Професiйне зростання журналiста. Чинники, якi сприяють вдосконаленню журналiстських навичок
Мiнiстерство освiти i науки України
Інститут мiжнародних вiдносин
РЕФЕРАТ
Професiйне зростання журналiста, чинники, якi сприяють вдосконаленню журналiстських навичок
Виконала
групи ЖУ 111
Керiвник
Кривошия Георгiй Петрович
Київ 2009
Змiст
1. 1Журналiстика як освiта
1. 2 Журналiстська стратегiя
1. 3 Журналiстика як суспiльне явище
Список використаних джерел
1. Професiя «Журналiст»
1. 1 Журналiстика як освiта
Журналiстика - це насамперед iнтелектуально потужний, нацiонально свiдомий, психiчно здоровий, прогресивно налаштований корпус журналiстiв. Стан сучасної журналiстики визначається позицiєю журналiста, його ставленням до професiї, розумiнням своєї суспiльної ролi й мiсiї.
непряму, опосередковану навчанням i здiбнiстю майбутнього фахiвця до навчання. Але якщо вiдповiдальнiсть педагогiв за своїх вихованцiв можна пом'якшити за рахунок впливу на виховання зовнiшнiх чинникiв, то до рiвня освiти не повинно бути нiяких поступок: освiта завжди має прагнути до вiдображення на рiвнi свого змiсту реального стану речей в галузi.
Не такi вже й давнi радянськi часи забезпечували журналiстськiй освiтi певну стабiльнiсть i визначенiсть, нехай i заангажовану комунiстичною iдеологiєю. Бiйцiв iдеологiчного фронту, як прийнято було говорити, готували журфаки. Образ бiйця був чiтко окреслений.
Свобода, що вiдкрилася кожному з нас, для нас усiх нечувана, п'янка свобода, у незалежнiй нашiй державi зруйнувала образ того бiйця, поставила нас перед фактом вибору нового образу з-помiж десяткiв можливих, дала право бачити журналiста таким, яким вiн уявляється кожному з нас або яким вiн уявляється самому ж журналiстовi.
Другою ознакою свободи було руйнування, здавалось, непорушної монополiї на пiдготовку журналiстiв у Києвi та Львовi. Сьогоднi це вже система десь iз 16 навчальних закладiв. Охочi готувати журналiстiв стоять у черзi.
Не будемо аналiзувати мотивiв вiдкриття нових вiддiлень чи факультетiв журналiстики, вони рiзнi, зауважимо лише, що цi мотиви часом мають комерцiйний та амбiцiйний характер. Звернiмо увагу на iнше - на втрату змiстових критерiїв для вiдкриття напряму "журналiстика". Ця втрата має об'єктивну причину, яка криється у невизначеностi сучасної української журналiстики щодо змiсту й сенсу свого буття в суспiльствi. Нi серед журналiстiв-практикiв, нi серед журналiстикознавцiв немає згоди щодо дефiнiцiї журналiстики та журналiста.
розвитку, як функцiя вiд аргументiв. Ось чому в рiзнi iсторичнi перiоди, навiть у рiзнi короткi промiжки соцiального часу, визначення журналiстики й журналiста може мiнятися або в поняттях журналiстики й журналiста можуть актуалiзуватися рiзнi їхнi атрибути. Так, те, що журналiстика в радянський час була "колективним органiзатором i пропагандистом", цiлком вiдповiдало часовi й призначенню журналiстики. У наш час цi атрибути поняття деактуалiзувалися. По-перше, за ними закрiпилася чiтка асоцiацiя з поняттям комунiстичної iдеологiї, її ролi. По-друге, нове українське суспiльство вимагає вiд журналiстики iнших пiдходiв до суспiльного життя, iнших акцентiв у роботi журналiста. Але деактуалiзацiя атрибутiв поняття зовсiм не означає, що зникли й самi ознаки явища, якi були вiдображенi в поняттi.
кадрiв. Такою тенденцiєю є примiтивiзацiя журналiстської працi, легковажне ставлення до неї. Якщо вважати, що журналiст - це лише iнформатор, передавач фактiв, така собi водостiчна труба, через яку хтось для чогось переливає воду, то й справдi - пiдготовка журналiста може здiйснюватися за рiк-два, а то й без навчання, а лише способом споглядання за журналiстом-майстром, як учень споглядає за чоботарем. Якщо ж вважати, що журналiст формує громадську думку, веде iнформацiйну полiтику, впливає на суспiльство, допомагає людям приймати рiшення, то певно що вимоги до особи журналiста мають бути високими, бо не можна вiддавати в руки не достатньо освiченим iнформацiйний простiр держави. І тут п'ятирiчної унiверситетської освiти ще й замало!
Для з'ясування методологiчних засад журналiстської освiти необхiдно виходити з фiлософiї журналiстської дiяльностi, з аналiзу категорiального апарату цiєї сфери.
Журналiстська робота як вид суспiльної дiяльностi повинна мати свою стратегiю й тактику.
Пiд журналiстською тактикою слiд розумiти науку про пiдготовку, органiзацiю й проведення процесу масового спiлкування, пiдпорядкованого стратегiї. Це сукупнiсть методiв, шляхiв, засобiв, форм спiлкування, що найбiльше вiдповiдають умовам комунiкацiї у даний момент i забезпечують стратегiчний успiх. У вузькому значеннi - це прийоми, засоби досягнення комунiкативної мети, лiнiя поведiнки журналiста. Так, формування громадської думки може вiдбуватися порiзному: вiдкрито, через словесне вираження у текстi необхiдностi щось робити й приховано, латентно через добiр фактiв, без коментарiв. Стратегiчно буде досягнуто одну й ту саму мету, але рiзними шляхами й засобами. Прихований шлях бiльш зручний, бо вiн явно не викликає психологiчного опору й протидiї серед читачiв, глядачiв, слухачiв. Цей шлях часто використовує й сучасна журналiстика.
1. 2
Журналiстська стратегiя
Журналiстська стратегiя - це найважливiша частина журналiстської майстерностi. Вона включає теорiю й практику масової комунiкацiї, масового iнформування, визначає спрямування журналiстської дiяльностi, її сенс. Журналiстська стратегiя повинна випливати з суспiльної природи масового спiлкування й масової iнформацiї. Журналiстика перестане бути журналiстикою чи набуде спотворених форм, якщо в основу стратегiї своєї працi журналiсти покладуть невластивi природi комунiкацiї принципи й закони, якими б "iдеологiчно доречними" на певний час цi закони й принципи не були. Так, з погляду природи комунiкацiї, комунiкант (той, хто говорить) завжди впливає на комунiката (того, хто слухає), бо метою комунiканта завжди є певна емоцiйновольова, iнтелектуальна чи фiзична реакцiя комунiката. Якщо реакцiї немає, то вважається, що процес спiлкування не вiдбувся. Враховуючи природу комунiкацiї, ми повиннi визнати, - хочемо того чи нi! - що спiлкування через будь-якi засоби комунiкацiї завжди пов'язане з впливом на аудиторiю. І незалежно вiд того, в якому виглядi це спiлкування вiдбувається: чи у виглядi iнформування, чи коментування, що є виявом роздумiв, мiркувань, чи заклику, який є вираженням емоцiйно-вольової сфери мовця.
"iнформування". Його протиставляють насамперед пропагандi та агiтацiї. Це протиставлення саме по собi є некоректним. Це все одно що протиставити розмову по телефону - розмовi у виробничiй сферi. Одне iншого не виключає, не заперечує й не доповнює. Інформування є видом комунiкацiї, формою комунiкативного впливу; пропаганда ж, агiтацiя, виховання, розваги є сферами суспiльного впливу, де комунiкацiя займає визначальне, але окреме мiсце. Передана iнформацiя, навiть без коментарiв, нейтральна, може бути використана i як засiб поширення iдей, переконання, спонукання, тобто як засiб пропаганди та агiтацiї; i як приклад для вихованцiв, i як засiб формування громадської думки. Якщо в новинах прозвучить факт, що в Українi вирощено урожай найбiльший за останнi 100 рокiв, то вже сам факт виконає й пропагандистську й агiтацiйну функцiю.
Докторант Інституту журналiстики В. М. Владимиров влучно сказав з цього приводу в статтi "Мiсiя журналiстики: у порядку постановки питання", надрукованiй у другому томi "Наукових записок Інституту журналiстики":
"Уявiмо собi редакцiю газети в ролi обслуги гармати. Артилеристи вправно заряджають, наводять, стрiляють - i снаряди у громовi пострiлу вилiтають з каналу ствола в бiк цiлi. Нiбито все гаразд. Але хiба головне завдання артилеристiв - стрiляти? Їхня мiсiя - вражати цiлi, саме для цього вони iснують в армiях усього свiту i цим вiдрiзняються вiд фахiвцiв салютiв та феєрверкiв.
"iнформування" - це наше комунiкативне посилання, вилiт соцiально значущої iнформацiї по наших технiчних каналах у бiк аудиторiї.
А що ж вiдбувається там, на протилежному боцi, так би мовити, траєкторiї факту?
Просто iнформувати суспiльство чи просто встановлювати комунiкативний зв`язок - цього занадто мало для преси… Що ж до преси соцiально вiдповiдальної моделi - то стосовно неї термiн "iнформувати" вступає в непримиренну суперечнiсть з iншим - "нести вiдповiдальнiсть" [1].
Органiзовуючи навчальний процес журналiстiв так, що акцент робиться виключно на технологiї передачi iнформацiї, без уваги до наслiдкiв iнформування, коли журналiста не вчать журналiстської етики, вiдповiдальностi за слово, ми таким чином пiдкладаємо вибухiвку пiд себе ж, бо журналiст без царя в головi, безвiдповiдальний журналiст - це Чорнобиль у соцiальному вимiрi.
Один викладач сказав першокурсникам: до Нового року я з вас виб'ю мораль i етику. Робиться в освiтi глобальна помилка, спричинена особливими методологiчними й теоретичними пiдходами до журналiстики. Виховання журналiста тiльки на технологiї iнформування без урахування соцiально-психологiчних, морально-етичних, правових засад застосування цих технологiй веде до пiдготовки роботiв-кiлерiв. Доречно тут буде процитувати з газети "Киевский телеграф" слова керiвника iнформацiйно-аналiтичної служби "Интера" Олексiя Мустафiна: "Телебачення… набагато серйознiше впливає на розум громадян, нiж iншi засоби масової iнформацiї, вiдповiдно й несе бiльшу вiдповiдальнiсть" [2].
Журналiстська освiта, як i будь-яка iнша, не може нормально iснувати, якщо вiдсутня модель iдеального фахiвця, або iдеальна модель журналiста, яка є критерiєм оцiнювання спецiалiста.
Враховуючи залежнiсть журналiстики вiд суспiльного розвитку, ми зможемо вибудувати iдеальну модель журналiста лише в контекстi iдеального суспiльства. Таким суспiльством може бути держава з високорозвиненою демократiєю, з гарантiями на всi свободи, з iдеальним законодавством, що забезпечує цi свободи й права, з людьми, якi дотримуються правил спiвжиття, найгуманнiших принципiв духовного буття, з людьми, якi є патрiотами, мають iсторичну пам'ять, окриленi нацiональною iдеєю тощо. Журналiст у такому суспiльствi - це об'єктивний i незалежний спостерiгач, який має достатньо iнтелекту для неупередженого й глибокого аналiзу фактiв, який спроможний передати проаналiзованi факти у виглядi осмисленого повiдомлення й досягнути запланованого результату комунiкацiї. Його соцiально-полiтичний портрет не контрастує з тим соцiально-полiтичним фоном, що створюється людьми, бо журналiст такий самий, як i всi люди в iдеальнiй державi. У такому суспiльствi соцiальний портрет журналiста не є актуальним, бо в iдеальному суспiльствi всi вихованi, чемнi, розумнi й т. д. На перший план виходить професiйний портрет журналiста.
Але ми розумiємо, що реальне життя не таке романтичне. Тому готувати журналiстiв треба до справжнього життя, з корекцiєю на реальнi соцiально-економiчнi й соцiально-полiтичнi умови, не забуваючи при цьому про суспiльнi iдеали.
Сучасна українська журналiстська освiта переживає найкращi часи в тому розумiннi, що йде активний пошук iстини, що освiта не залишається консервативною, а перебуває на шляху тих же пошукiв, що й сама журналiстика та наука про неї.
1. 3 Журналiстика – суспiльне явище
Журналiстика завжди включена в систему масової комунiкацiї й поза нею не iснує. Не треба силувати журналiстику й вилучати з неї те, що в неї має бути.
Журналiст не психiчно хворий, який просто говорить у вагонi електрички. Журналiстика в суспiльствi для чогось iснує, тобто вона має сенс. А якщо так, то журналiстика має призначення, що залежить вiд соцiально-полiтичних умов, системи цiнностей, культури тощо.
а суспiльство впливає на журналiстику. Бо то є природа спiлкування.
способами вiдтворення дiйсностi, як розмаїте й саме життя. Тому прагнення людства зробити журналiста за образом i подобою терпить крах. Визначення журналiста й журналiстики в кожен iсторичний момент набуває вiдповiдного моментовi полiтичного й iдеологiчного зафарбування, через що журналiстику (особливо в радянськi часи!) й вважали iдеологiчною справою.
Журналiстика буде такою й не iншою, яким є час! Не треба забувати: наш день таким, яким вiн є, зробили не журналiсти; їм дали можливiсть певнi соцiальнi сили й обставини наблизити й увiковiчнити цей день. Не можна недооцiнювати, але не треба й переоцiнювати роль журналiстiв у суспiльствi, журналiсти, як i всi iншi люди, творять життя й формують суспiльство у межах i за законами суспiльного розвитку, згiдно з принципами iснування суспiльства як органiзму.
Спокусою є вважати себе Богом, але це грiх. Журналiст, який заявляє, що вiн абсолютно незалежний нi вiд кого i, як Всевишнiй, споглядає за грiшними та пише про них, - такий журналiст впадає у великий грiх. Бо вiн бреше! Бо заявляє про те, чого реально бути не може.
ти потрапляєш у залежнiсть вiд Б. Такий закон суспiльного буття.
Це треба пам'ятати й враховувати, а не займатися побудовою комунiкологiчно "неживих" моделей. Бо якщо не враховувати цей зв'язок, тодi журналiстика й комунiкацiя стає непрогнозованою стихiєю. Природу не обдурити. Вплив все одно буде, тiльки вiн буде неконтрольованим i безвiдповiдальним. Це не є закликом до жорсткого контролю за iнформацiєю й до цензури. Нi в якому разi. Це є закликом до вiдповiдальностi журналiста за своє слово.
Процес спiлкування не варто усiкати; штучно можна журналiста як комунiкатора обмежити й дозволити чинити йому тiльки так i тiльки на певних етапах процесу комунiкацiї. Але це означає пiти проти людської природи журналiста. Як себе поведе журналiст на рiзних етапах спiлкування - залежить вiд його виховання й культури. Його поведiнка - це, до речi, його свобода совiстi й свобода вибору.
Тут ми пiдходимо до того моменту, коли треба чiтко визначитися:
(1) або ми розглядаємо журналiста як професiонала й включаємо у поняття професiоналiзму всю гаму почуттiв журналiста, усi його соцiально-полiтичнi характеристики;
Журналiст причетний до полiтики. Його завдання - давати факти, що стосуються полiтичного життя в країнi, навiть пропонувати полiтичнi рiшення, але не приймати їх. Мiсiя журналiстики полягає у створеннi iнформацiйного поля та iнформацiйного забезпечення для прийняття рiшень. Але рiшення приймають фахiвцi, а не журналiсти.
то жоден унiверситет її не зробить iншою.
І справдi, це так. Адже ми не готуємо правдолюбцiв, незалежних, порядних. Поставити на потiк "педагогiчного виробництва", скажiмо, чесних i сказати, що до нас приходять нечеснi або не дуже чеснi, а ми за п'ять рокiв робимо з них чесних i за це даємо диплом, - це перебiльшення.
Розглядаючи журналiста в суспiльнiй комунiкативнiй системi, треба розрiзняти його професiйний i соцiальний портрети. Перший - у сферi навчання, другий - у сферi виховання. Звичайно, ми повиннi виховувати. Але виховання - процес постiйний i нескiнченний, його не можна вкласти в рамки бакалаврату чи магiстратури. Поряднiсть, чеснiсть, об'єктивнiсть, правдивiсть - речi особистiсного плану, якi повиннi бути у кожної людини, а не тiльки журналiста. Хто скаже, що вчитель, лiкар i т. д. повиннi бути iншими? Тому соцiально-психологiчнi характеристики - не є складниками професiограми. Їх треба брати до уваги тою мiрою, якою вони забезпечують справдi професiйнi якостi. Наприклад, володiння знаннями про те, як брати iнформацiю, i володiння способами, методами її взяття передбачає те, що порядна людина буде це робити порядними методами. Але поряднiсть сама по собi - це не професiя.
Ми говоримо про те, що формуємо полiтично незалежних i незаангажованих журналiстiв. Це, до речi, знову полiтичне гасло. Патрiотизм, космополiтизм, любов чи байдужiсть до ближнього - все це речi, якi стосуються соцiально-психологiчного портрета фахiвця. І це дається не тiльки навчанням, це дається вихованням, до того ж вихованням вiд сiм'ї аж до макросоцiуму. І казати, що ми за чотири роки успiшно формуємо незалежних журналiстiв, тобто позбавляємо їх, як людей, громадянської позицiї, полiтичних поглядiв, вiдрiзуючи вiд українця любов до України, а вiд жителя США любов до США, - це багато на себе брати. Полiтична культура саме й включає систему соцiальних, етичних, морально-психологiчних цiнностей, де є мiсце й патрiотизму, "заангажованостi" певними поглядами на соцiальну дiйснiсть. І позбавити журналiста полiтичної культури, того, що дала йому його соцiальна природа, нiхто не має права. Ми ж не фашисти i не диктатори. У демократичному свiтi якраз i має бути розмаїття полiтичних поглядiв. Тому полiтична незалежнiсть чи залежнiсть як категорiя не повинна бути складником професiограми спецiалiста. Це iнший рiвень оцiнки людини.
Незалежнiсть i опозицiйнiсть вiд та до влади. Добре, коли влада погана, це виправдовує таку незалежнiсть та опозицiйнiсть. А якщо влада гарна, думає про державу, її людей, а ми формуємо незалежних вiд влади i критично до неї налаштованих журналiстiв. Як тут бути? Завжди в опозицiї, навiть якщо не треба бути в опозицiї. Це вже крайнощi. А якщо гарної влади не може бути?! Тодi боротьба за соцiальну справедливiсть, порядок, краще життя у державi нiколи не приведе до позитивного результату. Крах соцiуму. Виходить, що журналiстiв треба постiйно готувати до боротьби за те, чого нiколи не буде досягнуто. Та рiч не в опозицiйностi, а в здоровому глуздi, у критичностi поглядiв, в умiннi розумно й глибоко зiставляти та аналiзувати факти.
Погляньте на визначення журналiста у радянськi часи. Маємо ототожнення журналiзму й публiцистичностi. У радянський час цi речi не розрiзнялися, бо їх не треба було розрiзняти. Публiцист - це не професiя, це соцiальний статус людини, це вмiння перейматися соцiальними проблемами i говорити вiд iменi великих соцiальних груп до народу. Публiциста не готують, його виховують. Тому для образу публiциста такими важливими є соцiальнi характеристики на зразок "правдолюбство, вiдданiсть...". Сукупнiсть цих характеристик дає змогу називати публiцистом будь-кого: лiкаря, учителя, iнженера, робiтника, домогосподарку. Публiцистовi завжди властиве творче начало, яке переважає над виробничим, професiйним, технологiчним, "поставленим на потiк".
мовець за своїм вихованням досяг рiвня публiциста, але це не означає, що всi професiонали такими є.
Журналiсти належать до професiйних мовцiв. Журналiстика - це професiя. Публiцист - це журналiст у соцiальному вимiрi. Публiцист - це чiтка полiтична позицiя, яскраво виявлена iдейна основа, це пристрасть у боротьбi за свої погляди, що виражають погляди певного мiкросоцiуму.
Якщо ми вiддiляємо журналiстику вiд публiцистики на тiй пiдставi, що публiцистика - це творчiсть душi, це соцiально заданий полiт думки, то журналiстицi ми залишаємо професiйну основу, тобто рiвень знань, умiнь та навичок, необхiдних для сфери iнформацiйного виробництва, для володiння технологiєю цього виробництва. А це зобов'язує нас роздiлити сферу виробничого й соцiального у пiдготовцi фахiвцiв та не пiдмiняти одне iншим. Це зобов'язує нас зробити професiограму журналiста i включити в неї те, що лежить поза сферою соцiального виховання, у виробничiй сферi. Бо сфера виховання не зможе бути диференцiюючою, оскiльки позитивнi результати виховання треба було б включити в усi професiї. Погано вихованi не потрiбнi на жодному виробництвi.
в недосконалому суспiльствi, в якому ми й живемо. І поки в такому суспiльствi житимемо, доти це питання буде актуальним. Необхiдно говорити про професiйне виховання, бо професiоналiзм реалiзується в конкретних соцiальних умовах, тим бiльше, коли мова йде про сферу спiлкування, яка за своєю природою соцiально залежна. Професiйне виховання - це питання професiйної самореалiзацiї всупереч соцiальному тисковi, недосконалостi суспiльної системи. Це питання професiйного самовиживання.
Проте за результати виховання, на жаль, дипломи не дають. Диплом спецiалiста дають за опанований фах, за тi знання, умiння й навички, якими має володiти фахiвець, незалежно вiд його полiтичних поглядiв та уподобань.
Висновки
Перше. Десять рокiв незалежностi не дали i не могли дати рiзкого перевороту в суспiльнiй думцi. До основ демократiї i до її невiд'ємної частини — преси слiд було звикнути як до модельного взуття, що його провiнцiйний обиватель взув замiсть патрiархальних постолiв.
Нове взуття, звiсно, спершу муляє i навiть заважає селянину, та без нього не пускають до європейської зали. Тому поява репортерiв, як вiддзеркалення змiн у засобах масової iнформацiї, сприймалася ще п’ять рокiв тому, як екзотика.
Лише зараз на самому початку третього тисячолiття обиватель України став сприймати репортера не як мiфологiчний образ сiнематографа Антонiонi чи Олiвера Стоуна, а як явище повсякденного життя. Слово "репортер" стало повсякденним на телебаченнi України.
Друге. Пiдтвердився той невтiшний для багатьох факт, що журналiстами народжуються, а не стають у ходi тривалої професiйної пiдготовки.
Третє. Журналiсти, що мають набiр психофiзiологiчних характеристик (вмiння миттєво орiєнтуватися в навколишнiх умовах; азарт пошуку; прагнення ризику i т. д. i т. iн.), виявляють себе одразу: вже пiд час першого, максимум другого практичного заняття.
Журналiсти (журналiст — це стан душi й тому не можна говорити "майбутнi репортери" чи "колишнiй репортер") одразу iнстинктивно обирають у ставленнi одне до одного i до викладача (редактора) своєрiдну стилiстику спiлкування, що її можна охарактеризувати як приязно-довiрливу.
Принцип репортерства не визнає колективiзму, тому студенти iнстинктивно поводяться з викладачем, як зi старшим за досвiдом, але аж нiяк не за здiбностями! Молодий максималiзм неодмiнно стверджується в кращих за попередникiв журналiстських творах i розслiдуваних справах.
дивує) репортери виходять як з iнтелiгентних родин великих мiст, так i з провiнцiйних мiстечок України. Отже, соцiальний статус батькiв i географiя iстотної ролi не вiдiграють. Дається взнаки талант, даний цим людям при народженнi, а отже, нестримна жадоба пiзнання навколишнього свiту.
Спершу цей позитивний егоїзм у сприйняттi оточення реалiзувався в "захопленнi" художньою лiтературою. Трохи згодом репортери почали самi увiчнювати свiт, в якому вони iснували.
П'яте. Звичайно, вихованню репортерiв сприяла i сприяє атмосфера в навчальному закладi, створена навколо вирiшення цiєї проблеми. Пiдготовка журналiстських кадрiв мала початися в Українi рано чи пiзно.
Шосте. Дуже iстотно на пiдготовку журналiстських кадрiв впливає брак спецiальної лiтератури. Причому йдеться не про один-два посiбники, якi незабаром побачать свiт. Бракує досвiду в наукових виданнях саме репортерiв-професiоналiв. Для всебiчної пiдготовки репортера слiд мати принаймнi чотири-п'ять гарних пiдручникiв i пiвтора-два десятки практичних розробок. Вони мають включати в себе такi специфiчнi моменти, як розробка теми; оптимальнi методи збору фактажу; забезпечення власної безпеки i турбота про безпеку фотокореспондента тощо.
Нiчого цього поки що немає, але за такий недовгий час i не могло з'явитися через суто об'єктивнi причини, а саме: суспiльна свiдомiсть тiльки призвичаїлася до неологiзму "репортер".
Найтрагiчнiше (iншого термiна годi шукати), що ситуацiя ця взагалi може зайти в безвихiдь. У сучаснiй Українi на пересiчного iндивiда видається 0,3 умовних книги на рiк. У Францiї, Нiмеччинi — до 20 книжок, Росiї i Бiлорусiї — по 6,5.
може їх знайти у своєму особистому словнику. Кiнець Гутенбергової галактики за Маршалом Маклюеном розпочався, здається, в Українi. Не хочеться закiнчувати коротку наукову розвiдку безпорадними прогнозами.
У стилi репортерського жанру зробимо це парадоксально. Тому. Коли i закриється останнє друковане видання в центрi Європи, то свiдченням цiєї "оптимiстичної" трагедiї стане останнiй репортер. Проте, заради справедливостi, слiд назвати ще один потужний i досить несподiваний для України чинник, що в змозi вплинути на розвиток репортерської майстерностi и вiтчизняної журналiстики взагалi.
Однак у цьому випадку слiд повнiстю абстрагуватися вiд власне друкованого слова i розглянути питання щодо розвитку Інтернету в Українi.
Загалом чiткої переконливої статистики про кiлькiсть людей, якi звертаються до послуг Інтернету (а нас цiкавлять передусiм Інтернет-видання), в Українi немає. За дуже приблизними пiдрахунками, Інтернетом користуються вiд двох до трьох з половиною вiдсоткiв наших громадян. Причому статистика така "розмита", i незрозумiло, про який саме вiдсоток йде мова.
Одне вiдомо достеменно. Серед користувачiв Інтернету майже половина — цi хлопцi та дiвчата вiком до двадцяти п'яти рокiв! Причому цифра ця зростатиме в мiру того, як зростатиме кiлькiсть комп'ютерiв, що збувається на ринк України. Саме "збувається", бо це, як правило, комп'ютери, що їх збирають десь у Тихоокеанському регiонi чи в Африцi. Але вiдносна дешевизна цього товару i насиченiсть ринку компонентами для збирання електронної технiки iз країн Захiдної Європи дозволяють спрогнозувати досить повне i швидке опанування новою генерацiєю українцiв Інтернету.
Звiсно, не лишаються поза увагою й Інтернет-видання, що складуть серйозну конкуренцiю друкованiй пресi, яка потерпає браку паперу та його фантастичної цiни. Інша справа — якi саме Інтернет-видання будуть до вподоби молодим прагматикам.
Об'єктивно перше мiсце все одно автоматично залишається за iнформацiйними жанрами. Інтерв'ю i репортаж домiнуватимуть i в електронних версiях (а вже зараз ми з переконанiстю констатуємо наявнiсть принаймнi кiлькох десяткiв суто електронних видань) сучасних друкованих видань.
Список використаних джерел
1. Науковi записки Інституту журналiстики. - 2001. - Т. 2. - С. 97.
4. Василенко M. K. – «Першi пiдсумки пiдготовки репортерських груп». - УДК 71. 422
|
