Добра новина: телебачення в незалежнiй Українi набагато краще, нiж в СРСР. Погана новина: телебачення так i не стало незалежним. Кажучи про незалежнiсть телебачення, потрiбно розрiзнювати три аспекти: iнформацiйну незалежнiсть телеглядача у виборi якiсного телепродукту, фiнансову незалежнiсть телеканалiв, незалежнiсть тележурналiста у висловлюваннi своїх поглядiв. Почнемо з першого аспекту — багатства вибору телепродукцiї в Українi, що, власне, й визначає iнформацiйну незалежнiсть громадян. За всього багатства вибору самого вибору не так уже й багато.
жителiв, з’явилося кабельне телебачення, яке дивиться iнша досить велика частина мiських жителiв. У життя деяких наших громадян увiйшло супутникове телебачення. І все це в коренi рiзниться вiд ситуацiї в селах, де в багатьох випадках з усього «ефiрного» телебачення йдуть три загальноукраїнськi канали.
Проте збiльшення вибору в мiської частини населення ми можемо вважати першим кроком iнформацiйної незалежностi громадян у телепросторi України. А створення та стрiмкий розвиток кабельних мереж — другим кроком iнформацiйної незалежностi громадян, позаяк усi абоненти кабельної мережi сплачують за трансляцiю, а це вже досить перспективний бiзнес.
Незмiнним по всiй територiї України в рiзних наборах «ефiрного» i кабельного телебачення залишаються тiльки три центральнi українськi телеканали, якi конкурують у рiзних мiсцях iз мiсцевими телеканалами та росiйськими телеканалами. Два канали — ICTV i СТБ — мають перспективи стати загальнонацiональними каналами, але на сьогоднi тiльки три загальноукраїнськi канали мають найбiльше покриття по територiї України: лiдирує перший канал «УТ-1», далi за ним — «1+1» та «Інтер». Тому українським телебаченням можна назвати те, що дивляться в рiзних мiсцях України — три українськi телеканали «УТ-1», «1+1» та «Інтер» .
Яку телепродукцiю вважають за краще дивитися телеглядачi України або, точнiше: що вважають за краще дивитися мiськi жителi України, вибiр яких найбiльший? На сьогоднiшнiй день найбiльше дивляться українськi теленовини, росiйськi серiали i американськi фiльми. При цьому, коли ранiше здавалося, що поява 18 — 20 телеканалiв (саме стiльки найчастiше йде в Києвi) залишає можливiсть вибору, то тепер уже багато кому так не здається. Першi спроби деяких громадян обзавестися супутниковим телебаченням також не принесли їм бажаного задоволення. По-перше, навiть якщо є грошi на платнi зарубiжнi телеканали, немає знання iноземних мов. По-друге, музичнi телеканали також постiйно дивитися не будеш. Тому супутникове телебачення в дуже незначнiй кiлькостi випадкiв використовується для перегляду європейського i американського телебачення. А в основному дивляться росiйськi канали i значною мiрою — НТВ+, де йдуть тi ж американськi фiльми. А вони також уже набридли. У 60-ТІ РОКИ ТБ ДАЛО ЗМОГУ ПОБАЧИТИ РЕПОРТАЖІ З КОСМОСУ, АЛЕ НЕ ВСІ ГЕРОЇ КОСМІЧНОЇ ЕРИ З’ЯВЛЯЛИСЬ НА ТЕЛЕЕКРАНАХ
Телебачення не стало в Українi конкурентним бiзнесом
жоден телеканал в Українi. Сьогоднi можна впевнено стверджувати: Україна в конкуренцiї за продаж телепродукцiї поки ще програє Росiї. І рiч зовсiм не в неправильнiй вiтчизнянiй iнформацiйнiй полiтицi або якiйсь особливiй росiйськiй експансiї. Рiч у тому, що в Росiї телебачення — вже конкурентний бiзнес, де заробляють на рекламi, а в Українi телебачення — бiзнес полiтичний, де заробляють на продажу телеканалiв як засобiв полiтичного впливу представникiв великого українського бiзнесу. Ми не можемо конкурувати з росiйським телебаченням з тiєї причини, що ми заробляємо грошi в рiзних секторах ринку. Росiйське телебачення заробляє грошi на ринку продажу реклами, а українське телебачення заробляє грошi на ринку проектiв полiтичного впливу.
серiали, запускати новi технiчнi потужностi на заробленi грошi. Майже всi новi українськi телепроекти було зроблено на основi iнвестицiйних або, точнiше, спонсорських внескiв (позаяк грошi не повертаються). Тобто, просто кажучи, українське телебачення є збитковим.
Таким чином, державну незалежнiсть України в українському телепросторi було реалiзовано так, що ми, будуючи iнформацiйну полiтику незалежно вiд Росiї, не стали iнтенсивно розвивати телебiзнес, який заробляє грошi на рекламi. За допомогою телебачення Україна все ще намагається пiдтримувати вплив влади на свiдомiсть громадян, управляти мовною полiтикою, пiдтримувати полiтичнi позицiї великого бiзнесу. Прогнозувати змiну ситуацiї на телеринку в Українi досить складно, бо росiйський досвiд комерцiйного розвитку телебiзнесу, що впливає на нас, поки негативний.
Комерцiйне телебачення в Росiї зiткнулося з серйозними проблемами, через якi iнтенсивнiсть розвитку комерцiйного телебачення була сильно обмежена. Щойно росiйськi комерцiйнi телеканали (йдеться, звичайно, про НТВ) одержали досить фiнансової свободи, вони почали проводити незалежну полiтику, що призвело до серйозного конфлiкту з владою. Росiйська влада вдалася фактично до руйнування бiзнесу великої незалежної телекомпанiї. Обмеження розвитку телеринку з боку росiйської влади завдало удару не тiльки по росiйському телебiзнесу, але й по українському, який, нiде правди дiти, всi свої кроки найчастiше просто копiює з росiйських прикладiв.
Останнiм часом дехто з українських теледiячiв намагається нас запевнити в тому, що ситуацiю на українському телеринку може виправити так зване громадське українське телебачення. На наш погляд, громадське телебачення, особливо за безпосередньої участi державних структур, не сприяє виходу з цiєї ситуацiї. Громадське телебачення, породжене з найсвiтлiших i найчистiших намiрiв, не зможе мати незалежної позицiї, якщо воно не матиме бюджету, незалежного вiд держави або будь-якої партiйно-корпоративної групи. Громадське телебачення має бути платним для телеглядачiв. Громадське телебачення повинно заробляти грошi на глядачах. Тiльки тодi воно зможе бути прибутковим i перспективним проектом, що розвивається.
Телебачення бреше
Третiй аспект незалежностi телебачення — незалежна журналiстська позицiя — є досить умовною вимогою. Досить складно, на перший погляд, визначити, в якого журналiста незалежна позицiя. Хотiлося б наголосити на тому, що анi популярнiсть телеведучого, анi образ телеканалу, на якому вiн працює, не дають можливостi зробити однозначний висновок щодо незалежностi його позицiї. Про «незалежнiсть» того чи iншого журналiста можуть досить багато розповiсти його колеги, вони ж його конкуренти. Особливо некоректно робити висновок про незалежнiсть журналiста на основi довiри до нього телеглядачiв або його рейтингу. Ставлення телеглядачiв до тележурналiстiв будується не на довiрi до їхньої правди, а на довiрi до мiнiмальної брехнi. Телеглядачi вважають за краще довiряти тележурналiстам, якi брешуть не так нахабно, як решта, i намагаються дотримуватися певної пристойностi.
Сьогоднi українське телебачення належить декiльком великим партiйно-корпоративним групам. Найвiдомiшi i найбiльш рейтинговi журналiсти з потреби працюють на одну з партiйно- корпоративних груп — у такий спосiб влаштовано український ринок телеканалiв як проектiв полiтичного впливу. Загальний образ телеканалу визначається його програмами новин та публiцистичними телепрограмами. Журналiсти, якi працюють у таких програмах на телеканалi однiєї партiйно-корпоративної групи, скеровують змiст iнформацiї (тобто брешуть) проти конкуруючої партiйно-корпоративної групи. Змiнити цю ситуацiю можна лише шляхом розвитку комерцiйного телебачення, що залежатиме вiд глядача, а не вiд спонсора. Поки телебачення вiд нас усе ще не залежить.
Ситуацiя вибору
незалежних рейтингiв довiри до новин та публiцистичних передач українських телеканалiв. Ми повиннi знати, хто, скiльки i наскiльки грамотно бреше. Такi рейтинги повиннi бути створенi на громадських началах, з наявнiстю спостережної ради, яка б складалася з авторитетних i шанованих у суспiльствi людей. Якщо ми не можемо боротися з брехнею, то принаймнi ми можемо її вимiряти.
на цю тему не обходяться без викладу автором своєї позицiї з даного питання. Здебiльшого вченi сперечаються про те, якi засоби передачi та фiксацiї iнформацiї належать до системи ЗМК, якi - залишаються за її межами, а також про саму назву системи, що в одних роботах трактується як "система засобiв масової iнформацiї" (ЗМІ) або "система засобiв масової iнформацiї i пропаганди" (ЗМІП), а в iнших - як "система засобiв масових комунiкацiй" (ЗМК) [1]. Причому кожна точка зору змiцнена безперечними аргументами i має право на iснування. Однак це питання не є предметом нашого дослiдження.
У данiй статтi використано термiн "ЗМК", незважаючи на те, що в теорiї журналiстики сьогоднi частiше вживається термiн "ЗМІ", що пов'язано з традицiєю минулих часiв. Однак бiльш змiстовним, таким що вiдповiдає сучасному статусу журналiстики в суспiльствi, на наш погляд, є термiн "ЗМК", який в рамках суб'єктно-об'єктних вiдносин припускає наявнiсть зворотного зв'язку. Тим бiльше, що тут розглядається не засiб масової iнформацiї, а реклама i, зокрема, телевiзiйна.
дослiджували такi вiдомi вченi, як І. Г. Мащенко [2, 3], В. В. Бугрим [4], котрi окреслили проблему i зiбрали велику кiлькiсть фактiв.
Телебачення - найглобальнiше явище XX столiття, що об'єднало в собi найпередовiшi досягнення науково-технiчної думки, культури, журналiстики, мистецтва, економiки... Ставши одним iз факторiв системи засобiв масових комунiкацiй, телебачення не завершило її формування, а спричинило серйознi змiни, зробивши вплив не тiльки на функцiонування кожного з її елементiв, але i на дiяльнiсть державних iнститутiв, що особливо яскраво виявлялося в соцiально-значущi перiоди розвитку суспiльства.
засiб масової комунiкацiї не мiг не успадкувати, особливо на початковому етапi свого розвитку, цiлу низку вже сформованих жанрiв i методiв подачi iнформацiї. Так, наприклад, радiо, масове поширення якого припало на початок XX столiття, на зорi свого iснування використовувало "газетнi форми" подання матерiалу. Потiм i телебачення, на яке, до речi, стали дивитися як на новий засiб комунiкацiї, що виконує соцiальнi функцiї, тiльки наприкiнцi 50-х рокiв, називали "баченням по радiо", тому що воно також використовувало досягнення свого "попередника", тобто, радiйнi форми подачi iнформацiї. Мультимедiйнi технологiї, якi зробили революцiю в системi ЗМК i уможливили появу мережевих видань наприкiнцi 90-х рокiв, зараз тiльки шукають новi форми роботи в зазначеному форматi; основна ж частка iнформацiї подається ними в традицiйному текстовому видi й iлюстрацiях.
"обов'язкiв" усерединi системи згiдно з характерними властивостями i технiчними можливостями кожного з компонентiв, а також до коректування прийомiв впливу.
телевiзiйних каналiв i окремих програм, онлайнова журналiстика). Проте телебаченню надавалась особлива роль, що базується на його специфiчних якостях: унiкальному поєднаннi аудiального i вiзуального сигналiв, що робить телебачення найпотужнiшим каналом впливу. На телебачення, як i ранiше, було покладено вирiшення iдеологiчних завдань, обумовлених сферою пропаганди i культури, з якими пiд постiйним контролем влади воно справлялося i продовжує справлятися, удосконалюючи свої методи i прийоми.
Превентивний розвиток ТБ у порiвняннi з iншими ЗМІ пояснюється найбiльшою вiрогiднiстю, наочнiстю в передачi iнформацiї, а також стрiмким збiльшенням технiчних новацiй, що забезпечують телеiнформацiї цi переваги.
Зрозумiло, що за друкованими ЗМК у цих умовах залишається бiльш високий ступiнь аналiтичностi, iнструктивностi, навiть директивностi iнформацiї, що забезпечено можливiстю повернення до надрукованого тексту, доступнiстю його для вивчення, зiставлення, збереження.
Мережевi видання, як вiдомо, сполучать у собi якостi i телебачення, i преси: наочнiсть, аналiтичнiсть, збереження i добiр iнформацiї й iн., i репрезентують новi: вiдсутнiсть обмеження обсягу iнформацiї, надання запитуваних зведень i архiвiв, пошук за "ключовим словом" передплата i розсилання новин у форматi "он-лайн" та iн., а також вiдсутнiсть законодавства, що регламентує їхню дiяльнiсть, - зробили потоки iнформацiї безмежними i некерованими, що, безсумнiвно, позначилося на функцiонуваннi всiєї системи ЗМК.
i взаємопроникнення. Тому сьогоднi ми не можемо говорити про завершення формування системи ЗМК навiть з урахуванням включення в неї новiтнiх комунiкативних засобiв, основна проблема яких полягає в їхнiй малодоступностi, у зв'язку з великою цiною на супутнє устаткування. Тому телебачення залишається найбiльш масовим i популярним каналом поширення iнформацiї, у результатi чого йому належать особливе мiсце i роль у системi ЗМК.
i журналiв у перiод з 1991 року, у телевiзiйнiй iндустрiї вiдбулися значнi змiни. Тому що саме телебачення залишалося для багатьох громадян України єдиним доступним засобом масової iнформацiї.
У радянський перiод неможливо було уявити, що за дуже короткий термiн (кiнець 80-х - початок 90-х) в Українi, в ходi полiтичних i економiчних перетворень виникне стiльки мовленнєвих i тих, що створюють телепродукцiю, компанiй (їхня загальна кiлькiсть обраховується сотнями). Дослiдники [5] цього перiоду розвитку телебачення пишуть про два принципово новi взаємозв'язанi явища, що дiстали розвиток на ТБ у пострадянський перiод. По-перше, це перехiд вiд жорсткої вертикалi (система Держтелерадiо) до горизонтальних зв'язкiв мiж рiзними телеорганiзацiями (регiональне телебачення). А по-друге, освоєння добре знайомого на Заходi, але принципово нового для вiтчизняної телесистеми - мережевого принципу поширення телепрограм. При цьому на перший план усе бiльш гостро стали виходити економiчнi проблеми перетворення телемовлення. Але, незважаючи на економiчну i полiтичну кризи в країнi,i, як наслiдок, удосталь важких соцiальних проблем, Україна продовжувала розвивати технiчну базу поширення телевiзiйного сигналу, збiльшуючи охоплення населення телемовленням щорiчно. Розбудова телебачення почалася з 90-х рокiв. У цей час на телевiзiйнiй картi України з'являються новi потужнi центри. Як вiдомо, перший етап створення телевiзiйних студiй в Українi завершився у 1967 роцi. Вiдтодi протягом майже чвертi вiку дiяло "табу" на спорудження нових програмних центрiв. Майже десять областей не мали свого власного телебачення, задовольняючись ретрансляцiєю програм з Москви i Києва. Справжнiй прорив у цьому напрямку стався у 1991-1992 роках ЗО грудня 1992 року було введено першу чергу найпотужнiшого в Українi Апаратно-студiйного блоку (АСБ) зi студiями на 600 i 150 кв. м., трьома апаратними вiдеозапису, iншим сучасним обладнанням. Почали працювати телестудiї у Вiнницi, Луцьку, Житомирi, Полтавi, Тернополi, Хмельницькому, Черкасах, Севастополi та iнших мiстах. Важливо, що всi вони проминули "кам'яний вiк" ТБ - пiдготовку матерiалiв на кiноплiвцi й одразу розпочали створення передач на базi лише електронної технiки. Зрозумiло, що для "електронної музи" вiдкрилися новi творчо-виробничi можливостi, якi вiдразу позначилися на збiльшеннi кiлькостi й якостi телевiзiйних програм.
Усього ж у 1994 роцi власнi передачi в регiонах вели телерадiокомпанiї "Крим", 23 обласних телерадiооб'єднання i севастопольське та криворiзьке мiськi. Їхнiй загальний обсяг мовлення на рiк становив 14760 годин, пiдготовку яких в областях здiйснювали 354 працiвники.
Водночас з середини 1990 року в Українi започатковується вiдносно органiзований та iнтенсивний прийом телепрограм як iз, захiдноєвропейських, так i американських супутникiв. Першим офiцiйним органiзатором супутникового телебачення (СТБ) для жителiв столицi України стало спiльне україно-американське пiдприємство, де з української сторони виступав концерн "Радiозв'язок. Радiомовлення. Телебачення" (РРТ) Мiнiстерства зв'язку України. Завдяки дiяльностi мiсцевих комерцiйних телестанцiй, зокрема, новостворюваних кабельних мереж, одними iз перших мали можливiсть дивитись програми СТБ мешканцi Днiпропетровська, Запорiжжя, Луганська, Києва, Львова, Сiмферополя, Тернополя. Приймальнi системи з'явилися в невеликих мiстах, райцентрах i навiть селах.
зображення, комп'ютерно-графiчнi спецефекти, професiйну режисуру, розмах знiмання, журналiстську оперативнiсть i майстернiсть.
Першою прорив до космiчного мовлення здiйснила в Українi телекомпанiя "Тонiс". Це — найстарша в країнах СНД недержавна телекомпанiя, заснована ще пiд час iснування СРСР у 1988 роцi, у м. Миколаєвi. Здобувши спецiальний дозвiл Ради Мiнiстрiв України, "Тонiс", через орендований у мiжнародної космiчної органiзацiї "ЄВТЕЛСАТ" супутниковий зв'язок, 16 грудня 1994 року почав мовлення на Європейський континент i Пiвнiчну Африку та Близький Схiд iз населенням майже 500 млн людей. Через фiнансовi труднощi й недосконалу на той час творчо-виробничу базу - перший етап супутникового телемовлення "Тонiсу" тривав лише пiвроку. Проте цей смiливий експеримент став прологом реалiзацiї мiжнародного проекту програм "Слов'янський Канал", який мав би поєднати передачi українських, росiйських, бiлоруських та iнших слов'янських телевиробникiв. Нинi компанiя "Тонiс" - одна з потужних телекомпанiй в Українi, що дiє на окремому технiчному каналi й прагне спiвпрацювати як з державними, так i комерцiйними станцiями.
Виникнення комерцiйних (недержавних) телекомпанiй стало можливим завдяки появi нових маркетингових умов. 1991 рiк був не лише у столицi й обласних центрах, а й у невеликих мiстечках та селах перiодом, коли поряд з державними телеканалами з'явилися мiсцевi й регiональнi "альтернативнi" компанiї й студiї. На пiдставi тимчасового положення, розробленого згiдно з ще союзним Законом "Про пресу та iншi засоби масової iнформацiї", i постанови Ради Мiнiстрiв України вiд 7 вересня 1990 року № 243 у груднi цього року було зареєстровано першу в Українi комерцiйну телекомпанiю "ТБ Старт", яка, на жаль, не змогла перетворитися на активне спроможне телевiзiйне виробництво. За даними одного з найавторитетнiших дослiдникiв iсторiї Українського телебачення І. Г. Мащенка [2], загальний обсяг мовлення недержавних телерадiоорганiзацiй, що дiяли в Українi у 1993 роцi, становив понад двi тисячi на добу. Найбiльше ефiрного часу мали тi з них, передбачуваною аудиторiєю яких було населення великих мiст, однiєї або кiлькох областей, усiєї України. У мiжнародного комерцiйного каналу "Сторiнфьорст Коммюнiкейшнз" (м. Київ) цей показник становив 20 годин з перспективою переходу на цiлодобове мовлення, телекомпанiї "Ютар" (м. Київ) - понад 15 годин, телестудiї "АТБ-1" (м. Харкiв) - майже 10 годин. В iнших,розрахованих на вiдносно невелику аудиторiю - по 3 - 6 годин на добу.
А вже на початку 1994 року офiцiйнi свiдоцтва на право вести мовлення мали майже 1000 компанiй, студiй, редакцiй, програм ТБ i радiомовлення, що не входили до системи Укртелерадiокомпанiї. Структурно це має такий вигляд: телевiзiйних - понад 400; радiйних - 343; змiшаних - 28; за способами мовлення: ефiрних -211; ефiрно-кабельних - 48; кабельних - 265; проводових - 284. Найбiльше свiдоцтв, якi давали право на телерадiодiяльнiсть, видано в Донецьку - 198, Києвi - 96, Полтавi - 83, Херсонi -53, Кiровоградi - 42, Днiпропетровську - 39. Найменше: у Рiвному - 1, Севастополi - З, Чернiговi - 7, Чернiвцях - 9. Правда, 284 телерадiоорганiзацiї, з числа зареєстрованих на той час, не вели мовлення.
Засновникiв згаданих ЗМІ можна подiлити на такi групи: органи державної влади, профспiлковi, громадськi органiзацiї, промисловi пiдприємства, науково-технiчнi установи, заклади культури, комерцiйнi структури, приватнi особи. Характерним є той факт, що iнiцiативу створення ефiрно-кабельних, а ще бiльше кабельних мереж ТБ, найчастiше виявляють комерцiйнi структури. Наприклад, лише у Києвi та Київськiй областi вони заснували 33 такi студiї з 40 зареєстрованих.
Образ "альтернативного" телебачення першої хвилi можна уявити через детальнiше ознайомлення з кiлькома провiдними комерцiйними станцiями. У столичному телеефiрi 90-х рокiв, окрiм "ІСТУ", домiнували ще три станцiї: "Тет-а-Тет", "Ютар", "Мегапол". Набiр програм спочатку був стандартним: закордоннi фiльми, вiдео, музика, мультфiльми, кiлька рекламних роликiв, - блок новин. Пiзнiше було започатковано й виробництво власних передач, здебiльшого розважального характеру. Нинi "Тет" одна з провiдних комерцiйних столичних телекомпанiй.
Київська телекомпанiя "Мегапол" - характерний приклад становлення i трансформацiї комерцiйного ТБ. Була заснована 1988 року як госпрозрахункова студiя, у 1989 перереєстрована у пiдприємство "Продюсер-Центр". Першi кошти студiя заробила, знявши 8 документальних замовних фiльмiв. У квiтнi 1991 створено фiрму "Мегапол", а 1 червня цього ж року, на 7 каналi вiдбулася прем'єра студiї. З сiчня 1993 року компанiя "Мегапол" змушена була пiти з ефiру через серйозний прорахунок при закодуваннi свого каналу та оголошеннi на нього передплати.
якi приймалися населенням, практично неможливо. Лiдерами за частотою перегляду були студiї: "Інтер" (59,7 %), "1+1" (54,4 %), "УТ-2" (40,8 %), "УТ-1" (36,6 %), ІСТУ (36 %) та супутникове телебачення "ГРТ", "РТР", "НТБ" (35,3 %). (Без врахування технiчних особливостей мiсцевого прийому телесигналу.) Як бачимо, державнi канали своєю популярнiстю значно поступалися комерцiйним.
Найпопулярнiшими серед глядачiв були художнi фiльми та телесерiали (67, 7 %), щоденнi iнформацiйнi програми (55 %), спортивнi (25,2 %), музичнi (23,2 %), аналiтико-iнформацiйнi (16,9 %) передачi. Помiтно, що рекламнi матерiали та блоки не ввiйшли у цей перелiк [2].
лiберально, проте все, що вiдбувалося з телемовленням України, було нерозривно пов'язано з загальними процесами, якi стосуються системи ЗМК у цiлому.
Шотландський учений Б. Макнейр видiляє такi перiоди в розвитку ЗМК у пострадянськiй перiод перетворень: 1986 -1990 роки вiн зв'язує з прийняттям Закону про ЗМІ; перiод з 1990 до серпня 1991 року вiн називає "золотим часом преси", аз 1991 року до сьогоднi - посткризовим. Але iснує й трохи iнша позицiя. Думки вчених Я. М. Засурського, І. Я. Засурського й Є. В. Яковлева сходяться на такiй перiодизацiї: з 1985 до 1990 року - перiод гласностi; далi, приблизно, до 1993 або 1995 рокiв - становлення ЗМІ як самостiйного iнституту. Потiм — починається перiод комерцiалiзацiї i концентрацiї ЗМІ [6, 7].
На нашу думку, в перехiдному перiодi вiтчизняного телебачення можна видiлити такi етапи реформування. Перший - виникнення альтернативних телекомпанiй i студiй паралельно з iснуванням державних телеорганiзацiй. У цей час, разом з дiяльнiстю агентства "Телерадiореклама" у структурi Держтелерадiо України, з'явилося перше франко—нiмецько-українське спiльне пiдприємство "ІР-Киев" (1998), що монопольно розмiщувало рекламу на державних телерадiоканалах. Другий - "перерозподiл" телевiзiйної власностi: органiзацiйна i програмно-змiстова деструктуризацiя, коли разом з розпадом СРСР автоматично руйнується система Держтелерадiо СРСР i Центрального телебачення, що пiсля проголошення незалежностi України спонукало до виокремлення Держтелерадiо України. Найважливiшим процесом цього перiоду можна назвати унiкальну можливiсть для державних компанiй вiдкрито чи приховано продавати рекламний час у своїх програмах. На державних телеканалах певний ефiрний час вiддавався недержавним студiям, наприклад "Пiслямовi", якi прагнули у вiдведений вiдрiзок часу розмiщувати рекламу своїх замовникiв. У цей перiод одна за одною створюються автономнi телевiзiйнi чи телерадiйнi рекламнi агенцiї. Третiй етап характерний другим "перерозподiлом": впровадження ринкових вiдносин у виробничо-творчий процес телебачення. З'явилися економiчнi стимули, вiдбувся подiл телекомпанiй на програмовиробникiв i мовникiв, змiнився асортимент передач, стабiлiзувалися всi форми власностi (державна, комунальна, приватна). Для цього перiоду характерними є структуризацiя рекламного ефiру, вихiд реклами "у блоках" та в окремих програмах. Четвертий етап - створення нових загальнонацiональних каналiв, а також поява та iнтенсивна дiяльнiсть їхнiх власних рекламних агентств чи вiддiлiв. Особливiстю п'ятого етапу є розвиток мережевих телестудiй та регiонального й мiсцевого телебачення (i вiдповiдно телевiзiйних агенцiй) з перерозподiлом на їхнi канали i програми рекламних замовлень.
Недержавнi київськi телемережi намагаються завоювати загальнонацiональну аудиторiю, поширюючи свiй вплив на регiональнi ринки. Вони передають програми через станцiї своїх мереж або по супутнику. У деяких мiстах України виявлено випадки, коли на одному технiчному каналi, крiм мiсцевої, працюють кiлька центральних чи регiональних телестудiй.
Програми каналам i мережам постачають незалежнi комерцiйнi телекомпанiї, iноземнi та мiсцевi дистриб'ютори чи їх створюють самi мовники.
Недержавнi станцiї стали альтернативними джерелами iнформацiї, здатними конкурувати з державними новинними програмами. Багато мiсцевих станцiй тепер створюють власнi iнформацiйнi програми для регiональної аудиторiї. Бiльше половини українцiв, що дивляться телевiзор у прайм-тайм, є глядачами недержавних станцiй.
Нова система центральних каналiв Ук¬раїнського телебачення має такий вигляд: центральнi канали "УТ-1"; "Інтер"; "1+1"; мережевi канали - "ІСТV", "СТБ", "Новий"; регiонально-супутниковi канали - "Україна" (Донецьк); обласнi телекомпанiї - Днiпропетровське, Харкiвське, Сумське, Полтавське ТБ i т. д.; регiональнi студiї тощо.
Історично склалося так, що в Українi державне телебачення посiдає особливе мiсце в системi телемовлення. Але на сьогоднi воно вже не вiдповiдає цiй моделi, суть якої полягає в тому, що "державне телебачення", яке стоїть на сторожi iнтересiв влади, фiнансується з держбюджету, i його дiяльнiсть цiлком контролюється державою. Однак вiдомо, що уряд України нинi не в змозi утримувати "своє" державне телемовлення, значна частина коштiв якого надходить вiд реклами. Конкурентоспроможнiсть, яка забезпечує стiйкий iнтерес масової аудиторiї до каналiв, залишається найважливiшим критерiєм поцiнування телепрограм.
в засобах масової комунiкацiї, як вiдомо, є їхнiй захист вiд тиску виконавчої влади та комерцiйної залежностi. Так, з метою забезпечення свободи слова Великобританiя вiдмовилася вiд створення державного телебачення, i вже на перших етапах розвитку ТБ, право мовлення було надано громадськiй телекомпанiї "Бi-Бi-Сi". У Нiмеччинi провiдне мiсце теж належить громадському телебаченню, що має керуючий i контролюючий орган - Суспiльну Наглядову Раду, в якiй представленi полiтичнi партiї, громадськi й релiгiйнi органiзацiї. Рада призначає директора телекомпанiї, контролює програмну полiтику й забезпечення плюралiзму у мовленнi, а також фiнансову дiяльнiсть. У рядi європейських країн, наприклад, в Італiї i Фiнляндiї, дiяльнiсть телебачення контролює парламент через сформовану їм спецiальну комiсiю.
На думку росiйського вченого Р. О. Борецького [8], державне телебачення можливе (у певнiй ситуацiї - необхiдне) там, де державна, народом обрана i визнана влада сильна, знає, до чого прагне i куди веде країну. Вона - iнструмент нацiональної консолiдацiї, збереження i змiцнення статус-кво. Або там, де "одна держава, один народ, один вождь", де народ i партiя єдинi. Тiльки в першому випадку державне телебачення - одне з багатьох, а в другому - єдине.
На сьогоднi вочевидь, що державне телебачення в новiй Українi є важливим iнструментом влади, з успiхом виконує її iдеологiчнi, полiтичнi, манiпуляцiйнi замовлення. Але є й "iнший бiк медалi". На державному телеканалi можна спробувати зберегти те, що неможливо зберегти на комерцiйному - театр, музику, мистецтво, освiтнi програми. "Роль державного телебачення в тому, щоб захищати... традицiї, iсторiю i культуру, - вважає вiдомий дiяч телебачення Е. Сагалаєв. - Державний канал повинен бути бiльш респектабельним. Не повинно бути порнографiї, мiнiмум жорстокостi й насильства" [9], тобто всього того, що "пiдтримує" рейтинги на комерцiйних каналах.
i потреби масової аудиторiї, вiд якої залежить кiлькiсть реклами на телеканалi, а отже, i його фiнансовий стан. Звiдси зрозумiло, що комерцiйний успiх ТБ якраз i базується на рекламi. І неможливо не погодитися з тим, що "в основi одержання прибутку "iз повiтря" - сумiш сенсацiй, круто замiшаних на сексопатологiї i насильствi, з надто хижацькою i нав'язливою телерекламою" [10].
Поява на iнформацiйному ринку радiо й телебачення поклала початок чiткому розподiловi засобiв масових комунiкацiй на друкованi й електроннi, традицiйнi й новi (електроннi версiї газет i журналiв, сайти телевiзiйних каналiв i окремих програм, онлайнова журналiстика). Проте телебаченню надавалася особлива роль, яка базується на його специфiчних якостях; унiкальному поєднаннi аудiального i вiзуального сигналiв, що робить телебачення найпотужнiшим каналом впливу.
|
