’язана з правоздатнiстю в матерiальному правi (цивiльному, трудовому, сiмейному, земельному, адмiнiстративному), коли визначається можливiсть бути стороною чи третьою особою. Судовий захист передбачає, що особа, яка звертається за ним може мати спiрне право. Тому цивiльна процесуальна правоздатнiсть виникає одночасно з правоздатнiстю в матерiальному правi. Процесуальна правоздатнiсть громадян виникає з моменту народження та припиняється зi смертю. Але якщо правоздатнiсть в матерiальному правi виникає з визначеного вiку (наприклад трудова, шлюбна), то вiдповiдно й процесуальна настає з того ж моменту.
Однак за змiстом правоздатнiсть в матерiальному правi не тотожна процесуальнiй правоздатностi. Якщо правоздатнiсть в матерiальному правi – можливiсть мати вiдповiднi матерiальнi права та обов’язки (цивiльнi, трудовi, шлюбно-сiмейнi), то цивiльна процесуальна правоздатнiсть – можливiсть мати цивiльнi процесуальнi права та обов’язки, а саме бути стороною, третьою особою.
Для виконання процесуальних прав та обов’язкiв в судi через виконання процесуальних дiй необхiдно мати процесуальну дiєздатнiсть.
Цивiльна процесуальна дiєздатнiсть – можливiсть особисто виконувати свої права та передавати ведення справи представнику, а саме можливiсть особисто виконувати процесуальнi дiї 9самому пред’являти позов, укладати мiрову угоду, вiдмовитися вiд позову чи визнати позов, заявляти клопотання в процесi, доказувати i т. д.). в цьому вiдмiннiсть цивiльної процесуальної дiєздатностi вiд дiєздатностi в матерiальному правi (можливiсть особисто укладати угоди, отримувати власнiсть i т. д.).
Юридичнi особи мають процесуальну дiєздатнiсть з моменту виникнення. Процесуальнi права та обов’язки юридичної особи виконуються його органами безпосередньо чи через представникiв.
Повна процесуальна дiєздатнiсть громадян виникає з досягненням повнолiття, а саме з 18 рокiв(ч. 1 ст. 101 ЦПК), а у випадку емансипацiї – з 16 рокiв. Права та iнтереси неповнолiтнiх у вiцi вiд 14 до 18 рокiв, а також громадян, визнаних обмежно дiєздатними, захищаються в судi їх законними представниками. Однак суд повинен у таких випадках залучати до участi у справi самих неповнолiтнiх чи громадян визнаних обмежено дiєздатними. Такi особи мають право виконувати всi процесуальнi дiї. Будь – яких обмежень процесуальної дiєздатностi закон не дозволяє. Дiї по розпорядженню матерiальним правом (вiдмова вiд позову, визнання позову) вони можуть виконувати тiльки за згоди законних представникiв.
з нанесення шкоди, неповнолiтнi мають право особисто захищати в судi свої права та iнтереси. Залучати законних представникiв до участi в справi у таких випадках не обов’язково, вирiшення питання залежить вiд точки зору суду.
У випадках, коли законом дозволяється вступ у шлюб до досягнення 18 рокiв, дiєздатнiсть в повному обсязi набувається з моменту вступу у шлюб. Це положення повнiстю спiвпадає з цивiльною процесуальною дiєздатнiстю.
Дiї недiєздатного, в тому числi пред’явлений ним позов, можуть набрати чинностi у випадку пiдтвердження їх законними представниками. Законний представник може пiдтвердити всi дiї недiєздатного чи деякi з них, не пiдтвердженi ним дiї втрачають юридичне значення. Це стосується тiльки абсолютно недiєздатних осiб.
Суб’єкти, що ведуть справу
Серед безпосередньо зацiкавлених у результатах юридичного процесу суб’єктiв є група, що виконує свої функцiї для забезпечення реалiзацiї “чужих” iнтересiв, маючи своєю метою найбiльш ефективний розгляд юридичної справи. Основним членом цiєї групи є суд.
Ст. 55 Конституцiї України каже:
Права та свободи людини та громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в судi рiшень, дiй чи бездiяльностi органiв державної влади, мiсцевого самоврядування, посадових та службових осiб.
За цивiльно-процесуальним законодавством судом розглядаються справи :
до ведення iнших органiв;
- справи, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдношень, перелiчених в ст. 236 ЦПК (деякi порушення закону про вибори, скарги на дiї посадових осiб та iн.)
- справи особливого провадження, перелiченi в ст. 254 ЦПК (визнання громадянина беззвiтно вiдсутнiми чи померлими, всиновлення дiтей, встановлення фактiв, якi мають юридичне значення).
Можливiсть застосування судової влади для захисту прав, законних iнтересiв та свобод громадян та органiзацiй постiйно розширюється, про що свiдчить встановлена пiдвiдомчiсть суду справ по трудових, земельним, державним, адмiнiстративним, фiнансовим правовiдношенням.
Єднiсть судової влади викликає необхiднiсть унiфiкацiї судової системи на основi створення єдиного та рiвного для всiх громадян та органiзацiй державного суду з покладенням на нього виконання функцiй правосуддя по справах, що виникають з правовiдношень, врегульованих нормами цивiльного, трудового, сiмейного, земельного, адмiнiстративного та iнших галузей матерiального права у об’єднаному процесуальному порядку.
Виходячи з дiалектичного зв’язку цивiльного права з цивiльним процесуальним (єднiсть змiсту та форми), цивiльну процесуальну форму в ототожненнi з цивiльним судочинством можливо розглядати умовно в тому планi, що їй забезпечується життя (реалiзацiя, захист) цивiльного права (змiсту), однак слiд мати на увазi, що цивiльне судочинство має свiй притаманний йому змiст та процесуальну форму.
Змiстом буде дiяльнiсть суду та учасникiв процесу (дiї та правовiдношення), а цивiльною процесуальною формою – об’єктивний (зовнiшнiй) вияв створення, закрiплення та оформлення вiдповiдної дiяльностi.
Наприклад, дiяльнiсть суду по розгляду справи складається з сукупностi дiй спрямованих на розгляд доказiв за допомогою визначених законом засобiв доказування. Така дiяльнiсть виконується у чiтко визначеному законом порядку, по встановлених правилах, у встановленiй процесуальнiй формi судового засiдання, безпосередньо, усно, а саме процесуальнi дiї виконуються у визначенiй процесуальнiй формi та фiксуються у визначених процесуальних документах.
Таке розумiння процесуальної форми вiдбивається у деяких нормах ЦПК : ст.. 137 – позовна заява подається до суду у письмовому виглядi; ст.. 211 – постановлене судом рiшення виноситься у письмовому виглядi; ст.. 159 – розгляд справи проходить в судовому засiданнi; ст.. 160 – розгляд справи проходить безпосередньо, усно та при незмiнному складi суддiв. Таким чином, пiд цивiльною процесуальною формою слiд розумiти встановлений цивiльним процесуальним правом зовнiшнiй засiб виконання процесуальних дiй, що виконуються по встановленим правилам, у встановленому порядку судом, органом судового виконання та всiма учасниками процесу при розглядi та вирiшеннi справи, перевiрцi законностi та обґрунтованостi постановленого по ньому рiшеннi, а також закрiплення процесуальних дiй у передбачених процесуальних документах.
Цивiльна процесуальна форма обумовлена iснуючими в Українi суспiльними вiдношеннями та характеризується демократизмом, який базується на закрiплених в нормах цивiльного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи в собi простоту та доступнiсть, необхiднiсть та доцiльнiсть, вона має забезпечити як оперативнiсть так й результативнiсть виконання завдань, покладених на цивiльне судочинство.
Ось чому дiяльнiсть суду у цивiльному процесi чiтко регламентована ЦПК. Суд (суддя) не може виходити у процесi ведення справи за рамки прав та обов’язкiв, що йому надано законодавством.
Об’єкти цивiльно-процесуальних правовiдношень
Рiзнi суб’єкти вступають у правовi вiдносини, преш за все, з метою задоволення певних своїх iнтересiв i потреб: матерiальних, полiтичних, духовних та iнших. Для досягнення поставлених цiлей суб’єкти, в рамках правових вiдносин, шляхом реалiзацiї своїх прав та обов’язкiв здiйснюють певнi дiї, чим досягається результат, заради якого i вiдбулося правовiдношення i зветься вiн об’єктом правовiдношення.
Таким чином, об’єкт правовiдношення – це матерiальнi, духовнi та iншi соцiальнi блага, що служать задоволенню iнтересiв i потреб громадян та їх органiзацiй, з приводу яких суб’єкти вступають в правовiдносини i здiйснюють свої суб’єктивнi права та юридичнi обов’язки.
Коло можливих об’єктiв правовiдносин визначається законом.
Об’єктом процесуальних правовiдносин слiд назвати iнтерес учасникiв процесу, безпосередньо зацiкавлених в його результатах. Що здiйснюють притаманнi їм функцiї у межах своїх повноважень.
Пiдстави виникнення та припинення цивiльно-процесуальних правовiдносин
Виникнення, змiну або припинення правових вiдносин норми права пов’язують з конкретними життєвими обставинами – юридичним фактами. Без юридичних фактiв правовiдносини неможливi. Отже, юридичнi факти, як i правосуб’єктнiсть є необхiдною умовою виникнення, змiни або припинення правовiдносин.
випадкiв пiдставою для виникнення цивiльно-процесуальних правовiдносин є подання громадянином, юридичною особою позову про захист свого порушеного матерiального права. Саме позов у цивiльному процесi є основною пiдставою для виникнення правовiдношення.
Право на судовий захист є засобом встановлення порушених суб’єктивних цивiльних, сiмейних, трудових прав. Вiдповiдно до ст.. 4 ЦПК будь-яка зацiкавлена особа може у порядку, встановленому законом звернутися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охоронюваного законом iнтересу. Засобом такого захисту найчастiше є позов, зовнiшнiєю формою якого є позовна заява. Саме в ньому проявляються та втiлюються всi сторони позову. Таким чином, позов – це звернена через суд до вiдповiдача матерiально-правова вимога про вiдновлення порушеного чи оспорюваного права.
право визначає процесуальну сторону права на позов, а саме на пред’явлення позову.
Право на пред’явлення позову мають всi громадяни та юридичнi особи. Якщо в суб’єктивних цивiльних правах можуть бути обмеження у встановлених законом випадках, то в правi на пред’явлення позову нiхто не може бути обмежений. Бiльш того, ст. 4 ЦПК не дозволяє навiть самообмеження в цьому правi: вiдмова вiд права на звернення в суд недiйсна.
Наявнiсть чи вiдсутнiсть права на звернення до суду з позовом у кожному конкретному випадку у кожного конкретного суб’єкта залежить вiд визначених обставин, що мають назву передумов виникнення права на пред’явлення позову. Тому передумови права на позов можна визначити як обставини, з наявнiстю або вiдсутнiстю яких процесуальний закон пов’язує можливiсть пред’явлення позову до суду.
Передумови можуть залежати вiд особи, що звертається до суду або не залежати. Тому їх можна подiлити на суб’єктивнi та об’єктивнi. Суб’єктивною передумовою права на пред’явлення позову є правоздатнiсть особи, що звертається до суду з заявою. В лiтературi по цивiльному процесу часто стверджують, що наявнiсть правоздатностi треба перевiряти тiльки у органiзацiй: чи є вони юридичними особами. Для громадян це робити не треба, тому що правоздатнiсть у громадян виникає з моменту народження, отже всi вони правоздатнi. Здається це неправильно. Перевiряти правоздатнiсть треба в усiх випадках, тому що стосовно юридичних осiб та громадян по конкретнiй справi перевiряти треба не наявнiсть взагалi цивiльної процесуальної правоздатностi, а правоздатностi по данiй справi, а саме особистої юридичної зацiкавленостi. В ст. 4 ЦПК вказано, що будь-яка зацiкавлена особа може в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного чи оскаржуваного права чи охоронюваного законом iнтересу.
Передумови дiляться на позитивнi та негативнi, залежно вiд того з їх наявнiстю чи вiдсутнiстю закон пов’язує можливiсть пред’явлення позову.
Позитивнi передумови – це передбаченi в цивiльному процесуальному законi обставини, якi мають бути в даному випадку при пред’явленнi позову. Позитивних передумов двi.
Вiдповiдно до п. 1 ст. 136 ЦПК право на пред’явлення позову є та суддя повинен прийняти заяву якщо вона пiдлягає розгляду в судi. Що таке пiдлягає? Заява пiдлягає розгляду в судi, якщо :
Б) її вимоги пiдвiдомчi суду
Г) вимога не вiдноситься до фактично незначущих для права (деякi вимоги, що походять з шлюбних вiдносин).
Вiдповiдно до п. 2 ст. 136 ЦПК право на пред’явлення позову у звертающогося є та суддя повинен прийняти цю заяву, якщо позивачем додержано передбачений законом для даної категорiї справ порядок попереднього позасудового вирiшення справ.
Негативнi передумови – це такi обставини, яких не має бути, щоб суддя вiдповiдно до закону прийняв заяву. Вони передбаченi законом для того, щоб не дозволити винесення суперечливих та взаємовиключаючих рiшень суду:
- вiдповiдно до п. 3 ст. 136 ЦПК суддя приймає заяву якщо немає постанови, рiшення що набрала чинностi по тотожнiй суперечцi;
- якщо у провадженнi суду немає справи по тотожнiй суперечцi;
- якщо немає рiшення товариського суду по тотожнiй суперечцi;
Пред’явлення позову виконується поданням позовної заяви. Порядок її подання визначається встановленими в законi умовами реалiзацiї права на пред’явлення позову. Якщо аналiз суддєю передумов дає йому вiдповiдь на питання чи є право на пред’явлення позову, то аналiз умов дає вiдповiдь на питання, чи правильно реалiзується право на пред’явлення позову.
По наслiдках, що їх тягнуть встановленi законом умови, їх можна подiлити на двi групи. Порушення умов першої групи тягне вiдмову у прийняттi позову так само, як й порушення правил про передумови. Але на вiдмiну вiд останнього вiдмова тут не є абсолютною перешкодою для нового звернення. До таких умов вiдносяться:
вiд недодержання правил про аналогiчну передумову п. 2 ст. 136 “працює” як умова, якщо ще не втрачена можливiсть поновлення даного пропуску, а саме не закiнчився ще строк звернення з претензiєю;
- якщо справа не пiдсудна даному суду;
- подано заяву недiєздатною особою ;
- якщо вiд iменi зацiкавленої особи заяву подано особою, що не має повноважень на ведення справи.
Перелiк пiдстав для вiдмови в прийняттi заяви наведено у ст. 136 ЦПК та вiн є вичерпним. [4]
При додержаннi всiх вимог, що визначають право на позов та порядок пред’явлення позову, суддя приймає позовну заяву. Прийняття заяви тягне ряд матерiально-правових та процесуально-правових наслiдкiв.
- добросовiсному набувачу (вiдповiдачу) вiдшкодовуються витрати по утриманню спiрного майна у випадку його повернення;
- майно стає спiрним та обмежується в обiгу
Процесуально-правовi наслiдки:
- порушується цивiльна справа;
- виникають цивiльно-процесуальнi правовiдношення, а вiдповiдно й передбаченi законом процесуальнi права та обов’язки.
Висновок
Вже зараз на Українi є у достатнiй кiлькостi теоретичний та практичний матерiал для того, щоб видiлити вивчення питань юридичної технiки у спецiальну юридичну науку. Професiональнi знання юриста потрiбнi не тiльки, коли необхiдно застосовувати закон, вiдновити порушене право, притягнути до вiдповiдальностi винного, але й тодi, коли треба грамотно написати правовий акт, правильно виконати слiдчу дiю i зафiксувати її результати.
Процесуальне урегулювання цiєї дiяльностi забезпечує недоторканiсть законностi, пiдвищення вiдповiдальностi i дисциплiни у посадових осiб державних органiв.
Лiтература
1. Конституцiя України, 1996 рiк.
2. Цивiльний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. -Х.:Консум, 2000
3. Цивiльний кодекс України: Науково – практичний коментар. - Одеса:Одисей, 1999
4. Збiрка Постанов Пленуму Верховного Суду України з цивiльних та кримiнальних справ. - К.:Освiта, 1999.
5. Колодiй А. М., Копєйчиков В. В. та iн. Теорiя держави та права. - К.:Юрiнформ, 1999.
6. Тертишнiков В.І. Цивiльний процес. Учбовий посiбник. - Х.:Фiрма “Консум”, 2001.
| 
