Творча особистість журналіста

Творча особистiсть журналiста Державний вищий навчальний заклад «Запорiзький нацiональний унiверситет» Зав. кафедрою журналiстської творчостi к. пед. н., доц. Костюк Вiктор Володимирович_ ( ) ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ЖУРНАЛІСТА Виконав група 3215-2 Мартинова Анна Олександрiвна Керiвник к. фiлол. н., в. о. доц. Буслаєва Катерина Олексiївна Запорiжжя 2007 ЗМІСТ Вступ………………………………………………………………………2 1. 1. Розумiння та тлумачення термiну «Творчiсть»................................. 5 1. 2 Психологiчний аспект людської творчостi…………………………. 8 1. 4. Творчий процес та його стадiї. Творчий процес у журналiстицi... 16 1. 5. Творча особистiсть, якостi творчої особистостi. Творча особистiсть журналiста ……………………............……………21 Роздiл 2 Творча особистiсть Леонiда Парфьонова…………………...... 27 Висновок …………………………...…………………………………….. 33 В СТУП «Творчiсть є життя, а життя – творчiсть» П. К. Енґельмаєр Журналiстика неодмiнно асоцiюється з творчими, креативними та швидко мислячими людьми – елiтою сучасного суспiльства. На жаль, є i такi журналiсти, якi не в змозi довести цi слова, а скорiш навпаки. Тож, в данiй роботi ми намагалися розкрити поняття творчостi, творчостi журналiста та творчої особистостi журналiста, як неодмiнної умови для вдалого творчого процесу. Актуальнiсть проблеми полягає у тому, що iснує багато думок стосовно особистiсних та творчих якостей представникiв настiльки вiдповiдальної професiї, як працiвник ЗМІ. Існують рiзнi пiдходи до журналiстики. На сьогоднi найбiльш поширеними є захiдна модель, де метою журналiстики є лише iнформування без оцiнок, i навпаки, модель, яка вбачає в журналiстi людину спроможну дати свою оцiнку реальнiй конкретнiй ситуацiї, масштабнiй проблемi, яка б допомогла аудиторiї орiєнтуватися у дiйсностi. Всi люди рiзнi за своїми фiзичними та психiчними показниками, але в професiональнiй дiяльностi певнi кола спецiальностей мають характернi особливостi своєї особистостi. У математикiв, фiзикiв, iнженерiв, наприклад, це чiтке математичне мислення, прагматизм; у людей, якi пов’язанi з соцiальною сферою – розвинута комунiкацiя, розумiння iнших; у митцiв (лiтератори, художники, актори, драматурги, та iн.) – розвинуте образне бачення свiту, оригiнальнiсть у сприйняттi прекрасного. З цього боку журналiстика є настiльки полiсемiчною, адже вона має справу з усiма процесами в суспiльствi. Журналiст у своїй практицi стикається з ситуацiями i коли потрiбна чiтка математична логiка, i коли потрiбно проявити свої комунiкативнi здiбностi, а коли й образне мислення. В. Здоровега каже, що в вузькому професiйному колi лiтератори й журналiсти подiляють людей на тих, хто вмiє добре писати, i тих, хто не вмiє добре писати, навiть, якщо у кишенi два дипломи. Здатнiсть ця може бути бiльшою або меншою – продовжує дослiдник. - Вона може усвiдомлюватись чи нi самою особою, ця здатнiсть може бути розкритою змолоду, а нерiдко так i залишитися нерозкритою [4]. Але ми вважаємо, що вмiння писати не є основною задачею творчого журналiста. В. Ученова у своїй книзi «Бесiди з журналiстики» подає думку практикуючої журналiстки Т. Чугай яка висловилася на цей рахунок на сторiнках журналу «Журналiст»: «Звичайно, умiти писати – обов'язково, причому це умiння удосконалюється за життя. Але воно не мета, а засiб, не результат журналiстської справи, а тiльки умова для того, щоб займатися цiєю справою. Ви не скажете, наприклад, що зiр – суть роботи шофера. Проте слiпого шофера бути не може, зiр – обов'язкова умова для водiння автомобiля. Так i тут» [19]. Тож, iснують й iншi критерiї особистостi журналiста, якi й визначають рiвень його творчостi. Мета роботи: знайти i скласти загальне та точне визначення журналiстської творчостi й творчої особистостi журналiста. Проаналiзувати зiбране й прийти до висновкiв щодо творчої особистостi журналiста. Реалiзацiя мети передбачає розв’язання таких 3) Розкрити суть творчої особистостi журналiста на основi теорiї дослiдникiв - журналiстикознавцiв та практики вiдомого росiйського журналiста Леонiда Парфьонова. 4) Зробити загальнi висновки стосовно проведеної роботи. Об’єктом дослiдження й дослiдження його творчої дiяльностi. – духовно–психологiчнi та творчi якостi сучасного журналiста, якi мають своє безпосереднє вiдображення у журналiстськiй творчостi. У процесi дослiдження були використанi такi методи: аналiзу та синтезу у формульованi теоретичного матерiалу, також метод аналiзу застосовувався i пiд час роботи над практичною частиною й елементи компаративного методу у ходi всiєї роботи та опитування. Методологiчна та теоретична основа дослiдження складається з праць В. Здоровеги, Г. Лазутiної, О. Нерух, В. Моїсеєва, В. Олешка та iнших журналiстикознавцiв, а також психологiв таких як Р. Солсо, В. А. Роменець, Я. Пономарьов, А. Лук та iнших. одержаних результатiв полягає у тому, що у своєму дослiдженнi ми намагались прийти до єдиного множника понять творчостi взагалi, як явища у суспiльному розвитку та творчостi журналiста, синтезувати iндивiдуальнi характеристики творчої особистостi у журналiстицi. Практичне значення одержаних результатiв. Структура роботи. Курсова робота складається зi вступу, двох роздiлiв, висновкiв, списку використаних джерел та 5 додаткiв. Обсяг роботи 37 сторiнок. Список лiтератури включає 21 найменування (викладений на 2 сторiнках). РОЗДІЛ 1 1. 1 . Розумiння та тлумачення термiну «Творчiсть» Поняття «творчiсть» знайоме нам всiм, є активною складовою лексикону людини, але перед тим як розкривати питання творчої особистостi ми мусимо як найглибше й найповнiше розкрити поняття «творчiсть», користуючись компетентними джерелами рiзних галузей пiзнання. Історико-фiлософська та соцiологiчна традицiя розгляду творчостi має давню традицiю. Вона виникає з народженням фiлософської рефлексiї взагалi. Так в античнiй свiдомостi творчiсть виступає в двох формах: як божественне – акт народження (творiння) космосу, та як людське – мистецтво, ремесло. У Середньовiччi творчiсть вже бачиться як викликання буття з небуття за допомогою вольового акту божественної особи. Тим самим створюється передумова розумiння творчостi як створення чогось небувалого, унiкального й неповторного. У епоху Вiдродження посилюється його антропологiчне звучання: космiчним по масштабах був сам крок вiд культу релiгiйного початку – до культу генiя як носiя творчого початку. Завершена концепцiя творчостi створюється в XVIII столiттi Еммануїлом Кантом. Творчою дiяльнiстю називається продуктивна здатнiсть уяви. Посилюється наочно-практичне, дiяльне бачення творчостi. Структура творчого процесу визнається найважливiшим моментом структури свiдомостi. Фрiдрiх Шеллiнґ акцентував увагу на тому, що творча здатнiсть уяви – це єднiсть свiдомої i несвiдомої дiяльностi [11]. певного оригiнального продукту для комунiкацiйної мети. Цi два моменти – оригiнальнiсть i комунiкацiя – стосуються будь якого виду творчостi – додає вчений [14]. Електронна вiльна всесвiтня енциклопедiя «Вiкiпедiя» подає наступне визначення: творчiсть(креативнiсть) — ментальний феномен, сутнiсть якого полягає у здатностi людини створювати нове, до того невiдоме (новi твори мистецтва, науковi вiдкриття, iнженерно-технологiчнi, управлiнськi чи iншi iнновацiї тощо). Необхiднимикомпонентами творчостi єфантазiя, уява, психiчнийзмiст якої мiститься у створеннi образу кiнцевогопродукту (результатутворчостi) [21]. i неорганiчного життя, бо життя – ряд безперервних змiн i що все оновлюється i все зароджується в природi є продукт творчих сил. Але поняття творчостi припускає особистий початок вiдповiдне йому слово уживається по перевазi в застосуваннi дiяльностi людини. У цьому загальноприйнятому сенсi творчiсть – умовний термiн для позначення психiчного акту, що виражається у втiленнi, вiдтвореннi або комбiнацiї даних нашої свiдомостi» [13]. Звiдси виходить, що значення слова значно ширше, нiж ми це собi уявляли. Якщо зробити морфологiчний розбiр слова «творчiсть», то стане наявним корiнь «твор», який є характерним для слов’янських мов i означає «дiю, яка спрямована на виникнення чогось нового», це доводить, що значення творчостi охоплює великий пласт людської дiяльностi, а не тiльки iнтелектуальну або мистецьку. Я. Пономарьов у книзi «Психологiя творчостi» зазначає, що творчiсть є характерною як живiй так i не живiй природi – до виникнення людини, i людинi, i суспiльству. Творчiсть – є необхiдною умовою розвитку матерiї, виникнення у неї нових форм, разом з виникненням яких змiнюються i самi форми творчостi, творчiсть людини –також одна з таких форм. Я. Пономарьов висуває гiпотезу, згiдно з якою творчiсть в самому широкому значеннi виступає як механiзм розвитку, як взаємодiя, яке веде до розвитку [13]. В. Ф. Олешко у книзi «Журналiстика, як творчiсть» каже, що пiд творчiстю слiд розумiти процес творення, в якому особа пiзнає в свiтi нове для себе i свiдомо створює в навколишньому середовищi нове, тобто те, чого ранiше не було. Індивiдуальний процес вiдкриття i перетворення духовного i матерiального свiту складає змiст процесу становлення особи. Як базисна форма творчостi виступає наочна перетворююча дiяльнiсть, яка є джерелом як наочного «свiту багатств», так i внутрiшнього «багатства здiбностей» iндивiда. Творчiсть як «натхненну дiю» пiднiмає особа на якiсно новий рiвень, обумовлений не логiкою «зовнiшнього багатства», а логiкою виявлення творчих можливостей людини, розвитку всiх його сил як таких, вiдкриття нових наочно-соцiально-смислових вiдносин. Сучасне розумiння творчостi як сутнiсної характеристики людини достатньо повно виявляє характер змiн, що здiйснюються в соцiальному свiтi. Отже, творчiсть можна визначити як форму самодiяльностi i саморозвитку iндивiду, розгортання його сутнiсних сил по мiрках свободи, як залучення до вищих сенсiв буття. Бiльшiсть сучасних зарубiжних вчених, що займаються питаннями творчостi, одностайно вважають, що в областi проблеми критерiїв творчостi виконана велика робота, але до сьогоднi ще не отримано бажаних результатiв [11]. взагалi, i суб'єктивно нове – що вже є в реальностi, але для даної людини ново, створюється ним вперше, без жорсткої орiєнтацiї на iснуючi аналоги. У цьому сенсi «винаходити велосипед» – теж акт творчостi, прояв здатностi творити (якщо, звичайно, мова саме про винахiд, а не про копiювання або «збiрку за зразком»). Можна з упевненiстю стверджувати, що творчiстю пронизано все наше життя – гру, учення, працю. Але у рiзних людей – рiзна мiра здiбностi до творчостi (креатiвностi, кажучи мовою науки). Проте, ця здатнiсть пiддається розвитку, може i зростати за сприятливих умов [6]. Американськийпсихолог Р. Солсо у визначеннi творчостi не вiдходить вiд вищезазначеного, кажучи, що творчiсть є когнiтивна дiяльнiсть, яка веде до нового або незвичайного бачення проблеми або ситуацiї, додаючи, що таке визначення не обмежує творчi процеси утилiтарними дiями, хоча в якостi прикладу творчих людей майже завжди приводять творцiв якого-небудь корисного винаходу, рукопису або теорiї[18]. кафедри журналiстської творчостi Запорiзького нацiонального унiверситету В. Костюком: «журналiстська творчiсть – це здатнiсть i бажання побачити дiйснiсть, донести її до аудиторiї так як вона не може бути побачена i донесена при звичайному сприйняттi, побачити те, що не всi можуть побачити». 1. 2. Психологiчний аспект творчостi бiльше вбирає в себе багатство свiту. Розвиваючись у колективах , усвiдомлюючи iнтереси своєї держави i всього людства – вона стає громадянином. Усе краще, всi заслуги цього великого цiлого стають її надбанням. Будь-яке нехтування цього єдиного спiльного людина сприймає як приниження, втрату власної гiдностi. По-друге, вона прагне поєднати себе з цим великим спiльним не як незначна, невиразна iстота, а як неповторна iндивiдуальнiсть [14]. наукова творчiсть, яка має своєю метою вiдкривати об’єктивнi закони дiйсностi, не може вiдбуватись iнакше як шляхом використання «iндивiдуальної методики», iндивiдуального таланту i його своєрiдних хитрощiв, якi примушують природу розкривати свої таємницi. практична форма – в її вчинках. Людський генiй – найбiльш iндивiдуалiзоване явище, i тiльки генiй спiввiдноситься з усiм людством. Багатство творчого життя iндивiда полягає в багатствi його дiйсних вiдношень до свiту [14]. можна вважати, зокрема, кохання, свiтогляд i творчiсть. У науцi та художнiй лiтературi мало звертають увагу на те, якi високi вимоги до людської iндивiдуальностi ставить кохання[14]. Розглянемо, наприклад, кохання. Жоден не стане заперечувати, що кохання – дуже сильна емоцiя, яка спроможна мати вплив на всю самосвiдомiсть людини, є одним з найефективнiших «стимуляторiв» творчої думки людини. І, хай це не звучить занадто дивно, журналiстика також є проявом творчої думки. В. Роменець говорить про рiзне кохання та на ступiнь впливу цього почуття на творчу самосвiдомiсть людини, зокрема юнацьке кохання виступає однiєю з центральних проблем вiку i здатне шалено стимулювати творчу дiяльнiсть, воно, проте, значно поступається перед зрiлим iндивiдуалiзованим почуттям – бiльш обмеженим, стриманiшим, спокiйнiшим, але разом iз тим незрiвнянно багатшим своїм духовним змiстом. воно визнає людину в її своєрiдностi, живиться цiєю своєрiднiстю. Лише в такому високо iндивiдуалiзованому коханнi може настати i високе духовне розумiння мiж людьми. Ось чому кохання є найпершою природною школою, де людина вчиться мужностi сприймати явища в їхнiй iндивiдуалiзованiй неповторностi. У формуваннi iндивiдуалiзованого свiтогляду вiдбувається теж саме, що i в процесi виникання iндивiдуалiзованого кохання. Людина вiд пiзнання найзагальнiших принципiв переходить до розкриття реального свiту [14]. Свiтогляд – зазначає дослiдник - визначається рiвнем суспiльної свiдомостi, рiвнем знань, з яких складається наукова картина свiту. Та людина крiм цього визначає своє мiсце у природi, суспiльствi, спрямованостi своєї дiяльностi. І в цьому виявляє свої особливi риси, що забарвлюють характер усього її свiтогляду. Індивiдуальнi риси у свiтоглядi не заперечують його науковостi, об’єктивностi, а лише виражають своєрiднiсть свiтосприймання, його теплоту або холоднiсть, бiльшу або меншу активнiсть у дiяннi, в емоцiйнiй реакцiї на оточення [14]. Творцем справжнiх художнiх цiнностей можна вважати того, хто, спираючись на об’єктивнi закономiрностi явищ дiйсностi, вмiє вiдтворювати їх з неповторною iндивiдуалiзацiєю. Багатство свiту – передумова розкриття художньої своєрiдностi митця, а ця своєрiднiсть – передумова розкриття об’єктивних рис дiйсностi. Лише оригiнальний пiдхiд дає змогу побачити смисл, красу довколишнiх явищ, предметiв. Коли ж iндивiдуальнiсть починає розумiти iншу людську iндивiдуальнiсть, виникає творче спiлкування мiж людьми. Кожна людина вбирає в себе духовне багатство людства. з iншими журналiстами – професiоналами, або людей дотичних до журналiстської професiї, задля обмiну творчим досвiдом, це вже не кажучи про життєво необхiдну комунiкацiю з представниками рiзних галузей для творчого процесу та правдивого висвiтлення реальностi [14]. «Загальнолюдське, гуманiзм, людянiсть найповнiше розкриваються тiльки у формi неповторної iндивiдуальностi та її творчих можливостей. Справжня неповторна iндивiдуальнiсть є iнструментом проникнення людства у природу речей. Ця iндивiдуалiзована суб’єктивнiсть розкриває загальнi закони буття, об’єктивнi закони свiту. Їх можна бачити лише з оригiнальної точки зору.» - каже В. Роменець, хоча, якщо вищесказане спробувати на прикладi журналiстики, ми стикнемося з протирiччями. Як вiдомо, iснує декiлька так би мовити журналiстських шкiл в свiтi, якi в багато чому мають розбiжностi. Так захiдна школа журналiстики, має на метi висвiтлення реальностi без виявлення iндивiдуальностi журналiста, до цiєї школи вiдносяться Сполученi штати Америки, Захiдна Європа. Тут творчiсть журналiста вбачається в безособистiсному викладi фактiв, утримання вiд оцiнки подiй, вiд аналiтики. Тут, на нашу думку, втрачається цiлий жанр журналiстських творiв, а саме аналiтика, та в дечому публiцистика. Ряд вчених–журналiстикознавцiв, говорять, що саме через це на Заходi вiдкрилося так зване «полювання на сенсацiю», справа в тому, що без елементiв аналiтики, iндивiдуального бачення журналiстом подiї, матерiал втрачає свою неповторнiсть, оригiнальнiсть i фактично стає «прiсним», становище може врятувати оригiнальнiсть не самого матерiалу, а фактiв, якi є основою будь якого журналiстського твору. Така тенденцiя не є позитивною, адже при вiдсутностi сенсацiї, журналiсти не рiдко вдаються до вигадування сенсацiї, а це вже не є журналiстикою. участi фантазiї у художнiй творчостi iснує багата цiкавих мiркувань. Творча фантазiя бере участь також i в духовному формуваннi особистостi. Активне життя людини починається в грi, i саме в нiй фантазiя створює особливий новий свiт, в якому дитина почуває себе повним господарем i завдяки якому вона, граючись, дiстає можливiсть збагнути найпростiшi вiдношення в оточуючiй її дiйсностi. Творча фантазiя має знайти духовний вихiд у людських вчинках. У зрiлому вiцi фантазiя не деградує, як думають деякi психологи, а лише переключається на виконання нових завдань, якi ставить перед людиною суспiльство, та iстотно перетворюється [14]. Існує таке загальноприйняте формулювання фантазiї: це «створення нових образiв iз старого досвiду» або «нова комбiнацiя старих елементiв»[14]. Чи не можна на основi самого лише мислення прийти до нової iдеї? Як вiдомо, у звичайному логiчному мiркування людина встановлює досить довгу низку опосередкувань, щоб мати суцiльний логiчний ланцюг доказiв. Але для виникнення самого процесу мислення людина повинна вже мати перед собою проблему, iдею, задум. І тут на допомогу приходить фантазiя. Саме вона, нiби iгноруючи цей мислений ланцюг, дає можливiсть зiставляти вiддаленi речi - ланки цього ланцюга, повертати їх у рiзних площинах так, що мiж ними раптом виникла певна спорiдненiсть. І от, коли таке зiставлення вiдбулося i фантазiя зiграла свою роль у наближеннi фактiв, з’являється, нарештi, можливiсть детально їх проаналiзувати, з’ясувати тонкi структурнi зв’язки тощо. Як свiдчить досвiд науки, мистецтва, творча знахiдка часто приходить до людини зненацька, в найнесподiванiший для автора момент. До речi, ця особливiсть так зближує фантазiю та iнтуїцiю, що їхнi творчi механiзми деякi дослiдники небезпiдставно ототожнюють. Як художня, так i наукова фантазiя вiдтворюють певну подiю у формi вiдповiдного образу чи думки. Але подiя в художнiй iнтерпретацiї побудована та, що вона показує одиничне явище i разом з тим вiдображає типовi характери, обставини, вчинки. При цьому саме одиничне повинно пiдноситися до типового, але так, що при створеннi образу i при його сприйманнi виступає насамперед iндивiдуальне явище. Інакше зникає сила художньої правди. В науцi навпаки, iндивiдуальна подiя має мiсце тiльки як момент, що зникає, указуючи на iснування закону. Художня фантазiя може бути пояснена насамперед тiєю її особливiстю, що вона створює ефект присутностi людини, яка сприймає твiр, стає свiдком i навiть незримим актором, героєм, спiвучасником подiї. Ефект присутностi можна також назвати ефектом перенесення в зображувальний свiт[14]. Тут не можемо не згадати такий жанр журналiстського твору як репортаж. Адже ключовим у репортажi є саме ефект присутностi. Читач (глядач, слухач) нiби переноситься у самий центр подiї i якiсть репортажу залежить не тiльки вiд iнформативностi, а й вiд фантазiї журналiста, його вмiння яскраво зобразити подiю, створивши таким чином «прилад телепортацiї». Прикладом вдалих репортажiв може послугувати авторська передача Леонiда Парфьонова «Намедни», що виходила на росiйському телеканалi НТВ до 2003 року. Яскравi, насиченi образнiстю, але разом з тим не уступають в iнформативнiй насиченостi. 1. 3. Особливостi масово – комунiкативної творчостi Журналiстикознавець В. Олешко каже, що масово – комунiкативна творчiсть як вид дiяльностi має мотиви, цiлi, функцiї i результати. Та умовно називає такi три мотиви творчостi : 1. Потреба виразити в словi будь яке явище життя i пов'язана з цим потреба виразити самого себе. Всi люди за своєю природою балакучi, вони розмовляють про роботу, полiтику, друзiв, коханих, дозвiлля i багато що iнше. Говорять i про себе, тому що хочуть «вибратися» з самих себе, розiбратися в собi, «розiрвати» хоч би на мить пута лише iндивiдуального iснування, позбавитися вiд самотностi. Багато хто довiряється друзям, деякi – психотерапевтам. І лише одиницi обирають iнший шлях: довiряють свої думки, вiдчуття паперу або ще ширшiй аудиторiї – телеглядачам, радiослухачам, допомагаючи тим самим розкритися собi i тим, хто читає, дивиться, слухає їх твори. Аудиторiя впiзнає в героях журналiстських творiв себе, свої проблеми i шукає вихiд з важких життєвих ситуацiй за допомогою ЗМІ. Інодi потрiбнi дуже сильнi потрясiння, болiснi або радiснi, щоб викликати слова одкровень. Прикладом тут може служити, скажiмо, вiйськовата пiслявоєнна публiцистика радянської пори або журналiстськi твори, присвяченi якимось трагiчним ситуацiям: землетрусам, повеням, нападам терористiв, на зразок тих, що трапилися 11 вересня 2001 року в США. Журналiст, який володiє даром слова, утiлює загальне прагнення виразити свiй свiт i себе, i в цьому вiн пiдкоряється природному iмпульсу людської натури, а разом з тим стає виразником тих людей, хто не вмiє i не може висловитися. У такої людини схильнiсть до самовираження знаходить особливу силу, здається, що вона є необхiдним додатком до його життя i як би пiдсилює її. Прагнення увiчнити явище в якусь мить може бути увiнчане небувалим творчим трiумфом: автором створюються новi масово-комунiкацiйнi цiнностi[11]. Їм нерiдко створювався якийсь вигаданий свiт, оскiльки реальний свiт часто перетворював публiциста на розчаровану людину. У своїх творах вiн як би надiляв себе iдеальними якостями, створював iнше життя, таку, яку йому хотiлося б прожити. Це близько до функцiї компенсацiї. Тут же слiд згадати i про такi мотиви творчої дiяльностi, у тому числi i в масово-комунiкацiйнiй сферi, як мода на журналiстику. Або такий мотив, як комерцiйний iнтерес, жадання влади. До цих пiр в середовищi людей, далеких вiд журналiстики, iснує думка, що тут можна не отримувати величезнi грошi «нi за що»: «пописуваючи», «мелючи язиком», переходячи з презентацiї на презентацiю, з фуршету на фуршет». Словом, деякi люди бачать в даному видi творчостi шлях до «вершини», можливо тому, що їм вiн здається найбiльш легкою [11]. На мою думку, мотив нездiйснених бажань, як назвав його дослiдник В. Олешко не мотивує людину до справжньої журналiстської професiйної дiяльностi, а лише вводить в оману i з такою мотивацiєю журналiст навряд виявить себе творчо у процесi роботи над матерiалами у редакцiї чи студiї, вiн буде шукати легких шляхiв, а таким чином справжнього успiху досягти у професiйнiй дiяльностi навiть важче нiж тернистим шляхом проб та помилок, але з натхненням, жагою до пiзнання та розкриття себе в улюбленiй роботi. 3. Захоплення самим процесом творчостi. Той, хто хоч раз випробував стан творчого пiдйому, намагається знову i знову випробувати це вiдчуття. Багато журналiстiв i дослiдники творчостi називають цей стан прозрiнням, натхненням [11]. Тут, ми вважаємо, журналiстовi необхiдно бути вдвiчi уважним, адже захоплення самою творчiстю може призвести до неоперативностi та необ’єктивностi матерiалу, а для журналiстської практики це недопустимо не при яких обставинах, адже на першому мiсцi є правдивiсть, оперативнiсть та об’єктивнiсть. Також обережнiше треба бути зi словом, адже воно повинне бути чiткiм, зрозумiлим i гострим. Таким чином лiтературнi «метаморфози» зi словом, ускладнення конструкцiй речення – не є показником високого рiвня професiоналiзму журналiста. Олешко також подає у своїй книзi думку Юлiю Кисляк, яка стверджує, що мотиви у свою чергу складаються з: · Із зживання за допомогою творчостi часто навiть не усвiдомлюваних потягiв i бажань. · За допомогою творчостi i таким чином вiдбувається процес самопiзнання особи. Людина пiзнає себе i мир у дiї, а дiя для нього – це творчiсть. · У творчостi пiзнається мир. Чим бiльше дiзнається чоловiк, тим бiльше вiн хоче дiзнатися i старається це зробити. Звiдси поява нових робiт. · Естетичнi вiдчуття народжують естетичнi потреби. Естетичнi вiдчуття можна реалiзувати через естетичнi потреби, потреби в творчостi. 1. Пiзнавальна функцiя. З погляду дiяльностi, пов'язаної з пiзнанням i вiддзеркаленням природи суспiльства, творча людина вiдображає об'єктивний свiт через свiй суб'єктивний. 2. Художньо-образна. Творчий твiр має iдейний змiст, але на вiдмiну вiд наукового трактату воно виражене в конкретно-образнiй формi. Особлива сила художньої уяви публiциста полягає перш за все в тому, щоб представити аудиторiї нову ситуацiю не шляхом порушення, а за умови збереження основних вимог життєвої реальностi. А завдання подiбного твору, створеного творчою людиною, – показати те, що бачить автор, з такою пластичнiстю, щоб це побачили iншi. в цiлому. Стимулюючи до дiї, наприклад мрiя, виступаюча метою однiєї людини, або якась нестандартна дiя можуть опосередковано стати мрiєю або потенцiйними вчинками iнших людей. Опосередковано означає завдяки засобам масової iнформацiї. Отже, споглядаючи свiт ЗМІ, люди в своєму реальному життi роблять дiї, якi продиктованi новими цiлями, вiдображеними в цьому новому для них свiтi[11]. Важко однозначно сказати, що саме керує творчим журналiстом при написаннi матерiалу, на мою думку найточнiшим й найоб’єктивнiшим мотивом саме журналiстської творчостi є потреба виразити у словi будь яке явище життя i пов'язана з цим потреба виразити самого себе, iншi, зазначенi В. Олешко, ми вважаємо другорядними. 1. 4. Творчий процес та його стадiї. Творчий процес у журналiстицi. Доречно почати з висвiтлення основних стадiй творчого процесу будь якої галузi. Одна з перших та найвiдомiших спроб розкрити етапи творчого процесу належить росiйському iнженеровi П. К. Енґельмаєру. В своїх дослiдженнях вiн зближує психологiчну структуру творчостi технiчної, наукової та художньої. У появi кожного винаходу спостерiгається триакт, що складається з бажання, знання та вмiння, тобто з накресленої мети, плану досягнення цiєї мети i матерiального виконання. Вiдповiдно до своїх вихiдних позицiй Енґельмаєр накреслює ступенi творчого процесу. Першою дiєю виступає зародження задуму, акт, в якому головним дiячем є iнтуїтивне мислення, пов’язане з iнтуїтивним мисленням, з певними бажанням, стимулом. Для журналiста таким стимулом слугує редакцiйне завдання, або власне вiдкриття, яке спричинило зародження задуму, хоча вченi – журналiстикознавцiв не завжди погоджуються з думкою, що завжди початком творчої дiяльностi журналiста над матерiалом є задум, iнколи першою з’являється тема, особливо, якщо це редакцiйне завдання, iнколи – концепцiя, а iнколи реальна конкретна ситуацiя. (Але це стосується журналiстики, на разi розглядається спiльнi риси етапiв творчого процесу всiх галузей творчої дiяльностi.) Другий етап – це дискурсивне мислення, логiка, мiркування та емпiричне дослiдження. Із задуму, який свiдчить лише про те, чого людина хоче, виробляється те, що вона може. На третьому етапi винахiдник вступає у двобiй з матерiєю, аби свiй план виконати реально. П. Енґельмаєр каже : «ми розглядаємо будь-який винахiд як тричлен: принцип, схема (система, план) i конструкцiя. Чи не найпопулярнiшою стала чотири стадiйна теорiя «творчого мислення», створена Г. Воллесом. Вiн розмежував такi його стадiї: пiдготовка, визрiвання, натхнення (осяяння) та перевiрка iстинностi. На його думку цi чотири стадiї в повсякденному потоцi мислення перекривають одна одну, коли ми дослiджуємо рiзнi проблеми. розрiзняє «систематичне» мислення i творчий «iнсайт». У першому – об’єктивнiсть, проблема i метод чiтко визначенi; емоцiї та фрустрацiя мало вiдчуваються. Існують чотири iстотнi стадiї у творчому iнсайтi: стадiя пiдготовки або орiєнтацiї, яка характеризується тривалим зосередженням на проблемi з оживленням минулого досвiду; стадiя фрустрацiї. Фрустрацiя характеризується емоцiйною напруженiстю, неспокоєм, чуттям приниженостi. (у журналiстицi та письменствi подiбний стан називають «синдромом бiлого аркушу», який пов'язаний з творчими муками.); перiод або момент iнсайту. Його не можна передбачити! Вiн супроводжується потоком iдей, альтернативним навiюванням рiшень та швидким успiхом (тут також можна навести приклад, коли скажiмо публiцист пiсля мук шукання нових форм вираження авторської думки, враз так би мовити «за один присiст» пише вiдмiнний, насичений матерiал); стадiя перевiрки, розробки, оцiнки. Тут використовуються технiчнi та експлiцитнi правила практики [13]. На разi ми зараз спробуємо бiльш детально проаналiзувати творчий процес саме журналiста, щоб далi бiльш повно охарактеризувати саму творчу особистiсть журналiстського «Я». Г. Лазутiна у книзi Основи творчої дiяльностi журналiста каже, що творчий процес у людини у будь-якому виглядi дiяльностi безперервний. Його внутрiшня, протiкаюча на рiвнi психiки сторона – прихована вiд очей лабораторiя переробки iнформацiї, що не знає передиху. Але зовнi вiн виявляється переривистим, дискретним: продукцiя видається порцiями – окремими творами. Це дозволяє нам роботу над окремим твором узяти за одиницю спостереження творчого процесу, визначивши її як творчий акт. Особливостi творчого процесу вiдбиваються в нiм, як море в краплi морської води [6]. Тож журналiст, працює не як, скажiмо, робочий на заводi – 8 годин, його мозок спрямований на творчу дiяльнiсть всi 24 години. 24 години на добу вiн знаходиться у творчих пошуках i результатом такої дiяльностi є якiсний матерiал. В. Аграновский писав, що коли що всi оточуючi легко вiдключаються вiд рiзних турбот, у тому числi i професiйних, журналiсти продовжують працювати, їх мозок постiйно «вiдбирає» i фiксує те, що повинне увiйти до майбутнього нарису, статтю репортаж i т. д.[1]. Але так чи iнакше, журналiст неодмiнно проходить деякi типовi етапи творчого процесу i першим, зрозумiло, є початок дiяльностi. Г. Лазутiна далi говорить, що початок будь-якого творчого процесу пов'язаний з накопиченням iнформацiї. Освоєння дiйсностi – обов'язкова умова подолання тiєї проблемної ситуацiї, яку є початковий момент творчого акту: є творча потреба, є орiєнтовне завдання, але вiдповiдi на питання про її рiшення у виглядi конкретного задуму твору немає [6]. Накопичення iнформацiї є дуже вiдповiдальним для журналiста процесом, адже вiд правдивостi, iнформативної насиченостi i яскравостi фактiв залежить подальша доля матерiалу. Вiн або стане вдалим зразком журналiстської творчостi, або ще одним «прiсним» твором. Дослiдниця вказує на яскраво виражену стадiальнiсть творчого акту у журналiстицi, який предстає як єднiсть двох самостiйних частин – стадiї отримання iнформацiї так i стадiї створення тексту. І хоча «залiзної стiни» мiж ними немає (своєю внутрiшньою, суб'єктивною стороною вони частково накладаються одна на одну), зовнi їх вiдносна самостiйнiсть очевидна. Нерiдко вона навiть пiдтверджується командировочним посвiдченням, що вiдносить журналiста на певний час в певну точку простору, де i розгортається його робота по здобичi даних, на основi яких в ходi наступної стадiї творчого акту вiн створить свiй матерiал [6]. Тож, перший етап – збiр iнформацiї, i хочу наголосити на наступних словах дослiдницi, яка вказує на те, що умови освоєння життя у журналiстiв специфiчнi: процес пiзнання часто починається при недостатньому рiвнi компетентностi, нетривалий за часом, а головне – невiд’ємнiй вiд спiлкування, зв'язанiй з активним емоцiйним переживанням ситуацiї [6]. Дiйсно, журналiст – це не одноманiтна професiя писання чогось, за потребою журналiст стає тим ким зобов’язує його тема майбутньої публiкацiї й полiтологом, й економiстом, й психологом, й екологом. Впродовж першої стадiї журналiст розв’язує наступнi завдання : 2) визначити тi масштабнi проблеми, в контекстi яких може бути значуща дана ситуацiя, i розглянути можливi варiанти їх зв'язку; 3) спланувати i органiзувати практичне забезпечення ходу роботи. Наступна частина роботи, це, звичайно, написання самого журналiстського твору.І тут дослiдниця видiляє такi операцiї, якi проробляє журналiст при створеннi тексту, називаючи їх сходинками на дробинцi, яка веде до успiшного журналiстського твору. Перша сходинка цiєї «драбинки» – операцiя «остаточне формування задуму». В ходi творчого акту журналiста вона має на увазi народження цiлiсного, хоча поки що i не цiлком виразного бачення майбутнього твору. Виникає таке бачення на базi отриманої пiд час вивчення ситуацiї концепцiї. Концепцiя – це знання про дiйснiсть плюс її трактування, вiдношення до неї. А задум – вже уявний образ майбутнього твору, що включає в згорнутому виглядi i тему його, i iдею, i принцип його органiзацiї. Тобто задум i є та конкретна мета, виробленню якої присвячена початкова стадiя творчого акту i якою була присвячена початкова стадiя творчого акту i якою пiд час його завершуючої стадiї належить утiлитися в текст [6]. Наступна операцiя це - «конкретизацiя задуму», коли журналiст вже бачить у головi текст твору, вирiшує, як вiн почнеться i як закiнчиться, на яких проблемах треба зробити особливий акцент. Ще одна операцiя – «авторське редагування тексту». Постiйно йде пошук якнайкращих варiантiв. У даному ж випадку мається на увазi усвiдомлена завершальна процедура творчого процесу, що має контрольний характер[6]. Зрозумiло, що всi стадiї творчого процесу мають умовний характер, адже це не є чiтко регламентованою дiєю, бiльш того, творчий процес доволi абстрактне i багатопланове поняття у всiх сферах дiяльностi людини в тому числi i в журналiстицi. 1. 5. Творча особистiсть, якостi творчої особистостi. Творча особистiсть журналiста. Отже, розiбравшись з поняттями творчостi та творчого процесу, приступаємо до розглядання найважливiшого компонента творчої дiяльностi, адже без творчої особистостi творчий процес не можливий. В. Олешко називає творчу особистiсть суб'єктом творчостi, основним елементом творчого процесу, додаючи, що сучасне розумiння творчостi як сутнiсна характеристика людини достатньо повно виявляє характер змiн, що здiйснюються, в соцiальному свiтi [11]. У журналiстицi на тему змiн дуже влучно висловився В. Симонов: «Змiнилася сама професiя... Журналiстика була ближча до лiтератури, до художньої творчостi. Сьогоднiшнi професiонали не зобов'язанi писати краще, красивiше, яскравiше за iнших. І навiть, висловлю крамольну думку, не зобов'язанi думати глибше за iнших. Їх головний обов'язок — встигнути ранiше, встигнути в номер. Бути першими. Вони не гiршi за своїх попередникiв, вони — iншi» [11]. На нашу думку, слова В. Симонова якоюсь мiрою мають рацiю, адже журналiстика – дзеркало буденностi, i зi змiною устрою життя суспiльства, зi збiльшенням швидкостi самого життя, мiняється i журналiстика. Ми вважаємо, що це не показник непрофесiоналiзму, а просто змiна самого значення ЗМІ в суспiльствi. М. Ким на основi сказаного Симоновим каже, що професiйнi якостi сучасного журналiста можна звести до умiння швидко орiєнтуватися в ситуацiї i оперативно iнформувати читачiв про тих або iнших суспiльно значущих фактах. Безумовно, цi якостi важливi. Але чи достатньо їх, щоб розiбратися в серйознiй проблемi, щоб грамотно провести журналiстське розслiдування, щоб квалiфiковано написати аналiтичну статтю, щоб умiло використовувати всю жанрову палiтру журналiстики [5]. Перед тим як розглянути всi сторони творчої особи журналiста слiд дати визначення самого поняття «творча особистiсть». «Це особа, для якої творчiсть стає найважливiшим регулятивом, осмисленою життєвою цiннiстю, способом свiтогляду i свiтосприйняття. Керуючись в своїй дiяльностi свiдомо-вольовими орiєнтирами i – гарантованим ступенем корисностi, творча особа в процесi творчостi транслює своє «Я» в свiт, сприяючи вдосконаленню буття, дає його новi вимiрювання» [11]. Всi ми колись стикалися з ситуацiєю, коли чуємо, що в адресу тiєї чи iншої людини лунає фраза: «Ви творча особа». Творчi люди, на думку В. Олешка прагнуть перетворити iнших. Внутрiшня необхiднiсть цього процесу полягає в тотожностi життя i дiї (не можна ж насправдi вважатися самим собою, не виразив свою суть у дiї). Зовнiшньою необхiднiстю є те, що поле дiї людини накладається на поля iнших, взаємодiючи з ними. Пiд впливом же зовнiшнього тиску людина пiднiмається до вершинам творчостi. Проте творчiй, неординарнiй особi потрiбнi i вiдповiднi зовнiшнi умови, в першу чергу, соцiальнi, для повної самореалiзацiї. Інакше, зусилля перетвореної особи – вплинути на побратимiв – неминуче зiткнуться з опором... їх iнерцiї, яка прагне... залишити все без змiн [11]. Творча людина неодмiнно видiляється серед iнших, обирає собi шлях творчостi, але i вибiр цей зумовлює соцiальне середовище в якому вона знаходиться. Так i майбутнiй журналiст, обирає журналiстику не тiльки тому, що вiн бачить свою самореалiзацiю у цiй професiї, але i тому, що саме суспiльство пiдштовхує його до цього вибору. Бо задатки творчої людини ще з дитинства можуть бути розвиненi у рiзних напрямках. До своєї роботи треба вiдноситися строго i вимогливо (творчо – якщо завгодно), але говорити про неї вголос, - пiдкреслює автор книги «Журналiстика i Журналiсти» В. Моїсеєв, - слiд стримано i навiть з гумором, скажiмо, як це робив Антон Павлович Чехов. Автор приводить вiдомий багатьом приклад, як великий росiйський письменник критично вiдносився до своєї дiяльностi, не вважаючи, що має право називати своє натхнення письменницькою творчiстю, вiн в листах, говорив про нього в нарочито зневажливому тонi: «Я надряпав... паршивий водевiль...», «Постараюся надряпати яку-небудь кислятинку...». Але при цьому Антон Павлович до роботи вiдносився надзвичайно вiдповiдально [8]. Зрозумiло, що творча людина не стане прямо називати себе творчою, а лише буде доводити це своєю дiяльнiстю. Серед журналiстiв побутує фраза, яка вже стала афоризмом, що журналiстика не професiя, а група кровi. Тобто вже у словi «журналiст» закладена думка, що це не звичайна людина iз звичайними здiбностями. Безумовно, журналiст повинен володiти комплексом певних психофiзiологiчних i психологiчних якостей, наприклад: комунiкабельнiстю, допитливiстю, динамiзмом, спостережливiстю i iншими. При цьому слiд пам'ятати, що в журналiстицi iснує рiзнi спецiальностi i спецiалiзацiї i, скажiмо, вiдповiдальний секретар це зовсiм не одне i теж, що власний кореспондент, редактор же – не обов'язкове краще перо в редакцiї, а органiзатор творчого i виробничого процесу. В. Моїсеєв, кажучи про те, що iнодi в людинi можуть поєднуватися рiзнi якостi, як умiння писати, так i умiння органiзувати роботу цiлого колективу, приводить в приклад радянського редактора i публiциста Олексiя Аджубея, який в кiнцi 50 – початку 60-х рокiв, очолював «Комсомольську правду» , а потiм «Вiстi»[8]. У 1997 роцi лабораторiя функцiонування ЗМІ факультету журналiстики Санкт-Петербурзького державного унiверситету провела опит серед 30 керiвних спiвробiтникiв петербурзьких видань. В ходi дослiдження їм було поставлено питання: «Якою квалiфiкацiєю (якими знаннями, умiннями, навичками) повинен володiти журналiст, що працює у Вашому виданнi?». Серед вiдповiдей були видiленi наступнi: — умiння працювати з людьми, iнформацiєю, словом; — умiння формулювати думки; — знання соцiальних проблем мiста, умiння всесторонньо розглядати їх; — знання мови i принципiв побудови матерiалу; — умiння витягувати iнформацiю, висловлювати її, будувати узагальнення; — комунiкативнiсть, умiння розбиратися в психологiї спiлкування. Навiть виходячи з цiєї вибiрки вiдповiдей, можна зробити висновок про те, що сучасний журналiст повинен володiти цiлим комплексом професiйних якостей i умiнь, якi сприяли б успiшнiй реалiзацiї завдань, що стояли перед спiвробiтником редакцiї. При цьому до найбiльш важливих журналiстських якостей можна вiднести: компетентнiсть, ерудованiсть, володiння методологiчним iнструментарiєм при зборi i аналiзi первинної iнформацiї, володiння iндивiдуальним стилем письма та iн. Всi цi якостi в сукупностi створюють поняття «професiйна майстернiсть» [5]. В. Ученова наголошує на тому, що умiти вiдчувати слово, шлiфувати фразу, точно виражати свою i не свою думку – якостi для журналiста абсолютно необхiднi. Але журналiстовi необхiдно мати талант iншого роду. Вiн повинен володiти жвавiстю темпераменту, прагненням активно втручатися в життя суспiльства, готовнiстю до постiйного пошуку нового, до подолання iнерцiї поглядiв. Таке вiдношення обов'язково повинне передувати «мукам слова», хоча зовсiм не замiнює, не усуває їх. Кращi з журналiстiв не раз i не два вiдзначали неминучiсть саме такого вiдлiку за шкалою професiйних достоїнств. Бути журналiстом – означає не тiльки їздити, дивитися, вiдбирати, писати – це означає особливим чином жити. – М. Кольцов [19]. Проаналiзувавши досвiд вчених, можна зробити висновок, що анi технiки писання матерiалу, анi таких рис як комунiкабельнiсть та швидкiсть мислення – не достатньо для формування цiлiсної особи журналiста. Ми думаємо, що є ще деякi особливi риси, якi навiть на рiвнi пiдсвiдомостi керують творчим процесом, спрямовуючи журналiста до створення не просто матерiалу, а матерiалу, який чiтко вiддзеркалює сучаснiсть, процеси життя суспiльства, який представляє собою цiннiсть для читача чи глядача (слухача). На нашу думку, це особливе бачення реальностi, цiлiсне бачення картини буття сьогочасностi. Психолог А. Лук каже у книзi «Психологiя творчостi»: «свiжiсть погляду i "зiркiсть" пов'язанi не з гостротою зору або особливостями сiткiвки, а є якостями мислення, тому що людина бачить не тiльки за допомогою ока, але головним чином за допомогою мозку» [7]. Тому журналiст бачить не тiльки зором, вiн володiє й iншим зором, який є iнтуїцiєю. М. Ким. На думку психологiв, «мислення є формою творчого вiддзеркалення людиною дiйсностi, що породжує такий результат, якого в самiй дiйсностi або у суб'єкта на даний момент часу не iснує. Вiдмiннiсть мислення вiд решти психологiчних процесiв пiзнання полягає в тому, що воно завжди пов'язане з активною змiною умов, в яких людина знаходиться. Мислення завжди направлене на рiшення якої-небудь задачi. Таким чином, мислення — це особливого роду розумова i практична дiяльнiсть, що припускає систему включених в неї дiй i операцiй перетворюючого i пiзнавального характеру»[5]. 1) наочно-дiєве (що здiйснюється шляхом манiпулювання об'єктом); 2) наочно-образне (засноване на перетвореннi образу предмету); Серед розумових здiбностей творчої особи видiляють наступнi: легкiсть генерування iдей, здiбнiсть до перенесення, «зчеплення», згортання, зближення понять i iн. [13]. Так журналiст вiдшукує причиново-наслiдковi зв’язки там, де звичайна людина їх би не побачила. своїй роботi [5]. Можна додати ще те, що журналiст - це яскрава особистiсть, життєрадiсна, яка володiє об’єктивною чуттєвiстю, адже навiть у сьогочасному жорсткому свiтi, де побутує прагматичний стиль життя журналiст не є машиною, яка «штампує» новини, це людина яка має серце, спiвчуття, милосердя. Також журналiст – людина, яка є громадянином своєї держави. Цi риси здавалося б не несуть в собi якогось професiонального вiдтiнку, але, як не дивно теж мають не аби яку роль саме у професiйнiй дiяльностi журналiста. не просто якийсь «лiтератор», що «пописував» для абстрактного «почитуючого» читача (глядача, слухача) або безпристрасний реєстратор подiй, а вiдповiдальний суб'єкт суспiльних процесiв. Значення всiєї журналiстики припускає формування у окремого журналiста неприйняття позицiй «маленької людини», «стороннього спостерiгача», вiд якого, - пиши не пиши – нiчого не залежить [5]. Тож, творчiсть є необхiдним компонентом у «приготуваннi» професiонального журналiста. Це багатогранне явище, яке не може бути розглянутим лише з однiєї точки зору. Адже творчiсть є ще невiд’ємним iдентифiкатором особистостi взагалi, проявом її сутностi. РОЗДІЛ 2 На основi теоретичної частини був складений перелiк критерiїв за якими ми спробуємо розiбрати дiяльнiсть та творчу особистiсть вiдомого росiйського журналiста Леонiд Парфьонова. Але спочатку, наведемо коротку бiографiчну довiдку. на факультет журналiстики, який закiнчив у 1983 роцi. Молодим журналiстом Леонiд вже друкувався у часописах «Огонёк», «Правда», «Советская культура», був кореспондентом газети «Волгоградский комсомолец». На телебачення Л. Парфьонов потрапив не вiдразу. Найбiльшим досягненням на той час Леонiд визнає одне з перших своїх iнтерв’ю на телебаченнi з вiдомим музичним критиком Артемiєм Троїцьким. Пiсля цього Леонiд Парфьонов вiдчув, що телебачення – його шлях до самореалiзацiї, як журналiста. Вiн зрозумiв, що здатен робити щось дуже не схоже на тодiшнi стандарти радянського ТБ. Тож, у 1987 роцi вiн знiмає свiй перший документальний фiльм про поколiння шестидесятникiв «Дiти ХХ з’їзду». Його робота була помiчена, та журналiст був запрошений на росiйське «Авторське телебачення», де вiн й створив першу версiю своєї програми «Намедни», яка стала класикою росiйського телебачення, здобула популярнiсть не лише на батькiвщинi, а й у країнах СНД, зокрема й в Українi. «Намедни» разом з Парфьоновим «переїхали» на бiльш масштабний канал НТВ, де вiн стає членом ради директорiв каналу та генеральним продюсером у 1993 роцi. Через декотрий час, а саме у 1997 роцi стартує авторський проект журналiста, який згодом здобуде шалену популярнiсть серед телеглядачiв – «Намедни: 1961 – 1991. Наша эра» - який став енциклопедiєю радянського життя. Перший вихiд програми до ефiру вiдбувся 1 березня 1997 року. Потiм "Наша эра" перiодично з'являлася на ТБ до квiтня 1997 року, пiсля чого настала тривала перерва. Вихiд програми до ефiру був вiдновлений в груднi 1997 року. "Намедни" бiльше виходити не буде. А в червнi 2004 року Л. Парфьонов був звiльнений з телекомпанiї НТВ. Звiльнення Леонiда Парфьонова пов'язане з сюжетом "Вийти замiж за Зелiмхана", забороненим до показу на європейську частину Росiї. У основi сюжету - iнтерв'ю зi вдовою пана Яндарбiєва Малiкой, яке вийшло в ефiр, незважаючи на пряму заборону керiвництва. У результатi програма "Намедни" припинила своє iснування, а керiвник i ведучий програми був звiльнений з каналу. Безпосередньо пiсля цього, 5 червня 2004 року, Леонiд Парфьонов був висунутий на здобуття Лейпцiгзької премiї засобiв масової iнформацiї за 2004 рiк. Головною подiєю року для Парфьонова, на його думку, стало досягнення програмою "Намедни" того рiвня, пiсля якого вона була закрита. На початку грудня 2004 року Леонiд Парфьонов прийняв пропозицiю компанiї "Axel Springer Russia", що видає тижневик "Русский Newsweek", стати головним редактором журналу. За словами самого Парфьонова, нове призначення не виключає його спiвпрацi з телебаченням. Леонiд Парфьонов - автор iдеї i спiвавтор сценарiю перших i других "Пiсень про головне" (ОРТ), член Академiї росiйського телебачення, лауреат премiї Спiлки журналiстiв i ТЕФІ-2000 (спец. приз Академiї). Леонiд Парфьонов - автор телефiльмiв "17 миттєвостей весни. 25 рокiв опiсля" i "Мiсце зустрiчi. 20 рокiв опiсля", що виходили на НТВ в циклi "Новiтня iсторiя", а також циклiв "Намедни. 1961-1991", "Намеднi. 1991- 2000", телефiльмiв "Ваш Жванецький", "Життя Солженiцина", "Столiття Набокова", "Живий Пушкiн", "Росiйська iмперiя". Леонiд Парфьонов, бачимо, багато що досяг у журналiстицi. З метою якнайглибше зрозумiти роль цього журналiста в суспiльному життi глядачiв й читачiв, як безпосередньої аудиторiї Леонiда Парфьонова ми за допомогою глобальної мережi «Інтернет» провели опитування, де поставили питання про значення творчої дiяльностi Парфьонова його росiйськiй аудиторiї. Та отримали такi цiкавi вiдгуки: «Для телеглядачiв те, що Парфьонов пiшов з ТБ - величезна втрата. Нiхто з нинiшнiх тележурналiстiв до цього рiвня не дотягує. Такi таланти треба берегти - це нацiональне надбання. (Тетяна)» [12]. «Думаю для нинiшнього поколiння ТБ - вiн просто недосяжний. (Олександр Гуревич. Ізраїль)»[12]. "вони" (тi, хто вирiшує, що таке добре i що таке погано) думають, що прибравши «Намедни» зможуть досягти, щоб люди перестали думати. Думати i не погоджуватися - наше право. Поки є такi люди, як Леонiд Парфьонов, у нас є надiя (Глядач)»[12]. Вiдгуки, якi ми отримали, вказують на визнання Леонiда талановитим, професiональним журналiстом, про це свiдчать i його нагороди в галузi журналiстики. На що ми звертаємо увагу насамперед, коли бачимо журналiста на телеекранi? Звичайно, на те, як вiн виглядає, як почуває себе пiд прицiлом телекамери, як i що говорить. Парфьонова видiляло вмiння чiтко i досить емоцiйно говорити, немаловажним був i пiдбiр заголовкiв до кожного сюжету. Комунiкацiя з глядачами вiдбувалася нiбито у новостiйнiй манерi, але й тут ведучий дозволяв собi оригiнальний образ поведiнки у студiї. Парфьонов не сидiв на мiсцi. Вiн, нiбито сам захопившись розповiддю, пiдскакував та продовжував оповiдати вже в iншiй частинi студiї. Вмiння подати матерiал, звичайно, важливе, але це не є iдентифiкатором саме журналiстської творчостi. Суть творчого пiдходу закладена в самiй концепцiї цього телевiзiйного продукту. Темами сюжетiв «Намедни» слугували рiзнi подiї i проблеми – соцiальнi й культурнi. Сам пiдхiд до створення матерiалу був майже художнiм. Сюжет "Вийти замiж за Зелiмхана" послугував причиною звiльнення Парфьонова. Вiн не вiдмовився вiд трансляцiї забороненого матерiалу. На нашу думку, вiн вчинив правильно, адже краще залишитися вiрним собi чим пiддаватися натиску керiвництва. наслiдувати юнi дарування [16]. У переважнiй бiльшостi проектiв Парфьонов перш за все реалiзує одну з головних професiйних якостей журналiста - умiння бути в потрiбний час в потрiбному мiсцi. Тому при створеннi своїх програм вiн завжди вирушає в експедицiї по мiсцях тих подiй, про якi розповiдає. Ефект наочностi вражаючий: у публiки виникає повне вiдчуття власної присутностi. Принцип наочностi вiн доводить майже до абсурду, - кажуть його колеги, - то затягує в ефiрну студiю лiтак, то демонструє медичний прилад для проведення операцiї обрiзання. Парфьонов недаремно славиться найстильнiшим ведучим, бо в його програмах завжди важливий не тiльки предмет розмови, але i сама манера подачi матерiалу [16]. І тут панує його славнозвiсна iронiя, яку вiн вiдкрито собi дозволяє. Колеги Парфьонова вiдзначають його спокiй у подачi матерiалу, зокрема Сергiй Ільченко, автор публiкацiї про Леонiда Парфьонова, каже, що спокiй самого Леонiда Парфьонова деколи виглядає як продумана i обачлива позицiя. Вiн спокiйно поглядає на всi iнтриги й також спокiйно розголошує їх, виносячи смiття з професiйної телевiзiйної кухнi. Продовжуючи спiвпрацю з телебаченням, випускаючи для "Першого каналу" ексклюзивнi проекти - на зразок фiльму про афiнську Олiмпiаду 2004 року або мiнi-серiалу до 100-рiччя Брежнєва [2]. Фiльм про Олiмпiаду 2004 «О свiт! Ти – спорт!» став одним з найкращих фiльмiв про Олiмпiаду на телебаченнi. Леонiд Парфьонов сам так про нього розповiдає: «Перш за все ми знiмали про людськi пристрастi. У нас були зйомки до i пiд час змагань, але найголовнiшi - це кадри вiдразу пiсля змагань. До цього спортсмени жили на карантинно-казармовому положеннi: збори, Олiмпiйське село. І розмови пiсля олiмпiйської гонки давали можливiсть пережити ще раз все те, що вiдбулося. Вiдзначали перемогу або невдачу, переживали, "вiдходили", що називається, в тавернi на даху "Боско - будинку", пiзно вночi, коли i писалися бiльшiсть iнтерв'ю. Отже, найцiннiше - це вiдчуття та слова спортсменiв про те, що було, i що ще попереду». У цих словах чiтко видно ставлення Леонiда до своєї роботи, вiн не працює, а живе своєю професiєю. Пiд час роботи над фiльмом Леонiд Парфьонов не вiдчував себе просто журналiстом, вiн ставав на якийсь час спортсменом, переживаючи всi злети i падiння.«У спортивних переживаннях читаються життєвi iсторiї. Чому спорт називають грою? Тому що це мешкання життя: iнодi буває, воно все разом пролiтає за змагання - i людське, i професiйне. Все, що в життi розмазано бiльш менш тонким шаром, тут сконцентровано: воля, характер, здатнiсть долати себе i подолати iнших» [2]. Звичайно, для документальної журналiстики, така емоцiйнiсть не заважає, а навпаки, придає телефiльму яскравостi, змушує журналiстику вiдчувати. Ця особливiсть рiзко видiляє журналiстику країн СНД вiд журналiстики захiдного зразка, навiть у бiльш наближених до кiномистецтва документальних фiльмах-репортажах захiдна модель журналiстики емоцiйнiсть вважає зайвою. Ще одна яскрава телевiзiйна робота Леонiда Парфьонова, яка показує його творчу журналiстську особистiсть це документальний телефiльм «Особисто Леонiд Іллiч» про Леонiда Брежнєва. «Це та iсторiя, яка не проходить, а залишається. У той час вiдбулося безлiч подiй i пiзнавальних, i просто повчальних» - каже автор фiльму [2]. Разом з емоцiйною насиченiстю, журналiст намагається поставитися до теми об’єктивно: «Ми прагнули бути об'єктивними. Вiн (Л. Брежнєв) - iсторична фiгура вже тому, що вiн собою визначив цей час. Ми говоримо "брежнєвська епоха" i пiд цим маємо на увазi роки, якi ще вiдповiдають поняттю "брежнєвський застiй". Але це бiльш оцiночне» [2]. Леонiд Парфьонов захоплюється iсторiєю. Його iсторичнi програми та фiльми складають немало важливу частину його творчого здобутку i, мабуть, найширше розкривають його особу як журналiста, адже в цих роботах бачимо творчий погляд на iсторичнi процеси у суспiльствi, який не позбавлен об’єктивностi та плюралiзму. Ще один цiкавий проект Леонiда Парфьонова, який свiдчить про оригiнальнiсть його мислення – телевiзiйна програма «Росiйська Імперiя», яка торкається й iсторiї України у складi Росiйської Імперiї. Робота над проектом почалася в 2000-му роцi. Закiнчена — весною 2003 року. Для передачi готувалися спецiальнi карти, а всi сюжети i тексти пiдготував Леонiд Парфьонов. Це грандiозна, як журналiстська, так i технiчна робота. Зараз Леонiд - головний редактор росiйського видання всесвiтньо вiдомого тижневика «Newsweek». У журналi вiдчутний оригiнальний «парфьонiвський» стиль, починаючи з обкладинок та закiнчуючи пiдбором тем. Навколо часопису зiбралися справжнi майстри сучасної росiйської журналiстики. У 2006 роцi його часопис вiдзначили за найкращу обкладинку. Про свiй творчий метод Леонiд не любить мiркувати. «Та нiякий я не автор i не ведучий. – сказав Л. Парфьонов у одному зi своїх iнтерв’ю. - Мiй жанр i метод один - я працюю на телебаченнi Леонiдом Парфьоновим» [16]. ВИСНОВКИ Вивчивши теоретичну базу й перевiривши отриманнi результати на практицi, ми дiйшли таких висновкiв з приводу нашого дослiдження. У журналiстицi як в жоднiй iншiй професiї грає важливу роль людський фактор, адже саме крiзь призму суб’єктивного людського бачення конкретна реальна ситуацiя осмислюється i подається через ЗМІ вже масовiй аудиторiї. Питання журналiстської творчостi розглянуто дослiдниками ще дуже мало. Існує багато протирiч стосовно цього питання, особливо тих випадкiв де має велике значення думка самого журналiста. Ким йому бути? Спостерiгачем, оголошувачем фактiв чи суспiльно й полiтично активним учасником життя своєї держави? дарування, особливого психофiзичного складу особи, хорошої професiйної пiдготовки – говорить дослiдник М. Ким. Зважаючи на це, творча особа Леонiда Парфьонова вiдповiдає цим якостям. І найкращим доказом цьому є вiдгуки глядачiв i читачiв, просто прихильникiв його творчої дiяльностi. Але крiм цих дарувань та психофiзичного складу особи, неабияка роль у суспiльнiй дiяльностi вiдводиться моральним принципам журналiста як в першу чергу людини та громадянина. Тому вкрай важлива орiєнтацiя журналiста як творчiй особi на рiшення соцiально-важливих завдань. Не випадково найбiльшими публiцистами своїх епох ставали виднi мислителi, полiтичнi дiячi, лiдери партiй i рухiв – тi, хто гостро вiдчував суспiльнi проблеми i запити суспiльства i умiв їх виразити в своїх творах. В. Моїсеєв стверджує, що до суспiльно значущого ефекту не приводить нацiленiсть журналiста на лiричне, образне самовираження або бажання покрасуватися. І в наших газетах можна знайти немало матерiалiв пiдготовлених авторами чи не з єдиною метою «закрутити» сюжет, «блиснути» лiтературними вишукуваннями або розчулити читачiв «несамовитими» деталями. З цього боку нам доволi важко судити про Леонiда Парфьонова, адже його сюжети були яскравi, навiть, настiльки, що кожна робота сприймалася за короткий документальний фiльм. Вважаємо, що наявнiсть образного бачення i так би мовити лiричного пiдходу до матерiалу , визначають i жанр, напрямок роботи журналiста. Так, Леонiд по праву вважається одним iз найяскравiших документалiстiв. (Нагадаю, що в його арсеналi бiльше 7 телефiльмiв та 2 циклу програм документального характеру з iсторiї Радянського Союзу). Про визнання Леонiда Парфьонова майстром своєї справи говорить i той факт, що його телевiзiйний проект «Намедни» вийшов на dvd – дисках, та навiть зараз, коли програма не виходить в ефiр бiльш трьох рокiв, її записи користуються популярнiстю. треба враховувати образ духовного мислення цiлої нацiї, цiлий менталiтет, для якого такий пiдхiд не є характерним. Вищезгаданий росiйський дослiдник М. Ким у своїй книзi подає думку з цього приводу І. Руденко, який стверджує, що сьогоднi голод не на факти — на точки зору. На яскраве слово. На старi, але забутi жанри. Знов виникає потреба в творчо орiєнтованих людях, здатних не тiльки оперативно повiдомити новину, але i осмислити складнi явища дiйсностi. Вiдповiдно пiдвищуються i квалiфiкацiйнi вимоги до їх професiйних якостей, знань, умiнь i навикiв – додає вже М. Ким. У своїй роботi ми вдалися до спроби соцiологiчного опитування. Звичайно, його не можна назвати повноцiнним, адже ми не могли дотриматися всiх правил соцiологiчних дослiджень, але отриманнi результати вiдгукiв аудиторiї стосовно журналiстської дiяльностi Леонiда Парфьонова, наглядно показали як сприймається його робота, який вплив мають його матерiали, його стиль говорити та подавати сюжети на глядачiв. Повний i всебiчний розвиток i розкриття творчого потенцiалу журналiста, прояв його iндивiдуальностi, i взагалi особи, можна i треба розглядати як неодмiнну умову ефективностi всiєї системи засобiв масової iнформацiї i виконання ними, що вiдповiдають потребам соцiального прогресу суспiльства завдань – говорить Моїсеєв, додаючи, що велику роль тут грає само суспiльство, яке своїми запитами до журналiстики може впливати на її рiвень. i приватнi аспекти розвитку творчого потенцiалу. Вони нерозривно зв'язанi i взаємообумовленi, тому що вiд суспiльних запитiв до засобiв масової iнформацiї залежать вимоги до окремого журналiста, так i ступiнь його ж професiоналiзму впливає на ефективнiсть всiєї журналiстики. Тож, журналiстика – багатоаспектне явище, професiя яка вимагає багато сил та специфiчних якостей вiд людини, особливої душевної сили. Адже робота журналiста має значення для величезного пласту населення всiєї держави, а iнколи i всього свiту. Зважаючи на це, можна з упевненiстю сказати, що творча особа журналiста не належить йому одному, а є вже суспiльною цiннiстю. І роль журналiстики в iнформацiйному суспiльствi все бiльш зростає, а значить, зростають й вимоги до творчої особистостi професiонального журналiста.