Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

Зовнiшя полiтика США за президентiв Б. Клiнтона та Дж. Буша-молодшого Зовнiшя полiтика США за президентiв Б. Клiнтона та Дж. Буша-молодшого План 1. Історiя зовнiшньополiтичних вiдносин США у бiполярний перiод 2. 3. 4. 1. Історiя зовнiшньополiтичних вiдносин США у бiполярний перiод Томас Джефферсон сформулював американський варiант теорiї рiвноваги сил таким чином: "У першу чергу ми повиннi молитися за те, щоб європейськi держави, протистоячи одна однiй, з метою збереження власної безпеки розмiщували всi свої збройнi сили на власнiй територiї i щоб у результатi цього решта свiту перебувала у стабiльному мирi." Упродовж всього XIX столiття США з надзвичайною мастернiстю маневрували мiж Францiєю та Великобританiєю не тiльки з метою невтручання у європейську боротьбу за владу i збереження своєї незалежностi, але й з метою власного територiального розширення. Вiдомо, що Сполученi Штати у роки Великої Французької революцiї i наполеонiвських воєн оголосили нейтралiтет, оскiльки не бажали, щоб якась зi сторiн отримала абсолютну перемогу. Томас Джефферсон охарактеризував наполеонiвськi вiйни як суперництво мiж двома тиранами: мiж Англiєю та Францiєю. Застосувавши полiтику неприєднання, Америка вiдкрила для себе всi переваги нейтралiтету якiнструмента своєї участi у мiжнародних справах, якии часто застосовуватиме. Разом з цим Сполученi Штати абсолютно не цуралися використовувати всi методи Старого свiту, зокрема i територiальну експансiю. Прирощення США вiдбувалося, як вiдомо, i у результатi вiйни за незалежнiсть, i шляхом прямих вiйськових загарбань, i купiвлi. 1803 року уряд США домiгся майже подвiйного прирощення своєї територiї. За помiрну плату - 15 млн. дол. - Францiя в особi iмператора Наполеона Бонапарта, не маючи можливостi захищати свої колонiї в Америцi i маючи гостру потребу у грошах, продала Штатам свої володiння у Пiвнiчнiй Америцi пiд загальною назвою Луїзiана (1800 року Наполеон Бонапарт вiдiбрав її в Іспанiї). Це величезна територiя близько 1 млн. кв. миль, яка охоплювала басейн рiчки Мiссiсiпi з портом Новий Орлеан. Французький iмператор так пояснив цю угоду:"Ця територiальна поступка назавжди закрiплює могутнiсть Сполучених Штатiв i цим я тiльки що надав Англiї супротивника на морях, який рано чи пiзно вгамує її гординю." Луїзiана стала для США плацдармом висування претензiй на iспанськi територiї: Флориду та Техас. Зi слабкою Іспанiєю США вже не церемонились i упродовж 1810-1818 рокiв окупували Флориду. 1819 року Іспанiя без будь-якого викупу поступилася Штатам Флоридою. у Старому свiтi, тобто результатiв полiтики балансу сил; по-третє, розглядали власну експансiю на теренах Пiвнiчної Америки як "доленосну мiсiю." "доктрину Монро", яка проголошувала концепцiю неучастi СІ IIА у європейських справах; невтручання Свропи у латиноамериканськi подiї i у справи Американського континенту загалом; порушення Європою цього принципу розглядалось Штатами як загроза мировi та американськiй безпецi, тобто, iншими словами, як casusbelli. »Тазом з тим "доктрина Монро' виправдовувала американське втручання у справи iнших американських держав у разi наявностi реальної загрози для самих себе, яка могла досить розлого трактуватись американськими полiтиками. Так розпочалась ера американського iзоляцiонiзму i водночас глобалiзму. Доктрину Монро необхiдно вважати першою офiцiйною доктриною США, яка була спрямована на встановлення гегемонiї у Захiднiй пiвкулi. Реалiзацiя панамериканських настанов цiєї доктрини дозволили США збiльшити наприкiнцi 1860-х рокiв свою територiю майже вдвоє. За результатами американо-мексиканської вiйни 1846-1848 рокiв Сполученими Штатами було анексовано майже половину територiї Мексики (Техас, Калiфорнiя, Вайомiнг). 1867 року США купили у Росiї Аляску за 7 млн. 200 тис. дол., тобто росiяни вiддали 1 га своєї територiї за 4 дол. За результатами iспано- американської вiйни 1898 року США вiдвоювали Фiлiппiни, Пуерто-Рiко, Гуам, Кубу перетворили у свою колонiю. А далi будiвництво Панамського каналу, який дав Штатам ключ до домiнування як в Атлантичному, так i Тихому океанах. Проте у той же час Штати не обмежились своїм континентом. Вони облаштували низку оборудок в Азiйському регiонi. Так, 1844 року вони уклали договiр з Китаєм, який гарантував американському флоту право входження до визначених в ньому китайських портiв i спецiальнi права та привiлеї для американських торгiвцiв. 1853 року США примусили Японiю пiдписати договiр, який вiдкрив цю країну для американської торгiвлi. "майстерню свiту" за обсягом виробленої продукцiї. На кiнець сторiччя вони споживали електроенергiї бiльше нiж Нiмеччина, Францiя, Австро-Угорщина, Росiя, Японiя та Італiя разом узятi. Завдяки iмiграцiї чисельнiсть населення країни подвоїлась i демографiчна динамiка зберiгала позитивну тенденцiю. Але практично до початку Першої свiтової вiйни американськi зброїнi сили за своєю потугою i боєздатнiстю займали 14- 17 мiсце у свiтовiй табелi про ранги, хоча наприкiнцi 80-х рокiв XIX столiття Вашингтон розпочав розбудову власного наступального, ударного флоту. США також не брали участi у мiжнародних конференцiях i трактувались провiдними свiтовими акторами як другорядна держава. Разом з тим, в умовах позiрного iзоляцiонiзму державнi мужi США розробляли двi iдеї, якi на перший погляд суперечили одна однiй: американськi цiнностi та iнститути оголошувались унiверсальними; 2) їх розповсюдженн у свiтi вважалось би успiшним, якби Америка спочатку вдосконалила б їх у себе вдома. Американськi iдеологи настiльки твердо вiрили у неухильний рух до процвiтання,свободи й справедливостi, що письменник Джон Луiс 0"Саллiван сформулював на основi цiєї вiри доктрину передбачуваностi. До початку XX столiття вiра у глобальну мiсiю США трансформувалась у тверде переконання, що ключем до мiжнародного благополуччя повинно стати розповсюдження на решта свiту американських досягнень та цiнностей. Так сформувалось два пiдходи у зовнiшнiй полiтицi Штатiв: iзоляцiонiстський та мiсiонерський. "доповнення Рузвельта" до доктрини Монро. їхнiй змiст: Америка має право на втручання -iнтервенцiю - (у внутрiшнi справи країн) Захiдної пiвкулi - i не тiльки з метою попередження впливу зовнi, як це передбачалося доктриною Монро, але також i, можливо, передовсiм - з метою захисту нацiональних iнтересiв Сполучених Штатiв. Щоправда, тодi ж американський уряд проголосив генеральне право на iнтервенцiю будь-якої iншої цивiлiзованої нацiї. У Захiднiй пiвкулi це право належало лише Штатам. Т. Рузвельт був першим американським президентом, який наполягав на тому, що обов'язок Америки - розповсюджувати свiй вплив на весь свiт i будувати свої стосунки зi свiтом на основi концепцiї нацiональних iнтересiв. І якщо iнтереси його країни зiштовхуються з iнтересами iнших країн, то вона зобов'язана власною потугою переломати ситуацiю на свою користь. Практичнi дiї Рузвельта випереджали теорiю: 1902 року iнтервенцiя на Гаїтi; iнспiрували переворот у Колумбiї, у результатi якого вiд Колумбiї вiдокремилась Панама, що, у свою чергу, дозволило завершити будiвництво Панамського каналу; 1905 року встановили фiнансовий протекторат над Домiнiканською республiкою; 1906 року американськi вiйська окупували Кубу. Тодi ж Рузвельт почав активно втручатись у свiтову полiтику, спрямовану на досягнення свiтової рiвноваги. Так пiд час росiйсько- японської вiйни США, не бажаючи домiнування Японiї чи цiлковитого ослаблення Росiї, виступили посередником мiж цими обома країнами, у результатi чого було укладено Портсмутський мир (штат Нью-Йорк). Так в Азiї було досягнуто вiдповiдного балансу сил, за якого Японiя при пiдтримцi Великобританiї, з якою уклала 1902 року вiйськовий договiр, стала противагою iмперськiй Росiї. США поводились у регiонi на зразок того, як це робила Великобританiя у Європi. Наприкiнцi XIX столiття розробляється концепцiя "сфер впливу", за якої вплив у великих регiонах належав конкретним великим державам. Наприклад, Сполученим Штатам - у Захiднiй пiвкулi. Виходячи з цiєї концепцiї, у 1908 роцi США погодились з окупацiєю Кореї Японiєю. З початком Першої свiтової вiйни США проголосили нейтралiтет, який мав зберiгатись до тiєї пори, доки Америка не отримає можливiсть виступити у ролi арбiтра у цьому свiтовому зiткненнi. Новий президент В. Вiльсон вже не переймався, як його попередники, проблемами збереження європейської рiвноваги i не боявся, що змiна балансу сил в Європi загрожуватиме американськiй безпецi. 1915 року вiн запропонував доктрину, згiдно якої призначення Америки полягало в тому, щоб протистояти агресiї будь-де. Звiдси витiкало, що Америка нiчим не обмежена у виконаннi своєї мiсiї за кордоном. Ця позицiя робила вступ США у Першу свiтову вiйну неминучим. Участь у вiйнi i досягнення перемоги в нiй разом з Великобританiєю, Францiєю та iншими країнами визначив необхiднiсть трансформацiї американських зовнiшньополiтичних принципiв, змiну ролi й статусу США у свiтi. Нагадаємо, що на США припадало на час вiйни третина свiтового валового продукту. Вони втратили у роки вiйни 116 тис. осiб, з них 50 вiдсоткiв померла вiд пандемiї грипу. Це друге мiсце з кiнця у списку воюючих країн. США перетворились у свiтового економiчного лiдера. На їхню долю припадало 85 вiдсоткiв свiтового виробництва автомобiлiв, 2/3 нафти, 50 вiдсоткiв вугiлля. США посiли перше мiсце за експортом товарiв i капiталiв, перетворилися з боржника у свiтового кредитора. Лише європейськi країни заборгували їм 11 млрд. дол. Цi економiчнi здобутки стали пiдставою американських намагань забезпечити собi полiтичну гегемо­нiю у свiтi, що суперечило iнтересам i планам Великої Британiї та Францiї. 1914 - Вiльсон говорив: „США не мають честi бути господарями свiту, але їм належить честь нести плач^нiґсвiтло свободи, справедливостi". У 1917 роцi змiст його риторики був прямо протилежним: „Перед нами постало завдання фiнансувати весь свiт, а той, хто дає грошi, повинен навчатися управляти свiтом"; „Існують американськi принципи i американськi полiтики, ми стоїмо тiльки за них. Вони являються приiгiтнами всього людства i повиннi восторжествувати". "14-и пунктiв". Окрiм статей, що вiддзеркалювали особливi прiоритети США, а саме: свободу судноплавства, усунення економiчних бар'єрiв у торгiвлi, iншi пропонували демократичний варiант пiслявоєнного мирного врегулювання, навiть нову систему мiжнародних вiдносин. "14 пунктiв" проголошували скорочення нацiональних озброєнь, звiльнення росiйських територiй та право Росiї на власний вибiр полiтичного розвитку, повернення Францiї Ельзасу та Лотарiнгiї, виправлення за нацiональною ознакою кордонiв Італiї, автономiю народам Австро-Угорщини, суверенiтет турецьких територiй, створення польської держави та Лiги Нацiй. миролюбства, що США не мали загарбницьких планiв, що лише вони прагнули встановити новий свiтовий порядок на принципах свободи, демократiї та справедливостi. " Вiльсона трактувалися як чистiсiнька демагогiя, яка посильна була завуалювати агресивнi плани США. Насправдi ж, США переслiдувати свою мету - встановлювати новий свiтовий порядок, в якому Сполученi Штати вiдiграли б провiдну роль, тому вони не прагнули перерозподiлу територiї, колонiй. їм потрiбна була свiтова гегемонiя (лiквiдацiя таємних договорiв, в укладеннi яких вони не брали участi; лiквiдацiя митних бар'єрiв; принцип „вiдкритих дверей", та „рiвних можливостей - особливо щодо Китаю" i створення Лiги Нацiй пiд своєю орудою). США фактично оголосили "хрестовий похiд" заради поширення американських iдей i цiнностей. Щоправда, В. Вiльсон розумiв необхiднiсть змiн, адже, на його думку, „стабiльний мир i кращий порядок необхiднi для боротьби проти бiльшовизму". Менi здається, що „14 пунктiв" має двоїстий характер, поєднуючи в собi, з одного боку принцип американського глобалiзму, а з iншого лiбералiзму, тобто гегемонiї Америки i лiберальної альтернативи як противаги соцiалiзмовi. Безперечно, 14 пунктiв В. Вiльсона надавали новiй системi мiжнародних вiдносин бiльш цивiлiзованого характеру i були бiльш рацiональною (адекватною) вiдповiддю на виклики часу. (плани Дауеса та Юнга), оскiльки прагнули повернути собi борги. Отже, пiсля Першої свiтової вiйни США взяли старт до свiтового лiдерства, а фiнiшували пiсля 1945 року. Ф. Д. Рузвельт заявив ще у сiчнi 1941 року, що метою американської полiтики є "чотири свободи - свобода слова, свобода релiгiї, свобода вiд бiдностi i свобода вiд страху" - i при цьому у всьому свiтi. Така собi доктрина месiанського глобалiзму. Разом з тим Рузвельт, як i кожен з переможцiв, мав своє бачення повоєнного мiжнародного порядку. На його думку, мир i стабiльнiсть у свiтi мали забезпечуватись чотирма великими державами: США, СРСР, Великобританiєю та Китаєм. Ця точка зору Рузвельта вiдома в iсторiї як концепцiя "чотирьох полiцейських", яка нагадувала Священний союз. Обидвi системи презентували собою спробу зберегти мир за допомогою коалiцiї переможцiв-однодумцiв. Вiн заперечував тезу про те, що тотальна поразка Нiмеччини створить вакуум, який, можливо, постарається заповнити переможний Радянський Союз. Виходячи з цього, вiдмовлявся застосовувати контрзаходи проти можливого суперництва мiж переможцями. Завойований мир, на його думку, необхiдно було захищати шляхом системи колективної безпеки, як це вiдбулося у роки вiйни через дiю антигiтлерiвської коалiцiї, такого своєрiдного "концерту". Передбачалось, що кожна країна демонструватиме добру волю, але водночас всi країни будуть пильними. Звiдси Рузвельт не мав жодного намiру тримати американськi збройнi сили в Європi, тим бiльше у якостi противаги Радам. Американський президент навiть мав намiр, щоб лише "чотири полiцейськi" володiли ядерною зброєю. Нарештi, вiн також був сповнений рiшучостi припинити iснування британської та французької колонiальних iмперiй. Але його партнери у Другiй свiтовiй вiйнi мали свої плани. Черчiлль, у свою чергу, прагнув вiдновити традицiйну рiвновагу сил в Європi. Це означало перебудову Великобританiї, Францiї i навiть переможеної Нiмеччини таким чином, щоб вони разом з США могли протистояти радянському колосу на сходi. Сталiн же прагнув отримати готiвкою за отриману перемогу i втрати: поширити радянський вплив на Центральну Європу. Таким чином, рузвельтiвська концепцiя не могла бути зреалiзована, оскiльки пiсля вiйни 1939-1945 рокiв не iснувало жодної рiвноваги сил. Найбiльш радикальнi змiни пiсля Другої свiтової вiйни стосувались двох країн: США та СРСР. з тими, хто пропав безвiсти, 415 тис. Воднораз населення країни зросло за роки вiйни з 131 млн. до 140 млн. осiб, а обсяг валового нацiонального продукту з 90,5 млрд. дол. до 211,9 млрд. дол., тобто бiльше нiж у два рази. Ще у 1943 роцi вiйськове виробництво США зрiвнялося за своїми масштабами з аналогiчним виробництвом Нiмеччини, Великобританiї та Радянського Союзу, разом узятих. У першi повоєннi роки Штати зосередили у своїх роках 70-75 вiдсоткiв свiтового золотого запасу. Не дивно, що за рiшенням Бреттон-Вудської мiжнародної конференцiї 1944 року долар було оголошено свiтовою резервною валютою. У 1947 роцi на США припадало 54,6 вiдсотка свiтової промислової продукцiї (без СРСР); вони контролювали 59 вiдсоткiв свiтових запасiв нафти, 50 - машинного партку, 41 - виробництва товарiв та послуг. Тодi ж, а вiрнiше у 1949 роцi, дохiд на душу населення у США становив 1453дол. ( у Великобританiї - 773 дол., Францiї - 482, у ФРН - 320). Збройнi сили США нараховували на 1945 рiк 12 млн. осiб (у 1936 роцi всього 176 тис.), вони обладнали у рiзних куточках планети 2300 вiйськових баз. їм належав найпотужнiший флот. Разом зi своїми союзниками займали у травнi 1945 року Францiю, Італiю, країни Бенiлюксу, Захiдну Нiмеччину. І, нарештi, монопольно володiли зброєю надпотужної сили - атомною бомбою, яку випробували у Японiї 6 i 9 серпня 1945 року. Цi результати участi США у Другiй свiтовiй вiйнi стали пiдставою для кардинальних змiн у їхнiх повоєнних зовнiшньополiтичних прiоритетах. Якщо вдатись до короткого формулювання, то вiдбувся докорiнний поворот вiд досi декларованого iзоляцiонiзму до iнтервенцiонiзму, тобто переходу до полiтики активної участi у глобальному повоєнному облаштуваннi. Глобалiзацiя зовнiшньополiтичних прiоритетiв США означали вiдмову вiд заповiту першого президента Дж. Вашингтона не брати участi у полiтицi поза американським континентом, вiд настанов "доктрини Монро", за якої свiт дiлився на "американську" та "європейську" сфери, невтручання США у справи європейських держав та вiдповiдну вiдмову останнiх вiд прагнення "поширити свою систему" на Пiвнiчну та Пiвденну Америку. Пiсля Другої свiтової вiйни Сполученi Штати дивились на "стару Європу" дещо зневажливо, яка нiчого, крiм вселенського клопоту, їм не приносить. Тодi як свою країну американськi керiвники вважали центром спiвдружностi майбутнiх прогресивних держав, яка замiнить "старий свiт", що переживав часи занепаду. Курс на встановлення у свiтi американської гегемонiї дiстав назву "PaxAmericana" ( з лат. - "свiт по-американськи"). Отже, сценарiй був чiтким та одвертим: перебудова свiту за американським проектом й зразком. СРСР, як i США, володiли величезною територiєю, населенням, багатющими природними ресурсами та економiчними можливостями. Незважаючи не великi руйнування та людськi втрати, Радянський Союз у ходi вiйни також отримав серйозне пiдґрунтя претендувати на статус свiтового лiдера. Передовсiм перемоги Червоної армiї - вiд Сталiнграда, Курська i Орла до Берлiна i наступнi операцiї у Схiднiй Європi узаконили претензiї СРСР на роль великої держави. Якби не цi перемоги, то його прагнення були б марними. Радянськi збройнi сили зiграли вирiшальну роль у розгромi нiмецької армiї, найпотужнiшої у свiтi, хоча i втратили, за американськими даними, 7 млн. вбитими i 5,5 млн. полоненими. Найголовнiше полягало в тому, що з розгромом та окупацiєю Нiмеччини та Японiї СРСР позбувся своїх вiйськових суперникiв у Європi та Азiї. На травень 1945 року СРСР контролював всю Схiдну, Центральну Європу й Схiдну Нiмеччину. Участь Радянського Союзу у розгромi Японiї лише пiдсилив радянськi претензiї на статус наддержави. Щоправда, економiчнi паралелi мiж СРСР та США за результатами вiйни є асиметричними. СРСР в економiчному планi виглядав справжнiм карликом у порiвняннi з США. Якщо американський ВНП за роки вiйни зрiс на 70 вiдсоткiв, у СРСР вiн скоротився на 20 вiдсоткiв. Чисельнiсть радянської країни скоротилася з 194 млн. у 1940 роцi до 170 млн. у 1945. Було знищено 30 тис. фабрик i заводiв, зруйновано 1710 мiст та 70 тис. сiл, 25 млн. осiб залишились без даху над головою. також i про те, що вже у 1947 роцi вСРСР не iснувало секрету щодо цiєї зброї. Не дивно, що саме у вереснi 1947 року вiдбулася реанiмацiя Комiнтерну у виглядi Комунiстичного Інформацiйного бюро, яке отримало чiтке завдання - поширення радянського досвiду соцiалiстичного будiвництва у Схiднiй Європi i Схiднiй Нiмеччинi у тому числi. На грунтi вище перерахованих фактiв СРСР формував свiй погляд на повоєнне облаштування свiту - утвердження соцiалiстичної системи шляхом перемоги пролетарської революцiй у свiтовому масштабi. Лише один приклад. Пiдписавши на Ялтинськiй конференцiї "Декларацiю про звiльнену Європу, в якiй Сталiн зобов'язувався провести у Схiднiй Європi вiльнi вибори i встановити демократичнi уряди, вiн зразу ж порушив обiцянку. Радянський вождь не дотримав слова, даного в Ялтi, у тому сенсi, як його розумiли американськi керiвники i американська громадскiсть. Мiж двома головними переможцями iснувала непоборима iдеологiчна прiрва. Врештi-решт, розпочалася "холодна вiйна" та бiполярна система мiжнародних вiдносин пiд назвою Ялтинсько-Потсдамська. Життя Ф. Д. Рузвельта обiрвалось 12 квiтня 1945 року. Хоча союзники загалом розв'язували нагальнi повоєннi проблеми, проте над усiм панував дух "холодної вiйни". "Холодна вiйна" - це планетарна двостороння конфронтацiя СРСР i США та їх союзникiв на конкретнiй iдеологiчнiй основi, яка характеризується боротьбою за сфери впливу i кризами, що ставили свiт на грань глобальної вiйни з застосуванням ядерної зброї. Холодна вiйна стала третьою i останньою у XX столiттi свiтовою вiйною. Як особлива форма прояву мiжнародних вiдносин, вона була унiкальним полiтичним феноменом, який не маж аналогiв у свiтовiй iсторiї. "Холодна вiйна" була незвичною, нетрадицiйною, але тотальною, оскiльки охоплювала всi сфери суспiльного життя: iдеологiчну, полiтичну, економiчну, вiйськову, психологiчну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всi регiони свiту, накладала той чи iнший вiдбиток на всi подiї мiжнародного життя, якi так чи iнакше зачiпали всi країни та держави.. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних i нетрадицiйних засобiв, використання яких, в кiнцевому результатi, i визначили характер, форми i масштаби "холодного протистояння", якi жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речi, дослiдження цього феномену є нинi актуальним, оскiльки сучаснi свiтовi подiї розгортаються так, щр не виключається нова холодна вiйна - друга холодна вiйна, але вже у XXI столiттi. 1) теоретичним пiдґрунтям її виникнення були геополiтичнi доктрини двох наддержав - СРСР i США; 3) основним полiтичним змiстом холодної вiйни було протистояння країн-лiдерiв, якi очолювали вiйськово-полiтичнi блоки (США -НАТО; СРСР - ОВД); 5) вiйна носила глобальний характер; Фултонська промова У. Черчiлля та опублiкована в липнi 1947 року в бюлетенi американського держдепартаменту "Форiн афферс" стаття "Витоки поведiнки Рад" пiд псевдонiмом "Мiстер Ікс" стали теоретичною базою нової американської стратегiї стримування. У статтi, автором якої був той самий Дж. Кеннан, стверджувалося, що Росiя, хоча й прагне уникнути вiйни, але готова на експансiю всiма iншими засобами, що Америка та її союзники повиннi вiдповiсти "тривалим, терплячим, але твердим i пильним стримуваням росiйських експансiонiстських тенденцiй", не виключаючи можливостi "прямого застосування контрсили." Метою американської полiтики стримування мала стати гарантiя того, що вплив Москви обмежиться теренами, якi вона вже контролювала. Разом з тим було б помилковим приписувати американськiй зовнiшнiй полiтицi часiв Г. Трумена струнку логiку i глобальну послiдовнiсть, адже жодного геополiтичного плану не iснувало. Дiї президента слiд розглядати радше як послiдовнi, але iмпровiзованi заходи з метою реагування на свiтовi подiї. Незважаючи на загальну риторику, 33-й президент США не мав нi намiру, нi достатнiх вiйськових сил, щоб перетворити свою країну на "свiтового жандарма". Полiтика труменiвської адмiнiстрацiї до 1949 року зводилася лише до економiчного стримування дiйсних чи уявних радянських експансiонiстських планiв шляхом двосторонньої економiчної допомоги країнам, санкцiй, лiбералiзацiї торгiвлi i валютної полiтики, економiчної стабiлiзацiї своїх партнерiв. Геополiтична фiлософiя "стримування" була спрямована в першу чергу на забезпечення оборонних позицiй США у Захiднiй Європi i далi - на Близькому Сходi, в Азiї та iнших частинах свiту, де Москва намагалася поширити свiй вплив. Виходячи з цього, Вашингтон здiйсни в низку зовнiшньополiтичних та вiйськових заходiв, таких як розгортання мережi вiйськових баз, утворення оборонних альянсiв тощо. При цьому нi Пентагон, нi держдепартамент, нi секретнi служби, нi сам президент не передбачали прямої воєнної конфронтацiї з СРСР, економiчна могутнiсть якого була пiдiрвана вiйною i для вiдновлення якої потрiбнi були роки. Суттєвим виявився той факт, що радянська полiтика могла б справити психологiчний вплив на населення ослаблених захiдних демократiй. До речi, така роль США як стримувача московської агресiї була б неможлива, якби вона не знайшла у захiдноєвропейських країнах, особливо у Великобританiї, Бельгiї, Голландiї та недавно створенiй ФРН пiдтримки й розумiння того, що присутнiсть американцiв у Європi є умовою їхнього нацiонального виживання. Навiть важко переоцiнити вплив, який справив американський президент на подальшу долю захiдних країн. Загалом у контестi згаданих обставин американська зовнiшня полiтика часiв Г. Трумена зазнала глибокої еволюцiї - вiд рузвельтiвської концепцiї партнерства та обопiльного контролю за дотриманням миру й стабiльностi в свiтi до повної її переорiєнтацiї та переходу до полiтики "стримування", внутрiшнього послаблення i конфронтацiї з СРСР. Найбiльшiй критицi пiддається єдина акцiя труменiвської адмiнiстрацiї - атомне бомбардування японських мiст Хiросiми та Нагасакi. У своєму потсдамському щоденнику Г. Трумен писав: "Ми розробили найстрашнiшу в iсторiї людства зброю. Цю зброю буде застосовано проти Японiї так, щоб вiйськовими цiлями стали воєннi об'єкти, солдати i моряки, а не жiнки i дiти. Навiть якщо японцi - дикi, безжалiснi, жорстокi i фанатичнi, то ми як керiвники свiту навiть в iм'я загального блага не можемо скинути цю жахливу бомбу нi на стару, нi на нову столицю." До речi, пiсля атомного нападу на японськi мiста дослiдники та полiтики висували рiзну аргументацiю. Можливо, було б доцiльнiше попередити японцiв, здiйснивши пробне бомбардування, чи, в крайньому разi не поспiшати зi скиненням другої бомби. Проте цi аргументи не враховують того факту, що американцi мали у своєму розпорядженнi лише двi атомнi боєголовки, випробування яких могло зазнати невдачi, а бомба створювалася тiльки для того, щоб її використати. Пишуть, що Г. Трумен перебував пiд враженням японських методiв ведення вiйни: раптовий напад на Перл-Харбор, розправи над полоненими. Сам вiн вважав, що атомне бомбардування врятувало життя сотням тисяч американцiв та японцiв, якi загинули б при вторгненнi на острови. Проте "атомний синдром" вже нiколи не залишав 33-го президента США. Вiн не пiддався тисковi застосувати атомну зброю пiд час першої Берлiнської кризи та в Кореї проти Китаю, вiдхилив цi пропозицiї з моральних, стратегiчних та дипломатичних причин. Г. Трумен вбачав в атомнiй бомбi насамперед полiтичну зброю, яку можна буде застосувати тiльки пiд час прямої конфронтацiї з Радянським Союзом, в разi якщо виникне загроза iснуванню США. "Доктрина Трумена". Промова, виголошена 12 березня 1947 року 33-м американським президентом у конгресi i названа згодом "доктриною Трумена" була вiдповiддю та реакцiєю на конкретну ситуацiю. 23 лютого того ж року англiйський прем'єр К. Еттлi повiдомив США, що через економiчну i особливо фiнансову кризу, яку переживала його країна, Великобританiя припиняє виконання своїх обов'язкiв щодо Грецiї та Туреччини i виводить свiй 40-тисячний вiйськовий контингент. Нагадаємо, що це вiдбувалося в умовах посиленого тиску Кремля на Туреччину вiд якої вимагали низку територiй та переорiєнтацiї її зовнiшьної полiтики, а також спроб СРСР закрiпитися у Грецiї з допомогою грецьких партизанiв, керованих комунiстами. В цiй критичнiй ситуацiї Гаррi Трумен закликав конгрес надати Грецiї i Туреччинi вiйськову та фiнансову допомогу i тим самим врятувати цi країни вiд комунiстичної небезпеки. Американський парламент пiдтримав заклик президента: Грецiї i Туреччинi було видiлено по 200 млн. дол. i таким чином вiдновлено в цих країнах довоєннi полiтичнi структури. Економiчним механiзмом полiтики стримування комунiзму став план Маршалла, або iнакше - Програма європейської вiдбудови. Теоретичною основою цього плану стала промова, виголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом в червнi 1947 року перед студентами Гарвардського унiверситету. Програма економiчної вiдбудови європейських країн передбачала попередження економiчного застою та хаосу, якi могли стати грунтом для поширення комунiстичної iдеологiї. Водночас план Маршалла замiнив неефективну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб вiдбудувати народне господарство країн Захiдної Європи, забезпечити їхнiй стабiльний розвиток, що мало привести до загального добробуту i нормального життєвого рiвня населення. Створення 1949 року Органiзацiї Пiвнiчноатлантичного договору (НАТО) слiд розглядати як полiтичне та оборонне доповнення полiтики економiчного стримування, до того ж "подвiйного стримування", спрямованого як проти СРСР, так i проти Нiмеччини. Висхiдним моментом появи НАТО стали вимоги Великобританiї та Францiї до США про вiйськову допомогу. Щоправда, у договорi НАТО були вiдсутнi постанови, якi передбачали б автоматичнi зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатiв. Такi дiї мiг санкцiонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцiю Вандерберга, яка означала офiцiйну вiдмову Вашингтона вiд практики неприєднання до вiйськово-полiтичних об'єднань за межами Захiдної пiвкулi в мирний час i дозволяла входження Штатiв у вiйськовi союзи для захисту вiльного свiту. Ця резолюцiя стала юридичною пiдставою у дiяльностi американського уряду. Тiльки 1951 року американськi вiйськовi пiдроздiли були включенi до складу армiї НАТО. До того ж нi вiйськовi, нi Трумен не зв'язували створення Пiвнiчно- Атлантичного блоку з постiйною присутнiстю США в Європi. Ця тенденцiя не змiнилася навiть пiсля успiшного випробування радянської атомної бомби. Змiни вiдбулися пiсля пiвнiчнокорейського нападу у червнi 1950 року на "друга Грецiя". що азiатський континент буде форпостом їхнього впливу i що їхнiм iнтересам тут нiчого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американських наземних вiйськових сил у китайський громадянський конфлiкт мiж нацiоналiстами та комунiстами. США надавали фiнансову допомогу китайським нацiоналiстам для закупiвлi зброї та допомогли Чан Кайшi 1949 року перебратися з бiльшiстю свого уряду та армiї на острiв Тайвань. Тут було проголошено Республiку Тайвань ( пiд контролем Чан Кайшi опинилися Пескадорський архiпелаг та ще декiлька невеликих островiв), яку Штати визнали. Сполученi Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керiвництва Пiвденної Кореї про вiрогiднiсть агресiї з боку пiвнiчнокорейського лiдера, пiдтриманого комунiстичним Китаєм та Радянським Союзом. Пiсля нападу 25 червня 1950 року Кiм Ір Сена на Пiвденну Корею i початку громадянської вiйни на Корейському пiвостровi США дiяли пiд егiдою ООН. Рада Безпеки ООН за американською iнiцiативою прийняла рiшення про органiзацiю та вiдрядження спiльних оонiвських сил на допомогу пiвденним корейцям. Керiвництво ними було доручено Сполученим Штатам. На допомогу Кiм Ір Сену поспiшили Китай та СРСР. Корейська вiйна набирала позицiйного характеру. (АНЗЮС) у складi США, Австралiї та Нової Зеландiї. Нарештi, пiсля тривалої i складної пiдготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було пiдписано мирний договiр з Японiєю. Його пiдписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщi та Чехословаччини, якi брали участь у розробцi договору, вiдмовилися поставити свої пiдписи пiд ним. Цього ж дня США та Японiя уклали договiр про безпеку, за яким Штати отримали право на дислокацiю своїх збройних сил на японськiй територiї Труменiвський курс на "стримування" комунiзму республiканцi гостро критикували в перiод передвиборної кампанiї 1952 року. Цю доктрину вони вважали недiєвою, аморфною, пасивною, боягузливою. "стримування" полiтикою "вiдкидання", "звiльнення" вiд комунiзму. Її теоретиком був Дж. Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який полiтику "стримування" розглядав як оборонну i таку, що не може бути ефективною проти агресiї, i запропонував альтернативу - боротися за "звiльнення" Схiдної Європи методами, "близькими до справжньої вiйни", - вiйною полiтичною, психологiчною i пропагандистською. В iнших регiонах США забезпечували свiй вплив шляхом створення вiйськово-полiтичних пактiв та економiчної допомоги. Пiсля корейської вiйни у Вашингтонi дiйшли висновку про необхiднiсть силової вiдповiдi на будь-якi прояви комунiстичної загрози. Дiї комунiстичних повстанцiв в Індонезiї, Бiрмi, Таїландi розглядалися як скоординованийнаступ свiтового комунiзму i пiдтверджували теорiю про можливiсть дiї принципу "домiно". США висунули на перший план завдання боротьби з комунiзмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму. На рубежi 1950-1960-х рокiву зв'язку з появою ракетної технiки ( у 1957 роцi СРСР вивiв у космос перший штучний супутник землi), всупереч антагонiстичним економiчним та вiйськово-полiтичним блокам, усе виразнiше формувалося усвiдомлення глобальної взаємозалежностi свiту, необхiдностi дiєвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської полiтичної елiти у цьому контекстi можна видiлити три пiдходи: 1) представники першого пропонували враховувати тодiшнi свiтовi реали i пристосуватися до них, обмеживши американське втручання у свiтовi проблеми; 2) iншi виступали за широке використання економiчних, полiтичних та iдеологiчних важелiв; а в крайньому випадку i "малих воєн" для захисту американських iнтересiв; 3) третiй, найбiльш небезпечний пiдхiд, представники якого - передовсiм вiйськово-промислового комплексу - наполягали на можливостi застосування "превентивної ядерної вiйни". прикладом чого може слугувати спiвучасть в iнтервенцiї проти Куби на Плайя-Хiрон у квiтнi 1961 року; з другого, поверненням до реалiстичної лiнiї, спрямованої на вiдповiдне послаблення мiжнародної напруги, а саме: замiною попереднiх зовнiшньополiтичних принципiв новою стратегiчною доктиною «гнучкого реагування» на змiни у свiтi, визнанням необхiдностi (щоправда, далеко не всiма американськими полiтиками) мирного розв'язання мiжнародних проблем, зрушень радянсько-американських вiдносинах. У 1955 роцi СРСР випробував рекордну 50-мегатонну водневу бомбу, вибуховий гриб якої пiднявся на 67 км вгору, а радiоактивна хмара фактьично накрила всю планету. Радянський Союз мав тодi вже i 1 ОО-мегатонну водневу бомбу. Цей факт був однiєю з причин пiдписання 1963 року Договору про заборону атомних иррообовувань у трьох середовищах. Доктрина "гнучкого реагування", взята офiцiйним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х рокiв, дiяла i у роки президентства Л. Джонсона. Вiн продовжив полiтику нормалiзацiї вiдносин з СРСР: всупереч позицiї конгресу надав московському урядовi кредити на закупiвлю хлiба в американських фермерiв; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостiв" (розвиток торговельних i гуманiтарних зв'язкiв iз деякими соцiалiстичними країнами), 1968 року пiдписав Договiр про нерозповсюдження ядерної зброї а пiд завiсу свого урядування готувався до переговорiв щодо обмеження стратегiчних озброєнь (ОСО-1). Дiючи в дусi кеннедiвського "Союзу заради прогресу", Л. Джонсон все ж 1965 року проголосивнову доктрину, названу його iм'ям, яка передбачала право США на вiйськовi дiї на латиноамериканському континентi з метою захисту своїх громадян". Куди б не прямували американськi громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор - О.І.), щоб захистити їх - заявив президент. У зв'язку з цим у травнi 1965 року американський вiйськовий контингент було введено на територiю Домiнiканської Республiки, яка переживала серйозну полiтичну кризу. нейтралiтету у близькосхiдному конфлiктi, започатковану ще Д. Ейзенхауером. Фатальною для Джонсона i взагалi для американцiв стала в'єтнамська вiйна. Лiндон Джонсон пояснював втручання США у в'єтнамську вiйну винятково моральними iмперативами, а не нацiональними iнтересами, оскiльки, запевняв вiн альтруїзм є основою всiєї американської полiтики. Проте невдачi Штатiв у В'єтнамi розладнали суспiльний консенсус. Президентство Р. Нiксона та Дж. Форда припало на своєрiдний перiод у мiжнароднiй полiтицi, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х рокiв. Серед причин, якi обумовили розрядку, слiд згадати: переорiєнтацiю зовнiшньої полiтики США, що сталася у зв'язку зi змiною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Захiднiй Європi. Вiдiграли свою досягнення вiйськово-стратегiчного паритету мiж США та СРСР; необхiднiсть урiвноваження їхнiх позицiй щодо регiональних впливiв (США зазнали поразки у В'єтнамi, а Радянський Союз зiткнувся iз серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колонiальної системи тощо. Найсуттєвiшою проблемою для адмiнiстрацiї Нiксона була вiйна у В'єтнамi, в якiй щомiсяця гинуло 500 американських воякiв, i яка поглинала величезнi кошти, роз'єднувала нацiю i пiдривала мiжнародний авторитет США. Зайнявши Бiлий дiм, 37-й американський президент уже в липнi 1969 року проголосив нову стратегiю США у в'єтнамськiй вiйнi, яка отримала назву "доктрини Нiксона". Суть її полягала передусiм у "в'єтнамiзацiї" вiйни (азiати воюють проти азiатiв), тобто замiнi американських збройних сил пiвденнов'єтнамськими, а також у тому, щоб i Надалi надавати вiйськову таматерiальну допомогу Сайгоновi; тїровадити зовнiшню полiтику адекватну їхнiм можливостям Сполучених Штатiв, рiвномiрно розподiляти вiдповiдальнiсть на союзникiв у всiх конфлiктних ситуацiях. Вже в червнi 1969 року почалася евакуацiя пiвмiльйонного американського контингенту з Пiвденного В'єтнаму ж року. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американцiв. Але, при цьому вiдновилося бомбардирування пiвнiчнов'єтнамських територiй. Саме це, на думку деяких iсторикiв, змусило Ханой пiдписати у Парижi 27 сiчня 1973 року угоду про "припинення вiйськових дiй та вiдновлення миру у В'єтнамi". Упродовж наступних 60 днiв були виведенi всi американськi сили, здiйснено обмiн вiйськовополоненими. Процес евакуацiї американських воякiв з В'єтнаму завершився у березнi 1973 року. А 1975 року Сайгон упав i весь В'єтнам опинився пiд контролем комунiстiв. У цiй вiйнi загинуло 58 тисяч американцiв i 2 млн. в'єтнамцiв. 120 тисяч учасникiв бойових дiй пiсля повернення на батькiвщину надзвичайно важко проходили адаптацiю до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у новi кровопролитнi воєннi конфлiкти надовго запанував серед американцiв. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повiдомляти упродовж 48 годин i, якщо конгрес за цей час не оголосить вiйни, припинити воєннi дiї через два мiсяцi. У слiд за "доктриною Нiксона" та замиренням у В'єтнамi вiдбулося корегування вiйськово-полiтичної стратегiї США: на змiну "гнучкому реагуванню" прийшло "реалiстичне стримування". Тодiшнiй мiнiстр оборони США пояснив: "Чотири головних фактори реальної дiйсностi викликали нову стратегiю: стратегiчна реальнiсть, фiнансова реальнiсть, реальне становище з людськими ресурсами i полiтична реальнiсть. У вiдповiдностi з новою доктриною Р. Нiксон пiдняв на новий щабель вiдносини з СРСР ( було укладено за першу половину 1970-х рокiв майже 200 американо-радянських угод i найголовнiше у 1972 роцi пiдписано Договiр про ПРО); було дано старт процесу арабо-iзраїльських переговорiв. 1970-го року пiдписана чотиристороння угода по Захiдному Берлiну. Пiсля вiдставки Р. Нiксона вiдбудеться реанiмацiя iдеї про поширення американських цiнностей у глобальному масштабi. Неоконсервативнi полiтики, представником яких стане Р. Рейган, ввжали полiтику Нiксона щодо СРСР здачею позицiй. "Нам необхiдно бути маяком для тих держав, якi бажають миру, бажають незалежностi, бажають особистої свободи, бажають дотримуватись основних прав людини". У нього був задум використати нейтронну бомбу (нейтроннi артснаряди були дислокованi у Європi, якi знищують живу силу, вся iнфраструктура залишається неушкодженою). Через протести як у США, так i у Європi, вiдмовився вiд цього фантастичного задуму. Отже, Р. Рейган сформулював глобалiстськi принципи лаконiчно i одверто, об'єднавши у своїй зовнiшньополiтичнiй стратегiї три постулати: 1) теорiю про винятковiсть Америки; 2)"хрестовий похiд" проти "iмперiї зла", тобто СРСР; 3) вiдстоювання нацiональних iнтересiв. США за Рейгана запропонували доктрину досягнення перемоги у ядерному конфлiктi, далi - Стратегiчну оборонну iнiцiативу (доктрина так званих "зоряних вiйн" тощо. сценарiїв на випадок розпаду СРСР, тому вдавалися до певних експромтiв у зовнiшньополiтичнiй сферi. Вашингтон, продовжуючи сповiдувати глобалiстськi концепцiї, не хотiв мати стосунки з низкою строкатих, недосвiдчених, неплатежеспроможних контрагентiв в особi пострадянських державних, часто-густо квазiдержавних утворень, не володiючи для цього необхiдних механiзмiв та iнтрументарiю. Штати вiддавали перевагу двостороннiм вiдносинам з ослабленою Москвою, як виразницею колективних iнтересiв та вiдповiдачкою за дiї республiк екс- Союзу. У планах американського керiвництва передбачалось, що одна Росiя залишиться ядерною державою, яка до того ж зможе сплатити всi борги Радянського Союзу. Не дивно, що перебуваючи в Українi, Дж. Буш-сУ2 переконував у Верховнiй Радi українське керiвництво i народ не боротись за незалежнiсть i не вiдокремлюватись вiд Росiї. Разом з тим в американських полiтичних та урядових колах iснувало декiлька теоретичних концепцiй полiтики США щодо екс-СРСР: 1) концепцiя помiркованого глобалiзму, яка передбачала орiєнтацiю всiх пострадянських республiк на Росiю, надаючи Українi другорядного значення. Ця концепцiя панувала пiд час президенства Дж. Буша-старшого i у першi мiсяцi перебування у Бiлому домi Б. Клiнтона; 2) радикального глобалiзму, спрямованого на подальше ослаблення Росiї i вiдведення Українi, Грузiї роль основних iнструментiв противаги вiдродженню росiйського iмперiалiзму; 3) концепцiя регiоналiзму, прибiчники якої розглядали Україну як частину центрально-схiдної європейської спiльносте, виступали за утворення за участi України у регiональних органiзацiях, якi протидiятимуть Росiї. Палким прихильником цiєї концепцiї є Зб. Бжезинський; 4) концепцiя диференцiйованого пiдходу передбачала широкий спектр рекомендацiй щодо ролi й статусу України: вiд форпосту у стримуваннi росiйської загрози до надання Українi ядерного статусу. 2. Завершення холодної вiйни, становлення нового мiжнародного порядку та прiоритети американської зовнiшньополiтичної стратегiї за президентiв Б. Клiнтона та Дж. Буша-молодшого З одного боку, iй притаманнi ознаки спрпавжньої вiйни,яка завершилась насильницьким передiлом свiту на користь переможцiв i повним фiаско (аж до розпаду) держав, якi її програли. З iншого, вонаа незвичною, нетрадицiйною, але тотальною, оскiльки охоплювала всi сфери суспiльного життя: iдеологiчну, полiтичну, економiчну, вiйськову, психологiчну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всi регiони свiту, накладала той чи iнший вiдбиток на всi подiї мiжнародного життя, якi так чи iнакше зачiпали всi країни та держави. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних i нетрадицiйних засобiв, використання яких, в кiнцевому результатi, i визначили характер, форми i масштаби "холодного протистояння", якi жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речi, дослiдження цього феномену є нинi актуальним, оскiльки сучаснi свiтовi подiї розгортаються так, що не виключається нова холодна вiйна - друга холодна вiйна, але вже у XXI столiттi. Холоднiй вiйнi, як свiтовiй вiйнi, були притаманнi всi загальнi риси, якими характеризуються iншi свiтовi вiйни: теоретичним пiдґрунтям її виникнення були геополiтичнi доктрини двох наддержав - СРСР i США; вiйна ропочалася в Європi, де знаходився головний театр силових дiй, як i Перша i Друга свiтовi вiйни; основним полiтичним змiстом холодної вiйни було протистояння країн-лiдерiв, якi очолювали вiйськово- полiтичнi блоки (США -НАТО; СРСР -ОВД); боротьба точилася за право формувати зону геополiтичного впливу; вiйна носила глобальний характер. Разом з тим "холодна вiйна" мала свої характернi риси, якi суттєво рiзнять її вiд "звичайної" свiтової вiйни: "холодної вiйни" приписується США); £ припинення протистояння не призвело до усунення протиборства геополiтичного; Вiйськовi засоби використовувались тiльки у регiональному (локальному) масштабi, при цьому найтривалiшi i крупномасштабнi вiйни провадили великi держави (у В'єтнамi, Афганiстанi); Холодне протистояння, яке тривало майже 45 рокiв, здiйснювалось на фонi науково-технiчної революцiї, прiоритетного розвитку комп'ютерних та iнших iнформацiйних технологiй i велося навiть у космосi (СОІ); Пiсля закiнчення "холодної вiйни" залишилась одна наддержава - США; Результати вiйни не були юридично оформленi рiшенням мiжнародної конференцiї держав-переможниць як це вiдбулося пiсля двох попереднiх свiтових воєн; Результати "холодної вiйни": розпад однiєї з наддержав - СРСР i лiквiдацiя його потенцiалу; розпад свiтової соцiалiстичної системи та її вiйськово-полiтичної (ОВД) та економiчної (РЕВ) органiзацiй; утворення у схiдноєвропейському просторi та на територiї екс-СРСР нових незалежних держав - нових суб'єктiв мiжнародних вiдносин; жодна iз пострадянських держав не володiє потенцiалом колишньогго СРСР; утворення у центральноєвропейському регiонi великої держави - об'єднаної Нiмеччини, яка за всiма характеристиками може претендувати на статус регiонального лiдера; перерозподiл всiх радянських зон геополiтичного впливу на користь США i НАТО. Головний результат завершення "холодної вiйни" у царинi мiжнародних вiдносин поляга є у припинення дїї бiполярної Ялтинсько-Потсдамської системи мiжнародних вiдносин. Вкажемо на низку спецтифiчних обставин цього по сутi тектонiчного процесу: в iсторiї не було такого механiзму змiни однiєї моделi мiжнародних вiдносин iншою; тотальний характер розвалу бiполярної системи i вiдсутнiсть будь-яких хоча б формально-юридичних документiв розмиває характер базових параметрiв нової моделi мiжнародних вiдносин, становлення якої вiдбувається; першi вище мовленi ознаки детермiнують затяжний тривалий характер формування нової системи мiжнародних вiдносин; нiколи ранiше змiна однiжї моделi мiжнародних вiдносин iншою не супроводжувалась такою кiлькiстю регiональних криз та конфлiктiв, у ходi яких поступово вiдпрацьовується модус взаємин мiж основними центрами сили, формуєтьмя нова структура мiжнародних вiдносин. (Характеризуючи сучасну структуру мiжнародної системи, С. Хантiнгтон погоджується, що зараз iснує єдина наддержава - США. В той же час це, на його погляд, аж нiяк не означає, що свiт став однополюсним. Однополюсна система могла б iснувати за наявностi однiєї наддержави, багатьох слабких держав та вiдсутностi впливових великих держав. Жодна комбiнацiя слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделi протягом кiлькох столiть наближався класичний свiт римської доби. Бiполярна система (на зразок перiоду холодної вiйни) складається з двох наддержав, вiдносини мiж якими були визначальними для мiжнародної полiтики. Кожна наддержава домiнує в коалiцiї союзних держав i змагається з iншою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кiлькох великих, приблизно рiвних за силою держав, що спiвпрацюють i конкурують одна з одною, утворюючi рiзнi альянси ("європейський концерт нацiй"). В кожнiй з названих систем наймогутнiшi її учасники зацiкавленi у збереженнi системи. Сучасна мiжнародна система не вiдповiдає жоднiй з названих моделей. Тому С. Хантiнгтон характеризує її як "дивний гiбрид" одно-багатополюсною системи з однiєю наддержавою та кiлькома великими державами", яка є водночас однополярною i багатополярною. Для розв'язання мiжнародних проблем сьогоднi потрiбнi зусилля як однiєї супердержави, так i кiлькох iнших провiдних держав; i єдина наддержава може прямо вплинути на подiї через iнтереси iнших держав. На першому рiвнi знаходяться Сполученi Штати - єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усiх складниках впливу (економiчному, вiйськовому, дипломатичному, iдеологiчному, технологiчному та культурному). На другому рiвнi знаходяться великi держави, що переважають своїх сусiдiв з регiону, але неспроможнi посилити свiй вплив у глобальному масштабi - нiмецько-французький кондомiнiум в Європi, Росiя в Євразiї, Китай та Японiя (потенцiйно) у Схiднiй Азiї, Індiя в Пiвденнiй Азiї, Іран у Пiвденно-Захiднiй Азiї, Бразилiя в Латинськiй Америцi, ПАР та Нiгерiя в Африцi. На третьому рiвнi знаходяться другоряднi регiональнi держави, чиї iнтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британiя (щодо нiмецько-французької комбiнацiї), Україна (щодо Росiї), Японiя (щодо Китаю), Пiвденна Корея (щодо Японiї), Пакистан (щодо Індiї), Саудiвська Аравiя (щодо Ірину) та Аргентина (щодо Бразилiї). У названiй системi майже кожен з її учасникiв зацiкавлений у її змiнi. США вiддали 6 перевагу однополярнiй системi, великi держави обрали б багатополярну. Наддержава чи гегемон однополюсної системи, не маючи конкурентiв в оообi великих держав, зазвичай, здатна досить довго домiнувати над малими державами, доки її не знекровлюють внутрiшнi проблеми або певнi сили з-поза даної мiжнародної системи. Така доля спiткала Рим у V ст. та Китай у XIX. У багатополюснiй системi кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола самої себе, але в цьому їй заважатимуть iншi великi держави. Так часто вiдбувалось у європейськiй полiтицi XIX столiття. У добу холодної вiйни обидвi свiтовi держави цiлком вiдкрито вiддавали перевагу однополюснiй системi. Однак реальна динамiка конкуренцiя та вчасне обопiльне усвiдомлення небезпеки однополюсностi, опертої на вiйськову силу, призвели до створення бiполярної системи, яка проiснувала понад чотири десятилiття, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння. Сполученi Штати, очевидно, вiддали б перевагу однополюснiй системi, де б вони були гегемоном. США i зараз часто дiють так, нiби ця система вже iснує, свiдченням чого є вiйна в Іраку, яку вони розпочали у 2003 р. Великi держави, з iншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власнi iнтереси як одноосiбно, так i колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнiшої наддержави. Вони вiдчувають загрозу в тому, що США прагне до свiтової гегемонi. Намагання США створити однополярну систему приводять до того, що великi держави докладають ще бiльших зусиль, рухаючись у бiк багатополярностi. Якщо говорити про iнтереси наддержави в такiй одно-багатополярнiй системi, то зацiкавлена в поверненнi до однополярної системи, щоб самостiйно приймати рiшення. Провiднi ж країни свiту зацiкавленi в багатополярнiй системi. Тому стабiльнiсть iснуючої системи значною мiрою залежить вiд рiвноваги мiж цими головними конфлiктуючими групами. Така рiвновага за своєю природою нестабiльною, i марно сподiватись, що її можна буде втримати. Спостерiгається значне протистояння гегемонiї США з боку провiдних регiональних держав Тому можна сказати, що США i другоряднi регiональнi держави мають спiльнi iнтереси, таким чином позбавляючи провiднi регiональнi держави впливу у регiонах. Хантiнгтон робить висновок, що "свiтова полiтика вiдiйшла вiд бiполярної системи доби холодної вiйни, пройшла через однополюсний момент (кульмiнацiєю його стала вiйна у Перськiй затоцi) i тепер рухається вiд одно-багатополюсного перiоду до по-справжньому через 10-20 рокiв багатополюсного XXI ст. У багатополюсному свiтi великi держави неминуче конкуруватимуть, конфлiктуватимуть та створювати коалiцiї у рiзноманiтних поєднаннях. Проте у такому свiтi не буде напруги та конфлiктiв мiж наддержавою та великими регiональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополярного свiту. росiйськi науковцi-американiсти (зокрема, Ширяєв Б. А.) здебiльшого опонують цьому мiркуванню. На їхню думку, аналiз зовнiшньої полiтики Сполучених Штатiв Америки у 1990-i роки дозволяє стврджувати, що Штати не втрачали зовнiшньополiтичних орiєнтирiв. Заверешення холодної вiйни було сприйнято як величезна перемога, яка давала США унiкальний iсторичний шанс у прагненнi до свiтового лiдерства, а, отже, у реалiзацiї головної мiсiї, «передбаченою долею». У США одразу усвiдомили тi переваги i можливостi, якi вiдкривались перед єдиною наддержавою. І практично не сумнiвались у тому, що свiт пiсля холодної вiйни став однополярним. У першi роки по завершення холодної вiйни Сполученi Шатати Америки прагнули дотримуватись стратегiї «м'якої, демократичної гегемонiї», в основi якої були покладенi традицiйнi, «iнтернацiоналiстськi» iнтереси, яккi, як правило, сповiдували(демократичнi держави. Ця стратегiя передбачала активне втручання США в усiх випадках, де виникала загроза свiтовiй стабiльностi i безпецi. Вона також передбачала широку участь союзникiв США, iнших держав i мiжнародних органiзацiй. iнтервенцiї стають офiцiйною полiтикою США. В адмiнiстрацiї iснувала впевненiсть у тому, що Сполученi Штати Америки повиннi втручатися заради збереження глобальної i регiональної стабiльностi з тим, щоб не дозволити деструктивним процессам перерости у некерованi катастрофи. Доктрина гуманiтарної iнтервенцiї пiдтримувалася концепцiями керованих конфлiтiв, конфлiктiв середньої iнтенсивностi тощо. Згодом була здiйснена iнтервенцiя в Гаїтi з метою вiдновлення демократичного урядування. Наступною була Боснiя (1995 рiк), i, нарештi, вiйськова акцiя Косово (1999 рiк), яка супроводжувалася широкомасштабним використанням збройних сил США. Практично всi регiональнi конфлiкти пiсля холодної вiйни демонстрували одну негативну рису нової епохи - падiння ефективностi мiжнародних органiзацiй i, насамперед, ООН. Хоча США i притримувалися принципу «iнтернацiонаiзму», вони все частiше при здiйсненнi гуманiтарних iнтервенцiй вiддавали перевагу дiям без санкцiй ООН, посилаючись на її неефективнiсть. Так, США використовували вiйськову силу в Косово без згоди Ради Безпеки ООН. США все частiше наполягали на своєму правi застосовувати гуманiтарнi iнтервенцiї в односторонньому порядку без згоди i сприяння мiжнародних органiзацiй. "розширення демократiї"", суть якої полягала у збiльшеннi уваги до постсоцiалiстичних країн, якi перебували у стадiї "демократичного транзиту", тобто переходу вiд авторитаризму до демократiї. Сполученi Штати мали на метi спрямувати насамперед змiни у схiдноєвропейському регiонi у бажаному для них руслi i залучити країни регiону до свiтових полiтичних а економiчних процесiв, в яких самi i домiнували. Окрiм цього, важливим було лiквiдувати потенцiал вiдновлення воєнної небезпеки з боку Росiї шляхом позбавлення її впливу у регiонi. Передбачалось, що США допоможуть схiдноєвропейським молодим державам у розбудовi демократiї i зроблять їх своїми партнерами у свiтовiй полiтицi. Якщо iншими словами, то мова йшла про поширення американського впливу на обширний регiон, ранiше недоступний для них. "розширення демократiї" були викладенi 21 вересня 1993 року помiчником президента США з нацiональної безпеки Ентонi Лейком у виступi перед студентами. Згодом iдеї, викладенi Лейком, стали базою документа Ради нацiональної безпеки США "Стратегiя нацiональної безпеки шляхом залучення i розширення". Першим прiоритетом американської зовнiшньої полiтики за Б. Клiнтона проголошувалась демократизацiя колишнiх соцiалiстичних держав Євразiї; другим - допомога щодо "розширення демократiї" передбачала включення нових країн, коли вони досягнуть вiдповiдного демократичного рiвня, до вiйськово-полiтичних i економiчних структур Заходу. Цей сценарiй, як вiдомо, вже реалiзовано. Доктрина розширення демократiї i стратегiї «м'якої гегемонiї» викликали жорстку критику з боку республiканської партiї, особливо її консервативного крила. Адмiнiстрацiю Клiнтона звинувачували у тому, що вона проводить неефективну зовнiшню полiтику, не має орiєнтирiв i уяви про стратегiчнi iнтереси США. Значна частина американської елiти стала одверто заявляти про право США на беззастережне свiтове лiдерство. Так пiд час виборчої кампанiї 2000 року Дж. Буш-молодший заявив: «Метою Америки є побудова свiту, сформованого американською могутнiстю, мужнiстю i мудрiстю». Перемога на президентських виборах 2000 року республiканцiв i початок президентсва Дж. Буша-молодшого започаткував формування нової зовнiшньополiтичної стратегiї, яка складається з шести-семи найважливiших елементiв. Загалом суть "нової стратегiї- " США полягає у тому, що вiдповiдно до неї Штати все менше будуть рахуватись з iнтересами iнших^ З унiверсальними правилами та глобальними iнституцiями; будуть прагнути до одноособової i випереджаючої ролi у боротьбi з загрозою тероризму i країнами "вiсi зла" (Лiвiя, Ірак, Іран, Пiвнiчна Корея, Куба), якi мають засоби масового ураження. США будуть використовувати свою неперевершену вiйськову силу для встановлення глобального порядку. Перший елемент "нової стратегiї"" полягає в тому, що США беруть на себе фундаментальне зобов'язання "зберегти однополюсний свiт, в якому вони не матимуть конкурентiв. Жоднiй коалiцiї великих держав без США не буде дозволено досягти гегемонiї. Америка повинна залишатись настiльки могутньою, що iншi великi держави врештi-решт перестануть бути стратегiчними суперниками i конкуренцiя у сферi безпеки мiж великими державами також зникне." Другий елемент - це необхiднiсть аналiзу глобальних небезпек з боку терористичних груп i визначення шляхiв їх подолання. Нова реальнiсть у тому, що цi невеликi терористичнi групи, пiдтримуванi країнами "вiсi зла", можливо, уневдовзi куплять чи вже володiють ядерною, хiмiчною чи бiологiчною зброєю. Цi групи мають бути лiквiдованi. "ядерного стримування" зжила себе у зв'язку iз завершенням "холодної вiйни". Трiада: ядерне стримування, нацiональний суверенiтет, баланс сил - не дiє. Оскiльки iснує загроза не з боку великих суверенних держав, а з боку транснацiональної терористичної мережi, яка немає територiї, кордонiв тощо. Четвертий елемент тiсно пов'язаний з третiм, тобто з довiльним тлумаченням нацiонального суверенiтету. Оскiльки терористичнi угруповання не повязанi з конкретною територiєю i кордонами, то США мають бути готовi до втручання у будь-який час, будь-де, тобто знехтувати нацiональним суверенiтетом будь-якої держави. Ця теза сильно суперечлива, бо Буш-молодший наголошує на важливiй ролi територiальної безпеки своєї держави-нацiї, а iншим державам вiдмовляє у цьому. пiдписати Кiотський протокол ( 1997 року в Кiото було пiдписано протокол боротьби з глобальним потеплiнням. Його учасниками сьогоднi є понад 140 державю Україна приєдналась до протоколу 4 лютого 2004 року. З великих держав лише США не пiдписали Кiотський протокол (Росiйська Федерацiя пiдписала Кiотський протокол у 2004 роцi), Конвенцiю про заборону бiологiчної зброї, вiдмовились вiд договору про ПРО вiд 1972 року. "холодної вiйни". Свiт, на думку США, повинен виробити радикально новий пiдхiд до проблеми стабiльностi i поступово пристосуватись до американського гегемонiзму. Восьмий елемент проголошував стратегiю превентивних дiй. Таким чином, адмiнiстрацiя Дж. Буша - молодшого вiдкинула «м'який» демократичний варiант встановлення американської гегемонiї у свiтi i озброїлась варiантом одвертої i жорсткої гегемонiї. Зб. Бжезинський у своїй новiй книзi "Вибiр: глобальне панування чи глобальне лiдерство" квалiфiкує дiї Дж. Буша-молодшого як екстремiстськi, якими вiн наносить великої шкоди довготривалим iнтересам США i спонукає до формування антиамериканiзму глобального характеру. Що очiкує свiт за умови реалiзацiї цiєї стратегiї? На нашу думку, нас очiкує формування конфлiктної мiжнародної системи, в якiй самiй Америцi буде важко вiдстоювати свої iнтереси. Можна запропонувати iнший вихiд - рiзнi форми колективної спiвпрацi, дотримання балансу сил, нацiонального суверенiтету, тобто принципiв вестфальської моделi мiжнародного порядку. З часу появи ядерної зброї iнiцiюються рiзного роду пропозицiї щодо ядерного роззброєння та контролю над ядерною зброєю. Так, 1946 та 1959 року СРСР запропонував вiдповiдно прийняти: Конвенцiю про заборону виробництва й застосування ядерної зброї; про загальне та повне роззброєння. У 1946 роцi США у свою чергу iнiцiювали в ООН «план Баруха», у якому йшлося про мирне використання ядерної енергiї. У 1959 роцi у рамках ООН було створено пiд головуванням США i СРСР Комiтет з роззброєння, до якого спочатку входило 10 держав. 1961 року Комiтет поповнився ще 8-ма державами, згодом членами Комiтету стали багато iнших держав. договiр є чинним i сьогоднi. Б) не надавати допомогу державам у придбаннi ядерної зброї; B) неядернi держави зобов'язувалися не набувати ядерну зброю i довiритись гарантiям з боку МАГАТЕ. На початку 1990-х рокiв майже 40 держав приєднались до цього договору, в тому числi КНР, Францiя. Шiсть держав вiдмовились вiд власних ядерних програм i навiть вiд ранiше отриманої ядерної зброї: Пiвденно- Африканська Республiка, Бразилiя, Аргентина, Україна, Бiлорусь, Казахстан. 1972 року було пiдписано США i СРСР Безстроковий договiр про обмеження систем протиракетної оборони (Договiр щодо ПРО). 1974 року вiн був доповнений. Двi наддержави дiйшли на той час висновку, що спроба захистити свою країну за допомогою ПРО - руйнiвна i безперспективна, оскiльки вона тiльки стимулює гонку як оборонних, так i наступальних озброєнь. Тому США i СРСР вирiшили вiдкрити максимально свої територiї для завдання можливого удару балiстичними ракетами з ядерними боєголовками, щоб переконати одтин одного у неминучостi вiдплати, тобто гарантованого взаємного знищення. Договiр щодо ПРО передбачав: 1) Сторони зобов'язувались не розгортати системи протиракетної оборони по всiй своїй територiї, не створювати основу для такої оборони та не розгортати системи ПРО окремих районiв (фактично договiрнi сторони вiдкривали свої територiї для можливих ударiв); 2). Винятком були: а) район радiусом 150 км довкола Москви СРСР, тут Радянський Союз мiг розташувати не бiльше нiж 100 протиракет на стартових позицiях та 6 комплексiв радiолокацiйних станцiй (PJ1C) ПРО; б) район радiусом 150 км у Пiвнiчнiй Дакотi у (СкелястихгорахУ^Транд Форкс (США), де дозволялось розгорнути не бiльше нiж 100 протиракет на стартових позицiях i двi великi PJICПРО. У спадок вiд СРСР Україна отримала двi PJIC як елементи системи ПРО, якi розташованi поблизу Мукачева i Севастополя. Вони функцiонують у єдинiй росiйськiй системi попередження про ракетний напад i контролю космiчного простору i захисту держав СНД Сторони також зобов'язувались: не створювати, не випробовувати та не розгортати системи або компоненти морського, повiтряного, космiчного та мобiльно-наземного базування ПРО; не надавати ракетам, пусковим установкам та PJIC, якi входять до складу стратегiчної системи ПРО, спроможностi вирiшувати завдання боротьби з стратегiчними балiстичними ракетами по всiй територiї; не передавати iншим державам та не розгортати поза межами своєї нацiональної територiї системи ПРО або їхнi компоненти, якi обмежуються Договором. Також у цьому ж 1972 роцi США i СРСР пiдписали Тимчасову угоду про деякi заходи в галузi обмеження стратегiчних наступальних озброєнь (СНО- 1). Сторони вiдповiдно домовились не збiльшувати кiлькiсно i якiсно носiї ядерної зброї, тобто ракети,упродовж 5-й рокiв. Стратегiчної авiацiї договiр не торкався. аз 1981 року - 2250 одиниць. СНО-2 не був ратифiкований у США через введення Радянським Союзом своїх вiйськ до Афганiстану. дiї у дiапазонi вiд 500 до 5500 км, їхнiх пускових установок i допомiжного устаткування. Таким чином, йшлося про лiквiдацiю двох класiв ядерно-ракетної зброї. Положення Договору про СТАРТ-1 стосувались тiльки держав, якi його пiдписали (СРСР i США). Тобто такi держави ядерного клубу, як Великобританiя, Францiя, Китай, також Індiя i Пакистан, його не дотримувались. Радянськi РСМД були розташованi на 117 об'єктах: у Бiлорусiї - 28, Казахстанi -5, Росiї -14, Українi - 25, Узбекистанi -1, Туркменiї - 1, Литвi - З, Латвiї- 2,Естонiї -1, ЧССР - 1, НДР - 6. СРСР мав знищити 1846 РСМД, а США - 846. полiгонi у Капустяному Яру. Американськi РСМД розташовувались на 32 об'єктах, включаючи 23 об'єкти на територiї США i 9 об'єктiв на територiях: ФРН (1), Великобританiї (2), Італiї (1), Бельгiї (1), Голландiї (1). 31 липня 1991 року США i СРСР пiдписали у Москвi Договiр про скорочення стратегiчних наступальних озброєнь (йшлося про ракети далекої дiї - до 10 тис. км) - СНО-1 (СТАРТ-1). Термiн дiї цього Договору - 15 рокiв. Пiсля цього сторони домовились про подальшi переговори. Основним положенням Договору СТАРТ -1 було встановлення через 7 рокiв пiсля вступу у дiю Договору, тобто до 5 грудня 2001 року, однакового для Росiї i США числа: носiїв - по 1600 одиниць i ядерних боєзарядiв - до 6000 одиниць. 23 травня 1992 року на пiдставi Лiссабонського протоколу державами-правонаступницями колишнього СРСР за договором СТАРТ-1 стали Бiлорусь, Казахстан, Україна та Росiя. Для Буолрусi, Казахстану i України реалiзацiя Договору означала повну лiквiдацiю всiх стратегiчних наступальних озброєнь, якi розташованi на їхнiх нацiональних територiях. Усi держави-учасницi виконали взятi зобов'язаннi у визначенi термiни. Червень 1992 року пiдписано Договiр СНО-2 (СТАРТ-2) мiж РФ i США: з 2007 року сторони зобовязались скоротити чисельнiсть ядерних боєзарядiв до 3000-3500 одиниць. США ратифiкували СТАРТ-2 1996 року, Державна Дума Росiї - 2000 року. Термiн дiї СТАРТ-2 - також 15 рокiв. Нарештi, у березнi 1997 року пiдписано мiж РФ i США безстроковий Договiр СНО-3 (СТАРТ-3), за яким сторони зобов'язались скоротити кiлькiсть ядерних боєголовок до 2000-2500 одиниць. На початку 1990-х рокiв само по собi ядерне стримування ускладнилось тим, що змiнився характер загроз: новi країни поповнюють «ядерний клуб» - Індiя, Пакистан, Ізраїль; США розпочали вiйну проти Іраку пiд приводом того, що Саддам Хусейн володiє зброєю масового ураження; пакистанський дослiдник Хан повiдомив у лютому 2004 року, що передав технологiю ядерної зброї Лiвiї;цiлком вiрогiдною є можливiсть купити на чорному ринку ядерних матерiалiв секрети чи компоненти ядерної бомби. Отже, контролювати нинi поширення ядерної зброї неможливо, як i важко стверджувати, що полiтика ядерного стримування буде ефективною. держави, на вiдмiну вiд попереднiх рокiв, фактично заперечують iдею ядерного роззброєння як умови (хоч i не близької) загальної безпеки. Вони порушують попереднi домовленостi. Вашингтон переглянув основнi положення своєї вiйськово-полiтичної стратегiї, якою вiн користувався понад 40 рокiв. Дж. Буш-старший у доповiдi «Стратегiя США у сферi нацiональної оборони» заявив: «Ми вступаємо у нову еру. Оборонна стратегiя i вiйськова структура повиннi змiнитися, прiоритети переглянутi... Завдання в тому, щоб пристосувати нашi обороннi можливостi до нинiшнiх стратегiчних умов... Існують новi джерела нестабiльностi, тому потенцiал стратегiчного стримування має бути збережений». Президент запропонував концепцiю «вiдновлення американських ядерних сил» у випадку змiн у мiжнароднiй ситуацiї. Ще у 1989 роцi мiнiстр оборони США Д. Чейнi (нинi вiце-президент) повiдомив про перегляд системи ядерних планувань. Головний напрям цих змiн - зникнення страху перед можливою реальною загрозою. Водночас Пентагон санкцiонував у 1991 роцi скорочення кiлькостi об'єктiв нападу на територiї СРСР до 10 000 ( у 1986 роцi їх було 16 000), н<<т якi були нацiленi американськi ракети; у Схiднiй Європi взагалi були скасованi будь-якi об'єкти для ракетного нападу. У липнi 1992 року пiсля пiдписання договору СТАРТ-1 кiлькiсть цiлей на територiї екс-СРСР було скорочено до 4 000. Але ж куди дiвати ядерний арсенал, що вивiльнився? США почали з'ясовувати новi загрози, зокрема, у країнах «третього свiту». Цi країни були роздiленi на двi групи: 1) країни-парiї: Ірак, Іран, КНДР, якi ворожi до США; локальної ядерної вiйни у загальну не виключалась. Провiднi тенденцiї та результати ядерної полiтики президента Б. Клiнтона: 1) 1992 року США оголосили мораторiй на проведення ядерних випробовувань; 2) Вашингтон iнiцiював Договiр про всезагальну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). 51 сесiя Генеральної Асамблеї ООН схвалила проект. 24 вересня 1994 року Б. Клiнтон поставив свiй пiдпис пiд цим договором. Щоправда, щоб домогтися ратифiкацiї цього Договору сенатом, у якому було бiльше республiканцiв, адмiнiстрацiя Клiнтона здiйснила низку попереджувальних i заспокiйливих заходiв: прийняла 10-рiчну програму збереження i обслуговування ядерного арсеналу вартiстю 40 млрд. дол.( новi технологiчнi замiри без ядерних випробовувань фiксували старiння та стан компонентiв ЯЗ i їхню безпеку у процесi збереження). Незважаючи на цi заходи, сенат провалив у 1999 роцi ратифiкацiю Договору (ДВЗЯВ) i таким чином про лобiював iнтереси ВПК. Іще у травнi 1998 роцi Індiя i Пакистан випробовували ЯЗ. реактори). Щоправда, чи був ДВЗЯВ чи його немає, значної ролi не вiдiграє з точки зору нерозповсюдження ЯЗ. Ефективнiсть цього процесу полягає у тому, щоб попередити купiвлю державами ядерних матерiалiв - плутонiя-239 чи урану- 235. Нинi цi компоненти (плутонiй i уран), за рiзними свiдченнями, цiлком можна дiстати i виробити ЯЗ найпростiшого типу без випробовування. Ядерне випробовування лише є свiдченням того, що держава, яка його здiйснила, набирає статусу ядерної держави; засобiв доставки - нанесенням високоточних ракетних ударiв по об'єктах. У 1994 роцi були розробленi варiанти нанесення ударiв стратегiчною авiацiєю i крилатими ракетами морського базування по об'єктах на територiї 30-и країн. На територiї Росiї у 1993 роцi також визначалось до 1000 об'єктiв; 3) . Водночас зберiгалось положення стратегiї Р. Рейгана про готовнiсть ЗС США до тривалої ядерної вiйни, про застосування США першими ядерної зброї у випадку конфлiктiв. Правда, згодом адмiнiстрацiя Клiнтона внесла змiни у цi постулати: нанесення ядерного удару не першими, а у вiдповiдь. Також вiдмовились вiд тези про перемогу у ядернiй вiйнi тощо; 4) . Прiоритет в стратегiї ведення локальних воєн надавався високоточнiй зброї, яка набирала все бiльшої досконалостi; 5) . 1994 року конгрес прийняв рiшення про заборону фiнансування науково-дослiдних робiт з виробництва зброї з ядерним компонентом вагою до 5 кiлотонн; 6) . З 11-и пiдприємств, якi були зайнятi виробництвом компонентiв для ЯЗ i її зборкою, на 2000 рiк закрили 7; з 5-й лабораторiй закрито 2. З приходом до влади Дж. Буша-молодшого розпочався перiод так званого ядерного «ренесансу». Група експертiв оцiнила ядерну спадщину Б. Клiнтона наступним чином: 1) . Виробничий комплекс ЯЗ потребує негайного вiдновлення, тому необхiдно прийняти 10-рiчну програму вiдновлення виробничих потужностей для замiни компонентiв ЯЗ. Щорiчно вкладати у цю програму вiд 300 до 500 млн. дол.. 2) . Три ядернi лабораторiї перебувають у станi морального занепаду у зв'язку з вiдсутнiстю перспектив на майбутнє. Отже, необхiдно iнiцiювати iнтенсивну роботу лабораторiї i розробити таку методологiю оцiнки ЯЗ з тим, щоб зберiгти найбiльш квалiфiкованi кадри. 3) Конгресс повинен пiдтримувати реалiстичнi бюджети, а мiнiстерства оборони i енергетики повиннi бути партнерами у пiдготовцi «оглядiв ядерної полiтики». 4) Мiнiстерство оборони повинно стати головним в оцiнцi стану ЯЗ. базування). Що нового запропонувала адмiнiстрацiя Дж. Буша-молодшого у сферi ЯЗ? Нагадаю, що пiсля 11 вересня 2001 року республiканцi запропонували «доктрину превентивного удару», тобто експорт демократiї шляхом застосування вiйськової сили на регiональних рiвнях. Маємо пiдтвердження цього: американськi акцiї в Афганiстанi та Іраку. Якщо не вдаватись у мiжнародно-правовi аспекти iракської вiйни, то вона увiйде в iсторiю як перша вiйна XXI столiття, пiд час якої максимально використовувалась високоточна зброя. Так, якщо пiд час Першої iракської вiйни («Буря у пустелi») у 1991 роцi використовували 40 вiдсоткiв високоточної зброї, то пiд час Другої («Шок i жах»)- у 2003 роцi - вже 95 вiдсоткiв. Друга iракська вiйна зайняла вдвiчi менший термiн у порiвняннi з «Бурею у пустелi», втрати також удвiчi меншi i це при тому, що масштаби i цiлi останньої Іракської вiйни неспiвставимi з попередньою. Високоточна зброя показала свою цiлковиту ефективнiсть у цьому великому регiональному конфлiктi. Новий «ядерний огляд» 2001 року, який подається конгресовi мiнiстерством оборони кожнi 4 роки, засвiдчує такi пiдходи: 1) прiоритет в обороннiй стратегiї все-таки вiдводиться ЯЗ; 2). Використання високоточної тактичної ЯЗ (5 кiлотонн у тротиловому еквiвалентi); 3). Вдосконалення засобiв, якi здатнi знищити зброю масового ураження (ЗМУ) до того, як її буде використано; 4). Анулювати заборону на дослiдження, якi стосуються ЯЗ малої потужностi. У травнi 2003 року конгрес скасував цю заборону, яка була запроваджена 1994 року; 5). Інвестувати технологiї, якi дозволяють руйнувати запаси ЗМУ у країнах, дiї яких суперечать американським iнтересам; 6). Покращити програми ядерного нерозповсюдження, посилити контроль разом з союзниками над ядерними матерiалами та їхньою розробкою; 7). Пiдтримати модернiзацiю лабораторiй. Найголовнiше, виходячи iз «доктрини превентивних дiй» республiканської адмiнiстрацiї Дж. Буша-молодшого, полягало у розробцi ядерних боєприпасiв нового поколiння: мiнi-ньюки (ЯЗ надмалої потужностi для регiональних операцiй); бункер-бастери - це бомби вагою 2200 кг, якi призначенi для знищення пiдземних цiлей, зокрема, бункерiв з товщиною залiзобетонних стiн до двох метрiв, в яких зберiгаються ЗМУ; нейтроннi боєприпаси для знищення наземних сховищ хiмiчної i бiологiчної зброї. Так само Дж. Буш-молодший оголосив 13 грудня 2001 року про вихiд iз Договору про ПРО вiд 1972 року. СІЛА офiцiйно розпочали створення нацiональної протиракетної парасольки, яка має накрити всю територiю США i країн-союзниць. Система Нацiональної протиракетної оборони (скорочений варiант СОІ) повинна складатись з двох бойових ешелонiв: орбiтального i наземного. На орбiтi буде 58 бойових космiчних станцiй, якi будуть оснащенi самонавiдними ракетами i апаратурою, яка фiксуватиме факели старту ворожих мiжконтинентальних балiстичних ракет (МБР). Бойовi космiчнi станцiї будуть збивати ворожi МБР ще до виходу їх у вiдкритий космос. Наземний ешелон буде знищувати вцiлiлi боєголовки противника, коли вони пiдлiтатимуть до цiлей. Наземний ешелон НПРО має також прикривати американськi вiйська на театрi вiйськових дiй. Адмiнiстрацiя США щороку збiльшує обороннi витрати. 2005 року вони склали 400 млрд. дол., або 4% вiд ВВП Америки. Це майже у 8 разiв бiльше, нiж весь ВВП України за 2003 рiк. До цiєї суми не входять витрати на Ірак i Афганiстан, якi видiляються окремими статтями. Зараз США видiляють 1 млрд. дол. щонедiлi на вiдбудову Іраку i 1 млрд. дол. щомiсячно - на Афганiстан. 2005 року 138 млрд. дол. було витрачено на купiвлю зброї i обладнання i на науковi дослiдження, 114 млрд. дол.. - на утримання вiйськ i технiки. 2006 року вiйськовий бюджет становив 573 млрд. дол. Тенденцiя збiльшення вiйськового бюджету зберiгається. «Доктрина Буша», її змiст та суть термiн як «доктрина Буша», яка представляє собою цiлiсну стратегiю щодо забезпечення безпеки нацiональних iнтересiв США i пошукiв розв'язання нових викликiв i загроз нацiональнiй та мiжнароднiй безпецi, зокрема тероризму. Її першi iдеї були обнародуванi у виступi Буша перед випускниками Вiйськово-повiтряної академiї у Вест-Пойнтi 1 червня 2002 року, розвиненi в «Стратегiї нацiональної безпеки США» (2002 рiк), «Нацiональнiй стратегiї боротьби з тероризмом». «Доктрину Буша» можна умовно роздiлити на декiлька структурних ланок. Перша частина доктрини - найбiльш масштабна i деталiзована - програма щодо поширення базових американських цiнностей i демократизацiї Великого Близького Сходу; Третя ланка - модель одностороннiх дiй (так званий унiлатералiзм), опора на власнi сили у зовнiшнiй полiтицi США i свобода вiд зобов'язань на мiжнароднiй аренi; Четвертий, об'єднуючий всю концепцiю елемент - домiнування США у свiтовiй полiтицi, важливою частиною якого є ставка на абсолютну першiсть у вiйськово-технiчнiй сферi. Пропонуємо короткий аналiз цих чотирьох складових «доктрини Буша». Адмiнiстрацiя Буша визначила прiоритетний регiон, який насамперед пiдлягає демократизацiї - Близький Схiд, демократизацiю якого Буш назвав «викликом епохи». Демократизацiя країн цього регiону розглядається кабiнетом Буша не тiльки в аспектi нацiональної безпеки, але як iсторичний шанс вивести американський вплив в регiонi на новий рiвень, який виходить за межi арабо- iзраїльського конфлiкту. Обґрунтовуючи безпосереднiй зв'язок мiж терористичною загрозою, яка iснує з боку держав Близького Сходу, i її усунення шляхом утвердження демократичної форми правлiння, США апелюють до наступної тези: демократiя як форма органiзацiї суспiльно-полiтичного життя знижує терористичну активнiсть, надаючи бiльше можливостей для самореалiзацiї i дiалогу мiж владою i суспiльством, створюючи механiзм «приглушення» екстремiстських настроїв. Конкретним зовнiшньополiтичним продуктом адмiнiстрацiї Буша у цьому контекстi став план перетворення близькосхiдного регiону, запропонований у червнi 2004 року для обговорення «великої вiсiмки» в Сi- Айлендi пiд назвою «Партнерство заради прогресу i спiльного майбутнього з регiоном Великого Близького Сходу i Пiвнiчної Африки». Свобода дiй США у свiтi за адмiнiстрацiї Буша є єдино можливою лiнiєю поведiнки у заданiй системi координат (превентивнi дiї, недотримання принципу державного суверенiтету i т. д.). Кооперацiйний методi у зовнiшнiй полiтицi США став вiдходити на заднiй план одразу пiсля приходу до Бiлого дому Дж. Буша: упродовж перших мiсяцiв його президентства Сполучеi Штати виступили проти або вийшли з декiлькох мiжнародних угодЙ9 якi стосувалися обмеження озброєнь, екологiї i мiжнародної карної вiдповiдальностi. Ставка на одностороннi дiї при прийняттi рiшень з найбiльш ключових питань зовнiшньої полiтики викликала немало дебатiв як всерединi самої адмiнiстрацiї, так i у вiдносинах з союзниками. Революцiйно налаштованi члени республiканської адмiнiстрацiї запропонували, по сутi, новий порядок справ: модель прямих i неузгоджених дiй, котрi пояснювались iнтересами безпеки i привiлейованого становища США на вершинi свiтової iєрархiї великих держав. Врештi-решт, резидент Буш прийняв сторону апологетiв одностороннiх дiй, що спричинило погiршення вiдносин зi союзниками. У «Стратегiї нацiональної безпеки США» 2002 року йдеться про право США у превентивному порядку застосовувати силу (у тому числi вiйськову) проти терористiв i держав - спонсорiв тероризму. «Виходячи з логiки здорового глузду i мiркувань самооборони, Америка буде здiйснювати дiї проти подiбних виникаючих загроз перш, нiж вони повнiстю сформуються» - говориться у документi. Превентивне застосування сили перед обличчям неминучої загрози, стверджують автори Стратегiї, вважається виправданим i пiдкрiплене «мiжнародним правом i традицiєю справедливого ведення вiйни». Превентивнi дiї слугували обгрунтуванням вiйни проти Іраку, вони також розглядаються стратегами Вашингтона як одна iз опцiй сучасного зовнiшньополiтичного арсеналу. Головною ознакою превентивностi як моделi дiй у порiвняннi з попередньою практикою є те, що вона заперечує фундаментальну основу попереднього етапу забезпечення нацiональної безпеки - полiтику стримування. Ставка н домiнування на свiтовiй аренi є складовою частиною нової зовнiшньополiтичної парадигми США (унiлатералiзм, превентивнi дiї, вiйськовi iнтервенцiї, оперативнiсть i свобода рук при прийняттi рiшень, глобальний масштаб контртерористичної кампанiї). У «Стратегiї нацiональної безпеки» 2002 року стверджується, що Штати не мають рiвних собi у свiтi за вiйськовим потенцiалом i стратегiя зовнiшньої полiтики США повинна включати в себе елемент максимально тривалого збереження домiнуючого становища США у свiтi. Президент Буш заявив у Вест-Пойнтi у червнi 2002 року, що Америка не має нi iмперських амбiцiй, нi утопiї, яку необхiдно нав'язувати. Єдине, що ми хочемо для iнших - теж саме, що^Г хочемо для самих себе, а саме: свободи вiд насильства, дарiв свобод i надiї на краще життя». У цiй промовi Буш зробив важливу заяву, яка вiддзеркалює його погляд на роль американського вiйськового потенцiалу у недалекому майбутньому: «Америка володiє i має намiр зберегти недосяжну вiйськову могутнiсть, позбавляючи таким чином гонку озброєнь сенсу». У 2008 роцi США мають 725 вiйськових баз за межами своєї територiї. Американськi сили спецiального призначення перебувають у станi бойової готовностi у 125 країнах свiту, а свiт подiлений мiж п'ятьма регiональними командуваннями. За даними 2007 року Стокгольмського мiжнародного iнституту вивчення проблем миру (СІПРІ), США в останнi роки витрачали на вiйськовi потреби стiльки ж, скiльки решта країн разом узятi. Вiйськовi витрати США вийшли у постiйних цiнах на рiвень часiв «холодної вiйни» i склали у 2005 роцi 505 млрд. дол., у 2006 - 529 млрд. (зростання на 4,7% при середньосвiтовому зростаннi на 3,2%). З 2001 по 2005 рiк витрати на оборону i безпеку у реальних цiнах виросли у США на душу населення на 48%. оформлення нової доктрини у сферi зовнiшньої полiтики i безпеки, а, з iншої - вiдправною точкою активно-екстравертної зовнiшньополiтичної дiяльностi США. 4 За своєю значимiстю для свiтової полiтики i економiки, за своїми масштабами i обсягом вiдносини мiж США i ЄС , безперечно, утримують перше мiсце у свiтi. його не як «пересiчне» об'єднання суверенних держав Захiдної i почасти Схiдної Європи, а як «протодержаву», якiй властивi риси звичайної держави. Такому тлумаченню вiдповiдає написання офiцiйної назви «Європейський Союз», тобто обидва слова великими буквами. загалом високi i правильнi. Його насправдi необхiдно розглядати в контекстi проблем глобального лiдерства навiть сьогоднi, коли «iнтегрована суб'єктнiсть» Європейського Союзу як мiжнародно-полiтичного гравця сформувалась не повною мiрою. Керiвники ЄС притримуються глобальної трактовки своїх зовнiшньополiтичних iнтересiв. Вони наголошують на тому, що в епоху транс нацiоналiзацiї географiчно вiддаленi загрози викликають не менше занепокоєння, нiж тi, що надходять з сусiднiх регiонiв. Можна навести великий список мiжнародних проблем, в яких ЄС як єдиний суб'єкт бере безпосередню участь - ядернi проблеми Пiвнiчної Кореї i Пiвденної Азiї, безпека на Близькому Сходi, ситуацiя в Афганiстанi, Екваторiальнiй Африцi, демократизацiя балканських та схiдноєвропейських країн,i за напрямками своєї зовнiшньої полiтики, i в оцiнках глобальних небезпек ЄС близький до США. Проте особливостi полiтичної природи Євросоюзу, його унiкальна геополiтична специфiка i специфiка економiчних прагнень визначають суттєву рiзницю мiжнародних стратегiй Брюсселя i Вашингтона. Європейський Союз виробляє власний стиль лiдерства у свiтовiй полiтицi - бiльш стриманий i ненав'язливий, але у перспективi, можливо, вiн не поступиться за ефективнiстю американському. Якою мiрою сьогоднi можна вважати Євросоюз глобальним лiдером? Пошук вiдповiдi на питання варто розпочати з аналiзу лiдерського потенцiалу ЄС. Перший вимiр лiдерського потенцiалу ЄС - територiально- демографiчний та економiчний. За територiєю, чисельнiстю населення i величиною ВВП ЄС повною мiрою можна зараховувати до кола глобальний гравцiв: 27 держав з населенням понад 500 млн. осiб., якi виробляють четверту частину свiтового валового продукту. Станом на 2004 рiк маємо: 300 млн. американцiв з ВВП понад 12 трлн. дол. i 400 млн. захiдноєвропейцiв з ВВП понад 14 трлн. дол. За величиною ВВП Євросоюз вдвiчi переважає ВВП Японiї та Китаю. Щоправда, за показником рiчного ВВП на душу населення ЄС (21 тис. дол..) поступається США (37 тис. дол..) i Японiї (33 тис. дол..), але в шiсть з половиною разiв переважає КНР (3 тис. дол.). За темпами економiчного зростання ЄС випереджає Японiю, але суттєво поступається США i Китаєвi. У 1990-2003 роках ВВП Японiї у середньому зростав на 0,3% в рiк, ЄС - 1,6%, а США - 2,8%). Китай вибивається з загального ряду, за оцiнками захiдних експертiв, щорiчний рiст його економiки за останнє десятирiччя становив 9% ( вiрнiсть ЄС iмперативам економiчного i валютного союзу привело до бiльш високих показникiв безробiття на початок 2004 року у порiвняннi з США i Японiєю: 8% проти 5,7% i 5% вiдповiдно). При цих розрахунках треба мати на увазi, що вiдносно невисоку показники економiчного зростання ЄС обумовленi полiтикою самого Союзу, оскiльки вiн готувався до запровадження єдиної валюти i свiдомо «пригальмовував» економiчне зростання, вiддаючи перевагу зниженню iнфляцiї, скороченню державного боргу i дефiциту державного бюджету. Вiзьмемо такий показник - як величина золотого запасу. За даними Всесвiтньої ради з золота, свiтовий золотий запас станом на 2007 рiк становить 27 тис. тонн. Перше мiсце належить США, в їхнiх золотовалютних резервах зберiгається станом на 2007 рiк трохи бiльше 8 тис. тонн золота. Європi належить друге мiсце: Нiмеччина - майже 3,5 тис. тонн («-е мiсце у свiтi), далi Францiя - 2700 тонн та Італiя - 2450 тонн (МВФ займає третє мiсце - 3200 тонн). Росiя обiймає 14-е мiсце - 386,5 тонни. Україна - 53-е мiсце з помiж 105 країн - 17,2 тонни. З країн СНД найбiльший золотий запас має Казахстан - 59,8 тонни - 40-е мiсце у свiтi. ЄЄ - один з найбiльших гравцiв на полi мiжнародної торгiвлi. Частка ЄЄ i США у свiтовiй торгiвлi станом на 2002 рiк становила 18,5% i 18,7% вiдповiдно. Китай значно вiдстає з 680 млрд. дол., його частка у свiтовiй торгiвлi становила 6,1%. На Японiю припадало 7,4%), тобто вона у два з половиною рази поступається ЄЄ. Запровадження ЄС євро стало фактором глобального економiчного впливу, оскiльки у Союзу з'явились додатковi можливостi здiйснювати незалежну вiд США економiчну й валютну полiтику. Євро серйозно конкурує з доларом: країни переходять на розрахунки у євро, вiдмовляючись вiд долара. Другий вимiр лiдерського потенцiалу ЄС - культурно-полiтичний вплив. Поряд з потужним економiчним фундаментом важливим елементом лiдерського потенцiалу Євросоюзу є його культурно-полiтичний вплив («європейськi цiнностi»), масштаби якого фактично зберiгають загальносвiтовий характер. «Європейськi цiнностi» асоцiюються з уявою розв'язувати спори мирним переговорним шляхом, дотримання громадянських i полiтичних прав i свобод людини та етнiчних меншин, забезпечення економiчної й полiтичної стабiльностi на основi суспiльної солiдарностi i пiдвищення добробуту європейцiв, пiдтримання безпечного i дружнього зовнiшнього оточення. Цi цiнностi впливали в продовжують впливати на полiтичну культуру багатьох неєвропейських країн та регiонiв - вiд Схiдної Азiї до Африки i Латинської Америки. Одним з «найбiльш європейських» за своїм духом та iдеологiєю документiв другої половини минулого столiття став Заключний акт Наради з безпеки в спiвробiтництва в Європi (Гельсiнкi, 1975 рiк). Так звана третя «корзина» акту (права людини i спiвпраця у гуманiтарний сферi) i частково перша (воєннi аспекти європейської безпеки) стали по сутi «моральним кодексом» постсоцiалiстичних перетворень у Схiднiй Європi, Росiї та iнших країнах СНД. Загалом цей документ вiдiграв колосальну правову, полiтичну i дипломатичну роль в гiгантськiй трансформацiї свiтової полiтики на початку 1990-х рокiв. Горбачовська перебудова базувалась на «європейських цiнностях»: вiн визнав право союзникiв СРСР вибирати альянси на свiй розсуд i визнав примат мiжнародного права над внутрiшнiм. Рада Європи представляє собою елемент як органiзацiйного ресурсу ЄС, так i потенцiалу його морально-полiтичного впливу. Формально Рада Європи вважається європейською органiзацiєю, проте вона формує загальносвiтовий канон правозахисних норм, прагнучи поширити їх на свiтове спiвтовариство. Не дивно, що правозахисники всього свiту апелюють до європейської оцiнки ситуацiй. трибуналу ООН з колишньої Югославiї. Мiжнародного карного суду Європейського суду з прав людини тощо. У квiтнi 2004 року у Мiжнародному судi ООН вiдновилось судочинство за позовом Сербiї та Чорногорiї проти США у зв'язку з актами воєнного вторгнення держав НАТО на територiю Югославiї i шкоди, нанесенiй їм. Європейська модель iнтеграцiї слугує взiрцем для iнших регiонiв, хоча жодне з iнших об'єднань не обрало європейського «наднацiонального» шляху. Вiйськово-полiтичний вимiр лiдерського потенцiалу ЄС. Цей вимiр має складну структуру, оскiльки умовна «Європа» iснує у трьох iпостасях: нацiональнi держави, власне ЄС i блок НАТО. Великобританiя i Францiя володiють хоча i обмеженим, але дiєвим потенцiалом ядерного стримування. Нiмеччина поряд з Великобританiєю, Францiєю, а також Італiєю i Іспанiєю мають ефективнi звичайнi збройнi сили. Низка середнiх i малих держав ЄС мають небагато численнi, але добре оснащенi армiї, здатнi забезпечити оборону нацiональної територiї i за необхiдностi ввiйти до складу мiжнародних миротворчих контингентiв. Разом з тим нацiональний потенцiал жодної з європейських країг не дозволяє претендувати на глобальне лiдерство. Дiєздатнiсть нацiональних збройних сил країн ЄС обмежена вiдносно низькими у порiвняннi з їхнiми ВВП вiйськовими витратами. У 2005 роцi вiйськовi бюджети: США-573 млрд дол., КНР - 81 млрд., Францiя - 45 млрд., Японiя - 44 млрд.. Великобританiя - 43 млрд., Нiмеччина - 36 млрд., Італiя - 28 млрд., Пiвденна Корея - 21 млрд., Росiя - 21 млрд. дол. (Армiя КНР - 2,225 млн., США - 1,6 млн., Індiя - 1,325 млн., Пiвнiчна Корея - 1,1 млн., Росiя - 960 тис.. Пiвденна Корея - 685 тис., Пакистан - 620 тис., Іран - 540 тис., Туреччина - 515 тис., Мьянма (Бiрма) - 490 тис. осiб). Єдиним значним кроком в реалiзацiї воєнного потенцiалу ЄС є проект створення Європейських сил швидкого реагування (ЄСШР), розпочатий 1999 року. Передбачалось сформувати контингент у складi 60 - 100 тис. осiб, який буде здатним до швидкої передислокацiї у зони конфлiктiв i ведення миротворчої дiяльностi термiном до одного року. Термiн реалiзацiї проекту - 2003 рiк. Цього не сталося через труднощi з фiнансуванням та полiтичнi суперечки мiж учасниками. Перенесено реалiзацiю проекту на 2007 рiк , а остаточно на 2010 рiк. року пiдписана домовленiсть «Берлiн плюс», яка теоретично передбачає ситуацiю, що ЄС може використовувати за дозволом США, коли вони не роздiляють прiоритети європейцiв) ресурси НАТО, оперативнi розробки, вiйськову технiку i iнфраструктуру. Вiйни у Перськiй затоцi, югославська криза наочно довели безпораднiсть європейського вiйськового потенцiалу, Всi основнi бойовi операцiї проводились американськими збройними силами. ж тепер ЄС необхiдно створити власнi iнструменти вiйськово-полiтичної спiвпрацi, якi вiдсутнi. ЄС натомiсть вирiшив використати ЗЄС: у Маастрихтському договорi на ЗЄС покладена вiдповiдальнiсть за здiйснення майбутньої єдиної європейської полiтики у сферi оборони й безпеки. Це був перший концептуальний крок до об'єднання ЄС i ЗЄС. Історiя ЗЄС: 1947 року було пiдписано Дюнкерський договiр мiж ВБ i Францiєю про взаємнi гарантiї безпеки; у березнi 1948 року вже п'ять держав, окрiм ВБ i Францiї, Бельгiя, Люксембург i Нiдерланди пiдписали Брюссельський пакт термiном на 50 рокiв, який проголошував створення Захiдного союзу як багатостороннього економiчного i полито-воєнного союзу захiдноєвропейських країн, якi воювали проти Нiмеччини. 1955 року до Захiдного союзу ввiйшли ФРН та Італiя i вiн став називатись Захiдноєвропейським союзом. З того часу ЗЄС залишався у «замороженому» станi. Особливої потреби у ньому не було, оскiльки вiйськово-полiтична спiвпраця вiдбувалась у межах НАТО. Проте юридично ЗЄС продовжував iснувати. На початку 1990-х рокiв ЗЄС розширився: 1990 року до нього офiцiйно приєднались Іспанiя i Португалiя; 1995 року - Грецiя i Данiя отримали статус спостерiгачiв, згодом такий же статус отримали Ірландiя, Австрiя, Фiнляндiя, Швецiя. Ще у 1994 роцi були внесенi змiни до статуту ЗЄС: визнано статус асоцiйованого члена. Такими стали Ісландiя, Туреччина, Норвегiя. Потiм ще одна змiна у статутi ЗЄС: визначено статус асоцiйованого партнера: Болгарiя, Угорщина, Литва, Латвiя, Естонiя, Польща, Румунiя, Словаччина, Чехiя. Асоцiйованi члени i партнери не мали права вирiшального голосу. У травнi 1992 року було створено перше вiйськове з'єднання - Сврокорпус (Нiмеччина та Францiя). 1993 року до Єврокорпусу приєднались Бельгiя та Іспанiя. Сврокорпус (6 тис. осiб) у складi НАТО брав участь у миротворчiй мiсiї у Боснiї. Органiзацiйний ресурс лiдерського потенцiалу ЄС. Вiн визначається участю Євросоюзу у численних багатостороннiх загальносвiтових i регiональних органiзацiях, дiалогах, форумах тощо. Вступ у сiчнi 2007 року Болгарiї та Румунiї до ЄС забезпечив Брюсселю право заявити про свою особисту участь у чорноморському спiвробiтництвi. Як вiдомо, Чорноморський регiон розташований на одному з ключових глобальних перехресть. Тут перетинаються найважливiшi мiжнароднi шляхи з Європи в Азiю, з Центральної i Пiвнiчної Європи (по системi водних шляхiв рiчки Дунай i каналу Рейн-Майн-Дунай) на Близький Схiд i далi в Пiвденно-Схiдну Азiю, з держав СНД у країни Середземномор'я. оцiнки росiйських ЗМІ. Деякi з них зазначають, що у своєму чорноморському пасьянсi Кремль отримав потужного конкурента, якого не мав з часiв Османської iмперiї. - нова iнiцiатива регiонального спiвробiтництва». Прогнозують, що з Чорноморським регiоном пов'язане майбутнє об'єднаної Європи. Можна з цим погодитись, оскiльки чорноморське перехрестя має геостратегiчну природу. Тут перетинаються iнтереси Туреччини, Росiї, України, Схiдних Балкан, Держав Кавказу. У цьому регiонi сконцентрованi також i проблеми, якi загрожують безпецi Європи - вiд нелегальної мiграцiї до екологiчної деградацiї, вiд безпеки енергопостачання до наркотрафiка, торгiвлi зброєю й «заморожених» конфлiктiв. Не менш важливим є те, що Чорне море є водночас i цивiлiзацiйним перехрестям, на якому перетинаються вплив православ'я, iсламу, а також посилюється вплив захiдної полiтичної культури. Сектор, у якому стратегiчне значення Чорноморського регiону для ЄС найбiльш помiтне - це енергетика. Євросоюз винятково залежний вiд нафти й газу з Росiї, Близького Сходу та Пiвнiчної Африки, якi до 2030 року поставлятимуть до 70% споживаних ним енергоресурсiв. Необхiдно нагадати, що i США сприймають цей регiон як «стратегiчний коридор», що вiдкриває шлях до охоплених важкою кризою районiв Близького й Середнього Сходу. ЄС, прийнявши до свого складу Болгарiю та Румунiю, поширив полiтику «нового європейського сусiдства» на всi країни Пiвденного Кавказу i Балкан. Врахуємо також, що нинiшнє геополiтичне становище Причорномор'я залишається невизначеним, що дає змогу розглядати цiй регiон ззовнi як «нiчийну смугу», як «прикордоння». Інша сфера iнтересу ЄС у Чорноморському регiонi - транспортнi шляхи. Прикладом може слугувати один з найперспективнiших - Євро-Азiйський транспортний коридор, ключовою ланкою якого є паромна переправа Іллiчiвськ-Потi. Розвиток цього коридору фiнансується ЄС у рамках програми ТИАЗЕСА i передбачає надання технiчної допомоги. Перспективними видаються й транспортнi коридори Одеса-Гданськ i радiальний навколо Чорного моря в рамках ОЧЕС. лiдерство: Росiя, Україна, Туреччина, Румунiя. Роль лiдера у регiонi дає значнi економiчнi переваги, насамперед у транспортних комунiкацiях i у сферi транзиту енергоносiїв. Вiд того, яким країнам вдасться домогтись цiєї переваги, залежатиме їхнє майбутнє. лiдерство в Європi. Як тiльки СРСР перестав бути спiльним противником, американцi поступово стали вiдходити вiд двох перших принципiв, залишивши чинним третiй: домiнування в Європейському регiонi. Проте ситуацiя в Європi сьогоднi iнша. Тут з'явився новий елемент в геостратегiчному балансi XXI столiття - Європейський Союз, свого роду протосупердержава. Чи достатньо сил у США, щоб домiнувати на просторах ЄС? І взагалi, яка Європа потрiбна Америцi? за тiсне стратегiчне спiвробiтництво з ЄС i будiвництво трансатлантичних зв'язкiв на основi рiвностi сторiн. Вони закликають адмiнiстрацiю Буша пiдтвердити про пiдтримку США європейської iнтеграцiї. На їхню думку, в найближчi 10-20 рокiв з'явиться реальний конкурент США, але це буде скорiше Китай, анiж Європа. Друга частина американського полiтикуму, так званi «розкольники», розглядають об'єднану Європу передовсiм як полiтичного конкурента США у свiтових справах. Вони вбачають у змiцненнi ЄС загрозу появи противаги американському впливу i заперечують iдею рiвного партнерства. Деякi розкольники звинувачують Європу у небажаннi допомогти полiтично i вiйськово Сполученим Штатам у боротьбi з «iсламським тероризмом джихаду». Вони вважають, що полiтично сильна i структурно цiлiсна Європа не вiдповiдає американським нацiональним iнтересам. Представники цiєї течiї далекi вiд думки, що Європа може стати воєнним суперником Америки, але у несиловiй конкуренцiї Європа може успiшно змагатись з США. Тодi, за їхньою логiкою, для чого пiдтримувати гасло єдиної Європи, якщо об'єднання європейцiв вiдбувається не на принципах солiдарностi з Америкою. ЄЄ, проти створення європейського бойового потенцiалу поза рамками НАТО, оскiльки все це не вiдповiдає нацiональним iнтересам США. Тобто пропонується розвиток двостороннього партнерства лише з лояльними союзниками, якi вiдомi своїм євроскептицизмом (Великобританiя, Данiя, Польща). США, на думку «розкольникiв», повиннi надавати цим державам дипломатичну, фiнансову допомогу, щоб вони могли вистояти пiд тиском ЄС; надати схiдноєвропейським країнам, що вступили до НАТО, економiчну допомогу на бiльш вигiдних умовах, нiж ЄС; перевести частину американських вiйськових баз з Нiмеччини на територiю цих держав, що забезпечить їм 6 млрд. дол.. щорiчного прибутку. Як запасний варiант вони висувають iдею «нового НАТО» - з меншою кiлькiстю учасникiв шляхом укладення стратегiчних угод США з окремими державами на двостороннiй чи багатостороннiй основi. Щоправда, традицiоналiстами i розкольниками не вичерпується плюралiзм думок стосовно ролi ЄС у зовнiшньополiтичнiй стратегiї США. Існує ще третiй напрямок, так званий «дуалiстичний», стратегiю якого визначають як «селекцiйну спiвпрацю» (представники неореалiстичної школи). Прихильники «селекцiйної спiвпрацi» вiдкидають двi першi стратегiї. «Селекцiйна стратегiя» передбачає, що США у стосунках з Європою повиннi поєднувати прагматичну спiвпрацю зi стратегiєю стримування, яка спрямована на приборкання негативних тенденцiй у розвитку ЄС i його зовнiшнi полiтицi. Прихильники цього напрямку переконанi, що європейська iнтеграцiя буде продовжуватись в тiй чи iншiй формi, а Європа прагнутиме все бiльшої незалежностi вiд Штатiв, тому мета США полягає у тому, щоб забезпечити збереження в Європi плюралiстичного порядку, вiдкритого для впливу Америки i збiльшення вiрогiдностi того, що незалежний ЄС не матиме нi стимулiв, нi засобiв, щоб приєднатись чи очолити глобальну коалiцiю, спрямовану на стримування американської сили. союз виглядає досить гiпотетично. Варто нагадати, що трансатлантичнi вiдносини не були безхмарними навiть в роки «холодної вiйни». Захiдна Європа i Сполученi Штати пережили немало криз: з приводу Суецької кризи 1956 року, виходу Францiї з вiйськових структур НАТО, «стратегiчної оборонної iнiцiативи» Р. Рейгана, розмiщення в Європi «Першингiв -2», деколонiзацiї i, нарештi, вiйни проти режиму Саддама Хусейна. За макропоказниками у США i ЄС чимало подiбного. Станом на 2004 рiк: 300 млн. американцiв з ВВП 12280 млрд. дол. i 400 млн. захiдноєвропейцiв з ВВП 13700 млрд. дол. США займають перше мiсце серед торговельних партнерiв ЄС. З точки зору торговельної ЄС є бiльшою величиною: загальний експорт Союзу рiвний 2450 млрд. дол., а США - 694 млрд. дол.; iмпорт вiдповiдно 2447 млрд. дол. i 1202 млрд. дол. Поступаються США Європейському Союзу i в обсягах двосторонньої торгiвлi: iмпорт США з ЄС становить 232 млрд. дол., а iмпорт ЄС з США - 158 млрд. дол.., а експорт США до ЄС - 144 млрд. дол., експорт ЄС до США 234 млрд. дол. Разом з тим на США i ЄС припадає 50% свiтових iнвестицiй. Окремо на Європу припадає 75% всiх iноземних iнвестицiй США. У торговельнiй сферi також нагромадилось чимало непорозумiнь. Наприклад, питання про оподаткування американських компанiй, якi мають iноземнi фiлiали. Ще на початку 1980-х рокiв американськi компанiї (близько 3600, включаючи «Боїнг», «Майкрософт», Дженерал Моторе») отримали у вiдповiдностi з податковим кодексом право засновувати iноземнi фiлiали i отримувати пiльги в Америцi при оподаткуваннi. Це дає можливiсть таким компанiям економити в рiк до 4 млрд. дол. ЄС поскаржився у СОТ, адже це є порушенням правил торгiвлi, оскiльки повинно бути рiвне оподаткування як товарiв, якi йдуть на експорт, так i тих, що продаються на внутрiшньому ринку. 1999 року СОТ прийняла рiшення, що така практика є скритою формою субсидування експорту. США програли апеляцiю i СОТ дозволила СС пiдвищити ввiзнi мита на 1600 видiв товарiв, якщо США не будуть виконувати рiшення СОТ. Інший приклад. СІЛА протестують проти прийнятих в ЄС субсидiй для виробникiв сiльськогосподарської продукцiї. В Америцi вважають, що надлишкове виробництво с\г продукцiї в ЄС призводить до скорочення експорту цiєї продукцiї з США до Європи. В ЄС дiють бiльш жорсткi закони щодо захисту споживачiв. З 1998 року ЄС фактично заборонив ввiз генетично модифiкованої продукцiї сiльського господарства, а США посилаються на те, що не доведено, що такi продукти шкодять здоров'ю людини. Ще 1989 роцi ЄС прийняв рiшення про квотування iмпорту американських фiльмiв. 2002 року адмiнiстрацiя Буша запровадила ввiзнi тарифи на iмпорт сталi з Європи. СОТ винесла рiшення про порушення Вашингтоном правил торгiвлi. США не вiдреагували, тодi СОТ дозволив ЄС запровадити ввiзнi мита на американський iмпорт на суму у 95 млн. дол. площi Тяньаньмень. Європейцi з захопленням очiкують можливостi продавати зброю КНР i отримувати прибуток, за пiдрахунками спецiалiстiв, до 10 млрд. дол. Китай розглядає ембарго як рудимент «холодної вiйни» i вимагає його вiдмiни. У Європi наполягають на цьому Францiя та Нiмеччина. США виступає категорично проти i погрожує у разi зняття ембарго обмежити передачу вiйськових технологiй в Європу. а Захiдна Європа - 2,3 млрд. дол.; на розвиток найновiших систем озброєння США витрачають 38 млрд. дол., а Захiдна Європа - 10 млрд. дол. Загалом на США припадає 36% свiтових витрат на виробництво нових технологiй. Щодо прямих вiйськових витрат, то, як вiдомо, вiйськовий бюджет Штатiв рiвний вiйськовим бюджетам 15-и великих європейських країн. Водночас в обох регiонах розвиваються iнтеграцiйнi процеси, якi значно рiзняться. На американському континентi адмiнiстрацiя Буша поставила собi за мету охопити iнтеграцiєю всю Захiдну пiвкулю - вiд Аляски на пiвночi до мису Горн на пiвднi. Щоправда, тут iнтеграцiйний процес має чiтко визначений центр - США, його статус нiхто не заперечує; решта периферiя, для якої широчезний пiвнiчноамериканський ринок є дуже привабливим. Створюється найбiльша у свiтi зона вiльної торгiвлi, яка охоплює 800 млн. осiб. В Європi iнтеграцiйний процес охопив понад пiвмiльйона осiб, але вiн розвивається своїм унiкальним способом: єдина валюта, спiльний бюджет, єдиний парламент, Європейська комiсiя, спроби створити спiльну армiю. На вiдмiну вiд Захiдної пiвкулi в Європi нема центральної країни. На таку роль може претендувати Нiмеччина з її ВВП у майже 3 трлн. дол., але тут є альтернативи в особi Францiї та Британiї. Перше, що ми повиннi заперечити, так це те, що США i ЄС однаково дивляться на свiт i на його проблеми. Американська точка зору. Пiд час пiдготовки операцiї проти Іраку iнтенсивнiсть мiж атлантичного протистояння перевершила всi попереднi приклади. Може не здивувати у цьому випадку антиамериканська позицiя Францiя, яка включає як правих, так i лiвих, враховуючи голлiстську традицiю самоствердження країни. Але найбiльш неприємним стала позицiя Нiмеччини, де США тримають найбiльший вiйськовий контингент в Європi i вiд якої очiкували вiчної подяки за об'єднання. Іншою поразкою американської дипломатiї в Європi стала поведiнка Туреччини. Меджлiс 1 березня 2003 року заборонив американському контингенту вийти до iракського кордону з турецької сторони. Турки забули про «доктрину Трумена», та дозвiл єдинiй мусульманськiй державi вступити до НАТО. Так антиiракський фронт Заходу провалився. превентивнi удари по потенцiйних противниках, будь-якi дiї, якi попередять розповсюдження ЗМУ, повалення «вiсi зла» (Іраку, Ірану, Пiвнiчної Кореї, Сирiї). Мантра «неоконiв» - найбiльшою небезпекою для Америки є створення однiєю з «агресивних країн» ядерної зброї i продаж її диверсiйнiй групi, яка прагне застосувати її у США. Звiдси адмiнiстрацiя Буша вбачає, що найефективнiшим засобом подальшої спiвпрацi з Європою є коалiцiя з країнами, якi завiдомо готовi слухатись Вашингтона (adhoccoalitionofthewilling). Існує ще один подразник у вiдносинах США i ЄЄ. Це стосується того, що Штати витратили у 2004 роцi на випробовування i створення нової ПРО фантастичну суму в 10 млрд. дол. Французький сенат, оцiнюючи цей факт, дiйшов висновку, що розгортання американської НПРО негативно впливає на їхню «доктрину стримування». Що залишиться у Францiї вiд «доктрини стримування» у разi повного розгортання НПРО? Пiдсумуємо американську точку зору: -трансатлантичнi зв'язки вже не будуть такими, як у минулому. Бiлий дiм вбачає можливiсть уникнути подальшого вiдчудження Європи тiльки за рахунок змiцнення зв'язкiв з Британiєю, котра явно вiддає перевагу своїй обранностi; -американська доброзичливiсть щодо європейської iнтеграцiї минає i це стає все бiльш очевиднiшою, чим скорiше європейцi створять свої сили швидкого реагування; - Вашингтон готовиться опертись на послушних Польщу i Румунiю як замiну непослушних Францiї i Нiмеччини. робити це самостiйно, iгноруючи суверенiтет країн, бiльше того, навiть привiд до вiйни фальсифiкує. Свiдченням цього є вторгнення американо-британських вiйськ в Ірак: могутня меншiсть, тобто США, вже не просить санкцiї свiтової спiльноти на вiйськову операцiю. Європейцi переконанi, що нi нинi, нi в недалекiй перспективi неможливо створити коалiцiю, яка б урiвноважила колосальну потужнiсть США. Вони вважають, що вiдтепер вивчення i аналiз термiну «американська iмперiя» буде головним заняттям полiтологiв. При цьому береться до уваги американська «стратегiя нацiональної безпеки», прийнята 2002 року, основна iдея якої зводиться до права США на «превентивний удар» проти будь-якої країни, яка загрожуватиме нацiональним iнтересам США. Європа дає собi звiт у тому, що усвiдомлення Штатами свого феноменальної i необмеженої переваги вiдбулося не зразу, на другий день, пiсля розвалу СРСР. Пройшло рокiв 10, перш нiж США вiдчули такий свiй статус За цей час США здiйснили низку дiй, на якi не було конкретної реакцiї свiту. Москва та Пекiна були бездiяльними. Тим часом США вдались до бомбардування Югославiї, продемонстрували якiсну вiйськову перевагу у Боснiї, Косово, Афганiстанi; вийшли з ПРО 1972 року; США вiдкинули Договiр про повну заборону бiологiчної зброї, не ратифiкували Договiр про повну заборону ядерних випробувань, вiдмовились пiдписати Кiотський протокол про охорону навколишнього середовища. Рiст негативного ставлення європейцiв до полiтики США замiшаний ще на особистiсному моментi. Роздратування викликає моралiзаторство Дж. Буша-молодшого, його постiйнi звернення до Бога, його спроби вiдiгравати роль мiсiонера вiд демократiї. На рiвнi масової свiдомостi для європейцiв американцi - це родичi, якi давно покинули домiвку, якi розбагатiли, але вiд цього не стали бiльш культурними i вихованими. Європейцiв дратує засилля американської масової культури i невипадково Макдональдси стають першими жертвами молодих європейських бунтарiв. Існують значнi розходження мiж Європою i Сполученими Штатами на рiвнi прийняття моделей соцiально-економiчного розвитку. З певною часткою умовностi можна сказати, що якщо у Америцi капiталiзм iснує в його найбiльш класичнiй формi, то європейцi все бiльше схиляються до соцiал-демократичних моделей управлiння економiкою i суспiльством. У Європi роль держави у регулюваннi економiки набагато вища, анiж в США. Європейцi працюють менше, нiж американцi, мають тривалiшi вiдпустки, ранiше йдуть на пенсiю. Бiльше вiдпочивають, краще захищенi соцiально. Допомога по безробiттю в ЄС бiльше, нiж у США, i видається вона на тривалiший термiн. Щоправда, платою за це є нижчi темпи розвитку у Європi. 1. Александров В. В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1945–1986 гг. – М.: Высшая школа, 1988. 4. Всесвiтня iсторiя: Навч. посiбник / Б. М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвiнцев, А. Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2002. 5. Государство и управление в США /Отв. ред. Л. И. Евенко. – М.: Мысль, 1985. 6. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М., 1986. 7. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999. 8. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. – М., 1995. 11. Иванян Э. А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. – М.: Издательство политической литературы, 1991. 12. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945–1980 /Отв. ред. В. Л. Мальков. – М.: Наука, 1987. 13. Ладиченко Т. В. Всесвiтня iсторiя: Посiбник для старшокласникiв та абiтурiєнтiв. – К.: А. С. К., 1999. 15. Мiжнароднi вiдносини та зовнiшня полiтика (1945–70-тi роки) Пiдручник для студентiв гуманiтарних спецiальностей вищих закладiв освiти /Гол. ред. С. В. Головко. – К.: Либiдь, 1999. 17. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвiтня iсторiя. Новiтнiй перiод 1945-1997. Посiбник. – К.: Академiя, 1998.