Аналiз журналiстських розслiдувань на матерiлах газети "Голос України"
Аналiз журналiстських розслiдувань на матерiалах газети «Голос України»
Спроба будь-що засекретити якi-небудь данi для журналiста-професiонала мусить стати своєрiдним сигналом про те, що вiд нього свiдомо приховується щось надзвичайно важливе. Журналiст мусить довести не тiльки своє право на отримання вичерпної iнформацiї, а й протизаконнiсть дiй посадових осiб, якi намагаються ввести його в оману чи звести на його шляху нездоланнi бар’єри. Саме на таку позицiю став кореспондент газети «Голос України» Ігор Науменко, розслiдуючи протиправнi оборудки, якi призвели до фактичного зникнення одного з найбiльших у свiтi — Чорноморського морського пароплавства.
Ознайомившись iз наказом Мiнiстерства транспорту України вiд 4 лютого 2002 року про передачу чотирма державними портами — Миколаївським, Марiупольським, Одеським та Іллiчiвськом — семи транспортних теплоходiв на баланс об’єднання «Український комерцiйний флот», журналiст, природно, вирiшив з’ясувати законнiсть такого рiшення. Вiн уже мав данi, що до названого об’єднання, за розпорядженням Мiнтрансу, крiм Марiупольського морського порту входить i маловiдоме київське пiдприємство «Сi Трайдент».
Щоб отримати з компетентного джерела вичерпнi вiдповiдi на запитання, якi виникли у журналiста у зв’язку зi згадуваним наказом, на iм’я держсекретаря мiнiстерства, згiдно зi статтею 33 Закону України «Про iнформацiю», був направлений офiцiйний запит. У ньому редакцiя просила вiдповiсти на такi запитання:
1) 30. 09. 1999 року Подiльською райдержадмiнiстрацiєю була зареєстрована судноплавна компанiя «Сi Трайдент» зi статутним фондом у 2,7 млн. гривень. Засновником цiєї компанiї було Мiнiстерство транспорту України. За свiдченнями, якi має редакцiя, наповнення статутного фонду «Сi Трайдент» на 01. 01. 2002 року складало 0,00 грн. Чи вiдповiдають цi данi дiйсностi i якщо не вiдповiдають, то чи полiпшилася ситуацiя на сьогоднi? Якщо так, то конкретно в якiй формi (грошовiй чи матерiальнiй) вiдбувається наповнення статутного фонду?
2) Коли, на пiдставi яких рiшень i в якiй правовiй формi Мiнтрансом України було створено об’єднання «Український комерцiйний флот»?
3) Якi пiдприємства ввiйшли в це об’єднання i яку правову форму вони мають?
Цiлком зрозумiло, що запит стосувався вiдкритої iнформацiї. Однак вiдповiдь, одержана з Мiнтрансу, змусила журналiста в публiкацiї «Пiдводний човен в степах України» вдатися до емоцiйно-загостреного коментаря: «Те, що в Українi власть предержащi в кращому разi вважають журналiстiв за iдiотiв — нi для кого не новина. Але панове! Не до такої ж мiри!»
І кореспондента можна зрозумiти. Перший заступник держсекретаря мiнiстерства вiдповiв редакцiї газети, що iнформацiя, про яку йдеться у журналiстському запитi, згiдно зi статтею 30 Закону України «Про iнформацiю», «... має обмежений доступ, що унеможливлює її по сутi».
Стандартна бюрократична вiдписка, розрахована її автором на правову журналiстську некомпетентнiсть. Проте в даному разi навiть обумовлений посиланням на статтю вiдповiдного Закону чиновницький виверт не спрацював. Журналiст нагадав державному посадовцевi, що хоча стаття, на яку той посилається, i присвячена iнформацiї з обмеженим доступом, але таке обмеження поширюється лише на ту її частину, яка одержана органiзацiєю чи установою за власний кошт. Державнi ж структури, до яких належить i Мiнтранс, утримуються на кошти платникiв податкiв, тож зобов’язанi без зволiкань задовольняти запити ЗМІ, якi представляють iнтереси громадськостi, тобто тих самих платникiв.
Журналiстовi не зайве також нагадувати особам, якi зводять перед ним штучнi бар’єри, що необґрунтована вiдмова вiд надання вiдповiдної iнформацiї чи навмисне її приховування тягнуть за собою дисциплiнарну, цивiльно-правову, адмiнiстративну або й кримiнальну вiдповiдальнiсть згiдно iз законодавством України.
2008 року в газетi «Голос України» виходить стаття Сергiя Павленка «Кривавий» гетьман Сагайдачний?». Твiр одразу ж привертає увагу широкої громадськостi полiтичною гостротою порушеної проблеми, масштабнiстю її розкриття. Це глибоке журналiстське розслiдування складної ситуацiї, яка склалася у 1618 роцi пiд час походу козакiв на Москву пiд керiвництвом гетьмана П. Сагайдачного. Ця стаття стає вiдповiддю на численнi публiкацiї росiйських ЗМІ, в яких гетьмана П. Сагайдачного називають «кривавим» i в яких стверджується, що козаки пiсля себе залишили не один обагрений кров’ю «росiйський Батурин».
Аби читач мав якнайповнiше уявлення про те, що вiдбувалося на початку ХVІІ столiття пiд час походу козакiв на Москву, публiцист розслiдує проблему з рiзних позицiй — iсторичної, полiтичної, економiчної, морально-психологiчної. Вiн докладно вивчає ситуацiю з документiв, що мають iсторичну цiннiсть, оперує великою кiлькiстю iнформацiї, взятої з рiзноманiтних документальних джерел, по журналiстськi осмислює заяви та свiдчення осiб, що були очевидцями тих подiй, аналiзує, зiставляє, узагальнює факти, яких в публiкацiї дуже велика кiлькiсть. Ось як автор змальовує драматичну ситуацiю, що склалася пiд час походу козакiв П. Сагайдачного на Москву в 1618 роцi:
«Зазначимо: на Москву йшло не тiльки реєстрове козацьке вiйсько, а в основному скликаний Сагайдачним охочий до вiйськового промислу люд. Це не iдеальний контингент. Історик І. Каманiн у нарисi про П. Сагайдачного пише: «У 1618 роцi i кiлькiсть скарг на руйнування козаками панських маєткiв збiльшується, i самi цi напади вiдрiзняються бiльшою жорстокiстю; цього року пiвнiчна частина Київського воєводства, тобто повiти Житомирський, Овручський i частина... Київського, були... особливо сильно спустошенi: напр., околицi Житомира, м. Радомисль, м. Рожев, Троянiв, Ходоркiв, Котельня, Кодня, Лещин, Заволч, Брусилов, Коростишiв, Трахтемирiв, Корнiн та iн.; число ж розорених сiл, що входили до складу волостей перерахованих мiстечок, дуже велике».
Цi стихiйнi ватаги, що розоряли польських панiв, були ненадовго «утихомиренi» iдеєю походу на Москву. А також можливiстю потрапити до козацького реєстру — похiд Владислава на Москву складався невдало, i Сагайдачний, в обмiн на допомогу, «уторгував» у полякiв вигiднi для українцiв умови, в тому числi збiльшення платного козацького реєстру.
Майже 20-тисячний загiн козакiв, їхнiх помiчникiв — пахолкiв не був забезпечений ресурсами для походу. Тому енергiя учасникiв рейду багато в чому йшла на реквiзицiю худоби, одягу на захоплених землях. Так, на розпитах Д. Сабуров говорив, що «роспрашивали ево черкасы про московские стада, где под Москвой ходят». Воєвода М. Спєшньов повiдомляв... що «литовские люди и русские изменники казаки... его, де, Михалка поимали и мучали, гли и розпрашивали про богатых крестьян».
Публiцист не голослiвний у своїх роздумах. Вiн не лише наводить вражаючi своєю жорстокiстю подробицi походу, а й пером очевидця змальовує факти з мiсця подiї, а й пiдкрiпляє свої розмiрковування логiчними висновками.
«Чим же вiдрiзнялося поводження козакiв Сагайдачного пiд час взяття ними Ливен, Єльця, Данкова, Лебедяни вiд дiянь меншиковських воякiв?
Якiв Мосеєв говорив у Москвi про поводження ворогiв: «Как черкасы (так називали українцiв. — С. П.) Елец взяли, а воеводы Андрей Полев да Иван Хрущом, да государев посланик Степан Хрущом, да Матвей Челюсткин, да крымских гонцов Ромозан с товарищи 12 человек, а их два кречетника Иван Петров да он, Яков, да ястребник Розгильдеи Григоров, да с ними ельчане немногие люди только человек з двесте и сидели в городе тот день, как острог взяли, до обеда». Далi: «А Елец, и посад, и город сожгли, а попов елецких всех, переграбя, отпустили. И людей всех ельчан, которых взяли за крестным целованием, з женами и з детьми отпустили, проводили до села».
Автор намагається розповiдати словами очевидцiв, що наближує матерiал до жанру репортажу, який логiчно переходить у публiцистичний коментар:
«Захоплення мiст Московiї Сагайдачним порiвнювати з дiями солдат Меньшикова в Батуринi немає пiдстав — це подiї рiзного порядку. Меньшиков, як представник росiйської держави, з допомогою регулярної армiї, карав у Батуринi українцiв за їх бажання бути вiльним народом. А королевич Владислав використовував найманцiв, у тому числi козакiв, що не мали писаного статуту обмежень дiй пiд час бою. До того ж у 1618 р. козаки не мали нi своєї держави, нi навiть автономiї в складi Польщi. Україна не може каятися за їхнi дiї, пролиту безневинну кров — вiдповiдальнiсть за це в першу чергу несе та країна, накази якої вони виконували (i якої вже нема). За Московський похiд вiдповiдальнiсть несуть також росiйськi партiї того часу, що обрали королевича Владислава своїм царем. Це частково їхнє бажання, iдеї перетворили Московiю на руїну у «смутний час».
Розслiдуючи причини i факти походу П. Сагайдачного на Москву, публiцист простежує iсторичну тенденцiю антиукраїнських настроїв, якi завершувалися нерiдко кривавими наслiдками.
починає свiй матерiал з того, що повiдомляє читачам про те, що його розслiдування почалося ще за радянських часiв i на нього пiшов не один рiк:
«Нинi з теми голодомору знято заборону. Я ж хочу розповiсти про те, як третину сторiччя тому на Сумщинi ми збирали iнформацiю про голод, коли така дiяльнiсть вважалася антирадянською i за неї можна було одержати кiлька рокiв ув’язнення. […]
Ця тема тодi замовчувалася, i ми, розумiючи загрозу втрати цiнної iнформацiї, адже очевидцi поступово вимирали, почали збирати матерiали про голодомор».
«1967 року я став науковцем Роменського краєзнавчого музею. Тут доля звела мене з багатьма ентузiастами краєзнавства. Серед них був Феодосiй Сахно з мiстечка Смiле, 1911 року народження, нинi покiйний. Саме вiд нього я найбiльше довiдався про великий голод 1933 року в Українi — Феодосiй Іванович пережив його. […]
рiчних планiв, то не важко здогадатися, що з того села вже вимели все. Повiдомлення ж про те, що, наприклад, голова колгоспу «Перше травня» розстрiляний за зрив хлiбозаготiвель (друкували в газетах i таке), свiдчили про методи, якими бiльшовики домагалися виконання планiв отих самих хлiбозаготiвель.».
мордували в НКВС за невиконання плану розкуркулення. Житель Смiлого Микола Бойко повiдав, як його засудили на 25 рокiв лиш за те, що вiн, тракторист, дозволив своєму помiчнику, дванадцятирiчному хлопцю, взяти жменю посiвного зерна, щоб врятувати вiд голодної смертi матiр — вдову червоноармiйця.
«Дорогою з поля хлопчину спiймали. Вiн сказав, що йому дав зерно дядько Микола Бойко, й того арештували просто в полi. Мiж iншим, зерно хлопчина взяв без вiдома Бойка, але той не сказав цього на судi, щоб врятувати хлопця, його сестру i матiр».
Журналiстом ще за радянських часiв було зiбрано багато фактiв, але розслiдування довелося припинити, так як його дiяльнiсть помiтили i йому довелося бесiдувати з начальником Сумського облуправлiння КДБ полковником Чепаком. Вiн пояснив Данилу Кулиняку суть його «антирадянської дiяльностi»:
«Що ти розповiдаєш менi про тридцять третiй! — сказав вiн. — Я народився в Яготинському районi i сам хлопчаком ледь не вмер з голоду, наше село майже все вимерло. Так що не треба мене в чомусь переконувати, я той голод пережив. Але зрозумiй — не було постанови Полiтбюро ЦК партiї про голод 33-го! Не було. Отже, офiцiйно i голоду не було. Значить, ти збираєш i поширюєш наклепи про радянську дiйснiсть, за що передбачено покарання в кримiнальному кодексi».
матерiалу.
Це журналiстське розслiдування видiляється серед iнших тим, що автор почав його ще за радянських часiв, коли «не було постанови Полiтбюро ЦК партiї про голод 33-го!» Ця тема була закрита для суспiльства i кожного окремого громадянина в цiлому, а оприлюднення, i навiть пошук фактiв по нiй жорстоко каралися законом.
славного конунга був ще легендарнiшою особистiстю. Сучасники називали його Вiщим Олегом. Вiщий — тобто той, що вiдає майбутнє, отже —вiщун, а то й чаклун».
Поступово автор наводить рiзнi iсторичнi версiї, зiставляє та аналiзує їх. Виходить, по сутi, iсторична справка про епоху князювання на Русi Олега, розроблена автором-розслiдувачем на основi великої кiлькостi зiбраного матерiалу. Вражає те, що в своєму дослiдженнi М. Вiдейко використовує велику кiлькiсть джерел, як офiцiальних (свiдчення археологiв, iсторикiв), так i неофiцiальних (слухи та рiзнi версiї), зiбраних автором пiд час кропiткої працi).
Цiкавим по своїй сутi є розслiдування на iсторичну тематику автора газети «Голос України», доктора полiтичних, кандидата психологiчних наук,проректора з iнформацiйно-аналiтичної роботи Унiверситету «Україна» Валерiя Бебика пiд назвою «Римляни та теукри!». Автор жалiється на те, що понад 1000 рокiв українцiв годували полiтичними мiфами Рюриковичiв-Мономаховичiв про те, що до запровадження християнства вони не мали нi власної iсторiї, нi культури:
«Так, зайди якiсь, що вiдбрунькувалися вiд «великорусской народности»... Визнавалось, правда, що древнi цивiлiзацiї на територiї України таки були: Мезин (Чернiгiвщина, ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила (Запорiжжя, ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипiлля (Поднiпров’я, VІ—ІІ тис. до н. е.), Аратта-Оратта (ІV—ІІ тис. до н. е.), Скiфiя (VІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.), Ольвiя (VІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Боспор (V ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Антiя (ІІІ-VІ ст. н. е.) тощо. Але українцi начебто не мають до них жодного стосунку, бо з’явилися буцiмто в «Окраине» лише у XІV ст. н. е. А що ж насправдi?..», — запитує В. Бебик.
Поступово, спираючись на працi вiдомих археологiв та iсторикiв (С. Бiбiкова, С. Стурлусона, А. Кифiшина, В. Клочка, О. Бiлоусько та iн.), аналiзуючи результати археологiчних дослiджень автор матерiалу В. Бебик приходить важливих висновкiв:
«Узявши до уваги, що троянцi були вихiдцями з України, все стає на свої мiсця. Вони прийшли в Анатолiю (сучасна Туреччина) зi своїми мiфами, формами суспiльного устрою та матерiальної культури.
Троя, будучи певною правонаступницею Шумеру (який успадкував культуру Енеїди), «запозичила» елементи своєї релiгiйно-фiлософської культури Стародавньому Єгиптовi, Античнiй Грецiї, а через останню — Римськiй iмперiї.
що тамтешнi мешканцi були «тисячами ниток» пов’язанi з Трипiллям! Прадавнє українське коло замкнулось!»
Так автор доводить, що український народ має глибокi коренi.
вiдповiдi на такi запитання: «Що це за дiвчина? Звiдки вона взялася? Як вдавалося їй понад три десятилiття залишатися однiєю з найвпливовiших постатей Турецької iмперiї?»
Розкрити таємницю їй допомагає сучасний дослiдник, вiдомий прикарпатський iсторик академiк Володимир Грабовецький, який ось уже понад пiвстолiття намагається проникнути у таємницю цiєї легендарної жiнки.
з цiєї теми надзвичайно мало. По сутi, є лише одне першоджерело, яке вказує, що вона дочка попа з Рогатина. Про це писав тодiшнiй польський посол поет-iсторик Самуїл Твардовський. Вiн дивувався, як це такий величний султан Сулейман І, якого європейцi називали Пишним або Великим, Величавим, перед яким падали ниць правителi багатьох країн, "дався водити себе за нiс", як вiн писав, "убогiй дiвчинi" з Рогатина. Бiльше того, всупереч мусульманським звичаям i законам ця дiвчина стала його першою дружиною.
Однак, незважаючи на мiзерну кiлькiсть iсторичних документiв, мало хто нинi не чув про Роксолану. Це бiльше завдяки легендам та художнiм творам, зокрема, iсторичним романам Осипа Назарука i Павла Загребельного та вiдомому телесерiалу. Однак, зауважує В. Грабовецький, фантазiя i домисли в цих творах далеко вiдiрвалися вiд документального пiдгрунтя.
«Що ж є правдою, а що вигадкою? Ось про Роксолану кажуть, що її справжнє прiзвище — Настя Лiсовська. Це так?» — цiкавиця авторка, на що отримує вичерпну вiдповiдь дослiдника:
«На жаль, ми не знаємо досi нi хрещеного iм'я, нi прiзвища цiєї дiвчини. Щодо Настi Лiсовської, то її придумали письменники, якi, звичайно ж, мають право на домисли. І з'явилося це iм'я тiльки в серединi ХІХ столiття. Нi у галицьких гродських книгах, нi у земських актах кiнця ХV — початку ХVІ ст., якi я тисячами переглянув, не знайдено жодної згадки про якийсь рiд Лiсовських. А у повiдомленнях венецiанських послiв зi Стамбула того перiоду її називають Гасекi Хуррем, що у перекладi з турецької означає Весела (Радiсна) Султанша, або ще Росса, Роса, Русса. Посли звернули увагу на жiнку з Європи, яка раптом з'явилася у стамбульському гаремi серед переважно азiйських представниць. Звiсно, що вона заiнтригувала. Власне, з їхнiх донесень Європа й довiдалася про Роксолану».
Дослiдник жалiється на те, що багато фактiв стосовно iсторiї легендарної жiнки Роксолани ще невiдомо. На них можуть пролити свiтло турецькi архiви, якi ще погано вивченi.
|
