Висловлювання про мову
Люди говорять рiзними мовами. Ïх нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль, фiлологи попереджають, в XXI столiттi щонайменше 40% цих мов вимеруть. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова, це генiальний прояв людського духу, унiкальне бачення нашого свiту. Справа в тому, що 95% тих шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину свiтового населення. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляють всього 4% людства.
Дейвид Кристал, один iз свiтових експертiв з питань мов, автор книги “Мовна смерть” вважає, що мовна рiзноманiтнiсть це унiкальна рiч, i втрата кожної мови, збiднює наш свiт.
Мовна рiзноманiтнiсть – це еквiвалент людської рiзноманiтностi. Людство зазнало такого успiху на цiй планетi, завдяки тому, що воно спроможне пристосуватися до найрозмаїтiших обставин. Я думаю, що мова, це iнтелектуальний еквiвалент наших бiологiчних можливостей. Дуже важливо, щоб наш розум весь час працював, i один шлях, яким можна це здiйснити є через мову – це подивитися, як кожна мова по рiзному охоплює бачення свiту. Що разу, коли втрачаємо якусь мову, ми втрачаємо унiкальне бачення свiту.
21 лютого вiдзначається Мiжнародний День рiдної мови. Це вiдносно молоде свято – до календарiв усього свiту воно ввiйшло тiльки у 1999 роцi. І в Українi воно також лише почало писати свою iсторiю, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кiлька столiть. Де i коли народилася традицiя Мiжнародного дня рiдної мови?
на використання в країнi бенгальської мови. Вiдтодi цей день у Бангладешi став днем полеглих за рiдну мову. Минуло багато рокiв. Аж у жовтнi 1999 року на Тридцятiй сесiї Генеральної конференцiї ЮНЕСКО було запроваджено Мiжнародний День рiдної мови, а починаючи з 21 лютого 2000 року, цей день вiдзначають i в нас.
На жаль, ми маємо дуже трагiчнi паралелi з нашою iсторiєю. Тiльки якщо про подiї в Бангладешi ми вже знаємо добре, то про подiї з нашої iсторiї нам доводиться ще багато чого розповiдати i вiдкривати. 1951 року студенти Харкiвського унiверситету виступили проти складання iспитiв росiйською мовою. 33 найактивнiших розстрiляли, 800 репресували. Отож, чи ми святкуємо, чи ми тризнуємо – це, мабуть, риторичне запитання
iнiцiативою вiдзначати свято рiдної мови вийшли у Львовi ще в 1998 роцi. Тодi Ірина Фарiон разом зi студентами Інституту архiтектури Львiвської полiтехнiки до Дня української писемностi, що вiдзначається 9 листопада, в День Нестора-лiтописця, органiзували першу виставку плакату на тему “Передамо нащадкам наш скарб – рiдну мову’’.
проти засилля росiйської мови, була пiддана критицi з боку Росiйського молодiжного братства, яке звинуватило органiзаторiв у розпалюваннi мiжнацiональної ворожнечi. До кого насамперед виставка звернена – до нацiональних меншин чи росiйськомовних українцiв, чи загалом до всiх громадян України?
Ми сповiдуємо дуже просту iдеологiю – iдеологiю твердого егоїзму. Не апелюємо до самих себе, бо нiчого цiннiшого для кожної людини, нiж вона сама, безперечно, немає. Тому ми апелюємо до тих, напевно, 3,5 мiльйонiв українцiв, якi назвали себе українцями, але за рiдну мову визнали мову росiйську.
Ірина Халупа
Питання статусу української мови в Українi дуже часто є абсолютно незрозумiлим для європейських чи американських аналiтикiв, котрi дослiджують ситуацiю на пострадянському просторi. З якого дива ця мова продовжує де-факто залишатися упослiдженою в незалежнiй Українськiй державi? Чому в медiа-просторi абсолютно домiнує зовсiм iнша мова? На яких пiдставах тих, хто вiддає перевагу всьому українському, їхнi опоненти досi лають “українськими нацiоналiстами”, вживаючи цей термiн у негативному сенсi? І так далi.
Бiльше того: у сферi мовних проблем чимало загадок i для частини українських громадян. Особливо тих, хто вiрить цифрам, якими манiпулюють певнi видання та автори. От i вiдбувається змiщення понять, яке резонує за межами України. Тим часом наука дає недвозначнi факти й оцiнки чинної в Українi мовно-культурної ситуацiї.
Сергiй Грабовський
Тим часом науковi данi – i статистичнi, i соцiологiчнi – говорять зовсiм iнше. За вислiдами Всеукраїнського перепису населення, 67,5% українських громадян назвали українську своєю рiдною мовою. А за результатами всеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом “Демократичнi iнiцiативи” i Центром “Социс”, 56% респондентiв розмовляють удома переважно українською.
Меншу кiлькiсть тих, хто спiлкується українською, порiвняно iз тими, хто визнав її рiдною, етнопсихологи пояснюють передусiм силою звички, яка лишилася у багатьох з радянських часiв. Та за будь-яких обставин 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чiльних життєвих цiнностей – адже саме це, на думку науковцiв, i позначає поняття “рiдна мова”.
Полишимо осторонь питання, яка частина громадян України назвала б рiдною мовою українську, якби, скажiмо, україномовнi книги завдяки розумнiй податковiй полiтицi уряду сягали б не 5% обсягiв українського ж книжкового ринку, як зараз, а хоча б 50%, не кажучи вже про 67,5%, що було б цiлком логiчним.
Іван Дзюба
Права людини й права нацiї – єдина i неподiльна проблема. Дрiбнити її на “прiоритети” – таке ж саме безглуздя, як дрiбнити права людини на окремi з цих прав i їх ставити нарiжним каменем будови свободи. Примусова нацiональнiсть так ж огидна, як i примусовий шлюб. Можеш зрiкатися нацiй, до якої очужiв, або просто тихо й спокiйно вiдiйти в бiк. Можеш долучитися до iншої нацiї, яку полюбив, або в якiй тобi зручнiше жити, чи вигiднiше. Але при цьому не напускай iдеологiчного туману, будь чесний. Не запевняй, що ти належиш уселюдськостi. Ти належитимеш до конкретної нацiї, суспiльства, держави.
до гордовитого дистанцiювання вiд свiту української духовностi i до егоїстичної втечi вiд тяжких проблем українства в свiт росiйської культури, але без справжнього укорiнення у нiй i без життєвого зобов’язання перед нею. Зате з деякою “припудренiстю” приблизними поняттями з євроатлантичного свiту.
А свiти iнших культур “общєчєловєку” такi ж чужi й далекi, як i будь-якому “русотяпу”. Його свiдомiсть зосереджена на вiдштовхуваннi, а не на засвоєннi – на вiдштовхуваннi вiд українства. От саме в цьому i полягає зловреднiсть “общєчєловєка”. Вiн хоче паралiзувати пiднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдськостi, паразитуючи на чужих результатах. Вiн завжди пристає до сильнiшого супроти слабшого. Вiн топче слабшого в iм’я свого “общєчєловєчєства”.
Роцi у вiсiмдесят другому у Львовi виходила молодiжна газета, яка називалася “Ленiнська молодь” І працювали в нiй на той час нинi славнi i вiдомi письменники i поети, а тодi – журналiсти-початкiвцi. Серед них був, до речi, i Володимир Яворiвський, i був поет Богдан Стельмах – той самий, що писав вiршi на музику Ігора Бiлозiра, автор знаменитого “Перевесла”, “ Маминої свiтлицi” i десяткiв iнших чудових українських пiсень.
Ірина Халупа
вiд зрусифiкованого Києва. Якби-то можна було покласти комусь на стiл заяву: “Прошу звiльнити мене вiд русифiкацiї, бо я стомилася”. А тодi встати i пiти. І опинитися десь у львiвському центровому провулку на початку дев`яностих. Зустрiти покiйного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсi, який у Львовi завжди пiдносять при зустрiчi, i почути його “Доброго здоров`ячка, прошу панi”.
Або зустрiти на трамвайнiй зупинцi самого Людкевича, який ще донедавна носив зверху на черевиках галошi i знiмав їх обов`язково, коли заходив у трамвай. Або сiсти в таксi i почути приблизно таке... До речi, мушу вам розповiсти цю iсторiю. Отож їду в таксi. Рiк, може, вiсiмдесят п`ятий. Львiв. Таксiвки – дефiцит. Тому шофер пiдбирає на шляху ще й iнших пасажирiв. Зупиняє машину дiвчина:
- На вокзал подвезете?
- Куди? Куди? – перепитує таксист.
- Я же сказала – на вокзал.
- Та якби ти по-українськи, то я б вiдразу i зрозумiв.
- А у нас в Кiєвє только деревенскiє говорять по-украiнски! – вiдповiдає претендентка у пасажирки.
- А у нас у Львовi, знаєш, лише... не говорять по-українськи, - роззлостився шофер i натиснув на газ.
та стало – спочатку не розумiю. І враз збагнула – з приймача українськi пiснi лунають, чемна i добре вишколена обслуга гранд-вагона (до речi iдею, гранд-вагона втiлив єврей Геншафт) говорить такою вишуканою українською мовою, наче всi вони – оцi молодi хлопцi та дiвчата – щонайменше унiверситети позакiнчували. У тому потягу та мешкати б. А що там нарiкати... Сiдаю i пишу заяву. Кому – сама не знаю кому: “Прошу звiльнити мене вiд русифiкацiї, бо я стомилася”.
Орися Демська-Кульчицька
... Я думаю, що через 100 рокiв цiєї проблеми не буде, що ми говоритимемо своєю мовою – українською... Мої дiди i батьки ще не мали своєї держави. Не минуло й 100 рокiв, як я її маю. Не мине й 100 рокiв – будем мати не тiльки свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава...
Ірина Халупа
Про мову в Українi за останнє десятирiччя не говорив хiба лiнивий. Дехто навiть встиг набути на цьому певний капiтал: розмови про мову (даруйте цей каламбур) пробивали дорогу до багатьох, в тому числi i владних Олiмпiв. Тематичний дiапазон теж видається надзвичайно широким – вiд тез про “мову, скарбницю i схованку людського духу”, до новiтнiх варiацiй давнього iмперського слогану: “Нє било, нєт i бить нє может!”
Письменник Павло Вольвач
Поет є iнструментом мови, через нього вона промовляє свiту якiсь сокровеннi iстини. Красива фраза, тож сприймемо її на вiру, дозволивши собi хiба одне питання. А саме: як це стикується iз надокучливими плачами-квилiннями “про долю мови”, “калинової i солов’їної”, за якими, як правило, стоїть порожнеча i якi, за своєю суттю, є банальними штампами?
Я не письменник, я не художник, я книжник, тому що я можу сам i писати, i сам свої книжки оформлюю. Починаю я з от такої простої речi – з заголовку. З Пiвнiчного Кавказу, з Дагестану, власне. Що кажуть аварцi про мову? “Мова народу – це його вiйсько.” Друге: про те, що всi мови мають вагу, цiннiсть i значення. Це ще перший засвiдчив апостол Павло. Якщо певна група людей заспокоює свою популяцiю, що все прекрасно, все окей, все гаразд, а насправдi справа катастрофiчна, то ця популяцiя пiд загрозою.
Справа в тому, хто має ключ до мови. Коли на голову українського обивателя, який начебто звiльнився вiд всього, поринула колосальна iнформацiя росiйською мовою, то прийшло поколiння, для яких питання боротьби за мову не було актуальним. Нiхто з цих дiтлахiв, пiдлiткiв i молодих людей вже не пам’ятає, коли заборонялася мова. І раптом оце все нове. Захiд для них вiдкрився через росiйську мову на Українi. На кiнець радянської влади (московської влади) все, що було активним, що прагнуло до соцiального успiху, до особистого “проспiрiтi”, як кажуть зараз, все перейшло на “рашшен” балачку.
письменник, чiтко i ясно сказав, коли почалася “перестройка”: “Питання мови – це є питання влади.” Коли суспiльство деструктуризоване, розламане, тодi влада має колосальну можливiсть спрямовувати оцю лавину всього цього смiття в певний напрямок – або це застигне i буде бетоном, або це буде болотом...
Тенденцiї, напрямки. Тут дуже цiкаво буде зробити аналiз української мови на предмет її контактiв з iншими мовами. Скажiмо, якщо ми прослiдкуємо контактування української мови з iншими мовами в Українi, а також української мови з iншими мовами взагалi (з англiйською, зокрема, бо є такi контакти, з нiмецькою), ми можемо виявити внаслiдок такого монiторингу слабi чисельнi мiсця мовної системи. Скажiмо, там, де українська мова буде нiвелювати пiд впливом росiйської чи англiйської, нiмецької, чи польської, виявимо також i сильнi мiсця, де українська мова нiяким чином не змiнилася – вона була 10, 20, 30 рокiв такою, якою вона була, i, очевидно, залишиться такою i надалi.
Орися Демська-Кульчицька
Ви знаєте, сьогоднiшня мовна ситуацiя в Українi, однозначно, неоднорiдна. Треба обов’язково говорити про географiчну диференцiацiю функцiонування української мови. Я не проводила монiторингу ще (ми тiльки готуємося до його реалiзацiї), але з певного свого власного досвiду можу говорити, що росiйськомовне частково, а частково суржикомовне населення України (не люблю цього слова – “населення”), росiйськомовна або суржикомовна люднiсть живе у великих центрально-, схiдно- i пiвденноукраїнських мiстах.
Українське село не говорить нi росiйською мовою, нi, тим бiльше, суржиком. Воно говорить своєю говiркою, яка має свої специфiчнi ознаки, свої специфiчнi характеристики. Українськомовними є Захiдна Україна, Закарпаття. Зрозумiло, що не можна виключити, що там немає росiян, якi говорять росiйською мовою. І слава Богу, їм держава забезпечує можливостi спiлкування рiдною мовою. Але це iнша проблема.
тут проблема пов’язана навiть не з самою мовою, як з самоусвiдомленням свого “Я” i з самоповагою, бо людина, яка не користується рiдним мовним кодом, повинна користуватися (бо iншого виходу в неї нема для того, щоби спiлкуватися з iншими людьми) рiдним кодом iнших носiїв мови. В результатi вона позбавлена тої ознаки (репрезентативна функцiя, зрештою, мови), яка iдентифiкує її з якимсь унiкальним етносом, якимсь таким, а не iншим етносом, бо всi етноси на Земнiй кулi є унiкальнi, бо вони всi по одному.
або ми для себе вирiшимо, що ми гiднi мати свою державу, нацiю, iсторiю, традицiю, гiднi користуватися первинним, автентичним рiдним нацiональним мовним кодом, або ми цього не хочемо. Тодi проблема знiмається як така. Ми не хочемо, тому проблеми мовної немає, проблеми нiвеляцiї мови також нема.
Ми – держава. Врештi, ми вибираєм президента, ми вибираєм парламент. Ми вибираємо, як нам говорити, куди йти i що будувати. Ми, врештi, вибираєм межi нашої держави.
|
