Мiнiстерство освiти i науки України
Нацiональний авiацiйний унiверситет
Інститут мiжнародних вiдносин
Курсова робота
Студентки 2-го курсу
Факультету мiжнародної iнформацiї i права
Спецiальностi «Журналiстика»
Старший викладач кафедри журналiстики
ЗМІСТ
1. Значення публiцистики Івана Франка для України…………………………….….………………5
1. 1. Публiцистична спадщина Івана Франка …………………………………...………...………………….. 5
1. 2. Значення публiцистики в життi Івана Франка………………………….......................................... 8
1. 3. Сила публiцистики Івана Франка……………………………………………………................................... 13
2. 1. Полiтичний вiдтiнок публiцистики Івана Франка…………………………............................ 15
2. 3. Франко не полiтик, а полiтолог…………………………................................................................................. 19
3. 1. Спiвпраця Франка з журналом "Друг"…………………………………………………………………21
3. 2. Франко - редактор журналу "Свiт" ………………………………………………………………………25
4. 1. Іван Франко, як постать в українськiй публiцистицi…………………………................ 30
Додатки…………………………................................................................................................................................................................ 41
ВСТУП
Публiцистика Івана Франка на сьогоднiшнiй день стає все бiльше актуальнiшою, Впливi І. Франка на розвиток української публiцистики збiльшується. Тому виникає необхiднiсть комплексного вивчення публiцистики Івана Франка.
У своїх творах І. Я. Франко постає мислителем-гуманiстом свiтового масштабу. Багатогранна творчiсть Івана Франка гiдна великого подиву i викликає до себе постiйний живий iнтерес. Історичне значення публiцистики І. Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному полiтичному й культурному свiтi, яке залишилося поза його увагою i яке б не знайшло у творчостi письменника живого вiдображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У лiтературi вiн був першорозрядним майстром i теоретиком-учителем цiлої генерацiї поетiв i письменникiв-демократiв, якi виходили з гущi народних мас. Вiн був прекрасним драматургом, вченим-фiлологом, лiтературним критиком, пропагандистом, перекладачем, iсториком, соцiологом, фiлософом. І найголовнiше вiн був чудовим публiцистом.
- аналiз значення публiцистики в життi Івана Франка;
- дослiдження полiтичного вiдтiнку в публiцистицi Івана Франка;
- аналiз фiлософсько-полiтичного змiсту публiцистики Івана Франка;
- дослiдження Івана Франка, як постатi в українськiй журналiстицi.
Предмет дослiдження – це публiцистика Івана франка
- Денисюк І. «Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи» // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин.
- Франко І. «Зiбрання творiв».
- Возняк М. «Матерiали до життєпису Франка» (з додатком двох недрукованих його автобiографiй).
1. 1. Публiцистична спадщина Івана Франка
Дослiджуючи нацiонально-культурне життя українцiв Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., складно оминути лiтературну, громадську i наукову дiяльнiсть І. Франка, який вiдзначився плiдною та невтомною працею для соцiального i культурного поступу української нацiї. Творча спадщина Великого Каменяра є цiнним джерелом до вивчення як життєвого шляху непересiчного лiтератора та вченого, так i найважливiших подiй у життi українцiв Галичини. Саме тому досить важливим є ретельне дослiдження листiв та публiцистичних творiв І. Франка, якi стосувалися як важливих аспектiв життя лiтератора, так i проблем загальнонацiонального масштабу.
Епiстолярнi джерела та публiцистичнi твори письменника зацiкавили багатьох дослiдникiв творчостi Великого Каменяра.
пiдозри в скоєннi злочину 1880 р., перебування в тюремнiй камерi, пiд враженням вiд якого написав оповiдання „На днi”. Окрiм цього, звинувачення полiтичного характеру негативно вплинули на подальше професiйне зростання І. Франка. З цього приводу вiн писав: ”Пропала для мене надiя дiстати посаду гiмназiйного вчителя, пропала марно цiль унiверситетських студiй. До того я не мав жодних засобiв розпочати якi-небудь iншi студiї, бо перестрашена процесом українська суспiльнiсть вiдвернулась вiд усiх засуджених...” .
Про те, що полiтичнi арешти перешкодили І. Франку отримати посаду доцента Львiвського унiверситету, йшла мова у статтi „Історiя моєї габiлiтацiї”, вперше надрукованiй у газетi „Дiло” 1912 р.. Автор детально пригадав свої розмови з цього приводу з вiце-президентом Галицької крайової шкiльної ради, мiнiстром освiти Австро-Угорщини, намiсником Галичини графом Казимиром Баденi, котрий звернув увагу не лише на арешти І. Франка, але i його спiвпрацю з демократичною польською газетою, що виступала проти корупцiї в Галичинi, та iнше.
реформувати вивчення української лiтератури в галицьких гiмназiях, заборонi надсилати ЛНВ(Лiтературно-науковий вiстник ) до Росiї. Досить цiкавим був „Одвертий лист до галицької української молодiжи”, написаний пiд враженням революцiйних подiй у Росiї 1905 р., якi І. Франко розглядав як перший крок до повалення царизму i покладав на них чималi надiї, що мали суттєво вплинути на лiтературне, громадське та полiтичне життя. Саме тому письменник звернувся до молодi з проханням заздалегiдь пiдготуватися до таких змiн: „Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свiдомих i статочних мужiв, повних любовi до свого народу i здiбних виявити ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею”.
бюджетi”, „Що коштують нашi школи”, „Нашi народнi школи i їх потреби” автор прийшов до висновку, що серед усiх провiнцiй Австро-Угорщини Галичина отримувала найменше коштiв з бюджету на розвиток освiти.
І. Франко не мiг залишитися осторонь розвитку лiтературного процесу. Про це також засвiдчують публiцистичнi працi автора. Досить цiкавими серед них були наступнi: „Про видання творiв Т. Шевченка”, „Із iсторiї „москвофiльського” письменства”, „Українська альманахова лiтература” та iншi. Проте особливий резонанс мала праця „Поет зради”, присвячена польському лiрику Адаму Мiцкевичу, де І. Франко зробив глибокий аналiз творчостi вiдомого лiтератора та прийшов до наступного висновку: „Так оце розглянули ми майже всю поетичну творчiсть Мiцкевича, i маю надiю, що в достатнiй мiрi переконалися, що головною темою майже всiх його творiв була зрада в найрiзноманiтнiших iпостасях, i, що дуже характерно, зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення естетичного почуття, але часто як геройство, часом навiть як iдеал, оскiльки породжений найвищими патрiотичними поривами... i сумний мусить бути стан народу, який такого поета вважає своїм найбiльшим нацiональним героєм i пророком...” . Публiкацiя вищевказаної статтi в одному з нiмецькомовних видань викликала неабияке обурення серед польського населення Галичини; письменник змушений був вiдмовитися вiд редагування часопису „Кур’єр львiвський”, де йому непогано платили. Згаданий факт в черговий раз пiдтвердив, що І. Франко не зраджував нi за яких обставин власних переконань.
письменника, важливi проблеми нацiонально-культурного життя, якi не могли залишитися поза увагою І. Франка, розвиток загальноукраїнського та свiтового лiтературного процесу.
Важливе, домiнуюче мiсце публiцистики у творчому арсеналi І. Франка пояснюється декiлькома взаємопов’язаними мiж собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрiшнiм покликанням вiн протягом усього свого життя не мiг не вболiвати за громадськi справи. Перефразовуючи його вiдоме висловлювання про поета, вiн постiйно болiв чужим i власним горем, не мiг бути байдужим до того, що стосувалось долi власного народу. Почавши свою творчiсть з лiрики, постiйно обсервуючи життя, вiн наполегливо прилучався до того, що сам назвав школою полiтичного думання. Цьому сприяла його iнтенсивна громадська дiяльнiсть, про що переконливо говорять усi дослiдники його життя i творчостi.
По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналiстська робота була аж надто скромним джерелом його матерiального iснування, оскiльки нi власне художня, нi наукова робота на нивi української культури не могла принести йому практично жодних прибуткiв. Іншими словами, І. Франко змушений був займатися нерiдко рутинною, одноманiтною журналiстською поденщиною. Сам вiн, як вiдомо, гiрко жартував з приводу того, що змушений був щоденно писати статтi на дуже нуднi теми, а тому мало охочих їх читати. Це була властива багатьом видатним особистостям самоiронiя. Насправдi, навiть написанi статтi i огляди, памфлети i кореспонденцiї на спецiальнi, суто професiйнi теми у часописах польською чи нiмецькою мовою були позначенi небуденним талантом i властивою для генiїв сумлiннiстю.
Вiдомi, наприклад, величезна кiлькiсть суто наукових дослiджень І. Франка на економiчнi теми. Цими питаннями зайнята сучасна економiчна наука. Дехто з учених вважає І. Франка, насамперед, економiстом.
Далеко не всi працi цього спрямування зайняли цiлих двi книги 44 тому 50-томного видання його творiв. Але ж серед численних його публiкацiй у газетах немало таких, якi смiливо можна зарахувати до економiчної публiцистики. Вони мiстять оригiнальнi спостереження над актуальними питаннями тогочасної економiки, тут по-iншому i у специфiчнiй формi трактуються економiчнi питання у тiсному зв’язку з полiтикою, мораллю, iсторiєю, людськими долями. Тут теж яскраво проявилося саме публiцистичне покликання i талант популяризатора, якi вимагають окремого професiйного дослiдження.
попередникiв І. Франка до сучасних йому українських та європейських мислителiв, була найсуголоснiшою природному покликанню письменника, оцьому внутрiшньому зрощеннi рацiонального, логiчно-абстрактного та емоцiйно-образного начал. І коли сам І. Франко нарiкав на те, що вiн не може позбутися цiлiсного образного бачення навiть у своїх рецензiях, то таке поєднання рацiонального та емоцiйного, яке суперечить „чистiй” науцi, найкраще вiдповiдає творчому методу публiциста.
По-четверте, природна тяга І. Франка до публiчного, резонансного, полiтично-гострого слова цiлком вiдповiдала саме українським суспiльно-полiтичним потребам часу, iсторичного моменту. Письменник, як нiхто iнший, вiдчував наближення великої соцiальної бурi, коли вирiшуватиметься доля його народу. Україна на той час не мала достатньої кiлькостi свiдомої iнтелiгенцiї, масових полiтичних партiй, сформованого бiльш-менш мiцного нацiонального капiталу, нi власного унiверситету, нi армiї. Все це у тiй чи iншiй мiрi мусила компенсувати лiтература, усне, друковане слово i, насамперед, публiцистика. У сукупностi iз практичною органiзацiйною працею серед людей.
Ставлячи для публiчного обговорення питання „Франко i українська публiцистика”,я цiлком усвiдомлюю багатоаспектнiсть його розв’язання у рiзних часових частинах. Цiлком правомiрний розгляд працi І. Франка як iсторика української преси, публiцистики. В оглядовому планi це питання найкраще з’ясовано в сучаснiй науцi. З’явилися навiть першi книги, в яких дiяльнiсть письменника у цiй галузi стала предметом спецiального розгляду. Маємо вдалi спроби розглянути дiяльнiсть І. Франка як теоретика публiцистики.
Постановка проблеми „І. Франко i українська публiцистика” дає можливiсть говорити про явище у трьох часових площинах. Перша — це Франко як дослiдник минулого української публiцистики i преси. Дослiдники справедливо вважають його першим, найкомпетентнiшим iсториком, який залишив нам не тiльки багату за фактажем i точнiстю класифiкацiю iсторико-журналiстських процесiв, але й методику пiдходу для цих нових для тогочасної науки явищ.
Друга — це виважена оцiнка сучасних йому лiтературно-публiцистичних явищ на фонi тогочасних лiтературних та суспiльно-полiтичних подiй. Можна без перебiльшення сказати, що активно займаючись як лiтературою, так i журналiстикою, вiн заклав добрi науковi основи теорiї публiцистики, тобто став центральною фiгурою цього процесу, роблячи науковi висновки, формулюючи уроки, якi пiдказувала повсякденна практика.
Третiй i найважливiший для нас аспект мислення І. Франка як публiциста — практика i теоретика — фiлософа у тому, що вiн постiйно був нацiлений у майбутнє. Може, тiльки сьогоднi ми можемо по-справжньому оцiнити вагомiсть i повчальнiсть його досвiду, як i тих далекоглядних застережень, якi вiн робив у той далекий вiд нас час. Вiн не винен у тому, що i його сучасники, i наступнi поколiння полiтикiв та лiтераторiв далеко не завжди прислухались до нього.
у широкому контекстi на фонi лiтератури i журналiстики. Дослiдники цiлком слушно наголошують на тому, що пiд впливом австрiйсько-нiмецьких традицiй ще у другiй половинi Х1Х ст. у Галичинi слова „публiцистика” i „журналiстика” вживали як синонiм. Скажiмо, Осип Маковей свою статтю, присвячену 50-рiччю „Зорi Галицької”, назвав „П’ятьдесятьлiтнiй ювiлей руської публiцистики” [ЛНВ. — 1898. — Т. 2. — Кн. 5]. Поступово цi поняття диференцiювалися. У трактуваннi І. Франка публiцистика асоцiюється все-таки з певним видом лiтературної працi у перiодичнiй пресi.
i принципи, що загалом вiдображають змiст його вчення про публiцистику в єдину формулу, то, згiдно з його теорiєю, справжня публiцистика, на вiдмiну вiд так званої „лубочної публiцистики...”, яку вiн вiдкидав, це специфiчний вид лiтературно-журналiстської творчостi, характерними рисами якого є органiчний зв’язок з полiтичним i культурним життям суспiльства („полiтичним моментом”), актуальнiсть i оперативнiсть („моментальнiсть”) реагування на полiтичнi подiї, науковiсть i переважно полемiчнiсть обговорення у пресi злободенних суспiльно-полiтичних та iнших питань у довiльнiй документальнiй емоцiйно-образнiй формi з метою iдеологiчного й морально-етичного впливу на радикальну змiну („переродження”) панiвної громадської думки („опiнiї”) у дусi прогресивних iдей часу”.
визначення, якого у І. Франка немає. У 60-70-х роках минулого столiття у журналiстикознавствi робилися спроби системного погляду на публiцистику на пiдставi функцiонального аналiзу. Йшлося про взаємозв’язаний ланцюжок понять: функцiї — предмет — змiст — форма — метод, яких ще задовго до цього торкався й І. Франко. Вiн, зокрема, звертав увагу на те, що вагомий журналiстський матерiал виконував певну суспiльно-полiтичну функцiю, формував або змiнював громадську думку. Дуже важливе його судження про те, що лише той письменник може мати значення, який може сказати читачам вагоме слово з приводу великих питань i у такiй формi, яка б найбiльш вiдповiдала їх нацiональнiй вдачi. Слово це мало нести вагому думку, викликати вiдповiдну дiю, зворушуючи розум i почуття людини.
часом на них часто посилаються. Тому звернемо увагу лише на один, але дуже суттєвий момент. Її (публiцистику у найширшому значеннi слова. — В. З.), мiсце в духовнiй культурi образово виглядало б так: вона не розтоплена i не зрiзничкована ще лява життя, в якiй уже застигли яснi криштали наукових тверджень, мистецьких утворень, релiгiйних символiв. Звiдси в публiцистицi стiльки неясного, нечистого, незрiлого, але одночасно стiльки живого i скерованого в будуччину. Публiцистика — це зачатки нових кристалiзацiй Духа i дiйсностi, їх передбачення, вкладенi в слово. Це ембрiональнi зв’язки будучих оформлень тiєї ляви, схопленi першими враженнями i першими її iнтерпретацiями в щоденниках, тижневиках. Пiсля цього слiдує спокiйнiше розроблення тих вражень i вiдповiдей у журнальних оглядах, студiях, етюдах, есеях аж до бiльших творiв свiт оглядової публiцистики, що стоять уже на межi фiлософiї... Коли мати на увазi таку тяглiсть духовного процесу, то можна сказати: публiцистика — це дрiмуча фiлософiя, а фiлософiя — це свiдома своїх далекосяжних цiлей i своїх методичних засад публiцистика” .
До публiцистики М. Шлемкевича., ґрунтуючись на iсторичному та й власному досвiдi публiциста й фiлософа, вiдносить „не тiльки оперативнi публiкацiї у перiодицi, але й особливо актуальнi, пекучо теперiшнi працi полемiчно-iдеологiчного, критично-естетичного, свiтоглядного змiсту, якi не вмiщуються в поняття релiгiї, мистецтва, науки”. У зв’язку з цим необхiдно врахувати i таке поняття як „публiцистичнiсть”, яке утвердилося у журналiстикознавствi. Це дозволяє розмежовувати поняття власне публiцистики як певного виду творчостi з його внутрiшнiми законами i сукупнiстю жанрових модифiкацiй та певною властивiстю iнформацiйних, наукових, художнiх публiкацiй i усних виступiв, здатних виконувати, крiм своїх специфiчних завдань, ще й публiцистичнi функцiї. Публiцистичнiсть — проникнення характерного для публiцистики методу в твори не публiцистичнi за своєю основою. Публiцистичнiсть з’являється тодi, коли автор прагне зворушити реципiєнта, вплинути на його свiдомiсть, а, головне, зумовити вiдповiдну реакцiю. Змiнити не тiльки уявлення, а й поведiнку людини, стимулювати її вiдповiднi вчинки, тобто брати на себе спонукальнi властивостi. Поняття публiцистичностi органiчно охоплює широке суспiльне звучання, проблемнiсть, тенденцiйнiсть, полемiчнiсть i специфiчну, властиву саме для публiцистики образнiсть. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторiї, тiєю чи iншою мiрою виконує публiцистичнi функцiї, стає публiцистичним.
До речi, цитований уже М. Шлемкевич слушно акцентує увагу на тому, що публiцистика вiдiгравала особливу роль саме в українськiй iсторiї i пояснює її тим, що це „особливо наше, українське прагнення поєднати мислення i дiяння, прагнення до постiйної близини Духа i життя, виразниками якого були i Сковорода, i... новочаснi публiцисти” . Автор прогнозує, що й надалi наш менталiтет актуалiзуватиме розвиток саме цього виду духовної творчостi: „Коли сердечна туга i мрiя українства не в сферi абстрактних цiнностей, але i цiнностях, здiйснюваних i переживаних, i коли згiдно з цим темою українського мислення є щастя справедливого i одночасно гарного життя, тодi публiцистика буде й далi правдоподiбно осередньою i рiшальною силою тих шукань i прагнень” .
З огляду на сказане i у самiй постатi І. Франка, у широкiй сукупностi даних йому Господом i розвинутих мозольною працею творчих здiбностей художника найширшого дiапазону, вченого у рiзних сферах знань, вiд iсторiї, фiлософiї, економiки до мистецтвознавства, природознавства та психологiї, поєднаних iз активною громадянською позицiєю, ми повиннi чiтко i масштабно видiляти його публiцистику.
2. Вiдношення публiцистики Івана Франка до полiтики
Публiцистика найтiснiше пов’язана з полiтикою. І не тiльки у тому планi, що найчастiше трактує саме полiтичнi питання часу i є породженням та продуктом полiтичної дiяльностi. Своєрiднiсть цього виду творчостi ще й у тому, що справжнiй публiцист будь-якi життєвi питання, — i цим вона вiдрiзняється вiд „чистої” науки, — розглядає пiд полiтичним кутом зору, бачить суспiльно-полiтичний, фiлософський, людинознавчий аспект найрiзноманiтнiших явищ. І цим вона приваблива для пересiчного читача.
та естетичної думки потужна творча планета пiд назвою „Франко” не постане у всiй своїй величi, взаємозв’язаностi, а вiдтак у неповторнiй ролi у процесi нацiонально-полiтичного усвiдомлення українства.
а вона, як вiдомо, є найвишуканiшим видом брехнi. Мiльйони українцiв ще з шкiльної лавки засвоювали оповiдi про те, що вiн насамперед вивчав i пропагував марксизм, хоч сам до правовiрного марксиста не дорiс. Цим, до речi, користаються й досi деякi лжесоцiалiстичнi формування, виставляючи І. Франка своїм предтечею й кумиром.
його навiчно у ту чи iншу партiю чи фiлософську школу виявились аж нiяк не такою простою справою. Ми стикаємося iз настiльки самобутньою особистiстю, що вона за своєю багатограннiстю не вкладається у виробленi для масового вжитку зразки i стандарти. Як це давно склалося у полiтичних традицiях європейських демократичних країн, І. Франко мислив себе, як писав у листi до свого однопартiйця М. Павлика, „насамперед русином, а потiм радикалом”. Має рацiю Я. Грицак, який написав у книжцi про полiтичнi погляди письменника: „За все своє життя Франко був i драгоманiвцем, i марксистом, i фабiанцем, i радикалом, i нацiонал-демократом. Але жодне з цих означень не годиться для характеристики його громадської дiяльностi, не припасовується до його могутньої полiтичної постатi” .
Щодо неможливостi припасовування І. Франка до вiдомих фiлософсько-полiтичних систем, то тут не виникає жодних сумнiвiв. Але насмiлимося висловити припущення, що самi критерiї пiдходу до особистостi письменника не витримують критики. Ми пiдходимо до нього як до професiйного полiтика чи фiлософа. Та нi першим, нi другим вiн не був. Вiн неодноразово заявляв про те, що не збирався бути лiдером, вождем, що займався цим лише тому, що не було iнших, придатнiших для цiєї справи. Вiн дослiджував фiлософiю, економiку, як i право, але не створив i не збирався створювати власного фiлософського вчення чи власного економiчного та юридичного вчення. Вiн займався усiм цим, насамперед, як письменник i публiцист, як унiверсальний вчений-мислитель. І його працi у цих галузях були позначенi печаттю генiальностi, часто вартували бiльше, нiж студiї професiоналiв.
небажаних асоцiацiй з iншим поняттям — франкiзму iспанського походження, можна б запропонувати термiн „франковiзм”, хоча можна сумнiватися, чи поняття приживуться), у якiй є оригiнальна вiзiя людського прогресу, гуманiзму, обстоювання прав одиниць на свою сувереннiсть i прав нацiї на самостiйну, незалежну власну державу. Є теж критика завужених, одностороннiх догматичних доктрин, у тому числi марксизму, зокрема, теорiї класичної боротьби як релiгiї ненавистi мiж людьми, спрямованої проти консолiдацiї нацiї” .
Вiн усе життя мрiяв про „людське братерство нове”, але був нещадний у поборюваннi тих, хто пiд гаслом братерства розумiв такий собi концтабiр, у який силою заганялись цiлi народи, позбавленi навiть природнього права людини на рiдну мову, культуру i власну державу. І тому не уявляв людської спiльностi майбутнього без повного i беззастережного нацiонального волевиявлення.
Звiдси ключова iдея його життя останнiх десятилiть, яку вiн обстоює у багатьох листах i, насамперед, у публiцистичних творах, яка у кiлькох словах була сформульована на порозi ХХ ст.: „... синтезом усiх iдеальних змагань, будовою, до якої повинна йти всi цеглини, буде iдеал повного, нiчим не в’язаного i не обмежуваного... життя i розвою нацiї. Все, що йде поза рамами нацiї, се або фарисейство людей, що iнтернацiональними iдеалами радi би прикрити свої змагання до панування одної нацiї над другою, або хворобливий сентименталiзм фантастiв, що радi би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне вiдчуження вiд рiдної нацiї”.
2. 3. Франко не полiтик, а полiтолог
Франко не був полiтиком, а лише полiтологом. А це рiзнi речi. Вдаючись до метафорики, можна сказати, що вiн не був Мойсеєм, Вождем, а Мислителем, Пророком з неминучим компонентом касандризму, тобто iз здатнiстю передбачати, але без можливостi практично змiнювати хiд реальних подiй. Вiн робив чесно i генiально те, що мав робити i аналiзувати, радити, передбачати, застерiгати.
Якщо уважно вчитатись у публiцистику І. Франка початку трагiчного ХХ столiття, то вiн найрiшучiше виступав за незалежнiсть, державнiсть України. Це був результат глибокого аналiзу конкретно-iсторичної ситуацiї i безальтернативностi вибору для нацiї. Але як реалiст, вiн дуже боявся неготовностi українства до цього iсторичного кроку. Це була та риса, яку О. Пахльовська назвала „пронизливою iсторичною iнтуїцiєю”. Тому робив усе вiд нього залежне, щоб, по-перше, здолати, говорячи словами цiєї ж дослiдницi, роздвоєння-поєдинок мiж духом i розумом, коли перший не визнає поразки i живе її майбутнiм подоланням, а другий поринає у реальнiсть, де замало сили Духа, а потрiбна конкретна органiзацiйна робота i самовiддана праця суспiльства, насамперед її проводирiв” [26]. По-друге, вiн категорично застерiгав проти участi українцiв у загальноросiйських рухах та їх привабливих зовнi партiях на шкоду власним нацiональним iнтересам. Цю думку вiн недвозначно сформулював у статтi „З кiнцем року”, за яку на нього так образилась Леся Українка, а В. Ленiн обiзвав цей погляд реакцiйним. По-третє, І. Франко, який у свiй час сам захоплювався соцiалiзмом i марксизмом, категорично виступив проти спокуси давно вiджилого в Європi i все ще популярного в Росiї й Українi як її частинi марксизму та збiльшовиченого соцiалiзму.
Неприсутнiсть І. Франка у громадсько-полiтичних, вирiшальних для України процесах початку ХХ ст., про якi йшлося вище, треба пояснювати тим, що франковi iдеї та застереження не доходили до включеної у активний революцiйний процес маси людей, не були зрозумiлими i сприйнятими, а головне, не були зреалiзованими у силу несприятливих об’єктивних реалiй того революцiйного часу. Те, вiд чого застерiгав публiцист, сталося.
мiстах України, перебували у полонi демагогiчної марксистської iдеологiї, сповiдували соцiалiстичнi iдеї. Навiть певна частина галичан повiрили у те, що в умовах так званого соцiалiстичного будiвництва можна домогтись утворення суверенної української держави, за що жорстоко поплатилися власним життям у соловецьких таборах.
3. 1. Спiвпраця Франка у журналi "Друг"
"Революцiйно-демократична українська перiодика постала не звичайним шляхом органiзацiї видань з революцiйною програмою, а шляхом переродження та iдейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмовi до своєї монографiї "Українська революцiйно-демократична журналiстика" (Київ, 1959) О. І. Дей.
"Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофiльської студентської органiзацiї "Академический кружок", що iснував при Львiвському унiверситетi (аналогiчний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Вже на третiй рiк iснування "Академического кружка" члени цiєї органiзацiї вирiшили розпочати видавничу дiяльнiсть, маючи на метi випускати "Бiблiотеку повiстей", для чого члени гуртка отримали для перекладу рiзноманiтнi, як правило, другосортнi твори польської, французької та нiмецької лiтератури. "Бiблiотека повiстей" так i не була реалiзована (єдиний випуск мiстив оповiдання Антона Дольницького, члена гуртка, "Принада"), але вiдповiдальний комiтет вирiшив з 1 квiтня 1874 року видавати двiчi на мiсяць лiтературну газету розмiром в один аркуш, що мiстила б поезiї, науковi статтi, всячину та новини. Вiдповiдальним редактором став Ієронiм Кордасевич, заступник голови гуртка. У доборi матерiалiв брали участь А. Дольницький, С. Лабаш, О. Калитовський. Згодом об'єм видання було збiльшено до 1, 5 аркуша, тираж з 600 зрiс до 2000 примiрникiв. З приходом у жовтнi 1874 року у редакцiю Михайла Павлика, що був обраний секретарем комiтету, виникли розбiжностi у питаннi мови. Ось зразок протоколу засiдання комiтету, що водночас є iлюстрацiєю проблеми: "При дебатi о язицi роздiлились товаришi на двi партiї: Дольницький i Павлик требовали малоруського (живого) язика с правописью точно отдаючою звуки виговора, - Кордасевич же i Лабаш - аби язик "Друга" хилился больше до общерусского, вслiдствiє чого розiйшлися, не рiшивши нич. " Саме проти такої сумiшi росiйської, української та церковнослов'янської мов гаряче протестував Павлик, саме з нею боролися народовцi, i саме нею виходив "Друг". "Бесiда допотопна, нi то великоруська, нi то малоруська, нi то церковна. Сюжети не менш допотопнi, системи провiдної думки - нiякої, ось що далося сказати про "Друга" за першi роки його iснування, - писав Франко в 1878 роцi, - Розумiється, старi тiснолоби галицькi радувалися новiй газетi, славили нашу "многонадежную молодеж", - i "Друг", як i все в Галiцiї, благоденствував, не думаючи навiть, що є якiсь серйознi питання на свiтi, що є якийсь напрям, котрий повинен цiхувати всяку газету молодих, живих i гарячих людей".
В "Друзi", крiм перекладних творiв, а також творiв росiйської лiтератури, що не зазнавали на сторiнках журналу змiн, друкувалися проза та поезiя тогочасних галицьких авторiв, дуже слабкi i немiчнi з iдейного боку. Загальна атмосфера цiєї лiтератури, за словами Франка, вiдзначалася "в українському письменствi пам'ятним антрактном 1962-1872 рокiв, десятилiттям страшного i фатального затишку та застою, млявостi в публiчнiм i лiтературнiм життi, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом".
В такий журнал приходить у 1874 роцi Іван Франко, дебютувавши пiд псевдонiмом "Джеджалик" з сонетом "Народнiї пiснi", наступного року давши на конкурс на повiсть з життя Русi свою першу повiсть "Петрiї i Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналi свої поезiї, що яскраво видiлялися на сторiнках "Друга". Втiм, це був далеко не той Франко, що постає у подальшiй своїй творчостi. "Патрiотизму я тодi ще не знав, " - зазначає вiн у своїй автобiографiї. Та Франко був безсилий на цьому етапi змiнити концепцiю "Друга", його другосортнiсть та неперебiрливiсть, вiдiрванiсть вiд потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакцiї М. Драгоманов. Редакцiя "Друга" вступає у палку полемiку з Драгомановим, пiддаючи критицi його твiр "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросiйський патрiотизм".
Дискусiя щодо мовної орiєнтацiї, яка розпочалася в "Друзi" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання iдейно-естетичних питань про завдання iнтелiгенцiї, науки, лiтератури, журналiстики, що назрiли в суспiльствi. Питання iнтелiгенцiї було пiдняте вперше у "Друзi" у жовтневому номерi 1875 року у статтi Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас iнтелiгенцiя, - пише вiн, - не приносить желаємого хiсна нашiй народностi. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищi, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всi простi люде мають таку саму душу i так само бажают для себе пiльги в своїй нуждi матерiальнiй i моральнiй, котра якби тот тяжкий камiнь придавила їх до землi". Далi Павлик формулює призначення iнтелiгенцiї: бути серцем народу, що посилало б йому просвiту й народну свiдомiсть, вивчати мову i життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку iнтелiгенцiю, Павлик пропонує створити вiдповiдне студентське товариство, метою якого буде "ввести iнтелiгенцiю в саму середину народа, значит, аби кожна iнтелiгентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достиження своїх егоїстичних цiлей. Цiль такого общества має бути: тiсно зв'язати iнтелiгенцiю з народом, а не вiдрубати єї вiд народа".
Іван Франко вступив до "Академического кружка" в липнi 1875 року. Вже восени його вплив на редакцiю журналу рiзко зростає. Вiдповiдно вплив завзятого москвофiла С. Лабаша падає, до редакцiї приходять Іван Белей i Павлик, який, за його власними словами, "вступив у кружок з гадкою заговорити про хлопiв мiж тими, що з них колись має вийти iнтелiгенцiя". "Москвофiльство" Франка, що змусило його вступити саме до "А. К. ", а не до аналогiчної народовської органiзацiї, вичерпувалося активним ознайомленням з найкращими зразками росiйської лiтератури та журналiстики. Виникнення у "Друзi" нової течiї вiн пояснює так: "Каменем спотикання стало для "Друга" то, про що вiн так часто i самоувiрено говорив i спорив з другими пустозвонними львiвськими газетами, а особливо зi "Словом": язик i правопис. З кiнцем 1875 року обновилися в редакцiї "Друга" спори щодо язика, комiтет редакцiйний не мiг прийти до згоди, кожен член давав свої пропозицiї - розумiється, одна дурнiша вiд другої . За час сварки почали в редакцiї видiлюватися двi противнi сторони, одна бiльше консервативна, друга - бiльше поступова". Починаючи з зими 1876 року Франко i його однодумцi палко виступають у "Друзi" за народну мову. Нарештi, аж у серединi 1876 року, "Друг" оголосив офiцiйну вiдмову вiд язичiя на користь живих української та великоруської мови.
"Друга", повного вiдходу його вiд москвофiльської iдеологiї. Сам Франко, пояснюючи це явище, вiддавав належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником якого вiн сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публiцистичному вiддiлi. Треба зазначити, що, попри стереотипну думку щодо провiдної ролi Франка у "Друзi" як "Мойсея" вiд самого початку, у першi роки пiсля реорганiзацiї журналу чiльне мiсце в ньому як мислителя та публiциста належало Павликовi.
"Друга". Франко пише: "Без тямучих провiдникiв, без книжок, без поради i заохоти, ми йшли наослiп, читали, що впало в руки i не знали, що робити з тими хлопськими симпатiями, що у нас були принесенi з батькiвського дому, i з тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сел принесли до Львова. Тут тих симпатiй нiхто не подiляв, тим життям нiхто не цiкавився, нам казали вчитися "для хлiба", любити щонайбiльше "язик народа", а не сам народ. От тут-то в великiй пригодi нашому поколiнню став Драгоманов. " Драгоманов, передовий i неоцiнений мислитель, якого можна вважати предтечею Франка як культурного явища i "Схiдноукраїнським Франком" в планi масштабностi та рiзноплановостi таланту, фактично диктував iдейнi передумови для створення новiтньої концепцiї "Друга". Саме з його подання журнал стає в 1876 роцi в опозицiю як до народовської, так i до москвофiльської преси.
"Друг" повернувся iз доповiддю Павлика "Потреба етнографiчно-статистичної роботи в Галичинi". "Справжнє завдання iнтелiгенцiї - бути народовi старшим братом, "просто йти в люд i стати в його оборонi", - фактично повторює свою ж колись висловлену думку Павлик, апелюючи таким чином скорiше до народовських поглядiв на функцiї iнтелiгенцiї. В 1876 роцi Павлик i Франко ознайомлюються з творами Маркса, якi справляють на них хоч i менший, нiж Драгоманiвська теорiя, вплив, але змушують робити ще бiльшi акценти саме на проблемi захисту та взаємин з простим народом. В усякому разi, погляди Франка та Павлика на iнтелiгенцiю розходяться: Франка явно не влаштовує обмеження завдань iнтелiгенцiї етнографiчною та науково-просвiтницькою роботою серед селян (що успiшно проповiдувалося народниками Росiї).
Особливо ясно простежується передчуття приходу "нової iнтелiгенцiї" у рубрицi "Лiтературнi письма", яку веде у "Друзi" Франко, публiкуючи тут свої власнi роздуми та аналiз новiтнiх лiтературних творiв. "Головною цiхою всiх новiтнiх лiтератур є народнiсть, " - значиться в ІІ "Лiтературному письмi".
За свої неповнi два роки видання оновлений "Друг" вiдiграв вирiшальну, поворотну роль у галицькому письменствi. Новий метод, що пiзнiше набув назви "реалiзму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцiєю "Друга" альманаху "Днiстрянка". Але, вiдмовившися вiд наукової частини i наголосивши на публiцистицi та новiтнiй лiтературi, "Друг" потроху приходив до пропаганди марксизму, вiд чого вже в серединi 1876 "другiвцiв" почали застерiгати народовцi. Марксизм прийшов в Галичину через брошури, надрукованi у Вiднi, що спричинило перший в iсторiї Австро-Угорщини судовий процес над соцiалiстами. Таємна полiцiя почала активну боротьбу проти нової "iдеологiчної чуми", i однiєю з жертв цього переслiдування судилося стати журналовi "Друг".
Нападками на "Друг" з боку москвофiльської преси почався скрутний перiод в iсторiї журналу. "Академический кружок", що мав мало спiльного з новою iнкарнацiєю журналу, категорично протестував проти продовження його видання. Певний час Павлик i Франко боролися за вiддiлення "Друга" вiд "А. К. ", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна вiдповiдальнiсть за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерiв журналу, останнiй з яких з'явився 23 травня 1877 року. Пiсля цього на засiданнi "Академического кружка" москвофiльська його частина, користуючись вiдсутнiстю Франка та Белея, ухвалила вiдiбрати журнал у редакцiйного комiтету. Франко одразу ж перейнявся iдеєю створення видання з тiєю ж, що у "Друга", концепцiєю, але iншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвяченi цiй темi та баченню нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І. Мандичевського, а також повторного ув'язнення Павлика, що знаходився в лiкарнi. На судовому процесi вони жертовно зiзналися i вголос заявили про свої соцiалiстичнi переконання. Першим з них опинився на волi Павлик, i одразу ж почав пiдготовчу роботу для органiзацiї нового видання.
"Свiт"
Перiод iснування журналу "Свiт" - 1881-82 роки - позначений значним послабленням революцiйного руху радикалiв i посиленням їхнiх iдейних супротивникiв, москвофiлiв i особливо народовцiв. У 1880 роцi виникають видання, якiм судилося вiдiграти величезну, чи не вирiшальну роль в консолiдацiї галичан: журнал "Зоря" та газета "Дiло". Іван Франко спiвпрацює в "Дiлi" - на той час справдi передовому виданнi, що поставило собi за мету досягти компромiсу з москвофiлами - як спiвпрацював i в народовському виданнi "Правда", редаґованому тим самим В. Барвiнським, до його закриття у 1880 роцi. Виправдовуючи себе перед Драгомановим та iншими однодумцями, вiн називав єдиною причиною спiвпрацi в виданнях опонентiв жахливу фiнансову скруту. Насправдi ж Барвiнський зробив усе, щоб залучити до створення "Дiла" якомога бiльше молодих прогресивних авторiв, в тому числi i з-помiж радикалiв.
"українофiльська" преса на довгi роки посiла чiльне мiсце за популярнiстю серед галицьких українцiв всiх соцiальних верств. Проголошений Барвiнським курс на порозумiння з представниками iнших партiй допомiг "Дiлу" розширити свою аудиторiю за рахунок промосквофiльської або промарксистської частини галичан. Щоб конкурувати з народовцями, журналiстам-радикалам необхiдно було виробити якiсно нову концепцiю, навчитися помiркованостi, переосмислити саму iдею своїх видань.
"Батькiвщина" Ю. Романчука - була заснована в 1879 роцi i досягла великого успiху. Франко високо оцiнював редакторську майстернiсть Романчука та готовнiсть "Батькiвщини" йти на компромiс не тiльки з полiтичними опонентами, а з одвiчним "супостатом" галицьких українцiв - поляками. Але "Батькiвщина" не оцiнила крок назустрiч, який у 1881 роцi зробили Павлик та Драгоманов, запропонувавши виданню спiвпрацю. Романчук вiдмовив, пояснивши це розбiжнiстю у полiтичних поглядах. Сам Франко, хоч оцiнював "Батькiвщину" позитивно, всiляко вiдраджував Павлика вiд спроб єднання з народовцями.
Отже, з кiнця 1879 року Франко плекав новi плани щодо видання газети. Ним була написана програма видання, названого "Новою основою". Програма ця була, за сформованою вже традицiєю, складена здебiльшого з "розвiнчування та викриття" народовської та москвофiльської преси. Але з листiв Франка до Павлика та Драгоманова, з його власних нотаток збирається цiлiсний образ справдi доволi прогресивного видання, яке, незважаючи на вимушену стриманiсть (для замирення з цензурою), служило б для реалiзацiї та принесенню в маси Франкових вже набагато бiльш зрiлих та самостiйних iдей. "Нехай думки, котрi заступати буде "Нова основа", розходяться всюди, нехай вкорiнюються в усiх головах, нехай стають справдi основою для вироблення ясних, поступових переконань, основою для викликання нового, живiшого руху умислового у нас, для духовного з'єднання, для спiльної працi цiлої iнтелiгенцiї для народу!"
Одначе дозволу на видання газети Франко не отримав. Приводом до цього було те, що вiн не мав 24 рокiв i вiдповiдно до нового закону про пресу не мiг бути редактором, так само як i Іван Белей та Михайло Павлик. Спершу пiдставною особою-редактором погодився бути студент Степан Жидовський, але, побачивши, що в програмi "Нової основи" полiцiя пiдкреслила червоним "принцип колективiзму", злякався i вiдмовився. Белей i Терлецький радили вiдкласти видання "Нової основи" до наступного року, Франко ж наполягав на тому, що необхiдно виконати обiцянки (позаяк "Нова основа" була широко розрекламована серед прорадикальної молодi). Кошти на видання газети з великим трудом випрошувалися Франком у Великiй Українi. Драгоманов на цей раз видання не пiдтримав, i анi порад, анi допомоги вiд нього Франко не дiждався.
"Нової основи" було неможливе. Франко, потерпаючи вiд страшної скрути, спершу вступає до вiйська, а в березня 1880 року потрапляє до в'язницi, звiдки виходить лише у червнi. Тяжко хворий, Франко до осенi лiкується в рiдному селi, а в жовтнi, повернувшися до Львова, з новими силами вiдновлює дiяльнiсть з видання радикального видання.
Було вирiшено видавати щомiсячний журнал (до концепцiї власне газети "Нова основа" бiльше не поверталися), вiдповiдальним редактором якого став Іван Белей, а названо його було "Свiт". Фактичним редактором був Франко. Практичною метою журналу "Свiт" було, як писав Франко в одному з листiв до Драгоманова в листопадi 1880 року, було "спричинитися до збудження i пiддержання живiшого руху серед молодiжi i навiть серед люду". Теперiшню помiркованiсть Франка неможливо й порiвняти з юнацьким запалом 1878 року. "Соцiалiстiв в Галичинi так мало, вони так розсипанi i запудженi, що поки що годi й думати о якiй-небудь органiзацiї мiж ними. І до такої органiзацiї не швидко й дiйже, хоч тепер може надiятися печатним словом хоть що то повернути людей в той бiк". Це зовсiм не той Франко, що був упевнений у скорiй i легкiй перемозi марксизму в Галичинi i в цiлому свiтi.
"лiтературно-науково-полiтичної часописi", якою проголошений був "Свiт", була роздiлена на багато вiддiлiв, "департаментiв", кожен з яких мав редагувати вiдповiдний вiддiл газети. Але, виправдавши найгiршi сподiвання Павлика, студенти, на чию совiсть було вiддано бiльшiсть департаментiв, не виправдали довiри редакторiв, а Драгоманов i зовсiм вiдмовився вiд запропонованого йому iсторичного департаменту. Вiдтак Франко та Белей з декiлькома студентами мусили самi виконувати цю титанiчну роботу.
Журнал справдi був надзвичайно демократичним, в ньому, як писав сам Франко, вперше зустрiлися галицькi українцi, "малороси" та українськi емiгранти: Белей, Франко, Терлецький, О. Кониський, Б. Грiнченко, Драгоманов, Ф. Вовк. Одначе саме в "Свiтi" роль Франка була надзвичайно великою. Приблизно 6/10 обсягу всiх випускiв "Свiту" (у сiчня 1881-вереснi 1882 вийшов 21 номер) займали твори Франка. В усiх без винятку випусках "Свiту" друкувалася по частинах повiсть "Борислав смiється", також було опублiковане Франкове оповiдання "Добрий заробок". Іншi лiтературнi твори, публiкованi у "Свiтi", зокрема нариси О. Кониського, виглядали дуже слабко в порiвняннi з Франковими. Усю величезну редакторську роботу Франко провадив, знаходячися в Нагуєвичах.
"Свiту" було суцiльною кризою: наклади 250-300 екземплярiв, постiйнi позички та тисячнi борги, випрошування грошей у схiдноукраїнських однодумцiв. Франко, знаходячися в страшнiй матерiальнiй скрутi, водночас вiдмовив Кулiшевi, що запропонував йому спонсорувати "Свiт", що iдейно став би його, Кулiшевим, виданням. Франко продовжував спiвпрацювати в польськiй газетi "Praca", вкладаючи у "Свiт" всi отриманi гонорари.
Якщо в "Громадському друзi" промарксистськi виступи Франка виглядали схожими на манiфести, то у "Свiтi" вони набагато помiркованiшi, тема робiтничого класу осмислюється, як правило, через художнi твори (продовження "Бориславського циклу") та фiлософсько-економiчнi дописи на кшталт "Мислей о еволюцiї в iсторiї людськостi", де марксизм єднався з доволi слушними власними теорiями Франка.
Вiдносини мiж iнтелiгенцiєю та iншими суспiльними верствами, а також роль iнтелiгенцiї в суспiльствi залишалися одним з лейтмотивiв Франкового видання. На вiдмiну вiд попереднiх видань, основним зайняттям яких було викриття в дусi "Писем о галицькiй iнтелiгенцiї", "Свiт" присвячував набагато бiльше уваги конкретнiй програмi дiй передової iнтелiгенцiї та шляхам її реалiзацiї. Особливо в цьому планi прикметнi статтi Франка "Чи вертатись нам до народу?", "Кiлька слiв о тiм, як упорядкувати i провадити нашi людовi видавництва", "Чи ми хоч тепер прокинемось?". Одначе брак "викриття та розвiнчування" здавався недолiком "Свiту" Франковим товаришам: Павликовi, Белею та Драгоманову, якi дорiкали Франковi за "неувагу до життя галицької громадськостi". Белей продовжував викривальну лiнiю у статтях "В один час", "Про послiднiй вибiр посла до ради державної" тощо, в яких постраждали як москвофiли, чия дiяльнiсть справдi набула деяких геть кумедних рис (на кшталт урочистих поїздок до росiйського нумiзматичного товариства), так i найпрогресивнiшi на той час народовцi.
Найсерйознiша спроба задуматися над iнтелiгенцiєю в контекстi сучасностi була здiйснена Франком у власнiй передмовi до "Фауста" Ґете, що виходив накладом "Свiту". Говорячи про вiдсутнiсть поступової реалiстичної лiтератури в Галичинi, вiн пише: "Винна вся iнтелiгенцiя, котра в своїм безмежнiм заслiпленнi зве себе народом, суспiльнiстю: "Ми народ!", "Ми герої!" Адже ж будьте ласкавi, добродiї, зважити, що ви ж не то не народ, а навiть не частина народу. Рука - частина тiла; вiдiтни руку, тiло не зможе працювати. А ви що? Якої дiяльностi не мiг би виконувати народ - той правдивий народ - люд, той "великий незнайомець", якби вас не було? Оскiльки гiрше жилося б йому? А може обернути те питання i спитати, оскiльки лiпше? Не забувайте, добродiї ласкавi, що сяк, чи так, а ви все-таки паразити на його тiлi, їдцi, не робiтники, п'явки, не герої". Також у статтi "Чи вертатись нам до народу", написанiй як вiдповiдь до заклику священника Наумовича iнтелiгенцiї повертатися "назад до народу, вчити його вiри та любовi", читаємо: "І коли ви вернетесь до народа тiльки з любов'ю, коли взамiн за його хлiб, котрим вiн вас кормить, взамiн за його працю принесете йому тiльки "чистi" обряди схiдної церкви, а хоть би й саме Євангелiє Христове, то чи не думаєте, що тими "преєстественними благами" зарадите конкретнiй бiдi народа?" Далi Франко робить висновок, що є досить знаковим для нашого дослiдження: "У нас нема iнтелiгенцiї. У нас є тисячi людей письменних, але iнтелiгенцiї нема. "
У журналi "Свiт", як нiде досi у Франкових дописах, постає образ iнтелiгенцiї не як "слуг" народу, а радше проводирiв, аванґарду нацiї, що мусить вiдповiдати поставленому журналом гаслу "Наперед з народом!". "Інтелiгенцiя повинна бути передовсiм бути iнтелiгенцiєю, повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу, а вiдтак iнтелiгенцiя повинна зiдентифiкуватися, злитися з народом, стати серед нього як брат, як рiвний, як свiй, стати для нього адвокатом, лiкарем, вчителем, порадником, показчиком в дiлах господарських i добрим сусiдом та помiчником в усякiй нуждi. Інтелiгенцiя повинна жити з народом i мiж народом не як окрема верства, але як невiдлучна частина народу. Вона повинна не моральними попiвськими науками, але власним життям, власною працею бути примiром народовi. Повинна, як та культурна i освiтня закваска, пройняти весь органiзм народу i привести його до живiшого руху, до поступового зросту. Та тiльки ж такого зросту нiколи не буде, коли iнтелiгенцiя схоче iти в народ тiльки з євангелiєм та любов'ю. На практичнi нужди треба практичних способiв. Весь засiб знання, сили, науки, смiлостi i енергiї повинен бути використаний в службi народнiй. Всi новi думки, новi iдей, новi винахiдки людського розуму, все, що прояснює людський свiтогляд, влегшує людську працю, ущасливлює людське життя, все, що йде до свiтла, вiльностi, щастя, повинна та iнтелiгенцiя, мов чужеземну, але сильну рослину пересаджувати сквапно на наше поле, защеплювати пильно в серця i поняття нашого народу. Вона повинна вести його з поступом часу, повинна вчити його вiльнодумства на полi релiгiйному, правдивiй гуманностi на полi етичному, дружностi й асоцiацiї на полi економiчному. Вона повинна вести народ наперед, пiднiмати його до себе, а не вертатись до нього назад. Се наша рада, рада молодого поколiння, але се також тiльки один з радикальних лiкiв на нашу нужду. Се лiк повiльно дiючий. Але коли б показалася потреба швидше дiючих лiкiв, то вiд них iнтелiгенцiя не повинна оступатися, бо. на тяжку недугу треба радикального лiку. "
"Дiла", яке визначало завданням iнтелiгенцiї "боронити наш народ вiд всякого винародовлення, будити почуття руської народностi в найширших кругах, домагатися згоди й єдностi всiх русинiв для боротьби з недругами - хитрим євреєм i гордим ляхом, рятувати дорогi останки нашої батькiвщини".
"приготувати будущих робiтникiв коло поступового двигнення народу, приготувати ту широко образовану, твердої волi громаду, котра зможе те тiльки з щирими чуттями пiти в народ, але заразом зможе сильними руками порятувати його. " Нiяких планiв щодо порятунку українського народу (вiд Австро-Угорщини? Польщi? Самого себе?), окрiм загальних марксистських теорiй, Франко i його товаришi не плекали.
Ще одна позицiя, що фарбує у сумнiвний колiр нову Франкову програму розвитку iнтелiгенцiї: одним з її головних завдань вiн вважає роз'яснення народовi, "як можна уладити господарську асоцiацiю". Комунiстичнi догми Марксового вчення були настiльки недоречнi у iсторичному та соцiальному контекстi Галичини 1881-82 року, що навiть сам Франко, говорячи про статтю, що мiстила наведену цитату, писав: "Будую пiрамiду з болота".
"Свiт" за самою атмосферою свого видання був кризовим журналом. Раз у раз матерiали, що в ньому публiкувалися, ставали дедалi менш приступними для звичайного читача, Белей, безсилий пiд час вiдсутностi Франка, допускав до друку статтi, що радше були глибокими академiчними розвiдками, а не науково-популярними творами. Зрештою "Свiт" дiйшов до свого логiчного завершення, Белей перейшов на бiльш "хлiбне" мiсце в газету "Дiло", i та якiсно нова для Галичини преса, яку радянська критика звала "революцiйно-демократичною", замовкла на вiсiм рокiв. У 1886 роцi Франко планував, як логiчне продовження "Друга" - "Громадського друга" - "Дзвона" - "Молота" - "Свiту", розпочати видання журналу "Поступ", але цьому завадила фiнансова та полiтична ситуацiя. У 1882-1890 роках Франко займається лiтературною творчiстю, за його сприянням виходять альманахи "Ватра" (ред. В. Лукич), "Перший вiнок" (ред. Н. Кобринська та О. Пчiлка), збiрка "Веселка", матерiали для якої на прохання Франка зiбрали київськi студенти. Як це зазвичай бувало в Українi ХІХ столiття, альманахи стали простим способом продовження журналiстської дiяльностi без вiдповiдальностi, яку накладає на редакцiю перiодичне видання.
4. 1. Івана Франка, як постать в українськiй публiцистицi
очевидна для багатьох аналiтикiв та невтiшна для нас всiх iстина: пересiчний українець, навiть iнтелiгент, знає про Івана Франка, делiкатно кажучи, дуже мало. Йдеться навiть не про ритуали шанування його iменi, поклонiння генiальнiй особистостi, її титанiчнiй працi та iсторичним заслугам, хоч гiднiсть та зрiлiсть нацiї проявляється i у почуттi вдячностi до тих, хто її формував, був її духовним пастирем. Маємо пiдстави говорити про вину непослушенства, про те, що в силу об’єктивних, а ще бiльше суб’єктивних причин, iнтелектуальнi уроки Івана Франка не були сприйнятi в iсторичному минулому, не засвоєнi вони до кiнця сьогоднi.
Говорячи про доленоснi для нашого народу iсторичнi подiї початку ХХ ст., якi були роками „обудження й зриву Нацiї”, а також роками „наших фатальних iсторичних хиб i нацiональної слiпоти”, Євген Маланюк дуже точно наголосив, що саме тодi „трагiчно вiдчувалася н е п р и с у т н i с т ь саме Франка”. Є. Маланюк з болем писав про те, що почувши це iм’я, кожен здiймає шапку, тобто тут дiє якийсь „iнстинкт величi”, але „визнавана i вiдчувадана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сiмома печатями, яку мало хто намагається читати” . Драматизм ситуацiї поглиблювався тим, що упродовж бiльше половини минулого столiття творчiсть письменника, значна частина його спадщини, особливо публiцистики, перебувала не просто за символiчними сiмома печатями, а за цiлком реальними замками „спецхранiв”.
Не збираємося щось додавати до слушних думок багатьох сучасних дослiдникiв І. Франка, якi аргументовано доводять, що цього справжнього, багатогранного i багатоликого, повнокровного i неповторного у своїй величi художника i мислителя ми ще не змогли осягнути. Можемо навiть сказати, що лише останнiм часом з’являються ґрунтовнi монографiчнi працi про окремi гранi творчої особистостi письменника. Це, насамперед, книги Івана Денисюка, Михайла Гнатюка , Валерiя Корнiйчука ,Богдана Тихолоза та iнших авторiв.
Вiддаючи належне тому, що маємо у царинi збирання, публiкацiї, аналiзу й узагальнення публiцистики І. Франка, насамперед, академiком Михайлом Возняком, Володимиром Дмитруком, Олексiєм Деєм, Михайлом Нечиталюком, Іваном Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинiшнього суспiльства не тiльки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публiцистику i масову комунiкацiю, але й виходячи iз значно ширшого, фiлософського, соцiально-полiтичного вимiру ролi Івана Франка в iсторiї України, розвитку нацiонального iнтелекту. Навчально-методичнi, монографiчнi працi про Франка-журналiста присвячувалися окремим питанням i перiодам його дiяльностi, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманiтнiсть i полiтичну багатоаспектнiсть його творчостi.
у наукових розвiдках українських мислителiв у дiаспорi, брошурах i статтях, опублiкованих у наукових збiрниках та у перiодицi.
зрiлого, тверезого i результативного полiтичного думання, нашої здатностi оперативно оцiнювати дiйснiсть, щоб „рождати слова вагiтнi чином” (Є. Маланюк). Йдеться не тiльки про публiцистичний резонанс художнього i фiлософсько-полiтичного слова письменника, а й про те, як нам дорости до рiвня його масштабного мислення, тобто наскiльки українська публiцистика засвоїла уроки видатного мислителя.
Розвиток його здобуткiв не треба розумiти спрощено i прямолiнiйно. Писане ним пiдказувалось реальним життям, було вистражданим i артикульованим у рiзних формах. І той, хто стояв на подiбних з ним позицiях, не мiг не прийти до тих думок, того психологiчного настрою, до яких спонукало слово письменника. Це було його покликання, покладений на нього обов’язок, який вiн мусив втiлювати в життя. Бути провiсником, пророком, як його великий попередник Тарас Шевченко, — таке високе завдання суджено було йому виконувати, хоч сам вiн нiколи не говорив про це у високопарних висловах. Волiв називати себе скромним трудiвником у духовному царствi, орачем на зарослiй шкiдливим бур’яном народнiй нивi.
Майже всi дослiдники його творчої спадщини наголошують на тому, що вiн був реалiстом, мiцно тримався у своїх мистецьких пошуках грiшної землi i разом з тим, володiючи подиву гiдною поетичною фантазiєю, був яскраво вираженим типом дiонiсiйського митця з домiнуванням яскраво вираженого нацiонального iнтелекту. Оксана Забужко у першiй в умовах української незалежностi працi про франкiвський перiод у фiлософiї української нацiональної iдеї слушно наголосила на тому, що свої фiлософськi погляди І. Франко висловлював переважно у художнiх творах. Вона, як i iншi дослiдники, пише про зрощення у його творчостi фiлософського i художнього мислення, посилаючись на самого письменника, який наголошував на тому, що навiть у своїх статтях i рецензiях вiн не мiг позбутися цiлiсного, нерозчленованого, тобто художнього, а не чисто абстрактного, аналiтичного мислення.
У цьому контекстi конче необхiдно включити у почату розмову про духовну мiсiю І. Франка, про його болючi пошуки вiдповiдi на питання, яким шляхом має йти Україна, її народ у переломний момент iсторiї, щоб зайняти гiдне мiсце у народiв вiльнiм колi, його публiцистику. І не просто у планi цитування окремих думок, вирваних з контексту формулювань i закликiв iз численних статей, рецензiй, оглядiв, памфлетiв, полемiчних iнвектив І. Франка. Це робилось у масових масштабах майже протягом столiття. Маємо пiти далi i серйозно дослiдити цей вид лiтературної продукцiї в дуже складнiй i багатоманiтнiй системi його творчої спадщини i, що не менш важливо, ролi i мiсця публiцистики у виконаннi письменником тiєї справдi iсторичної мiсiї, яку доля поклала на його не такi вже й фiзично мiцнi плечi.
Отже, кiлька думок про те, яке мiсце займала публiцистика i чому саме публiцистика зiграла таку знакову роль у творчiй долi І. Франка. Насамперед, кiлькiснi вимiри. У передмовi до збiрки „У наймах у сусiдiв” письменник, пiдбиваючи пiдсумки власної працi за перiод до 1890 року, навiть з певним здивуванням для себе самого повiдомив, що iз майже 900 публiкацiй за чверть столiття 525, тобто значно бiльше половини, — це публiцистичнi та науковi статтi та ще понад 80 рецензiй. Разом з тим вiн робить висновок про вирiшальний вплив саме публiцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчiсть, розцiнюючи її як „початок школи полiтичного думання, якого в такiй формi i в такiм об’ємi не має, мабуть, нi одно слов’янське письменство” .
Треба зазначити, що цi пiдрахунки були зробленi i цi принциповi слова були сказанi ще до того, як розпочинався принципово новий етап у полiтичнiй та мистецькiй долi І. Франка. Попереду, тобто вже пiсля 1890 року, були вихiд iз радикальної партiї i проголошення спiльно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкiнцi 1999 року Української нацiонально-демократичної партiї, публiкацiї таких принципових статей, як „Поза межами можливого”, „Журнал i публiка” (1900), „Принципи i безпринципнiсть” (1903), „Дещо про нашу пресу” (1905), цитована передмова до збiрки „В наймах у сусiдiв” (1914), монографiя „Іван Вишенський i його твори” (1895), поем „Мойсей”, „Похорон” та iнших творiв.
На жаль, навiть побiжний аналiз сучасної української публiцистики, особливо з тiєї високої фiлософсько-полiтичної вершини, на яку пiднiс її власною творчiстю та думками про значення i роль публiцистичного слова І. Франко, засвiдчує величезне розходження мiж потребами часу та реальним станом функцiонування цього виду духовно-практичної дiяльностi. І це лише частина значно ширшої для сучасного українства проблеми присутностi І. Франка у суспiльно-полiтичних процесах. Як це не прикро, але можемо повторити цитовану вище думку Є. Маланюка про „неприсутнiсть Франка” i у нинiшнiх досить складних умовах. І. Франко i досi залишається недосяжним у своїй високостi не тiльки для пересiчних громадян, але й для тих, хто претендує називатися елiтою.
Про неспроможнiсть зрозумiти великого мислителя i сприйняти його уроки у сучасних умовах досить гостро поставив питання І. Моторнюк у статтi „Уроки „Мойсея” у зв’язку iз сторiччям появи вiдомої поеми [33]. Автор, використовуючи широкий iсторичний фон, слушно говорить про те, що українськi полiтичнi лiдери упродовж ХХ столiття не спромоглися стати тими бездоганними провiдниками нацiї, художнiй образ якого змоделював письменник.
У статтi багато справедливих та гiрких думок. Його тривога i бiль цiлком зрозумiлi та виправданi. До них не можна не прислухатись. Але автор надто прямолiнiйно i спрощено трактує складне питання. По-перше, І. Франко написав художньо-фiлософський твiр, а не полiтичну програму i навiть не iнструктивну статтю про те, як має дiяти полiтик. Наївним видається звинувачення М. Грушевського та iнших полiтикiв у тому, що вони „не читали або забули про неї” (поему „Мойсей”) чи настiйно радити нинiшньому Президентовi „прочитати уважно Франкового „Мойсея” i тодi, мовляв, ви спростуєте твердження, що „Мойсея” нема. По-друге, — i це вже значно серйознiше, — І. Франко писав свiй твiр напередоднi великої революцiйної бурi, вiдчуваючи, що вирiшуватиметься доля народу „у великiй страшнiй боротьбi”.
Суттєвим недолiком української, навiть точнiше, україномовної публiцистики є її зацикленiсть майже винятково на питаннях нацiонально-культурних. Особливо це характерно для письменникiв. І тут дуже помiтна вiдмiннiсть вiд досвiду І. Франка, який нiколи не вiддiляв нацiонального вiд соцiального. Вiн постiйно заглиблювався в економiку, у сферу фiнансових, податкових адмiнiстративно-правових стосункiв мiж людьми. Це особливо важливо сьогоднi, коли люди очiкують полiпшення якостi життя, нормалiзацiї правових стосункiв, наведення елементарного порядку у країнi.
забезпечення. Урядова полiтика Президента, насамперед, гостро i не завжди справедливо критикується — i це норма демократичного режиму. Але без належного iнформування, роз’яснення, тлумачення, тактовної та аргументованої полемiки з опозицiєю не можна розраховувати на успiх у практичнiй реалiзацiї задуманих акцiй. Можливо прихiд у Верховну Раду у складi демократичних партiй i блокiв поважних полiтологiв i журналiстiв позитивно вплине на змiну ситуацiї.
а не збiдненого, спотвореного Франка-полiтолога i публiциста, було б видання компактної книги його вибраної публiцистики i думок про цей вид творчостi iз змiстовною передмовою i коментарями. Печать його Духа повинна витати серед нас не тiльки у ювiлейнi днi.
Вiддаючи належне тому, що маємо у царинi збирання, публiкацiї, аналiзу й узагальнення публiцистики І. Франка, насамперед, академiком М. Возняком, В. Дмитруком, О. Деєм, М. Нечиталюком, І. Курганським та багатьма франкознавцями. Хочеться сказати, що не можуть задовольняти потреби нинiшнього суспiльства мiнiмальнi публiкацiї про Івана Франка не тiльки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публiцистику i масову комунiкацiю, але й виходячи iз значно ширшого, фiлософського, соцiально-полiтичного вимiру ролi Івана Франка в iсторiї України, розвитку нацiонального iнтелекту.
i полiтичну багатоаспектнiсть його творчостi. Коли цi роботи писалися, то пропускалося багато головного.
розвiдках українських мислителiв у дiаспорi, брошурах i статтях, опублiкованих у наукових збiрниках та у перiодицi.
Дослiджуючи публiцистичну спадщину Івана Франка можна дiйти висновку,що при всiй багатограннiй дiяльностi й титанiчнiй працi в особi Івана Франка виступав мислитель з широким свiтоглядом, який не тiльки дiйшов до наукового розумiння природи i суспiльства в iсторично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє iсторiї людства, для наближення, якого вiн невтомно i з гарячковою пристрастю трудився.
(заборон та приховувань творiв) мало дослiджене.
Список використаної лiтератури
1. Баган О. Іван Франко i теперiшнє становище нацiї. — Дрогобич, 1991; Жулинський М. „Признаюся, я нiколи не належав до вiрних тої релiгiї...” // Час-Time. — 1996. — Ч. 46-50; Лось Й. Іван Франко: мiсiя публiциста // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин: Матерiали Мiжнародної наукової конференцiї (Львiв, 25-27 вересня 1996 р.). — Львiв, 1998 та iн.
2. Василенко М. Нам треба Франкової сили i волi // Франко І. Я. Мозаїка iз творiв, що не ввiйшли до Зiбрання творiв у 50-ти томах / Упорядники З. Т. Франко, М. Г. Василенко. - Львiв: Каменяр, 2001. - С. 427 - 429.
3. Возняк М. Матерiяли до життєпису Франка (з додатком двох недрукованих його автобiографiй). - Київ, 1927. - 65 с.
4. Гнатюк М. Іван Франко в лiтературно-естетичних концепцiях його часу. — Львiв, 1999.
5. Грицак Я. „... Дух, що тiло рве до бою...”: Спроба полiтичного портрета Івана Франка. — Львiв, 1990.
6. Грицак Я. Пророк у своїй вiтчизнi. Франко i його спiльнота. - Київ: Критика, 2006. - 333 с.
7. Грицак Я. „... Дух, що тiло рве до бою...”. — Львiв, 1990. — С. 162.
8. Дей О. І. Революцiйно-демократична преса в Українi. - Київ, 1959.
9. Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин. — С. 16.
10. Денисюк І. Лiтературознавчi та фольклористичнi працi: У двох томах, 3 книгах. — Т. 1. — Львiв, 2005.
11. Дмитрук В. Нарис з iсторiї української журналiстики ХІХ ст. - Львiв, 1968.
12. Забужко О. С. Фiлософiя української iдеї та європейський контекст. Франкiвський перiод. — К., 1992.
13. Євшан М. Критика, лiтературознавство, естетика. - Київ, 1998.
14. Єфремов С. О. Історiя українського письменства. - Київ, 1995.
15. Забужко О. С. Названа праця. — С. 53.
16. Здоровега В. У майстернi публiциста. — Львiв, 1969; Прохоров С. Искусство публицистики. — М., 1990 та iншi працi.
17. Здоровега В. Теорiя i методика журналiстської творчостi: Пiдручник. — Львiв, 2004. — С. 224.
19. Іван Франко: статтi i матерiали // "Українське лiтературознавство", №11. - Львiв 1970.
20. Іван Франко у спогадах сучасникiв. - Львiв, 1956.
21. Корнiйчук В. Лiричний унiверсум Івана Франка: горизонти поетики. — Львiв, 2004
22. Кононенко П. П. Українська лiтература. Проблеми розвитку. - Київ, 1994.
23. Див., наприклад, Курганський І. П. Майстернiсть Франка — публiциста. — Львiв, 1974; Нечиталюк М. Ф. Публiцистика Івана Франка (1875-1886): Семiнарiй. — Львiв, 1972; Його ж. Оружием публiцистики: Вопросы истории, проблематики, идеологической функции, мастерства публицистики Ивана Франко. — Львов, 1981; Вiдповiднi роздiли iнших монографiй, численнi статтi у збiрниках, науковiй перiодицi.
// Там само.
26. Мочулинський М. З останнiх десятилiть життя Франка (1896-1916). Спогади i причинки. - Київ, 1928. - 284 с
28. Маляренко Л. Л. Іван Франко - редактор. - Львiв, 1970.
29. Нечиталюк М. Зачинатель теорiї публiцистики. Деякi питання теорiї публiцистики в iнтерпретацiї Івана Франка // Збiрник праць кафедри української преси. — Вип. 3. — Львiв, 2000. — С. 211-219.
30. Пахльовська О. Творчiсть Івана Франка як модель культурно-нацiональної стратегiї // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин. — С. 24.
32. Спогади про Івана Франка. - Київ, 1981.
34. Томалюк Н. Теорiя i методика журналiстської творчостi: Пiдручник. — Львiв, 2007. — С. 25.
35. Франко Іван. Зiбрання творiв: У 50 т. — Т. 37. — С. 484.
36. Франко І. Лист до О. М. Рошкевич. Львiв, 6 квiтня 1879 р. // Зiбрання творiв: У 50 т. - Київ: Наукова думка, 1986. - Т. 48. Листи (1874-1885). - С. 175.
39. Франко І. Лiтературно-критичнi статтi. - Київ, 1950.
40. Шлемкевич М. Новочасна потуга (iдеї до фiлософiї публiцистики) // Верхи життя i творчостi. — Нью-Йорк; Торонто. — Т. 5. — С. 111-112.
41. Якимович Б. Книга, просвiта, нацiя: видавнича дiяльнiсть Івана Франка у 70 - 80-х рр. ХІХ ст. - Львiв,1996. - 307 с.
Додаток А
Іван Франко народився в селищi Нагуєвичi Дрогобицького повiту в Схiднiй Галичинi, поблизу м. Борислав, в родинi селянина-коваля. Навчався спочатку в школi села Ясениця-Сiльна (1862—1864), потiм у так званiй нормальнiй школi при василiанському монастирi у Дрогобичi (1864—1867). У 1875 роцi закiнчив у Дрогобичi гiмназiю. У багатьох оповiданнях («Грицева шкiльна наука», «Олiвець») художньо передано окремi моменти з цiєї пори життя автора. З них довiдуємося, як важко було навiть обдарованому селянському хлопцевi, що на дев'ятому роцi втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освiту. Доводилося жити на квартирi у далекої родички на околицi Дрогобича, нерiдко спати у трунах, якi виготовлялися у її столярнiй майстернi («У столярнi»). Навчаючись у гiмназiї, Франко виявив феноменальнi здiбностi: мiг майже дослiвно повторити товаришам iнформацiю, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював змiст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класикiв, культорологiчнi, iсторiософськi працi, популярнi книжки на природничi теми.
Інтенсивнiй самоосвiтi гiмназиста сприяла зiбрана ним бiблiотека, в якiй нараховувалося близько 500 книжок i українською, й iншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркiяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством i красою української мови викликають у нього пiдвищений iнтерес до усної народної творчостi, стимулюють запис її зразкiв.
Восени 1875 р. Іван став студентом фiлософського факультету у Львiвському унiверситетi.
Першi лiтературнi твори
Активна громадсько-полiтична i видавнича дiяльнiсть та листування з М. Драгомановим привернули увагу полiцiї, i 1877 р. Франко, разом з Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким та iншими, був заарештований за соцiалiстичну пропаганду. Пiсля восьмимiсячного ув'язнення Франко ще активнiше включається в громадсько-полiтичну роботу, допомагає в органiзацiї гурткiв у Львовi, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрiдрiха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який пiсля конфiскацiї виходив пiд назвами «Дзвiн» i «Молот».
1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в пiдбурюваннi селян проти влади. Пiсля трьохмiсячного ув'язнення Франко перебував пiд наглядом полiцiї i був змушений припинити студiї в унiверситетi.
р.), «Борислав смiється» (1881 р.), «Захар Беркут» (1882 р.) та низка лiтературознавчих i публiцистичних статей.
Меморiальна дошка на будинку в Києвi на вулицi Богдана Хмельницького де в 1885 i в 1886 роках жив Іван ФранкоУ 1881 р. роцi Франко став спiввидавцем часопису «Свiт», пiсля закриття (1882 р.) якого працював в редакцiї часопису «Зоря» i газетi «Дiло» (1883—1885 рр.). Розiйшовшися з народовцями, якi побоювалися його радикально-соцiалiстичних i революцiйних iдей, Франко пробував заснувати незалежний орган i для здобуття пiдтримки двiчi їздив до Києва — 1885 i 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними дiячами, серед iнших з М. Лисенком i М. Старицьким, i в травнi 1886 р. одружився з О. Хоружинською. Пiсля невдачi з українським часописом Франко став спiвредактором польської газети «Kurier Lwowski». Перiод десятилiтньої (1887—1897 рр.) працi в польськiй (також «Przyjaciel Ludu») i австрiйськiй («Die Zeit») пресi Франко назвав «в наймах у сусiдiв».
Полiтична дiяльнiсть
1888 р. Франко деякий час працював у часописi «Правда». Зв'язки з надднiпрянцями спричинили третiй арешт (1889 р.). 1890 р. за пiдтримкою М. Драгоманова Франко стає спiвзасновником Русько-Української Радикальної Партiї, пiдготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає пiвмiсячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 i 1898 рр. Радикальна Партiя висувала Франка на посла вiденського парламенту i галицького сейму, але, через виборчi манiпуляцiї адмiнiстрацiї i провокацiї iдеологiчних i полiтичних супротивникiв, без успiху. 1899 р. в Радикальнiй Партiї зайшла криза, i Франко спiльно з народовцями заснував Нацiонально-Демократичну Партiю, з якою спiвпрацював до 1904 р., i вiдтодi покинув активну участь у полiтичному життi. На громадсько-полiтичному вiдтинку Франко довгi роки спiвпрацював з М. Драгомановим, цiнуючи у ньому «європейського полiтика». Згодом Франко розiйшовся з Драгомановим у поглядах на соцiалiзм i в питаннi нацiональної самостiйностi, закидаючи йому пов'язання долi України з Росiєю («Суспiльно-полiтичнi погляди М. Драгоманова», 1906 р.).
Поряд активної громадської i лiтературної дiяльностi, Франко продовжував свої студiї, спочатку в Чернiвецькому унiверситетi (1891 р.), готуючи дисертацiю про І. Вишенського, згодом у Вiденському; там 1 липня 1893 захистив докторську дисертацiю у вiдомого славiста В. Яґiча про духовний роман «Варлаам i Йоасаф».
Могила Івана Франка у Львовi. Скульптор Литвиненко Сергiй1894 р. Франко габiлiтувався у Львiвському унiверситетi з iсторiї української лiтератури, але професури не здобув через опiр намiсника Баденi i галицьких реакцiйних кiл. У 1894—1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видавав часопис «Житє i Слово», в якому серед iнших з'явилась його стаття «Соцiалiзм i соцiал-демократизм» (1897 р.) з гострою критикою української соцiал-демократiї й соцiалiзму Маркса й Енгельса. Критику марксизму, як «релiгiї, основаної на догмах ненависти i класової боротьби», Франко продовжив у передмовi до збiрки «Мiй Ізмарагд» (1897 р.).
З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тiсно спiвпрацював з НТШ (1899 р. став його дiйсним членом, 1904 р. — почесним), публiкуючи у «ЗНТШ» бiльшiсть своїх наукових праць, iсторико-лiтературних нотаток, рецензiй; Франко працював також в Етнографiчнiй Комiсiї, очолював Фiлологiчну Секцiю НТШ (1898—1908 рр.). Саме завдяки Франку i Грушевському НТШ стало фактичною академiєю наук напередоднi вiйни 1914 р. 1898 р. українська громада урочисто вiдзначила 25-лiтнiй ювiлей лiтературної дiяльности Франка. Покинувши в 1897 р. журналiстику, до чого призвела його стаття у вiденськiй газетi «Die Zeit», в якiй вiн назвав Мiцкевича поетом зради (Der Dichter des Verrates), Франко повнiстю вiддається спiльно з Грушевським i В. Гнатюком редагуванню «Лiтературно-Наукового Вiсника»; фактично вся редакцiя була в руках Франка.
З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погiршився, однак вiн продовжував працювати до кiнця свого життя. За останнiй перiод вiн написав «Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури» (1910 р.), «Студiї над українськими народними пiснями» (1913 р.), здiйснив велику кiлькiсть перекладiв з античних поетiв. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарiчний ювiлей лiтературної працi Франка.
|
