Історiя телебачення
РЕФЕРАТ
на тему:
«ІСТОРІЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ»
Думка про бачення на вiдстанi виникла в людства ще в далекiй давнинi. Прикладом тому можуть служити киплячi чани жерцiв i магiв, кришталевi кулi чаклунiв i провiсникiв, чарiвна тарiлка з яблуком, яке оберталося, i багато iнших казково-мiфiчних винаходiв. Згадування про передачi зображення i звуку на вiдстанi можна зустрiти в легендах, мiфах, переказах i казках у всiляких народiв свiту. Однак, своє втiлення в реальнiсть подiбнi уявлення одержали лише тiльки через безлiч рокiв, коли рiвень науково-технiчного прогресу досяг необхiдно високого рiвня.
Поява телебачення нерозривно i прямо зв'язано з винаходом радiо i кiнематографа.
Олександр Степанович Попов, скромний викладач фiзики, поставив на службу людству електромагнiтнi коливання, вiдкритi Г. Герцом i 7 травня 1895 року явив свiту свiй винахiд – радiо.
винаходу зовсiм точно вiдбивало його назву — «радiотелеграф». Передати по радiо, власне, що звучить слово вдалося лише в 19 роцi XX столiття.
Винахiд кiнематографа зв'язують з iменами Огюста i Луї Люм’єр. Сини французького фабриканта, який займався виробництвом фотоприладiв, винайшли в 1895 роцi апарат, який поклав початок розвитку синематографу i кiноiндустрiї, зiграв основну роль у появi телебачення.
Радiо i кiно породили сучасне телебачення — спосiб перетворювати радiосигнали, нечутнi i невидимi, у звуки i зображення, якi рухаються.
Заслуга введення в побут самого термiну «телебачення» належить штабс-капiтану росiйської армiї К. Д. Перському. Вiн першим вжив цей термiн у своїй доповiдi «Сучасний стан питання про електробачення на вiдстанi (телевiзування)», зробленому в Парижi на Всесвiтньому конгресi електротехнiкiв у 1900 роцi.
Ідеї створення електричної системи для передачi рухливого зображення на вiдстань висловлювалися ще в 70-i роки XIX столiття. Ґрунтувалися цi iдеї на чисто теоретичних засновках (можливостi фiзичних експериментiв були в ту пору незначнi). Але тiльки в серединi 20-х рокiв двадцятого сторiччя промислово-технiчна база розвилася настiльки, що виникла можливiсть практичної реалiзацiї теоретичних принципiв телебачення, висунутих за пiввiку до того.
Ідеям i експериментам по передачi на вiдстань рухливого зображення передували iдеї й експерименти по передачi зображення нерухомого.
Виходячи з принципу «факсимiльної телеграми», висунутого шотландцем А. Бейном у 1842 роцi, який працював у Росiї, iталiєць Д. Козеллi винайшов (у 1862 роцi) «хiмiчний телеграф», за допомогою якого можна було передавати по проводах зображення — малюнок або текст. Телеграф цей був випробуваний на лiнiї зв'язку Петербург — Москва, але не одержав визнання. Щоб передати зображення по «пантотелеграфу Козеллi», малюнок або текст потрiбно було витравити на мiднiй пластинцi, потiм у приймаючому пунктi аналогiчну пластинку пiддати настiльки ж тривалiй хiмiчнiй обробцi. Коротше кажучи, винахiд Козеллi виявилося практично безглуздим, тому що мiж Москвою i Петербургом уже функцiонувала залiзниця i потяг мiг доставити зображення майже за той же час, що для цього було потрiбно при використаннi «хiмiчного телеграфу».
У 1880 роцi росiянин учений Порфирiй Іванович Бахметьєв (широко вiдомий як фiзик i бiолог) запропонував теоретично цiлком можливу телевiзiйну систему, названу ним «телефотографом». Заслуга Бахметьєва перед наукою полягає в тому, що вiн хоча i не побудував апарат, але висунув перший з основних принципiв телебачення — розкладання зображення на окремi елементи для послiдовної їх передачi на вiдстань. (Незалежно вiд Бахметьева iдею про розкладання зображення на елементи висловив португалець Адрiановi дi Пайва.) Нiмець Пауль Нiпкiв запропонував здiйснити розкладання (розгорнення) зображення за допомогою обертового диска, що має ряд невеликих отворiв, розташованих по спiралi. Запатентований у 1884 роцi диск Нiпкова довго не знаходив практичного застосування; сам учений вперше побачив свiй прилад у дiї лише в 1923 роцi на однiй з мiжнародних виставок радiоапаратури, встигнувши до цього часу забути про свiй винахiд, зроблений ще в студентськi роки.
У 1888 — 1889 роках професор Московського унiверситету Олександр Григорович Столєтов, вивчивши так називаний «зовнiшнiй фотоефект» (здатнiсть деяких металiв пiд впливом свiтла випускати електрони), створив фотоелемент. Досягнення Столєтова вiдкрило принципову можливiсть безпосереднього перетворення свiтлової енергiї в електричну.
Спираючись на це вiдкриття, викладач петербурзького Технологiчного iнституту Борис Львович Розiнг у 1907 роцi запропонував (i запатентував у Росiї i за кордоном) iдею, що без принципових змiн збережена в дiючих i зараз телевiзорах. Ідея ця полягала в тому, щоб використовувати для перетворення електричних сигналiв у свiтловi точки видимого зображення катодну (електронно-променеву) трубку, створену англiйцем В. Круксом i вдосконалену нiмецьким ученим К. Брауном. Катодна трубка, вiдповiдно видозмiнена, постаченою безлiччю складних i тонких пристроїв, — основа сучасних телевiзорiв: нинiшнiй телеекран — не що iнше, як сплюснений торець катодної трубки.
Б. Л. Розинг сконструював трубку, у якiй потiк електронiв (катодний промiнь), викликаний фотоефектом, «бомбардує» торець, покритий зсередини шаром речовини, здатного пiд впливом катодного променя свiтитися. Телевiзiйне зображення (градацiї свiтла i тiнi) виникає як результат бiльшого чи меншого по iнтенсивностi свiтiння визначених дiлянок екрана. Вiдзначимо, що в розробцi Розинга аналiз зображення здiйснювався за допомогою оптико-механiчного (дзеркально-барабанного) пристрою, а синтез (розгорнення) зображення здiйснювалося без використання оптико-механiчного пристрою, як це стало неодмiнним для електронних телевiзiйних систем лише до середини 30-х рокiв.
9 (22) травня 1911 року Розинг продемонстрував на скляному екранi електронно-променевої трубки телевiзiйне зображення. Передавалося зображення решiтки, помiщеної перед об'єктивом передавача. Це був найбiльш сприятливий, з погляду передачi, варiант.
iменi почесного члена товариства К. Ф. Сименса.
Перша свiтова вiйна змiнила характер роботи Розинга — йому довелося переключитися на виконання завдань вiйськового вiдомства. Лише пiсля закiнчення громадянської вiйни вiн вiдновив свої дослiдження в Ленiнградськiй експериментальнiй електротехнiчнiй лабораторiї й у 1922 роцi одержав державний патент на «радiотелескоп», на додаток до отриманого ним у 1911 роцi «Привiлею № 18076» на перший у свiтi електронний телевiзор.
У 1926 роцi в першому номерi журналу «Наука i технiка» Розинг опублiкував роботу «Електрична телескопiя (бачення на вiдстанi). Найближчi задачi i досягнення». У цiй статтi автор у всiх подробицях описав усi тi досягнення i функцiї, якими володiє телебачення наших днiв.
Б. Л. Розинга по справедливостi варто вважати батьком електронного телебачення. Але в телебачення немає єдиного винахiдника: багато хто i багато вчених i iнженери повиннi були об'єднати свої зусилля, повиннi були успадковувати один одному, повиннi були обмiнюватися iдеями i вiдкриттями, для того щоб телебачення через десятилiття пiсля дослiдiв Розинга стало тим, що воно є.
Пiсля 1920 року в країнi придiлялося багато уваги розвитку телебачення. Не проходило мiсяця, щоб центральнi газети не повiдомляли про бiльш-менш плiднi спроби передачi зображення на вiдстань.
16 грудня 1925 року, що на V з'їздi радянських фiзикiв Л. С. Термен зробив доповiдь «Бачення на далеку вiдстань» i продемонстрував на екранi зображення живої руки, що рухається.
Однак система дальнобачення Лева Сергiйовича Термена вiдразу ж була засекречена в зв'язку з планами використання її в прикордонних вiйськах. Попередньо її приймач установили в кабiнетi наркомвоєнмора К. Е. Ворошилова, а передавач — у дворi наркомату. Пiзнiше маршал С. М. Будьонний згадував, як вони з Ворошиловим майже безпомилково впiзнавали людей, на яких була спрямована телекамера. І хоча подальшого практичного розвитку ця робота Термена не одержала, сучасники високо її оцiнили.
Також iстотну роль у розвиток телебачення внiс i ташкентський винахiдник Борис Павлович Грабовський. Його винахiд «телефот» мiг здiйснювати передачу низькоякiсного зображення на кiлька метрiв, а потiм i на велику дистанцiю. Однак, до 1929 року, до iдеї електронного ТВ у Москвi охолонули — на новний хiд йшла пiдготовка до вiщання малорядкового, «далекобiйного», доступного «пролетарям усiх країн» механiчного ТВ iз диском Нiпкова. Радiоаматори СРСР приймали з-за кордону саме такi передачi. Слiди роботи ташкентського ентузiаста загубилися в бюрократичних архiвах...
На жаль, винаходи Грабовського i Термена не вплинули скiльки-небудь iстотно на хiд розвитку вiтчизняної телевiзiйної технiки. Наставав час колективних, добре органiзованих i спрямованих дослiджень, що спиралися б на могутню технiчну базу.
У 1930 роцi у Всесоюзному електротехнiчному iнститутi була створена лабораторiя телебачення на чолi з Павлом Васильовичем Шмаковим. Вона приступила до розробки i побудови передавального пристрою i приймача (з диском Нiпкова) механiчного телебачення. Система давала зображення, розкладене на 30 рядкiв (1200 елементiв). Електричнi сигнали, що несуть зображення i звук, передавалися роздiльно, отже, для прийому телепередачi були потрiбнi два радiоприймачi, один iз яких мав телевiзiйну приставку. Тому що електричнi сигнали перетворювалися у свiтловi за посередництвом неонової лампи, що випускає променi червоної частини спектра, екран механiчного телевiзора свiтився рожевим свiтлом (сучасний монохромний телевiзор має екран блакитного свiтiння, а до 40-х рокiв свiтiння екрана було зеленим).
Велику роль у розвитку технiки телебачення 30-х рокiв зiграли приймаючi дiяльну участь у розробцi й освоєннi промисловiстю приймально-передавальної апаратури iнженери i ученi В.І. Архангельський, Г. В. Брауде, І. С. Джигiт, І. Е. Горон, Л. А. Кубецький, А. Ф. Шорiн, А. П. Констянтинiв.
30 квiтня 1931 року «Правда» надрукувала повiдомлення: «Завтра вперше в СРСР буде зроблена якiсна передача телебачення (дальнобачення) по радiо. З короткохвильового передавача РВЕІ-1 Всесоюзного електротехнiчного iнституту (Москва) на хвилi 56,6 метра буде передаватися зображення живого обличчя i фотографiї».
Незабаром почалася пiдготовка до регулярного вiщання. З будинку Всесоюзного електротехнiчного iнституту передавач був перевезений на Нiкольську вулицю, будинок 7, у Московський радiотехнiчний вузол.
станцiй у першi роки регулярного телебачення в СРСР обiгнало розвиток прийомної мережi.)
Власне, телебачення початку 30-х рокiв i здiйснювало рiшення тiльки цiєї задачi — впровадження iдеї телебачення. Телевiзiйне вiщання було ще незручно виконувати нi одну з функцiй, яке виконує сьогоднiшнє телебачення; воно ще не мало роль нi полiтико-iнформацiйної, нi естетичної, нi пiзнавальної, не мало соцiально-педагогiчного значення, але воно впроваджувало iдею телебачення.
15 квiтня 1932 року «Правда» повiдомила, що Ленiнградський завод «Комiнтерн» приступив до вироблення перших 20 радянських телевiзорiв. Це було дуже важливе повiдомлення — доти в нашiй країнi малися тiльки саморобнi телевiзори, виготовленi в лабораторiях чи просто кустарно. У 1933-1936 роках промисловiсть випустила бiльш 3 тисяч механiчних телевiзорiв марки «Б-2» з розмiром екрана 3x4 см. Телевiзор пiдключався до радiомовного приймача замiсть гучномовця.
Паралельно з розвитком механiчного телебачення iнтенсивно велися роботи i по розробцi телебачення електронного. У 1931 роцi Семен Ісидорович Катаєв у здiйснення давньої iдеї Розинга сконструював передавальну трубку, названу їм «радiоком». Її вiдмiнна риса — так звана мозаїка, що складається з дрiбних свiтлочутливих осередкiв, у кожнiй з який пiд дiєю свiтла накопичується електричний заряд. Мозаїка дає можливiсть рiзко збiльшити чiткiсть i внаслiдок цього — розмiр зображення.
Показалося нерацiональним розвивати його далi — столiття телебачення електронного рахували вже наставшим. Однак, як з'ясувалося дуже незабаром, промисловостi потрiбно було ще освоїти виробництво нової апаратури. Тому 11 лютого 1934 року досвiдченi передачi механiчного телебачення були вiдновленi, а з 15 листопада 1934-го стали регулярними. Остаточно вони припинилися в Москвi лише в квiтнi 1940 року, коли вже працював новий Московський телецентр на Шаболовцi (у Києвi механiчне телебачення зберiгалося до початку вiйни).
Лiтература
1. Багiров Е., Кацев І. Телебачення. XX столiття. Мистецтво. - М., 1988.
Недiля, М., 1999.
3. Саппак В. Телебачення i ми. Мистецтво, М., 1983.
4.
Юровский Ю.. Телебачення - пошуки i рiшення. Мистецтво, М.,1984.
| 
