Публiцистика Е. Хемiнгуея
Днiпропетровський нацiональний унiверситет
Факультет систем i засобiв масової комунiкацiї
Кафедра масової i мiжнародної комунiкацiї
Курсова робота
Публiцистика Ернеста Хемiнгуея
Виконавець: студентка гр. ЗЖ-06
Керiвник: канд. фiлол. наук,
доцент Гудошник О. В.
Днiпропетровськ 2009
ЗМІСТ
Вступ
1. 1 Життєвий шлях Ернеста Хемiнгуея
1. 2 Напади захiдних критикiв на творчiсть Е. Хемiнгуея
1. 3 «Канзас-Сiтi стар» - професiйна школа журналiста Ернеста Хемiнгуея
2. 1 Тема фашизму в публiцистицi Хемiнгуея
2. 2 Репортажi Хемiнгуея про Радянську Росiю
Список використаної лiтератури
ВСТУП
Найважча рiч в свiтi – писати просту, чесну прозу про людину Е. Хемiнгуей
про полювання в Африцi. Вiн пише про народного комiсара закордонних справ Чичерiна i про Марселе Кашене, вiн бере iнтерв'ю у Клемансо i в Муссолiнi, розповiдає про назрiвання революцiї в Іспанiї i про наближення загрози другої свiтової вiйни. Нариси про полювання або рибну ловлю були для Хемiнгуея невiд’ємнi вiд самого процесу людського iснування.
Об’єктом дослiдження даної курсової роботи є Ернест Хемiнгуей, а предметом дослiдження – його публiцистика. У цiй роботi ми займемося аналiзом репортажiв, щоб глибше i ширше зрозумiти iнтереси Хемiнгуея, його погляди, його "пiдтексти".
Зiбранi воєдино статтi i репортажi Хемiнгуея змушують по-новому поглянути на його журналiстську дiяльнiсть. Перш за все впадає в очi багатство життєвого матерiалу, зiбраного Хемiнгуеєм-журналiстом. Цiкавий далеко не повний перелiк тих країн, в яких вiн побував i про якi писав: Канада, Іспанiя, Швейцарiя, Францiя, Італiя, Нiмеччина, Туреччина, Грецiя, Болгарiя, Кенiя, Куба, Бiрма, Китай.
Вважаємо, цю тему актуальною через те, що серед рiзноманiтних чинникiв, якi вплинули на формування Хемiнгуея-письменника, вирiшальну роль, поза сумнiвом, зiграла журналiстика, вона стала основним iнструментом його лiтературного учнiвства, яке, за словами самого письменника, продовжувалося до кiнця його днiв. "Я буду вчиться до самої смертi, – говорив вiн у 1949 р. – Бовдури думають, що опанували майстернiсть. Але я знаю – нiхто не досяг досконалостi..." [12, с. 48].
Протягом восьми рокiв – з 1916 по 1924 р., коли стали з'являтися першi лiтературнi твори Хемiнгуея, - журналiстика залишалася головною силою, що формувала стиль i життєвi установки письменника, якими вiдрiзняються всi його зрiлi роботи.
Розглядаючи тему курсової роботи, ми звернемося до бiографiї письменника, зазначаючи найважливiшi життєвi подiї. Виходячи з формулювання теми роботи, зробимо акцент саме на дiяльностi Хемiнгуея у рiзних редакцiях.
Завдяки критичним матерiалам, якi надходили в бiк Е. Хемiнгуея, спробуємо спростувати закиди лiтературознавцiв та критикiв, а також твердження, що письменник не мав жодних полiтичних уподобань.
- змусити оточуючих повiрити у його хоробрiсть.
Роздiл 1. Формування Хемiнгуея-публiциста
Нiхто не може показати свiту, який я є, яскравiше, нiж це змiг зробити я сам. Нiхто не може втаїти себе вiд побратимiв, оскiльки кожен вчинок людини, кожен акт творчостi говорить про його автора. Я розповiдаю людям все про себе в своїх книгах. Е. Хемiнгуей
захоплювався природою, полюванням, рибною ловлею. Мати — музикою, їх син успадкував вiд матерi любов до мистецтва, артистизм, почуття ритму (воно пiзнiше стало однiєю з особливостей його прози), якi своєрiдно поєднувалися з любов'ю до природи, мисливства та спорту. Вiн отримував насолоду, слухаючи музику, захоплювався живописом, багато читав i не уявляв собi життя без рибалки, полювання, без лiсiв, гiр i моря.
У школi йому все давалося легко. Улюбленець вчителiв, вiн дивував їх своїми нестандартними творами. Юнак захоплювався лiтературою, дуже багато читав. З англiйських авторiв йому найбiльше подобалися Чосер, Шекспiр, Стiвенсон, Кiплiнг, з американських — Марк Твен. У школi вiн набув перших навикiв роботи журналiста: був репортером i редактором шкiльної газети, опублiкував понад 30 статей, замiток, фейлетонiв, друкувався в шкiльному лiтературному журналi. У перших лiтературних спробах Хемiнгуея вiдчувався вплив Джека Лондона та О’Генрi. Ернест закiнчив школу 1917 р. i, попри бажання батькiв, вiдмовився продовжувати навчання далi. Вiн збайдужiв до науки i книг, його вабило до себе життя, повне пригод i небезпек, яке i стало його "унiверситетами". Хемiнгуей хотiв навчитися писати про все, що бачив, про що довiдався, тому почав працювати в газетi «Канзас-Сiтi стар». Ця праця була доброю школою для початкiвця.
Хемiнгуей знайшов собi суворого вчителя, редактора Пiта Веллiнгтона, який висував чiткi вимоги до репортерiв. Вони були сформульованi у "Сотнi заповiдей газетяра". Конкретнiсть описiв, простота i лаконiзм — це першi уроки майстерностi. Пiзнiше Хемiнгуей називав цi правила найлiпшими i так визначив їх роль: «Жодна людина, котра вiдчуває i хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати, вiдкинувши їх» [20]. У газетi письменник не лише засвоював секрети лiтературної майстерностi, а й виїжджав на мiсця злочинiв i таким чином пiзнавав "дно" життя (цей матерiал письменник використав в оповiданнi "Убивцi").
Коли Америка вступила в першу свiтову вiйну, Хемiнгуей рвався на фронт, але через поганий зiр (око було ушкоджене пiд час занять боксом) йому вiдмовили. Тодi юнак попросив зарахувати його до Червоного Хреста, i вiн як водiй медичної машини отримав призначення в Європу. Там вiн, прагнучи бути ближче до фронту, опинився в Італiї, де своєю машиною їздив на передову. Пiд час одного з таких виїздiв вiн був декiлька разiв важко поранений в ноги. Завдяки мистецтву лiкарiв Хемiнгуей одужав, але пiсля повернення додому перебував у пригнiченому станi. Бiльшiсть дослiдникiв та рiднi схильнi вважати, що ця депресiя була наслiдком вiйни i поранення. Вони назавжди травмували свiдомiсть письменника, вiн не спав ночами, згадуючи вiйну, багато говорив про її жорстокi безглуздя. За участь у вiйнi, за мужнiсть i вiдвагу вiн був нагороджений вiйськовим хрестом та срiбною медаллю (найвищою нагородою Італiї для iноземцiв).
Повернувшись в Оук-Парк героєм вiйни, Хемiнгуей робить висновки, що життя у передмiстi Чикаго надзвичайно нудне, i незабаром приходить на роботу в редакцiю чикагського журналу, де знайомиться з письменником Шервудом Андерсоном, який переконує його виїхати до Парижа, щоб позбавитися вiд «бездуховної», як вiн виразився, атмосфери американського Середнього Заходу.
Одружившись у вереснi 1921 р. на Хедлi Рiчардсон, Хемiнгуей послухався поради Андерсона. Шервурд дав йому перед виїздом у Париж лист з рекомендацiєю до Гертруди Стайн. Хемiнгуей знайомиться з письменницею, входить до її лiтературного естетського гуртка, який складався з найвидатнiших модернiстiв того часу, зокрема Джеймса Джойса, Езри Паунда, Томаса Стернза Елiста. Вiн вчиться у них, але засвоює лише те, що спiвзвучне йому самому. Зокрема, вiн бере до уваги вимоги Гертруди Стайн писати стислiше, зображати, а не описувати, наголошувати на змiстовому повторi. Вiн починає писати, виходячи з принципу «головне – вигадати одне речення правди, а далi пiде» [20]. Рекомендацiйний лист Андерсона вiдкрив перед Хемiнгуеєм можливiсть користуватися найлiпшими приватними бiблiотеками. Вiн багато читає Шекспiра, Стендаля, Бальзака, Чехова, Толстого, Достоєвського, яких вважає своїми справжнiми лiтературними вчителями.
Живучи за кордоном, Хемiнгуей. багато подорожує, пише статтi для «Торонто стар». Як кореспондент газети у Канадi та Парижi Хемiнгуей висвiтлював мiжнароднi конференцiї в Генуї (1922), в Рапалло (1923), писав про окупацiю Руру, про iталiйських фашистiв. Вiн одним з перших засудив iталiйський фашизм, викрив демагогiю Муссолiнi, висвiтлював трагедiї греко-турецької вiйни (1922-1923), очевидцем якої був, i полiтико-дипломатичний механiзм її виникнення.
У Парижi вийшли першi книги Хемiнгуея – «Три розповiдi i десять вiршiв» (1923), написанi пiд впливом Андерсона, а також збiрка розповiдей «У наш час», (1924), який через рiк був перевиданий в США. Новелiстичний цикл «У наш час» вiдрiзняється простим економним стилем, характерним для зрiлого Хемiнгуея; з'являється тут i традицiйний для письменника герой, який, висловлюючись самого Хемiнгуея, «у скрутну хвилину не пiдведе» [20].
«Весняними водами» (1926), поспiшно написаною пародiєю на один з романiв Шервуда Андерсона, зацiкавився вiдомий редактор Максуелл Перкинс з видавництва «Чарлз Ськрiбнерс». У жовтнi 1926 р. Хемiнгуей публiкує свiй перший серйозний роман «І сходить сонце», який був надзвичайно прихильно прийнятий критикою i створив Хемiнгуею мiцну репутацiю багатообiцяючого молодого письменника.
зброє», який мав величезний успiх. Багато лiтературознавцiв вважають «Прощавай, зброє», поряд з пiзнiшим романом «За ким дзвонить дзвiн» (1940), найкращим твором Хемiнгуея, у якому його стиль – ясний, стислий i дуже ємкий – досягає своєї досконалостi.
Проте, у 30-i рр. у творчостi Хемiнгуея спостерiгається деякий спад. Саме у цей перiод письменник починає хворiти горезвiсною «зоряною хворобою», корчить з себе «справжнього чоловiка» (цiкавiсть до iспанської кориди, африканського полювання на хижакiв, непристойна поведiнка), що багатьма сприймалося як позерство, найзгубнiшим чином що позначилося на його творчостi [20]. Але згодом розпочалася громадянська вiйна в Іспанiї, пiд час якої Хемiнгуей повною мiрою розкрився як художник i громадянин. У 1937 р., зiбравши грошi для республiканцiв, письменник вирушає до Іспанiї як вiйськовий кореспондент Пiвнiчноамериканської газетної асоцiацiї i сценариста документального фiльму «Земля Іспанiї», який знiмав голландський режисер Йорiс Івенс.
Хемiнгуея «За ким дзвонить дзвiн» присвячена подiям громадянської вiйни в Іспанiї i описує останнi подiї з життя американського добровольця, що воював на сторонi республiканцiв. Цей роман, в заголовок якого винесенi слова англiйського поета Джона Донна («... Не запитуй нiколи, за ким дзвонить дзвiн; вiн дзвонить за тобою»), є закликом до братерства людей. «За ким дзвонить дзвiн» мав величезний успiх. На думку Карлоса Бейкера, «ця книга до цих пiр залишається неперевершеним шедевром серед всiх творiв (як художнiх, так i нехудожнiх), присвячених iспанськiй трагедiї тих рокiв» [20].
Пiсля розлучення з Полiною Пфейффер Хемiнгуей у 1940 р. одружується на Мартi Геллхорн, купує будинок пiд Гаваною i разом з дружиною здiйснює поїздку до Китаю, де в цей час йде японо-китайська вiйна. У 1944 р. Хемiнгуей розлучається зi своєю третьою дружиною, вирушає до Лондона як вiйськовий кореспондент, бере участь в польотах британських ВПС, описуючи висадку союзникiв в Нормандiї, i 25 серпня 1944 р. входить з американськими вiйськами до Парижу. Письменник так активно бере участь в бойових дiях союзникiв, що ледь не потрапляє пiд трибунал за порушення правил Женевської конвенцiї про поведiнку вiйськових кореспондентiв, що, втiм, не перешкодило йому отримати Бронзову зiрку за хоробрiсть. Повернувшись 14 березня 1946 р. до Гавани, Хемiнгуей одружується на Мерi Уелш, кореспондентовi журналу «Таймс», з якою вiн познайомився в Лондонi в 1944 р. i з якою прожив до кiнця життя. Пiсля декiлькох рокiв напруженої роботи Хемiнгуей завершує роман «За рiчкою в тiнi дерев» (1950), дiя якого вiдбувається пiд час другої свiтової вiйни в Італiї. Критика одностайно визнала цей роман невдалим: манiрним, сентиментальним, самовдоволеним. Лiлiан Росс помiстила iз цього приводу в «Нью-Йоркер» уїдливий фейлетон, а письменник-гуморист Е. Б. Уайт вiдгукнувся злою пародiєю «За гратами, в тiнi дерев».
Але згодом, пiсля публiкацiї в журналi «Лайф» у 1952 р. повiстi «Старий i море», репутацiя Хемiнгуей була вiдновлена, i в 1953 р. письменник отримує за повiсть Пулiтцеровськую премiю.
врученнi премiї Андерс Естерлiнг, член Шведської академiї, назвав Хемiнгуея «одним з найвизначнiших письменникiв нашого часу» [20].
Через стан здоров'я Хемiнгуей не змiг бути присутнiм на церемонiї вручення премiї. У його Нобелiвськiй лекцiї, яка була прочитана Джоном Кеботом, американським послом в Швецiї, говорилося, що «творчiсть – це в кращому разi самота. Письменник зростає в громадськiй думцi i за це жертвує своєю самотою. Адже письменник творить один, i, якщо вiн досить хороший письменник, йому доводиться щодня мати справу з вiчнiстю – або з її вiдсутнiстю» [14, с. 254].
повертається в свiй будинок, у Кетчом (штат Айдахо), i 2 червня 1961 р., приставивши до скронi рушницю, закiнчує життя самогубством. У некролозi американський критик Едмунд Уїлсон вiдзначив, що «ця подiя подiбно до того, як якби раптом вкачався один з нарiжних каменiв нашого поколiння» [20].
Деякi твори Хемiнгуея, наприклад «Острови в Океанi» (1970), були опублiкованi посмертно. Втiм, за винятком «Свято, яке завжди з тобою» (1964), спогадiв про життя в Парижi в 20-i рр., бiльшiсть з опублiкованих посмертно творiв не покращили репутацiю письменника, яка пiсля його смертi неухильно падала. Маючи на увазi перш за все «Старого i море», критик Кен Морiц заявив, що «нам необхiдна iнтелектуальна мужнiсть, а не романтичнi мiфи про героїв-одинакiв». Противники Хемiнгуея, писав критик Роберт П. Уїкс в своїй передмовi до книги «Збори критичних есе про творчiсть Хемiнгуея» (1962), вважають, що «Хемiнгуей дуже обмежений... його герої мовчазнi, бездушнi... у його книгах описуються лише бокс, бiй бикiв, бiйки, лов форелi i iншi чоловiчi розради; стиль Хемiнгуея i стилем не назвеш – настiльки вiн простий» [1, с. 68].
1. 2
Напади захiдних критикiв на творчiсть Е. Хемiнгуея
Значна частина американських критикiв продовжує свої нападки на творчiсть письменника. Їм спробував вiдповiсти вiдомий американський критик, друг Хемiнгуея Малькольм Каулi в журналi "Есквайр" (червень 1967 р.). "Тато i батьковбивцi" - такий заголовок дав вiн своїй статтi.
"Батьковбивцi" - важко знайти кращу назву тим американським критикам, якi виступали проти Хемiнгуея, прагнучи принизити його творчiсть. В ролi "батьковбивць" виступають професори, вiдомi критики i лiтературознавцi. Унiверситетський професор Джон Томпсон з Нью-Йорку заявляє, що творчiсть Хемiнгуея бiльше не впливає на лiтературу, i серйознi критики помiчають, що його робота є менш цiкавою. Томпсон стверджує, що лише роман "І сходить сонце" i небагато оповiдань Хемiнгуея "абсолютно iдеальнi". Останнi працi Хемiнгуея не варто i передруковувати. Його робота, укладає Томпсон, "здається, бiльше не мiстить жодних обiцянок для iнших, а його книги бiльше не цiнуються письменниками" [17, с. 5].
"І сходить сонце" i 15 - 20 оповiдань. Ще далi йде Стенлi Едгар Ханлi, який залишає для майбутнiх читачiв роман "І сходить сонце" i "жменю коротких оповiдань". Нарештi, Роберт Еммет Лонг встановлює свiй рахунок досягненням Хемiнгуея: до романа "І сходить сонце" вiн додає роман "Прощай, зброя!", зате скорочує число новелiстичних досягнень мало не до пiвдюжини [17, с. 6].
Леслi А. Фiдлер, вiдомий своєю психоаналiтичною вiвiсекцiєю творчостi багатьох американських письменникiв, зводить творчiсть Хемiнгуея до прославляння смертi i порожнечi, стверджуючи, що пiсля перших двох романiв i раннiх розповiдей вiн був здатний лише повторювати, а в кiнцi пародiювати себе.
Дуайт Макдональд заперечує у Хемiнгуеї талант романiста: "Це факт - Хемiнгуей новелiст, а не романiст"[17, с. 6].
Можна привести багато подiбних тверджень, заперечливих значущiсть творчостi Хемiнгуея, причому деякi критики доходять до того, що зводять значення Хемiнгуея до двох-трьох новел.
Навiть у iсторiї американської лiтератури, де є багато прикладiв, коли критика намагалася знищити творчiсть «неугодних» їй письменникiв-гуманiстiв (пригадаємо хоч би про критичнi нападки на Драйзера i Уїтмена), подiбний наступ на Хемiнгуея приголомшує бувалого Малькольма Каулi: "Цього разу, - пише вiн, - ми бачимо картину, на якiй мертвого лева оточила зграя шакалiв. Спочатку вони зiбралися довкола нього обережно, готовi втекти при першiй ознацi життя, а потiм, набравшись хоробростi один вiд одного, вони кидаються, щоб рвати м'ясо вiд кiсток" [17, с. 6].
Намагаючись знайти причину нападок на Хемiнгуея, Малькольм Каулi зводить їх по сутi до боротьби рiзних поколiнь. На нашу думку, тут вiн не має рацiю, i багато моментiв в його статтi доводять цю неправоту. Критикам Хемiнгуея не подобається не лише його художня манера. Їм не подобаються iдеї, якi закладенi в його творчостi. Саме тому так старанно вони пiдкреслюють значущiсть поза сумнiвом талановитого першого роману Хемiнгуея i його перших розповiдей i так зневажливо скидають з рахункiв його творчiсть 30, 40 i 50-х рокiв, коли Хемiнгуей створив такi чудовi твори, як роман "За ким дзвонить дзвiн", повiсть "Старий i море", не говорячи вже про багато розповiдей i публiцистичнi виступи. Ми вважаємо, М. Каулi ближче до iстини, коли говорить, що у Хемiнгуея прекраснi не лише "ландшафт... рибний лов i полювання, розмови бiля багаття i любов - iдеї теж цiкавi, навiть якщо вони лише маються на увазi, бо вiн завжди був бiльш iнтелектуальним, нiж вiн прикидався" [17, с. 7].
Виступаючи в захист творчостi Хемiнгуея, М. Каулi засуджує критикiв, якi намагалися звузити круг значних творiв Хемiнгуея, що рекомендуються широкому читачевi, або, як вiн говорить, намагаються скоротити "хемiнгуеєвський канон".
1. 3
«Канзас-Сiтi стар» - професiйна школа журналiста Ернеста Хемiнгуея
"Канзас-Сiтi стар".
вiйною i роботою. Натягнутi стосунки в сiм'ї змусили Хемiнгуея вiдмовитися вiд iдеї продовжити освiту на засоби батькiв. Проте, репортерськi "унiверситети" i вiйна дали йому значно бiльше, нiж могли запропонувати iншi американськi вищi учбовi заклади.
Не страждаючи вiд вiдсутностi формальної вищої освiти, Ернест Хемiнгуей опублiкував свою першу книгу "Три розповiдi i десять вiршiв" у 1923 р., тобто в двадцять чотири роки. У тридцять рокiв Хемiнгуей вже був не лише дослiдним журналiстом, але i всесвiтньо вiдомим автором романiв "Фiєста" i "Прощавай, зброє!".
боксу. Залишалася робота. Хемiнгуей жадiбно прагнув до вивчення життя за межами устрою провiнцiйного, буржуазно-мiщанського, релiгiйного Оук-парку. Досвiд репортера шкiльної газети "Трапецiя" дозволив йому поки що оволодiти лише рудиментарними принципами письменницької майстерностi, i ще належало навчитися точно, безпосередньо i стисло виражати свої думки. Вiн сподiвався, що робота в газетi "Канзас-Сiтi стар" допоможе вiдшлiфувати стиль, а життя у великому мiстi дасть можливiсть проникнути за кулiси складної дiйсностi, що його оточувала. Дослiдник творчостi письменника В. М. Погостiн зазначає, що Хемiнгуей, очевидно, нiколи не сумнiвався у виборi письменницької працi як своєї майбутньої професiї i ще в школi усвiдомлював, якi його чекають труднощi на шляху до успiху. Пiдтвердження цьому ми знаходимо в незавершеному, а тому i не опублiкованому за життя письменника i довгий час (до 1972 р.) прихованiй вiд очей дослiдникiв оповiданнi "Останнє хороше мiсце". Всiма критиками i бiографами одноголосо визнається лiтературний прототип юного Хемiнгуея – Нiк Адамс ховається зi своєю молодшою сестрою вiд iнспекторiв, що намагаються заарештувати його за випадкове вбивство самця оленя (такий випадок стався насправдi, коли Ернесту було шiстнадцять рокiв) [12, с. 49]. Сестра Нiка запитує:
"- А ти зможеш заробляти як письменник?
- Дуже похмурому для "Сант-Нiколаса", - сказав Нiк. - Вони менi цього не сказали, але розповiдi їм не сподобалися.
- Але "Сант-Нiколас" наш улюблений журнал. - Знаю, - сказав Нiк. - Але для нього я вже пишу дуже похмуро. Адже я ще не став дорослим" [11, с 10, 14].
Звичайно, Нiк Адамс всього лише лiтературний персонаж, а тому не виключено, що згадка про спробу ще в шкiльнi годи запропонувати свої розповiдi популярному щомiсячному журналу для юнацтва "Сант Нiколас" (заснований в 1873 р.) i, не дивлячись на вiдмову, не змiнювати свого рiшення стати професiйним лiтератором є художньою вигадкою Хемiнгуея-письменника. Проте той факт, що в цiй розповiдi йде мова про подiї, що дiйсно мали мiсце, дозволяє засумнiватися в аргументах тих бiографiв i критикiв Хемiнгуея (К. Бейкер, Ч. Фентон, Р. Стефенс), якi стверджували, що в шкiльнi роки, вiн досить стримано вiдносився до всiх видiв творчої дiяльностi, що деякий час навмисно прагнув розвивати iншi можливостi свого характеру, що коли його розповiдi все-таки стали з'являтися в "Скрижалi", то сталося це мало не завдяки таємнiй змовi його вчителiв i що його роботи в цей перiод не можна розглядати нi як свiдому частину його журналiстської дiяльностi, нi як пiдготовку до дiяльностi лiтературною, оскiльки вiн, нiбито за прикладом свого батька, мав намiр вивчати медицину [12, с. 49].
Залишаючись вiрним своєму прагненню присвятити себе лiтературi, 18-рiчний Ернест Хемiнгуей восени 1917 р. вирушає до Канзас-Сiтi, де з допомогою свого дядьки, процвiтаючого бiзнесмена Тайлера Хемiнгуея, поступає учнем репортера в одну з найбiльших американських газет того часу "Канзас-Сiтi стар" i, успiшно пройшовши тридцятиденний випробувальний термiн, стає повноправним спiвробiтником газети з окладом 15 доларiв на тиждень.
"Я хотiв працювати в "Стар", тому що рахував її вважав її кращою газетою в Сполучених Штатах" [12, с. 50].
"Канзас-Сiтi стар" була заснована у 1880 р. бiзнесменом Уїльямом Р. Нельсоном i по своєму формату i вмiсту мало чим вiдрiзнялася вiд iнших недорогих денних газет – на той час "найуспiшнiшої журналiстської продукцiї в Сполучених Штатах" (невеликий розмiр, головним чином розважальнi матерiали, стислий стиль, тон захисника суспiльних iнтересiв).
Перший номер "Канзас-Сiтi iвнiнг стар" побачив свiтло 18 вересня 1880 р. (через декiлька рокiв слово "iвнiнг" – "вечiрня" – випало з назви газети). Стан для народження нової газети був досить сприятливим. По сутi, конкуренцiю їй могли скласти лише двi ранковi газети мiста - "Дейлi джорнел" (заснована у 1858 р.) i "Таймс" (заснована у 1868 р.). Тон поборника iнтересiв громадськостi сприяв швидкому зростанню популярностi газети. "Канзас-Сiтi стар" активно включилася в кампанiю за споруду в мiстi телеграфу, розширення трамвайних лiнiй, протестувала проти корупцiї мiської влади, призначала винагороду за упiймання фальшивомонетникiв (навiть наймала власних детективiв), виступала проти гральних будинкiв i проституцiї, ратувала за будiвництво паркiв, бульварiв i полiпшених будинкiв для середнього стану (при цьому Нельсон сам не упустив можливостi побудувати i здавати в наймання новi будинки) тощо. Результати цих кампанiй, а також той факт, що, будучи мiсцевою, регiональною за своїми iнтересами газетою (перш за все в сферу її iнтересiв входили штати Мiссурi i Канзас), "Стар" досить широко освiтлювала подiї як усерединi країни, так i за кордоном i в своїх передових статтях придiляла велику увагу питанням нацiональної полiтики, позначилися на розширеннi сфери впливу i зростаннi накладу газети.
Перший номер "Канзас-Сiтi стар" вийшов тиражем 3 тис. екз., але вже до кiнця року наклад газети вирiс до 10 тис., а до 1893 р. наклад склав 50 тис. екз., тобто в два рази бiльше накладу "Таймс" - основний конкурент "Стар" у Канзас-Сiтi.
В кiнцi ХIХ - початку ХХ ст., коли в Сполучених Штатах вже повним ходом йшов процес концентрацiї капiталу (у тому числi газетного) i багато газет зникли зi сторiнок iсторiї, поглиненi бiльш крупними виданнями, а основнi газети країни значно збiльшили свiй наклад, прибуток i досягли високої мiри капiталiзацiї, Канзас-Сiтi "Стар" Нельсона продовжувала зберiгати свої домiнуючi позицiї. Бiльш того, у 1894 р. Нельсон органiзував недiльний випуск, а у 1901 р. придбав конкуруючу "Таймс" i використовував її для видання ранкового випуску. Окрiм "Канзас-Сiтi стар" i "Таймс" Нельсон, починаючи з 1890 р., випускав щотижневу газету для фермерiв "Уїклi стар", наклад якої до 1893 р. досяг 100 тис. екз., а на початок Першої Свiтової вiйни - третину мiльйона.
"Канзас-Сiтi стар" i "Таймс" перейшли пiд опiкування його вдови, а потiм дочки. У цей час "Стар" досягла апогею свого розквiту i серед авторiв, що спiвробiтничали в газетi, з'явилося iм'я колишнього президента Теодора Рузвельта. Восени 1917 р., коли уряд США зволiкав з вiдправленням до Європи експедицiйного корпусу, вiдомий своєю експансiонiстською полiтикою Т. Рузвельт опублiкував в "Канзас-Сiтi стар" ряд передових статей, що закликали до рiшучих дiй i швидкого вступу Америки в iмперiалiстичну вiйну. "Стар" не забарилася нажити на них полiтичний капiтал, запропонувавши цi статтi безкоштовно для передруку iншим газетам.
Саме тодi – восени 1917 р. – дядько Хемiнгуея привiв Ернеста до свого колишнього однокурсника Генрi Геськеллу, який був у той час старшим редактором редакцiйного вiддiлу "Канзас-Сiтi стар", а з 1928 р. став її головним редактором, пропрацював в "Стар" 54 роки i був двiчi нагороджений премiєю Пулiтцера. Пiд керiвництвом цього досвiдченого журналiста почав свою професiйну дiяльнiсть молодий Хемiнгуей.
"Канзас-Сiтi стар" входила в п'ятiрку найбiльших i популярних газет Сполучених Штатiв. Журналiстика шкiльних рокiв не могла повнiстю пiдготувати Хемiнгуея до репортерської роботи в однiй з провiдних газет країни, i репортеру-початкiвцю довелося багато чому вчитися. З часiв її засновника Уїльяма Р. Нельсона в "Канзас-Сiтi стар" збереглася традицiя пiдготовки власних репортерiв, на вiдмiну вiд iнших газет, що вважали за краще брати репортерiв з досвiдом. 35 рокiв опiсля Ернест Хемiгуей, згадуючи свою репортерську школу в "Стар" говорив: "Вони заставляли нас працювати по-справжньому, особливо суботнiми вечорами. Втiм, менi це було до душi, i я iз задоволенням брався за спецiальнi завдання i додаткову роботу" [12, с. 51]. Про незвичайну енергiю Хемiнгуея – репортера-початкiвця, його працьовитiсть, жадiбноме прагнення якнайскорiше опанувати майстернiсть справжнього журналiста пише в своїх спогадах друг письменника по роботi в "Канзас-Сiтi стар" i службi в частинах Червоного Хреста в Італiї журналiст Теодор Брамбек, що прийшов в газету в листопадi 1917 р., на мiсяць пiзнiше молодого Хемiнгуея:
"Щось не ладналося з друкарською машинкою, по якiй люто бив високий темноволосий парубок, що сидiв за сусiднiм столом. Кожна десята буква вискакувала з рядка, але, схоже, його це не турбувало. Вiн не звертав уваги, навiть коли заклинювали двi клавiшi.
... Це був мiй перший день роботи в "Канзас-Сiтi стар". ... Парубок за сусiднiм столом закiнчив статтю, крикнув розсильного i обернувся до мене.
" [2, с. 75].
що "розпирався вiд надлишку енергiї". Енергiя ця була настiльки вражаючою, що саме її Брамбек вважав тiєю особливiстю, яка вiдрiзняє генiя. "За день, - пiдкреслює Брамбек, - вiн видавав бiльше матерiалу, чим два будь-яких репортера разом узятi. Здавалося, вiн не знав, що таке втома" [2, с. 75].
Одного дня пiзно увечерi Хемiнгуей запросив Брамбека переночувати у нього. До крихiтної кiмнатки Хемiнгуея в мансардi старого дерев'яного будинку в не найреспектабельнiшiй частинi мiста вони добиралися на нiчному трамваї. Було вже далеко за пiвнiч, i Брамбек буквально валився з нiг. Але Хемiнгуей принiс червоного iспанського вина, том вiршiв Браунiнга i став читати вголос. Коли Брамбек прокинувся, були чотири години ранку i Хемiнгуей все ще продовжував читати.
- Звичайно, я з'їхав з глузду, - вiдповiв вiн. - А втiм, яка рiзниця? Я знав, що ти спиш. Люблю читати вголос. Так краще вiдчуваєш аромат поезiї...
Наступного дня вiн працював як нi в чому не бувало. Інколи менi здається, що саме необмежена енергiя є вiдмiнною рисою генiя. До кiнця робочого дня нас, простих смертних, вистачає лише на те, щоб розважатися або улягтися спати. Для генiя ж все лише починається" [2, с. 75].
Для того, щоб краще вiдчути аромат репортерської професiї i опанувати перо, Хемiнгуей з такою беззавiтною енергiєю поринув у роботу. У репортерiв "Канзас-Сiтi стар" були свої постiйнi маршрути, де вони збирали iнформацiю, яка цiкавить газету. Маршрут Хемiнгуея складався з полiцейської дiлянки №4, залiзничного вокзалу i мiської лiкарнi. Навiть у 1952 р. Ернест Хемiнгуей пам'ятав усi найдрiбнiшi подробицi своїх щоденних "унiверситетiв" в "Канзас-Сiтi стар". "На 15-iй вулицi ти отримував матерiал про злочини, зазвичай незначнi, але завжди можна було натрапити на щось справжнє. Мiський вокзал був воротами мiста... тут я зустрiчався з деякими сумнiвними особами i брав iнтерв'ю у знаменитостей, якi проїжджали... Мiська лiкарня знаходилася в сторонi вiд вокзалу, на вершинi горба, i тут можна було дiзнатися про нещаснi випадки i перевiрити ще раз данi про злочини, пов'язанi з насильством" [12, с. 52].
Користуючись непорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам, Ернест Хемiнгуей вже в тi роки прагнув постiйно знаходитися у центрi подiй. Частенько ризикуючи накликати на себе гнiв завiдувача вiддiлом мiських новин, забувши навiть попередити його, Хемiнгуей виїжджав по виклику на мiсце випадку разом з каретою першої допомоги. Причому як пiд час його служби в частинах Червоно Хреста в Італiї, так i двадцять рокiв опiсля в Іспанiї, а потiм пiд час другої свiтової вiйни, Хемiнгуей-репортер нiколи не залишався стороннiм спостерiгачем, вiн завжди був активним учасником подiй, завжди виступав на сторонi прогресивних сил (факт, який буржуазнi критики схильнi вiдносити на рахунок випадкового збiгу обставин його життя), не замислюючись, навiть ризикуючи собою, приходив на допомогу тим, хто її потребував. Прикладiв тому в журналiстськiй бiографiї Ернеста Хемiнгуея багато, i коротко нагадати про них сьогоднi доречно у зв'язку з тим, що на Заходi останнiм часом з'явилася безлiч робiт, що провели ревiзiю життя i творчостi письменника, що малюють його позером, егоїстом, людиною, якiй нiбито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повiрити у його хоробрiсть. Таким з'являється Хемiнгуей в книзi А. Хотчнера "Тато Хемiнгуей", яку один з найбiльш серйозних дослiдникiв творчостi письменникiв Фiлiп Янг охарактеризував як "зрада довiри", "цинiзм на свiй страх i ризик" i "злодiйський гiмн Хотчнера" [12, с. 53], а також в тiй, що вийшла в 1977 р. в США книзi С. Доналдсона "Силою волi" [12, с. 53].
Об'єм i завдання даної роботи не передбачають детальний критичний розбiр названих книг i статей iнших псевдооб'єктивiстiв. Вiдзначимо, проте, що їх зусиллям протистоїть образ Хемiнгуея-гуманiста, що зростає як з художнiх i журналiстських творiв письменника, так i зi спогадiв людей, що знали його в роки найбiльш важких випробувань. Джозеф Норт, наприклад, який знаходився пiд час громадянської вiйни в Іспанiї як кореспондент газети американських комунiстiв "Дейлi уоркер" i журналу "Нью мессис", згадує, як 1 травня 1938 р. вони з Хемiнгуеєм їхали в машинi до позицiй, розташованих по берегу рiчки Ебро. Незабаром вони порiвнялися з вантажiвкою, що везла молодих солдатiв, якi весело вiтали кореспондентiв. Несподiвано на крутому поворотi водiй не зумiв впорається з машиною i вантажiвка, перекинувшись, вилетiла в кювет на каменi. Кореспонденти вискочили з машини, щоб надати посильну допомогу. Хемiнгуей першим був серед поранених i вмираючих, вiн накладав бинти i старався, як мiг, полегшити їх страждання. Норт допомагав йому. З цього дня, не дивлячись на певнi полiтичнi розбiжностi з Хемiнгуеєм, Норт назавжди зберiг пошану до його людинолюбства [12, с. 53].
"Канзас-Сiтi стар" (опублiкованi в тiй же газетi 6 грудня 1936 р.), Теодор Брамбек також говорить про беззастережну готовнiсть Хемiнгуея ризикувати собою ради порятунку iнших. Вiн пише наступне:
довкола носилок, прагнули триматися на вiдстанi. Схоже було, що хворого нiхто не супроводжував. Людина тихо стогнала.
- Що тут сталося? - запитав Хемiнгуей.
- У нього якесь iнфекцiйне захворювання, - вiдповiли з натовпу. - Нiхто не насмiлюється доторкнутися до нього. Здається, вже послали по "швидку допомогу".
- Чому ж вiн тут один? Де санiтар?
- Двоє чоловiкiв винесли його з поїзда, поклали тут i сiли назад у вагон. Мабуть, безробiтний, в якого немає грошей заплатити за санiтара.
- Коли послали за "швидкою"?
- Десь пiвгодини назад.
Хемiнгуей вилаявся.
- Я б i собаку так не кинув. Що з вами, люди? Невже нiхто не мiг вiднести його на носилках до таксi i вiдправити до мiської лiкарнi? У нього ж вiспа. Вiн помре, якщо йому не надати допомогу негайно. Я знаю, що таке вiспа, я син лiкарки i знаюся на симптомах. Хто допоможе менi вiднести його?
При згадцi про вiспу натовп подався назад. Нiхто не викликався допомогти Ернесту.
- Та що ж з вами, боягузи? Так i дивитиметеся, як вiн вмирає?
Але i цього разу нiхто не ворухнувся. Тодi Хемiнгуей згрiб хворого своїми сильними руками, винiс його iз залу, велiв викликати таксi i сам вiдвiз його в лiкарню" [2, с. 75 - 76].
"Канзас-Сiтi стар" в значнiй мiрi сприяла подальшому розвитку лiтературних схильностей i вихованню лiтературного смаку репортера-початкiвця. Певну роль в цьому зiграв лiтературний вiддiл "Стар" - iнститут, створений ще її засновником Уїльямом Р. Нельсоном i що був далеко не у всiх американських газетах. У вiдведених пiд лiтературний вiддiл колонках помiщалися передруку з сучасних i класичних художнiх творiв найбiльш вiдомих американських i зарубiжних авторiв. Наявнiсть лiтературного вiддiлу, публiкацiї якого широко обговорювалися репортерами, служила для журналiстiв своєрiдною стимул-реакцiєю до пошуку та роботi над матерiалами складнiшими, нiж просте освiтлення подiй дня.
Лiтературний вiддiл та обов’язкова для репортерiв «Казас-Сiтi стар» iнструкцiя про стиль газетника дали Ернесту Хемiнгуею першу, але доволi ґрунтовну журналiстську освiту.
з газетну шпальту, сторiнцi. Окрiм звичайних настанов з пунктуацiї, граматицi та використанню сленгу, пункти iнструкцiї «Стар» включали й такi параграфи, якi, можливо, зiграли позитивну роль для лiтературного навчання Хемiнгуея [12, с. 54]. Так, наприклад, перша заповiдь цiєї iнструкцiї свiдчила: «Пиши короткими реченнями. Абзаци не мають бути довгими. Користуйся живою, енергiйною мовою. Будь доброзичливим». У 21-ому пунктi тiєї ж iнструкцiї говорилося: «Не зловживай прикметниками, особливо такими екстравагантними, як «вiдмiнний», «неперевершений», «грандiозний», «чудовий» та iн.» [12, с. 54].
«Вони давали нам їх (iнструкцiї) для вивчення перед тим, як ми починали працювати, - згадував Ернест Хемiнгуей в iнтерв’ю, що було опублiковане в газетi «Канзас-Сiтi таймс» 26 листопада 1940 р. – І потiм ти нiс ту саму вiдповiдальнiсть за їх дотримання, як нiби тобi зачитали вiйськовий кодекс… Це були кращi з правил письменницької працi, якi я пiзнав. Я нiколи їх не забував. Жодна людина, яка мала хоч якийсь талант та правдиво писала про те, що хоче розповiсти, не може написати погано, якщо вона буде наслiдувати їх» [12, с. 55].
На жаль, за всi сiм мiсяцiв 1917/18 р., коли Хемiнгуей працював у «Канзас-Сiтi стар», у газетi не було опублiковано жодного матерiалу з його пiдписом. Тому навiть у найбiльш повну бiблiографiю робiт Хемiнгуея, що була випущена у 1967 р. у Принстонському унiверситетi, не входять його матерiали, якi написанi для «Канзас-Сiтi стар» [12, с. 55]. На сторiнках «Стар» того перiоду друкувалося багато репортажiв. Навiть на першiй сторiнцi, яка складалася, наперекiр звичному, з семи стовпчикiв, як правило, розмiщувалось три-чотири репортажi або нариси. Інше мiсце на шпальтi займали рiзноманiтнi короткi повiдомлення, якi могли торкатися всiх можливих подiй, якi вiдбувалися як у штатi Канзас, так i в усiй країнi або на мiжнароднiй аренi. Згiдно з свiдоцтвом бiблiографiв письменника, у «Канзас-Сiтi стар» репортер-початкiвець Хемiнгуей працював саме над такими повiдомленнями [12, с. 55].
У своєму дослiдженнi раннього перiоду творчостi Хемiнгуея Чарлз Фентон будує висновки на аналiзi усього лише трьох коротких повiдомлень («Канзас-Сiтi стар», 17 липня 1917 р. та 1 березня 1918 р.) та одного репортажу «Сумiш вiйни, мистецтва та дансингу» (« Канзас-Сiтi стар», 21 квiтня 1918 р.) – сумної iсторiї про повiю, яка плакала бiля входу у дорогу танцювальну залу, поки солдат, якого вона любила, весело кружляв у танцi з елегантно одягненими студентками [12, с. 55]. Користь дослiдження, яке провiв Фентон, була обмежена перед усiм тому, що вiн не мiг встановити, якi матерiали «Канзас-Сiтi стар» були написанi Хемiнгуеєм, i пояснюється це двома факторами: як вже говорилося, нариси, репортажi та короткi повiдомлення Хемiнгуея у «Стар» не були пiдписанi його iменем, а окрiм того, у перiод коли вийшла книга Фентона, у 1954 р. Ернест Хемiнгуей сам у значнiй мiрi перешкоджав вивченню бiографами раннього журналiстського перiоду його творчостi, враховуючи, що цi не досить зрiлi, а iнодi й швидкостиглi газетнi повiдомлення можуть спричинити шкоду його репутацiї художника слова. Ось чому Фентон не мiг пiти далi аналiзу трьох повiдомлень та одного нарису, якi, якщо судити за манерою викладу – несенетиментальному тону, подачею образу за допомогою мовних характеристик, використанню деталей, перегукуються з пiзнiшими художнiми працями Ернеста Хемiнгуея та виразнiстю оповiдання вiдрiзняються вiд звичайних сухих iнформацiйних повiдомлень з обов’язковим лiдом та вставним абзацом [5, с. 207].
Хемiнгуея, як i iнших найкрупнiших репортерiв-новелiстiв, у яких вiн вчився – Марка Твена та Стiвена Крейна, цiкавило дещо бiльше, нiж традицiйнi критерiї репортажу: хто, що, де, коли. Вже у раннiх репортажах Хемiнгуей прагнув ввести ще один вимiр. Так, у репортажi про подiю, яку рекламувала мiська влада, - перший бал, що органiзувала Вiйськова рада з проведення культурних заходiв для новобранцiв, що вiдправлялися на фронт, з’явилася плачуча, закохана, недопущена в дорогу танцювальну залу повiя, яка надала репортажу зовсiм iнше соцiально-психологiчне звучання.
Пiсля смертi Хемiнгуея у 1961 р., коли творче наслiдування письменника стало надбанням iсторiї, бiблiографам вдалося з бiльшою або меншою достовiрнiстю видiлити бiля 50 коротких повiдомлень, якi належали перу письменника та опублiкованих або у «Канзас-Сiтi стар», або «Канзас-Сiтi таймс» за сiм мiсяцiв 1917/18 р.. В. М. Погостiн вважає цiлком зрозумiлим те, що п’ять рокiв опiсля, працюючи над своєю другою книгою «У наш час», перше видання якої (170 екз.) вийшло у 1924 р. у Парижi, Ернест Хемiнгуей використовував свої журналiстськi замальовки, зробленi пiд час роботи у «Канзас-Сiтi стар», в крайньому разi у двох коротких роздiлах, якi у наступному американському виданнi книги 1925 р. передували оповiданням «Революцiонер» та «На Бiг-рiвер ІІ» [12, с. 56]:
виїжджала заднiм ходом з тупiку. Бойл застрелив спочатку того, хто сидiв у кабiнi, потiм – того, який був у вантажiвцi. Древiтс злякався, коли побачив, що обидва вони вбитi наповал» («Революцiонер»).
«Сема Кардинелла стратили о шостiй ранку у коридорi окружної в’язницi… До шибеницi виходили через дверi у стiнi. Усього було сiм чоловiкiв, включно з двома священиками. Сема Кардинелла довелося нести» («На Бiг-рiвер ІІ») [8, с. 77, 134].
У 1928 р. у збiрцi «Чоловiки без жiнок» з’явилося оповiдання «Гонка переслiдування» про зацькованого життям улаштовувача трупи вар'єте в Канзас-Сiтi, який спився та приохотився до наркотикiв.
Замальовки, зробленi у мiськiй лiкарнi Канзас-Сiтi, були використанi також у надрукованому у 1933 р. оповiданнi «Вдалих свят, джентльмени!»: «В тi часи вiдстанi були зовсiм iншими, пил несло з горбiв, - тепер їх зрiвняли з землею, - i Канзас-Сiтi бiльш за все був схожий на Константинополь» [18, с. 293].
Салуна братiв Вульф, згадувана в оповiданнi «Вдалих свят, джентльмени!», насправдi не iснувало, але так називався найкрупнiший у мiстi магазин чоловiчого одягу, який також знаходився поблизу вiд редакцiї «Стар» [12, с. 56].
Опис окружної в’язницi у роздiлi, передуючому оповiданню «На Бiг-рiвер ІІ», спiвпадає з описом окружної в’язницi у Канзас-Сiтi, i Чарльз Фентон, посилаючись на спогади журналiстiв, працюючих з Хемiнгуеєм в «Стар», пише, що вiн часто розповiдав друзям про злочинця на iм’я Сем Кардинелл.
У надрукованому в «Канзас-Сiтi стар» 20 сiчня 1918 р. нарисi «В кiнцi маршруту "швидкої допомоги"» ми читаємо про важко пораненого негра, який, не дивлячись на смертельну небезпеку, вiдмовляється назвати детективу тих, хто робив замах на його життя, i який, абсолютно очевидно, послужив прототипом Каетано в розповiдi "Гравець, черниця i радiо" (1933 р.).
Бiблiографiчнi дослiдження кiнця 60-х - початки 70-х рокiв, в результатi яких ряд репортажiв були передрукованi в 1968 р. в тiй же «Канзас-Сiтi стар» i журналi "Есквайр" i навiть виданий в 1970 р. окремим виданням [12, с. 57], дозволили значно розширити уявлення про значення раннього журналiстського досвiду Хемiнгуея для всього нього подальшої творчостi. Проте опублiкованi в «Канзас-Сiтi стар» матерiали Хемiнгуея-репортера цiкавi не лише з точки зору їх прямих або непрямих проекцiй в творчiсть Хемiнгуея-пiсьменника. Звертає на себе увагу пiдбiр тем, що цiкавлять 18-рiчного репортера. Вiн абсолютно iгнорує свiтську хронiку i дешевi сенсацiйнi сюжети, хоча саме на них зароблялася скороспiла популярнiсть, прагнення до якої приписують письменниковi буржуазнi критики. Ризикуючи попасти в немилiсть, Хемiнгуєй пише про нелегку долю простих людей, про спекулянтiв вiд спорту, про жорстокiсть американського способу життя, про процвiтаючих в Канзас-Сiтi наркоманiї i злочинностi, про неефективнiсть швидкої на розправу полiцiї, про байдужiсть мещан-обивателiв, про медичне обслуговування лише за дзвiнку монету i багато iнших порокiв буржуазного суспiльства.
"Керенський - боксер у вазi мухи" («Канзас-Сiтi стар», 16 грудня 1917 р.) початкуючий репортер присвячує хлопчиськовi - разносчикує газет (Керенським його прозвали завдяки зовнiшнiй схожостi з "збiглим росiйським полiтиком"), якому так часто доводилося пускати в хiд кулаки, вiдвойовуючи мiсце на жвавому перехрестi, що врештi-решт вiн став першокласним боксером. Але i тут доля не дуже-то прихильна до нього. За два долари вiн готовий битися з ким завгодно, не дивлячись на прокуренi зали i злорадiючу публiлiку, яка в кiнцi бою кидає на ринг монети, щоб продовжити задоволення i поглянути на справжню бiйку за справжнi грошi. "Все вiдбувається, як на iподромi, - розповiдає Керенський (справжнє iм'я героя Лео Кобрiн) репортеровi Хемiнгуею, - їм подобається дивитися, як ми б'ємося iз-за монет, але хто б не перемiг, ми все одно дiлимо грошi порiвну. Менi перепадає вiд пiвтора до двох з половиною доларiв" [12, с. 57].
У репортажi "Сутичка полiцейських нарядiв" («Канзас-Сiтi стар»,6 сiчня 1918 р.) розповiдається про безкарнiсть торговцiв наркотиками i недбайливостi полiцейських служб. Дивно, як нагадує нижченаведений уривок за будовою i манерою викладу короткi оповiднi пропозицiї сцени вбивства полiцейськими двох угорцiв з книги "У наш час".
"Службовцi митницi зробили налiт на передбачувану явочну квартиру наркоманiв... Декiлька хвилин опiсля за тiєю ж адресою i з тiєю ж метою прибули мiськi детективи. Обидва наряди прийняли один одного за торговцiв наркотиками". В результатi виниклої перестрiлки декiлька митникiв i полiцейських було доставлено в лiкарню з важкими пораненнями.
"Ми майже безпомилково визначаємо, з якого району мiста убитий, по тому, як його прикiнчили, – дiлиться з репортером полiцейський, що допитував афроамериканця, який вiдмовлявся назвати своїх вбивць. - В негритянському районi користуються бритвою. У iталiйських кварталах вiддають перевагу обрiзу» [12, с. 58].
У мiськiй лiкарнi, що входила, як вже було сказано, в обов'язковий маршрут Хемiнгуея, репортер-початкiвець, надiлений загостреним почуттям справедливостi, стикається з найбiльш потворним проявом соцiальної несправедливостi, коли мiрою надання допомоги тим, що постраждали служить їх фiнансове положення. Звичайно ж, тут лiкують, iронiчно помiчає Хемiнгуей, лише «для одного це лiкування означає чисте лiжко i лiки з вiскi, а для iншого - мiсце на кладовищi бiднякiв» [12, с. 58].
Є серед матерiалiв цього перiоду, встановлених пiсля смертi письменника, i репортаж про вже вiдомому нам за спогадами Теодора Брамбека випадку з хворим вiспою, кинутим без нагляду на вокзалi, i репортаж про страйк, якому вихований в традицiйно-буржуазному середовищi Оук-парку Хемiнгуей, звичайно, не мого дати правильної оцiнки i тому обмежився скрупульозно-об'єктивiстським описом сутички страйкарiв з полiцiєю [12, с. 58]. І, звичайно ж цiлий ряд репортажiв, присвячених темi, яка ще зi шкiльної лавицi не переставала володiти юнацькою уявою Хемiнгуея, – вiйнi в Європi i участi у нiй отруєних мiлiтаристською пропагандою таких же молодих, як i сам репортер, людей. Правильне розумiння затiяною iмперiалiстичними державами бiйнi прийде до Хемiнгуея декiлька пiзнiше, а доки шiсть репортажiв присвячуються бравим молодим янкi, що квапляться записатися у "найромантичнiшi" роди вiйськ, - танковi частини i вiйськово-морський флот.
За сiм мiсяцiв професiйної репортерської роботи у крупнiй газетi Хемiнгуей не лише пройшов "прискореним курсом" школу письменницької майстерностi, але i набув необхiдних журналiстських навичок, що дозволили йому за короткий перiод багато що винести з досвiду вiйни. У «Канзас-Сiтi стар» Хемiнгуей почерпнув також життєвий матерiал, що згодився йому пiзнiше, коли вiн почав свою письменницьку дiяльнiсть.
Замальовки до збiрки оповiдань "У наш час", розповiдi "Вдалих свят, джентльмени!", "Гонка переслiдування", "Гравець, черниця i радiо" - лише частина лiтературного врожаю, зiбраного Хемiнгуеем в Канзас-Сiтi. На жаль, валiза з рукописами оповiдань, що безпосередньо розповiдають про подiї того часу, безслiдно зникла з купе поїзда наприкiнцi 1922 р., коли перша дружина письменника Хедлi Рiчардсон їхала до Лозанни до Хемiнгуею, який висвiтлював за завданням iншої крупної газети "Торонто дейлi стар" хiд Лозаннської мирної конференцiї.
"Канзас-Сiтi стар" i 23 травня того ж року разом зi своїм другом журналiстом Теодором Брамбеком вiдплив до Європи у складi однiєї з частин Червоного Хреста.
"Я бився з фашизмом усюди, де можна було реально воювати з ним"
Ставши європейським кореспондентом тижневика «Торонто стар уiклi» в Парижi, Хемiнгуей багато писав про пiслявоєнну Європу, про своїх спiввiтчизникiв, якi обжили пiсля вiйни злачнi мiсця Парижу. Життя американських «галантерейних» у Францiї, нью-йоркської богеми, що окупувала Латинський квартал, — його улюбленi теми... А ще вiн багато подорожував європейськими країнами, ставав свiдком розпаду iмперiй, революцiй i безкiнечних людських трагедiй на бурхливо змiнному свiтi.
антифашистським iдеалам все життя. Тодi вiн назвав Муссолiнi «найбiльшим шарлатаном Європи» [17, с. 67]. Хемiнгуей говорить i про те, що Муссолiнi грає Диктатора, але тут же знаходить недолiки цiєї гри: «Муссолiнi сидiв за столом та читав книгу, на його лобi пролягали вiдомi зморшки. Вiн розiгрував Диктатора… Я навшпиньках зайшов до нього за спину, щоб розглянути яку це книгу вiн читає з такою цiкавiстю. Це був французько-англiйський словник, i тримав вiн його до гори ногами» [17, с. 68].
У статтi «Італiйськi фашисти» Хемiнгуей ретельно аналiзує, як розвивається фашизм в Італiї, коли переживає вищу стадiю свого розвитку: "Першою була органiзацiя контратак проти комунiстичних демонстрацiй, другою - створення партiї i, нарештi, тепер це полiтична i вiйськова партiя, яка вербує робiтникiв i прибирає до рук дiяльнiсть профспiлок. Вона панує вiд Риму до Альп» [17, с. 52 - 53].
Хемiнгуей був не лише ворогом фашизму – вiн ретельно намагався дослiджувати причини, якi ведуть фашистiв до влади: «Ситуацiя, що склалася в Італiї, вимагає деяких пояснень i порiвнянь. Платформа фашистiв - крайнiй консерватизм. Уявiть собi, що 250 тисяч членiв консервативної партiї Канади озброєнi, тобто уявiть "полiтичну партiю, побудовану за принципом вiйськової органiзацiї", голова якої не приховує, що у неї досить сил, щоб скинути лiберальний, а втiм i будь-який iнший уряд, що наважиться виступити проти неї... До того ж уявiть, що створена спецiальна вiйськова полiцiя для того, щоб перешкоджати вуличним зiткненням мiж консерваторами i лiбералами, i у вас буде правильна точка зору на сучасне полiтичне положення в Італiї» [17, с 52], - пише Хемiнгуей у статтi «Італiйськi фашисти».
Антифашистська тема звучить i в статтях з журналу "Есквайр". Вона надихає Хемiнгуея, що пише з республiканської Іспанiї i арен вiйськових дiй Другої Свiтової вiйни. Хемiнгуей у той же час уважно стежить за розвитком революцiйного руху. Ось його стаття "Королi тепер займаються не тим, нiж ранiше". Вiн детально розповiдає про розвиток революцiйного руху i про долi королiвських сiмейств у Європi: «Джордж – король грецький, – найновiший король у Європi i, можливо, найнеблагополучнiший…Вiн приємний хлопець i тягне вельми безрадiсне iснування»; «Рано чи пiзно великi шматки Румунiї вiдколються та попливуть так само нестримно, як крижини, що попали в Гольфстрiм. Королева Марiя, першорозрядний гравець в бридж, другорозрядна поетеса i прекрасний знавець лабiринтiв європейської полiтики... робить зараз спробу створити такий європейський союз, який припинив би катастрофу, що загрожує. Але з iншого боку, принц Кароль, незвичайно чарiвна молода людина, здається, зовсiм не зацiкавлений в цьому» [17, с. 80 - 81]. Ось Хемiнгуей пише про болгарського короля: «Борис – приємний, товариський блондин. Вiн чистосердечно не любить Болгарiю i хоче жити в Парижi» [17, с. 81]. І тут же автор говорить, як у 1918 роцi "болгарськi вiйська повернулися додому з революцiйними комiтетами у головi" i як потiм розвернулися революцiйнi виступи в Болгарiї, якi були розгромленi старими пронiмецькими армiйськими офiцерами, хабарниками, iнтриганами, полiтиканами» [17, с. 81].
Як бачимо, Хемiнгуей блискуче опанував телеграфну мову репортажу, йому подобалася крута стислiсть, чiткiсть i ємкiсть кодiв, вiн навiть красувався навмисним спрощенням та огрубленням. Але, ми вважаємо, газетi необхiднi бiльш гострi факти, сенсацiї. А Хемiнгуея якраз цiкавили не стiльки подiї самi по собi, скiльки люди i поведiнка їх в данiй ситуацiї.
Хемiнгуей, як полiтичний журналiст, був дуже серйозним аналiтиком. У 1934 роцi в статтi "Друг Іспанiї" вiн говорив про те, що Іспанiя не може жити по-старому i що наближається трагедiя. Вiн передчував наближення революцiйного вибуху в цiй країнi.
У статтi, опублiкованiй 11 серпня 1938 року в журналi "Кен", – "Програма реалiстичної полiтики США" – Хемiнгуей писав: "Вже два роки йде вiйна в Іспанiї. Рiк - в Китаї. У Європi вiйна почнеться найпiзнiше майбутнiм влiтку" [17, с. 175]. Вiн не помилився. Друга свiтова вiйна почалася 1 вересня 1939 року. У тiй же статтi вiн писав: "Гогенцоллерни були огиднi, але нацисти будуть ще гiршi" [17, с. 177]. І тут Хемiнгуей виявився правий.
2. 2 Репортажi Ернеста Хемiнгуея про Радянську Росiю
нариси зi спортивного життя, iнтроспективнi мiркування, статтi та коментарi з естетичних, соцiальних, економiчних та полiтичних питань. Останнi представляють особливу зацiкавленiсть, тому що саме в них ховається головна причина «неуваги» буржуазних критикiв до аналiзу журналiстського спадку письменника, – їм не подобаються iдеї, яким слугувало журналiстське перо Хемiнгуея, – iдеї послiдовного антифашиста, супротивника iмперiалiстичних вiйн, борця за демократiю.
та невеликих за обсягом) викликає зацiкавленiсть передусiм через те, що вони рiзко вiдрiзняються вiд основної маси статей захiдних кореспондентiв, що намагалися очорнити першi кроки в зовнiшнiй та внутрiшнiй полiтицi Радянського Союзу.
Хемiнгуея в якостi європейського кореспондента «Торонто стар» складав не бiльше чотирьох мiсяцiв, але починаючий письменник вже зарекомендував себе досвiдченим газетником, i газета вимагала вiд нього не лише побутової, але й полiтичної iнформацiї. Подiї, що мали розiгратися у Генуї, привабили туди журналiстiв та коментаторiв багатьох буржуазних газет. Вперше пiсля вiйни країни Європи, включаючи Нiмеччину, сiдали за стiл переговорiв. Радянська Росiя, «Червона Росiя», котра так лякала буржуазну владу, також мала взяти участь в конференцiї, i одна її присутнiсть викликала багато неоднозначних думок. Канадську газету не могла не цiкавити проблема вiдновлення торгових вiдносин мiж Захiдною Європою та Росiєю. Категорична вiдмова Сполучених Штатiв взяти будь-яку участь в роботi конференцiї сприяла пiдсиленню напруги, що погрожувала шквалом сенсацiйних повiдомлень. Вiд Хемiнгуея вимагали миттєвої передачi «гарячої» полiтичної iнформацiї, i тому його повiдомлення друкувалися не в щотижневику «Стар уiклi», а в щоденнiй «Дейлi стар». За перiод з 10 до 24 квiтня 1922 року в «Дейлi стар» з’явилися п’ять репортажiв вiд власного кореспондента Ернеста Хемiнгуея, при чому чотири з них вмiщували не тiльки детальний звiт про хiд конференцiї, але й глибокий аналiз полiтичного стану.
рiзкий антифашистський тон повiдомлення: «Ернест Хемiнгуей, штатний кореспондент «Стар» знаходиться в Генує для висвiтлення ходу конференцiї з канадської точки зору. В наступнiй кореспонденцiї вiн розповiдає про реальну загрозу виникнення безпорядку у зв’язку з присутнiстю делегацiї радянської Росiї» [13, с 27].
Насправдi ж Хемiнгуей вказував на те, що серйозна загроза порядку надходить не вiд комунiстiв, а вiд фашистiв. Документально пiдкрiплена точка зору Хемiнгуея була значно достовiрнiшою за матерiали, що заповнили в той час багаточисельнi нью-йоркськi газети та телеграфнi агенцiї. Слухнянi американськi газетники надсилали з Генуї повiдомлення про «червону небезпеку», що їх так прагнули отримати їхнi редактори. Хемiнгуей не виправдав очiкування своїх замовникiв. Добре знаючи мову та країну, вiн змiг розiбратися в подiях i дав реалiстичну оцiнку внутрiшньополiтичнiй ситуацiї Італiї, як революцiйному руху, так i фашистському контрреволюцiйному терору. Репортаж був першим антифашистським виступом письменником. З того часу фашизм став його головним полiтичним ворогом.
Литвинова, Красiна, Йоффе – та голiв захiдних держав, автор схиляє свої симпатiї далеко не на користь останнiх, а росiйськi дiвчата-секретарi, за його думкою, «безсумнiвно, найпривабливiшi в цiй залi» [17, с. 45].
Щоправда, повiдомлення про зустрiч з радянською органiзацiєю в Рапалло, що з’явилося на першiй шпальтi «Дейлi стар» 19 квiтня 1922 року, було доволi сухим, але не слiд забувати, що вiд Хемiнгуея вимагали пiдтвердження «червоної небезпеки», а вiн писав про «червоного дипломата Чичерина та елегантно вдягнених росiйських дiвчат з чудовим кольором обличчя» [17, с. 45], що викликали загальну зацiкавленiсть, та цiлком ймовiрно, що канадськi цензори плiдно «попрацювали» над текстом його кореспонденцiї.
І все ж навiть в цьому сухому повiдомленнi Хемiнгуей зосереджує основну увагу на чiтких вiдповiдях Чичерина, стосовно боргiв царської Росiї, твердого намiру бiльшовикiв не допустити «перетворення їх країни на колонiю», мiр боротьби з голодом, що їх застосувала радянська влада тощо. Хемiнгуей пiдкреслює, що Чичерин «звертається до журналiстiв їх власною мовою» [17, с. 46].
не вистачає лише росiян. Зала переповнена та знемагає вiд спеки. Чотири крiсла радянської делегацiї все ще порожнiють, i здається, що таких порожнiх крiсел менi досi не доводилося бачити. Усiх цiкавить – чи прийдуть вони взагалi. Нарештi, росiяни з’являються у дверях та пробираються повз натовп. Ллойд Джордж уважно дивиться на них, притримуючи пальцем окуляри».
моменту у роботi конференцiї – заклику до роззброєння, зробленого Чичерiним вiд iменi Радянської Росiї, i яке, як пiдкреслював Хемiнгуей, пролунало викликом полiтичним iнтригам захiдних держав. Хемiнгуей з притаманною йому силою зображувальної майстерностi дав опис «вибуху», викликаного заявою Чичерiна: «Чичерiн пiдвiвся. Руки його тремтiли, i вiн заговорив французькою… Перекладач дзвiнким голосом перекладав. У паузах стояла така тиша, що було чутно, як дзенькають вiдзнаки на грудях iталiйського генерала, коли вiн переступав з ноги на ногу» [17, с. 46]. Так, поступово, Хемiнгуей пiдводив читача до кульмiнацiйного моменту, коли Чичерiн, вiдповiдаючи на протест французького представника вiдносно «небезпеки», яку нiби-то представляла для Францiї велика армiя Росiї, заявив: «…Я, вiд iменi Росiї, знiмаю цю небезпеку. Якщо конференцiя вирiшить, що питання про роззброєння не повинно розглядатись, я пiдкорюся. Але роззброєння – це головне питання для Росiї» [17, с. 47].
добитися вiд Росiї визнання царських боргiв та про успiх радянської дипломатiї – пiдписання Рапальської угоди мiж Радянською Росiєю та Нiмеччиною про економiчну спiвпрацю.
мiж Грецiєю та Туреччиною. Хемiнгуей поїхав у Лозанну 22 листопада, уклавши додаткову угоду з двома херстовськими агентствами «Інтернешнл Ньюс Сервiс» та «Унiверсал Сервiс», згiдно якому вiн мав передавати по телеграфу з Лозанни у паризькi вiддiлення агентств усi iнформацiю про роботу Мирної конференцiї. Трьохтижнева робота у якостi кореспондента телеграфних агентств виявилася настiльки трудомiсткою, що перше лозаннське повiдомлення з’явилося у «Торонто стар» тiльки 27 сiчня 1923 року.
Конференцiя вiдбувалася за зачиненими дверми. Йшли секретнi засiдання, i iнформацiя для журналiстiв майже не просочувалася. Внимание Хемiнгуея було пригорнуте до особистостей голiв делегацiй. Вiн з симпатiєю описує змiни, якi вiдбулися в радянському мiнiстрi закордонних справ: «Чичерiн вже не той, що в Генуї…, тепер вiн тримається значно впевненiше» [17, с. 68]. Саме в цiй статтi Хемiнгуей малює знищувальний портрет «найвеличнiшого шарлатана Європи – Муссолiнi» [17, с. 67], який був присутнiм на конференцiї вже в якостi нового голови iталiйської держави.
з твердокамiнним лордом Керзоном, «високою холодною людиною-сосулькою, яка загрожує британським флотом, як хлистом». Зброя росiйського дипломата – «аргументи, iсторичнi реалiї, факти, статистика, палкi доводи»; а «коли, нарештi, вiн розумiє, що все дарма, то каже просто так, для iсторiї, висуває заперечення на суд майбутнiх поколiнь…».
У репортажах про Радянську Росiю, що ми розглянули, сказано небагато, але навiть по цьому хемiнгуеєвському телеграфному коду можна зробити висновок, що Хемiнгуей уважно стежив за становленням нової країни, до того ж не тiльки у зовнiшнiй, а й у внутрiполiтичнiй сферi. Так, наприклад, у статтi «Остання ставка марки», що вийшла у «Торонто стар уиклi» незабаром пiсля Лозаннської конференцiї (8 грудня 1923 р.), Хемiнгуей знову обiгрує черговий контраст на користь тепер вже радянської економiки. Говорячи про падiння нiмецької марки, Хемiнгуей розповiдає про торговця, який збуває росiйськi банкноти. Вiн пише: «Нiхто не пояснив присутнiм, що цi дешевi росiйськi грошi друкувалися банкнотами у мiльйони рублiв зi швидкiстю, на яку тiльки були спроможнi друкарськi станки, з єдиною метою – знецiнити старi царськi грошi, а з ними разом i майновий клас. Тепер Ради випустили грошi, якi забезпечуються золотом. Грошi, якi не продаються з молотка» [17, с. 110].
Полiтичнi репортажi Хемiнгуея та тi нечисельнi з них, де журналiст дає оцiнку Радянськiй Росiї (де вiн нiколи не бував), її людям та полiтицi, не тiльки спростовують твердження захiдних критикiв про те, що у письменника не було полiтичних уподобань, але показують Хемiнгуея серйозним полiтичним аналiтиком, який не дивлячись на антирадянську iстерiю офiцiальної захiдної преси, не дивлячись на тиск, який чинили на нього редактори-роботодавцi, проникати у суть подiй та, вмiло використовуючи зображувальнi засоби, змушувати читача мислити самостiйно, вчитися вiдрiзняти мнимих ворогiв вiд справжнiх.
хемiнгуей письменник журналiст публiцист
ВИСНОВКИ
Виходячи з ранiше дослiдженого i вище написаного, зазначаємо, що Ернест Хемiнгуей створив оригiнальний, новаторський стиль. Вiн розробив цiлу систему специфiчних прийомiв художнього вiдображення: монтаж, обiгравання пауз, перебивання дiалогу. Репортажi Хемiнгуея лаконiчнi. Отже, читач виявляє багатозначнiсть в найпростiшому епiзодi.
Вважаємо, що на формування Хемiнгуея-письменника великий вплив здiйснила публiцистика. Вона залишалася головною силою, що формувала стиль i життєвi установки письменника, якими вiдрiзняються всi його зрiлi роботи, стала основним iнструментом його лiтературного учнiвства.
простота i лаконiзм — це першi уроки майстерностi.
Користуючись непорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам, Ернест Хемiнгуей прагнув постiйно знаходитися у центрi подiй. Це заперечує думку про те, що вiн був лише-но позером, егоїстом, людиною, якiй нiбито була властива одна пристрасть - долар, та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою - змусити оточуючих повiрити у його хоробрiсть.
Завдяки аналiзу публiцистичних творiв Ернеста Хемiнгуея, можемо спростувати твердження захiдних критикiв про те, що письменник не мав жодних полiтичних уподобань. Статтi та нариси Хемiнгуея свiдчать не лише про наявнiсть полiтичного мислення, але й про вмiння письменника давати всебiчну, глибоку оцiнку найважливiшим полiтичним подiям, свiдком яких вiн був.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
2. Брамбэк Теодор. С Хемингуэем до романа «Прощай, оружие!» // Журналист. – 1974. - № 1.
3. Грибанов Б. Эрнест Хемингуэй: жизнь и творчество. Послесловие//Хемингуэй Э. Избранное. М.: Просвещение, 1984. - 304 с.
4. Грибанов Б. Т. Эрнест Хемингуэй. М. - 1998.
5. Денисова Т. Секрет «айсберга»: О художественной особенности прозы Э. Хемингуэя // Литературная учёба. – 1980. - №5.
6. Засурский Я. H. Хемингуэй и журналистика // Хемингуэй Э. Репортажи. - M.: Сов. писатель, 1969.
7. Индивидуально-художественный стиль и его исследование. К. -О., «Вища школа». - 1980.
8. Кашкин И. Эрнест Хемингуэй. - М. - Сов. писатель. - 1966.
10. Микоян С. Слово о человеке // Хемингуэй Э. Праздник, который всегда с тобой. М.. - 1990.
11. Неделя. – 1979. - №29.
12. Погостин В. М. «Канзас-Сити стар» - профессиональная школа журналиста Эрнеста Хемингуэя // Вестник Московского университета. Сер. 10. Журналистика. – 1980. - №5.
13. Погостин В. М. Советская Россия в ранней журналистике Эрнеста Хемингуэя // Вестник Московского Университета. Сер. 10. Журналистика. – 1978. - № 3.
15. Хемингуэй Э. Кредо человека. – «Иностранная литература», 2002, №2.
17. Хемингуэй Э. Репортажи. М., 1969
.
20. n-t.ru/nl/lt/hemingway.htm
21. www.courier.com.ru
22. roman-chuk.narod.ru/1/Hemingway.htm
|
