Труднощi становлення нацiональної преси на Схiднiй Українi початку ХХ ст. Мовна проблема
Галина Степаненко
Труднощi становлення нацiональної преси на Схiднiй Українi початку ХХ ст. Мовна проблема
бiлiнгвiзму, який був обумовлений не тiльки нацiональним складом населення. Численнi цензурнi заборони, полiтичнi репресiї, «мововбивчi» настанови росiйського уряду проти українського народу значно сповiльнювали розвиток рiдної культури та мови, зокрема. У зв’язку з цим на сторiнках тодiшнiх виданнях доволi часто можна було спостерiгати статтi вiдомих українських публiцистiв стосовно болючої теми.
У журналi «Рада» за 1906 рiк (Ч. 70, С. 1) був надрукований матерiал Дмитра Дорошенка
, в якому вiн коротко, проте дуже влучно характеризує актуальне на той час питання українiзацiї народних шкiл. Акцент робиться на тому, що суспiльство повинно бути готовим до впевнених крокiв уперед – мають бути створенi вiдповiднi кадри народних вчителiв, якi б передали свої знання дiтям, а також виготовленi необхiднi книжки для безпосереднього процесу навчання. Автор наголошує, що за тих умов, коли вже Мiнiстерство потрохи зрушило зi своєї принципової позицiї щодо української мови в народних школах, то українцi просто зобов’язанi не проґавити дану можливiсть та зробити все можливе, щоб цей процес набрав чималих обертiв.
Надзвичайно розумна та талановита жiнка-публiцист Людмила Старицька-Черняхiвська
з життя редакцiї. Авторка у доволi сатиричнiй формi передає проблеми нацiональних видань на той час на прикладi журналу «Поради». Мова йдеться про те, що у редакцiю приходять гнiвнi листи iз зауваженнями та докорами стосовно мови написання «Порад». Читачi обуренi, адже зовсiм не розумiють архаїзмiв та «галицизмiв»: «Ну хто ж казав коли де “рух”? В сiм словi чисто лядський дух. Казати треба “на рушення”», «Який правопис ви взяли, ще й апострофи завели! Навiщо й сi дурнi притички попритинали, мов телички?». Таким чином передплатникiв у видання майже немає, ситуацiя на гранi фолу. Але все ж таки один iз дiйових осiб твору – поет – втiлює загальний образ борця за справжню українську мову i надихає iнших вiрити в її силу та не пiддаватись нiяким сумнiвам.
На сторiнках журналу «Днiпровi хвилi» 1912 року (№22, С. 302-306; №23-24, С. 319-324; №1, С. 5-7) було надруковано статтю пiд назвою
М. Жученка
(псевдонiм Дмитра Дорошенка). Причиною написання цього матерiалу послугувала книжка «Криве дзеркало української мови», яку видав вiдомий український письменник Іван Нечуй-Левицький. Вiн вбачає «кривим дзеркалом» тодiшню лiтературну українську мову, якою друкуються «ЛНВ», «Українська хата», «Село» та iншi журнали, а також зазначає, що мова цих видань дуже вiдрiзняється вiд народної мови, адже у нiй повно незрозумiлих галицьких слiв та зворотiв. Таким чином, Дмитро Дорошенко у своїй статтi апелює деяким думкам та пом’якшує надто гостру позицiю письменника, зазначаючи, що «ми згоднi, що взагалi наша лiтературна мова ще дуже невироблена…але нам здається, що Левицький не з того кiнця заходить, як би слiд…». Автор починає роздуми iз пошуку причин, якi спонукали виникненню такої неоднозначної ситуацiї навколо мови, яка б узагалi мала бути неподiльною та єдиною для всього українського народу. Далi публiцист наводить багато позитивних та негативних аргументiв, робить аналiз фактiв стосовно надднiпрянської говiрки та галицького дiалекту. А у висновку Дмитро Дорошенко зазначає, що все-таки лiтературна українська мова повинна бути ближче мовi Надднiпрянської України, теж саме стосується й правопису – вiн має бути простiшим, без зайвих ускладнень.
У 1916 роцi журнал «Украинская жизнь» (№3-6) росiйською мовою опублiкував матерiал вiдомого українського громадсько-полiтичного дiяча, лiтературного критика та публiциста Сергiя Єфремова
, яка мала назву «Мартиролог українського слова»
. Взагалi дана стаття є доповiддю, що була призначена автором для з’їзду журналiстiв, який мав вiдбутись у Москвi пiд виглядом загальних зборiв московського товариства дiячiв перiодичних видань та лiтератури. Проте цей захiд так i не вiдбувся, тож читачi мали змогу ознайомитись iз ним лише на сторiнках журналу. Свою статтю автор починає словами: «У Росiї нинi української преси нема», тим самим зазначивши подальше русло розмови, та визначивши ключову фразу усiєї доповiдi. Сергiй Єфремов у дуже емоцiйнiй формi розповiдає про занепад та глибоко критичний стан друкованого слова в Українi. Уся стаття – це, нiби, невеличкий екскурс в iсторiю нацiональної лiтератури та публiцистики, мови та видань. Починаючи iз XVIст. i завершуючи початком ХХ ст., здiйснюється аналiз усiх подiй, якi, тим чи iншим чином, мали безпосереднiй вплив на становлення вiтчизняного друку, велика увага придiляється українсько-росiйським полiтичним стосункам, як визначальному вектору у цьому болючому питаннi. Своєю доповiддю автор намагається хоч якимсь чином «достукатись» до росiйських вельможних, заявити про право на iснування української свободи слова та друку, хоч i сам схиляється до тiєї думки, що це майже утопiя.
Отже, мовна проблема на початку ХХ ст. на територiї Схiдної України дiйсно iснувала та була досить актуальною (про що свiдчать проаналiзованi статтi). Виражена вона була як у внутрiшньо нацiональних непорозумiннях та чварах, так i пiд тиском держав-сусiдiв.
|
