Основи журналiстикознавчих дослiджень. Українська школа журналiстикознавства та теорiї масової комунiкацiї
1.
суспiльної дiяльностi, тобто забезпечують функцiонування iнформацiйного простору держави. Вiдтак поряд iз постiйною творчою практикою студенти мають виконувати науковi дослiдження. Пiдготовка фахiвця сфери професiонального масового спiлкування неможлива без засвоєння основ журналiстикознавства.
Журналiстикознавство – наука, яка вивчає журналiстику, тобто iсторiю, теорiю, практику ЗМІ, дає iсторико-теоретичну оцiнку, визначає мiсце й значення наукової спадщини українських учених. Потужне силове поле журналiстики як явища незмiнно сучасного й потрiбного для повноцiнного життя суспiльства стимулює розвиток науки про журналiстику.
Конспект лекцiй покликаний дати загальне уявлення про систему українського журналiстикознавства, процеси його формування та шляхи розвитку, сприяти оптимальнiй органiзацiї наукової дiяльностi студентiв, познайомити з методологiєю й технологiєю наукової дiяльностi, основними прийомами викладу наукових дослiджень.
Пропонований конспект лекцiй має додаток у виглядi практичного завдання.
2. Українська школа журналiстикознавства та теорiї масової комунiкацiї
1 Журналiстикознавство – наука, яка займається вивченням iсторiї, теорiї i практики ЗМІ, тобто є онтологiєю журналiстики як суспiльного явища. Ця наука має свою iсторiю, фiлософiю й методологiю.
Теоретичне – дослiджує теорiю журналiстики, науковi працi з теорiї журналiстики, формує термiнологiю журналiстики.
на її функцiонування; планування наукових дослiджень, видання наукових праць, а також розроблення iсторiї української науки про журналiстику (її зародження й формування, дослiдження наукових праць з iсторiї, теорiї, практики ЗМІ, наукового доробку вчених журналiстикознавцiв, визначення перiодiв розвитку журналiстикознавства).
3 Основнi напрями сучасних наукових дослiджень.
розвiдки iсторичного характеру, дослiдження типологiї та специфiки ЗМК, а також вивчення форм i жанрiв журналiстської дiяльностi;
дослiдження публiцистичної спадщини;
аналiз соцiальної комунiкативної ролi ЗМІ й дослiдження впливу на аудиторiю;
дослiдження проблематики ЗМІ, професiйної етики, внутрiшнiх проблем журналiстської дiяльностi.
Слiд зазначити, що маловивченими залишаються такi аспекти сучасної журналiстики, як свобода слова, взаємодiя ЗМІ з владою й суспiльством, процеси комерцiалiзацiї преси, телебачення й радiомовлення, проблеми становлення й формування сучасного фахiвця ЗМІ, етичнi принципи, правова й соцiальна вiдповiдальнiсть, а також безпеки професiйної дiяльностi журналiста. До гостро дискусiйних питань в українськiй науцi про журналiстику належать проблеми жанрологiї.
змiст, рiзний рiвень узагальнення фактичного матерiалу та рiзна конкретна роль у системi ЗМІ. Система жанрiв радянської журналiстики була сформована за єдиним критерiєм (спосiб освоєння жанром життєвого матерiалу) у три групи: iнформацiйнi, аналiтичнi, художньо-публiцистичнi. Сучаснi дослiдники таку систему вважають недосконалою, i загалом подiл журналiстських творiв на жанри i жанровi групи, на їх думку, є досить умовним. Останнiм часом спостерiгається розмивання кордонiв жанрової органiзацiї журналiстських текстiв.
Проблемам жанрологiї присвяченi працi таких вчених, як Д. Прилюк, В. Рубан, Г. Вартанов, Д. Григораш, І. Валько, В. Здоровега та iн.
3. Основнi етапи розвитку української науки про журналiстику. Журналiстикознавчi засади Івана Франка
1 Українська наука про журналiстику пройшла складний, важкий i дещо суперечливий шлях розвитку. Застосувавши хронологiчно-тематичний та проблемно-регiональний принципи, можна виокремити шiсть перiодiв її розвитку.
Перший перiод
(кiнець ХІХ – початок ХХ ст.) –зародження українського журналiстикознавства.
На цей час припадає журналiстикознавча дiяльнiсть Івана Франка, розвиток його iдей М. Грушевським та С. Єфремовим щодо принципу мiжпартiйностi преси та демократизму. Перша спроба перiодизацiї iсторiї преси Захiдної України запропонована О. Маковеєм, дослiдження М. Возняка та М. Щурата процесу формування української преси.
Другий перiод
(20-тi роки ХХ ст.).
Цей перiод характеризується iнтенсивнiстю розвитку iсторико-журналiстської науки та майже повною вiдсутнiстю дослiджень з теорiї журналiстики в Українi. Фактично журналiстикознавчi працi І. Брика, В. Ігнатiєнка, І. Кревецького, якi характеризуються науковим пiдходом до визначення самого предмета вивчення, iсторико-хронологiчною систематизацiєю явищ ЗМІ, залученням багатого фактологiчного матерiалу, засвiдчили появу нової сфери знань – науки про журналiстику.
Третiй перiод
(30-тi роки ХХ ст.).
Складний перiод, позначений комунiстично-партiйним та марксистсько-ленiнським догматизмом. Дав окремi публiкацiї, передусiм харкiвських науковцiв, якi так чи iнакше сприяли еволюцiї українського журналiстикознавства.
Четвертий перiод
(40-вi роки ХХ ст.) – так званий емiгрантський.
Характерною ознакою його було дослiдження з iсторiї української преси й теорiї журналiстики в контекстi нацiонально-визвольної боротьби.
П’ятий перiод
(50-60-тi роки ХХ ст.) вважається становленням «української школи» теорiї журналiстики. У цей час закладалися основи та принципи українського журналiстикознавства, якi стали визначальними в науковому розвитку. Дослiдження велися з питань теорiї та iсторiї журналiстики, зокрема теорiї публiцистики такими вченими, як Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк та iн.
Шостий перiод
(70-80-тi роки ХХ ст.). Вiдбувається процес поглиблення наукових дослiджень з iсторiї, теорiї та практики журналiстики, вивчаються проблеми радiо i тележурналiстики та особливостi функцiонування ЗМІ.
2 Зачинателями української науки про журналiстику є Іван Франко та Осип Маковей. Їх iдеї розвинули М. Возняк, В. Щурат, І. Кревецький, В. Ігнатiєнко, М. Грушевський.
Українську перiодику дослiджували М. Бернштейн, О. Дей, П. Федченко, В. Дмитрук, М. Шестопал, І. Дорошенко, В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, М. Нечиталюк, О. Мукомела, І. Крупський.
Проблемам теорiї масової комунiкацiї й практики журналiстської дiяльностi присвяченi науковi доробки Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, І. Прокопенка, Д. Григораша, Й. Цьоха, В. Полковенка, Є. Бондаря, І. Дем’янчука, А. Москаленка, В. Качкана, В. Шкляра, Б. Чернякова, В. Демченка, І. Михайлина, О. Олександрова, В. Лизанчука, В. Іванова, В. Рiзуна та багатьох iнших.
лiтература» (1887), «З останнiх десятилiть ХІХ ст.» (1901), «Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури до 1890 р.» (1910), О. Маковей «П’ятдесятилiтнiй ювiлей руської публiцистики» (1898), Б. Грiнченко «Тяжким шляхом: Про українську пресу» (1906), В. Щурат «Львiвський тижневик з 1749 р.» (1907), «Початки української публiцистики (В сотi роковини «Украинского вестника»)» (1916), М. Возняк «З зарання української преси в Галичинi» (1912), «З-за редакцiйних кулiс вiденського Вiсника та Зорi Галицької» (1912).
пресу» (1905), «Новини нашої лiтератури» (1907), «Передмова (до збiрки «В наймах у сусiдiв»)» (1914), М. Грушевський «До наших читачiв в Галичинi» (1906), «Наша газета» (1907), «До наших читачiв в Росiї» (1907), «До наших читачiв» (1907, 1908), «На українськi теми. Видавнича криза» (1909), цикл статей «Вiдгуки з життя та письменства» С. Єфремова, написаних протягом 1906–1907 рокiв.
Зародження української перiодики в основi таких дослiджень: І. Брик «Початки української преси в Галичинi i львiвська Ставропигiя» (1921), М. Ясинський «До питання про початок української преси» (1923), В. Ігнатенко «Історiя української преси та її вивчення» (1923), «Українська преса (1816–1923 рр.): Історико-бiблiографiчний етюд» (1926), І. Кревецький «Перша газета на Українi (Gazette de Leopol iз 1776 р.)», «Початки преси на Українi, 1776–1850» (1927).
революцiйно-демократична журналiстика. Проблеми виникнення i становлення» (1959), М. Бернштейн «Журнал «Основа» i лiтературний процес кiнця 50-х – початку 60-х рокiв ХІХ столiття» (1959), В. Дмитрук «Нарис з iсторiї української журналiстики ХІХ столiття» (1969), колективна «Історiя української дожовтневої журналiстики» (1983) та «Історiя партiйно-радянської преси в Українi» (1989).
Проблемам публiцистики присвяченi такi працi: Ю. Лазебник «Проблеми лiтературної майстерностi в журналiстицi» (1963), «Публiцистика в лiтературi. Лiтературно-критичне дослiдження» (1971), В. Здоровега «Мистецтво публiциста: Лiтературно-критичний нарис» (1966), «У майстернi публiциста. Проблеми теорiї, психологiї, публiцистичної майстерностi» (1969), «Пошуки iстини, утвердження переконань. Деякi гносеологiчнi та психологiчнi проблеми публiцистики» (1975), «Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики» (1979), «Питання психологiї публiцистичної творчостi» (1982).
Загальних питань журналiстської творчостi торкаються працi: Д. Прилюк «Теорiя i практика журналiстської творчостi. Методологiчнi проблеми» (1973), «Теорiя i практика журналiстської творчостi. Проблеми майстерностi» (1983), довiдник Д. Григораша «Журналiстика у термiнах i виразах» (1974).
3 Іван Франко, будучи журналiстом європейського рiвня, став одним iз перших в Українi теоретиком журналiстики. Вiн не залишив окремої теоретичної працi про журналiстику, разом з тим в багатьох працях торкається журналiстикознавчих проблем. Статтi: «Альманах чи газета» (1891), «Поза межами можливого» (1900), «Журнал i публiка» (1900), «Принципи i безпринципнiсть» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), «Новини нашої лiтератури» (1907), «Передмова (до збiрки «В наймах у сусiдiв»)» (1914), «Кiлька слiв о тiм, як упорядкувати i провадити нашi людовi видавництва « (1895) та монографiя «Іван Вишенський i його твори» (1895) – складають чiтку систему поглядiв на журналiстику як важливий чинник суспiльного i культурного життя. Франко теоретично обґрунтував принципи i функцiї публiцистики, визначив її властивостi й внутрiшнi закономiрностi. Вiн створив свою концепцiю iсторiї української журналiстики, змалював цiлi етапи розвитку української преси, дав характеристику багатьох перiодичних видань вiд «Русалки Днiстрової» (1837) до перiодики початку ХХ столiття, вказавши на їхню роль у полiтичному та культурному життi. Це такi працi, як «Симптоми розкладу в галицькiй суспiльностi» (1878), «Українська альманахова лiтература» (1887), «З останнiх десятилiть ХІХ столiття» (1901), «Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури до 1890 р.» (1910).
Визначаючи шляхи розвитку української журналiстики, Франко використав науковий метод iсторико-лiтературних дослiджень, який передбачає розгляд культурних явищ залежно вiд нацiональної свiдомостi народу, насиченостi полiтичного життя та iнших чинникiв.
Роздуми Франка – це цiла система наукових поглядiв на журналiстику (яку вiн вважав «вчителем i просвiтителем суспiльства») як соцiальний iнститут.
Одним iз головних положень журналiстикознавчої спадщини Франка є осмислення публiцистики, з’ясування її природи. Основне для публiциста – пiдтримка постiйного контакту з життям суспiльства, тобто критерiєм будь-якого журналiстського матерiалу є суспiльно-полiтична функцiя опублiкованого тексту. Головною функцiєю Франко вважав формування громадської думки, а основним завданням публiциста – «показати, крiм моментального освiтлення бiжучих справ, також розвiй найважливiших суспiльно-полiтичних питань у короткiй, по змозi популярнiй формi» [Т. 39, 262].
Вiд журналiста вiн вимагав глибокого розумiння конкретної соцiальної ситуацiї. Актуальнiсть (основна ознака публiцистики), за Франком, – це вiдгук на ту чи iншу суспiльно-полiтичну подiю. Завдання автора – побачити в нiй значне соцiальне явище i проникнути у саму її суть.
У гостропублiцистичнiй статтi «Наша публiка» вiн розкриває своє бачення взаємозв’язкiв: видання – журналiст – публiка та вiдстоює право читача отримувати рiзноманiтну i правдиву iнформацiю, яка б задовольняла «економiчнi, громадськi чи духовнi» потреби [Т. 18, 89 – 98].
Завдання публiцистики – впливати на громадськiсть, торкатися життєвих проблем читача, цiкавити його. Вчений був переконаний: найголовнiше знаряддя журналiста – слово.
Франко вважав, що цiннiсть видання визначається не кiлькiстю передплатникiв, а його якiстю: змiстом, тематикою, актуальнiстю, те, яке «не нехтуючи високими вселюдськими i народними iдеалами, вмiє промовляти до широкої громади зрозумiлою для неї мовою, вмiє зацiкавити, зiгрiти її до тих iдеалiв».
Франко першим визначив принцип мiжпартiйностi преси. Характеризуючи «Лiтературно-науковий вiсник», який редагував з 1898-1906 рр., вiн писав, що це видання не могло бути органом «анi жодної полiтичної партiї, анi жодної лiтературної школи: навпаки, задля свойого становища як одинокий лiтературно-науковий орган українсько-руської нацiї мусив давати мiсце рiзним поглядам» [Т. 34, 494-495].
Значне мiсце у журналiстикознавчому доробку вченого вiдведене ролi редактора, який повинен цiнувати рiзнi погляди та рiзнi лiтературно-естетичнi уподобання: «Всякий лiтературний твiр, у кому видно iскру таланту та працю автора, всякий публiцистичний чи критичний голос, продиктований любов’ю до рiдного слова й його поваги та щирим змаганням, автора до вияснення речi, а не якихось особистих, побiчних цiлей знаходив i знайде й на дiлi мiсце на сторiнках нашого видання (Л. -н. в.). Редакцiя, шануючи права своїх спiвробiтникiв на свобiдний вислiв думки, особливо коли вони пiдписанi i власною особою вiдповiдають за неї» [Т. 34, 495].
Торкався Франко й проблеми добору та вивчення фактiв. Про їх важливiсть йдеться у повiстi «Лель i Полель» [Т. 17, 283 – 473].
Серед важливих чинникiв журналiстської дiяльностi дослiдник називає особистiсть журналiста, його моральнi i людськi цiнностi: чеснiсть, поряднiсть, вiдповiдальнiсть тих, у чиїх руках знаходиться друкований орган. Питання журналiстської етики Франко порушує у статтi «Дещо про нашу пресу» [Т. 31, 62 – 68, 174 - 188]. Вказував вiн i на необхiднiсть iснування «пресового закону», про що йдеться в статтi «Наша публiка» [Т. 18, 89 – 98].
Отже, Франко одним iз перших в Українi визначив завдання журналiстики:
iнформувати читачiв про поточнi подiї. Інформацiя має бути оперативною, систематичною, об’єктивною, правдивою. Вiд якостi iнформацiї залежать успiх i популярнiсть газети;
головний i визначальний принцип журналiстики – принцип мiжпартiйностi, що є запорукою об’єктивностi та правдивостi преси;
мати тiсний контакт з полiтичним життям. Журналiст – лiтописець суспiльних подiй, активний їх учасник, аналiтик соцiальних явищ;
дотримуватися морально-етичних норм суспiльного життя.
4. Методологiя наукової дiяльностi
1 Методологiя наукової дiяльностi – це процес, який передбачає сукупнiсть конкретних прийомiв, пiдходiв, способiв, дiй, спрямованих на отримання нових наукових результатiв, досягнення поставленої мети та виконання запланованих завдань. Методологiя – сукупнiсть методiв дослiдження, що застосовується в науцi вiдповiдно до специфiки об’єкта її пiзнання.
Метод – спосiб пiзнання явищ природи чи суспiльного життя, прийом або система прийомiв, що застосовуються в якiй-небудь галузi дiяльностi (науцi, виробництвi тощо). Існує багато методiв наукових дослiджень. Серед найголовнiших можна назвати такi: описовi, аналiзу документальної iнформацiї, дослiдження текстiв.
2 Описовi методи.
Історичний метод передбачає вивчення розвитку об’єктiв дослiдження в хронологiчнiй послiдовностi. Вирiзняють порiвняльно-iсторичний та компаративний методи, коли шляхом порiвняння виявляють загальне й особливе, а також причини цих подiбностей i розходжень, змiни, що вiдбулися; зiставляють рiвнi розвитку дослiджуваного об’єкта, визначають тенденцiї розвитку.
Бiографiчний метод передбачає дослiдження подiй на основi свiдчень очевидцiв. Його використання можливе за умови, що зiбрана iнформацiя буде достатньою й панорамною.
У журналiстикознавствi переважають три напрями бiографiчних дослiджень: дослiдження соцiальних механiзмiв регулювання життя iндивiда, соцiальної зумовленостi долi окремої людини; реконструкцiя соцiального досвiду i його смислових структур, зокрема колективної iсторичної свiдомостi, субкультурних стильових форм.
Класифiкацiя. Для з’ясування зв’язкiв i закономiрностей розвитку дослiджуваних об’єктiв використовується класифiкацiя, основним чинником якої є групування, що дає змогу подiлити цiлiсну сукупнiсть об’єктiв або даних на однорiднi групи так, щоб розходження всерединi групи були меншi, нiж мiж групами. При групуваннi важливо забезпечити однорiднiсть i порiвнюванiсть ознак, за якими здiйснюється розподiл.
Класифiкацiя за певними ознаками й критерiями дає змогу виявити загальнi закономiрностi в рiзних явищах дiйсностi, окреслити можливi причинно-наслiдковi зв’язки мiж рiзнорiдними фактами. Саме класифiкацiя дає змогу побачити наявнiсть причинно-наслiдкових залежностей.
стiйких ознак i властивостей дослiджуваних об’єктiв. Центральне поняття типологiї – тип як модель, що вiдбиває деякi iстотнi ознаки певної кiлькостi явищ, але свiдомо iгнорує несуттєвi ознаки.
Типологiзацiя – виявлення подiбностi й розходження дослiджуваних соцiальних об’єктiв чи явищ, пошук надiйних способiв iдентифiкацiї їх, а також критерiїв групування в межах прийнятої дослiдником моделi. Її результатом є видiлення певних типiв дослiджуваних об’єктiв чи явищ. Типологiя вiдрiзняється вiд класифiкацiї: «клас» – це та чи iнша сукупнiсть реальних об’єктiв, тодi як «тип» – деякий iдеальний об’єкт, сконструйований дослiдником на основi поєднання ряду ознак.
Типологiчний аналiз передбачає аналiз кожного видання на фонi вже iснуючих, розгляд дослiджуваного ЗМІ з погляду того, чи має видання свою нiшу й наскiльки точно в неї вписується, наскiльки вiдповiдає поточнiй масово-iнформацiйнiй ситуацiї.
3 Методи аналiзу документальної iнформацiї.
вiд загальновживаного (документи – матерiали офiцiйних органiв).
Класифiкацiя документiв. За способом фiксування iнформацiї розрiзняють письмовi, статистичнi, iконографiчнi (кiно-, фотодокументи, картини тощо), фонетичнi (магнiтофоннi записи, грамплатiвки, CD-записи тощо), технiчнi (креслення, технiчна творчiсть). Розрiзняють цiльовi документи, тобто обранi самим дослiдником, та наявнi документи. За ступенем персонiфiкацiї документи подiляються на особистi й безособовi. Особистi – це документи iндивiдуального облiку (листи, щоденники, заяви, медичнi картки, мемуарнi записи та iн.). Безособовi – статистичнi або iншi архiви, матерiали преси, протоколи зборiв тощо.
Залежно вiд статусу документи подiляються на офiцiйнi (протоколи, урядовi матерiали, постанови, заяви, комюнiке, стенограми офiцiйних засiдань, данi державної та вiдомчої статистики, архiви, звiтнiсть тощо) i неофiцiйнi (особистi документи, а також складенi приватними громадянами безособовi документи, наприклад, статистичнi узагальнення, виконанi якимсь дослiдником на основi власних спостережень).
За джерелом iнформацiї документи подiляються на первиннi та вториннi. До первинних належать, наприклад, записи прямого спостереження. До вторинних – обробка даних прямого спостереження, узагальнення чи опис на основi первинних джерел.
У журналiстикознавствi документи є головним джерелом iнформацiї, яку доповнюють данi опитувань, спостережень чи експериментiв. Матерiали ЗМК (газети, журнали, програми радiо i телебачення, кiнофiльми) є особливою групою документiв.
4 Методи дослiдження текстiв. Традицiйнi – визначають тему й iдею, аналiзують образи, жанри, оцiнюють художньо-стилiстичнi засоби тощо.
Новiтнi базуються на психологiчних особливостях людини, що вiдображається в її мовi: на рiвнi граматики (перевага вiдмiнкiв, часових форм, форми стану), чи лексики (наприклад, переважне вживання конкретного слова з ряду синонiмiв).
Психiатричний метод виявляє в текстi характеристики його автора, що мають ту чи iншу акцентуацiю (переважну спрямованiсть) – параноїдну, демонстративну (iстероїдну), депресивну, збудливу, гiпертимну.
Психоаналiтичний пiдхiд оцiнює наявнiсть у текстi лексики, яка належить до сексуальної символiки, до прихованої агресивностi тощо.
Мотивацiйний аналiз визначає вираженiсть у текстi предикатив мотивацiї за чотирма групами мотивiв: фiзiологiчнi, влади, особистих досягнень i приналежностi.
Емоцiйно-лексичний аналiз дає змогу оцiнити емоцiйну насиченiсть тексту, структуру оцiнки за найбiльш значущими емоцiйно-оцiнними критерiями, а отже, визначити емоцiогеннiсть тексту.
аналiз суб’єктивної органiзацiї простору, часу i руху; оцiнку мовного втiлення категорiї «свiй/чужий» тощо.
Контент-аналiз дослiджує значеннєвий змiст тексту, морфологiчний – його зовнiшню форму. Цi методи придатнi й для дослiдження розмовної мови об’єкта iнтересу. Спiльне їх використання дає змогу доволi повно намалювати психологiчний портрет автора тексту. Такий аналiз базується на кiлькох принципах психологiчного плану.
Кожна людина iндивiдуальна, отже, створюючи якийсь текст, вона обов’язково привнесе в нього особисте: iнформацiю про себе (життєве кредо, досвiдченiсть, професiйний i загальноосвiтнiй рiвень). Завдання в тому, щоб правильно розшифрувати приховане мiж рядкiв: будь-який текст вiдбиває поточний стан автора, його психiки й емоцiй. Кожна людина проектує себе на те, що пише. От чому важко iдентифiкувати тексти, написанi формалiзованою казенною мовою. Чим текст ближче до стереотипу, тим важче зрозумiти сутнiсть його автора. І навпаки, чим далi текст вiдходить вiд шаблона, тим бiльше рiзної iнформацiї про його автора можна одержати.
(аналiз змiсту) писемних творiв. Його можна вiднести до кiлькiсно-змiстових методiв дослiдження. Вiн передбачає пошук у текстi мовних iндикаторiв, оцiнювання спiввiдношення з iншими одиницями й зi змiстом усього твору.
Контент-аналiз – це метод збирання кiлькiсних даних про дослiджуване явище чи процес, якi мiстяться в документах. Тут пiд документом розумiється все написане або вимовлене, усе, що стало комунiкацiєю. Контент-аналiзовi пiддають книги, газетнi чи журнальнi статтi, оголошення, телевiзiйнi виступи, кiно- та вiдеозаписи, фотографiї, гасла, етикетки, малюнки, iншi твори мистецтва, а також, зрозумiло, й офiцiйнi документи.
Основне завдання контент-аналiзу дiагностичне: на основi масиву текстiв реконструювати картину свiту автора (газети, телеканалу тощо), видiлити значущi елементи опису тем та iнтерпретувати їх.
Контент-монiторинг. З появою текстiв в електронному виглядi розвивається контент-аналiз iнформацiї великих обсягiв – баз даних та iнтерактивних медiа-засобiв. Для автоматизованого пошуку iнформацiї в Інтернетi застосовують монiторинг ресурсiв, який ґрунтується на контент-аналiзi й має назву контент-монiторинг. Поява такого рiзновиду контент-аналiзу спричинена насамперед потребою систематичного вiдстеження тенденцiй i процесiв у постiйно оновлюваному iнформацiйному середовищi. Контент-монiторинг – це змiстовий аналiз iнформацiйних потокiв, який вiдбувається постiйно протягом тривалого часу й має на метi отримання певних якiсних i кiлькiсних зрiзiв. При цьому сучаснi методи контент-аналiзу дають змогу здiйснювати не лише аналiз значення текстiв (статистична семантика), а й аналiз значення символiв (семiотика), у тому числi контент-аналiз зображень. Контент-монiторинг лежить в основi системи автоматичного реферування.
Останнiм часом пiзнавальнi можливостi контент-аналiзу розширюються; цей метод дедалi ширше використовують не лише для опису, а й для якiсно нової iнтерпретацiї змiсту текстових повiдомлень. За допомогою контент-аналiзу розробляють так званi «сiтки смислових категорiй» дослiджуваних текстiв. Такi сiтки дають змогу визначити закладенi в текстi цiнностi, установки, моделi поведiнки, вияви, якi норми впроваджуються у свiдомiсть реципiєнтiв. Якщо при цьому знати, на кого зорiєнтоване те чи iнше повiдомлення, то, враховуючи характеристики цiльових груп, можна спрогнозувати ефективнiсть його впливу.
Контент-аналiз можна використовувати i як основний метод, спрямований на отримання важливої iнформацiї про дослiджуване явище i як допомiжний метод або процедуру обробки даних, отриманих в iнших дослiдженнях або як один iз методiв у комплексi з iншими.
За його допомогою встановлюють мiру ефективностi полiтичних слоганiв i пропаганди, вивчають стереотипи свiдомостi рiзних соцiальних груп, виявляють вiдмiнностi в трактуваннi певної подiї рiзними ЗМІ тощо. Цей метод активно використовують представники рiзних соцiогуманiтарних наук (iсторики, полiтологи, психологи, юристи, мовознавцi, лiтературознавцi, економiсти, педагоги та iн.), коли намагаються встановити об’єктивнi ознаки рiзноманiтних людських комунiкацiй.
5 Спостереження.
Спостереження – це пряма реєстрацiя подiй очевидцем. Спостерiгач або самостiйно спостерiгає подiї, що вiдбуваються, або користується даними спостережень iнших осiб (чи приладiв).
якi не можна точно вiдтворити. Суб’єктивнi пов’язанi з людським фактором, оскiльки дослiдник зiштовхується з емоцiями. Якiсть отриманої первинної iнформацiї залежить вiд суб’єктивної оцiнки людей, їхнiх цiннiсних орiєнтацiй, iнтересiв, стереотипiв тощо. До того ж люди можуть змiнити свою поведiнку, довiдавшись, що за ними спостерiгають.
Спостереження не пасивний акт фотографiчного вiдображення реальностi дослiдником, бо все, що вiн бачить i чує, проходить крiзь призму його свiдомостi. Вплив установок, стереотипiв i досвiду спостерiгача може призвести до упередженостi, перекручувань спостережуваного явища. Уподобання, звичнi способи сприйняття дослiдника можуть «програмувати» спостереження, зосереджуючи увагу лише на певних фрагментах спостережуваного явища.
Слiд зазначити, що спостереження як самостiйний метод краще застосовувати в таких дослiдженнях, якi не вимагають репрезентативностi даних (наприклад, у попереднiх наукових розвiдках), а також тодi, коли iнформацiю не можна отримати нiякими iншими методами.
Спостереження може бути структурованим й неструктурованим; проводитися в польових умовах або лабораторiї, систематично чи несистематично, за участю дослiдника чи без нього.
Систематичне спостереження передбачає визначення часу, перiоду, ситуацiї дослiдження, а несистематичне характеризується спонтаннiстю.
Стимулююче спостереження передбачає вплив дослiдника на подiї, якi вiн спостерiгає. Дослiдник створює певну ситуацiю й оцiнює реакцiю на таке втручання.
Наукове спостереження передбачає чiтке формулювання завдання, конкретну дослiдницьку мету, проходить планомiрно, систематично, постiйно контролюється, його данi фiксуються в протоколах (щоденниках) за заздалегiдь визначеною системою. Наукове спостереження дає можливiсть не лише збирати факти, а й робити узагальнення.
Наукове спостереження має низку переваг порiвняно над опитуванням: не залежить вiд бажання об’єкта спiвпрацювати; дає можливiсть спостерiгати неусвiдомлювану поведiнку об’єкта.
6 Опитування.
Серед основних груп опитувань вирiзняються iнтерв’ю та анкетнi опитування, якi мають усну й писемну форму. Опитування бувають рiзнi, це залежить i вiд кола опитуваних, i кiлькостi одночасно опитуваних, i кiлькостi тем, якi виносяться, й рiвня стандартизацiї (довiльна схема опитування, структуроване опитування, цiлком стандартизоване опитування), й частоти опитування (одно- чи багаторазове опитування (панель)).
Багаторазове опитування (панель) характеризується такими ознаками: постiйнiстю предмета й теми дослiдження; постiйною перiодичнiстю проведення та постiйною сукупнiстю респондентiв.
Опитування може мати рiзнi завдання: соцiометричнi – спрямованi на отримання iнформацiї про взаємовiдносини в малих групах; стандартизованi – призначенi для отримання статистичної iнформацiї; глибиннi – спрямованi на отримання пошукової iнформацiї; фокусованi – збирання вiдомостей про конкретну ситуацiю
Опитування є особливим актом комунiкацiї мiж iнтерв’юєром i респондентом. Пiд час його проведення слiд пам’ятати таке:
зацiкавлений в опитуваннi, вiн знає, хто й навiщо його опитує; не зацiкавлений видавати неправдиву iнформацiю й однозначно розумiє змiст кожного запитання.
необхiдної iнформацiї.
поводиться нейтрально i не демонструє своє ставлення нi до запитань, нi до вiдповiдей.
Треба пам’ятати, що данi, отриманi шляхом опитування, носять суб’єктивний характер.
5. Технологiя наукової роботи
1 Наукове вивчення передбачає здатнiсть критично осмислювати наукову iнформацiю, оцiнювати її переваги i недолiки, знаходити власнi рiшення, висовувати новi iдеї, проводити самостiйно експеримент, накопичувати й аналiзувати необхiднi факти, узагальнювати їх, систематизувати, теоретично пояснювати та оформляти у виглядi наукової роботи. У науцi важливо не тiльки встановити новий факт, а й дати йому пояснення з позицiй сучасної науки, з’ясувавши його теоретичне, загальнопiзнавальне або практичне значення.
Накопичення наукових фактiв у процесi дослiдження – завжди творчий процес, в основi якого лежать задум автора i його iдея. Науковiй iдеї притаманнi усвiдомлення мети, перспективи пiзнання i практичного перетворення дiйсностi. Розвиток iдеї до стадiї її завершення здiйснюється як процес наукового дослiдження.
2 Правильно обрати тему дослiдження – це наполовину забезпечити успiшне її виконання. Розрiзняють три види тем: тема як результат розвитку теми; iнiцiативна тема; замовлена тема.
При обраннi теми головними є актуальнiсть, новизна i перспективнiсть, наявнiсть теоретичної бази, можливiсть отримання певних результатiв. Вiдтак, обравши тему, треба усвiдомити сутнiсть пропонованої iдеї, її новизну й актуальнiсть, теоретичну важливiсть i практичну значущiсть. Наукова новизна означає в науцi факт вiдсутностi подiбних результатiв до їх публiкацiї, тобто наявнiсть вперше сформульованих i змiстовно обґрунтованих теоретичних положень, якi суттєво впливають на досягнення нових соцiально-економiчних результатiв. Новими можуть бути тiльки тi положення наукової роботи, якi сприяють подальшому розвитку журналiстикознавства загалом чи окремих його напрямiв. Новизна дослiджень полягає й у введеннi до наукового обiгу досi не використовуваних джерел, з’ясуваннi генезису розвитку науки про журналiстику, у розкриттi закономiрностей та основних шляхiв розвитку українського журналiстикознавства. Завдання автора – вмiти визначити новизну свого наукового результату.
Оцiнюючи актуальнiсть обраної теми, не можна ставити її в залежнiсть вiд полiтичної ситуацiї чи то iнших кон’юнктурних пiдходiв.
у навчальному процесi, у використаннi наукових результатiв у подальших розробках тощо.
На початку проведення наукового дослiдження необхiдно мати його план, хоча б попереднiй, тобто такий, який може багато разiв коригуватися, проте дасть змогу систематизувати й упорядкувати всю наступну дiяльнiсть. Попереднiй робочий план тiльки в основних рисах дає характеристику предмета дослiдження i надалi уточнюється, але основне завдання не повинне змiнюватися. Вiн має довiльну форму, зазвичай це план-рубрикатор, який складається з перелiку рубрик, об’єднаних внутрiшньою логiкою дослiдження даної теми. Авторовi необхiдно усвiдомити черговiсть i логiчну послiдовнiсть запланованих пунктiв. Логiчна послiдовнiсть диктує розкриття сутностi завдання. Важливо навчитися знаходити в роботi головне, вирiшальне, те, на чому треба зосередити в даний час усю увагу. Це дасть можливiсть знайти оптимальнi шляхи досягнення поставленої мети, виявити всi доступнi резерви для виконання задуму та iдеї, обрати необхiднi методи i прийоми дiй.
Пiд час роботи можуть бути складенi плани кiлькох видiв. Складаючи план, треба врахувати реальнi можливостi, бажане не повинне пiдмiняти дiйснiсть. Головне, у творчому дослiдженнi план має бути динамiчним, рухливим, не сковувати розвиток iдеї та задуму, зберiгати певний чiткий i визначений науковий напрям у роботi.
3 Вивчення опублiкованих за темою дослiдження наукових праць починається вiдразу пiсля визначення задуму наукової розвiдки, що знаходить своє вiдображення i в темi, i в робочому планi. Такий пiдхiд дає можливiсть шукати науковi джерела за обраною темою цiлеспрямовано i краще опрацювати матерiали, опублiкованi у працях iнших учених, оскiльки витоки основних положень проблеми фактично завжди закладенi в бiльш раннiх дослiдженнях.
записiв у мiру їх накопичення. При цьому треба виявити максимальну органiзованiсть. За систему зберiгання записiв можна взяти початковий план дослiдження. Потiм увесь матерiал необхiдно систематизувати, виключити зайве. Подальша обробка матерiалу дасть вiдповiдь на питання щодо зiбраної iнформацiї. Дослiдник у пошуку лiтератури спочатку з’ясовує перелiк перiодичних видань, з яких сподiвається отримати необхiдну iнформацiю. Добре складений перелiк навiть при побiжному оглядi заголовкiв джерел допомагає усвiдомити обсяг потрiбної iнформацiї. Необхiдно переглянути всi види джерел, змiст яких пов’язаний з темою наукового дослiдження. Якщо такий перелiк виявиться дуже великим, слiд обмежити параметри бiблiографiчного пошуку. Коли з даного питання iснує бiблiографiчний довiдник, його треба використати, водночас перевiривши його повноту.
Вивчати лiтературу необхiдно в оригiналi й одразу робити повний бiблiографiчний опис. Знайдену iнформацiю треба ретельно вiдбирати, осмислювати й оцiнювати. Це i стане основою для отримання нового знання. Зазвичай використовується не вся iнформацiя, що мiститься у певному джерелi, а тiльки та, яка має безпосереднє вiдношення до теми i є найбiльш цiнною й корисною. Критерiєм оцiнювання вивченого є можливiсть використання його в науковiй роботi.
Огляд лiтератури за темою демонструє вмiння дослiдника систематизувати джерела, критично їх розглядати, видiляти суттєве, оцiнювати зроблене ранiше iншими дослiдниками, визначити головне у сучасному станi вивчення теми.
Вiдбiр наукових фактiв – творчий процес, який потребує цiлеспрямованої працi. Вiддзеркалення об’єктивних властивостей речей i процесiв – це складовi елементи основ наукового знання, тобто науковi факти, якi характеризуються такими властивостями, як точнiсть, об’єктивнiсть, достовiрнiсть, новизна.
наукового факту визначається сукупнiстю найсуттєвiших ознак, явищ, предметiв, подiй, їхнiх кiлькiсних чи якiсних показникiв. При доборi фактiв необхiдно бути науково об’єктивним. Не можна вiдкидати факти тiльки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування.
сумнiву. Достовiрнiсть наукових фактiв залежить i вiд достовiрностi першоджерел, вiд їх цiльового призначення i характеру їхньої iнформацiї. Саме тому слiд з’ясувати характер першоджерела, науково-професiйний авторитет його автора.
слугують пiдтвердженням окремих результатiв. Вiдштовхуючись вiд їх змiсту, дослiдник створює систему переконливих доказiв, необхiдних для об’єктивної характеристики предмета, явища чи процесу, якi вивчаються. Кiлькiсть цитат визначається потребами розроблення теми.
6. Загальна схема наукового дослiдження
1 Наукову роботу оцiнюють не тiльки за новизною, актуальнiстю та прикладною значущiстю отриманих результатiв, а й за умiнням автора обирати такий порядок подання наукових фактiв, який найпереконливiше розкриває його творчий задум, тобто композицiю дослiдження. Слiд зазначити, що немає i не може бути жодного стандарту композицiї наукового дослiдження, хоча й маємо певну сталiсть основних елементiв, якi склалися традицiйно:
- вступ, де обґрунтовуються актуальнiсть обраної теми, мета роботи, її завдання, об’єкт i предмет дослiдження;
- основна частина, змiст якої точно вiдповiдає темi й повнiстю її розкриває, передбачає опис процесу дослiдження;
- висновки виконують роль закiнчення, обумовленого логiкою проведення наукового дослiдження.
2 Обґрунтування актуальностi обраної теми – обов’язкова складова будь-якої наукової роботи. Вона передбачає розумiння й оцiнку дослiдження з точки зору своєчасностi, наукової й соцiальної значущостi, характеризує теоретично-професiйну зрiлiсть i пiдготовку автора. Для з’ясування актуальностi теми наукової статтi достатньо 2-3 речення, якi висвiтлюють сутнiсть проблемної ситуацiї.
З’ясувавши значущiсть наукового питання: навiщо дослiджується i кому це потрiбно, чiтко й однозначно визначається наукова проблема, тобто про що ця стаття. Потiм зазначається, що й ким зроблено до вас, показати, де пролягла межа мiж знанням i незнанням з предмета дослiдження.
3 Для з’ясування стану розробки обраної теми складається короткий огляд найважливiшої лiтератури, з якого можна зробити висновок, що дана тема не розкрита (розкрита частково, не в тому аспектi тощо) i тому вимагає подальшого розроблення. Цей висновок повинен логiчно випливати з огляду джерел.
4 Вiд постановки наукової проблеми i доведення, що та її частина, яка є темою даної наукової роботи, не розроблена або не достатньо висвiтлена, логiчно перейти до формулювання мети вашої наукової роботи. Не слiд у формулюваннi мети вживати слова «дослiдження», «вивчення», бо вони вказують на засiб досягнення мети, а не на її саму.
5 Обов’язковим елементом вступу є визначення об’єкта i предмета дослiдження. Об’єкт – це процес або явище, яке породжує проблемну ситуацiю та обране для вивчення. Предмет мiститься в межах об’єкта. Об’єкт i предмет дослiдження як категорiї наукового процесу спiввiдносяться мiж собою як загальне i часткове. В об’єктi видiляється та його частина, яка є предметом дослiдження, визначає тему дисертацiйної працi, яка позначається на титульному аркушi як її назва.
Як iнструмент добування фактичного матерiалу та необхiдна умова досягнення поставленої мети зазначаються методи i технологiя дослiдження, дається характеристика основних джерел отримання iнформацiї.
6 Слiд зазначити, що кожне наукове дослiдження має два рiвнi – емпiричний, на якому вiдбувається процес накопичення фактiв, й теоретичний, де досягається синтез знань (у формi наукової теорiї). Опис цього процесу, послiдовнiсть викладу, взаємозв’язок рiвнiв, їх структурування залежать вiд теми, мети, сутностi кожного конкретного дослiдження. Головними залишаються стислiсть, чiткiсть, умотивованiсть, логiчна послiдовнiсть та аргументованiсть викладу матерiалу згiдно з вимогами до наукових праць, якi подаються до друку.
У цiй частинi наукової роботи викладають основнi положення власних дослiджень iз зазначенням того нового, що вноситься у розроблення заявленої проблеми. Автор дає оцiнку повноти вирiшення поставлених завдань, достовiрностi одержаних результатiв, порiвнює їх з аналогiчними результатами, обґрунтовує потребу додаткових дослiджень. Виклад матерiалу основної частини пiдпорядковується однiй провiднiй iдеї, конкретно зазначенiй автором.
7 У висновках стисло й чiтко формулюють науковi та практичнi результати, одержанi в дослiдженнi, наголошуючи на якiсних та кiлькiсних показниках, здобутих у результатi проведеної роботи. Висновки – це синтез накопиченої в основнiй частинi наукової iнформацiї, тобто послiдовне логiчно струнке викладення пiдсумкових результатiв у їх спiввiдношеннi з метою i конкретним завданням, поставленим i сформульованим у вступi.
7. Основнi прийоми викладу наукових матерiалiв
1
Однi вважають, що для цього досить лише коротко описати хiд дослiдження i детально викласти кiнцевi результати. Іншi нiби вводять читача до своєї творчої лабораторiї, не поспiшаючи, ведуть його вiд етапу до етапу, детально i послiдовно розкриваючи методи своєї роботи, її успiхи i невдачi, весь хiд процесу дослiдження. Так перед реципiєнтом проходить весь важкий шлях пошуку дослiдника вiд творчого задуму до заключного етапу роботи – пiдведення пiдсумкiв, формулювання висновкiв i пропозицiй.
Для студентської наукової роботи бiльш прийнятним є другий варiант викладення, який дає змогу краще виявити спроможнiсть студента до самостiйної науково-дослiдної роботи. Це сприяє повнiшому виявленню глибини його наукової ерудицiї в галузi науки про журналiстику i спецiальних знань з питань журналiстикознавства.
Вiдтак в арсеналi студентiв, якi виконують студентськi науковi дослiдження, є кiлька методичних прийомiв викладу наукових матерiалiв: послiдовний, цiлiсний, вибiрковий. Послiдовний виклад матерiалу дисертацiї потребує бiльших витрат часу, бо автор не може переходити до наступного роздiлу, не закiнчивши роботу над попереднiм. А для обробки одного роздiлу необхiдно часом перевiрити кiлька варiантiв, аби знайти кращий з них. Водночас матерiал, який майже не потребує чорнової обробки, чекає черги i лежить без руху.
Цiлiсний прийом. Тут знадобиться майже вдвiчi менше часу на пiдготовку кiнцевого варiанта рукопису, бо спершу пишеться чернетка всього твору, нiби грубими мазками, потiм вiдбувається його обробка в частинах i деталях.
Вибiрковий виклад матерiалiв також часто застосовується здобувачами. У мiру готовностi фактичних даних автор обробляє матерiали у будь-якому зручному для нього порядку, подiбно до того, як художник пише картину, – не обов’язково з верхньої або нижньої частини. Тому обрати можна саме той прийом викладання, який видається найбiльш прийнятним для перетворення так званого чорнового рукопису на промiжний або остаточний.
Перед тим, як переходити до остаточної обробки чорнового рукопису, корисно обговорити основнi положення його змiсту з науковим керiвником.
Коли основний текст чорнового рукопису готовий, зiбрано всi необхiднi матерiали, зроблено вiдповiднi узагальнення та є схвалення наукового керiвника, починається докладне редагування тексту рукопису. Студент ще раз перевiряє вiдповiднiсть назви роботи її змiсту, уточнює композицiю наукової розвiдки й перевiряє переконливiсть аргументiв на захист своїх наукових висновкiв.
Слiд зазначити, що важливе значення має подiл тексту на складовi частини, якi вiддзеркалюють схему наукового дослiдження й позначаються абзацом. Абзац – композицiйний прийом для об’єднання кiлькох речень, якi передають нову спiльну думку та увиразнюють її, надаючи довершеностi. Абзац, iз притаманною йому цiлiснiстю виразу, забезпечує послiдовнiсть викладу фактiв, внутрiшню логiку їх висвiтлення. Тому правильне розбиття наукової роботи на абзаци суттєво полегшує її читання й сприйняття.
скороченi слова чи абревiатури.
Заголовок у науковому дослiдженнi має бути по можливостi коротким, але й не надмiру лапiдарним. Чим коротший заголовок, тим вiн ширший за своїм змiстом. Особливо небажанi заголовки з одного слова, оскiльки не дають уявлення про тему розмiщеного пiд ним наукового тексту. Намагання докладно передати в заголовку змiст наукової розвiдки суттєво ускладнює її смислове сприйняття.
8. Мова й стиль наукової роботи
1 Мовно-стилiстична культура наукової роботи чи не найкраще демонструє загальнокультурний рiвень її автора.
Мова i стиль дослiдження має вiдповiдати нормам та критерiям сучасної української лiтературної мови, зокрема її науковому стилю, що склався пiд впливом так званого академiчного мовного етикету, сутнiстю якого є iнтерпретацiя власної й аналiтично опрацьованої запозиченої точок зору з метою встановлення наукової iстини.
роздумiв, метою яких є доведення iстини, виявлених у результатi дослiдження фактiв дiйсностi.
Особливiстю наукової мови є вiдсутнiсть емоцiйно-експресивної лексики. Звiдси домiнуюча форма оцiнки – констатацiя ознак, притаманних слову, яке визначають.
(спочатку, насамперед, потiм, по-перше, по-друге, отже i т. iн.), заперечення (проте, тимчасом, але у той час як, тим не менше, аж нiяк), причинно-наслiдковi вiдношення (таким чином, тому, завдяки цьому, вiдповiдно до цього, внаслiдок цього, крiм того, до того ж), перехiд вiд однiєї думки до iншої (вiдтак ранiше нiж перейти до, звернiмося до, розглянемо, зупинимось на, розглянувши, перейдемо до, необхiдно зупинитися на, необхiдно розглянути), результат, висновок, пiдсумовуючи, слiд сказати). Засобами логiчного зв’язку можуть виступати також займенники, прикметники, дiєприкметники (цей, той, такий, зазначений, названий, вказаний тощо).
Не завжди цi та подiбнi їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрiдними дороговказами, якi попереджають про повороти думки автора, iнформують про особливостi його творчого шляху. Слова «дiйсно», «зрозумiло», «насправдi» вказують, що наступний текст повинен бути доведенням, «з iншого боку», «навпаки», «але» готують читача до сприйняття протиставлення, «бо», «оскiльки» – пояснення.
словосполучень (на думку, за даними, за словами, як слушно зазначає).
Інколи зазначенi словосполучення не тiльки допомагають окреслити хiд думки дослiдника, а й сприяють удосконаленню композицiї роботи. Вони, вiдiграючи роль невидiлених частин, роз’яснюють внутрiшню послiдовнiсть викладу, а тому в науковому текстi дуже потрiбнi.
Фразеологiя наукової прози є вельми специфiчна. Вона покликана, з одного боку, визначати логiчнi зв’язки мiж частинами висловлювань («як показав аналiз», «на пiдставi отриманих даних», «пiдсумовуюче сказане», «звiдси випливає, що» тощо), з iншого боку, позначити певнi поняття, будучи, по сутi, термiнами.
3 Серед особливостей наукової мови, котрi суттєво впливають на мовно-стилiстичне оформлення дослiдження слiд вiдзначити наявнiсть великої кiлькостi iменникiв iз абстрактними значенням, а також вiддiєслiвних iменникiв (дослiдження, розгляд, вивчення тощо.).
У науковiй прозi широко використовуються вiдноснi прикметники, оскiльки саме вони на вiдмiну вiд якiсних дають змогу з граничною точнiстю називати достатнi i необхiднi ознаки понять.
Використовуючи якiснi прикметники, перевагу вiддають аналiтичним формам вищого та найвищого ступенiв. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбiльш», «найменш».
Дiєслово i дiєслiвнi форми несуть особливе iнформацiйне навантаження. Дiєслiвнi форми служать для окреслення постiйної ознаки предмета (у наукових законах, закономiрностях, встановлених ранiше або в процесi даного дослiдження), вони використовуються також при описi ходу дослiдження, доведення, в описi будови приладiв i машин.
Широко вживаються також дiєслiвнi форми недоконаного виду минулого часу дiйсного способу, бо вони не фiксують вiдношення до дiї, яка описується, на момент висловлювання. Рiдше – дiєслова умовного i майже нiколи – наказового способу. Часто використовуються зворотнi дiєслова, пасивнi конструкцiї, що обумовлено необхiднiстю пiдкреслити об’єкт дiї, предмет дослiдження ( «У цiй статтi розглядаються»).
У науковiй мовi особливо поширенi вказiвнi займенники «цей», «той», «такий». Вони не тiльки конкретизують предмет, але й визначають логiчнi зв’язки мiж частинами висловлювання (наприклад, «Цi данi служать достатньою пiдставою для висновку...»). Займенники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретнiсть їх значення в науковiй роботi не використовуються.
За традицiєю у наукових працях замiсть «я» використовувати «ми», з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як колективу додає об’єктивiзму. Справдi, вираз авторства через «ми» дає змогу вiдобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напряму.
4 Синтаксис наукового стилю також має свої особливостi. Окремi речення i частини складного синтаксичного цiлого, всi компоненти (простi та складнi), як правило, дуже тiсно пов’язанi один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступним ланцюжком. Для тексту дослiдження, який потребує складної аргументацiї й виявлення причинно-наслiдкової залежностi, властивi складнi речення рiзних видiв з чiткими синтаксичними зв’язками. Звiдси розмаїття складених сполучникiв пiдрядностi: завдяки тому, що; мiж тим як; тому що; замiсть того, щоб; з огляду на те, що; зважаючи на те, що; внаслiдок того, що; пiсля того, що; в той час, як тощо.
У науковому текстi частiше зустрiчаються складнопiдряднi, нiж складносуряднi речення, оскiльки пiдпорядковуючi конструкцiї вiдбивають причиннi, часовi, наслiдковi, умовнi зв’язки, а окремi частини у складнопiдрядному реченнi тiсно пов’язанi мiж собою. Частини ж складносурядного речення немов би нанизуються одна на iншу, утворюючи своєрiдний ланцюг, окремi елементи якого мають незалежнiсть i легко пiддаються перегрупуванню.
Писемна форма наукової мови має й суто стилiстичнi особливостi. Об’єктивнiсть викладу – основна її риса. Звiдси наявнiсть у текстi наукових праць вставних слiв i словосполучень на позначання ступеня достовiрностi повiдомлення. Завдяки таким словам той чи iнший факт можна подати як достовiрний (дiйсно, насправдi, зрозумiло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовiрно).
5 На рiвнi цiлого тексту для наукового стилю важливою прикметою є цiлеспрямованiсть i прагматизм. Науковий текст характеризується тим, що його складають лише точнi, отриманi в результатi тривалих спостережень i наукових експериментiв вiдомостi та факти. Це обумовлює точнiсть їх словесного виразу i, таким чином, використання спецiальної термiнологiї.
Завдяки спецiальним термiнам з’являється можливiсть у короткiй та економiчнiй формi давати розгорнутi визначення й характеристики наукових фактiв, понять, процесiв, явищ. Як вiдомо, термiн – це не просто слова, а втiлення сутностi даного явища. Отже, добирати науковi термiни i визначення необхiдно дуже уважно. Не можна довiльно змiшувати в одному текстi рiзну термiнологiю, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тiльки їй термiнологiчну систему.
Не допустиме використання в науцi професiоналiзмiв. Професiоналiзми – це не науковi поняття, а умовнi, у вищому ступенi диференцiйованi найменування реалiй, якi використовуються в середовищi вузьких фахiвцiв i зрозумiлi тiльки їм. В основi професiоналiзмiв лежить побутове уявлення про наукове поняття.
працi. Недоречно вжите слово може суттєво викривити значення написаного, призвести до подвiйного тлумачення тiєї чи тiєї фрази, надати всьому тексту небажаної тональностi.
Ще одна вимога наукового стилю – його яснiсть, тобто доступнiсть i дохiдливiсть написаного. Практика показує, що багато непорозумiнь виникає там, де автор використовує багатозначнi слова i словосполучення.
Простота викладу сприяє розумiнню наукової роботи. Проте не можна ототожнювати простоту з примiтивнiстю.
Слiд пам’ятати й про таку рису, як стислiсть, реалiзацiя якої потребує уникнення зайвих слiв, iншомовних, якi дублюють українськi, невиправданих повторiв, надмiрної деталiзацiї. Кожне слово i вираз служать метi, яку можна сформулювати так: якомога точнiше й стислiше донести сутнiсть дослiдження.
9. Загальнi правила цитування та посилання на використанi джерела
аргументiв посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналiзу того чи iншого друкованого твору дослiдник наводить цитати. Науковий етикет вимагає точно вiдтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного висловлювання може спотворити змiст, закладений автором.
Загальнi вимоги до цитування такi:
а) текст цитати починається i закiнчується лапками й наводиться в тiй граматичнiй формi, в якiй вiн поданий в джерелi, зi збереженням особливостей авторського написання. Науковi термiни, запропонованi iншими авторами, не видiляються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полемiку. У цих випадках використовується вираз «так званий»;
б) цитування повинно бути повним, без довiльного скорочення авторського тексту i без перекручень думок автора. Пропуск слiв, речень, абзацiв при цитуваннi допускається без перекручення авторського тексту i позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому мiсцi цитати (на початку, всерединi, на кiнцi). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв роздiловий знак, то вiн не зберiгається;
результатiв, i давати вiдповiднi посилання на джерело;
д) цитування не повинно бути нi надмiрним, нi недостатнiм, бо це знижує рiвень наукової працi: надмiрне цитування створює враження компiлятивностi працi, а недостатнє – знижує наукову цiннiсть викладеного матерiалу;
е) якщо необхiдно виявити ставлення автора наукової роботи до окремих слiв або думок з цитованого тексту, то пiсля них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак запитання;
роботи, а весь текст застереження вписується у круглi дужки. Варiантами таких застережень є (курсив наш – О. Т.), (пiдкреслено мною – О. Т.), (розрядка моя – О. Т.).
2 При використаннi монографiй, оглядових статей, iнших джерел, якi мають велику кiлькiсть сторiнок, необхiдно точно вказувати номери сторiнок джерела, на якi дається посилання.
Посилання в текстi роблять у квадратних дужках згiдно з їхнiм перелiком, наприклад [1, 7], де один – це номер джерела, сiм – сторiнка.
Бiблiографiчний апарат у науковому дослiдженнi – це не тiльки ключ до використаних автором джерел, а й свiдчення розумiння ним наукової етики й культури. Саме з нього можна зробити висновок про рiвень ознайомлення дослiдника з лiтературою за заявленою темою. Бiблiографiчний апарат наукової роботи складається з бiблiографiчного списку (списку використаних джерел) i бiблiографiчних посилань, якi оформлюються вiдповiдно до чинних стандартiв.
Список використаних джерел – елемент бiблiографiчного апарату, котрий мiстить бiблiографiчнi описи використаних джерел i розмiщується пiсля висновкiв у послiдовностi використання. Такий список – одна з суттєвих частин наукової роботи, що вiддзеркалює самостiйну творчу працю її автора i демонструє ступiнь фундаментальностi проведеного дослiдження.
Бiблiографiчний опис складають безпосередньо за друкованим твором або виписують з каталогiв i бiблiографiчних покажчикiв повнiстю без пропускiв будь-яких елементiв, скорочення назв та iн. Завдяки цьому можна уникнути повторних перевiрок, вставок пропущених вiдомостей.
|
