Рух думки – як це розумiти
Вiдкритий мiжнародний унiверситет розвитку людини "Україна"
Інститут фiлологiї та масових комунiкацiй
Кафедра видавничої справи та редагування
Самостiйна робота №
Виконала: Демидасюк М. Е.
Перевiрив: Карпенко В.
"вiд нуля". Воно завжди продовження попереднього, вже наявного розумiння, навiть якщо настає стосовно зовсiм не вiдомих до того речей. Скажiмо, людина, яка вперше побачила комп'ютер, про який до того навiть не чула, спiввiдносить його зi знайомими речами й сприймає його як поєднання телевiзора з друкарською машинкою. Так нове розумiння завжди накладається на вже вiдоме. Це стосується iндивiдуального розумiння, з однiєю примiткою: кожна окрема людина має моменти розумiння "вiд початку" у ранньому дитинствi, коли її свiдомiсть починає пiдноситися над пiдсвiдомим, iнстинктивним. Але невдовзi це минає, i кожне нове розумiння продовжує, поширює, поглиблює те, що вже є вiдомим, зрозумiлим, пiзнаним, засвоєним, випробуваним.
Таке нове сприйняття вже (ранiше) сприйнятого, таке оновлення вiдомого, пересприйняття є апперцепцiєю. Вона являє собою дуже поширену герменевтичну дiю, i в певному розумiннi можна стверджувати, що саме апперцепцiя i є найпоширенiшою або навiть унiверсальною дiєю процесу розумiння - надто в журналiстицi.
"отримане вже враження пiддається новим змiнам, нiби сприймається вдруге", i при цьому посилається на доволi поодинокi науковi доробки його попередникiв на цьому шляху, зокрема Вайтца, Штейнталя [1, 99].
Інша його дефiнiцiя доповнює попереднє визначення: "Апперцепцiя є участь сильнiших уявлень у створеннi нових думок" [1, 104].
нова iнформацiя. Її вiдсутнiсть лишає у пам'ятi все в нерухомостi.
Для нас має виняткове значення, що класик української фiлологiї зазначав саме масовi вимiри апперцепцiї: "Зручнiше визначити апперцепцiю бiльш загальним висловом: вона є участь вiдомих масових уявлень у створеннi нових думок..." [1, 103].
Отже, розвиваючи його думку, можемо стверджувати, що у масових сферах має бути щось вiдоме, зрозумiле, що бере участь у створеннi нових думок у iндивiда (адже маса думати не може, думають усi поодинцi). Цi сильнiшi, та тим бiльше масовi (тобто визнанi, випробуванi через масову свiдомiсть, верифiкованi у нiй) уявлення мають надiйти до iндивiда з певних джерел. Одним iз таких унiверсальних джерел, безперечно, є журналiстика. Унiверсальною вона є тому, що в нiй, по-перше, у свiй час мiстилися попереднi масовi уявлення, тобто вона має часовий вимiр, апперцептивну пам'ять, без чого неможливе наступне додавання-оновлення; по-друге, вона сама додає до них "зараз" новi актуальнi уявлення звiдусiль i про все, тобто має вимiр просторовий, iнакше кажучи, доповнює часову вертикаль просторовою горизонталлю. У результатi на її теренах апперцепцiя перетворюється на нескiнченний процес i нiби сама себе повсякчасно здiйснює. Певна рiч, найкращим апперцепантом є навколишня дiйснiсть, з нею нiщо не може змагатися як iз джерелом оновлення попереднiх знань. Журналiстика поступається їй попри всю свою унiверсальнiсть.
"Можна вирiзнити двi стихiї апперцепцiї: з одного боку, те, що сприймається та пояснюється, з iншого - ту сукупнiсть думок та почуттiв, якiй пiдкоряється перше та через посередництво якої воно пояснюється" [1, 99]. "... Завжди результатом впливу двох стихiй апперцепцiї є щось нове, не схоже з жодним з них" [1, 103]. Із двох думок, якi взяли участь у апперцепцiї, третя, що з'явилася пiсля неї, не обов'язково складнiша, але обов'язково - нова.
Найцiкавiшим є питання про пiдстави або дозвiл на апперцепцiю. З яких причин людина вiдкидає iснуючi уявлення та усвiдомлює необхiднiсть шукати нових, у тому числi й за допомогою масового спiлкування? Єдиною такою причиною може стати невiдповiднiсть iснуючих думок обставинам, що змiнилися. Якщо це так (а це так безсумнiвно), то виявитися це може, по-перше, у власному досвiдi людини, а по-друге - з власного досвiду iнших людей, даному цiй людинi через спiлкування. Йдеться про розпад попереднiх уявлень, на це звертав увагу Гербарт та його послiдовники. З ними в цiлому погоджувався О. Потебня, додаючи, що розпад - найочевиднiша для нас причина затемнення складних уявлень i, навпаки, їх повнота й обширнiсть зв'язкiв з iншими - причина iсторичної їх ясностi, але й бiльшого або меншого їх впливу [1, 110]. "Сила думок, якi пояснюють" - дуже влучний вислiв, однак вiн лишає вiдкритим питання про джерела сили оновлення думок.
Слiд уявляти собi справу так, що принципова вимога радикально робить бiльш суворим метод, до якого ми й без того постiйно звертаємося. Цей принцип зовсiм не означає, що, якщо ми когось слухаємо або починаємо читання книги, ми повиннi вiдкинути будь-якi попереднi думки про змiст того, що почуємо та прочитаємо, повиннi забути всi свої думки. Навпаки, вимагається вiдкритiсть до думки iншого, змiсту книги, а це вже означає, що чужi думки складаються у певнi вiдношення до сукупностi власних думок, або навпаки.
Великий Гадамер писав: "Той, хто тлумачить, не прагне навпростець до "тексту", - навпаки, живлячись переддумкою, що склалася в нього, вiн перевiряє переддумку, що живе в ньому, на предмет її правомiрностi, тобто її джерела й можливостi застосування" [2, 76]. Вiдбувається запитування вже iснуючого знання вiдносно нового, яке щойно надiйшло, й починається складна робота думки: вiдкидати старе знання, вiдкидати нове, яке з них визначати сильнiшим та як поєднувати їх у третьому, оновленому знаннi?
Це буденне, рутинне мисленнєве завдання, але час вiд часу, залежно вiд можливих наслiдкiв, воно набуває надзвичайного значення. Тодi для його вирiшення починає кризово бракувати iнформацiї, i людина звертається до спiльного досвiду всiх або принаймнi оточуючих. Тут особливо актуальним стає питання про помилкове розумiння, про надання надмiрної ваги або традицiї й авторитету того, до чого апперципується нова iнформацiя, або, навпаки, невиправдано великого значення новiй, а тому ще не верифiкованiй в достатнiй мiрi iнформацiї.
"Отже, цiннiсть i значення дослiдження вимiрюються... не лише масштабом самих фактiв. Скорiше навпаки, факти здаються нам по-справжньому значущими завдяки тому, хто зумiв їх зобразити. Наш iнтерес, таким чином, належить, напевно, фактам, однак факти набувають життя лише завдяки тiй точцi зору, з якої їх нам показують" [3, 337].
Отже, i традицiя, i авторитет як пiдстави до апперцепцiї мають подвiйну природу: вони можуть сприяти розумiнню, а можуть шкодити йому: "... Поняття традицiї зробилося не менш двозначним, анiж поняття авторитету" [3, 334]. Вiдрiзнити їхнiй якiсний склад, причому зробити це апрiорi, через вагання, до прийняття рiшення й, головне, до випробовування його - ось шлях здiйснення апперцепцiї, i це надзвичайно складний шлях, яким щодня рушає кожен, як тiльки вiн спробує що-небудь зрозумiти.
Тим бiльше важким є це завдання у сферi масового спiлкування. Тут нам стає в пригодi порада О. Потебнi, який, понад 120 рокiв тому розрiзняв масовi вимiри апперцепцiї: "Сила мас, що апперципують, тотожня їхнiй органiзованостi" [1, 110].
Але хто органiзовує масову апперцепцiю? Той, напевно, хто спрямовує на масу нову iнформацiю. Згадаємо: за К. Лоренцом, будь-якому органiзму, в тому числi й соцiуму, потрiбнi для iснування матерiя, енергiя, iнформацiя (щоправда, вiн не додав нiчого про час - ресурс, який витрачається навiть тодi, коли три iнших лишаються нерухомими i дiю припинено). Нас цiкавить iнформацiя. Так ми пiдiйшли безпосередньо до визначення мiсця i значення преси в апперцепцiї. Вiдповiдь залежить передусiм вiд того, продуктивно чи репродуктивно працює вона в iнформацiйному потоцi. Яку роль вiдiграє у ньому: iнструмента чи суб'єкта? Вiд ступеня її суб'єктностi залежить i бiльша широта свiдомостi, первiсну обмеженiсть якої ми прийняли за похiдне положення при визначеннi сили пояснюючих думок. Отже, людинi, яка, апперципуючи, шукає нової iнформацiї, вкрай необхiдно розумiти, з якого джерела новина виходить та якi й чиї iнтерпретацiйнi "фiльтри" проходила.
Прийняття-вiдкидання апперцепцiї має бути зрозумiле й як акт розумiння, й як шлях появи помилок розумiння. Досвiд компартiйних газет часiв "воєнного комунiзму" та наступної замiни його на неп показує, що селянам спочатку подавали як вимушену, але прогресивну дiю запровадження продрозверстки, яка нiбито привела до пожвавлення сiльгоспвиробництва, а потiм прогресивним проголошувалося її вiдкидання та повернення до продподатку. Те саме повторилося пiд час органiзацiї колгоспiв. Цi дiї фактично вступали у конфлiкт iз вiковими традицiями господарювання селян на землi. Їхня нездатнiсть "так" апперципувати призводила до змiни полiтичного курсу: Ленiн скасував у 1921 роцi продрозверстку, тобто вiдступив у соцiальному конфлiктi. Сталiн, навпаки, розгорнув у 1930 роцi колективiзацiю, масовi репресiї й голодомор. Вочевидь, якби вони не були запроваджуванi через масове насильство - неминучим стало б вiдкидання їх усiєю масою вiльного ("звiльненого" революцiєю) селянства.
Апперцепцiя - не тiльки змiцнення, а й вiдкидання традицiй. Гадамер з цього приводу писав: "Зрозумiти зв'язки й пiдлеглостi нашого свiту, зрозумiти один одного в цьому свiтi - це передбачає критику й боротьбу з рутиною й вiдчуженням в тiй же мiрi, в якiй i визнання й захист порядкiв, що усталились" [2, 49].
Журналiстику можна уявляти як соцiальну ономастику, як мистецтво пойменування нових груп речей, комбiнацiй речей, якi ще не мають назви.
Журналiстика є також соцiальною апперцепцiєю - але до iснуючих у масовiй свiдомостi думок та їхнiх блокiв.
Тому виникає проблема спiввiдношення апперцепцiї й iнтерпретацiї. Вчитаймося, що писав з цього приводу О. Потебня: "Слово вiд самого свого народження є для того, хто говорить, засобом розумiти себе, апперципувати свої сприйняття" [1, 125]. Засобом розумiти є й iнтерпретацiя. Обидвi дiї є неминучими: розумiючи, не можна вiдкидати жодної з них.
Перенесенi в контекст нашого пошуку, цi слова класика можуть бути зрозумiлi двома шляхами - через використання першого й другого трактувань поняття iнтерпретацiї.
Отже, по-перше, апперцепцiя є засобом розумiти себе (такого, яким ти "вже є" на момент надходження нової iнформацiї), а iнтерпретацiя - засобом розумiти всi наявнi чинники, у тому числi й себе.
По-друге, iнтерпретацiя - пропущення першорозумiння через свою особистiсть, апперцепцiя - зiставлення старої i нової iнформацiї.
"моєю" особистiстю-у-свiтi.
У сферi масового спiлкування тут виявляються певнi особливостi. Так, журналiсту дуже важливо "зрозумiти самому", тобто передусiм зрозумiти себе, вiдрiзнити нову iнформацiю саме як нову, таку, якої у його внутрiшньому свiтi ще не було. Але особливiсть у тому, що вiн розумiє себе не як людину взагалi, але як журналiста, тобто людину, яка має зрозумiти, щоб передати iншим.
Розумiння себе взагалi настiльки складна справа, що, як i у випадку з стереотипами Уолтера Лiппмана у сферi масової свiдомостi, свiдомiсть iндивiдуальна змушена спресовувати попереднi уявлення (те, до чого йтиме апперципування) у певнi блоки, стереотипи. Апелюючи до настанов В. фон Гумбольдта, О. Потебня пише: "Внутрiшня форма, крiм фактичної єдностi образу, дає ще знання цiєї єдностi: вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення" [1, 125].
Слово є засобом утворення поняття [1, 145]. Мова - спосiб розумiти самого себе [1, 148]. Уявляти значить... думати складними рядами думок, не вводячи майже нiчого з цих рядiв до свiдомостi [1, 147]. Цi висловлювання О. Потебнi з його фундаментальної працi "Мысль и язык" прокладають шлях до ствердження про блоковiсть iндивiдуальної свiдомостi внаслiдок здатностi мозку людини (на вiдмiну вiд комп'ютерiв) думати за асоцiацiями. Отже, iде оновлення не кожної, а окремих думок блоку, або всього блоку вiдразу. Змiна iнтерпретацiї поняття "Америка" з вкрай негативної на цiлком позитивну, що вiдбулося на початку 90-х рокiв у бiльшостi колишнiх радянських громадян (про це свiдчили численнi соцiологiчнi опитування), означало й змiну ставлення до основних його компонентiв. Так, виявилося, що бiднi у цiй країнi як на загал багатшi вiд радянських громадян i т. iн.
Апперцепцiя змiнює попереднє знання, ось до чого веде шлях, розпочатий О. Потебнею.
Апперцепцiя є обов'язковою, неминучою частиною розумiння - таким є другий висновок.
Тому спiлкування може бути визначене як послiдовне здiйснення взаємного першорозумiння, ширше - апперцепцiї, ще ширше - iнтерпретацiї, найширше - розумiння. Перенесена до сфери масового спiлкування, ця послiдовнiсть не руйнується, на кожному з етапiв до неї додається верифiкацiя. Одна людина може апперципувати щодо власного досвiду й знання, маса "апперципує" стосовно спiльного досвiду й знання. Неминучi на iндивiдуальному рiвнi помилки або й облуда на масовому рiвнi виявляються й можуть бути подоланi, виходячи зi спiльних аксiологiчних засад.
чи державнi лiдери звертаються не тiльки до розуму, iнтересiв, знань, а навiть до соцiальних iнстинктiв маси. Отже, можна апперципувати до пiдсвiдомостi?
"соцiальних iнстинктiв" - метафора, до того ж поетична, а не когнiтивна.
Інформацiя не може бути прищеплена до неiнформацiї, як би кожен не ставився до власної iнтуїцiї, забобонiв, упереджень тощо стосовно їх використання при прийняттi рiшень.
Тут перебiг дослiдження виводить нас на нез'ясовану проблему фiлологiї - чи iснує думка поза мовою?
У класикiв, навiть у О. Потебнi та М. Бахтiна, можна знайти висловлювання, якi суперечать одне одному та заплутують справу. Бiльшiсть учених стверджує, що поза словом думки немає, однак стосовно цих тверджень лишається простiр для сумнiвiв.
Посилаючись на Штейнталя, О. Потебня пише: "Сфера мови далеко не збiгається зi сферою людської думки. В серединi людського розвитку думка може бути пов'язана зi словом, але на початку вона, вiрогiдно, ще не доросла до нього, а на високому ступенi вiдволiкання кидає його як таке, що не зовсiм задовольняє її вимоги й нiби тому, що воно не може зовсiм вiдмовитися вiд чуттєвостi, шукає зовнiшьої пiдтримки лише у довiльному знаковi" [1, 41].
О. Потебня спромагається знайти щось, що було б подiбне до думки, але не визначалося б словом: "Чуттєвий образ - вихiдна форма думки - разом i суб'єктивний, оскiльки є результатом дiяльностi, що належить нам виключно, i в кожнiй душi складається iнакше, й об'єктивний, тому що з'являється при таких, а не iнших вищих збудженнях - та проецiюється душею. Вiдокремлювати цей останнiй бiк вiд того, який не дається людинi зовнiшнiми впливами й, отже, належить їй самiй, можна лише через посередництво слова. Мова нероздiльна з розумiнням" [1, 152] - але розумiння нероздiльне з думкою.
Коло замкнулося, чуттєвий образ вiдокремився вiд "найпростiших думок", якi нiбито можуть iснувати без слiв, перед словами. Адже тодi й чеховська Каштанка думає-без-лапок, адже при звуках музики їй хотiлося бiгти й гавкати, а це й є "найпростiшi думки".
Нi, треба чiтко провести межу: до слова думки немає, є почуття, передчуття, iнтуїцiя, суттєвi образи, пiдсвiдомi iмпульси тощо. Знайдення слова, погодження з тим, що знайдене саме те слово, що вiдповiдає речi, - остаточно формує думку. А ось пiсля знайдення слова - з часом або вiд частого вживання з них виникають блоки, стереотипи думок, всерединi яких вiдбувається або програмоване, передбачуване, або несподiване для того, хто каже, розумiння не-за-цим-словом. Або, можливо, апперцепцiя.
У пошуку пiдстав для визначення мiсця апперцепцiї в спiввiдношеннi чужого слова й власної думки заглибимося на фiлософськi рiвнi. Г. -Г. Гадамер, розмiрковуючи щодо поглядiв М. Гайдеґґера на механiзми здiйснення апперцепцiї (вiн називав це про-кидуванням вперед, про-iцiюванням), писав:
"Будь-який перегляд про-кидування має корiння в можливостi про-кидування вперед себе нової проекцiї змiсту; можуть iснувати поруч одна з одною проекцiї, що суперничають, поки не встановиться скiльки-небудь однозначна єднiсть змiсту: тлумачення починається з попереднiх понять (видiлено нами. - В. В.), котрi з часом замiнюються бiльш адекватними поняттями - ось це безперервне про-iцiювання, про-кидування змiсту, яке складає змiстовий рух розумiння та тлумачення, i є процес, який описує Гайдеґґер" [1, 75].
редактором чи суддею. Журналiстика живиться фактом, iнформацiєю; переддумки i все до них подiбне тут мають дуже обмежене значення - обмежене саме їх невiднесенiстю до факту.
у тому, що апперцепцiя все одно вiдбувається, i якщо попереднього знання з порушеної проблеми людина не має, поле активiзацiї попереднiх знань розширюється i до справи залучається знання з сумiжних галузей. Так, iнформацiя про невiдому хворобу активiзує знання про подiбнi захворювання, про органи тiла, якi вони вражають, та про вже вiдомi засоби профiлактики та лiкування. Абсолютне незнання дорослої свiдомої людини неможливе, багатьох людей - тим бiльше.
Отже, апперцепцiя є ще й шляхом встановлення помилок: минулих, прихованих у попередньому знаннi, та тих, що можуть бути принесенi з новою iнформацiєю.
Комунiкативнi аспекти апперцепцiї мають такий вигляд: вона, як i в цiлому iнтерпретацiя, є етапом розумiння iнформацiї масовою аудиторiєю, але вiдбувається в iндивiдуальних свiдомостях.
Управлiння апперцепцiєю є таким же бажаним у масовому спiлкуваннi, як i управлiння iнтерпретацiєю. І тут у контекстi iнтерсуб'єктних вiдносин вiдкриваються незчисленнi можливостi.
Поза сумнiвом, читач може бути бiльш освiченою, мудрою людиною, анiж автор. "Той, хто слухає, може набагато краще вiд того, хто говорить, розумiти, що приховано за словом, й читач може краще вiд самого поета осягати iдею його твору" [1, 163].
У поезiї - так. Але у журналiстицi взагалi й не має значення - краще чи гiрше осягає читач iдею твору. Пересiчний читач осягає не стiльки його iдею, скiльки iнформацiю, яка в ньому мiститься. Та й як вимiряти оте "краще"? Тут важливо - "так" чи "не так", як треба авторовi, апперципують читачi, i оце "не так" є абсолютною властивiстю руху iнформацiї (думки, слова) вiд суб'єкта до суб'єкта - та й до об'єкта також.
"Сутнiсть, сила такого твору не в тому, що мав на увазi пiд ним автор, а в тому, як воно дiє на читача або глядача, вiдповiдно у невичерпному можливому його змiстi. Цей змiст мiг зовсiм не входити у розрахунки митця" [1, 164]. У журналiстицi так не повинно бути, це кричущий непрофесiоналiзм, за такi "вiльнощi" виставляють з редакцiї й нiкуди бiльше на творчу роботу не приймають. У цьому, напевно, й вiдмiннiсть журналiста вiд поета, а журналiстики вiд мистецтва. Багатство iнтерпретацiї є заслугою художнього твору - i великим недолiком твору журналiстського. Апперципувати читачевi у журналiстицi бажано так, як входило в задум автора. Але ж попереднi знання у кожного свої, i програмування апперцепцiї може найкраще йти шляхом впливу на стереотипи масової свiдомостi.
Можливiсть того узагальнення та поглиблення iдеї, яке можна назвати самостiйним життям твору, не лише не є вiдкиданням нероздiльностi iдеї й образу, але, навпаки, обумовлюється ним [1, 164].
"найменшої витрати сили") та Маха (принцип "економiї мислення"). Корiняться вони, певна рiч, в iндивiдуальнiй свiдомостi, але найширше виявляються саме з допомогою журналiстики. Змiст її, за Авенарiусом, у тому, що змiни, "якi вносить душа до своїх уявлень, коли приєднуються новi враження, є якомога меншi... але оскiльки душа пiдкорена умовам органiчного iснування та вимогам цiлевiдповiдностi, що з них випливають, вказаний принцип стає принципом розвитку: душа докладає до апперцепцiї не бiльше сили, анiж потрiбно, i з багатьох можливих апперцепцiй вiддає перевагу тiй, котра виконує ту саму роботу з меншою витратою сил, або з тiєю ж витратою сил проводить бiльшу роботу; за сприятливих умов душа навiть вiддає перевагу меншiй на даний момент витратi сил, котра, однак, пов'язана з меншим розмiром дiї чи з меншою протяжнiстю дiї, тимчасово бiльше напруження сил, яке обiцяє набагато бiльше, або бiльш подовжену дiю" [19, 189].
на етап подолання протиставлення наявної i нової iнформацiї.
Добре, якщо через нього додається розумiння слова, думки (навiть якщо воно набуває форми вiдкидання: це теж збагачує розумiння через його оновлення).
Погано, якщо апперцепцiя не завершується проясненням, а лишає думку бiльш заплутаною, нiж вона була. З цього виникає прагнення додаткової, ще новiшої iнформацiї, поглиблення апперцепцiї - аж до прояснення думки, тобто до настання розумiння. Апперцепцiя постiйно оновлює iнформацiйний образ, вона протидiє його "спресуванню" у стереотипи. Допоки надходить нова iнформацiя й триває її конфлiкт зi старою - стара не зможе застигнути вiд незапитаностi та неоновлюваностi або з часом колапсувати через iзольованiсть вiд зовнiшнього свiту, тому що не витримає надходження "надто нової" iнформацiї, сприйняти яку стара система знань буде не здатна й її доведеться вiдкинути цiлком.
Лiтература
1. Потебня А. А. Полное собрание трудов: Мысль и язык / Подгот. текста Ю. С. Рассказова, О. А. Сычева. Комментарии Ю. С. Рассказова. - М.: Лабиринт, 1999. - 300 с.
2. Гадамер Г. -Г. Актуальность прекрасного: Пер. с нем. - М.: Искусство, 1991. - 367 с.
3. Гадамер Х. -Г. Истина и метод. - М., 1986.
4. Нариси про текст: Теоретичнi питання комунiкацiї i тексту / В. В. Рiзун, А. І. Мамалига, М. Д. Феллер - К.: РВЦ "Київський унiверситет", 1998.
5. Рiзун В. В. Тема тексту: Фiлософiя питання // Палiтра друку. - 1996. - Грудень.
6. Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. - М.: Изд-во МГУ, 1982. - 480 с.
7. Лосев А. Ф. Миф - число - сущность - М.: Мысль, 1994. - 919 с.
"АртЕк", 1998. - 336 с.
9. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Пiдручник для студентiв фiлологiчних спецiальностей вищих закладiв освiти. - К.: Видавничий центр "Академiя", 1999. - 288 с.
10. Брумфилд Л. Язык: Пер. с англ. - М.: Изд-во иностр. лит., 1968.
11. Выготский Л. С. Мышление и речь // Избранные психологические исследования. - М.: Наука, 956.
12. Бенвенист Э. Общая лингвистика. - М., 1984.
13. Ван-Дейк Т. А., Кинч В. Стратегии понимания связного текста // Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивные аспекты языка. - М.: Прогресс, 1988.
15. Wodak R. Discource. analysis. Problems. Findings. Perspektives // Text. - 1990. - № 10.
17. Seung, T. K. Semiotics and thematics in hermeueutics. - N. Y.: Columbia univ. press, 1982. - XII, 242 p. Ind.: p. 233-242.
|
