Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике Мiжнароднi вiдносини - це сукупнiсть економiчних, полiтичних, культурних, правових, iдеологiчних, дипломатичних зв'язкiв i взаємовiдносин мiж народами, державами i системами держав, економiчними та полiтичними органiзацiями на мiжнароднiй аренi. - Системний метод - був започаткований з 20 рокiв ХХ ст. Мiжнародна система (МС) - суть цiєї системи складає взаємодiю окремих держав, якi є її складовими елементами. : - кожна система має свої типи контролю; - структура МС - спiввiдношення елементiв системи та засiб органiзацiї елементiв системи; Одним з головних принципiв функцiонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведiнкою iнших акторiв МС. Контроль базується на розподiлi сил та ресурсiв мiж її акторами. Наслiдком нерiвностi держав є мiжнародна стратифiкацiя з притаманною їй фактичною нерiвнiстю держав. Стратифiкацiя: - здатнiсть впливати на умови iснування всього людства; - неможливiсть поразки вiд iншої держави або коалiцiї держав, якщо до її складу не входить iнша супердержава; 2. Велика держава - вплив обмежується одним регiоном або сферою вiдносин на рiвнi регiону; 3. Середнi держави - мають вплив в найближчому оточеннi; - вплив в оточеннi не значний, але мають нацiональнi засоби для захисту незалежностi; 5. Мiкро держави - не здатнi захистити свiй суверенiтет нацiональними засобами; Три типи контролю: а) iмперський - єдина держава контролює решту (сучасна епоха); в) баланс сил - три або бiльше держав контролюють дiї одне одного за допомогою дипломатичних маневрiв, змiнi союзiв та вiдкритих конфлiктiв (Європа вiденської епохи); Вiдокремлюють три структурних вимiри МС: 1. Конфiгурацiя спiввiдношення сил, що вiдображає iснування центрiв сили: а) монополярна; б) мультиполярна; в) бiполярна; 2. Ієрархiя акторiв; 3. Гомогеннiсть - вiдображає ступiнь згоди що iснує у акторiв вiдносно тих чи iнших принципiв та цiнностей (Вiденська система); та гетерогеннiсть. В основi традицiйно iсторичного пiдходу полягає використання поняття МС для визначення етапу у розвитку МВ в той чи iнший перiод. Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципiв функцiонування мiжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведiнкою iнших акторiв мiжнародної системи. Контроль над МС базується на розподiлi сил та ресурсiв мiж її авторами. В iсторiї МВ iснують 3 типи контролю: 1. Імперський – єдина держава контролює решту. Притаманний до сучасної епохи. 2. Бiполярний тип контролю . Двi держави регулюють взаємовiдносини в межах своїх сфер впливу (холодна вiйна). 3. Баланс сил 4. Структура мiжнародної системи. Стратифiкацiя: - здатнiсть до масових руйнувань планетарного масштабу; - здатнiсть впливати на умови iснування всього людства; - неможливiсть поразки вiд iншої держави або коалiцiї держав, якщо до її складу не входить iнша супердержава; 2. Велика держава - iстотний вплив на свiтовий розвиток; - вплив обмежується одним регiоном або сферою вiдносин на рiвнi регiону; - мають вплив в найближчому оточеннi; 4. Малi держави - вплив в оточеннi не значний, але мають нацiональнi засоби для захисту незалежностi; 5. Мiкро держави - не здатнi захистити свiй суверенiтет нацiональними засобами; Вiдокремлюються три структурнi вимiри мiжнародних систем: 1. Конфiгурацiя спiввiдношення сил, що вiдображає iснування центрiв сили (монополярна або мультиполярна, бiполярна). 3. Гомогеннiсть або негетерогеннiсть – вiдображає ступiнь згоди, що iснує у авторiв вiдносно тих чи iнших принципiв та цiнностей. 5. Основнi характеристики Вiденської системи мiжнародних вiдносин. Вiденська система (1815-1914 або 1918 рр.): 1. Імперський принцип контролю. 2. Утворення великих колонiальних iмперiй та початок антиколонiальних вiйн (1776 рiк – декларацiя незалежностi США). 3. Друга хвиля колонiальної експансiї (об’єктами стають держави, що колись чинили опiр – Китай, Японiя). 4. Втрата позицiй Османської iмперiї. 5. Утворення нових колонiальних iмперiй (нiмецька, iталiйська). 6. Завершення територiального розподiлу, початок боротьби за його перерозподiл. 7. Початок нової епохи – епохи територiально-розподiленного та засвоєного свiту. 6. Версальська система мiжнародних вiдносин. Для пiдбиття пiдсумкiв першої свiтової вiйни було скликано Паризьку мирну конференцiю , яка розпочала роботу 18 сiчня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав, з них 9 учасниць вiйни - на боцi Антан­ти, 15 -якi оголосили вiйну Нiмеччинi, але не брали участi у воєнних дiях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королiвство сербiв, хорватiв та словенцiв. . Його було пiдписано 28 червня 1919 p., у п'ятi роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальсь-кому палацi (Версальський мир). Мирнi договори з союзниками Нiмеччини були укла­денi за зразком Версальського. Сен-Жерменський мир­ний договiр з Австрiєю було пiдписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарiєю - 27 листопада 1919р., Трiанонсь-кий з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Ту­реччиною -10 серпня 1920 p. Версальська система мирних договорiв закрiплюва­ла територiальнi змiни, якi вiдбулися в результатi пер­шої свiтової вiйни й розпаду Нiмецької, Османської та Австро-Угорської iмперiй. Францiя здобула перевагу на Європейському континентi. Англiя закрiпила провiднi по­зицiї на Близькому Сходi й панування на морi. Контроль над Лiгою Нацiй фактично перейшов до Англiї та Францiї. Ознаки Версальської системи МВ: 1. Розпад iмперiй. 2. Поява нових держав. Створена система мiжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою мiжнарод­них вiдносин, що зафiксувала та оформила результати першої свiтової вiйни, визначила нове спiввiдношення сил на свiтовiй аренi. Вона стала спробою розв'язати незлiченнi проблеми, об'єднати й гармонiзувати супереч­ливi iнтереси народiв та держав. Втiм вона мала низку суттєвих недолiкiв: 1. не розв'язала протирiччя мiж держава­ми-переможницями й державами, якi зазнали поразки; 3. не запобiгла можливостi виникнення ре­ваншизму, перш за все внаслiдок вiдсутностi дiйового контролю за виконанням укладених договорiв; 4. викликала значнi територiальнi змiни в Європi, друге «велике переселення народiв», започат­кувала основи нацiональних конфлiктiв. Версальсько-Вашингтонська система закрiпила нову розстановку сил у повоєнному свiтi, але внаслiдок своїх вад не могла бути стiйкою й тривалою. 7. Постдамська система мiжнародних вiдносин. Остаточне формування нової конфiгурацiї повоєнних мiжнародних вiдносин довершувалося на , що проходила з 17 липня до 2 серпня 1945р. Головною сферою обговорень були європейськi справи, насамперед те, що стосувалося всебiчного вирiшення «нiмецького питання». Вiд остан­нього аспекту значною мiрою залежали як контури, так i сама сутнiсть повоєнного європейського устрою, що, власне, й пiдтвердив перебiг подiй у наступних кiлькох десятилiттях. Ознаки: - бiполярна система контролю; - розподiл сфер впливу i прагнення до його порушення; - децентралiзацiя насильства – стабiльнiсть на центральному та глобальному рiвнях, що пiдтримується державами i нестабiльнiсть на регiональних та субрегiональних рiвнях; - орiєнтацiя глобальної мiжнародної системи i регiональних пiдсистем, на рiвнi яких вихiд з конфлiктiв залежить перш за все вiд рiвноваги сил в регiонi та чисто внутрiшнiх факторiв; - неможливiсть збройних сутичок мiж супердержавами; - розпад колонiальних iмперiй; - формування єдиного iнформацiйно-технологiчного простору. Оцiнюючи досягнутi в Потсдамi домовленостi, з одно­го боку, необхiдно враховувати, що вони зафiксували об'єктивне спiввiдношення сил та iнтересiв — насампе­ред великих держав — на момент укладання вiдповiдних угод; з iншого боку, не цiлком коректним є твердження, що з плином десятилiть вони остаточно втратили свiй сенс. Адже територiальний устрiй у бiльшостi частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамi 8. Характер та цiлi першої свiтової вiйни. XX ст. загострилися мiжнацiональнi та соцiальнi конфлiкти. Крiм того, розвиток мiлiтаризму спричинив створення нових, могутнiших видiв озброєння та засобiв знищення людей. Вiн охопив усi сфе­ри дiяльностi: економiку, полiтику, науку, iдеологiю й тiн. Отже, усi держави воюючих блокiв вели несправедли­ву, загарбницьку вiйну. Кожна з держав домагалася досяг­нення тiльки своїх власних цiлей за рахунок iнших країн. розраховувала покласти край пануван­ню Англiї на морi, захопити колонiї та ринки збуту iнших європейських держав. Вона мала намiр загарбати пiвнiчно-схiднi райони Францiї та Прибалтику, Крим, Приазов'я, Кавказ, що належали до Росiї. Австро-Угорщина планувала захопити Сербiю, змiцнити своє панування на Балканах, вiдiбрати у Росiї частину Польщi, Подiлля й Волинь. Туреччина , яка вступила у вiйну на боцi Нiмеччини восени 1914 p., мрiяла захопити росiйське Закавказзя й поновити свiй вплив на Балканах. Англiя прагнула зберегти своє панування на морi, не втратити колонiї. За вдалого розвитку подiй вона охо­че вiдiбрала б у Туреччини Месопотамiю й частину Ара­вiйського пiвострова. Францiя сподiвалася повернути собi Ельзас та Ло­тарингiю, втраченi ще в ходi франко-пруської вiйни, за­хопити лiвий берег Рейну й Саарський вугiльний басейн. Царська Росiя ставила на метi збереження свого впливу на Балканському пiвостровi, оволодiння чорно­морськими протоками Босфор та Дарданелли. "Геополiтичнi наслiдки першої свiтової вiйни" Геополiтичнi наслiдки І Свiтової вiйни: 1. шахт пiвночi пiд час вiдступу нiмецьких вiйськ). Через 15 рокiв мав вiдбу­тися плебiсцит мiсцевого населення; - в) лiвий берег Рейну й 50 км на правому березi оголо­шувалися демiлiтаризованою зоною, де не буде укрiплень i збройних сил; - г) Бельгiя анексувала двi невеликi нiмецькi округи — Ейпен i Мальмедi; - д) Пiвнiчний Шлезвiг пiсля плебiсциту в березнi 1920 р. вiдiйшов до Данiї; Вiдтак Схiдна Пруссiя була вiдрiзана вiд решти Нiмеччини, залишаючись її територiєю; - ж) Сiлезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був подiлений мiж Польщею й Чехословаччиною; - з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була вiдтята вiд Нiмеччини без плебiсциту й тимчасово управлялася мiжнародною адмiнiстрацiєю, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви. В цiлому Нiмеччина втратила 1/7 своєї територiї та 1/10 населення. (+ мирнi договори з союзниками Нiмеччини). 2. Союзники Нiмеччини втратили: Австро-Угорщина. Австро-Угорська iмперiя перестала iснувати. Частина Пiвденного Тiролю переходила до Італiї, Чехiя й Моравiя ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунiї. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежнiсть Австрiї, але заборонялося її об'єднання з Нiмеччиною. Болгарiя. Частина те­риторiї Болгарiї вiдiйшла до Югославiї та Румунiї. Угорщина. Вiдмовлялася вiд ряду територiй та визнавала новi кордони держав у Центральнiй Європi. Її територiя була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як i iншi союзники Нiмеччини, сплачува­ла репарацiї переможцям. втрачала 80% своєї територiї на Близькому Сходi та у Пiвнiчнiй Африцi, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армiю. 3. країнам-наступницям — так званим «мандатарiям». Згiдно з Версальським договором Нiмеччина вiддава­ла свої «права та iнтереси» в Шаньдунi (Китай) Японiї. У зв'язку з цим Китай вiдмовився пiдписати Версальський договiр. Громадськiсть США теж засудила це рiшення Вiльсона. Тiльки в 1922 р. пiсля Вашингтонської конфе­ренцiї Японiя й Китай уклали угоду, за якою в 6-мiсячний термiн Шаньдун був повернутий Китаю. Італiя отримала Пiвденний Тiроль. Францiя здобула перевагу на Європейському континентi. Англiя закрiпила провiднi по­зицiї на Близькому Сходi й панування на морi. Контроль над Лiгою Нацiй фактично перейшов до Англiї та Францiї. США поступово втрачали свiй вплив в Лiзi Нацiй. 10 "Причини першої свiтової вiйни" двома вiйськово-полiтичними угрупуваннями європейських держав украй загострилося. Балканський пiвострiв став зоною особливої напруже­ностi. Австро-Угорщина (за пiдтримки Нiмеччини) вирi­шила, завдавши одного удару по Сербiї, остаточно укрiпитися на Балканах. Приводом для оголошення вiйни стало вбивство у Сараєво 28 червня 1914 р. австрiйсь­кого ерцгерцога Франца Фердiнанда. Виникла нагода роз­громити Сербiю. 23 липня Австро-Угорщина заявила Сербiї запевне нездiйсненний та принизливий ультиматум. Росiя, яка була не пiдготовленою до вiйни, радила Сербiї пiти на компромiс. Проте Австро-Угорщина й Нiмеч­чина не бажали мирного врегулювання конфлiкту. 28 липня Австро-Угорщина оголосила вiйну Сербiї. ЗО липня 1914 р. росiйський iмператор Микола II пiдписав указ про загальну мобiлiзацiю. Нiмеччина 1 серпня оголосила вiйну Росiї, а З серпня - Францiї. Нiмецькi вiйська почали наступ на Францiю через територiю Бельгiї. З вимогою поважати нейтралiтет Бельгiї й негайно вивести звiдти нiмецькi вiйська виступила Англiя. Не отримавши вiдповiдi на свiй ультиматум, вона 4 серпня оголосила вiйну Нiмеччинi. До збройного конфлiкту, що його було розпочато євро­пейськими державами, поступово було втягнуто 38 дер­жав, населення яких становило 1,5 млрд. осiб (87% населення усiєї планети). Вiйна стала свiтовою. 11 "Створення Лiги нацiй та її дiяльнiсть" Лiгу Нацiй було створено на Паризькiй мирнiй конференцiї за iнiцiа­тивою президента США В. Вiльсона. Створення Лiги Нацiй було першою спробою утво­рення органiзацiї глобального характеру, яка б узяла на себе вiдповiдальнiсть за пiдтримання миру на земнiй кулi шляхом погодження дiй її членiв Завдання: бороть­ба за мир, спiвробiтництво й безпека народiв. Найважливiша мета - пiдтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру. Статут: передбачав гарантiї членам органiзацiї у збе­реженнi їхньої полiтичної незалежностi й територiальної цiлiсностi проти зовнiшньої агресiї; передбачав ко­лективнi дiї усiх членiв Лiги в разi порушення агресором статуту та розв'язання конфлiктiв; воєннi санкцiї, економiчна та полiтична iзоляцiя поруш­ника миру; створення об'єд­наних збройних сил з контингентiв країн-членiв Лiги. Слабкiсть Лiги нацiй силу мали тiльки рiшення з адмiнiстратив­них питань, що стосувалися самої Лiги. Навiть санкцiї фактично були добровiльними. Статут Лiги Нацiй був складовою частиною Версальсь­кого мирного договору Його пiдписали 44 країни. Але США, пiд впливом «iзоляцiонiстiв» у конгресi, не ратифiкували Версальський договiр й не увiйшли до складу Лiги Нацiй. Головними органами Лiги були Збори представникiв усiх членiв органiзацiї (Асамблея), Рада Лiги Нацiй у складi 5-ти постiйних членiв (США, Англiї, Францiї, Італiї та Японiї) й 4-х тимчасових. Вiдсутнiсть ряду великих держав серед членiв Лiги негативно позначилася на ефективностi її дiяльностi. СРСР було прийнято до Лiги Нацiй у 1934 p. та вик­лючено у зв'язку з радянсько-фiнською вiйною 1939 -1940 pp. Нiмеччина вступила до Лiги Нацiй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японiя вийшла з Лiги Нацiй 28 березня 1933 p. Лiга Нацiй виявилася нездатною пiдтримати статус-кво, що склалося внаслiдок першої свiтової вiйни, збе­регти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга свiтова вiйна остаточно поховала Лiгу Нацiй, хоча фор­мально вона проiснувала до 31 липня 1946 p. 12 "Завершення першої свiтової вiйни та її наслiдки" Водночас союзники роз­горнули наступ на Балканському пiвостровi. Ця опера­цiя змусила Болгарiю 29 вересня вийти з вiйни, а наступ англiйських вiйську Сербiї, Месопотамiї й Палестинi при­мусив ЗО жовтня 1918 p. капiтулювати Туреччину. Революцiйнi подiї В Австро-Угорщинi спричинили вiдокремлення вiд усiх пiвденнослов'янських провiнцiй. 4 грудня було утворене Королiвство сербiв, хорватiв та словенцiв (з 1929 p. - Королiвство Югославiя). До Украї­ни приєдналася Пiвнiчна Буковина, до Польщi - Галичи­на. ЗО - 31 жовтня спалахнули масовi революцiйнi виступи у Вiднi. Було сформовано Тимчасовий уряд Австрiї. З ли­стопада австрiйський уряд вiд iменi Австро-Угорщини, яка фактично перестала iснувати, пiдписав перемир'я з Антантою. 12 листопада Австрiя проголосила себе рес­публiкою. Революцiйна активнiсть зрос­тала й на територiї Нiмеччини. Утворювалися Ради (в Кiлi, Бременi, Ессенi, Кельнi, Мюнхенi, Шверинi, Дрезденi й т. iн.). 8 листопада у Баварiї було повалено монархiю й проголошено республiку. 9 листопада повстання охопи­ло Берлiн. За таких умов нiмецька делегацiя 11 листопада 1918 p. у Комп'єнському лiсi пiдписала угоду про пе­ремир'я з державами Антанти. Перша свiтова вiйна завершилася. Нiмеччина, визнавши свою поразку, зобов'язалася негайно вивести свої вiйська з окупованих захiдних те­риторiй та лiвого берега Рейну, передати державам Ан­танти вiйськовий флот, озброєння та вiйськове майно. В результатi вiйни з 70-ти млн. чоловiк, якi воювали на її фронтах, близько 10 млн. було вбито й 20 млн. - поранено. Матерiальнi втрати країн-учасниць склали 208 млрд. доларiв. Пiсля завершення першої свiтової вiйни постало пи­тання мирного врегулювання повоєнних проблем. 13 "Основнi проблеми мiжнародних вiдносин пiсля першої свiтової вiйни (мирне врегулювання, Росiйське та Нiмецьке питання)" 1. Надзвичайно гострi й тривалi суперечки викликала 5 проблема територiального розчленування Нiмеччини . З те­риторiальних питань було вирiшено: - а) Ельзас-Лотарингiя поверталася Францiї з дати пiд­писання перемир'я 11 листопада 1918 р.; - б) Саарська область передавалася пiд контроль Лiги Нацiй в особi комiсiї з п'яти членiв на чолi з французом строком на 15 рокiв. Францiя дiставала у свою власнiсть шахти (як компенсацiю за руйнування шахт пiвночi пiд час вiдступу нiмецьких вiйськ). Через 15 рокiв мав вiдбу­тися плебiсцит мiсцевого населення; - в) лiвий берег Рейну й 50 км на правому березi оголо­шувалися демiлiтаризованою зоною, де не буде укрiплень i збройних сил; - д) Пiвнiчний Шлезвiг пiсля плебiсциту в березнi 1920 р. вiдiйшов до Данiї; - е) Польща одержала Данцiгський «коридор» (район Познанi й частина Захiдної Пруссiї), який давав їй вихiд до моря. Данцiг оголошено вiльним мiстом пiд контролем Лiги Нацiй в особi верховного комiсара. Вiдтак Схiдна Пруссiя була вiдрiзана вiд решти Нiмеччини, залишаючи-ся її територiєю; - є) Польща одержала в жовтнi 1921 р. за рiшенням Лi­ги Нацiй ще пiвденну частину Верхньої Сiлезiї (1/3 цього промислового району); - ж) Сiлезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був подiлений мiж Польщею й Чехословаччиною; - з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була вiдтята вiд Нiмеччини без плебiсциту й тимчасово управлялася мiжнародною адмiнiстрацiєю, а з 1923 р. пе­рейшла до Литви. 2. Проблеми колонiй були вирiшенi шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речi, деякi делегати навiть не зрозумiли, що означає «мандат»). Лi­га Нацiй як «спадкоємниця» Нiмецької та Османської iмперiй надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатарiям». це рiшення Вiльсона. Тiльки в 1922 р. пiсля Вашингтонської конфе­ренцiї Японiя й Китай уклали угоду, за якою в 6-мiсячний термiн Шаньдун був повернутий Китаю. 3. Проблеми репарацiй : Францiя вимагала вiд Нiмеччини сплатити всi збитки — до 800 млрд. марок, що означало б цiлковите розорення Нiмеччини. Ллойд-Джордж запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференцiя так i не встановила нi остаточного роз­мiру, нi термiну виплати репарацiй. Домовилися, що Нi­меччина спочатку сплатить 20 млрд золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цiєї суми мала одержати першочер­гово Бельгiя). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т суднового тоннажу, поставки вугiлля тощо). Верховна Рада союзникiв на конференцiї в Спа в липнi 1920 р. за участю Нiмеччини лише розподi­лила репарацiї по країнах: Францiї — 52%, Англiї — 22, Італiї — 10, Бельгiї — 8, Грецiї, Румунiї й Югославiї — 6,5, Японiї — 0,75, Португалiї — 0,75%. Проблема репарацiй ще багато рокiв остаточно не вирiшувалася. 4. Поль­ське питання . Францiя наполягала на вiдновленнi кор­донiв Польщi 1772 р., прагнучи зробити її сильною як сво­го союзника. Бальфур (Англiя) осаджував французiв: «Але ж тепер 1919 рiк!» США пiдтримували Англiю. Як уже зга­дувалося, Польща одержала частину нiмецьких територiй. Польськi вiйська окупували Схiдну Галичину (Захiдна Україна), в 1920 р. здiйснили збройну iнтервенцiю проти України. Але поки що її схiднi кордони не були визначенi. 5. Претензiї Італiї були бiльшими, нiж її внесок у вiй­ну. Вона вимагала Далмацiю, Істрiю, порт Фiуме, протек­торат над Албанiєю тощо. Іта­лiйський прем'єр Орландо, нiчого не здобувши, на знак протесту у квiтнi покинув конференцiю. Коли вiн у травнi повернувся, союзники вже розподi­лили основнi територiї. Італiї вiдмовили навiть на Близь­кому Сходi й вiддали лише Пiвденний Тiроль. 6. Претензiї Японiї були бiльше врахованi, бо її деле­гацiя, користуючися моментом, теж загрожувала покину­ти конференцiю. Вiд'їзд двох делегацiй був дуже небажа­ним, тому Японiя одержала все жадане, крiм, як уже зга­дувалося, Шаньдуну. 7. Радянська проблема не потрапила до офiцiйного порядку денного, але сама конференцiя, її основнi орга­ни весь час поверталися до цього питання. Росiя — насе­лення 1/6 частини Землi — зробила найбiльший внесок у вiйну проти Четверного союзу, втратила бiльше солдатiв, нiж її союзники, разом узятi. Створення радянської дер­жави й ряду нацiональних держав на територiї Росiї вису­нули перед союзниками болюче питання щодо ставлення до Сходу. Паризька конференцiя перетворилася по сутi на орга­нiзатора антирадянської iнтервенцiї: вона санкцiонувала економiчну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабiї румунськими вiйськами, пiдтримала пе­ребування нiмецьких вiйськ у Прибалтицi, визнала уряд Колчака, великi держави органiзували широку воєнну до­помогу антирадянським армiям i самi посилили збройну iнтервенцiю в Росiї. Паризька конференцiя стала своєрiдним штабом антирадянської iнтервенцiї. 14 "Декрет про мир i мирна програма Вiльсона (14 пунктiв): порiвняльний аналiз" У сiчнi 1918 p. президент США В. Вiльсон виступив з миротворчими пропозицiями («14 пунктiв»). Це була зов­нiшньополiтична програма Сполучених Штатiв. Вона передбачала: - вiдкриту дипломатiю; - свободу торгового судноплавства; - свободу торгiвлi; - скорочення озброєнь; - евакуацiю нiмецьких вiйськ з територiї Росiї, надан­ня їй можливостi самостiйно визначати полiтику, вступи­ти до спiвтовариства вiльних нацiй; - повернення Францiї Ельзасу та Лотарингiї; - виправлення кордонiв Італiї вiдповiдно до нацiональ­них ознак; - автономiю народам Австро-Угорщини; - звiльнення й вiдбудову Румунiї, Сербiї та Чорно­горiї; - самостiйнiсть турецьких частин Османської iмперiї, автономiю для її нацiональних частин; - утворення незалежної Польської держави з вихо­дом до моря; - створення загальної асоцiацiї нацiй з метою надання взаємних та однакових гарантiй полiтичної незалежностi, територiальної цiлiсностi як великих, так i малих країн. Отже, у цiй програмi засуджувалися несправедливi вiйни, нацiональне гноблення, таємна дипломатiя, про­голошувався принцип самовизначення нацiй. У 14-му пунктi своєї програми В. Вiльсон запропонував створити мiжнародну органiзацiю, яка могла б забезпечити повоєн­ний мир. 15 "Концептуальнi пiдходи держав переможець до розробки мирних договорiв з Нiмеччиною та її союзниками на Паризькiй конференцiї" Основним питанням конференцiї була пiдготовка мирного договору з Нiмеч­чиною. Його було пiдписано 28 червня 1919 p., у п'ятi роковини сараєвського вбивства, у Великому Версальському палацi (Версальський мир). За Версальським мирним договором з Нiмеччиною: - Нiмеччина визнавалася винною у розв'язаннi свiто­вої вiйни; - Вона втрачала свої колонiї, деякi її територiї передавалися сусiднiм державам; - накладалися вiйськовi обмеження та репарацiї за збитки, завданi країнам Антанти; - Данциг (Гданськ) було оголо­шено «вiльним мiстом»; - Польщi поверталася частина територiй, загарбаних Нiмеччиною (Познань, деякi райони Прусiї й Померанiї); Порiвняно з 1914 p. нiмецька те­риторiя зменшилася на 12,5%. Загальна вiйськова повиннiсть у Нiмеччинi скасову­валася. її сухопутна армiя не повинна була перевищувати 100 тис. чол. й призначалася для пiдтримки порядку всерединi країни. Нiмеччинi заборонялося мати пiдвод­ний флот, великi надводнi кораблi, вiйськову авiацiю та важку артилерiю. Нiмецький генштаб розпускався. Нiмецька територiя по лiвому березi Рейну та смуга завширшки 50 км. по правому - оголошувалася Рейнсь­кою демiлiтаризованою зоною. Загальна сума репарацiй була встановлена на Лон­донськiй конференцiї у 1921 p. й становила 132 млрд. золотих марок. Францiя мала одержати 52% цiєї суми, Великобританiя - 22%, Італiя -10%, Бельгiя - 8%. З метою гарантiї виконання Версальського догово­ру країни Антанти окупували Рейнську зону термiном на 15 рокiв. Сен-Жерменський мир­ний договiр з Австрiєю було пiдписано 10 вересня 1919р., колиш­ня Австро-Угорська iмперiя перестала iснувати. Частина Пiвденного Тiролю переходила до Італiї, Чехiя й Моравiя ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунiї. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежнiсть Австрiї, але заборонялося її об'єднання з Нiмеччиною. Нейїський з Болгарiєю - 27 листопада 1919р., частина те­риторiї Болгарiї вiдiйшла до Югославiї та Румунiї. - 4 червня 1920 p. вона вiдмовлялася вiд ряду територiй та визнавала новi кордони держав у Центральнiй Європi. Її територiя була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як i iншi союзники Нiмеччини, сплачува­ла репарацiї переможцям. -10 серпня 1920 p. втрачала 80% своєї територiї на Близькому Сходi та у Пiвнiчнiй Африцi, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армiю. Версальська система мирних договорiв закрiплюва­ла територiальнi змiни, якi вiдбулися в результатi пер­шої свiтової вiйни й розпаду Нiмецької, Османської та Австро-Угорської iмперiй. Францiя здобула перевагу на Європейському континентi. Англiя закрiпила провiднi по­зицiї на Близькому Сходi й панування на морi. Контроль над Лiгою Нацiй фактично перейшов до Англiї та Францiї. США поступово втрачали свiй вплив в Лiзi Нацiй. 16 "Мандатна система" Проблеми колонiй були вирiшенi шляхом уста­новлення так званої мандатної системи (до речi, деякi делегати навiть не зрозумiли, що означає «мандат»). Лi­га Нацiй як «спадкоємниця» Нiмецької та Османської iмперiй надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатарiям». Було встановлено три види мандатiв: Мандат «А» — колишнi арабськi частини Туреччини стали формально незалежними, передавалися «пiд опiку» великих держав. Мандат «В» — колишнi центральноафриканськi коло­нiї Нiмеччини потрапили пiд управлiння мандатарiїв, «опiка» для них була визнана недостатньою. Забороняла­ся торгiвля рабами й зброєю. — колишнi нiмецькi колонiї в Пiвденно-Захiднiй Африцi й на Тихому океанi просто «приєднувалися» до територiй мандатарiїв вiдкритою анексiєю як колонiї. Бiльшiсть мандатiв розподiлила Верховна Рада Антан­ти (крiм Італiї). Францiя одержала мандати на частину То­го й Камеруну (другу частину вiддали Англiї), частину Французької Екваторiальної Африки; Англiя — крiм того, на всю Схiдну Африку, Золотий Берег тощо; Португалiя — на Анголу, Кiонгу та iн.; Бельгiя — на Руанду-Урундi та частину Конго; Пiвденне -Африканський Союз — на Пiвденне- Захiдну Африку; Австралiя отримала в Океанiї нiмецьку частину Нової Гвiнеї та нiмецькi острови на пiв­день вiд екватора; Нова Зеландiя — острови Захiдного Са­моа; Японiя — на пiвнiч вiд екватора острови Марiанськi. Маршалловi, Каролiнськi та Тїалау. 17 "Росiйське питання на Паризькiй мирнiй конференцiї" Необхiдно нагадати, що Паризька мирна конференцiя вiдбувалася з 18 сiчня 1919 року – по 21 сiчня 1920 року. Головними проблемами цiєї конференцiї були питання мирного врегулювання пiсля завершення 1СВ (Перша Свiтова Вiйна), пiдписання мирних договорiв та повоєнного перерозподiлу свiту. Як вiдомо, Царська Росiя була однiєю з держав Антанти, що воювала проти країн Четверного союзу, але в лютому 1917 року в Росiї вiдбувся переворот, було повалено монархiю. Пiсля цього в країнi фактично утворилося двовладдя: з одної сторони – Тимчасовий уряд, який виступав за буржуазно-демократичнi шляхи розвитку країни i був визнаний Антантою, а з iншої – Рада робiтничих та солдатських депутатiв, якi виступали за бiльшовицький рух та створення в майбутньому радянської влади. Все це звичайно послабило позицiї Росiї в Антантi, i як наслiдок послабило позицiї Антанти у вiйнi проти країн Четверного союзу. Вiдомо, що радянську Росiю на Паризьку конференцiю не було запрошено i Радянське питання не стояло навiть на порядку денному. Але сама конференцiя весь час поверталися до цього питання. Росiя - насе­лення 1/6 частини Землi - зробила найбiльший внесок у вiйну проти Четверного союзу, втратила бiльше солдатiв, нiж її союзники, разом узятi. в своїх країнах. Але све ж таки Вiльсон (президент США) за допомогою Ллойда-Джорджа (прим’єр-мiнiстр Англiї) вирiшив таємно втановити контакти з Ленiним i вiдрядити в Москву секретну мiсiю на чолi з Буллiтом. Ленiн визнав умови Вiльсона важкими, але погодився з ними, вважаючи, що вони будуть основою для мирного договору з США та Антантою. Незабаром вiдбулися серйознi змiни в мiжнароднiй ситуацiї: в Москвi утворений Комунiстичний Інтернацiонал, в Угорщинi проголошена Радянська Республiка, а в Росiї по­чалися воєннi наступи Колчака та Денiкiна проти радянської влади. Тому, коли Буллiт повернувся з Москви Вiльсон та Ллойд-Джордж офiцiйно заявили, що нiчого не знають про будь-якi умови з радянською Росiєю i тепер вже й слухати не хо­тiли про будь-якi переговори з радянським урядом. Так, згодом паризька конференцiя перетворилася по сутi на орга­нiзатора антирадянської iнтервенцiї: вона санкцiонувала економiчну блокаду радянської держави, схвалила захоп­лення Бессарабiї румунськими вiйськами, пiдтримала пе­ребування нiмецьких вiйськ у Прибалтицi, визнала уряд Колчака, великi держави органiзували широку воєнну до­помогу антирадянським армiям i самi посилили збройну iнтервенцiю в Росiї. "Вашингтонська конференцiя та її рiшення" регiону. В цiй конференцiї брали участь 9 країн: США та делегацiї Англiї, Францiї, Італiї, Японiї, Бельгiї, Голандiї, Португалiї та Китаю. Всi цi країни вiтали iнiцiативу проведення конференцiї, але кожна мала свої iнтереси. Так, наприклад, Японiя виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсiм не хотiла торкатися проблем тихоокеанського регiону, а саме проблем Китаю. Радянську Росiю на конференцiю не було запрошено, хоча все ж таки неофiцiйно прибула делегацiя вiд Далекосхiдної Республiки, яка зiграла певну роль в розвитку конференцiї. Вона мала в своєму розпорядженнi деякi секретнi договори, якi почала публiкувати в пресi напередоднi конференцiї. Це були документи про секретнi спiльнi дiї Японiї з генералом Семеновим проти Радянської Росiї, що свiдчило про загарбницький характер Японiї та матерiали таємних франко-японських переговорiв про спiльнi дiї, щодо витiснення США з Азiї. Все це iстотно загострило протирiччя в таборi колишнiх соbuюзникiв. Протягом цiєї конференцiї було укладено ряд договорiв (трактатiв): 1.) “Договiр чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року пiдписали США, Англiя, Францiя, Японiя. Основна мета договору: надання взаємних гарантiй недоторканостi острiвних володiнь учасникiв договору в Тихому океанi. Пiсля ратифiкацiї цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу. 2.) “Договiр п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року пiдписали США, Англiя, Францiя, Японiя та Італiя. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будiвництво вiйськових кораблей водотонажнiсть яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно спiввiдношення озброєнь: Англiя – 5 США – 5 Францiя – 3 Японiя – 1,75 Італiя – 1,75. 3.) “Договiр дев’яти держав”, який 6 лютого 1922 року пiдписали всi держави-учасницi конференцiї. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенностi Китаю, поваги територiальної адмiнiстративної недоторканностi (але све це було лише на паперi). Разом з цим було проголошено принцип “вiдкритих дверей та рiвних можливостей” для всiх нацiй на територiї Китаю в галузi торгiвлi та промисловостi. "Генуезька конференцiя" та Росiя. Головною проблемою обговорення була проблема економiчних зв’язкiв та проблема повернення росiйських боргiв. США не приймали участь в цiй конференцiї, пояснюючи це тим, що конференцiя носить не суто економiчний характер, а скорiше полiтичний. Насправдi США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або лiквiдацiї боргiв. На конференцiї було створено чотири комiсiї: · полiтична · фiнансова · економiчна · транспортна В ходi цiєї конференцiї радянською стороною було висунуто пропозицiю рiвноправного економiчного спiвробiтництва всiх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвiтнього конгресу для встановлення загального миру. висунула вимоги радянськiй Росiї щодо повернення боргiв, але радянська сторона рiшуче вiдхилила їх i висунула свої претензiї про вiдшкодування збиткiв яких завдали радянськiй Росiї iноземнi держави пiд час воєнної iнтервенцiї. Пiзнiше радянська сторона висловила готовнiсть компенсувати збитки iноземцiв в Росiї, якщо будуть вiдшкодованi радянськi втрати вiд iноземної iнтервенцiї. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєннi борги за умови вiдстро­чення їх на ЗО рокiв i надання радянськiй державi креди­тiв. Незабаром радянськiй сторонi було висунуто новi кабальнi умови, якi вона знов вiдхилила. Таким чином конференцiя зайшла в тупик i в принципi не принесла нiчого позитивного. Останнє, що необхiдно вiдмiтити – це те, що радянська Росiя в принципi винесла деякий позитив з цiєї конференцiї, пiд час якої вона уклала Рапалльський договiр з Нiмеччиною 16 квiтня 1922 року, який передбачав вiдновлення дипломатичних стосункiв, скасування взаємних вiдшкодувань, розвиток торгiвлi та iнше. 20 "Рапальський договiр" Пiдписання Рапальського договору вiдбулося пiд час Генуезької конференцiї 16 квiтня 1922 року. Це договiр мiж радянською Росiєю та Нiмеччиною, який передбачав вiдновлення дипломатичних i консульських вiдносин мiж обома країнами, що було ударом по iзоляцiї радянської Росiї й Нiмеччини. Обидвi держави взаємно вiдмовилися вiдшкодувати воєннi витрати (Нiмеччина вiдмовилася вiд Брестського миру, Росiя — вiд нiмецьких репарацiй). Договiр передбачав розвиток взаємовигiдної торгiвлi мiж обома державами на основi принципу найбiльшого сприяння. Рапальський договiр мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росiї. Обидвi країни були життєво заiнтересованi в такому договорi. Вже наприкiнцi 1922 року значно полiпшилася торгiвля мiж цими двома країнами. Договiр внiс суттєвi змiни в мiжнародну полiтичну си­туацiю i сприяв розвитковi взаємовигiдного спiвробiт­ництва Росiї й Нiмеччини не тiльки в економiчнiй, полi­тичнiй та культурнiй галузях, але навiть у вiйськовiй. Було проведено ряд таємних переговорiв щодо вiйськового спiвробiтництва. В Росiї почали дiяти нiмецькi вiйськовi навчальнi центри та почалося будiвництво змiшаних радянсько-нiмецьких оборонних пiдприємств. Таємне вiйськове спiвробiтництво мiж радянською дер­жавою й Нiмеччиною не було чимось незвичайним у прак­тицi мiжнародних вiдносин. У тi роки таємне вiйськово-технiчне спiвробiтництво з Нiмеччиною здiйснювали США, Японiя, Італiя та деякi iншi країни. На останок необхiдно вiдмiтити, що Рапалльський договiр зiграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намiр використати Нiмеччину проти радянської держави. 21 "Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарацiї, Рурська криза, план Дауеса)" До кризової ситуацiї призвела проблема виплати репарацiй Францiї Нiмеччиною. На цей час Нiмеччина вже сплатила частину репарацiй Францiї i вимагала мараторiю на 2-4 роки, так як була в важкому економiчному положеннi. Уряд Францiї вiдмовився вiд будь-яких поступок й в сiчнi 1923 року Францiя окупувала Рур з метою заставити Нiмеччину сплачувати репарацiї. США й Англiя зайняли очiкувальну позицiю. Радянський Союз в сою чергу забезпечив Нiмеччину необхiдною продовольчою допомогою. Окупацiя Руру мала тяжкi економiчнi наслiдки як для Нiмеччини, так i для Францiї. Нiмецька економiка була повнiстю дезорганiзована, тисячi пiдприємств Руру зупинили виробництво. Для Францiї зросли окупацiйнi витрати, зменшились поставки вугiлля з Руру, внаслiдок значного скорочення виробництва. США та Англiя в кiнцевому випадку вирiшили втрутитися задля порятунку Європи вiд катастрофи. Наприкiнцi 1923 року було вирiшено створити два комiтети експертiв. Перший – для розробки планiв стабiлiзацiї нiмецької марки й бюджету Нiмеччини. Головою цього комiтету став американський банкiр Дауес. Другий – для пошуку шляхiв повернення репарацiй Нiмеччиною. Цей комiтет очолив англiйський фiнансист Мак-Кенна. Дауес взяв на себе вивчення репарацiйної проблеми в цiлому. Вже на Лондонськiй конференцiї, яка тривала з 16 липня по 16серпня 1924 року було представлено так званий план Дауеса, який мiстив такi положення: 1.) Загальна сума i термiн репарацiй не визначалися. Репарацiї здiйснювалися шляхом рiчних виплат: 1925 рiк – 1 млрд. марок 1926 рiк – 1,22 млрд. марок 1927 рiк – 1,22 млрд. марок 1929 рiк – 2 млрд. марок 2.) Джерела репарацiй – вiдрахування з бюджету за рахунок непрямих податкiв (на пиво, спиртнi напої, тютюн та iнше), транспортного податку, вiдрахувань вiд прибуткiв промисловостi. 3.) Репарацiйна комiсiя на чолi з французьким керiвником лiквiдовувалася i встановлювався новий орган, першою головою якого був американський банкiр. Таким чином економiка Нiмеччини була поставлена пiд англо-американський контроль. 4.) Надання Нiмеччинi кредитiв для вiдновлення важкої промисловостi 5.) Передбачалося, що збут своєї продукцiї Нiмеччина буде здiйснювати Радянському Союзовi, щоб не конкурувати з державами Антанти. 6.) Виведення через рiк французьких окупацiйних вiйськ з територiї Руру. 22 "Конференцiя в Локарно" Локарнська конференцiя вiдбулася 5-16 жовтня 1925 року з метою полiтичної iнтеграцiї Нiмеччини в Версальську систему та об’єднання Захiдної Європи. В цiй конференцiї взяли участь Англiя, Францiя, Нiмеччина, Італiя, Бельгiя, Польща та Чехословаччина. Було вироблено ряд угод, якi передбачали наступне: - Взаємне гарантування кордонiв та зобов’язання про ненапад мiж Нiмеччиною та Францiєю, Нiмеччиною та Бельгiєю. - Арбiтраж мiж Нiмеччиною та Францiєю, Бельгiєю, Польщею, Чехословаччиною на випадок якихось прикордонних суперечок. - Прийняття Нiмеччини до Лiги Нацiй i надання їй постiйного мiсця в Радi. Прийняття вiдбулося 8 вересня 1926 року. Пiдсумки Локарнської конференцiї: - Угоди було укладено в iнтересах Нiмеччини. Нiмеччина домоглася вiдносної “рiвноправностi” з великими державами. Захiднi держави вважали Локарнську конференцiю позитивним кроком в перед, в той час як Нiмеччина вже тодi вбачала в цiй конференцiї перший крок до зламу Версальської системи i до вiдновлення своєї могутностi. - Локарнськi договори спрямовувалися проти Радянського Союзу. План Дауеса склав по сутi економiчну базу а Локарнська конференцiя полiтичне оформлення блоку капiталiстичних країн Європи з вiдвертим антирадянським змiстом. 23 "Пiдготовка та пiдписання пакту Брiана-Келога" Можна сказати, що пiдготовка даного пакту розпочалася ще в 1927 роцi, коли мiнiстр закордонних справ Францiї Брiан звернувся до США з пропозицiєю укласти дво­стороннiй договiр «про вiчну дружбу i заборону звернення до вiйни як знаряддя нацiональної полiтики», розраховуючи цим договором пiдняти авторитет Францiї. Державний секретар США Келлог спочатку не звер­нув уваги на цю пропозицiю, але потiм вирiшив використати iдею Брiана задля посилення впливу США на свiтову полiтику й створення нового полiтичного об'єднання держав на противагу Лiзi Нацiй. Вiн послав ноту-вiдповiдь Францiї з пропозицiєю укласти не двостороннiй, а багато­стороннiй договiр мiж «головними державами свiту» про недопустимiсть вiйни мiж ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням. Всi країни схвалили таке рiшення, але кожна намагалася зробити деякi виключення. Так, Англiя обумовлювала собi “право самозахисту” i одночасно заперечувала проти участi держав, якi ще не набули свiтового визнання (йшлося насамперед про СРСР). Францiя, Японiя та Італiя також настоювали на законнiй самооборонi. В результатi тривалого вдосконалення цей пакт було пiдписано 15 державами на чолi iз США та Францiєю 27 серпня 1928 року в Парижi. Загалом до цього пакту приєдналося 69 країн. Цей договiр безперечно мав позитивне значення: - Важливим був факт колективного проголошення державами “права на мир” та вiдмови вiд вiйни як iнструменту державної полiтики. - Цей пакт поклав певнi зобов’язання на держави перед громадською думкою. Разом з тим пакт мав i ряд недолiкiв: - Вiдмова вiд “права на вiйну” не пiдкрiплювалася жодними зобов’язаннями про роззброєння чи хоча б обмеження гонки озброєнь. - Невизначенiсть формулювань, зокрема про заборону вiйни. Радянський Союз також приєднався до цього пакту i ратифiкував його 29 серпня 1928 року, хоча i вiдзначив публiчно недолiки цього пакту. Вже на початку 1929 року Радянський Союз i деякi сусiднi держави пiдписали протокол про негайне набрання сили пакту Брiана-Келлога. 30-х рокiв грубо порушили його. 26. Змiст i мета полiтики колективної безпеки в Європi у 1933 -1935 рр. Дiї агресивних держав iродемонстрували, що Лiга Нацiй - ненадiйний iнстру­мент миру. У цi роки в нiй вiдбувається перегрупування сил. У березнi Японiя та у жовтнi 1933 р. Нiмеччина вийшли з Лiги. У вереснi 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно бiльшi географiчнi регiони. Вона й ранiше розглядалася з огляду на взаємовiдносини захiдноєвропейських держав (Локарнськi угоди, Рейнський арантiйний пакт). З вступом СРСР до Лiги нацiй його можна було розглядати як нову силу у системi колектив­ної безпеки. обiцяла приєднатися до пакту в ролi гаранта, а СРСР пропонував як гарант при­єднатися до Рейнського гарантiйного пакту. Так була б ство­рена колективна система безпеки. Проте Англiя, Нiмеччина, а також ряд схiдноєвропейських держав вiдхилили пропо­зицiю щодо утворення Схiдного пакту, й можливiсть досяг­нення колективної безпеки в Європi було втрачено. Іншою нагодою для цього стала низка двостороннiх договорiв європейських держав, якi послiдовно об'єднува­лися у систему. Так, у жовтнi 1935 р. СРСР та Францiя ук­лали договiр про взаємну вiйськову допомогу в разi нападу на одну з сторiн будь-якої з європейських держав. Аналогiчнi договори було пiдписано мiж СРСР та Чехословаччиною, а також мiж Чехословаччиною та Францiєю. Нiмеччини. 27. Проект "Схiдного пакту" "третiм рейхом" та iншими державами. З 1934р. Нiмеччина почала гарячково переозброюватися. В Європi таким чином нею було створено вогнище майбутнiх агресивних дiй i вiйни. Францiя перед загрозою Нiмеччини почала змiнювати своє ставлення до СРСР. Її зближення з Радянським Союзом посилилось пiсля укладення в 1932р. радянсько-французського пакту про ненапад. 16 травня 1933р. палата депутатiв Фр. ратифiкувала цей пакт. Особливо велику роль у зближеннi двох країн вiдiгравав мiнiстр закордонних справ Фр. Луї Барту, який намагався пiсля виходу Японiї та Нiмеччини з Лiги Нацiй змiцнити цю органiзацiю шляхом запрошення до неї Радянського Союзу. Весною 1934р. Барту запропонував укласти договiр мiж Нiмеччиною, СРСР, Фiнляндiєю, Естонiєю, Латвiєю, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням Францiї про взаємну гарантiю кордонiв i воєнну допомогу в разi агресiї. Фактично iдею Барту пiдтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща пiсля пiдписання в сiчнi 1934р. угоди з Нiмеччиною на 10 рокiв про ненапад i "мирне вирiшення суперечок" разом з Нiмеччиною вiдмовилася вiд "Схiдного пакту". З травня 1934р. почалися франко-радянськi переговори, обидвi держави схвалили проект Барту. Але iдея "Схiдного пакту" практично була зiрвана вбивством Барту разом з королем Югославiї Александром у Марселi. Замах здiйснили 9. 10. 1934 хорватськi терористи, керованi гiтлеровцями. Наступник Барту П'єр Лаваль став проводити полiтику "задобрювання" й "умиротворення" Нiмеччини. Цим пактом була б створена колективна система безпеки. Проте через те, що Англiя, Нiмеччина, а також ряд схiдноєвропейських держав вiдхилили пропозицiю щодо утворення Схiдного пакту, можливiсть досягнення колективної безпеки в Європi було втратчено. 28. Укладення договорiв про взаємодопомогу мiж СРСР i Фр, СРСР i Чехосл. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європi дiставали пiдтримку в прогресивної громадськостi Францiї. Явна вiдмова захiдних країн вiд усякої протидiї нiмецької експансiї ставила пiд загрозу безпеку й саме iснування Францiї. В цих умовах французький уряд просто змушений був вiдновити колишнiй альянс з Росiєю. Пiсля вiдповiдних переговорiв 2 травня 1935 року в Парижi французький мiнiстр закордонних справ Лаваль i радянський посол Потьомкiн пiдписали договiр про взаємодопомогу мiж Францiєю та СРСР . Договiр укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну з сторiн, передбачав порядок надання взаємної допомоги навiть без рекомендацiї Лiги Нацiй. Термiн договору визначався на 5 рокiв з можливiстю його автоматичного продовження. В ходi радянсько-французьких переговорiв пiд час перебування Лаваля в Москвi обидвi сторони заявили про свою готовнiсть продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європi. договiр про взаємну допомогу мiж СРСР i Чехословаччиною . Вiн був iдентичний радянсько-французькому, за винятком статтi 2, яека передбачала надання взаємної допомоги тiльки у випадку виступу Францiї на допомогу жертвi агресiї. Гiтлера, що Фр. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрiбно буде для угоди з Нiмеччиною. Не були пiдписанi вiдповiднi воєннi конвенцiї. Восени 1939р., коли створилася пряма загроза нападу Нiм. на Чехосл., Фр. їй нiчим не допомогла, а уряд Бенеша вiдмовився вiд пропозицiї Сталiна про воєнну допомогу. 29. Італо-ефiопська вiйна (позицiя держав, Лiги Нацiй) Італiя готува­ла агресiю проти Ефiопiї декiлька рокiв. Ефiопiя (Абiссi­нiя) володiла значними природними багатствами, мала вигiдне стратегiчне положення (на шляхах з Європи до Азiї). Вже з 1934 р. iталiйська вояччина органiзувала ряд провокацiй на кордонi Ефiопiї з Італiйським Сомалi. Ефiопiя неодноразово зверталася до Лiги Нацiй зi скарга­ми на порушення Італiєю договору про ненапад. про ней­тралiтет. Продовжуючи через посередникiв торгувати з Італiєю, США одночасно попереджали, що не допомага­тимуть жертвi агресiї. Іншi захiднi держави, боячись за свої колонiї в Африцi, холодно поставилися до закликiв Ефiопiї про допомогу. Англiя та Францiя на переговорах з Італiєю навiть запропонували їй запровадити спiльний мандат над Ефiопiєю. Це над рiвноправним членом Лiги Нацiй! Негус Ефiопiї Хайле Селассiє І у вереснi 1935 р. iн­формував Лiгу Нацiй, що ефiопськi вiйська вже кiлька мi­сяцiв як вiдведенi на 30 км вiд кордону. Та все було да­ремно. Заохочувана полiтикою великих захiдних держав, Італiя без оголошення вiйни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефiопiю. Італiя з початку вiйни зосередила на кордонах Ефiопiї близько 500 тис. солдатiв, майже 400 лiтакiв, 400 танкiв i 800 гармат. Ефiопiя, феодальна країна, не мала єдиної ар­мiї, її вiйська були оснащенi в основному холодною зброєю. Явна нерiвнiсть сторiн. І все ж ефiопський народ чинив героїчний опiр агресоровi. Результат вiйни по сутi визначався позицiєю великих держав. Англiя та Францiя, якi побоювалися зазiхань Італiї на їхнi володiння в Схiднiй Африцi та Середземномор'ї, не заважали iталiйськiй агресiї проти Ефiопiї. Бiльше того, в груднi 1935 р. мiнiстр закордонних справ Англiї Хор ук­лав таємну угоду з прем'єром Францiї Лавалем про розчленування Ефiопiї на зони впливу (половина Ефiопiї призначалася Італiї). Це викликало величезне обурення громадськостi й вимушену вiдставку урядiв обох країн. Англiя та Францiя в цiлому потурали Італiї. США позбавили Ефiопiю можливостi купувати амери­канську зброю, але поставляли її Італiї через посередни­кiв. Поставки нафти в iталiйськi володiння в Африцi з 1934 по 1935 р. збiльшилися в 149 разiв. З великих держав тiльки Радянський Союз пiднiс го­лос на захист ефiопського народу. Вiн попереджав, що iталiйська агресiя є загрозою загальному миру. СРСР за­кликав до колективних санкцiй проти Італiї й заявляв про готовнiсть виконати свої зобов'язання перед Лiгою Нацiй. Рада Лiги Нацiй нарештi вирiшила оголосити обмеженi фiнансовi та економiчнi санкцiї проти Італiї. Асамблея Лiги Нацiй пiдтримала цi напiвзаходи (Австрiя, Угорщи­на й Албанiя взагалi голосували проти, Швейцарiя втри­малася), хоч згiдно з мiжнародним договором належало розiрвати з агресором усi зв'язки. Але навiть цi обмеженi санкцiї могли б стати вирiшальними, якби вони викону­валися. В тому-то й справа, що бiльшiсть членiв Лiги На­цiй їх не виконувала, а США взагалi не були членом Лiги Нацiй. Суецький канал залишався вiдкритим для iта­лiйських кораблiв. Практично тiльки Радянський Союз послiдовно виконував санкцiї щодо Італiї. Полiтика захiдних держав дала Італiї змогу розгроми­ти Ефiопiю. 5 травня 1936 р. iталiйськi вiйська ввiйшли в Аодис-Абебу. 9 травня Муссолiнi проголосив а iталiйського короля — «ефiопським iмператором». Ефiопський народ не припи­няв активну партизанську вiйну проти Італiї. Перемозi Італiї дуже сприяли агресивнi дiї Нiмеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефiопiя в котрий уже раз звернулася до Лiги Нацiй по допомогу, Гiтлер оголосив про денонсування Нiмеччиною Локарнських угод, про ремiлiтаризацiю Нiмеччини i введення її вiйськ у Рейн­ську демiлiтаризовану зону. Цi дiї остаточно поховали Версальський мирний договiр. Тим часом в Іспанiї вибухнув фашистський заколот i розпочалася гро­мадянська вiйна. Наприкiнцi 1935 р. активiзував свою дi­яльнiсть Народний фронт Іспанiї, керований комунiста­ми. В лютому 1936 р. партiї Народного фронту перемог­ли на виборах в кортеси (парламент) i створили республi­канський уряд єдиного фронту. Представники правих сил i вiйськового командування на чолi з генералом Франко почали готувати вiйськовий переворот. Характерно, що посольства США, Англiї та Францiї в Мадридi знали про це й за 3-4 днi до заколо­ту повiдомляли свої мiнiстерства про дiї заколотникiв. Використовуючи як привiд убивство полiцiєю депутата-мо­нархiста Сотело, фашисти пiсля спецiального кодового за­клику мадридської радiостанцiї - «Над усiєю Іспанiєю безхмарне небо» - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самiй Іспанiї. Заколот спочатку було придушено, але уряди Нiмеччини та Італiї одразу ж втрутилися, на­дали широку вiйськову допомогу заколотникам i надiслали своїх «добровольцiв» в Іспанiю. Вже наприкiнцi 1936 р. на боцi фашистiв у громадянськiй вiйнi в Іспанiї брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. iнтервентiв з Нiмеччини та Італiї. Громадянська вiйна й воєнна iнтервенцiя фашист­ських держав в Іспанiї викликали широкий резонанс у свiтi. Францiя, побоюючись потрапити в оточення з двох бокiв диктаторськими режимами, спочатку навiть допо­магала республiканському урядовi Іспанiї. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його про­позицiєю 26 серпня 1936 р. 27 країн вирiшили обрати полiтику «невтручання». У вереснi в Лондонi вони створили «мiжнародну комiсiю невтручання». Проте фактично бiльшiсть захiдних урядiв пiдтримувала фашистiв, побою­ючись перемог народних фронтiв у своїх країнах. - США солiдаризувалися з позицiєю Англiї та Францiї. Розвиваючи iдеї «Акта про нейтралiтет», уряд США в серпнi 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанiї. - Для Нiмеччини та Італiї iнтервенцiя була засобом створення разом iз заколотниками генерала Франко но­вого вогнища вiйни. Тож вони не тiльки придушували де­мократiю, а й здiйснювали репетицiю майбутнiх воєн. цю комiсiю. - СРСР вимагав вiд захiдних держав установити конт­роль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську вiйну в Іс­панiї на користь заколотникiв. - Радянський уряд майже три мiсяцi обережно реагував на численнi прохання республiканцiв про поставки радян­ської зброї. Йому не хотiлося йти на воєнний конфлiкт iз Нiмеччиною та Італiєю, тим бiльше що на Далекому Схо­дi радянським кордонам загрожувала японська вояччина. Тим часом об'єднанi фашистськi вiйська пiдiйшли до Мадрида. Республiканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберiгання частину сво­го золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанiю радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси. Крiм цього, Радянський Союз вiдкрив iспанському уря­довi кредит у 85 млн крб., населення СРСР зiбрало 56 млн крб. у фонд допомоги iспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республiканському уря­ду до 500 тис. т зброї, боєприпасiв та iнших матерiалiв. Декiлька радянських па­роплавiв з борошном i продовольством нiмецькi та iталiй­ськi пiдводнi човни потопили в Середземному морi. Тисячi iспанських дiтей, вивезенi з Іспанiї, на багато рокiв знайшли собi притулок у Радянському Союзi. На допомогу Іспанськiй республiцi в складi «Інтерна­цiональної бригади» прибули 42 тис. добровольцiв з 54 країн (у тому числi понад 3 тис. радянських громадян, з яких кiлькасот чоловiк там загинули). Але сили були не­рiвними. Нiмеччина та Італiя в цiлому вiдрядили до Іспа­нiї за три роки вiйни близько 300 тис. своїх солдатiв та офiцерiв. Спiльна iнтервенцiя Нiмеччини та Італiї в Іспанiї ще бiльше зблизила обидвi фашистськi держави й сприяла оформленню їх воєнно-полiтичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берлiнi була пiдписана угода про нiмецько-iталiй­ський союз . Нiмеччина та Італiя домовилися про розме­жування сфер своєї експансiї на Балканах i в Дунайсько­му басейнi, а також про тактику у вiйнi проти Іспанської республiки. Нiмеччина офiцiйно визнала загарбання Іта­лiєю Ефiопiї. Так була створена вiсь «Берлiн — Рим». 25 листопада 1936 р. — в Бер­лiнi був пiдписаний договiр мiж Нiмеччиною i Японiєю, вiдо­мий як «Антикомiнтернiвський пакт». Цим пактом обидвi сторони зобов'язувалися вести спiльну боротьбу проти Комунiстичного Інтернацiоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якiй третiй державi, котрiй «загрожує пiдривна робота Комiнтерну». Термiн дiї пакту визначався в 5 ро­кiв. У додатковому протоколi сторони зобов'язувалися вживати необхiдних заходiв щодо «агентiв Комiнтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку вiйни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дiї договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР нiяких полiтичних до­говорiв, якi б суперечили духовi даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацiю проти СРСР. У районi озера Ханко батальйон японських солдатiв зi зброєю вдерся на радянську територiю. Радянськi прикордонники розгро­мили провокаторiв. «Антикомiнтернiвський пакт» викликав бурхливу ре­акцiю протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомiнтернiвського пакту» приєдналася Італiя. Через мiсяць вона теж вийшла з Лiги Нацiй. Таким чином, фашистськi держави — Нiмеччина та Італiя разом iз мiлiтаристською Японiєю досягли полi­тичної єдностi, яка пiзнiше була закрiплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий вiдiграв вирi­шальну роль у розв'язаннi другої свiтової вiйни. Тим часом iспанськi заколотники зазнали поразки пiд Мадридом. Але Італiя та Нiмеччина посилили свою допо­могу Франко. Нiмецька авiацiя бомбардувала iспанськi мiста. р. уряди Францiї та Англiї офiцiйно визнали фашистський режим в Іспанiї. Французьким послом при Франко був призна­чений маршал А. Петен — майбутнiй глава капiтулянт­ської Францiї. В березнi 1939 р. «п'ята колона» в Мадридi за пiдтрим­ки англiйської й французької агентури здiйснила перево­рот. Мадрид був захоплений фашистами, республiка роз­давлена. 2 квiтня 1939 р. вже й США офiцiйно визнали франкiстський уряд. вiйни через якихось 5 мiсяцiв. 31. Становлення блоку агресорiв У 1922р. в Італiї до влади прийшли фашисти. У сiчнi 1933 р. до державного керма Нiмеччини стала очолювана Гiтлером фiшистська нацiонал-соцiалiстична робiтнича партiя. Встановленню фашистських режимiв сприяло те, що фашизм найбiльше вiдповiдав зовнiшньополiтичним амбiцiям певних полiтичних кiл, якi не погоджувались з реалiями, що склалися у свiтi пiсля вiйни. На початку 30х рр. позицiя Францiї погiршилась. Стала вiдчутнiшою загроза її безпецi з боку Нiмеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У 1935р. до складу Нiмеччини в результатi плебiсциту увiйшла Саарська область. У березнi 1936р. нiмецькi вiйська вступили в Рейнську область. Нiмеччина переозброїлась й була готова до агресивних дiй. До середини 30х рокiв Італiя стала висувати вимоги щодо перегляду колонiальних володiнь в Африцi. У жовтнi 1935р. вона напала на Ефiопiю. Навеснi 1936р. ця вiйна завершилася: Ефiопiя стала iталiйською колонiєю. Це була перша фашистська агресiя. Влiтку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанiї. В країнi почалась громадянська вiйна. Франко пiдтримали Італiя й Нiмеччина. Протягом 1936-1939рр було здiйснено спiльну iтало-нiмецьку iнтервенцiю в Іспанiї. Італо-нiмецька iнтервенцiя й полiтика невтручання захiдних держав. Подiї в Іспанiї через те, що в них брали участь кiлька держав, перетворилися на затяжинй регiональний конфлiкт на європейському континентi. Вiн згубно позначився на усiй системi МВ того часу. Спiльна iнтервенцiя Нiмеччини та Італiї в Іспанiї ще бiльше зблизила обидвi фашистськi держави й сприяла оформленню їх воєнно-полiтичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берлiнi була пiдписана угода про нiмецько-iталiй­ський союз . Нiмеччина та Італiя домовилися про розмежування сфер своєї експансiї на Балканах i в Дунайсько­му басейнi, а також про тактику у вiйнi проти Іспанської республiки. Нiмеччина офiцiйно визнала загарбання Іта­лiєю Ефiопiї. Так була створена вiсь «Берлiн — Рим». 25 листопада 1936 р. - в Бер­лiнi був пiдписаний договiр мiж Нiмеччиною i Японiєю, вiдо­мий як «Антикомiнтернiвський пакт» . Цим пактом обидвi сторони зобов'язувалися вести спiльну боротьбу проти Комунiстичного Інтернацiоналу, рекомендували те ж са­ме будь-якiй третiй державi, котрiй «загрожує пiдривна робота Комiнтерну». Термiн дiї пакту визначався в 5 ро­кiв. У додатковому протоколi сторони зобов'язувалися вживати необхiдних заходiв щодо «агентiв Комiнтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку вiйни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дiї договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР нiяких полiтичних до­говорiв, якi б суперечили духовi даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччи­на влаштувала провокацiю проти СРСР. У районi озера Ханко батальйон японських солдатiв зi зброєю вдерся на радянську територiю. Радянськi прикордонники розгро­мили провокаторiв. «Антикомiнтернiвський пакт» викликав бурхливу ре­акцiю протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомiнтернiвського пакту» приєдналася Італiя . Через мiсяць вона теж вийшла з Лiги Нацiй. Таким чином, фашистськi держави - Нiмеччина та Італiя разом iз мiлiтаристською Японiєю досягли полi­тичної єдностi (вiсь Рим-Берлiн-Токiо), яка пiзнiше була закрiплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий вiдiграв вирi­шальну роль у розв'язаннi другої свiтової вiйни. Спiльними зусиллями гiтлерiвської Нiмеччини, фашистської Італiї, Англiї, Францiї та США Іспанська республiка була потоплена в кровi. Це стало ще одним кроком до розв'язання Нiмеччиною другої свiтової вiйни через якихось 5 мiсяцiв. 32. Криза Вашингтонської системи (агресiя Японiї) Пiсля пiдписання з Нiмеччиною «Антикомiнтернiвського пакту» Японiя почала новий етап своєї агресiї в Китаї. В прийнятiй ще в серпнi 1936 р. в Японiї новiй зовнiшньополiтичнiй програмi «Основнi принципи нацiо­нальної полiтики» ставилися завдання «лiквiдувати загро­зу з пiвночi, з боку Радянського Союзу», «зустрiти у все­озброєннi Англiю та Америку», поширити «нацiональне й економiчне просування на пiвдень, особливо в район країн пiвденних морiв». Зазначалося, що основна мета зовнiшньої полiтики Японiї - «перетворити iмперiю но­мiнально й фактично на стабiлiзуючу силу в Схiднiй Азiї». взаємну до­помогу на 10 рокiв. Монгольськi вiйська разом з Черво­ною Армiєю розгромили японських iнтервентiв. Це зму­сило Японiю змiнити напрямок своєї агресiї. 7 липня 1937 р. японськi агресори, спровокувавши iнци­дент в 10 км вiд Пекiна, без оголошення вiйни вдерлися в Пiвнiчний Китай утвореного японцями в окупованiй Мань­чжурiї 1 березня 1932 р. на чолi з марiонетковим iмпера­тором Пу Ї). Через мiсяць японськi вiйська висадилися бi­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захiд, здо­були Нанкiн (тодiшню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територiю. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японiя дещо припинила наступальнi операцiї й органiзу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в цих умовах значною мiрою зале­жало вiд позицiй великих держав. США, додержуючись « (вiд 7 сiч­ня 1932 р.), «не визнавали» захватiв Японiї в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн-учасниць пакту Брiана-Келлога, де вкрай обережно осуджував полiтику Японiї, навiть не на­зивав її агресором i не пропонував нiчого конкретного для припинення цiєї вiйни. Американський закон про нейтралiтет забороняв експорт воєнних матерiалiв до воюючих країн. Користуючись тим, що нi Японiя, нi Ки­тай не оголошували стану вiйни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дiя цього закону не поширюється. Американськi поставки в Японiю в 1937 р. збiльшилися майже в 3 рази порiвняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промовi в Чикаго Рузвельт за­кликав до створення «карантину» щодо японського агре­сора. Суперечностi мiж США й Японiєю ще бiльше загострилися пiсля потоплення японською авiацiєю в груд­нi 1937 р. трьох американських танкерiв. Проте в цiлому полiтика США щодо Японiї залишалася незмiнною. Лiга Нацiй зайняла нерiшучу позицiю. У Брюссель­ськiй конференцiї учасникiв Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопадi 1937 р. Японiя вiдмовилася брати участь. Взяли участь СРСР i всього 19 держав. У прийнятiй 24 листопада резолюцiї, за яку не голосувала Італiя, Японiя не називалася агресором. Тiльки СРСР по­рушив питання про санкцiї проти неї. Як i ранiше, Лiга Нацiй пропонувала Японiї й Китаю «припинити ворожi дiї й продовжити переговори». Захiднi держави не бажали втручатися в японсько-китайську вiйну, фактично поту­рали Японiї. СРСР, осудивши агресiю Японiї, вдався до конкретних заходiв. 21 серпня 1937 р. вiн пiдписав з Китаєм договiр про ненапад на 5 рокiв i значно збiльшив йому воєннi поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн доя., а в 1939 р. — на 150 млн). У червнi 1939 р. в Москвi мiж обома державами був пiдписаний торговельний договiр, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай лiтаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин i т. п. Радянськi льотчики прикривали китайськi мiста вiд японської авiацiї, бомбардували японськi вiйськовi об'єкти на Тайванi, їхнi кораблi на рiчцi Янцзи. В той час японська вояччина здiйснила воєннi провока­цiї проти Радянського Союзу. В липнi — серпнi 1938 р. во­на атакувала радянський кордон у районi озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний iнцидент — японцi вико­ристовували важку артилерiю. Радянськi вiйська розгроми­ли й вiдкинули агресорiв з радянської територiї. Було пiдписано перемир'я. Проте японськi мiлiтаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територiю Монголь­ської Народної Республiки в районi рiчки Халхiн-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тiльки Монголiю, а й частину радянської територiї. Однак 20 серпня радянськi та монгольськi вiйська перейшли в рiшучий наступ i за 10 днiв закiнчили оточення та роз­гром японських iнтервентiв. І це за день до початку дру­гої свiтової вiйни. 15 вересня 1939 р. Японiя змушена була пiдписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дiй з 16 вересня. Воєнна агресiя Італiї, Нiмеччини та Японiї в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позицiях два блоки держав у капiталiстичному свiтi. Захiдна полi­тика «невтручання», «умиротворення» мiлiтаристських держав, їх вiдмова вiд радянських пропозицiй колектив­ної вiдсiчi агресорам неминуче вели до нової свiтової вiй­ни. 33. Поширення японської агресiї в Китаї та розпад Вашингтонської системи. 7 липня 1937 р. японськi агресори, спровокувавши iнци­дент в 10 км вiд Пекiна, без оголошення вiйни утвореного японцями в окупованiй Мань­чжурiї 1 березня 1932 р. на чолi з марiонетковим iмпера­тором Пу І). Через мiсяць японськi вiйська висадилися бi­ля Шанхая, захопили його й попрямували на захiд, здо­були Нанкiн (тодiшню столицю Китаю) та Ханькоу, захо­пили велику територiю. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японiя дещо припинила наступальнi операцiї й органiзу­вала блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в цих умовах значною мiрою зале­жало вiд позицiй великих держав. Яка ж була реакцiя ве­ликих держав на подiї в Китаї? США, додержуючись «доктрини Стiмсона» (вiд 7 сiч­ня 1932 р.), «не визнавали» захватiв Японiї в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К. Хелл направив звер­нення до 62 країн — учасниць пакту Брiана—Келлога, де вкрай обережно осуджував полiтику Японiї, навiть не на­зивав її агресором i не пропонував нiчого конкретного для припинення цiєї вiйни. Американськi поставки (в тому числi стратегiчних матерiалiв) в Японiю в 1937 р. збiльшилися майже в 3 рази порiвняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. Лiга Нацiй зайняла нерiшучу позицiю. У Брюссель­ськiй конференцiї учасникiв Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопадi 1937 р. Японiя вiдмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР i всього 19 держав. У прийнятiй 24 листопада резолюцiї, за яку не голосувала Італiя, Японiя не називалася агресором. Тiльки СРСР по­рушив питання про санкцiї проти неї. Як i ранiше, Лiга Нацiй пропонувала Японiї й Китаю «припинити ворожi дiї й продовжити переговори». Захiднi держави не бажали втручатися в японсько-китайську вiйну, фактично поту­рали Японiї. СРСР, осудивши агресiю Японiї, вдався до конкретних заходiв. 21 серпня 1937 р. вiн пiдписав з Китаєм договiр про ненапад на 5 рокiв i значно збiльшив йому воєннi поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червнi 1939 р. в Москвi мiж обома державами був пiдписаний торговельний договiр, який пе­редбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радян­ський Союз направляв у Китай лiтаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин i т. п. 34. Аншлюз Австрiї, його наслiдки та позицiя великих держав. У другiй половинi 30-х рокiв значно зросли вiйськово-промислова могутнiсть i вплив у Європi фашистської Нi­меччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % свiтової промис­лової продукцiї й стала другою iндустрiальною державою в Європi пiсля СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її вiйськовi ви­трати зросли в 10 разiв. У 1937 р. Нiмеччина мала 42 ди­вiзiї, в 1939 р. — вже 103 дивiзiї з 4 млн солдатiв. Нiмець­кий уряд вiдкрито проголошував свої намiри розширяти агресiю в Європi. захiднi держави вiдповiдали полiтикою «невтручання» й «умиро­творення», сподiваючись, що нiмецька агресiя буде спря­мована на Схiд i не зачепить їхнiх територiй. - У вiдповiдностi iз зовнiшньополiтич­ними планами в європейських країнах вiдбулися змiни в їхньому керiвництвi. Гiтлер у лютому 1938 р. замiнив по­мiркованих керiвникiв на бiльш рiшучих нацистiв — мi­нiстром закордонних справ став Й. Рiббентроп, головно­командуючим — генерал Браухiч, начальником штабу — генерал Кейтель. В Англiї Н. Чемберлен призначив мiнiстром закордон­них справ замiсть А. їдена лорда Е. Галiфакса, який в листопадi 1937 р. був прийнятий Гiтлером i в розмовi з ним дав зрозумiти, що Англiя не реагуватиме в разi загарбання Нiмеччиною Австрiї, Чехословаччини й Гдан­ська. Англiйським послом у Берлiнi став германофiл Н. Гендерсон, який у березнi 1938 р. вiв переговори без­посередньо з Гiтлером, пропонуючи йому укласти друж­нiй договiр з Англiєю. Вiн пiдкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про «встановлення основи для справжньої й щирої дружби мiж двома країнами». У Францiї тодi уряд очолив замiсть Леона Блюма вiд­вертий антикомунiст К. Шотан, який у листопадi 1937 р. таємно приймав у Парижi фон Папена й планував запро­понувати Гiтлеру «разом заснувати європейську полiтику на нових i здорових засадах, — це була б всесвiтньо-iсто­рична подiя». по­вiдомив, що не заперечуватиме проти зазiхань Нiмеччини щодо Австрiї та Чехословаччини. 8 березня 1938 р. (за 4 днi до загарбання Австрiї нiмцями) Берлiн вiдвiдав ко­лишнiй президент США Г. Гувер, який у дружнiй розмо­вi з Гiтлером та Герiнгом запевняв їх у солiдарностi Ва­шингтона з планами Берлiна. Отже, загальна захiдна полiтика «умиротворення» фа­шистської Нiмеччини всiляко сприяла здiйсненню агре­сивних планiв Гiтлера. Черговою жертвою фашистської агресiї стала Австрiя. У лютому Гiтлер викликав у Берлiн австрiйського канцлера К. Шушнiга, поводився з ним брутально, вима­гав свободи дiяльностi нацистiв i призначення мiнiстром внутрiшнiх справ Австрiї нацистського лiдера А. Зайсс-Інкварта. Шушнiг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навiть провести у своїй країнi 13 березня 1938 р. плебiсцит з питання незалежностi. Проте за вимогою Берлiна Шушнiг мусив пiти у вiдставку, замiсть нього 11 березня канцлером був призначений гiтлерiвський ставле­ник Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опiвднi за проханням нового канцлера Нiмеччина без жодного пострiлу ввела свої вiйська в Австрiю. Було здiйснено приєднання (аншлюс) Австрiї до Нiмеччини. Великi захiднi держави майже не вiдреагували на цю подiю. Ще напередоднi (11 березня) Галiфакс запевняв у Лондонi Рiббентропа, що Англiя не втручатиметься в авст­рiйське питання. Мiнiстр фiнансiв Саймон пiзнiше за­явив, що, мовляв, Англiя взагалi нiколи не давала гарантiй Австрiї. Державний секретар США К. Хелл повiдомив, що це питання «не торкається Сполучених Штатiв». Посли Англiї та Францiї в Берлiнi намагалися було «протестувати» проти насильницьких дiй Нiмеччини, але їх навiть не прийняли. 2 квiтня 1938 р. захiднi країни ви­знали анексiю Австрiї й перетворили свої посольства у Вiднi в консульства. Мiж iншим, у Мадридi через рiк во­ни повелися протилежним чином, визнавши фашист­ський уряд Франко. Радянський Союз зайняв принципову позицiю й за­явив рiшучий протест проти загарбання Австрiї Нiмеччи­ною, визначивши дiї останньої як агресiю й загрозу без­пецi не тiльки 11 сусiднiм iз Нiмеччиною країнам, а й усьому свiтовi. Проте Англiя та Францiя вiдхилили радян­ську пропозицiю органiзувати колективний захист неза­лежних країн. англо-iталiйська угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італiєю Ефiопiї, фактич­но пiдтримав iтало-нiмецьку iнтервенцiю в Іспанiї й по­годився на надання Італiї англiйських позик. 35. Мюнхенська угода. Судет­ської областi, i почав концентрувати вiйська на чехословацьких кордонах. Гiтлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Францiї та Англiї закликали президента Е. Бенеша розпочати прямi переговори з Генляйном i поступитися йому заради миру. Радянський Союз у цiй ситуацiї запропонував провести мiжнародну конференцiю заiнтересованих держав, а також нараду вiйськових представникiв СРСР, Францiї та Чехо­словаччини. Однак уряди Францiї, Англiї й ЧСР вiдхили­ли радянськi пропозицiї. Тим часом англiйський уряд роз­робив «план Z», за яким Чемберлен на зустрiчi з Гiтлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської областi. 13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судет­ських нiмцiв про автономiю їхньої областi. Але це вже не задовольняло Гiтлера. Гiтлер запросив Чемберлена до Нi­меччини. Переговори в Нiмеччинi пройшли у вереснi 1938 р. в три етапи. 1. 15 вереснярезиденцiї Гiтлера в Берхтесгаденi вiд­булася його зустрiч iз Чемберленом . Гiтлер фактично у формi ультиматуму вимагав анексiї Судетської областi до Нiмеччини. Чемберлен не заперечував, тiльки вiдповiв, що йому треба проконсультуватися зi своїм урядом i Францiєю. спiльний ультиматум про вiдторгнення Судетської областi як «унесок у справу збереження миру». Радянський уряд вiдповiв 20 вересня, що СРСР на­дасть Чехословаччинi негайну й дiйову допомогу, якщо Францiя теж виконає свої зобов'язання (згiдно з договора­ми про взаємну допомогу 1935 р.). Тiльки в груднi 1949 р. керiвник КПЧ К. Готвальд розповiв, як у вереснi 1938 р. Й. Сталiн просив через нього передати Е. Бенешу, що Ра­дянський Союз готовий надати конкретну воєнну допо­могу Чехословаччинi й без Францiї, але за двох умов: як­що Чехословаччина попросить Москву про таку допомо­гу i якщо сама захищатиметься вiд нiмецької агресiї. i зiт­руть Чехословаччину з лиця Землi. 2. 22 вересня в Годесберзi на зустрiчi з Гiтлером Чемберлен повiдомив, що домiгся згоди на анексiю Судетської областi також вiд французького та чехословаць­кого урядiв . Але Гiтлер вже вимагав негайно за 10 днiв вiддати Нiмеччинi не тiльки Судети, але й райони, де нiмцi були в меншостi, а також задовольнити територi­альнi претензiї Польщi та Угорщини. Гiтлер заявив, що не вiдмовиться вiд жодної зi своїх вимог, i запропону­вав скликати мiжнародну конференцiю 4-х держав (без СРСР i Чехословаччини). Гiтлер запевняв, що «це — остання територiальна вимога, яку я висуваю в Європi». 3. Мюнхенська конференцiя Гiтлера, Муссолiнi, Чемберлена й Даладьє Мюнхенська угода про подiл Чехословаччини складала­ся з головної частини, додатка й трьох декларацiй про «мiжнароднi комiсiї», якi мали остаточно визначити кордо­ни ЧСР. Основний змiст угоди: а) Судетська область вiддi­ляється вiд Чехословаччини й передається Нiмеччинi з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числi зброя, укрiплення, особистi речi, худоба, меблi громадян, має залишатися на мiсцi; в) Чехословаччина повинна задовольнити територi­альнi претензiї Польщi та Угорщини. До яких же безпосереднiх наслiдкiв спричинилася Мюн­хенська конференцiя? 1. Це була цинiчна змова Англiї та Францiї з фашист­ськими державами за спиною Чехословаччини про її роз­членування, «миротворчiсть» за чужий рахунок. Нiмеччи­на одержала 1/5 територiї Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисло­востi. Нiмецький кордон проходив тепер у долинi в 40 км вiд Праги. Польща загарбала шматок чехословацької територiї з на­селенням 230 тис. чоловiк. Угорщина захо­пила територiю з населенням близько 1 млн чоловiк. У Словаччинi фашистський ставленик Тiсо сформував са­мостiйний уряд, а в березнi 1939 р. проголосив самостiй­нiсть цiєї частини Чехословаччини. Одночасно самостiй­нiсть проголосила Пiдкарпатська Русь. Отже, Мюнхен «благословив» розчлену­вання Чехословаччини. 2. Мюнхенська змова фактично означала поразку са­мої полiтики «невтручання» й «умиротворення» фашист­ських агресорiв. 3. «Мюнхенський мир» за одну нiч перетворив Фран­цiю на жалюгiдну другосортну країну, позбавивши її союз­никiв й загальної поваги, Англiї ж завдав такого нищiвно­го удару, якого вона не знала в останнi 200 рокiв. 4. З вини захiдних держав зазнала поразки й радянська полiтика щодо створення системи колективної безпеки в Європi. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Нiмеччину й послiдовно виступала за колективне отри­мання агресорiв. Захiднi країни опинилися перед суцiльним iтало-нiмецьким плацдармом вiд Середземномор'я до Скандинавiї. Мюнхен став проло­гом до нової свiтової вiйни. 36. Англо-франко-радянськi переговори щодо пакту про взаємодопомогу. 1. Середина квiтня — середина червня 1939 р. — обмiн нотами, переговори з послами в Москвi — У. Сiдсом (Ан­глiї) й Ж. Пайяром (Францiї). Англiя пропонувала Радян­ському Союзу дати одностороннi гарантiї Польщi та Ру­мунiї. СРСР у вiдповiдь 17 квiтня запропонував Англiї та Францiї укласти на 5—10 рокiв союзний договiр iз воєнною конвенцiєю про взаємну допомогу. Проте Ан­глiя вiдмовилася вiд радянської iнiцiативи. З травня М. Литвинова, прихильника європейської ко­лективної безпеки, на посадi наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змiн у зовнiшнiй по­лiтицi СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уникнуги воєнної загрози з боку Заходу й змiцнити безпеку країни шляхом переговорiв з обома блоками. Уряди Англiї та Францiї вважали свої контакти з Ра­дянським Союзом насамперед знаряддям тиску на Нiмеч­чину, аби домогтися вiд неї якихось поступок, i, крiм то­го, як писав американський посол у Лондонi Дж. Кенне-дi (батько Джона Кеннедi), засобом «зв'язати Росiю», щоб вона не уклала угоди з Нiмеччиною. 2 червня уряд СРСР передав Англiї та Францiї чiткi проекти договору про взаємодопомогу й воєнної конвенцiї трьох держав. Це внесло деякi змiни у ведення переговорiв. Вирiшено перейти вiд обмiну нота­ми до прямих переговорiв у Москвi. 2. Москва запросила до прямих перегово­рiв мiнiстра закордонних справ Англiї. Але Галiфакс вiдмо­вився. В Москву направили У. Стренга — ке­рiвника одного з департаментiв Форiн офiсу. Стренг, звичайно, мало допомiг справi — Лондон дав йому вказiвку саботувати й зволiкати з переговорами. У липнi англiйська дипломатiя розглядала два можли­вих результати переговорiв у Москвi — їх зрив або укла­дення обмеженого пакту. Водночас вона вела таємнi пере­говори з нiмецькими дипломатами. Так, радник Чемберлена Г. Вiльсон мав бесiди з нiмецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом щодо можливостi пiд­писання англо-нiмецької угоди про вiдмову вiд застосу­вання сили у взаємовiдносинах i про «розмежування сфер iнтересiв» (невтручання Нiмеччини в справи Британської iмперiї, а Англiї — в справи «Великого нiмецького райху»). Про це ж вели таємнi переговори в Лондонi мiнiстр зовнiшньої торгiвлi Р. Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вiльсон з нiмецьким послом Г. Дiрксеном та особистим секрета­рем Рiббентропа Т. Кордтом. Все це спонукало радянський уряд припинити не­ефективнi полiтичнi переговори з Англiєю та Францiєю й запропонувати їм проведення воєнних переговорiв з ме­тою укладення воєнної конвенцiї. 3. — воєннi англо-франко-радянськi перего­вори. Вони вiдбулися в Москвi 12 — 21 серпня 1939р. Радянський уряд призначив для цих переговорiв деле­гацiю високого рангу — наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М. Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д. Локгiонова та iн. Це свiдчило про велике зна­чення, яке надавав переговорам Радянський Союз. Уряди Англiї та Францiї вiдрядили до Москви другоряд­них вiйськових. Так, керiвником англiйської делегацiї був призначений вiдставний адмiрал П. Дракс. У Москвi виявилося, що в нього немає офiцiйних повноважень для пiдписання угоди. Французьку воєнну мiсiю очолив маловiдомий генерал Ж. Думенк. Англiйський генерал Хейвуд заявив, що Англiя може виставити 5 пiхотних i 1 ме­ханiзовану дивiзiю. Думенк зазначив, що французька ар­мiя сконцентрується «на вигiдних мiсцях для дiї танкiв та артилерiї й перейде в контратаку». Переговори були не просто безглуздими, це було зну­щання над самою iдеєю воєнного спiвробiтництва трьох держав перед загрозою агресiї Нiмеччини. Начальник Генерального штабу Червоної Армiї Б. М. Шапошников у доповiдi 15 серпня виклав радян­ськi пропозицiї: Радянський Союз готовий виставити проти агресора в Європi 136 дивiзiй, 5 тис. важких гармат, до 10 тис. танкiв, до 5,5 тис. бойових лiтакiв. При цьому радянська делегацiя розглянула три варiанти спiльних воєнних дiй СРСР, Англiї та Францiї. Варiант 1. Якщо агресор нападе на Польщу та Руму­нiю, вони мобiлiзують усi свої сили, Англiя та Францiя негайно оголосять вiйну Нiмеччинi, Радянський Союз «виставить 100% вiд збройних сил, якi видiлять Англiя та Францiя». Варiант 3. У випадку нападу Нiмеччини на СРСР че­рез Прибалтику Радянський Союз виставить 120 пiхотних i 16 кавалерiйських дивiзiй, а Францiя й Англiя — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, вистави­ти проти Нiмеччини не менш як 45 дивiзiй. Захiднi мiсiї по сутi знехтували радянськими пропози­цiями, навiть не вiдповiли, чи Польща пропустить через свою територiю радянськi вiйська. Переговори зайшли у безвихiдь. К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди Англiї та Францiї «не внесуть пов­ної ясностi» у свої позицiї. 37. Пакт Рiбентропа-Молотова та його наслiдки. Англiя та Францiя саботували переговори, тому радянський уряд повернувся до пропозицiї Нiмеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку нiмецька диплома­тiя висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Радянський уряд непокоїла безпека своєї кра­їни, тим бiльше що на Халхiн-Голi 38 тис. японських солда­тiв у той час намагалися прорватися на радянську територiю. перекрес­лений франко-радянський договiр 1935 р. (а втiм, вiн фактично не дiяв уже пiсля пiдписання франко-нiмецько-го пакту про ненапад 1938 р.). Договiр про ненапад мiж СРСР i Нiмеччиною був пiдпи­саний Молотовим i Рiббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 рокiв. третьої держа­ви, яка розв'язала б вiйну проти однiєї iз сторiн, прово­дити взаємнi консультацiї, розв'язувати конфлiкти ви­ключно мирним шляхом. Був i таємний протокол. В його трьох ос­новних статтях подiлялися «зони впливу»: до «зони впли­ву» Радянського Союзу «в разi полiтико-територiальних змiн» вiднесено Фiнляндiю, Естонiю та Латвiю, пiзнiше — Литву, визнавалися «iнтереси СРСР щодо Бессарабiї» й межi «зон впливу» СРСР та Нiмеччини в Польщi по лiнiї Нарев — Вiсла — Сан. Радянсько-нiмецький договiр мав величезнi наслiдки. 1. Вiн зiрвав на певний час спроби захiдних держав зiштовхнути мiж собою Нiмеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Нiмеччинi в розв'язаннi нової агресiї в Європi. 2. Договiр вiдвернув напад Японiї на СРСР i вiйну Ра­дянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хiра-нуми, який готувався до спiльної японо-нiмецької вiйни проти СРСР, пiсля укладення договору Молотова—Рiб­бентропа запитав перемир'я на Халхiн-Голi, а сам на знак протесту проти рiшення Гiтлера пiшов у вiдставку. єднiсть блоку агресорiв у той час була пiдiрвана. змiцнити свою обороноздатнiсть. полiтики. Пiдписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договiр з Нiмеч­чиною про дружбу й кордони взагалi становив непрощен­ну помилку з боку Сталiна. Але в будь-якому разi розгля­дати цi документи слiд з урахуванням конкретних реалiй того часу. 38. Початок Другої свiтової вiйни. Друга свiтова вiйна не була випадковiстю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких по­милок у мiжнародних вiдносинах тодi було доволi. До другої свiтової вiйни спричинилося рiзке загострення су­перечностей мiж великими державами, угруповання i коалiцiї яких протистояли одна однiй. Пiсля укладення пакту Молотова — Рiббентропа Гiт­лер уже вiдкрито загрожував Польщi вiйною. Проте ко­роткозорiсть європейських полiтикiв була дивовижною. Так, польський мiнiстр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27 серпня: «Гiтлер не зважиться зараз на вiйну». Ан­глiї та Францiї гарячково намагалися знайти можливiсть для «компромiсу» з польського питання. В умовах загост­рення кризи в Європi уряд Англiї 25 серпня уклав угоду з Польщею про взаємодопомогу. Те ж саме робив уряд Францiї. Даладьє в посланнi Гiтлеру зазначав, що «проблема Данцiга» не може бути причи­ною вiйни, «найважливiше для нас — змiцнення мiж наши­ми країнами не тiльки миру, а й щирого спiвробiтництва». Гiтлер вимагав приїзду до Берлiна надзвичайного пов­новажного представника Польщi. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Лiпський мусив сам увечерi 31 серпня з'явитися на виклик Рiббентропа. Нi­мецький мiнiстр закордонних справ напередоднi настiль­ки брутально поводився з послом Англiї Гендерсоном, що ледве не дiйшло до рукоприкладства. Лiпського вiн при­мусив довго чекати в приймальнi, а потiм просто виста­вив з кабiнету. Тим часом Гiтлер уже проголошував про­мову в рейхстазi про початок вiйни проти Польщi. Вiн говорив, що «не заiнтересований у вiйнi, але змушений». Пiдкреслював, що розраховує на Італiю, але її пiдтримки не потребує, пiдтверджував гарантiї захiдних кордонiв i вiрнiсть договоровi про ненапад з Радянським Союзом. Нiмецькi вiйська тодi вже вступили в Данцiг (Гданськ), а о 4. 45 ранку 1 вересня з трьох бокiв по всьому кордону вони вдерлися в Польщу. бойових лiта­кiв тощо. Польща тодi мала близько 33 дивiзiй, здебiль­шого кавалерiйських, її авiацiя (771 лiтак) була знищена в першi ж днi. Нiмеччина оголосила вiйну Польщi тiльки пiсля зруй­нування 36 основних польських стратегiчних пунктiв. Як привiд до вiйни гiтлерiвцi використали провокацiю. Есе­сiвцi з допомогою групи в'язнiв, одягнених у польську форму, розiграли «напад» на радiостанцiю в прикордон­ному нiмецькому м. Глайвiце. Посли Англiї та Францiї лише ввечерi 1 вересня вру­чили Рiббентропу ноти, де їхнi уряди повiдомляли, що «дiзналися» про вторгнення нiмецьких вiйськ у Польщу i що, як «їм здається», це вимагає виконання Англiєю i Францiєю своїх зобов'язань перед Польщею. Якщо Нi­меччина не представить «запевнень» про припинення воєнних дiй проти Польщi й «готовнiсть виведення» сво­їх вiйськ з її територiї, Англiя й Францiя змушенi будуть виконати свої зобов'язання. Громадськiсть захiдних держав вимагала рiшу­чих дiй. Їхнi уряди змушенi були дiяти. Об 11. 15 3 вересня Чемберлен по радiо оголо­сив вiйну Нiмеччинi. З 17. 00 Францiя вступила у вiйну. По­тiм вiйну Нiмеччинi оголосили англiйськi домiнiони. Друга свiтова вiйна вибухнула. Її початком вважається 1 вересня 1939 р. — день нападу Нiмеччини на Польщу. Англiя та Францiя нiякої допомоги Польщi не надали. Сама ж Польща припинила опiр за 2-3 тижнi, уряд Бека— Ридз-Смiгли—Мосцицького покинув свою країну й утiк до Румунiї. Чому так швидко капiтулювала Польща? 1. Основна причина — цiлковита неспроможнiсть i гнилiсть державного устрою, економiчна та воєнна вiд­сталiсть Польщi. Вона не була готова до вiйни, Нiмеччи­на мала безперечну перевагу. 2. Нереалiстична польська зовнiшня полiтика спрямо­вувалася на створення «Великої Польщi». Бек та iншi ке­рiвники Польщi бачили головну загрозу для своєї держави на Сходi. Варшава плекала iлюзiї, що Гiт­лер не пiде вiйною проти Польщi. якi мешкали в основному на сходi Польщi — на терито­рiях, захоплених нею в 1920 р. 4. Ще однiєю причиною швидкої капiтуляцiї Польщi стала провокацiйна, вiроломна полiтика союзникiв — урядiв Англiї й Францiї, якi мали з Польщею договори про взаємодопомогу (вiдповiдно вiд 25 серпня й 7 верес­ня 1939 р.), проте нiчого не зробили, щоб її врятувати. Вони спокiйно спостерiгали агонiю свого союзника. 39. Полiтичний змiст другої свiтової вiйни. Серед факторiв, що спричинили початок другої свiто­вої вiйни, слiд зазначити: - встановлення в кiлькох країнах тоталiтарних фа­шистських режимiв, якi трималися на полiтицi войовни­чого шовiнiзму та расизму; найагресивнiшi з них - Нiмеччина та Японiя - прагнули до свiтового панування; - США, Англiя, Францiя й СРСР сприяли економiчнiй пiдготовцi Нiмеччини до вiйни (капiталовкладення США у нiмецьку промисловiсть до початку вiйни сягали 1 млрд. дол.; Нiмеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% - американськi); - приходу фашистiв до влади сприяв розкол у мiжна­родному робiтничому русi, зумовлений полiтикою СРСР у Комiнтернi; - у другiй половинi 30-х pp. загострюються супереч­ностi мiж двома коалiцiями великих держав; - помилки у зовнiшнiй полiтицi ряду демократичних країн Заходу та СРСР. 40. Капiтуляцiя Францiї та її мiжнароднi наслiдки. Пiсля радянсько-фiн­ляндського перемир'я уряд Даладьє пiшов у вiдставку. Новий французький уряд Рейно пiдписав 28 березня 1940 р. в Лондонi спiльну декларацiю про зобов'язання не укла­дати з Нiмеччиною сепаратного миру. Та Нiмеччина вже перейшла до нових воєнних акцiй. 9 квiтня її вiйська окупували Данiю, потiм Норвегiю, де ство­рили пронiмецький уряд на чолi з фашистом Квiслiнгом. 10 травня нiмецькi вiйська напали на Бельгiю, Голлан­дiю i Люксембург, потiм на Францiю. В англiйському парламентi депутати закликали Чемберлена: «В iм'я Бога, йдiть у вiдставку!» І Чемберлен, який ще 5 травня заяв­ляв, що в 10 разiв бiльше впевнений у перемозi, 10 трав­ня мусив пiти у вiдставку. Уряд очолив Уїнстон Черчiлль. «Мюнхенська» полiтика остаточно провалилася. Через мi­сяць поразка Англiї та Францiї на континентi стала оче­видною. На пiвнiч вiд «лiнiї Мажiно» 50 погано оз­броєних французьких дивiзiй не могли протистояти вже 150 нiмецьким дивiзiям. 10 червня уряд i парламент покинули Париж, що був ого­лошений вiдкритим мiстом. У той самий день Італiя оголо­сила вiйну Англiї й Францiї. Французька армiя розпадалася. 14 червня нiмцi ввiйшли в Париж, а 21 червня бiля станцiї Ретонд у Комп'єнському лiсi, у «вагонi перемир'я» 1918 р., за участю Гiтлера вiдбулася церемонiя капiтуляцiї Францiї. Французьку делегацiю очолювали генерал Хюн-тцiгер i колишнiй посол у Польщi Ноель. У нiмецьку де­легацiю входили Рiббентроп, Герiнг, Гесс, Кейтель, Йодль та iншi. Гiтлер у своїй заявi поклав вiдповiдальнiсть за вiйну на Францiю. Пiсля того, як вiн залишив вагон, генерали Кей­тель i Иодль, вiдхиливши всi французькi умови, ультиматив­но виклали нiмецькi. 22 червня 1940 р. о 18. 50 за нiмецьким часом генерали Кейтель i Хюнтцiгер пiдписали Комп'єнську угоду про перемир'я. Францiя капiтулювала. 24 червня було пiдписано перемир'я з Італiєю. У Францiї створено окуповану зону (60% територiї), в не-окупованiй зонi у Вiшi тимчасово (до 1942 р.) перебував уряд А. Петена. Англiя спочатку пропонувала створити «Франко-Бри­танський союз» — двоєдину державу — й передати їй французький флот. Коли з цього нiчого не вийшло, ан­глiйська ескадра пiд командуванням адмiрала Соммервiл-ла розстрiляла колишнiй союзницький флот в Мерс-ель Кебiрi. Багато кораблiв було потоплено, загинуло 1200 французьких морякiв. Пiзнi­ше, в 1941 р., окупувала Грецiю i Югославiю, а загалом у Європi — територiю в 530 тис. кв. км з населенням 107,7 млн чоловiк. Крiм того, ранiше були окупованi Австрiя, Чехословаччина, Польща — до червня 1941 р. 11 держав. Нiмеччина здобула всю промисловiсть (у тому числi воєнну) Захiдної та Центральної Європи, велику кiлькiсть зброї та вiйськової технiки. 3. Змiнився характер вiйни. Поневоленi європейськi народи розгорнули антифашистську визвольну боротьбу (у Францiї — рух «макi»). 4. Радянський Союз змушений був посилити заходи щодо змiцнення своєї обороноздатностi. 41. Напад Нiмеччини та її союзникiв на СРСР та позицiя урядiв Великобританiї та США вiйни з Англiєю. 22 червня 1941 p. фашистська Нiмеччина без ого­лошення вiйни напала на Радянський Союз. Разом з нею проти СРСР виступили Італiя, Румунiя, Фiнляндiя, Угор­щина та Словаччина. Уряд Францiї розiрвав диплома­тичнi вiдносини з СРСР. Тепер iнтереси СРСР у Нiмеччинi репрезентувала Швецiя, а Нiмеччини в СРСР - Болгарiя. Гiтлер не мiг розраховувати на свiтове панування, не подолавши СРСР. Фронт воєнних дiй простягнувся вiд Чорного до Баренцового морiв. Нiмецькi вiйська вели наступ у трьох напрямах: пiвнiч - на Ленiнград, центр - на Москву, пiвдень - на Київ. Цiлi СРСР у вiйнi були сформульованi у зверненнi Голови Державного Комiтету Оборони Й. В. Сталiна до радянського народу 3 липня 1941 p. Головною метою було визначено розгром агресора. Зовнiшньополiтичнi завдання були такими: · створення антигiтлерiвської коалiцiї й вiдкриття другого фронту в Європi; Вiйна почалася з невдач Червоної Армiї. Протягом трьох тижнiв радянськi вiйська змушенi були залишити знач­ну частину України й Молдавiї, Латвiю, Литву, Бiлорусiю. Нiмецькi вiйська розпочали пiдготовку до наступу на Москву. Причина невдач Червоної армiї полягала у поганiй озброєностi, неготовностi до вiйськових дiй i тим, що велика частина вищого офiцерського складу була репресована у передвоєннi роки. Початок вiйни мiж Нiмеччиною та СРСР на думку Англiї та США дозволяв отримати вигоду вiд їх взаємного знекровлення. А. К. – воєнно-полiтичний союз держав та народiв, що боролися у ІІ свiтовiй вiйнi проти агресивного блоку Нiмеччини, Італiї, Японiї. Основнi учасники А. К. – СРСР, США, Великобританiя (у 1945 р. бiльше 50 держав). Ведуче мiсце займав Рад. Союз. формування А. К.: заява прем'єр-мiнiстра Великобританiї У. Черчилля (22. 06 1941) та президента США Ф. Рузвельта (24. 06. 1941) про пiдтримку СРСР у вiйнi проти фашистської Нiмеччини. 12. 07. 1941 в Москвi було пiдписана угода мiж СРСР та Англiєю про спiльнi дiй у вiйнi проти Нiмеччини. – Декларацiя Об'єднаний Нацiй. Її учасники зобов’язувалися використовувати всi свої воєннi та економiчнi ресурси для боротьби проти фашистського блоку, спiвпрацювати один з одним i не заключати з країнами цього блоку сепаратного перемир’я або миру. в Лондонi був пiдписаний радянсько-англiйськiй договiр про союз у вiйнi проти Нiмеччини та її союзникiв у Європi i про взаємну допомогу пiсля закiнчення вiйни.Пiдписанням цих договорiв фактично завершилося формування основного ядра А. К. А. х. – вiдмову вiд захоплень територiй, визнавали право “всiх народiв обрати собi форму правлiння, при якiй вони хочуть жити”, i обiцяли сприяти “вiдновленню суверенних прав та самоуправлiння тих народiв, якi втратили це насильним шляхом”. (але обидва уряди мали на увазi держави Європи, що знаходилися пiд нацистським iгом, а не народи колонiй). А. Х. закликала до пiслявоєнного спiвробiтництва держав в економiчнiй сферi, до вiдмови вiд застосування сили у мiжнародних вiдносинах та позбавленню людства вiд тягаря озброєння. Деякi положення декларацiї у завуальованiй формi потребували визнання полiтики “вiдкритих дверей” та “рiвних можливостей”. У якостi однiєї з задач висувалося забезпечення доступу “на рiвних засадах до торгiвлi й до свiтових сировинних джерел”. значення для розвитку мiжнародних вiдносин. А. х. обговорювалася та була в загальнiй формi схвалена на мiжсоюзнiй конференцiї в Лондонi у вереснi 1941. 24. 09. на конференцiї була оголошена декларацiя уряду СРСР, що визначила цiлi та завдання боротьби з гiтлерiвською Нiмеччиною та її союзниками. Радянськiй уряд виразив своє погодження з основними принципами А. Х., що заклало пiдвалини для створення антигiтлерiвської коалiцiї. 44. Вступ США у другу свiтову вiйну. було постачати тiльки за умов не­гайної оплати й вивозити її лише суднами країн-покупцiв. Американським суднам було заборонено заходити у моря, що омивають Європу. На час нападу Нiмеччини на Радянський Союз мiжна­родна обстановка складалася справдi трагiчно: майже вся територiя Захiдної Європи вже опинилася пiд нiмець­кою окупацiєю. На Сходi японськi вiйська вже окупували бiльшу частину Китаю, завойовували одну за одною краї­ни Схiдної Азiї. Уряду США було над чим помiркувати. якої вiн вважатиме життєво необхiдною для Сполучених Штатiв (передусiм Англiї, потiм СРСР, Китаю). Усi цi товари надавалися в оренду на необмежений строк. Цей закон став воєнно-економiчною основою вiдносин США з iнши­ми членами антигiтлерiвської коалiцiї. Загальна сума по­стачань за роки вiйни склала приблизно 50 млрд. дол. В той час як Нiмеччина вела наступ на СРСР, Японiя визначала напрям, у якому здiйснювати свою експансiю: на пiвнiч -- проти СРСР, чи в район пiвденних морiв – проти США та Англiї. На засiданнi правлячих кiл Японiї за участю iмператора 6 липня 1941 p. було вирiшено починати експансiю на пiвдень. Вiйну проти СРСР було вiдкладено до того часу, коли Нiмеччина здобуде вагомi перемоги на Схiдному фронтi. 7 грудня 1941 p. велика ескадра японських кораблiв, до складу якої входило 6 авiаносцiв, завдала нищiвного удару по Перл-Харбору, де базувалися основнi сили Ти­хоокеанського флоту США. Було потоплено 19 амери­канських кораблiв, знищено 150 лiтакiв, загинуло бiльше 2 тис. 300 американцiв. Одночасно японськi кораблi та авiацiя завдали ударiв по iнших американських та англiйських базах - на Фiлiппiнських островах та в англiйськiй колонiї Малаї. Японiєю Англiя. 11 грудня 1941 p. у вiйну з США вступили Нiмеччина й Італiя. 45. Московська конференцiя МЗС 1943 року. 19 –участь В. М. Молотов, К. Хелл i А. Іден, якi розглянули найважливiшi питання, що стояли в той час перед союзними держава­ми, i прийняли вiдповiднi рiшення. 1. Головне питання становило прискорення закiнчення вiйни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядiв Великобрита­нiї та США забезпечити вторгнення їхнiх армiй у Пiвнiчну Францiю весною 1944 р. Британський вiйськовий представ­ник генерал Г. Л. Ізмей заявив мiнiстрам, що вторгнення бу­де здiйснене, якщо «клiматичнi умови в районi Ла-Маншу стануть сприятливими», а «нiмецькi резерви у Францiї в мо­мент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивiзiй». вес­ною 1944 р. Делегацiя СРСР запропонувала зафiксувати в таємному протоколi конференцiї, що радянський уряд «бере до вiдома» заяви союзникiв iз цього питання й вис­ловлює надiю на здiйснення у строк «плану вторгнення англо-американських вiйськ у Пiвнiчну Францiю весною. З iнших питань порядку денного конференцiї була до­сягнута цiлковита згода її учасникiв. 2. (приєднався посол Китаю в Москвi за дорученням свого уряду): а) сторони твердо домовилися продовжувати воєннi дiї проти Нiмеччини та її союзникiв до їхньої беззастережної капiтуляцiї; б) вирiшено створити нову мiжнародну органiзацiю — Органiзацiю Об'єднаних Нацiй, розпочати спiльну ро­боту чотирьох держав над виробленням проекту Статуту ООН; в) мiнiстри пiдтвердили рiшучiсть своїх урядiв змiцню­вати єднiсть i спiвробiтництво держав як пiд час вiйни, так i пiсля неї. 3. Щодо пiслявоєнного устрою Нiмеччини США й Англiя висували плани розчленування країни на п'ять або три окремi держави. 4. Прийнято «Декларацiю про Австрiю». Оголошено аншлюс її гiтлерiвською Нiмеччиною «неiснуючим i не­дiйсним». Сторони домовилися, що союзники забезпе­чать «вiдновлення вiльної та незалежної Австрiї». Разом з тим зазначено, що вона несе вiдповiдальнiсть за участь у вiйнi на боцi Нiмеччини. 5. «Декларацiя про Італiю» пiдтверджувала рiшення союзникiв про знищення фашизму, створення в країнi демократичного режиму. Вирiшено створити Консульта­тивну Раду з питань Італiї з метою визначення її пiсля­воєнного устрою. декларацiю, вима­гаючи суду над гiтлерiвськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли свої звiрства. 46. Тегеранська конференцiя 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегеранi вiдбулася перша зустрiч «Великої трiйки» — Й. В. Сталiна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчiлля Тегеранська конференцiя глав урядiв СРСР, США й Ан­глiї проходила на територiї радянського посольства в Теге­ранi. Конференцiя прийняла ряд дуже важливих узгодже­них документiв . Тодi вже ста­ло ясно, що Радянський Союз може наодинцi розгроми­ти Нiмеччину. Пiвдня — i триватиме до беззастережної капiтуляцiї Нiмеччини. Декларацiя проголосила взаєморозумiння «Великої трiйки», твердий намiр їхнiх народiв спiльно працювати як пiд час вiйни, так i в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларацiї, — вiд'їжджаємо друзями за духом i метою». 3. Щодо повоєнної долi Нiмеччини Рузвельт знову ви­сунув «проект Моргентау» — про розчленування Нiмеч­чини на 5 держав. Черчiлль пропонував з частин Нiмеч­чини й сусiднiх країн створити Дунайську федерацiю. Сталiн висловився проти, виступаючи за єдину, демокра­тичну й миролюбну Нiмеччину. Вирiшили ще повернути­ся до цiєї проблеми. 4. В «Декларацiї трьох держав про Іран» союзники до­мовилися зберегти його суверенiтет, вивести радянськi й англiйськi вiйська з країни пiсля вiйни, надати Ірану фi­нансову й економiчну допомогу. 5. «Велика трiйка» обмiнялася думками про Польщу. Ра­дянський Союз пропонував установити захiднi кордони Польщi по рiчках Одеру й Нейсе, а схiдну — по «лiнiї Керзона». Питання про уряд Польщi залишилося вiдкритим. Сторони в принципi домовилися про передання Ра­дянському Союзовi областей Кенiгсберга й Мемеля, а та­кож частини iталiйського вiйськово-морського флоту. 6. Радянська делегацiя в таємному протоколi зазначи­ла, що пiсля капiтуляцiї Нiмеччини СРСР вступить у вiй­ну проти Японiї. Мiжнародне значення Тегеранської конференцiї було величезним. Її рiшення передбачали не тiльки прискорен­ня закiнчення вiйни в Європi, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час. 47. Ялтинська конференцiя, її основнi рiшення. Успiшний наступ союзникiв та розпад фашистського блоку набли­зили поразку Нiмеччини. Для того, щоб остаточно пiдтвер­дити плани її розгрому й виробити спiльну полiтику у повоєннiй Європi, Рузвельт, Черчiлль та Сталiн зустрiли­ся на конференцiї в Ялтi (4-11 лютого 1945 p.). Головним питанням була координацiя вiйськових зусиль та узгодження воєнних планiв до безумовної капiтуляцiї Нiмеччини. «Велика трiйка» узгодила практично усi питання щодо Нiмеччини. Було вирiшено знищити її збройнi сили, покарати воєнних злочинцiв, лiквiдувати нацистську партiю, скасувати гiтлерiвськi закони та установи, зму­сити Нiмеччину сплачувати репарацiї. Для втiлення цих рiшень союзники домовилися оку­пувати Нiмеччину. Кожнiй з трьох держав, а також Францiї, надавалися свої зони окупацiї: схiдна частина Нiмеччини -СРСР, пiвнiчно-захiдна - Англiї, пiвденно-захiдна - США. Обговорювалося також польське питання. Було ви­рiшено, що схiдний кордон Польщi проходитиме по «лiнiї Керзона», а на заходi та пiвночi вона отримає «суттєве прирощення територiї». Польський тимчасовий уряд ви­рiшено було реорганiзувати та ввести до його складу де­мократичних дiячiв з самої Польщi та з емiграцiї. В ходi Ялтинської конференцiї Сталiн, Рузвельт та Черчiлль уклали таємну угоду: Радянський Союз обiцяв всту­пити у вiйну з Японiєю не пiзнiше як через три мiсяцi пiсля закiнчення вiйни в Європi за умови збереження попереднього становища Монгольської Народної Республiки, передання СРСР Пiвденного Сахалiну та Курильських островiв, створен­ня радянської воєнно-морської бази в Порт-Артурi (Китай). Важливе мiсце в роботi Кримської конференцiї було вiдведено обговоренню питання про створення Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Глави трьох великих держав ухвалили проект Статуту цiєї мiжнародної органiзацiї. Було вирiшено включити до числа її фундаторiв Україну й Бiлорусiю. На конференцiї були прийнятi «Декларацiя про звiльне­ну Європу», заява «Єднiсть в органiзацiї миру, як i у ве­деннi вiйни», вирiшено утворити постiйну нараду мiнiстрiв закордонних справ СРСР, США та англiї (НМЗС) для вирi­шення проблем повоєнного мирного врегулювання. Й. Сталiн, Англiю на початку конференцiї - У. Черчiлль, згодом К. Еттлi (якiй перемiг на виборах у Великобританiї), делегацiю США очо­лював новий президент країни Г. Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квiтня 1945 p.). пiдготовку мирних договорiв з Нiмеччиною та її колишнiми союзниками в Європi, для чого було створено Раду мiнiстрiв закордон­них справ (РМЗС) США, СРСР, Англiї, Францiї та Китаю. Пiсля дебатiв вдалося врегулювати питання про новi кор­дони Польщi. Був утворений Мiжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинцiв. За пiдсумками конференцiї Нiмеччину було подiле­но на чотири зони окупацiї, кожна з яких вiдповiдно кон­тролювалася командуванням вiйськ СРСР, США, Англiї та Францiї. Були зафiксованi новi нiмецькi кордони. СРСР пiдтвердив свiй намiр вступити у вiйну з Японiєю. Головною сферою обговорень були європейськi справи, насамперед те, що стосувалося всебiчного вирiшення «нiмецького питання». бiльшостi частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамi. 49. Геополiтичнi наслiдки Другої свiтової вiйни. Друга свiтова вiйна своїм результатом мала повну змiну системи мiжнародних вiдносин, перерозподiл сил та сфер впливу у свiтi. Головна змiна полягала у трансформацiї системи мiжнародних вiдносин з мультиполярної до бiполярної. Це вiдбулося через ряд факторiв. По-перше iз списку великих держав випали Нiмеччина, Італiя, та Японiя, а Францiя i значною мiрою Велика Британiя ослабили свої позицiї. Якщо Нiмеччина (i Італiя) потерпiла поразку у вiйнi, то Францiя та Британiя були виснаженi вiйною, їх економiка була пiдiрвана, а борги були велетенськими. на свiтову арену рiшуче вийшли США , якi зазнали незначних втрат вiд вiйни, зате їх економiка процвiтала протягом всiєї вiйни завдяки вiйськовим поставкам. На кiнець вiйни США були найбагатшою i найсильнiшою як в економiчному так i у вiйськовому планi країною (до 1949р. США мали монополiю на ядерну зброю). Окрiм того США вiдмовились вiд доктрини Монро, що вiдкривало їм шлях до того аби стати свiтовим центром сили. По-третє суттєво збiльшилась роль СРСР , який незважаючи на виснаженiсть вiйною був переможцем у вiйнi i пiд його окупацiєю на кiнець вiйни знаходилося значна частина Європи. Окрiм того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслiдок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися iншi держави. Другим аспектом повоєнних змiн став крах колонiальної системи. Це сталося в результатi поразок метрополiй у вiйнi, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, якi сформували у рамках бiполярної систему третiй мiнi-полюс сили – рух неприєднання. 50. Головнi характеристики мiжнародних вiдносин в повоєнний перiод. Мiжнароднi вiдносини у повоєнний перiод розвивалися в ключi геополiтичних змiн. Переважно характер мiжнародних вiдносин визначався встановленням бiполярної системи мiжнародних вiдносин на полюсах якої були США та СРСР. Головнi характеристики МВ повоєнного перiоду. 1. холодна вiйна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливостi застосування ядерної зброї. Гарячi вiйни перемiстилися на “околицi свiту”, але провiднi держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали. 2. створення системи вiйськових союзiв та коалiцiйна дипломатiя – вiдбувалося групування держав навколо полюсiв сили. Було створено НАТО та Органiзацiю Варшавського договору. Пiдписано цiлий ряд невiйськових угод, що створювали полiтичнi блоки держав, при чiткому розмежуваннi їх на схiднi та захiднi. 3. вiйськова психологiя в мiжнародних вiдносинах – в умовах холодної вiйни, в умовах протистояння двох вiйськово-полiтичних формувань кожна сторона розглядала iншу як потенцiйного ворога; 4. виникнення руху неприєднання як наслiдок краху колонiальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакцiї на бiполярну структуру МВ; 5. Ідеологiзацiя мiжнародних вiдносин – коли кожна з сторiн розглядала опонента через призму власної iдеологiї (комунiстичної, антикомунiстичної, антиколонiальної). 51. Докорiннi змiни у повоєнному свiтоустрої пiсля Другої свiтової вiйни. Друга свiтова вiйна своїм результатом мала повну змiну системи мiжнародних вiдносин, перерозподiл сил та сфер впливу у свiтi. Головна змiна полягала у трансформацiї системи мiжнародних вiдносин з мультиполярної до бiполярної. Це вiдбулося через ряд факторiв. По-перше iз списку великих держав випали Нiмеччина, Італiя, та Японiя, а Францiя i значною мiрою Велика Британiя ослабили свої позицiї. Якщо Нiмеччина (i Італiя) потерпiла поразку у вiйнi, то Францiя та Британiя були виснаженi вiйною, їх економiка була пiдiрвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час вiйни скоротився на 25%. По-друге на свiтову арену рiшуче вийшли США, якi зазнали незначних втрат вiд вiйни, зате їх економiка процвiтала протягом всiєї вiйни завдяки вiйськовим поставкам. На кiнець вiйни США були найбагатшою i найсильнiшою як в економiчному так i у вiйськовому планi країною (до 1949р. США мали монополiю на ядерну зброю). Окрiм того США вiдмовились вiд доктрини Монро, що вiдкривало їм шлях до того аби стати свiтовим центром сили. По-третє суттєво збiльшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженiсть вiйною був переможцем у вiйнi i пiд його окупацiєю на кiнець вiйни знаходилося значна частина Європи. Окрiм того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслiдок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися iншi держави. Другим аспектом повоєнних змiн став крах колонiальної системи. Це сталося в результатi поразок метрополiй у вiйнi, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, якi сформували у рамках бiполярної систему третiй мiнi-полюс сили – рух неприєднання. Мiжнароднi вiдносини у повоєнний перiод набули iдеологiчного забарвлення i своїх опонентiв країни сприймали як потенцiйного ворога. 52. Радикальнi змiни у системi мiжнародних вiдносин повоєнного перiоду. Пiсля Другої свiтової вiйни система мiжнародних вiдносин зазнала суттєвих змiн. Головна змiна полягала у трансформацiї системи мiжнародних вiдносин з мультиполярної до бiполярної. Це вiдбулося через ряд факторiв. По-перше iз списку великих держав випали Нiмеччина, Італiя, та Японiя, а Францiя i значною мiрою Велика Британiя ослабили свої позицiї. Якщо Нiмеччина (i Італiя) потерпiла поразку у вiйнi, то Францiя та Британiя були виснаженi вiйною, їх економiка була пiдiрвана, а борги були велетенськими. По-друге на свiтову арену рiшуче вийшли США, якi зазнали незначних втрат вiд вiйни, зате їх економiка процвiтала протягом всiєї вiйни завдяки вiйськовим поставкам. На кiнець вiйни США були найбагатшою i найсильнiшою як в економiчному так i у вiйськовому планi країною (до 1949р. США мали монополiю на ядерну зброю). Окрiм того США остаточно вiдмовились вiд доктрини Монро, що вiдкривало їм шлях до того аби стати свiтовим центром сили. По-третє суттєво збiльшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженiсть вiйною був переможцем у вiйнi i пiд його окупацiєю на кiнець вiйни знаходилося значна частина Європи. Окрiм того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслiдок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися iншi держави. Другим аспектом повоєнних змiн став крах колонiальної системи. Це сталося в результатi поразок метрополiй у вiйнi, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, якi сформували у рамках бiполярної систему третiй мiнi-полюс сили – рух неприєднання. 53. Сучасна мiжнародна система (полi та монополярнiсть в свiтi). Наприкiнцi 80-х - на початку 90-х pp. вiдбулися фун­даментальнi змiни у системi мiжнародних вiдносин. З iсторичної арени зiйшла одна з домiнуючих наддержав - Радянський Союз. Було зруйновано дво­полюсну структуру повоєнних мiжнародних вiдносин. системи можливе формування моноцентричної системи МВ, з США у ролi центру сили. США нинi є єдиною супердержавою i до того ж активно претендує на свiтове лiдерство. Значно посилилися дезiнтеграцiйнi процеси, що спричинило розпад слiдом за СРСР, СФРЮ та Чехословаччини. Для мiжна­родних вiдносин 90-х pp. характерними є такi тенденцiї: - подальше змiцнення мiжнародних позицiй високорозвинених демократичних держав, трьох центрiв - амери­канського, європейського та японського, «великої сiмки», або бiльш широкого кола провiдних держав; - змiни iснуючих регiональних комплексiв, створен­ня нових регiональних та субрегiональних комплексiв на основi iнтеграцiйних процесiв (ЄС, Пiвнiчна Америка), у той же час можливим є посилення вiдцентрових тенденцiй, розпад ряду країн, як це вiдбулося з СРСР, Югославiєю та Чехословаччиною, ця тенденцiя може по­ширитися на Росiю. 54. Основнi тенденцiї розвитку повоєнних мiжнародних вiдносин. Мiжнароднi вiдносини у повоєнний перiод розвивалися в ключi геополiтичних змiн. Переважно характер мiжнародних вiдносин визначався встановленням бiполярної системи мiжнародних вiдносин на полюсах якої були США та СРСР. 1. холодна вiйна – як результат протистояння двох наддержав в умовах можливостi застосування ядерної зброї. Гарячi вiйни перемiстилися на “околицi свiту”, але провiднi держави прямо чи опосередковано участь у них все одно брали. угод, що створювали полiтичнi блоки держав, при чiткому розмежуваннi їх на схiднi та захiднi. 3. вiйськова психологiя в мiжнародних вiдносинах – в умовах холодної вiйни, в умовах протистояння двох вiйськово-полiтичних формувань кожна сторона розглядала iншу як потенцiйного ворога; 4. виникнення руху неприєднання як наслiдок краху колонiальної системи, проголошення нових незалежних держав та їхньої реакцiї на бiполярну структуру МВ; Наприкiнцi 80-х рокiв почали проступати новi тенденцiї у розвитку МВ. Кiнець “холодної вiйни” i розпад СРСР поклали край бiполярнiй системi МВ. Явно почали проступати двi суперечливi тенденцiї: iнтеграцiйна – як наприклад створення ЄС i дезiнтеграцiйна – розпад Чехословаччини, Югославiї, i серйознi внутрiшнi проблеми в Росiї, Туреччинi i рядi iнших країн. 55. Створення Лiги арабських держав Пiсля краху мандатної системи й утворення неза­лежних арабських держав посилилися доцентровi тенденцiї в мiжарабських вiдносинах. Цьому сприяла й консолiдацiя арабських країн у зв'язку з загос­тренням палестинської проблеми. Спочатку iнiцiаторами об'єднання виступили пред­ставники Хашимiтiв — правлячої династiї в Йорданiї та Іраку. Проте їхнi плани «Великої Сирiї» та «Родючого пiвмiсяця» були вiдкинутi iншими арабськими країнами. Інiцiативу об'єднання взяв на себе Єгипет. Восени 1944р. в Александрiї на установчiй конференцiї арабських країн було пiдписано так званий . Статут Лiги , пiдписали в Каїрi . Єгипет, Сирiя, Йорданiя, Ірак та Лiван (Ємен пiдписав Статут у травнi). Статут зафiксував цiлi й завдання орга­нiзацiї: розвиток вiдносин мiж арабськими країнами на основi поваги до незалежностi й суверенiтету, спiвпраця в галузi економiки, соцiальнiй та культурнiй сферах. Перед­бачалася також координацiя зовнiшньополiтичних курсiв арабських країн. Принципами : добро­вiльнiсть вiдносин мiж державами, взаємна повага до суверенiтету й незалежностi, суверенна рiвнiсть держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок, повага до iснуючих в країнах режимiв. З самого початку iснування ЛАД центральною проб­лемою в її дiяльностi стала палестинська проблема. На сьогоднiшнiй день ЛАД об'єднує 21 країну (Алжир, Бахрейн, Джiбутi, Єгипет, Йорданiю, Ірак, ЙАР, Катар, Кувейт, Лiван, Лiвiю, Мавританiю, Марокко, НДРЙ, ОАЕ, Оман, Саудiвську Аравiю, Сирiю, Сомалi, Судан, Тунiс). 56. Особливостi повоєнного врегулювання в Європi Згiдно з рiшеннями Потсдамської конференцiї було створено Раду мiнiстрiв закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав для пiдготовки мирних угод з Італiєю, Румунiєю, Угорщиною, Болгарiєю та Фiн­ляндiєю. Першiй сесiя РМЗС1945 р . в Лондонi). Істотним результатом роботи сесiї стала принципова домовленiсть про те, що в основу мирних угод з Бол­гарiєю, Угорщиною, Румунiєю та Фiнляндiєю будуть по­кладенi угоди про замирення. Для того, щоб перебороти суперечностi, в Москвi, фор­мально поза межами РМЗС, з 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада мiнiстрiв закордонних справ СРСР, США та Великобританiї. На нарадi було узгоджено процедуру пiдготовки мир­них угод, запропонованих Потсдамською конференцiєю. Основна робота з пiдготовки мирних угод розгорнула­ся на другiй сесiї РМЗС (в Парижi з 25 квiтня до 16 травня i з 15 червня до 12 липня 1946р .) Першою проблемою була економiчна . В пропозицiях США й Великобританiї мiстилися умови щодо «свободи торгiвлi» та «рiвних можливостей». Захiднi країни наполягали на виплатi репарацiй переможеними країнами в доларах США, що означало узалежнення торгiвлi й економiки цих країн вiд захiдних держав у цiлому й вiд США зокрема. Радянський Союз як держава, що зазнала найбiльших збиткiв вiд переможених країн, претендував на переважну частину репарацiй. СРСР висловив готовнiсть отримати репарацiйнi виплати у виглядi товарiв. Питання про режим судноплавства Дунаєм розгляда­лося з iнiцiативи СРСР як справа власне придунайських держав, яку не можна вирiшувати, в мирних угодах з ними. (Лiвiї, Еритреї, Сомалi) . . претензiї Грецiї на 1/10 болгарської територiї. Створена конференцiєю комiсiя ухва­лила постанову РМЗС про збереження iснуючого болгаро-грецького кордону. Широко обговорювалася на конференцiї й проблема репарацiй. - Паризька конференцiя, пiдтвердивши переважну бiль­шiсть узгоджених у межах РМЗС рiшень, не виконала, проте, одне з головних завдань - подолання суперечнос­тей, що мiстилися в цих рiшеннях. Для цього було скли­кано третю сесiю - РМЗС , що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946р . у Нью-Йорку. Територiальнi пункти угод вiдновлювали довоєннi кор­дони європейських держав з невеликими змiнами. Узгоджено було позицiї з репарацiйного питання. Нью-Йоркська сесiя Ради мiнiстрiв за­кордонних справ завдяки взаємним компромiсним пос­тупкам сторiн ухвалила остаточно узгодженi рiшення за всiма статтями проектiв мирних угод з країнами - ко­лишнiми союзниками гiтлерiвської Нiмеччини. - Мирнi угоди з Італiєю, Болгарiєю, Угорщиною, Румунiєю та Фiнляндiєю були пiдписанi 10 лютого 1947 р, в Парижi й набрали чинностi 15 вересня 1947 р. Структура договорiв була схожа для всiх країн. Вони складали з т. зв. блокiв: 1. Територiальнi постанови. 3. Вiйськовий блок. – Було вирiшено, що протягом 3 мiсяцiв, вiйська, що окупували цi країни, мали бути виведенi. Для кожної країни окремо визначалися кiлькiсть i якiсний склад збройних сил. 4. Економiчний блок. – переважно стосувався репарацiй. 15 травня 1955 року мiнiстра закордонних справ СРСР, Великобританiї, Францiї та США пiдписали Державний договiр про вiдновлення незалежної i демократичної Австрiї. Кордони встановлювались на момент 1 сiчня 1938 року. Австрiї заборонялося мати зброю масового знищення. 26 жовтня 1955 року австрiйський парламент прийняв конституцiйний закон про нейтралiтет Австрiї. 57. Етапи мирного врегулювання з колишнiми союзниками Нiмеччини в Європi Першою проблемою, яку вдалося владнати на основi компромiсiв в межах спiвробiтництва країн антифашистської коалiцiї, було врегулювання вiдно­син з колишнiми союзниками Нiмеччини в Європi. Перший етап - вiдбувався ходi другої свiтової вiйни: на Московськiй конференцiї мiнiстрiв закордонних справ, на конференцiї у Теге­ранi, в Ялтi та у Потсдамi. Згiдно рiшень цих конференцiй пiдготовку мирних договорiв було покладено на Раду мiнiстрiв закордон­них справ (РМЗС) 5 великих держав (США, Великобри­танiї, Францiї, СРСР та Китаю). Основою мирних договорiв мали стати угоди про перемир'я. До вироблен­ня цих нових документiв величезної ваги було залучено тiльки країни, якi пiдписали капiтуляцiю. Другий етап - попередньої роботи над цими дого­ворами. Вiдбулися засiдання РМЗС у Лондонi ( 1946 p.). На цьому етапi постiйно виникали конфлiкти мiж за­хiдними державами й СРСР. Їх було подолано шляхом взаємних поступок та компромiсiв. У договорах було накреслено заходи, спрямованi на демократизацiю й дефашизацiю цих країн, передбачав­ся їх вступ до ООН. Територiальнi угоди у бiльшостi випадкiв обумовлю­вали повернення до передвоєнних кордонiв. Італiю було позбавлено усiх колонiй, вона зобов'язу­валася знищити свої вiйськовi укрiплення на кордонах. Воєннi угоди передбачали встановлення лiмiтiв для нацiональних армiй цих країн, виведення окупацiйних вiйськ з їхнiх територiй, крiм Угорщини та Румунiї, де за­лишалися радянськi вiйська для пiдтримання комунiка­цiйних зв'язкiв з Австрiєю. Економiчнi угоди передбачали часткову виплату ре­парацiй. Долю Австрiї вдалося вирiшити аж у травнi 1955 p., коли СРСР, США, Англiя та Францiя уклали у Вiднi Дер­жавний договiр з цiєю країною, за яким вона проголошу­валася нейтральною. Фран­цiю було виключено з числа запрошених) було вироблено рiшення, вигiднi для СРСР. До системи судноплавства увiйшов тiльки сам Дунай - без приток та каналiв. 58. Принципи та етапи пiслявоєнного врегулювання з Японiєю Досить важливою та складною проблемою було мир­не врегулювання на Далекому Сходi Можна вiдокремити кiлька етапiв мирного врегулювання. Перший етап - вiдбувався пiд час другої свiтової вiйни, коли було досягнуто домовленостi щодо вступу СРСР у вiйну з Японiєю. СРСР тодi висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Ра­дянському Союзу Пiвденного Сахалiну й передання йому Курильських островiв. 26 червня 1945 p виконання умов, проголошених декларацiєю, покарання воєнних злочинцiв, демократизацiя країни. Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p . Пiсля беззастережної капiтуляцiї Японiї її окупували американськi вiйська. Головнокомандувачем було при­значено генерала Макартура. На конференцiї мiнiстрiв закордонних справ СРСР, США та Англiї у Москвi у груднi 1945 p. було прийняте рiшення про утворення Комiсiї у справах Далекого Сходу у складi представникiв СРСР, США, Англiї, Австралiї, Канади, Китаю, Францiї, Нiдерландiв, Нової Зеландiї, Індiї та Фiлiппiн. Вона мала працювати у Вашингтонi або у То­кiо. Її завдання - сформулювати принципи полiтики щодо Японiї. Дiяла також щойно утворена Рада союзних держав з пи­тань Японiї. Втiм ця Рада фактич­но не функцiонувала. · демократизацiю, право трудящих об'єднуватися у профспiлки; · демократизацiю системи освiти; · лiквiдацiю абсолютизму; · демократизацiю економiки, лiквiдацiю засилля великих фамiльних трестiв (дзайбацу); · рiвноправнiсть жiнок. конфлiктiв та взагалi вiд власних збройних сил. У пiдготовцi мирного договору у Радi союзних держав з питань Японiї зростала напруженiсть мiж СРСР та США, тому усi спроби скликати конференцiю з приводу укладення договору були невдалими: СРСР вважав, що мирний договiр по­винна пiдготувати Рада мiнiстрiв закордонних справ, а США наполягали на тому, щоб покласти це на Комiсiю у справах Далекого Сходу. Третiй етап - з 1949 по 1951 pp . - так званий «зво­ротний курс». Початок його був пов'язаний з пiднесен­ням нацiонально-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтнi 1949 p., пiсля тривалої громадянської вiйни в Китаї, активiзацiєю радянської полiтики в Азiї. США бiльше не пiдтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японiї. Генерал Макартур, покладаючись на правi партiї, розпочав боротьбу проти лiвих сил, зок­рема розпустив профспiлки, якi вдавалися до полiтичної дiяльностi, заборонив державним службовцям членство у полiтичних партiях. 12 липня 1951 p. у Сан-Франциско. 59. Конференцiя у Сан-Франциско 1951 року. Сан-Франциська конференцiя скликалася з метою пiдписання мирної угоди з Японiєю. В Сан-Франциськiй конференцiї (4 —8 вересня 1951 р.) В проектi мирної угоди пiдтверджувалася вiд­мова Японiї вiд Тайваню, островiв Рюкю, Бонiн i ряду iнших територiй, але не було ска­зано про повернення Курил i Пiвденного Сахалiну до складу СРСР, а Тайваню i Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японiї на опiку ООН (в особi США) над кiлькома японськими островами. Значна увага в про­ектi угоди придiлялася питанням безпеки Японiї. Радянський Союз знову наполягав на визнаннi Японiєю суверенiтету СРСР над Пiвденним Сахалiном та Курильськими остро­вами i КНР — над Маньчжурiєю, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегацiя пропонувала вивести всi збройнi сили союзних держав не пiзнiше нiж через 90 днiв i заборонити розмiщення iноземних вiйськ та вiйськових баз на територiї Японiї. Репарацiйнi питання пропонувалося розглянути на спецiальнiй конференцiї заiнтересованих держав. Передбачалося суворе обмежен­ня розмiрiв збройних сил Японiї. Радянськi пропозицiї й поправки не були поставленi головою конфе­ренцiї на обговорення, бо це не передбачалося процеду­рою i порядком денним. 8 вересня 1951 р . представники 48 країн пiдписали мирну угоду з Японiєю. Представники СРСР, Польщi, Чехословаччини не прибули на церемонiю пiдписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом». Через кiлька годин США i Японiя пiдписали згiдно з якою Японiя надавала Сполученим Штатам «право розмiщувати наземнi, повiтрянi та морсь­кi сили в Японiї й бiля неї». Японiя без дозволу США не мала права надавати бази для розмiщення iнших iноземних вiйськ, проведення маневрiв i т. д. У сiчнi 1952 р. США i Японiя пiдписали Адмiнiстра­тивну угодуу в якiй фiксувалася згода Японiї «на використання Сполученими Штатами засобiв обслугову­вання i територiй, необхiдних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки». Одним з iнiцiаторiв повороту у зовнiшньополiтич­ному курсi США був дипломат Джордж Ф. Кеннан. Про­тягом 1945-1946 pp. вiн звернувся до держдепартаменту США з трьома записками. Найбiльш вiдома з них - так звана «довга телеграма» з Москви вiд 22 лютого 1946 p. Головнi iдеї Дж. Ф. Кеннана полягали у наступному: - СРСР буде намагатися поширити кордони соцiалiстичного табору, по-перше, в країнах Централь­ної та Схiдної Європи, по-друге, через вплив на комунiстичнi партiї Захiдної Європи, по-третє, буде пiдтримувати на­цiонально-визвольний рух з метою послаблення там по­зицiй захiдних держав й заповнення «вакууму» сили; - необхiдно стримувати комунiстичну загрозу. Для цього потрiбно, перш за все, iнформувати свiтове спiвто­вариство вiдносно реального стану справ у СРСР, про дiї тоталiтарного режиму; - комунiстичнi iдеї являють собою загрозу тiльки для «хворого суспiльства», тому необхiдно розробити пози­тивну й конструктивну програму повоєнного свiту; - необхiдне гуртування країн Заходу для протидiї ра­дянськiй загрозi. 5 березня 1946 p. колишнiй прем'єр-мiнiстр Великоб­ританiї У. Черчiлль у присутностi президента США Г. Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Вiн стверджував, що почалася епоха проти­стояння двох систем: демократичної й тоталiтарної. Замiсть фашизму виник новий ворог - комунiстичний то­талiтаризм, який несе загрозу свiту. СРСР перегородив Європу «залiзною завiсою», створивши собi сфери впли­ву у Центральнiй та Схiднiй Європi. Вiн використовує для розширення сфери своєї експансiї «п'яту колону», тобто комунiстичнi партiї. Радянському Союзу повинна проти­стояти асоцiацiя англомовних народiв, США мають взя­ти на себе основний тягар боротьби з комунiзмом, а Великобританiя стане ланкою, що пов'яже Пiвнiчну Аме­рику, захiдноєвропейськi держави, британськi колонiї та домiнiони. Й. В. Сталiн оцiнив промову У. Черчiлля як заклик до вiйни проти СРСР. Проте й радянськi лiдери зробили чи­мало для розпалювання вогнища «холодної вiйни». капiта­лiстичну систему, прискорюють її неминучий крах внас­лiдок соцiалiстичних революцiй. У квiтнi 1945 p. рiзкий конфронтацiйний виступ мiнiстра закордонних справ СРСР В. М. Молотова пiд час установчої конференцiї 00Н у Сан-Франциско отримав назву «першого пострiлу у «холоднiй вiйнi». 61. «Доктрина Трумена». Зовнiшня полiтика США по­воєнних рокiв базувалася на так званiй доктринi «стри­мування» Радянського Союзу. Доктрину «стримування» вперше було впровадже­но у Схiдному Середземномор'ї. Великобританiя пiдтри­мувала Грецiю, де мiсцевi комунiсти загрожували монархiчному уряду громадянською вiйною, й Туреччи­ну, вiд якої СРСР домагався спiльного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повiдомив американському, що вiн не в змозi допомагати Грецiї та Туреччинi. Президент Г. Трумен сподiвав­ся, що конгрес проголосує за допомогу Грецiї й Туреччинi у розмiрi 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г. Трумен виступив на спiльному засiданнi обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комунiстичну загрозу» Грецiї й Туреччини, Г. Трумен зак­ликав конгрес в iнтересах «нацiональної безпеки США» асигнувати до 30 квiтня 1948 p. 400 млн. дол. для надан­ня допомоги урядам Грецiї й Туреччини. Вiн, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполученi Штати повиннi про­водити полiтику пiдтримки вiльних народiв, якi чинять опiр спробам захопити владу збройними меншинами або тис­ку ззовнi». 1. регiо­нальний - передбачав американську допомогу Грецiї й Туреччинi. 2. глобальний. Глобальний ас­пект, тобто сутнiсть американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе вiдповiдальнiсть за усi країни, якi знаходяться пiд загрозою комунiзму. США будуть захища­ти їх шляхом надання як економiчної, так i вiйськово-полi­тичної допомоги. Г. Трумен пiдкреслював, що за останнi мiсяцi тоталiтарнi режими утвердилися в рядi держав, а економiчна пiдтримка дозволить забезпечити нацiональ­ну незалежнiсть та побудувати справдi вiльний свiт. Ця програма заклала пiдвалини закону вiд 15 трав­ня 1947 p., згiдно з яким були укладенi американо-грецькi та американо-турецькi угоди, якi визначали умови аме­риканської допомоги Грецiї й Туреччинi. Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх iнтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуацiя, що склалася навколо Грецiї й Туреччини, загрожує безпецi США. Друга свiтова вiйна пiдiрвала економiку всiєї Європи. На 25% впав європейський ВВП, зростало безробiття та вiдчувався сильний брак iнвестицiй. Через це, i через ряд полiтичних мiркувань, США почало розробляти план економiчної допомоги Європi. - 5 червня 1947 p . державний секретар США Дж. Маршал виступив з промовою у Гарвардському унiверси­тетi з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Вiн сформулював основнi положення комплексу еконо­мiчних та полiтичних заходiв щодо здiйснення реконст­рукцiї в Європi, що здобули назву «плану Маршала». Отже, його мета - вiдродження справно функцiонуючої економiки, що дозволила б створити такi полiтичнi та соцiальнi умови, за яких могли б функцiонувати iнститу­ти «вiльного суспiльства», а також залучення Захiдної Нiмеччини до Захiдного блоку й зменшення радянсько­го впливу в Європi. Для цього потрiбна додаткова допо­мога Захiднiй Європi, що повинна здiйснюватися крупномасштабно. З 27 червня по 2 липня 1947 p. у Парижi вiдбулася нарада за участю Францiї, Великобританiї та СРСР. СРСР вiдмовився вiд участi у «планi Маршала». Пiсля цього вiн почав вимагати цього ж вiд своїх союзникiв. Усi схiдноєвропейськi країни пiдтримали СРСР, проблема виникла тiльки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати пiд тиском СРСР. Вiдкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярнiсть серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабiлiзацiї ситуацiї у цих країнах. Комунiсти країн За­хiдної Європи, вiдмовившись вiд «плану Маршала» виглядали «ворогами» нацiональних iнтересiв своїх країн, що дало поштовх антирадянськiй кампанiї. Пiсля цього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Захiдної Європи. Захiдна Європа одержала близько 17 млрд. доларiв i стала економiчно незалежною вiд США. Невдовзi Захiдна Європа почала конкурувати зi Сполученими Штатами на свiтових ринках, помiтно пiдвищився життєвий рiвень бiльшостi захiдноєвропейського населення. Фактично розкол Європи у вiдношеннi до «плану Маршала» став початком «холодної вiйни», розподiлу свiту на сфери впливу, протистояння СРСР та США. Створена Рада економiчної взаємодопомоги мала значно менш скромнi економiчнi можливостi i значною мiрою такий хiд подiй обумовив економiчне розшарування Захiдної i Схiдної Європи. Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Захiдної Європи стали гарантiї безпеки. Логiка конфронтацiї пiдказувала, що шукати їх слiд не в загальноєвропейськiй системi, а в межах захiдного табору. Така система мала забезпечити недоторканнiсть держав Захiдної Європи насамперед за рахунок змiцнення вiйськового потенцiалу. Центром вiй­ськової iнтеграцiї Захiдної Європи стала Великобританiя. Роз'єднана Нiмеччина та слабка Францiя не сприймалися в Лондонi як гарантiя проти поширення комунiзму, тому для досягнення цiєї мети необхiдна була консолiдацiя зусиль усiх держав Захiдної Європи та узгодження їхнiх дiй зi США. Великобританiя вiдводила для себе роль сполуч­ної ланки мiж США i Європою. Першим кроком до консолiдацiї стало пiдписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та взаємну допомогу строком на 50 рокiв. Його основною метою декларувалося «запобiгання новiй аг­ресiї з боку Нiмеччини». Великобританiя закликала до розширення коалiцiї. 22 сiчня 1948 р. англiйський мiнiстр закордонних справ Великобританiї, Францiї, Бельгiї, Голландiї та Люксем­бургу. 17 березня 1948 р. вони пiдписали Договiр про економiчне, соцiальне й культурне спiвробiтництво та ко­лективну самооборону . - Цей договiр дiстав назву «Брюс­сельський пакт». захiднонiмецької держави та майбутньої її iн­теграцiї до європейських вiйськових угруповань. Укла­дення «Брюссельського пакту» певною мiрою вгамувало побоювання Францiї та країн Бенiлюксу щодо нiмецько­го реваншизму. союзу. Реалiзуючи свої плани розбудови системи безпеки в Європi, Великобританiя у квiтнi 1948 р. провела таємнi переговори зi Сполученими Штатами та Канадою щодо створення трьома державами Пiвнiчноатлантичного сою­зу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити За­хiдний у загальнiй системi безпеки та надати Англiї «ядернi гарантiї» безпеки. Сполученi Штати пiдтримали дiї європейських союзникiв щодо вiйськової iнтеграцiї й були готовi приєднатися до цього процесу. - 11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцiю № 239 — «резолюцiю Ванденберга». Ця резолюцiя означа­ла офiцiйну вiдмову Вашингтона вiд практики неприєд­нання до вiйськово-полiтичних об'єднань за межами Захiдної пiвкулi в мирний час. Прийняття «резолюцiї Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення вiйськово-полiтичних блокiв у всьому свiтi, i насамперед у Європi, б липня 1948 р. розпочалися iнiцiйованi США таємнi переговори мiж Сполученими Штатами, Канадою та членами Захiдного союзу. Темою переговорiв стала «оборона Атлантичного регiону». Вже наприкiнцi 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору США провадили консультацiї ще з сьома країнами Захiдної Європи: Італiєю, Данiєю, Іс­ландiєю, Норвегiєю, Португалiєю, Ірландiєю та Швецiєю. Лише останнi двi вiдхилили пропозицiю пiвнiчноамери­канського партнера. Всi iншi дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку. - Пiвнiчноатлантичний пакт пiдписали у Вашингтонi пред­ставники Бельгiї, Великобританiї, Данiї, Ісландiї, Італiї, Канади, Люксембургу, Нiдерландiв, Норвегiї, Португалiї, США та Францiї. З серпня того ж року договiр набрав чинностi. З метою пiдтримки атлантичної iнтеграцiї в жовтнi 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну вiйськову допомогу». Вже в сiчнi 1950 р. згiдно з цим законом США уклали вiсiм двостороннiх угод iз за­хiдноєвропейськими членами НАТО про фiнансову допо­могу у вiйськовiй сферi. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларiв — для кредитування закупок вiйськової технiки та облад­нання членами НАТО. - Наступним кроком у посиленнi спiвпрацi в межах НАТО стало пiдписання членами альянсу 19 липня 1951р. конвенцiї «Про статус збройних сил країн —учасниць НАТО ». Згiдно з її положеннями США одержували право утримувати в Європi вiйськовi бази, збройнi сили альянсу могли розташовуватися на територiї iнших країн—членiв НАТО, в обох випадках iноземнi збройнi сили фактично користувалися правом екстериторiальностi. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Захiдної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язкiв на справжню запоруку недоторканностi, тобто формуван­ня ефективного вiйськового утворення. А досягти цього було неможливо без участi Захiдної Нiмеччини. Проте перспектива ремiлiтаризацiї ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сходi, але й на Заходi континенту. 64. Створення ОВД Негайно пiсля пiдписання Паризького договору 29 листопада – 2 грудня 1954р. СРСР органiзував у Москвi конференцiю з Європейської безпеки, на яку були запрошенi також 3 найбiльшi захiднi країни. Та, оскiльки тi вiдмовилися, то у конференцiї взяли участь лише країни народної демократiї, у тому числi i Схiдна Нiмеччина. Щойно у травнi 1955 року стало вiдомо про ратифiкацiю Лондонського та Паризького договорiв , СРСР негайно , 7 травня розiрвав англо-радянську (1942р) та франко-радянську (1944) угоди. Схiдна Нiмеччина, Румунiя, Болгарiя, Албанiя, Угорщина). Цей договiр фактично копiював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передбачала органiзацiю єдиного командування пiд приводом радянського маршала Конєва. Можливiсть участi НДР у єдиному командуваннi мало розглядатися пiзнiше. Варшавський договiр, нiчого не змiнивши у станi схiдного вiйськового блоку, надав йому бiльш наочного вигляду. бо не виключав можливостi полiпшення вiд­носин країн-членiв й Заходом, декларував недоторкан­нiсть суверенiтету держав-учасниць. Задля полiпшення ситуацiї на переговорах з нiмецької проблеми пiдпоряд­кування НДР єдиному командуванню вiдстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР пiдписав мирну угоду з Австрiєю, зобов'я­завшись вивести свої вiйська з її територiї. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органiчно укладався в картину конфронтацiї Заходу й Сходу протя­гом усiєї «холодної вiйни». З утворенням ОВД було завершено процес кон­солiдацiї союзникiв обох наддержав, залучення їх до участi в глобальнiй конфронтацiї та легалiзацiї нових союзницьких вiдносин у полiтичнiй, вiйськовiй та еко­номiчнiй сферах. Блокова бiполярнiсть ставала реаль­нiстю. 65. Створення АНЗЮС Напередоднi конференцiї у Сан-Франциско, скликаної для пiдписання мирного договору з Японiєю, у лютому-квiтнi 1951 р. США розпочали переговори з Ав­стралiєю та Новою Зеландiєю, якi побоювалися повто­рення агресiї з боку Японiї. 1 вересня 1951 р . США, Австралiя та Нова Зеландiя уклали Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) , який гарантував Австралiї та Новiй Зеландiї американський захист вiд можливого вiдродження японського мiлiтаризму. Пакт мав на метi захист миру в районi Тихого оке­ану, координацiю зусиль щодо створення регiональ­ної системи безпеки, колективнi воєннi дiї в разi нападу на одну з країн-членiв пакту. 66. Багдадський пакт (СЕНТО) Великобританiя та Францiя неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сходi. Але перешкодою була позицiя країн регiону, особливо Єгипту пiсля приходу до влади внаслiдок революцiйних подiй 23 липня 1952 р. нового керiвництва, яке згодом очолив Г. А. Насер. Перешко­дою на шляху створення пакту був також арабо-iзраїльський антагонiзм. Інiцiатором створення пакту виступив монархiчний Ірак. 24 лютого 1955 р . було укладено угоду мiж Іраком та Туреччиною , так званий Багдадський пакт .спiльної безпеки та оборони. У 1958 р. в Іраку вiдбулася антимонархiчна револю­цiя. Нове керiвництво оприлюднило рiшення вийти з Баг­дадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дiстав назву Органiзацiя Центрального Договору (СЕНТО). Інiцiатива створення такого пакту належала iракському прем»єр-мiнiстру. Безпека Іраку залежить вiд Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже вiн ( ІРАК) вiдходить вiд нейтралiстиської полiтики. 13 сiчня 1955 року прем»єр- мiнiстр Туреччини Мендерес та мiнiстр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свiй намiр укласти угоду для забезпечення стабiльностi та безпеки Близького Сходу. Угода була пiдписана в Багдадi 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 рокiв з можливим продовженням, вiдкритий для участi iнших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справi спiльної безпеки та оборони. Була створена постiйна рада пакту. – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливiсть приєднання iнших арабстких держав. Цiлком природно, що СРСР повсякчас заявляв протести проти Багдадського пакту, вiдверто спрямованого проти нього. США навпаки пiдтримували його дуже енергiйно, i вбачали в ньому один iз ключових пункиiв їзнбої оборонної системи. Вони посилали спостерiгачiв на засiдання ради пакту, або його економiчного комiтету. А на початку червня 1957 р. вступили до вiйськового комiтету. було пов»язане з необхiднiстю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також iз особистим потягом Фостера Даллеса до Азiї. Важливiшим за своїм колективним характером видається договiр у Манiлi 8 вересня 1954 р. Цей договiр про колективну оборону Пiвденно-Схiдної Азiї був американською реакцiєю на поступки, зробленi на Женевський конференцiї щодо Індокитаю. Договiр об»єднував США, Францiю, Великобританiю, Австралiю, Нову Зеландiю, Фiллiпiни, Пакистан, Таїланд. Досi останнiй не був безпосереднiм союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Пiвнiчноатлантичного союзу, пiдкреслено пiдтримував незалежнiсть країн, населення яких цього прагнуло, i власне був об»єднанням держав. Стаття 4 передбачала, що в разi воєнної агресiї проти зони пакту ( що включала Пiвденний В»єтнам, Камбоджу та Лаос) або проти одної з союзних країн, союзницькi сили зустрiнуть загальну небезпеку вiдповiдно до їхнiх конституцiйних порядкiв. Вони проводять консультацiї в разi загрози. Стаття 5 передбачала створення Ради союзу. Договiр укладався безстороково, але кожна з сторiн могла вийти з союзу, обов»язково попередивши про це за рiк. США в окремiй заявi зобов»язувалися втручатися включно у випадку комунiстичної агресiї. 68. Утворення двох нiмецьких держав Згiдно з Потсдамською угодою в Нiмеччинi мали бути забезпеченi демократичнi свободи, дiяльнiсть демократичних полiтичних партiй, введен­ня принципу виборностi влади i ство­рено централiзований нiмецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого по­кладаюся на новий орган — Раду мiнiстрiв закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через «центральнi нiмецькi адмiнiстративнi департаменти, очолюванi державними секретарями». Але в тiй же Потсдамськiй угодi вперше запроваджувався в мiжна­родно-правову практику термiн «захiднi зони», тобто йшлося про подiл Нiмеччини за принципом Схiд—Захiд. Щодо репарацiйного питання, то запропонований спосiб його вирiшення далеко не змiцнював декларованого прин­ципу збереження економiчної єдностi Нiмеччини. Тому багато вчених не без пiдстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафiксувала подiл Нiмеччини. Офiцiйним аргу­ментом було небажання порушувати принцип чотиристо­роннього управлiння Нiмеччиною. Слiд зазначити, що на той перiод лише в радянськiй зонi iснували центральнi нiмецькi адмiнiстративнi органи управлiння окремими галузями економiки. Тому форму­вання багатозонних органiв мало орiєнтуватися в орга­нiзацiйному планi на радянський зразок. Здавалося б, американська пропозицiя була виграшною для радян­ської сторони. ' Але це означало би погiршення вiдносин iз Францiєю, єдиною з захiдних країн, в урядi якої були комунiсти i взаємини з якою були набагато теплiшими, нiж з iншими союзниками. Тому, як вважає чимало до­слiдникiв, у тiй ситуацiї сталася пiдмiна державних iн­тересiв партiйними. Нiмецька економiка в захiдних секторах i надалi керу­валася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможенiй Нiмеччинi вiльне пiдприємництво слiд було обмежити системою державного контролю й розподiлу. Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений чотирма державами, — Багато вчених вважають його вершиною союзницької спiвпрацi. План передбачав збе­реження традицiйних господарських зв'язкiв, незважаючи на мiжзональнi кордони, тобто мова йшла про збережен­ня єдностi країни. В початковий перiод проведення репарацiйної по­лiтики практика демонтажiв нiмецьких пiдприємств у схiднiй зонi значною мiрою пiдiрвала радянський авто­ритет у нiмецького населення. Проте незабаром було знайдено бiльш прийнятний спосiб рiшення — репарацiї з поточної продукцiї. Це стимулювало нiмцiв на бiльш продуктивну працю i розширювало базу нiмецької про­мисловостi. Навеснi 1946 р. постали першi радянськi акцiонернi товариства (РАТ), якi складалися з пiдпри­ємств, що пiдлягали ранiше демонтажу, а тепер зорiєнто-вувалися на постачання готової продукцiї в обмiн на на­дання сировини. Для захiдних країн такий варiант був неприйнятний, передусiм з точки зору захисту власного ринку вiд фактично безкоштовних товарiв з країни-кон­курента. Тому вони свiдомо дотримувалися полiтики очiкування. Значна частина пiдприємств захiдних зон не працювала, в той час як перехiд вiд демонтажiв до стяг­нення репарацiй з поточної продукцiї в радянськiй зонi зумовив полiпшення економiчної й полiтичної ситуацiї. захiдних секторiв одержували на бездiяльних пiдприємствах зарплату, а реалiзувати її могли лише в радянськiй зонi. - На Паризькiй сесiї Ради мiнiстрiв закордонних справ (РМЗС) яка вiдбулася у два етапи у квiтнi—липнi 1946р., Д. Бiрнс запропонував скликати мирну конференцiю 12 листопада 1946 р. i завершити роботу над нiмецьким урегулюванням. Мiнiсiр закордонних справ СРСР висту­пив iз програмною промовою «Про долю Нiмеччини i мирної угоди з нею», сенс якої зводився до обстоювання полiтичного суверенiтету Нiмеччини, її територiальної неподiльностi й необхiдностi розвитку мирної нiмецької промисловостi. Окремо ставилося питання про створення загальнонiмецького уряду й перевiрку його на довiру, отже, про швидке припинення окупацiї не йшлося. Мiнiстр закордонних справ Францiї Ж. Бiдо обмежив попереднi умови для створення центральних нiмецьких департаментiв санкцiонуванням переходу Саару пiд тимчасове керування Францiї. Тут дуже багато залежало вiд позицiї Радянського Союзу. Адже навiть тимчасове вiдлучення Саару вiд Нiмеччини суперечило молотовськiй позицiї засудження сепаратизму i, крiм цього, пiдривало юридичну непорушнiсть польсько-нiмецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрiвнявся б з аналогiчним статусом захiдних польських земель. Тому в тiй ситуацiї радянський мiнiстр закор­донних справ тiльки зарезервував свою позицiю. - Ще одним питанням Паризької сесiї, що торкалося Нiмеччини, був американський проект угоди про її роз­зброєння й демiлiтаризацiю. Пiзнiше вiн дiстав назву «угода Бiрнса ». Що стосується перевiрки виконання рiшень про демiлiтаризацiю, то радянська сторона наполягала на ска­суваннi iнспектування промислових пiдприємств. Уже в той час на кордонi Саксонiї й Тюрiнгiї розгортався про­ект видобування i переробки урану на комбiнатi «Вiсмут». І ось тут, вочевидь, i крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бiрнса», бо в нiй заборонялося виробництво «будь-яких розщеплю­ваних матерiалiв». Щоправда, вона мiстила застереження про можливiсть такого виробництва, якщо «Високi Сто­рони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався вiд захiдних держав, насамперед США. І хоча, безперечно, iснувала можливiсть певного компромiсу, але абсолютна закритiсть взаємних позицiй, приховування справжньої сутi суперечностей урештi-решт зумовили провал проекту Бiрнса. Як наслiдок на Паризькiй сесiї 12 липня 1946р. було проголошено намiр США й Великобританiї об'єднати свої окупацiйнi зони i створити те, що згодом назвуть Саме створення «економiчної об'єднаної областi» ба­гатьма вченими вважається початковою фазою в процесi розколу Нiмеччини. Хоча через значнi труднощi функцiо­нування «Бiзонiї» цей процес не одразу став необоротним. 6 вересня 1946 р. держсекретар США Бiрнс виступив у Штутгартi з промовою, де брав пiд сумнiв повоєнний територiальний статус i виступив за перегляд кордону Одер—Нейсе. 5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову, з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економiчної точки зору вiн, на думку бага­тьох дослiдникiв, не був для Нiмеччини вирiшальним, то полiтичне значення його очевидне —“План Маршалла» став iнструментом консолiдацiї захiднонiмецького уряду. Тим бiльше що адмiнiстративно-командна модель керу­вання економiкою у схiднiй зонi до цього часу себе вже вичерпала, а альтернативи до «плану Маршалла» для Схiдної Нiмеччини Радянський Союз не запропонував. - Спробу обговорити економiчнi, в тому числi й репарацiйнi, питання було зроблено на 25 листопада15 грудня 1947 р.). Проте її фактично було зiрвано: держсекретар США Д. Маршалл пiд час одного з засiдань оголосив сесiю закритою — без узгодження i без зазначення мiсця та часу наступної зустрiчi. Пiд час сесiї Францiя висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупацiї з англо-американською i створення «Тризонiї ». Усi цi заходи значно прискорили перетворення «об'єднаної економiч­ної область на справжню державу. Створювався праобраз майбутньої конституцiйної структури. Аби зменшити не­вдоволення Францiї, що, як i ранiше, вважала захiдно­нiмецьку державу за майбутнього надто небезпечного сусiда, Англiя i США санкцiонували вiдлучення Саару вiд Нiмеччини й передання його пiд фактичний суверенiтет Францiї. Лондонська конференцiя проходила у два етапи: На нiй було узгоджено директиву для глав урядiв усiх захiднонiмецьких земель, згадно з якою вони до 1 вересня мали скликати установчi збори для розробки Конституцiї. Лондонська конференцiя проголосила курс на ство­рення захiднонiмецької держави та її iнтеграцiю в захiдний блок. Це, звичайно, не могло не викликати вййовзднi заходи з боку Радянського Союзу. 18 червня командувачi окупацiйних вiйськ США, Ве­ликобританiї й Францiї повiдомили маршала Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох захiдних зонах. Передбачалося не поширювати її на схiднi сектори Берлiна. 22 липня Соколовський сповiстив своїх захiдних колег про проведення грошової реформи вже в радянськiй зонi окупацiї Нiмеччини i в районi Великого Берлiна. 24 липня було цiлком перекрито наземнi комунiкацiї мiж захiдними зонами окупацiї й Берлiном «з технiчних причин». Захiднi держави органiзували й розширили мiж захiдними зонами окупанiї й Берлiном. Радянський уряд проголосив, що транспортнi обме­ження мiж Берлiном i захiдними зонами окупацiї будуть знятi одночасно зi згодою на введення в обiг у Берлiнi нiмецької марки радянської зони й вилучення з обiгу «марки Б». Визнання валюти радянської зони окупацiї як єдиної валюти в Берлiнi фактично означало включення всього Берлiна у фiнансово-економiчну систему радянської зо­ни. Таким чином Радянський Союз розраховував ство­рити передумови для повного витиснення захiдних дер­жав з Берлiна. дер­жави. Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берлiна, i 4 травня 1949 року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згiдно з якою 12 травня скасовувалися всi обмеження зв”язку, транспорту i торгiвлi мiж Берлiном i захiдними землями Нiмеччини. Припинення блокади збiглося у часi зi схваленням вiйськовими губернаторами Основного Закону Нiмеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Нiмецька народна рада ухвалила проект Конституцiї Нiмецької Демократичної Республiки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР). 69. Паризька угода 1954 року Конференцiя у Парижi 20-23 жовтня 1954 року. У вiйськовому аспектi конференцiя уточнила природу та компетенцiю розширеного Брюсельського пакту, що перетворювався на Захiдноєвропейський союз, пiд керiвництвом Ради. Належало докласти певних зусиль до стандартизацiї озброєнь. Цi останови Францiя ратифiкувала наприкiнцi 1954 року, а Нiмеччина на початку 1955 року. Крiм того санкцiонувалося вiдродження нацiональної нiмецької армiї зi своїм генеральним штабом, власними службами, автономними пiдроздiлами, до того ж Нiмеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з iншого боку вони закладали основу гнучкiшої системи, начебто тiснiше пов»язаної з Великобританiєю. До 23 жовтня 1954 року Францiя та Нiмеччина не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча вiд сiчня 1953 року всi французькi уряди ставили європеїзацiю Саару попередньою умовою ратифiкацiї ЄОС. - План ван Натерса вiд 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар загальноєвропейської територiєю, осередком загальноєвропейських закладiв, з мiсцевим урядом, французьким в економiчно-грошовому планi. Врештi решт було пiдписано угоду 23 жовтня 1954 року, згiдно з якою передбачалося провести 2 референдуми: перший - пiсля виборчої кампанiї, у якiй нiмецькi партiї могли б провадити своб пропаганду, другий – у випадку укладення мирного договору з Нiмеччиною. Наступна угода була пiдписана у жовтнi 1956 року, за якою Францiя погоджувалася на полiтичне об»єднання Саару з Нiмеччиною з 1 сiчня 1957 року i на об»єднання економiчне пiсля 3 рокiв перехiдного перiоду. 70. Карибська криза викриття культу особистостi, у полiтицi СРСР, як у внутрiшнiй, так i зовнiшнiй, виникли певнi позитивнi змiни, що увiйшли в iсторiю як «хрущовська вiдлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто iнiцiативу зустрiчi на вищому рiвнi з США, здiйснено конверсiю вiйськового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних мiжна­родних iнцидентiв зiрвали цi iнiцiативи. У листопадi 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партiям президентом став Дж-Кеннедi. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що вiдбулася в результатi висадки десанту ку­бинських контрреволюцiонерiв на Кубi та яку було пiдтри­мано флотом й авiацiєю США. Десант було знищено урядом Ф. Кастро. Згiдно з таємною угодою мiж СРСР та Кубою, на територiї останньої були розмiщенi радянськi ядернi ракети середнього радiусу дiї. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стiльки помилковим, скiльки авантю­ристичним й мало не спричинив до мiжнародної катастрофи. У вiдповiдь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички мiж СРСР та США стала бiльш нiж реальною. Тiльки завдяки серiї компромiсiв пiд час переговорiв американського та радянського лiдерiв заг­розу вiйськового конфлiкту було лiквiдовано. На виконання досягнутої домовленостi СРСР вивiв свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Спо­лученi Штати обiцяли надалi поважати недоторканiсть Куби. Мирне вирiшення даного конфлiкту стало пере­ломним моментом радянсько-американських вiдносин у 60-тi pp. Пiсля низки небезпечних мiжнародних криз США та СРСР дiйшли ще достатньо хиткого усвiдомлення необ­хiдностi розрядки мiжнародної напруженостi. Пiсля за­вершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документiв, якi позначили перехiд вiд конфронтацiї до переговорiв та укладення перших угод, що послабили мiжнародну напруженiсть. Так, у серпнi 1963 p. було ук­ладено Московський договiр трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосферi, повiтрi та пiд водою). У 1968 p. було пiдпи­сано Договiр про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). 71. Становлення дипломатичних вiдносин мiж СРСР та ФРН Становлення полiтики розрядки в Європi багато в чому пов'язане з «новою схiдною полiтикою» ФРН, яку почала проводити коалiцiя партiй, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до захiднонi­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коалiцiю лiдер Соцiал-демократичної партiї Нiмеччини В. Брандт. правляча Християнсько-демократична партiя спиралася на голоси «земляцтв» нiмцiв, переселених пiсля вiйни з земель, якi вiдiйшли до держав-переможниць: Польщi, Чехословаччини, СРСР. речi, нiхто з державних дiячiв ФРН, не закликав до силового по­вернення втрачених територiй. На Сходi вiн використовувався з метою залякування загрозою захiднонiмецького реван­шизму, що давало пiдстави для змiцнення радянського контролю в «соцiалiстичному таборi», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни. У рiчищi «нової схiдної полiтики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори мiж ФРН i СРСР, якi завершилися пiдписанням 7 на сучаснi кордони». Далi йшлося про вiдмову вiд територiальних претензiй, вiд спроб вирiшувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН iз розколом Нi­меччини, з iснуванням НДР. Принципове значення для справи розрядки мiжна­родної напруженостi в Європi мала яка була погоджена радниками делегацiй СРСР i ФРН i спочатку вважалася конфiденцiйною. Згiдно з «Домовленiстю», ФРН зобов'язалася поважати державну цiлiснiсть i самостiйнiсть НДР i укласти з НДР мiждержавний договiр. Зрозумiло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбiльш болiсною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН i НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР. СРСР, Великобританiя, США та Францiя пiдписали чотиристоронню угоду про Захiдний Берлiн. Берлiна. Можливiсть нової блокади таким чином виключалась. За­хiдний Берлiн зберiгав свiй статус i не визнавався складо­вою частиною ФРН, хоча ФРН дiстала право представ­ляти iнтереси населення Захiдного Берлiна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу мiста». Чотири­стороння угода набрала чинностi 3 червня 1972 р. 72. Доктрина Хальштейна "доктрину Хальштейна", згiдно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних вiдносин з "режимом зони" (НДР) вiднинi розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка вiдповiдатиме на такий акт розривом дипломатичних вiдносин. Це й було згодом зроблено вiдносно Югославiї (1957), Куби (1963) та Занзiбару (1964). Заключний етап Наради з безпеки i спiвробiт­ництва в Європi вiдбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсiнкi. Це була безпрецедентна до того зустрiч найвищих керiвникiв 33 європейських держава а та кож США й Канади. Самiт завершив свою роботу урочистим пiдписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фiксувалися домовленостi, досягнутi з усiх питань порядку денного. Стрижень Заключного Акта становила «Декларацiя принципiв, якими держави-учасницi керуватимуться у взаємних вiдносинах». Були закрiпленi такi принципи: 1. Суверенна рiвнiсть, поважання прав, притаманних суверенiтету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всiх прав, притаманних суверенiтетовi. В Декларацiї було зафiксовано поважання права держав «вiльно вибирати й розвивати свої полiтичнi, со­цiальнi, економiчнi та культурнi системи, а також право встановлювати свої закони та адмiнiстративнi правила». 2. Незастосування сили або погрози силою. 3. Непорушнiсть кордонiв. Держави—учасницi НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як i Кордони усiх держав у Європi, i зобов'язалися утри­муватися вiд будь-яких зазiхань на цi кордони як на мо­мент пiдписання Заключного Акта, так i в майбутньому. Принцип непорушностi кордонiв було вперше в iсторiї мiжнародних вiдносин зафiксовано на багатосто­роннiй основi 4. Територiальна цiлiснiсть держав. 5. Мирне врегулювання суперечок. 6. Вiдповiдно до цього принципу країни— учасницi НБСЄ мають утримуватись вiд надання прямої чи непрямої допомоги терористичнiй, пiдривнiй або iншiй дiяльностi, спрямованiй на насильницьке повален­ня режиму iншої країни-учасницi. 7. Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совiстi, релiгiї та переконань . 8. Рiвноправ'я та право народiв розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всi народи свiту мають невiд'ємне право вiльно визначати, коли i як вони того забажають, свiй внутрiшнiй та зовнiшнiй полiтичний ста­тус без втручання ззовнi та здiйснювати на власний роз­суд свiй полiтичний, економiчний, соцiальний та куль­турний розвиток. 9. Спiвробiтництво мiж державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спiв­працювати в усiх сферах у вiдповiдностi з цiлями й принципами Статуту 00Н. 10.Сумлiнне виконання зобов'язань за мiжнародним пра­вом. Останнiй з «гельсiнських принципiв» передбачав, що держави-учасницi мають сумлiнно виконувати свої зо­бов'язання, якi випливають як iз загальновизнаних прин­ципiв i норм мiжнародного права, так i тих мiжнародних договорiв та iнших угод, учасниками яких вони є. США, ФРН, Францiєю, Великобританiєю, Канадою, Іта­лiєю — договорiв та угод. Досягнутi й закрiпленi у вiдповiдних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливi переду­мови для розширення й активiзацiї мiждержавного спiв­робiтництва в економiчнiй, науково-технiчнiй, природо­охороннiй галузях. Останнiй роздiл Заключного Акта вiдображав намiр учасникiв продовжувати розпочатий процес багатостороннiх дискусiй i перего­ворiв з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дiстав назву «гельсiнського». Було досягнуто до­мовленостi про органiзацiю пiсля завершення Наради зустрiчей мiж представниками 35 країн, починаючи iз зустрiчi на рiвнi повноважних представникiв мiнiстрiв за­кордонних справ, яка мала пройти в Белградi в 1977р. 74. «Нова схiдна полiтика» ФРН Становлення полiтики розрядки в Європi багато в чому пов'язане з «новою схiдною полiтикою» ФРН, яку почала проводити коалiцiя партiй, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до захiднонi­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коалiцiю лiдер Соцiал-демократичної партiї Нiмеччини В. Брандт . - Справжнє iм'я — Герберт Фрам. Пiсля приходу до влади в 1933 р. фашистiв вiн емiгрував у Норвегiю. В 1940— 1945 рр., коли Норвегiю окупували нацисти, перебував у Швецiї. Брав участь у русi Опору. Пiсля розгрому фашизму певний час жив у Норвегiї й навiть був членом норвезької вiйськової мiсiї в Захiдному Берлiнi, носив норвезьку вiйськову форму. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рiшуче здiй­снювати «нову схiдну полiтику», яка вiдповiдала iнтере­сам СРСР, НДР, iнших країн схiдного блоку. Справа в тому, що на Сходi були занепокоєнi тим, що правляча Християнсько-демократична партiя спиралася на голоси «земляцтв» нiмцiв, переселених пiсля вiйни з земель, якi вiдiйшли до держав-переможниць: Польщi, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, цi переселенцi не визнавали новi кордони в Європi, в тому числi НДР як «окрему державу нiмецького народу». «Нова схiдна полiтика» дiячiв ФРН, навiть тих, що спиралися на пiдтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територiй. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для дiяльностi екстремiстських органiзацiй у ФРН. На Сходi ж вiн використовувався з метою залякування загрозою захiднонiмецького реван­шизму, що давало пiдстави для змiцнення радянського контролю в «соцiалiстичному таборi», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни. У рiчищi «нової схiдної полiтики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори мiж ФРН i СРСР, якi завершилися пiдписанням 7 серпня 1970 р. , що став конкретною реалiзацiєю нового курсу ФРН. Одне з найважливiших його положень за­фiксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європi можна зберегти тiльки в тому випадку, якщо нiхто не зазiхатиме на сучаснi кордони». Далi йшлося про вiдмову вiд територiальних претензiй, вiд спроб вирiшувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН iз розколом Нi­меччини, з iснуванням НДР. Принципове значення для справи розрядки мiжна­родної напруженостi в Європi мала «Домовленiсть про намiри сторiн». Згiдно з «Домовленiстю», ФРН зобов'язалася поважати державну цiлiснiсть i самостiйнiсть НДР i укласти з НДР мiждержавний договiр. «Домовленiсть» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогiчнi за полiтичним змiстом Московському дого­вори iз сусiднiми країнами — Польщею i Чехословаччиною, з якими iснували прикордоннi проблеми, а також з Угорщиною й Болгарiєю. З вересня 1971 р. СРСР, Великобританiя, США та Францiя пiдписали чотиристоронню угоду про Захiдний Берлiн . Згiдно з угодою захiднi держави зберiгали право тримати в Захiд­ному Берлiнi свої вiйськовi контингенти й використову­вати всi транспортнi шляхи з ФРН до Захiдного Берлiна. За­хiдний Берлiн зберiгав свiй статус i не визнавався складо­вою частиною ФРН. нормалiзацiя вiдносин мiж ФРН i НДР. 21 грудня 1971р. в Берлiнi був пiдписаний договiр про основи вiдносин мiж НДР i ФРН. Сторони встановили мiждержавнi вiдносини, ФРН вiдмовилася вiд спроб представляти в мiжнарод­них вiдносинах «схiдну Нiмеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцiнювати рiшення обмiнятися не посольствами, а постiйними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою. Досить несподiвано виявилися складними переговори ФРН iз Чехословаччиною про нормалiзацiю вiдносин. У московськiй «Домовленостi» ФРН виявила готовнiсть ви­знати Мюнхенський договiр мiж фашистською Нiмеччи­ною i Чехословаччиною 1938 р. «недiйсним iз самого початку». Однак пiд час переговорiв ФРН i Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матерiальнi та iншi претензiї колишнiх меш­канцiв районiв Чехословаччини, що вiдiйшли до Нiмеч­чини за Мюнхенським договором, до урядiв ФРН i ЧССР. У 1973 р. були нормалiзованi вiдносини мiж ФРН i Угорщиною та Болгарiєю, якi не мали суттєвих пiсля­воєнних проблем у вiдносинах з ФРН, але чекали завер­шення переговорiв ФРН iз ЧССР (Румунiя i Югославiя нормалiзували вiдносини з ФРН ще до 1970 р.). - Так завершився важливий етап «нової схiдної полi­тики» ФРН, який змiцнив європейську розрядку. Керiвники країн Схiдної Європи сподiвалися на подальше по­лiпшення вiдносин iз ФРН, i цi сподiвання не в останню чергу пов'язувалися з особистiстю канцлера ФРН В. Деякi захiднi опоненти В. Брандта розцiнили «нову схiдну полiтику» ФРН як примирення з Берлiнським муром i неприпустиму поступку СРСР, увiчнення розко­лу Нiмеччини та Європи загалом. Історiя розсудила iнак­ше. Вже наприкiнцi 80-х рокiв мур був зруйнований, i невдовзi постала об'єднана Нiмеччина. 75. Радянсько-югославський конфлiкт. Югославськi партизани визволили територiю Югославiї вiд нiмецької окупацiї, допомогли вигнати з Албанiї iталiйських фашистiв. Тiльки восени 1944 р. Радянсь­ка Армiя пройшла пiвнiчно-схiдною частиною Югославiї, просуваючись до Вiдня, й об'єднала свої зусилля з зусил­лями Народно-визвольної армiї Югославiї. Партизанська боротьба очолювалась Комунiстичною партiєю Югославiї пiд проводом Й. Б. Тiто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася пiд монопольним керiвництвом цiєї партiї. В дусi настанов Комiнтерну во­но одразу приступило до колективiзацiї сiльського госпо­дарства, нацiоналiзацiї промисловостi, пропаганди комунiстичних iдей. У зовнiшнiй полiтицi Югославiя висту­пила проти англо-американського впливу в Захiднiй Єв­ропi, проти плану Маршалла й висунула претензiї на порт Трiєст, який був окупований англо-американськими вiйськами. Сталiн намагався тримати пiд власним контролем «усе й усiх». Гордiсть югославiв своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю пiдстави пiдозрювати їх у невизнаннi Сталiна як загального керiвника й перемож­ця. В червнi 1948р. в Румунiї було скликано нараду Ком-iнформу для обговорення становища в Югославiї. Югос­лавськi керiвники вiдмовилися взяти участь у нарадi. В резолюцiї наради повторювалися звинувачення, якi вже фiгурували в листах Сталiна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославськiй ком­партiї немає демократiї, встановився «турецький, теро­ристичний» режим, що не скликаються з'їзди партiї. На завершення в резолюцiї Комiн-форму була висловлена впевненiсть, що керiвники КПЮ або змiнять свою помилкову полiтику, або поступляться мiсцем «здоровим силам» у компартiї Югославiї. В Югославiї вiдкинули цi обвинувачення, i бiльшiсть комунiстiв згуртувалася навколо Й. Б. Тiто. Тим часом резолюцiя Комiнформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанiї проти «агентiв Тiто». Як правило, жертвами цiєї кампанiї ставали члени керiвництва комунiстичних партiй, разом з якими у зрадi обвинувачували й iнших державних дiячiв. в конфлiкт. У листопадi 1949 р. на нарадi Інформацiйного бюро (Комiнформу) в Будапештi була прийнята ще одна ре­золюцiя пiд характерною назвою «Югославська компартiя в руках убивць i шпигунiв», у якiй стверджувалося, що керiвництво Югославiї встановило в країнi «фашистську диктатуру» i є «найманцем iмперiалiстичної реакцiї». Боротьба проти режиму Тiто проголошувалася найважли­вiшим завданням усiх прогресивних сил у свiтi. Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про при­пинення дiї Договору з Югославiєю про дружбу, взаємну допомогу й спiвробiтництво. До аналогiчних крокiв удалися Польща, Угорщина, Румунiя, Болгарiя та Чехо-словаччина. Одразу пiсля смертi Сталiна в 1953 р. СРСР, а згодом i iншi краши ЦСЄ почали нормалiзувати вiдносини з Югославiєю. Рiшучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли М. Хрущов прилетiв у Югославiю у супроводi iнших керiвникiв (за винятком В. Молотова, який тодi ще обiймав посаду мiнiстра закордонних справ) i визнав помилковiсть обвинувачень проти Югославiї. На зустрiчi сторони домовилися вiдновити нормальнi й дружнi вiд­носини. Проте Югославiя не поспiшала повернутися до «табору» або до вiйськово-полiтичного союзу. В 1961 р. вона стала одним iз засновникiв Руху неприєднання. Тiто вважав себе його лiдером, а Рух — утiленням комунiс­тичних iдей про пiдтримку країн, що визволилися вiд колонiалiзму. В наступнi роки країни ЦСЄ розвивали вiд­носини спiвробiтництва з Югославiєю, хоча траплялися й розбiжностi в позицiях, коли Югославiя надавала перева­гу пiдтримцi країн Азiї й Африки. 76. Угорська криза 1956 року та реакцiя свiтового спiвтовариства. Подальшiй сталiнiзацiї країн Схiдної Європи по­клала край смерть Й. Сталiна. Першi ознаки змiн з'явилися в СРСР, не могли вони не вiд­гукнутися у «соцiалiстичному таборi». Але змiни, iнiцiйо­ванi в СРСР «згори», в iнших схiдноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими пiсля другої свiтової вiйни подiями: виступами проти самої соцiалiстичної системи робiтникiв та iнтелiгенцiї. Особливо несподiваною для iдеологiв соцiалiзму була участь у цих виступах робiтникiв. Адже соцiалiстичнi революцiї здiйснювалися вiд iменi про­летарiату й заради приведення його до влади. Практика соцiалiзму не пiдтверджувала цю iдеологiчну тезу нi в СРСР, нi в Схiднiй Європi. Але опiр «пролетарському ладу» з боку пролетарiату почався саме у Схiднiй Європi. Першим його виявом стали або, як його тодi називали, «демократичного», Берлiна були виведенi радянськi танки, полiцiя НДР. Пролунали пострiли, загинули i радянськi солдати, i полiцейськi, i демонстранти. Цi придушенi зброєю протести вперше пiсля закiнчення другої свiтової вiйни засвiдчили той факт, що радянська модель соцiалiзму потребує пiдтрим­ки Радянської Армiї. Тим часом у травнi 1955 р. було створено Органiзацiю Варшавського договору . Безпосереднiм приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутнiсть ра­дянських вiйськ у країнах Схiдної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору. Величезний резонанс не тiльки в СРСР, а й в усьому «соцiалiстичному таборi» мав XX з'їзд КПРС, i насампе­ред славнозвiсна доповiдь на ньому М. Хрущова, в якiй було розвiнчано Й. Сталiна i засуджено репресивний стиль його керiвництва, злочини й насильство, якi вiн санкцiонував. Таким чином увесь свiт почув про те, про що i в СРСР, i в Схiднiй Європi бiльшiсть людей знала або здогадувалася. Оскiльки «молодшi Сталiни» в усiх країнах «табору» в перiод сталiнiзацiї змагалися мiж собою, хто краще ско­пiює радянську модель соцiалiзму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнiшим, нiж ранiше. «Угорським Сталiним» був М. Ракошi . Як i iншi керiвники угорських комунiстiв, кiлька десяткiв рокiв вiн провiв в СРСР. Загалом пiсля поразки комунiстичної влади в Угорщинi в 1919 р. багато комунiстiв емiгрували в радянську Росiю, брали участь у громадянськiй вiйнi, а потiм — у соцiалiстичному будiвництвi. Ракошi встановив жорсткий «сталiнський» режим в Угорщинi. Вiн не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзi усвiдомлю­вали, що продовження курсу Ракошi небезпечне. В червнi 1953 р. на посаду прем'єр-мiнiстра був призначений учений-економiст Імре Надь. Улiтку 1956 р. обстановка в Угорщинi знов за­гострилася й залишалася вибухонебезпечною до осенi. В СРСР Ракошi продовжували вважати «надiйним». Але в партiї, в країнi зростала кiлькiсть прихильникiв І. Надя. Подiї в Польщi стали стимулом для угорських виступiв. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комунiстiв очолив прихильник Ракошi масовi демонстрацiї на вулицях Буда­пешта почали переростати у збройне повстання. За повну вiдмову вiд спадщини Сталiна—Ракошi виступали сту­денти, iнтелiгенцiя, до них приєдналися вiйськовi пiд­роздiли та робiтники. Демонстрацiя студентiв i мешканцiв Будапешта бiля будинку парламенту 23 жовтня була розстрiляна вiйсь­ками державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуацiї. На вулицях почалися самосуди над тими, кого пiдозрювали в належностi до держбезпеки, спалювалась марксистсько-ленiнська лiтература, був зруйнований пам'ятник Й. Сталiну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя термiново призначили на посаду Голови Ради Мiнiстрiв. Але революцiя тривала. 24 жовтня в подiї втрутилися введенi в Будапешт радянськi вiйська. На ши­рокий опiр вони тодi не натрапили, але полiтична бо­ротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радян­ських вiйськ iз Будапешта i поставив навiть у поперед­ньому планi питання про нейтралiтет Угорщини та її вихiд з Варшавського договору. Водночас вiн запевняв, що Угорщина має намiр зберегти соцiалiзм i дружнi вiдносини з Радянським Союзом. 25 жовтня бiля парла­менту знов почалася стрiлянина, на цей час на майданi були присутнi радянськi вiйськовi. Лiдером Угорської партiї працi було обрано замiсть Гере Я. Кадара, але во­дночас почався процес вiдродження тих партiй, якi в першi роки пiсля другої свiтової вiйни входили в коалiцiю з комунiстами. Ракошi виїхав до СРСР. ЗО жовтня Тим часом мiжнародна обстановка несподiвано за­гострилася через агресiю Великобританiї, Францiї та Ізраїлю проти Єгипту. США не пiдтримали своїх союз­никiв. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з одного боку, пiдтримували угорськi виступи проти радянського домiнування, навiть заохочу­вали їх, з iншого — вони не були готовi надати цим виступам реальну пiдтримку, i це розумiли в Радянському Союзi. СРСР в Угорщинi, яке очолював Ю. Андропов, Друге радянське воєнне втручання вiдбулося 4 листо­пада. бої за кiлька ключових пунктiв, де зосередились озброєнi повстанцi. Революцiя угорського народу була придушена силою. Останнiм упав 11 листопада комбiнат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на територiї юго­славського посольства, яке пiдтримувало його боротьбу з залишками сталiнiзму. Згодом його заарештували радянськi представники. В 1958 р. пiсля судового процесу над І. Надем та його спiвробiтниками всi вони були стра­ченi. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армiя залишилася в країнi. З 23 жовтня 1956 р. до сiчня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли вiд ран, пропали безвiсти 720. Тiльки в сiчнi 1957 р. припинився загальний страйк пiдприємств. У першi мiсяцi пiсля придушення повстання Угорщину за­лишило 200 тис. чоловiк, головним чином молодь, спе­цiалiсти. - Угорськi подiї мали вагомий резонанс у США та Захiднiй Європi. З компартiй вийшла значна кiлькiсть вiдомих дiячiв культури, акторiв, письменникiв, якi всту­пили в їхнi лави пiд час антифашистської боротьби i притягували до партiй симпатiї населення. Так завершився 1956 рiк. «Празька весна» 1968 р. «Доктрина Брежнєва» та Румунiєю, в 1968 р. — з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських вiйськ по територiї приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом. боєготовностi вiйськ i флотiв ОВД. До речi, до таких самих заходiв удалося в Захiднiй Європi командування НАТО. ЧРСР була єдиною країною Сх. Є., яка до др-ї Св, вiйни зазнала парл. демократiю i гарантованi свободи. З 1963р. 1-й сек. КПЧ А. Новотний розпочав лiбералiзацiю. Почала складатися iнтелектуальна опозицiя, яка набрала розмаху у 1967р, вона поширилася i на студентськi кола. В самiй КПЧ розмежування мiж лiбералами (А. Дубчек) та антилiбералами. 5. 01. 68р. Новотний - вiдставка, а керiвник КПЧ А. Дубчек, березень президент - Л. Свобода. Дубчек вважав, що соц. система може iснувати i в атмосферi iндивiдуальної свободи, що не збiгалося з методами СРСР. 04. 1968р. " Програма дiяльностi партiї": забезпечувались умови для дiяльностi iнш. партiй, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордрон, реабiлiтацiя жертв тероту . . Страждав авторитет СРСР перед КП свiту, i вiн утарчав своїх прихiльникiв. Мiнiстр оборони СРСР А. Гречко стояв за лiквiдацiю чехословацької єресi. 21. 08. 68р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР i Болгарiї перетнули кордон ЧРСР. Росiяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика. Позачерговий з'їзд КПЧ зiбрався на одному з празьких заводiв, 22 серпня Брєжнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гiрше нiж це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23. 08. у Москвi переговори з Дубчиком i Свободою. Чехословацькi керiвники пообiцяли вжити заходiв для посилення соцiалiзму i робiтничого руху шляхом контролю над ЗМІ. членом Варшавського договору, проводитиме спiльну з країнами ОВД зовнiшню полiтику. Тим часом на територiї Чехословаччини влiтку 1968 р. майже пос­тiйно проходили вiйськовi маневри країн ОВД, серед учасникiв яких переважали радянськi вiйськовослуж­бовцi. Керiвництво Чехословаччини зазнало тиску на кiль­кох нарадах представникiв правлячих партiй п'яти соцiалiстичних країн (Румунiя не брала участi в цих нарадах). Наради вiдбулися в Дрезденi, Варшавi, Братиславi як за участi чехословацьких представникiв, так i без них. У липнi 1968 р. пройшли двостороннi переговори мiж ви­щими представниками КПЧ i КПРС у Чiєрнє-над-Тисою (Словаччина). Празький уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча i вживав заходiв, яких вiд нього вимагали. Тодiшнi керiвники України були, до речi, серед найсуворiших критикiв. Нарештi п'ять країн ОВД наважилися на крайнiй крок. 21 серпня 1968 р. окупацiя Чехословаччини Країна була окупована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькiй армiї не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупацiї, кидаючи в обличчя радянським солдатам i офi­церам слова болю i протесту. Мешканцi Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танкiв, кидали в них пляшки з пальним. Операцiя була проведена нiбито за «запрошенням» групи чехословацьких керiвникiв. Але їхнi прiзвища так i залишилися в той час невiдомими. Бiльше того, надiї на негайне сформування нового покiрного керiвництва че­хословацької партiї й уряду не справдилися. Окупанти були змушенi перевезти керiвникiв Чехословаччини на чолi з О. Дубчеком до Москви, де пiд тиском Кремля вони пiдписали згоду на «тимчасову» окупацiю, щоб «попередити агресiю країн НАТО». Преса В цей час у радянськiй партiйнiй пресi з'явилося кiлька статей, в яких стверджувалося, що у вiдносинах мiж соцiалiстичними країнами не слiд дотримуватися «формальних» принципiв суверенiтету. І якщо в однiй з країн «табору» виникає «загроза соцiалiстичним завою­ванням», iншi країни-союзницi мають право втрутитися в її справи. Змiст цих статей на Заходi був охарактери­зований як «доктрина обмеженого суверенiтету» або Сам Брежнєв таку термiнологiю не вживав, хоча, безумовно, подiляв згадану позицiю. - В сентябре 68 года "Правда" сделала заявление, оправдывающее вторжение. Внем подтверждался провозглашенный Хрущевым принцип, что "каждый народ идет к социализму собственным путем ", но жестко ограничивалась свобода выбора такого пути - он не должен был угрожать социализму в самой стране, основопологающим интересам других социалистических государств и международному рабочему движению, борещемуся за социализм. Из этого вытекало, что если подобная угроза возникнет, то прочие социалистические старны имеют право и обязаны вторгнуться в такое государство и устранить эту угрозу силой. СССР и иные социалистические старны, выполняя свой интернациональный долг перед народами ЧССР и защищая их завоевания, должны были действовать решительно против антисоциалистических сил в ЧССР. Эта декларация, вскоре получившая известность под названием "Доктрины Брежнева", стала основополагающим текстом, который определял отношения СССР с его союзниками. У груднi 1968 р. був пiдписаний Іншi країни ОВД вивели свої вiйська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччинi, а невдовзi вiн уже працював iнженером у Словаччинi. Введення вiйськ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах чехiв i словакiв. У сiчнi 1969 р. на Вацлавському майданi в центрi Праги на протест проти окупацiї спалив себе студент Ян Палах. Тепер бiля цього мiсця споруджено меморiал, яким вшановано пам'ять цього чеського патрiота та iнших жертв комунiзму. Пiсля подiй 1968 р. нова хвиля антикомунiзму про­котилася по захiдному свiтовi, знову зменшилася чи­сельнiсть компартiй. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння мiж США i СРСР, пройшли бурхливi засiдання в Радi Безпеки 00Н, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянськiй сферi» впливу. Тодiшнiй посол СРСР у США А. Добринiн написав пiзнiше у своїх мемуарах, що вiдносно слабка реакцiя Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину вiдiграла свою роль через 10 рокiв, коли в Кремлi вирiшувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганiстан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливiших факторiв прискорення розпаду СРСР i компрометацiї комунiстичної iдеологiї. 78 Тгренадська вiйна в Катаї та проголошення КНР. Громадянська вiйна мiж китайськими комунiстами та нацiоналiстами . На початку 1947 збройнi сили нацiоналiстичного Китаю здобули свої останнi перемоги. Але в квiтнi становлення Чан Кайшi (керiвник нацiоналiстичного руху) раптово погiршало. До середини 1947 комунiсти заволодiли майже всiєю Маньчжурiєю. Зброя, яку постачали США потрапляла до комунiстiв, оскiльки багато офiцерiв збройних сил часто продавали її або самi переходили на бiк супротивника. Генерал Маршалл оголосив про свiй намiр запропонувати програму економiчної допомоги Китаю, вона передбачала надання кредиту на 15 мiсяцiв у розмiрi 570 млн. доларiв, який мав бути використаний на цивiльнi потреби. Вона стала вiдома, як “Акцiя допомоги Китаєвi”. Проте було вже запiзно i величезна пiдтримка, яку отримав нацiоналiстичний уряд, уже не допомогла йому подолати численнi труднощi. 18 жовтня 1948 урядовi вiйська залишили Чаньчунь, столицю Маньчжурiї, отож нацiоналiстичний Китай остаточно втратив Маньчжурiю. Завоювання комунiстiв Пiвнiчного Китаю велося з рiзних напрямкiв. На початку 1949 Чан Кайшi почав мирнi преговори. Мао Цзедун у своїй вiдповiдi висловив вимоги, якi практично означало встановлення комунiстiв на всiй територiї Китаю. 22 сiчня вiйська комунiстiв зайняли Пекiн. 25 сiчня нацiоналiстичний уряд подав у вiдставку. 20 квiтня знову почався наступ комунiстичних збройних сил. Велися бої, виникали повстання, очолюванi генералом Ма Пуфунем. Але 21 вересня 1949 Мао Цзедун у присутностi 600 делегатiв проголосив Китайську Народну Республiку. Пiсля тривали поразок нацiоналiстичному Китаєвi залишився лише о, Тайвань, Пескадорський архiпелаг та кiлька прибережних островiв. - Пе­ремога Комунiстичної партiї Китаю стала можливою за­вдяки сприятливiй мiжнароднiй ситуацiї, зокрема перемозi країн антигiтлерiвської коалiцiї над фашизмом, роз­громовi мiлiтаристської Японiї, суттєвiй допомозi Ра­дянського Союзу. Уряд КНР оголосив про намiр установити нормальнi вiдносини з усiма країнами, включаючи й капiталiстичнi, на засадах рiвностi, взаємної вигоди та поваги сувере­нiтету. Пiдкреслювався миролюбний характер зовнiшньо­полiтичного курсу країни. Разом iз тим китайськi керiвники висунули гасло «триматися однiєї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою полiтикою США до комунiстичного уряду КНР. Зробив­ши свiй вибiр, КНР стала щирим союзником СРСР. Керiвництво КПК вiдчувало гостру потребу в його допо­мозi. Вiйна в Кореї та участь у нiй КНР розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайськi дослiдники за­значають, що радянсько-китайськi вiдносини «не були вiльними вiд суперечностей, а єднiсть — вiд боротьби». Бiрма була першою країною поза комунiстичним блоком, яка визнала уряд Мао Цзедуна (грудень 1949). За нею вiдразу це зробила Індiя, проконсультувавшись з iншими країнами Британської спiвдружностi. Потiм Пакистан, Норвегiя, а 6 сiчня i Великобританiя визнала комунiстичний Китай. Вона зробила це внаслiдок тиску своїх азiйський домiнiонiв, маючи на метi зберегти важливi комерцiйнi iнтереси, якi вона мала в Китаї. Для США визнання Китаю означало б вiдмову вiд їхнього зобов’язання щодо захисту Тайваню та збройних сил китайських нацiоналiстiв, якi там перебували та передачу їх комунiстам. Що ж до Францiї, то вона вагалась аж до того дня, коли Мао Цзедун визнав комунiстичний уряд В”єтмiню в Індокитаї (25 сiчня 1950). ООН за постановою Ради Безпеки вiд 14 сiчня 1950 вiдмовила СРСР у пропозицiї виключити нацiоналiстичний Китай з ООН . СРСР висловив ультиматум та оголосив бойкот Радi Безпеки, це стало початком кризи ООН , яка тривала до початку вiйни в Кореї, повернення СРСР 1 серпня 1950 в Раду Безпеки. Воєнний конфлiкт на Корейському пiвостровi 1950—1953 рр. - Вiдповiдно до угод мiж союзниками про орга­нiзацiю повоєнного миру на Далекому Сходi територiю Кореї було подiлено по 38-й паралелi на двi зони вiдповiдальностi: на пiвнiч — Радянської Ар­мiї, на пiвдень —американських вiйськ . Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в подiлi зусиль iз розгрому дислокованих там японських вiйськ, прийняттi їхньої капiтуляцiї, лiквiдацiї наслiдкiв сорокарiчного колонiального панування Японiї та ство­реннi корейської демократичної держави. Ця домовле­нiсть стала наслiдком компромiсу мiж СРСР i США. СРСР бачив майбутнє Кореї пiсля розгрому Японiї як незалеж­ної та неподiльної держави, маючи на увазi, що на Ко­рейському пiвостровi буде створено уряд, що влаштовував би радянське керiвництво. запропону­вали власний план, який передбачав установлення опiки над Кореєю та перехiдний перiод термiном у 20—ЗО рокiв, пiсля якого можна буде надати незалежнiсть корейському народовi. Реалiзацiя цього плану привела б до створення на Корейському пiвостровi держави — союзника США. Радянська Армiя, розгромивши японську Квантунську армiю в пiвнiчно-схiдному Китаї та угруповання японсь­ких вiйськ на Корейському пiвостровi, наприкiнцi серпня 1945 р. вийшла на лiнiю 38-ї паралелi. Вiйська США висадилися на пiвднi Кореї 8 вересня, тобто за шiсть днiв пiсля капiтуляцiї Японiї, i по сутi не брали участi в роз­громi японських вiйськ на корейськiй територiї. Пiвнiчна Корея Вiдразу пiсля капiтуляцiї Японiї радянське команду­вання розпочало формування прорадянської адмiнiстрацiї в Пiвнiчнiй Кореї. У свою чергу, американська вiйськова адмiнiстрацiя заходилася створювати на Пiвднi систему органiв управлiння, зорiєнтованих на США На Пiвднi зберiгався японський колонiальний апарат. Американсь­ке вiйськове командування на чолi з генералом А. Арнольдом вжило «обмежених полiтичних та вiйськових за­ходiв, щоб перетворити пiвденну частину пiвострова на фортецю антикомунiзму». І США здiйснили це. Ство­рений ними уряд очолив Лi Син Ман, який став найбiльш проамериканськи спрямованим лiдером на Тихому оке­анi. Такi дiї свiдчили, що США свiдомо здiйснили розкол Корейського пiвострова. У вiдповiдь на дiї США пiвнiчнокорейськi полiтичнi органiзацiї провели в серпнi 1948 р. вибори на територiї Пiвночi та Пiвдня до Верховних народних зборiв, а у вереснi 1948 р. проголосили створення КНДР. Кiм Ір Сен сформував уряд, який заявив, що вiн єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському пiвостровi фактично виникло двi держави — КНДР, зорiєнтована на СРСР, i Республiка Корея, зорiєнтована на США. Розкол пiвострова на Пiвдень та Пiвнiч призвiв до гострої вiйськово-полiтичної конфронтацiї , що переросла в 1950 р. в громадянську вiйну. КНДР неодноразово про­понувала Сеуловi провести переговори, однак щоразу на­трапляла на вiдмову. Втiм, на той час пропозицiї КНДР були малореалiстичними та не вiдповiдали вимогам полi­тичної ситуацiї. Гостра конфронтацiя подекуди пере­ходила у воєннi сутички, що точилися на 38-й паралелi. 25 червня тут вiдбулися великi бої, в ходi яких пiвнiчно-корейськi вiйська розгромили армiю Пiвденної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три днi. Пiсля здобуття Сеула пiвнiчнокорейськi вiйська про­довжили наступ у пiвденному напрямку та 2 липня вий­шли на рубiж рiчки Нактонган, але були зупиненi спiль­ними дiями пiвденнокорейських частин та контингенту американських вiйськ, якi ще залишалися на пiвостровi. Участь Сполучених Штатiв призвела до iнтернацiоналi­зацiї конфлiкту. Як писав у своїх мемуарах колишнiй президент США Дуайт Ейзенхауер, США втрутилися в конфлiкт задля «здiйснення полiцейської акцiї», але на практицi це була справжня iнтервенцiя з метою розгрому пiвнiчнокорейської армiї та лiквiдацiї КНДР. По-перше , Сталiн вважав, що США не пiдуть на участь у корейськiй вiйнi через проблеми з пiдтримкою в китайськiй революцiї По-друге , в 1949 р Радянський Союз оголосив про створення влас­ної ядерної зброї , що позбавило американцiв ядерної мо­нополiї Перебiльшення радянським керiвництвом ролi цих двох факторiв становило суттєвий зовнiшньополi­тичний прорахунок, що призвiв до затягування вiйни. Завдяки величезному впливовi на нещодавно створену Органiзацiю Об'єднаних Нацiй, а особливо на Раду Без­пеки 00Н, США отримали мандат 00Н на здiйснення миротворчих акцiй у корейському конфлiктi До бойових дiй було залучено вiйськовi формування ще 15 держав, що дiяли пiд егiдою 00Н Щодо планiв США вiдносно застосування ядерної зброї проти КНДР та Китаю, то, як свiдчать документи, у Пентагонi серйозно замислювалися над можливiстю за­стосування ядерної зброї з метою досягти переможного закiнчення вiйни та одночасно випробувати її руйнiвну силу пiд час бойових дiй Але, незважаючи на настiйливi пропозицiї вiйськових, нi нi Г. Трумен не дали своєї згоди, i ядерну зброю не було застосовано Намiри Сполучених Штатiв застосувати ядерну зброю в корейськiй вiйнi викликали рiшучу протидiю громадсь­костi, в тому числi в самих США. Загроза виникнення ядерної вiйни спонукала СРСР i США шукати вихiд з конфлiкту. Почалися складнi переговори щодо припи­нення воєнних дiй. Переговори завершилися пiдписан­ням у перемир'я мiж командуванням вiйськ 00Н, з однiєї сторони, i представниками КНДР та китайських народних добровольцiв — з другої Глава пiвденноко-рейського режиму Лi Син Ман вiдмовився пiдписати до­кумент, наполягаючи на продовженнi вiйни «до перемож­ного кiнця». В листi до президента США 9 лютого 1953 р. вiн настiйно радив йому не припиняти бойовi дiї, не укладати перемир'я, оскiльки «мирна угода надасть можливiсть китайцям залишитися в Кореї» Однак США пiдписали угоду, яка чинна й досi, тобто Республiка Корея досi де-юре перебуває з КНДР у станi вiйни. вi­дiграли вирiшальну роль у вiдстоюваннi самого iснування КНДР. Пiсля висадки американського морського десанту в Упгхонi армiя КНДР була фактично розгромлена, i в жовтнi 1950 р американо-корейськi вiйська пiдiйшли до кордонiв Китаю 25 жовтня 1950 р паралелi. Треба визнати, що основний тягар вiйни винесли на своїх плечах китайськi добровольцi проблеми шляхом застосування вiйськової сили. Вiйна також пока­зала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлiкт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофiчними нас­лiдками для усього людства. 80. Тайванська криза 1958 року. Китай мав досить клопоту зi збитками, яких завдала громадянська вiйна, що закiнчилась лише в 1949, а також через своє втручання у корейськi справи. У червнi 1957 Китай дiстав вiд радянської Росiї запевнення щодо технiчної допомоги у створеннi атомного арсеналу. Але у цiй допомозi було несподiвано вiдмовлено у 1959, але у 1958 Китай був iще упевнений в нiй. І вночi з 22 на 23 серпня 1958 артилерiя комунiстичного Китаю вiдновила обстрiл островiв Кемой та Мацу, де знаходились нацiоналiстичнi сили. Ухвала про вiдновлення бойових дiй можливо стала наслiдком угоди мiж Чан Кайшi та американським урядом 7 травня 1957 про розташування на Тайванi атомних боєголовок, радiус дiї яких досягав Китаю. Цiлком можливо, що пiд час свого вiзиту до Пекiна у липнi 1958, Хрущов рiзко розкритикував починання в тогочаснiй китайськiй внутрiшнiй полiтицi, вiдомi пiд назвою “народнi комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму колективiзацiї сiльського господарства, друге – спробу, розцiнену ленiнiстами, як “авантюристичну”, перейти вiд фази народної демократiї безпосередньо до фази “комунiзму” без перехiдного соцiалiстичного режиму, де рiвнiсть iснує за формулою – кожному по труду. Оскiльки радянська Росiя перебувала поки що у фазi соцiалiзму, вона вважала нездiйсненним китайський намiр. Вiдновлення обстрiлу Кемою та Мацу можна з вiрогiднiстю вважати китайською iнiцiативою з метою довести свою незалежнiсть у вiдносинах з СРСР. І всеж таки СРСР пiсля кiлькох днiв вагання пiдтримав дiї комунiстичного Китаю i навiть пiдштовхнув його висунути претензiї не тiльки на прибережнi острови , а й на Тайвань та Пескадорський архiпелаг. 19 вересня Хрущов заявив, що в разi ядерного нападу на КНР агресоровi буде дано вiдсiч тими самими засобами. Конфлiкт негайно загальмувався. Китай припинив обстрiли, а пiзнiше, у жовтнi 1958, вирiшив обстрiлювати острови лише в непарнi днi. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної вiйни. До такої оцiнки схилявся Фостер Даллас. Вiн проголосив “полiтику балансування на гранi вiйни”. 81. Втручання Францiї в Індокитаї та його наслiдки. Утворення ДРВ. Боротьба в'єтнам­ського народу проти французької агресiї За кiлька тижнiв до офiцiйного пiдписання Япо­нiєю акта про беззастережну капiтуляцiю на територiї Індокитаю вiдбулися значнi полiтичнi змiни. Ще , уже 26 серпня повалений народним рухом. 14 серп­ня iмператор Аннаму (Центральний В'єтнам) Бао Дай Проголосив його незалежнiсть i скасування договорiв 1862 І 1874 рр., що перетворили Кохiнхiну на французьку Колонiю. 15 серпня його приклад наслiдував король Кам­боджi. 18 серпня в столицi Тонкiну (Пiвнiчний В'єтнам) йХаної закрiпився створений В'єтмiнем (Демократичний Іфронт боротьби за незалежнiсть В'єтнаму) Комiтет на­цiонального визволення, 29 серпня в Х'юе (столиця Аннаму) внаслiдок переговорiв iз представниками республiки iмператор Бао Дай зрiкся престолу й перемiнив трон на посаду радника республiки. 2 вересня 1945 р. на багатотисячному мiтингу в Ханої Хо Шi Мiн урочисто проголосив Декларацiю незалежностi В'єтнаму В проголо­шеннi незалежностi в момент капiтуляцiї Японiї буржуаз­но-помiщицька верхiвка В'єтнаму вбачала «iдеальний ви­падок» здобуття незалежностi без революцiї. Проте правлячi кола Францiї не бажали миритися з втратою Індокитаю. Вони швидко замiнили французьким експедицiйним корпусом британськi окупацiйнi вiйська на пiвднi вiд 16-ї паралелi, а в лютому 1946р. пiдписали з гомiнданiвським Китаєм угоду про виведення китайських вiйськ iз пiвнiчної вiд 16-ї паралелi частини В'єтнаму i з Лаосу. 7 сiчня i Французького союзу та Індокитайської федерацiї. 6 березня 1946 р . В'єтнам i Францiя пiдписали угоду, за якою Францiя визнала В'єтнамську Республiку як неза­лежну державу зi своїми урядом. 14 вересня 1946 р . Хо Шi Мiн пiдписав у Парижi тимчасову угоду, яка передбачала рiвнi права громадян В'єтнаму й Францiї, створення єдиної митної та грошової системи в Індокитаї, вiдкриття кон­сульських представництв В'єтнаму в сусiднiх країнах. . Для в'єтнамського ж керiвництва пiдписання цiєї угоди було ще однiєю спробою не допустити розширення колонiаль­ної вiйни, яка фактично розпочалась у вереснi 1945 р. пiсля захоплення французькими збройними силами Сайгона та iнших великих мiст Пiвденного В'єтнаму. Все це свiдчило про намiр французьких правлячих кiл пере­творити Пiвденний В'єтнам на плацдарм для подальшого наступу на В'єтнамську Республiку. Китай i США розрахо­вуючи використати ослаблення французького колонiаль­ного управлiння у своїх iнтересах. Вiйна на Тихому океанi дала США змогу проникнути в Індокитай та iншi країни азiатського континенту. Американськi вiйськовi, певно з санкцiї Вашингтона, неодноразово пропонували урядовi ДРВ американську пiдтримку в обмiн на пiльговий режим для американського капiталу у В'єтнамi. Пiвнiчнов'єт-намська сторона вiдхилила цi пропозицiї. . Як причину вiдновлення воєнних дiй в Індо­китаї вiн висував напад в'єтнамцiв на французькi збройнi сили. Запевняючи французький та в'єтнамський народи в тому, що з колонiальним режимом покiнчено назавжди i що вiн прагне до якнайшвидшого визнання самостiйного В'єтнаму в межах Індокитайської федерацiї й Французь­кого союзу, очолюваний правим соцiалiстом Блюмом французький уряд водночас усiляко сприяв направленню все нових i нових збройних пiдкрiплень в Індокитай, унаслiдок чого вiйна набувала ще бiльшого розмаху. Французи платили високу цiну за цю вiйну, що змусило Париж поступово змiнити свiй полiтичний курс. Вiйна в Індокитаї набрала антикомунiстичної спрямованостi, що спричинило рiшучий поворот полiтики США в Індокитаї, яка спершу орiєнтувалась на пiдтримку ДРВ. З 1950 р. Вашингтон почав постачати французьким вiйськам зброю у великих розмiрах. За останнi роки вiйни у В'єтнамi рiпа передали французькому експедицiйному корпусовi 340 лiтакiв, 1400 танкiв та бронемашин, 350 десантних катерiв, велику кiлькiсть важкої й легкої зброї, тисячi тонн боєприпасiв. Але навiть за такої значної вiйськової Допомоги США Париж не зумiв добитися рiшучої переваги у в'єтнамськiй вiйнi й зазнавав поразок. - Воєннi невдачi пiдштовхували Париж до нових ма­неврiв. У цих умовах вiн уже не сподiвався на вiднов­лення безпосереднього володарювання Францiї в Індокитаї i вдався до пошукiв серед в'єтнамцiв «авторитетної особи», якiй можна було б передати повноваження. Тим самим Париж розраховував вiдвернути бiльшiсть населен­ня вiд В'єтмiню. Тривалi пошуки завершились у травнi 1948р. створенням тимчасового уряду , що становило перехiдний крок до повернення колишнього iмператора Бао Дая, який, вiдкрито не пори­ваючи з республiкою, поспiшив перебратися до Гонконгу. США також взяли участь у формуваннi марiонеткового уряду, розраховуючи згодом використати його у своїх iн­тересах. Створення цього уряду супроводжувалося спро­бою Парижа здiйснити воєнний наступ на райони В'єт­наму, що перебували пiд контролем республiканського уряду. Проте добитись значних успiхiв у воєннiй кампанiї правлячим колам Францiї не вдалось. Змiцнiлi збройнi сили республiканського уряду не тiльки успiшно проти­стояли французькiй армiї, а й завдавали їй вiдчутних ударiв. - Мобiлiзуючи народнi маси на вiдсiч поневолювачам, уряд ДРВ намагався врегулювати франко-в'єтнамський конфлiкт мирними засобами. Протягом перших двох ро­кiв вiйни вiн 18 разiв звертався до французького уряду з мирними пропозицiями, але всi вони залишилися без вiдповiдi. 8 березня 1949р .зберегла французьким монополiстичним колам найважливiшi економiчнi та по­лiтичнi позицiї 19 липня 1949 р . подiбна угода була укладена з Лаосом, а 9 листопада — з Камбоджею. 29 сiчня 1950 р. всi цi угоди ратифiкували Нацiональнi збори Францiї. В сiчнi 1950 р. ДРВ офiцiйно визнали Радянський Союз i КНР, а Великобританiя i США оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Бао Дая й уряди Лаосу та Камбоджi. . у спiввiдношеннi сил ДРВ i Францiї спостерiгалася ще певна рiвновага, проте iнiцiатива перейшла до республiканської армiї. В 1953—1953 рр . армiя ДРВ продовжувала успiшнi воєннi операцiї проти фран­цузiв, визволила багато районiв В'єтнаму. Зiрвавши наприкiнцi 1953 р. спробу французiв перехопити iнiцiа­тиву, збройнi сили республiканського уряду оточили в районi значне угруповання вiйськ против­ника, а 7 травня 1954 р. - Ця перемога стала вирiшальною у вiйнi опору, як була названа вiйна народiв Індокитаю 1946—1954 рр. проти французького поневолення. Париж наочно переконався в марностi спроб силою зброї зламати волю iндокитайських народiв до незалежностi й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатiв i офiцерiв, Францiя мусила пiти на припинення агресивної вiйни в Індокитаї. Борючись проти французь­кої агресiї, ДРВ надавала значну полiтичну й воєнну пiд­тримку визвольним рухам лаоського i камбоджiйського народiв, якi в 1954 р. добилися значних успiхiв. На Берлiнськiй нарадi мiнiстрiв закордонних справ СРСР, США, Англiї й Францiї в сiчнi 1954 р . рiзко Вашингтон протес­тував проти участi в нарадi КНР. Американський уряд узагалi не бажав мирного врегулювання в Індокитаї й прагнув до продовження вiйни. США збiльшили вiйсь­ковi поставки Францiї, взяли зобов'язання в 1954 р. до­датково видiлити їй кошти на суму 385 млн. доларiв. - Роз­глядаючи Індокитай як важливу стратегiчну й сировинну базу, Вашингтон готувався взяти безпосередню участь у воєнних операцiях. 8 травня 1954 р . делегацiї СРСР, США, Великобри­танiї, Францiї, КНР, ДРВ, Камбоджi, Лаосу та Пiвден­ного В'єтнаму розпочали розгляд питання про вiдновлення миру в Індокитаї 20 i 21 липня 1954р . були пiдписанi угоди про припинення воєнних дiй у В'єтнамi, Лаосi та Кам­боджi й заключна декларацiя наради США не приєд­налися до угод про припинення воєнних дiй в Індокитаї, хоча американський уряд заявив, що бере до уваги цi угоди й утримуватиметься вiд їх порушення. Згiдно з угодами Францiя зобов'язалась вивести свої вiйська з країн Індокитаю, створювалася мiжнародна комiсiя у складi представникiв Канади, Індiї й Польщi зi спостереження й контролю за виконанням угод про припинення воєнних дiй. Женевської наради зобов'язалися поважати суверенiтет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджi й не допускати втручання в їхнi внутрiшнi справи. Декларацiя передбачала полiтичне врегулювання у В'єтнамi на основi його незалежностi й територiальної цiлiсностi. Женевськi 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженостi мiжнародних вiдносин у регiонi й у свiтi в цiлому. Вони змiцнили мiжнародне становище Демократичної Республiки В'єт­нам, забезпечили незалежнiсть народам Лаосу й Кам­боджi. Проте розрядка мiжнародної напруженостi в Індокитаї не входила до планiв правлячих кiл країн Захо­ду. Ще пiд час роботи Женевської наради американська дипломатiя поспiшила розпочати переговори про укла­дання Договору про колективну оборону в Пiвденно-Схiднiй Азiї В цей союз увiйшли США, Великобританiя, Францiя, Австралiя i Нова Зеландiя, якi втягнули до його складу Таїланд, Фiллiпiни та Пакистан. Оформлення СЕАТО вiдбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони пiдписали протокол про поширення дiї договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення же­невських угод. Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Пiвденний В'єтнам зброю i вiйськову технiку. 26 жовтня 1955р . Держава В'єтнам за пiдтримки США була перетворена на Республiку В'єтнам на чолi з президентом Нго Дiнь Зьємом. 4 березня 1956 р . сайгонськi властi провели сепаратнi вибори в пiвденно-в'єтнамськi Нацiональнi збори, що змiцнило режим Нго Дiнь Зьєма. У здiйсненнi цiєї акцiї Сайгон дiстав пiд­тримку захiдних учасникiв Женевської наради в тому числi й Францiї, яка ще до проведення сепаратних виборiв взяла на себе обов'язок надавати допомогу уря­довi Нго Дiнь Зьєма. Пiсля того, як останнi французькi солдати покинули в'єтнамську Григорiю (26 квiтня 1956 р.), Францiя оголосила про припинення з 28 квiтня 1956 р. дiяльностi в Пiвденному В'єтнамi командування збройними силами Французького союзу i про свою вiдмову брати участь у роботi змивних комiсiй з вико­нання женевських угод. Припинення французької вiй­ськової присутностi у В'єтнамi фактично означало надан­ня поля дiяльностi Сполученим Штатам. 82. Американська агресiя у В'єтнамi. Паризька угода. Уже в 1960 году численность американской военной миссии здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый "план Стэйли-Тэйлора ", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев . Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" – резерваций для местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увеличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс. С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме . Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции. Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения. 7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме . Война во Вьетнаме явилась составной частью сформулированной Джонсоном в июле 1966 года "тихоокеанской доктрины Джонсона ". В ее основу были положены притязания США на право установливать угодные им порядки в странах этого региона. Американская дипломатия прилагала большие усилия для интернационализации войны, однако ряд союзников США прямо или косвенно осудил американскую агрессию во Вьетнаме бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года. 22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая предусматривала: 1) признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных прав, 3) решение его внутренних проблем самим народом, 4) мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения Южного и Северного Вьетнами. Администрация Джонсона отвергла эти условия . После начала американской агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов. Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки соглашений об экономической и военной помощи). В США нарастало движение против войны, которая отрицательно сказывалась на американской экономике. 31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью прекратили бомбардировки ДРВ. Паризька угода Угода про припинення вiйни й вiдновлення миру у В'єтнамi. Ця угода була пiдписана в Парижi 27 сiчня 1973р. Угода передбачала припинення вогню на всiй територiї В'єтнаму, виведення американських та iнших iно­земних вiйськ iз Пiвденного В'єтнаму, гарантувала повагу США до незалежностi, суверенiтету, єдностi й територiальної цiлiсностi В'єтнаму, вiдмову США вiд втручання у внутрiшнi пiвденнов'єтнамськi справи, полiтичне врегу­лювання в Пiвденному В'єтнамi шляхом переговорiв мiж двома пiвденнов'єтнамськими сторонами, створення Ра­ди нацiонального примирення i злагоди, органiзацiю вiльних демократичних виборiв, здiйснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на основi консультацiй та угод мiж Пiвнiчним i Пiвденним В'єтна­мом без втручання iззовнi. США взяли зобов'язання зробити внесок у вiдновлення знекровленої вiйною еко­номiки В'єтнаму. Мiжнародна конференцiя з В'єтнаму, вiд­булася —2 березня 1973 р. секретар ООН. Конфе­ренцiя прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до вiдома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззасте­режно виконувати їх. Пiдписання Паризької 1973 р. угоди означало поразку Сполучених Штатiв. ДРВ надавала всебiчну допомогу визвольним силам Пiвденного В'єтнаму, де так i не встановився мир. Пiсля пiдписання Паризької угоди сайгонський режим за пiдтримки США переозброїв свою армiю, здiйснював курс на захоплення всiх визволених районiв, проводив полiтику придушення прав i свобод пiвденнов'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання визвольної боротьби. 30 сайгонський режим був повалений. Кашмiр дуже важливий для внутрiшньої полiтики Делi, оскiльки його вiдторгнення значно б посилило сепаратистськi тенденцiї всерединi держави. Пакистан не пов'язаний так щiльно iсторично й еко­номiчно з Кашмiром, як Індiя, хоча слiд визнати, що за релiгiйною ознакою ця спiрна територiя є ближчою до Пакистану, нiж до Індiї. Як вiдомо, Пакистан свого часу постав як релiгiйна держава, Індiя ж завжди була проти територiального подiлу за релiгiйною ознакою. Подiї в Кашмiрi почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гiрських пле­мен, а з опублiкуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англiйської урядової мiсiї про iндiйськi князiвства i з оголо­шенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про подiл Британської Індiї. якому вiдводилося дуже важливе мiсце у вiйськових планах захiдних держав в Азiї. Наприкiнцi 40-х — на початку 50-х рокiв США й Великобританiя приступили до складання планiв створення в Кашмiрi вiйськових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР. Пакистано-iндiйський збройний конфлiкт через Каш­мiр продовжувався понад рiк, i лише 1 сiчня 1949 р. за посередництвом спецiальної комiсiї 00Н удалося досяг­нути угоди про взаємне припинення воєнних дiй. Згiдно з була встановлена лiнiя припинення вогню, яка роздiлила князiвство Джамму i Кашмiр, Двi третини кня­зiвства пiд його iсторичною назвою вiдiйшли до Індiй­ської Республiки. Індiя не виконала вимогу 00Н про­вести в Кашмiрi плебiсцит з питання його приєднання до Індiї чи Пакистану, посилаючись на вiдмову останнього вивести свої вiйська з захопленої частини князiвства, а також на те, що рiшення про входження князiвства Джамму i Кашмiр до складу Індiї було прийняте його правителем Харi Сiнгом i юридичне князiвство є не­вiд'ємною частиною Індiї. Певно, не останнiй чинник вiдмови Індiї вiд проведення плебiсциту становила загро­за посилення сепаратистського руху в країнi, здатного призвести до її розпаду. Всi подальшi спроби 00Н урегу­лювати розбiжностi мiж Індiєю i Пакистаном з приводу зобов'язань вiдповiдно до резолюцiй Ради Безпеки вiд 13 липня 1948 р. i 5 сiчня 1949 р. виявилися неефектив­ними. В 1951—1952 рр. iндiйський уряд створив Конститу­цiйну асамблею штату Джамму i Кашмiру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис­тану й рiзку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституцiйна асамблея одностайно ратифiку­вала рiшення про приєднання штату до Індiї. Пiсля пiд­писання в травнi 1954 р. пакистано-американського дого­вору про взаємодопомогу в галузi оборони ставлення Заходу до кашмiрського питання зазнало змiн. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико­вi, що, на думку iндiйської сторони, «не могло бути роз­цiнене iнакше, як втручання в iндiйсько-пакистанський конфлiкт через Кашмiр, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан i Кашмiр набували великої ваги для США як вiйськовий оплот проти поширення комунiзму в Азiї. Ось чому при обговореннi кашмiрського питання в Радi Без­пеки 00Н у 50-тi роки англо-американський блок пiд­тримував позицiю Пакистану. Вiдверто пропакистанська позицiя англо-американського блоку в Радi Безпеки завела врегулювання кашмiр­ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х рокiв Індiя дотримувалася курсу на пос­тупове усунення 00Н вiд участi в кашмiрському врегу­люваннi, даючи згоду обговорювати спiрнi проблеми з Пакистаном тiльки на двостороннiй основi. В 1959—1969 рр. взаємнi пошуки Індiєю i Пакистаном шляхiв до нормалiзацiї вiдносин привели до досягнення двостороннiх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численнi прикор­доннi питання, врегульованi в межах сiчневої 1960 р. iндiйсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо­дiлу мiж двома країнами водних ресурсiв рiчки Інд. Проте на рубежi 60-х рокiв спостерiгається нове загос­трення дещо приглушених у попереднi роки суперечнос­тей мiж Індiєю i Пакистаном. Погiршення iндiйсько-китайських вiдносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В сiчнi 1962р. президент Пакистану вiдхилив iндiйську пропозицiю вести переговори щодо йашмiрської проблеми на основi визнання лiнiї припинення вогню в Кашмiрi постiйним кордоном мiж двома країнами, а 3 травня того самого року побачило свiт спiльне китайсько-пакистанське комюнiке про згоду сто­рiн провести переговори з метою визначення й уточнен­ня кордонiв. Індiйський уряд рiшуче виступив проти не­законної з його точки зору демаркацiї кашмiрських кордонiв i заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Вiн розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лiнiї на iзоляцiю Індiї в Азiї й на провокування Па­кистану зайняти жорсткiшi позицiї з кашмiрського пи­тання. висувалось Захо­дом як одна з умов надання Індiї вiйськової допомоги. І Вашингтон, i Лондон офiцiйно заявляли, що масштаби вiйськових поставок та їхня тривалiсть визначатимуться тими зусиллями, яких Індiя докладатиме до врегулювання iндiйсько-пакистанських розбiжностей. Пiд їхнiм тиском наприкiнцi грудня 1962р. Індiя розпо­чала прямi переговори з пакистанською стороною. Індiя пiшла на переговори, сподiваючись зменшити напру­женiсть вiдносин з Пакистаном i тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за пiдсумками цих переговорiв, засвiдчив, що розбiжнiсть точок зору Індiї й Пакистану на кашмiрське питання не дала сторонам змогу дiйти згоди. Провал переговорiв був значною мiрою зумовлений тими рiшучими кроками до взаємного зближення, якi в цей перiод здiйснювали Пакистан i КНР. На кiнець 1963 р. центр мiжнародної напруженостi перемiщається на iндiйсько-пакистанськi взаємовiдносини, в яких, утiм, у наступнi два роки спостерiгалися перiоди певного по­теплiння. Стан полiтичної напруженостi мiж двома країнами перерiс у готовнiсть сторiн використати вiйськову силу для вiдстоювання своїх позицiй. Уже у квiтнi 1965 р. сталися серйознi збройнi сутички мiж вiйськами Індiї й Пакистану через невелику прикордонну дiлянку в районi Качського Ранну, якi вдалося припинити за посе­редництва англiйського уряду. ЗО червня 1965 р. була до­сягнута iндiйсько -пакистанська угода про припинення вог­ню, вiдновлення статус-кво й вiдведення збройних сил на позицiї, якi вони займали на 1 сiчня 1965р. Припинення воєнних дiй на Качському Раннi не привело до пом'якшення напруженостi в iндiйсько-пакистанських вiдносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмiр, внутрiполiтична ситуацiя в якому була вкрай нестiйкою. Полiтичну нестабiльнiсть у Джамму i Кашмiрi Пакистан використав для перекидання через лiнiю припинення вогню переодягнених у цивiльне пакистанських вiйськових з метою органiзацiї диверсiй i заворушень. Індiйський уряд заявив протест Пакистановi й групi спостерiгачiв 00Н у Кашмiрi з приводу порушен­ня лiнiї припинення вогню i звернувся до Генерального секретаря 00Н iз проханням втрутитись у справу. Властi Ісламабада, якi подавали подiї в Кашмiрi як боротьбу кашмiрцiв проти «iндiйського ярма», вiдхилили звинува­чення Індiї. В серединi серпня вздовж усiєї лiнiї при­пинення вогню точилися запеклi бої, хоча сторони утри­мувались вiд заглиблення на територiю одна одної. Пiсля переходу 25 серпня 1965 р. iндiйськими вiйськами лiнiї припинення вогню в Кашмiрi мiждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної вiйни, оскiльки у воєнних дiях з обох сторiн були застосованi танки, важка артилерiя та авiацiя. На надзвичайних засiданнях Ради Безпеки 00Н 4 i 6 вересня 1965 р. були одностайно прийнятi резолюцiї № 209 (1965) та № 210 (1965), якi закликали обидвi сторони до негайного при­пинення вогню i вiдведення вiйськ на вихiднi позицiї. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дiй з питанням «гiдного врегулю­вання кашмiрського спору», що, звичайно, не могло не вiдбитися на позицiї iндiйської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцiю № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня i по­дальшого вiдведення всiх збройних формувань на позицiї, якi вони займали до 5 серпня 1965 р. В нiч на 23 серпня вогонь на iндiйсько-пакистанських фронтах був припи­нений. У вiдносно швидкому погашеннi воєнного вогни­щу на iндiйському субконтинентi важливе значення мав збiг у даному випадку iнтересiв СРСР i США. Сконцент­рувавши свої зусилля на досягненнi негайного припи­нення вогню, вони дiяли в одному напрямi, виходячи з того, що iндiйсько-пакистанський конфлiкт торкався долi багатомiльйонних народiв i що вiн загрожував перерости в бiльш широке зiткнення з втягненням зовнiшнiх сил. Важливий фактор нестабiльностi в цьому регiонi становила позицiя китайського керiвництва, яке в самий розпал воєнних дiй мiж Індiєю i Пакистаном про­вокацiйно проголосило свою цiлковиту пiдтримку остан­нього в боротьбi проти Індiї, погрожуючи вiдкрити «дру­гий фронт» на iндiйських кордонах. До того ж вiйська обох сторiн не були вiдведенi на позицiї, якi вони зай­мали до 5 серпня 1965 р. про добрi послуги при прямих переговорах мiж Індiєю i Па­кистаном i порадили їм прийняти запрошення радянсь­кого уряду. Виявивши добру волю, обидвi сторони прий­няли радянську пропозицiю без будь-яких попереднiх умов, i 4 сiчня 1966 р. в Ташкентi розпочалися важкi переговори прем'єр-мiнiстра Індiї Л. Б. ШастрiМохамеда Айюб-Хана з питань урегулю­вання мiждержавного конфлiкту. Вони закiнчилися пiд­писанням в дев'яти статтях якої були визначенi невiдкладнi заходи з вiдновлення в регiонi нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рiшучiсть вiдновити нормальнi й мирнi вiдносини, сприяти взаєморозумiнню й дружбi, добросусiдству й спiвробiтництву. На особливу увагу заслуговують статтi 1, 3, 4 вказаної декларацiї, де йдеться про вiдмову сторiн вiд застосування сили та мир­не врегулювання спорiв, невтручання у внутрiшнi справи одна одної, припинення ворожої пропаганди. Ташкентськi домовленостi створювали сприятливi умови для встановлення в Пiвденнiй Азiї тривалого й мiцного миру. Проте пов’язуваннi з ними надiї не виправ­далися. На думку фахiвцiв, головною причиною неефек­тивностi їх утiлення в життя було те, що досягнутий компромiс дiстав неоднозначну оцiнку з обох сторiн. До того ж вони неоднаково тлумачили цi домовленостi й чекали вiд них зовсiм рiзних результатiв. Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й пiдтримка Пакистану з боку Китаю, який пiсля 1965 р. активiзував свої вiдносини з Ісламабадом. Пакистанськi властi розглядали свої дружнi зв'язки з Пекiном як засiб змiцнення позицiй Пакистану в конфлiктi з Індiєю. До зближення з Китаєм Пакистан певною мiрою пiдштовхнули США, якi не надали йому бажаної пiдтримки пiд час вiйни з Індiєю i вiдмовилися вiд нових поставок зброї. Пiсля пiдписання Ташкентської декла­рацiї й вiдведення обома сторонами своїх вiйськ США вiдновили вiйськову допомогу Індiї й Пакистану. За пропозицiєю президента США В. Вiльсона, до статуту Лiги Нацiй було введено поняття мандату, тобто повноважень на управлiння тiєю чи iншою територiєю вiд iменi Лiги Нацiй. Згiдно з мандатною системою, усi територiї були подiленi на три групи мандатiв: «А», «В», «С». - Мандати групи «С» стосувалися Пiвденно-Захiдної Африки та островiв Тихого океану «Сайкс—Пiко» (1916) Великобританiя i Францiя пiдготували подiл арабських провiнцiй Османської iмперiї. Сирiя i Лiван ввiйшли до сфери впливу Францiї. У квiтнi 1920 р. на конференцiї в Сан-Ремо було прийняте рiшення про передання Францiї мандата на Сирiю i Лiван. - Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сходi вiдбувся пiсля 2-ї свiтової вiйни. 17 квiтня 1946 р. всi iноземнi вiйська покинули територiю Сирiї, а 31 грудня 1946р. були виведенi з Лiвану. Великобританiї вдалося зберегти свою вiйськову присутнiсть в Іраку i Йорданiї. В березнi 1946 р. Йорданiя була проголошена незалежною державою. 85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-iзраєльська вiйна 1948 рр. До листопада 1945 р. обстановка в Палестинi рiзко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­цiї, що склалася, уряд Великобританiї змушений був пiти на створення англо-американської комiсiї з палестинської проблеми. Тодi Великобританiя у квiтнi 2947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механiзм голосу­вання 00Н на свою користь i продовжити мандат на Палестину. Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другiй сесiї Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цiй сесiї розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку i Великобританiї з iншого. план її подiлу, бiльшiстю голосiв прий­нятий другою сесiєю ТА 00Н, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцiю 181/П, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР i США, проти — 13 (усi арабськi країни, Афганiстан, Туреччина, Пакистан, Індiя, Куба та Грецiя), 10 утрималися, включаючи Великобри­танiю. У вiдповiдностi з резолюцiєю на колишнiй пiд­мандатнiй територiї Палестини мали утворитися двi дер­жави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % територiї Палестини, населення 1 008 800 чоловiк) i арабська (площа 11,1 тис. кв. км — 43 % територiї Па­лестини, населення 758 520 чоловiк). В окрему мiжнародну зону видiлялося мiсто Єрусалим та його околицi (1 % те­риторiї Палестини, населення 205 230 чоловiк). Згiдно з цiєю ж резолюцiєю скасовувався англiйський мандат на Палестину. Таким чином, в iсторично арабському регiонi мала постати єврейська держава. Отже, на територiї Палестини мали утворитися двi держави: Ізраїль i Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнiшньополiтичнi iнтереси як США, так i СРСР. СРСР прагнув закрiпитися у багатому на нафту регiонi, i «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолi з Бен-Гурiоном. Тим часом арабськi країни готувалися до вiйни. Ще в груднi 1947 р. з метою протидiї подiловi Палестини була створена Армiя визволення Палестини, три тисячi бiйцiв якої були направленi в Палестину в сiчнi 1948 р. Уря­ди Єгипту, Сирiї, Лiвану, Йорданiї, Саудiвської Аравiї та Ємену ого­лосили вiйну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-iзраїль-ська (палестинська) вiйна. Ізраїль Таза вiдiйшов пiд контроль Єгипту. Вiйна завершилася в лютому—липнi 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данiєю (3 квiтня), Сирiєю (20 липня).. - Отже, головним наслiдком першої арабо-iзраїльської вiйни стало виникнення проблеми близькосхiдного врегулю­вання — однiєї з ключових проблем пiслявоєнних мiж­народних вiдносин. Внаслiдок арабо-iзраїльської вiйни 1948—1949 рр. понад 900 тис. палестинцiв стали бiженцями. Всi спроби посередницької комiсiї 00Н добитися хоча б часткової репатрiацiї бiженцiв, що вiдповiдало рiшенням ГА 00Н, не мали успiху. Наприкiнцi 1951 р. посередницька комiсiя склала свої повноваження. Згiдно з рiшенням 00Н було створено спецiальне Агентство Об'єднаних Нацiй з надан­ня допомоги бiженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА) 86. Суезька криза 1956 року. Урядом Єгипту було заплановано будiвництво Асуанської греблi з метою зрошення засушних земель i спо­рудження потужної енергетичної бази для промисловостi. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Мiжнародним банком реконструкцiї й розвитку позики в розмiрi 200 млн доларiв за умови, що 70 млн будуть на­данi у виглядi «допомоги» США й Великобританiєю. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про вiдмову про надання позики. Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будiвниц­тва життєво важливого для країни об'єкта. Престижевi президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару. Г. А. Насер зая­вив про нацiоналiзацiю компанiї Суецького каналу, термiн концесiї якої закiнчувався в 1969 р. Уряди Францiї, власника значної частини акцiй компанiї, i Великобри­танiї, основного користувача каналом, розпочали воєннi приготування з метою силового тиску на Єгипет. США, заiнтересованi в пiдтриманнi добрих вiдносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли бiльш стриману позицiю. Питання Суецького каналу обговорювалося на мiжна­роднiй конференцiї в Лондонi 1—23 серпня 1956р. 20 тис. резервiстiв, Францiя направила свої вiйська на Кiпр. Обидвi країни розпочали переговори з Ізраїлем для розробки спiльних планiв iнтервенцiї. 30 жовтня 1956р. iзраїльськi збройнi сили пiд приводом боротьби з палестинськими партизанами задали раптового удару по Єгипту. Великобританiя i Францiя поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою вiдведення вiйськ на 16 км вiд Суецького каналу. Єгипет вiдхилив ультиматум. Уряд США розцiнив у свiтi агресiю проти Єгипту як пiдрив атлантичного фронту. 30 жовтня 1956 р. в Радi Безпеки 00Н обговорювався американський проект резолюцiї, що передбачав вiдведення iзраїльських вiйськ за демаркацiйну лiнiю i невикористання сили франко-англiйською стороною. Однак Великобританiя i Францiя наклали вето на цю резолюцiю. 31 жовтня англо-французькi вiйська почали воєннi дiї. 2 листопада 1956 р. на надзвичайнiй сесiї ГА 00Н 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Францiя, Великобританiя, Ізраїль, Нова Зеландiя та Австралiя). 5 листопада Англiя i Францiя розпочали окупацiю зони Суецького каналу, висадивши десант у районi Порт-Саїда. В той же день радянський уряд звернувся до Англiї, Францiї й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєннi дiї й попередив про небезпечнi на­слiдки. Воєннi дiї були припиненi. 6 листопадаД. Ейзенхауер також виступив iз вимогою припинення воєнних дiй. виведення англо-французьких вiйськ завершилося. Ізраїль ще майже три мiсяцi окупував частину єгипетської територiї, однак пiд мiжнародним тиском у березнi 1957 р. мусив вивести свої вiйська. 87. Шостиденна вiйна та її наслiдки. Наприкiнцi 60-х рокiв конфронтацiя по лiнiї Схiд—Захiд пiсля вiдносної стабiлiзацiї в Європi перекинулася на Близький Схiд. СРСР поси­лював полiтичну й вiйськову пiдтримку радикальним, «антиiмперiалiстичним» режимам арабських країн. США Зробили ставку на Ізраїль i так званi помiркованi арабськi режими. Одним з винуватцiв вiйни на Близькому Сходi висту­пив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити територiї ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Вели­кобританiї, Францiї та ФРН, а з 1962 р. зi США, створю­вав власну вiйськову промисловiсть. Водночас непримиренну позицiю щодо самого факту iснування Ізраїлю займали арабськi країни, якi висунули гасло: «скинути Ізраїль у море». СРСР закликав арабськi країни створити спiльний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирiя, Ірак та Алжир. в листопадi 1966 р., Сирiя пiдписала з Єгиптом пакт про спiльну оборону. Наприкiнцi травня й на початку червня 1967 р. аналогiчнi угоди з Єгиптом пiдписали Йорданiя i Ірак.Алжиру, Кувейту, Єме­ну, Лiвiї та Судану. Протягом п'яти днiв вiйська 00Н покинули Єгипет, а їхнi позицiї зайняли єгипетськi збройнi сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для iзраїльських та iнших суден, що доставляють в Ізраїль стратегiчнi вантажi. Цей захiд серйозно вразив iнтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що вiн одержував морським шляхом 80 % свого iмпорту нафти та iнших життєво важливих продуктiв. Вдосвiта 5 Ізраїль без оголошення вiйни напав на Єгипет, Сирiю та Йорданiю. Вiйна була короткою, майже блискавичною й дiстала назву «шестиден­ної». Ізраїльськi винищувачi завдали бомбового удару по авiабазах Єгипту й Сирiї, лiквiдувавши майже всi бойовi лггаки цих країн. Потiм сухопутнi вiйська Ізраїлю перейшли в наступ i окупували найважливiшi стратегiчнi райони — Сiнайський пiвострiв на пiвднi, Голанськi ви­соти на пiвночi, Захiдний берег рiчки Йордан на сходi. її Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки 00Н 6,7 червня резолюцiй про негайне припинення вогню, iзра­їльська армiя продовжувала бойовi дiї. Радянський Союз зажадав вiд Ізраїлю негайно припи­няти воєннi дiї й вивести вiйська за лiнiю перемир'я. 10 червня радянський уряд iнформував уряд Ізраїлю, що в разi продовження бойових дiй СРСР спiльно з iншими миролюбними країнами вживе необхiдних заходiв для припинення агресiї. утративши тим самим канал взаємодiї з одною зi сторiн конфлiкту. Єгипет, Сирiя та Йорданiя отримали значну фiнансову допомогу вiд нафтодобуваючих арабських країн для подо­лання економiчних труднощiв, викликаних вiйною й оку­пацiєю арабських територiй. Арабськi країни продовжили полiтику бойкоту Ізраїлю. 88. Кемп-девiдський процес та його наслiдки З iнiцiативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року вiдбулося ряд зустрiчей з iзраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами в урядах арабських країн (Ал­жир, Лiвiя, Сирiя та Органiзацiя визволення Палестини навiть розiрвали стосунки з Єгиптом i утворили Фронт стiйкостi i протидiї), але помiркована бiльшiсть зайняла очiкувальну позицiю. два документи — «Рамки миру на Близькому Сходi» i «Рамки для укладення мирного договору мiж Єгиптом i Ізраїлем» (Президент США - формально «свiдок»). «Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом надання обмеженого самоврядування палестинцям Захiдного берега рiчки Йордан i сектора Газа. Цi територiї, однак, протягом п'яти рокiв мали за­лишатися пiд управлiнням iзраїльської адмiнiстрацiї. Та­ким чином, автономiя надавалася населенню, а не тери­торiї. Не було вирiшено питання про майбутнє Єруса­лима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського народу на самовизначення. У вiдповiдь арабськi країни—члени Фронту стiйкостi й протидiї прийняли рiшення про розiрвання вiдносин з Єгиптом i застосування проти нього економiчних санкцiй. 26 березня 1979 р. у Вашингтонi був пiдписаний мирний договiр мiж Єгиптом i Ізраїлем. Президент Д. Картер знову виступив як «свiдок». Договiр складався з преам­були, дев'яти статей i додаткiв. Договiр передбачав вiдновлення суверенiтету Єгипту над Сiнайським пiвостровом пiсля завершення виведення звiдти iзраїльських вiйськ, яке мало вiдбутися протягом трьох рокiв. Для забезпечення виконання договору Єги­пет, Ізраїль i США домовилися про розмiщення на Сiнайському пiвостровi сил i спостерiгачiв ООН. Договiр передбачав встановлення нормальних дипломатичних, еко­номiчних i культурних вiдносин мiж Єгиптом i Ізраїлем. До договору додавалися роз'яснення про його прiори­тетний характер порiвняно з усiма зобов'язаннями Єгипту. Наслiдки Кемп-девiдського процесу: 1) створення прецеденту мирного договору мiж арабською країною та Ізраїлем; 3) посилення позицiї провiдних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сходi i вiдповiдно послаблення позицiй СРСР; 5) Єгипет певний час перебував в iзоляцiї. 89. Сучасна полiтична ситуацiя на Близькому Сходi Зараз на Близькому Сходi склалася якiс­но нова полiтична ситуацiя, що вiдрiзнялася вiд си­туацiї 70-х - 80-х pp. Її головнi ознаки: - розпад СРСР, та як наслiдок - припинення ра­дянсько-американського протистояння на Близько­му Сходi; - новi коалiцiї, що виникають внаслiдок вiйни у Перськiй затоцi, нове перегрупування сил в арабському субрегiонi, зближення Єгипту, країн - членiв РСАДПЗ та Сирiї; - змiни у ставленнi Ізраїлю до проблеми близь­косхiдного врегулювання через змiну уряду; Процес мирних переговорiв на новому етапi розпочався у жовтнi - листопадi 1991 p. в Мадридi, де проводилися двостороннi пе­реговори iзраїльської делегацiї з одного боку, спiльної йордано-палестинської, сирiйської та лiванської – з iншо­го. Органiзацiї Визволення Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палес­тинської автономiї у секторi Газа та в районi мiста Ієрiхон. 4 травня 1994 p. в Каiрi Голова Виконкому ОВП Ясiр Арафат та прем'єр-мiнiстр Ізраїлю І. Рабiн пiдпи­сали угоду про обмежену палестинську автономiю, вiдому пiд назвою «Газа - Ієрiхон - спочатку». У 1993 -1994 pp. вiдбувся процес нормалiзацiї вiдносин мiж Ізраїлем та Йорданiєю. палестинських в’язнiв, палестинцi мали б забезпечити боротьбу з тероризмом. Однак Ізраїль не виконував своїх обов’язкiв. що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сходi. Розпочалися активнi переговори мiж ОВП та Ізраїлем, зараз навiть мова йде про укладання остаточної мирної угоди. Крiм того здiйснюється виведення iзраїльської армiї з Лiвану. Продемонструвала свою готовнiсть вести переговори i Сирiя. Певну протидiю Ізраїлю здiйснює Алжир, який вимагає створення палестинської держави зi столицею в Єрусалимi, чого не може допустити Барак. лiванська органiзацiя “Хезболлах”, лiдер якої закликає не пiддаватися на “брехливi обiцянки миру” збоку Ізраїлю, а вдатися до рiшучих дiй). Проте, незважаючи на це, подiї на Близькому Сходi свiдчать про те, що цикл насильства поступово замiнюється на цикл мирного розвитку. 90. Ірано-Іракська вiйна Причини: 1. суперечки з прикордонних питань; 2. розбiжностi полiтичного, релiгiйного й нацiонального характеру; 3. внутрiшньо­полiтичнi, економiчнi й соцiальнi проблеми Ірану та Іраку; 4. спiввiдношення сил на Близькому та Се­редньому Сходi. Витоки вiдчуження мiж Іраком та Іраном походять з середньовiччя, з часiв, коли їх прикордоннi райони стали об'єктом боротьби мiж Османською та Персидською iмперiями. У березнi 1975 p. було пiдписано так звану «Ал­жирську угоду» у формi спiльного комюнiке. Вона перед­бачала остаточне врегулювання усiх проблем, включаючи демаркацiю сухопутних кордонiв на пiдставi Константинопольского протоколу 1913 p. 13 червня 1975 p. в Багдадi було укладено Договiр про державнi кордони та добро­сусiдськi вiдносини. Вiн торкався проблем демаркацiї сухопутних й демiлiтаризацiї рiчкових кордонiв, забезпе­чення безпеки на iрано-iракських кордонах. У другiй половинi 70-х pp., й особливо пiсля рево­люцiї в Іранi у 1979 p. вiдносини мiж двома країнами знач­но погiршилися. Ірак, скориставшись революцiйними подiями у Іранi, вирiшив повернути собi спiрнi територiї, якi вiн вiддав у 1975 p. 17 вересня Ірак проголосив, що вiн анулює «Алжирсь­ку угоду» та Договiр 1975 p., a 22 вересня розпочав воєннi дiї на iранськiй територiї. Конфлiкт перерiс у вiйну, що три­вала вiсiм рокiв (1980-1988). Обидвi сторони зазнали знач­них матерiальних збиткiв. до загрозливої iнтернацiоналiзацiї конфлiкту. Численнi спроби врегулювання конфлiкту здiйсню­валися ООН, Рухом неприєднання, Органiзацiєю Ісламська Конференцiя, Лiгою арабських держав. Нарештi, коли ситуацiя на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцiю Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання. У вереснi 1990 p., у зв'язку з необхiднiстю передис­локацiї вiйськ з iрано-iракського кордону на територiю Кувейту, Ірак погодився на врегулювання усiх спiрних питань з Іраном, прийнявши його умови. 91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ У 70-тi - 80-тi pp. район Перської затоки формується як самостiйний економiчний, полiтичний, воєнно-стратегiчний субрегiон, як самостiйна частка близькосхiдної регiональної сис­теми. Це - один з найважливiших у економiчному та стратегiчному вiдношеннi районiв свiту, де розташовано близь­ко 60% свiтових розвiданих запасiв нафти, та який задоволь­няє близько чвертi свiтових потреб у рiдкому палевi. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для свiтового спiвтовариства. Проблеми безпеки Перської затоки доречно розгля­дати як систему трьох рiвнiв: 1) нацiональний; 2) регiональний; 3) глобальний або мiжнародний. На сучасному етапi для країн Перської затоки особ­ливе значення має як перший, так й другий рiвень. Зу­мовлено це рядом важливих обставин: 2) неврегульованими територiальни­ми суперечками мiж країнами, 4) iсторичною традицiєю вирi­шення суперечок воєнним шляхом. Яскравим прикладом цього є iрано-iракська вiйна, загарбання Іраком Кувейта у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу. Найпомiтнiшою спробою забезпечити безпеку в регiонi Перської затоки стало створення Ради спiвробiництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) . РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складi Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудiвської Аравiї, Оману (тобто усiх країн Персь­кої затоки, крiм Ірану та Іраку). Причини: Ірано-iракська вiйна (1980-1988), що продемонструвала неефек­тивнiсть iснуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення iдей iсламського фундаменталiзму з боку Ірану. Спiльнi цiлi й головнi форми дiяль­ностi органiзацiї: -- поширення й змiцнення зв'язкiв; - унiфiкацiя структур у рiзних сферах. Головнi напрями та принципи зовнiшньополiтичної дiяльностi: - безпека й стабiльнiсть у регiонi забезпечується са­мими державами. Вiдмова вiд будь-якого iноземно­го втручання. Необхiдно врегулювати мiжнароднi конфлiкти у регiонi, запобiгати присутностi iноземних вiйськово-морських флотiв та iноземних вiйськових баз; - стабiльнiсть у регiонi пов'язана з встановленням миру на Близькому Сходi та справедливим вирiшенням палестинської проблеми; У нових умовах можливi декiлька варiантiв забезпе­чення регiональної безпеки: - перегляд концепцiї РСАДПЗ (Рада спiвробiтництва арабських держав Перської затоки), розширення її за ра­хунок iнших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирiї; - залучення до забезпечення безпеки в районi Перської затоки iнших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану; - залучення могутнiх учасникiв системи безпеки ззовнi, перш за все Сполучених Штатiв, що передба­чає збереження в Затоцi значних ВМС США та будiв­ництво вiдповiдної вiйськової iнфраструктури; - вiдмова вiд субрегiональної формули безпеки, розробка замiсть неї системи колективної безпеки за участю усiх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН. Кувейтська криза: коротка довiдка 2 Ця криза була однiєю з найбiльш серйозних з часiв 2-ї свiтової вiйни. Її передумови закладалися ще пiд час холодної вiйни. Це криза iснуючої у регiонi системи мiжнародних вiдносин, а одночасно й криза усiєї системи мiжнародних вiдносин у тiй її час­тинi, яка стосується Перської затоки. Перший торкається безпосередньо Кувейту й по­в'язаний з нападом Іраку та анексiєю цiєї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслiдками для Кувейту. Другий - регiональний, пов'язаний iз впливом кон­флiкту на ситуацiю на Близькому Сходi, в зонi Персь­кої затоки. аспект - це вплив кувейтської кризи на мiжнародну ситуацiю в цiлому. порядку, висунення на перший план протирiч по лiнiї Пiвнiч-Пiвдень, вихiд на мiжна­родну арену нових регiональних «центрiв сили», якi претендують на нову роль у мiжнародних вiдноси­нах. Перська криза продемонструвала, що регiо­нальнi конфлiкти починають самостiйно впливати на мiжнародну ситуацiю. Історичнi корiння та причини кризи в Перськiй затоцi. Кувейт з 1914 p. знаходився пiд протектора­том Великобританiї. У 1961 p. Англiя була вимушена погодитися на проголошення його незалежностi. Проте Ірак висунув претензiї на володiння Кувейтом на пiдставi «iсторичних» та «спадкоємних» прав, що спри­чинило кувейтську кризу 1961 p. було укладено Договiр мiж Державою Кувейт та Республiкою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони. У 70-тi - 80-тi pp., отримавши значнi прибутки вiд нафти, Ірак визначається як регiональний «центр сили». Ситуацiя була сприятлива - Єгипет виявився тимчасово iзольованим в арабському свiтi пiсля пiдпи­сання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливостi Сау­дiвської Аравiї були обме­женi. Саддам Хусейн планував активно використовува­ти «нафтовий фактор» для досягнення лiдерства в арабському свiтi. Захопивши Кувейт, вiн одержав мож­ливiсть додати до своїх 10% свiтових розвiданих за­пасiв нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливiсть контролювати ще 25% свiтових розвiданих запасiв нафти, якi належать Саудiвськiй Аравiї. Утворення антиiракської коалiцiї. Серед iнших регiональних конфлiктiв кувейтська криза вiдрiзняла­ся ступенем її iнтернацiоналiзацiї. тис., Саудiвської Аравiї -118 тис., Великобританiї - 35 тис., Францiї -10,5 тис., Єгипту -19 тис., Сирiї -15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману -25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол. Туреччина 21 сiчня 1990 p. вiдкрила другий фронту про­ти Іраку на своїй територiї. Полiтика СРСР. Перший етап - з початку iракської агресiї 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопадi 1990 p. резолюцiї № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усiма сторонами конфлiкту, в тому числi Іраком. Другий етап Третiй етап - сiчень – лютий 1991 p. (вiд початку вiйни до сухопутних воєнних дiй). План врегулювання пiд назвою «план Горбачова», мiсiю Є. М. Примакова, радянсь­ко-iракськi переговори. Результати вiдсутнi. Рада Без­пеки ООН ухвалила 12 резолюцiй з цього питання. Резолюцiя № 662 проголосила анексiю незаконною та недiйсною. 29 листопада 1990 p. ухвалена резолюцiя № 678 про використання сили в разi, якщо Ірак до 15 сiчня не виконає попереднi резолюцiї. 17 сiчня почалися воєннi дiї в повiтрi, а 24 лютого – наступ на сушi. 28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усi умови ООН. 92. Об'єднання Нiмеччини У 1949 p. було створено двi держави ФНР та НДР i протягом повоєнних рокiв Нiмеччина була розколо­тою на двi частини. Висувалося декiлька iнiцiатив щодо об’єднання двох частин, але наприкiнцi 60-х pp. керiвництво НДР вiдмовилося вiд тези про iснування єдиної нiмецької нацiї, вiдкинуло мож­ливiсть об'єднання навiть у iсторичнiй перспективi. Восени 1987 p. ситуацiя в НДР рiзко погiршилася. Державна заборгованiсть становила бiльш нiж 20 млрд. дол. Катастрофiчного масштабу набула емiграцiя квалi­фiкованих кадрiв та молодi. Країну з населенням 20 млн. чол. залишило близько 3 млн. чол. В країнi розпочалися перiодичнi масовi демонстрацiї, по­чалося створення нових полiтичних та суспiльних органiзацiй. 7 листопада уряд НДР подав у вiдставку, а 8 листопада пiшло у вiдставку керiвництво компартiї. 9 листопада було вирiшено вiдкрити кордони, зруйнувати Берлiнський мур. 20-21 грудня 1989 p. вiдбувся вiзит до НДР канц­лера ФРН Г. Колля. Були досягнутi угоди щодо ство­рення комiсiї з економiчного спiвробiтництва. Вiн запропонував провести в НДР вибори, пiсля чого пе­рейти до створення валютного, економiчного та соцiаль­ного союзiв. 18 березня 1990 p. вiдбулися вiльнi багатопартiйнi вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Нiмеччину», створений за учас­тю Г. Колля й матерiальної пiдтримки ФРН. Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було здiйснено економiчну та соцiальну унiю НДР з ФРН. Врегулювання мiжнародно-правових аспектiв об'єднання. керiвникiв та мiнiстрiв закордонних справ для врегулювання зовнiшнiх аспектiв нiмецької єдностi. Було проведено 4 зустрiчi мiнiстрiв закордонних справ у Боннi, Берлiнi, Парижi та Москвi. У результатi було вироблено документ, що мiстив рiшення з усього комплексу зовнiшнiх аспектiв нiмець­кої єдностi. Договiр про остаточне врегулювання щодо Нiмеччини. Договiр складався з преамбули та 10 ста­тей. У статтi 1 встановлювалися кордони об'єднаної Нiмеччини, якi складалися з кор­донiв НДР та ФРН, й пiдтверджувався остаточний характер цих кордонiв. Об'єднана Нiмеччина вiдмовилася вiд будь-яких територiальних претензiй. У статтi 2 уряди НДР та ФРН пiдтвердили свої виключно мирнi намiри. Згiдно статтi 4 радянськi вiйська мають бути виведенi з Нiмеччини до 31 серпня 1994 p. Згiдно Статтi 7, з об'єднанням Нiмеччини мають бути вичерпанi права й вiдповiдальнiсть чотирьох держав щодо Берлiну та Нiмеччини в цiлому. У жовтнi - листопадi 1990 p. було укладено низку ра­дянсько-нiмецьких угод. Зокрема, Договiр про добросусiдство, партнерство та спiвробiтництво, Договiр про розвиток широкомасштабного спiвробiтництва в галузi економiки, промисловостi, науки i технiки, Договiр про умови перебу­вання та планомiрного виводу радянських вiйськ з тери­торiї Нiмеччини, Угода про деякi перехiднi заходи. - поява нової еко­номiчно могутньої держави з населенням 87 млн. чол. 93. Утворення НАТО, основний змiст Пiвнiчноатлантичного договору. Пiсля завершення другої свiтової вiйни у Захiднiй Європi вiдбу­вався процес формування воєнно-блокової системи. Ще пiд час вiйни були укладенi радянсько-англiйський до­говiр про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсь­ко-французький договiр про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали спiвробiтництво як пiд час вiйни, так І у повоєнний перiод та були, звичайно, спря­мованi проти Нiмеччинi. Інiцiатором створення нової системи воєнних союзiв виступила Великобританiя. 4 березня 1946 p. у Дюнкерку був пiдписаний До­говiр про союз та взаємну допомогу мiж Великобрита­нiєю та Францiєю. 17 березня 1948 p. у Брюсселi Англiя, Францiя, Бель­гiя, Нiдерланди та Люксембург пiдписали 11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцiю Ванденберга». В нiй пiдкреслювалося, що необхiднiсть захисту миру вимагає участi США у регiо­нальних та глобальних заходах щодо забезпечення мiжнародного миру. Резолюцiя надавала дозвiл уряду США укладати в мирнi часи договори про союзи з дер­жавами за межами Американського континенту. Органiзацiї Пiвнiчноатлантичного Договору (НАТО). У преамбулi пiдкреслювався оборонний характер органiзацiї та прагнення до миру усiх договiрних сторiн, їх рiшучiсть захищати силою демократичний устрiй за­хiдного типу та домiнування закону вiдповiдно до Статуту ООН. Головну частину Ста­туту складали статтi вiйськового характеру. Стаття 4 передбачала консультацiї у випадку загрози. Згiдно з статтями 4 й 5, у разi агресiї в Європi, у Пiвнiчнiй Аме­рицi, в Алжирi, проти островiв Атлантичного океану на пiвнiч вiд тропiку Рака, а також проти корабля або лiта­ка, що належить однiй з договiрних сторiн, воєнна допо­мога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здiйснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, iндивiдуально чи колективно, таких заходiв, якi буде вважати необхiдними, у тому числi й застосування збройної сили. Кожна сторона є вiльною сама вирiшува­ти, чи буде її допомога вiйськовою. Найвище керiвницт­во мало бути передано Радi мiнiстрiв закордонних справ країн, що його пiдписали. Найвищiй орган керiвництва - Рада НАТО. Вiдомою також є 5-та стаття, яка говорить про спiльну оборону iз можливим використанням ядерної зброї (вiдома пiд назвою “ядерна парасолька США”). Первiсними засновниками-членами НАТО були: - (2 пiвнiчно-американськi країни) США, Канада, - (3 країни Захiдної Європи) Францiя, Італiя та Великобританiя, - (3 країни Бенiлюксу) Бельгiя, Нiдерланди, Люксембург, - (3 країни Пiвнiчної Європи) Норвегiя, Ісландiя та Данiя, - (1 країна Пiвденної Європи) Португалiя. У 1952 p. до НАТО приєдналися Грецiя й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у 1982 p. -Іспанiя. СРСР рiшуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязi 1947 -1948 pp. вiн укладає серiю дого­ворiв про дружбу, спiвробiтництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Схiдної Європи, що входили до радянської зони впливу. 4 квiтня 1949 р. у Вашингтонi вiдбулася церемонiя пiдписання Пiвнiчноатлантичного пакту, Статуту Органiзацiї Пiвнiчноатлантичного Договору (НАТО) У преамбулi пiдкреслювався оборонний характер органiзацiї та прагнення до миру усiх договiрних сторiн, їх рiшучiсть захищати силою демократичний устрiй за­хiдного типу та домiнування закону. Головну частину Ста­туту складали статтi вiйськового характеру. Стаття 4 передбачала консультацiї у випадку загрози. Згiдно з статтями 4 й 5, у разi агресiї в Європi, у Пiвнiчнiй Аме­рицi, в Алжирi, проти островiв Атлантичного океану на пiвнiч вiд тропiку Рака, а також проти корабля або лiта­ка, що належить однiй з договiрних сторiн, воєнна допо­мога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здiйснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, iндивiдуально чи колективно, таких заходiв, якi буде вважати необхiдними, у тому числi й застосування збройної сили. Кожна сторона є вiльною сама вирiшува­ти, чи буде її допомога вiйськовою. Найвище керiвницт­во мало бути передано Радi мiнiстрiв закордонних справ країн, що його пiдписали. Найвищiй орган керiвництва -Рада НАТО. Статут НАТО пiдписали представники Бельг, Ісланд, Дан, Кан, Люкс, Нiдерл, Нор­в, Порт, Іт, Велик, Фр. та США. Надалi кiлькiсть членiв НАТО збiльшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Грецiя й Туреччина, у 1955 р. - ФРН, У 1982р. -Іспанiя. "вiдновлення суверенiтету Фр на своїй територiї". 7. 03 Фр поставила вимогу евакуювати з її територiї всi штаби НАТО, амер. вiйська та iноземнi вiйськ. бази. Щтаб-квартиру НАТО переведено з Парижа до Брюсселя. Лiтаки НАТО мали одержувати спец. дозвiл для перельоту над тер. Фр. В 60х рр i на поч 70х осн. перешкоди для розвязання проблеми європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в свiтовiй порлiтицi силових рiшень. У Євр. перебували атомна авiацiя й ракети НАТО сер. радiусу дiї, 1959-61 СРСР розмiстив аналогiчнi ракети на своєму Сходi. США й Вел. вирiшують створити багатостороннi ядерни сили в НАТО. 1964р ФРН висуває свiй план цього. Згiдно з ним кораблi з ядерною зброєю на борту мали комплектуватися змiшаною командою, що склад. б на 1\3 з амер, на 2\3 - з вiйськослужбовцiв iнших країн НАТО. Не було реалiзовано. ФРН тiльки стала членом створених нових органiв НАТО - з питань ядерної оборони i з питань ядерного планування. Планам створення багатостороннiх сил було покладено край пiдписанням в 1968р Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. напруження в Євр., в т. ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД i НАТО, за визнання iснуючих кордонiв. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп. нараду для обговорення питань безпеки i спiвробiтництва в Європi, погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення збройних сил на територiї європ. держав i питання розвитку культ. зв'язкiв. В груднi 1967р НАТО - "Доповiдь Армеля" (мзс Бельгiї), яка передбачала концентрацiю зусиль НАТО на пiдвищеннi стабiльностi в МВ, необхiдної для тривалого миру, пропозицiя переговорiв з ОВД про скороч. збройних сил. Сесiя Ради НАТО в Брюсселi 9-10. 12. 1971 - можливий змiст НБСЄ: безпека, зокрема принципи вiдносин мiж державами та деякi вiйськовi аспекти безпеки; вiльне перемiщення людей, вiльне розповсюдження iнформ, iдей, культ. зв'язки; спiвробiтництво в галузi ек-ки, прикладних наук i технiки, теоретичних наук; спiвробiтництво в галузi охорони навк. середовища. НБСЄ -3 етапи: 3-7. 07. 1973, 1974-75рр; 30. 07-1. 08. 1975 в Гельсiнкi, Заключний Акт ("Декларацiя принципiв, якими держави-учасницi керуватимуться у взаємних вiдносинах", включала цiлий ряд найважливiших принципiв. Серед них: суверенна рiвнiсть, незастосування сили чи загрози силою, не­доторканiсть кордонiв, територiальна цiлiснiсть дер­жав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрiшнi справи, повага прав людини та основних свобод, рiвнiсть та право народiв розпоряджатися власною долею, спiвробiтництво мiж державами й сум­лiнне виконання зобов'язань згiдно з МП. Акт передбачав безперервнiсть процесу зустрiчей та переговорiв в межах Загальноєвропейського, чи Гельсiнського, процесу. Заключний акт у Гельсiнкi затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському континентi. До кiнця 80-х рокiв баланс сил мiж країнами НАТО та країнами схiдного блоку (Органiзацiя Варшавського договору лише декiлька рокiв потому) пiдтримував рiвновагу у свiтi. Однак iз початком розвалу соцiалiстичного табору, цей баланс повнiстю порушується. Лондонський саммiт 1990 року офiцiйно визнає, що з боку Радянського Союзу бiльше не iснує загрози, Схiдний блок iснує лише формально, i настав час конструктивного дiалогу iз колишнiми противниками. 20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада пiвнiчно-атлатничного спiвробiтництва, до якої можуть увiйти не лише країни НАТО, але й країни, якi не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Вiдмiчалося, що членство у Радi пiвнiчно-атлантичного спiвробтництва не є гарантiєю повноправного членства у НАТО. Мiж Центрально- та Схiдноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженiсть. Першi вимагали реальних дiй. Такий крок НАТО зробило у сiчнi 1994року 10-11 сiчня 1994 року на Брюссельському саммiтi НАТО офiцiйно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керiвництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цiєї програми. Вона передбачала спiльну участь у вiйськових навчаннях, участь у миротворчих мiсiях, вiйськових дiях пiд егiдою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганiзацiї збройних сил тощо. Україна приєдналася до цiєї програми 4 лютого 1994 року, пiдписавши презентацiйний договiр. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рiк загальна кiлькiсть членiв ПЗМ становила 27, а з квiтня 1999 – 24. До кiнця 1993 року зовнiшня полiтика Росiї будувалася на засадах конструктивного пiдходу до вiдносин з країнами Заходу. Але наприкiнцi 1993 року Росiя зайняла дiаметральну позицiю, вирiшивши розвивати свiй статус великої держави поза НАТО. З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливiсть розширення на схiд: керiвний орган НАТО поставило перед аналiтиками органiзацiї завдання розробити “Дослiдження про розширення НАТО”. Його завершили у вереснi 1995 року. В документi не вказувалися потенцiйнi члени, а лише вказувався механiзм, як це розширення проводити та критерiї. Пiд цi критерiї пiдзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехiя та Словаччина. Пiзнiше їх кiлькiсть зменшилася до 3: не пощастило Словаччинi, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу. роцi була запропонована Інiцiатива Середньоземноморського дiалогу. Було названо 6 країн в якостi потенцiйних натiвських партнерiв: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританiя, Марокко, Тунiс, Єгипет, Іорданiя. В травнi 1997 року Раду пiвнiчно-атлантичного спiвробiтництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства. 8-9 липня 1997 року вiдбувся Мадридський саммiт НАТО, де було заявлено про 3 країни, якi будуть прийнятi до НАТО: Чехiя, Польща та Угорщина. В груднi 1997 року цi три країни пiдписали офiцiйнi протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифiкувати цi протоколи. Процес ратифiкацiї зайняв трохи бiльше року. У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехiя (26 лютого) пiдписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття вiдбулося 4 квiтня 1999 року у Вашингтонi, де 50 рокiв тому було пiдписано Пiвнiчно-атлантичний договiр. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишнiх противникiв. 96. Розширення НАТО на схiд З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливiсть розширення на схiд: керiвний орган НАТО поставило перед аналiтиками органiзацiї завдання розробити “Дослiдження про розширення НАТО”. Його завершили у вереснi 1995 року. Воно було опублiковано у всiх натiвських виданнях. В документi не вказувалися потенцiйнi члени, а лише вказувався механiзм, як це розширення проводити та критерiї. Пiд цi критерiї пiдзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезiя та Словаччина. Пiзнiше їх кiлькiсть зменшилася до 3: не пощастило Словаччинi, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одiознiсть лiдера держави)[1] . 5-6 грудня 1995 року документ “Дослiдження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському саммiтi як “документ практичної дiї”. У тому ж 1995 роцi НАТО прийняло ще одне важливе рiшення: про розширення “номенклатури” своїх партнерiв. Через ПЗМ та Радою пiвнiчно-атлантичного спiвробiтництва НАТО спiвпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 роцi ула запропонована Інiцiатива Середньоземноморського дiалогу. Було названо 6 країн в якостi потенцiйних натiвських партнерiв: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританiя, Марокко, Тунiс, Єгипет, Іорданiя. 8-9 липня 1997 року вiдбувся Мадридський саммiт НАТО, де було заявлено про 3 країни, якi будуть прийнятi до НАТО: Чехiя, Польща та Угорщина. В груднi 1997 року цi три країни пiдписали офiцiйнi протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифiкувати цi протоколи. Процес ратифiкацiї зайняв трохи бiльше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехiя (26 лютого) пiдписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття вiдбулося 4 квiтня 1999 року у Вашингтонi, де 50 рокiв тому було пiдписано Пiвнiчно-атлантичний договiр. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишнiх противникiв. - На Вашингтонському саммiтi було прийняте ще одне важливе рiшення. Прийнята “Нова стратегiчна концепцiя” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих мiсiях не потребує мандату жодної мiжнародної органiзацiї, в тому числi Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему мiжнародного права, встановлену пiсля 2-ї свiтової вiйни. 97. Захiдноєвропейська iнтеграцiя Паризької уго­ди про створення Європейського об'єднання вугiлля та сталi (ЄОВС), яке почало функцiонувати у серпнi 1952 p. Воно мало на метi утворення спiльного ринку продуктiв горнорудної промисловостi (вугiлля, залiзної руди, крицi й металобрухту). Передбачалося колективне регулюван­ня обсягiв виробництва, рiвня цiн та iнвестицiйних про­грам у цих галузях. 25 березня 1957 p. у Римi ФРН, Францiя, Італiя та країни Бенiлюксу уклали Угоду про створення Євро­пейського спiвтовариства з атомної енергiї (Євроатом) та Європейського економiчного спiвтовариства. Перша органiзацiя мала на метi створення спiльного ринку си­ровини та обладнання для атомної енергетики, об'єднан­ня зусиль в галузi ядерних дослiджень. Метою Європейського Економiчного спiвтовариства (ЄЕС) прого­лошувалося: - поступова лiквiдацiя обмежень у торгiвлi мiж краї­нами-учасницями; - лiквiдацiя перешкод для пересування людей, капi­талiв та послуг мiж державами ЄЕС; - зближення законодавств країн ЄЕС; - розробка принципiв узгодженої економiчної полiтики; - спiльна полiтика в галузi транспорту та сiльського господарства. Угоди почали набули чинностi з весни 1958 p. Великобританiя не спромоглася очолити iнтеграцiйнi процеси в Європi. Тому вона зробила спробу протис­тавити цьому власне об'єднання. У червнi 1959 p. у Сток­гольмi на нарадi Великобританiї, Австрiї, Данiї, Норвегiї, Португалiї, Швейцарiї та Швецiї було ухвалено рiшення про створення Європейської асоцiацiї вiльної торгiвлi (ЄАВТ). 4 Початком європейського полiтичного спiвробiтниц­тва можна вважати зустрiч на вищому рiвнi країн-членiв ЄЕС в Гаазi у груднi 1969 p. У лютому 1986 p. Єдиний європейський акт юридично закрiпив функцiї європейсь­кого полiтичного спiвробiтництва в межах Європейського спiвтовариства. Геополiтичнi змiни, що вiдбулися у свiтi наприкiнцi 80-х - на початку 90-х pp., поставили Спiвтовариство перед необхiднiстю вирiшен­ня трьох головних завдань: - забезпечити подальшу участь об'єднаної Нiмеччи­ни у європейських iнтеграцiйних процесах; - сприяти економiчним та полiтичним реформам в країнах Центральної та Схiдної Європи; - розробити ефективний механiзм спiвробiтництва в галузi зовнiшньої полiтики та полiтики безпеки. 11 грудня 1991 p. керiвники держав та урядiв два­надцяти країн-членiв ЄЕС зiбралися у мiстi Маастрiхт (Голандiя). Було укладено Маастрихтську угоду, що вiдкри­ла нову фазу у поглибленнi економiчної та полiтичної iнтеграцiї. Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторiнок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторiнок протоколу та Заключний акт з тридцяти декла­рацiй. Вiдповiдно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економiчний простiр без внутрiшнiх кордонiв, в якому будуть забезпеченi сво­бода пересування капiталiв, товарiв та послуг, а потiм i громадян, а також спiльна полiтика в галузi промисло­вого виробництва, сiльського господарства й транспор­ту, охорони навколишнього середовища, у сферi дослiджень, енергетики, соцiальнiй полiтицi, у зовнiшнiй полiтицi та в галузi безпеки, юстицiї та внутрiшнiх справ. Основнi напрями полiтики визначаються Європейською радою. Виконання усiх цих угод передбачає розширення пре­рогатив головних iнститутiв Європейського Союзу - Ради мiнiстрiв, Європейського парламенту, Комiсiї європейських спiльнот, Судової палати. Фiнансової палати. Передбачається, що формування полiтичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятирiч та не виключає створення єдиного уряду. З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгiвлю та спiвробiтництво з бiльшiстю цих країн. У деяких випад­ках, зокрема з Польщею, Угорщиною, Румунiєю, Болга­рiєю та Чехословаччиною, йшлося про асоцiйоване членство на шляху до їх вступу до ЄС. З 1 сiчня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрiї, Фiнляндiї, Швецiї й включає 15 країн: Австрiя, Бельгiя, Великобританiя, Нiмеччина, Грецiя, Данiя, Ірландiя, Іспанiя, Італiя, Люксембург, Нiдерланди, Португалiя, Фiнляндiя, Францiя, Швецiя. 98. Еволюцiя ЕС в 60-70 рр. Ідея про необхiднiсть об’єднання захiдноєвропейських країн реальних обрисiв на початку 1950-х рокiв. У 1951 року за iнiцiативою мiнiстра закордонних справ Францiї Робера Шумана було утворено органiзацiю пiд назвою Європейське об’єднання вугiлля та сталi. Цю першу європейську iнтеграцiйну структуру утворили 6 держав: Францiя, Італiя, Захiдна Нiмеччина (ФРН), Бельгiя, Нiдерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугiлля та сталь – це такi галузi виробництва, якi є основою основ подальшого розвитку важкої промисловостi, яка в свою чергу є найважливiшою в подальшому розвитковi економiки. Наступним кроком стало подiя 25 березня 1957 роцi, коли вищезгаданi країни утворили ще двi органiзацiї: Євроатом та Європейське економiчне спiвтовариство. Великобританiя вiдмовилася вiд пiдписання обох договорiв, щоправда це пiзнiше було визнано помилкою. Вона у 1959 роцi iнiцiювала створення iншої альтернативної органiзацiї: Європейської асоцiацiї вiльної торгiвлi (ЄАВТ). 4 сiчня 1960 року було пiдписано договiр про утворення цiєї органiзацiї, до якого приєдналися: Великобританiя, Австрiя, Швейцарiя, Португалiя, Данiя, Швецiя та Норвегiя. Однак вже пiсля утворення ЄАВТ стало зрозумiло, що ця органiзацiї не стане конкурентом ЄЕС через слабкiсть країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка дiяла лише у зовнiшньоторговельнiй сферi, її вплив був дуже незначний. На сьогоднiшнiй день до складу ЄАВТ входять: Швейцарiя, Норвегiя, Ісландiя та Лiхтенштейн. Наступним кроком у еволюцiї європейської iнтеграцiї стало 20 липня 1963 року. У столицi Камеруну Єунде пiдписується Єундська конвенцiя. В нiй було закрiплено розширення сфери дiї ЄЕС i умови спiвробiтництва iз 26 країнами Африки, бiльшiсть з яких складають колонiї Францiї. У 1967 роцi злиття 3-х органiзацiй (Євроатом, Європейське об’єднання вугiлля та сталi та ЄЕС) у органiзацiю пiд єдиним керiвництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою. 1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь якi обмеження на пересування товарiв через митницi; 2) утворюється єдиний ринок сiльськогосподарської продукцiї; 3) сформовано єдиний механiзм координацiї торговельно-економiчної та соцiальної полiтики. Наступним кроком європейської iнтеграцiї стало пiдписанння 22 липня 1972 року угоди мiж ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вiльної торгiвлi (взаємна торгiвля на пiльгових умовах), яка дiє i сьогоднi. 1 сiчня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС (Того), згiдно з якою до сфери дiї ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього свiту Африки та Азiї – колишнi англiйськi колонiї та домiнiони. Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червнi 1979 року з суто економiчної органiзацiї у полiтично-економiчну структуру. Вiдбулися першi прямi вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент iснував з самого початку iснування ЄЕС, але до цього моменту нацiональнi парламенти делегували своїх представникiв до Європарламенту. Пiсля червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представникiв до Європарламенту. 99. Новий етап захiдноєвропейської iнтеграцiї в другiй половинi 80-х рокiв На середину 80-х рокiв країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економiчна структура вже себе вичерпала i готова поширити свою сферу впливу на всi сфери буття людини (окрiм вiйськової). У 1986 роцi в еволюцiї ЄЕС вiдбулася дуже важлива подiя, яка заклала пiдвалини того, що на сьогоднi називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року пiдписується Єдиний європейський акт. Вiн став першим кроком на шляху до економiчного союзу. В ньому мова йшла про унiфiкацiю бiльш нiж 300 норм внутрiшнього законодавства. Крiм того, цей договiр привнiс такi нововведення: - до компетенцiї ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне спiвробiтництво, соцiальна полiтика, зв’язки, науково-дослiднi та дослiдно-конструкторськi розробки, стандарти захисту навколишнього середовища; - розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно; - в Європейськiй радi було введено принцип голосування простою бiльшiстю, скасовано принцип нацiонального вето в бiльшостi питань стосовно єдиного ринку; - країни-члени погодились приймати спiльнi принципи та стандарти в рiзних аспектах, вiд податкiв до найму на роботу, вiд здоров’я до захисту середовища; - було створено Суд першої iнстанцiї для розгляду справ фiзичних осiб, органiзацiй та корпорацiй. Було також встановлено термiн до 1 сiчня 1993 року для створення “єдиної Європи”. У 1986 роцi в еволюцiї ЄЕС вiдбувається дуже важлива подiя, яка заклала пiдвалини того, що на сьогоднi називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року пiдписується Єдиний європейський акт. На середину 80-х рокiв країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економiчна структура вже себе вичерпала i готова поширити свою сферу впливу на всi сфери буття людини (окрiм вiйськової). Першим кроком мала стати унiфiкацiя законодавства захiдноєвропейських країн (що i було зроблено пiдписанням Єдиного європейського акту). В ньому мова йшла про унiфiкацiю бiльш нiж 300 норм внутрiшнього законодавства. Було також встановлено термiн до 1 сiчня 1993 року для створення “єдиної Європи”. У 1986 роцi також починаються переговори про пiдписання нового документу, який би iнституцiоналiзував повне об’єднання Європи. 7 лютого 1992 року було пiдписано Договiр про Європейсткий Союз у м. Маастрихт (Голландiя). В ньому було закладено концепцiю трьох опор ЄС: 1. iнституцiональна: 4 наднацiональних органи управлiння єдиної Європи: Європейська комiсiя, Європейська Рада, Європарламент та Європейський суд; 3. єдина полiтика в галузi внутрiшнiх справ. З 1 листопада 1993 року Маастрихтський договiр набув чинностi i замiсть ЄЕС було утворено Європейський союз. Через два роки пiсля цiєї подiї (1 сiчня 1995 року), до ЄС приєднуються 3 країни: Австрiя, Фiнляндiя та Швецiя. Велися переговори про вступ до ЄС з Норвегiєю, однак на референдумi бiльшiсть населення Норвегiї проголосувала проти. Називають 2 причини цього: 2 стаття Маастрихтського договору обумовлювала, що пiсля створення ЄС повинна бути скликана мiжурядова конференцiя, яка повинна критично розглянути, наскiльки Маастрихтська угода втiлюється у життя i наскiльки вона вiдповiдає реальностi. Тому на початку 1996 року була скликана Мiжурядова конференцiя ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. Вона розглядала три основнi блоки питань: 1) Питання економiчного та валютного союзу ЄС (“зона євро”). Було представлено такi пропозицiї щодо критерiїв країн: - не знижувати критерiї, а ввести поняття “умовної вiдповiдностi” всiх тодiшнiх членiв ЄС; - Нiмеччина та Францiя говорили про те, що нову валюту слiд вводити в країнах “твердого ядра” ЄС, а iнших країн приймати вiдповiдно з критерiями. До так званого “твердого ядра” ЄС було включено такi країни: Нiмеччину, Люксембург, Францiю, Бельгiю, Голландiю, Австрiю, Фiнляндiю та Ірландiю. Були визначено два етапи введення євро: з 1 сiчня 1999 року у безготiвковi розрахунки, а з 1 сiчня 2002 року в готiвковий обiг. 2) Питання розширення ЄС. Дискусiї на МК ЄС зводилися до того, що на членство у вiдносно недалекiй перспективi можуть претендувати 13 країн: 10 Пiвденно-схiдної Європи, а також Кiпр, Мальта та Туреччина. В якостi негативних причин було названо: - невiдповiднiсть економiчної та фiнансової системи; - вiдсутнiсть належної демократiї; - наявнiсть внутрiшнього полiтичного конфлiкту (курдська проблема). 3) Надання ЄС вiйськового вимiру. З 1954 року у ЄС окрiм НАТО, iснувала така вiйськова структура як Захiдноєвропейський Союз (договiр ратифiковано у 1955 роцi). У 90-тi роки почали висувати пропозицiї про включення ЗЄС до складу ЄС у якостi вiйськового блоку. Однак спiльних позицiй з цiєї точки зору не було. Проти категорично виступали Великобританiя, Данiя та Португалiя. В ходi МК ЄС це питання було вiдхилено. МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договiр, який став результатом її роботу було пiдписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамi. Маастрихтський договiр обумовлював, що пiсля створення ЄС повинна бути скликана мiжурядова конференцiя, яка повинна критично розглянути, наскiльки Маастрихтська угода втiлюється у життя i наскiльки вона вiдповiдає реальностi. Тому на початку 1996 року була скликана Мiжурядова конференцiя ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договiр, який став результатом її роботу було пiдписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамi. Основними принципами цього договору були: - розширення дiяльностi ЄС у боротьбi з дискримiнацiєю; - посилення спiвробiтництва мiж митницями, судовою владою та полiцiєю країн членiв у боротьбi зi злочиннiстю та наркотиками; - визначення боротьби з наркотиками особливою метою ЄС; - помiщення боротьби з безробiттям в центр полiтики ЄС; - визначення захисту навколишнього середовища важливим аспектом дiяльностi ЄС; - висунення захисту справ споживачiв у ранг прiоритетiв ЄС; - укрiплення прав робiтникiв шляхом визнання Хартiї основних прав робiтникiв; - надання ЄС нових механiзмiв у боротьбi з бiднiстю; - посилення ролi ЄС на свiтовiй аренi. 2. Системний пiдхiд до вивчення мiжнародних вiдносин.................................................................................. 1 3. Типи контролю за мiжнародною системою.................................................................................................. 2 4. Структура мiжнародної системи.................................................................................................................. 2 5. Основнi характеристики Вiденської системи мiжнародних вiдносин............................................................ 2 6. Версальська система мiжнародних вiдносин............................................................................................... 3 7. Постдамська система мiжнародних вiдносин.............................................................................................. 3 8. Характер та цiлi першої свiтової вiйни......................................................................................................... 4 9 "Геополiтичнi наслiдки першої свiтової вiйни"............................................................................................... 4 10 "Причини першої свiтової вiйни".................................................................................................................. 5 "Створення Лiги нацiй та її дiяльнiсть"......................................................................................................... 6 12 "Завершення першої свiтової вiйни та її наслiдки"....................................................................................... 7 13 "Основнi проблеми мiжнародних вiдносин пiсля першої свiтової вiйни (мирне врегулювання, Росiйське та Нiмецьке питання)".......................................................................................................................................... 7 14 "Декрет про мир i мирна програма Вiльсона (14 пунктiв): порiвняльний аналiз"......................................... 9 15 "Концептуальнi пiдходи держав переможець до розробки мирних договорiв з Нiмеччиною та її союзниками на Паризькiй конференцiї".................................................................................................................................... 9 16 "Мандатна система".................................................................................................................................. 10 17 "Росiйське питання на Паризькiй мирнiй конференцiї"............................................................................... 11 "Вашингтонська конференцiя та її рiшення"............................................................................................... 11 19 "Генуезька конференцiя"........................................................................................................................... 12 20 "Рапальський договiр".............................................................................................................................. 13 "Перша криза Версальської системи та її врегулювання (репарацiї, Рурська криза, план Дауеса)"........... 13 22 "Конференцiя в Локарно".......................................................................................................................... 14 23 "Пiдготовка та пiдписання пакту Брiана-Келога"........................................................................................ 14 27. Проект "Схiдного пакту"........................................................................................................................... 16 30. Полiтика невтручання в iспанськi справи. Криза Лiги Нацiй...................................................................... 18 31. Становлення блоку агресорiв.................................................................................................................. 20 34. Аншлюз Австрiї, його наслiдки та позицiя великих держав...................................................................... 23 35. Мюнхенська угода................................................................................................................................... 24 36. Англо-франко-радянськi переговори щодо пакту про взаємодопомогу.................................................. 25 38. Початок Другої свiтової вiйни.................................................................................................................. 28 39. Полiтичний змiст другої свiтової вiйни..................................................................................................... 29 40. Капiтуляцiя Францiї та її мiжнароднi наслiдки........................................................................................... 29 41. Напад Нiмеччини та її союзникiв на СРСР та позицiя урядiв Великобританiї та США................................ 30 43. Атлантична хартiя.................................................................................................................................... 31 44. Вступ США у другу свiтову вiйну............................................................................................................. 32 45. Московська конференцiя МЗС 1943 року................................................................................................. 32 46. Тегеранська конференцiя......................................................................................................................... 33 47. Ялтинська конференцiя, її основнi рiшення.............................................................................................. 34 48. Потсдамська конференцiя....................................................................................................................... 35 49. Геополiтичнi наслiдки Другої свiтової вiйни............................................................................................. 35 50. Головнi характеристики мiжнародних вiдносин в повоєнний перiод........................................................ 35 51. Докорiннi змiни у повоєнному свiтоустрої пiсля Другої свiтової вiйни..................................................... 36 52. Радикальнi змiни у системi мiжнародних вiдносин повоєнного перiоду................................................... 37 53. Сучасна мiжнародна система (полi та монополярнiсть в свiтi)................................................................. 37 54. Основнi тенденцiї розвитку повоєнних мiжнародних вiдносин.................................................................. 38 55. Створення Лiги арабських держав........................................................................................................... 38 56. Особливостi повоєнного врегулювання в Європi.................................................................................... 39 57. Етапи мирного врегулювання з колишнiми союзниками Нiмеччини в Європi............................................ 40 59. Конференцiя у Сан-Франциско 1951 року................................................................................................. 42 60. Ідеологiчнi чинники «холодної вiйни»....................................................................................................... 42 62. «План Маршала»..................................................................................................................................... 44 63. Пiдготовка та укладення Пiвнiчно-Атлантичного договору...................................................................... 44 64. Створення ОВД........................................................................................................................................ 46 66. Багдадський пакт (СЕНТО)....................................................................................................................... 47 67. Утворення СЕАТО.................................................................................................................................... 47 68. Утворення двох нiмецьких держав........................................................................................................... 48 70. Карибська криза...................................................................................................................................... 51 71. Становлення дипломатичних вiдносин мiж СРСР та ФРН........................................................................ 51 72. Доктрина Хальштейна.............................................................................................................................. 52 73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкi.......................................................................................................... 52 74. «Нова схiдна полiтика» ФРН.................................................................................................................... 53 75. Радянсько-югославський конфлiкт.......................................................................................................... 55 76. Угорська криза 1956 року та реакцiя свiтового спiвтовариства................................................................ 56 77. Втручання краї ОВД у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва....................................................... 58 78 Тгренадська вiйна в Катаї та проголошення КНР....................................................................................... 59 79 Вiйна в Кореї та її наслiдки........................................................................................................................ 61 80. Тайванська криза 1958 року..................................................................................................................... 63 81. Втручання Францiї в Індокитаї та його наслiдки........................................................................................ 63 82. Американська агресiя у В'єтнамi. Паризька угода.................................................................................... 66 84. Крах мандатної системи на Близькому Сходi........................................................................................... 71 85. Утворення держави Ізраєль. Арабо-iзраєльська вiйна 1948 рр................................................................ 71 86. Суезька криза 1956 року.......................................................................................................................... 72 88. Кемп-девiдський процес та його наслiдки................................................................................................ 74 91. Проблема безпеки Перської затоки в МВ................................................................................................. 76 92. Об'єднання Нiмеччини.............................................................................................................................. 79 93. Утворення НАТО, основний змiст Пiвнiчноатлантичного договору........................................................... 80 94. НАТО як один з найголовн. компонентiв бiполярної системи МВ (50-80рр).............................................. 81 95. Трансформацiя стран НАТО наприкiнцi 80х-90хрр.................................................................................... 82 96. Розширення НАТО на схiд........................................................................................................................ 83 97. Захiдноєвропейська iнтеграцiя................................................................................................................. 84 98. Еволюцiя ЕС в 60-70 рр........................................................................................................................... 85 99. Новий етап захiдноєвропейської iнтеграцiї в другiй половинi 80-х рокiв................................................... 86 100. Пiдписання Маастрихтського договору. Утворення ЕС.......................................................................... 87 102. Амстердамський договiр........................................................................................................................ 88 [1] Зараз уряд у Словаччинi змiнився i вона може потенцiйно увiйти до НАТО.