Реферат/сочинение: "Лекции по международным отношениям и внешней политике"

Лекции по международным отношениям и внешней политике

“Полiтика i Час”, 1994 рiк № 1 та № 2. (етапи холодної вiйни).

Як ви пам’ятаєте, процесс взиволення країн проходив з пiвночi на пiвдень. Розпочався вiн в країнах Азiї i завершився в країнах Африки. Головнi етапи:

1) крах мандатної системи на Близькому Сходi;

У 1943 роцi була проголошена незалежнiсть Сирiї та Лiвану, у 1946 роцi здобуває незалежнiсть Трансiорданiя, у 1948 роцi на територiї Палестини було проголошено утворення держави Ізраїлю.

Серед країн Азiї у 1945 роцi незалежнiть здобувають Індонезiя та В’єтнам, у 1947 роцi Індiя та Пакистан спочатку стають домiнiонами, а потiм проголошують повну незалежнiсть, у 1948 роцi незалежнiсть здобувають Цейлон та Бiрма, а також проголошенi двi незалежнi держави: Корейська народна демократична республiка (пiвнiч) та Республiка Корея (Пiвдень).

У 50-х роках розпочинаються визвольнi процеси в Пiвнiчнiй Африцi: проголошено незалежнiсть Лiвiї, Марокко, Тунiсу, Судану та Гвiнеї. І нарештi, у 1960 роцi 17 африканських країн здобули незалежнiсть. У 1962 роцi внаслiдок збройної боротьби здобуває незалежнiсть Алжир. У 1974 роцi потерпiла крах португальська колонiальна iмперiя, незалежнiсть здобувають Ангола, Мозамбiк та Гвiнея-Бiсау. І нарештi, у 1989 роцi здобуває незалежнiсть Намiбiя.

’язується зi зброєю массового знищення (так звана “зброя групи ABC”^¹), i перш за все

зброю у 1960 роцi. І нарештi, Китай офiцiйно визнав себе ядерною державою у 1965 роцi.

У 1968 роцi було пiдписано Договiр про нерозповсюдження ядерної зброї. Інiцiювали цей договiр США та СРСР. Справа у тому, що у 1962 роцi виникає Карибська криза, коли свiт був напередоднi ядерної вiйни мiж США та СРСР. Пiзнiше, на порозi ядерної вiйни свiт стояв пiд час Тайванської кризи. Пiсля цих конфлiктiв СРСР та США розпочали переговори, i в їх результатi було пiдписано вищезазначений договiр.

’язань двох видiв держав: ядерних та неядерних.

1) не передавати ядерну зброю i контроль над нею iншим державам;

2) не допомагати у виробництвi або придбаннi ядерної зброї

3) надати гарантiї безпеки безядерним державам.

1) не приймати ядерну зброю та контроль над нею;

3) не приймати участь у виробництвi ядерної зброї.

Зараз йдуть розмови про кризу нерозповсюдження ядерної зброї. Вона проявляється:

Першою державою, яка фактично стала ядерною, був Ізраїль (?хто ж перший?). Проте вiйськова стратегiя та концепцiя нацiональної безпеки грунтується на тому, що вiн офiцiйно не визнає свого ядерного статусу. Іншими фактично ядерними державами є ПАР, Індiя та Пакистан (останнi двi мають суттєвi протирiччя), Пiвнiчна Корея.

6. Виникнення ряду регiональних конфлiктiв, де чiтко визначилось протистояння СРСР та США.

Першим конфлiктом, що виник пiсля Другої свiтової вiйни, стала вiйна в Індокитаї 1946-1950 рокiв. То була вiйна Францiї проти В’єтнаму, Лаосу та Камбоджi.

Наступним конфлiктом стала вiйна в Кореї 1950-1953 рокiв. В цiй вiйнi приймали усать збройнi сили двої країн СРСР та США. 38 паралель – то була межа мiж двома армiями (Пiвдiчна Корея – СРСР, Пiвденна Корея – США). Пiзнiше на територiї Корейського пiвострова було створено двi дежрави – Пiвдiчна (на чолi з Кiм Ір Сеном, який мав надiю збройним шляхом об’єднати двi країни). Влiтку 1950 року вiйська Пiвнiчної Кореї розпочали вiйськовi дiї. Проблема почала обговорюватись в Радi Безпеки ООН. Але дiяльнiсть Ради безпеки базується на принципi вето, тобто для прийняття рiшення потрiбна згода всiх сторiн. Рада безпеки приймає рiшення застосувати сили ООН в Кореї. СРСР не змiг заблокувати рiшення, оскiльки його представник бойкотував засiдання Ради Безпеки через її незгоду визнати делегацiю Китаю. В Корею були направленi вiйська ООН, що були створенi на основi американцiв та пiвденних корейцiв, а також китайських добровольцiв. На сторонi Пiвнiчної Кореї воювало 2 авiадивiзiї СРСР Вiйна закiнчилася пiдписанням перемир’я з границею вздовж 38 паралелi.

1967 роцi вiдбулася Третя Арабо-Ізраїльська вiйна, пiд час якої Ізраїль захопив частину Палестини (Захiдний берiг рiки Йордан та Сектор Газу). Нуступна вiйна, у 1973 роцi, арабськi країни зробили спробу реваншу (Четверта Арабо-Ізраїльська вiйна). У 1982 роцi сталася агресiя Ізраїлю проти Лiвану.

Протягом 1980-1988 рокiв тривала Ірано-Іракська вiйна. У 1990-1991 роках вiдбулася Кувейтська криза, пов’язана з анексiєю Іраком Кувейту.

На Середньому Сходi в перiод з 1979 по 1989 роки тривала вiйна в Афганiстанi.

В 1948 роцi у зв’язку з Кашмiрсько. проблемою вперше в виглядi збройного протистояння проявився Індiйстько-Пакiстанський конфлiкт. Потiм вiн вiдновився у 1964 роцi, i у1970-1971 роках, коли на територiї Пакiстану була створена держава Бангладеш.

Форми конфлiктiв, що сталися пiсля 2-ї свiтової вiйни:

2) мiжнацiональнi конфлiкти (напр. арабо-iзраїльський конфлiкт);

4) конфесiйний конфлiкт – мiж окремими конфесiями та релiгiями (класичний приклад – Лiван).

1) Перший тип випливає з розпаду 5 головних колонiальних iмперiй, а саме Французької, Британської, Нiдерландської, Португальської та Бельгiйської. Це .

2) Виникає внаслiдок прагнення двох полярних суспiльно-полiтичних систем зберегти i посилити свiй вплив в iнших регiонах (приклад: Корейська вiйна).

3) Прояв традицiйних iмперських тенденцiй у поведiнцi низки держав (приклад: троїста агресiя проти Єгипту).

4) Конфлiкти мiж Сходом та Заходом внаслiдок антикомунiстичних заворушень (приклад: Угорщина у 1956 рiк).

7) Етно-расовi, етно-конфесiйнi конфлiкти в країнах третього свiту. Саме ця група конфлiктiв була найчисельнiшою.

Головнi характеристики МВ повоєнного перiоду.

2) створення системи вiйськових союзiв та коалiцiйна дипломатiя;

3) вiйськова психологiя в мiжнародних вiдносинах – в умовах холодної вiйни, в умовах протистояння двох вiйськово-полiтичних формувань кожна сторона розглядала iншу як потенцiйного ворога;

У 1955 роцi в мiстi Бандунг (Індонезiя) проходила конференцiї незалежних країн Азiї та Африки. То був перший етап пiдготовки утворення Руху неприєднання. На цiй конференцiї незалежнi країни визнали 5 принципiв мирного спiвiснування, що в iсторiї МВ мають назву “принципи панча шила” (“панча шила” в перекладi означає “5 принципiв”). Вперше цi принципи були сформульованi в договорi мiж Індiєю та КНР в 1954 роцi. Нарештi, в 1961 роцi, в мiстi Белград проходила 1 конференцiя Руху неприєднання. Інiцiаторами створення цього руху був Єгипет (Гамаль Абдель Насер), Югославiя (Тiто), Індiя (Джавахарлал Неру). Ідеологом теорiї третього свiту^¹ став Мао Дзе Дун (КНР).

Холодна вiйна та її наслiдки.

4. Вiйськово-економiчнi основи холодної вiйни.

Восени 1945 року в англiйському журналi “Tribune” з’являється стаття Джорджа Оруела вiдносно розвитку холодних вiдносин, в якiй вперше був використаний термiн “холодна вiйна”. Навеснi 1946 року цей термiн використовує Барух, американський банкiр, видатний полiтичний дiяч, вiдомий своїм планом ядерного роззброєння (план Баруха). Нарештi, наприкiнцi 1946 роцi вiдомий американський журналiст i полiтолог Лiппман написав книгу, яка зветься “холодна вiйна”, яка була присвячена дослiдженню полiтики США пiсля другої свiтової вiйни.

Існує декiлька точок зору щодо початку холодно вiйни.

2) Холодна вiйна розпочинається пiсля вступу СРСР та США у 2-гу свiтову вiйну. Ця точка зору не дуже розповсюджена.

3) Холодна вiйна датується тiєю чи iншою конфлiктною стадiєю пiд час 2-ї свiтової вiйни у вiдносинах мiж союзниками.

4) Холодна вiйна розпочинається пiсля 1945 року, або точнiше, пiсля закiнчення “гарячої” 2-ї свiтової вiйни 2 вересня 1945 року.

5) Найбiльш розповсюджена точка зору: холодна вiйна розпочинається пiсля 1948 року. Пояснення цiєї точки зору:

а) з 1945 по 1948 рiк США та СРСР здiйснювали конверсiю вiйськового виробництва. За цей перiод Радянська Армiя скоротилася в 6 разiв i становила приблизно 2,9 млн. чоловiк. Армiя США скоротилася в 7 разiв i становила 1,6 млн. чоловiк.

б) до 1948 року СРСР виводив свої вiйська з територiї iнших країн: у 1945 роцi з територiї Югославiї, Чехословаччини та Норвегiї, 1946 рiк – Данiя, Китай, Іран та Болгарiя, 1948 рiк – Пiвнiчна Корея.

в) до 1948 року союзникам вдавалось вирiшувати питання мирного врегулювання шляхом компромiсу.

Пiсля 2-ї свiтової вiйни iснували такi проблеми:

Як видно, до 1948 року всi мирнi врегулювання припинилися.

Холодна вiйна закiнчилась наприкiнцi 80-х – до 1991 року. В 1989 роцi вiдбулася зустрiч на Мальтi двох президентiв великих держав (США та СРСР), коли вони констатували завершення холодної вiйни. Але фактично вона закiнчилася зникненням одного iз учасникiв – СРСР у 1991 роцi.

В американськiй iсторiографiї є два напрямки: консерватори та лiберальний.

використати його ми не змогли для запобiгання холоднiй вiйнi.

2) Перемога над фашизмом усунула спiльну загрозу, країни антигiтлерiвської коалiцiї почали вiдходити вiд полiтики спiвробiтництва.

3) Змiни у спiввiдношеннi сил мiж країнами Заходу, їх гуртування пiд американським керiвництвом.

4) Помилки та прорахунки у зовнiшнiй полiтицi, зокрема двох наддержав.

1) європейський ракурс, як головна складова холодної вiйни;

2) потiм диверсифiкацiя геополiтичних параметрiв холодної вiйни, поява нового напряму: Схiд – Захiд.

Енгельс: ”Перш нiж станеться революцiя, вона повинна пройти в розумi людини”. Це ж стосується i холодної вiйни: людина має бути пiдготована до її початку. І голову роль тут грають iдеологiчнi фактори.

1) в США: Джордж Кеннан, американський дипломат, що до 1946 року працював спiвробiтником американського посольства в СРСР. Протягом 1945-1946 рокiв вiн звернувся з 3-ма телеграмами до Держдепартаменту США. Найбiльш вiдома його остання телеграма, що в iсторiї МВ має назву “довга телеграма”^². У 1947 роцi вiн повернувся у США, i в журналi Foreign Affairs вiн надрукував статтю за пiдписом “ Mr. X”,в якiй вiн пiдсумував свої iдеї:

1) СРСР буде намагатися поширити кордони соцiалiстичного табору:

б) у Захiднiй Європi через комунiстичнi партiї;

2) Необхiдно стримувати комунiстичну загрозу (пiзнiше така полiтика отримала назву “Доктрина стримування” – стримування через iнформацiю, через iнформування суспiльства про стан речей в СРСР).

5 березня 1946 року Черчiлль (який отримавши поразку на виборах, приїхав до США вже як приватна особа) виступає у мiстi Фултон (США) у присутностi Президента США Трумена. Там вiн викладає основнi iдеологiчнi засади холодної вiйни (оскiльки Трумен був швидше практиком а не iдеологом). Основнi принципи:

1) Починається епоха протистояння двох систем: тоталiтарної та демократичної.

3) Велика Британiя стане зв’язуючою ланкою мiж Пiвнiчною Америкою, Захiдною Європою i Британськими колонiальними володiннями та домiнiонами.

В квiтнi 1945 року вiдбувся конфронтацiйний виступ Молотова (мiнiстр закордонних справ) на конференцiї в Сан-Франциско (де було утворено ООН).

В лютому 1946 року Сталiн виголосив промову перед виборцями^³.

В своїй промовi “Перший пострiл в холоднiй вiйнi” Молотов головну увагу придiляє, що США, Францiя та Британiя виннi у тому, що Нiмеччина розпочала 2-гу свiтову вiйну. Цитуючи Ленiна, вiн сказав, що мiж капiталiстичними країнами завжди iснуватимуть протирiччя, якi врештi решт призведуть до розпаду капiталiстичної системи, що є на руку СРСР.

2 Див. журнал «Международная жизнь», який вперше надрукував всi цi телеграми.

3. Мирнi договори 1947 року з колишнiми союзниками Нiмеччини.

5. Врегулювання австрiйської проблеми. Австрiйський державний договiр.

В процессi роботи на Потсдамськiй конференцiї було створено спецiальний орган, який повинен був пiдготувати процес мирного врегулювання, пiдготувати проекти мирних договорiв i заезпечити їх пiдписання. Цей орган мав назву Рада мiнiстрiв закордонних справ. Перша сесiя РМЗС проходила в Лондонi в вереснi 1945 року. В нiй приймали участь Мiнiстр закордонних справ СРСР Молотов, Держсекретар США Бернс, Мiнiстр закордонних справ Великобританiї Бевiн, Мiнiстр закордонних справ Франiї Бiдо, i Мiнiстр закордонних справ Китаю Ван Ши Дзе. Основним питанням цiєї сесiї було питання про пiдготовку мирних договорiв з колишнiми союзниками Нiмеччини (Італiя, Угорщина, Румунiю, Болгарiю i Фiнляндiю).

Існувала також проблема Іспанiї. Формально вона не оголошувала вiйну країнам антигiтерiської коалiцiї, але полiтика Франко тяжiла до Нiмеччини. Іспанiя було запропоновано вийти з зони Танжера (частина Марокко), яку вона захопила в 1940 роцi, забезпечити поновлення прав марокканського султана.

Перша проблема, яка виникла на конференцiї, було те, хто i з ким буде пiдписувати договори. Справа в тому, що не всi країни антигiтлерiвської коалiцiї були у станi вiйни. Так, наприклад, США не оголошували вiйни Фiнляндiї.

У зв’язку з цим СРСР запропонував у розробцi i пiдписаннi договорiв повиннi брати участь тiльки тi країни, якi знаходились у станi вiйни, i якi пiдписали угоду про перемир’я. Захiднi ж країни наполягали, що у пiдготовцi i пiдписаннi договорiв повиннi брати участь всi члени антигiтлерiвської коалiцiї. Великобританiя запропонувала скликати конференцiю у складi всiх країн антигiтлерiвської коалiцiї, куди винести всi питання, якi не будуть вирiшеннi на першiй сесiї РМЗС.

СРСР не погодився, оскiльки це суперечило рiшенням Потсдамської конференцiї. У вiдповiдь Захiднi країни заявили, що не будуть готувати договiр з Болгарiєю i Румунiєю, оскiльки в цих країнах, на думку захiдних дiячiв, були сформованi недемократичнi про-радянськi диктаторськi уряди. Через такi суперечки Лондонська сесiя фактично завершилась безрезультатно.

Бiрнс запропонував нараду мiнiстрiв закордонних справ в Москвi, щоб у бiльш неформальнiй обстановцi вирiшити всi питання. В перiод до московської зустрiчi обидвi сторони були готовi на поступки. Сталiн погодився ввести до уряду Румунiї та Болгарiї представникiв формально некомунiстичних партiй. Захiднi країни погодились, що договори будуть пiдписувати тi країни, якi знаходились у станi вiйни i пiдписували умови капiтуляцiї, а пiсля погодження умов договорiв в рамках РМЗС буде скликано конференцiю щодо остаточного розгляду договорiв.

Навеснi 1946 року проходить друга сесiя РМЗС в Парижi. В нiй вже не приймав участь Китай. В центрi уваги були економiчнi питання майбутнiх мирних договорiв. СРСР погодився на вимогу Заходу частково компенсувати власнiсть Захiдних країн у колишнiх союзниках Нiмеччини. Крiм того, СРСР погодився на введення в цих країнах режиму найбiльшого сприяння на 1,5 роки.

Серйозне питання виникло з приводу територiальних проблем. Мова перш за все йшла про кордон мiж Італiєю i Югославiєю (Проблема Юлiйської крайни чи Трiєсту). Було прийняте компромiсне рiшення: Юлiйська країна була подiлена мiж Югославiєю та Італiєю. Особливий статус отримало мiсто-порт Трiєст, його кiнцевий статус, повинна була вирiшити ООН. Не було вирiшене питання про колишнi iталiйськi колонiї.

В липнi-жовтнi 194 року проходить конференцiя в Парижi, яка повинна була пiдготувати остаточнi тексти мирних договорiв. У мирнiй конференцiї брали участь представники 21 держави. Треба вiдзначити, що Паризька конференцiя мала дорадчий характер: обговорити всi питання, погодити тексти, але остаточне рiшення належало прийняти РМЗС. Робота конференцiї виявилася неефективною. Перш за все у представникiв невеликих держав виникли дуже серйознi територiальнi зазiхання. Грецiя запропонувала передати вiд Болгарiї до Грецiї 1/10 територiї з точки зору “стратегiчних iнтересiв Грецiї”. Їй вiдмовили. Тодi Грецiя запропонувала вiдрiзати шматок вiд Албанiї. Знову вiдмова. Тодi представник Грецiї тихенько запропонував представнику Югославiї роздiлити Албанiю взагалi.

Не була вирiшена i проблема репарацiй. Захiднi країни, погоджуючись в основному в цифрах, запропонували брати цi цифри в доларах США чи британських фунтах. Але СРСР вважав, що захiднi країни прив’яжуть економiку колишнiх союзникiв (а це потенцiйнi члени соцiалiстичного табору) до себе, i тому наполягав на товарних поставках. Проблема залишалась невирiшеною. Врештi решт вирiшили знову скликати РМЗС у Нью-Йорку (листопад-грудень 1946 року) i вже вузьким колом зняти всi проблеми i пiдготувати тексти мирних договорiв. Це було розумне рiшення, i вже до лютого 147 року договори були завершенi.

10 лютого 1947 року було пiдписано мирнi договори з колишнiми союзниками Нiмеччини. СТруктура договорiв була схожа для всiх країн. Вони складали з т. зв. блокiв:

Італiя передавала Францiї невеликi територiї (цей процес отримав назву “вирiвнювання територiї кордону” i стосувався гiрських кордонiв). Югославiї Італiя передавала пiвострiв Істрiя, пiвострiв Пелла-Гоза, схiдну частину Юлiйської крайни. Грецiї Італiя вiддавала Додеканезськi острови. Італiя втрачала всi свої права на колишнi колонiї (мова йде про Еритрею, Лiвiю i частину Сомалi).

Угорщина передавала СРСР Закарпатську Україну, передавала Румунiї Пiвнiчну Трансiльванiю, невеликi територiї на користь Чехословаччини.

Льодовитого океану, а СРСР отримував кордон з Норвегiєю.

Змiст блоку - пiдготовка країн до демократичних перетворень i заборона нацистських органiзацiй в цих країнах.

Було вирiшено, що протягом 3 мiсяцiв, вiйська, що окупували цi країни, мали бути виведенi. Для кожної країни окремо визначалися кiлькiсть i якiсний склад збройних сил.

Італiя мала виплатити СРСР товарами 10 млн. доларiв, Албанiї 5 млн. доларiв, Ефiопiї 25 млн. доларiв, Грецiї 105 млн. доларiв, Югославiї 125 млн. доларiв.

Фiнляндiя повинна була виплатити СРСР товарами 300 млн. доларiв.

Грецiя, пiсля невдачi спроби отримати територiю Болгарiї, 985 млн. доларiв у Болгарiї. Але дали лише 45 млн. доларiв.

Болгарiя виплачувала Югославiї 25 млн. доларiв.

Отже, з колишнiми союзниками Нiмеччини питання було вирiшене.

Залишалось питання судоплавства по Дунаю. Для цього в 1948 роцi скликається конференцiя в Белградi. В цiй конференцiї брали участь СРСР, Україна (як член ООН), Румунiя, Болгарiя, Югославiя, Угорщина i Чехословаччина. Окрiм них були представники США, Великобританiї i Францiї (як члени РМЗС) i Австрiя з дорадчим голосом (як дунайська країна, але стан її на той час ще не був визначений). Захiднi країни запропонували залишити в силi конвенцiю 1921 року. Але СРСР наполягав, що ситуацiя змiнилась, а тому мають змiнитися дунайськi умови. СРСР пропоную проект Дунайської конвенцiї, основними пунктами якої були:

2) свобода судоплавства вiйськових кораблiв дунайських країн (окрiм ситуацiї вiйни мiж дунайськими країнами, коли необхiдно було спочатку отримувати дозвiл уряду країни).

США заявили, що не будуть пiдписувати цю конвенцiю, тодi захiднi країни просто виключили з Дунайської конференцiї. Дунайська конвенцiя вступила в силу в травнi 1949 року. В 1960 року до цiєї конвенцiї приєдналася Австрiя.

Нарештi, залишилася лише Австрiйська проблема. Як ми пам’ятаємо, у 1938 роцi було проведено полiтику аншлюсу (Австрiя увiйшла у склад Нiмеччини). Тому пiсля 2-ї свiтової вiйни Австрiя мала особливий статус «постраждалої країни».

Бiльша часина Австрiї була окупована вiйськами СРСР, менша – захiдних країн. Обидвi країни намагалися перетягнути Австрiю до себе, розумiючи її стратегiчне положення.

СРСР i захiднi країнi зразу ж вiдмовилися вiд репарацiй для Австрiї. Необхiдно було знайти вихiд, щоб не вiддати її в табiр противника. Австрiя запропонувала застосувати формулу постiйного нейтралiтету” швейцарського типу^¹. У лютому 1954 року СРСР погодився на нейтральний статус Австрiї. Австрiя попрохала, щоб авторство цiєї тези належало Австрiї, i в квiтнi 1955 року австрiйська делегацiя приїжджає до Москви, i СРСР офiцiйно визнало цей статус. В травнi 1955 року у Вiднi вiдбулася нарада послiв 4-х держав (СРСР, Великобртанiї, США i Францiї), на якiй було узгоджено Радянсько-Австрiйський проект договору. Крiм того СРСР залишав Австрiї нiмецьку власнiсть в Австрiї (приблизно 5 млрд. доларiв) i отримував, як компенсацiю, нафту на суму 150 млрд. доларiв.

на момент 1 сiчня 1938 року. Австрiї заборонялося мати зброю масового знищення.

26 жовтня 1955 року австрiйський парламент прийняв конституцiйний закон про нейтралiтет Австрiї.

Отже, в 1955 роцi фактично завершується процес пiслявоєнного мирного врегулювання з колишнiми союзниками Нiмеччини.

1 Пiсля закiнчення наполеонiвських вiйн, на якому великi держави прийняли рiшення про гарантування Швейцарського нейтралiтету. Швейцарiя не вступає в будь-якi вiйськово-полiтичнi блоки i не пiдтримує жодну з країн.

3. Радянсько-Японськi вiдносини пiсля Сан-Франциської конференцiї.

2 вересня 1945 року пiдписується капiтуляцiя Японiї, що означало закiнчення 2-ї свiтової вiйни. Враховуючи те, що основна участь у вiйнi з Японiєю була аамериканська (СРСР прифмав активну участь у розгромi Японiї на територiя Манчжурiї лише на останньому етапi вiйни)вже 25 вересня 145 року з’являється документ Держдепартаменту США пiд назвою “Основнi принципи полiтики США вiдносно Японiї у початковий перiод окупацiї” Якщо вiдзначити, що окупацiйними вiйськами були на 98% вiйська США (символiчний контингент був Австралiйський i Великобританiї), США запропонували СРСР прийняти учатсь в окупацiї але при умовi командування окупацiєю генерала Макартура. Основна тема цього документу – здiйснення окупацiйної полiтики у Японiї повинно були привести до створення там державної влади, яка буде пiдтримувати цiлi США. Отже США не призовували, що основна мета окупацiйного перiоду – створення лояльної Японської держави. Але враховуючи те, що не лише США брали участь у вiйнi з Японiєю, потрiбно було створити якийсь мiжнародний орган, який мав пiдготувати пiдписання угоди. Таким органом стала Далекосхiдна консультативна комiсiя (ДКК), i була створена в жовтнi 1945 року. До її складу входили: США, СРСР, Китай, Великобританiя, Францiя, Австралiя, Нова Зеландiя, Канада та Нiдерланди. Функцiї ДКК, як це було сформульовано, обмежувалось наданням рекомендацiй головнокомандуючому генералу МакАртуру, тобто робота ДКК мала дорадчий характер. В груднi 1945 року в процесу роботи московської наради мiнiстрiв закордонних справ, статус та назва комiсiї змiнилася: ДКК змiнили на далекосхiдна комiсiя, основною метою її стало формування принципiв щодо пiслявоєнного врегулювання з Японiєю. Причому великi держави отримали право вето в комiсiї, щоправда воно стосувалося лише полiтичних питань.

Окрiм ДК було створено Союзну раду для Японiї. До неї входили США, СРСР, Китай i Великобританiя. Ця органiзацiя i перебрала функцiї консультацiй.

Незважаючи на всi створенi органiзацiї, реальна влада належала головнокомандуючому. У лютому-квiтнi 1946 року обидвi органiзацiї розпочали свою роботу.

’являється перший серйозний документ Союзної Ради: “Основна полiтика вiдносно Японiї пiсля капiтуляцiї”. Там було сказано, що основними завданнями i окупацiйного режиму, i основних органiв щодо Японiї було створення демiлiтаризованої i демократичної Японiї.

Ще одним досягненням роботи i ДК i СР була пiдготовка проекту конституцiї Японiї. Тут слiд вiдзначити, що на вiдмiну вiд Нiмеччини, яка теж пiдписала капiтуляцiю i де вся влада перейшла до окупацiйних вiйськ, окупацiйна влада в Японiї вирiшила залишити уряд. 3 травня 1947 року Конституцiя Японiї вступила в силу. Велися бедати щодо статусу Японiї, яка форма державного правлiння. До вiйни Японiя була абсолютною монархiєю, i висувалися думки лiквiдувати монархiю взагалi. Однак було вирiшено залишити Японiю конституцiйною монархiєю. “Імператорська влада залишалася символом держави i Єдностi народу”, як це було записано в Конституцiї. Дуже важливою, в планi пiслявоєнного врегулювання, була 9 стаття, яка проголошувала вiдмову Японiї вiд створення власних збройних сил, i вiд вiйни як знаряддя нацiональної полiтики.

Іншими серйозними документами, створеними спiльно ДК та СР, були рiшення Про покарання японських вiйськових злочинцiв, Про реституцiї пограбованої власностi, Про скорочення вiйськово-промислового потенцiалу Японiї. Отже, робота цих двох органiв та виконавчої влади була досить плiдною, i Японiя була безповоротно зорiєнтована на демократичний шлях розвитку.

iз колишнiми союзниками Нiмеччини цiлi були однаковi, незважаючи на територiальнi питання, рiшення було пiдписано досить швидко. В Японiї, перш за все виникали суперечки щодо статусу Японiї як промислової держави, яка могла стати конкурентом США. Тому пропозицiєю СРСР було не обмежувати розвиток Японської невiйськової промисловостi. США намагалися створити слабку з точки зору розвитку промисловостi Японiю.

Ще одним спiрним питанням було територiальне питання. Ще в лютому 1945 року в Ялтi Рузвельт звернувсядо Сталiна з пропозицiєю вступити у вiйну з Японiєю. І Сталiн пообiцяв це зробити через декiлька мiсяцiв пiсля закiнчення вiйни в Європi, але за умови, якщо США погодиться пiдтримати СРСР у поверненнi так званих “пiвнiчних японських територiй”: Пiвденного Сахалiну та Курильських островiв. СРСР вступив у вiйну, i тепер вiн досить предметно натякав на домовленiсть. Але США не бажали пiдтримувати СРСР.

Проте США були зацiкавленi у вирiшеннi проблем i колишнiми колонiями (си пiдмантадтними територiями) Японiї. На початку 1947 року США пропонують Радi безпеки ООН передати мандати на колишнi пiдмандатнi територiї Японiї до США. Мова йшла про Каролiнськi, Марiанськi i Маршаловi острови. СРСР намагався ув’язати це питання iз проблемою “пiвнiчних територiй”, але успiху не було досягнуто.

З 1947 по 1951 рiк продовжується робота над мирним договором з Японiєю. Пам’ятаючи про серйозну дипломатичну перемогу СРСР у Дунайськiй конференцiї, Захiлнi країни повнiстю перейняли iнiцiативу. У травнi 1951 року з’являється англо-американський проект мирного договору з Японiєю. Вiн був погодженим з усiма країнами, якi входили у Союзну Раду, крiм СРСР. СРСР намагався щось зробити, але єдиний фронт для вирiшення Японської проблеми було створено. Тут же США пропонують у вереснi 1951 року провести мирну конференцiю у Сан-Франциско. Були запрошенi всi зацiкавленi держави (а їх було 51), але представникiв держав “з сумнiвним державним устроєм” (як писали американськi газети): Китайська Народна республiка (вважалося, що справжнiй уряд знаходився на Тайванi), Корейська народно-демократична республiка, Монгольська народна республiка i Демкратисна республiка В’єтнам^¹, причому було розiслано меморандум з приводу того, як буде проходити конференцiя: “обговорення не буде – лише пiдписання”. Пам’ятаючи про меморандум США, радянська делегацiя вiдразу ж запропонувала поправки до 5 статей i 8 нових статей. Мова йшла про територiальнi змiни, яких не було в англо-американському проектi договору (“пiвнiчнi теориторiї”) i про визнання суверенiтету КНР над Манчжурiєю. Але пропозицiї СРСР навiть не обговорювались. І тут повторилася приблизна ситуацiя, як на Дунайськiй конференцiї. СРСР заявили, що такий договiр не пiдпишуть, i договiр було пiдписано без СРСР (Згадайте про дунайську конферерцiю).

Крым того, як традицiйно в мирних договорах, було зафiксовано обов’язок Японiї випатити репарацiї, але розмiр їх не був встановлений i мав вирiшуватися у двостороннiх вiдносинах Японiї iз тими державами, яким була нанесена шкода.

Буквально через декiлька годин пiсля пiдписання угоди, делегати перейшли у сусiдню будiвлю (Офiцерський клуб), i була пiдписана Японо-Американська адмiнiстративна угода. Тут були сформульованi умови розмiщення i обслуговування на територiї Японiї близько 600 американських вiйськових баз та об’єктiв. Причому на першому етапi на територiї цих баз i вiдносно американських вiйськовослужбовцiв iснував принцип “екстериторiальностi”, тобто судити його повиннi були за законами США.

Пiсля пiдписання Сан-Францизької мирної угоди, Далекосхiдна Комiсiя i Союзна Рада для Японiї припиняли свою роботу. Але СРСР вiдмовився вiд цього i близько мiсяця нашi представники ходили на роботу в Союзну Раду (анекдотична ситуацiя).

З одного боку СРСР доклав чимало зусиль для того, щоб перемогти у вiйнi з Японiєю. З iншого боку сконцентрувавши свої зусилля, ССР виграв дипломатичну битву в Європi, створивши європейський соцiалiстичний табiр, але повнiстю програв її в Японiї. Це продовжувалось до 1955 року.

мирного договору з Японiєю. В ньому йшлося про припинення стану вiйни, вiдновлення дипломатичних вiдносин, вiдмова вiд репарацiй, але визнання Японiєю суверенiтету СРСР над Курильськими островами. Японiя погодилась на розгляд цiєї пропозицiї, вле за умов територiальної претензiї Японiї на Курильськi острови i визнання СРСР права Японiї на нерегульований лов риби на Далекому Сходi. Радянський союз, зрозумiвши, що Японiя не погодиться на вирiшення територiальної проблеми, йде на безпрецедентний компромiс (оскiльки вiн був зацiкавлений у встановленнi дипломатичних вiдносин з Японiєю).

9 серпня 1955 року СРСР заявляє, що вiн готовий передати Японiї 2 з 4-х островiв (Хабомаї i Шикотам). 19 жовтня 1956 року з’являється спiльна декларацiя про припинення стану вiйни, про вiдновлення дипломатичних та консульських вiдносин, i СРСР ще раз пiдтвердив, що пiсля пiдписання мирної угоди, вiн поверне Японiї 2 острови. Робота над текстом договору продовжувалася до 1960 року. І тут в сiчнi 1960 року з’являється японо-американський договiр про взаємну спiвпрацю i безпеку. Цей договiр продовжував адмiнiстративну угоду (термiн iснування американських баз продовжувався), крiм того Японiя дозволяла атомним кораблям США заходити в порти Японiї. Останнє викликало негативну реакцiю СРСР, i 27 сiчня 1960 року з’являється пам’ятна записка Радянського уряду: “Нова вiйськова угода^³ не сумiсна зi змiцненням незалежностi i безпеки Японiї…Все це обумовлює неможливiсть передачi островiв…”

’являється Петербурзький договiр, за яким територiї обмiнювались. Така ситуацiя iснувала до Росiйсько-Японської вiйни, яку Росiя програла. Було пiдписано досить принизливий договiр для Росiї Портмунський (?) договiр, за яким Росiя втрачала свiй вплив в Китаї (Порт Артур, Порт Дальнiй), крiм того всi пiвденна частина Сахалiну переходила до Японiї^⁴. СРСР пiсля завершення 2-ї свiтової вiйни мав право повернути собi територiю Пiвденного Сахалiну. Але проблема Курильських островiв залишалася, хоча Японiя i вiдмовилися вiд претензiй на них. Коли у кiнцi 1980 рокiв прийшла “перестройка”, СРСР був готовий обговорювати проблему передачi Курилiв. З’являється грандiозний проект, де вони запропонували всiм жителям Курилiв, якi погодяться, переходять разом з островами у пiдданство Японiї; хто не захоче – може переїхати у нове мiсто, яке будується десь у Сибiру пiд ключ.

2 В договорi не було жодних зауважень щодо того, кому цi острови передавались.

4 Граф Вiтте за цю угоду отримав неофiцiйне iм’я (рос.) “граф Витте полусахалинский”.

Нiмецька проблема в мiжнародних вiдносинах.

1. Принципи мирного врегулювання з Нiмеччиною.

Вперше питання повстало на другiй сесiї мiнiстрiв ЗС. Спочатку було вирiшено розв’язати поблему союзникiв, i лише потiв повернутися до Нiмеччини. В Квiтнi 1946 року Францiя, пам’ятаючи про 1 та 2-гу свiтову вiйну, жертвою яких вона стала, пропонує включити до розв’язання проблеми НІмеччини шлях до розчленування її на декiлька держав (на її думку це був найдiєвiший спосiб забезпечити безпеку Францiї). СРСР в цей час пiдготував документ “Про долю Нiмеччини i про мирний договiр з нею”. Основна iдея Радянського проекту – це створення в перспективi Нiмецького уряду, який би контролював всю територiю Нiмечини (тобто мова йшла про єднiсть держави).

Ми пам’ятаємо, що пiсля 2-ї свiтової вiйни, Нiмеччина була подiлена на окупацiйнi зони (спочатку 3 – радянська, американська, англiйська, потiм з частин американської та англiйської з’явилася французька зона) в груднi 1946 було пiдписано угоду мiж урядами Англiї та США про створення бiзонiї (тобто про об’єднання американської та англiйської зон). Було пiдкреслено, що мова йде перш за все про економiчне об’єднання. Чому саме так? Справа в тому, що пiсля встановлення окупацiйного режиму склалася досить парадоксальна ситуацiя. По iдеї, економiка в американськiй та англiйськiй зонi мала бути на значно вищому рiвнi. Але в умовах розрухи, жорстка планова система, що була встановлена в радянськiй зонi, працювала краще. Тому СРСР, маючи досвiд вiдбудови держави в особливо важких пiслявоєнних умовах, десь за рiк налагодив економiчну систему своїй зонi. Так були картки, але проблем з їжею удалося уникнути. Тому потiк бiженцiв був спрямований не зi Сходу на Захiд (як ми звикли), а з Заходу на Схiд.

Але окрум екоомiчних проблем, iснувала проблема створення єдиної НІмеччини. Вирiвшивши в лютому 1947 року питання з колишнiми сониками Нiмеччини, в березнi 1947 року на Москоськiй конференцiї РМЗС, було оголошено декларацiю Гувера, де вперше пролунала iдея про створення сепаратної Нiмецької держави, тобто для США стало зрозумiлим, що iдея контролювати процес створення єдиної Нiмеччини при такому авторитетi СРСР було досить важко, i тому вони вирiшили краще взяти менше, але все ж таки взяти.

“Про форму i об’єм тимчасової полiтичної органiзацiї Нiмеччини” i у розвиток цього проекту вiн запропонував розвиток центральних адмiнiстративних органiв. Пам’ятаючи досвiд в Японiї, пропонує контрольнiй радi розробити тимчасову конституцiю Нiмеччини. США трохи вiдступили, i запропонували iдею створення нацiональної ради (своєрiдний тимчасовий уряд), але якщо СРСР пропонував створити цей уряд на основi загальних виборiв, то США пропонували створити нацiональний уряд з урядiв земель.

вони хотiли хоча б демiлiтаризувати Нiмеччину. Вона також вела мову про Рур, про те, щоб вивести його з пiд влади Нiмеччини.

“план Маршалла”. США, у особi держсекретаря Маршалла, висунула iдею про економiчну допомогу Європi, причому цей план розповсюджувався i на Нiмеччину (а в первинному варiантi, i на СРСР^¹ та на Схiдну Європу^²).

Окрiм економiчної ради, обговорюється проект створення виконавчого комiтету з урядовими функцiями. Планується створити також 6 директоратiв, з функцiями галузевих мiнiстерств. Тобто, в 1947 роцi адмiнiстрацiя захiдних окупацiйних зон, розпочинають створеня майбутнього державного апарату НІмеччини. Дивлячись на такий перебуг подiц СРСР у груднi 1947 року на 5 конференцiї РМЗС у Лондонi наполягає на своєму проектi вирушення Нiмецької проблеми: створення загальнонiмецького уряду, майбутнiй мирний договiр повинен бути пiдписаний Нiмецький урядом, як це було з колишнiми союзниками Нiмеччини. Для обговорення мирного договру повинна бути скликана мирна конференцiя, i все це має базуватися на базi рiщень Ялтинської та Потсдамської конференцiї. СРСР пропонує ствоити центральнi нiмецькi департаменти по основним галузям. Але повернути машину реалiзацiї iдей захiдних держав було неможливо, тим бiльше, що цi країни розумiли, що у 1948 роцi, коли бiженцi вже потягнулися назад зi Сходу на Захiд, СРСР на загальнонiмецькi вибори не пiде.

Отже лондонська сесiя завершилася без результатiв.

В цей час в захiдних землях розширюються повноваження економiчної ради (вона фактично стала нижньою палатою парламенту), було створено другу палату – Раду Земель, було створено Адмiнiстративну раду (фактично уряд), верховний суд, центральний банк пiд назвою Банк Земель, тобто де-факто захiдна Нiмеччина являє собою державу.

В лютому 1948 року проходить нарада РМЗС у Лондонi (отримала назву “Сепаратнi лондонськi переговори”), де беруть участь США, Великобританiя, Францiя i країни Бенiлюксу. Було прийнято рiшення про створення сепаратної Нiмеччини, але залишити окупацiйний статус, для того, щоб у СРСР не було спокуси якимось чином впливати на цi процеси. Розумiючи, що проголосити Захiднонiмецьку державу дуже важко, вони вирiшили робити це поступово. Найбiльш зримим засобом введення нового режиму є грошi. В червнi 1948 року за тиждень до введення нових грошей (марки зони А), американський i анлглiйский уряд попередили про це СРСР. Останнiй судорожно починає друкувати валюту для зони Б, але вiн не встиг. Захiднi нiмцi перше виходять зi своєю валютою. Введення валюти вже вийшло з-пiд контролю СРСР, але залишався захiдний Берлiн, який знаходився в зонi окупацiї СРСР. Тому уряд СРСР тонко натякнув на те, що слiд не поспiшати з введенням валюти у захiдних зонах. Але 26 червня ця валюта виходить в оберт. У вiдповiдь СРСР блокує Берлiн. Розпочинається перша берлiнська криза. Жодна машина, жоден потяг з будь0яким вантажем до Захiдного Берлiну, не доходить до мiсця призначення. Жителi Захiдного Берлiну “затужили”.

Але США, зробивши перший крок, роблять i другий – будують так званий “повiтряний мiст”: лiтаками перевозили все, навiть вугiлля. Щоденно перевозилось 5 тис. тон вантажiв (!). Приблизна вартiсть вантажу, який перекинули до Захiдного Берлiну за мiсяцiв 7 найбiльш жвавих перевозок – це 300 млн. доларiв. СРСР дуже серйьозну надiю плекали на погоду. Старожили говорили, що такої гарної погоди восени вже не бачили 40 останнiх рокiв. В вереснi 1948 р., вже пiсля творення тризонiї (в липнi 1948 року), захiднi країни виносять Берлiнське питання на засiдання Ради Безпеки. До цього Сталiн викликав послiв трьох держав, що як тiльки вiдмiнять захiдну марку, СРСР знiме блокаду.

Але при всьому при тому, що США намагалися до кiнця боротися за свої права у Захiдному Берлiнi, рiзниця була в тиждень. Якби СРСР на тиждень пiзнiше погодився б зняти блокади, то США б не витримали, i закрили повiтряний мiст.

Це вже була агонiя з боку СРСР. Вiн пропонує новий проект мирної угоди, поновити роботу Союзної Ради. Це стало останньою спробою СРСР показати своє небажання розчленування Нiмеччини. Але в червнi 1949 року, США, Англiя та Францiя пiдписують про Верховну союзницьку комiсiю для Захiдної Нiмеччини.

14 серпня 1949 року проходять вибори у Бундестаг. Премогу отримав блок ХДС-ХСС i 20 вересня 1949 року уряд Захiдної Нiмеччини приступив до виконання своїх функцiй. СРСР нiчого не залишалось робити, як дати добро на проголощення 7 жовтня 1949 року Нiмецької демократичної республiки. Так же як i у захiдних зонах було створено Радянську контрольну комiсiю (замiсть Радянської вiйськової комiсiї). Як тодi писали “вперше на нiмецькiй землi було створено державу робочиз та селян”. Розкол Нiмеччини на 2 окремi держави став фактом, i це внесло змiни у мiжнароднi вiдносини в Європi. Вже у 1950 роцi канцлер ФРН Конрад Аденауер (перший канцлер ФРН), палкий прихильник iдеї об’єднаної Нiмеччини, пропонує провести вибори на всiй територiї Нiмеччини. Керiвник НДР, Отто Гротеволь, пропонує скликати установчу раду, в яку ввiйдуть представники обох країн, причому i ФРН i НДР погодились, щоб цi вибори прозодили пiд контролем ООН. СРСР спочатку пiдтримав цю iдею, а потiм схаменувся, бо населення ФРН в 2 рази перевищувало населення НДР.

ФРН поступово входить до Європи. Перший кроком стало пiдписання в квiтнi 1951 року договору про створення Європейського об’єднання вугiлля i сталi. Але iдея проголошення ФРН була невiд’ємною частиною збереження окупацiйного статусу. І тому в серпнi 1950 року уряд ФРН направив урядам США, Англiї i Францiї Меморандум з питання про новi принципи взаємовiдносин мiж Федеративною республiкою та окупацiйними державами. (мирного договору ще немає). ФРН пропонує :

Через мiсяць було зiбрано нараду мiнiстрiв ЗС АНглiї, ФРанцiї та США, якi погодилися з цiєї пропозицiєю. Серйозним поштовзом ула вiйна в Кореї. США планували ввести ФРН у оброннi структури Європи задля протидiї СРСР.

26 травня 1952 року США, Англiя, Францiя i ФРН пiдписують так званий Загальний договiр (в iсторiї вiн ще вiдомий як Бонський договiр). Вiн вiдмiняв окупацiйний статус, ФРН надавалася повна самостiйнiсть у внутрiшнiй полiтицi i обмежена самостiйнiсть у зовнiшнiй полiтицi (обмеження стосувалися питання об’єднання Нiмеччини i проблема Берлiну), захiднi країни малиправо залишати свої вiйська в Нiмечинi до досягнення мирного врегулювання.

створення о’єднаних збройних сил за участю захiднонiмецьких контингентiв (тобто процес ремiлiтаризацiї почався) Ідея була така – створюється так звана Європейська армiя, яка буде пiдпорядковуватись не урядам країн, а спецiально створеному Комiсарiату, тобто наднацiональному органу. Але Французькi нацiональнi збори не ратифiкували цей договiр (хоча саме Францiя його iнiцiювала).

В жовтнi 1954 року було пiдписано договiр про створення Захiдноєвропейського союзу i пiдписується протокол про приєднання ФРН до НАТО за умов: ФРН не буде застосовувати силу для об’єднання Нiмеччини i не буде виробляти зброю масового знищення. Але цю угоду треба було ратифiкувати. СРСР схаменувся (а до 1955 року контактiв мiж СРСР та ФРН майже не було) i 25 сiчня 1955 року, розумiючи що договiр буде пiдписано не скоро, виходить указ Верховної Ради СРСР про припинення вiйни з Нiмеччиною. А в вереснi 1955 року, пiсля вiзиту Аденауера до Мовскви, мiж СРСР та ФРН встановлюються дипломатисчнi вiдносини. Пiдписуючи договiр про встановлення дипломатичних вiдносин, Аденауер пiдкресли, що це не означає визнання територiальних змiн обох країн, i наполягав та тому, що вiн представляє весь нiмецький народ, а не лише ФРН. На закрiплення цiєї позицiї, в груднi 1955 з’являється доктрина Ханштейна (статсекретар МЗС): всяка держава, яка встановить дипломатинi вiдносини з НДР, автоматично розриває iх з ФРН (виняток було зроблено лише для СРСР): були розiрванi дипломатичнi вiдносини з Кубою, Югославiєю та Занзiбаром.

Однак залишалося ще питання Захiдного Берлiну. Хрущов у своїх мемуарах писав: “Що я повинен був робити? Тiльки у липнi 1961 року НДР залишило 30 тис. людей”. Захiдний Берлiн було подiлено. Існували так званi адмiнiстративнi кордони, але проблем пробратися в Захiдний Берлiн iз Схiдного не було. Тому було вирiшено побудувати посилений кордон мiж Захiдним та Схiдним Берлiном. В нiч на недiлю, коли люди були за мiстом, було побудовано кордон спочатку з колючого дроту, а пiзнiше – бетонну стiну. Середня висота муру – 2,5 м. Загальна довжина – 16 км. Насправдi це було 2 стiни, мiж ними були закладенi мiни, весь простiр прострiлювався.

Коли Кеннедi приїхав в Берлiн, вiн досить влучно сказав, що “стiна – це саме мерзотне i переконливе свiдоцтво провалу комунiстичної системи”.

1 Спецiалiсти СРСР вирiшили, що з економiчної точки зору це досить вигiдно, але з полiтичної – це нонсенс, i СРСР вiдмовився.

Країни Пiвденної i Пiвденно-схiдної Азiї в мiжнародних вiдносинах.

3. Індо-Китайський прикордонний конфлiкт 1962 року.

Іспанiї, Францiї). Найбiльшу роль вiдiграла Індiя – найбiльша колонiальна країна Азiї.

Навеснi 1946 року, враховуючи багато факторiв, такi як участь Індiї у 2-й свiтовiй вiйнi, мiжнароднi фактори та неможливiсть утримувати Індiю як колонiю, уряд Великобританiї вирiшує надати Індiї статус домiнiону, як перехiдний. Вже серпнi 1946 року в Індiї було створено тимчасовий уряд пiд керiвництвом Джавахарлара Неру. 3 липня 1947 року Великобританiї приймає законопроект “Про передачу влади в Індiї”. На той час вiцекороль Індiї Малмбеттон висуває свiй план створення незалежної Індiї. Вiн пропонує подiлити Індiю на 2 частини, обидвi частини отримують статус домiнiону i називаються “Індiя (в офiцiйних документах Індiйський союз) i Пакистан. Пам’ятаючи, що в колишнiй територiї Індiї було декiлька князiвств, якi мали автономний статус, цей план мав на увазi, що керiвники цих князiвств, раджi, мають вибiр: приєднатися до Індiйського союзу, чи приєднатися до Пакистану, чи залишитися пiд сюзеренiтетом Великобританiї.

15 серпня 1947 року з’являється “Акт про незалежнiсть Індiї”. Лорд Малмбеттон запропонував подiлити державу вiдповiдно до релiгiйного принципу (Пакистан – мусульмани, Індiя – iндуїсти). Як тiльки цей акт було проголошено, розпочинаються релiгiйнi зiткнення, оскiльки в Індiї не було чiтко визначених мусульманських чи iндуїстських вулиць, сiл, регiонiв. За декiлька тижнiв загинуло 1 млн. людей, 10 млн. бiженцiв залишили свої оселi. Таким чином, полiтика “роздiляй i володiй”, яку провадив уряд Великобританiї, спрацювала у досить кривавий спосiб.

Ще однiєю проблемою була економiчна криза, як в Індiї, так i Пакистанi. Коли Індiя була єдиною країною, Великобританiя так планувала ї розвиток, що у Пакистанi вирощувалася бавовна, а в Індiї знаходилися заводи по її переробцi.

Окрiм всього цього виникає ще одна проблема – проблема Кашмiру. Як ми пам’ятаємо, за планом Малмбеттона для князiвств iснував вибiр, куди їм увiйти. Магараджа Кашмiру вирiшив залишитися пiд сюзеренiтетом Великобританiї, оскiльки вiн сам був iндусом, але бiльшiсть населення – мусульмани. В цiй провiнцiї жило 3 млн. людей i вона мала стратегiчне значення. 22 жовтня 1947 року Пакистан вводить свої вiйська на територiю Кашмiру, пояснюючи це тим, що бiльшiсть населення – мусульмани. Магараджа звертається по допомогу до Індiї. Остання погоджується, але лише якщо Кашмiр попросить приєднати його до Індiйського союзу. 27 жовтня 1947 року Індiя приєднує Кашмiр, i звертається до Ради Безпеки ООН зi скаргою, але в квiтнi 1948 року Пакистан розпочинає вiйну проти Індiї в Кашмiрi. Вiйна тривала до 1 сiчня 1949 року. В липнi 1949 року проходять переговори, де було вирiшено подiлити демаркацiйною лiнiєю Кашмiр на 2 частини. На недовгий час проблема Кашмiру була вирiшена.

Ще одна територiальна проблема – колишнi португальськi колонiї (анклави) на територiї Індiї: Гоа, Дiу а Даман. Індiя запропонувала Португалiї передати цi територiї Індiї мирним шляхом. Португалiя проголошує цi територiї своїми провiнцiями, розриває дипломатичнi вiдносини з Індiєю, i звичайно вiдмовляє передати цi територiї Індiї. Тодi, не без допомоги Індiї, на цих територiях розпочинається рух за приєднання до Індiї.

В груднi 1951 року Індiя дає наказ своїм вiйськам увiйти на територiю цих провiнцiй. Португалiя направляє скаргу в ООН, але США, Великобританiя, Францiя виказали тiльки “неспокiй” з цього приводу, з iншого боку – Індiя отримала допомогу країн соцтабору.

Але на цьому проблеми Індiї не закiнчились. Ще одне протистояння виникло мiж Індiєю i Китаєм. Питання було не стiльки територiальне (оскiльки мова йшла про 125 тис. кв. кiлометрiв Гiмалаїв), як суто полiтичне – хто буде лiдером країн, що розвиваються (це було дуже актуально на початку 60-х рокiв). Китай вирiшує будувати через цю територiю Каракарумське шосе. Це був перший крок до конфлiкту. Іншим кроком стало те, що у 1961 роцi Індiя приймає 100 тис. бiженцiв з Тибету (в тому числi Далай Ламу), якi зазнали гонiнь з боку Китаю.

Індiя запропонувала комплекснi переговори, Китай спочатку погодився, але постiйно намагається залучити до цих переговорiв СРСР (Восени 1962 року Мао Дзе Дун знову планував розiграти радянську карту. Але в той час СРСР був втягнутий у Карбиську кризу, i йому було не). Уряд КИтаю, залишившись насамотi, дає наказ, i його збройнi сили входять до Індiї. За декiлька тижнiв вони захопили значну територiю. Вже в груднi 1962 року в Коломбо було скликано конференцiю представникiв Бiрми, Камбоджi, Цейлона, Індонезiї, Гани i Об’єднаної арабської республiки. Були виробленi певнi рекомендацiї i Індiя їх прийняла, чого не зробив КНР. Індiя виводить вiйська територiї Китаю.

В серединi 60-х рокiв знову про себе нагадала проблема Кашмiру. Скориставшись слабиною Індiї пiсля конфлiкту з Китаєм, Пакiстан потихеньку розпочинає полiтичний тиск на Індiю. А в квiтнi 1965 року пакiстанськi вiйська входять на територiю Індiї. Фактично, розпочинається нова вiйна, як ранiше писали “iндо-пакистанський iнцидент”, i в вереснi 1965 року голова Ради Мiнiстрiв СРСР О. М. Косигiн пропонує i Пакiстану i Індiї свої посередницькi послуги. Обидвi сторони погоджуються i 4 сiчня 1966 року в Ташкентi вiдбувається знаменита Ташкентська зустрiч, де при посередництвi Косигiна зустрiчаються прем’єр-мiнiстр Пакiстана Аюк Хан i прем’єр мiнiстр ІНдiї Лало Бахадуру. Було прийнято так звану Ташкентську декларацiю. Вона передбачала не вдаватися до сили при вирiшеннi Кашмiрської проблеми, вiдвести вiйська до позицiї на 5 серпня 1965 року та вiдновити у повному обсязi дипломатичнi вiдносини. Знову ж таки на певний час ця проблема зникла.

’являється нова проблема, яка спочатку виявляється як внутрiшня проблема Пакiстану. Справа в тому, що при подiлi подiлили не лише на ІНдiю i Пакiстан, але i Пакiстан на Захiдний i Схiдний. На територiї Захiдного Пакистану жили мусульмани, на територiї Схiдного – немусульмани, якi було менш впливовi в економiчному i в полiтичному життi, при тому, що населення Схiдного Пакiстану давало 60%, i вiн давав 70% вiд експорту, а 85% представникiв у владi були мусульманами. У груднi 1970 року в країнi проходять першi демократичнi вибори (до цього там була вiйськова адмiнiстрацiя) до парламенту. Народна Лiга Схiдного Пакiстану отримує 167 мiсць з 313, тобто бiльшiсть, i згiдно Конституцiї, уряд пвинен був формувати лiдеер цiєїї Лiги, тобто Муджибур Рахман. Існубючий лiдер Яхья Хан розпочинає з ним переговори. Вiн запросив Муджибура Рахмана, де йдуть переговори, а в цей час на териорiю Схiлного Пакiстану перекидаються вiйська, i розпочинається рiзанина. Жертви сягнули за 1 млн. Зрозумiло, що це стало початком громадянської вiйни, причому, дивлячись на територiальний стан Схiдного Пакiстану, 12 квiтня 1971 року Лiга Муджибура Рахмана проголошує створення Республiки Бангладеш. Подiї в Пакiстанi вийшли з локального на мiжнародий рiвень. Подальший перебiг подiй залежав вiд Індiї, яка зоча i мала свої проблеми, але бажала послабити позицiї Пакiстану. Тому вона проголошує пiдтримку Бангладеш. На територiю Індiї з Бангладешу прийшло декiлька мiльйонiв бiженцiв. Індiра Гандi, приймаючи це рiшення, керувалася безумовно iнтересами Індiї, вона казала, що внутрiшнє врегулювання ІНдiї буде прийнятне лише при визнаннi Бангладешу. Напруженiсть мiж Індiєю i Пакiстаном зростає. Пакiстан дуже розраховував на допомогу США, тим бiльше, що iснував договiр про допомогу 1954 року. Але в тому договорi було написано, що США нададуть всебiчну допомогу, але в разi комунiстичної агресiї (!). Тому США пiдтримали Пакiстан, надавали йому зброю але самi не втрутилися в конфлiкт. Китай активно допомагав Пакiстану.

“Про мир, дружбу i спiвпрацю мiж Індiєю i СРСР”. Радянський Союз абсолютно не призовував свої симпатiї до Бангладешу. Але не дивлячись на це 23 листопада 1971 року Пакiстан приймає рiшення про превентивний удар по територiї Індiї. 3 грудня цей удар було здiйснено, розпочинається наступ на Індiю. 4 грудня Пакiстан проголошує стан вiйни. 6 грудня ІНдiя визнає Бангладеш як незалежну державу i цим вiдрiзає шлях назад. Індiя форсує вiдносини з СРСР. Останнiй блокує всi антиiндiйськi рiшення в Радi Безпеки ООН. Ситуацiя була досить суперевчлива. З одного боку Індiя втрутилися у внутрiшнi справи i пiдтримала сепаратний рух, але Пакiстан розпочав агресiю проти ІНдiї. США намагаючись продемонструвати свою позицiю, зранку 9 грудня 1971 року водить в Бенгальську затоку загiн своїх вiйськових кораблiв. В обiд в ту ж Бенгальську затоку взодить загiн радянських кораблiв. Ввечерi обидва загони залишають затоку i закiнчують цю “демонстрацiю”, залишаючи Індiю i Пакiстан насамотi зi своїми проблемами. Індiя, отримавши допомогу СРСР, отримує вiйськову перемогу. Тiльки полонених було захоплено близько 1 млн. На змiну генерала Яхья Хану приходить цивiльний уряд на чолi з Бхутто, який поступово розпочинає процес визнання Бангладеш. 2 червня 1972 року мiж Індiєю i Пакiстаном було пiдписано так завану Сiмолську угоду, фактично комплексне врегулювання iндо-пакистанської проблеми, яка передбачала, що всi спiрнi питання будуть вирiшуватись мирними засобами, обидвi країни будуть поважати цiлiснiсть територiї i суверенiтет один одного. 23 липня 1972 року було встановлено дипломатичнi вiдносини мiж Індiєю i Пакистаном, тобто не дивлячись на дуже серйознi проблеми, якi виникали мiж Індiєю i Пакистаном, на середину 70-х рокiв iнiцiатива була в руках Індiї (на її користь закiнчувались бiльша частина проблем), звичайно не без допомоги СРСР.

якої в 1959 роцi вiдокремився i став незалежним Сiнгапур.

Тобто характерною рисою розвитку регiону Пiвденна Азiя стало фактичне позбавлення прямого контролю з боку Англiї, але остання не хотiла розривати всi вiдносини, i тому бiльшiсть країн цього регiону залишаються членами Британської спiвдружностi нацiй, пiзнiше перейменованою у просто Спiвдружнiсть нацiй пiд контролем Великої Британiї.

На територiї цього пiвострова знаходилось три територiальнi утворення: держава Анам (iмперiя на чолi з Бао Даєм), держава Тонкин i Кохiнхiна. Пiд час другої свiтової вiйни Японiя окупувала територiю пiвострова Індокитай, в ходi окупацiї сi держави були об’єднанi, проголошена автономна держава В’єтнам, а пiсля того, як японцi буди вибитi, 2 вересня (в день пiдписання капiтуляцiї) лiдер нацiоналiстичної коалiцiї (пiзнiше прокомунiстичної коалiцiї) Хо Ши Мiн проголосив незалежну республiку В’єтмiн. Але майже вiдразу на територiю цiєї держави увiйшли вiйська Китаю та Англiї. В’єтнам був оздiлений по 16 паралелi. В 1946 роцi Китай i Великобританiї звiльняють цю територiю, але на мiсце Великобританiї приходить Францiя. Францiя, не готова до прямої iнтервенцiї, спочатку визнає уряд Хо Ши Мiна як автономний в рамках так званого французького союзу, що не дуже подобалось Хо Ши Мiну. Але вже в кiнцi 1946 роцi виникають сутички мiж Францiєю i В’єтмiном. Фактично, розпочинається вiдкрита вiйна.

’являється угода про створення (вiдновлення) держави В’єтнаму пiд керiвництвом уряду Бао Дая.

В жовтнi 1949 року була проголошена Китайська народна республiка. Спираючись неа пiдтримку Китаю, Хо Ши Мiнь провадить декiлька успiшних вiйськових операцiй проти французiв. Китай збiльшує допомогу, але в 1950 роцi розпочинається Корейська вiйна, i Китай , який спочатку планував втручання у вiйну, вiдступає.

Битва при Дьєнбьєнфу. На початку 50-х рокiв США висувають доктрину масованої вiдплати. І одним iз регiонiв, де США планували розпочати серйознi антикомунiстичнi дiї була Пiвнiчно-Сххiдна Азiя, в тому числi Індокитай. Францiя, яка зайняла Дьєнб’єнфу в листопадi 1953 року, вважала, що В’єтмiн спробує повернути це селище, i планувала повернути хiд подiй на свою користь. Французькими вiйськами командував Генерал Навар.

На початку 1954 року була досягнута домовленiсть про проведення мiжнародної конференцiї по Індокитаю. 26 квiтня 1954 року ця конференцiя розпочала роботу в Женевi, а 7 травня Францiя отримала нищiвну поразку пiсля блискучої операцiї Хо Ши Мiна. Уряд Бао Даю пав, а Францiя отримала поразку.

’єтнам було подiлено на Пiвденний i Пiвнiчний. В’єтмiнь погодився вивести свої вiйська с Лаосу i Камбоджi, було створення 3 комiсiї з мирного врегулювання. На територiї Індокитаю, iснувало 3 держави: Пiвнiчний i Пiвденний В’єтнам i Камбоджа.

Згiдно угоди через 2 роки повиннi були пройти вибори, i Хо Ши Мiн сподiвався об’єднати весь В’єтнам. Але в цей час на арену Індокитаю виходять США. Розумiючи, що пiд час запланований виборiв 1956 року iснувала реальна можливiсть для Зо Ши Мiна отримати перемогу, США розробляють доктрину, як утримати владу Бао Дая у Пiвденному В’єтнамi. Бао Дай заявив, що не виконуватиме рiшень Женевської конференцiї.

Для того, щоб контролювати процеси в Індокитаї, в вереснi 195 4року Фiлiпiни, Таїланд, Пакистан, США, Австралiя, Нова Зеландiя, Великобританiя i Францiя пiдписують так званий Манiльський пакт (органiзацiя СЕАТО – органiзацiя договору Пiвденно-схiдної Азiї). Держави зобов’язалися чинити спiльнi дiї в разi агресiї проти будь-якого з членiв СЕАТО. Ця органiзацiя не стала нi ефективною, нi впливовою.

США сформували в новiй доктринi три основних завдання:

1) Пiвденно-схiдна Азiя має iстотне стратегiчна значення для США;

2) теорiя домiно – якщо одна держава випадає з ряду “демократичних” держав, то вона потягне за собою iншi держави (тим бiльше, що в Індонезiї також виникла загроза комунiстичного перевороту);

3) невтручання США безпосередньо у воєннi дiї в Індокитаї.

У 1955 роцi на мiсце Бао Даю прийшов Нго Дi Дьєн, вiн проголосив Республiку Пiвденного В’єтнаму, а себе – президентом.

’єтнамi сталося близько 11-13 спроб державного перевороту. Хо Ши Мiн вирiшив скористатися цими проблемами. Вiн формує напiвпартизанськi вiйськовi з’єднання на кордонi. Скориставшись тим, що Нго Дi Дьєн перестав постачати продовольчi товари для населення, а також тим фактом, що вiн пiдтримував сепаратнi рухи в Пiвнiчному в’єтнамi, Хо Ши Мiн розпочинає активнi дiї. Вiн формує iз невдоволених пiвденних бiженцiв, об’єднанi збройнi сили, якi отримали назву “В’єтконг”. Бiльше того, ще в 1960 роцi не без пiдтримки Хо Ши Мiна було створено Нацiональний фронт звiльнення Пiвденного В’єтнаму.

Нго Дi Дьєна було вбито. США зрозумiли, що їх лiдер загинув а Нацiональний фронт все бiльше впливає на полiтику. Вони формулюють двi несумiснi цiлi: не пустити комунiстiв у Пiвденний В’єтнам, не брати участi у вiйськових дiях на пiвостровi. Але пiзнiше, у 1963-1964 роках США схиляються до концепцiї помiрної вiйськової iнтервенцiї: “обмеженi контингенти” “вiйськових радникiв” США на запрошення уряду Пiвденного В’єтнаму входять до країни. В’єтконг, який досить активно веде дiї, фактично демобiлiзував армiю Пiвденного В’єтнаму у стратегiчних позицiях. Американцi, розумiючи, що вже через декiлька мiсяцiв В’єтконг отримає перемогу, вирiшує активiзувати свої вiйськовi операцiї. Кiлькiсть радникiв виросла в декiлька разiв. Паралельно, Пiвнiчний В’єтнам висилає свої контингенти. Якщо в кiнцi 1964 роцi на територiї В’єтнаму було 23-25 тис радникiв, то в кiнцi 1968 року (пiк iнтервенцiї) їх було вже близько 600 тисяч.

Пiсля перемоги революцiї в Китаї, вiдносини мiж США i СРСР, який отримав нового союзника, покращилися, але до 1964 року цi вiдносини рiзко погiршились.

З iншого боку, iснували лише незначнi вiдносини мiж В’єтнамом на СРСР.

’єтнаму (комунiстичної) здiйснила вiзит до СРСР, де вона розпочала роз’яснювати прокитайську позицiю. Це не сприяло розвитку радянсько-китайських вiдносин. Тодi, СРСР почав “терпеливо разъяснять позицию КПСС” Бiльш того, СРСР, досить однозначно дав в’єтнамцям зрозумiти, що не слiд дуже активно воювати.

США, i просить надзвичайних повноважень для проголошення вiйни i фiнансування її. Все планувалося закiнчити за декiлька мiсяцiв.

Але у СРСР сталася змiна керiвництва (у жовтнi 1964 роцi Хрущова замiнює Брежнєв), i оточення нового керiвника виступало за втручання у конфлiкт у В’єтнамi. СРСР розпочинає активну пiдтримку Хо Ши Мiна. Оскiльки США використовували масованi бомбардування, СРСР постачає найсучаснiшi системи протиповiтряної оборони. Тодi США мiняють тактику i розпочинають використовувати хiмiчну зброю (перш за все напалм). Казали, що день вiйни у В’єтнамi обходився СРСР у 1 млн. рублiв (бiльше 3 млн. доларiв).

В’єтнам намагається отримати допомогу Китаю. В груднi 1964 року було пiдписано договiр мiж В’єтнамом i Китаєм, який передбачав введення вiйськ на територiю Демократичної республiки В’єтнам (Пiвнiчний В’єтнам). Апофеозом нової полiтики стала офiцiйна заява В’єтнаму, який виразив невдоволення щодо виводу вiйськ з Нiмеччини (нiбито СРСР виводить вiйська додому, а США – до В’єтнаму).

Активнi бойовi дiї з боку США проти В’єтнаму тривали до 1967 – початку 1968 рокiв. Ця вiйна стала вкрай непопулярна в США. Виникає iдея повести переговори i потихеньку згортати бойовi дiї. Демократична республiка по неофiцiйним каналам погоджується, але Китай виказує рiзке невдоволення, а не помiчаючи реакцiї Хо Ши Мiна, вiн починає переговори з Нацiональним рухом Пiвденного В’єтнаму. Крiм того, Китай розпочинає патрулювання прибережних вод i гальмування радянської допомоги.

Вже пiсля втручання СРСР до Чеословаччини, вiн заявляє, що не може воювати з США i тому краще, i для В’єтнаму i для СРСР, якби вiйна припинилася в 1968 роцi.

Ще квiтнi 1968 роцi Джонсон запропонував переговори без всiляких умов, погодився припинити вiйну i запропонував 16 млрд. доларiв допомоги. Обидвi частини В’єтнаму погодились, але залишався ще В’єтконг. США заперечували проти участi останнього у переговорах, але Хо Ши Мiн настояв, i Джонсон вiдступив. Розпочинаються Паризькi переговори.

Пiвнiчний В’єтнам, розумiючи, що зараз iнiцiатива в його руках, не дуже йшов на поступки, i висував такi умови, з якими США не могли погодитись. Тодi Джонсон вiддає наказ на вiдновлення бомбардування. Але це вже була агонiя, i починаючи з 1970року розпочинаються актвнi неофiцiйнi переговори мiж Генрi Кiссiнджером i представником В’єнтаму. В сiчнi 1973 року розпочинаються новi Паризькi переговори, мова йде про припинення вогню, мiжнародний контроль над цим процесом, створення Ради нацiонального примирення, проведення загальнонацiональних виборiв. 27 сiчня 1973 було пiдписано Паризьку угоду про В’єтнам. США чiтко визнали, що це поразка, i погодилися на визнання незалежностi, єдностi, територiальної цiлiсностi В’єтнаму, вiдмовлялися вiд втручання у внутрiшнi справи В’єтнаму. Було також пiдписано багато iнших договорiв про розмiнування полiв, повернення полонених i т. iн.

’єтнамi не закiнчується i триває до 1975 року. Пiвнiчний В’єтнам отримує переконливу перемогу. Цiною перемоги стали 2 млн. загиблих.

В квiтнi 1976 року проходять вибори в Нацiональнi збори. 2 липня 1976 року проходять першi Нацiональнi збори об’єднаного В’єтнаму, де була проголошена СРВ – Соцiалiстична республiка В’єтнам.

США досить мужньо прийняли цю поразку i в серединi Вашингтону iснує меморiал, де вибито 52 тис. iмен загиблих у В’єтнамi.

Тема семiнару. Близький Схiд в мiжнародних вiдносинах

2. Доцентровi тенденцiї в мiжарабських вiдносинах.

3. Генеза палестинської проблеми та виникнення близькосхiдного конфлiкту.

Мiжнароднi вiдносини на Близькому та Середньому Сходi в повоєнний перiод.

1. Геополiтичнi параметри регiону та його мiсце в системi МВ.

’вяються суб’єкти МВ – незалежнi держави. Таким чином близькосхiдна регiональна система починає формуватися на початку 20-го столiття, i була остаточно сформована у 70-х роках 20-го столiття. Термiн Близьких Схiд вводиться у 1903 роцi американським геополiтиком адмiралом Мехеном.

’єдналися в Лiгу арабських держав. Крiм того, сюди входить Іран (радянська iсторiографiя вiдносина Туреччину, Іран i Пакiстан до Середнього Сходу) та Ізраїль.

БРС має складний комбiнований характер внаслiдок наявностi там крiм арабських держав двох неарабських, а саме Ізраїлю та Ірану.

Значення регiону обумовлене трьома головними групами факторiв:

2) економiчний фактор – 2/3 свiтових розвiданих запасiв нафти знаходяться на Близькому Сходi. Японiя отримує 90% своєї нафти з цього регiону, країни Захiлної Європи – 60% (протягом холодної вiйни), США (до 70-х рокiв) – 30%, пiзнiше (внаслiдок полiтики диверсифiкацiї джерел постачання енергоресурсiв) – 10-12%;

1) конфлiкти мiж арабськими та неарабськими країнами:

2) конфлiкти мiж країнами регiону та зовнiшнiми державами (напр. Троїста Агресiя проти Єгипту Англiї, Францiї та Ізраїлю 1956 р.)

4) внутрiшньодержавнi конфлiкти (наприклад курдська проблема в Туреччинi, Сирiї, Іраку та Іранi).

“Анатомiя” близькосхiдного конфлiкту складається з 3-х частин:

1) нацiональний аспект – на нацiональному рiвнi Близькосхiдний конфлiкт є конфлiктом мiж Ізраїлем та арабським народом Палестини;

2) регiональний аспект – на регiональному рiвнi Близькосхiдний конфлiкт є конфлiктом мiж Ізраїлем та арабськими країнами

Початок конфлiкту датується 1948 роком, а саме початком Першої арабо-iзраїльської вiйни (“Перша вiйна за незалежнiсть”, як її називають в Ізраїлi). Далi були такi збройнi конфлiкти:

1967 р. – “Шестиденна вiйна” (або Друга вiйна за незалежнiсть)^¹,

1973 р. - Жовтнева вiйна (або бiльш вiдома на заходi назва “вiйна Йом кiпур”^²),

Мандатну систему було утворено пiсля 1-ї свiтової вiйни. Згiдно з цiєю системою, Великобританiя отримала територiї Іраку, Палестини та Трансiорданiї, Францiя – Сирiю i Лiван.

Трансiорданiя отримує незалежнiсть у 1946 роцi, а пiзнiше змiнює назву на Іорданське Хашмiнське колорiвство.

Сирiя та Лiван проголосили незалежнiсть у 1941 роцi, але французькi та британськi вiйська залишили цю територiю тiльки у 1946 роцi.

У 1948 роцi Великобританiя вiдмовилася вiд мандату на Палестину, i на її територiї було створено не двi державу, як планувалося, а лише одну – Ізраїль.

Пiд час 2-ї свiтової вiйни посилюються доцентровi тенденцiї в мiжарабських вiдносинах. На роль об’єднувача претендували:

2) Династiя Хашимiтiв (правила у Іраку та Трансiорданiї).

У 1943 – першiй половинi 1944 року Єгипет здiйснює активнi дипломатичнi зусилля по утворенню Лiги арабських держав.

Восени 1944 року в мiстi Олександрiя вiдбулася пiдготовча конференцiя по створенню Лiги арабських держав. Статут Лiги було пiдписано 22 березня 1945 року всiма незалежними країнами: Єгипет, Сирiя, Йорданiя, Ірак та Лiван, а згодом через декiлька днiв приєднується i Ємен.

1 Її розпочав Ізраїль, але з точки зору МП мала превентивний характер проти пiдготовки Єгипту до вiйни.

2 Йом кiпур – це свято, коли люди збираються в родиназ i чекають кiнця свiту. Саме в цей день i розпочалася ця вiйна.

Семiнар. Близький Схiд в мiжнародних вiдносинах в 50-х – 70-х роках.

3. Генеза проблеми близькосхiдного врегулювання в 70-х роках.

Мiжнароднi вiдносини на Близькому та Середньому Сходi.

2. Мiжнароднi та регiональнi наслiдки троїстої агресiї проти Єгипту.

3. Палестинська проблема в 60-тих – 80-тих роках.

4. Генеза проблеми близькосхiдного врегулювання.

1. Це найдовший, найтривалiший з усiх пiслявоєнних регiональних конфлiктiв.

2. З усiх регiональних конфлiктiв вiн найчастiше переходив у фазу збройної боротьби.

3. Наявнiсть так званих конфлiктiв-супутникiв.

В близькосхiдному конфлiктi такими конфлiктами-супутниками є Лiванська проблема, що проходила у формi громадянської вiйни з 1975 по 1989 рр.

4. Мiра його iнтернацiоналiзацiї, тобто мiра втручання позарегiональних держав, перш за все наддержав та провiдних країн Заходу.

На нацiональному рiвнi близькосхiдний конфлiкт є конфлiктом мiж Ізраїлем та арабським народом Палестини

В 1975 роцi Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюцiї дає таке визначення: “Сiонiзм є формою расизму та расової дискримiнацiї”. Ця резолюцiя одним iз здобуткiв i української дипломатiї, яка разом iз радянською, приймала участь у пiдготовцi цiєї резолюцiї. Перiод 1973-1975 рр. – це був перiод нафтового буму, коли арабськi країни могли купувати голоси багатьоз, якщо не бiльшостi, країн Африки, i саме ця бiльшiсть проголосувала за цю резолюцiю. Цю резолюцiю було скасовано наприкiнцi 80-х рокiв (1989 роцi).

Перша арабо-iзраїльська вiйна виникає внаслiдок того, що пiсля проголошення у 1948 р. держави Ізраїль, всi арабськi країни оголосили йому вiйну. В станi вiйни опинився Ізраїль, а краще сказати “сiонiстське утворення” (у арабськiй iсторiографiї до 80-х рокiв цей термiн вживався замiсть термiну Ізраїль) та всi арабськi країни.

Для довiдки: Першою арабською країною, яка пiдписала мирний договiр з Ізраїлем, став Єгипет у 1979 роцi у Вашингтонi. Другою арабською країною, яка пiдписала мирний договiр з Ізраїлем у 1993 роцi була Іорданiя. Це все.

1967 р. – Шестиденна вiйна. Її наслiдком стала жахлива поразка арабських країн, коли значна частина територiї Іорданiї та Сирiї була окупована Ізраїлем. У цьому ж роцi на нарадi Лiги арабських держав в мiстi Хартум (Судан) було прийнято нову програму ставлення арабських країн до Ізраїлю. В iсторiї МВ вона здобула назву “Програма трьох НІ”: НІ миру з Ізраїлем, НІ визнанню Ізраїля, НІ дипломатичним вiдносинам з Ізраїлем.

якщо останнiй поверне їм окуповану територiї.

В США велику роль вiдiграє єврейське лоббi. Саме США пiдтримали iдею утворення Ізраїлю i визнали Ізраїль через 11 чи 12 хвилин пiсля його проголошення (щоправда це було визнання де-факто, а визнання де-юре сталося пiсля проведення виборiв в Ізраїлi). Радянський Союз першим визнав Ізраїль де-юре. В Ізраїльському кнесетi є монументи всiх дiячiв, зто сприяв створенню дерави Ізраїль, i на почетному мiстi знахоиться бюст пана Громико, який голосував за резолюцiю роздiлу Палестини на двi частини.

Однак СРСР був дуже непослiдовний в своїй полiтицi. З 1953 року сталося рiзке погiршення вiдносин мiж Ізраїлем та Радянським Союзом внаслiдок компанiї антисемiтизму в СРСР. І нарештi, у 1967 роцi, коли СРСР робив спроби зупинити Ізраїль вiд захоплення арабських країн, вiн розiрвав дипломатичнi вiдносини з Ізраїлем, якi були вiдновленi лише у 1991 роцi.

Пiсля закiнчення 2-ї свiтової вiйни у 1945 роцi, на Близькому Сходi склалася складна полiтична ситуацiя. Їй були притаманне протистояння з одного боку, мiж сiонiстських рухiв та Великої Британiї. Остання, як країна-мандатарiй, мала намiр продовжити термiн мандату, а сiонiстськi рухи хотiли проголошення незалежностi. Останнi провели серiю тероритичних актiв проти Великої британiї, яка у квiтнi 1947 року змiсила Генеральну асамблею створити спецiальну комiсiю у справах Палестини за участю 11 країн: Австралiї, Канади, Гватемаи, Індiї Ірану, Нiдерландiв, Перу, Швецiя, Чехословаччини, Уругваю та Югославiї. Однак ця комiсiя не змогла дiйти до згоди. Було сформовано 2 проекти: “план бiльшостi” – роздiл Палестини на 2 частини, “план меншостi” – створення єдиної арабо-єврейської держави. 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея приймає резолюцiю 181/2 про роздiл Палестини. За неї проголосували 33 країни, проти – 13 країн, 10 утримались. За голосували: СРСР, США, всi країни Схiдної Європи i союзники СРСР i всi країни Латинської Америки – повторювачi дiй США. Проти голосували абсолютно всi країни, що визволились i були представленi в ООН. Утримались: Велика Британiя i ще декiлька країн Захiдної Європи.

Територiю Палестини було подiлено на 3 частини (цифри див. у пiдручнику): єврейська, арабська та Ієрусалим (2% терторiї) пiд мiжнародним управлiнням. Причому араби становили бiльшiсть як у єврейськiй частина (єврейська) – проживали i євреї i араби (бiльшiсть), в арабськiй частинi про

“сiонiстському утворенню” i вiйська Єгипту, Сирiї, Лiвану i Йорданiї, входять на територiю Палестини. Арабськi країни не мали сучасних збройних сил, крiм Йорданiї, де командиром був англiєць. Командиром об’єднаних збройних сил стає король Йорданiї Абдаллаг (?). Спочатку перевага була в руках арабських країн, але Ізраїль отримує допомогу вiд СРСР та країн Схiдної Європи i внаслiдок цього отримує перемогу. Протягом 1949 року на островi Родос проходили непрямi переговори мiж Ізраїлем та арабськими країнами. Арабськi країни не визнавала Ізраїль, i посередниками були представники ООН. Були пiдписанi угоди про перемир’я.

1) виникнення проблеми близькосхiдного врегулювання;

2) подальше загострення палестинської проблеми, Палестинську державу не було утворено. Цьому перешкоджало:

б) позицiя iнших арабських країн, що подiлили мiж собою решту територiї Палестини (Йорданiя – захiдний берiг рiки Йордан, та Єгипет – Сектор Газа);

Пiсля проголошення незалежностi, Єгипет був монархiєю. В 1952 роцi в Єгиптi вiдбулася антимонарзiчна революцiя. До влади приходить вiйськова органiзацiя “Вiльнi офiцери”, яку очолювали Гамаль Абдель Насер i Анвар Саддат. Перше, що зробили новi керiвники – вони анулювали договiр 1936 року з Великою Британiєю i на пiдставi нової угоди, яку було пiдписано у 1954 роцi, англiйськi збройнi сили змушенi були залишити територiю Єгипту. Але на пiдставi угоди, вони мали змогу повернутись, якщо буде зафiксовано агресiю проти Суецького каналу. Єгипет – наймогутнiша в економiчному, полiтичному i вiйськовому планi арабська країна. Вiн претендує на роль лiдера арабського свiту. Але йому потрiбен був авторитет, i завоювати його модна було лише у боротьбi проти Ізраїлю. А для цього була потрiбна зброя. Її можна було взяти у США – головного постачальника зброї для цього регiону. США дають згоду поставляти зброї за умови того, що цб зброю не буде використано проти Ізраїлю. Тодi Єгипет звертається до СРСР, i останнiй вперше стає постачальником зброї на Близький Схiд. В 1955 роцi були пiдписанi угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини та Польщi. На той час МБРР мав надати Єгипту велику позику для побудови Суецької греблi, але значна її частина мала надiйти вi США, якi вiдмовляють Єгипту. Насер проголошує нацоналiзацiю кампанiї Суецького каналу. Це викликало мiжнародну кризу, вiдому в iсторiї пiд назвою “Суецька криза”, дипломатичним шляхом розв’язати її не вдалося. Три країни почали готувати вторгнення до Єгипту. Ця операцiя отримали назву Три мцшкетери. Спочатку Ізраїль почав вiйну проти палестинських партизанiв. Потiм Англiя i Францiя висунули ультиматум Єгипту i вимагають його вiдзоду на 100 км вiд Суецького каналу. Обидвi наддержави виступили з осудженням цiєї агресiї. СрСР звертається до трьох країн з “ракетною нотою”, в якiй погрожує використати ядерну зброю. Вiйна закiнчується, спочатку Єгипет залишає Англiя i Францiя, а Ізраїльськi вiйська залишаються. Тодi СРСР погрожує вислати своїх добровольцiв. Ізраїль змушений залишити територiю Єгипту.

4) посилення позицiй США та СРСР i зiткнення їх iнтересiв;

5) посилення доцентрових тенденцiй в мiжарабських вiдносинах, утворення унiтарної держави у складi Єгипту та Сирiї, що проiснувала з 1958 по 1961 рiк (називалася Об’єднана Арабська Республiка, розпалася внаслiдок вiйськового перевороту в Сирiї).

Захiдноєвропейська iнтеграцiя у повоєнний перiод.

1. Створення Європейського економiчного спiвтовариства

3. Пiдписання Маастрихтського договору та створення Європейського союзу.

4. Мiжурядова конференцiя ЄС, пiдписання Амстердамського договору.

Ідея про необхiднiсть об’єднання захiдноєвропейських країн реальних обрисiв на початку 1950-х рокiв. У 1951 року за iнiцiативою мiнiстра закордонних справ Францiї Робера Шумана було утворено органiзацiю пiд назвою Європейське об’єднання вугiлля та сталi. Цю першу європейську iнтеграцiйну структуру утворили 6 держав: Францiя, Італiя, Захiдна Нiмеччина (ФРН), Бельгiя, Нiдерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугiлля та сталь – це такi галузi виробництва, якi є основою основ подальшого розвитку важкої промисловостi, яка в свою чергу є найважливiшою в подальшому розвитковi економiки.

вiльної торгiвлi (ЄАВТ). 4 сiчня 1960 року було пiдписано договiр про утворення цiєї органiзацiї, до якого приєдналися: Великобританiя, Австрiя, Швейцарiя, Португалiя, Данiя, Швецiя та Норвегiя. Однак вже пiсля утворення ЄАВТ стало зрозумiло, що ця органiзацiї не стане конкурентом ЄЕС через слабкiсть країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка дiяла лише у зовнiшньоторговельнiй сферi, її вплив був дуже незначний. На сьогоднiшнiй день до складу ЄАВТ входять: Швейцарiя, Норвегiя, Ісландiя та Лiхтенштейн.

Наступним кроком у еволюцiї європейської iнтеграцiї стало 20 липня 1963 року. У столицi Камеруну Єунде пiдписується Єундська конвенцiя. В нiй було закрiплено розширення сфери дiї ЄЕС i умови спiвробiтництва iз 26 країнами Африки, бiльшiсть з яких складають колонiї Францiї.

’єднання вугiлля та сталi та ЄЕС) у органiзацiю пiд єдиним керiвництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 роцi перший етап європейської iнтеграцiї завершується по трьом основним напрямам:

1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь якi обмеження на пересування товарiв через митницi;

2) утворюється єдиний ринок сiльськогосподарської продукцiї;

3) сформовано єдиний механiзм координацiї торговельно-економiчної та соцiальної полiтики.

Наступним кроком європейської iнтеграцiї стало пiдписанння 22 липня 1972 року угоди мiж ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вiльної торгiвлi (взаємна торгiвля на пiльгових умовах), яка дiє i сьогоднi.

1 сiчня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританiя, Ірландiя та Данiя (вiдповiдно вони вийшли з ЄАВТ). Через два роки розширюється сфера дiяльностi ЄЕС i у третьому свiтi: у 1975 роцi була пiдписана Ломейська конвенцiя (Того), згiдно з якою до сфери дiї ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього свiту Африки та Азiї – колишнi англiйськi колонiї та домiнiони.

iснував з самого початку iснування ЄЕС, але до цього моменту нацiональнi парламенти делегували своїх представникiв до Європарламенту. Пiсля червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представникiв до Європарламенту.

1 сiчня 1981 року вiдбувається друге розширення ЄЕС: до його складу вступає Грецiя. Вступ Грецiї – це один з двох прикладiв, коли розширення ЄЕС вiдбувалося з суто полiтичних причин (таких випадкiв в iсторiї ЄЕС було 3). Грецiя у 1981 роцi за своїми показниками економiчного розвитку зовсiм не вiдповiдала стандартам ЄЕС, ця ситуацiя залишається i сьогоднi (Грецiю не включили до зони євро). Справа в тому, що в Грецiї незадовго до цього було скинуто диктатуру “чорних полковникiв”, i в країнi розпочалися процеси демократизацiї, однак дещо не в тому напрямку, в якому б бажали капiталiстичнi країни. Серед населення Грецiї все бiльше i бiльше поширювалися соцiалiстичнi та соцiал-демократичнi погляди, комунiстична партiя набирала популярностi, СРСР був готовий надати їй допомогу. Тому для того, щоб остаточно закрiпити Грецiю у захiднiй системi, не дати їй вийти з НАТО i стати нейтральною чи потрапити пiд вплив СРСР, її досить поспiшно прийняли до ЄЕС.

автономною частиною Датського товариства. Через три роки (у 1985 роцi) це рiшення було схвалено.

У 1986 роцi (1 сiчня) сталося третє розширення ЄЕС (також з полiтичних причин): до його складу входять Іспанiя та Португалiя. Причинами стали падiння режиму Франко в Іспанiї та падiння вiйськового тоталiтаризму в Португалiї, а також поява намiрiв в цих країнах рухатися в напрямку до соцiалiзму.

Початок 90-х рокiв мiг би стати третiм прикладом розширення ЄЕС з суто полiтичних причин за рахунок країн Центральної та Схiдної Європи.

У 1986 роцi в еволюцiї ЄЕС вiдбувається дуже важлива подiя, яка заклала пiдвалини того, що на сьогоднi називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року пiдписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х рокiв країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економiчна структура вже себе вичерпала i готова поширити свою сферу впливу на всi сфери буття людини (окрiм вiйськової). Першим кроком мала стати унiфiкацiя законодавства захiдноєвропейських країн (що i було зроблено пiдписанням Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про унiфiкацiю бiльш нiж 300 норм внутрiшнього законодавства. Було також встановлено термiн до 1 сiчня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 роцi також починаються переговори про пiдписання нового документу, який би iнституцiоналiзував повне об’єднання Європи. 7 лютого 1992 року було пiдписано Договiр про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландiя). В ньому було закладено концепцiю трьох опор ЄС:

До 1 сiчня 1993 року був встановлений термiн для ратифiкацiї Маастрихтського договору у нацiональних радах. Однак завершити цей процес у встановлений термiн не вдалося. Це перш за все було пов’язано з тим, що частина суверенiтету передавалася на наднацiональний рiвень. Найбiльшi складнощi, якi ставили пiд загрозу утворення ЄС, виникли в трьох країнах: Францiя, Данiя та Великобританiя. У Францiї до останнього моменту в Нацiональних зборах не ставили на голосування питання про ратифiкацiю цього договору, оскiльки розстановка сил у парламентi була не на його користь. У Данiї договiр ставився на голосування двiчi (що в принципi неприпустимо, однак пiд час першого голосування було знайдено формальнi). У Великобританiї ратифiкацiя договру ледь не призвела до глибокої полiтичної кризи. Ратифiкацiя мала вiдбутися влiтку 1992 року, але у травнi було обрано новий парламент, який створив значний опiр Маастрихтському договору. Джон Мейджер, тогочасний прем’єр-мiнiстр, призначений за декiлька мiсяцiв до ратифiкацiї, навiть поставив на карту свою полiтичну долю i заявив, що якщо Палата громад не ратифiкує цей договiр, то вiн подасть у вiдставку i його партiя вийде з Палати громад i проведе позачерговi вибори.

З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договiр набув чинностi i замiсть ЄЕС було утворено Європейський союз.

Через два роки пiсля цiєї подiї (1 сiчня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрiя, Фiнляндiя та Швецiя. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегiєю, однак на референдумi бiльшiсть населення Норвегiї проголосувала проти. Називають 2 причини цього:

1) традицiйно у скандинавських каїнах соцiальнi стандарти знаходяться на значно вищому рiвнi, i вступивши до ЄС країна мала б знизити свiй рiвень^¹;

2) Норвегiя – єдина країна з 4-х, яким пропонувався вступ, має достатньо ресурсiв для власного iснування.

1 Цю проблему вирiшили Фiнляндiя та Швецiя, на яких поки що не поширюється дiя Соцiальної хартiї ЄС

зони. До них протягом 1995 – 1996 рокiв приєдналися ще 5 країн: Австрiя, Грецiя, Португалiя, Іспанiя, Італiя.

2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що пiсля створення ЄС повинна бути скликана мiжурядова конференцiя, яка повинна критично розглянути те, що вже було досягнуто, наскiльки Маастрихтська угода втiлюється у життя i наскiльки вона вiдповiдає реальностi. Тому на початку 1996 року була скликана Мiжурядова конференцiя ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. Вона розглядала три основнi блоки питань:

спочатку говорилося про те, що всi країни зони мають досягнути однакового рiвня розвитку. Але в 1996 роцi Мiнiстри фiнансiв країн ЄС, розглядаючи вимоги до входження в зону євро, прийшли до висновку що жодна з країн не вiповiдає жодному з критерiїв^¹. Було представлено такi пропозицiї:

а) зниження критерiїв до реального стану справ;

б) не знижувати критерiї, а ввести поняття “умовної вiдповiдностi” всiх тодiшнiх членiв ЄС;

“твердого ядра” ЄС, а iнших країн приймати вiдповiдно з критерiями.

Перша пропозицiя була вiдхилена, а двi iншi – схваленi.

Проти концепцiї “твердого ядра” виступала Великобританiя. В принципi, Великобританiя взагалi була проти введення євро, i сучасний стан справ, коли євро поступово втрачає свою вартiсть вiдносно американського долара, лише доводить це. Проти введення євро виступала також Данiя та Швецiя. Але противники євро опинилися у меншостi.

До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такi країни: Нiмеччину, Люксембург, Францiю, Бельгiю, Голландiю, Австрiю, Фiнляндiю та Ірландiю. Таким чином лише 50% членiв ЄС мали право на введення євро. Це пiдштовхнуло членiв МК ЄС заплющити очi на декотрi недолiки. Врештi решт лише три країни ЄС опинилися поза зоною євро: Великобританiя, Данiя (цi країни не захотiли увiйти) та Грецiя.

Були визначено два етапи введення євро: з 1 сiчня 1999 року введення євро у безготiвковi розрахунки, а з 1 сiчня 2002 року євро повинно бути введено в готiвковий обiг. Зараз iде мова про вiдкладення початку другого етапу.

яка намагається здобути членство в європейських iнтеграцiйних структурах вже 35 рокiв, було вiдкинуто тому, незважаючи на її значнi успiхи в економiчному розвитковi. В якостi негативних причин було названо:

Туреччина, коли їй у черговий раз вiдмовили, спробувала шантажувати ЄС i заявила, що не дасть НАТО розширюватись на Схiд: при вступi нових членiв до НАТО, всi країни-члени блоку повиннi ратифiкувати це рiшення, i Туреччина погрожувала заблокувати таке рiшення. Проте нiяких результатiв це не дало.

Питання щодо Кiпру та Мальти було вирiшено на користь їх вступу, оскiльки навiть незважаючи на iснуючi проблеми поглинання цих невеликих за площею та населенням територiй, не буде болiсним для ЄС.

У 1995 роцi було пiдписано Пакт стабiльностi в Європi, однiєю iз складових якого були двостороннi договори мiж ЄС та країнами Центральної Європи, якi потенцiйно можуть стати членами ЄС. В цьому ж Пактi було запроваджено формулу розширення ЄС за формулою 6+3: 6 центральноєвропейських країн (Польща, Угорщина, Чехiя, Словаччина, Болгарiя та Румунiя) i 3 балтiйськi країни (Естонiя, Латвiя та Литва). Україна висунула доповнення до цiєї формули у виглядi “6+3+1”, маючи на увазi себе. В результатi цю формулу було прийнято, але замiсть України пiд “1” було включено Словенiю (єдину з республiк Югославiї, де практично не було вiйни).

Однак конференцiя тривала i в результатi було вирiшено, що з цих 10 країн необхiдно все ж таки видiлити меншу кiлькiсть, а саме 5: Чехiя, Угорщина та Польща, Естонiя та Словенiя. Однак прийняття всiх країн вiдразу є практично неможливим. Справа в тому, що в ЄС дiє сiльськогосподарська полiтика. В усiх країнах ЄС сiльське господарство є збитковим i для його нормального функцiонування йому необхiдно надавати дотацiї. Саме тому ще в 60-х роках було запроваджено таку полiтику. На сьогоднi найбiльшими споживачами дотацiй є Грецiя, Францiя, Іспанiя, Португалiя та невеликою мiрою Італiя. Але вступ країн Центральної Європи, в яких частка сiльського господарства є досить великою, вiдразу потребуватиме значного збiльшення обсягiв дотацiй на сiльське господарство.

У 90-тi роки почали висувати пропозицiї про включення ЗЄС до складу ЄС у якостi вiйськового блоку. Однак спiльних позицiй з цiєї точки зору не було. Проти категорично виступали: Великобританiя, Данiя та Португалiя. Такi країни як Францiя, Нiмеччина та певною мiрою Голландiя так само категорично виступали за. Не обiйшлося i без тиску США, якi не були зацiкавленi у створеннi такої структури в Європi без їх участi. В ходi МК ЄС це питання було вiдхилено.

В документi, який пiдбивав пiдсумки МК ЄС було записано досить нейтральне формулювання: надання ЄС вiйськового вимiру не є питанням сьогоднiшнього дня, але це не означає вiдмови вiд цiєї iдеї у стратегiчнiй перспективi

МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договiр, який став результатом її роботу було пiдписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамi.

1 Єдиною країною, яка майже на 100% пiдiйшла до критерiїв зони євро, був Люксембург.

Органiзацiя Пiвнiчно-Атлантичного договору НАТО було засновано 4 квiтня 1949 року iз пiдписанням Пiвнiчно-Атлантичного договору. Первiсними засновниками-членами НАТО були:

зброї (вiдома пiд назвою “ядерна парасолька США”). Згiдно з договором утворювалася Пiвнiчно-атланична рада, яка i створювала структуру органiзацiї та

До кiнця 80-х рокiв до НАТО увiйшли ще 4 країни. В 1952 роцi до НАТО було прийнято Грецiю та Туреччину, у 1955 – ФРН, у 1982 роцi – Іспанiю.

розвалу соцiалiстичного табору, цей баланс повнiстю порушується.

У листопадi 1991 року на саммiтi НАТО у Римi приймається розширений документ пiд назвою “Нова стратегiчна концепцiя НАТО”. Його основними принципами є:

1) посилення полiтичного компоненту НАТО: з вiйськово-полiтичного блоку органiзацiя має перетворитися на полiтично-вiйськовий;

4) спрощення системи вiйськового командування;

5) налагодження прямих контактiв партнерства iз колишнiми соцiалiстичними країнами (у 1991 роцi на вiдмiну вiд 1990 мова йде вже не про “дiалог”, а про “партнерство”).

20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада пiвнiчно-атлатничного спiвробiтництва, до якої можуть увiйти не лише країни НАТО, але й країни, якi не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Вiдмiчалося, що членство у Радi пiвнiчно-атлантичного спiвробтництва не є гарантiєю повноправного членства у НАТО. Головна мета – взаємнi консультацiї в разi потреби (кризи). Майже всi країни Схiдної Європи вiдразу вiдгукнулися на iнiцiативу НАТО. Оскiльки 20 грудня 1991 року формально ще iснував СРСР, документи про вступ Ради пiвнiчно-атлантичного спiвробiтництва пiдписував саме вiн. Пiсля його формального зникнення 1 сiчня 1992 року лише Росiя унаслiдувала членство у цiй органiзацiї. Іншi республiки СРСР були прийнятi лише у березнi 1992 року.

Однак через деякий час бiльшiсть країн, якi прагнули отримати повноправне членство в НАТО, дещо розчарувалися у Радi пiвнiчно-атлантичного спiвробiтництва. Мiж Центрально- та Схiдноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженiсть. Першi вимагали реальних дiй. Такий крок НАТО зробило у сiчнi 1994року

10-11 сiчня 1994 року на Брюссельському саммiтi НАТО офiцiйно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керiвництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цiєї програми. Вона передбачала спiльну участь у вiйськових навчаннях, участь у миротворчих мiсiях, вiйськових дiях пiд егiдою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганiзацiї збройних сил тощо. Передбачалося, що участь у цiй програмi також не забезпечує вступу до НАТО, але цей крок все ж таки був набагато смiливiшим.

Цiкавою є позицiя Росiї. До кiнця 1993 року зовнiшня полiтика Росiї будувалася на засадах конструктивного пiдходу до вiдносин з країнами Заходу. Але наприкiнцi 1993 року внаслiдок декiлькох причин (першою з яких була секретна доповiдь Примакова), Росiя зайняла дiаметральну позицiю, вирiшивши розвивати свiй статус великої держави поза НАТО.

типу “16+1” – країни НАТО + Росiя. Вiдповiдь НАТО була негативною.

НАТО опинилося у глухому куту. Запланувавши охопити програмою “Партнерство заради миру” весь Євроатлантичний регiон, вони постали перед вiдмовою Росiї – найбiльшою i найпотужнiшою державою регiону. Тому претензiї Росiї вирiшили задовольнити. У травнi 1995 року НАТО погодилось, що Росiя є великою державою i пiдписало з нею окрему програму “16+1”. А щоб зняти ейфорiю росiйських дипломатiв, у вереснi 1995 року НАТО пiдписало аналогiчну програму з Україною, поставивши її поряд з Росiєю у ранг “особливих партнерiв”. Щоправда ця iндивiдуальна програма практичного значення майже не має, торкаючись лише питання престижу країни.

З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливiсть розширення на схiд: керiвний орган НАТО поставило перед аналiтиками органiзацiї завдання розробити “Дослiдження про розширення НАТО”. Його завершили у вереснi 1995 року. Воно було опублiковано у всiх натiвських виданнях. В документi не вказувалися потенцiйнi члени, а лише вказувався механiзм, як це розширення проводити та критерiї. Пiд цi критерiї пiдзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезiя та Словаччина. Пiзнiше їх кiлькiсть зменшилася до 3: не пощастило Словаччинi, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одiознiсть лiдера держави)^¹.

5-6 грудня 1995 року документ “Дослiдження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському саммiтi як “документ практичної дiї”. У тому ж 1995 роцi НАТО прийняло ще одне важливе рiшення: про розширення “номенклатури” своїх партнерiв. Через ПЗМ та Радою пiвнiчно-атлантичного спiвробiтництва НАТО спiвпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 роцi ула запропонована Інiцiатива Середньоземноморського дiалогу. Було названо 6 країн в якостi потенцiйних натiвських партнерiв: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританiя, Марокко, Тунiс, Єгипет, Іорданiя.

В травнi 1997 року Раду пiвнiчно-атлантичного спiвробiтництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.

8-9 липня 1997 року вiдбувся Мадридський саммiт НАТО, де було заявлено про 3 країни, якi будуть прийнятi до НАТО: Чехiя, Польща та Угорщина. В груднi 1997 року цi три країни пiдписали офiцiйнi протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифiкувати цi протоколи. Процес ратифiкацiї зайняв трохи бiльше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехiя (26 лютого) пiдписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття вiдбулося 4 квiтня 1999 року у Вашингтонi, де 50 рокiв тому було пiдписано Пiвнiчно-атлантичний договiр. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишнiх противникiв.

На Вашингтонському саммiтi було прийняте ще одне важливе рiшення. Прийнята “Нова стратегiчна концепцiя” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих мiсiях не потребує мандату жодної мiжнародної органiзацiї, в тому числi Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему мiжнародного права, встановлену пiсля 2-ї свiтової вiйни.

1 Зараз уряд у Словаччинi змiнився i вона може потенцiйно увiйти до НАТО.

Лекции по международным отношениям и внешней политике