Українські видання Біблії

Українськi видання Бiблiї Мiнiстерство освiти i науки України Нацiональний педагогiчний унiверситет iменi М. П. Драгоманова Інститут української фiлологiї Українськi видання бiблiї Капшученко Юлiя Петрiвна Спецiальнiсть 6. 030203 «Видавнича справа та редагування» Науковий керiвник Денискiна Ганна Олександрiвна КИЇВ-2010р. ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ І ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕПИСИ БІБЛІЇ 1. 1 Остромирове Євангелiє ХІ ст 1. 2 Пересопницьке Євангелiє 1561 р 1. 3 Першодрук. Острозька Бiблiя 1581 р РОЗДІЛ ІІ СТАРОДРУКИ XVII – XVIII ст 2. 1 Початки друкованого слова РОЗДІЛ ІІІ ПЕРЕКЛАДАЧІ СВЯТОГО СЛОВА 3. 1 Першi переклади Бiблiї П. Морачевського 3. 3. Бiблiя П. Кулiша 3. 4 Продовження Кулiшевого перекладу І. Нечуєм-Левицьким ЛІТЕРАТУРА ВСТУП Бiблiя – це стародавня збiрка, рiзних за формою i змiстом релiгiйних та свiтських творiв, якi писалися вiд дванадцятого столiття до нашої ери аж по друге столiття нашої ери, тобто майже пiвтори тисячi рокiв. У тлумачному словнику можна знайти таке визначення слова “Бiблiя”: “Книга що розглядається у якостi непорушного, єдиного справедливого джерела”. Для християн Бiблiя – є непорушне, єдине справедливе вiдкриття Бога людинi, що мiстить 66 книг, записаних 40 рiзними авторами на протязi 1500 рокiв. Записували Бiблiю люди найрiзноманiтнiшого походження i самих рiзних занять: царi, селяни, фiлософи, рибалки, поети, державнi дiячi та ученi. Бiблiя записувалась принаймнi на трьох континентах i трьома мовами: староєврейською, арамейською i грецькою. І незважаючи на таку рiзноманiтнiсть засобiв, вона являє собою єдине, що безперервно продовжується цiле – вiд Книги Буття до Об`явлення i суть викладеного в нiй морального закону Божого нiде не мiняється. Бiблiя мiстить вражаючi у своїй вiдвертостi описи життя основних її персонажiв; описи, що розкривають не тiльки сильнi, але i слабкi риси їх характерiв. Першу частину – Старий Заповiт – написано в дохристиянськi часи давньоєвропейською мовою, а Новий Заповiт iдеологами християнства давньогрецькою мовою. Уперше на українську землю Бiблiя прийшла з Вiзантiї. Принаймнi вiдомо, що слов`янський просвiтитель Кирило бачив у Криму руське Священне писання; в часи ж Київської Русi Бiблiя потрапила на українську землю, очевидно, як кирило-мефодiївський переклад. Як вiдомо, Кирило й Мефодiй склали нам абетку – й досi називається кирилицею; вони ж таки вперше переклали Бiблiю на старослов`янську, тобто лiтературну, мову, спiльну для всiх слов`ян-християн грецького обряду. Поширювалися тут i глаголичнi бiблiйнi книги, тобто писанi глаголицею-азбукою, що була поширена в Моравiї, Чехiї, Захiднiй Болгарiї, Хорватiї i в нас, у Київськiй Русi – Українi. Ця азбука подiбна до кирилицi, але зi складнiшим накресленням усiх сорока лiтер. Вважається, що цю абетку також створив Кирило, а кирилиця – це вже вдосконалена глаголиця. "книги". До неї входять П'ятикнижжя Мойсеєве, книги iсторичнi, зокрема Ісуса Навiна, Суддiв, Пророкiв, Царiв, Пiсня пiсень, псалми царя Давида, Псалтир, а також Притчi, Премудрiсть Соломона, Премудрiсть Ісуса, сина Сирахового, Єкклезiаст. Тут i Євангелiє, Дiяння святих апостолiв, Апокалiпсис, що вiщує кiнець свiту. Вплив бiблiйних книг на лiтературнi твори був надзвичайно плiдний i дуже значний. Книги Бiблiї використовували як богослужебнi i як навчальнi. Теми, iдеї, образи її розробляли кожен по-своєму українськi письменники - вiд І. Вишенського до сучасних авторiв. Мартина Лютера (1483—1546) розпочав i закрiпив нову сторiнку нiмецької лiтературної мови. Мова Лютерової Бiблiї стала загальнонiмецькою. Подiбне значення для французiв мав переклад Бiблiї Жана Кальвiна (1509—1564). Як уся чеська iнтелiгенцiя вчилася своєї лiтературної мови з "Кралицької Бiблiї" (1579—1593), так поляки виховувалися на мовi "польської Вульгати" — Бiблiї Якуба Вуйка. А iсторiю нашої Бiблiя в виклала на сторiнках своєї роботи. Багато людей вклали роки свого життя в iснування українського Слова Божого. Актуальнiсть теми дослiдження. Починаючи з 988 року, пiсля хрещення Русi Володимиром Великим i обрання саме християнської вiри нашому народу Було дуже важливим, щоб устав християнства розумiли широкi верстви, щоб Бог «заговорив» їх мовою. Українськi видання Бiблiї пройшли «хресну ходу» щоб їх побачила їх нацiя. Чого вартi переклади Бiблiї П. Морачевського, П. Кулiша, М. Шашкевича та В. Александрова, П. Кулiша, І. Нечуя-Левицького, І. Огiєнка та iншими. Актуальнiсть теми зумовлюється потребою вивчення малодослiджених сторiнок iсторiї у видавничiй справi щодо проблеми «Українських видань Бiблiї». Мета: я взяла за мету дослiдити всi видання Бiблiї починаючи з ХІ ст. Цiєю роботою систематизувати найважливiшi видання Слова Божого на етнiчних українських землях, що дало поштовх бурхливому розвитку видавничої справи не тiльки в Українi, а й у свiтi. Саме Вiра процес видавничої дiяльностi пришвидшив. Тому я взялась дослiджувати цi видання. Завдання дослiдження дослiдити поле перекладу i видання Бiблiй українською мовою на наших етнiчних землях починаючи з часiв хрещення Русi, закiнчуючи сучасним текстом Слова Божого. А саме: 2. Першодрук (Острозька Бiблiя) 4. Переклади Бiблiї (П. Морачевський, М. Шашкевич та В. Александров, П. Кулiш, І. Нечуй-Левицький, І. Огiєнко) Методом дослiдження я обрала конкретно-iсторичний. тих, хто сьогоднi безпосередньо зайнятий у сферi бiблiєзнавста, оскiльки досвiд минулого завжди має пiзнавальне i практичне значення. Без минулого будувати майбутнє –це порожня справа. Тому не випадково я обрала саме цю тему. РОЗДІЛ І ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕПИСИ БІБЛІЇ Авраам Лiнкольн Переклад Святого Письма iз стародавнiх мов завжди був нелегкою науковою справою. Перед кожним перекладачем стояло завдання не лише правдиво передати повний змiст Бiблiї, її святий дух, а й одягнути Боже Слово в найкращi форми мови перекладу, що вимагало досконалого знання як стародавнiх, так i сучасних мов. Щоб збагнути епоху й вiдчути дух часу, в якому писалася Бiблiя, необхiдно було дослiдити сотнi найдавнiших текстiв, пропустивши їх крiзь релiгiйно налаштоване серце. Такi переклади пробуджували загальне зацiкавлення не тiльки до Святого Письма, але й до своєї живої мови, ставали для всього народу найкращим класичним взiрцем лiтературної мови. Так зване Остромирове Євангелiє, написане давньоукраїнською мовою, з'явилося на українських землях ще в XI ст. Начерково-буквенi позначки цього письма були використанi при створеннi абетки церковнослов'янської мови. 1561 роком датується закiнчення рукописної "Пересопницької Євангелiї", а в 1563—1572 рр. з'являється славнозвiсний "Крехiвський Апостол". Перша повна друкована Бiблiя церковнослов’янською мовою з впливами української народної мови була видана на Волинi у 1581 р. i вiдома пiд назвою "Острозька Бiблiя". Дуже популярними були так званi учительнi Євангелiї, що з’явилися з потреби наблизити Бiблiю до простого народу. Високоосвiчене українське духовенство того перiоду дотримувалося загальнослов'янського "всеправославного" напряму. Найяскравiшим виявом цього була праця редакторiв "Острозької Бiблiї". Зусиллями українських граматикiв школи М. Смотрицького i лексикографiв школи Є. Словинецького була змодифiкована сьогоднiшня церковнослов'янщина, на якiй i видана у 1663р. перша московська друкована Бiблiя. Як обгрунтовано стверджує один iз вiдомих дослiдникiв перекладiв Святого Письма на церковнослов'янську та українську мови Олекса Горбач, українцi дали схiдноцерковному слов'янству tekstusreseptus Святого Письма, занехаявши водночас процес пiднесення мови свого народу на п'єдестал лiтературної, як це тодi зробили чехи i порiвняно високий тогочасний рiвень освiченостi забезпечував розумiння церковнослов’янської мови, тому потреба в перекладах Бiблiї на мову народну не була гострою i злободенною. На думку одного iз найкращих перекладачiв Бiблiї професора Івана Огiєнка (митрополита Іларiона) цей факт виявився фатальним для iсторiї розвитку української лiтературної мови. Реально справа перекладу Святого Письма на українську мову вiджила аж у серединi XIX ст. Нацiональне та духовне поневолення українцiв спонукало до рiшучих дiй. Поряд з лiтературним пробудженням вiдновлюється зацiкавленiсть до перекладiв на лiтературну мову Святого Письма. Остромирове Євангелiє (1056-1057) – найдавнiша датована пам’ятка українського письменства, яка збереглася до нашого часу. В цьому полягає її цiннiсть i унiкальнiсть. Надзвичайно багате високохудожнє оздоблення та вишукане урочисте письмо книги вiдносить її до скарбницi свiтової культури. (Додаток №1, 2). Жодна iз старослов’янських рукописних книжок балканського походження ХІ ст. не витримує нiякого порiвняння з Остромировим Євангелiєм. Остромирове Євангелiє являє собою список перекладу Євангелiя, що його переписав у Києвi зi староболгарського оригiналу диякон Григорiй на замовлення новгордського посадника Остромира – родича київського князя Ізяслава, сина Ярослава Мудрого. Остромировим Євангелiєм книга називається за iм’ям замовника та власника. Мова книги – тогочасна слов’янська богослужбова з болгарським впливом, зумовленим оригiналом, з якого переписувався текст. Євангелiє вiдноситься до апракосних, тексти в якому розмiщенi по недiльних i буденних читаннях, починаючи з Великодня, у вiдповiдностi з чином церковного богослужiння. Апракосний тип Святого Письма був поширений у Вiзантiї, передався вiн i до Київської Русi. На останнiй сторiнцi укладач i переписувач рукопису зробив приписку: „Азъ Григорий диякон написахъ Евангелие се”, а також вказав, що почав свою працю 21 жовтня 1056 року i закiнчив 12 травня 1057 року. [64, 4] Переписування книг було справою довгою i тяжкою. Остромирове Євангелiє – книга великого формату, написана на 294 аркушах пергаменту розмiром 35х30 см. (Для виготовлення такої кiлькостi пергаментних полотен потрiбна була шкiра 175 телят). Переписувач пiдiбрав для рукопису високоякiсний, бiлий i тонкий, пергамент. Текст у книзi написаний у два стовпчики по 18 рядкiв у кожному, великим уставом (розмiром шрифту), заголовки виписанi середнiм уставом, пiслямова – дрiбним. Рядки лiтер рiвнi, нiби написанi пiд лiнiйку. Калiграфiчно виведенi букви мають майже квадратну форму, промiжок мiж ними однаковий, слова одне вiд одного не роздiленi. Основним iнструментом „доброписцiв” в той час було розчеплене i загострене гусяче перо, чорнило виготовляли з природних барвникiв та спецiальних чорнильних горiшкiв. читань. Крiм того, три мiнiатюри, якi розмiщенi в рукопису, виконанi в рiзнiй манерi, що свiдчить про творчiсть декiлькох художникiв-мiнiтюаристiв. Українськi вченi Р. Логвин, В. Пуцько, П. Толочко, Я. Запаско та iн. вважають, що над книгою працювало декiлька художникiв та переписувачiв. Отже, „Остромирове Євангелiє” – колективна праця, а диякон Григорiй, очевидно, був головним упорядником i основним переписувачем рукопису. В своїй приписцi диякон Григорiй не зазначив мiсце створення Остромирового Євангелiя. Немає сумнiву, що саме Київ був мiсцем, де майстрам – художникам i переписувачам – було на той час пiд силу виконання такого досконалого твору. Загальновiдомо, що в ХІ ст. у Києвi при Софiйському соборi дiяла велика бiблiотека, яка налiчувала близько 950 томiв та великокняжий скрипторiй, де працювали квалiфiкованi калiграфи-переписувачi, перекладачi та художники. Однi писали книги уставом – красивим парадним шрифтом, iншi – iлюстрували їх кольоровими мiнiатюрами, орнаментальними заставками та iнiцiалами, i їх майстернiсть нiчим не поступалась вiзантiйським майстрам. Безумовно, що серед книг, укладених у скрипторiї, було багато шедеврiв, до цiєї школи належить i виготовлення Остромирового Євангелiя, та й за велику честь було замовити таку ошатну книгу саме в київських майстрiв. Однак, росiйськi вченi припускаються рiзних думок про мiсце створення цього високохудожнього рукопису – називають або Київ, або Новгород, або придумують компромiсне розв’язання: написана киянином в Новгородi. Митрополит Ілларiон (І. Огiєнко) вступаючи на захист київського походження Остромирового Євангелiя у своїй роботi „Українська культура” К., 1918 р., наводить висновки росiйського професора Н. Волкова (1897 р.) про те, що в мовi Остромирового Євангелiя нема новгородських прикмет. Сама форма письма, форма устава Остромирового Євангелiя ясно свiдчить про його київське походження, а не новгородське – бо тiльки в Києвi могли написати таку пишну книжку, як це Євангелiє. Лiтература в Новгородi зачалась пiзнiше i тому до Новгорода везли книжки з Києва. [65, 74] Також вiдомий український iсторик І. Крипякевич у працi „Велика iсторiя України” Л., 1935 р. вiдносить написання Остромирового Євангелiя до Києва. Уже в наш час українськi iсторики, зокрема академiк П. Толочко вiдзначає: „Першою, з тих , що дiйшли до нас, iлюстрованою книгою є „Остромирове Євангелiє”, виготовлене в Києвi дияконом Григорiєм i його помiчниками у 1056 – 1057 рр. для новгородського посадника Остромира”. [64, 4] Вчений також пише, що за манерою виконання, кольоровим i орнаментальним вирiшенням мiнiатюри рукопису нагадують київськi перегородчастi емалi, а художнi заставки тексту перегукуються з фресковим орнаментом Софiї Київської. Академiк Я. Запаско – дослiдник давньої рукописної та друкованої книги – подає ґрунтовнi висновки на користь київського родоводу Остромирового Євангелiя. Вiн пише: “Щоб визначити родовiд книжки, дуже важливо звернутися до її мови, а точнiше, до своєрiдних помилок, якi для нас є цiннiшими пiдказками. Переписувачi, хоча i ретельно дотримувались вже вироблених на той час давньоруських мовно-лiтературних норм, але вставляли слова тiєї мiсцевостi, де писалася книга. Так в мовi кодексу не виявлено жодного випадку змiшування “ц” i “ч” (“цасть”замiсть “часть”), тодi як у новгородських мiнеях 1096 та 1097 рр. таких замiн “цоканiй” повно. У свою чергу є помилки пiвденно-руської вимови. Так 82 рази зустрiчається своєрiдна форма давального вiдмiнку iменникiв чоловiчого роду однини з суфiксами –ови, -єви (“синови”, “Авраамови”, “Господєви”), перетворення «є» в “о” (Єлена – Олена). Іце є поважною пiдставою мiркувань про не новгородське походження кодексу. Але особливо виразно за київський родовiд Остромирового Євангелiя промовляє його багате i напрочуд високохудожнє оздоблення”. Серед прикрас Остромирового Євангелiя особливо видiляються мiнiатюри з зображенням трьох євангелiстiв – Іоанна, Марка, Луки, для четвертого, Матвiя, залишено чистий аркуш, з якихось причин мiнiатюра так i не була намальована. Подання в Євангелiях зображень чотирьох її творцiв – широко поширена вiзантiйська традицiя. Готовi малюнки пiдфарбовувалися рiзними природними барвниками, серед яких червона фарба (сурик або кiновар), золота фарба (порошок золота, який змiшували з риб’ячим клеєм), коричнева (порошок руди) i т. п. З плином часу пергамент рукопису погнувся, мiсцями витерлись i обсипались фарби. Але i в такому станi мiнiатюри євангелiстiв свiтяться духовним осяянням, що свiдчить про високу художню майстернiсть виконавцiв. велика та 18 малих заставок, основний їх мотив – великi квiти з п’ятьма пелюстками. Виконанi вони яскравими фарбами – червоною, зеленою, синьою i прописанi золотом. починається зi слiв: “Во время оно” або “Руче Господь”. Тому в книзi багато iнiцiалiв “В” та “Р”. Так, наприклад, iнiцiал “В” повторюється 135 разiв, але кожний з них вiдрiзняється вiд iнших. Орнаментальнi переплетення вмiло поєднанi iз зображенням казкових птахiв, фантастичних звiрiв, таємничих людських облич, всi вони рiзнобарвнi i надзвичайно красивi. в новгородський Софiйський собор, де зберiгалось на протязi декiлькох столiть. На початку ХVIII ст. Остромирове Євангелiє згадувалось в описi двiрцевої Кремлiвської церкви, можливо, його вивiз Іван Грозний, який у 1570 р. знищив i пограбував Новгород. В 1720 р. за наказом Петра І рукопис вiдправили в Петербург. Невдовзi пiсля його смертi книга загубилась. Знайшлась вона через 85 рокiв серед гардеробу покiйної iмператрицi Катерини ІІ, пiсля чого Олександр І звелiв зберiгати її в Імператорськiй публiчнiй бiблiотецi. Добре, що Остромирове Євангелiє опинилось у Петербурзi, – будь воно в Москвi 1812 р., на нього б чекала доля знаменитого неосяжного зiбрання А. Мусiна-Пушкiна – згорiти у полум’ї разом з iншими неоцiненними старовинними рукописами (серед них було i «Слово о полку Ігоревiм»). Ще одне випробування для книги трапилось у 1932 р., коли в залi, де зберiгалось Остромирове Євангелiє ремонтували водопровiд. Тодi грабiжники розбили вiтрину, здерли i вкрали срiбний оклад Євангелiя, а сам безцiнний рукопис закинули за шафу. Його реставрували, але вирiшили бiльше не переплiтати. Остромирове Євангелiє, зшите в зошити, зберiгається в спецiальному футлярi iз старого дуба в Державнiй публiчнiй бiблiотецi iм. Салтикова-Щедрiна в Санкт-Петербурзi. Остромирове Євангелiє i на сьогоднi залишається неперевершеним твором давньоукраїнського книжкового мистецтва. На жаль, цей багатостраждальний i дорогий для нас рукопис, як i багато iнших давнiх пам’яток української писемностi, знаходиться в Росiї. 1. 2 Пересопницьке Євангелiє 1561 р Пересопницьке євангелiє 1556-1561 рр. - переклад на “просту мову” канонiчного євангелiя - є найважливiшою пам‘яткою української книжної i народної мови XVI ст., а також незрiвнянним зразком українського живопису та рукописної книги незадовго до початку друкарства на Українi (Додаток №3) граматичне i лексичне обличчя самої народної української мови в другiй половинi XVI ст. Пересопницьке євангелiє є свiдченням завершення процесу формування української народностi. Як твердить академик В.І. Пiчета: «На Українi пам‘яткою української мови … є Пересопницьке євангелiє 1556-1561 рр.» iдей церковної реформацiї, що проникли з Захiдної Європи в Литву та Польщу, до складу яких входили тодi українськi i бiлоруськi землi. Але, на думкуП. П. Плюща, цей вплив не був єдиною причиною згаданих перекладiв, бо спроби таких перекладiв вiдомi на Українi i в XV ст. (Четья-мiнея 1489 р.,«Ізмарагд» XV ст.). Цi спроби, очевидно, вiдображають тенденцiю до створення самостiйної книжної української мови в зв‘язку з пробудженням нацiональної самосвiдомостi в середовищi деяких представникiв тогочасного українського духовенства, близьких до народу. Наступне XVI ст. лише закрiпило цю тенденцiю в нових iсторичних умовах. Найважливiшими питаннями вивчення Пересопницького євангелiя з цього погляду є: 1. Висвiтлення неясних питань походження, створення i вiдкриття пам’ятки. 2. Всебiчне, вичерпне дослiдження мови пам‘ятки. 3. Пересопницьке євангелiє в його зв‘язку з канонiчним церковнослов‘янським оригiналом, з одного боку, i чеськими та польськими перекладами - з другого (на пiдставi свiдчення мови пам‘ятки). 5. Зв‘язок Пересопницького євангелiя з мовою iнших українських пам‘яток, зокрема мовою Учительських євангелiй, писаних “простою мовою”. 7. Мова Пересопницького євангелiя i мова українського дiлового, актового письменства. 8. Видання пам’ятки, без чого не можливе дальше успiшне вивчення її мови. Датування пам‘яткине викликає нiяких суперечок, бо творцi євангелiя точно зазначили час початку й закiнчення своєї велетенської працi. У приписках до пам‘ятки вони пiдкреслили: “Почалося есть писати сiє євангелїє року тысяча пятьсот пятьдесят шестого, месяца августа пять на десятого”; закiнчено “в лето тысячное пятьсот шестьдесят первое, августа двадцать девятого дня”. Отже, праця над євангелiєм тривала цiлих п‘ять рокiв. Дивуватися цьому не доводиться, враховуючи значний обсяг пам‘ятки(960 сторiнок рукопису) i високохудожнє оздоблення його заставками, мiнiатюрами та орнаментами, що затримували роботу писця необхiднiстю координувати її з працею митця-живописця (навряд писець євангелiя був водночас i живописцем, причетним до iлюстрування Перпесопницького євангелiя). Пересопницьке євангелiє являє собою наслiдок творчої працi - перекладу з iншомовного оригiналу на так звану “просту мову”, надзвичайно зближену з українською народною мовою середини XVI ст. І зрозумiло, що переклад є процесом незрiвнянно тривалiшим, нiж механiчне копiювання. Слiд зауважити, що хронологiчна беззаперечнiсть створення українського євангелiя звiльняє науковцiв вiд важких i часто безплiдних спроб точного датування пам‘ятки, дуже важливого для дослiдника її мови. Це тим цiннiше, що мова Пересопницького євангелiя цiкавить нас не тiльки сама по собi, а й як новий, епохальний етап в загальному розвитку старої української лiтературної мови та як яскраве вiдображення живої української мови середини XVI ст. Не менш важливо для вивчення всякої пам‘ятки визначення її територiального походження, особливо тодi, коли мова її має помiтне дiалектне забарвлення, як у даному випадку. Точнiсть визначення територiальної принадлежностi дуже важлива для вченого, що займається iсторичною дiалектологiєю певної мови. Вона дає можливiсть судити про рiдну дiалектну стихiю автора пам‘ятки, якщо вiн є уродженцем тiєї ж територiї, звiдки походить пам‘ятка, або територiї, близької до неї (такими й були якраз творцi Пересопницького євангелiя - попович Михайло Васильєвич i архiмандрит Пересопницького монастиря Григорiй). У своєму “Описании Пересопницкой рукописи XVI ст.” П. Житецький вважає, що мiсцем написання пам‘ятки була Пересопниця - “нинi село вЛуцькому повiтi Волинської губернiї”[67, 71]. Пiзнiше О. С. Грузинський i iншi, вчитавшись у приписку до пам‘ятки, встановили, що створення її було почато не в Пересопницi, а в близькому вiд неї с. Двiрцi - маєтку князiвЖеславських (Заславських), в мiсцевому Троїцькому монастирi. Але через деякий час з невдомої причини праця над пам‘яткою була перенесена вПересопницький монастир, де вона й була закiнчена в 1561 р. тими ж особами, якi почали її за п‘ять рокiв перед тим у с. Двiрцi. Коли саме написання пам‘ятки було перервано в Двiрцi i перенесено в Пересопницю, як довго тривала неминуча при цьому перерва у працi творцiв пам‘ятки - невiдомо. За мiркування О. С. Грузинського,маючи на увазi обидвi частини пам‘ятки (i писану в Двiрцi, i писану в Пересопницi), вiн твердить, що перерва пiд час написання рукопису на перший погляд не дуже помiтно вiдбилася на характерi почерку в обох частинах рукопису”[13, 29], хоч за його спостереженням, “починаючи з 155-го аркуша, характер почерку в другiй частинi Пересопницького рукопису вiдрiзняється бiльшою стислiстю i висотою”. Загальний же висновок дослiдника полягає в тому, що “євангелiє писала одна й та ж рука тiльки в рiзний час”. Цей факт треба брати до уваги, розв‘язуючи питання про авторство перекладу євангельського тексту на “просту мову” в Пересопницькому євангелiї й питання про особу писця, що увiчнив цей переклад на пергаментi власною рукою, “чистим i красивим письмом”, за вiдзивом П. Житецького. О. С. Грузинський, не вагаючись, вважає, що автором перекладу був архiмандрит Григорiй, який володiв, на його думку, слов‘янською, сучасною йому українською лiтературною, польською, чеською, i, можливо, грецькою й нiмецькою мовами. Пiдставу для такого припущення дає нам свiдчення самого поповича Васильєвича, який твердить, що “тыи книги чтыры эвангелистове суть устроены кротким, смиренным и боголюбивым иеромонахом Григорiєм, архимандритом пересопницким” [67, 73]. Думка О. С. Грузинського про те, що архiмандрит Григорiй знав багато мов, мабуть, не далека вiд iстини: тiльки високоосвiчений книжник, подiбний архiмандритовi Григорiю, мiг так блискуче здiйснити переклад євангельського тексту на “просту мову” (тексту, рясного багатством змiсту i наявних у ньому думок та почуттiв). Цiлком впевнено можна сказати при цьому, що архiмандрит Григорiй не був переписувачем при створеннi Пересопницького євангелiя, бо все воно, як уже зазначалося, написане однiєю рукою, i очевидно, рукою поповича Васильєвича, зважаючи на його власнi приписки до євангелiя. Такий розподiл працi здається найiмовiрнiшим. На пересопницькому рукопису вiдбився так званий пiвденно-слов‘янський вплив, особливо вплив болгарського письма (змiшування юсiв; вживання а замiсть я; написання ъ (ь) з плавними пiсля плавних; вживання букви ( з крапкою по серединi) i сербського письма (вживання ь замiсть ъ дуже часто) i вживання значка “ над ы (ы), iнодi над и (и). На правописi пересопницького рукопису позначився також вплив бiлоруського письма: вживання (хоч i не часто) е на мiсцi ь: “то для лепшего виразумленя” та iн. Порiвнюючи окремi мiсця з пересопницького рукопису i з чеської бiблiї, знаходимо прямий зв‘язок його з чеською бiблiєю 1506 р. i в написах усiх глав i в текстi. В лексичному складi Пересопницького євангелiя, при великiй кiлькостi у ньому елементiв спiльноруських i досить значнiй церковнослов‘янських, є багато елементiв специфiчно українських. Особливо рясно просочується в рукописах українська лексика тодi, коли мова йде не про суто церковно-релiгiйнi предмети i явища. «Было пак всуботу второпръвую ишол через збожя (через пашню) и вытръгали ученицы его класы и шли выминаючи руками своими, и некоторыи з фарисеов мовили им. прошто тое гинять того ся не годить чинити всуботы…» еи и осыплю гноем, а чей пак уродит плод …». Цiкаве явище в рукопису - наявнiсть в ньому досить численних додаткових пояснень (у дужках) окремих слiв. Наприклад: “Бил ти ж там и колодязь iаковль (студня або криниця)»; (тогды она то жена оставивши вьдро свое (або глек, або збан) и пошла до мьста”; « и рекл так учиню. размечу житницу мою. (клуню або стодолу)”; “ кто будет на кровь (на даху, або на стрьсь) а статки его в вдому, нехай не сходит взяти их …». Поряд iз словами давньоруськими, спiльноруськими, словами церковнослов‘янськими i словами живої народної української мови, в лексичному складi рукопису помiтна i деяка домiшка елементiв з польської i чеської мов. В окремих мiсцях Пересопницького євагелiя вiдчувається свого родуосучаснення мови. Так, грецькi або церковнослов‘янськi слова тексту iнодi передаються або пояснюються словами, що служили для означення специфiчних явищ тогочасного суспiльного життя Литви i Польщi, наприклад: “Воини пак увели его внутрь двора которiй назiвается преторь - (дом радецкий або ратушь)”, “которому то бiло имя Иосиф, съвьтником будучи. (або паном радним) а был тот члк добрым”. У фонетицi пам‘ятки слiд вiдзначити такi найголовнiшi явища: 1. В рукописi ь найчастiше вживається правильно, за традицiним церковнослов‘янським письмом: “И разумьл то многим народ и за всьх мьст приходили к нему …” Але iнодi за нормами бiлоруського письма, замiсть ь маємо е: при Августе, имел, разделися, часом замiсть ь знаходимо написання и, наприклад: “(ликарю) врачу изльчися сам”;“не ищьте и вы, што бы есте или, або што бы есте пили”. 4. Яскраво виявлене повноголосся: “которыи же то обологовалъся в перфиру и в виссон”; значно рiдше трапляються церковнослов’янськi i неповноголоснi форми, наприклад: “класы (колосся) … выминаючи” i под. В рукопису Пересопницького євангелiя багато виявлена морфологiя живої народної української мови: 3. 2 особа множ. наказового способу з закiнченням -ьте, а 1 особа -мо; 4. давальний вiдмiнок однини iменникiв чол. роду часто закiнчення –ови(-еви) пастыреве, родичове; 5. в називному вiдмiнку множини цих же iменникiв закiнчення -ове (- еве) i в родовому вiдмiнку однини iменники чоловiчого роду часто на-у та iншi. 6. Вживання прислiвникiв на е типу поспьшне; в лексицi це польськi слова i вирази на зразок барзо, южь, соукнi, пань, але перемешкали, коу вечерови i под.) Заслуговують на увагу й деякi синтаксичнi явища пам‘ятки. З них найголовнiшi такi: 1. Поряд iз зворотами знахiдного вiдмiнку iменника (з прийменником) часто для означення часу вживається конструкцiя родового вiдмiнка iменника без прийменника, наприклад: “и сталося единого дня …”; “было бо яко бы местной годины” та iншi. 2. Зустрiчається стара давньоруська конструкцiя (властива й народнiй мовi) - подвiйний знахiдний вiдмiнок, наприклад: “и в суботу еи здоровую учинил”; “и уздрьл его iс засмученого и рекл”. 3. Звичайнi для синтаксису пам‘ятки також конструкцiї iз знахiдним - називним вiдмiнком множини назв. тварин, наприклад: “послал его до села своего абы пасл свииn”. 4. Майбутнiй час складений, поряд з утворенням його з формою iнфiнiтива, буває iнодi з формою минулого часу на л, наприклад:“Зготовай ли што буду вечерял”; “Не будут могли отповьсти”. У Пересопницькому євангелiї, незважаючи на його релiгiйний характер, дуже виразно виявивляються риси живої народної української мови того часу, а також риси мови лiтературної. Пересопницьке євангелiє, не пориваючи в багатьох випадках з традицiйною, давньоруською мовою i з деякими елементами церковнослов‘янськими, приймає значну кiлькiсть елементiв живої народної мови - в лексицi, фонетицi, морфологiї, синтаксисi. Ще одне залишається безсумнiвним: переписувач євангелiє неодмiнно повинен був мати перед очима рукопис тексту перекладу. Тому переклад мав бути або цiлком передувати працi переписувача, або принаймнi передувати в якiйсь початковiй своїй частинi, пiсля чого процес перекладання мiг продовжуватися паралельно писанню книги переписувачем. Що ж являв собою рукопис цього перекладу (вiн належав скорiш за все архiмандритовi Григорiю)О. С. Грузинський висловив з цього приводу таке припущення: “Самий рукопис, з якого списувалось Пересопницьке євангелiє, або, точнiше, авторський рукопис архiмандрита Григорiя, був написаний, очевидно, сучасним українським скорописом. Цим можна пояснити деякi помилки, пропуски й недолiки в Дворецько-Пересопницькому списку, прекрасно виконаному з зовнiшнього боку”[67, 71]. маси, для чого необхiдно було культовi книги зробити для них доступними за допомогою “простої мови”. Пересопницьке євангелiє є наочним доказом цього. Ідея створення канонiчного церковно-служебного євангелiя в перекладi на“просту мову” зародилося в середовищi князiв Заславських, Гольшанських i Чарторийських, якi, як твердитьП. Житецький, в XVI ст. Ще були вiдданi руськiй справi i православ‘ю”[67, 77].(Можливо, що ця iдея була їм пiдказана архiмандритом Григорiєм або взагалi духовенством Дворецького чи Пересопницького монастирiв). Як видно з приписки до євангелiя, матерiальнi витрати по створенню євангелiя взяла на себе старша представниця князiвських родин Анастасiя (Параскева) Саме “накладом благоверной и христолюьивой княгини КозминойИвановича Жеславського” було здiйснен написання Пересопницького євангелiя”. Питання про долю Пересопницького євангелiя в наступнi пiвтораста рокiв пiсля його написання, а також про мiсце й обставини знайдення його Мазепою i досi лишаються вiдкритими. Вiдкриття нових спискiв цього євангелiя, крiм уже вiдомих науцi (Житомирське євангелiє 1571 р. та вставка в Лєткiвському євангелiї кiнця XVI ст.) може пролити свiтло й на долю їх оригiналу. З iнших принципово важливих для мовознавця питань, що стосуються вивчення мови Пересопницького євангелiя, слiд пiдкреслити питання про зв‘язок його мови з мовою бiльш раннiх спроб перекладу священного письма на “просту мову” на Українi i в Бiлорусiї (Четья-мiнея 1489 р., “Ізмарагд” XV ст., Бiблiя Ф. Скорини та iн.), а також з мовою Учительних євангелiй, писаних “простою мовою” i дуже популярних на Українi в XVI, XVII, XVIII ст., про що свiдчить наявнiсть пiвсотнi спискiв цих євангелiй, що дiйшли до нашого часу (не рахуючи двох друкованих видань). У доповiдi Ю.І. Тихновського пiдкреслювалось: “Учительним євангелiям належить перше мiсце серед українських i захiдноруських перекладiв святого письма XVI-XVII ст. «…Уцiлiлi рукописи (i друкованi видання) за текстом не є простi копiї, а все новi й новi переробки й переклади» [67, 75]. На цiй пiдставi Ю.І. Тиховський зробив спробу вивести основний текст Пересопницького євангелiя з українських Учительних євангелiй. Якщо це мислиться в тому розумiннi, що попович Васильєвич та архiмандрит Григорiй мали попередникiв у справi перекладу культових книг на “просту мову” i творчо використали їх досвiд, то з цим можна погодитись. Якщо ж Ю.І. Тиховський уявляв собi текстПересопницького євангелiя як суму текстiв окремих євангельських епiзодiв зУчительних євангелiй, якi передували його появi, то це не вiдповiдає дiйсностi, бо ця пам‘ятка являє собою не мозаїку, а монолiтний самостiйний переклад автора-перекладача. (Цим перекладачем, напевно, був архiмандрит Григорiй.) Таким чином,Ю.І. Тиховському належить лише постановка питання про зв‘язокПересопницького євангелiя з українськими Учительними євангелiями. Надзвичайно важливим аспектом є питання про характер та склад мовиПересопницького євангелiя i про зв‘язок його з мовою українського дiлового письменства XIV-XVI ст. Треба пiдкнеслити, що саме дiлова, актова мова вiдiграла надзвичайно важливу роль в iсторiї виникнення й розвитку “простої мови” на Українi. Коли пiд впливом реформацiї стара iдея вживання в письменствi лише культової мови втратила авторитет i перемогла iдея живої народної мови як мови лiтератури, освiченi українцi звернулись до єдиного тодiшнього джерела лiтературної обробки живої народної мови - до дiлового письменства. Дiлова мова кладеться ними в основу загальної лiтературної мови, внаслiдок чого не спостерiгається велика рiзниця мiж актовою мовою XVI ст. i мовою тодiшнiх перкладiв священного письма на “просту мову”. Порiвняти, наприклад, з цього погляду загальний мовний колорит Пересопницького євангелiя, який позирає навiть у мiнiатюрних фрагментах на зразок таких: “… а кто бы з вас хотел столп будовати (або вежу), то вперед сьдеши, розличит маетности свои, если будет имети спотребу ку збудованню…”; “ты ли еси оныи, который бы то прийти мъл…”; “…укажу, кого бысте ся бояти мъли…” i подiбне. От чому дослiдження мовного зв‘язку Пересопницького євангелiя з сучасним йому українським дiловим письменством є дуже актуальним. Тим бiльше, що цей зв‘язок у науковiй лiтературi зовсiм не висвiтлений. Одним з найважливiших проблемних питань у вивченнi мовиПересопницького євангелiя є визначення джерел Пересопницького рукопису. Потрiбнi новi працi, присвяченi питанню оригiналу Пересопницького євангелiя, з якого вони перкладенi на “просту мову”. Це велике спiльне завдання болгарських, сербських, чеських, польських i українських мовознавцiв. Нарештi, сама мова Пересопницького євангелiя є майже незайманою цiлиною. Складовi її елементи (церковнослов‘янськi, українськi, бiлоруськi, польськi, чеськi, латинськi, нiмецькi й iн.) лише названi Житецьким, але й досi нi окремо, нi в своїх взаємовiдношеннях цi елементи не вивченi, а без цього не можливо зробити будь-якi надiйнi узагальнення про мову пам‘ятки в цiлому, зокрема, вiдносно її зв‘язкiв з братнiми слов‘янськими мовами, в яких науковцi могли б найти ключ до усвiдомлення багатьох важливих питань культурного єднання пiвденнослов‘янських, захiднослов‘янських i схiднослов‘янських народiв у перiод середньовiччя - єднання, яке було добрим фундаментом змiцнення культурних зв‘язкiв мiж всiма слов‘янами в новий i найновiший час. 1. 3 Першодрук. Острозька Бiблiя 1581 р Острозька Бiблiя - видатна пам’ятка української культури. (Додаток №4, 5). Один з авторiв не безпiдставно назвав її «королевою української книг». Будучи надрукованою на початку 80-их рр. ХVІ ст., вона отримала значне поширення серед православних слов’ян, а також молдаван та румунiв. Це видання шанували й представники неправославних вiровизнань, вiддаючи належне ерудицiї острозьких книжникiв. Шанобливе ставлення до цiєї Бiблiї як з боку православних, так i представникiв iнших християнських конфесiй стало однiєю з причин того, що збереглося чимало примiрникiв цього видання. При гiпотетичному накладi 1500-2000 екземплярiв до нашого часу дiйшло понад 260 примiрники, якi зберiгаються в музеях, бiблiотеках, архiвах не лише України, а й також Росiї, Бiлорусiї, Польщi, Литви, Румунiї, Ватiкану, Грецiї, Сербiї, Угорщини, Чехiї, Естонiї, Голландiї, Болгарiї, Францiї, Великобританiї, США, Канади, Австрiї, Нiмеччини, Фiнляндiї, Узбекистану та Киргизiї. Острозька Бiблiя виступила важливим чинником розвитку богословської думки в Православнiй Церквi, стала першим повним зiбранням книг Старого й Нового Заповiтiв старослов’янською мовою й, вiдповiдно, виступала основою для рiзноманiтних видань бiблiйних текстiв цiєю мовою. Тому є пiдстави говорити про її вплив не лише на українську культуру, а й на культури iнших народiв “православно-слов’янського простору”. текстами. Є пiдстави вважати, що вiдомий першодрукар Франциск Скорина, який у 1517-1519 рр. в Празi видав значну частину старозавiтних книг у перекладi на “руську мову”, власне, мову, близьку до тогочасної української й бiлоруської, на початку 20-их рр. ХVІ ст. жив неподалiк Острога в Кременцi. Справа в тому, що вiн у той час знаходився на службi у вiленського католицького єпископа Яна, котрий володiв цим мiстом i переважно перебував тут. Існує навiть думка, що Ф. Скорина планував продовжити свою видавничу дiяльнiсть у Кременцi. Цей вплив простежується в пiслямовi, в написаннi окремих лiтер, а також у мовi цiєї пам’ятки. Варто зазначити, що Пересопницьке єваргелiє створювалося неподалiк Острога. Почали його переписувати в Дворецькому монастирi бiля Ізяслава в 1556 р., а завершили в Пересопницi в 1561 р. Дослiдники цiлком спреведливо вiдзначають, що на Скориненськi видання мало вплив бiлоруське мовне середовище. Однак цi книги мали й вiдношення до України. Саме з українських земель походить чимало рукописних спискiв книг бiлоруського першодрукаря. До 1568 р. вiдносять т. зв. Ярославський список видань Ф. Скорини, до якого ввiйшли книги Іова, Притчi, Екклезiаст та Премудрiсть Соломона. У ньому iм’я в передмовi iм’я бiлоруського першодрукаря замiнене iменем переписувача Василя Жугаєва з м. Ярослава в Галичинi, що iменує себе, подiбно Ф. Скорини, доктором у лiкарських науках i навiть перекладачем згаданих книг. У рядi випадкiв українськi рукописнi списки видань Ф. Скорини поєднуються з iншими бiблiйними текстами, що, можливо, вiдносяться до втраченої частини повного Скориненського перекладу Бiблiї. До таких варто вiднести рукопис Луки з Тернополя, взаємодоповнюванi списки Дмитра iз Зiнькова та Іоана (Івана) з Манячина. У оглавi тернопiльського списку Бiблiї перерахованi всi книги Старого й Нового Заповiтiв. Наприкiнцi П’ятикнижжя вмiщена замiтка з наслiдуванням Ф. Скорини: “Божею помощью, повелiнiєм i пильностiю худаго человiка на iмя Луки в неславнєм градi Тернополi”. Щодо правопису й тексту, зазначає М. Возняк, то тернопiльський список подiбний до бiблiйних книг “писарчика” Дмитра iз Зiнькова та священика Івана з “неславного града Маначина” [41, 16]. Зiнькiвський список Дмитра мiстить П’ятикнижжя, книги Ісуса Навiна, Суддiв, Руф, чотири книги Царств, двi книги Паралiпоменона й початок молитви Манасiї. Маначинський рукопис включає продовження молитви Манасiї й решту старозавiтних книг за винятком Псалтиря й закiнчення книг Маккавеїв. Цi обидва списки, що були штучно розiрванi, творять вiдносно повний корпус усiх старозавiтних книг. Цiкаво прослiдкувати час появи та географiчне походження цього списку. У книгах даного списку зустрiчаємо ряд рiзних згадок, що вiдносяться до 1573-1577 рр. Так, наприкiнцi П’ятикнижжя Мойсея сказано, що переписав їх “Дмитро iз Зiнкова писарчик” року 1575. А в приписцi до книги Єзекiї читаємо: “Скончашася книги Езехiа пророка Божiа Божiєю помощiєю повеленiєм же и пилностiю богобойного iєрея Іоанна пастiря Христових овец в неславнiм же градi Маначинi по воплощенiи Слова Божiя… лiта тисящнаго пятсотого седмьдесят семого”. Із цих записiв випливає, що якась частина книг цього списку, принаймнi, П’ятикнижжя Мойсея, переписувалися в якомусь Зiньковi писарем Дмитром. М. Возняк припускав, що в даному випадку йдеться про мiстечко Зiнькiв у Летичiвському повiтi на Подiллi [42, 148]. Очевидно, вiн виходив з того, що переписування книг мало би робитися в мiстi або хоча б у мiстечку. Писар не називає населений пункт, де вiн здiйснював свою працю, мiстом. Та й у ХVІ ст. вiдомi випадки, коли книги переписувалися в селах. На думку дослiдникiв, список писаря Дмитра мiг бути створений у селi Зiньки (чи Зеньки), що знаходилося неподалiк мiстечка Сурожа. У цьому регiонi були вiдносно розвинутi культурнi традицiї. Із Сурожа походив один iз вiдомих полемiстiв Острозького культурного осередку Василь Суразький [43, 94]. Неподалiк вiд Зiнькiв, в селi Рахманiв, у 1619 р. Кирило Транквiлiон-Старовецький видрукував “Євангелiє учительне” [44, 295]. Ще в одному селi поблизу Зiнькiв, у Хорошовi, в 1581 р. було перекладене Євангелiє розмовною українською мовою [45, 147]. До цього треба ще додати, що село Зiньки знаходилося на пiвдорозi мiж такими культурними центрами Волинi, як Острог i Кременець. Саме ж село, яке належало до володiнь князiв Острозьких, було вiдносно великим й дiлилося на двi частини. Окрiм селян, тут також жили ремiсники-гончарi [46, 100]. Все це дає пiдстави вважати, що в цьому селi й мiг бути укледений зiнькiвсько-маначинський список старозавiтних книг чи, принаймнi, його частина. Не зовсiм зрозумiло, що це за населений пункт. У списку вiн називається “неславним градом”. М. Возняк, судячи з усього, не брався iдентифiкувати цей “град”. Вiдомо, що у володiннях князiв Острозьких, на вiдстанi близько ста кiлометрiв вiд Зiнькiв знаходилося село Монятин. Воно мало фiльварок, панську садибу з господарськими примiщеннями й, судячи з усього, певнi укрiплення. Тому Монятин мiг сприйматися як “град”. У тi часи пiд даним термiном не обов’язково розумiлося мiсто. Так мiг iменуватися укрiплений населений пункт. Загалом я схиляюся до думки, що зiнкiвсько-маначинський список мiг з’явитися на Волинi, у володiннях князiв Острозьких. До речi, до їхнiх володiнь вiдносилися також Тернопiль та Ярослав, де з’являлися подiбнi списки. Отже, в Українi в серединi 70-их рокiв ХVІ ст., коли, власне, починалася робота над Острозькою Бiблiєю, вже були перекладенi практично всi старозавiтнi книги руською чи то старослов’янською мовою. Показово, що цi списки знаходилися саме у володiннях князiв Острозьких. Очевидно, їх варто вважати предтечами Острозької Бiблiї. Активна робота по пiдготовцi Острозької Бiблiї розпочалася у серединi 70-их рр. ХVІ ст. Саме в березнi 1575 р. управителем Дерманського монастиря князь Василь. Острозький призначив друкаря Івана Федоровича (Федорова) [48, 24]. Вже тодi можновладець почав виношувати план створення своєрiдного культурного комплексу, де би поєднувалися друкарня й гурток вчених-богословiв, котрi б готували до друку вiдповiднi книги, а також школа. Ймовiрно, вже в 1575 чи 1576 рр. виник такий гурток вчених, якi працювали над пiдготовкою до друку Острозької Бiблiї. Паралельно з цим вони викладали в школi пiдвищеного типу, готуючи для себе замiну i залучаючи учнiв для перекладу й редагування бiблiйних текстiв. Робота над повним корпусом Бiблiї було складною справою. Необхiдно було зiбрати рiзноманiтнi тексти, вiдредагувати їх. Про це так розповiдалося в першiй передмовi до Острозької Бiблiї, написанiй вiд iменi князя В. Острозького: “Бо i книг, що називаються бiблiя, на виконання цього дiла на початку ми не мали, якi за нашою думкою, щоб почати це дiло в усьому були задовiльнi. Але i в усiх країнах нашого роду i слов’янської мови не знайдено нi однiєї, що мiстила б усi книги Старого Завiту, хiба що у шляхетного i у видатного ссвiточа православ’я, пана i Великого Князя Івана Васильовича московського… Ревним проханням випрошену боговибраним чоловiком Михайлом Гарабурдою, писарем Великого Литовського Князiвства, повну Бiблiю ми удостоїлися держати, що з грецької мови сiмдесять i двома перекладачами, бiльше нiж п’ятьсот лiт тому перекладена на слов’янську мову ще за великого Володимира, який охрестив Руську землю. Ми також знайшли i багато iнших Бiблiй, рiзнi письма i рiзними мовами, i ми приказали дослiдити їх вмiст, чи всi вiдповiдають в усьому божественному писаннi. І знайдено багато вiдмiнностей, не лише вiдмiнностi, але i зiпсутий текст, через що ми були дуже розстроєнi”. Далi князь говорить про те, що вiн сумнiвався, чи вдасться йому довершити роботу, яку розпочав. Зрештою, вiн вирiшує не припиняти роботу: “Тому своїми посланнями i письмами, рьходячи численi краї свiту, як римськi краї, так i кандiйськi острови, також i численi грецькi, сербськi i болгарськi монастирi, я прийшов аж до самого намiсника апостолiв i голови правлiння всiєї схiдньої Церкви, пречесного Єремiя, архиєпископа Константинополя, нового Риму, вселенського патрiярха високопрестолької церкви, просячи уклiнно та ревно як людей обiзнаних з грецькими та слов’янськими святими писаннями, так i добре справленi списки, якiз з певнiстю без помилок. Всесильний Бог за своєю великою добротою подав це менi, бо, як ранiше було сказано, знайшов я потрiбнi книги i працiвникiв для пресвятого дiла. Добре порадившись з ними i багатьома iншими, що добре вишколенi в божественних писаннях, i зi спiльною порадою та однозгiдним рiшенням я вибрав список древнього славного письма i преглибокої мови, i тексту грецького 72-ма блаженними i богомудрими перекладачами на ревне благання любителя книг Птоломея Филадельфа, єгипетського царя, перекладений з єврейської мови на грецьку. Вiн бiльше, нiж iншi, годився з єврейськими та слов’янськими текстами, i я наказав в усьому його держатися упевнено i без змiн” [49, 12-13]. Дослiдники неодноразово зверталися до цих слiв, характеризуючи роботу над Острозькою Бiблiєю. Але, на жаль, тут часто вiдбувалося змiщення акцентiв. Так, у росiйськiй iсторiографiї спецiально зверталася увага на слова передмови, де говорилося, що князь В. Острозький отримав вiд князя Івана Васильовича (Грозного) повний текст Старого Завiту Бiблiї, який ще нiби за часiв Володимира був перекладений старослов’янською мовою iз грецької Септуагiнти (тобто грецького перекладу 72-ох тлумачiв). Цей текст дослiдники ототожнювали з т. з. Геннадiївською Бiблiєю, яка була укладена пiд керiвництвом архиєпископа новгородського Геннадiя в останнi роки ХV ст. i при укладеннi якої використовувалася не тiльки i не стiльки Септуагiнта, як Вульгата (латиномовний переклад старозавiтних книг). Вiдповiдно, робився висновок, що праосновою Острозької Бiблiї є Бiблiя Геннадiївська. Цей сфоєрiдний науковоподiбний мiф утвердився не лише в росiйськiй iсторiографiї. Вiн перейшов у iстографiю радянську. Також прижився в роботах українських, польських та iнших дослiдникiв. Насправдi ж нi об’єктивний аналiз передмови до Острозької Бiблiї, нi аналiз її тексту не дає пiдстав так вважати. Із зазначеної передмови випливає наступне: · По-перше, князь В. Острозький збирав рiзноманiтнi бiблiйнi тексти старослов’янською мовою. Серед них була й Геннадiївська Бiблiя, котра користувалася авторитетом як давня, “автентична” збiрка бiблiйних книг. Однак нi один iз слов’янських текстiв Бiблiї не задовольнив князя. Бiблiї. · По-третє, за основу для перекладу старозавiтних книг зрештою була взята Септуагiнта. При цьому спецiально вiдзначалося, що даний текст найкраще узгоджувався з єврейськими й слов’янськими текстами. Аналiз тексту Острозької Бiблiї значною мiрою пiдтверджує свiдчення передмови до цiєї книги. Використовуючи уже iснуючi старослов’янськi переклади, укладачi Бiблiї звiряли їх з Септуагiнтою. При потребi робили доповнення чи викидали зайвi речення. За Септуагiнтою виправили зроблений з латинської Бiблiї переклад книг Паралiпоменон, Єздри, Неємiї, 1-ї та 2-ї книг Маккавеїв. Додатково з грецької мови переклали Естер, Пiсню пiсень, Премудростi Соломона. Із видань грецького тексту укладачi, схоже, використовували Комплютенську Полiглоту й Альдiнську Бiблiю. Тим не менше, окремi старозавiтнi книги були перекладенi й виправленi за латинською Вульгатою. Це стосується книг Товiт та Юдiф. Можливо, також острозькi книжники зверталися й до чеського перекладу Бiблiї. В окремих мiсцях могли використовувати єврейський оригiнал чи невiдомий нам зараз грецький текст. Загалом вони зробили велетенську роботу, здiйснивши порiвняльний аналiз рiзноманiтних текстiв. Навiть у Захiднiй Європi, де фiлологiчна наука була достатньо розвинутою, у той час подiбну роботу нiхто не робив. передмов до Острозької Бiблiї [53, 28]. Про нього вiдомо, що походив вiн зi православної священницької родини. Його батько, дяк Данило, переписував книги. Зокрема, збереглася переписана ним у Смотричi (бiля Кам’янця-Подiльського) збiрник для отця Василiя. Син Герасима, Мелетiй, у полемiчному творi “Оборона Верифiкацiї” пише, що його батько був писарем при трьох кам’янецьких старостах. належав до великих мiст. Тут iснували школи, переписувалися й укладалися книги. Ця земля дала талановитого письменника, соратника гуманiста Максима Грека Ісайю Кам’янчанина. Вiдомо, що ще в 1561 р. вiн прибув до Москви, сподiваючись тут придбати деякi книги, в т. ч. й повний текстi Бiблiї старослов’янською мовою. Судячи з усього. Не виключено, що цi книжники могли спiлкуватися й виношували iдею видати повний текста Бiблiї на старослов’янськiй мовi. У 1587 р. Г. Смотрицький видав збiрник полемiчних творiв, куди ввiйшли “Ключ царства небесного” й “Календар римський новий”. Також З. Копистенський у «Палiнодiї» пише, що Г. Смотрицький був автором поетичних творiв. та арабську мови. Можливо, також володiв латинською. до Нового Завiту. Укласти його могла лише та людина,яка добре знала новозавiтнi тексти. Очевидно, саме вiн працював над редагував Нового Завiту до Острозької Бiблiї. Про цього автора практично нiчого невiдомо. Є згадка про Тимофiя, архимандрита Дорогобузького, який був учасником Брестського антикатолицького собору в 1596 р. Як вiдомо, Дорогобуж знаходився у володiннях князя В. Острозького. Не виключено, що Тимофiй Михайлович пiсля своєї роботи над Острозькою Бiблiєю мiг отримати сан архимандрита зазначеного монастиря. До ймовiрних укладачiв Острозької Бiблiї варто вiднести також i Василя Суразького, якого дослiдники ототожнюють iз Малюшицьким Василем Андрiйовичем. Останнiй народився у сiм’ї королiвського писаря Андрiя Івановича, власника села, а потiм мiстечка Суража. У 1588 р. у Острозi В. Малюшиццький створив “Книжицю у восьми роздiлах” (у лiтературi цей твiр часто фiгурує пiд назвою “Про єдину iстинну православну вiру”). Це був перший грунтовний теологiчний твiр, який виник у середовищi острозьких книжникiв як результат полемiки православних з католиками та протестантами. Вважається, що В. Малюшицький переписав та уклав Маргарита (1595) й Псалтиря iз возслiдуванням (1598). Зрозумiло, така людина добре орiєнтувалася в бiблiйнiй лiтературi, мала вiдповiдну книжну пiдготовку й могла зробити свiй внесок у справу пiдготовки до видання Острозької Бiблiї. Звiсно, роль цього першодрукаря у виданнi Острозької Бiблiї не варто применшувати. На його долю випала технiчно складна робота. Деякi останнi дослiдження дають пiдстави вважати, що вже в 1578 р. пiдготовка до друку Бiблiї вступила у вирiшальну стадiю. Зокрема, Я.Ісаєвичем було знайдено й опублiковано заяву гравера Блазiуса Ебiша iз Шенберга, датовану 3 червня 1578 р., в якiй той давав згоду виконати замовлення книгодрукаря І. Федоровича на виготовлення 150 гравiрованих на мiдi клiше для iлюстрацiї Острозької Бiблiї. разом з ним працював тут син його Іван та його учень, Гринь Іванович з Заблудова, можливо також, що тут працювали з i його львiвськi учнi: Сачко Сенькович Сiдляр, Корунка Семен та iншi. Щоб друкарi не лишалися без роботи, оскiльки виправлення тексту повної Бiблiї потребувало багато часу, друкарi приступили до видання Нового Заповiту й Псалтиря. Книжка ця, надрукована в 1580 р., мала служити не лише для практичного вжитку в церквi, а й у тодiшнiх релiгiйних змаганнях. Спостерiгалися певнi текстуальнi вiдмiнностi мiж цим виданням та вiдповiдними частинами Острозької Бiблiї. Тобто для друку даної книги використовувався менш вiдредагований варiант. Роботу над Острозькою Бiблiєю в основному закiнчили друкувати ще в липнi 1580 р. «Але, - вказує І. Огiєнко, - книжки цiєї, що зовсiм була готова до виходу в свiт, проте в свiт не пустили. З яких саме причин це сталося, докладно невiдомо; здається, в надрукованiй Бiблiї знайшли якiсь помилки. А тому мусили деякi листи передрукувати. Можливо також, що нову книжку перед випуском у свiт давали читати якiмсь окремим особам, а все це протяглося бiльше як рiк». Схоже, бiблiйнi книгии друкували не в звичайнiм порядку, а в мiру виправлення тексту. Тому Острозька Бiблiя складається з п’яти частин, з окремою пагiнацiєю кожної (276, 180, 30, 56 i 78). До цього ще треба додати 8 листiв передмов. Отже, її об’єм 628 листiв, чи 1256 сторiнок. Бiблiю прикрашено рiзними гравюрами. Проте цi графiчнi прикраси надто скромнi. Для друкування тексту був вiдлитий особливий шрифт - дуже дрiбний у тi часи (в 24,8 мм). Однак виразний i гарний, що засвiдчує високу майстернiсть друкарiв. Щодо початкових (заголовних) букв Острозької Бiблiї, то вони дещо нагадували великi букви Скориненських видань. Вiдомi два видання Бiблiї - 1580 i 1581 р. Вони майже однаковi: заголовний лист один, iз зазначенням 1581 р., тi самi передмови. Основна вiдмiннiсть - пiслямови друкаря І. Федоровича в обох виданнях рiзнi, часом помiчається рiзниця в шрифтi, складах i прикрасах [43, 94]. Поява Острозької Бiблiї, як справедливо зазначає І. Огiєнко, стало величезною подiєю “не тiльки в iсторiї української культури, але i в культурi загально-слов’янськiй” [47, 151]. Дослiдники звертають увагу на те, що мова Бiблiї в своїй основi була старослов’янською (чи церковнослов’янською). На це було ряд причин. Дане видання було розраховане не лише на Україну, а й на весь православно-слов’янський свiт. Тут i далi мовою церкви та елiтарної культури виступала старослов’янська мова (навiть не зважаюччи на те, що вона не була належним чином унормована). Значення цiєї мови зросло в умовах ХVІ ст., коли загострилося конфесiйне протистояння. Православнi зазнавали значного тиску з боку мусульман, католикiв i протестантiв. Наступ конфесiйних противникiв вiвся й на використання старослов’янської мови. Наприклад, єзуїт Петро Скарга у своєму полемiчному трактатi “Про єднiсть церкви божої…” звертав увагу на те, що дана мова є малопридатною для її використання в богословськiй сферi. В таких умовах для православних консерватизм, у т. ч. й у мовному питаннi, став своєрiдним бастiоном - особливо в планi захисту вiд католицизму й протестантизму. вiдiграв i суб’єктивний чинник. Іван Федорович, роль якого у виданнi Острозької Бiблiї, була далеко не останньою, належав до своєрiдних православно-слов’янських “iнтернацiоналiстiв”. Вiн не був закорiнений у якусь мiсцеву традицiю i вважав себе “громадянином” православно-слов’янського свiту. Тому вiн використовував цю мову в своїх друках. розумiє вже старої церковно-слов’янської мови, а тому часто змiнювали незрозумiлi слова на яснiшi, а давнi форми на новi. Через це Острiзька Бiблiя поширила до деякої мiри нову редакцiю церковної мови, трохи наближену до живої». є доречним навести мiркування сучасного дослiдника Острозької Бiблiї Р. Торконяка: “Острозькi вченi поступали за науковими канонами свого часу i пiдготували переклад високої якостi, який у своїй науковiй основi не тiльки не поступався кращим перекладам того часу, а був рiвноцiнним або й перевищував. Ми могли б їхню працю окреслити, як наукову спробу видати з оригiналiв виправлене Святе Письмо. Подiбну працю в тих часах робила лише римо-католицька церква, яка пiдготувала Сиксто-Клементинське видання Вульгати. І так як видання Вульгати, видане в 1592 роцi, стало мiродайним для їхньої церкви до найновiших часiв, так i Острозька Бiблiя стала мiродайною для всiх слов’ян” [49, 12]. князь Острозький. Саме вiн видiлив зумiв зiбрати вчених редакторiв, запросив до себе друкаря І. Федоровича. За його завданням збиралися бiблiйнi тексти з рiзних країн. Зрештою, вiн видiлив великi кошти для роботи над Бiблiєю i для її друкування. В. Острозький виступив у ролi вдумливого, далекоглядного мецената, який з великою користю вклав грошi в потрiбну справу. Що спонукало князя це зробити? Мотиви цього вчинку (принаймнi, частково) були поясненi в передмовi до Бiблiї, написанiй вiд його iменi. Князь говорив, що вiдважився на видання Святого Письма, сподiваючись на милосердя Боже, “знаючи, що нелегко людям спастися”, хiба що збереженням його “заповiдей з вiрою” [49, 13]. Треба мати на увазi, що для людей епохи Середньовiччя питання спасiння, потойбiчного життя не було чимось абстракним. Люди того часу глибоко переймалися цiєю проблемою. З цiєю метою вони жертвували кошти на церкву, будували храми, фундували монастирi тощо. Для В. Острозького видання Бiблiї передусiм було богоугодною справою. Це був дещо модернiзований погляд на справу спасiння. Так, у перiод Середньовiччя богоугодною справою вважалося переписування Священного Писання. Князь же переносить цю богоугоднiсть на друкування бiблiйних книг. Вiн каже, що перш нiж вiдiйти на той свiт, хоче залишити “духовний дар”, видрукуване Святе Письмо, яке дане людям Богом для спасiння. Водночас князь звертає увагу на справи земнi, власне, на мiжконфесiйну боротьбу, що точилася в той час на українських землях: “…коли я побачив, що Христову Церкву, яка його чесною кров’ю викуплена вiд клятви закону з усiх сторiн топчуть ввороги-противники i її пожирають безпощаднi вовки, якi прийшли у свiт, тодi я згадав слова пророка, якi колись вимовив Господь наш Ісус Христос: “Ревнiсть твого дому з’їла мене”. Бо кого з вас, що вiрнi та побожнi не огорнув жах, коли бачите, що древня Христова Церква клониться до упадку, або хто не вiдчує впокорення i не засмутиться, бачачи, що Богом засаджений виноградник обскубує кожний, хто йде дорогою, тому що знищена його огорожа i на ньому пасеться дикий осел, i його погриз дик польовий. І нiхто не спроможний протистояти його лютi через брак духовної зброї, якою є Слово боже. Або в кого серце не сповниться жалощами i хто не заплаче, дивлячись на руїну Христової Церкви i в землю затоптану її хвалу, i бачить, як жорстокi вовки безпощадно граблять i розганяють стадо христоввих овець. Адже нас оточили рiзнi вороги i рiзнороднi нещастя” [49, 13]. Про переслiдування “Христової Церкви” автор говорить досить абстрактно. Але, в принципi, не так то вже й складно розшифрувати те, про що тут йдеться. Пiд “Христовою Церквою”, звiсно, розумiлося православ’я, яке в той час на українських землях переживало кризу й здавало свої позицiї католикам та протестантам. Саме католики й протестанти алегорично iменувалися “жорстокими вовками”. отримати завдяки здiйсненню богоугодних справ, у т. ч. й друку Бiблiї, а також намагання змiцнити позицiї православної церкви, покровителем якої в Речi Посполитiй вiн офiцiйно вважався, стояли на першому мiсцi. Однак певну роль мiг вiдiграти в цiй справi й “магнатський гонор”. Князю важливо було зробити таку справу, завдяки якiй про нього б заговорили, зрiс його престиж та й завдяки якiй вiн би залишив про себе пам’ять нащадкам. Про це (хай навiть дещо завуальовано) йдеться в передмовi. До того ж перед очима В. Острозького був яскравий приклад. Десь у 1553 р. покровитель реформаторiв-кальвiнiстiв у Великому князiвствi Литовському Миколай Радзивiл у Брестi заснував протестантську громаду, а також своєрiдний культурний осередок кальвiнiстiв. Тут були зiбранi їхнi вченi-богослови, а також почала функцiонувати друкарня. Власне, подiбний осередок (але вже православний) був створений В. Острозьким у серединi 70-их рр. ХVІ ст. в Острозi. Головною справою берестейського кальвiнiстського осередку була пiдготовка до друку повного тексту Бiблiї польською мовою. На цю справу пiшло близько 6 рокiв. Зрештою в 1563 р. Брестська (чи Радзивiлiвська) Бiблiя побачила свiт [42, 148]. На видання цiєї книги були витраченi величезнi кошти. Й видана вона була вiдносно великим накладом. Князi Острозькi й Раздивiли знаходилися в родинних стосунках. Тому закономiрно, що В. Острозький не хотiв вiдставати вiд своїх родичiв. І це могло бути одним iз чинникiв, якi призвели до того, що вiн все таки створив у Острозi гурток вчених, якi працювали над укладенням Бiблiї старослов’янською мовою. Ймовiрно, пiсля випуску в свiт Острозької Бiблiї в І. Федоровича виникли певнi непорозумiння з князем В. Острозьким. Тому друкар повернувся до Львова. Із собою узяв чимало неповних примiрникiв, якi додруковував i продавав у цьому мiстi. Пiсля смертi, яка сталася орiєнтовно в кiнцi 1583 р., Федорович залишив 120 повних Бiблiй i 80 неповних. Все це перейшло його наступникам. У 1588 р. друкарню Федоровича та 40 недодрукованих Бiблiй викупив вiленський друкар Кузьма Мамонич. Цi Бiблiї додруковувалися вже у Вiльно. Таким чином постала Вiленська Бiблiя. київський митрополит Петро Могила. У 1638-1639 рр. над її текстом працював колектив учених ченцiв на чолi iз Сильвестром Косiвим. У цей же час П. Могила доручив ченцю-граверу Іллi виготовити близько 500 iлюстрацiй для майбутнього видання Бiблiї. Багато з них були зробленi в першiй половинi 40-их рр. ХVІІ ст. На жаль, обставини не дали змоги здiйснити це iлюстроване перевидання Острозької Бiблiї. У 1647 р. П. Могила помер. Потiм настали часи хмельниччини й “руїни”. Гравер Ілля, вирiшивши, що видання Бiблiї не буде здiйснене, припинив виготовлення iлюстрацiй. До нас дiйшло близько 130 його гравюр на бiблiйнi теми. Незадовго пiсля цього перевидання Острозької Бiблiї було здiйснене в Москвi, де iснували бiльш сприятливi умови для цього. Сталося це в 1663 р. за царя Олексiя Михайловича. Бiблiя була передрукована з невеликими виправленнями у правописi, щоб наблизити її текст до росiйського варiанту старослов’янської мови. Це видання отримало назву “пєрвопєчатной” Бiблiї. Насправдi, ж така назва затемнює суть справи. У передмовi до цього видання говорилося про “незадовiльнiсть” тексту Острозької Бiблiї. Але водночас вказувалося, що виправлення тексту вимагає часу, умiлих редакторiв i т. п. У той час в Московському царствi не було людей, якi б могли здiйснювати редагування бiблiйних текстiв. З часом таких спецiалiстiв почали запрошуувати з України. Цiкаво ввiдзначити, що видання “пєрвопєчатной” Бiблiї було здiйснено без благословення тодiшнього московського патрiарха Никона. Зроблено це було за наполяганням царя, а також згодою митрополитiв та єпископiв. У 1674 р. собор Росiйської православної церкви постановив здiйснити переклад Бiблiї на основi грецьких текстiв. Займався цiєю справою виходець iз України Епiфанiй Славинецький. Однак цю справу вiн так i не довiв до завершення. Ще одна спроба здiйснити переклад Бiблiї старослов’янською мовою була здiйснена за часiв Петра І. У 1712 р. вiн видав указ про те, щоб звiрити пєрвопєчатную Бiблiю iз грецькими текстами. Знову ж таки цiєю справою займалися вихiдцi з України Феофiлакт Лопатинський та Софронiй Лiхуд. Нагляд за цiєю роботою було доручено українцю, митрополиту рязанському Стефану (Яворському). Робота над Бiблiєю тривала бiля семи рокiв (з 1714 по 1720 рр.). Попереднiй старослов’янський переклад всiх старозавiтних канонiчних книг, окрiм Псалтиря, був звiрений iз Септуагiнтою. Лише деякi з неканонiчних книг (Товiт, Юдiф), початково перекладенi з латинської Вульгати, з нею ж i були звiренi. Було вказано на найбiльш значнi розходження мiж старослов’янським текстом та грецьким. У окремих мiсцях, де iснували труднощi для ясного перекладу з грецької, на полях давався переклад з латинського чи єврейського, а подекуди навiть з халдейського, арабського, сiрiйського й самарiтянського перекладiв. залишилися без перекладу. Рукописний переклад Ф. Лопатинського й С. Лiхуда складався iз 8 томiв. Його передали до друку. Однак у силу рiзних обставин, зокрема, смертi Петра І, цей переклад так i не був надрукований. ХVІІІ ст. У 1747 р. роботу над редагуванням старослов’янського тексту Бiблiї було доручено Варлааму Лящевському та Гедеону Слонiмському, якi були викладачами в Києво-Могилянськiй академiї. Завершили вони свою працю в 1751 р. Цi редактори звiрили всi книги Бiблiї iз грецьким текстом. Тим не менше, в основi їхнього перекладу все таки лежав текст Острозької Бiблiї. 18 грудня 1751 р. з’явилася друком виправлений В. Лящевським та Г. Слонiмським переклад бiблiйних книг. Це видання отримало назву Єлизаветинської Бiблiї. Остання була взята за основу для Почаївської Бiблiї 1798 р., яку надрукували греко-католики. Вона вийшла в п’яти томах великого формату. У цiй книзi супроводжувався маргiнальними коментарями та пiдтекстовими примiтками. Даний Бiблiї, але вже з iлюстрацiями, був перевиданий у Перемишля в 1859 р. Отже, нинiшнiй канонiчний текст Бiблiї цiєї церкви - фактично Острозька Бiблiя з певними редакцiйними правками. При чому цi редакцiйнi правки часто робилися українськими руками. Тому маю право сказати: саме українцi створили для православних росiян їхню канонiчну Бiблiю. РОЗДІЛ ІІ СТАРОДРУКИ XVII – XVIII ст 2. 1 Початки друкованого слова Тематика книг, що друкувалися в Українi, залежала вiд багатьох чинникiв — i вiд попиту на тi чи iншi видання, вiд наявностi меценатiв видавничої дiяльностi, i вiд доступностi книжок, друкованих за межами України. Дедалi бiльший вплив на характер книжкової продукцiї мали цензурнi умови. Аж до останнiх десятилiть XVIII ст. бiльшiсть тих великих за обсягом книг, якi друкувалися значними, як на той час, накладами i розповсюджувалися по всiй Українi та за її межами, — це книги релiгiйнi, насамперед богослужбовi тексти i молитовники, меншою мiрою християнка повчально-моралiзаторська лiтература. Друкувалися такi книги переважно церковнослов'янською мовою кириличним шрифтом, однак у певних їх структурних частинах (передмови, присвяти) вживалася i українська книжна мова. Сприйняттю церковнослов'янської мови як "високого стилю" книжної мови українцiв сприяли специфiчно українськi риси вимови традицiйних текстiв. З 20-х рр. XVIII ст. на українських землях, що перебували пiд протекторатом Росiйської iмперiї, друкарство українською мовою i українським варiантом церковнослов'янської було повнiстю заборонене. Нi Правобережжi й у Схiднiй Галичинi обмежень щодо мови не iснувало, але лише в практицi василiанських монастирських друкарень, головно Почаївської, українська мова посiла помiтне мiсце. З освiтнiх видань масовими тиражам i досить часто друкувалися букварi. Хоч уривки для читання в них подавалися церковнослов'янською мовою, оволодiвши ними, учнi могли вiльно читати й українськi тексти. диспутiв, посiбники, граматики з iсторiї тощо), за поодинокими винятками, виходили невеликими накладами i призначались для певного кола читачiв. Вони видавалися рiзними мовами — книжною українською, церковнослов'янською, але найчастiше — польською або латинською. польською, латинською, французькою. Почаївська друкарня й далi користувалась у числi iнших українською книжною мовою. Однак 1798 р. — з виходом у свiт першої частини "Енеїди" І. Котляревського — в друковану книгу, як уже зазначалося, впевнено входить українська народно розмовна мова. 2. 2 Бiблiя ІІ пол. ХVII – XVIII ст У богослужiннi в українцiв, як i в iнших православних народiв Схiдної Європи, церковнослов'янська мова здавна вiдiгравала таку роль, як латинська у богослужiннi католикiв. Збереглась вона як лiтургiйна i в католикiв схiдного (вiзантiйського) обряду. Зрозумiло, що церковнослов'янською друкувалася i головна для християн книга — Бiблiя. Поява 1581 р. Острозького видання повного тексту Бiблiї була визначною подiєю в церковному i культурному життi не лише українцiв, а й сусiднiх православних народiв. Попри високий рiвень фiлологiчного опрацювання цього видання, за Петра Могили було розпочато нове редагування тексту Бiблiї з метою його подальшого вдосконалення. Ця робота, однак, не була завершена, i друге в Українi повне видання церковнослов'янської Бiблiї вийшло у друкарнi Києво-Печерської лаври 1758 р. Кияни на той час не мали iншої можливостi, як тiльки передрукувати текст московського видання 1756 р. Інша рiч, що це видання повторювало текст опрацьованої українськими книжниками єлизаветинської Бiблiї 1751 р., в основi якої лежала московська Бiблiя 1663 р., а та, в свою чергу, як було пiдкреслено в її передмовi, була лише передруком "с готоваго перевода князя Константина Острожскаго печати неизменно, кроме орфографии и некоторых вмале имен и речений". Передруки тексту Острозької Бiблiї сприяли тому, що використаний у нiй варiант церковнослов'янської мови став найавторитетнiшим. За цим текстом почали вживатися i прислiв'я та афоризми бiблiйного походження. Бiблiя в Києво-Печерськiй лаврi видавалася ще (судячи з кiлькостi збережених примiрникiв, меншими тиражами) 1779 р. у великому форматi, а 1788 р. — у зменшеному. Істотним внеском у спробу подальшого розповсюдження бiблiйних книг стало почаївське видання Бiблiї 1798 р. Цiкаво, що з якiйсь незначнiй частинi примiрникiв зазначалося, що книжка видається "по велiнiю, данном в Санкт-Петербурзi 1797, сентября дня 14». Напевне, унiатська Почаївська друкарня вмiстила цi слова, щоб не мати перешкод у розповсюдженнi книги у межах Росiйської iмперiї. Повний текст Бiблiї — Старого i Нового Завiту — був доступний i потрiбний обмеженому колу читачiв — богословам, церковнiй iєрархи, вченим ченцям, вчителям середнiх шкiл. Із старозавiтних книг лише з Псалтирем знайомилися всi, хто вмiв читати: ця книга слугувала молитовником, її тексти звучали на богослужiннях. З новозавiтних книг у богослужiннях використовувалися насамперед Євангелiє i Апостол. Всi три названi книги мусили бути в кожнiй церквi (у деяких — по кiлька); в окремих священикiв, дякiв, пiзнiше й учителiв вони були i вдома. Спершу в храмах користувалися виключно рукописними богослужбовими книгами, але вiд часу появи друкарства їх швидко стали витiсняти друкованi. насамперед у лiтургiї. (Додаток № 6) Крiм напрестольного, в багатьох церквах були й iншi примiрники. Нерiдко побожнi парафiяни дарували Євангелiя своїм церквам. Впродовж другої половини XVII—XVIII ст. Євангелiє в Українi друкувалося 24 рази: 5 видань у другiй половинi XVII ст., 12 — у першiй половинi, 7 — у другiй половинi XVIII ст. Зменшення кiлькостi видань пояснюється тим, що бiльшiсть храмiв цiєю книжкою на той час вже були забезпеченi, а новi церкви будувалися не так часто. Спершу видання цiєї книги зосереджувалось у Львовi: друк М. Сльозки 1665, Львiвського братства 1670 i 1690 рр. Всi вони повторювали текст видань Львiвського братства 1630 i 1644 рр. 1697 р. вийшло перше київське лаврське видання, i з того часу Києво-Печерська лавра стала основним видавцем Євангелiя, випустивши до 1784 р. ще шiсть видань у напрестольному форматi i чотири в зменшеному, зручному для iндивiдуального читання. Почаївська друкарня надрукувала у XVIII ст. п'ять видань (з них одне малоформатне), Львiвська братська — три, Чернiгiвська — одне. Українськi видання Євангелiя друкованi шрифтом великого розмiру (який так i називали — євангельським), багато з них прикрашенi сюжетними iлюстрацiями. тим, що їх читали не лише в церквi, а й удома, ними користувалися для навчання грамоти. Слiд при цьому мати на увазi, що певна частина малоформатних шкiльних Часовничкiв i Псалтирок не збереглась. До тих лiтургiчних книжок, якi мусили бути в кожнiй церквi, належали ще Служебники (44 видання за 1651—1800 рр.), Требники (37 видань за цей час), Апостоли (20 видань), Октоїхи (24 видання), Трiодi пiснi (17 видань), Трiодi цвiтнi (18 видань). Дуже популярними були рiзнотипнi видання Акафiстiв (не менш як 47 видань) i укладеного Йоасафом Кроковським Акафiста св. Варварi (не менше 30 видань у XVIII ст.). Найбiльша за розмiром церковна книга Анфологiон (Мiнея святкова i загальна) видавалася 11 разiв. Далеко не кожна сiльська церква могла собi дозволити придбання цiєї книжки. Ще менш доступними були Мiнеї мiсячнi: здiйснено лише три видання цiєї 12-томної книги (Київ, 1750 i 1787 р.; Почаїв, 1761 р.). Православна, i греко-католицька церкви друкували богослужбовi тексти, а також бiльшiсть молитовникiв i богослужбових книг церковнослов'янською мовою. Винятки були нечисленними. Зокрема, в Трiолi пiснiй 1664 р. iз друкарнi Сльозки передруковано ряд пояснювальних статей книжною українською мовою в перекладах Тарасiя Земки (вперше надрукованих у київському виданнi 1627 р. i повторених у виданнях 1640 i 1648 рр.). Цiкавих експериментом було транскрибування в деяких українських виданнях уривкiв церковнослов'янських текстiв засобами латинського алфавiту. У Почаєвi 1793 р. опублiковано Акафiст у перекладi з церковнослов'янської на латинську мову Гната Филиповича. Були й iншi подiбнi видання. Римо-католицькi латиномовнi богослужбовi книги в Українi спершу не друкувалися; католицькi дiєцезiї замовляли їх у Краковi, або, частiше, за кордоном. У XVIII ст. зрiдка друкувалися доповнення до лiтургiчних книг, служби окремим святим, меси за померлих. Порiвняно часто католицькi друкарнi друкували релiгiйно-повчальнi та богословськi книги (в тому числi й закордонних авторiв) як латинською мовою, так i в польських перекладах. "таборок" — близько 1200 примiрникiв. Завдяки таким накладам на кiнець XVII ст. основними богослужбовими текстами була забезпечена бiльшiсть церков усiх регiонiв України, включно з тими, де не iснувало кириличних друкарень (Закарпаття, Буковина, Слобожанщина, Холмщина). Рукописнi книжки де-не-де залишались у вжитку до кiнця XVIII ст. i пiзнiше. Про зрослу авторитетнiсть друкованих книг свiдчить те, що вони коштували бiльше, нiж рукописнi. Якоюсь мiрою це було наслiдком монополiзацiї друку лiтургiчних книг кiлькома друкарнями. Як показали статистичнi дослiдження примiрникiв iз записами, православнi й греко-католицькi церкви в Українi користувалися переважно книжками українських друкарень (лавра, братство, Сльозка, Чернiгiв, Унiв, Почаїв), видання з-поза України (Вiльно, Москва) становили незначний вiдсоток. Водночас деякими книжками, виданими в Українi, послуговувалися в Бiлорусiї, Молдовi, Болгарiї, Сербiї. Пiсля проголошення Берестейської церковної унiї навiть тi парафiї, якi прийняли унiю, користувалися богослужбовими книгами з православних друкарень. 1709 р. унiю прийняло Львiвське Ставропiгiйське братство, 1720 р. Замойський провiнцiйний собор зобов'язав братство внести до своїх видань змiни вiдповiдно до основних засад католицької догматики. Возслiдування святим, яких було внесено до богослужiнь Замойським собором (у тому числi на честь св. Йосафата), надруковано окремими брошурами у Львовi, Уневi, Почаєвi. Втiм, навiть наприкiнцi XVIII ст. друкарня Почаївського василiанського монастиря видала деякi богослужбовi книги з видань православних друкарень, вносячи до них лише незначнi, хоч i принциповi, змiни: згадування в богослужiннях Папи Римського, впровадження католицької версiї символу вiри. До лiтургiйної лiтератури примикала богословська, зокрема пояснення Бiблiї, тези теологiчних диспутiв. Таких видань було порiвняно небагато, однак вони стали iстотним чинником богословської освiти. Невiд'ємною складовою частиною давньої друкованої книги, особливо лiтургiйної, були виливнi орнаменти, якi друкувалися з подiбних до шрифту орнаментальних набiрних форм, тобто гравiйованi, й вiдбитi з дереворитних або мiдеритних клiше, а також; зображення, спершу виключно дереворитнi, пiзнiше й мiдерити — вiдбитки з мiдних клiше. Орнаменти не були просто прикрасою, тим бiльше, що зображення не лише iлюстрували i пояснювали текст. Адже сакральним об'єктом, якому належало провiдне мiсце в таїнствах i обрядах, була книжка в цiлому, в нерозривнiй єдностi тексту, який читали i слухали в церквi, i зорового ряду. Текст, зображення, церковна музика мали глибоко символiчне значення саме у їх поєднаностi. Тому таку велику увагу друкарнi придiляли мистецькому оформленню друкованих книг, особливо лiтургiйних. На Заходi найдавнiшi лiтургiйнi книги наслiдували книги рукописнi, але дуже скоро розпочався зворотний процес: новi форми набору i прикрас, якi з'явилися у друкованiй книзi, почали впливати на рукописну книгу. Оскiльки українська друкована книга мала замiнити в богослужбовому вжитку рукописну, вона перейняла вiд неї обриси лiтер, засади подiлу тексту на роздiли, пiдроздiли та рубрики, форму заголовкiв. Вiд самого початку друкована книга мала багато такого, чого не iснувало у давнiй рукописнiй книзi, водночас пiзнiшими рукописами багато елементiв оформлення було запозичено саме з друкованої книги. друкарнями ще в попереднiй перiод. Неодмiннi атрибути титульної сторiнки — назва книжки, набрана великими лiтерами, i вихiднi данi, обрамленi дереворитною оздобною рамкою-фронтоном, яка в раннiх виданнях має вигляд архiтектурного порталу. Саме цей тип обрамлення, який виник у контекстi ренесансното мистецтва, в практицi давнiх друкарень називався "фортою". Це слово означає браму (дверi, звiдси, до речi, українське "хвiртка"). Брама — своєрiдна трiумфальна арка на титульному аркушi — неначе вiдокремлювала книгу вiд решти свiту, запрошувала читача увiйти у свiт образiв та iдей книги. З часом до чисто архiтектурних колон стали додавати оздобний рослинний орнамент, iнколи бiчнi колони, обвитi виноградною лозою. Архiтектурна рамка доповнюється клеймами iз зображеннями святих або свят та алегоричних композицiй. Новим елементом у розвитку титульного аркуша були рамки без фронтону, замiсть нього центральну частину сторiнки оточувала складна композицiя, в якiй численнi клейма з'єднувалися бароковими гiрляндами з листям, квiтами, плодами. У деяких виданнях Києво-Печерської лаври в нижнiй частинi титульної арки часто вмiщували зображення головного лаврського храму — Успенського собору. Деякi рамки структурою нагадують iконостас: вiдповiдним чином розмiщенi гравюри з орнаментальним обрамленням, що вiдповiдало iконостаснiй рiзьбi. Втiм, у серединi XVIII ст. до ряду гарно оформлених лiтургiйних видань повертається класична архiтектурна рамка-фронтон. цих книжок. Так, Апостол, виданий Львiвським братством 1666 р., має дивний, як на сучасного читача, заголовок "Таблиця невидимая серця чловечаго на которой не пером, але пальцем Божiїм i язиком апостольським, не чернилом, а Духом Святим i слезами Апостольськими написана суть Посланiя, бо Листи апостольськiї". Заголовковий текст оточений рамкою у формi традицiйного зображення серця, по боках ще два меншi силуети серця з вiдповiдно пiдiбраними бiблiйними цитатами, яким властивi "сердечнi" алегорiї. Також у верхнiй цитата з Книги Притч: "Напишу же на скрижалях сердца твоєго", над нею зображено, як Бог вручає скрижалi Мойсею. В рамцi навколо центрального запису зображення апостолiв Петра, Павла, Якова й Іоанна, а в нижнiх кутках — малюнки язика i ока зi сльозою вiдповiдно до згадок про язик i про сльозу в заголовку. Таке предметне, майже реалiстичне, зображення пов'язане з уявленням, що будь-який предмет має сенс символiчне значення якого асоцiюється з наявнiстю сенсу свiту i життя в цiлому. І якщо алегоричний заголовок подiбного типу в лiтургiйних друках все ж не прижився, то аналогiчнi символiчнi зображення з вiдповiдними цитатами стали доволi частими. Дальшим елементом оформлення лiтургiйної книги була фронтиспiсна гравюра iз зображенням святого, iнколи — Розп'яття або Успiння Богородицi. В дiяннях i посланнях апостольських тексту передувала гравюра апостола Луки, зображеного писцем книги, у Псалтирi — його автор цар Давид, в Євангелiях — зображення євангелiстiв. У раннiх друках цi зображення монументальнiшi, i нагадують iєратичнi композицiї iкон, пiзнiше до портретних гравюр впроваджуються елементи ландшафту, реалiстичним стає зображення знарядь працi писаря: сувiй паперу або чорнильниця, перо. книг Вiзантiї, а згодом i всiх народiв, що прийняли християнство з Вiзантiї. У кириличне друкарство заставки з бiлим рослинним орнаментом на чорному тлi i сам термiн "заставиця" впровадив Франциск Скорина. Спершу в заставках були дуже поширенi орнаментальнi мотиви, взятi iз захiдних ренесансних iнiцiалiв. Втiм, у деяких заставках дослiдники вбачають властивий українськiй рукописнiй книзi рослинний орнамент, де традицiї народного мистецтва поєднуються з елементами захiдного ренесансного декору. У другiй половинi XVII i у XVIII ст. улюбленими стають заставки, де у рослинну композицiю включено зображення Ісуса Христа, Богородицi, святих, або цiлi сценки: свята, зображення обрядiв у Требнику. Меншу роль в оформленнi книжок вiдiгравали кiнцiвки, орнаментальнi композицiї яких часто запозичено з видань друкарень iнших країн. Характерною рисою української друкованої книги була насиченiсть її сюжетними iлюстрацiями. Ще за Петра Могили гравер Ілля пiдготував близько 150 iлюстрацiй для Бiблiї. В 1646—1661 рр. священик Прокопiй виготовив iлюстрацiї до Апокалiпсиса. Бiблiя i Апокалiпсис, однак, вийшли пiзнiше без iлюстрацiй, а пiдготованi до них iлюстративнi цикли було видрукувано в окремих брошурах, якi збереглися в кiлькох примiрниках i вiдомi як "кунштова Бiблiя" i "кунштовий Апокалiпсис". У лiтературi цi гравiйованi книжечки називають "лицевими". З численними iлюстрацiями видавалися Євангелiя, Трiодi та деякi iншi лiтургiйнi книги. Ілюстрацiї для них проектували малярi ("iзобразителi"), деякi з яких були iконописцями. Тому в рядi випадкiв, з одного боку, у гравюрах помiтно вплив тодiшнього українського iконного малярства, з iншого — часто за зразки правили гравюри захiдних ренесансних i барокових майстрiв. Проте нi малярi, якi проектували iлюстрацiї, нi гравери-дереворитники, якi їх виконували, не обмежувалися копiюванням чужих оригiналiв, а творчо переробляли їх. Для художнього мислення бiльшостi майстрiв характерне поєднання традицiйних лаконiзму й декоративностi (якi виявляються у спiввiдношеннi бiлого та чорного, способах штрихування тощо) з тенденцiями до реалiстичного трактування деталей, що, однак, не було самоцiллю, а мало розкривати (часто символiчно) iдейний змiст творiв. Зразками високого мистецтва стали в серединi XVII ст. працi гравера Іллi, наприкiнцi столiття — Никодима Зубрицького i Дiонiсiя Сiнкевича. Окремi видання iлюструвалися також гравюрами на мiдi, але щодо лiтургiйних книг це було швидше винятком. Оскiльки до багатьох лiтургiйних видань додавалися присвяти покровителям, меценатам, церковним iєрархам, важливим елементом оформлення були герби цих осiб, якi часто супроводжувалися вiдповiдними вiршами. Краса шрифтiв, дбайливо добранi орнаменти, майстерно виконанi iлюстративнi гравюри — це були складовi частини того мистецтва книги, яке гармонiювало iз завданнями лiтургiйної книги. РОЗДІЛ ІІІ ПЕРЕКЛАДАЧІ СВЯТОГО СЛОВА Не маючи змоги в XIX ст. друкувати в Росiї Святе Письмо українською мовою, українцi перенесли цю справу закордон. Український письменник Пантелеймон Кулiш, сам православний, разом з українським ученим Іваном Пулюєм, греко-католиком, спiльними силами перекладають майже весь кодекс Бiблiї. Заслугою цього перекладу становить те, що воно являє собою перший повний переклад з єврейських та грецьких текстiв українською новiтньою мовою. Частинами цей переклад друкувався у Львовi й у Вiднi. Пiд час пожежi згорiв рукопис перекладу Старого Заповiту. Але Пантелеймон Кулiш з незламною енергiєю вдруге взявся за цю працю. Вiн не встиг закiнчити її до своєї смертi, але закiнчив її Іван Пулюй i письменник Іван Нечуй-Левицький (переклав Псалтир). Право власностi на переклад здобуло Британське Бiблiйне Товариство, яке вперше видало Бiблiю українською мовою в 1903 роцi. В Українi цi видання були забороненi. Українську Православну Церкву, яка вiдродилася пiд час визвольної боротьби, лiквiдувала радянська влада, пiсля чого не можна було друкувати церковних книг українською мовою. Передрук цього перекладу Бiблiї вiдбувся 1947i 1969 роках. церкви, хоча й вiдзначив високий рiвень перекладу, через полiтику Росiйської iмперiї заборонив друкувати Бiблiю українською мовою. Лише 1906 р. почали друкувати чотирикнижжя Нового Заповiту окремими випусками. Але iнiцiатори видання дуже виправили мову перекладу, що, на жаль, знизило лiтературну цiннiсть працi. В Польщi, крiм Напрестольної Євангелiї, надруковано українською мовою ввесь Новий Заповiт i Псалтир, що їх переклав проф. Михайло Кобрин. «Святе Письмо Старого i Нового Завiту» перекладено католицьким священиком Іваном Хоменком i видано в Римi у видавництвi Василiян 1957 року. Вiдрiзняється красивою лiтературною мовою i наявнiстю неканонiчних книг (Сирах, Макавей i iншi). Бiблiйне Товариство замовило Івановi Огiєнку (вiн же митрополит Іларiон) новий переклад канонiчної Бiблiї у 1936 роцi. Стокгольмське Товариство для поширення Євангелiї в СРСР видало в 1942 роцi Новий Заповiт i Псалтир у перекладi професора Івана Огiєнка (в 1955 р. — митрополит Іларiон) закiнчив увесь переклад Бiблiї для Британського Бiблiйного Товариства. Сьогоднiшнiй варiант, яким користуються всi протестантськi церкви i частково православнi i греко-католицька був виданий у 1962 р. З нагоди 1000-лiття Хрещення Русi у 1988-1989 рр. переклад був масово поширений в Українi на грошi захiдних протестантських церков i бiблiйних товариств. Українськi церкви об'єднали свої перекладацькi зусилля, щоб створити сучасний, загальноприйнятний переклад Слова Божого. Так у 1997 роцi перекладачi пiд головуванням архiмандрита Рафаїла Турконяка завершили переклад Нового Завiту. Перекладання Старого Завiту завершене у 2007 роцi. Бiблiя перекладу О. Бачинського видавалась як «Новий Завiт» i «Псалтирь» (Львiв, 1903 рiк), а також як «Святе Письмо Старого i Нового Завiта» (1900—1908 роки) церковнослов'янським текстом з поясненням Іоанна Бартошевського. З-за свого формату та зовнiшнього вигляду переклад Бачинського не знайшов поширення серед народних кiл. Переклад Т. Галущинського «Свята Євангелiя» (Рим, 1946 рiк). Цей переклад був призначений для масового поширення серед народу, а проте виправдав сподiвання. Переклад Л. Герасимчука «Новий Заповiт. Четвероєвангелiє» i «Апокалiпсис Івана Богослова» опублiкований в журналi «Вiтчизна» (1990 рiк) «Псальма розiп'яття» виходила окремим виданням у дитячому фондi. Видано також два позаконфесiйних перекази Бiблiї. Переклад Г. Деркача «Новий Завiт з додатком Псалмiв i Притч» (1991 рiк). Протестантський переклад Бiблiї, який ставив за мету дати українцям переклад Святого Письма на лiтературнiй українськiй мовi в перiод українського вiдродження та вiдновлення державностi. При цьому базувався на перекладах Бiблiї І. Огiєнка та Росiйськiй Синодальнiй. Бiблiя перекладу Є. Дулу мана опублiкована в журналi «Людина i свiт» (1990 — 1998 роки), видавництво Києво-Галицької Митрополiї «Новий Завiт з коментарем» (1992 рiк) Фрагменти перекладу І. Дьяконова та Михайла Москаленка надруковано в книжцi «На рiках вавiлонських. З найдавнiшої лiтератури Шумеру, Вавилону, Палестини» (Київ, 1991 рiк) Переклад Івана Франка «Книга Буття» Надруковано в книжцi «На рiках вавiлонських. З найдавнiшої лiтератури Шумеру, Вавiлону, Палестини» (Київ, 1991 рiк). свiту 123 568 266 екземплярiв Нового Завiту в цiй редакцiї. Починаючи ще з його першого видання, вiн був негативно сприйнятий християнськими богословами й критиками. У 2005 роцi до числа цих мов увiйшла й українська. Переклад В. Дзьоби здiйснено переклад окремих бiблiйних книг, а саме: Пiснi над пiснями, Псалми та низку неканонiчних Писань. «Псалми або Святi Гiмни» (Рим-Манчестер-Мiнхен, 1944—1961). Повний переклад, здiйснений прозаїком i перекладачем О. Гижею. За словами перекладача, переклади Пантелеймона Кулiша, Івана Огiєнка чи І. Хоменка в силу певних iсторичних обставин позначенi цiлим рядом мовностилiстичних i текстологiчних проблем, що й спонукало його до роботи над новiтнiм перекладом. Переклад українською мовою росiйської Синодальної Бiблiї здiйснений пiд керiвництвом Патрiарха УПЦ-КП Фiларета. Отже, зiбравши докупи бiльшiсть україномовних перекладiв Святого письма, я зробила висновки, що надзвичайно велика кiлькiсть людей працювало над українською Бiблiєю, я зупинилася на декiлькох персоналiях, що видались менi найбiльш цiкавими. Нацiональне пробудження українцiв кiнця 40-их рокiв минулого столiття, що увiнчалося створенням Кирило-Мефодiївського братства, спонукало до обговорення в широких колах iнтелiгенцiї iдеї так званих недiльних шкiл iз викладанням там предметiв українською мовою i зокрема вивчення рiдною мовою Закону Божого. Для цього потрiбнi були вiдповiднi пiдручники чи окремi книги. Україномовнi переспiви Псалмiв, сюжети з Псалтиря все частiше набували поетичних форм: у творах П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, Т. Шевченка. Боронити право українського народу на свою мову, лiтературу, iсторiю взялися засновники й численнi прихильники з числа нацiонально-свiдомої iнтелiгенцiї першого поважного часопису «Основа», що почав виходити в Петербурзi з 1861 р. Саме з його сторiнок вперше оповiстили читачiв про створення в Петербурзi Громадського комiтету для збору коштiв на видання пiдручникiв i Святого Письма українською мовою. Морачевський (iнспектор Нiжинської гiмназiї вищих наук князя В. Безбородька, сам родом з Чернiгiвщини, палкий прихильник української старовини. Закiнчивши iсторико-фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету, вiн пробував сили у красному письменствi. Його перша збiрка вiршiв, видана у Полтавi 1864 р., мала цiлком промовисту назву — «Мова з України»). Добре володiючи грецькою мовою, вiн за вiдносно короткий промiжок часу виконав надзвичайно великий обсяг роботи - переклав тогочасною лiтературною українською мовою чотири Євангелiя Нового Заповiту. Для розгляду й одержання дозволу на друк автор перекладу надiслав 1860 р. результат своєї працi на двi адреси — Синоду Росiйської православної церкви до Москви та Академiї наук у Петербург. Незабаром з Петербурга надiйшла вiдповiдь: переклад Бiблiї визнавався ученими задовiльним i вартим надрукування. Церковна iєрархiчна установа вiдповiла категоричнiм «нi». І лише пiсля обнародування царського манiфесту у листопадi 1905 р., де було дозволено друк готовий до складання рукопис Морачевського. 1906 року стали друкувати чотирикнижжя Нового Завiту окремими випусками. Але iнiцiатори проекту рясно правили мову перекладу, що знизило лiтературну цiннiсть працi. 3. 2 Спроби М. Шашкевича та В. Александрова Маркiян Шашкевич протягом 1811-1834рр. ретельно працював над Псалмами i євангелiєм вiд Матвiя та Марка. Найбiльше поета захопили «Давидовi псалми», хоча в прикiнцевому варiантi iнтерпретував їх довiльно. «Давидовi псалми» в перекладi Шашкевича одержали назву «Руслановi псалми». Характерна їхня особливiсть – вони значно коротшi вiд оригiнальних i за своєю композицiєю скорiше нагадують сонети: наприкiнцi кожного псалму подається своєрiдний ключ до розумiння викладених попереду думок. І ще одна вiдмiннiсть його перекладу «Псалмiв»: прагнучи наблизити їх змiст до простого галицького читача, низцi сюжетiв перекладач надав виразно нацiонального характеру. Хочу згадати про ще одну маловiдому спробу перекласти Святе Письмо рiдною мовою, здiйснену українським письменником i фольклористом Володимиром Александровим. За фахом вiн був вiйськовим лiкарем, за чином – генералом, а в душi – українським патрiотом. Це й спонукало його у вiцi 53 роки засiсти за вивченням староєврейської мови, аби з оригiнальних текстiв створити україномовну версiю бiблiйної iсторiї. Свiй намiр йому вдалося реалiзувати лише частково. 1877 р. у кiлькостi 20 примiрникiв вийшла друком його «Книга Іова, на малоруську мову переложена». Цей автор також написав кiлька вiршових переказiв бiблiйних легенд. Давню мрiю українцiв про власний переклад Бiблiї найповнiше вдалося реалiзувати Пантелеймону Кулiшу. Клопiтка праця цього дiяча з бiблiйними текстами, що в цiлому тривала тридцять рокiв, була сповнена багатьма драматичними колiзiями. Задум приступити до перекладу Святого Письма в Кулiша визрiв у роки його державної служби чиновником з особливих доручень царського уряду у Варшавi (1864-1867). Маючи безпосередню причетнiсть до заснування у Львовi лiтературного журналу «Правда», вiн спочатку публiкує там першi частини своїх перекладiв — Книгу Іова, Псалтир. 1869 р. як додаток до цього журналу виходить п'ятикнижжя Мойсея, що мало таку загальну назву: «Святе Письмо, або вся Бiблiя Старого i Нового Завiту русько-українською мовою переложена. Частина І. П'ять книг Мусiєвих». вимальовувалася перспектива видати офiцiйним шляхом повний текст Бiблiї для українцiв як Галичини, так i Росiї. Найперше йшлося про повний переклад Нового Заповiту. Пулюй, який добре знав грецьку, суттєво допомiг Кулiшевi, в якого бiльше часу стало для виправлення перекладеного українською мовою i вивiрення з церковнослов'янським, росiйським, польським, сербським i латинськими текстами. вiдповiдь. На жаль, вона виявилася саме такою. Головний рецензент перекладу вiдомий вiденський славiст Франц Мiклошевич винiс суворий вердикт: переклад досить вiддалений вiд грецького оригiналу i не може бути прийнятий до друку пiд патронатом цiєї органiзацiї. За сприянням брата дружини Василя Бєлозерського Кулiш все ж вiдважується друкувати свiй переклад. Побачило воно свiт з друкарнi Наукового товариства iм. Шевченка у Львовi i мало таку назву «Святе Письмо Нового Завiту. Мовою русько-українською переклали П. А. Кулiш i Д-р І. Пулюй». Обсяг цього видання – 464 сторiнки [5, 5]. iмперiї не спинило запалу Кулiша будь-що сповна реалiзувати задумане. Пiсля численних переробок i доповнень, пiсля 14 рокiв листування з Бiблiйним товариством останнє таки погодилося 1885 р. купити переклад Нового Завiту. Видання це побачило свiт у Вiднi 1887 р., а потiм повторене було через 5 рокiв. "Проповеди на малороссийском языке" В. Гречулевича. У листi до В. Тарновського 8 травня 1856 р. вiн занотував: "Є у нас надрукованi по-нашому проповiдi Гречулевича, тiльки плохенька мова та ще й по польському слабiзованню. Так я сю книжку гарненько виправив... Якби надрукувати її вдруге та пустити по країнi, то велике б з того добро було народу християнському... І в наших церквах зрозумiли б миряни, що панотець глаголе" [30, 74]. А в листi до О. Барвiнського 18/30 травня 1869 р П. Кулiш радив упорядниковi пiдручника з української лiтератури, що в читанку треба взяти з Бiблiї i з Іова. а також деякi псалми. "Псалтир уже печатається, - писав вiн, - це найвагомiша рiч у нашiй словесностi до читанки" [30,197] І. Пулюй переклав "Четвероєвангелiє" (Вiдень, 1871), Новий завiт (Львiв, 1880), Старий завiт (Вiдень, 1903), а також Псалтир - українською мовою. В. Тарновському (меншому) Кулiш розповiдав у листi вiд 20 квiтня 1872 р.: "... Видав я у Львовi вiршований український переклад книги Йова, потiм видав у Львовi ж таки знов вiршований переклад цiлого Псалтиря, далi напечатав у Вiднi чотирма книжечками чотирьох євангелiстiв, та маю рукописну всю Бiблiю Старого i Нового завiту, зовсiм готову для печатання... то поїду за границю печатати Святе Письмо все разом. Переклад книги Йова i Псалтиря наготовлено для сього прозою" [30,205]. 15 липня в листi до І. Пулюя: "Новий завiт перекладений українською мовою оддав я Драгоманову через те, щоб не гаяти часу i не втрачатись на його печатання". А в примiтцi додав: "Згадайте, скiльки я нидiв у Вiднi, втрачався, щоб напечатати 4 євангелiста. Хто з моїх плечей бере таку вагу..." [30,226]. П. Кулiш дiлився своїми думками про переклади бiблiйних книг з багатьма адресатами, розповiдав про труднощi в цiй роботi. Так у листi до С. Носа 4 сiчня 1895 р. вiн повiдомляє, що вдруге заходився перекладати святу Бiблiю, що вона держить його на свiтi, як чарка оковитої чи добрi лiки. Ще тiльки IV книгу Мойсееву описав до гл. ХХШ, та й не знаю, чи побачу коли Апокалiпсового амiня. Ще ж мушу почитувати i заграничних бiблiстiв, - писав Кулiш до цього ж адресата... - Коли б Господь сподобив пiдперти рiдну мову Бiблiєю, цей переклад i менi самому наука» [30, 297]. Незадовго до своєї смертi вiн писав М. Павликовi: "У Бiблiї дiйшов уже до пророка Ісаiї, котрий мало не все писав вiршованою мовою. Так i я перекладаю, завдаючи доброї екзерцицiї рiднiй мовi. Половину цього коханця Христового вже перевiршував", - розповiдав письменник. "Староруського перекладу Святого Письма" i хоч трудиться над ним день у день, та мучиться думкою, що покине недокiнчену "спасенну працю". "Найтруднiша П частина, да ще така, що я один зорудую нею, сете, що в первобутнiй Бiблiї написано не прозою, а вiршуванням. Оце ж я вже поперевiршовував нашою рiдною мовою все, що вiршовано в Старому заповiтi, а також набереться в ньому цiла четвертина» [30,301] П. Кулiш помер 1879 р., не завершивши своєї багаторiчної працi. Дружина письменника Ганна Барвiнок передала незавершену працю чоловiка на зберiгання помiщику Тарновському. Незабаром помер i вiн, але Тарновський встиг домовитись iз І. Нечуєм-Левицьким про закiнчення перекладу. На твердiй обкладинцi її було витiснено українськi слова: «Святе Письмо Старого i Нового Завiту. Переклад П. О. Кулiша, І. С. Левицького i І. Пулюя. Вiдень, 1903». Проте в умовах дiї Емського антиукраїнського цензурного циркуляру жоден примiрник не можна було офiцiйно ввезти до Росiї. Найголовнiшим недолiком Кулiшевого перекладу було те, що вiн здiйснював свiй переклад Старого i Нового Завiту мiсцями не дослiвно, а довiльно, що спричиняло значнi вiдхилення вiд оригiналу (що для канонiчного тексту вважається неприпустимим). Таким чином, на початку ХХ столiття перед українським суспiльством складалася об’єктивнi передумови необхiдностi другого повного перекладу Святого Письма українською мовою. 3. 4 Продовження Кулiшевого перекладу І. Нечуєм-Левицьким І. Нечуй-Левицький працював над перекладом Бiблiї наприкiнцi 90-х рокiв XIX ст. Як випускник Київської духовної академiї зi ступенем магiстра богослов’я вiн був добре обiзнаний зi Святим Письмом, володiв латинською, грецькою, єврейською, французькою, нiмецькою мовами. Замолоду перекладав сатиричнi казки М. Салтикова-Щедрiна, наукову працю І. Прижова та iн. У "Життєписi Івана Левицького (Нечуя), написанiй ним самим" автор занотовує, що змалку був дуже релiгiйний, його батько, дядьки, дiд i прадiд були священиками. Замолоду батько говорив проповiдi по-українському, записав їх i послав митрополитовi на суд. Та в духовнiй академiї вирiшили, що проповiдi не достойнi церковної кафедри. Син надiслав йому зi Львова Євангелiє в перекладi Кулiша, якому отець благочинний був дуже радий i просив дiстати йому українську Бiблiю. У листi до професора вiденського унiверситету І. Пулюя, який допомагав І. Нечуєвi перекладати Бiблiю, 20 червня 1901 р. письменник зазначав, що П. Кулiш переклав увесь Псалтир у вiршованiй формi, а також книгу Йова, Пiсню над пiснями, приказки Соломона, книгу Ісуса Сiрашенка (як назвав її перекладач) i всi пророцтва про Христа. "Це загайна праця людини з великим поетичним талантом, котра кохалась в вiршованiй формi i котрiй легко давалась вiршована форма святих книг", - писав І. Левицький. Б. Грiнченко у листi до І. Нечуя-Левицького вiд 8 березня 1901 р. повiдомляв, що готує до друку копiю перекладу Бiблiї, i запитував, з якого саме тексту вiн перекладав Святе Письмо. Письменник тодi ж вiдповiв, що вiн перекладав Бiблiю з нiмецького тексту, але дотримувався росiйського синодального видання, бо в нiмецькому виданнi Бiблiї траплялися зайвi вислови, чого не було в росiйському перекладi. Про це саме розповiдав вiн у листi до І. Пулюя 14 травня 1901 р., уточнюючи, що над четвертою частиною Бiблiї, яку не переклав Кулiш, довелося йому працювати пiвтора року. У листi до М. Грушевського 22 березня 1889 р. перекладач зазначав, що вiн уже зробив 100 аркушiв перекладу пропускiв у Бiблiї, а залишилося "ще 60 листкiв", що до осенi скiнчить переклад цiлком. "Кулiш, як показалось, - писав І. Нечуй, - не переклав цiлої четвертини Бiблiї. Набрався я лиха, та й ще наберуся! Насиджусь над Бiблiєю, як жидiвський хусит" [20,359]. iн. Але до вiденського видання 1903 р. "Святе Письмо Старого завiту" накладом Британського бiблiйного товариства увiйшли лише такi переклади І. Левицького: книга Рут, 1 i 2 книги Паралiпоменона, книги Ездри, Неемiї, Есфiр та пророка Даниїла. Сюди не ввiйшли книга премудростей Соломона, над перекладом якої так намучився письменник, та iншi неканонiчнi книги Бiблiї. Про цi труднощi вiн розповiв у численних листах до знайомих. Так, у листi до П. Стебницького вiд 15 березня 1899 р. вiн зауважував: «Оце тiльки що скiнчив переклад Книги премудростi Соломонової. Ну i набрався лиха! Намудрив цей Соломон александрiйський адвокат, ритор еллiнський, ще й до того софiстi. Ця кружанина софiстики та риторства схожа на промови президентiв французьких або мудрохитрих англiйських пилникiв, що говорять часта не те, що думають, закручують думки в пустi гучнї фрази, що й сам чорт їх не розкрутить». У листi до І. Пулюя 14 травня 1901 р, зазначається, що неканонiчнi книги в синодальному виданнi друкуються всi обов'язково i в нiмецькому протестантському виданнi вони даються окремо, в кiнцi Бiблiї, навiть неканонiчнi уривки з канонiчних книг: указ царя Артаксеркса з книги Есфiр, оповiдання про Сусанну з книги пророка Даниїла. Перекладач згоджувався на передачу в Лондонське бiблiйне товариство свого перекладу канонiчних книг, якщо неканонiчних воно не видає. «А щодо Росiї, то неканонiчнi книги доконче треба буде перекладати, бо святий синод в нас не прийняв би навiть рукопису без цих книг", - писав Нечуй-Левицький [20,374]. Спочатку вiн просив І. Пулюя влаштувати друкування цих перекладiв, висловлюючи сумнiви щодо публiкацiй своїх праць. "Цiкаво, яку-то одповiдь дасть наш синод на прохання розповсюднювати святе письмо. Я добре тому вiдомий, що завсiди культура й наука йшли поза синодами i проз їх, що, починаючи з вiзантiйського перiоду, коли була знехтувана й одкинута наука як якась непотрiб... Але... як каже приказка, "купити - не купити, а торгувати можна"... може, в владик змiнилися погляди на перекладання Бiблiї на усякi людськi мови i пiдмови, бо й владики змiнюються, як i все на свiтi змiнюється" [20,409]. У листi до цього самого адресата письменник згадує, що й Пулюїв молитовник, перекладений на народну мову, колись спалив крилошанин протоiєрей Малиновський. "Було i в нас те саме, як ще в шiстдесятих роках послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод велiв спалити цей переклад, неначе якийсь непотрiб. І свята Варвара перетерпiла раз муки од свого навiсного татуня Дiоскора, а це в новiшi часи... святого росiйського синоду. Оце недавно Петербурзька Академiя наук одiслала в святий синод переклад Нового завiту. Не знаю, що то скаже святий синод", - писав Іван Нечуй. Ще в статтi "Органи росiйських партiй" вiн обурювався: мовляв, хто любитиме того, що зв'язує нам руки, суне нам свою мову, проганяє з України нашу нацiональнiсть, забороняє любити свiй народ, дбати про його освiту. Хто подякує за те, що Євангелiє, перекладене Морачевським українською мовою, лежить у синодi десятки рокiв i не дiждеться права йти на Україну благовiстити нашому народовi слово Христове. Тiльки єзуїти в середнi вiки забороняли перекладати Святе Письмо з латинської на живi народнi мови [20,99]. Коли вийшов у свiт переклад Бiблiї українською мовою, в листi до Пулюя письменник сумнiвався, чи пропустить цензура цей переклад у Росiю, де книги духовного змiсту перевiряються й духовною цензурою, ще консервативнiшою, за словами І. Нечуя, вiд свiтської. На запитання цього ж адресата у листi вiд 9 квiтня 1905 р. вiн пригадував, що П. Кулiш перекладав Бiблiю з нiмецької, а брав уроки єврейської мови в одного варшавського равина i заохочував до цього й І. Нечуя-Левицького. «Але я держався перекладу церковнослов'янського й синодального росiйського, бо все-таки мав на увазi, пише автор, що як не тепер, то колись синод мусе пустити й український переклад, а синод, само по собi, рiвняв би його до свого росiйського, вже санкцiонiрованого, а не якогось iншого... Сказати по правдi, мiж нiмецьким та росiйським перекладом я не бачив нiякої одлички навiть в маленьких дрiбнотах». 3. 5 Переклад І. Огiєнка (Митрополита Іларiона) лiтературною всеукраїнською мовою. Перекласти цiлу Бiблiю — а в першу чергу Новий Заповiт — треба такою лiтературною мовою, що стала б зразковою бодай на першi 50 лiт. Мусимо мати переклад, що став би найкращим пiдручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвiй нашої лiтературної мови не матиме так їй потрiбного «каменя нарiжного», бо треба, щоб i селянськi маси — головний читач Святого Письма — призвичаювалися до доброї лiтературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосiв, — щоб кожний мiг читати його справдi по-лiтературному». Приступаючи до цiєї надзвичайно складної роботи, Огiєнко навiть не сподiвався — наскiльки бiльше труднощiв, невдач i розчарувань випаде йому в порiвняннi з тими, якi пережив свого часу його попередник. П. Кулiш трудився на цiй нивi тридцять лiт, Огiєнковi ж випала хресна дорога до своєї Бiблiї ще довшою на десять рокiв. Вiд початку перекладу богослужбових книг у Кам'янець-Подiльському до одержання сигнального примiрника перекладеної ним повної Бiблiї у Вiннiпезi пройшло 42 роки. Пiсля трагiчного кiнця Української революцiї й перемiщення уряду Української Народної Республiки до 1 польського Тарнова стало зрозумiлим, що здiйснити iдею другого i перекладу видання Бiблiї в тяжких емiграцiйних умовах без матерiальної допомоги якоїсь впливової закордонної органiзацiї практично неможливо. Знаючи iсторiю взаємостосункiв П. Кулiша та І. Пулюя з Британським Бiблiйним товариством, Огiєнко як мiнiстр доповiдань уряду УНР, вирiшує без зволiкань увiйти вiд iменi уряду в офiцiйнi стосунки з цiєю органiзацiєю. За якийсь час до Тарнова надiйшла вiдповiдь. В нiй йшлося про бажання Бiблiйного товариства продовжити переговори з автором перекладу пiзнiше, як тiльки цьому сприятимуть полiтичнi обставини. Першi переговори з представником Британського Бiблiйного товариства А. Келлером щодо умов i термiнiв перекладу Бiблiї вiдбулися у Варшавi наприкiнцi 1935 р. Пiсля І полагодження усiх формальностей 1 квiтня 1936 р. Огiєнко пiдписує І нотарiально завiрену угоду на спiвробiтництво з Британським Бiблiйним товариством. За цiєю угодою робота з перекладу Бiблiї мала бути завершена за п'ять рокiв. На розгляд комiсiї перекладач зобов'язувався подавати рукописи частинами. Порядок перекладу визначався таким: 1. Новий Заповiт; 2. Псалтир; 3. Старий Заповiт. Новий - Чотири Євангелiї (вiд Матвiя, Марка, Луки, Іоанна), якi Огiєнко почав перекладати ще в двадцятих роках, на момент з пiдписання угоди були вже викiнченими, i через мiсяць їх передано до Лондона. А з наступного 1937р. почалося їх друкування. Частину замовлення — 5 тисяч примiрникiв — розмiстили в друкарнi Наукового товариства iм. Шевченка у Львовi. Новий Заповiт з Псалтирем накладом 25 тисяч примiрникiв вийшов 1939 р. у Варшавi. Через три роки, вже в розпалi другої свiтової вiйни, керiвництво Бiблiйного товариства розмiщує замовлення на 10 тисяч примiрникiв Нового Заповiту i Псалтиря в перекладi Івана Огiєнка в Стокгольмi. Робота над перекладом Старого Заповiту тривала з 3 листопада 1936 р. до 1 липня 1940 р. Просувалася вона вiдносно швидко, бо перекладач мав багато напрацьованого ранiше матерiалу. Обрано було складну, але єдино правильну з наукової точки зору методологiчну систему перекладу iз староєврейської мови, де немало слiв мають одночасно декiлька значень: спочатку робився дослiвний єврейсько-український переклад (перший рукопис), потiм — переклад українською лiтературною мовою (другий рукопис). Збереженi в архiвi митрополита Іларiона у Вiннiпезi оригiнали дають можливiсть уявити i масштаби цiєї воiстину подвижницької працi. Вiзьмемо для прикладу лише перший рукопис — дослiвний переклад. Кожне окреме слово iз староєврейської Бiблiї виписувалося перекладачем на окремому рядку, бiля нього — українськiй вiдповiдники. Таких слiв — 775 тисяч, таких сторiнок — понад 14 тисяч. Останнi скрiпленi нитками в окремi зшитки по 400 сторiнок у кожному. Таких зшиткiв 37. Буквально кожна сторiнка ряснiє численними примiтками, вставками, уточненнями. Перекладач дотримав обумовленого в договорi з Британським Бiблiйним товариством термiну закiнчення перекладу всiєї Бiблiї — 1940 рiк. У 1947 р. в Канадi й удосконалюючи свiй переклад за першим примiрником, з яким нiколи не розлучався, митрополит Іларiон ще раз звернеться до Лондона й повiдомить про мiсцезнаходження тих матерiалiв в Австрiї, яких йому бракувало. 1949 р. офiцери англiйської армiї вiднайшли всi Іларiоновi рукописи, збереженi в доброму станi, в Сан-Пельтенi й вiдправили до Лондона, звiдти дорогоцiнний i мiсткий пакунок було доставлено до Вiннiпега. Отже, наприкiнцi 40-х рокiв вiдновилися перерванi воєнним лихолiттям та митарствами по Європi переговори перекладача iз лондонським замовником щодо подальшої долi рукопису. Для оперативного його перегляду одночасно кiлькома членами Ревiзiйної комiсiї Бiблiйного товариства виникла потреба в ще одному машинописному передруцi з кiлькома копiями. Цю роботу виконала протягом 1952-1953 рр. донька митрополита Іларiона Леся Огiєнко-Бiда. Ще кiльканадцять мiсяцiв тривало й виснажливої працi пiшло для остаточного редагування й виправлення кiлькох тисяч сторiнок рукопису. 14 березня 1955 р. члени ревiзiйної комiсiї пастори В. Кузiв та Л. Жабко-Потапович остаточно ухвалили i ретельно перевiрений переклад Бiблiї до друку. З 28 березня по 10 червня частинами вiдсилався до Лондона Огiєнкiв рукопис. Цiлий рiк ще тривала пiдготовка до складання — затримка вийшла через виготовлення букв з наголосами, чого в кириличних шрифтах лондонської друкарнi «Вiльм Кловес i сини», якiй доручено здiйснити друк української Бiблiї, не було. Ще два роки пiшло на читання першої, другої та третьої коректур. Пiсля завершення виправлень у другiй коректурi митрополит Іларiон знесилений i хворобою, i безкiнечною боротьбою з опонентами напише 6 жовтня 1958 р. в листi до пастора Л. Жабка-Потаповича: «В мене все готове — всi 1182 сторiнки Бiблiї давно готовi до вiдсилання. Сильно хочу бачити Бiблiю на своєму столi закiнченою, бо здоров'я моє все погiршується. Найгiрше — спокою не мав i не маю...». У день завершення повного перекладу вiн щиро зiзнався кореспондентовi англомовного часопису, що почувається тепер, як нiколи, щасливим. І ще один щасливий день випав І. Огiєнковi 12 червня 1962 р., коли авiапоштою отримав сигнальний примiрник Бiблiї. Це великоформатний том обсягом 1524 сторiнки. Текст набрано крупним, 14-м кеглем у двi колонки з авторськими виносками посилань посерединi шпальти. Бiлий люксусовий папiр, пофарбований на 3-х зрiзах у червоний колiр. На твердiй синiй оправi, оформленiй позолоченим орнаментом з православним хрестом у верхнiй центральнiй частинi, такою ж позолотою витiснено слова: «БІБЛІЯ або КНИГИ СВЯТОГО ПИСЬМА. На українську мову переклав митрополит Іларiон». Такий же текст вмiщено й на позолоченому корiнцi. Титул цього видання дещо вiдмiнний вiд напису на оправi: «Бiблiя або книги Святого Письма Старого й Нового Завiту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослiвно наново перекладена». Внизу сторiнки – «Британське й Закордонне Бiблiйне товариство. 1962». Емблема вмiщена внизу титулу, - силует молодого сiвача, який однiєю рукою тримає корзину iз зерном, а iншою засiває ним довколишню ниву. 7 серпня того ж року, митрополит Іларiон занотує: «Сповнились мрiї мого життя — я переклав Бiблiю на українську мову, i тепер вона видана. У переклад цей я вклав усю свою душу, увесь розум, i все своє серце... Глибоко вiрю, що я чесно й старанно задовольнив духову потребу всього українського народу. А чого я де не доробив, — доробить наступне поколiння... А найбiльша хвала Господевi, бо це вiн дав менi змогу закiнчити цю велику працю Йому на Славу, а всьому українському народовi на Спасiння!» [29, 65] ВИСНОВКИ Бiблiя – це колиска культури, правил життя й набiр уставiв. Якщо народ має Бiблiю свою мовою – то його не в правi нiхто заперечити. Значить мова ця не помре, бо вона заговорила словом Божим. Це усвiдомлювали люди, якi бралися за перо, щоб перекласти Бiблiю. Цi люди бралися з глибоким патрiотизмом, вчили мову, «щоб з перших уст» дати своєму народу право на духовне життя саме своєю мовою. Дати почитати простiй людинi Закон Божий. починати найпершiм. Це i першi переклади Бiблiї народною мовою Пилипа Морачевського, i спроби М. Шашкевича та В. Александрова дати нам свiй переклад нацiональною мовою. Життя поклав заради україномовної Бiблiї Пантелеймон Кулiш з його учнем, яких продовжив дiло вчителя, також переклад Івана Нечуя-Левицького. Та в цiй справi досконалостi немає меж - Бiблiя Івана Огiєнка (Митрополита Іларiона) прагнула саме її. землях – бо завжди були нелегкi часи для нашої держави, для нашої мову. Важко, як нове життя виходила на свiт кожна сторiнка Святого Письма, але на долi було написане, що таки бути нашiй Бiблiї, яка пройшла щедру на терни ходу до народу, на самого життя, до української церкви, до християн. Завершуючи свою роботу, я хочу зробити висновки, що як не тяжко було видавцям, перекладачам, але вони йшли до своєї мети. В своїй роботi за розглянула лише декiлька iсторiй видання Бiблiї, що видавалися чи то переписувалися на українськiй земнi. Починаючи з самого корiння – ХІ ст. – Остромирове Євангелiє – найвидатнiша пам’ятка старослов’янського письменства в давньоруськiй редакцiї. Саме слово Боже вважається чи не найстарiшою книгою на Русi. Перша Бiблiя, що прийшла на українську землю була – Пересопницьке Євангелiє. Дякуючи замовникам i меценатам – Анастасiя Юрiївна Заславська-Гольшанська, Іван Федорович та Євдокiя Чарторийськi, й писцю – Михайлу Василiєвичу – саме цим людям ми уклiнно дякуємо за цей подарунок – Пересопницьке Євангелiє. Не обiйшлося й без Івана Федорова, що 1581 року подарував українськiй землi щедрий наклад Острозької Бiблiї, що й дотепер дивує своєю могутньою красою. Це все були несмiливi першi кроки Бiблiї у свiт української культури. Далi йшли вже серйознi заяви на iснування україномовного Слова Божого. В своїй роботi я намагалась дослiдити й особливостi оформлення, правописання, й не закривала очi на iронiю долi, що так i смiялася над перекладачами, не даючи вiльно дихати українським митцям i служителям Богу спокiйно докiнчити дiло свого життя. Тему свого дослiдження я вибрала не випадково, бо дякуючи саме виданням Бiблiї на українськiй землi ми завдячуємо потребi iснування в нашому життi книги. Якби християнство не було прийняте 988 року Володимиром Великим – то Русь ще довго була б неписемною i безкнижною нацiєю. Видання й переписування Бiблiї пришвидшило процес окультурення нацiї, розвиток друкованої продукцiї. Бо потреба у вивченнi уставу Божого була дуже сильна. Й першi книги – це Бiблiя. Це найважливiша й найперша Книга серед Книг, що розпочинає iсторiю лiтератури, iсторiю видавничої справи, iсторiю людського життя. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 1. Шедовровський В. А. Невтомний пошуковець: (iнтерв’ю з доктором фiзико-математичних наук, проф. В. А. Шельдеровський)\\ Дивосвiт. – 2009 №2 с. 36-38. 2. Бушак С. Подвиг дослiдника: Остромировiй Євангелiї – 950 рокiв\ Буршак С.\\ Лiт-на Укр.. – 2007. – №27 (19 липня). С. 7. 3. Вздульська В. Таємницi української Бiблiї\\ Слово Просвiти. – 2006ю - №11 (бер.) С. 9 6. Тимошик М. Книга серед книг: Історiя перекладiв Святого Письма українською мовою\\ Берегиня. – 2000. - №4. – С. 6 – 19. 7. Pокiцький О. Перший повний український переклад Бiблiї: (Кулiш П, Нечуй-Левицький, Пулюй І.)\\ Пам’ять столiть. – 2002. - №4. – С. 59 – 67. 8. Мандрiвка М. Святе Письмо в українському вбраннi\\ Дивослово. – 2000. - №5. – С. 2-6. 9. Тюрменко І. Іван Огiєнко – перекладач Бiблiї українською мовою\\ газ. Історiя України. – 1999. - № 43. – С. 6-7. 10. Толочко П. Пересопницьке Євангелiє та його iсторичний контекст\\ Свiтогляд. – 2008. - №4. – С. 2- 5. 11. Фiларет (патрiарх Київський i всiєї України-Руси УПЦ) Найповнiший переклад Бiблiї українською мовою: iнтерв’ю з патрiархом Київським - Українська мова. – 2008 - №4. – С. 73 – 82. 12. Жукалюк М. Коротка iсторiя перекладу Бiблiї українською мовою\\ М. Жукалюк, Д. Степовик. – Київ: 2003. – 176 с. 13. Бiлодiд О. І., Бражник І. І, Пересопницьке Євангелiє i клятва Л. Кравчука\\ 1992. – 38 С. 15. Сулима В. І. Бiблiя i українська лiтература: Навчальний посiбник\\ Мiжнародний фонд «Вiдродження» - К.: 1998 – 400с. 17. Історiя православної церкви в Українi: Збiрка наукових праць. — К., 1997Історiя релiгiї в Українi: Навчальний посiбник. // За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999. 18. Барвiнський О. П. Кулiшта та i. Пулюй як перекладачi Св. Письма// Наша культура (Варшава), 1937. Кн. 4. С. 180. 19. Науменко В. Ф. С. Морачевский и его литературная деятельностьІ Киевская старина. Кн. ХІ-ХІІ. 20. Студинський К. До iсторичних взаємин Галичини з Ураїною в рр. 1860-1873 // Україна (Київ), 1926. Кн. 2. 22. Франко І. План викладiв iсторiї лiтератури руської//Зiбрання творiв: У 50 т - Т. 41. - К., 1984. - С 31. 23. Франко І. План викладiв iсторiї лiтератури руської//Зiбрання творiв: У 50 т - Т. 42. - К., 1984. - С 102 24. Гайда Р., Пляцко Р. Іван Пулюй. - Львiв: Видання НТШ, 1998. - 286 с. 26. Пулюй І. Молитовник, Псалтир. - К.: Рада, 1997. - 271 с. 27. Пересопницьке Євангелiє (1556—1561) //Дослiдження. Транслiтерований текст. Словопокажчик. — Київ, 2001. 703 с. 29. Нечуй-Левицький. Зiбр. творiв: У 10 т. – К., 1968. – Т. 10. 32. Максименко Ф. П. Кириличнi стародруки українських друкарень, що зберiгаються у львiвських збiрках. — Львiв, 1975. — С. 89—90 33. «Українська Мала Енциклопедiя» за ред. проф. Євгена Юнацького. Коць, 2004. – С. 139–154. 35. Бондар Н. П. Острозькi видання у колекцiї кириличних видань НБУВ // Бiблiотечний вiсник. – 1998. – № 4. – С. 22. 36. Бондар Н. П. Унiкальний примiрник острозької Бiблiї 1581 р. з фондiв НБУВ // Волинська книга: Історiя, дослiдження, колекцiонування: Наук. зб. – Вип. 1. – Острог, 2005. – С. 39–44. 37. Бондар Н. П. Ілюстрованi примiрники острозької Бiблiї 1581 р. iз зiбрання НБУВ як джерело дослiдження перших естампних схiднослов’янських гравюр // Рукописна i стародрукована книга: Мiжнародна наукова конференцiя, Львiв 23–25 квiтня 2004. – Львiв, 2006 – С. 11–18. 38. Ковальчук Г. І., Бондар Н. П., Кисельов Р. Є. Острозькiй Бiблiї – 420 // Бiблiотечний вiсник. – 2001. – № 6. – С. 48–51. 1993. – Вип. 2. – С. 48–53. 40. Бойко М. Острозька Бiблiя - королева українських книг. - Торонто, 1981. 41. Первопечатник Иван Федоров. Описание изданий и указатель о жизни и деятельности. - Львов, 1983. - С. 16-18. 42. Митрополит Іларiон (Огiєнко І.) Князь Костянтин Острозький. - Без м/в: М. П.”Свiтязь”, 1992. - С. 148-150. 46. Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академiя. - К., 1990. - С. 100. 48. Першодрукар Іван Федоров та його послiдовники на Українi (ХVІ - перша половина ХVІІ ст.). - К., 1975. - С. 24-26. 49. Острозька Бiблiя: Вступи, гравюри, дослiдження. - С. 12-13. 50. Смотрицький Г. Ключ царства небесного / Пiдг. до видання В. М. Мойсiєнко, В. В. Нiмчук. - Житомир, 2005. - 121 с. 51. Исаевич Я. Д. Новое об Иване Федорове // Вопросы истории. - 1979. - №9. - С. 172-173; 54. Деятельность Петровских исправителей славянской Библии и последующих. Издание Елисаветинской Библии в 1751 г. // Православная богословская энциклопедия. - Т. 2. - С. 504. 55. З iсторiї українських та iнших слов’янських мов. – К., 1965 р. 56. Святе Письмо. Переклад Хоменка. 1991 рiк. Про Бiблiю. стор. XVI 57. Бiблiя перекладу Кулiша, 1947 рiк. 59. Бiблiя. Переклат Митрополита Огiєнка 60. Бiблiя перекладу І. Нечуй-Левицького. 61. Переводы Библии и их значения в развитии духовной культуры славян: Материалы Междунар. Библ. Конф. 1990 г., посвященной семидесятилетию Рус. Библ. Комис.//Ин-т Библ. Текстологии и Библ. Пер. Санкт-Перербург. гос. Ун-та в др.; (Редкал.: П. А. Дмитриев и др.). – Спб.: изд-во Санкт-Перербург. у-та, 1994. – 157 с. 62. Лазарев А. С. Расшифрованная Библия, или Реквием цивилизации. - К.: А. С. К., 2002. - С. 1061 63. 3 Цуркан Р. К. Славянский перевод Библии: Происхождение, история текста и важнейшие изд. -СПб.: Изд. дом “Коло”: Изд-тф. дом “Летний сад”, 2001. – С. 318. 64. Надiя Музинчук Остромирове Євангелiє// «Громада» №5 вересень-жовтень 2006. 65. І. Огiєнко „Українська культура” К., 1918 р. 66. І. Крипякевич „Велика iсторiя України” Л., 1935 р. 67. Слабошицький М. З голосу нашого Клiо. К., 1993 р.