Аспекти журналiстської професiї
Аспекти журналiстської професiї
Змiст
Вступ
2. Вмiння бачити те, чого не помiчають iншi
3. Народження теми
5. Знання, знання i ще раз знання
Висновки
Вступ
За основу визначення творчостi можуть братися рiзнi фактори: предмет, результат, процес, суб'єкт, метод творчостi. Саме цим пояснюється рiзноманiтнiсть дефiнiцiй творчостi. Проте в бiльшостi визначень iдеться про творчiсть як дiяльнiсть з вироблення, розробки винаходiв, реалiзацiї художньо-естетичних задумiв, планiв, розв'язання соцiальних i теоретичних проблем, як наукове вiдкриття та iн.
Творчiсть як розвиток виявляється лише через рiзнi форми людської дiяльностi, вона властива лише суспiльно-iсторичнiй iстотi – людинi. Починаючи з самих витокiв людського суспiльства, його iсторiї ставлення людини до свiту має унiверсальний, дiяльнiсний характер. Ця дiяльнiсть, з одного боку, виконує функцiю виробництва умов життя, з iншого –є предметом життєвого iнтересу сама по собi. Отже, конституюючою основою творчостi є її взаємодiя i взаємовiдношення з дiяльнiстю. В переважнiй бiльшостi концепцiй творчiсть розглядається як певна форма, атрибут дiяльностi.
Розглядаючи взаємовiдношення мiж творчiстю i дiяльнiстю слiд враховувати полiсемантичний характер дiяльностi i не зводити творчiсть до певного її виду.
За предметом (об'єктом) визначилися такi форми творчостi: предметно-практична, наукова, технiчна, науково-технiчна, художня, соцiальна/ фiлософська, релiгiйна та iн.
Предметно-практична дiяльнiсть безпосередньо пов'язана з життєдiяльнiстю людини, забезпеченням виробництва засобiв виробництва та засобiв споживання з самого виникнення до сьогоднiшнього дня щодо всiх iнших видiв дiяльностi (духовної, естетичної, моральної, релiгiйної та iн.) вона є основоположною. Духовно-практичне освоєння свiту здiйснюється в таких конкретних формах: релiгiя, мистецтво, мiфологiя, мораль, етична i мовна свiдомiсть та iн. Серед найбiльш загальних ознак, що властивi будь-якому виду творчостi в межах духовно-практичного освоєння свiту, є, по-перше, виявлення органiчного "сплаву" духовної i практичної дiяльностi. Творчий синтез має подвiйну природу: є синтезом духовних видiв дiяльностi та реалiзацiєю духовного в предметно-практичнiй сферi;. По-друге, суб'єкт творчостi в духовно-практичнiй сферi постiйно зазнає впливу об'єкта. Об'єкт щодо суб'єкта є активним началом, породжує вiдповiднi пiдходи, напрямки, цiлi i завдання творчого синтезу.
допомогою змiни матерiального середовища. В машиннiй технiцi людина творчо синтезує, не лише досягнення ремеслового виробництва, а й науки. Отже, особливiстю творчостi на етапi створення машинної технiки та її функцiонування є те, що в нiй в евристичнi процеси активно включаються досягнення Науки.
1. Коли стiл стає круглим
Що ж таке «круглий стiл»? Адже вiдомо, що в працiвникiв усiх установ столи звичайнi, канцелярськi. Та якби якийсь дивак i завiв собi круглого, це все одно не дає вiдповiдi на запитання. Проте знайома з роботою газетярiв людина знає, що «круглим столом» у практицi роботи працiвникiв редакцiй називається зустрiч журналiстiв iз спецiалiстами народного господарства, науки, культури, коли вони разом вирiшують якесь важливе питання, домовляються про його висвiтлення або «ведення» в пресi.
Скористаймося з нагоди, послухаймо, про що йдеться цього разу за символiчним круглим столом.
У кабiнетi завiдуючого вiддiлом промисловостi зiбралися майстри, бригадири, робiтники ряду металообробних пiдприємств мiста. У виступi кожного часто повторюються, слова «єдиний наряд бригади». Ось що говорить, наприклад, лiтнiй сивоусий майстер:
– Ранiше я зовсiм не мав часу для того, щоб займатися питаннями полiпшення якостi продукцiї. Мiркуйте самi: на дiльницi до тридцяти робiтникiв. Щоранку кожному з них треба поставити конкретне завдання, виписати окремий наряд. Однi обточують болванки, другi – фрезерують, третi – проточують пази, четвертi – шлiфують i т. д. Поки кожному пiдрахуєш обсяги робiт на наступну змiну – день минає. А треба ще й пiдсумки пiдбити зробленому – i теж для кожного окремо.
Якось ми почули, що на передових заводах металiсти працюють бригадами, а завдання для них видається одне на колектив. Протягом змiни бригада має виготовити певну кiлькiсть деталей. Спробували застосувати цей метод i в себе. Органiзували двi бригади. У мене одразу – нiби гора з плечей звалилася. Пiдрахував обсяги робiт, оформив два наряди-завдання – i весь час можна вiддавати корисним справам. Допомiг новачковi, пiдказав уже досвiдченому робiтниковi, в якiй послiдовностi краще виконувати операцiї на тiй чи iншiй. деталi, сам подумав над удосконаленням технологiї, перевiрив якiсть iнструменту. Саме цим i повинен займатися майстер на виробництвi.
за себе. А якщо за сусiднiм верстатом людина простоює або жене брак – то тебе це не обходить. Нехай майстер або начальник цеху за ним стежать. Тепер усi гуртом вiдповiдаємо за кiлькiсть i якiсть зробленого. І одразу змiнилися взаємини в колективi. Досвiдченiший робiтник допомагає новачковi, якщо хтось порушив трудову дисциплiну – всi разом беремося його «пропiсочувати».
– І що характерно, – включається в розмову робiтник, – у всiх з'явився потяг опановувати сумiжнi професiї. Я, наприклад, досi працював тiльки на токарному верстатi, а тепер умiю i на шлiфувальному. Що це дає? Ми завжди можемо прийти на допомогу один одному, гуртом узятися за ту дiлянку роботи, яка у проривi. Ось чому продуктивнiсть працi в бригадi пiдвищилася на 12-15 процентiв.
– Товаришi, а чи не варто було б вам, iнiцiаторам впровадження нового методу органiзацiї робiт, виступити в газетi? Давайте пiдготуємо колективний лист-звернення. В ньому ви розкажете читачам, якi переваги дає робота бригад за єдиним нарядом, i закличете всiх робiтникiв-металiстiв наслiдувати цей приклад. Треба, щоб на кожному заводi, в кожному цеху зрозумiли, що така органiзацiя працi вигiдна i робiтникам, i державi.
Учасники зустрiчi охоче погодились i тут же всi разом заходились писати звернення. Наступного дня його було опублiковано на першiй сторiнцi газети.
Через пiвроку менi довелося знову зустрiтися iз знайомим журналiстом, завiдуючим вiддiлом редакцiї.
– Ну як? – поцiкавився я. – Чи знайшлися послiдовники у авторiв листа, чи не пробували пiдрахувати загальний ефект?
– Зважте самi, – вiдповiв завiдуючий вiддiлом. – У нашому мiстi уже є промисловi пiдприємства, де бiльше половини робiтникiв працює за єдиним бригадним нарядом. А всього на таку форму органiзацiї працi перейшло понад шiсть тисяч бригад. Якщо взяти до уваги що в кожнiй бригадi, у кожного робiтника завдяки цьому продуктивнiсть працi зросла на 10-20 процентiв, то стане зрозумiло, що ефект вiд нововведення – це додаткова продукцiя на сотнi тисяч карбованцiв!
так швидко. Мало не в кожному номерi друкувалися матерiали на цю тему. Щоб вони одразу звертали на себе увагу, журналiсти придумали спецiальну рубрику: «Ключ до успiхiв – єдиний наряд бригади». Газета надала трибуну робiтникам, бригадирам, майстрам, iнженерам, економiстам, якi дiлилися з колегами досвiдом – адже на кожному виробництвi iнша специфiка, iншi умови. Газета не раз критикувала керiвникiв тих заводiв, якi не хотiли серйозно займатися новою справою.
У народi кажуть: «Одна голова – добре, а двi – краще»! Ще краще, коли якусь проблему розв'язує цiлий гурт розумних людей. Пiд час цiєї зустрiчi було вироблено двi магiстральнi лiнiї розгортання масового змагання.
Одна з них полягає ось у чому. Все наше мiсто, говорили учасники зустрiчi, складається в колективiв. Завод, магазинi школа, автопарк – люди не живуть окремо, самi по собi. Тому похiд за зразкове мiсто доцiльно починати з того, що спочатку окремi колективи завоювали право називатися зразковими. Треба розробити умови такого змагання. Деякi вимоги будуть однаковi для всiх – високопродуктивно i якiсно працювати, зразково поводитись у громадських мiсцях у побутi. А iншi мають бути характерними саме для певного колективу. У школi – це успiшнiсть учнiв, у магазинi –робота без скарг i т. д.
Редакцiя прийняла цю пропозицiю i завела па сторiнкам газети рубрику «Вiд зразкового колективу – до зразкового мiста». І в тому, що таке змагання широко розгорнулося, що тепер у Києвi вже близько двох десяткiв промислових пiдприємств, будiвельних, торговельних та iнших органiзацiй мають високе звання зразкових, є певна заслуга i журналiстiв.
Друга пропозицiя зводилася до того, щоб на початковому етапi змагання для кожного з дванадцяти адмiнiстративним районiв мiста намiтити головну тему. Наприклад, один район бореться за вiдмiнне транспортне обслуговування, другий – за зразкову постановку охорони здоров'я, третiй – за благоустрiй.
Можуть сказати: в зразковому мiстi в усiх районах повиннi чiтко курсувати трамваї та автобуси, скрiзь мають бути добре впорядкованi вулицi, площi, сквери, подвiр'я, в усiх полiклiнiках хворих повиннi зустрiчати чуйнi й уважнi лiкарi. Це так. Але ж iшлося тiльки про першi кроки змагання.
Нинi, мабуть, кожен учень середнiх класiв мiг би пiдготувати кореспонденцiю для стiннiвки, пiонерської або комсомольської газети.
Але журналiстовi треба ригати щодня. Вiн повинен завжди знаходити теми, якi хвилювали б читачiв, викликали у них Жвавий iнтерес, вiн повинен умiти вiдгукнутися на подiї або iдеї одразу ж, щойно вони виникли, i написати про них стисло, але цiкаво й оперативно.
Якi ж якостi потрiбнi для того, щоб стати журналiстом? На це запитання Василь Пєсков вiдповiв: «... природна «iскорка» в нашiй справi необхiдна. Без цього, хоч би якою була людина освiченою, начитаною, старанною, журналiстика стане для неї мукою i сама вона в газетi, в журналi буде баластом»,
Український публiцист, декан факультету журналiстики Київського державного унiверситету iм. Т. Г. Шевченка професор Дмитро Михайлович Прилюк, розказуючи майбутнiм журналiстам про три види бачення навколишнього свiту –я буденне, наукове i художнє, мiркує так:
–Припустимо, ви прийшли в сад теплої весняної пори. Цвiтуть яблунi, грушi, сливи. Стрункi ряди дерев, зелена травиця в мiжряддях, приглушене гудiння бджiл i щебетання птаства на тополях довкола цього царства цвiтiння. Гарно, приємно, легко на душi...
Це –буденне бачення саду, майже фотографiчне його сприймання. Є загальне тло i загальне враження. Таким бачать сад люди, якi звиклися i з цвiтiнням дерев, i з щебетанням птаства, i з смарагдовим буянням трав.
Та ось у той же сад прийшов досвiдчений садовод. На його обличчi стурбованiсть: виявляється, мало в саду бджiл, повiльно вiдбувається запилення, до того ж багато на деревах i пустоцвiту, що не дасть зав'язi, а на корi стовбурiв, не обмазаних вапном, з'явилися шкiдники; час уже б i закрити вологу в мiжряддях, обкопати саджанцi; вiтер повернув з пiвночi, можна чекати заморозкiв, тому слiд завезти сухого гною i хмизу для обкурювання дерев...
Це вже iнше бачення саду, значно детальнiше i квалiфiкованiще. У спецiалiста з'являються думки, як допомогти 1 садовi, що слiд зробити, аби вiн краще вродив.
Прийшов помилуватися садом i поет. Вiн бачить тi ж ряди дерев, те ж запашне цвiтiння, але бачить по-своєму.
Цвiтуть бузки, садок бiлiв
І тихо ронить пелюстки,
Напiвзабуте знову мрiє,
Як помах милої руки.
Весняний сад навiяв Максимовi Рильському образ, що виражав певний душевний стан; цей образ, втiлений у вiршованi рядки, i є художнiм зображенням побаченого.
Отже, одну й ту саму рiч можна бачити по-рiзному. Журналiст має володiти всiма видами сприймання предмета. Та найголовнiше –вмiння знаходити незвичайне у звичайному.
... Якось старий московський журналiст Павло Олександрович Рогозинський завiтав до Мiнiстерства морського флоту.
– Як ти невчасно! – з досадою зустрiв його знайомий працiвник мiнiстерства. – Нiчого цiкавого немає. Зайди краще на тому тижнi. Зараз нiколи, роботи – тьма-тьмуща, а тут ще новий острiв...
– Який острiв? – спитав Рогозинський.
– Я ж сказав: новий. На Чорному морi... Мороки з ним, чорт забирай, – на карти нанести, назву треба придумувати.
– Звiдки ж вiн узявся? – не зрозумiв журналiст.
– Звичайне виверження вулкану. Ось тобi й острiв.
– Виверження вулкану? На Чорному морi? Новий острiв? – широко розплющив очi Рогозинський. – І ти кажеш – нiчого нового?
– А що ж тут особливого? Бiля Темрюка на днi моря є грязьовi вулкани. Інодi вони починають дiяти i стiльки викидають усякої всячини, що утворюються острови. Виникне острiв – хвилi його швидко розмиють. Аж ось, дивись, неподалiк iнший з'явився. Одне слово, – кочовi острови.
Журналiст не став бiльше забирати часу у свого заклопотаного приятеля. Інформацiя пiд заголовком «Кочовi острови» наступного ж дня з'явилася в пресi.
– Вам просто поталанило! – iз заздрiстю сказав Рогозинському його молодий колега. – У мене ж – нiчогiсiнько нема, жодної теми. Та й спека страшенна – сорок градусiв! У Москвi такого нiколи не було...
Рогозинський одразу зв'язався по телефону з Інститутом прогнозiв, роздобув потрiбний матерiал i написав iнформацiю «Небувала спека у Москвi».
От що значить у буденному, здавалося б, незначному вмiти знаходити «рацiональне зерно» – цiкавий факт.
Не було тут нi електричного освiтлення, нi телефонного зв'язку. Щоправда, у Вохмi функцiонували поштове вiддiлення i телеграфний апарат.
Пiшов журналiст на ту пошту, щоб вiдправити у Вятку телеграму. Однак йому в цьому вiдмовили. Пояснили:
– Ось уже четверту добу тримаємо прямий зв'язок лише з Москвою i тiльки на вимогу Миколи Шмiдта...
Глянувши на здивоване обличчя журналiста, працiвниця пошти сказала:
– Хiба не чули? З експедицiєю Нобiле, що на дирижаблi «Італiя» летiла на Пiвнiчний полюс, скоїлося лихо. Про це першим дiзнався Микола Шмiдт...
Для молодого газетяра все це було несподiванкою: про катастрофу з дирижаблем вiн досi нiчого не знав, як i не знав, хто такий Микола Шмiдт i як йому вдалося першим довiдатися про таку пригоду.
вчительки Миколою Шмiдтом.
Радiоаматор охоче показав гостевi свiй приймач.
– А от зараз самi переконаєтесь. Справдi – чутнiсть чудова.
Так от, у нiч з другого на трете липня 1928 року Микола Шмiдт, як сам вiн висловився, «прогулювався» по ефiру. І раптом несподiвано долинули сигнали: SOS... SOS...
А потiм: «Італiя, Нобiле...»
ж вiдгукнулась.! Попросили термiново якомога докладнiше розповiсти про тел як менi пощастило дiзнатися про експедицiю. Послав ще одну телеграму. Пiсля цього зi мною встановили постiйний телеграфний зв'язок.
На пiдтвердження своїх слiв Микола показав журналiстовi одержанi телеграми. Ось одна iз них: «Повiдомте про схемнi вашого апарата. Сьогоднi о двадцятiй годинi плавуча база «Чiтта дi Мiлано» має встановити двобiчний зв'язок з Нобiле. Слухайте уважно... Телеграфуйте про результати...»
«Шторм. Норд-вест. SOS. SOS. Петерман». (Як з'ясувалося, на дирижаблi «Італiя» острiв Файн бiля Шпiцбергене помилково прийняли за острiв Петерман.)
Зустрiч з радiоаматором наштовхнула газетяра на цiкаве тему. На попутних конях вiн дiстався до станцiї Шабалiно i звiдти надiслав телеграфом до своєї редакцiї кореспонденцiю «Хто перший почув сигнали «Італiї». Цьому матерiаловi судилося обiйти сторiнки не лише радянських, а й багатьох зарубiжних газет.
.... У 1947 роцi один з провiдних нинi радянських полiтичних оглядачiв, Герой Соцiалiстичної Працi Юрiй Жуков купив у Парижi, де був у вiдрядженнi, пiдручник росiйської мови «Русский без труда», що вражав безглуздiстю пiдiбраних текстiв i безграмотнiстю. Коли вiн приїхав до Москви, то показав своє «надбання» старшому товаришевi – видатному газетяревi Давиду Заславському.
пiдбирали висловлювання наших заклятих ворогiв.
– Старiйшина нашого цеху, – згадує Юрiй Жуков,– подав менi, молодому журналiстовi, урок полiтичної гостроти в розумiннi найдрiбнiших деталей iдеологiчної боротьби.
справжнiм журналiстом. Але цього ще замало.
3. Народження теми
За образним висловом Олексiя Максимовича Горького, теми не добуваються з повiтря, як, скажiмо, азот. Матерiалом для них служать спостереження, порiвняння, вивчення – зрештою, факти. Але встановити факт – це лише половина дiла. Факт – тiльки сировина. Не можна смажити курку разом з пiр'ям, а схиляння перед фактом якраз i призводить до того, що нерiдко змiшується випадкове, неiстотне з суттєвим, типовим. Треба вмiти «вискубувати неiстотне, оперення факту», вмiти вибирати суть. А це вже – мистецтво.
вiдгукнувшись на кинуте йому: «Бобик!»
Цей маленький, здавалося б, незначний факт наштовхнув на тему, з якої народилася байка «Шарик-Бобик», що таврує людей без гордощiв i самолюбства, якi не бажають чесно працювати i промишляють чим удасться.
Тема для газетного виступу часто народжується з єдиного факту, про який можна дiзнатися навiть випадково, а от визрiває вона iнколи досить повiльно – пiсля зустрiчей з десятками людей, копiткої працi в архiвах, докладного ознайомлення iз спецiальною лiтературою тощо.
Український публiцист Олександр Михалевич у Москвi на Новодiвичому кладовищi, неподалiк од могили Олександра Довженка, випадково звернув увагу на скромний пам'ятник з написом: «Друговi Радянського Союзу Пекстону Гiббену».
Михалевич майже нiчого не знав про цю людину.
Журналiст зацiкавився долею американця, похованого yМосквi. Дiзнався, що Пекстон Гiббен свого часу здобув учений ступiнь магiстра мистецтв у Гарвардському унiверситетi, став дипломатом, а останнi роки свого життя присвятив журналiстицi та громадськiй дiяльностi.
У 1921 роцi Гiббен мандрував по Радянському Союзу, надсилав правдивi кореспонденцiї до американських газет. Потiм видав книжку «Голод у Росiї», а невдовзi ще одну – «Реконструкцiя в Росiї». У своєму заповiтi Гiббен просив поховати його в нашiй країнi.
капiталiстичного суспiльства побачив у першiй в свiтi соцiалiстичнiй державi я велике майбутнє людства.
Скiльки потрiбно було наполегливостi i зусиль, щоб розкрити цiкаву тему!
Подiбнi ситуацiї виникали в творчому життi багатьох журналiстiв. Певна рiч, видатнi журналiсти – люди непересiчної долi. їхня невтомна праця, прийоми роботи – зразок для нових поколiнь працiвникiв радянської преси. Однак про цiкавi i разом з тим повчальнi приклади журналiстського пошуку могли б розповiсти не тiльки вони. Захоплюючi мандрiвки в невiдоме доводилося здiйснювати й авторовi цих рядкiв – рядовому численної журналiстської армiї.
4. Корисна мiстифiкацiя
Як будiвельник не може звести дiм, не маючи блокiв, панелей, цегли, металоконструкцiй, так i журналiст не може нiчого створити, не маючи певних знань, умiнь та навичок.
Щоб краще, глибше вивчити тему, яку вiн має намiр висвiтлювати, газетяревi нерiдко доводиться на певний час змiнювати навiть професiю. Такий прийом – виклад матерiалу через розповiдь журналiста, що змiнив свiй фах, – у радянськiй пресi вперше застосувала Лариса Рейснер.
про життя нiмецьких робiтникiв, їхнi злиднi i поневiряння.
Доречно нагадати, що вiдомий радянський журналiст Михайло Кольцов так охарактеризував роботу газетяра:
«Все треба побачити, вiдчути, оцiнити i не помилитися. Треба бути чесним «вухом i оком» своїх читачiв, не зловживати їхнiм довiр'ям, не утруднювати їх казна-чим пiд виглядом важливого i не упускати дрiбниць, що можуть визначати iстотне».
Девiз Кольцова – писати тiльки про те, що бачив на власнi очi i що продумав власним розумом. Вiн перший серед журналiстiв зробив на лiтаку «нестерiвську петлю» i потiм описав це у захоплюючому репортажi.
Пiд виглядом сходознавця, який цiкавиться старожитностями, вiн проник у буддiйський монастир, завдяки чому зумiв переконливо викрити в своїх статтях релiгiйне мракобiсся.
Шлях вивчення проблеми, який обрав Кольцов, ставши водiєм московського таксi, виявився найефективнiшим, бо дав йому змогу розкрити питання мовби «зсередини», в усiх його аспектах. Три днi провiв журналiст за кермом, зустрiчався i розмовляв з десятками людей. А потiм написав репортаж, а який i досi може бути зразком журналiстської майстерностi.
Іншим разом Кольцов посiв мiсце дiловода у районному загсi: i знову – кiлька яскравих «контурiв людської поведiнки», роздуми про порядки в установi, яка в жодному разi не повинна бути бюрократичною...
Енергiя та репортерська iнiцiатива у Кольцова були невичерпнi, як i невичерпною була його ерудицiя. Як багато вiн знав i скiльки найрiзноманiтнiших речей умiв робити! Вiн добував по-справжньому сенсацiйнi матерiали. А що таке сенсацiя?
В газетах та журналах буржуазних країн сенсацiї придiляється велика увага. Що ж цiкавить їхнiх репортерiв? Погортаймо сторiнки деяких видань. Ось у щотижневику великий фоторепортаж про катастрофу пасажирського лiтака. Вiн загорiвся на самому злетi, i фотокореспондентовi, який випадково був на аеродромi, вдалося зробити ряд знiмкiв. На першому ми бачимо язики полум'я, що охопили фюзеляж, на другому – приземлення, далi вибух, обгорiлi трупи пасажирiв, невелика група щасливчикiв, яким вдалося врятуватися, – перекошенi, спотворенi жахом обличчя, сльози...
Навiщо це? З позицiй радянської моралi смакування трагедiї – не гiдна журналiста справа. А в капiталiстичних газетах та журналах саме за такi матерiли платять великi суми. Бо вони допомагають вiдвернути увагу читача вiд проблем, якi буржуазна пропаганда всiляко намагається затушувати. Справдi, почитає безробiтний такий-от репортаж i на якийсь час забуде про власну бiду. Тому й рвуться репортери з мiкрофонами до паралiзованої горем жiнки, у якої в цiй катастрофi загинуло двоє дiтей, прагнуть вирвати у неї хоч кiлька слiв iнтерв'ю. Бо кожне таке слово оцiнюється десятками, а то й сотнями доларiв.
Буржуазнi репортери можуть годинами вичiкувати, щоб спiймати в кадр людину, яка вирiшила покiнчити життя самогубством, присвячують величезнi матерiали гангстерам, вбивцям, керiвникам рiзних банд, не шкодуючи барв для опису їхнiх «подвигiв».
А скiльки горя зазнають вiд них популярнi кiноактори, спiваки, художники! Мисливцi за сенсацiєю беруть їх просто в облогу. Вони потайки перелазять через паркан, яким огороджено будинок вiдомої кiнозiрки, щоб зробити кiлька знiмкiв, переслiдують її на роботi, на вулицi, на вiдпочинку. Саме репортери мало не довели до самогубства вiдому французьку кiноактрису Бриджит Бардо, засипаючи пресу брехнею та напiвбрехнею про її особисте життя.
Радянська преса, а також прогресивна зарубiжна рiшуче вiдмовляються вiд подiбних «сенсацiй». У неї зовсiм iнша мета. Проте термiн «сенсацiйний матерiал» живе i в нас. В чому його вiдмiннiсть, ми побачимо на кiлькох прикладах.
експеримент. Вiн наклав на обличчя чорний грим, одягнув перуку i перетворився на негра. Не один день подорожував Гриффiн вулицями мiст американського Пiвдня, де расисти почуваються особливо вiльно. Вiн їздив у транспортi «тiльки для чорних», харчувався у вiдповiдних їдальнях, не раз ставав об'єктом тяжких образ з боку тих, хто ще й тепер готовий за найменшу провину лiнчувати негра, ризикував життям...
А потiм опублiкував про все пережите докладний щоденник. «Цей документ вiдчаю i мороку, – згадував Гриффiн, – звинувачує не окремих осiб, а швидше систему, яка вiдмовляє людям у їхнiх людських правах».
Це була справдi сенсацiйна, у кращому розумiннi цього слова, книжка. Але авторовi довелося розплачуватися за неї. Куклукскланiвцi почали його переслiдувати, погрожували! вкоротити вiку. І журналiст разом iз своєю сiм'єю змушений був залишити рiдний дiм, виїхати в iнше мiсто.
Немало справжнiх подвигiв здiйснила революцiонеркам журналiст буремних рокiв громадянської вiйни Лариса Рейспер. її вiдрядження за нарисами чи репортажами не раз ставили жiнку в таку ситуацiю, коли доводилося важити життям. Вона була першою в свiтi жiнкою-моряком i створила лiтопис подвигiв Волзько-Каспiйської флотилiї, написала серiю чудових нарисiв з Афганiстану, який щойно одержав незалежнiсть, їздила на Урал, спускалася з робiтниками в І рудники, шахти – i все це заради правдивої розповiдi в газетi чи журналi.
Легендами оповите iм'я Михайла Кольцова. Одного разу Кольцов дiзнався (це було в двадцятi роки)Я що в нiмецькому мiстi Зонненбурзi страждає засуджений до по життєвого ув'язнення революцiонер Макс Гельц. Потрапивши в це мiсто, журналiст дiстав чужий паспорт i всякими i правдами i неправдами добився побачення з ув'язненим. А потiм у газетi «Правда» розповiв про героя-революцiонера, про його товаришiв, про те, яких нелюдських тортур зазнають мужнi борцi за справедливiсть.
Згодом, вийшовши на волю, Макс Гельц так розповiдав про цю зустрiч:
«За вiсiм рокiв мого перебування у в'язницях Нiмеччини дуже часто моїм друзям та партiйним товаришам заборонялося вiдвiдувати мене.
Коли прийшов адвокат, що захищав, менi навiть заборонили простягнути йому руку для вiтання.
Треба вважати справжньою сенсацiєю удачу радянського журналiста, який потрапив «контрабандним способом» просто до моєї камери.
iз Радянського Союзу потрапив усередину залiзного кiльця нашої iзоляцiї».
Цю акцiю радянського журналiста нiмецький революцiонер назвав сенсацiєю. І мав для цього всi пiдстави.
банди Муссолiнi, в Югославiї вiн взяв iнтерв'ю у колишнього царського генерала. А коли почалася громадянська вiйна в Іспанiї, вiн був одним iз перших журналiстiв, хто вiв свої репортажi просто з передової.
І в наш час радянським журналiстам не раз доводиться вiдвiдувати «гарячi точки» планети, щоб донести слово правди до мiльйонiв читачiв. З хвилюванням дивимося всi ми телевiзiйнi передачi з пiвдня Африки, де точиться жорстока боротьба поневолених расистами народiв, читаємо у газетах i журналах гнiвнi репортажi.
Така сенсацiя потрiбна радянськiй пресi. Заради добування таких матерiалiв нашi журналiсти долають важкi дороги, якi вони обрали разом iз своєю професiєю.
Ким тiльки не довелося побувати журналiстам у нашi днi! Офiцiантами у ресторанах i шоферами, провiдниками поїздiв i мiлiцiонерами, продавцями i листоношами...
За веселою i легкою зовнi мiстифiкацiєю – важка, незвична, а iнколи й неприємна праця.
5. Знання, знання i ще раз знання
Газетяр мусить багато, – дуже багато знати. Вiн повинен бути добре обiзнаним у рiзних галузях громадсько-полiтичного життя, науки, культури. Рiзнобiчна обiзнанiсть – одна з основних рис журналiста. На цю особливiсть журналiстської професiї вказував Фрiдрiх Енгельс, про творчу майстернiсть якого Карл Маркс писав: «Вiн – справжня енциклопедiя. Здатен працювати у будь-яку годину дня i ночi, пiсля їжi i натщесерце, швидко пише i кмiтливий, як чорт».
Смiливо можна сказати, що в цiй характеристицi Енгельса сформульованi основнi вимоги до журналiста, працiвники преси повиннi вчитися все життя, стежити за новим у тiй галузi, про яку вони беруться писати. Адже не можна пропагувати застарiлi прийоми й методи роботи, «з ученим виглядом знавця» давати рекомендацiї чи вiдбутися загальним описом подiй i фактiв.
Колись вiдомий письменник i журналiст Юрiй Олеша у колi друзiв iронiзував над «майстрами» газетних штампiв: «Як пишеться нарис? Входимо. Бронзове сонце золотить середину подвiр'я. Назустрiч вiд ворiт ливарного цеху рухається мiцна, кремезна постать. Я пiзнаю з першого погляду Івана Дмитровича Петрекова. Ще на ходу вiн простягає менi свою широку, закiптюжену долоню...»
Нерiдко трапляються у газетах поверховi описи тих або iнших подiй: журналiст сам не розiбрався в їхнiй сутi, не знає предмета, про який пише. Згадаємо у зв'язку з цим слушнi слова Вiри Кетлiнської: «Щоб написати одну сторiнку, треба мати змогу написати про те ж тридцять сторiнок...»
Автор славнозвiсної п'єси «Людина з рушницею» Микола Федорович Погодiн згадує випадок iз своєї журналiстської бiографiї, що став для нього чудовим уроком на все життя. За наказом тодiшнього секретаря редакцiї «Правды» Марiї Іллiнiчни Ульянової вiн виїхав до Азербайджану, щоб написати про хiд видобутку нафти. Молодий газетяр об'їздив промисли, поговорив з людьми. Побачив: стоять буровi вишки, насоси. Тиша. Чистота. Попоїздив з тиждень i вiдчув, ще нiчого путнього написати не зможе. Звернувся до головного iнженера «Азнафти» з проханням пiдiбрати лiтературу з питань нафтовидобутку – вiд найпопулярнiшої до спецiальної.
Спека в Азербайджанi була страшенна, до сорока градусiв. Обливаючись потом, початкуючий журналiст, не виходячи з готелю, як сумлiнний учень, читав усе пiдряд, починаючи вiд iсторiї видобутку нафти i кiнчаючи описом сучасного на тi часи бурового iнструмента «риб'ячий хвiст». І лише пiсля того, як здобув певнi знання, знову поїхав на промисел. Те, що до цього «мовчало», «заговорило». Люди охоче розмовляли з журналiстом, який добре розумiвся у виробничих питаннях, розповiдали про свої успiхи i невдачi.
Погодiн написав нарис про нове у нафтовидобутку, про технiчний переворот на Апшеронському пiвостровi i показав його заступниковi начальника «Азнафти». Той уважно прочитав нарис i сказав авторовi: «Можу рекомендувати тебе i на посаду начальника нафтового району. Ти вже добре «пiдкувався».
Це була найвища оцiнка роботи кореспондента.
... Люди ще тiльки почали знайомитися з повiтряним океаном, на незграбний, схожий на етажерку аероплан дивились як на чудо, а партiя поставила завдання – залучити до роботи в авiацiї сто тисяч комсомольцiв. Розширювалася мережа повiтряних сполучень, будувалися новi аеровокзали, почала створюватися лiтакобудiвна промисловiсть, але для багатьох авiацiя все ще залишалася загадковою i таємничою i мало хто з молодих людей на початку тридцятих рокiв виявляв бажання присвятити своє життя освоєнню п'ятого океану. Авiацiю треба було пропагувати. І група молодих працiвникiв «Комсомольской правды» Євген Рябчиков, Юрiй Жуков, Олена Кононенко, Леонiд Коробов i Юрiй Корольков, щоб iз знанням справи iнформувати читачiв про розвиток авiацiї, вирiшили самi навчитися керувати лiтаками, стрибати з парашутом.
– Це, – згадував Євген Рябчиков, – зближувало нас з льотчиками, парашутистами, конструкторами. Вони бачили в нас своїх...
Рябчиков одержав свiдоцтво пiлота. Пiзнiше вiн налiтав, правда, не льотчиком, а пасажиром, понад пiвтора мiльйона кiлометрiв. Його охоче брали з собою в польоти «дiдусь росiйської авiацiї» Борис Россинський, перший полярний льотчик Борис Чухновський, уславленi випробувачi Валерiй Чкалов, Михайло Громов, Володимир Коккiнакi. Першим з радянських журналiстiв Євген Рябчиков полетiв на реактивному лiтаку i на вертольотi.
Закарбувалася у пам'ятi талановитого репортера поїздка до Цiолковського: «Над Калугою свiтив мiсяць. Десь за рiчкою спiвали бiля вогнища косарi. Я зачинив за собою хвiртку, сiв на дерев'яну лавку i подумав: «Чи не сон все це? Щойно я, слухаючи напiвглуху людину, зробив з нею казкову подорож до Мiсяця. А тут... цокiт копит конячки, що протрюхикала по брукiвцi, далека пiсня на росянiй сiножатi, запаморочливий запах аптекарської ромашки на соннiй вуличцi...»
Зустрiч з Цiолковським багато значила для молодого журналiста. Вiн захопився вивченням питань ракетобудування, потоваришував з ентузiастами, якi за покликом сердець створювали першу в свiтi ракету. І закономiрно, що через тридцять рокiв пiсля її запуску саме Є. Рябчиков узявся за написання репортажiв, а згодом i сценарiїв космiчної епопеї: «Перший рейс до зiрок» – про Юрiя Гагарiна, «Знову до зiрок» – про Германа Титова, «Зорянi брати» – про Андрiана Нiколаєва та Павла Поповича i «Зоряний шлях» – про Валерiя Биковського i Валентину Нiколаєву-Терешкову...
Провiдний радянський публiцист Микола Грибачов рекомендує молодим журналiстам: «Хлопцi! Пильнуйте! Нiколи не вважайте, що ви багато знаєте, – голова не шлунок, її треба годувати з ранку й до вечора всiма можливими i доступними засобами. І чим бiльшi в неї запаси, тим краще вона робить те, для чого призначена».
Перш нiж сiсти писати, доводиться читати або перечитувати допомiжнi матерiали, звертатися по найрiзноманiтнiшiї довiдки.
Ось маленька iлюстрацiя до цього. Кореспондент «Правды» Вiктор Маєвський, щоб написати у нарисi про Бельгiю двi сторiнки про битву в Арденнах, ознайомився з рядом документiв, переглянув у Лондонi хронiкальний фiльм «Битва на дузi», присвячений цiй подiї, перечитав усю нашу мемуарну лiтературу про наступ Радянської Армiї у сiчнi сорок п'ятого року.
Інакше й не може бути.
На запитання: «Якими знаннями, на вашу думку, має бути озброєний журналiст?» – вiдома нарисистка Тетяна Тесс вiдповiла: «Журналiст не може бути всезнайком, але вiн обов'язково має бути добре обiзнаний у питаннях, про якi пише. Чим ґрунтовнiша обiзнанiсть, тим легше писати. Свого часу я вчилася в консерваторiї по класу рояля, але давно вже не граю. А от знання, набутi в консерваторiї, допомагають у журналiстицi, в письменницькiй роботi... Не тiльки тому, що я розумiю музику, хоч музичних рецензiй не пишу; завдяки знанню музики якось загострено вiдчуваєш ритм i звучнiсть написаного речення, обсяг i композицiю нарису, оповiдання i, що не менш важливо, щiльнiсть тексту».
– При цьому, – пiдкреслює вона, – дуже важливе знання iноземних мов. Пiд час перебування в Англiї, Австралiї та Сполучених Штатах Америки менi дуже допомогло знання англiйської мови, якою я вiльно володiю. Я не зумiла б написати книжку «Американки», коли б не знання англiйської мови.
африканця, як його звуть. Африканець вiдповiв: «Тумболинаньгома, бвана...» Щоразу, зустрiчаючись iз цим чоловiком, європеєць так i величав його: «Тумболинаньгома». За кiлька мiсяцiв, трошки вивчивши суахiлi, європеєць дiзнався, що африканець при першiй зустрiчi з ним сказав: «У мене болить живiт...»
Глибокозмiстовнi i художньо досконалi статтi, кореспонденцiї, нариси, репортажi можуть бути лише наслiдком ґрунтовних знань предмета або явища, про якi йдеться, i наполегливої працi. Часи, коли можна було знати про все потроху i намагатись писати на такому хиткому фундаментi, давно минули. Наша доба бурхливої науково-технiчної революцiї, розвитку культури народу змiнює характер працi, отже, i пiдготовку до неї. Це повною мiрою стосується й журналiстики. Тепер одна особа не може квалiфiковано, iз знанням справи висвiтлювати, питання будiвництва i, скажiмо, промислового виробництва, сiльського господарства i мистецтва, освiти i побутового обслуговування...
Серед багатьох журналiстських iмен, якi стали популярними, можна назвати Ярослава Голованова, Вiктора Понедельника, Лiдiю Вiрину, Симона Соловейчика... До їхнього голосу прислухаються, бо репортажi й огляди, наприклад, Ярослава Голованова, – то справжнi науковi розвiдки, в яких лiтературна майстернiсть поєднується з роздумами фахiвця-iнженера; бо кореспонденцiї Вiктора Понедельника – в минулому вiдомого футболiста – вiдзначаються глибоким проникненням в усi перипетiї i тонкощi спортивних поєдинкiв; бо рецензiї i нариси театрознавця Лiдiї Вiриної є результатом вдумливого аналiзу психологiї творчостi акторських колективiв та окремих митцiв; бо статтi i книжки Симона Соловейчика, який тривалий час учителював, хвилюють вболiванням за школу, за її подальший розвиток i вдосконалення.
Висновки
Можна зробити такi висновки. Основою класифiкацiї форм творчостi є певний синтез видiв освоєння дiйсностi (предметно-практична, духовно-практична i духовно-теоретична). Стержневий вид дiяльностi слугує критерiєм вiднесення творчостi до тiєї чи iншої форми. Гетерогеннiсть форм творчого синтезу зумовлюється методами, предметами, результатами, етапами (структурою), суб'єктами творчостi. Пiрамiду форм творчостi немовби завершує духовно-теоретичний синтез, який генетично є найбiльш пiзнiм феноменом, а функцiонально є вираженням найбiльш абстрактних смислiв. Духовно-теоретичний синтез здiйснюється на основi не емпiричних, а iдеалiзованих (абстрактних) об'єктiв, якi iснують як смисли понять (категорiй) теоретичної мови, а не як конкретна предметна реальнiсть.
одна в одну. Предметно-практичне виробництво i художня творчiсть, ремесло i мистецтво, технiчна i наукова дiяльнiсть iсторично i соцiокультурно тiсно взаємообумовленi, вони випливають одна з iншої, одна одну доповнюють, у великому цiлiсному творчому синтезi.
Історiї цi дуже повчальнi. Справдi, журналiст – не слiдчий, але вiн мусить бути пильним, якщо дорожить власним авторитетом, добрим iм’ям i честю своєї газети.
Робота в газетi, говорив один iз засновникiв української радянської журналiстики Юрiй Яновський, виробляє «велике почуття вiдповiдальностi перед читачем: факти повиннi бути перевiренi, приведенi до належного полiтичного звучання, дiалоги – достовiрнi».
Працiвники редакцiй особливу увагу придiляють пошукам джерел правдивої, об'єктивної iнформацiї. Вишукують для цього i вiдповiднi форми роботи. До спiвробiтництва в газетах та журналах залучають авторитетних спецiалiстiв, а на великих пiдприємствах, будовах, в учбових закладах створюють на громадських засадах кореспондентськi пункти. Часто на газетних сторiнках, припустимо, обласних видань вмiщуються матерiали, пiдготовленi працiвниками редакцiй районних та мiських газет тощо.
Список використаної лiтератури
1. Вайшенберг З. Повинна журналiстика: Навчальний посiбник / За загал, ред. В. Ф.Іванова. –К.: Академiя Української преси, 2004. – 262с.
3. Москаленко А. Теорiя журналiстики. Навчальний посiбник. –К.: „Експрес–об'ява". 1998. – 336с.
4. Технiка репортажу. Практичнi поради журналiстам. –К.: Інститут масової iнформацiї (Київ), Центр пiдготовки й вдосконалення журналiстiв (Париж), 2000. – 60с.
5. Чекмишев О. В. Основи професiональної комунiкацiї. Теорiя i практика новинної журналiстки. – К.: ВПЦ „Київський унiверситет", 2004. – 129с.
6. Василенко М. К. Функцiонування групи iнформацiйних жанрiв пресової журналiстики в сучасних соцiально-економiчних умовах. Науковi записки Інституту журналiстики. Том 9. жовтень-грудень 2002. Київ.
7. Капелюшний А. О. Практичний посiбник-довiдник журналiста. – Львiв: ПАІС, 2004. – 576с.
8. Нерух О. О. Першооснови журналiстської творчостi. Навчальний посiбник для студентiв фiлологiчного факультету, спецiальнiсть „журналiстика". – Харкiв: „Свiт дитинства", 2000. – 106с.
", 2004.–271с.
11. Рiзун В. В., Трачук Т. А. Нарис з iсторiї та теорiї українського журналiстикознавства: Монографiя / Київ. над. Ун-т iм. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 232с.
12. Рiзун В. В. Основи журналiстики у вiдповiдях та заувагах / Київський нацiональний унiверситет iм. Тараса Шевченко. – К., 2004. – 80с.
13. Уроки журналiстики i життя. Книга роздумiв, спостережень, спогадiв випускникiв одного курсу – Київ: Ват „Видавництво „Київська правда", 2002.
14. Ширченко Я.І. Кодекс професiйної етики українського журналiста – основа правової дiяльностi мас–медiа. // Українське журналiстикознавство. – Київ. 2003. – Вип. 4. – С. 37-41.
| 
