М. Нечиталюк. Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка, вул. Унiверситетська, 1, 79000 Львiв, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua
Оглядаючи сьогоднi стан наукового вивчення української преси вiд її зародження i донинi, маємо достатнi пiдстави стверджувати, що впродовж минулого, ХХ столiття, сформувалася i розвинулася окрема наукова галузь журналiстикознавства - iсторiя української журналiстики, яка спiвiснує з такими вiдносно самостiйними науковими дисциплiнами, як iсторiя i теорiя преси (пресознавство, часописознавство), iсторiя i теорiя публiцистики (публiцистикознавство) та телерадiожурналiстика.
в Мюнхенi, Ольгерд Бочковський i Степан Сiрополко дотримуються погляду, що “Батькiвщиною теорiї журналiзму доводиться визнати Нiмеччину”(1). Початки наукової теорiї про журналiстику вони виводять з факту викладання систематичних курсiв журналiзму у нiмецьких унiверситетах, починаючи з 1895 року, та появи перших пiдручникiв професорiв Коха, Бюхера, Брунгубера i Довiфата. Усi цi пiдручники, пiдкреслюють вони, вийшли в першому десятирiччi цього столiття (тобто, ХХ-го. - М. Н.) й ще досi не втратили свого педагогiчного значення (1; 18). Цiлком зрозумiло, що названа наукова лiтература про журналiстику, яка вважалася першим “обґрунтуванням самостiйної “науки про часопис” (1; 18), стала певним джерелом для написання ще у 1937 роцi незакiнченого курсу Ольгерда Бочковського “Основи журналiзму” та його продовження, яке здiйснив Степан Сiрополко, користуючись найновiшою, у межах 30-х рокiв, спецiальною лiтературою, поданою наприкiнцi його працi. Крiм нiмецьких пiдручникiв з теорiї журналiстики, дiаспорнi теоретики української преси користувалися бiльш широкою лектурою, у тому числi - пiдручником француза Де-Жувнеля “Журналiзм у 20 лекцiях” та неназваними працями цитованого iсторика англiйської преси Робинса. Отже, вони спиралися на свiтову лiтературу з журналiстики, з одного боку, i на практичний досвiд української преси, зафiксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львiвськiй газетi “Дiло” та зарубiжнiй (чеськiй) перiодицi - з другого.
українського емiгранта Аркадiя Животка “Історiя української преси” (на правах рукопису, обсягом 196 сторiнок машинопису та з додатком широкої бiблiографiї спецiальної лiтератури i джерел). Пiзнiше, у 1989-1990 роках, цей курс перевидано полiграфiчним способом у Мюнхенi, а в 1999 роцi - у Києвi (6). Незважаючи на дуже недбалу коректуру мюнхенського видання, воно тривалий час залишалося одним iз найгрунтовнiших посiбникiв для студентiв-журналiстiв i, мабуть, залишатиметься аж до появи проектованого, але ще не написаного багатотомного корпусу “Історiя української журналiстики”. Що ж до можливих навiювань з боку нiмецьких наукових джерел, впливiв i можливих запозичень, то це питання ще потребує вивчення. Тiльки в порядку припущення, можна було б шукати концептуальних зв’язкiв з нiмецькими катедер-журналiстами у виробленнi А. Животком структурно-хронологiчної перiодизацiї журналiстського процесу. Але для цього потрiбно звернутись до нiмецьких джерел.
айсберга, в основi якого - колосальний узагальнений практичний досвiд професiйних журналiстiв, редакторiв, видавцiв. І тому було б не зовсiм слушно вважати тi пiдручники днем народження журналiстикознавства як всезагальної науки про засоби масової iнформацiї, так само - iсторiї української журналiстики як окремої галузi наукових знань. При бiльш пильному поглядi на iсторичнi джерела ми можемо i повиннi бачити попередникiв i в Нiмеччинi, i в Українi, що закладали першi цеглини для надбудови, тобто для формування iсторико-журналiстської науки. Придивiмося до цих першоджерел в Українi.
Формування iсторiї журналiстики як науки в Українi починалося вiд первiсних спроб систематизацiї наших знань про журналiстику i перiодизацiї журналiстського процесу. Першi ознаки наукового пiдходу до вивчення української преси бачимо у проблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х i 900-х рокiв (“Наша публiка”, “Альманах чи газета?”, “Дещо про нашу пресу” та iн.), у пiдсумковiй статтi Осипа Маковея “П’ятдесятилiтнiй ювiлей руської публiцистики” (ЛНВ. - 1898), де автор вперше запропонував перiодизацiю галицької преси (три перiоди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ столiття припадає спроба Івана Франка застосувати у “Нарисi iсторiї українсько-руської лiтератури” (Львiв, 1910) комплексний лiтературознавчо-журналiстський метод дослiдження i лiтератури, i журналiстики. Цей iсторичний нарис, на вiдмiну вiд iнших аналогiчних праць (наприклад, “Історiї лiтератури руської” Омеляна Огоновського, 1893; або “Огляду iсторiї українсько-руської лiтератури” Олександра Барвiнського, 1910), вiдзначається хронологiчно-порiчним оглядом змiсту перiодичних видань та опублiкованих там художнiх, публiцистичних i наукових творiв, статистично-науковою об’єктивнiстю та максимальною бiблiографiчною iнформативнiстю з критичним пiдходом до оцiнки перiодичних видань, редакторiв та видавцiв. Історичний нарис Франка про лiтературу i пресу охоплює майже все Х1Х столiття, за винятком 90-х рокiв. Дотримуючись вимог наукового жанру книжки про лiтературу (жанру “нарису”), Франко свiдомо вiдхиляється вiд проблем суто журналiстських (це вiн робить у своїх проблемних статтях у пресi), а пiдходить до преси як до трибуни художнього i науково-публiцистичного слова. Лiтературознавчий пiдхiд до преси тут досить помiтний. На цей перiод, тобто на початок ХХ ст., припадає дуже активна й оригiнальна розробка Франком теорiї публiцистики, якою вiн почав цiкавитись ще у ранньому часi, у журнальних виступах 70-80-х рокiв. Теоретичнi здобутки Франка у цiй галузi дослiджувалися у рядi франкознавчих праць, зокрема у книжцi І. Курганського “Майстернiсть Франка-публiциста” (1974) та моїх - “Публiцистика Івана Франка: Семiнарiй” (1972) i “Зброєю публiциста” (1981). Недарма франкознавцi називають Франка “зачинателем теорiї публiцистики”.
На початках ХХ ст. порушувалась ще одна важлива для формування iсторичної науки про українську пресу проблема - про час i мiсце її зародження. Вона й досi дискусiйна. У 1912 роцi в статтi “З-зарання української преси в Галичинi”, надрукованiй у “Записках Наукового товариства iм. Шевченка” (т. У), М. Возняк спробував уточнити перiодизацiю О. Маковея i посунути вглиб початки галицької преси. На його думку, “українськi альманахи в Галичинi з-перед 1848 року приготовили в нас грунт пiд пресу” (3; 140); такими вiн вважає два випуски альманаху “Вiнок русинам на обжинки” І. Головацького з 1846 i 1847 рокiв.
Нiби у вiдповiдь на “галицький варiант” початкiв української перiодики вiдомий галицький дослiдник i журналiст В. Щурат (до речi, постiйний опонент М. Возняка) у ювiлейнiй статтi “Початки української публiцистики”(13) першим пресовим виданням оголосив харкiвський журнал “Украинский вестник”, виданий у 1816 роцi. Згодом цю думку заперечив І. Брик, виступивши у 1921 роцi в “Збiрнику Львiвської Ставропiгiї” з вагомим науковим обґрунтуванням газети “Зоря Галицька” як першого часопису в Українi (2), на що одержав принципову вiдповiдь у брошурi І. Кревецького “Початки преси на Українi” (Львiв, 1927) (8), у якiй автор вiдстоював концепцiю про iншомовну пресу як зачинателя української преси в Галичинi. Першою такою газетою автор уважав французьку “Gazette de Leopol” (“Львiвську газету”), яку видавав протягом 1776 року французький комерсант Шевальє де Оссудi за зразком аналогiчних французьких газет у Варшавi (1758) та Вiднi (1759-1788). І. Кревецький звернув увагу на численну польську перiодику, яка заполонила Галичину разом з нiмецькою пресою аж до появи “Русалки Днiстрової” у 1837 роцi. Цi факти пiдштовхнули його до такого висновку: “Львiв аж до 1812 р. був одиноким на всю Україну мiстом, де раз-у-раз появлялися часописи i яке пiд сим оглядом на 35 лiт випередило всi iншi мiста України” (8; 6). Щодо Схiдної України, то першою газетою у Харковi вiн називає росiйськомовний “Харьковский еженедельник” (1812), в Одесi - три журнали французькою мовою (“Messager de la Russia Meridional” - 1820, “Troubadur d’Odessa” - 1822, “Journal d’Odessa” - 1824”) i два - росiйською (“Вестник Южной России” - 1821, “Одесский вестник” - 1828), у Києвi - нездiйсненний проект iноземця Фрiдрiха Морiца “Киевская газета” (1834). Таким чином, за І. Кревецьким, проблема початкiв української преси розв’язується на користь не нацiональної, а iноземної перiодики. З цього випливало, що iноземна преса, особливо в Галичинi, мала потужний вплив на українського читача i цим стримувала прагнення мати свою українську нацiональну пресу, задовольняючи його iнформацiйнi потреби.
Перед iсториками преси вже давно постала проблема - “Що вважати за українську пресу?”. Так її уперше сформулював вiдомий український бiблiограф, iсторик i теоретик преси В. Ігнатiєнко у двох статтях та брошурах: “Українська преса (1816-1923): Історико-бiблiографiчний етюд” (1926) i “Бiблiографiя української преси (1816-1916)” (1930). На поставлене запитання вiн вiдповiдає так: “… до визначення “що вважати за українську пресу” мусимо прикласти принцип територiально-етнографiчний, комбiнований з принципом мови… можемо вважати за українську пресу всю пресу, що виходила на територiї України та по iнших землях, заселених українцями, друковану всiма українськими дiалектами, говорами та всiма правописами (ярижкою, фонетикою). Але до цього, - продовжує вiн, - треба додати й ту пресу, що виходила iншими мовами (росiйською, французькою, нiмецькою, англiйською) та обстоювала i вiдбивала iнтереси української культури”, i уточнює, що пресу iншими мовами або двомовну “треба вилучити в окрему групу i розглядати як окреме явище українського життя” (7; 7).
А тепер спробуємо якось поєднати цi рекомендацiї з навчально-методичною лiтературою нашого часу. У сучасних навчальних програмах i посiбниках з iсторiї української журналiстики двомовна та iншомовна преса не вiдокремлюються вiд української, а розглядаються в одному хронологiчному контекстi. Так, у робочiй програмi курсу у темi № 2 “Зародження української преси” видiлено два питання:
1) Перший тижневик французькою мовою у Львовi;
українського населення знаходило слабке вiдображення; за незначними винятками, українськi проблеми, питання мови та культури на їх сторiнках не ставились”.
преси”. У параграфi “Народження преси на українських землях” є згадка про першу французьку газету, але жодної - про численну польську; ще одна згадка є про двi нiмецькi газети, що видавалися у Вiднi з 1901 року (“Ruthenische Revue” i “Ukrainische Rundschau”). Який же висновок? Історiя iншомовної преси в Українi та за її межами до сьогоднi найменш дослiджена.
У зв’язку з перебудовними процесами в Українi на початку 90-х рокiв дещо пожвавилося наукове вивчення iсторiї української преси та видавничої справи, яку розгорнув Науково-дослiдний центр перiодики ЛНБ iм. В. Стефаника НАН. Перед наукою на цьому етапi постали новi проблеми. Одними з перших визначились методологiчнi проблеми, i зрозумiло чому. Догматичнi пiдходи i принципи до вивчення та пояснення журналiстських фактiв минулого, якi панували у доперебудовнi часи, стримували можливостi виявлення i залучення до наукового дослiду усiєї численної спадщини нацiональної преси. Треба було вiдмовитись вiд штучного, тенденцiйного подiлу її, як було ранiше, на прогресивну i реакцiйну, на революцiйно-демократичну i нацiоналiстичну з наданням переваг першим над другими. Необхiднiсть переоцiнки методологiчних принципiв-догм минулого була очевидною для всiх.
Ось чому на переднiй план наукової дискусiї виступила проблема перiодизацiї iсторико-журналiстського процесу, навколо якої зав’язалася очiкувана дискусiя (з участю І. Моторнюка, С. Костя, О. Мукомели), яка, на мiй погляд, змусить замислитись i ще раз взятися до вирiшення цього питання. Цю дискусiю я спробував пiдсумувати у своїй статтi “На шляху до багатотомної iсторiї української журналiстики”, але думаю, що це ще не вирiшення справи в принципi. Було б дуже бажаним, коли б питаннями перiодизацiї зацiкавились ученi-сумiжники (iсторики, фiлософи, соцiологи). Словом, розроблену колективно перiодизацiю iсторiї української журналiстики слiд удосконалювати.
проблема, яка не може бути остаточно вирiшена без участi широкого кола теоретикiв. Дискусiя, яка виринула на самому початку обговорення її у 1992 роцi i потiм тривала (4), викликала згодом, у 1999 роцi, появу дуже цiкавої теоретичної статтi В. Здоровеги у тижневику “Зеркало недели” пiд назвою “О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине” (14), яка свiдчила, що автор переоцiнив свої погляди на партiйнiсть, висловленi ранiше у статтi “Правдивiсть журналiстики”, опублiкованiй 1990 року у Вiснику Львiвського унiверситету (серiя журналiстики, вип. 16), i тепер смiливо виступив з критикою ленiнської працi “Партiйна органiзацiя i партiйна лiтература”, назвавши її “намордником на свободу преси”. Слушним є трактування автором сутностi партiйностi в журналiстицi. “Журналiст в демократичному суспiльствi, - пише вiн, - зобов’язаний дивитись на свiт немов збоку, згори, а не з групової купинки. Вiн повинен об’єктивно, по можливостi правдиво розповiсти людям про те, що вiдбувається в свiтi”. У цих правильних словах узагальнено великий журналiстський досвiд.
правильного положення про позапартiйну чи надпартiйну позицiю журналiста на концепцiю корифеїв нашої нацiональної преси минулого - Івана Франка i Михайла Грушевського, якi ще наприкiнцi Х1Х ст. розробили i впроваджували в журналiстську практику принцип “мiжпартiйностi” преси (про що, до речi, вже писалося). А це означає, що проблема партiйностi журналiстики ще не вичерпана i постає перед наукою як перспективна тема нових дослiджень.
Третє питання методологiї журналiстики, яке тiльки поставлене, але ще не розроблене теоретично, - про комплексний конкретно-науковий метод дослiдження iсторiї преси. Це питання розглядається у статтi “Про методику вивчення та принципи видання пресових текстiв” (9), однак воно досi не викликало потрiбного обговорення чи дискусiї. Так само залишається за бортом наукових зацiкавлень ще одна пекуча з практичного боку проблема - текстологiї преси. Важливiсть її диктується конкретною роботою НДЦП над укладанням багатотомної хрестоматiї, що має лягти у пiдмурiвок майбутньої багатотомної “Історiї української журналiстики”. Як показує досвiд з виданням першого тому “Українська преса” (Львiв, 1999), тут є багато дуже складних, зокрема текстологiчних перепон, що гальмують справу. Такого типу видання, поза сумнiвом, вимагають колективного авторства.
Нарештi ще одна, зовсiм несподiвана проблема, яка здавна цiкавила i тривожила представникiв i журналiстики, i лiтератури, i науки, а сьогоднi набрала виняткової актуальностi, як свiдчить квiтнева українська науково-практична конференцiя журналiстiв України. Йдеться про пошуки шляхiв, вiдповiдних форм i засобiв до мiжнародного спiлкування, до входження України в загальноєвропейський контекст. У цьому зв’язку нинi виникає необхiднiсть розглянути деякi факти з iсторичного минулого, якi мають i позитивний i негативний змiст, можуть бути навiть неприйнятнi для нашої сучасностi, але загалом мають певне пiзнавальне значення при пошуках ефективних засобiв зв’язку через журналiстику iз Заходом. Принаймнi вони пiдштовхнуть нас перейти вiд загальної фразеологiї i парадних заяв до конкретної програми дiй. Що нам пiдказує iсторичний досвiд?
як фiлологiчну дискусiю про правопис. Привiд до полемiки дав український лiтератор i граматик Йосип Лозинський опублiкованою у польському лiтературному органi “Rozmaitosci” (1834, №29) статтею “Про запровадження польського абецадла до руського письменства” (“O wprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkego”). З пояснень Лозинського виходило, що вiн розробив проект входження української лiтератури в захiдноєвропейську культуру, що було можливим, на його переконання, тiльки на базi прийняття латинського, тобто польського правопису. Вiн виступив проти панiвного тодi кириличного правопису. Першим опонентом цього мовно-правописного проекту Лозинського став iнший галицький лiтератор - Йосип Левицький, який того ж 1834 року надрукував, теж польською мовою, брошуру “Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkiego” та iсторик Денис Зубрицький (“O wprowadzeniu abecadla polskiego zamiast kirilicy do ruskiej pisowni” (опублiкована щойно 1908 року в ЗНТШ).
У 1836 роцi полемiчну вiдповiдь Лозинському дав М. Шашкевич, який видав у Перемишлi брошуру польською мовою “Азбука i Abecadło”, де ґрунтовно заперечив i довiв шкiдливiсть прийняття “чужого правопису”, пишучи так: “Коли станемо вводити до слов’янських лiтератур чужi вислови, чужий спосiб думання, тодi в тiло, яке має душу, будемо вщiплювати чужу душу, що не приляже до народу” (12; 9). Автор вступної статтi Михайло Тершаковець так коментує причину негативної критики концепцiї Й. Лозинського: “Шашкевич не згоджувався з думкою Й. Лозинського, що через польське абецадло вдасться “втiлити” слов’янськi лiтератури в загальну масу захiдноєвропейських лiтератур” (12; 6). Нас може зацiкавити вiдповiдь i пояснення Лозинського на критику Шашкевича. Вiн заявив, що писав тiльки про азбуку, а не про лiтературу, мав на гадцi, так як i Залеський (автор фольклорної збiрки пiсень українських i польських, надрукованих латинкою), зближення руської лiтератури до європейських лише за допомогою азбуки. “Тут мене Шашкевич не зрозумiв, - заявив вiн. - Я бажав би собi, щоб цiлий свiт уживав одного письма” (11; 42). Єдиний всесвiтнiй правопис - це, звичайно, фантастика. Але iдея наближення української лiтератури до європейських лiтератур - заслуговує пильної уваги дослiдникiв.
Другий проект входження української лiтератури у захiднослов’янський свiт належав дiячевi народовського руху Антоновi Кобилянському, який видав полемiчну вiдповiдь Богдановi Дiдицькому, як редакторовi газети “Слово”, написану українською мовою, але чесько-латинським правописом. Це - вiдоме “Слово на слово до редактора “Слова” (1861). Франко писав, що це була оригiнальна спроба протистояння проти урядових спроб ополячення галицького народу. Бiльшiсть галицьких учених i лiтераторiв засуджувала подiбнi експерименти, що робилися пiд гаслом європеїзму. Свого часу Я. Головацький так потрактував цю справу: “Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське “абецадло”, - пропала би руська iндивiдуальна народнiсть, пропав би руський дух” (5; 36).
видавав нiмецькою мовою “Ruthenische Revue” (1903); В. Кушнiр - “Ukrainische Rundschаu” (“Український мiжнародний вiсник”), В. Дорошенко, М. Возняк та iн. - орган СВУ “Ukrainische Nachrichten” (“Українськi вiстi”) (1914). Ще була низка iнших видань, наприклад, Д. Донцова (нiмецькою мовою “Кореспонденцiя народiв Росiї”, 1916).
Ще одна ефективна форма пропаганди українського слова в Європi - переклади українських художнiх творiв та публiцистики на європейськi мови. Про переклади Шевченка i Марка Вовчка нiмецькою мовою, якi зробив К. Климкович, Франко писав: це “змагання бути посередниками мiж росiйською Україною i Захiдною Європою” (10; 318).
Випробуваною формою проповiдi українських iдей була в українськiй пресi полемiка з зарубiжною пресою, зокрема виступи Костомарова в “Основi” - його вiдповiдi польськiй газетi “Czas” (“Час”), французькому журналовi “Revue Contemporaine”, полемiка Антоновича з польським журналом “Biblioteka Warszawska” (“Бiблiотека Варшавська”), Г. Будеволi з польською газетою “Dziennik literacki” (“Лiтературна газета”).
Зручною для української пропаганди i налагодження зв’язкiв iз зарубiжним свiтом є форма особистої участi українських журналiстiв у виданнi чи редагуваннi зарубiжної преси. З iсторiї вiдомий цiлий ряд iмен українських редакторiв польських газет. Наприклад, М. Гарасевич був редактором першої щоденної газети у Львовi “Dziennik patryotycznych polituków we Lwowie” (“Щоденна газета полiтикiв-патрiотiв у Львовi”) (1794-1798); вiдомi i такi iмена галицьких редакторiв i спiвробiтникiв польської преси, як Микола Михалевич (редактор “Gazety Lwowskej”), Онишкевич, Марцiнковський, Іван Захарiясевич, Лев Корецький, Платон Костецький та iн. Нарештi, яскравою сторiнкою зв’язкiв з iншомовною пресою була десятирiчна праця І. Франка в польськiй газетi “Kurier Lwowski” (1887-1897), цiлий том його автоперекладiв з польської i нiмецької “Die Zeit” - “В наймах у сусiдiв” (1914).
Це тiльки деякi факти, що можуть пiдказати якiсь зручнi i можливi форми спiлкування та спiвпрацi українських журналiстiв, лiтераторiв, учених iз захiдним свiтом. Історичний досвiд повчальний. Треба тiльки умiло його використати.
актуальнiсть обговорюваних питань, а водночас i “вузькi мiсця”, нерозв’язанi теми, проблеми та накреслити програму дослiджень на майбутнє. У цьому й полягає актуальнiсть поставленої теми. А головне - залучення до розробки провiдних проблем української журналiстики молодої змiни науковцiв, якi себе уже заявили цiкавими публiкацiями у “Збiрнику праць науково-дослiдного центру перiодики”.
2. Брик І. Початки української преси в Галичинi i Львiвська Ставропiгiя // Збiрник Львiвської Ставропiгiї: Минуле i сучасне: Студiї, замiтки, матерiяли. - Т. 1 /За ред. д-ра К. Студинського. - Львiв, 1921. - Т. 1.
3. Возняк М. З-зарання української преси в Галичинi // Зап. НТШ. - 1912. - Вип. V.
4. Нечиталюк М. “Бiлi плями” у вивченнi iсторiї дожовтневої публiцистики (деякi питання методологiї i критики наукових джеред) // Українська журналiстика i нацiональне вiдродження: Зб. наукових праць. - К.: НМК ВО, 1992. - С. 33-38; Його ж. Методологiчнi проблеми iсторико-журналiстських дослiджень // Українська перiодика: iсторiя i сучаснiсть: Тези доп. i повiд. - Львiв, 1993.
5. Див.: Зап. НТШ. - 1903. - Т. 51.
6. Животко А. Історiя української преси: навч. посiбник для студентiв факультету журналiстики вищих закладiв освiти. - К.: Наук. -видав. центр “Наша культура i наука”, 1999.
7. Ігнатiєнко В. Українська преса (1816-1923): Історико-бiблiографiчний етюд. Держвидав України, 1926.
8. Кревецький І. Початки преси на Українi: 1776-1850. - Львiв, 1927.
9. Нечиталюк М. Про методику вивчення та принципи видання пресових текстiв: (деякi питання текстологiї) // Українська перiодика i сучаснiсть: Доп. та повiд. Третьої Всеукр. наук. -теорет. конф. - Львiв, 1995. - С. 18-27.
10. Франко І. Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури до 1890 р. // Зiбр. тв.: У 50 т. - Т. 41.
12. Шашкевич Маркiян. Азбука i Абецадло. Передрук з унiкального оригiналу з 1836 р. - Вiннiпег (Канада), 1969.
13. Щурат В. Початки української публiцистики (В сотi роковини “Українського Вiсника) // Дiло. - 1916. - 28 лют.
|
