Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети "Волинь"

Творча дiяльнiсть та взаємини Уласа Самчука у перiод Другої свiтової вiйни на матерiалах газети "Волинь" БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА Творча дiяльнiсть та взаємини Уласа Самчука у перiод Другої свiтової вiйни на матерiалах газети «Волинь» ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИКА І ПЕРІОДИКА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1. 1. Суспiльно-полiтичнi погляди Уласа Самчука 1. 2. Легiтимнiсть української перiодики 1941-1944 рокiв РОЗДІЛ 2. УЛАС САМЧУК І ГАЗЕТА «ВОЛИНЬ» (1941-1944роки) 2. 1. Часопис «Волинь» 2. 2. Тематика передовиць Уласа Самчука РОЗДІЛ 3. ТВОРЧІ ВЗАЄМИНИ УЛАСА САМЧУКА СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ ВСТУП Вiдтак у посттоталiтарних умовах з'явилася можливiсть внести суттєвi корективи у вивчення лiтературного процесу, що пов'язано з уведенням у широкий науковий обiг творчого доробку тих митцiв, на чиї iмена довгий час було накладено табу. Одним iз таких письменникiв є Улас Самчук — обдарований прозаїк, публiцист, чия творчiсть припала на складний перiод у вiтчизнянiй iсторiї та у розвитку української лiтератури. лiтературного процесу; по-друге, браком ґрунтовних системних дослiджень жанрово-стильових особливостей передовиць письменника; по-третє, суперечнiстю ряду положень самчукознавства, рiзнорiднiстю трактувань i дискусiйнiстю окремих висновкiв, передовсiм, пов'язаних з питаннями полiтичних переконань митця, що вимагає подальшого всебiчного аналiзу. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань: - проаналiзувати суспiльно-полiтичнi погляди У. Самчука; - дослiдити легiтимнiсть української перiодики (1941-1944рокiв); - охарактеризувати газету «Волинь»; - з'ясувати тематику передовиць Уласа Самчука; Об'єктом дослiдження є газета «Волинь». та еволюцiєю суспiльно-полiтичних поглядiв У. Самчука, вплив його громадсько-полiтичної дiяльностi на розвиток української нацiональної свiдомостi. Здiйснювалось їх поєднання з бiографiчним методом дослiдження. Практичне значення отриманих результатiв полягає у тому, що результати дослiдження можуть бути використанi у лекцiйних курсах iз iсторiї української лiтератури XX столiття, при проведеннi семiнарських i практичних занять, спецкурсiв i спецсемiнарiв «Українська лiтература письменникiв-емiгрантiв», при написаннi курсових i дипломних робiт студентами-фiлологами. РОЗДІЛ 1 ПОЛІТИКА І ПЕРІОДИКА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Укладення пакту Молотова-Рiббентропа, двох тоталiтарних режимiв, нацистського i сталiнського, початок Другої свiтової вiйни хронологiчно спiвпали з кризою та розколом в ОУН. Мiж членами Проводу українських нацiоналiстiв (ПУН) (А. Мельник, М. Капустянський, Р. Сушко, Я. Барановський, О. Сеник-Грибiвський, М. Сцiборський та iн.) i молодими дiячами, що прибули з України чи перебували там (С. Бандера, Я. Стецько, Р. Шухевич, Ю. Тимчiй-Лопатинський, С. Ленкавський та iн.) виявились розходження щодо обраної органiзацiєю тактичної i стратегiчної лiнiї. С. Бандера та його прихильники поставили перед ПУН вимогу звiльнити полiтику ОУН вiд орiєнтацiї на одну зовнiшню силу (зокрема, на Нiмеччину, хоча можливiсть майбутньої спiвпрацi з нею не вiдкидалась зовсiм), встановити контакти iз захiдними державами, вiддати перевагу боротьбi власне в Українi шляхом загальної революцiйної акцiї, незалежно вiд мiжнародної обстановки чи втрат, змiнити деяких членiв Проводу українських нацiоналiстiв(ПУН), що втратили в їх очах довiру. А. Мельник та iншi члени ПУНу схилялись до бiльш помiркованої позицiї. 10 лютого 1940 року було сформовано революцiйний провiд ОУН, керiвництво яким довiрено С. Бандерi. З того дня iснували двi рiзнi українськi нацiоналiстичнi органiзацiї: ОУН (цю назву затримали прихильники А. Мельника) та ОУН(сд) (самостiйникiв-державникiв, так назвали свою органiзацiю сторонники С. Бандери). В iсторiографiї, однак, прижилися умовнi назви ОУН(м) та ОУН(б) [21,с. 3]. Цi органiзацiї мали однакову мету — Українська самостiйна соборна держава, але в площинi практичної дiяльностi найчастiше протистояли одна однiй. «... Ми йшли вiд поразки до поразки, — писав згодом про згаданi подiї Улас Самчук. — «Пацифiкацiя» у Польщi, лiквiдацiя України Хвильового, розгром за Карпатами, нарештi, «простягнута рука старшого брата» i «возз'єднання». Удар за ударом! Вихованi на ударах, ми були на них загартованi... Це було в програмi наших операцiй, ми їх чекали. Але ось несподiвано, на початку сорокових рокiв, ще один удар: сливе за одну нiч не стало нашої ОУН, а на її мiсцi постали «мельникiвцi-бандерiвцi»... Всi мої товаришi швидко «визначалися» i «вибирали фронти». Для мене це невиразна дилема. Дякуючи Ольжичевi, бiльшiсть нашої молодi залишається на старих позицiях, тобто при мельникiвцях. Повний скепсису, протесту, невдоволення, я вибрав таки Ольжича. Не з переконання, що цi лiпшi, а з нехотi до подiбних бунтiв засадничого. На мою думку, це брак полiтичного принципу» [17,с. 50]. Таким чином, Улас Самчук, внаслiдок як полiтичних переконань, так i особистих симпатiй, залишився в колi дiячiв культурної реформи ПУНу. (США), дослiдження полiтичного i культурного життя в УРСР та перiодичнi огляди з цього питання [43,с. 31-32]. Перший друкований публiцистичний виступ Уласа Самчука, спрямований проти комунiстично-радянської системи, «Увага-гачок!» з'явився майже одночасно в «Українському словi» [74,с. 56] та «Пробоєм» [74,с. 66]. Приводом до публiкацiї стала змiна вищого партiйно-державного керiвництва УРСР (усунутi С. Косiор, П. Постишев, М. Хатаєвич, М. Попов, натомiсть прийшли М. Хрущов, М. Бурмистенко, Д. Коротченко, Л. Корнiєць та iн.) [43,с. 131], що львiвське «Дiло» оцiнило як рiшення змiнити попереднiй курс i «не гнобити все нацiоналiстичне українське в Українi». Улас Самчук зауважив на це, що «наївнiсть великої частини українства безмежна. Нiякi роки, нiякi Крушельницькi, нiякi Соловки не в станi спалити цiєї найтривкiшої риси простодушної хохлацької душi». Далi вiн наголосив на головнiй, на його думку, причинi чистки партiйно-державних кадрiв в УРСР: «Вони стались..., коли над свiтом, а особливо над СРСР, нависла хмара вiйни. Вони стались майже в дванадцятiй годинi, коли треба щось робити: лiквiдувати українство по царському способу, чи обдурити його по способу ленiнському». «Все, що робиться тепер, було колись, - продовжує Улас Самчук. - Українець, що цього не розумiє, не думає, або не має чим думати. Ми ж переконанi, що Москва вибрала для «своєї змiни» надто пiзнiй час. Не всi з нас звоушуються тепер «мовою», чи закiнченням прiзвища. Тут дiє вже поколiння, що виразно бачить i знає мету, бо Україна для них не мовою i не словами писана» [1,с. 7]. стало небезпечно. Начальник гестапо Мюллер надiслав з цього приводу листа всiм постам полiцiї та iнспекторам служби безпеки i розвiдки Нiмеччини, який забороняв органiзацiям емiгрантiв i їхнiм членам на територiї Рейху (в т. ч. українським) «виражати усно чи письмово вороже ставлення до Радянського Союзу...» [10,с. 56-57]. За українською нацiоналiстичною пресою, в тому числi «Українським словом», контроль був особливо прискiпливим [3,с. 5]. За цих умов позицiя, зайнята Уласом Самчуком, межувала з небезпекою переслiдувань зi сторони нiмецької влади. У спогадах вiн пише про зацiкавлення його особою з боку гестапо, виклики для допитiв [44,с. 81]. Зауважимо, що через це перейшли всi видатнi дiячi українського нацiоналiстичного середовища, частина, яких пiзнiше була заарештована i ув'язнена. Улас Самчук вважав, що сам вiн уник такої долi тому, що вiдносно швидко залишив територiю Протекторату, як також категорично заперечив в гестапо будь-яку приналежнiсть до полiтичних органiзацiй, видаючи себе за непартiйного, аполiтичного письменника. Довести це було нелегко, бо полiтичнi переконання Уласа Самчука на той час були загальновiдомими. В кiнцi серпня 1939 року вiн був спрямований О. Ольжичем до Берлiна, де Володимир Стахiв запропонував йому роль референта радянської преси [43,с. 178]. У Берлiнi, в пансiонi «Барбаросса», Улас Самчук зустрiв початок Другої свiтової вiйни [43,с. 145]. Згодом вiн повернувся до Праги, звiдки виїхав до Вiдня [43,с. 156] з намiром «по слiдах вiйни дiстатися до Галичини» [43,с. 177], що йому, однак, не вдалося. Катерина Бiлецька, про що остання згадує у спогадах [44,с. 19]. 9 грудня 1940 року Улас Самчук повернувся до Праги [43,с. 186], де зустрiв новий 1941 рiк [43,с. 169] i перебував до початку травня. Видається, що Улас Самчук з кiнця 1939 року i до весни 1941 року стояв нiби осторонь подiй в українському нацiоналiстичному середовищi. Це не зовсiм так, оскiльки вiн продовжував виступати як публiцист: Самчук пише статтю «Сегодня i завтра», вмiщену у «Пробоєм» [25], готує реферат «Вiд санкюлотiв до Ес-А» [25]. 15 березня 1941 року мав доповiдь вiд Українського нацiонального об’єднання в Празi [4], в якiй висловив критичну настанову щодо стану нацiоналiстичного руху на емiграцiї - «забагато фраз, iлюзiй, патосу, замало знання, фаховости, конкретного дiла». До цього додалось розбиття ОУН, яке весь час поглиблювалось, i, на думку Уласа Самчука, привело до того, що ми «стоїмо один проти одного з безсилою в очах ненавистю». О. Ольжич картав Уласа Самчука за вiдвертiсть, яку могли використати противники. Саме аналiз пройденого полiтичного шляху, причин i сутi розколу Органiзацiї українських нацiоналiстiв(ОУН) привели до переосмислення Уласом Самчуком своїх полiтичних переконань. Наслiдком цiєї еволюцiї у поглядах на методи i засоби досягнення поставленої мети став остаточний розрив з iдеологiєю «iнтегрального нацiоналiзму» Дмитра Донцова. З iншого боку, Улас Самчук поступово пiдходив до розумiння безперспективностi вузького партiйництва (в рамках чи то ОУН(б), чи то ОУН(м), з якою вiн пов'язав свою наступну дiяльнiсть) для вирiшення «українського питання». Сам Улас Самчук зауважує, що вiн не брав «ентузiястично» участi у боротьбi вiдламiв ОУН. Зате потiм «не був змушуваний «вертатися», каятися, «виправляти помилки» [25]. Щодо оцiнки впливу Д. Донцова на мiжвоєнну українську полiтичну атмосферу та ролi його полiтичного дiтища ОУН(б), наведемо характеристику, дану Богданом Цимбалiстим: «Вплив Донцова на розвиток громадянської демократичної полiтичної культури був фатальний... Донцов своїми проповiдями внутрiшньої незгоди, дiленням українцiв на лiпших (визнавцiв його iдей) i гiрших (усiх iнших), закликами до внутрiшньої безкопромiсової боротьби поглибив роз'єднання народу, який унаслiдок рiзних iсторичних обставин нiколи не був як слiд iнтегрований. Негативний вплив Донцова на розвиток полiтичної культури ще i в тому, що вiн пiдкопав довiр'я певної частини громадянства, зокрема молодi, зорганiзованої в нацiоналiстичнiй органiзацiї, до верстви своїх освiчених людей... За його навчанням, не наука, не розум, не iнтелект, але «характер», iррацiональний гiн, войовничiсть, стихiйне хотiння та жадоба влади роблять людину здiбною вести народ. Таким чином до голосу й керiвництва полiтичним рухом, а опiсля життям усiєї спiльноти прийшли студенти без закiнчених студiй, сiльськi активiсти з кiлькома клясами середньої освiти. Єдиною легiтимацiєю для влади була приналежнiсть до ОУН» [44,с. 77-78]. послiдовники Д. Донцова - Улас Самчук i Євген Маланюк [58;72]. роздвоєнiсть тогочасної позицiї Уласа Самчука найпромовистiше свiдчать його власнi нотатки: «Мене ще можуть запитати: чого ж я весь той час тримався якраз партiйних людей? Мельникiвцiв? Бо треба було з кимсь все таки йти. Не можна було бути самому... Башня з слонової костi для мене чужа. Я людина практичної роботи... А чому з мельникiвцями? Бо ж тут була горстка менi близьких та iнтелiгентних людей. Я зрештою пiшов би i з бандерiвцями, тiльки там мене не хотiли. Там були значно мудрiшi вiд мене. Я пробував з ними говорити, але вони дивилися на мене з головокружньої висоти» [25;14,с. 24]. Таким чином, попри всi вагання i сумнiви, напередоднi нападу Нiмеччини на СРСР Улас Самчук вибрав «своєю» полiтичною силою ОУН(м). залi» [43,с. 137]. 11 травня 1941 року в Берлiнi Улас Самчук зустрiчається з керiвником ПУНу Андрiєм Мельником [43,с. 138]. Пiд час зустрiчi обговорювався розкол в ОУН, можливiсть написання Уласом Самчуком бiографiї Є. Коновальця. Сподiваємося, що ця зустрiч стала визначальною щодо ролi Уласа Самчука в органiзацiї, як одного з провiдникiв в життя плану пропагандивної акцiї ОУН(м). «Маючи досвiд Закарпаття, де ми розгорнули широко закроєну акцiю пропаганди, - писав Улас Самчук, - ми планували ще ширше розгорнути її тепер» [43,с. 140]. темою яких були справи «на конче полiтичнi i не конче безпосередньо партiйнi, а скорше нацiонально-освiдомлювальнi, роз'яснювальнi, ситуацiйнi. Не заторкувалися справи органiзацiї, особливо її розколу, нiколи не нападалося на противникiв по органiзацiї, а звичайно i з особливою силою пiдкреслювалася важливiсть нацiональної єдности i нацiональної мети» [43,с. 142]. Вiдбулось 2 вiдчити Уласа Самчука у Краковi (22 травня i 14 червня), у Варшавi(28 травня), Ярославi (17 червня), Празi (28 червня). Планувались також виступи у Холмi, Грубешовi, Томашовi i Криницi, але у зв'язку з початком вiйни Нiмеччини i СРСР здiйсненi не були [43]. Штаб ОУН(м) у цей час знаходився у Краковi, на вулицi Зеленiй, де працювали О. Ольжич, М. Сцiборський, О. Сеник-Грибiвський, Р. Сушко, М. Капустянський, З. Книш, Ю. Вассиян. На цiй же вулицi мiстився Український центральний комiтет (УЦК) на чолi з В. Кубiйовичем та штаб ОУН(б). Улас Самчук, разом з Оленою Телiгою, зробили спробу налагодження контактiв з полiтичними опонентами. Так, вони вiдвiдали штаб-квартиру ОУН(б) i мали розмову з С. Ленкавським [17с. 110-111]. Цi заходи здiйснювались, скорiше, за їх власною iнiцiативою, нiж за завданням ПУНу. Улас Самчук згадує, що прийняли їх холодно: «Нiякого привiту, нiякої чемности, усмiшки. Нiхто не запросив нас сiдати». Досить довго вони з О. Телiгою чекали на появу С. Ленкавського, який категорично заперечив можливiсть будь-яких переговорiв. На застереження про небезпеку остаточного розвалу нацiоналiстичної органiзацiї вiн вiдповiв: «Розвалимо - побудуємо нове». «Я побачив живий i приклад нашого полiтика того часу, - пiдсумовує Улас Самчук, - кандидата як не на українського Сталiна, то в кожному разi на якогось Рiббентропа» ,[43,с. 111]. В серединi липня 1941 року члени КР ПУНу склали кiстяк похiдних груп ОУН(м), що вирушили з Кракова в Україну. Улас Самчук з Оленою Телiгою, перейшовши нелегально 16 липня 1941 року тимчасовий кордон по р. Сян, прибули до Львова [17,с. 86-94]. Там на той час зiбрались iншi члени похiдних груп ОУН(м). виступав Микола Голубець, головував на ньому Василь Пачовський. З боку ОУН(м) це була спроба розпочати публiчний дiалог з полiтичними опонентами, однак присутнi на вечорi члени ОУН(б) влаштували У. Самчуку i О. Телiзi обструкцiю [9,с. 122]. Момент для налагодження спiвпрацi двох частин ОУН був сприятливим ще й тому, що пiсля появи меморандуму А. Розенберга №1 вiд 2 квiтня 1941 року, у якому йшлося про майбутнє утвердження в Українi «власного нацiонального життя» [11,с12], суттєво змiнилась тактична настанова ОУН(б) щодо впливу зовнiшнiх союзникiв на розвиток ситуацiї в Українi. І. Патриляк, публiкуючи iнструкцiю «Боротьба й дiяльнiсть ОУН пiд час вiйни», оцiнює її появу, як дуже важливий поворотний момент, який спричинився до еволюцiї поглядiв молодих керiвникiв Революцiйного проводу вiд повного несприйняття будь-якої iноземної допомоги до визнання значного впливу можливих союзникiв на розвиток ситуацiї в майбутньому» [15,с. 78]. Точкою дотику мiж ОУН(м) i ОУН(б) могло стати також вирiшення рiзноманiтних фахових проблем. Остап Тарнавський, пишучи про намагання запустити в кiнцi лiта 1941 року в рух електростанцiю у Львовi, пiзнiше визнав, що «на цьому конкретному прикладi ми побачили, наскiльки мав рацiю письменник Улас Самчук, коли на першому лiтературознавчому вечорi (23 липня 1941 року) пiдкреслював потребу кадрiв» [1,с. 10]. Оскiльки основу тактики ОУН(м) становила органiзацiя пропагандивно-видавничої справи, у Львовi в кiнцi липня 1941 року вiдбулось обговорення складу редакцiї майбутньої газети, яка мала видаватись в Києвi. Вiн мав такий вигляд: головний редактор - О. Ольжич, його заступник - У. Самчук (передовицi, репортажi), лiтературний редактор — О. Телiга (рецензiї, жiночi справи), театральний редактор - М. Демо-Довгопiльський, редактор мистецтва - М. Михалевич, львiвська редакцiя - О. Штуль, Б. Нижанкiвський, Сахман та iн.[44,с. 96-97]. Однак у намiченi плани досить швидко довелось вносити змiни. 16 липня 1941 року в головному штабi А. Гiтлера вiдбулось засiдання керiвникiв Третього рейху (за участю Розенберга, Ламмерса, Кейтеля, Герiнга i Бормана), на якому обговорювалось майбутнє новоприєднаних до Нiмеччини територiй на Сходi Європи [44,с. 212-515]. 17 липня А. Гiтлер декретом створив мiнiстерство Рейху для окупованих територiй Сходу i поставив на чолi нього Альфреда Розенберга, компетенцiя якого поширювалась на всю територiю СРСР, за винятком земель, приєднаних до Генерального губернаторства або безпосередньо до Рейху чи переданих iншим державам. 1 серпня 1941 року Галичина була включена до складу Генерального губернаторства (дистрикт (округ) Галичина). 19 серпня на пiдставi нiмецько-румунського договору територiя мiж Днiстром i Бугом (в т. ч. Пiвнiчна Буковина i частина Одещини i Вiнничини) - так звана «Транснiстрiя» - перейшли у володiння Румунiї. 20 серпня з iнших українських земель утворено рейхскомiсарiат «Україна» з центром у Рiвному [17,с. 60]. На 1сiчня 1943 року територiя Рейхскомiсарiату складала 339275,33 км2 в однойменному Рейхскомiсарiатi. Нацистська окупацiйна полiтика свiдомого дроблення українських земель внесла корективи у плани ОУН(м). Перший i, як виявилось, найголовнiший неофiцiйний друкований орган було вирiшено видавати у Рiвному. Окрiм того, це мiсто ставало, за словами О. Штуля-Ждановича, «найважливiшим переходовим пунктом у транспортi на схiд. Через нього транспортувались люди, лiтература i все iнше» [17,65]. З 1 вересня 1941 року у Рiвному почала виходити газета «Волинь», редактором якої був Улас Самчук, а видавцем i головним керманичем — Степан Скрипник. Улас Самчук прибув до Рiвного зi Львова з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем [44,с. 117-130], де той 2-3 серпня 1941 року вiд iменi уряду УНР i президента Андрiя Лiвицького вiв переговори про спiвпрацю з ОУН(м) в особi М. Сцiборського, О. Сеника-Грибiвського та iнших членiв полiтичного штабу (з ОУН(б) переговори не вдались). Контакт з ОУН(м) Т. Бульба-Боровець встановив «за допомогою земляка i приятеля п. О. Ждановича». 5серпня 1941 року, як подає отаман, було укладено договiр, з якого виходило, що ОУН(м) могла мати свiй вплив на полiтичну та стратегiчно-тактичну лiнiю керованої Т. Бульбою-Боровцем УПА тiльки як рiвноправний консультант з дорадчим голосом. До УПА зголосилось 10 старшин i пiдстарший ОУН(м), якi поїхали з Т. Бульбою-Боровцем на «лiсовий фронт» [44,с. 128-129,160-161]. Факт переговорiв Т. Бульби-Боровця з представниками ОУН(м) засвiдчує у своїх спогадах член ОУН(б) Роман Петренко. Вiн пише також про поїздку Уласа Самчука з Тарасом Бульбою-Боровцем зi Львова до Рiвного на початку серпня 1941 року [44,с. 49]. 1. 2. Легiтимнiсть української перiодики 1941-1944 рокiв Коли розглядати проблему легальної української перiодики 1941-1944 рокiв хронологiчно, то можна видiлити два основних перiоди її iснування: перший - з кiнця лiта - початку осенi 1941 року до весни 1942 року; другий - з весни 1942 року до початку 1944 року. Характерними рисами першого перiоду були: 1. Явочний (переважно) шлях заснування українських видань, чому сприяли похiднi групи ОУН. Щодо «Волинi», то вона, на вiдмiну вiд iнших видань, з'явилась цiлком «законним» шляхом пiсля отримання С. Скрипником дозволу на її видання у рейхсмiнiстра схiдних територiй А. Розенберга [16;Р- 280;5; 100; Р-280;8; 33]; 2. Вiдносно безцензурний (до розпорядження Е. Коха вiд 20 листопада 1941 року про «Тимчасове зарядження охорони порядку в пресових справах») перiод iснування. Опублiковане розпорядження було лише 22 сiчня 1942 року, далi мав минути якийсь час, поки воно було взяте до виконання, тому про початок переведення попередньої цензури «Волинi». Улас Самчук вперше робить запис у щоденнику 4 лютого 1942 року [43]. Борис Ширяєв, який за нiмецької окупацiї редагував одну з найбiльших на Пiвнiчному Кавказi росiйських газет, свiдчить, що нiмецька цензура стосувалася лише вiйськового матерiалу [44,с. 62]. О. Тарнавський пише про Галичину, що у першi тижнi пiсля приходу нiмецької влади, «по всiх мiсцевостях, де радянська влада видавала мiсцевi газети, також почали виходити локальнi газети. Нiмцi їх толерували, поки вони не виявляли на своїх сторiнках нiяких протинiмецьких поглядiв» [1,с. 10]. Таке становище української преси дозволяло вiдводити левову частку газетної площi публiкацiям, присвяченим нацiональним справам (у «Волинi»- близько 75 вiдсоткiв), i друкувати ризикованi матерiали, наприклад, про манiфестацiю у Рiвному 31 серпня 1941 року нацiоналiстичної молодi пiд гаслами «Україна для українцiв», «Хай живе Бандера – вождь України», про боротьбу «Полiської Сiчi» Т. Бульби-Боровця, некрологи про смерть визначних членiв ОУН В. Робiтницького [1,с. 7], М. Сцiборського, О. Сеника-Грибiвського [1,с. 8] та iн. До друку був пiдготовлений навiть декалог українського нацiоналiста [16;Р-280; 8; 23]. Враховуючи данi факти, не можна погодитись з думкою В. Коваля, що спiльною рисою українських видань, якi в рiзний час виходили на окупованiй територiї, є суто пропагандистське спрямування й одноманiтнiсть матерiалiв, що вiдповiдало планам i завданням видавцiв нацистських-пропагандистських служб, якi ставили метою «дезiнформацiю населення». В. Коваль також вважає, що читати тi 160 газет, якi виходили впродовж 1941-1944 рокiв в Українi, могло «порiвняно обмежене коло людей», оскiльки один примiрник газети припадав приблизно на 17 жителiв рейхскомiсарiату [11,с. 10]. Звiдси незрозумiле, на який часовий вiдтинок має проектуватись пропорцiя «1 примiрник на 17 жителiв»: один день, один тиждень, один мiсяць чи весь перiод окупацiї? Зокрема, тiльки «Волинь» нараховує з вересня 1941року по сiчень 1944 року 233 числа, що при середньому тиражевi в 30 тисяч примiрникiв, дає загалом близько 7 млн. примiрникiв за 2,5 роки, тобто 1 примiрник на 2 жителiв рейхскомiсарiату. окупантiв), як також не наводить нiяких доказiв такого її становища [11,с. 11]; 3. Досить високий рiвень i авторитет ряду видань, що зумовлювалось переважно квалiфiкованим редагуванням та залученням до спiвробiтництва - безпосереднього чи заочного - цiлої плеяди талановитих авторiв (у «Волинi»- У. Самчука, Є. Маланюка, О. Телiги, Ю. Клена, Ф. Дудка, Т. Осьмачки, О. Ольжича-Кандиби, Ю. Горлiс-Горського, І. Керницького, Н. Хасевича та iн.). Як зауважила І. Захарчук серед опублiкованих у часописовi творiв цих авторiв переважають «твори з пристрасним, героїчним пафосом», що мало на метi «пробудити нацiональну та громадську гiднiсть краян» [44,с. 94]. так i наслiдком суперечностей у тактицi вирiшення «українського питання» серед керiвникiв Третього рейху (А. Розенберг - з одного боку, Е. Кох - з iншого). На згаданiй вже нарадi у головному штабi А. Гiтлера 16 липня 1941 року навiть вiн порадив дозволити видання газет в Українi, «щоб мати можливiсть впливати на мiсцеве населення». Зрозумiло, що фюрер мав на увазi «кишеньковi», лояльнi щодо окупацiйного режиму газети. Окрiм того, вже на другий день, 17 липня, Берлiн наказав припинити публiкацiю всiх видань, що з'явились самостiйно. Пiсля цього наказу нiмецькi органи влади тiльки у Львовi закрили до двадцяти друкарень, якими користувалась ОУН(б) [21,с. 126-127]. Однак взяти на облiк i проконтролювати всi тодiшнi видання на Захiднiй Українi (особливо у невеликих мiстечках) у першi кiлька мiсяцiв вiйни для нiмецької адмiнiстрацiї, що тiльки формувалась, виявилось справою явно нереальною. Як подає О. Тарнавський, районнi видання в Галичинi зникли лише у 1942 роцi, продовжуючи в той же час з'являтися у районних центрах, розташованих ближче до фронту, де не було цивiльної адмiнiстрацiї [1,с. 10]. Про фаховий рiвень i спроможнiсть цивiльної адмiнiстрацiї контролювати прояви нацiонального життя на окупованiй територiї можна судити з доповiдi начальника полiцiї безпеки i СД по Київськiй генеральнiй окрузi iмперському управлiнню безпеки в Берлiнi. У нiй вказувалось, що «вiдповiдальнi посади в нiмецьких установах зайнятi працiвниками з двокласною освiтою. І вони часто навiть у розумовому вiдношеннi не дорiвнюють українцям, з якими їм доводиться мати справу» [43,с. 192]. 125]. Однак, наляканi розмахом нацiонального руху, особливо на Правобережнiй Українi, нацисти рiзко змiнили своє ставлення до української преси. Ілюстрацiєю цього повороту можуть слугувати: арешт i розстрiл у сiчнi-лютому 1942 року у Києвi редактора «Українського слова» Івана Рогача i голови київської письменницької органiзацiї Олени Телiги; арешт у березнi 1942 року головного редактора «Волинi» Уласа Самчука; а також органiзацiя при рейхскомiсарiатi вiддiлу Берлiнського iнформацiйного Бюро - «Дойчес Найрiхтенбюро» (ДНБ) i його Української Кореспонденцiї (УК), що перебрали собi монополiю звiдомлення офiцiйних i вiйськових вiдомостей та головнiших статей українською мовою [9,с. 128]. З цього часу починається другий перiод функцiонування легальної української перiодики, котрий характеризується її повною залежнiстю вiд нiмецьких офiцiйних чинникiв i поступовою втратою ведучої ролi у процесi пробудження i органiзацiї нацiонального руху, формування нацiональної свiдомостi, особливо пiсля перенесення центру ваги Руху Опору на збройнi повстанськi дiї в рамках Української повстанської армiї( УПА). УЛАС САМЧУК І ГАЗЕТА «ВОЛИНЬ» (1941-1943 роки) 2. 1. Часопис «Волинь» 1 вересня 1941 року «Волинь» побачив свiт. Видавцем i головним керманичем часопису став Степан Скрипник, а головний редактор - Улас Самчук. У першому номерi «Волинi» у зверненнi до читачiв зазначалося: «При ступаємо до видання часопису «Волинь». Потреба пресового органу, особливо у наш час, надзвичайно велика. Брак друкованого перiодичного слова, брак зв’язку, брак вiдомостей, як з рiдного краю, так iз чужини, творить атмосферу замкненої порожнечi й безперспективностi. Хочемо цi браки i ненормальностi усунути…»[40]. України: «Будемо iнформувати наше громадянство про все, що дiється в широкому свiтi. Полiтика, культура, господарство, тiлесне виховання i спорт, справи Православної Церкви, статтi з рiзних дiлянок життя – все те знайде мiсце на сторiнках нашого часопису. Просимо лише наше громадянство надiлити нас своїм довiр’я, а також всебiчно, чинно й практично нам допомагати. Думаємо,що громадянство зрозумiє нашi намiри, i ми взаємною спiвпрацею розвинемо наш пресовий орган до такої мiри, яка б вповнi вiдповiдала поставi й гiдностi нашого великого народу», - ось так смiливо й емоцiйно, патетично й патрiотично накреслила редакцiя своїм читачам концепцiю часопису «Волинь» у зверненнi «Вiд редакцiї» 1 вересня 1941 року. Часопис «Волинь» виходив у Рiвному з 1 вересня 1941року по сiчень 1944 року. На чолi редакцiї стояли: вересень 1941 року - березень 1942 року-Улас Самчук, березень-травень 1942р. - Степан Скрипник, травень 1942р. - липень 1943р. - Андрiй Мисечко, липень 1943р. - сiчень 1944р. - Петро Зiнченко. Перше число «Волинi» вийшло накладом 12 тисяч примiрникiв i вмить газета розiйшлася серед населення. Попит на газету зростав з кожним числом. Максимальний тираж газети був 60 тисяч примiрникiв (сiчень 1942 року), середнiй - близько 40 тисяч, тобто за 29 мiсяцiв iснування вийшло 10 мiльйонiв примiрникiв. Перiодичнiсть виходу - 1 раз, а з кiнця жовтня 1941 року - 2 рази на мiсяць. Цiна - 50 коп., а згодом – 1 окупацiйний карбованець. З квiтня 1942 року часопис мав статус загальноукраїнського. Видавництво «Волинь» випускало крiм однойменної газети, також часописи «Орленя» (для дiтей, редактор П. Зiнченко), «Український хлiбороб» (редактор П. Колесник) та «Бiблiотеку антикомунiста». Популярнiсть i успiх видання - заслуга професiйного колективу: Уласа Самчука, Степана Скрипника, Івана Тиктора, Олександра Петлюри (молодший брат Симона), Олега та Василя Штулiв, Євгена Лазора, проф. Романа Бжеського, Анатоля Демо-Довгопiльського, Андрiя Мисечка, Антона Кучерука, Петра Зiнченка та iн. Проте, найперше, високий авторитет газети зумовлювався спiвпрацею з нею вiдомих українських письменникiв та журналiстiв. державотворчих позицiй, пробуджуючи нацiональну свiдомiсть, громадянську позицiю людей, послуговуючись пером визначних українських письменникiв, поетiв, публiцистiв»[72,с. 106]. року - 22 березня 1942 року) вiн опублiкував 35 газетних передовиць: «За мужню дiйснiсть»[41], «Європа i Ми»[39], «Наше село»[70], «Героїзм наших днiв»[12], «22 сiчня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Свiдомо жити»[50], «Київ - серце України»[23], «Господарство i праця»[61], «Вимоги твердого часу»[5], «Нарiд чи чернь?»[45], «Ясно й виразно»[57], «Рiвновага»[49], «З Новим роком!»[40], «Перед найбiльшим вирiшенням»[66], «Пiднятий меч»[48], «Бiльше iнiцiятиви»[36], «Сталiновi ‘Pre memoria»[52], «Вiйна»[60], «Слово письменника»[59], «Настрої i завдання»[31], «Європа»[38], «Єпоха i люди»[62], «Видержати»[37], «Адольф Гiтлер»[35], «Київ»[24], «Молодь»[26], «Наша школа»[32], «Завойовуймо мiста»[63], «Нiпон»[47], «Вiд Ісландiї до Гаїтi»[6], «Слово i чин»[51], «Надiї Черчiля»[65], «Країна Сходячого Сонця»[29], «Так було - так буде»[53]. Улас Самчук - «Наша школа» [32], «Настрої i завдання» [31], «Країна Сходячого Сонця» [29], як також не пiдписана стаття «Київ - серце України» [23], автограф якої знаходиться серед щоденникових записiв письменника [43; 44], та передовиця «Нарiд чи чернь?»[45], опублiкована в київському «Українському словi». Це видання здiйснило, окрiм того, першодрук статтi «Свiдомо жити» [50], i лише згодом її опублiкувала «Волинь» [40]. Цей факт цiкавий тим, що, як правило, все вiдбувалось навпаки: першодрук у «Волинi» i поширення потiм в Українi через iншi видання (приклад - передовицi «Господарство i праця», «Київ-серце України», «Вимоги твердого часу» та iн.). Додамо, що за своїм змiстом i громадським резонансом до передовиць можуть бути вiднесенi статтi Уласа Самчука «Завойовуймо мiста» [63], «Видержати» [37] та «Слово письменника»[59], хоча формальної ознаки газетних матерiалiв такого роду - вмiщення на першiй сторiнцi - вони не мають. [16; Р-280; 3; 37]. «Газета «Волинь» розповсюджується не тiльки на Волинi, а i по всiй Українi, - повiдомляв адмiнiстратора газети О. Петлюру начальник управлiння зв'язку в Кiровоградi Каймакан, - i на своїх сторiнках вiдбиває життя всiєї України i дає напрямок українському життю... А тому рахуємо про необхiднiсть змiни назви газети «Волинь» на «Українське слово» [16; Р-280;2;6]. На цю пропозицiю директор видавництва І. Тиктор вiдповiв: «Вiдносно змiни назви «Волинь» на iншу, бiльш репрезентативну, ми подбали. Правдоподiбно в найближчому часi буде називатися «Голос України» i буде виходити 3 рази в тиждень, а згодом щоденно» [16; Р-280; 2]. Читали «Волинь» не тiльки по всiй Українi - у Головинi, Крем'янцi, Здолбуновi, Кiровоградi, Кам'янць-Подiльському, Острозi, Сарнах, Костополi, Козятинi, Києвi, Дубнi, Гайворонi, Миргородi, Переяславi, Дерманi, Мiзочi, Бабинi, Гощi, Городищi, Клеванi, Корцi, Межирiчах, Мельчинi, Радивиловi, Варковичах, Тучинi [16;Р-280;2,4,14,15,18,20,24,36,63], Ковелi, Луцьку [16;Р-280;6;23], Володимирi-Волинському [ 16; Р-280;1; 25; 8] (з квiтня 1942 року часопис отримав статус загальноукраїнського), а й за тодiшнiми адмiнiстративними замковiй горi у межами України - в Нiмеччинi, Галичинi, Протекторатi, Карпатськiй Українi [ 16;Р-280;2], Бiлорусiї . В життя проект реорганiзацiї «Волинi» переведений не був через нестачу паперу та труднощi iз транспортуванням газети. [9,с. 123]. Є данi про те, що газета «Волинь» виходила на кошти, зiбранi «допомоговим комiтетом» у Рiвному, контрольованим ОУН [21,с. 4]. «Рух Мельника, - йшлося в донесеннi начальнику полiцiї i служби безпеки i розвiдки Нiмеччини(СД) вiд 4 лютого 1942 року, - поступово зайняв керiвнi позицiї у пресi (офiцiйнiй). Навiть якщо енергiйнi заходи i страти винних редакторiв допомогли очистити на деякий час київську газету вiд шкiдливих елементiв, то в редакцiях провiнцiйних газет ще знаходяться переважно нацiоналiстичнi елементи, якi не тiльки надають газетам бажану руховi Мельника тенденцiю, але, мабуть, забезпечують ОУН нелегальними матерiалами» [21,с. 13]. Зверталась за допомогою редакцiя i до мiської управи в Рiвному [21,с. 124]. Частина прибуткiв вiд розповсюдження газети регулярно надходила на потреби рiвненської «Просвiти» [21;с. 7]. пiдприємництва, шкiльництва, культурних справ, судiвництва, вирiшенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло вiдображення у поєднаннi Уласом Самчуком обов'язкiв головного редактора «Волинi» з головуванням i членством в рядi iнших полiтичних, культурних, громадських комiтетiв та органiзацiй (товариство «Сiльський господар», «Просвiта», комiтет для святкування 20-ї рiчницi смертi 359 воякiв армiї УНР пiд Базаром та iн.). Публiкацiї у «Волинi» часто розглядались як iнструкцiї чи директиви у їх дiяльностi. Так, вже з вересня 1941 року на Волинi розпочалась органiзацiя районових i сiльських товариств «Сiльський господар». Першим практичним заходом у цьому напрямку стала пропозицiя новоствореного Рiвненського обласного земельного вiддiлу про скликання в кожному районi господарських нарад. Порядок денний передбачав обрання районових рад товариства «Сiльський господар», а серед бiжучих справ - «довести до вiдома господарської наради: 1) статтю нашого земляка Уласа Самчука «Завойовуймо мiста» [63]. З сiчня 1942 року у видавництвi «Волинь» виходив щомiсячний сiльськогосподарський журнал «Український хлiбороб», який взяв собi за мету, кажучи словами його редактора П. Колесника, «змагати до того, щоб український народ став просвiченiшим, розумнiшим, а через те сильнiшим. Бо хлiборобських шкiл у нас дуже мало, щоб через них можна було перепустити таку велику кiлькiсть хлiборобської маси. А, безумовно, всi хотiли б добути господарського знання, яке дало б усiм спроможнiсть станути до працi на рiднiй рiллi з такими вiдомостями, якi допомагали б краще вести своє господарство» [22]. Сприяв «Український хлiбороб» також органiзацiї селян в товариства «Сiльський господар». Протягом сiчня-жовтня 1942 року побачили свiт 10 чисел журналу. Пiзнiше видання «Українського хлiбороба» було перенесено до Києва, де стала виходити щотижнева iлюстрована сiльськогосподарська газета з однойменною назвою за редакцiєю П. Лорценка. Газета «Волинь» вiдображала на своїх сторiнках також вирiшення iнших господарських i соцiальних проблем краю: роботу Рiвненського банку, протипожежної сторожi, медичної служби, мiського комунального господарства та iн. Часопис не обмежувався простим висвiтленням проблем, а намагався активно впливати на їх вирiшення. Так, пiсля випуску «Волинi» почався процес «українiзацiї» на залiзницi. Як повiдомляв редакцiю начальник станцiї «Здолбунiв» [16;Р-280;7;8;] з 235 працюючих на кiнець жовтня 1941 року українцi становили 188 чол. (80%), росiяни - 8 (3%), поляки - 35 (15 %), чехи – 4 (2%). Серед iнших справ, якими довелось невiдкладно займатись редакторовi «Волинi» стала органiзацiя вчительських курсiв. Ще 20 серпня 1941 року перед вчителями виступив Улас Самчук, який закликав їх розгорнути пропаганду на селi для заохочення населення органiзовувати господарство, переробнi пiдприємства, переходити до мiста, щоб опанувати торгiвлю i промисловiсть [43,с. 184]. З початком навчального року у Рiвному було вiдкрито, як сказав в iнтерв'ю «Волинi» бургомiстр мiста П. Бульба, 2 мiшанi українськi гiмназiї, 4 початковi шестикласнi школи, середня-технiчна, торговельна, фахова, як також музична школи [3;с. 4]. В. Штуль у статтi «Про роботу школи» навiв такi цифри: всього в областi вiдкрито 1014 шкiл, у яких навчається 143000 дiтей, працює 2590 вчителiв [73;с. 129]. Як подавав А. Демо-Довгопiльський, у школах мала запроваджуватись нова методика виховання - виховання у нацiональному дусi [25;с. 85]. Редактор «Волинi» Улас Самчук впродовж вересня-жовтня 1941 року безпосередньо посприяв органiзацiї Дерманської гiмназiї, Острозької учительської семiнарiї, сiльськогосподарської школи у Басовому Кутi [26], мiського вiддiлу освiти в Рiвному [25;25]. За безпосередньої участi Уласа Самчука, який на той час очолював Українську раду довiр’я на Волинi(УРДВ), з навчальною i виховною метою видавництво «Волинь» у жовтнi 1941 року започаткувало щомiсячний дитячий журнал «Орленя» (редактор П. Зiнченко), який виходив у свiт до кiнця 1942 року i був «єдиним «товстим» часописом для дiтей воєнного перiоду на землях Волинi, Полiсся, Холмщини та Пiдляшшя» [17,с. 198]. У програмному зверненнi «Вiд редакцiї» йшлося: «Випускаємо перший номер у свiт з одиноким бажанням. Хай вiн стане справжнiм другом кожної української дитини. Хай дає не лише розвагу, але й добру пораду, хай пробуджує нацiональну свiдомiсть i повчає хто ми i чиї ми дiти, хай стане книгою, без якої нiхто iз молодого поколiння обiйтись не може» [39]. Журнал вiдзначався рiзноманiтнiстю жанрiв, рубрик, матерiалiв, як також високохудожнiм оформленням. Серед учнiв шкiл здiйснювався збiр коштiв у фонд журналу. За iнiцiативою Уласа Самчука в кiнцi 1941 року видавництво «Волинь» випустило «Новий український колядник: давнi колядки та щедрiвки та патрiотичнi колядки з додатком святочних побажань» та «Новий український вертеп» Ф. Ремезiвського. «Новий український колядник» 1941 року вiднайдений i перевиданий Рiвненським обласним об'єднанням товариства «Просвiта» iм. Тараса Шевченка у 1999 роцi. Пiдсумувати дiяльнiсть редакцiї i видавництва «Волинь» у Рiвному, як «преси керуючої», можна словами Уласа Самчука: «Нас вiдвiдувала безконечна кiлькiсть вiдвiдувачiв i гостей - зi сходу i заходу. Майже всi, що подорожували через Рiвне, не минали нашої редакцiї, а то й моєї приватної хати. Доводилося часто приймати емiсарiв конкуруючих церковних iєрархiв - митрополита Дениса Варшавського, митрополита Іларiона Холмського, архiєпископа Луцького Полiкарпа, якi вели свою полiтику i мобiлiзували для цього нашу опiнiю. Бували також емiсари полiтичних середовищ - уенерiвцiв, гетьманцiв, якi зондували настрої, iнформували нас про свою дiяльнiсть i, розумiється, сперечалися. Часто вiдвiдували нас такi вiйськовики, як генерал Євген Бiлецький, Микола Капустянський, Омелянович-Павленко-молодший, полковник Ступницький. Тема органiзацiї української вiйськової сили не сходила з уст, дарма що ця проблема у цих умовах виглядала майже безнадiйно...» [44,с. 212]. Крiм того, редакцiя «Волинi» та квартира Уласа Самчука стали для ОУН(м) важливим зв'язуючим пунктом та вигiдним легальним прикриттям на шляху зi Львова до Києва. Восени 1941 року тут перебували І. Рогач, О. Лащенко, О. Телiга та iн. [44,с. 228]. О. Ольжич-Кандиба користувався посвiдкою за пiдписом головного редактора Уласа Самчука, яка стверджувала, «що Олег Кандиба є постiйним кореспондентом часопису «Волинь» у Рiвному на Волинi» [27]. Посвiдчення на iм'я О. Кандиби було видане також УРДВ [ 25;с. 85]. Згадуючи поїздку представникiв Українського центрального комiтету на чолi з В. Кубiйовичем зi Львова до Києва восени 1941 року, Кость Панькiвський занотував про перебування в Рiвному 27 вересня: «Вiдвiдали центр тодiшнього українського життя - редакцiю часопису «Волинь», що виходив пiд керiвництвом Уласа Самчука» [9,с. 129]. Як бачимо, редакцiя газети i видавництво «Волинь» у Рiвному, особливо в перший перiод свого iснування (осiнь 1941- весна 1942 рокiв), стояли у центрi нацiонально-визвольних i державотворчих процесiв у краї. У статтi, написанiй з приводу рiчницi виходу «Волинi» на прохання тодiшнього її редактора Андрiя Мисечка, але так i не надрукованiй, Улас Самчук пiдкреслював: «Часопис «Волинь» був на цьому теренi першим цього роду проявом культурного життя пiсля приходу сюди нiмецької армiї. Його завдання були накресленi моєю ж рукою, але були вони в дiйсностi значно ширшi i значно поважнiшi, нiж це було тодi висловлено. Це мала бути не тiльки звичайна пресова служба» [13]. Ярослав Полiщук вважає, що даний нарис, який мав назву «Рiк «Волинi», «письменник змiг надрукувати... через багато рокiв в Канадi», включивши його до ювiлейної промови «Волинь незабутня» (1977) на честь 25-рiччя Інституту дослiдiв Волинi у Вiннiпезi. Проте це не так: «Рiк «Волинi» розповiдає виключно про газету «Волинь», її завдання та значення, як вони бачились Уласовi Самчуковi у 1941 роцi, i наскiльки були реалiзованi. Нарис зберiгся в архiвi редакцiї «Волинi» i опублiкований у серпнi 1992 року. «Волинь незабутня» - iсторiософське есе про Волинь, де подiї 1941-1943 рокiв не деталiзуються [72,с. 15-25]. Тiсне в'язання себе напередоднi i на початку вiйни з офiцiйними нiмецькими чинниками вилилось, у результатi, для ОУН(м) не тiльки у полiтичний прорахунок, а й у послiдуючi звинувачення у колаборацiонiзмi. Подiбнi звинувачення висувались i висуваються проти тих дiячiв, якi працювали у легальнiй українськiй перiодицi, що виходила в Українi пiд час Другої свiтової вiйни. Ю. Омельчуком та iншими, спростувуються численними фактами, наведеними в цьому роздiлi. Мельникiвський рух, одним з керiвникiв якого на Волинi i в рейхскомiсарiатi був Улас Самчук, розглядався як ворожий щодо нiмецької влади самими окупантами. З членiв «групи» Уласа Самчука, «що рекрутувались з помiж iнтелiгенцiї, переважно з «кращих кругiв» (донесення начальника полiцiї безпеки i СД №191 вiд 10 квiтня 1942 року), тобто працiвникiв газети i видавництва «Волинь», 5 загинули як вояки УПА (А. Мисечко, В. Штуль, П. Зiнченко, Н. Хасевич, М. Огородник), ще 5 - знищенi окупантами (О. Телiга, П. Колесник, А. Демо-Довгопiльський, А. Кучерук, П. Тимощук). Публiкацiї зi звинуваченням Уласа Самчука в колаборацiонiзмi продовжують з'являтись в Українi пiсля 1991 року [9,134]. Думаємо, що тут прихована також причина вiдсутностi iменi письменника серед номiнантiв на Шевченкiвську премiю, хоча заходи щодо присвоєння її Уласовi Самчуковi здiйснювались. 1. загальнополiтичнi, серед яких, у свою чергу, видiлимо: а) внутрiшньо-українську проблематику («За мужню дiйснiсть»[41], «Європа й ми»[39], «Бiльше iнiцiативи»[36], «Рiвновага»[49], «Свiдомо жити»[50], «Героїзм наших днiв»[12], «Настрої i завдання»[31], «Європа»[38], «Епоха i люди»[62], «Видержати»[37]); б) «українське питання» i зовнiшньополiтичнi чинники («Адольф Гiтлер»[35], «Перед найбiльшим вирiшенням»[66], «Вимоги твердого часу»[5], «Вiйна»[60], «Пiднятий меч»[48], «Нiпон»[47], «З Новим роком!»[40] , «Вiд Ісландiї до Гаїтi»[6], «Слово i чин»[51], «Надiї Черчiля»[65], «Сталiновi «Pro memoria»[52], «Країна Сходячого Сонця»[29]); 2. практично-вжитковi, серед них : а) пов'язанi з господарством («Господарство i праця»[61], «Наше село[46], «Завойовуймо мiста»[63]); б) культурно-освiтнi («Наша школа»[32], «Молодь»[26]); 3. яскраво-нацiональнi («Київ»[24], «Київ - серце України»[23], «Нарiд чи чернь?»[45], «Ясно i виразно»[57], «22 сiчня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Так було - так буде»[53], «Слово письменника»[59]). Першi двi групи публiкацiй хронологiчно припадають, в основному, на осiнь-зиму 1941 року, тобто на перiод певних iлюзiй з боку ОУН(м) щодо можливостi розбудови українських iнституцiй пiд нiмецькою окупацiєю. Найперше, видiлимо двi статтi, присвяченi А. Гiтлеровi, якi стали головним аргументом для численних звинувачень Уласа Самчука в колаборацiонiзмi. У першiй з них, «Адольф Гiтлер», досить квалiфiковано зобразивши бiографiю фюрера на тлi тогочасної нiмецької iсторiї, редактор «Волинi» пойменував його «мужем надзвичайного мiрила i надзвичайної духовної сили». Щодо «Майн кампф», то їй давалось така оцiнка: «В цiй книзi дуже яскраво й дуже глибоко укладаються головнi тези нацiонал-соцiалiстичного руху й пiзнiше вона стає настiльною книгою кожного нiмця. Зi сторiнок її б'є фантастична вiра i любов до всього, що нiмецьке, до нiмецького народу, до нiмецької батькiвщини» [1;с. 4]. Інша стаття, «Слово i чин», була опублiкована на початку лютого 1942 року. За формою «Слово i чин» - вiдгук на промову А. Гiтлера 30 сiчня 1942 року. Вiдмiтивши, що «вождь Нiмецького Народу Адольф Гiтлер завжди був майстром слова», Улас Самчук далi наголосив скорiш бажане, нiж дiйсне: «Гiтлер нiколи не вживає слова для слова. Його слово це одночасно чин... Це два основнi складники його великого дiла» [1;с. 5]. Враховуючи крах нiмецької воєнної компанiї 1941 року - «блiцкригу», ця фраза прочитувалась надто двозначно. В цiлому ж, думається, у названих статтях Уласовi Самчуковi вдалося уникнути ототожнення українського нацiоналiстичного руху з теорiєю i практикою нiмецького нацiонал-соцiалiзму, виразно пiдкресливши осiбнiсть першого. Попри те, орiєнтацiя на Нiмеччину розглядалась Уласом Самчуком як головна i безальтернативна на той час зовнiшньополiтична константа для України, оскiльки, як вiн писав у передовицi «З Новим Роком!», «Європа, яку був створив Версаль дуже виразно поставила нас поза дужки сильних мира того» [43;с. 202]. «Ми, зрештою, заангажованi полiтично, - констатував Улас Самчук в iншiй передовицi - «Вiйна», - бо ми включенi у полiтичну систему, яку створив нiмецький народ i тому нам нема повороту» [43;с. 189]. Разом з тим, приклад нiмецького народу, без всяких iлюзiй наголошував Улас Самчук у статтi «Перед найбiльшим вирiшенням», - «разючий» i «вартий наслiдування», «бо шлях, яким йшла i зараз йде Нiмеччина це якраз шлях всiх тих народiв, яким нiчого не давалось даром, якi мусiли за кожний шматок свого права зводити неймовiрнi змагання... В змаганню, у творчостi, у єдностi виростає сила i мiць народу. Нiхто, нiде i нiколи не дарує комусь свободи, добробуту i незалежностi. Нiхто, нiде i нiколи не дiстав ще щось дiйсно цiнне даром... І ми не є тут нiяким виїмком. Навпаки. Ми якраз є той конкретний об'єкт, який проситься на порядок дня iсторичного розвитку будучої нової Європи» [43;с. 190]. Як приклад для наслiдування у боротьбi за «свободу, добробут, незалежнiсть» Улас Самчук виставляє також союзника Нiмеччини у Другiй свiтовiй вiйнi - Японiю, про яку досить прихильно йдеться у передовицях «Нiпон» [47] та «Країна Сходячого Сонця» [29]. Навпаки, позицiю i роль у вiйнi Англiї вiн трактує негативно, назвавши її виступ 3 вересня 1939 року проти Нiмеччини «глупою витратою енергiї», оскiльки «головною причиною, головною iдеєю й головною тезою цiєї вiйни була й є англiйська розперезанiсть, англiйська погорда рештою свiту й англiйське бажання бути на планетi без конкурентiв» («Пiднятий меч») [48]. Така оцiнка у контекстi подiй Другої свiтової вiйни не видається коректною, однак у контекстi полiтичної за ангажованостi автора є самозрозумiлою. Головним ворогом українського народу Улас Самчук вважав «московсько-жидiвський большевизм», тобто Радянський Союз, який мався на увазi пiд цим тодiшнiм пропагандистським клiше. У статтi «Сталiновi «Pro memoria»[52] письменник викрив експансiонiстську, загарбницьку полiтику СРСР в 1939-1940 роках щодо Фiнляндiї, Прибалтики, Захiдної України, показав на фактичному матерiалi наслiдки голодоморiв 1921-1923 рокiв та 1932-1933 рокiв в Українi, органiзатором i винуватцем котрих був комунiстичний режим [14;с. 67]. У першому числi газети Самчуком висувалось основне гасло внутрiполiтичного, внутрiшньо-громадського життя в краї: «Розбудова України i органiзацiя українського народу» (передовиця «За мужню дiйснiсть») [41]. У послiдуючих статтях вiн розгорнув громадсько-полiтичну програму реалiзацiї поставленого масштабного завдання. Насамперед, на думку Уласа Самчука, кожен повинен був визначитись: для чого вiн живе i що означає «жити для Батькiвщини». «Жити для Батькiвщини це значить перемагати всi труднощi, якi б вони не були, - це з передовицi «Свiдомо жити». Творити вищi, кращi, органiзованi форми життя» [44;с. 55]. сама наша жовто-блакитна стрiчка, не шапка-мазепинка i не iстеричний, розперезаний гiн життя, а тiсне в'язання себе з Європою», «Бути європейцем це значить бути i українцем». Думається, цi погляди були зумовленi власним розумiнням проблеми новим мiжвоєнним поколiнням українських полiтикiв, нацiональнi амбiцiї яких живило європейське пiдґрунтя i ясне розумiння геополiтичних перспектив України. Головними умовами, а одночасно i першочерговими кроками розбудови української справи, на яких наголошували передовицi «Волинi», були щоденна продуктивна праця, нацiональна злагода, полiтична рiвновага i стабiльнiсть, опора на власнi сили. «Героїзм наших днiв, - писав Улас Самчук у статтi з однойменною назвою, досить прозаїчний: «… чинно й активно включитися в життя. Той герой, хто не лише вiзьме у руки рушницю, щоб десь героїчно загинути, але й вмiтиме ту рушницю викувати... Героїзм нашої доби - це праця. Чорна й бiла. Мозку й рук... Інакше... завжди будемо непiдготовленi, завжди будемо на академiях оплакувати нещасних хлопцiв - героїв, що без зброї з пiснями йшли проти в десятеро сильнiшого й до зубiв озброєного ворога... Тому й героїзм Кругiв не є героїзмом наших днiв. Це є для нас лише символ» [39]. Окремо слiд розглянути позицiю «Волинi» i щодо сфери народного господарства. Основну думку з цього приводу висловив головний редактор часопису в першому ж числi «Волинi»: «Ми переконанi, що найлiпшим свiдоцтвом нацiональної зрiлостi є не кiлька полiтичних груп чи партiй, а органiзованi й забудованi всi клiтини нацiональної спiльностi народу» («За мужню дiйснiсть»). Допомагати забудовувати українцям одну з таких клiтин, а саме господарську сферу, активно взялись працiвники «Волинi». Серед тодiшньої української iнтелiгенцiї поширена була думка про те, що головною причиною їхнього полiтичного безсилля є неповне включення українського суспiльства в усi царини нацiонального житття, особливо – економiку. Цю думка не раз намагались довести широкому читацькому загалу «Волинi»: «Сьогоднi мало щось хотiти, треба одразу щось i знати… Треба знати, що народ є тодi мiцний i тодi готовий на все, коли в його руках знаходиться все – вiд сiльської чепiги до тяжкої iндустрiї…» («З Новим роком!»[40]) Дiйсно, нацiональне господарство та економiка – це одна з головних пiдстав потужностi i сили кожної держави. В умовах вiйни, коли українцiв офiцiйно не допускали до збройної боротьби - «Волинь» закликала завойовувати економiчнi позицiї: «Засукати рукава й до працi… Бо у цьому є наша сила, яка необхiдна нам, щоб зайняти належне i гiдне становище в сiм’ї народiв свiту. Не можна сьогоднi думати, що тiльки полiтична зрiлiсть чи нацiональна свiдомiсть врятує нас вiд загибелi...» («Героїзм наших днiв»[12]) Традицiйно склалось, що українцi в бiльшостi своїй були зайнятi в сферi сiльського господарства i не займали домiнуючих позицiй в iнших галузях економiки та у мiстах. Вважалося за необхiдне виправити це становище: «Промисел, торгiвля, мiста – ось тi найбiльшi i найболючiшi завдання, якi негайно треба вирiшити. Всi цi дiлянки органiзованої народної структури були не в наших руках. На нашiй землi були фабрики, але не нашi… На нашiй землi були i є мiста, але всi вони переважно не нашi, не українськi… Мусимо також психологiчно освоїти i завоювати наше мiсто. Мiсто – це розум народу, i той розум мусить бути наш…» («Завойовуймо мiста»[63]) Ставши на чолi редакцiї «Волинi», Улас Самчук не облишив спроб пошуку шляхiв порозумiння мiж двома частинами ОУН, хоч не завжди знаходив у ньому пiдтримку з боку ПУНу та наражався, як правило, на обструкцiю полiтичних опонентiв з ОУН(б). В iм'я України можна «поступитись не одним груповим забобоном», - писав вiн у вереснi 1941 року. В той же час не можна «приносити жертви включно до жертви кровi» в iм'я провiдництва. «Не маємо права тратити часу на взаїмну гризню. Не гiдно порядного нацiоналiста бути слiпим i нiмим на те, що дiється навкруги. Той, хто це почне, той, що кине зерно розбрату буде осуджений не нами, а його проклине iсторiя» [39]. Характерним мотто статей Уласа Самчука, писаних у кiнцi 1941 року, став заклик до полiтичної розважливостi i спокою. «Чому було стiльки рожевого оптимiзму i стало стiльки чорного песимiзму? - запитував редактор у статтi пiд назвою «Рiвновага»[49] 23 жовтня 1941року - Чи щось у нашiй дiйсностi змiнилось? Певно, в окремих випадках так, але в загальному вiд нас нiхто не вимагає ствердження чогось протилежного... Потрiбно серед усiх цих обставин зберегти розважливiсть, виявити максимум розумної iнiцiативи, спричинитися до органiзацiї й розбудови нашого таки життя й тим самим засвiдчити своє позитивне наставлення до всього того, що дiється на наших очах. Бо iнакше бути не може. Так воно є, й змiнити його нiхто з нас не є покликаний». Однак примиренство Уласа Самчука не можна абсолютизувати, оскiльки тодi ж вiн стверджував: «Завжди програє той, хто перший повiрить в те, що призначення людини бути лише i виключно мирною, доброю, справедливою, хто перший складе зброю, хто перший пiднесе руки вгору» («Європа») [38]. Як логiчне продовження цiєї тези виглядає самостiйницький по своїй сутi заклик редактора «Волинi» до опори на власнi сили у полiтичному, господарському, культурному самовизначеннi: «Кожного полiтика, який дивиться на приклад большевикiв, чи фашизму, чи нацiональ-соцiалiзму i якому здається, що це можна повторити зараз у нас, треба негайно посилати пiд добре холодну прискавку. Бо кожний такий добродiй робить цiлiй нацiї ведмежу прислугу, даючи у руки iнших усе наше господарське економiчне i навiть культурне життя, а собi лишаючи голу фантазiю й безплiдну абстрактну мрiю» [39]. Ряд передовиць, написаних Уласом Самчуком, давали конкретнi, практичнi вказiвки щодо вирiшення проблем сiльського господарства, промисловостi, освiти. Так у статтi «Господарство i праця» вiдмiчалось, що господарська самостiйнiсть i економiчна потужнiсть залежать не стiльки вiд природних багатств краю, скiльки вiд здiбностi, освiти, виховання, а також цвiлевої i конкретної працi людей, що його населяють. Звiдси - необхiднiсть iнтенсифiкацiї сiльськогосподарського виробництва, пiдвищення його культури [61]. Це завдання було конкретизоване в передовицi «Наше село»: треба покращити видатнiсть рiллi, полiпшити сорти зерна, овочу, городини, раси худоби, пiднести гiгiєну та життєвий рiвень. Ще одне завдання села - дати мiсту «рiзного роду ремiсникiв», своїх людей у промислi i торгiвлi [8], оскiльки « на нашiй землi були й є мiста, але всi вони переважно не нашi, не українськi... Передовсiм мусимо завоювати i психологiчно освоїти наше мiсто. Мiсто це розум народу i той розум мусить бути наш» («Завойовуємо мiста») [63]. Всi названi заходи, як на селi, так i в мiстi, повиннi були базуватись на пiдвищеннi освiтнього рiвня. «Село консервує i зберiгає бiольогiю. Воно утримує в чистотi кров. Воно згромаджує ширший матерiал, але воно не дає Нацiї, того завершення безчинного матерiалу без мети й призначення. Сьогоднiшня молода українська людина повинна мрiяти не самими зоряними ранками та польовими маками, а й категорiями Нью-Йорку, ходом машин, рухом динамiки нашої технiки» («Молодь»[26]). Тому так гостро Улас Самчук вiдреагував на закриття нiмецькою владою на початку зими 1941 року українських шкiл, нiбито через вiдсутнiсть палива та гiгiєнiчнi умови (розпорядження генерального комiсара у Берестi Шене [17с. 76]). Навчання, закликав редактор «Волинi», не повинне нi в якому разi припинятись: «Кожний може вчитись у себе дома, а коли не у себе дома, то в сусiда, чи свата, чи дядька». Тут же був перелiк першочергових навчальних дисциплiн: читання, письмо, арифметика, рiдна iсторiя, краєзнавство, розвиток фiзичних якостей («Наша школа») [32]. Письменник стверджує, що в рiдному краї глибоко традицiйна православна вiра, яка успадковується через родину, сiм'ю. У вислiв «Йти до церкви» вiн вкладає - романтичний змiст, який тотожний у Дерманi та Посягвi («... йти до церкви це щось для села, нiби для мiської людини «йти на параду», «йти до опери» i одночасно для святинi. І одягання, i повага, i святочнiсть, i радiсне вiтання. Зо всiх кiнцiв йдуть веселi люди i весело вiтаються. Довга й урочиста служба у старiй дерев'янiй церквi. Хто знає тi служби i тi церкви, скажемо тодi, коли ходилось «з мамою», той тiльки розумiє, скiльки своєрiдного чару заложено у такiй службi. Не дивлячись, що це тягнеться годинами, що дають «на парастас», що читають акафiст, нiкому не тяжко i не скучно стояти. Навпаки, вийшовши з церкви, нiхто i не думає розходитись»). Однак, ще у вереснi у «Волинi» з'явились двi публiкацiї Уласа Самчука - «Київ»[24] та «Київ - серце України»[23], де вiн, на основi яскравого екскурсу в тисячолiтню iсторiю мiста, переконливо спростовував погляди А. Гiтлера про неiсторичнiсть слов'ян [73;130]. Також восени 1941 року в київськiй газетi «Українське слово», редагованiй І. Рогачем, була вмiщена публiцистично загострена передовиця Уласа Самчука «Нарiд чи чернь?», у якiй вiн апелював до нацiональної свiдомостi i гiдностi українцiв [45]. Тому згадана стаття «Ясно i виразно»[57] стала логiчним пiдсумком його еволюцiї у стосунках з нiмецькою окупацiйною владою. «Наш народ має Боже й людське право чутися у себе бiльш дома! - писав Улас Самчук. - Наш працьовитий, правдивий, добрий народ, який цiлу iсторiю свою пройшов навантажений чужими розрахунками, той народ мусить одного разу зрозумiти, що його мiсце пiд сонцем також є i що нiхто не смiє йому його забрати».«Я вiрю в те, що роблю! - це вже iз статтi «Слово письменника»[57]: «Я вiрю в силу i святiсть рiдного слова! Я вiрю у прийдучiсть мого великого народу! Я вiрю в кожний болючий вiдрух хворого живчика моєї дорогої батькiвщини, i вiрячи в це, я не можу бути зрадником своєї вiри! Не можу! Бо так збудована моя духовна iстота!.. Як безмежно, як пристрасно хотiлося б одного разу вiтати день, коли ми, як нацiональна спiльнота цiлому великому свiтовi з повагою серця могли сказати: ми вiльнi! Ми осягнули! Ми любимо! Ми даємо всiм вам щиру, братню долонь згоди!». У сiчнi-березнi 1942 року з-пiд пера Уласа Самчука з'являється ряд передовиць, присвячених важливим датам нацiонального календаря - «22 сiчня» [34], «Крути» [42], «Шевченко» [56]. Насамкiнець, вiн пише статтю «Так було - так буде»[53], яка стала причиною усунення його вiд редакторства i послiдуючого арешту. Ця передовиця Уласа Самчука, як i багато iнших, може бути зразком пiдцензурної української журналiстики з вiдповiдними їй атрибутами — езоповою мовою, алегоричнiстю форми i вислову, перенесенням актуальної проблематики у часi, просторi. Вiзьмемо хоча б такий фрагмент даної публiкацiї: «Історiя вписує нову сторiнку. На мапi Європи закреслюється новий простiр з назвою Україна. Песимiсти (тобто нiмцi) вбачають у тому новий змiст, нове призначення («новий порядок»). Але нi один песимiст не заперечить нам, що над цим простором пройшли вiки, що тут було життя i лилась кров. «Песимiсти не заперечать нам нашої душi (нацiї), яка формувалась вiками, i яка дiяла, дiє i дiяти буде! Песимiсти протягом двох рокiв (1941-1942 рокiв) не переродять нас, а що найголовнiше - не винищать тих мiлiонiв i мiлiонiв дуже цупких, по сутi, духом людей, якi, коли треба, влiзуть i пiд землю, щоб тiльки не бути зметеним з поверхнi планети» [53]. року йшлося: «У Рiвному начальник Сiпо i СД конфiскував №32/51 газети «Волинь» за 22 березня 1942 року через статтю одного iз прихильникiв Мельника, Самчука, змiст якої був ворожий щодо нiмцiв. 21 тисяча примiрникiв цього номера були знищенi» [67,с. 558]. Інше донесення начальника полiцiї безпеки i СД з Києва за №191 вiд 10 квiтня 1942 року, яке, як i наведене вище, зберiгається в бундесархiвi у Кобленцi, доповнювало: «Є припущення, що Головний редактор газети «Волинь» у Рiвному Улас Самчук це керiвник мельникiвського руху на Волинi та Подiллi. У передових, усупереч цензурi, вiн завжди робив прихованi намiчування проти нiмецьких поневолювачiв. Члени його групи рекрутуються з помiж iнтелiгенцiї, переважно з «кращих кругiв» [16;Р-280,53]. Володимир Косик вважає, нiби був знищений весь тираж газети «Волинь» вiд 22 березня 1942 року [25,с. 83], що не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки вiн становив тодi близько 40 тис. примiрникiв, тобто 18-19 тис. примiрникiв газети дiйшли до читача. Окрiм того, в якiйсь частинi тиражу передовиця Уласа Самчука «Так було - так буде» була замiнена на матерiал «Англiйськi вiйни» (без пiдпису) про iсторiю британської зовнiшньої експансiї. В Рiвненському облдержархiвi зберiгаються обидва примiрники газети. гусарську поставу героїзму». На це звiрство фашистiв та й на iншi, якi вони чинили по всiй Українi, Улас Самчук вiдповiв статтею «Так було - так буде!» Це був голос зрозпаченого страшною вiйною, але нескореного українського народу. 2 травня 1942 року Улас Самчук занотував у щоденнику: «Стаття «Так було - так буде» стала найпопулярнiшою зо всiх написаних мною за останнiй час. Вона частинно разом з газетою була конфiскована, але велика кiлькiсть часопису пiшло в терен. Статтю переписувано, перевидано на цикльостилi, а деякi числа газети «Волинь» були передаванi з рук до рук i зовсiм зачитанi. Рiвно ж стаття була кiлька разiв перекладена на нiмецьку мову i читались у райхскомiсарiатi усiма вiдповiдальними представниками цього уряду» Пiсля публiкацiї статтi «Так було-так буде»: «Любимо землю наших предкiв, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Песимiсти протягом двох рокiв не переродять нас, а що найголовнiше - не винищать тих мiльйонiв i мiльйонiв дуже цупких людей, якi коли треба, увiйдуть i пiд землю, щоб тiльки не бути зметеними з поверхнi планети. Це є зов нашої кровi, наказ тiєї вищої i мудрої сили, яка всiм на землi сказала: «Будьте!» i тепер, коли змiцнюємо i розбудовуємо свою незалежну i самостiйну державу, не забуваймо згадати тих, хто поклав на її вiвтар кращi роки свого життя» [53] Улас Самчук був заарештований СД i мiсяць провiв у Рiвненськiй в'язницi на Грабнику. Пiсля виходу з тюрми Самчуку, пiд загрозою нового арешту, було заборонено писати на полiтичнi теми i поспiшно зараховано його до нiмецького iнформацiйного бюро як кореспондента. Це останнє зумовлювалось тим, що тепер незручний автор опинявся пiд постiйним контролем нiмецької адмiнiстрацiї. Про те, що такi заходи з боку окупацiйної влади не були поодинокими, свiдчить той факт, що спiвробiтником ДНБ в Києвi був також Аркадiй Любченко [73,с. 132]. Стаття «Так було-так буде!» пiсля цензури появилася на першiй сторiнцi часопису «Волинь» накладом 40 тисяч примiрникiв 20 березня пiд формальною датою 22 березня 1942 року. І такого вiльнодумства фашисти не могли пробачити - кинули до Рiвненської в’язницi. У донесеннi за №187 вiд 30 березня 1942 року секретнiй службi Райху доповiдалось про те, що в Рiвному начальник Сiпо й СД конфiскував №32/51 газети "Волинь" за 22 березня 1942 року через статтю Уласа Самчука, змiст якої був ворожим щодо нiмцiв, 21 тисяча примiрникiв цього номера була знищена. [20;с. 90] РОЗДІЛ 3 3. 1. Подорожево-репортерська публiцистика публiцистика Уласа Самчука. Сюди слiд вiднести нарисовi серiали «Крiзь бурю й снiг» [30], «У свiтi приблизних вартостей» [54], «У свiтi упадку та руїни» [55], «Колеса мусять крутитись...» [69], якi, будучи видрукуванi «Волинню», обiйшли значну частину легальної української перiодики. Репортажi Уласа Самчука стали результатом його поїздок Україною у 1941-1942 роках - до Києва, Харкова, Полтави, Кременчука, та вiдрядження до Нiмеччини у 1943 роцi. Пiд час поїздок Україною Улас Самчук зустрiчався з багатьма дiячами української культури: у Києвi – з І. Кавалерiдзе, А. Любченком [44,с. 65], у Кременчуцi - з В. Петровим (Домонтовичем) [44,с. 216-235], у Харковi - з Ю. Бойком, Ю. Шевельовим, А. Гаком, Д. Нитченком, О. Вараввою, О. Веретенченком [44,с. 182-183], у Полтавi - з Г. Ващенком [44,с. 250-258]. Одночасно, перебуваючи в Києвi та iнших мiстах, Улас Самчук пiдтримував органiзацiйнi контакти з дiячами ОУН(м) - О. Ольжичем, О. Телiгою, І. Рогачем, І.Ірлявським, О. Чемеринським, О. Штулем та iн. [75,с. 15], мав зустрiчi з представниками української адмiнiстрацiї - мiським головою Києва В. Багазiєм [44,с. 16-18], мiським головою Харкова О. Семененком, ректором Харкiвського унiверситету М. Ветухiвим [44,с. 247], вiдбув виступи перед досить широкою аудиторiєю у Кременчуцi 12 серпня 1942 року [44,с. 224-226], у Харковi 16 серпня 1942 року [44,с. 246-247]. Зокрема, у Харковi Улас Самчук порушив питання розколу в ОУН, говорив про примарнiсть перспектив утворення самостiйної української держави пiд нiмецькою окупацiєю та iн. Репортажi Уласа Самчука про перебування на Схiднiй Українi пiд загальною назвою «У свiтi упадку та руїни», уривки з його художнiх творiв, зокрема роману «Марiя», друкувались влiтку-восени 1942 року в часописах «Лубенський вiсник», «Днiпрова хвиля» (Кременчук), «Нова Україна» (Харкiв), «Український засiв» (Харкiв) та iн. Вони мали значний резонанс i справили помiтний вплив на українське населення Схiдної України. Так, кореспондент «Днiпрової хвилi», розповiдаючи про зустрiч Уласа Самчука з жителями Кременчука, оцiнив роман «Марiя» як «грiзний акт обвинувачення проти Сталiна, проти всього большевицького режиму,... що тремтить болем, палає гнiвом, кличе до помсти», а настрiй аудиторiї зафiксував як «схвильований i збуджений», бо лiтературний твiр для неї став «канвою для вiдтворення образу власної пам'ятi, власного спогаду про жорстокi й голоднi часи московсько-большевицької окупацiї, про сплюндровану большевицькими володарями Україну» [44,с. 225]. Подорожевi нариси Уласа Самчука дослiдниця його творчостi А. Власенко-Бойцун оцiнила як «суб'єктивнi спостереження, поданi з погляду європейця-патрiота, якого болить руїна i вiдсталiсть його батькiвщини» [9,с. 126]. Така оцiнка точнiше вiдображає характер публiцистики Уласа Самчука 1942-1943 рокiв нiж та, що їй дав Юрiй Безхутрий, назвавши «аполiтичними подорожнiми враженнями i нотатками» [11,с. 14]. Автора хвилює, що за панування бiльшовицької системи i в часи сталiнського росiйщення українськi мiста втратили самобутнiсть («Минаємо Житомир. Колись це мiсто гарне, опрятне, зараз нагадує якiсь розкопки... цвинтар... З-за муру виглядають, нiби арештованi, хрести i пам'ятники старого часу. Як нiяково жити у мiстi, де кожний будинок нагадує обiдраного жебрака. Де старi собори з обтрощеними хрестами говорять про якусь чуму чи землетрус»). Подiбна ситуацiя в Кременцi, Звягелi i т. д. Недбальство, на думку У. Самчука, заполонило Україну i його рiдну Волинь через росiйщення рiдної мови, культури, яке пiдтримувалося Росiйською православною церквою. Коли серiя публiкацiй («У свiтi упадку та руїни») викликала дискусiї i звинувачення автора у надмiрному згущуваннi темних фарб до українського народу через бiльшовизм Улас Самчук вiдповiв: «Я можу, як i кожна людина помилятись, для того все, що пишу, пiдписую завжди своїм повним прiзвищем. А це значить, що за все, що пишу, цiлком свiдомо беру на себе вiдповiдальнiсть... І то вiдповiдальнiсть не так перед тими, що живуть тепер, як передусiм перед тими, якi прийдуть до нас i суд которих буде пiд кожним оглядом дуже i дуже непробачливий i дуже безкомпромiсний». Автор стверджував, що дуже важливо мати, берегти рiдну Батькiвщину, жити для неї». Письменник вiрив у її майбутнє, хоч застерiгав молодь вiд полiтиканства, популiзму, пропонував їй зайнятися належною працею. Особливо хвилююче i актуально нинi звучать його рядки: «Героїчна молодь! Коли ти й надалi будеш лише носити жовтосинi стрiчки, займаючись тим чи iншим сiльробiвством, нiколи не бачити тобi України такої, якої би ти хотiла. Героїзм нашої доби — це праця. Чорна й бiла. Мозку й рук...» Сентенцiї нашого земляка не втратили значення й досi, хоч писалися пiвстолiття тому, самi зверненi до збереження нацiональних традицiй, вiдродження України в конкретнiй працi. Резюмуючи враження власних подорожей Україною, Улас Самчук винiс присуд радянськiй комунiстичнiй системi. «Хто вiрить у большевизм - є свiдомий злочинець проте себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надiється, що большевизм змiниться - iдiот. Большевизм є зараза. Де вiн ступає, там смерть», - написав письменник у репортажi «Весела вдова», який був опублiкований 1 жовтня 1942 року в циклi «У свiтi упадку та руїни» [55]. Такий висновок Уласа Самчука опирається на конкретнi факти, що надає його репортажам документального характеру. Документальний характер Самчукових репортажiв дозволив йому пiзнiше вiдкинути звинувачення в образi українського народу, на що вiн зауважив, що написав тiльки правду про бiльшовизм. Що ж до вiдповiдальностi, то письменник її декларував «перед тими, якi прийдуть по нас i суд котрих буде пiд кожним оглядом дуже i дуже непробачливий i дуже безкомпромiсовий» [44,с. 234]. У зв'язку з нарисовими серiалами та iншими постредакторськими публiкацiями Уласа Самчука виникає проблема iдентифiкацiї їх авторства, оскiльки далеко не все письменник пiдписував повним iм'ям. Найпростiше з криптонiмом «У. С.», котрий, без сумнiву, належить Уласу Самчуку, i «П. Б.» (пiдпис був? буде?), яким вiн пiдписував загальновiдомий репортаж «Крiзь бурю й снiг» та деякi iншi матерiали. Вперше Улас Самчук використав цей криптонiм (як i «М. П.») у серiї репортажiв з Карпатської України у 1938-1939 роках. вказує сам Улас Самчук. Окрiм того, певнi характернi деталi свiдчать, що з-пiд його пера вийшли публiкацiї, у кiнцi яких стоїть «М. К.» (мiсце криптонiму?) та «В. Р.» (?). На витинках з деякими статтями, вмiщеними без пiдпису, Улас Самчук пiзнiше поставив свiй автограф [20,с. 88]. Загалом, журналiстський доробок Уласа Самчука 1941-1943 рокiв складає, за неповними пiдрахунками, близько 115 оригiнальних матерiалiв, мiж якими – 35 передовиць, 4 нарисових серiали (бiльше 33 нарисiв), 4 уривки з художнiх творiв, 43 iнших - рiзнопланових та рiзножанрових публiкацiй (статтi, огляди, рецензiї, замiтки, критика, репортажi, фейлетони), якi друкувались, окрiм «Волинi», у багатьох iнших українських часописах. Вдалося виявити публiкацiї Уласа Самчука у таких виданнях перiоду окупацiї: Українське слово (Київ), Заславський вiсник, Кременецький вiсник, Нова доба (Бердичiв), Український голос (Луцьк), Український голос (Проскурiв), Лубенський вiсник, Голос Волинi (Житомир), Коростишiвськi вiстi, Пiнська Газета, Український засiв (Харкiв), Українка (Костопiль), Голос Сарненщини, Костопiльськi вiстi, Орленя (Рiвне), Днiпрова хвиля (Кременчук), Нова Україна (Харкiв), Нашi вiстi (Любомль). Окремо видiлимо статтю «Лiтературно-науковий вiсник» [216], у якiй Улас Самчук назвав це видання «альфою i омегою», «певного роду тепломiром» не тiльки лiтературно-наукового, а й громадсько-полiтичного життя України вiд початку XX ст. Характеризуючи головного редактора (1922-1939) «ЛНВ» (з 1933року - «Вiстника») Д. Донцова, вiн писав: «Його розмах, темперамент, його вольова i активна постава, його цiлесвiдома спрямованiсть робить в українському суспiльствi цiлий переворот... Немає питання чи важнiшої проблеми, що торкається нас у минулому i тепер, якого б не торкнувся Дм. Донцов. І це дало свої наслiдки. Не тiльки молодь України на Заходi, але й там, за бувшим кордоном, у Харковi, Києвi, слухають i дуже гарно чують голос Донцова... Рух Хвильового, Шумського, ферменти в комсомолi багато завдячують йому i тiльки йому. Питання «Схiд чи Захiд», таке у нас актуальне вiд початкiв нашої iсторiї, знаходить у Донцова тiльки одну вiдповiдь: Захiд. Захiд, як протиставлення до Сходу, як культурний i психологiчний комплекс». Тут бачимо витоки формування поглядiв українських полiтикiв поколiння Уласа Самчука. Важливо й iнше: ця характеристика родоначальника українського iнтегрального нацiоналiзму, а на той час полiтичного опонента автора, вiдкрито давалась у легальному часописовi на початку 1943 року, що сприймається як чергова спроба досягнення полiтичного консенсусу українських сил, з одного боку, i як виклик окупацiйнiй владi, з iншого. Оцiнюючи Самчукову публiцистику 1941-1943 рокiв, особливо перiоду редагування ним «Волинi», можна, до певної мiри, погодитись з думкою Ю. Шаповала про те, що висловленi Уласом Самчуком «українiстичнi сподiвання» не завжди вiдшукував «мiж рядками» [29,с. 123]. Це засвiдчує i сам Улас Самчук в пiзнiших нотатках, наводячи як приклад випадок з написанням статтi «Вимоги твердого часу», коли вiд нього вимагали написати одне, написав вiн у переноснiй формi друге, а читач потiм витлумачив третє [67]. Однак пiдстав для оцiнки всiєї публiцистики Уласа Самчука як «буф-клоунадної» це не дає, особливо коли зважити на роль, яку вiдiгравали газета «Волинь» i її дочiрнi видання («Український хлiбороб», «Орленя», «Бiблiотека антикомунiста», «Театральна бiблiотека») у формуваннi нацiональної самосвiдомостi населення краю протягом 1941-1942 рокiв. Близькими або ж безпосередньо заангажованими в газетi були члени ОУН(м) р. Штуль, О. Телiга, О. Ольжич-Кандиба, М. Капустянський, А. Демо-Довгопiльський, члени ОУН(б) Н. Хасевич, Р. Волошин, представник екзильного уряду УНР отаман Т. Бульба-Боровець, один з органiзаторiв УПА-Пiвнiч Л. Ступницький. Ряди УПА поповнили спiвробiтники редакцiї А. Мисечко, В. Штуль, П. Зiнченко, М. Огородник, Н. Хасевич. За деякими даними Василь Штуль очолював полiтичний провiд збройних формувань ОУН(м), а тодi ОУН(б) на Дубенщинi i Кременеччинi, видавав газету «Повстанець»- друкований орган УПА [73,с. 130-131]. А. Мисечко був у складi УНРА, керованої Т. Бульбою-Боровцем, та, можливо, редагував її друкований орган газету «Оборона України»[73,с. 127-128]. На сьогоднi вiдомо 2 числа цього нелегального часопису (без мiсця видання) - №1 вiд 1 серпня 1943 року i позачергове видання вiд 4 серпня 1943 року. Пропозицiю редагувати «Оборону України» Т. Бульба-Боровець робив спочатку Уласовi Самчуковi, але пiсля вiдмови, написав йому розгнiваного листа («Лист Гаврила Обруча з Полiсся до Уласа Самчука»), де назвав письменника «гадом», «антихристом», «гiтлеровим викидишем», i оголосив про розрив з ним всiляких контактiв [44,с. 331-334]. Даний лист неодноразово використовували радянськi публiцисти для звинувачень Уласа Самчука у спiвробiтництвi з нiмецькою окупацiйною владою [73,с. 128 ]. Коли залишити збоку iнцидент щодо видання «Оборони України», то, думається, не буде перебiльшенням висновок, що видавництво i газета «Волинь» вiдiгравали певний час функцiю своєрiдного iдеологiчного i органiзацiйного штабу українства, якщо не на всiй територiї окупованої України, то на Волинi безперечно, як також були безпосередньо причетнi до дiяльностi УПА та iнших пiдроздiлiв української «партизанки». «Волинь» для збiрки української преси надходило вiд Українського Історичного Кабiнету в Празi [16;Р-280;11; 67]. i журналiста - у подiях 1941-1943 рокiв, iнспiрованих ОУН(м), самоочевидна. Для дослiдження життя i творчостi письменника вона, певною мiрою, навiть самодостатня. «Журналiстична творчiсть Самчука має, без сумнiву, вартiсть для дослiдникiв воєнного та емiграцiйного перiодiв нашого життя, - пише А. Власенко-Бойцун,- вона добре вiддзеркалює проблеми, почавши вiд 1938 року. Ще бiльшу вартiсть має вона для дослiдникiв життя i творчости Уласа Самчука, бо в нiй найвиразнiше вiдбилась iндивiдуальнiсть письменника, i без неї критика його творчости була б неповна i неточна» [9,с. 132]. Неповним i неточним без аналiзу участi в подiях Другої свiтової вiйни представникiв української емiграцiї, об'єднаних, зокрема, навколо КР ПУНу, буде весь перiод новiтньої української iсторiї. Функцiональне дослiдження дiяльностi УРДВ, видавництва та часопису «Волинь» у Рiвному дає можливiсть розкрити завдання i методи їх реалiзацiї, якi ставила перед собою у роки Другої свiтової вiйни ОУН(м). Зокрема, це спроба досягти полiтичного компромiсу з нiмецькою окупацiйною владою у питаннi вiдновлення української державностi, використання пропагандивно-видавничої справи для активiзацiї впливу на нацiональну свiдомiсть українцiв та з метою створення українських владних iнституцiй. Редакторська дiяльнiсть та публiцистика Уласа Самчука зiграли тут особливу роль, як фактор пробудження нацiональної свiдомостi українського населення на територiї райхскомiсарiату «Україна», що, у свою чергу, стало важливою передумовою для початку антинацистського Руху опору на Волинi у 1942-1943 роках. 3. 2 Газета «Волинь» i Т. Осьмачка, О. Телiга, О. Ольжич Значний резонанс в краї мала серiя статей О. Телiги, видрукувана у «Волинi» наприкiнцi 1941 - на початку 1942 рокiв («Перед брамою столицi» [64], «Розсипаються мури» [67], «Братерство в народi» [68], «Прапори духа «[70], «Нарозстiж вiкна!» [70]), де авторка з властивою їй безкомпромiснiстю утверджувала думку про необхiднiсть опори у справi розбудови української держави лише на власнi сили. Ще радикальнiшим був Є. Маланюк у найзначнiшiй своїй «волинськiй» публiкацiї - «Крути (народини нового українця)» [42], де, пiдкресливши, що «без Круг навiть такий акт, як акт 22 сiчня (IV Унiверсал Центральної Ради), був би документом без пiдпису», вiн досить прозоро говорив про необхiднiсть власної мiлiтарної потуги для здобуття державностi. Редакцiя газети «Волинь» пiд орудою У. Самчука мала творчi контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторiнках публiкувалися чи передруковувалися твори Є. Маланюка, О. Телiги, Ю. Горлiс-Горського, Ф. Дудка та iнших. В архiвному фондi «Волинi» зберiгаються надiсланi в Рiвне поезiї Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета i редактор У. Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намiр на деякий час поселитися в Рiвному, оскiльки це мiсто стало на початку вiйни видавничим центром. Як вiдомо, з лiта 1942 року Т. Осьмачка перебував де­який час у Львовi. Видав збiрку поезiй «Сучасникам». Про його гiркi внутрiшнi переживання того перiоду, трагiчнiсть свiтовiдчуття свiдчить ряд вiршiв: «Присвята» («І в дверi стукав i горiв, щоб на нiч упустили»), «Сучасне мiсто»( «лжеязиче»), «Шкура» («мене гонять, мов пса, за пороги»). Саме цей настрiй нонконформiстського блукальця i призвiв до того, що провiнцiйне, здалеку затишне i спокiйне Рiвне, яке мало своє видавництво «Волинь» (керував ним тодi вiдомий львiвський книгар Іван Тиктор), здалося письменнику бажаною пристанню. Це твердження можна вважати переконливим, ознайомившись iз двома листами Т. Осьмачки до редактора рiвненської газети «Волинь» (опублiкованi в мемуарнiй книзi останнього «На конi вороному»). Тодося Осьмачку, який усе життя був людиною з «прямостiйним» характером, видно уже з початкових фраз першого листа, писаного десь у серединi 1942 року. Вони вражають вiдсутнiстю в автора будь-якої дипломатичностi чи делiкатностi: «Шановний пане Самчук! Напевне кожний укр. художник не дивується жадним примхам людського життя i жадним явищам, що ухиляються вiд життьової норми i чи нацiональної, чи природної i т. д. Мiй лист до Вас це таж само ухилення вiд моєї стежки, що я собi виплекав до тiєї мети, яка освiтлює i огрiває мою лiтературну працю...»[15] лiтератур­ним здоровлям вiд недоноскiв мiсцевих поетiв, її затримують з вiдданням до цензури. Навiть поговорюють, що Українське Видавництво купило, щоб я її нiкому не продав, але щоб самим не видати». Згадуючи лiтературний вечiр, на якому вiн «читав 4 пiснi» (з поеми «Поет», назва­ної ним романом), вiдзначає: «... були ляхи i деякi нiмцi. То вони дуже високо поставили цей твiр. Українцi ж виявили себе застуканими несподiвано, — «прiльне у їх язик к гортанi»[15]. Чи то далися взнаки роки переслiдувань у «радянському раю», що проявлялося в повсякчаснiй пiдозрi до майже всiх знайомих, чи то й справдi надзвичайно чутливий Т. Осьмачка сприйняв бiоструми упередженого ставлення до себе як особи i лiтератора, але висновок вiн зробив категоричний: «Це про настрої i атмосферу, що утворилася коло моєї творчостi... i я чув, що тут, хоч би був я з немiрено великим хистом, то брати по перу вживатимуть усiх засобiв, щоб не дати менi руху...»[15]. Отже, у нього з'являється думка про iншу «атмосферу», яка стимулювала б його творчiсть i дала спокiй душi. І вiн питає Уласа Самчука: «Я, коли б до Вас приїхав, знайшов би затишок для закiнчення роману i чи не здох би з голоду, i чи мiг би видати книжки при назвi їх вартостi нацiональної i художньої?» А в другому листi: «Чи у Вас є хоч суха гiлляка для того, щоб учепитися на перших початках?»[15]. Улас Самчук, за його словами, вiдписав Т. Осьмачцi, щоб приїжджав («тут будете почувати себе просторiше, простiше i легше»[43;с. 176]). Але запрошення повернулося в Рiвне... Тим часом книжка «Сучасникам» була надрукована, а його повiсть «Старший боярин» одержала першу нагороду на лiтературному конкурсi у Львовi 1943 року. чия душа повсякчас була переповнена бурями, коротко записав: «Подиву гiдна мiшанина ексцентризму, егоцентризму й примiтивiзму…»[17;с. 87]. в редакцiю вже пiсля того, як Улас Самчук був заарештований нiмцями i звiльнений з редакторства. Вони були надрукованi 30 вересня 1943 року. Оригiналу спогадiв «Косинка» в архiвному фондi газетi та видавництва «Волинь» нема. України. Враження од перебування в Рiвному Телiга стисло i глибоко сформулювала в листi до чоловiка, Мiхайла Телiги: «Отже, Рiвне для мене було такою iдилiчно-гоголiвською вставкою на моїй дорозi до Києва». Вiдразу ж по прибуттю в наше мiсто письменницю захопив вир подiй нацiонально-культурного вiдродження. На той час щойно стала видаватися Самчукова газета «Волинь», гуртувався колектив редакцiї, їй було запропоновано спiвпрацю, й на це Олена радо пристала. Для рiвненської «Волинi» вона написала кiлька публiцистичних статей на гостро актуальнi теми: «Розсипаються мури», «Братерство в народi», «Перед брамою столицi»[68]. А пiзнiше, коли вона була вже у Києвi, «Волинь» видрукувала також есе «Прапори духа»[70], «Нарозстiж вiкна!»[67] Олена Телiга щиро радiла з того, що її праця находить вiдгук у читачiв. Ось як писала вона в листi до чоловiка: «Мої статтi подобаються, менi багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числi є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня. І «получається не зле».[72;с. 76]. Окрiм працi, у Рiвному Телiга мала чимало приємних знайомств, близьке i вдячне коло спiлкування, насамперед iз Уласом Самчуком, з яким мала давнi приятельськi стосунки, та й спiльне членство в ОУН. Були також цiкавi прогулянки мiстом та околицями, вiдвiдини мiського театру, який тодi щойно сформувався i давав першi українськi вистави. Проте Олена Телiга марила Києвом, готувалась до нього, за словами У. Самчука, як наречена до шлюбу. Воєннi подiї не дали змоги одразу ж туди вiд'їхати, а це стало можливим через мiсяць перебування в Рiвному. Таким чином, 22 жовтня Телiга вже у Києвi, i вже береться за дiло, заради якого сюди прибула. Найперше вона прагнула вiдродити лiтературне життя столицi України. Проте майже всi знанi «радянськi» письменники виїхали на Схiд, Довелося наново створювати Спiлку письменникiв, головним активом якої стали молодi талановитi лiтератори, залученi до культурницької працi самою Оленою Телiгою, яка взяла на себе обов'язки керiвника Спiлки. Паралельно Телiга спiвпрацює з київською пiдокупацiйною газетою «Українське слово»: укладає додаток «Лiтература i мистецтво», згодом вона домагається власного спiлчанського видання, i ним стає часопис «Лiтаври». У ньому Олена прагне подати все краще з української лiтератури останнього часу: вона представляє в часописi творчiсть письменникiв емiграцiї, але водночас надає мiсце i лiтературному доробковi недавно репресованих радянських письменникiв — Є. Плужника, Д. Фалькiвського, Г. Косинки та iн. На жаль, видання не устигло розгорнути крила, уже на четвертому номерi воно було заборонене. Не подобалася фашистам така активна дiяльнiсть українських патрiотiв, бо розходилася з їх намiрами щодо України як безправної колонiї рейху. Проте Олена Телiга, хоч добре уявляла собi небезпеку i ризик цiєї працi, наполегливо її продовжувала. Її життя того часу справдi було схожим на шотландськi танцi на мечi, на балансування понад урвищем. Вона була цiлком захоплена культурницькою працею, як згадують сучасники, i зневажала небезпеку, а це вже сприймалося як виклик «усемогутнiм» властям. «Завзята Олена не розумiє слово обережнiсть, воно не для неї створене, її стихiйна щирiсть й простота можуть бути для неї фатальними..,» — з жалем констатує У. Самчук.[43,c. 243] Трагiчний прогноз письменника таки збувся... Уже взимку 1941 року фашисти проводять арешти української iнтелiгенцiї. Гримаси окупацiйної влади ще крутiше i прямолiнiйнiше повторились на початку 1942-го. Так, 7 лютого в Києвi заарештовано понад 200 осiб, серед них дiячi ОУН. Це вже був надто виразний знак, щоб продовжувати працю на легальному становищi. Друзi попереджували Олену, радили їй негайно покинути мiсто. Вiдповiдь була категоричною i безкомпромiсною: «Я з Києва вдруге не поїду». Голгофа її героїчної смертi розпочалася 9 лютого. Цього дня Олена призначила чергове засiдання у Спiлцi письменникiв. Друзi знову перестерiгають поетесу. Але вона залишається «кременем»: «На мене вже чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Адже їх заарештують. Я не можу тiкати, бо ж хтось мiг би сказати, що в небезпецi лишила тих, кому говорила про невгнутiсть, патрiотизм i жертвеннiсть. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене, коли загину, то знайте, що свiй обов'язок виконала до кiнця»[43,с. 244-45]. Цi слова навряд чи потребують коментарiв, настiльки ясно i виразно у них сама сутнiсть характеру, волi, єдностi слова i дiла Олени проступає… Оце й усе, що достеменно знаємо про її останнi днi. Інше — вже напiвлегендарне. Так, оповiдають, що Олена Телiга залишила па тюремнiй стiнi передсмертний напис. Кажуть, пiд час допитiв її стiйкiсть i мужнiсть вражала навiть катiв. Один iз гестапiвських офiцерiв говорив, що не зустрiчав мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця красива жiнка. Життєвий шлях поетеси обiрвався у фатальному Бабиному Яру 21 лютого. А ще вона не була апологетом дешевого, скандально-декоративного «вiдродження». О. Телiга проникливе спостерiгала нацiональний рух, давала йому глибокi, мудрi оцiнки. Як злободенно для нас, сучасних, звучать її слова з нарису «Прапори духа»: «Найлегше можна дiстатися на тi новi дороги, якi найближче лежать до старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввiйти вiдразу, зi всiма старими речами, лише помiченими новими, жовтоблакитними нитками... Але тим шляхом ми дiйдемо туди ж, звiдки вийшли. Треба за всяку цiну обминати тi широкi, розкритi дверi i шукати правдивої великої брами, над якою вiють непiдробленi, неперелицьованi прапори нашого духа i яка веде на широкий шлях вiдродження нашої нацiї»[64]. Чи не про косметичнi змiни молодої Української держави, чи не про перефарбованих на патрiотiв учорашнiх комактивiстiв, чи не про бiльшовицькi методи «побудови» держави подумаємо сьогоднi, читаючи цi слова? садiв, квiтникiв. Селяни Волинi постiйно в єдностi з природою, вони закоханi в дерева, кущi, трави. З публiкацiї «Село, де серце вiдпочине» дiзнаємося, що подорож письменника до Сергiївки, Посягви спонукали його щиро й вiдкрито висповiдатися: «Належу до тих, що нiколи не були насиченi селом. Належу до тих, що де б вони не були — у Берлiнi, Парижi, Римi — скрiзь i завжди так чи iнакше згадали про наше село»[7]. З позицiй європейця Улас Самчук залюблено подивовується отими рiдними хатками, святковими образами з свiжими квiтами. Вiн гордиться традицiями, за якими господиня у звичайну недiлю заквiтчує хату рожами, жасмiном, зеленими галузками дуба, липи, клену. Трагiчна доля у багатьох журналiстiв та спiвробiтникiв «Волинi». У Києвi фашисти розстрiляли Олену Телiгу; у Дерманi - Антона Кучерука; у Рiвному-Анатоля Демо-Довгопiльського, Леонiда Маслова, Харитю Кононенко; у концтаборi Саксенгаузен - Олега Ольжича. У липнi 1943 року есесiвцi прямо у примiщеннi редакцiї вбили завiдувача господарством Протаса Тимощука, арештували директора видавництва Івана Тиктора. У лавах УПА загинули Василь Штуль, Андрiй Мисечко. Жертвою червоних партизанiв-чекiстiв став письменник Вiталiй Юрченко. 4 березня 1952 року, щоб не здатися живим у руки енкаведистам, у бункерi бiля села Сухiвцi. неподалiк Рiвного, вiд власної кулi загинув Нiл Хасевич. Часопис «Волинь» перестав iснувати на початку сiчня 1944 року. Довелося визначному письменнику свiту Уласу Самчуку прожити нелегкi й гiркi часи у таборi «Дi-Пi»(перемiщенi особи) в Нiмеччинi, звiдки вiн переїхав до Канади. Канадський перiод творчостi письменника був надзвичайно плiдним. де написано назву першої книжки трилогiї «Волинь» «Куди тече та рiчка». ВИСНОВКИ -Феномен «Волинi» 1941-1942 рокiв можна означити поняттям, вiдомим у науковiй лiтературi як «преса керуюча». Видавництво «Волинь» у Рiвному займалось де-факто органiзацiєю української господарки, пiдприємництва, шкiльництва, культурних справ, судiвництва, вирiшенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло вiдображення у поєднаннi Уласом Самчуком обов'язкiв головного редактора «Волинi» з головуванням i членством в рядi iнших полiтичних, культурних, громадських комiтетiв та органiзацiй (товариство «Сiльський господар», «Просвiта»). Публiкацiї у «Волинi» часто розглядались як iнструкцiї чи директиви у їх дiяльностi. -Газета з одного боку, органiзацiйно творила iнфраструктуру громадсько-полiтичних, культурних українських iнституцiй, з iншого боку, вона стала iдеологiчним речником населення краю. Функцiя «преси керуючої» була зумовлена тактичною настановою ОУН(м) щодо «широко закроєної акцiї пропаганди», як пiдстави «українiзацiї» полiтичного режиму. Ця специфiка дiяльностi «мельникiвської» ОУН, завдяки наявностi плеяди талановитих лiтераторiв-публiцистiв - О. Ольжича-Кандиби, У. Самчука, І. Рогача, О. Телiги та iн. - мала своїм прямим наслiдком успiхи нацiональної пропаганди на теренах рейхскомiсарiату «Україна», i в першу чергу - на Волинi. Державотворча потенцiя пробудженої нацiональної стихiї не була, однак, переведена у конкретнi органiзацiйнi рамки нацiональних владних iнституцiй, на завадi чому стали реалiї нiмецького окупацiйного режиму. -Редакцiя газети «Волинь» пiд орудою У. Самчука мала творчi контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторiнках публiкувалися чи передруковувалися твори Є. Маланюка, О. Телiги, Ю. Горлiс-Горського, Ф. Дудка та iнших. В архiвному фондi «Волинi» зберiгаються надiсланi в Рiвне поезiї Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета i редактор У. Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намiр на деякий час поселитися в Рiвному, оскiльки це мiсто стало на початку вiйни видавничим центром. Пiдсумовуючи питання про особливостi висвiтлення часописом нацiональних проблем українцiв, можемо стверджувати, що «Волинь», незважаючи на вiдносну колаборацiйнiсть та вимушену лояльнiсть до нiмецької влади, в мiру можливостi вiдстоювала українськi iнтереси. Попри всi заборони та цензуру, спiвробiтники часопису, репрезентуючи думку частини української iнтелiгенцiї, захищали на сторiнках газети українську державницьку iдею, концентруючи увагу як суспiльства, так i окупацiйної влади на культурних надбаннях та iсторичних традицiях українського народу, «Волинь» доводила необхiднiсть державностi української нацiї, яка стояла в одному ряду з iншими європейськими народами. 2. Б. П. Сян // Волинь. - 1941. - ч. 1. - 1 вересня. 3. Баранський О. Побратим Уласа Самчука:[Про засновника, видавця часопису «Волинь» Івана Тиктора ] // Волинь. - 1995. - №7. - С5. 4. Бухало Г. Улас Самчук //Сiм днiв. -2002. - 9 серпня (№40). 5. Вимоги твердого часу // Волинь. - 1941. - ч. 8. - 19 жовтня; Українське слово. — 1941. - ч. 3. - 21 листопада. 8. Вiдповiдi // Волинь. - 1941. - ч. 25. - 18 грудня. 10. Волинськi дороги Уласа Самчука: Збiрник/ Упоряд. Я. О. Полiщук. - Рiвне: Азалiя, 1993. - 108с. 11. Воробйов А. Психологiзм гуманiстичного потенцiалу громадсько-полiтичного часопису «Волинь»//Збiрник наукових праць спiвробiтникiв, докторантiв, аспiрантiв та студентiв. – Рiвне: РДГУ, 2004. -С. 9-15. 12. Героїзм наших днiв // Волинь. - 1941. - ч. 24. - 14 грудня. друга цифра – номер фонду «Матерiали видавництва «Волинь» в Ровно» в ДАРО; третя цифра – номер опису; четверта цифра – номер справи; п’ята i наступнi цифри – номери аркушiв. 17. Жив’юк А. Мiж Сциллою полiтики i Харибдою творчостi: громадсько-полiтичний портрет Уласа Самчука. - Рiвне: «Лiста-М», 2004. 184с. 18. Жив’юк А. Лiтературно-публiцистична дiяльнiсть // Дiалог. - 1995. -№7. -С. 5. 19. Жив’юк А. У. Самчук (Спроба громадсько-полiтичного портрета)//Улас Самчук: До 90-рiччя вiд дня народження письменника. - Рiвне. -1994. - С. 3-27. 20. Жив’юк А. У. Самчук i газета «Волинь» (1941-1943рр.)// Актуальнi проблеми вiтчизняної та всесвiтньої iсторiї: Науковi записки РДГУ. - 2000. -Вип. 1. -С. 144-152. "Марiя") // Волинь. - 1941. - ч. 5. 28 вересня; Українське слово. — 1941. - ч. 27. - 10 жовтня. 24. Київ // Волинь. - 1941. - ч. 4-а. - 21 вересня. 26. Молодь // Волинь. - 1942. - ч. 3. - 11 сiчня. 28. П. Б. Антонич // Волинь. - 1943. - ч. 23. - 25 березня. 29. П. Б. Країна Сходячого Сонця // Волинь. - 1942. - ч. 21. - 15 березня. 30. П. Б. Крiзь бурю й снiг (репортаж з поїздки до Києва) // Волинь. –1941. -ч. 20-27. -30 листопада-25грудня; Нова доба (Берлiн). - 1942. -ч. 1. - 4 сiчня. 31. П. Б. Настрої i завдання // Волинь. - 1942. — ч. 5. - 18 сiчня. 33. Пiнчук С. Улас Самчук // Слово i час. -1995. - №2. -С. 11-17. 34. Самчук Улас. 22 сiчня // Волинь. - 1942. - ч. 6. - 22 сiчня. 35. Самчук Улас. Адольф Гiтлер // Волинь. - 1941. - ч. 3. - 14 вересня. 36. Самчук Улас. Бiльше iнiцiятиви // Волинь. - 1941. - ч. 6. - 5 жовтня. 37. Самчук Улас. Видержати // Волинь. - 1941. - ч. 27. - 25 грудня. 39. Самчук Улас. Європа й ми // Волинь. - 1941. - ч. 2. - 7 вересня. 40. Самчук Улас З Новим Роком! // Волинь. - 1942. - ч. 1. - 1 сiчня. 41. Самчук Улас. За мужню дiйснiсть // Волинь (Рiвне). - 1941. - ч. 1. - 1 вересня. 42. Самчук Улас. Крути // Волинь. - 1942. - ч. 7. - 25 сiчня; Українське слово (Київ-Львiв-Париж). - 1992. -ч. 3. - 6 лютого; Гомiн (Тернопiль). - 1992. - №6. - березень. 44. Самчук Улас. На конi вороному: спомини i враження. – Видання друге. – Вiннiпег: Видання товариства «Волинь», 1990. – 360с. 45. Самчук Улас. Нарiд чи чернь? // Українське слово. - 1941. - ч. 53. - 9 листопада; Волинь. - 1993. – ч. 12. - 19 лютого; Просвiта (Львiв). - 1993. - червень. 47. Самчук Улас. Нiпон // Волинь. - 1941. - ч. 25. - 18 грудня. 48. Самчук Улас. Пiднятий меч // Волинь. - 1941. - ч. 19. - 27 листопада. 49. Самчук Улас. Рiвновага // Волинь. - 1941. - ч. 9. - 23 жовтня. 50. Самчук Улас. Свiдомого жити // Українське слово. - 1941. - ч. 46. - 1 листопада; Волинь. - 1941. - ч. 16. - 16 листопада. 51. Самчук Улас. Слово i чин // Волинь. - 1942. – ч. 11(39). - 8 лютого. 52. Самчук Улас. Сталiновi "Рrо mеmоriа" // Волинь. - 1942. - ч. 18. - 5 березня. 1942. - ч. 31, 35, 40; Нашi вiстi (Любомль). -1942. - ч. 29. 55. Самчук Улас. У свiтi упадку та руїни // Волинь. - 1942. - н. 68-74, 76-79. - 2 вересня - 11 жовтня; Костопiльськi вiстi. - 1942. - 4. 39-43, 46, 48. - 4 жовтня - 13 грудня; Голос Сарненщини. - 1942. - ч. 36, 38. - 20 вересня, 4 жовтня; Пiнська газета. - 1942. – ч. 10, 21. - 10 вересня. 56. Самчук Улас. Шевченко // Волинь. - 1942. - ч. 19. - 8 березня. 57. Самчук Улас. Ясно i виразно // Волинь. – 1941. – Ч. 11- 1 вересня. 59. Слово письменника // Волинь. - 1942. — ч. 2. - 7 сiчня. 60. У. С. Вiйна // Волинь. - 1941. - ч. 18. - 23 листопада. 62. У. С. Епоха i люди // Волинь. - 1942. - ч. 16. - 26 лютого. 63. У. С. Завойовуймо мiста // Волинь. - 1941. - ч. 1. - 1 вересня. 64. У. С. Людина в окулярах // Волинь. - 1942. - ч. 44. - 11 червня. 65. У. С. Надiї Черчiля // Волинь. - 1942. - 4. 14. - 19 лютого. 66. У. С. Перед найбiльшим вирiшенням // Волинь. - 1941. — ч. 7. - 12 жовтня. 67. У. С. Поїздка через май // Волинь. - 1942. - ч. 42. - 4 червня; Нове життя (Здолбунiв). - 1992. - №46. - 13 червня. 68. У. С. Поля i танки // Волинь. - 1942. - ч. 47. - 21 червня. 69. У. С. Через ту бандуру // Волинь. - 1942. - ч. 47. - 21 червня. 70. У. С. Чирський // Волинь. - 1942. - ч. 40. - 28 травня. 71. Увага - гачок! // Українське слово. - 1939. - №32. - 27 серпня; Пробоєм (Прага). - 1939. - №10. - 5 вересня. - С. 84-85. 73. Шевельов Ю. Спроби дружнiх портретiв: У. Самчук iз-над Флеготону// Сучаснiсть. – 2000. - Ч. 5. – С. 126- 131. 74. Шевчук В. Улас Самчук та його Волинська сага // УМЛШ. -1992. - №10. – С. 30-39; №11-12. – С. 30-33.