Діяльність ЛАД у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА на тему: «ДІЯЛЬНІСТЬ ЛАД У ВРЕГУЛЮВАННІ РЕГІОНАЛЬНИХ ТА ЛОКАЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ» Вступ Актуальнiсть теми. Безпека арабського свiту – об’єктивна необхiднiсть, котра є виразом його волi, прагнення арабiв до єдностi, що була порушена колонiзацiйним порядком у минулому i правлячими нацiональними елiтами в незалежних арабських державах пiсля деколонiзацiї регiону. Суть концепцiї загальноарабської безпеки полягає в тому, що загроза будь – якiй арабськiй державi як частинi арабського свiту є загрозою для загальноарабської безпеки. Зважаючи на посилення глобалiзацiйних процесiв та взаємозалежностi держав у сучасному свiтi, спостерiгається тенденцiя до зростання важливостi мiжнародних органiзацiй у свiтовiй полiтицi. Лiзi Арабських Держав, враховуючи реалiї сучасного Арабського Сходу, вiдводиться центральна роль у процесi розробки стратегiї та формування механiзмiв гарантування безпеки. розв’язання iснуючих на сьогоднiшнiй день протирiч, спираючись на досвiд дiяльностi Лiги впродовж останнiх десятилiть. З цього випливає i практичний аспект актуальностi дослiдження – проаналiзувавши заходи, яких було вжито державами – членами Лiги, можна запропонувати шляхи врегулювання сучасних конфлiктiв в рамках регiону, а також спрогнозувати можливi варiанти їх розвитку. Актуальнiсть теми роботи обумовлена виключною важливiстю проблеми гарантування безпеки в сучасному свiтi; особливою роллю ЛАД у системi загальноарабської безпеки; значимiстю впливу стану безпеки арабського свiту на формування глобальної системи безпеки; необхiднiстю осмислення нових загроз та викликiв, що постають перед арабським Сходом пiсля закiнчення «холодної вiйни», а також необхiднiстю розробки в рамках системи мiжарабських вiдносин вiдповiдних механiзмiв протистояння цим загрозам. Об’єктом Предметом Метою є дослiдження концептуально-правових засад та практичної дiяльностi ЛАД з врегулювання конфлiктiв на Близькому Сходi. Для досягнення мети потрiбно виконати наступнi завдання: 1. проаналiзувати механiзм та правовi засади врегулювання конфлiктiв в рамках Лiги; 3. визначити ефективнiсть вжитих Лiгою заходiв у кожнiй з конфлiктних ситуацiй та порiвняти результати втручання ЛАД в рiзнi конфлiктнi ситуацiї; 4. узагальнити досвiд Лiги у справi врегулювання конфлiктiв. дослiдження охоплюють другу половину ХХ столiття – вiд часу заснування Лiги у березнi 1945 року до сучасностi – адже Лiга продовжує свою дiяльнiсть, а конфлiкти, у врегулюваннi яких вона брала участь, не є вирiшеними до кiнця, деякi з них знаходяться у латентнiй фазi. Джерельна база роботи включає кiлька груп матерiалiв: (13 квiтня 1950); Хартiя нацiональних економiчних дiй (26 листопада 1980); · виступи, заяви, iнтерв’ю, матерiали прес-конференцiй, мемуари арабських, а також американських та iзраїльських державних дiячiв. Цi документи дають можливiсть оцiнити та проаналiзувати офiцiйну позицiю i пiдходи низки ключових держав свiту та регiону до тих ситуацiй на Близькому Сходi, якi вплинули суттєвим чином на розробку та розвиток концепцiй i механiзмiв здiйснення загальноарабської безпеки; · матерiали та рiшення ЛАД: резолюцiї, комюнiке нарад голiв держав та урядiв арабських держав, Ради ЛАД, iнших органiв ЛАД, опублiкованi Секретарiатом ЛАД як збiрки документiв. Історiографiя. На сьогоднiшнiй день достатньо вивченими є палестинське та лiванське питання, а також проблеми врегулювання у Перськiй затоцi, тодi як захiдносахарська та iранська проблема потребують ретельнiшого вивчення та аналiзу. Зокрема, недостатньо дослiдженою є дiяльнiсть Лiги Арабських Держав у справi врегулювання цих проблем. Дiяльнiсть ЛАД щодо вирiшення регiональних конфлiктiв та криз потребує узагальнення. Ряд робiт зарубiжних, зокрема, арабських дослiдникiв (Абдулганi Джабран Ель-Захар [9, 13], Джоржос Ханна Аюб [22], Аммер Хуснi Мехдi [36]) виявились корисними для досягнення мети дослiдження, оскiльки в них мiститься аналiз окремих аспектiв палестинської, лiванської та захiдносахарської проблем. Посiбники з iсторiї та полiтики держав – учасниць ЛАД (Саудiвської Аравiї, Єгипту, Лiвану тощо) дали змогу глибше зрозумiти механiзм впливу окремих держав на процес прийняття рiшень всерединi Лiги. Цiнними виявились роботи росiйських вчених Александрова І. А. [48], Сажина В. О. [47], Кiсельова В.І. [19, 20], Тузмухаммедовa Р. А. [12], Левина З.І. [2]. Перебiг арабо – iзраїльського конфлiкту дослiджували такi росiйськi вченi, як Колобов А., Корнилов А. [17], Копiн А. В [16], Кисельов В.І. [19, 20], Чистяков А. [43], Милославскої Т. Л., Милославського Г. В [23]. Oсобливо ретельно розглядаючи перiод Шестиденної вiйни, вiйни «судного дня» та укладення єгипетсько – iзраїльської угоди у Кемп – Девiдi. Дисертацiя Аль – Рукiбат Хайела «Дiяльнiсть Лiги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-i – перша половина 90-х рокiв)», пiдготовлена та захищена в Інститутi мiжнародних вiдносин Київського унiверситету iменi Тараса Шевченка, зосереджує увагу на особливостях врегулювання арабо – iзраїльського конфлiкту на початку постбiполярного перiоду. Проблема захiдносахарського врегулювання розкривається у роботах таких науковцiв, як Куделєв В. В [38], Мохаммед Салек Али [41] та Бiкла О. В [39]. В роботах цих авторiв дослiджено змiни статусу Захiдної Сахари пiд управлiнням Іспанiї, позицiї iспанського, марокканського та мавританського урядiв, а також ГА ООН з цього питання. Окремо в цих джерелах розглянуто дiяльнiсть фронту ПОЛІСАРІО, що проголосив незалежнiсть Сахарської Арабської Демократичної Республiки, а також спроби врегулювання захiдносахарського питання Лiги Арабських Держав та Органiзацiї Африканської Єдностi. М. та Мехдi Санаї [50]. Окрiм особливостей iранської ядерної програми, в цих роботах проаналiзовано позицiї окремих держав ЛАД щодо цiєї програми та можливий вплив ядерної полiтики Ірану на безпеку у близькосхiдному регiонi. В роботi широко використано матерiали перiодичних видань, що мiстять хронiку подiй, пов’язаних з iранською проблемою, заяви провiдних полiтичних дiячiв арабських та захiдних держав. аспект урегулювання лiванського конфлiкту» – грунтовне дослiдження участi окремих держав i мiжнародних органiзацiй, в тому числi, ЛАД, у врегулюваннi лiванських криз 1958 року та 80-х рокiв. Особлива цiннiсть цього дослiдження полягає у аналiзi еволюцiї концептуальних пiдходiв ЛАД до вирiшення лiванського питання. Участь ЛАД у розв’язаннi палестинського питання всебiчно розкрита у працi С.Є. Гуцала «Лига арабских государств и проблемыближневосточного урегулирования, 1978–1989 гг.». Роботи О. А. Коппель, використанi у ходi дослiдження, висвiтлюють такi аспекти теми, як кувейтська криза 1990 року, а також проблеми мiжарабської iнтеграцiї та субрегiонального спiвробiтництва. Методика дослiдження включає в себе такi традицiйнi методи, як iсторичний, який передбачає цiлiсний пiдхiд до об’єкта вивчення, розгляд його у процесi виникнення та розвитку. Також використано системний пiдхiд, сутнiсть якого полягає у комплексному дослiдженнi великих та складних об’єктiв, таких, як мiжнародна органiзацiя, дослiдженнi їх як єдиного цiлого з узгодженим функцiонуванням усiх елементiв та частин, в даному випадку, держав – учасниць. При аналiзi результатiв дiяльностi Лiги iз врегулювання конфлiктiв в регiонi було застосовано також i компаративний метод, що полягає у порiвняннi результатiв дiяльностi Лiги в рiзних ситуацiях за визначеними критерiями. Структура увагу на конкретних конфлiктних ситуацiях (палестинська проблема, лiванська криза, захiдносахарське питання, криза у Перськiй затоцi, iранське питання) та аналiзує особливостi втручання ЛАД у перебiг цих конфлiктiв. 1. Механiзм врегулювання конфлiктiв в рамках органiзацiї Лiги Арабських Держав 1. 1 Інституцiйна система ЛАД Інституцiйна структура Лiги Арабських Держав обумовлена особливостями становлення та функцiонування цiєї органiзацiї. З концептуальної точки зору, створення Лiги у її сьогоднiшньому виглядi є компромiсом мiж двома основними теоретичними поглядами – «єдиного територiально – нацiонального i культурного простору арабського свiту» (نطولا) та «держави – країни» (روقلا) [1]. Важливо мати на увазi, що Лiга функцiонує згiдно з принципом поваги до незалежностi та суверенiтету кожного її члена. Саме це зумовлює колегiальнiсть та представницький характер органiзацiї. Вiдносно велика, як для регiональної органiзацiї, кiлькiсть членiв та розбiжностi у їх позицiях щодо регiональних проблем частково є передумовами набуття Нарадою керiвникiв держав та урядiв де – факто статусу головного органу Лiги. Поки що це не знайшло вiдповiдного юридичного оформлення в конституцiйному документi органiзацiї, Пактi Лiги, прийнятому 22 березня 1945 року. Характерною рисою структури Лiги є її постiйна еволюцiя та видозмiнення, якi вiдбуваються як пiд дiєю зовнiшнього фактору (насамперед, арабо – iзраїльського конфлiкту), так i внутрiшнього (зростання кiлькостi суб’єктiв та розширення системи мiжарабських вiдносин). два рiзних погляди на те, яка iнституцiйна структура Лiги була б найбiльш доцiльною. Перший варiант – це союз, що передбачав би наявнiсть виконавчої влади. Остання, в свою чергу, спиралась би на асамблею чи подiбний до неї орган, в якому держави – учасницi були б представленi пропорцiйно чисельностi їх населення та розмiру бюджетiв. Передбачалось також утворення центрального комiтету, рiшення якого були б обов’язковими для всiх держав, навiть якщо самi держави з цими рiшеннями не згоднi. Згiдно з другим варiантом, майбутнiй союз мiг би обiйтись, принаймнi, на перших порах, без виконавчої влади. Рiшення органiзацiї мали б обов’язковий характер лише для тих держав, якi з ними згоднi. Норма представництва – одна для всiх. Бiльшiсть арабських держав пiдтримали, власне, другий варiант. [2] Тому пiдхiд держав – членiв Лiги до об’єднання можна назвати функцiональним – поглиблення спiвробiтництва в прiоритетних галузях мало бути пiдґрунтям, фундаментом для утворення певної форми полiтичного союзу, спiльних органiв, можливого набуття органiзацiєю наднацiональних рис. Федеративний пiдхiд бiльшiстю держав вважався небажаним i навiть шкiдливим, що не позбавлено сенсу, з огляду на негомогеннiсть регiону в економiчному, полiтичному, соцiальному та ресурсному вiдношеннях. Звiдси бере початок концепцiя «економiзацiї полiтики» – iдея взаємозалежностi i формування регiонального економiчного ядра, навколо якого сформувалась би нова регiональна система мiжнародних вiдносин, подiбно тому, як це сталось з Європейським Союзом. Представники Саудiвської Аравiї вважали, що об’єднання арабських народiв в єдинiй державi може призвести до конфлiкту i пропонували для початку розвивати мiжарабську спiвпрацю з економiчних та культурних питань, а розгляд проблеми полiтичної спiвпрацi вiдкласти на майбутнє. Отже, сама форма об’єднання та iнституцiйна структура ЛАД були зумовленi особливостями iнтеграцiйного процесу в регiонi та його потребами на певний момент часу. Фактор збереження дружнiх вiдносин мiж державами та недопущення конфлiктних ситуацiй вiдiгравав в даному випадку одну з ключових ролей. [3] Ірак, Лiван, Сирiя, Саудiвська Аравiя, Йорданiя (на момент пiдписання угоди про створення ЛАД – тодi ще Трансйорданiя) та Ємен (в 1990 роцi Пiвденний Ємен об’єднався з Пiвнiчним). Пiзнiше до Лiги приєдналися: Лiвiя (1953), Судан (крiм пiвдня та центра країни) (1956), Марокко та Тунiс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман и ОАЕ (1971), Мавританiя (крiм пiвдня – 1973), Сомалi (1974) та Джибутi (1977). ОВП приєдналася до Лiги у 1976 роцi. [4] Що ж до керiвних органiв Лiги, то до них на сучасному етапi належать: вищезгадана Нарада керiвникiв держав та урядiв (дiє з 1964), Рада ЛАД, Рада спiльної оборони, Економiчна та соцiальна Рада та Генеральний секретарiат. Фактично всi цi керiвнi органи, окрiм Економiчної та Соцiальної Ради, володiють механiзмами i важелями для здiйснення функцiй пiдтримання миру та вирiшення конфлiктiв всерединi Лiги. По-перше, Рада Лiги може скликатись на надзвичайну сесiю на вимогу щонайменше двох членiв органiзацiї у будь – який час, коли цього вимагатимуть обставини, або ж на вимогу одного члена органiзацiї, якщо вiн зазнає агресiї або ж знаходиться пiд загрозою нападу (зазвичай Рада збирається на черговi сесiї двiчi на рiк – у березнi та жовтнi). В Пактi також передбачено ситуацiю, коли уряд країни, яка стала жертвою агресiї, не в змозi пiдтримувати зв’язок iз Радою – тодi право вимагати негайного скликання Ради матиме будь – яка iнша держава – член Лiги. Механiзм прийняття рiшень протягом перiоду функцiонування Лiги видозмiнювався; наразi процедура голосування залежить вiд характеру проблеми, що винесена на розгляд – рiшення можуть бути прийнятi як на основi одностайностi, так i бiльшiстю голосiв. Одностайностi вимагають рiшення, що стосуються агресiї або загрози агресiї проти однiєї з держав – членiв Лiги, а в тому випадку, якщо агресором є держава – член ЛАД, то її голос не береться до уваги. Бiльшiстю голосiв можуть бути прийнятi обов’язковi для виконання рiшення, що стосуються питань персоналу, бюджету, внутрiшнього регламенту та закритих сесiй. Такий метод прийняття рiшень, як бiльшiсть у двi третини голосiв, використовується для внесення змiн та доповнень до Пакту ЛАД, а також призначення Генерального секретаря органiзацiї. Як у багатьох iнших мiжурядових органiзацiях, у ЛАД зберiгається порядок, згiдно з яким рiшення Ради ЛАД, прийнятi одноголосно, є обов’язковими для всiх держав – членiв Лiги; рiшення ж, прийнятi бiльшiстю голосiв, обов’язковi лише для тих держав, якi за них голосували. Рада, по сутi, стала центральним елементом системи колективної безпеки Лiги i має широкi повноваження щодо врегулювання конфлiктних ситуацiй. [5] Створення Ради Спiльної Оборони, а також Економiчної та Соцiальної Ради, а разом з ними i Постiй ного Вiйськового Комiтету, i Консультативної Вiйськової органiзацiї, було закрiплено у Договорi 1950 року про спiльну оборону та економiчне спiвробiтництво. Його пiдписання членами ЛАД, було, у свою чергу, зумовлено об’єктивними тенденцiями мiжнародного життя та розвитком подiй на Близькому Сходi, зокрема. Пiсля першої арабо – iзраїльської вiйни 1948–1949 та поразки у нiй арабських держав на переднiй план вийшло об’єднання зусиль арабських держав у сферi обороноздатностi та у вiйськовiй сферi. Вiдповiдно, змiн вимагала сама структура ЛАД – необхiдно було створити ефективну систему колективної безпеки. Її основою стала Рада Спiльної Оборони, що складається з мiнiстрiв закордонних справ та мiнiстрiв оборони арабських країн. Згiдно зi статтею 6 Договору, Рада Спiльної Оборони дiє пiд безпосереднiм керiвництвом Ради ЛАД та уповноважена надавати допомогу арабським країнам, що зазнали агресiї; вживати заходiв колективної самооборони для вiдбиття агресiї та вiдновлення миру i безпеки; органiзацiя спiвробiтництва та координування зусиль держав – членiв для досягнення вищезазначених цiлей. Рiшення Ради спiльної оборони, прийнятi бiльшiстю у двi третини голосiв, є обов’язковими для всiх учасникiв Договору (це закрiплено у п. 3 статтi 7). [6] Ще одним органом забезпечення колективної безпеки став Постiйний вiйськовий комiтет – один з постiйних комiтетiв Лiги, що складається iз представникiв генеральних штабiв країн – учасниць. До компетенцiї цього органу входить: розробка планiв спiльної оборони; здiйснення заходiв з пiдвищення боєздатностi збройних сил країн – учасниць Договору; пiдготовка планiв та органiзацiя спiльних навчань i маневрiв тощо; поточне та щорiчне звiтування Радi спiльної оборони про результати своєї роботи. Роботу Постiйного вiйськового комiтету контролює Консультативна вiйськова органiзацiя – вiйськова нарада начальникiв генеральних штабiв збройних сил країн – учасниць Договору, створена вiдповiдно до додаткового протоколу №1 до Договору про спiльну оборону та економiчне спiвробiтництво. Пiдписання Договору i заснування з його допомогою нових структурних пiдроздiлiв органiзацiї стало спробою виправити помилки, яких припустилась спiльнота арабських народiв протягом першої Палестинської вiйни i створити автоматичну систему колективної безпеки. Лiги, є диференцiйована система голосування, коли обов’язковими є лише рiшення, прийнятi одностайно, а тi, що прийнятi бiльшiстю голосiв – лише для тих держав, що за них голосували. З iншого боку, цей принцип голосування не дає зовсiм завести голосування у глухий кут, адже одностайнiсть, особливо з приводу конфлiктних ситуацiй, трапляється нечасто, тим паче в таких негомогенних органiзацiях, як ЛАД. Можна також стверджувати, що Лiга досить гнучко реагує на потреби на виклики часу: коли того вимагали обставини, були сформованi i Рада Спiльної Оборони, i Економiчна та Соцiальна Ради, а разом з ними i Постiйний Вiйськовий Комiтет, i Консультативна Вiйськова органiзацiя; змiнився статус Наради керiвникiв держав i урядiв. Тому є пiдстави характеризувати Лiгу як органiзацiю, що розвивається згiдно з тенденцiями мiжнародного життя та подiями регiонального масштабу. 1. 2 Концептуально-правовi засади та механiзм миротворчої дiяльностi ЛАД лiга арабський iранський криза Конфлiкти мiж державами – членами Лiги арабських держав можна умовно роздiлити на двi групи: територiально – прикордоннi суперечки та суперечки по звинуваченню однiєї iз сторiн у втручаннi у внутрiшнi справи iнший. У особливу групу слiд видiлити конфлiкти всерединi держав – членiв, що створюють загрозу для миру i безпеки регiону i потребують втручання з боку мiжнародної мiждержавної регiональної органiзацiї. На жаль, для арабського свiту в рiзнi перiоди були властивi всi три типи суперечок. Серед найбiльш масштабних i ефективних дiй ЛАД по врегулюванню конфлiктних ситуацiй серед її членiв можна видiлити врегулювання кувейтської кризи 1961 р. i дiяльнiсть ЛАД, направлену на припинення громадянської вiйни в Лiванi. цiєї дiяльностi є конституцiйний документ ЛАД – Пакт Лiги. В ньому опосередковано визнається принцип мирного вирiшення суперечок, а саме у статтi 5 «…забороняється вдаватись до сили для врегулювання суперечок, якi можуть виникнути мiж двома державами – членами Лiги». В тому разi, якщо держави самi вирiшать звернутись до Ради Лiги для вирiшення своєї суперечки, то рiшення, прийняте Радою, матиме для них остаточний та обов’язковий характер, але тiльки якщо ця суперечка «не стосується незалежностi, суверенiтету та територiальної цiлiсностi держав». Характерно, що ЛАД не зосереджується на обов’язковому вирiшеннi всiх суперечок мiж її державами – членами, що видно також i у формулюваннях положень Договору про спiльну оборону та спiвробiтництво мiж державами – членами ЛАД (вiд 13 квiтня 1950) про «бажання» (саме бажання, а не зобов’язання) держав – членiв дотримуватись на практицi принципу мирного вирiшення суперечок. В Пактi наголошено, що Рада Лiги «запропонує свої послуги» у вирiшеннi будь – якої суперечки, що може призвести до вiйни, i мiж членами самої Лiги, i мiж державою – членом Лiги та третьою стороною. [8] У своїй миротворчiй дiяльностi ЛАД використовувала такi засоби, як посередництво, переговори, примирення, мiсiя добрих послуг. Особливої уваги заслуговує механiзм арбiтражу, який в iсторiї Лiги було використано лише один раз: в травнi 1949 року, коли мiж Лiваном та Сирiєю виникла суперечка з приводу вторгнення озброєної групи сирiйцiв на лiванську територiю. І навiть в цьому випадку застосування арбiтражу не вiдповiдало повнiстю необхiдним умовам: iнiцiатива виходила не вiд безпосереднiх учасникiв суперечки (як це має бути, згiдно з Пактом), а вiд Саудiвської Аравiї та Єгипту. Цi двi держави свого часу пропонували спецiально видiлити арбiтраж серед iнших засобiв миротворчої дiяльностi i запровадити процедуру обов’язкового арбiтражу суперечок, якi виникають мiж державами – членами ЛАД. І хоча цей проект не було прийнято через позицiю Лiвану та Іраку (на їхню думку, обов’язковiсть арбiтражу порушила б принцип повагу до суверенiтету держав), Пакт ЛАД не заперечує можливiсть створення «арабського арбiтражного суду». [9] ЛАД. Змiст статтi 2 вiдображає фундаментальний принцип колективної безпеки та оборони: будь – який акт збройної агресiї, здiйснений проти будь – якого члена органiзацiї або кiлькох з них, розглядатиметься як акт, спрямований проти них всiх. В такому випадку держави зобов’язуються колективно або iндивiдуально прийти на допомогу державi чи державам, що стали об’єктом агресiї i «вжити всi доступнi їм засоби для вiдбиття агресiї та встановлення миру i безпеки, в тому числi i використання збройних сил», у вiдповiдностi зi своїм правом на самооборону. Окремо у статтi 3 Договору зазначено про важливiсть проведення консультацiй мiж державами – членами ЛАД, координування їхнiх дiй та погодження їхнiх планiв та оборонних заходiв у разi загрози територiальнiй цiлiсностi, незалежностi або безпецi будь – якого з членiв органiзацiї. Дiяльнiсть ЛАД стосовно аспекту пiдтримання миру включає в себе комплекс заходiв, спрямованих на перешкодження веденню вiйськових дiй ворогуючими угрупованнями всерединi країни або на мiждержавному рiвнi. Специфiчною особливiстю в цьому питаннi є вiдсутнiсть офiцiйно закрiпленого та визначеного термiну «пiдтримання миру» у Пактi Лiги. Проте, незважаючи на це, Лiга двiчi за iсторiю свого iснування формувала так званi «мiжарабськi сили», якi на практицi виконували функцiї з пiдтримання миру. Вперше такi сили було сформовано у 1961 роцi, аби убезпечити Кувейт вiд можливої агресiї з боку Іраку («Об’єднанi сили Лiги арабських держав»), а вдруге – у 1976 роцi пiд час чергового загострення ситуацiї в Лiванi (тодi було створено Мiжарабськi сили безпеки, пiзнiше трансформованi у Мiжарабськi сили стримування). Якщо говорити про роль ЛАД у врегулюваннi конфлiктiв на Близькому Сходi, у тому числi й тих, однiєю зi сторiн яких виступають держави, що не є членами Лiги, то активнiсть Органiзацiї в цьому вiдношеннi не завжди була однаково iнтенсивна, сама позицiя – не завжди послiдовна. Це залежало вiд того, чи iснувала єднiсть пiдходiв усiх членiв Лiги до конфлiкту. [10] Наприклад, коли Англiя, Францiя й Ізраїль вжили силових заходiв проти Єгипту у зв'язку з нацiоналiзацiєю Всесвiтньої компанiї Суецького каналу, дiї ЛАГ великою мiрою сприяли прийняттю Генеральною Асамблеєю ООН постанови, що рiзко засуджує агресiю. На Генеральнiй Асамблеї Лiга також неодноразово порушувала питання про звiльнення Ізраїлем окупованих їм арабських територiй i отримувала позитивний вiдгук мiжнародного спiвтовариства. Негативним було i ставлення ЛАД до Кемп – Девiдських угод: Лiга почала внутрiшньорганiзацiйнi санкцiї у вiдношеннi Єгипту, призупинивши його членство в органiзацiї. Однак надалi дiяльнiсть Ради Лiги з врегулювання вiдносин з Ізраїлем значною мiрою була паралiзована через рiзнi погляди членiв Ради на вихiд iз ситуацiї, що склалась. Частина членiв Ради були прихильниками концепцiї повернення арабських земель в обмiн на мир, iншi вважали, що окупованi землi повиннi бути повернутi Ізраїлем без жодних умов. В цей час спостерiгається тенденцiя до зближення позицiй усiх членiв Ради Лiги пiд гаслом мирного врегулювання конфлiкту вiдповiдно до резолюцiй Ради Безпеки, а також вiдроджується iдея арабської єдностi. Що стосується конфлiктiв всерединi ЛАД, кризових ситуацiй мiж членами Органiзацiї, якi виникають час вiд часу, то з погляду ролi Лiги в їх врегулюваннi можна видiлити декiлька груп таких конфлiктiв [11]: р. у зв'язку з проникненням сiрiйського патруля на територiю Лiвану i вбивством палестинського громадянина через пiдозру в агентурнiй роботi за замовленням Ізраїлю; б) конфлiкт мiж Іраком i Лiваном в 1956 р. за нафтовий трубопровiд на територiї Лiвану; в) конфлiкт мiж Йорданiєю i Палестиною у вереснi 1970 г.; г) агресiя Іраку проти Кувейту в серпнi 1990 р. конфлiкт 1979 р. 3. Конфлiкти, у врегулюваннi яких Лiга досягла часткових успiхiв: а) конфлiкт мiж Лiваном i Йорданiєю, з одного боку, i Об'єднаною Арабською Республiкою – з iншою (1958 р.); б) мароккансько-алжирська вiйна 1963 г.; в) iраксько-iранська вiйна 1980–1988 рр. 4. Конфлiкти, врегульованi за участю Лiги: а) iраксько-кувейтський конфлiкт 1961 г.; б) громадянська вiйна в Єменi 1963 г.; в) конфлiкт мiж Пiвнiчним i Пiвденним Єменом 1972 г.; г) прикордонна єгипетсько – лiвiйська вiйна 1977 р. Для того, щоб зрозумiти причини такої рiзної реакцiї членiв самої Лiги до загрози силою i її застосування для врегулювання суперечок, якi можуть виникнути мiж державами – членами Лiги (ст. 5). І хоча тут не було прямої вказiвки про мирне врегулювання суперечок, але сенс статтi 5 Пакту прямо витiкає з цього. У Пактi не було вказiвок про дiю цiєї норми по вiдношенню до iнших держав. Принцип «мирного врегулювання» був визнаний в Лiзi арабських держав в повному обсязi трохи пiзнiше, в результатi вступу її членiв в ООН i зобов'язань, узятих ними на себе за ст. 1 (п. 1), ст. 2 (п. 3), ст. 33 (п. 1). [12] Текст Договору про спiльну оборону i економiчне спiвробiтництво 1950 року мiстить чiтку вказiвку на обов'язки членiв Лiги вирiшувати всi спори мирними засобами. Щодо застосування примусових заходiв Лiгою арабських держав, то тут треба мати на увазi наступнi моменти. По-перше, Лiга не має в своїй структурi такого органу, як Рада Безпеки в рамках ООН, який мiг би вирiшувати питання застосування таких заходiв, що були б обов'язковi для всiх членiв Лiги. По-друге, в рамках Лiги хоч i створена Об'єднана Рада оборони, куди входять мiнiстри закордонних справ i мiнiстри оборони, а також Постiйна вiйськова комiсiя (представники Генеральних штабiв Армiї держав-членiв), пiдставою установи яких служить Договiр про сумiсну оборону i економiчне спiвробiтництво 1950 року, але не створенi об'єднанi озброєнi сили, як це має мiсце в деяких iнших регiональних мiжнародних органiзацiях безпеки (наприклад, в НАТО); лише двiчi за майже сорокарiчну iсторiю iснування ЛАД в її рамках було сформовано мiжарабськi сили для пiдтримування миру, але це, звiсно, не настiльки ефективно, як збройнi сили, що дiють на постiйнiй основi. Власне, самi принципи дiяльностi органiзацiї Лiги не мiстять i механiзму, подiбного тому, який дiє в ООН, i що передбачає можливiсть укладати угоди з державами – членами про надання у розпорядження Лiги певних вiйськових контингентiв. По – третє, Рада Лiги, звичайно, в принципi може ухвалювати рiшення про примусовi заходи, проте внаслiдок того, що в цьому органi, в який входять всi члени Лiги, дiє принцип одностайностi, ухвалити таке рiшення навряд чи можливо, принаймнi держава – член, проти якої передбачається приймати санкцiї, мабуть, не голосуватиме «за». [13] мiж самими членами Лiги Пакт залишає лише одну можливiсть: вирiшувати всi спори виключно мирним шляхом, тому всi зусилля Лiги у врегулюваннi таких конфлiктiв лежать у вказанiй площинi. Звiсно, Лiга має право застосовувати примусовi заходи проти агресiї ззовнi, з боку держав, що не є членами Лiги, оскiльки у неї iснує право на колективну самооборону, закрiплене в ст. 51 Статуту ООН. Існує думка, що механiзм пiдтримання миру, вироблений засновниками Лiги i закрiплений в його Пактi, хоча є має низку переваг, все ж потребує деякого вдосконалення. Це в першу чергу стосується процедури голосування в Радi Лiги. Тут можна було б використовувати досвiд такої регiональної органiзацiї, як ОБСЄ, де при вирiшеннi низки запитань застосовується формула «консенсус мiнус один» i процедура «консенсус мiнус два». В якостi радикальнiших заходiв iз вдосконалення механiзму пiдтримання миру в рамках Лiги можна запропонувати два варiанти. Перший варiант полягає у створеннi в рамках Лiги нового органу – Ради (Комiтету) безпеки, що складався б iз обмеженого числа його членiв. Враховуючи, що в Раду Лiги входять всi члени Органiзацiї (22 держави), то з них, ймовiрно, доцiльно мати в його складi не бiльше п'яти – семи членiв. В результатi такої реформи та частина системи органiв ЛАД, яка покликана забезпечити пiдтримку мiжнародного миру, могла б якоюсь мiрою по своїй подобi наблизитися до системи ООН. Проте повної аналогiї з Органiзацiєю Об'єднаних Нацiй тут, скорiше за все, бути не може. В Ради (Комiтету) безпеки ЛАД, звiсно, не може бути таких широких повноважень, як в Ради Безпеки ООН. В рамках ЛАД має бути iнший характер взаємин мiж Радою (Комiтетом) Безпеки i Радою Лiги, анiж мiж Радою Безпеки i Генеральною Асамблеєю ООН. Якщо в ООН на Раду Безпеки покладена головна вiдповiдальнiсть за пiдтримку мiжнародного миру, що прямо вказано в ст. 24 Статуту ООН, то члени ЛАД, якщо i погодяться на створення Ради (Комiтету) Безпеки в рамках Лiги i визнання за ним статусу одного з головних органiв цiєї органiзацiї, то навряд чи вони дозволять такому пiдроздiлу бути настiльки незалежним вiд Ради Лiги у вирiшеннi питань пiдтримки свiту, як це вiдбувається в ООН. Скорiше за все, такий орган, якщо вiн буде заснований, за будь – яких обставин повинен буде працювати пiд керiвництвом Ради ЛАД, який, можливо, доцiльно перейменувати, скажiмо, в Генеральну Конференцiю ЛАД. В той же час Рада (Комiтет) Безпеки Лiги повинна зберегти певну самостiйнiсть, не перетворюючись на чисто допомiжний пiдроздiл Ради Лiги. Такий характер взаємодiї головних органiв мiжнародної органiзацiї вiдомий в сучаснiй практицi. Яскравим прикладом тут можуть служити взаємини мiж Генеральною Асамблеєю i ЕКОСОР. Стаття 60 Статуту ООН пiдкреслює, що ЕКОСОР здiйснює свою дiяльнiсть пiд керiвництвом Генеральної Асамблеї з виконання функцiй органiзацiї в областi мiжнародного економiчного i соцiального спiвробiтництва. [14] На Раду (Комiтет) безпеки Лiги в числi iнших функцiй можна покласти i здiйснення миротворчих акцiй Лiги в регiонi, включаючи операцiї з пiдтримки миру iз застосуванням вiйськових засобiв для виконання рiзних цiлей (наприклад, роз'єднання конфлiктуючих сторiн, створення зон безпеки, спостереження, захисту населення вiд наслiдкiв вiйськових дiй, створення безпечних умов, що дозволяють здiйснювати розподiл гуманiтарної допомоги, i т. д.). Як другий варiант радикальнiшої реформи механiзму пiдтримки миру в рамках Лiги можна було б запропонувати пiдвищення статусу Об'єднаної Ради оборони (куди входять мiнiстри закордонних справ i мiнiстри оборони), створеної на основi Договору про спiльну оборону i економiчне спiвробiтництво, доручивши йому виконання тих же функцiй, якi були вказанi вище вiдносно запропонованої Ради (Комiтету) Безпеки Лiги, змiнивши при цьому правила процедури. За основу можна було б взяти формулу «консенсус мiнус учасники суперечки». Найважливiшим положенням Договору стала ст. 10, яка зобов’язувала членiв ЛАД «не укладати жодних мiжнародних угод, несумiсних з Договором i не проводити в мiжнародних вiдносинах курс, що суперечить цiлям Договору». Грунтуючись на цiй статтi, низка держав особливо рiзко критикувала Єгипет за пiдписання Кемп – Девiдських угод. Хоча фактично положення статтi 10 є доволi невизначеними i провокативними, i його формулювання можна тлумачити по – рiзному, в тому числi з полiтичною метою – аби засудити невигiднi для себе зовнiшньополiтичнi кроки iншої держави – члена. та урядiв арабських держав, що вiдбулася в листопадi 1979, у свою чергу, наголосила на необхiдностi прискорення процесу внесення змiн до Пакту та реконструкцiї органiзацiї в цiлому. Робота над доопрацюванням Пакту, який вiдповiдно до нового проекту, мав складатися iз 49 статей, була завершена у листопадi 1982. [15] Однак цi змiни не були формально прийнятi i, на думку деяких вчених, не будуть прийнятi i в найближчий час у зв’язку з вiдсутнiстю одностайностi їх оцiнок арабськими країнами – членами ЛАД. руху. Проте неоднорiднiсть складу учасникiв Лiги та розбiжностi їхнiх iнтересiв ускладнили спiльну дiяльнiсть в рамках органiзацiї. Це знайшло своє вiдображення i в Пактi ЛАД. Зокрема, можливостi «координацiї полiтичних зусиль» iстотно обмежувалися змiстом статей 5 i 7 Пакту Лiги. Стаття 5 передбачала, що в разi розбiжностей мiж двома державами – членами Лiги обов'язковим для них є рiшення ЛАД, але лише в тому випадку, якщо вони обидва погодяться вдатися до її арбiтражу. Стаття 7 констатувала, що обов'язковими для всiх членiв Лiги будуть лише одностайно прийнятi рiшення. Що ж до рiшень, прийнятих бiльшiстю, то обов'язковими вони є лише для тих держав, якi з ними згоднi. Фактично це змушувало членiв Лiги балансувати мiж гнучкiстю i прийняттi i виконаннi рiшень та їх ефективнiстю. Бiльше того, держави – члени ЛАД усвiдомлюють необхiднiсть реформування Лiги, але не можуть дiйти згоди з цього питання; до того ж, змiни, що мали мiсце у структурi ЛАД, не були належним чином оформленi в установчих документах Органiзацiї, або оформленi iз запiзненням. До того ж, здiйснення миротворчої дiяльностi ЛАД певною мiрою ускладнено через деякi розпливчатi формулювання в Пактi Лiги i в Договорi 1950 року, в яких мiстилися вказiвки на «бажання», а не «обов'язок» вирiшувати свої спори мирними засобами. Досить позитивно можна оцiнювати стан правової бази для врегулювання конфлiктiв в ситуацiї, коли має мiсце напад ззовнi на одну з держав – членiв Лiги, i порiвняно неефективною є аналогiчна база, що має застосовуватись у випадку конфлiкту мiж державами – членами Лiги. Формування структури, аналогiчної Радi Безпеки в рамках ООН, не передбачається, отже, для вирiшення спiрних питань доведеться знаходити компромiснi рiшення, що буває досить складно, як показала практика миротворчої дiяльностi Лiги. 2. Участь Лiги Арабських Держав у врегулюваннi локальних та регiональних конфлiктiв Не буде перебiльшенням стверджувати, що палестинська проблема та врегулювання арабо-iзраїльського конфлiкту займає центральне мiсце у дiяльностi Лiги арабських держав. Як регiональна органiзацiя, ЛАД, на думку деяких захiдних дослiдникiв, дуже чутливо реагувала на розвиток цього конфлiкту – наприклад, формування автоматичної системи колективної безпеки ЛАД мало своїм безпосереднiм стимулом саме поразку арабiв у першiй Палестинськiй вiйнi 1948–1949 рокiв. Керiвництво арабських держав розглядають розв’язання цiєї проблеми як одне з прiорiтетних завдань мiжарабського об’єднання. Для арабських держав агресивна iзраїльська полiтика, пiдтримана захiдними країнами, стала викликом у сферi обороноздатностi. Позицiя ЛАД з палестинського питання була активною з самого початку: вже за пiдписання Александрiйського протоколу 7 жовтня 1944 р. лiдерами арабських країн – засновникiв ЛАД було ухвалено спецiальну резолюцiю з Палестини (роздiли 5 та 6 Александрiйського протоколу). В ньому було зазначено, що «Палестина є невiд’ємною частиною арабського свiту i права арабiв в Палестинi не можуть бути зачепленi без шкоди для миру i стабiльностi в арабському свiтi». Також пiдкреслювалось, що «…не може бути гiршої несправедливостi та агресiї, нiж вирiшення проблеми європейських євреїв шляхом здiйснення iншої несправедливостi – вiдносно палестинських арабiв рiзних релiгiй i вiросповiдань». Пiдписуючи в Каїрi 22 березня 1945 року Пакт Лiги, арабськi лiдери звернули увагу на необхiднiсть прийняття спецiального додатку до Пакту, в якому наголошувалося, що «iснування Палестини та її державна незалежнiсть з правової точки зору – факт такий же беззаперечний, як i незалежнiсть iнших арабських країн, хоча зовнiшнi ознаки цiєї незалежностi через певнi обставини ще не оформились, але це не повинно перешкоджати Палестинi брати участь у роботi Лiги». [16] Визначивши спiльну позицiю, держави – члени Лiги заявили про свiй намiр брати участь у вирiшеннi проблеми, координуючи дiяльнiсть iз протидiї «сiонiстськiй експансiї», за риторикою арабських лiдерiв. У березнi 1946 року в м. Іншаса (Єгипет) вiдбулася нарада керiвникiв кiлькох основних країн – засновниць ЛАД: короля Єгипту – Фаруха, президента Сирiї – Шукрi Куатлi, принца Сауда (Саудiвська Аравiя), принца Абдул Іллаха (Ірак), а також принца Сейфуль Іслама (Ємен). Пiдсумки зустрiчi були викладенi у заявi, в якiй наголошувалось, що «…палестинська проблема стосується не лише палестинських арабiв, але i всiх арабiв; арабськi країни повиннi надавати пiдтримку Палестинi i зусиллями її народу зберегти арабський характер країни». [17] За пiдсумками зустрiчi Рада ЛАД отримала повноваження розробити практичнi заходи iз захисту Палестини. Рада ЛАД скликала надзвичайне засiдання у сирiйському мiстi Блудан 8 червня 1946 р. на рiвнi прем'єр – мiнiстрiв, мiнiстрiв закордонних справ i членiв парламентiв арабських держав – учасниць iншаської зустрiчi. У заключному документi засiдання мiстилося застереження, звернене, головним чином, до США та Великобританiї: арабськi країни зазначали свiй намiр передати палестинське питання на розгляд РБ ООН, а також вiдмовити США та Британiї у наданнi нових концесiй та переглянути вже iснуючi угоди. Проте, незважаючи на безкомпромiснiсть спiльних заяв арабських лiдерiв, бiльшiсть з них не були втiленi в життя, а практична дiяльнiсть в цьому напрямку обмежилась надсиланням меморандумiв до урядiв США та Великобританiї. В них арабськi чiльники вiдкидали iдею спiльної американо – англiйської комiсiї i пiдкреслювали необхiднiсть брати до уваги iнтереси арабських країн при обговореннi палестинського питання. В цих умовах уряди арабських країн – членiв ЛАД зробили спроби виробити спiльну лiнiю дiй в ООН при обговореннi палестинської проблеми на спецiальнiй сесiї Генеральної Асамблеї в 1947 роцi. У перiод мiж 1 вересня i 29 листопада 1947 вiдбулися наради представникiв Полiтичного комiтету i Ради ЛАД в Сафарi (Лiван) i Алеї (7–15 жовтня 1947), на якому були прийнятi рiшення виступити проти плану роздiлу Палестини, запропонувати запровадити санкцiї проти держав, що iгнорують права арабiв та надати матерiальну допомогу палестинським арабам. роздiлу Палестини на основi економiчного союзу», передбачалося: 1) припинення дiї мандата Великобританiї на Палестину в можливо короткий термiн, але не пiзнiше за 1-й серпень 1948 року; 3) створення на територiї Палестини «через два мiсяцi пiсля закiнчення евакуацiї озброєних сил країни – мандатарiя, але у жодному випадку не пiзнiше за 1 жовтня 1948 року, «двох незалежних держав – арабської та єврейської, а також спецiального режиму мiста Єрусалим». Для арабського свiту прийняття цiєї резолюцiї було вкрай несприятливим – фактично вона заперечувала можливiсть створення арабської держави. [18] Майже одразу почався процес окупацiї палестинських мiст iзраїльськими збройними силами. В цiй ситуацiї Лiга арабських держав 12 квiтня 1948 р. прийняла рiшення про введення до Палестини вiйськ країн – членiв Лiги з метою припинення агресiї i захисту прав арабського палестинського народу. При цьому у рiшеннi Ради ЛАД вiд 12 квiтня 1948 року пiдкреслювалося, що «вступ арабських вiйськ до Палестини для її порятунку повинен розглядатися як тимчасовий захiд, що жодним чином що не носить характеру окупацiї або розчленовування Палестини». настав час для розбудови її державностi. За собою члени ЛАД визнавали i лишали вiдповiдальнiсть за арабськi держави, маючи при цьому на увазi Палестину, яка, на думку Лiги, за принципом самовизначення нацiй мала право формувати уряд на своїй територiї. Визнаючи суверенiтет та незалежнiсть Палестини, арабськi держави проголосили втручання в ситуацiю необхiдним в умовах вакууму сили, що склався на цiй територiї – щоб запобiгти анархiї та хаосу i забезпечити безпеку на локальному та регiональному рiвнях. Також у пунктi 10 цього звернення зазначалося, що арабське втручання на територiї Палестини припиниться, щойно буде вiдновлено справедливiсть, законнiсть та мир, а суверенiтет держави Палестина знаходитиметься поза загрозою. Проте об’єднанi збройнi сили Єгипту, Лiвану, Іраку, Сирiї та Йорданiї зазнали поразки вiд iзраїльських вiйськ, якi зайняли значну частину територiї, вiдведеної спецiально пiд арабську державу (6,7 тис. кв. км, в тому числi бiльшу частину Єрусалиму). В результатi фактична площа Ізраїлю замiсть вiдведених йому ООН 14,1 тис. кв. км (56% площi пiдмандатної Палестини) склала до кiнця палестинської вiйни 1948–1949 рр. 20,8 тис. кв. км (78% пiдмандатної Палестини). [19] Це була поразка для арабської спiльноти. Пiсля завершення першої арабо – iзраїльської вiйни, захоплення Ізраїлем палестинських територiй пiсля створення демiлiтаризованої зони Ель – Ауджа в районi Гази та пiдписання перемир’я в районi Умм Раш – саме тодi арабськi країни постали перед необхiднiстю перегляду дiяльностi Лiги, сформувати конкретну програму забезпечення безпеки арабських країн та змiцнити органiзацiйну структуру ЛАД. Саме тому 13 квiтня 1950 року було пiдписано Договiр про спiльну оборону та економiчну спiвпрацю – Єгиптом, Єменом, Лiваном, Саудiвською Аравiєю та Сирiєю. У статтях 3, 4, 5 i 6 загальна компетенцiя Ради ЛАГ була визначена таким чином: мирне розв’язання суперечок, вiдбиття агресiї проти держав – членiв Лiги, надання вiйськової допомоги один одному в разi загрози нападу на одного з них, планування i здiйснення спiвпрацi мiж арабськими державами в полiтичнiй, економiчнiй, соцiальнiй, культурнiй та iнших сферах, а також створення нових органiв колективної безпеки арабських країн. У сiчнi 1964 Рада Лiги арабських держав схвалила утворення Об’єднаного арабського командування армiями всiх арабських держав – членiв ЛАД для керiвництва вiйськовими операцiями арабських держав в iм 'я досягнення загальноарабських цiлей. спiльну боротьбу мiжнародної арабської спiльноти проти Ізраїлю. Таку трансформацiю позицiї ЛАД спричинила так звана «троїста агресiя» 30 жовтня 1956 проти Єгипту та «шестиденна вiйна» 1967 року. В кiнцi серпня 1967 Нарада голiв арабських держав у Хартумi (Судан) висловила у своєму заключному документi концепцiю «трьох «нi»: «нi» – Ізраїлю, «нi» – переговорам з ним i «нi» – пiдписанню мирного договору. Але, незважаючи на сильну напруженiсть в мiжнародних вiдносинах регiону та високий рiвень ворожостi, вже на хартумськiй зустрiчi пролунали заяви, що до арсеналу вирiшення проблеми потрiбно пiдключати також дипломатичнi i полiтичнi методи. [20] i мiцного миру», за якого кожна держава в даному регiонi може жити в безпецi. Вiдповiдно до цих принципiв в резолюцiї мiстилася вимога про «вивiд iзраїльських озброєних сил з територiй, окупованих пiд час недавнього конфлiкту», а також «про вiдмову вiд всiх претензiй та припинення стану вiйни, пошану i визнання суверенiтету, територiальної цiлiсностi i полiтичної незалежностi кожної держави в даному регiонi i їх права жити в мирi в безпечних i визнаних кордонах, не пiддаючись погрозам або застосуванню сили». Першою з арабських держав цю резолюцiю визнав Єгипет, причому уряд Насера розглядав її як платформу для боротьби за лiквiдацiю наслiдкiв iзраїльської агресiї, але полiтичними методами. Принциповою позицiєю всiх держав – учасниць ЛАД була обов’язковiсть виводу iзраїльських вiйськ з усiх арабських територiй для припинення конфронтацiї мiж Ізраїлем та арабськими державами. Проблема полягала в небажаннi Ізраїлю пiти назустрiч позицiї ЛАД, i саме це унеможливило вирiшення конфлiкту, а в перспективi – призвело до висунення дуже несприятливої для Ізраїлю «iнiцiативи Роджерса», i потiм i спровокувало четверту арабо – iзраїльську вiйну у 1973 роцi. [21] вереснi 1975 р. Синайських Угод з Ізраїлем про роз’єднання вiйськ, Єгиптом пiдписав з Ізраїлем Кемп – Девiдськi угоди (17 вересня 1978) i єгипетсько – iзраїльський мирний договiр (26 березня 1979). Переважна бiльшiсть членiв ЛАД виступила iз засудженням цих угод. На Багдадських нарадах арабських держав i ОВП (листопад 1978 р. i березень 1979 г.) були прийнятi рiшення вiдкинути Кемп – Девiдськi угоди i єгипетсько – iзраїльський сепаратний договiр, застосувати полiтичнi i економiчнi санкцiї до режиму Анвара Садата. Арабськi i деякi мусульманськi країни розiрвали дипломатичнi стосунки з Єгиптом, а штаб-квартира ЛАД була переведена з Каїра до Тунiсу. [22] Контрастуючи з «примиренськими» єгипетськими настроями, найбiльш радикальну позицiю зайняв Нацiональний фронт «стiйкостi i протидiї» у складi Сирiї, НДРЄ, Алжиру, Лiвiї i ОВП. Його члени рiшуче виступили проти полiтики сепаратних угод. Проте внутрiшнi розбiжностi не дозволили членам Фронту виробити єдину лiнiю в конфлiктi i протипоставити її стратегiї помiрних арабських держав. Одним з лiдерiв останнiх була Саудiвська Аравiя, керiвництво якої розумiло нагальну необхiднiсть переходу ЛАД до полiтичного врегулювання арабо – iзраїльського конфлiкту. 6 серпня 1981 король Фахд Абд ель Азiз Ас – Сауд виснув так званий «план Фахда», що передбачав: 1) вихiд Ізраїлю зi всiх арабських територiй, захоплених в ходi близькосхiдної вiйни 1967 р., включаючи арабську частину Єрусалиму; 2) демонтаж поселень, створених Ізраїлем на окупованих землях пiсля вiйни 1967 р.; 3) гарантiя свободи вiдправлення культiв всiма релiгiями в святих мiсцях Єрусалиму; 5) початок перехiдного перiоду на Захiдному березi рiки Йордан i в секторi Газа пiд спостереженням ООН i тривалiстю не бiльше декiлькох мiсяцiв; формi все-таки визнавав право держави Ізраїль на iснування, спираючись на резолюцiї РБ ООН №242 i 338. 9 вересня 1982 р. Нарада арабських держав у верхах в м. Фес (Марокко) на основi iнiцiативи Саудiвської Аравiї вперше прийняла загальноарабську платформу близькосхiдного врегулювання. Це було величезним кроком вперед, проте на цей раз мирному процесу на Близькому Сходi завадили знову неконструктивна позицiя Ізраїлю та поглиблення мiжарабських протирiч у зв’язку iз iрано – iракською вiйною. [23] З приводу вирiшення цих проблем особливе значення мали ХVІІІ сесiя Нацiональної Ради Палестини у квiтнi 1987 та позачергова сесiя Ради ЛАД (листопад 1987, Амман), яка виступила на пiдтримку iдеї скликання мiжнародної конференцiї iз Близького Сходу. Ця iнiцiатива отримала широке мiжнародне визнання. На надзвичайнiй конференцiї голiв арабських держав у Касабланцi у травнi 1989 був створений Комiтет ЛАД з пiдготовки мiжнародної конференцiї пiд головуванням короля Марокко Хасана ІІ. На Касабланкськiй конференцiї було вiдновлено членство Єгипту в ЛАД, отримали пiдтримку концепцiя «iнтифади» i мирнi iнiцiативи ОВП. Останнi полягали в тому, що ОВП вперше пiшла на визнання резолюцiї РБ ООН №242, рiшуче засудила всi форми тероризму i проголосила принцип пошани права всiх народiв регiону, в тому числi народу Ізраїлю, на iснування. Вiйна в Перськiй затоцi в 1990–1991 рр., що мала на метi звiльнення Кувейту вiд окупацiї Іраком, в якiй ОВП пiдтримала С. Хусейна, кардинально змiнила ситуацiю на Близькому Сходi. Пiсля закiнчення воїни в Перськiй затоцi Лiга арабських держав акцентувала увагу свiтової спiльноти на необхiдностi справедливого вирiшення палестинської проблеми. Пiдхiд ЛАД в цей перiод до палестинської проблеми i арабо – iзраїльського конфлiкту в цiлому грунтувався на таких позицiях: 4) ЛАД виступає на пiдтримку iдеї проведення мирної конференцiї з Близького Сходу. При цьому була пiдкреслена необхiднiсть «вироблення єдиної арабської позицiї на переговорах про мирне врегулювання, що мають розпочатись незабаром». Генеральний Секретар ЛАД І. А. Магiд заявив, що основою такої спiльної Ізраїлем» – скорiше за все, для того, щоб, у разi провалу мирної iнiцiативи мати змогу звинуватити Ізраїль у недостатнiй поступливостi. [24] з цим ЛАД оцiнила безперечно позитивний крок на шляху до установлення мiцного справедливого миру угоду мiж Ізраїлем i ОВП вiд 13 вересня 1993 р. – «Декларацiю про принципи тимчасового самоврядування», а також Каїрськi угоди 4 травня 1994 р. про перший етап виведення iзраїльських вiйськ з окупованих територiй Захiдного берега рiчки Йордан i сектора Газа, що отримав назву «Угода про введення палестинської самоврядностi в Газi та Ієрихонi». Разом з тим, на думку лiдерiв ЛАД, успiху близькосхiдного мирного процесу можуть завадити деякi обставини. По-перше, це непевна ситуацiя в секторi Газа – враховуючи важке соцiально – економiчне положення на окупованих територiях, необхiдним є надання термiнової мiжнародної фiнансово – економiчної допомоги, що дало б можливiсть не лише полiпшити матерiальне положення палестинцiв, але i закрiпити те позитивне, що було досягнуте в ходi мирного процес. По-друге, потрiбно було здiйснити певний тиск на Ізраїль з метою прискорення проведення вiльних виборiв на окупованих палестинських територiях – це зменшило б загрозу розколу палестинського народу. По – третє, для повного успiху близькосхiдного мирного процесу необхiдний прогрес на переговорах Ізраїлю з Сирiєю i Лiваном. У свою чергу, цей прогрес можливий тiльки на базi повного виведення iзраїльських вiйськ з Голанських висот, захоплених Ізраїлем в ходi шестиденної вiйни i анексованих ним у 1981 роцi. 14 вересня 1993 р. i 25 липня 1994 г. мiж Йорданiєю i Ізраїлем було пiдписано документи про припинення вiйни. Що стосується Єрусалиму, то позицiя ЛАД чiтко вказувала на те, що це арабське мiсто, i будь – що має бути звiльнено вiд присутностi iзраїльських вiйськ. Разом з тим, беручи до уваги виключно важливе значення Єрусалиму для представникiв християнської, мусульманської та iудейської релiгiй, ЛАД визнавала, що це мiсто має бути вiдкритим для всiх вiрян. [25] виняткових гарантiй з боку арабських держав безпеки Тель-Авiву не сприятиме досягненню безпеки в регiонi. Поняття абсолютної безпеки для однiєї держави є збитком для безпеки iнших держав. Кроки в областi безпеки повиннi зробити як Ізраїль, так i арабськi держави. Арабськi держави хотiли впевнитись, що Ізраїль не вдаватиметься до ядерного шантажу. 23 березня 1995 р. вони вказали на те, що вiдмова Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї є «небезпечною i неприйнятною». Вимоги до Ізраїлю стати членом договору i вiдкрити свої секретнi ядернi об’єкти для мiжнародної iнспекцiї домiнували на 50 – iй ювiлейнiй сесiї ЛАД. Єгипет i Сирiя 23 березня пiдтвердили, що вони дотримуватимуться своїх позицiй i не голосуватимуть за необмежену дiю договору, поки Ізраїль не погодитися його пiдписати. Резолюцiя вiд 23 березня свiдчить, що арабськi держави пiдтримують договiр i бажають його загального поширення без виключення. Вони також бажають, щоб п’ять визнаних ядерних держав найближчим часом досягли угоди про заборону ядерних випробувань, зробили iншi кроки у напрямку до ядерного роззброєння i дали неядерним державам гарантiї, що не використовуватимуть зброю проти них. [26] країн з Ізраїлем. На позачерговiй сесiї у березнi 1997 року ЛАД ухвалила рекомендацiї утриматись вiд подальшої нормалiзацiї вiдносин з Ізраїлем, доки не буде досягнуто iстотного прогресу в межах близькосхiдного мирного процесу. Певною мiрою цi заходи були реакцiєю на дiї тогочасного iзраїльського уряду Беньямiна Нетаньяху, який фактично призупинив з 1996 року переговори стосовно мирного врегулювання з арабськими державами. На Бейрутському самiтi ЛАД у березнi 2002 арабськi країни пiдтримали мирну iнiцiативу Саудiвської Аравiї, яка передбачала досягнення миру з Ізраїлем в обмiн на повне виведення iзраїльських вiйськ з усiх арабських територiй, окупованих пiд час вiйни 1967 року, повернення арабських бiженцiв та створення незалежної Палестинської держави. Ізраїль цю пропозицiю вiдхилив. На сучасному етапi палестинська проблема не втрачає своєї актуальностi. На черговому самiтi 27 березня 2001 в Амманi Лiга пообiцяла палестинцям пiврiчний кредит по 40 млн. доларiв щомiсячно (1 млрд. обiцяних попереднього року до палестинцiв так i не дiйшли). З 27 по 28 березня 2001 року в Бейрутi проходив самiт ЛАД, на якому була прийнята «Арабська мирна iнiцiатива». Перед його початком голова ЛАД Амр Муса заявив, що лiга вважає план «мир в обмiн на землю», запропонований принцем Саудiвської Аравiї Абдуллою, єдиним можливим вирiшенням конфлiкту мiж Ізраїлем та палестинцями. Основними пунктами «Арабської мирної iнiцiативи» є: вихiд iзраїльських вiйськ з територiї, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звiльнення Голанських висот; справедливе вирiшення питання палестинських бiженцiв; визнання права палестинського народу на створення суверенної i незалежної держави Палестина i визнання Схiдного Єрусалиму її столицею. [27] ЛАД також довелось працювати над розв’язанням такої проблеми, як звiльнення регiону вiд зброї масового знищення – 26 сiчня 2004 року Лiга звернулась до мiжнародної громадськостi з проханням вимоги вiд Ізраїлю надати доступ МАГАТЕ перевiрити свої ядернi об’єкти. В опублiкованому комюнiке Спостережний комiтет за ядерною дiяльнiстю Ізраїлю, який дiє в рамках ЛАД, звернувся до громадськостi з проханням впливу на Ізраїль, який дiє в рамках ЛАД, звернувся до громадськостi з проханням вплинути на Ізраїль в питаннi неприєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Ізраїль офiцiйно не пiдтвердив i не заперечив iнформацiї про наявнiсть в країнi ядерної зброї, хоча США розглядають її як неядерну). До речi, 17 квiтня 2004 Лiга рiзко засудила США за їхню позицiю щодо iзраїльсько – палестинського конфлiкту i «пiдтримання агресивних дiй Ізраїлю щодо палестинцiв». створення Палестинської держави на всiй територiї Палестини зi столицею в Ієрусалимi i лiквiдацiя Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спiльної компетенцiї арабських країн – членiв Лiги арабських держав. Будь-якi самостiйнi кроки в цьому напрямi зазнавали гострої критики. На початку 80-х рокiв спостерiгається поступовий поворот ЛАД в дiяльностi з палестинської проблеми. Вiн передбачав не тiльки перехiд до полiтичних шляхiв врегулювання, але i трансформацiю пiдходу до самої сутi розв'язання питання – визнання факту iснування Держави Ізраїль i можливостi створення Палестинської Держави на частинi територiї Палестини. ЛАД могла б зiграти велику роль в процесi створення системи колективної безпеки на Близькому Сходi, в переговорах по таким комплексним, що представляють взаємний iнтерес для Ізраїля i арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регiонi зброї масового знищення i проблема бiженцiв, проблема водних ресурсiв тощо. Максимальне розширення порядку денного переговорного процесу, розгляд всiх близькосхiдних проблем в їх взаємозв'язку i взаємозалежностi, передбачає активiзацiю ролi Лiги арабських держав. Лiванський конфлiкт можна вважати одним з найбiльш складних та заплутаних у всiй сучаснiй iсторiї, який до того ж розвивався за дуже небезпечним сценарiєм: коли внутрiшньодержавний конфлiкт, iнспiрований конфесiйним, полiтичним та економiчним чинниками, переростає у мiжнародний конфлiкт, по мiрi того, як рiзнi полiтичнi сили всерединi держави знаходять пiдтримку рiзних зовнiшнiх сил. Причина того, чому не вдалося врегулювати лiванську проблему на початковому етапi, полягає в тому числi i у специфiчних умовах, в яких iснує Лiван: це так званий «мозаїчний», доволi гетерогенний соцiум, що, до того ж, знаходиться на цивiлiзацiйному розломi. До цього додається i негативний вплив регiональної асиметрiї соцiально – економiчного розвитку. Конфлiкт був породжений i принципово рiзним баченням зовнiшньополiтичного вектору основними конфесiйними общинами: християни виступали за повернення до «Гiрського Лiвану», тобто канонiзацiї його з метою посилення свого впливу на полiтичне життя країни; мусульмани, в свою чергу, ототожнювали себе з усiм мусульманським свiтом i прагнули зближення з ним. В цих умовах орiєнтацiя християнської частки населення на захiднi держави була фактором виживання для общини. В такiй доволi складнiй для Лiвану ситуацiї передумови майбутнього конфлiкту могли визрiвати ще довго, але до орiєнтацiйної кризи зовнiшньої полiтики додався ще один провокуючий фактор зовнiшнього характеру – палестинський фактор. Органiзацiя Визволення Палестини, увiйшовши до лiванського полiтичного життя i спiвпрацюючи з мусульманськими угрупованнями, а також здiйснюючи з лiванської територiї вiйськовi операцiї проти Ізраїлю, перетворилась на центр сили, що став впливати на прийняття рiшень у Лiванi. Все це призвело до iнтегрування лiванського конфлiкту у близькосхiдний. Саме тому для Лiги Арабських Держав розв’язання лiванської проблеми є одним з прiоритетiв у її миротворчiй дiяльностi – покращення ситуацiї навколо Лiвану автоматично означатиме зняття мiжнародної напруженостi в регiонi в цiлому. Про активну участь ЛАД у лiванському конфлiктi можна говорити, вже починаючи з 1958 року, коли в Лiванi мала мiсце так звана «криза керiвництва», поєднана з орiєнтацiйною кризою зовнiшньої полiтики. Переломним моментом у розвитку полiтичної ситуацiї в Лiванi стала суецька криза, пiд час якої президент Камiль Шамун не тiльки вiдмовився розiрвати дипломатичнi вiдносини з Великобританiєю та Францiєю, на чому наполягали лiдери мусульман, а й не виступив з офiцiйним засудженням агресiї проти Єгипту. [28] Шамун пояснював це побоюваннями погiршити вiдносини iз захiдними країнами i похитнути «особливий статус» Лiвану в арабському свiтi. Пiсля суецької кризи в Лiванi досить чiтко намiтилась тенденцiя до формування двох полiтичних угруповань, що дотримувались протилежних зовнiшньополiтичних орiєнтацiй, а апогеєм боротьби мiж ними стали парламентськi вибори 1957 року – саме тодi оформилась опозицiя Президенту, Нацiональний фронт. Перемога пропрезидентського блоку не вiдвернула збройного внутрiшньодержавного конфлiкту, який почався пiсля створення Об’єднаної Арабської Республiки у складi Сирiї та Єгипту (22 лютого 1958). Саме це новостворене державне об’єднання Президент Шамун звинуватив у втручаннi у внутрiшнi справи Лiвану у своїх скаргах, направлених до ЛАД – 21 травня, i до РБ ООН – 22 травня. Втручання, згiдно з цими документами, полягало в «участi нацiоналiстiв ОАР в терактах та повстаннях проти законної влади Лiвану, поставках зброї» тощо. черга арабських країн проявити себе як потужну силу, здатну загальмувати небезпечнi конфлiктнi тенденцiї. Проте серед арабських країн не було одностайностi в поглядах щодо лiвансько – єгипетських суперечностей. Частина делегацiй пiдходила до цiєї мiжарабської суперечки як до конфлiкту мiж малою i великою арабськими державами, справедливе вирiшення якого мало засвiдчити справжню рiвноправнiсть всiх членiв ЛАД незалежно вiд розмiрiв територiї та чисельностi населення – як i було закрiплено у Пактi Лiги. Пiд час переговорiв деякi делегацiї загрожували виходом своїх країн з ЛАД, якщо Рада ЛАД не може пiдготувати резолюцiю з цього питання. Суданська та iракська делегацiї, наприклад, заявили, що якщо секретарiат Лiги, в якому домiнували представники Єгипту, проявить фаворитизм – вони покинуть лави органiзацiї. В свою чергу, делегацiя ОАР зайняла досить жорстку позицiю, заявивши, що будь – яка резолюцiя, ухвалена Радою ЛАД, не матиме обов’язкового характеру для виконання – вiдповiдно до статтi VІІ Пакту (рiшення, прийнятi лише бiльшiстю голосiв, а не одностайно, є обов’язковими лише для тих держав, якi за них голосували). Функцiї посередникiв мiж конфлiктуючими сторонами взяли на себе представники Лiвiї, Судану, а також Генеральний Секретар ЛАД. Судан, Саудiвська Аравiя, Ірак, Йорданiя та Ємен запропонували компромiсний проект резолюцiї. У фiнальному його варiантi Рада ЛАД постановила: 1. покласти край всьому, що може заважати атмосферi ясностi серед держав – членiв; 2. вимагати вiд уряду Лiвану вiдкликання скарги, яка була подана на розгляд РБ ООН; 3. направити заклик лiванським угрупованням з вимогою припинити порушення та вжити всiх необхiдних заходiв для вирiшення їх внутрiшнiх суперечок мирними i законними методами; 4. направити до Лiвану комiтет, представлений всiма членами Ради, з метою стабiлiзацiї ситуацiї та забезпечення виконання рiшення Ради ЛАД. Ця резолюцiя, до якої стiльки зусиль доклали представники лiванської делегацiї, була вiдкинута власне лiванським урядом: його не влаштовувало позицiонування конфлiкту як внутрiшньодержавного. [29] Лiванськi чiльники ж, навпаки, намагалися якомога бiльшу частину вiдповiдальностi за конфлiкт перекласти за дiю зовнiшнiх чинникiв. Тому довелося все-таки передати лiванське питання на розгляд РБ ООН. Бiльш нiж активну участь у врегулюваннi проблеми взяли, до речi, Сполученi Штати. Тодi кризова ситуацiя була врегульована вiдповiдно до принципу «нi переможцiв, нi переможених», тобто було вiдновлено статус – кво. пошук i формування механiзмiв стабiльностi та безпеки у Лiванi у рамках мiжарабських вiдносин. Процес «арабiзацiї» умовно подiляють на три етапи: 3. жовтень – листопад 1976 – «повна», або «iнтенсивна» арабiзацiя лiванського конфлiкту, процес формування в рамках ЛАД механiзмiв розблокування конфлiктної ситуацiї. Тимчасове припинення внаслiдок цього воєнних дiй та вiдновлення статус – кво у Лiванi.[30] Прямим наслiдком процесу арабiзацiї конфлiкту стало формування Лiгою арабських держав Мiжарабських сил стримування (МАСС). А першi спроби «арабiзувати» конфлiкт були зробленi восени 1975 року. З iнiцiативи Кувейту 15 жовтня 1975 року в Каїрi вiдбулася позачергова сесiя Ради ЛАД на рiвнi мiнiстрiв закордонних справ для розгляду ситуацiї в Лiванi. Спостерiгалась розбiжнiсть у позицiях основних учасникiв конфлiкту до залучення Лiги до його вирiшення. У правохристиянських полiтичних колах Лiвану (партiя «Катаїб») переважна бiльшiсть виступала на пiдтримку iдеї «арабiзацiї» конфлiкту. Безпосереднє втручання iнших арабських країн до подiй у Лiванi могло, на їхню думку, стати противагою сирiйському впливу. В свою чергу, полiтика самої Сирiї була спрямована на блокування каїрської зустрiчi. Сирiя завжди розглядала Лiван як сферу свого виключного впливу i прагнула будь – що виконувати роль арбiтра у внутрiшньодержавних суперечках в цiй державi. Дамаск не бажав встановлення в Бейрутi такого режиму, який би iснував поза його контролем – незалежно вiд того, правими чи лiвими силами його було б сформовано. Тому Сирiя виступила проти розгляду лiванської проблеми на каїрськiй зустрiчi, оскiльки ця ситуацiя є «внутрiшньою проблемою i не стосується арабської нацiї в цiлому». Що стосується ОВП, то ця органiзацiя також не бажала розгляду лiванської проблеми в ОВП через те, що в цьому випадку вiрогiдною була постановка питання про палестинську присутнiсть в Лiванi. Разом iз лiдером Нацiонального Руху Лiвану К. Джумблатом Я. Арафат пiдписав 15 жовтня 1975 року спецiальну заяву, у якiй виступив проти «арабiзацiї» конфлiкту. Тодiшнiй президент Лiвану С. Франж’є пiдтримував сирiйську позицiю щодо Лiвану. Саме через протидiю Сирiї, ОВП та низки провiдних лiванських полiтичних угруповань, що вiдмовились вiд участi у каїрськiй зустрiчi, ЛАД не змогла виробити якiсь конкретнi заходи щодо припинення вiйни в Лiванi. 16 жовтня 1975 Рада ЛАД прийняла комюнiке, що мiстило заклик до ворогуючих сторiн «проявити здоровий глузд i стриманiсть», i цим втручання Лiги на цьому етапi обмежилось. – палестинського блоку. Реакцiя на вторгнення всерединi самого Лiвану була рiзною: консервативнi сили вiтали зусилля Сирiї, спрямованi, на їх думку, на вiдновлення законностi i порядку в Лiванi. В свою чергу, Нацiональний Рух Лiвану, а також ОВП, що пiдтримала його, звернулись до арабських держав з проханням негайно втрутитись у подiї в Лiванi. Реакцiя останнiх не забарилася: Єгипет розiрвав з Сирiєю дипломатичнi вiдносини, а Ірак пiдтягнув до сирiйського кордону свої вiйська. Єгипет та ОВП закликали до негайного проведення позачергової сесiї Ради ЛАД у Каїрi. Сирiї довелося погодитись на проведення цiєї зустрiчi як на «менше з двох зол» для неї, оскiльки альтернативою врегулюванню конфлiкту в рамках арабської системи спiвробiтництва стала б загальна iнтернацiоналiзацiя, iз залученням неарабських країн до врегулювання ситуацiї. Рада ЛАД зiбралась на позачергову сесiю в Каїрi 8 червня 1976 i того ж дня прийняла резолюцiю iз 7 пунктiв щодо ситуацiї в Лiванi. Ключовими питаннями зустрiчi стали проблеми сирiйської вiйськової присутностi та формування мiжарабських сил, зокрема, їх статусу, термiну перебування, нацiональному складу, кiлькостi, пiдпорядкування тощо. Цi два пункти порядку денного мали вирiшуватись у тiснiй зв’язцi, оскiльки було зрозумiло, що за умов внутрiшньої нестабiльностi Лiван потребуватиме присутностi певної вiйськової сили пiсля виводу сирiйських частин – для запобiгання громадянським заворушенням та недопущення виникнення «вакууму сили». Тому у пунктi 3 Резолюцiї Каїрської зустрiчi вказувалось на необхiднiсть «сформувати символiчнi мiжарабськi сили безпеки пiд керiвництвом Генерального Секретаря ЛАД, щоб встановити безпеку та стабiльнiсть у Лiванi; цi сили мають почати виконувати свої завдання негайно, замiнивши сирiйськi вiйська». На цьому етапi Лiга наштовхнулася на зауваження з боку Сирiї: в першому проектi резолюцiї було зазначено, що новостворенi Мiжарабськi сили безпеки (МАСБ) мали сприяти виводу сирiйських вiйськ, а пiзнiше, пiд тиском Сирiї, термiн «вивiд» було вилучено i було введено термiн «замiна», що дало можливiсть сирiйським вiйськовим лишитись у Лiванi, але вже у складi мiжарабських сил безпеки. [32] Термiн перебування МАСБ на територiї Лiвану чiтко визначений не був, зауважувалось лише, що «дiяльнiсть мiжарабських сил безпеки може бути припинена в тому випадку, якщо цього буде вимагати новообраний президент». До того ж, до постанов про МАСБ було прийнято поправки про необхiднiсть погодження чисельностi вiйськ з ОВП, про те, що чисельнiсть контингентiв мала бути визначеною «вiдповiдно до потреб ситуацiї», а самi вiйська мали дiяти «у межах лiванського суверенiтету». Сили МАСБ мали бути сформованi контингентами вiйськ з Алжиру, Саудiвської Аравiї, Лiвiї, Суданi у Сирiї, а також ОВП. сил МАСБ. Така його позицiя здобула пiдтримку у деяких полiтичних сил всерединi Лiвану. Зокрема, праве крило Лiванського Фронту закликало 11 червня 1976 до виходу Лiвану з «Лiги мусульманських арабiв», як вони висловилися з приводу ЛАД. Спираючись на пiдтримку правохристиянських полiтичних кiл, президент С. Франж’є заявив про неприйнятнiсть рiшень Ради ЛАД для Лiвану, обгрунтовуючи цю позицiю положеннями статтi VII Пакту Лiги, де закрiплено, що рiшення, прийнятi неодностайно, є обов’язковими лише для тих держав, якi за них голосували. з лiдерами маронiтiв П. Жмайєлем, К. Шамуном та з президентом С. Франж’є. З пiдсумками цих переговорiв Президент дав згоду на введення МАСБ на лiванську територiю, але лише за умов «погодження з лiванськими властями всiх деталей, зокрема, кiлькостi та нацiональної приналежностi контингентiв». До того ж, МАСБ мали забезпечувати виконання умов Каїрської угоди 1969 року, якої було досягнуто мiж Лiваном та лiдерами ОВП i визначено статус перебування палестинцiв у Лiванi. Окремо було наголошено на тому, що Мiжарабськi сили мають дiяти у спiвробiтництвi з сирiйськими вiйськами i нi в якому разi не можуть виконувати функцiї виведення цих вiйськ з Лiвану. Виконання цих застережень зберiгало вплив сирiйської сторони на ситуацiю в Лiванi. Першi контингенти МАСБ прибули до Бейрута ще 21 червня 1976, у складi вiйськових частин Лiвiї, Сирiї, Судану та Саудiвської Аравiї. Загальна чисельнiсть введених вiйськ не перевищувала 2,5 тис. чол. Тож основним пiдсумком другого етапу «арабiзацiї» конфлiкту стало досягнення компромiсного рiшення: з одного боку, Сирiя зберiгала свою вiйськову присутнiсть в Лiванi, а з iншого – ЛАД була безпосередньо залучена до процесу розблокування конфлiкту, хоча i не мала змоги дiяти достатньо ефективно за умов збереження сирiйського впливу. Оскiльки рiвень напруженостi у конфлiктi не знизився, то природно, що розпочався третiй етап арабiзацiї конфлiкту, який мав на метi все ж таки стабiлiзувати ситуацiю i досягти тривалого компромiсу. 15 жовтня 1976 Саудiвська Аравiя, стурбована масштабами розширення вiйни у Лiванi, i, зокрема, сирiйсько – палестинським протистоянням, закликала арабськi країни провести 17 жовтня 1976 року в Ер – Рiядi зустрiч за участю Єгипту, Сирiї, Лiвану, Саудiвської Аравiї, Кувейту, а також ОВП. Ключовим рiшенням, прийнятим на цiй зустрiчi, стала трансформацiя МАСБ у мiжарабськi сили стримування (МАСС). Чисельнiсть вiйськ було збiльшено з 2,5 до 30 тисяч, а самi функцiї контингенту були видозмiненi. Цi сили мали стати засобом стримування у Лiванi, i, вiдповiдно до цього, значно розширювалось коло завдань, покладених на них: забезпечення виконання домовленостей щодо припинення вогню та роз’єднання вiйськ воюючих сторiн; реалiзацiя Каїрської угоди 1969 та її додаткiв; пiдтримання зовнiшньої безпеки; нагляд за поверненням вiйськових формувань на позицiї, якi вони займали до 13 квiтня 1975 року, та демонтажем всiх вiйськових об’єктiв; також охорона державних, вiйськових та цивiльних установ тощо. Фактично МАСС мали силовими методами забезпечити вiдновлення миру в Лiванi. Цьому мало сприяти i те, що, на вiдмiну вiд МАСБ, якi дiяли пiд керiвництвом Генерального секретаря ЛАД, МАСС мали дiяти «всерединi Лiвану пiд особистим командуванням президента Лiванської республiки». На позачерговiй зустрiчi керiвникiв держав та урядiв арабських країн 25 – 26 жовтня 1976 року в Каїрi було ухвалено резолюцiю щодо врегулювання лiванського конфлiкту, прийняту напередоднi в Ер – Рiядi. Сирiя, Саудiвська Аравiя, Пiвнiчний та Пiвденний Ємен, Судан, ОАЕ та ОВП погодились направити свої контингенти до складу МАСС. Складно було вирiшити питання чисельностi вiйськ: Сирiя виступила категорично проти участi вiйськових формувань ОВП у цих силах, розраховуючи зарезервувати за собою принаймнi половину складу МАСС, що складало б 15 тис. чол. ОВП, у свою чергу, наполягало на тому, щоб сирiйський контингент не перевищував 10 тис. чол. Оскiльки компромiсу з цього питання дiйти не вдалося, Генеральний секретар поклав вiдповiдальнiсть за остаточне визначення кiлькiсного складу кожного нацiонального контингенту на президента Лiвану. Займаючи в цiлому просирiйську позицiю, президент І. Саркiс заявив про те, що Сирiя має направити не менше 25 тис. чол. до складу мiжарабських сил. До складу МАСС, крiм сирiйських, увiйшли також вiйська Пiвденного Ємену, ОАЕ, контингенти iз Лiвiї, Саудiвської Аравiї та Судану, якi перебували в Лiванi як частина МАСБ i тепер були заново iнтегрованi в МАСС. Саме формуванням МАСС завершився процес арабiзацiї лiванської кризи, що було великим кроком вперед. Головним було досягнути певного рiвня консенсусу серед арабських країн. Рiшення Каїрської конференцiї «у верхах» у жовтнi 1976 були спрямованi на вiдновлення статус – кво в Лiванi i свiдчили, що в той перiод бiльшiсть арабських країн фактично визнали особливу роль Сирiї в Лiванi i дали свої санкцiї на проведення лiванського курсу Дамаска, але вже в межах мандату ЛАД. Однак сам принцип формування МАСС, який передбачав незаперечну перевагу в них сирiйських вiйськ, спричинив процес виходу з їх складу iнших арабських країн. Цей процес був започаткований у листопадi 1976 року Лiвiєю i завершився навеснi 1979 року, коли на лiванськiй територiї залишився тiльки сирiйський вiйськовий контингент. Таким чином, миротворчi зусилля ЛАД в Лiванi в 1975–1976 рр. засвiдчили слабкiсть мiжарабської системи, що знайшло свiй прояв у трансформуваннi мiжарабських сил з механiзму, створеного i спрямованого на виконання рiшень ЛАД, в iнструмент власне сирiйської полiтики, що, без сумнiву, стало вагомим чинником у становленнi сирiйського домiнування в Лiванi. Трансформацiя МАСБ в МАСС, яка супроводжувалася суттєвим нарощуванням вiйськового потенцiалу мiжарабських миротворчих сил, означала iстотну трансформацiю самої мiсiї сил ЛАД у Лiванi: перехiд вiд проведення традицiйної «операцiї з пiдтримання миру» до практики «примусу до миру». Окрiм цього, акцентування уваги в рiшеннях ЛАД на вiдновленнi статус – кво початку громадянської вiйни (припинення вiйськових дiй та повернення супротивникiв на позицiї, якi вони займали на 13 квiтня 1975 року), без полiтичних реформ не було адекватним полiтичним реалiям Лiвану i насправдi сприяло iнтенсифiкацiї становлення нової моделi спiвiснування та забезпечення стабiльностi в Лiванi – моделi «мiлiцейської фрагментованостi». Протiкання конфлiкту у 80-х роках вiдбувалося iз загостреннями. У 1982 роцi Ізраїль провiв вiйськову акцiю iз вторгнення на територiю Лiвану з метою вирiшення цiлого комплексу своїх проблем: безпеки своїх пiвнiчних районiв, палестинської та лiванської проблем, а також сирiйсько – iзраїльських вiдносин. [33] На початку 80-х рокiв на територiї Лiвану також двiчi розмiщували багатонацiональнi сили (БНС): багатонацiональнi сили першого формування (БНС – І) – з серпня по вересень 1982 року i другого формування (БНС – ІІ) – з кiнця вересня 1982 по лютий 1984. Частково використання БНС було зумовлено недостатньою ефективнiстю дiяльностi Тимчасових Сил ООН в Лiванi (ТСООНЛ), якi були розмiщенi на пiвдня країни в 1978 згiдно з рiшеннями РБ ООН. Чергове загострення громадянського конфлiкту припало на осiнь 1988 року, коли в Лiванi по сутi склалося двовладдя: уряд генерала М. Ауна поширив свою владу на християнськi райони, в той час як уряд С. Хосса – на мусульманськi. Лiван мав два уряди, але не мав нi президента, нi, фактично, спiкера парламенту. Ситуацiя ускладнювалась ще й тим, що обидва уряди були визнанi вiдповiдними країнами, якi розглядали Лiван як сферу своїх життєво важливих iнтересiв. Лiван постав перед загрозою iнтернацiоналiзацiї конфлiкту, що могло призвести до остаточного i сильного дроблення країни за етноконфесiональною ознакою. Кризова ситуацiя, що склалася в Лiванi восени 1988 року, була спричинена (як i в перiод 1982–1984 рр.) дiєю зовнiшнього фактору, насамперед, полiтикою Сирiї. Однак у 1982 безпосереднiм поштовхом до кризи стала вiйськова акцiя Ізраїлю, а криза 1988 року мала принципово iнший характер – вона стала наслiдком протирiч, що назрiвали в рамках системи власне мiжарабських вiдносин, оскiльки, як вже вiдзначалося, саме в Лiванi фокусувалися претензiї на лiдерство в арабському свiтi та розгорталась боротьба за їх реалiзацiю. Основним опонентом Сирiї в Лiванi став Ірак, лiванський курс якого, спрямований на протидiю, та, як наслiдок, на послаблення позицiй Дамаску, був важливим елементом бiльш масштабних зусиль на регiональному рiвнi, якi мали на метi поновити боротьбу за лiдерство в арабському свiтi. Однак загострення мiжарабських – зокрема, сирiйсько – iракських – суперечностей у Лiванi не становило на даному етапi суттєвої загрози анi життєво важливим iнтересам Ізраїлю, нi Сполучених Штатiв, нi бiльшостi захiдноєвропейських країн за винятком хiба що Францiї та Ватикану, нi Радянського Союзу, зовнiшньополiтичний курс якого був спрямований на реалiзацiю концепцiї «нового мислення» в рамках вiдносин Схiд – Захiд. За обставин, якi склалися в Лiванi восени 1988 року вихiд iз кризи мiг бути знайдений лише за допомогою такої сили. Яка б змогла виступити в ролi посередника мiж усiма учасниками конфлiкту – як лiванськими, так i нелiванськими. Функцiї посередника в розблокуваннi кризової ситуацiї в Лiванi взяла на себе Лiга Арабських Держав. [34] мiж цими двома пiдходами полягає у концептуальних засадах формування пiдходу до врегулювання лiванського конфлiкту, що передбачало i вiдповiдний вибiр механiзмiв для вирiшення цього завдання. На першому етапi ЛАД концентрувала зусилля на пошуку компромiсу мiж основними полiтичними акторами на внутрiшньолiванському рiвнi задля того, щоб визначити прийнятну для всiх сторiн кандидатуру на посаду президента країн. Офiцiйна позицiя ЛАД виходила з того, що криза 1988 є внутрiшньою за своїм характером, тому для її вирiшення потрiбно примирити конфлiктуючi сторони, але зробити це слiд обережно, поетапно, щоразу розширюючи коло учасникiв переговорного процесу i закрiплюючи досягнутi позитивнi результати на кожному з етапiв. Лiга також наголошувала на необхiдностi вiдновлення статус – кво, обрання нового президента та проведення конституцiйних реформ. Основними концептуальними принципами пiдходу ЛАД в той перiод були: беззаперечне визнання територiальної цiлiсностi, незалежностi та єдностi Лiвану як необхiдної умови мирного процесу та визнання iнституту президентства втiленням та символом незалежностi лiванської держави. На другому етапi ЛАД вже дiйшла висновку, що криза в Лiванi є явищем набагато глибшим i породжена цiлим комплексом чинникiв. [35] У груднi 1988 року було проведено спецiальну сесiю ЛАД в Тунiсi, яка доручила мiнiстру закордонних справ Кувейту очолити формування спецiальної комiсiї Лiги з примирення в Лiванi. До речi, Сирiя, яка перебувала в цей перiод в певнiй iзоляцiї в арабському свiтi через свою проiранську позицiю в тогочаснiй iрано – iракськiй вiйнi, не змогла завадити формуванню цiєї комiсiї, як не намагалась, i змушена була погодитись на посередницьку роль ЛАД у Лiванi. 12 сiчня 1989 року Рада ЛАД сформувала комiсiю з примирення в Лiванi з представникiв Кувейту, ОАЕ, Алжиру, Йорданiї, Тунiсу та Судану за участi Генерального секретаря ЛАД Шадлi Клiбi. Першою з iнiцiатив Комiсiї була органiзацiя зустрiчi лiванських лiдерiв М. Ауна, С. Хосса та Х. Хуссейнi 30 сiчня – 1 лютого 1989 року. Позитивним вiдкриттям цiєї зустрiчi стало те, що, по сутi, всi три лiдери виступали за проведення полiтичних реформ у країнi пiсля вiдродження iнститутiв лiванської держави як такої, з тiєю лише рiзницею, що М. Аун вважав за потрiбне проводити трансформацiю тiльки за умов виведення сирiйських вiйськ, а С. Хосса та Х. Хуссейнi допускали їхню присутнiсть у державi. Проте навiть за умов наявностi певної згоди мiж трьома лiдерами чергового загострення кризи уникнути не вдалося; 14 березня 1989 генерал М. Аун проголосив «визвольну вiйну» проти Сирiї, кiнцевою метою якої було «створення в Лiванi суспiльства, вiльного вiд сирiйського впливу». Цього разу навiть країни ЄС, якi зазвичай не брали надто активної участi у врегулюваннi лiванської кризи, виступили зi спецiальною заявою, засудивши Сирiю i закликавши її припинити втручання до внутрiшнiх справ Лiвану, оскiльки в основному саме лiванська позицiя заважала остаточному врегулюванню лiванського конфлiкту. З цього приводу мiнiстр закордонних справ Сирiї Ф. Шараа заявив, що «сирiйськi збройнi вiйська в Лiванi не є iноземними вiйськами». Рада Безпеки ООН, до якої було передано цю проблему, доручила Генеральному секретарю Пересу де Куельяру закликати сторони до припинення вогню i пiдтримки посередницької мiсiї ЛАД. Тим часом християнськiй сторонi конфлiкту допомогу став надавати Ірак, а Сирiя разом з лiванськими союзниками 21 березня запровадила блокаду територiї, контрольованої урядом М. Ауна. Розрахунок Сирiї полягав у зламi опору лiванської опозицiї до того, як вона одержить пiдтримку з боку мiжнародної спiльноти. В цей час вiдбулася знакова для арабських держав Касабланкська зустрiч – 23 травня 1989. Вона засвiдчила новi тенденцiї у мiжарабських вiдносинах i ознаменувала закiнчення етапу поглиблення фрагментацiї системи мiжарабських вiдносин. Почало видiлятись нове структурне ядро країн, що займали помiрковану позицiю щодо проблем регiону, i серед них особливо видiлялась Саудiвська Аравiя як лiдер Ради Спiвробiтництва Арабських Держав Перської Затоки (РСАДПЗ), а також Іорданiя та Єгипет. Як завжди, процес прийняття рiшень на зустрiчi був пов’язаний з подоланням багатьох протирiч, пiдводних каменiв мiжарабських вiдносин. Саудiвська Аравiя проводила практику блокування резолюцiй ЛАД, виконання яких послаблювало б позицiї Сирiї в Лiванi. Ця тактика була спрямована на недопущення послаблення Сирiї та використання її як противаги зростаючому впливу Іраку i, до певної мiри, Єгипту. В Ер – Рiядi мали на метi завадити режиму С. Хусейна перетворитися на лiдера арабського свiту, а це неминуче мало статись пiсля закiнчення iрано – iракської вiйни. Загалом, Саудiвська Аравiя розглядала Ірак як важливий елемент системи пiдтримки безпеки в зонi Перської затоки та субрегiонального балансу сил – i в березнi 1989 було пiдписано саудiвсько – iракський пакт про ненапад. Всi нюанси та особливостi вiдносин мiж арабськими силами знову ставили пiд загрозу врегулювання лiванської проблеми. Єгипет, в свою чергу, наполягав саме на «арабському рiшеннi» цiєї проблеми, пiдкреслюючи, що якщо арабськi держави цього не зроблять, то рано чи пiзно втрутиться мiжнародне спiвтовариство, i в цьому випадку рiшення можуть бути не зовсiм прийнятними для держав – членiв ЛАД. Тому Єгипет та Кувейт запропонували модель розв’язання конфлiкту, яка передбачала виведення всiх вiйськових сил, груп та мiлiцiї з Бейруту та його околиць протягом трьох мiсяцiв. Для цiєї мети мав бути сформований спецiальний чотиристороннiй комiтет для нагляду за процесом демiлiтаризацiї Бейруту. Проект не був впроваджений у життя через рiзко негативну реакцiю на нього Іраку. Аравiї Фахда, короля Марокко Хасана ІІ та президента Алжиру Шадлi Бенджедiда. Комiтет мав вiдповiдати за реалiзацiю рiшень, ухвалених конференцiєю. Протягом шести наступних мiсяцiв Комiтет мав проконтролювати скликання нацiональної асамблеї Лiвану, початок полiтичних реформ, обрання президента республiки, пiдтримання загальної стабiльностi всерединi держави та вiдновлення суверенiтету Бейруту над всiєю лiванською територiєю. Головна особливiсть Касабланкської резолюцiї – вона не мiстить засудження сирiйської полiтики у Лiванi. Скорiше за все, це пов’язано з розумiнням малоефективностi таких крокiв, як засуждення. Набагато дiєвiше оголосити «звiльнення Лiвану вiд будь – якої регiональної гегемонiї та вiдновлення нацiонального суверенiтету». Серед невiдкладних заходiв, запропонованих у липнi 1989 року Комiтетом Трьох, були: припинення вогню, зняття блокади морських портiв, вiдкриття проїздiв мiж схiдною та захiдною частинами Бейрута. На регiональному рiвнi важлива роль передбачалася для Саудiвської Аравiї – припинити протистояння мiж Іраком та Сирiєю в Лiванi шляхом досягнення найменшого прийнятного компромiсу. І знову вирiшенню проблеми завадила неконструктивна позицiя Сирiї – її погляди на лiванський суверенiтет та мiсце Сирiї у полiтичному життi Лiвану докорiнно вiдрiзнялись вiд пiдходу ЛАД. Лiга виступала за регулювання кiлькостi сирiйських вiйськ у Лiванi та зосередження їх у долинi Бекаа. 31 липня 1989 року Комiтет Трьох був змушений визнати свою невдачу у врегулюваннi лiванської кризи i фактично припинив свою дiяльнiсть. Проте Комiтет вiдновив дiяльнiсть пiсля загострення ситуацiї у Лiванi 13 серпня 1989 року, коли мусульманська мiлiцiя за пiдтримки сирiйських вiйськ розпочала наступ на сили генерала М. Ауна. Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр у своєму зверненнi до Ради Безпеки ООН наголосив, що вiдновлення дiяльностi Комiтету є вкрай необхiдним. 13 вересня 1989 Комiтет Трьох виступив з новими пропозицiями щодо врегулювання лiванської кризи, в основi яких лежали посередницькi зусилля задля припинення вогню, розблокування портiв та органiзацiю 30 вересня зустрiчi лiванського парламенту в Саудiвськiй Аравiї для обговорення «Хартiї нацiональної згоди», проект якої був пiдготовлений Комiтетом. Компромiсу мiж ЛАД та Сирiєю було досягнуто цiною значних поступок Сирiї: було продовжено строк перебування сирiйських вiйськ на територiї Лiвану (ще два роки пiсля обрання президента Лiвану та проведення реформ) та зону їхнього розташування (ширша, нiж долина Бекаа). Таким чином, арабськi посередники не отримали змоги впливати на розвиток лiвансько – сирiйських вiдносин у сферi безпеки. 30 вересня 1989 було зроблено дуже суттєвий крок до покращення ситуацiї у Лiванi: прийнято «Хартiю нацiональної згоди» у Ет – Таїфi, пiд час зустрiчi лiванських парламентарiв пiд егiдою ЛАД. [36] Було взято курс на полiтичнi реформи з метою нормалiзацiї полiтичного клiмату в державi (формування уряду «нацiональної єдностi», обрання нового президента, парламентська реформа), пiсля чого планувалося здiйснити роззброєння всiх вiйськових формувань в Лiванi та передислокувати всi сирiйськi вiйська в долину Бекаа. Таким чином, на територiї Саудiвської Аравiї у вереснi був досягнутий iсторичний компромiс, проiлюструвавши росiйське прислiв’я «нет худа без добра» – невдачi мiжнародного i, зокрема, арабського спiвтовариства призвели до укладення цiєї угоди та вiдносної стабiлiзацiї ситуацiї. На початку 90-х рокiв завдяки тiснiй координацiї Лiвану з Сирiєю стало можливим закiнчення громадянської вiйни та вiдродження Лiвану як єдиної держави i перехiд його до нового етапу розвитку – до Другої Республiки. 22 травня 1991 року було пiдписано «Договiр про братерство, спiвробiтництво та координацiю» мiж Сирiєю та Лiваном, який, до речi, дав змогу Сирiї посилити свiй вплив на Лiван, але такого негативного ефекту щодо ситуацiї в Лiванi це вже не мало. Таким чином, лiванська проблема є хоч i не найдавнiшим, але точно одним з найбiльш заплутаних та складних конфлiктiв, який доводилось врегульовувати Лiзi. Основною, характерною особливiстю полiтики ЛАД було прагнення до вiдновлення довоєнного статус – кво, що i призвело до формування Мiжарабських сил стримування, одного з виявiв полiтики «пiдтримання миру». В цiлому результати миротворчої дiяльностi Лiги з приводу лiванського конфлiкту можна оцiнити як успiшнi, адже саме завдяки зусиллям Лiги було проведено процес «арабiзацiї» конфлiкту (арабськi держави довели свою здатнiсть врегульовувати подiбного роду конфлiкти) та припинено громадянську вiйну (пiсля прийняття «Хартiї нацiональної згоди»). Ключовим позитивним моментом стало укладення Таїфської угоди, що ознаменувала собою досягнення компромiсу мiж рiзними релiгiйними угрупованнями всерединi Лiвану, мiж Сирiєю та низкою ключових арабських країн (Єгиптом, Саудiвською Аравiєю), i «умиротворення» Сирiї, позицiя якої часто несла в собi головний конфлiктогенний потенцiал. 2. 3 Участь Лiги Арабських Держав у врегулюваннi захiдносахарського питання на справжнiй вузол протирiч. Вона становить серйозну небезпеку для стабiльностi в субрегiонi Магрибу, створює чималi перешкоди на шляху його iнтеграцiї. Дестабiлiзуючий вплив захiдносахарського конфлiкту на ситуацiю в Магрибi, на мiждержавнi вiдносини, особливо в перiоди гострих криз, спонукає його безпосереднiх учасникiв до пошуку шляхiв його врегулювання мирними полiтичними методами. Для Лiги Арабських Держав цей конфлiкт представляє iнтерес через те, що його безпосереднiми учасниками є двi пiвнiчноафриканськi держави – члени ЛАД: Марокко та Алжир. волевиявлення проживаючого там населення, у тому числi захiдно-сахарського. Установлення iспанського панування над Захiдною Сахарою викликало активний опiр корiнного населення, яке пригнiчувалося колонiзаторами. Наприкiнцi 50-х рокiв вiдбувся новий пiдйом визвольного руху. В 1958 роцi Іспанiя пiшла на змiну статусу Захiдної Сахари: протекторат став заморською провiнцiєю Іспанiї. У той же час Марокко й Мавританiя звернулися в ООН з домаганнями на захiдносахарську територiю, посилаючись на iсторичнi, етнiчнi, географiчнi фактори, що зачiпають, як вони стверджують, їхнi життєвi iнтереси. [37] якої уряду Іспанiї рекомендувалося негайно вжити заходiв для лiквiдацiї колонiального панування в iспанськiй Сахарi. В 1966 роцi Генеральна Асамблея ООН визнала право сахарського народу на самовизначення, призвала Іспанiю вiдповiдно до прагнень корiнного населення Іспанської Сахари й пiсля консультацiї iз представниками Мавританiї й Марокко й будь-якою зацiкавленою стороною, «установити порядок проведення референдуму пiд егiдою ООН». Пiд «будь – якою зацiкавленою стороною» мався на увазi Алжир, що вперше заявив на сесiї про свою зацiкавленiсть у долi прикордонної з ним Захiдної Сахари. У наступнi роки ООН прийняла ряд рiшень про необхiднiсть надання захiдносахарському населенню можливостi вiльного волевиявлення щодо свого майбутнього. У боротьбi за деколонiзацiю Захiдної Сахари об'єднали свої зусилля Марокко, Мавританiя й Алжир. Однак уже на перших зустрiчах керiвникiв цих країн виявилася неоднозначнiсть їх позицiй по питанню про майбутнє Захiдної Сахари. Марокканське керiвництво наполягало на тому, щоб цей район був приєднано до Марокко; мавританськi лiдери висунули домагання на пiвденну частину Захiдної Сахари, алжирцi наполягали на наданнi сахарському населенню права на самовизначення вiдповiдно до резолюцiй ООН. За рекомендацiєю Генеральної Асамблеї ООН питання про Захiдну Сахару було передане на розгляд Мiжнародного суду в Гаазi, який у принципi, але в нечiтких формулюваннях, визнав за захiдносахарським населенням право самому вирiшувати питання про своє майбутнє. З метою тиску на свiтову суспiльну думку й демонстрацiї своїх прав король Марокко органiзував на початку листопада 1975 року мирний «зелений марш» 350 тисяч марокканцiв на територiю цiєї iспанської колонiї, що загострило обстановку в Магрибi до гранi збройного конфлiкту й у той же час прискорив початок iспано-мароккано – мавританських переговорiв, що завершилися пiдписанням 14 листопада 1975 року Мадридської угоди, вiдповiдно до якого Іспанiя з 28 лютого 1976 року передавала територiю Захiдної Сахари пiд «тимчасове адмiнiстративне керування Марокко й Мавританiї». [38] У вирiшеннi захiдносахарського питання сторонами iгнорувалася думка утвореного в 1973 роцi Народного фронту звiльнення ПОЛІСАРІО – полiтичної органiзацiї, створеної з метою захисту прав i iнтересiв корiнного населення Захiдної Сахари, у тому числi завоювання незалежностi збройним шляхом. Фронт ПОЛІСАРІО спочатку приховано, а потiм i явно користувався фiнансовою й матерiальною пiдтримкою алжирського й лiвiйського керiвництва. Алжир рiшуче виступив проти роздiлу Захiдної Сахари, вiдкинув Мадридську угоду й розцiнив дiї Рабата й Нуакшота як пряму погрозу своєї територiальної цiлiсностi. У той же час вiн не пред'являв жодних претензiй на Захiдну Сахару. На цьому етапi вже з’явилась думка скористатися посередництвом i допомогою Лiги Арабських Держав у вирiшеннi цього питання. У сiчнi 1976 року Іспанiя вивела свої вiйська iз Захiдної Сахари, наприкiнцi лютого того ж року в цей район ввели свої вiйська Марокко й Мавританiя, роздiливши в такий спосiб мiж собою захiдносахарську територiю. Напруженiсть у регiонi ще бiльше посилилася пiсля того, як 27 лютого 1976 року в одному iз захiдносахарських оазисiв Фронт ПОЛІСАРІО проголосив створення Сахарської Арабської Демократичної Республiки (САДР). [39] вiдносини, засоби масової iнформацiї двох країн розв'язали широку антиалжирську кампанiю. Напруженiсть досягла небезпечної точки: Фронт ПОЛІСАРІО, одержуючи вiйськову допомогу вiд Алжиру й Лiвiї, розгорнув активнi збройнi дiї проти регулярних марокканських i мавританських вiйськ, що почали окупацiю Захiдної Сахари. Вiдношення країн Магрибу до подiй у захiдносахарському регiонi було далеко не однозначним, i настiльки ж не однозначним воно було в усьому арабському свiтi. Показовою щодо цього виявилася позицiя Лiги арабських держав. Свою неспроможнiсть в якостi ефективного посередника у вiдносинах мiж арабськими державами ЛАД, керiвну роль у якiй вiдiгравали консервативнi режими, продемонструвала й пiд час обговорення майбутнього Захiдної Сахари. Керiвництво Лiги, виявившись нездатним знайти вирiшення цього питання, взагалi вiдмовилося вiд обговорення захiдносахарської проблеми й передало її на розгляд Органiзацiї Африканської Єдностi. Однак i в ОАЄ вивчення проблеми перiодично вiдкладалося через полiтичну неоднорiднiсть країн, що входять у цю органiзацiю, неоднозначностi їх позицiй вiдносно нацiонально-визвольного руху, а головне через те, що монархiчний режим Марокко вiдкрито перешкоджав її об'єктивному обговоренню. Проте, до кiнця 1977 року бiльшiсть держав – членiв ОАЕ (33 i 38) пiдтвердили право захiдносахарського населення на самовизначення, а в липнi 1978 року 15 – та сесiя Асамблеї глав держав i урядiв країн – членiв ОАЕ прийняла рiшення створити спецiальну комiсiю в складi п'яти держав («комiтет мудрецiв») для вивчення всiх аспектiв захiдносахарської проблеми й розробки рекомендацiй для її рiшення. [40] Бiльшу зацiкавленiсть у розв’язаннi захiдносахарської проблеми з урахуванням iнтересiв САДР виявив лiвiйський лiдер М. Каддафi; вiн запропонував план урегулювання конфлiкту. Щоб не допустити переростання його у великомасштабну вiйну, вiн запропонував «врегулювати проблему в рамках Магрибської конференцiї, усерединi якої спiрна територiя Сахари могла б знайти своє мiсце у виглядi полiтичної одиницi, форму якої залишається тiльки визначити». [41] Звi Мазел, колишнiй посол Ізраїлю у Єгиптi, стверджує, що неефективнiсть дiяльностi Лiги у випадку iз захiдносахарською проблемою пов’язана з тим, що у складi Лiги присутнi багато країн iз занадто рiзним географiчним положенням та геополiтичними iнтересами. Пiвнiчноафриканськi країни далекi вiд вирiшення палестинської проблеми i не вважають за доцiльне витрачати на неї кошти та вiйськовий потенцiал. У свою чергу, країни Перської Затоки не надто переймаються проблемами субрегiону Магрибу. На думку Мазела, неспроможнiсть арабських держав домовитись може призвести насамкiнець до того, що їм доведеться скористатися допомогою зовнiшнiх сил – великих держав, скорiше за все, Сполучених Штатiв. Отже, зусилля Лiги Арабських Держав у врегулюваннi захiдносахарської проблеми навряд чи можна назвати дуже продуктивними – органiзацiя фактично переклала вiдповiдальнiсть за розв’язання цього конфлiкту на ООН та ОАЄ, вважаючи, очевидно, що в останнiх бiльше важелiв для впливу на ситуацiю та не вважаючи за доцiльне формувати мiжарабськi збройнi сили задля сприяння вирiшенню цiєї проблеми. 2. 4 Позицiя Лiги Арабських Держав пiд час криз у Перськiй затоцi 1961 та 1990 рокiв По сутi, арабське спiвтовариство до кiнця поточного столiття зiштовхнулося з небаченим в iсторiї арабського свiту явищем, коли конфлiкт вибухнув мiж двома спорiдненими країнами, якi в арабськiй полiтичнiй термiнологiї мають статус «сестринних». Напад Іраку на Кувейт iз метою анексiї його викликало справжнiй шок серед арабiв, поставивши їх перед особою зовсiм нової ситуацiї, Тодi мiжарабська єднiсть, не встигнувши перейти в практичну площину, пiддалося винятково сильному випробуванню, перевернувши всi вистави про майбутнi шляхи розвитку арабського миру й поставивши пiд сумнiв реальнiсть панарабських гасел, якi служили платформою для об’єднання для арабiв протягом багатьох десятилiть їх боротьби проти колонiалiзму, за нацiональний суверенiтет i економiчну самостiйнiсть. В цьому контекстi варто коротко згадати, що подiї 1990 року не є безпрецедентними – у 1961 роцi вже мала мiсце конфлiктна ситуацiя мiж цими двома державами. Це сталося пiсля того, як 19 червня 1961 року Кувейт проголосив свою незалежнiсть i висловив бажання приєднатися до ЛАД. Ірак в особi генерала А. К. Касема та його уряду заперечив право Кувейту самостiйно дiяти на мiжнароднiй аренi. Через наявнiсть на кувейтськiй територiї британських вiйськ та неможливiсть дiйти згоди у Радi Безпеки ООН передала це питання на розгляд ЛАД. [42] У прийнятiй 20 липня того ж року резолюцiї ЛАД зазначалось, що Кувейт приймається до лав цiєї органiзацiї, i йому надаватиметься на його прохання допомога у справi збереження суверенiтету, а кувейтський уряд, у свою чергу, повинен докласти зусиль для виводу британських вiйськ зi своєї територiї. Тодi iраксько – кувейтська криза iнспiрувала ще один важливий крок – створення Об’єднаних Сил Лiги Арабських Держав з контингентiв ОАР, Саудiвської Аравiї, Судану, Іорданiї та Тунiсу для розмiщення їх на територiї Кувейту. Пiсля того, як Об’єднанi Сили ЛАД зайняли позицiї вздовж кордону з Іраком, Великобританiя почала вивiд своїх вiйськ з територiї Кувейту. Пiсля повного завершення їх виводу 11 жовтня 1961 року обсяг Об’єднаних арабських вiйськ теж почав зменшуватись. А пiсля вiйськового перевороту в Іраку в лютому 1963 та визнанням ним Кувейту як незалежної держави, територiю Кувейту залишили всi арабськi вiйськовi контингенти. Такий крок, як розмiщення Об’єднаних арабських сил, розглядається по – рiзному: i як колективна самооборона, i як прояв дiї системи колективної безпеки, але частiше за все – як операцiя з пiдтримки миру, спрямована на запобiгання конфлiкту, а не на ведення бойових дiй. [43] Проте ситуацiя 1990 року була набагато напруженiшою. Сам факт нападу Іраку на Кувейт виявився досить показовим. Вiн продемонстрував не тiльки наявнiсть великих протирiч в арабському середовищi, але й абсолютну готовнiсть пожертвувати загальноарабськими iдеалами заради досягнення матерiальної вигоди. Інакше кажучи, можна, очевидно, сказати, що цей факт мiжнародного й мiжарабського тероризму виявив глибокий розкол в арабських рядах, який тiльки пiдсилив вiдцентровi тенденцiї в арабськiм спiвтовариствi, зайвий раз пiдтвердивши, що воно несе на собi специфiчнi риси розiрваної нацiї, а об’єднавчi стимули не досягли того ступеня зрiлостi, при якому можуть служити завданням об’єднання арабiв у єдиний конгломерат у соцiально-економiчному й суспiльно-полiтичному планi. Занадто роз’єднаними залишаються вони й донинi, занадто велика рiзниця мiж нацiональними iнтересами рiзних учасникiв загальноарабського процесу й занадто важко консолiдувати рiзнi пiдходи в єдинiм руслi руху за єдиний арабський свiт. i ступiнь твердостi змiнювалися залежно вiд того, наскiльки далеко тi або iншi арабськi режими перебували вiд центру конфлiкту. У ходi конфлiкту виявилося, що цiлий ряд арабських країн у набагато бiльшому ступенi стурбований iнтересами матерiального або iншого порядку, а загальноарабську iдею зближення або вiдкидає, або не вiзьме до уваги в якостi вартої того, щоб боротися за її втiлення [44]. Безсумнiвно, вагома роль у формуваннi загальноарабської позицiї по конфлiкту належить Лiзi арабських держав, яка досить оперативно вiдгукнулася на, що вибухнули подiї в регiонi. Тим бiльше, що згiдно зi статтями 52 – ой i 53 – їй Статуту ООН ЛАГ є однiєї з регiональних органiзацiй, якi здатнi розв’язати регiональний конфлiкт. Однак низька дiєздатнiсть ЛАД i її функцiонування в дорадчому режимi заважали їй займатися цим успiшно настiльки, щоб дiєво втрутитися в конфлiкт. 3 серпня 1990 р. на своєму засiданнi Рада ЛАГ прийняв бiльшiстю голосiв наступнi рiшення: засудити iракську окупацiю Кувейту, зажадати вiд Іраку негайного й беззастережного виводу вiйськ до границь, що iснували до 1 серпня 1990 року; Рада ЛАД пiдтверджувала необхiднiсть збереження суверенiтету Кувейту й безпеки в рамках регiону iнших країн – членiв органiзацiї. У той же час Рада ЛАД виражала категоричне неприйняття будь-якого iноземного втручання в справи арабських країн. Це, безсумнiвно, вказує на те, що ЛАД ще не усвiдомила масштаби драматичних подiй i не могла оцiнити розмiр погрози регiональної безпеки. Цi рiшення були прийнятi Радою ЛАД через день пiсля прийняття Радою Безпеки ООН резолюцiї №660, у якiй говорилося про беззастережне i негайне виведення iракських сил з Кувейту. У резолюцiї також мiстився заклик розв'язати цей конфлiкт за допомогою ЛАД при опорi на згаданi статтi Статуту ООН. розв'язок Ради Лiги вiд 3 серпня 1990 р.; пiдтвердити повагу резолюцiї СБ ООН №660 вiд 2 серпня й iнших розв'язкiв по цьому ж питанню; засудити iракську окупацiю Кувейту й зажадати негайного й беззастережного вiдходу Іраку з територiї Кувейту; пiдтвердити суверенiтет i незалежнiсть Кувейту i його право на безпеку й пiдтримати його у всьому, що допоможе у звiльненнi його територiї й вiдновленнi суверенiтету; пiдтримати заходи Саудiвської Аравiї й арабських країн Перської затоки, що вживаються для самооборони, з умовою їх припинення пiсля вiдходу iракських сил з Кувейту й вiдновлення в Кувейтi законної влади; вiдгукнутися на вимоги Саудiвської Аравiї й арабських країн Перської затоки й направити на допомогу силам Саудiвської Аравiї мiжарабськi сили. тi заходи, якi вони вважають необхiдними для самозахисту, у тому числi за допомогою iноземних сил. 5 – ий пункт рiшень Ради ЛАД заперечував будь – яке iноземне втручання в справи арабських країн. Очевидно, що вже тодi передбачалося, що це втручання не завершиться пiсля виводу iракських вiйськ з Кувейту й вiдновлення там нацiонального суверенiтету. Криза в Перськiй затоцi минула, але iноземнi вiйськовi контингенти дотепер ще перебувають в окремих країнах затоки, щоправда, за згодою урядiв. Отже, наслiдки втручання ЛАД у конфлiкт носили, в основному, як би показний характер, оскiльки, як з'ясувалося в ходi конфлiкту, органiзацiя виявилася нездатною вдатися до iнших дiй, крiм риторичних i декларативних, щоб, якщо не усунути протирiччя, то хоча б пом'якшити позицiю агресора. По сутi, у випадку збройної агресiї однiєї братньої країни проти iншої, слабшої, спiвтовариство арабських держав змогло лише продемонструвати моральну пiдтримку постраждалiй сторонi. Тут вiдбилися численнi протирiччя, характернi для арабського миру в цiлому й окремих його частин. Формальне досягнення узгодженостi в позицiях не означає автоматично наявнiсть можливостей для втiлення їх у життя. Зовсiм очевидно, що ЛАД також не має необхiдних iнструментiв, за допомогою яких вона могла б вiдновлювати справедливiсть i ефективно сприяти встановленню миру. Але в той же час слiд визнати, що ЛАД уперше зiштовхнулася з таким сильним по iнтенсивностi конфлiктом, у який, у пiдсумку, виявилися залученими навiть найбiльшi iндустрiально розвиненi держави i їх збройнi сили. Інакше кажучи, можливостi ЛАД виявилися неадекватними масштабу подiї, i одних тiльки її зусиль не вистачило б, щоб вийти з цього випробування з позитивним результатом. 2. 5 Пiдходи Лiги Арабських Держав щодо вирiшення iранського питання Іранська проблема є серед всiх проблем, з якими стикалась Лiга Арабських держав, питанням з найбiльшим мiжнародним резонансом. Ще в 2002 р. президент США Джордж Буш включив Іран до країн «вiсi зла», якi фiнансують терористiв i прагнуть заволодiти ядерною зброєю. США намагаються домогтися мiжнародної iзоляцiї Ірану, щоб не допустити створення цiєю країною ядерної бомби. Однак зусилля США натрапляють на протидiю з боку Францiї, Нiмеччини й Великобританiї, а також Росiї, пов'язаної з Іраном контрактами на поставку вiйськової технiки й будiвництво АЕС в Бушерi. Питання звiльнення Близького Сходу вiд ядерної зброї став прiоритетом у зовнiшнiй полiтицi деяких регiональних країн. У той же час Іран продовжує розбудовувати свою ядерну програму, одночасно арабськi країни планують запустити свою ядерну програму в мирних цiлях. Генеральний секретар ЛАД Амр Муса стверджує, що Близький Схiд повинен стати зоною, вiльною вiд ядерної зброї: «Лiга Арабських Держав вжила серйозних заходiв з цього питання. Ми створили Арабську Раду Безпеки й миру та вжили вiдповiдних заходiв для врегулювання й змiцнення безпеки в арабських країнах. Крiм того, усi арабськi країни, а також Туреччина й Іран, приєдналися до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), крiм Ізраїлю». [45] Що стосується iранської ядерної програми, то тут позицiя ЛАД є зрозумiлою. Іран, як будь-яка iнша країна регiону, має право на використання ядерної енергiї в мирних цiлях. Що стосується використання ядерної програми у вiйськових цiлях, то держави ЛАД, за твердженням Амр Муси, не бачать в нiй жодної потреби, а також доказiв її наявностi. Слiд зазначити, що тут є пiдозри в застосуваннi полiтики подвiйних стандартiв: є повiдомлення про те, що Ізраїль розробляє ядерну програму у вiйськових цiлях, однак нiхто не висловлюється iз цього приводу, що викликає обурення. Нiхто не розумiє, що, виступаючи проти iранської ядерної програми, упускається з виду ядерна програма Ізраїлю, яка переслiдує вiйськовi цiлi й наявнiсть якої вже доведене, хоча МАГАТЕ у своїх заявах не вказало на те, що ядерна програма Ірану носить вiйськовий характер. Хоча, заради справедливостi, потрiбно зазначити, що арабо-iранськi вiдносини стосуються не лише ядерного питання, а i розбiжностей з ОАЕ з приводу трьох островiв. протягом декiлькох рокiв стурбованi цiєю проблемою. Хоча вони привселюдно заявляли, що не пiдтримують атаки США й Ізраїлю на ядернi об'єкти Ірану, потай вони прагли б це побачити», – сказав Теодор Карасик, директор вiддiлу дослiдження й розвитку Вiйськово-аналiтичного iнституту Близького Сходу й Перської затоки (INEGMA) Мiнiстр закордонних справ Єгипту Ахмед Абу Гейт заявив на прес – конференцiї у вереснi 2008 року, що ядернi програми Ірану й Ізраїлю являють собою загрозу, що нависла, «як два мечi», над арабським миром. Того ж року у Женевi вiдбулася зустрiч Високого представника Європейського Союзу по зовнiшнiй полiтицi й безпеки Хав'єра Солани iз секретарем Вищої Ради нацiональної безпеки Ірану Саїдом Джалiлi за участю полiтдиректорiв країн «шiстки» з iранської ядерної програми (Росiя, США, Великобританiя, Францiя, Китай i Нiмеччина). За пiдсумками переговорiв сторони прийшли до угоди, що iнспектори МАГАТЕ вiдвiдають новий завод по збагаченню урану в iранському мiстi Кум протягом двох тижнiв. [46] США й ряд європейських країн запропонували прийняти додатковi економiчнi й енергетичнi санкцiї проти Ірану на додаток до п'ятьох резолюцiям Радбезу ООН по iранськiй ядернiй програмi. Занепокоєння арабських країн Карасик зв'язує з тим, що якщо Іран розгорне вiйну в регiонi, то перший удар, швидше за все, прийде по американських i iзраїльських iнтересах, а також сторонам, якi є учасниками цього сценарiю. Тому Карасик вважає, що останнiм часом все частiше говорять про вигоди вiд атаки на Іран [47]. причини, по яких арабськi країни побоюються розростання суперечок навколо iранської ядерної програми, уважає Алирза Нуризаде, голова арабо-iранського центру стратегiчних дослiджень зi штаб-квартирою в Лондонi. Перша причина в тому, що арабськi країни переконанi у фактi розробки Іраном ядерної програми у вiйськових цiлях: «Арабськi країни вважають, що Іран прагне до випробування нових технологiй i створенню першої бомби, що приведе до великої ядерної гонки мiж регiональними країнами. Побоювання арабських країн iз приводу початку нової регiональної вiйни збiльшилися пiсля того, як Іран провiв випробування ракет далекої дiї «Сиджил» i «Шехаб – 3», здатних долетiти до Ізраїлю, вважає ряд регiональних аналiтикiв [48]. Другу причину занепокоєння арабських країн Нуризаде бачить у можливих поступках США Ірану на тлi зближення Тегерана й Вашингтона, яке не вiдповiдає арабським iнтересам. Ядерний Іран, вважає Нуризаде, перетворився в дилему для арабських країн Перської затоки: з одного боку, вони пiдтримують атаки США проти Ірану, якщо будуть впевненi, що це покладе кiнець постiйнiй ядерної погрозi Тегерана; з iншого боку, американцi можуть залишити все на пiвдорозi, i тодi напiвзруйнований Іран стане справжньою небезпекою для них. «У глибинi душi арабськi країни прагли б бачити Іран зруйнованим, але, з iншого боку, є побоювання, що американцi не зможуть дiйти до кiнця», – сказав Нуризаде. Прозахiднi арабськi режими також бояться, що Іран може пiдключити до боротьби проти Заходу своїх арабських союзникiв – лiванську партiю «Хезболла» i рух iсламського опору в секторi Газа ХАМАС. Аналiтики не виключають, що останнє зближення Саудiвської Аравiї i Єгипту iз Сирiєю, одним з головних стратегiчних партнерiв Ірану, мало на метi позбавити Тегеран пiдтримки режиму в Дамаску [49]. Вiйськова атака Ізраїлю й США на iранськi ядернi об'єкти може дорого коштувати iншим країнам Перської затоки, що межують з Іраном – Катару, Емiратам, Бахрейну, Оману. У столицi Бахрейну Манамi вже iснує база американського флоту. Але, з iншого боку, Іран може використовувати озброєння союзникiв «Хезболла» i ХАМАС. Арабськi країни обвинувачують Іран у розпаленнi зiткнень мiж повстанцями – шиїтами й урядом Ємену, а також розширеннi конфлiкту мiж шиїтами й сунiтами в Бахрейнi, Саудiвськiй Аравiї й Кувейтi. Іран цi обвинувачення вiдкидає. Каїр також обвинувачує Іран у пiдривi палестинського мирного процесу мiж Палестинською нацiональною автономiєю й ХАМАС, який проходить за посередництвом єгипетського уряду. [50] мiж ними. Президент Ірану Махмуд Ахмадiнежад заявляв про готовнiсть Тегерана почати дiалог з арабськими країнами. Слова Ахмадiнежада стали вiдповiддю на заяви генсека Лiги арабських держава Амр Муси, що призвав арабськi країни «почати дiалог з Іраном», а Тегеран – припинити втручатися у внутрiшнi справи арабських країн. [51] «У нас [Ірану] гарнi вiдносини з арабськими країнами Перської затоки, Оманом, Сирiєю, Лiваном, Суданом, Алжиром, i товарообiг на дуже високому рiвнi, – сказав Ахмадiнежад. – Однак я не знаю, яку з арабських країн у регiонi турбує посилення Ірану». За словами Ахмадiнежада, Тегеран i арабський мир, насамперед, поєднує загальна релiгiя – iслам, а також нацiональнi й регiональнi iнтереси, i з iранської сторони нiколи не було зроблено крокiв для ослаблення цих зв'язкiв. Ахмадiнеджад впевнений, що «гарнi вiдносини Ірану з арабськими країнами запобiгають втручанню ворогiв Ірану». Мiж Іраном i Об'єднаними Арабськими Емiратами є територiальна суперечка навколо трьох островiв у Перськiй затоцi – Абу – Муса, Великий i Малий Тумб. Лiга Арабських країн розглядає територiальний конфлiкт ОАЕ й Ірану як окупацiю островiв з боку Тегерана [52]. Радник Верховного лiдера Ірану Хомейнi, Натик Нурi висловив думку, що «Бахрейн у минулому був однiєю з провiнцiй Ірану». Це викликало негативну реакцiю серед арабських країн Перської затоки. Якщо Іран дiйсно прагне почати дiалог з арабськими країнами, то в першу чергу вiн повинен повернути окупованi територiї арабiв, сказав полiтолог Мухаммед Захiд, адже окупацiя Іраном територiй ОАЕ й претензiї на Бахрейн ставлять пiд сумнiви серйознiсть намiрiв Ірану полiпшити вiдносини з арабськими країнами. Крiм територiальних проблем, позицiя Ірану й багатьох арабських країн розходиться в питаннях розв'язання полiтичних конфлiктiв на Близькому Сходi, серед яких iзраїльсько – палестинський. Іран вважає палестинську проблему «загальномусульманською» i заявляє, що деякi арабськi країни несправедливо пiдходять до її розв’язання, намагаючись послабити вiйськовий опiр Ізраїлю ХАМАС. Однак насправдi Іран вiдкидає американський план мирного процесу в регiонi, що закликає до створення незалежної палестинської держави, що спiвiснує плiч – о – плiч iз Ізраїлем, i викликає невдоволення арабських країн. Арабськi країни вважають, що Іран також проводить полiтику посилення шиїтiв в арабському суспiльствi, де переважають сунiти. [53] Однiєю з останнiх iнiцiатив Лiги стосовно iранського питання мала мiсце на зустрiчi голiв держав та урядiв у м. Доха у 2009 роцi. Прийняте звернення до Ірану вимагає вiд керiвництва цiєї країни «втiлити на практицi всi зробленi їм заяви у зв'язку з його прагненням полiпшити вiдносини з арабськими країнами на основi дiалогу й усунення напруженостi». На внесеннi цього положення наполягав Бахрейн. У цьому зв'язку важливi й зробленi прем'єр – мiнiстром i мiнiстром закордонних справ Катару шейхом Хамадом Бен Джасемом Аль Танi заяви про те, що на самiт не будуть запрошенi нi президент Ірану Махмуд Ахмадiнежад, нi хто-небудь iз керiвництва ХАМАС. [54] Нарештi, мiнiстр закордонних справ Об'єднаних Арабських Емiратiв шейх Абдалла Бен Заїд вiдзначив, що питання про три окупованi Іраном острови ОАЕ (Великий i Малий Томб, а також Абу – Муса) буде в обов'язковому порядку внесене до порядку денного самiту в катарськiй столицi. З iншого боку, проект заяви майбутнього самiту ЛАД зажадає вiд держав – членiв цiєї органiзацiї «пiднiмати тему трьох окупованих островiв у ходi їх контактiв з iранською стороною, пiдкреслюючи незаконнiсть спорудження цивiльних i вiйськових об'єктiв на цих островах, а також проведення там Іраном вiйськових маневрiв». [55] Отже, iранська проблема вiдрiзняється залученням та зацiкавленiстю в її перебiгу великих держав – США, Росiйської Федерацiї, а також Європейського Союзу. Складнiсть вирiшення цiєї проблеми полягає i у пiдозрах щодо ядерної програми Ізраїлю, i у неоднозначностi пiдходiв арабських держав до iранської ядерної програми. Територiальнi проблеми з ОАЕ, хоч i не можна списувати з рахунку як несуттєвi, все-таки не є головним каменем спотикання у вiдносинах Ірану з арабськими державами. Останнi, по сутi, не знають, як може вiдобразитись на них факт наявностi у Ірану ядерної зброї i чи не будуть вони втягненi у масштабний конфлiкт внаслiдок цього. Висновок В результатi проведеного дослiдження було проаналiзовано роль Лiги арабських держав у врегулюваннi регiональних та локальних конфлiктiв. ЛАД вже 65 рокiв функцiонує як головний мiжарабський форум i одна з центральних регiональних органiзацiй. За цей час вона брала участь у врегулюваннi конфлiктiв рiзного масштабу та ступеню напруженостi. Виходячи з завдань, поставлених в роботi, можна зробити наступнi висновки: вiд 13 березня 1950. Центральним елементом системи колективної безпеки Лiги з найбiльш широкими повноваженнями щодо врегулювання конфлiктних ситуацiй є Рада Лiги. Особливої уваги заслуговує система прийняття рiшень в рамках ЛАД: вони можуть прийматись як одностайно, так i бiльшiстю голосiв. Ця особливiсть має досить неоднозначний вплив на ефективнiсть прийняття рiшень Лiгою. Хоча в текстi Пакту немає офiцiйно закрiпленого поняття «пiдтримання миру», на практицi ЛАД бере активну участь у мирному вирiшеннi суперечок та пiдтримцi миру. Лiга двiчi за iсторiю свого iснування формувала так званi «мiжарабськi сили», якi на практицi виконували функцiї з пiдтримки миру – у 1961 роцi пiд час iраксько – кувейтського конфлiкту та у 1976 роцi пiд час чергового загострення лiванської кризи. Процес формування подiбних вiйськових структур є надзвичайно складним через розбiжностi позицiй держав – членiв Лiги щодо кожного конкретного конфлiкту. 2. Ефективнiсть дiй Лiги у кожнiй iз конфлiктних ситуацiй не є рiвнозначною. Якщо говорити про палестинську проблему як найбiльш застарiлу з тих, що були розглянутi, то ситуацiя навколо Палестини ще далека вiд вирiшення. Пiдходи Лiги до цiєї проблеми протягом тривалого часу зазнавали змiн. Пiд розв'язанням палестинської проблеми до початку 80-х рокiв Лiгою арабських держав розумiлося створення Палестинської держави на всiй територiї Палестини зi столицею в Єрусалимi i лiквiдацiя Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спiльної компетенцiї арабських країн – членiв Лiги арабських держав. На початку 80-х рокiв спостерiгається поступовий поворот ЛАД в дiяльностi з палестинської проблеми. Вiн передбачав не тiльки перехiд до полiтичних шляхiв врегулювання, але i трансформацiю пiдходу до самої сутi розв'язання питання – визнання факту iснування Держави Ізраїль i можливостi створення Палестинської Держави на частинi територiї Палестини. На початку 90-х рокiв ЛАД зайняла бiльш помiрковану позицiю щодо врегулювання палестинського питання, але анi Ізраїль, анi палестинцi, анi сирiйцi не бачать Лiгу в ролi посередника. Саме тому дуже важливою є роль ЛАД у формуваннi системи безпеки на Близькому Сходi. Форсування переговорного процесу, зокрема мiж Ізраїлем i ОВП, мiж Ізраїлем i окремими арабськими країнами, має важливе, але промiжне значення. ЛАД могла б створити передумови для вирiшення конфлiкту, а також посприяти проведенню переговорiв по таким комплексним, що представляють взаємний iнтерес для Ізраїлю i арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регiонi зброї масового знищення i проблема бiженцiв. 3. Всi зусилля iз врегулювання конфлiкту зводяться до полiтичного врегулювання; приклади такого пiдходу – план Фахда 1981 року та формування рамок для переговорного процесу у 2007 роцi. Кардинально iнша ситуацiя склалася у Лiванi, де внутрiшньополiтична криза переросла у кризу регiонального масштабi iз залученням основних мiжнародних гравцiв. Пiдхiд ЛАД до проблеми врегулювання внутрiшньополiтичної кризи в Лiванi з другої половини 1980-х рокiв ґрунтувався на прагненнi забезпечити, в першу чергу, припинення мiжобщинних протирiч i зiткнень мiж органiзацiями, що входять до складу нацiонально – патрiотичних сил Лiвану, i збереження його територiальної єдностi шляхом нацiонального дiалогу. Це завдання розв'язав скликаний у рамках ЛАД в Ет – Таїфi з iнiцiативи Комiтету трьох лiванський парламент. Ет – Таїфськi угоди виявили найбiльш значний вплив на подальший розвиток внутрiшньополiтичної ситуацiї в Лiванi, створили основу для припинення громадянської вiйни та встановлення миру в країнi. Разом з тим була збережена конфесiональна система, в яку було внесено ряд змiн, що не усунуло можливостi повторення лiванських подiй. Щодо кризи у Перськiй затоцi, то позицiї держав-членiв ЛАД щодо кувейтської кризи мали значнi розходження та охоплювали весь спектр вiд рiшучого засудження Iраку до його пiдтримки. Держави – члени Ради спiвробiтництва арабських держав Перської затоки, безпека яких зазнала безпосередньої загрози, висловили найбiльший протест проти агресiї. Їх позицiя еволюцiонувала вiд тихої настороженостi i страху перед розповсюдженням iракської агресiї до участi у вiйськових дiях проти iракських вiйськ. Сирiя, Єгипет та Марокко зайняли чiтку та незмiнну позицiю, спрямовану проти агресiї Iраку. Вони намагалися переконати Iрак в необхiдностi вивести вiйська з Кувейту, здiйснили низку практичних крокiв (дипломатичнi заходи, вiдправку вiйськових контингентiв до Саудiвської Аравiї). Лiвiя, Тунiс та Алжир засудили як напад Iраку, так i iноземне втручання та нанесення збиткiв економiчному та вiйськовому потенцiалу Iраку. Вони прагнули до врегулювання конфлiкту на рiвнi арабських держав. Судан, Мавританiя, Йорданiя, Ємен та ОВП пiдтримали iракську агресiю. Таким чином, в позицiї арабських країн щодо кувейтської кризи iснували значнi розбiжностi, що призвело до поглиблення розколу в арабському свiтi i унеможливило врегулювання ситуацiї. Це мало серйознi наслiдки для економiчних, соцiальних та полiтичних аспектiв арабської безпеки. Колективнi загальноарабськi зусилля, здiйсненi в рамках ЛАД, спрямованi на врегулювання конфлiкту та пошук мирних шляхiв вирiшення проблеми, виявилися неефективними, так як не вдалося виробити спiльну арабську позицiю, яка дала б можливiсть задiяти механiзм колективної арабської безпеки для захисту незалежностi однiєї з держав – членiв ЛАД. Головним полiтичним наслiдком кризи став безпрецедентний розкол серед арабських країн, причини якого полягали у вiдмiнностi точок зору щодо методiв урегулювання кризи та лiквiдацiї її наслiдкiв. Криза довела неефективнiсть дiяльностi ЛАД, так як вона виявилася неспроможною прийняти дiйовi заходи, щоб змусити Iрак вивести свої вiйська з Кувейту. Захiдносахарська проблема, а також iранське питання є, порiвняно з попереднiми трьома, найменш успiшними аспектами миротворчої дiяльностi Лiги. У випадку iз захiдносахарською проблемою ЛАД фактично визнала свою неспроможнiсть запропонувати конкретне дiєве рiшення, а iранська проблема є занадто багатоаспектною та складною, щоб бути вирiшеною за допомогою такої регiональної органiзацiї, як Лiга арабських держав. 4. Серед причин невдач Лiги у справi пiдтримання миру на першому мiсцi є неоднорiднiсть складу органiзацiї. До її лав входять 22 держави з рiзних субрегiонiв, з рiзними зовнiшньополiтичними векторами та амбiцiями, з неоднаковим рiвнем економiчного розвитку, що впливає на процес прийняття рiшень. Часто виходить так, що Лiга обмежується виданням резолюцiї Радою ЛАД чи висуненням певного плану з подальшим його обговоренням, i навiть найвдалiшi, на перший погляд, iнiцiативи виявляються недостатньо пiдтримуваними, щоб втiлитись у життя. Ще одним фактором недостатньої ефективностi ЛАД є особливостi її структури та механiзму прийняття рiшень, якi дозволяють державам – членам гальмувати прийняття невигiдних їм рiшень (як, наприклад, чинила Сирiя на рiзних етапах лiванської кризи). Формування нового мiжнародного порядку вимагає активiзацiї й розширення масштабiв арабського спiвробiтництва, створення ефективних механiзмiв гарантування арабської безпеки. Це покладає не лише вiдповiдальнiсть на ЛАД, але i надає особливого значення проблемi її реформування вiдповiдно до вимог нових мiжнародних та регiональних реалiй, змiщуючи акценти в дiяльностi Лiги в напрямку прiоритетностi економiчної сфери гарантування безпеки арабського свiту. Реформування ЛАД могло б здiйснюватися по двох напрямах: 1) прийняття нової редакцiї Статуту ЛАД або ж внесення суттєвих змiн до окремих статей чинного Статуту з метою усунення перешкод на шляху до виконання ЛАД своїх завдань у новiй системi регiональних та глобальних координат; 2) проведення структурно-органiзацiйних реформ, спрямованих на формування механiзмiв, здатних адекватно реагувати на новi загрози i виклики. Список використаних джерел 1. Скороход Л.І. Субрегiональнi вимiри арабської iнтеграцiї // Науковий вiсник Дипломатичної академiї України. – 2002. – №6. 2. Левин З. И. Ислам и национализм в странах зарубежного Востока. – М.,1988. – С. 85. 4. Мiжнароднi органiзацiї. Навчальний посiбник. – За ред. В. М. Матвiєнка. – К., ВПЦ «Київський унiверситет», 2005. – С. 314 – 316. 6. Межгосударственные региональные организации Азии в международных отношениях. – М., 1991. – С. 227 – 233. 7. Cкороход Л.І., Скороход Ю. С. Дiяльнiсть ЛАД по пiдтримцi миру. – К., 1994. 8. Малашенко А. В. В поисках альтернативы. Арабские концепции развития. – М., 1991. – С. 92 – 93. 11. Шреплер Х. А. Международные организации: Справочник. М., 1995. С. 303. 12. Тузмухаммедов Р. А. Развивающиеся страны в мировой политике. Международные межправительственные организации развивающихся стран. – М., 1997. – стр. 201 – 212. 16. Палестинская проблема. Документы ООН, международных организаций и конференций. – М., 1984. 17. Колобов А., Корнилов А., Сергунин А. Документальная история арабо – израильского конфликта. – Нижний Новгород, 1991. – С. 65 – 66. 18. Дiяльнiсть Лiги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-i – перша половина 90-х рокiв) Автореф. дис. канд. полiт. наук: 23. 00. 04 / Аль-Рукiбат Хайел М. С.; Київ. ун-т iм. Т. Шевченка. Ін-т мiжнар. вiдносин. – К., 1999. – 20 с. 19. Киселев В. И. Палестинская проблема и ближневосточный кризис. – Киев, 1983. – С. 94 – 97. 20. Киселев В. И. Палестинская проблема в международных отношениях: региональный аспект. – М., «Наука» – 1988. – С. 27 – 33. 22. Джоржос Ханна Аюб. Политика арабских стран по вопросу ближневосточного урегулирования в 70-е годы: Дис. канд. ист. наук. – Киев, 1981. 23. Милославская Т. Л., Милославский Г. В. Исламский мири ближневосточный конфликт. – М., 1988. – C. 134 – 140. 24. Дiяльнiсть Лiги арабських держав по врегулюванню палестинської проблеми (80-i – перша половина 90-х рокiв) / Автореф. дис. канд. полiт. наук: Аль-Рукiбат Хайел М. С. / Київ. ун-т iм. Т. Шевченка. Ін-т мiжнар. вiдносин. – К., 1999. – 20 с. 1997. 26. Аль – Рукiбат Хайел М. С. Еволюцiя позицiї Лiги Арабських Держав по палестинськiй проблемi. Актуальнi проблеми мiжнародних вiдносин. Випуск 2 (частина 1). К.: Київський унiверситет, 1996. – C. 136. 27. Мiжнароднi органiзацiї. Навчальний посiбник. – За ред. О. С. Кучика. – К., «Знання», 2005 рiк. – С. 155 – 157. 28. Cкороход Ю. С. Мiжнародний аспект урегулювання лiванського конфлiкту (80 – 90 – тi роки). – К., 2000. – С. 69 – 76. мiжнар. вiдносин. – К., 1999. – 18 с. 30. Cкороход Л.І., Скороход Ю. С. Дiяльнiсть ЛАД по пiдтримцi миру. – К., 1994. – C. 14. 31. Cкороход Ю. С. Мiжнародний аспект урегулювання лiванського конфлiкту (80 – 90 – тi роки). – К., 2000. – С. 84 – 93. 33. Ізраїльська агресiя 1982 р. проти Лiвану й iнтернацiоналiзацiя внутрiшньолiванської кризи. Актуальнi проблеми мiжнародних вiдносин. Вип. 7, ч.ІІ, ст. 241. – К., 1998. – Вип. 19. – С. 70–74. РАН, Центр стратегических и политических исследований, 2002. – Вып. 5. – С. 142–149. 36. Аммер Хуснi Мехдi. Договiр «Аль-Таїф» i початок мирного етапу в Лiванi. Актуальнi проблеми мiжнародних вiдносин. Вип. 5, ст. 122. – К., 1998. 37. Новейшая история арабских стран Азии. 1917–1985. – М., 1988. – С. 213 – 214. 38. В. В. Куделев. «К ситуации на мароккано-алжирской границе». – Матерiал веб – сайту Інституту Близького Сходу http://www.iimes.ru/rus/stat/2008/26–01–08 d.htm. 39. Бiкла Олена Володимирiвна. Трансформацiя захiдносахарського нацiонального питання у 1956–1991 рр.: Автореф. дис. канд. iст. наук / Донецький нацiональний ун-т. – Донецьк, 2006. 40. Gupta R. Saharawi society: transition resistance and POLISARIO. – New Delhi, 1988. – P. 14. мiжнародних вiдносин. – К., 1999. 43. Чистяков А. Мирный процесс на Ближнем Востоке. Новая динамика, новое качество. // Международная жизнь. – 1994, №9. – С. 51 – 61. 44. Коппель Е. А. Кувейтский вопрос в межарабских отношениях (60 – 90 – е годы) // Вопросы новой и новейшей истории. – К., 1992. – Вып. 38. 45. Al – Jareeda // Тижневик. 46. В. И. Месамед «Иран и саммит ЛАГ в Дамаске» // Матерiал веб – сайту http://www.iimes.ru/rus/stat/2008/02–04–08.htm. &nid=1141. 50. Мамедов, Н. М. и Мехди Санаи. Иран: ислам и власть/Н. М Мамедов М. Санаи. – М.; Институт востоковедения РАН, 2002. – С. 280. 53. Фененко А. В., «Стратегия принудительного разоружения и международный бизнес» // журнал «Международные процессы», http://www.intertrends.ru/nineth/004.htm#38. 54. Мохамед Эльбарадей. Режим ядерного нераспространения переживает трудные времена. // «Ядерный Контроль» – 2004, №1. – С. 11–14. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2007. – С. 233 – 241.