Реферат/сочинение: "Зовнішня політика США у пост біполярний період"

Зовнiшня полiтика США у пост бiполярний перiод

Зовнiшя полiтика США у пост бiполярний перiод

План

1. Полiтика США щодо Ірану

2. Полiтика США на Близькому Сходi

3. США та перша iракська вiйна в Перськiй затоцi 1991 року

4. Антитерористична операцiя в Афганiстанi (2001-2002 роки)

7. Зовнiшньополiтичнi прiоритети нової демократичної адмiнiстрацiї на чолi з Б. Обамою та першi кроки на мiжнароднiй аренi

1

своїй територiї американськi вiйська i дискримiнують шиїтськi громади у себе вдома; Пакистан провокує прикордоннi iнциденти i пiдтримує антиiранський режим в Афганiстанi; деякi колишнi радянськi середньоазiйськi республiки дозволили американцям вiдкрити у себе вiйськовi бази. Найнебезпечнiшими для Ірану є Сполученi Штати, якi намагаються використовувати ту своїх стартегiчних iнтересах Середню Азiю та Ізраїль, який володiє ядерною зброєю i який окупував мусульманськi святинi.

сторiн. Іншим фактором,який змiцнює антиарабськi настрої в Іранi, стало сприйняття його багатьма арабськими режимами як єдиної тут неарабської країни, «периферiї арабського свiту». З точки зору Ірану уже упродовж двох столiть вiдбувається його культурне й територiальне «виштовхування» iз зони Перської затоки. Вiдносини мiж державами регiону ускладнюються територiальними спорами. До того ж їх роздiляють релiгiйнi розбiжностi: по Перськiй затоцi проходять кордони розмежування двох гiлок iсламу - на пiвночi зони затоки переважают шиїти (в основному iранцi), а на пiвднi - суннiти (в основному араби). Іран i великi нафтодобувнi держави регiону також притримуються протилежних поглядiв на обсяги видобутку нафти i на цiнову полiтику у цiй царинi. Нарештi, Іран - найбiльша країна регiону як за чисельнiстю населення, так i за територiєю (якщо не брати до уваги майже безлюдну Аравiйську пустелю). Малi держави Перської затоки почувають себе незатишно поряд з таким великим сусiдом i з пiдозрою спостерiгають за вiйськовою дiяльнiстю Ірану.

У забезпеченнi власної безпеки Іран надiється тiльки на самого себе, заявляючи, що необхiдно бути готовим до самозахисту i до повернення собi статусу гегемона Перської затоки. Для цього, вважають в Тегеранi, Ірану необхiдна власна вiйськова промисловiсть i ядерна зброя, а також гарантiї для себе вiд можливих втручань i агресiї Сполучених Штатiв.

Іранська ядерна програма займає центральне мiсце у стосунках Ірану i США. Вашингтон вдається до найрiшучiших зусиль для того, щоб не дозволити Тегерану обзавестися своєю ядерною зброєю. Цi зусилля можуть бути успiшними, якщо Іран доведе мирну спрямованiсть своєї програми, але вони можуть також i не мати позитивного результату, i в цьому випадку Сполученим Штатам потрiбно буде вибудовувати взаємини з ядерним Іраном. Така можливiсть обговорюється, i американськiй стратегiї в регiонi доведеться шукати вiдповiдi на цiлий комплекс непростих питань.

В ядернiй програмi Ірану США вбачають не тiльки безпосередню загрозу своїй безпецi i безпецi територiї Ізраїля, але i ризик неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї. Для США iранська програма стала символом майбутньої епохи ядерних воєн на Близькому Сходi, втiленням небезпек, породжених отриманням ядерної зброї режимами, якi не подiляють гуманiтарних цiнностей Захiдного свiту i якi керуються iншими, анiж Захiд, мiркуваннями при прийняттi рiшень про застосування сили. У цьому контекстi посилання Росiї на мiжнародне право i заклики еяких захiдноєвропейцiв до безкiнечних переговорiв володiють обмеженим впливом на американцiв - їх влаштує лише стовiдстокова гарантiя того, що нинiшнiй режим Тегерана не обзаведеться ядерною зброєю. При цьому гарантiями третьої сторони у цьому питання СІІІА не задовольняться Якби в Іранi iснував режим, бiльш парийнятний для Вашингтона, та ж проблема, можливо, оцiнювалась би Вашингтоном дещо по-iншому. За сьогоднiшнiх обставин США перебувають у жорсткiй опозицiї, як i ранiше, не виключаючи варiанту вiйськової операцiї проти Ірана.

Значна частина американської зовнiшньополiтичної елiти ставить сьогоднi питання про майбутнє американо-iранських вiдносин. При цьому зазначається, що «поступки», якi б бажав отримати Вашингтон в обмiн на врегулювання, значно переважають те, на що мiг би пiти Тегеран.

До того, як американо-iранськi вiдносини зайшли у глухий кут пiсля приходу до влади Ахмадiнежада, окремi американськi експерти пропонували конкретнi кроки, якi могли б пiдштовхнути керiвництво Ірана поглянути на вiдносини зi США по-iншому. Основою серед них була iдея переглянути полiтику санкцiй, оскiльки ставало очевидним, що запровадженi

Сполученими Штатами заборона на продаж зброї i економiчнi санкцiї у кращому випадку лише сповiльнювали роботи у сферi ядерної технологiї i створення балiстичних ракет. Експерти наполягали на збереженнi ембарго на поставки зброї в Іран, але пропонували переглянути полiтику економiчних санкцiй, стимулювати закордоннi капiталовкладення в iнфраструктуру Ірана i переглянути список технологiй подвiйного використання, заборонених до експорту. Вважається, що зближенню позицiй двох країн допомогла бзода Вашингтона на будiвництво трубопроводiв з Середньої Азiї через територiю Ірана, до того ж, такий проект мiг би послабити вплив китайських iнвестицiй в iранськiй нафтогазовiй промисловостi. Аналiтики також пропонували забезпечити бiльшу прозорiсть американської вiйськової полiтики в регiонi Перської затоки. У якостi перших крокiв, на їхню думку, США могли б спiльно з Іраном знешкодити мiни у водах затоки, укласти угоду про попередження iнцидентiв на морi, провести спiльнi навчання з рятування на морi; могли б розпочати дискусiю з проблем безпеки у форматi 6 плюс 2, який був заст осований в афганському врегулюваннi.

На думку прихильникiв «зближення», цi кроки дозволили б Штатам налагодити дiалог з низки питань, у т ому числi домовитися з Іраном про умови взаємодiї у Перськiй затоцi до того, як вiнзмiцнить свої позицiї ядерною зброєю i зможе виступати бiльш жорстко. Вони вважали, що дiалог можна було б розширити вiдновленням академiчного та студентського обмiнiв, взаємними вiзитами чиновникiв невисокого рiвня, пiдтримкою прийняття Ірану у СОТ.

Проте адмiнiстрацiя Буша була налаштована на остаточне «вирiшення» iранської проблеми. Частково ця проблема була створена самими Сполученими Штатами, частково - вона продукт складних взаємин Ірану зi своїми сусiдами по регiону. У рiзний час пiдходи Вашингтонащодо Ірану змiнювались, але США завжди дiяли виключно у своїх iнтересах, iнколи закриваючи очi на можливi наслiдки.

У своїй iранськiй полiтицi Вашингтон спецiально залишає всi варiанти вiдкритими. Пiдхiд адмiнiстрацiї Дж. Буша-молодшого до Ірану ставав дедалi твердiшим i через це, що позицiї iнших зацiкавлених держав i мiжнародних союзiв з питання взаємин з Іраном залишаються неузгодженими. Жодна країна, включаючи Росiю i КНР, не зацiкавлена у створення Іраном ядерної зброї, але РФ, наприклад, не вiдчуває патологiчного страху вiд наявностi у Тегеранi нинiшнього теократичного режиму, схильна розширити контакти з Іраном, враховуючи при цьому свою вигоду, i вважає, що «iранська загроза» перебiльшена. Приблизно так само ставиться до «iранського питання» i КНР, яка активно торгує з Іраном - недаремно його президент був запрошений на самiт ШОС в червнi2006 року.

США обурилися цими спробами «нажитися» на проблемi, яка з їхньої точки зору загрожує перерости у глобальну небезпеку, i така оцiнка цiєї ситуацiї, яка певною мiрою створена самими США, стає дедалi бiльшим подразнювачем в американо-росiйських i американо-китайських вiдносинах. Якщо Тегеран не погодиться на варiант, який гарантуватиме мiжнароднiй спiльнотi, i насамперед Сполученим Штатам та їхнiм союзникам, повну безпеку, Вашингтон може пiти на силовий варiант або передати цю роль Ізраїлю. Менш вiрогiдним, але також можливим у перспективi бачиться варiант коли США закриють себе i своїх союзникiв протиракетним щитом i залишать Росiю i КНР один на один з наслiдками перетворення Ірану у ядерну державу. І нарештi, у Сполучених Штатах розглядається варiант , за якогоу Тегеранi змiниться полiтичний режим i до влади прийдуть сили, налаштованi на бiльш конструктивну взаємодiю з Заходом.

Разом з тим адмiнiстрацiя Буша, термiн якої завершився в сiчнi 2009 року, так i не визначилась, в якому станi вона залишить iранську проблему наступному президенту. Виступаючи з нагоди п'ятої рiчницi терактiв 11 вересня, Дж. Буш ще раз уточнив iдеологiчнi акценти американської полiтики на «Великому Близькому Сходi». Вiн остаточно вiдмовився вiд недавно популярної тези про зiткнення цивiлiзацiй i пiдкреслив, що США борються за виживання цивiлiзацiї як такої (тобто захiдної цивiлiзацiї i захiдного способу життя). Якщо не протидiяти процесам, якi розгортаються на Близькому Сходi, вважала адмiнiстрацiя Буша, то цей регiон перетвориться в хаос. «Якщо мизараз не переможемо ворога, - сказав Буш, - то нашим дiтям доведеться мати справу з терористичними державами i диктатурами, якi володiтимуть ядерною зброєю i якi заполонять Близький Схiд».

мiжнародних економiчних санкцiй проти Ірану. З точки зору Вашингтона, такi санкцiї скорiше будуть символiчними i будуть прикликанi змiцнити єднiсть «шiстки» i продемонструвати його Ірану. Серйозного тиску на Іран шляхом економiчних санкцiй здiйснити не вдасться , на що iснує принаймнi три причини. По-перше, нi Росiя, нi КНР не пiдтримають по-справжньому жорстких санкцiй проти Ірану (щонайменше зразу); по-друге, Захiдна Європа не готова скоротити споживання iранської нафти i провести кiлька холодних зим, альтернативна ж полiтика енергоспоживання, яка зробить Європу ще бiльш залежною вiд росiйських поставок, також не зовсiм влаштовує Париж i Берлiн. І нарештi, по-третє, навiть у режимi офiцiйних санкцiй, як це було в iрано-iракськiй вiйнi, чи неочевидних санкцiй з боку Заходу наприкiнцi 1990-х рокiв i на початку нинiшнього столiття Іран продемонстрував вмiння не тiльки використовувати рiзного роду шпарини i експортувати свою нафту через третi країни, але i здатнiсть розробляти сучаснi системи зброї (ракетнi системи, торпеди, власний бойовий лiтак).

Видається цiлком вiрогiдним, що рiшення про принциповi кроки щодо Ірану адмiнстрацiєю Дж. Буша-молодшого вiдкладено i залишено у спадок наступнiй, тобто уряду Б. Обами.

І у Вашингтонi, i у захiдноєвропейських столицях сьогоднi побутує точка зору, згiдно якої Іран своєю ядерною програмою переслiдує цiлком визначену полiтичну мету i вимагає визнати себе однiєю з найважливiших регiональних держав Перської затоки - це у бiльш вузькому контекстi, а у ширшому - всiєї Азiї. Ядерна зброя i у першому i у другому контекстi використовується як iнструмент, i, можливо, Іран погодиться обмiняти свою ядерну програму (чи, скорiше, дещо обмежить) на визнання провiдними свiтовими державами його ролi реального центра сили.

Вимога Ірану досить амбiцiйна i прийняття її Заходом, особливо Сполученими Штатами, видається нелегким, оскiльки такий поворот американської полiтики вимагатиме докорiнного переглду американської стратегiї в Азiї i перетасовки практично всiєї системи союзницьких вiдносин на «Великому Близькому Сходi», насамперед вiдносин з Ізраїлем i Саудiвською Аравiєю. Опиниться пiд знаком питання стратегiя «розповсюдження свободи», яка становить певною мiрою основу американської полiтики в регiонi в останнi роки, будуть перекресленi всi результати зовнiшньополiтичної дiяльностi США в Азiї пiсля завершення «холодної вiйни». Новiй адмiнiстрацiї доведеться визнати полiтику попередника помилковою i висунути принципово новий зовнiшньополiтичний проект. Передбачити, що США вже готовi викинути з iсторiї 15 рокiв свого панування у Перськiй затоцi i поступитися своєю роллю регiональним державам, поки що важко. Такий поворот можливий лише за умов наступу нової хвилi iзоляцiонiзму i вiдступу США iз завойованих в «холоднiй вiйнi» рубежiв.

2 . Полiтика США на Близькому Сходi

Сполученi Штати незмiнно акцентували на особливому характерi взаємин з Ізраїлем, якi були межевим каменем i опорою пполiтики Америки на Близькому Сходi, хоча мiж Тель-Авiвом i Вашингтоном нiколи не iснувало будь-яких договорiв про взаємодопомогу i загалом не було жодних документiв, якi зобов'язували США виступати на пiдтримку i захист Ізраїля.

Інтерес до Ізраїля пояснюється, насамперед, внутрiшньополiтичними причинами. Велике значення має вплив менталiтету американцiв, моральних цiнностей американської спiльноти, i особливо Холокосту. Ізраїль пiдтримує не тiльки єврейська громада США, але й бiльшiсть американського суспiльства.

З завершенням «холодної вiйни» ситуацiя на Близькому Сходi набрала нових рис. Тепер Сполученим Штатам Америки протистояла не радянська експансiя, а нестабiльнiсть i загроза з боку радикальних антиiзраїльських i антиамериканських рухiв. Арабо-iзраїльський конфлiкт набув власної динамiки i став розглядатися Вашингтоном як загроза своїй нацiональнiй безпецi, оскiльки вiн загрожував пiдiрвати всю ситуацiю в регiонi i заблокувати поставку нафти до США.

модернiзацiї i демократизацiї близькосхiдних країн. Разом з тим розв'язання рарабо-iзраїльського конфлiкту по-старому вважається одним з найважливiших, прiоритетним напрямком полiтики США, оскiльки вiн завжди залишався детонатором, здатним пiдiрвати всю ситуацiю на Близькому Сходi.

У полiтицi Сполучених Штатiв на Близькому Сходi з'явилися новi риси: вперше з моменту створення Ізраїля США явно вiдiйшли вiд беззастережної пiдтримки цiєї держави i стали шукати шляхи компромiсу. Найсерйознiшим зрушенням в їхнiй позицiї стало визнання необхiдностi створення палестинської держави. Таким чином, США вимушенi були погодитися з формулою iснування двох держав на мiсцi колишньої Палестини: Ізраїлю i Палестини.

Така позицiя значною мiрою є вiдзеркаленням громадських настроїв. В американському суспiльствi iснує досить сильна пiдтримка Ізраїля. Проте в останнi роки помiтно змiцнилися настрої на користь того, щоб США займали бiльш нейтральну позицiю у розв'язаннi арабо-iзраїльського конфлiкту. Як показують численнi опитування служби Геллапа, майже двi третини американцiв вiддають перевагу нейтральнiй позицiю в цьому конфлiктi, 22% опитаних пiдтримають Ізраїль i тiльки2% - Палестину. Разом з тим 53% американцiв пiдтримують вiйськовi акцiї Ізраїля, а 70% розглядають дiї палестинцiв як тероризм.

Замiсть беззастережної пiдтримки Сполученi Штати стали виступати в ролi посередника мiж Ізраїлем i Палестиною. Разом з тим розпад бiполярної системи мiжнародних вiдносин (саморуйнацiя СРСР i розпуск ОВД) позбавив арабськi країни та Органiзацiю Визволення Палестини (ОВП) потужного союзника, що заставило частину арабських керiвникiв шукати порозумiння з Ізраїлем i вiдповiдно модеонiзувати переговорнi позицiї. Найбiльш помiркована частина лiдерiв ОВП дiйшла висновку про необхiднiсть визнання права Ізраїлю на iснування i пiти на прямi переговори з ним.

У вереснi 1993 року президент Клiнтон органiзував зустрiч у Бiлому домi палестинського лiдера Арафата i iзраїльського прем'єр-мiнiстра Рабина. Була пiдписана 3 вересня угода мiж Ізраїлем i ОВП про визнання один одного. Це була серйозна поступка палестинцiв. 8 вересня пiдписана «Декларацiя про принципи органiзацiї тимчасового палестинського управлiння в секторi Газа i м. Єрихон» (вiдома також пiд назвою, як угода «Осло-1»). Це вже була поступка з боку Ізраїлю. Б. Клiнтон доклав чимало зусиль у справi посередництва: « Я заставив Я. Арафата i І. Рабина потиснути один одному руки». Ізраїльський уряд погодився з поступовою передачею пiд контроль арабо-палестинської адмiнiстрацiї частину iсторичної Палестини, в якiй переважало арабське населення. Ізраїльське керiвництво також усвiдомлювало, що у перспективi на цiй територiї буде проголошена арабська незалежна держава. Згодом була створена Палестинська автономiя у межах Ізраїля. У жовтнi 1993 року було створено Раду Палестинської Нацiональної адмiнiстрацiї на перехiдний перiод, а президентом Палестинської нацiональної автономiї (ПНА) обрано Я. Арафата. Також передбачалося, що з весни 1994 року з територiї Палестинської автономiї розпочнеться поетапне виведення iзраїльських вiйськ. До речi, Арафат зобов'язався перед iзраїльським прем'єром Рабином не використуовувати титул президента Палестини, а лише голови Палестинської адмiнiстрацiї абоовп.

Одночасно вiдбувся поворот i у iзраїльсько-йорданських вiдносинах. 24 жовтня 1994 року був пiдписаний договiр мiж обома країнами: вiдновленi нормальнi дипломатичнi вiдносини. Йорданiя пiдтримала переговори Ізраїля з ОВП i не заперечувала проти передачi пiд контроль Я. Арафата територiї Захiдного берега р. Йордан, яка до 1967 року входила до складу Йорданiї.

Штатiв.

Так, у вереснi 1995 року Ізраїль i ОВП укладають нову тимчасорву угоду (вiдома як угода «Осло-2»), яка передбачала виведення iзраїльських вiйськ з шести мiст на Захiдному березi р. Йордан i секторi Газа з переважним арабським населенням, проведення в них виборiв до Палестинської законодавчої ради на п'ятирiчний термiн i формування палестинських полiцiйних сил. Це був вагомий крок до створення палестинського протодержавного утворення. Фактично йшлося про розвиток положень документа, прийнятого 1979 року у Кемп - Девiдi пiд назвою «Рамки мирного урегулювання на Близькому Сходi».

Тимчасова угода мiж Ізраїлем та ОВП викликала спротив екстремiстських кiл сил як в ОВП, так i в Ізраїлi. В ОВП вiдбувся розкол. Я. Арафата звинувачували у зрадництвi iнiтересiв арабської нацiї i у «змовi з сiонiстськими бандами». Крайнi екстремiсти засудили його навiть до смертної кари. Але Арафат вистояв.

- 61, «проти» - 59). Проти прем'єр-мiнiстра Іцхака Рабина розгорнули крикливу пропагандистську кампанiю, звинувачуючи його у капiтулянствi перед терористами, яка завершилася тим, що 4 листопада 1995 року вiн був убитий єврейським релiгiйним фанатиком у центрi Тель-Авiва.

на укладення тимчасової угоди посиленням диверсiйно-терористичної активностi. У лютому-березнi 1996 року вони органiзували серiю терористичних актiв у великих мiстах Ізраїля i, як наслiдок, на парламентських виборах в Ізраїлi, якi вiдбулися 29 травня 1996 року, перемогу отримав прихильник жорсткої лiнiї щодо ОВП Б. Нетаньяху. Вiн ув'язав реалiзацiю тимчасової угоди з припиненням адмiнiстрацiєю Палестинської автономiї на чолi з Я. Арафатом дiй екстремiстiв. Оскiльки Я. Арафат не змiг, чи не захотiв цього робити, виконання тимчасової угоди затягнулося.

Ігноруючи цi несприятливi симптоми, президент США Б. Клiнтон продовжував дипломатичнi зусилля щодо прискорення процесу урегулювання. У травнi 1999 року «миротворець» Е. Барак змiнив на посадi прем'єр-мiнiстра Ізраїля «традицiоналiста» Б. Нетаньяху. Новий прем'єр пiшов на пiдписання низки угод з ОВП, якi стосувалися графiку виведення iзраїльських вiйськ i лiквiдацiї низки єврейських поселень. У травнi 2000 року у мiстi Ейлатi на зустрiчi Б. Клiнтона, Е. Баракак i Я. Арафата була здiйснена спроба домогтися «остаточного урегулювання» i був навiть вироюлений компромiс з проблеми статусу Єрусалиму i повернення палестинських бiженцiв. Проте досягнута домовленiсть виявилася недовговiчною. Спроби конкретизувати погодженi принциповi положення пiд час наступних зустрiчей не увiнчалися успiхом, оскiльки i традицiоналiсти i iсламiсти виступили проти них.

Прихiд адмiнiстрацiї Дж. Буша-молодшого ознаменував собою новий етап близькосхiдної полiтики США. Нова адмiнiстрацiя демонстративно пiдкреслювала, що вона не буде виконувати миротворчi функцiї, а досягнення миру i компромiсу на Близькому Сходi повинно залагоджуватися самими iзраїльтянами i палестинцями. Вашингтон дав зрозумiти своєму стратегiчному союзнику, що той повинен шукати шляхи до компромiсу i не сподiватися на беззастережну пiдтримку США.

Восени 2001 року держсекретар Колiн Пауелл виступив з промовою з питань зовнiшньої полiтики США, в якiй детально зупинився на ситуацiї на Близькому Сходi. Держсекретар чiтко i недвозначно оголосив про те, що США пiдтримують схему двох держав i Ізраїль повинен погодитися на необхiднiсть iснування палестинської держави, а палестинцiї повиннi визнати факт iснування Ізраїля. Президент Буш у червнi 2002 року у великiй промовi, присвяченiй Близькому Сходу, сказав: «Америка пiдтримає створення палестинської держави, кордони i деякi аспекти суверенiтету якої будуть тимчасовими, поки не будуть оформленi прикiнцевi угоди».

у розробцi якої взяли участь представники США, Європейського Союзу, ООН i Росiї. Це так звана «четвiрка» з Близького Сходу. Повна назва документа - «Дорожня карта, базована на досягнутих домовленостях i спрямована на розв'язання iзраїльсько-палестинського конфлiкту шляхом створення двох держав, з постiйними кордонами». У травнi 2003 року в йорданському мiстi Акаба вiдбулася тристороння зустрiч Дж. Буша, прем'єр-мiнiстра Ізраїля

А. Шарона i голови уряду Палестинської автономiї М. Аббаса, на якiй було прийнято «Дорожню карту», розроблену «четвiркою».

Передбачалося за «Дорожньою картою»: поетапне (упродовж трьох рокiв) створення незалежної держави палестинських арабiв при дотриманнi принципу «нерозривностi» їхньої теритиорiї (до 2003 року Палестинська автономiя складалася з декiлькох «клаптикiв», не зв'язаних мiж собою територiально); заради цього А. Шарон погодився демонтувати деякi iзраїльськi поселення на землях, якi мали вiдiйти арабам; iзраїльський прем'єр вперше визнав, що пiдконтрольнi Ізраїлю з 1967 року арабськi землi є «окупованими територiями»; у планi не було згадки про статус Єрусалиму i його приналежнiсть ( фактично це означало, що М. Аббас погодився зняти вимогу про перетворення його частини у столицю «Арабської Палестини».

Органiзацiя «Хамас», яка входила до ОВП, не визнала «Дорожню карту». Кiлька слiв про «Хамас» i еволюцiю ставлення до неї США. Рух «Хамас» виник у роки першої iнтифади (1987-1991) у секторi Газа як регiональне вiддiлення органiзацiї «Брати-мусульмани», яка була визнана свiтовим спiвтовариством на той час терористичною органiзацiєю. Виникнення «Хамас» було спричинене тим, що у палестинському соцiумi iснувала пустка, оскiльки ОВП, яка отримала на той момент статус представника палестинського народу (1974), i її структуроформуюча ланка - рух ФАТХ - дiяли з-за кордону. До того ж їхня дiяльнiсть була передовсiм спрямована на мiжнародне визнання i не стосувалася конкретних проблем повсякденного життя населення окупованих територiй. Таким чином на цих територiях, якi фактично контролювалися ОВП, сформувалася сприятлива атмосфера для органiзацiї нових локальних сил, здатних органiзувати боротьбу палестинцiв на окупованих територiях за свої права.

На початку 1990-х рокiв «Хамас» остаточно оформився у самостiйний рух, плацдармом якого був сектор Газа. Незважаючи на прогрес, досягнутий мiж арабською та iзраїльською сторонами у близькосхiдному врегулюваннi у 1990-i роки (визнання ОВП держави Ізраїль, її участь у мирному дiалозi, створення палестинської держави), «Хамас» продовжував вести збройну боротьбу проти Ізраїля, використовуючи терористичнi методи i заперечуючи водночас можливiсть iснування на територiї iсторичної Палестини єврейської держави.

Головною характерною рисою «Хамас», на вiдмiну вiд ОВП, була його релiгiйна орiєнтацiя, що, з одного боку, зближувало його з простим населенням, а з iншого - забезпечило йому пiдтримку як з боку iсламських режимiв, у тому числi Ірану, так i з боку захiдних країн, насамперед США, якi прагнули обмежити той вплив, яким завдяки ОВП в регiонi користувався СРСР.

Рух не тiльки надавав «разове» фiнансове, медичне, чи продовольче сприяня жителям окупованих палестинських територiй, насамперед у секторi Газа, але й реалiзовував власнi довготермiновi програми у сферi працевлаштування, медицини, освiти, спрямованi на покращення становища палестинцiв. Це стало чи однiєю iз головних причин популярностi руху «Хамас» серед палестинцiв.

США на першопочатках пiдтримували «Хамас» з тим, щоб створити альтернативу прорадянськи налаштованiй ОВП i її абсолютному впливу серед палестинцiв. Вашингтон пiдтримував контакти з очiльниками руху аж до 1993 року. І лише пiсля пiдписання мiж ОВП i Ізраїлем угоди про створення Палестинської автономiї (1993 рiк) США вiдходять вiд контактiв з «Хамасом», який продовжував не визнавати державу Ізраїль. Врештi-решт, «Хасам» був визнаний США терористичною органiзацiєю. Цей статус зберiгся за цим рухом до сьогоднi.

Із арабських держав - Йорданiя i Єгипет пiдтримали план «четвiрки». Зрив графiка реалiзацiї «дорожньої карти» заставив iзраїльський уряд приступити до односторонньої реалiзацiї тих її положень, якi стосувалися виведення iзраїльських вiйськ i лiквiдацiї єврейських поселень. У наступному цей процес отримав назву «односторонього розмежування». Якщо спiвстаити його з формулою «земля в обмiн на мир», то вiн означав, що обмiну не вiдбулося, оскiльки Ізраїльт миру не отримав.

Пiсля смертi Я. Арафата його наступник президент Палестинської автономiї М. Аббас, який виграв президентськi вибори у сiчнi 2005 року, заявив про прийняття «дорожньої карти» i навiть вдався до деяких крокiв на шляху її реалiзацiї. Проте на парламентських виборах у ПА, якi вiдбулися у лютому 2006 року, очолюваний М. Аббасом рух «Фатх» зазнав поразки. Перемогу отримав «Хамас», який сформував уряд, який заявив, що нi про жодний компромiс з Ізраїлем не може бути мови i що вiн визнає його права на iснування i що не вважає себе зв'язаним жодними ранiше укладеними угодами з Ізраїлем.

У той же час пiсля парламентських виборiв у березнi 2006 року в Ізраїлi новий прем'єр-мiнiстр Е. Ольмерт оголосив про продовження реалiзацiї плану «односторонього розмежування», у вiдповiдностi з яким територiя Ізраїлю буде вiдгороджена вiд Палестинської нацiональної автономiї бетонною стiною (завершення будiвництва якої було намiчено на кiнець 2008 року), а iзраїльськi вiйська будуть виведенi у 2010 роцi. Стiна, яка мала символiзувати «постiйнi кордони Ізраїлю», в основному проходить по тих же лiнiях перемир'я, якi були встановленi пiсля першої арабо-iзраїльської вiйни 1948-1949 рокiв. Виключення становить тiльки Єрусалим, який пропонується зберегти як «єдину i недiлиму столицю Ізраїлю», i анклав на Захiдному березi рiчки Йордан, де знаходяться основнi блоки єврейських поселень. Передбачається, що у виглядi компенсацiї за нього Ізраїль видiлить ПНА вдвоє бiльшу площу в iншому мiсцi. Разом з тим Е. Ольмерт оголосив про припинення будь-яких контактiв з новим палестинським урядом, поки «Хамас» не визнає право Ізраїлю на iснуваня.

Тим часом у самiй Палестинськiй автономiї розгорнулася громадянська вiйна мiж «Фатхом», якого фiнансово пiдтримали США, i «Хамасом», пiдтриманого Іраном та Сирiєю. У цьому контекстi можна говорити про свого роду «лiванiзацiю» Палестинської автономiї, оскiльки протиборчi сили контролювали рiзнi її територiї.

В цих умовах Дж. Буш iнiцiював скликання нової зустрiчi з урегулювання близькосхiдного конфлiкту. У листопадi 2007 року в Аннаполiсi (штат Мериленд) вiдбувся за його посередництва раунд переговорiв мiж iзраїльським прем'єром Е. Ольмертом та президентом ПА М. Аббасом. Експерти прогнозували два ймовiрнi сценарiї цiєї зустрiчi: невдача зустрiчi i активiзацiя дiяльностi радикальних сил на Близькосу Сходi або ж Дж. Буш ввiйде в iсторiю людиною, яка поклала край 60-рiчному iзраїльсько-палестинському конфлiкту.

З цiєї нагоди країни-члени Лiги арабських держав, зокрема Сирiя та Саудiвська Аравiя, дали згоду на участь у зустрiчi-конференцiї в Аннаполiсi.

розробить план переговорiв з проблемних питань, а саме: статус Єрусалиму; проблема 4 млн. палестинських бiженцiв; iзраїльськi поселення на Захiдному березi рiчки Йордан; кордон мiж Ізраїлем i ПА; воднi ресурси (контроль над життєво важливими джерелами води, якi живлять Тиверiадське озеро (озеро Кiнерет), з якого iзраїльтяни буреть 40% споживаноїв країнi прiсної води. У цьому питаннi необхiдно домовлятися з сирiйцями про спiльний контроль, але сирiйський керiвник Башар Асад вимагає насамперед повного i остаточного залишення Ізраїлем Голанських висот).

Реакцiя на домовленостi в Аннаполiсi в Ізраїлi та Палестинськiй автономiї була рiзною. Правi сили Ізраїлю («Наш дiм Ізраїль») виступили проти будь-яких поступок Палестинськiй автономiї: вони проти передачi частини Єрусалиму та лiквiдацiї iзраїльських поселень на Захiдному березi рiчки Йордан.

на домовленостi ракетними ударами з «Кассамiв» та «Катюш» («Град») по iзраїльських поселеннях на пiвднi. У лютому 2008 року Тель-Авiв вiдповiв на атаки хамасiвцiв операцiєю пiд назвою «Гаряча зима», метою якої було знищення авiацiйними атаками бойовикiв та їхньої iнфраструктури.

Ситуацiю щодо наступних переговорiв повинна була врятувати держсекретар США К. Райс, яка спецiально прибула у березнi 2008 року до регiону. Проте М. Аббас попередньою умовою поновлення дiалогу вважає припинення iзраїльтянами бойових дiй, тодi як К. Райс притримується думки, що нiби припинення вогню з боку Ізраїлю не є обов'язковою умовою проведення переговорiв. Фактично слова американського держсекретаря означають згоду США на продовження операцiї iзраїльтян.

Нарештi, у червнi 2008 року було досягнуто мiж Ізраїлем i «Хамасом» перемир'я («тахдiа» - у буквальному перекладi «затишшя») термiном на шiсть мiсяцiв, дiя якого поширюється лише на сектор Газа. На Захiдному березi рiчки Йордан Ізраїль продовжує операцiї проти палестинських бойовикiв.

розколота на Захiдний берег рiчки Йордан («Фатх») i сектор Газа («Хамас»). Пiдстав вважати, що «Фатх» i «Хамас» у найближчому майбутньому поновлять дiалог немає - у таких умовах можна проводити лише роздiльну полiтику стосовно цих рухiв. А отже, i територiї, якi перебувають пiд їхнiм контролем, правильнiше розглядати як самостiйнi утворення. Таким чином, сама iдея палестинської держави, по сутi, вiдходить на другий план. Керiвник американського держдепартаменту К. Райс вважає, що укладення миру стане потужним об'єднувальним чинником. Так би сталося, якби мир було укладено на прийнятих для бiльшостi палестинцiв умовах.

Подiї у секторi Газа були головною мiжнародною темою перед iнавгурацiєю нового президента США Барака Обами. Безперечно, США i за Б. Обами вiдiграватимуть велику роль у спробах врегулювати iзраїльсько- палестинський конфлiкт. Вiн обiцяє у цьому сенсi шукати новi пiдходи: «З низки питань у минулому США часто починали з диктату, i ми не завжди брали до уваги всi факти, якi мали вiдношення до тiєї чи iншої проблеми. Давайте послухаємо». Це Обама говорив в iнтерв'ю мiжарабському каналу «Аль-Арабiйя».

Разом з тим експерти вважають, що конфлiкт у Палестинi не буде зовнiшньополiтичною проблемою номер один для нового американського президента. Прiоритетними питаннями для зовнiшньої полiтики США називають Афганiстан, Іран та Росiю.

Водночас новий iзраїльський прем'єр-мiнiстр Бiньямiн Нетаньяху одразу пiсля свого призначення на цю посаду здiйснив у травнi 2009 року перший вiзит до США i тим самим пiдтвердив лiнiю на стратегiчне партнерство i iсторичну вiдповiдальнiсть Вашингтона у питаннi безпеки єврейської держави, яка має давнюю традицiю. Щоправда, зустрiч, яку називають ознайомчою, не увiнчалася конкретними кроками у поступi близькосхiдної проблеми, оскiльки бачення i пiдходи до її розв'язання обох лiдерiв дещо рiзнi. Необхiдно визнати, що колишня формула, запропонована арабським свiтом - «мир в обмiн на територiю», застарiла, а запропонована нинiшня - «два народи - двi держави» - повинна пройти серйозне тестування реалiями нинiшньої ситуацiї на Близькому Сходi.

Насамперед, президент США Барак Обама пiдвердив необхiднiсть створення палестинської держави, як засадничої бази у розв'язаннi конфлiкту на Близькому Сходi, i вiдмовився встановлювати для Ірану чiткий термiн, упродовж якого той повинен вiдмовитися вiд ядерної зброї. Для Вашингтона є очевидним, що саме мирна угода Ізраїлю з палестинцями суттєво знижує ризики i сприяє денуклеризацiї Ірану. Ізраїльський прем'єр, який очолює правоконсервативний уряд, не пiдтримав цих двох пiдходiв.

Нагадаємо, що iдея створення палестинської держави стала в останнi десятирiччя провiдним фактором ведення переговорiв. Концепцiя двох держав була закладена ще в угодi Осло-1 1993 року, успадкована адмiнiстрацiєю Дж. Буша i закладена у «Дорожню карту», розроблену «близькосхiдною четвiркою» (США, ЄС, ООН i Росiєю). Угода в Аннаполiсi 2007 року також базується на концепцiї двох держав - Ізраїля i Палестини. Уряд Нетаньяху не готовий пристати до цiєї iдеї, тим бiльше, що, у вiдповiдностi до резолюцiї ООН 181 /II вiд 29 листопада 1947 року, iзраїльськiй державi вiдводилось 56% Палестини, арабськiй державi - 43%. Нинiшнi реалiї, якщо навiть повернутись до кордонiв, якi склалися пiсля вiйни 1967 року, далекi вiд того, щоб Палестина отримала належнi їй територiї.

в Йорданiї, 435 тис. i 405 тис. в Сирiї i Лiванi вiдповiдно. Зрозумiло, що повернення цих бiженцiв на територiю Ізраїлю не тiльки докорiнно змiнило б демографiчну ситуацiю в регiонi, але, по сутi, привело б до знищення iзраїльської держави, в якiй нинi на арабське населення вже припадає 1 млн. осiб.

Есперти навiть говорять про початок нової ери у вiдносинах Америки i Ізраїля. Якщо попередники нинiшнього американського президента намагалися перш за все брати до уваги iзраїльськi iнтереси в арабо- iзраїльському протистояннi, то Барак Обама хоче реалiзувати глобальний пiдхiд у близькосхiдному конфлiктi, суть якого полягає у зближеннi США з арабським свiтом, навiть якщо це спричинить деяке ослаблення зв'язкiв з

Ізраїлем. Загалом своєю незгодою з американським баченням розв'язання конфлiкту на Близькому Сходi уряд Б. Нетаньяху може спровокувати завершення «медового мiсяця» мiж США та Ізраїлем, який тривав упродовж багатьох десятирiч.

3. США та перша iракська вiйна в Перськiй затоцi 1991 року

Поряд з позитивними зрушеннями, якi загалом характеризують мiжнароднi вiдносини кiнця 1980-х - 1990-х рокiв, виникали небезпечнi локальнi вогнища агресiї. Так, президент Іраку Саддам Хусейн, утвердившись у своїй абсолютнiй владi та зiткнувшись з рядом внутрiшнiх проблем пiсля вiйни з Іраном, а саме: Ірак вийшов з цiєї вiйни з майже 40-мiльярдним боргом, занепадом промислових та нафтовидобувних об'єктiв. До того ж розпочалося повстання курдiв, котре Саддам Хусейн жорстоко придушив. В таких умовах вiн розпочав 1989 року вiдкриту агресiю проти сусiднього Кувейту, який усупереч рiшенням ОПЕК збiльшив обсяги видобутку й продажi нафти. Падiння свiтових цiн на «чорне золото» викликало великi фiнансовi втрати Багдада. Це перша проблема, яка виникла мiж Іраком та Кувейтом. Друга суперечка стосувалася того, що Ірак вважав нез'ясованою приналежнiсть нафтового родовища Ер-Румайла, розташованого на кордонi Іраку з Кувейтом. Саддам Хусейн звинуватив Кувейт у незаконному викачуваннi нафти, яка залягає пiд iракською територiєю. Ірак вимагав також вiд Кувейту два острiвки, що полегшило б його вихiд до Перської затоки. Далi - вимога вiдстрочки платежi по кредиту: Кувейт позичив 15 млрд. дол.. Іраку пiд час його вiйни з Іраном.

2 серпня 1990 року iракська армiя вторглася на територiю Кувейту, правитель якого (емiр) в той же день залишив країну i перебрався до Саудiвської Аравiї. 20-тисячна кувейтська армiя не могла чинити опору 150- тисячнiй армiї Іраку. Захопивши Кувейт, iракськi вiйська продовжували наступ i захопили частину територiї Саудiвської Аравiї. Але були зупиненi i згодом вiдкинутi Саудiвською армiєю. 8 серпня Саддам Хусейн оголосив, що емiрат Кувейт є «19-ою провiнцiєю» Іраку, названою на честь СаддамаХусейна «Ас Саддамiя».

Проте конфлiкт, який на самому початку мав характер двостороннього, набрав свiтового вимiру. У цiй вiйнi Лiвiя, Ємен, Йорданiя та ОВП пiдтримали Ірак, решта арабських країн виявилися на боцi Кувейту та Саудiвської Аравiї.

Ірак вiдмовився виконати цю резолюцiю. Через чотири днi РБ ООН прийнла другу резолюцiю №661 про заборону iмпорту iракської нафти i запровадження ембарго на торгiвлю з багдадським режимом. Інiцiатором резолюцiй були США. Так розпочалася повна економiчна блокада Іраку.

Дж. Буш-старший не плекав iлюзiй щодо можливостей умиротворення агресора в регiонi, який був оголошений зоною життєво важливих iнтересiв США. Отримавши згоду короля Саудiвської Аравiї Фалда, вiн наказав 7 серпня 1990 року про передислокацiю у Схiдну провiнцiю Саудiвської Аравiї великого американського вiйськового контингенту, який був пiдтриманий потужною ескадрою з 80 бойових кораблiв, в тому числi чотири авiаносцi. До них згодом приєдналися вiйськовi пiдроздiли Британiї, Францiї, Італiї, Канади, Саудiвської Аравiї, Єгипту, Сирiї, Пакистану, Чехословаччини та iнших країн. Всього 28 держав. Вони утворили мiжнацiональнi сил, загальна чисельнiсть яких досягла до сiчня 1991 року 780 тис. осiб (540 тис. американцiв). У їхньому розпорядженнi було 3500 танкiв i 1800 лiтакiв. Командувачем коалiцiйних сил було призначено американця Нормана Шварцкопфа. Ірак володiв напередоднi операцiї «Буря в пустелi» 500- тисячною армiєю, 4200 танками i 650 лiтаками.

ув'язати кувейтську проблему з палестинською. За словами лiдера Іраку, анексiя Кувейту була вимушеним заходом, спрямованим мобiлiзувати ресурси арабської нацiї для боротьби з «сiонiстськими бандами». Вiн закликав всiх арабiв й мусульман розпочати «джихад» (священну вiйну) роти «американцiв i сiонiстiв», звинувативши при цьому країни зони Перської затоки у «зрадництвi» i сприяннi «новим хрестоносцям».

Арабськi й мусульманськi лiдери не вiдгукнулися на iракськi заклики до «джихаду». Винятком був керiвник ОВП Я. Арафат, який не тiльки схвалив анексiю Кувейту, але й закликав палестинцiв, якi перебували у зонi конфлiкту, спiвпрацювати з iракською окупацiйною владою. Вiн також закликав народи держав Перської затоки розпочати повстання проти «реакцiйних зрадницьких режимiв» у своїх країнах. Поведiнка ОВП виявилася несподiванкою для держав регiону, якi завжди надавали їй фiнансову допомогу.

19 серпня 1990 року С. Хусейн оголосив iноземних громадян, як перебували на територiї Іраку та Кувейту (25 тис. осiб), закладниками, якi мали стати «живим щитом»на випадок вiйськових дiй проти Іраку.

29 листопада 1990 року була прийнята Радою Безпеки ООН резолюцiя №678, яка надавала право анти iракськiй коалiцiї застосувати проти нього силу у тому випадку, якщо до 15 сiчня 1991 року Саддам Хусейн не звiльнить окупований Кувейт. Ірак зневажив попередження.

Спроби СРСР та Францiї мирно урегулювати воєнний конфлiкт були безуспiшними. 17 сiчня 1991 року багатонацiональнi сили на чолi з США розпочали операцiю по звiльненню Кувейту пiд назвою «Буря у пустелi», завдавши спочатку масових повiтряних та ракетних ударiв по вiйськах i вiйськових об'єктах Іраку. Союзники знищили пункти зв'язку, радарнi станцiї протиповiтряної оборони. Іракська армiя була дезорганiзована i не змогла чинити опору пiд час наземної операцiї, яка розпочалася в нiч з 23 на 24 лютого 1991 року. Вiйна тривала 42 днi (наземнi бойовi дiї - 100 годин) i завершилася визволенням Кувейту та поразкою Іраку. Ірак втратив у цiй вiйнi понад 100 тис. осiб, а втрати багатонацiональних сил склали 223 особи, з яких 146 були американцями. Рiшучi дiї ООН пiд час цього воєнного конфлiкту засвiдчили зростання її ролi та впливу пiсля завершення "холодної вiйни".

Пiд час активних дiй авiацiї багатонацiональних сил Саддам Хусейн вiддав наказ про нанесення ракетного удару по Ізраїлю, розраховуючи на його адекватну вiдповiдь i тим самим його участь в конфлiктi, що могло би привести до розколу всерединi антиiракської коалiцiї i спровокувати «священну iсламську вiйну». Але iзраїльтяни не дали себе спровокувати.

25 лютого 1991 року iракський уряд заявив про визнання всiх резолюцiй РБ ООН, про вiдшкодування втрат, про обмеження продажi своєї нафти, про допуск на територiю Іраку 52 спостерiгачiв, якi будуть контролювати виконання його зобов'язання про припинення розробки заборонених видiв зброї та ядерних боєприпасiв.

28 лютого мiжнацiональнi сили, якi наступали на Багдад, припинили вiйськовi дiї. Режим С. Хусейна зберiгся в Іраку. Проте вiн зустрiвся з низкою труднощiв: по-перше, проти нього продовжувалися економiчнi санкцiї; по- друге, США створили собi всерединi Іраку союзника в особi iракських курдiв. Іракський Курдистан був фактично вiдокремлений вiд Іраку i на його територiї пiд протекцiєю США на початок 1999 року було створено курдське територiальне утворення, формально автономне, але яке фактично користувалося надзвичайно широкою самостiйнiстю. Іракськi вiйська позбавлялися права застосовувати проти курдiв силу, були забороненi польоти iракської авiацiї над територiями, заселеними курдами. ВПС США збивали лiтаки ВПС Іраку, якi перетинали лiнiї зон, заборонених для польотiв iракської авiацiї.

Перша iракська вiйна, її переможний фiнал забезпечив домiнування Штатiв на Близькому Сходi. Єгипет, пiдтриманий США, вiдновив свiй статус провiдної держави арабського свiту, втраченого пiсля пiдписання Кемп- Девiдських угод, i домiгся списання 40% своїх боргiв державам регiону.

Позитивного успiху досягла Сирiя, яка до цього перебувала у станi конфронтацiї з Заходом та арабськими державами регiону через пiдтримку

Х. Асадом екстремiстського крила Органiзацiї визволення Палестини (ОВП), курдської робiтничої партiї, мiжнародних терористичних органiзацiй та її дiї в Лiванi. У 1986 роцi США вiднесли Сирiю до категорiї країн, якi пiдтримують мiжнародний тероризм. Сирiя нормалiзувала вiдносини з призатоковими державами, якi погодилися на часткове списання чи реструктурування її боргiв. Серед тих учасникiв, якi програли у першiй iракськiй вiйнi, окрiм Іраку, виявилася ОВП, авторитет якої рiзко впав.

4 . Антитерористична операцiя в Афганiстанi (2001-2002 роки)

Була вiдповiддю на терористичнi акти, здiйсненi у США 11 вересня 2001 року, та першою за всю iсторiю свiтової спiльноти операцiєю проти мiжнародного тероризму. Вiдомо, що пiсля 11 вересня 2001 року США оголосили терористам глобальну вiйну, яку пiдтримали в тiй чи iншiй формi практично всi країни.

що вилетiли з аеропортiв схiдного узбережжя США. Пiсля захоплення лiтакiв терористи спрямували два лiтаки на будiвлi Всесвiтнього торговельного центру (м. Нью-Йорк), а третiй - на Пентагон у Вашингтонi.

що є опосередкованим свiдченням того, що на борту мала мiсце запекла боротьба за контроль над лiтаком.

Терористи ретельно i досконало вивчили ситуацiю, оскiльки використали такi рейси i лiтаки з допомогою яких їхнi плани могли бути реалiзованi з найвищою ймовiрнiстю (наприклад, лiтаки з великим запасом палива, щоб потужнiшим був вибух). Пiлоти-терористи були висококласними фахiвцями: свiдченням є маневр лiтака «Боїнг - 757», що атакував Пентагон. За оцiнками американських авiадиспетчерiв, цей лiтак рiзко змiнив курс (майже на 270 градусiв) i швидко знизив висоту, що було схоже на маневр лiтака-винищувача. Внаслiдок цього зображення лiтака «зникло» з екранiв спостереження РЛС. Це мiг зробити досвiдчений пiлот. Здається, терористи проходили льотний вишкiл у самих США.

Аналiз подiй, що сталися у США, об'єктiв, часу i форм здiйснення теракту свiдчать про масштабну та завчасно й ретельно пiдготовлену, узгоджену та керовану акцiю, яка не мала аналогiв у свiтi. Цей спосiб теракту доводить, що його пiдготувала органiзацiя з розгалуженою структурою, сучасними засобами i серйозною фiнансовою пiдтримкою.

Вже 30 вересня 2001 року представники спецслужб США заявили, що 4 з 19 терористiв були пiдготовленi в таборах «Аль-Каїди» на територiї Афганiстану, а план розробив один з найближчих помiчникiв Усами Бен Ладена М. Атеф, який вiдповiдає за пiдготовку бойових операцiй.

Водночас нема однозначних свiдчень того, що за атакою на США стоїть лише «Аль-Каїда». Стовiдсотково не доведено, як змогли члени цiєї органiзацiї самотужки здiйснити таку багатоповерхову, ретельно сплановану та технiчно обґрунтовану терористичну операцiю. Тобто напрошується думка, що до цiєї операцiї причетна одна з провiдних спецслужб свiту. З'ясувалося, що операцiя готувалась 18 мiсяцiв i у її пiдготовцi брало участь, як мiнiмум. 500 осiб.

Реальними замовниками терактiв очевидно є тi, хто хотiв довести, що претензiї США на свiтове лiдерство у XXI столiттi є необгрунтованими.

велетенськi океани, з Пiвночi i Пiвдня - дружнi країни Канада i Мексика. Буквально на очах радикально змiнився характер зовнiшнiх загроз США. Виникли також питання, яких ранiше не було: для чого Сполученим Штатам електронна високоточна зброя, стеження з космосу, потужнi ядернi боєголовки, лiтаки-невидимки «Стеле», глобальнi за охопленням радарнi системи типу НОРАД, якщо не держава, а лише група людей з 19 осiб, взявши просто бiлет на внутрiшнi рейси мiсцевих авiакомпанiй, здiйснила напад на країну. Як сталося, що нi Пентагон, нi ФБР, нi ЦРУ, незважаючи на 33 млрд. дол., видiлених на глобальну розвiдку, не змогли попередити терористичного акту нацiонального масштабу, жертвами якої стало 5 тис. мирних людей, майже вдвiчi бiльше, нiж внаслiдок атаки японцiв на Перл- Харбор у груднi 1941 року. Для реалiзацiї атаки 11 вересня терористи потратили 2 млн. дол.., а сума лише матерiальної шкоди склала 100 млрд. дол.

без чiткої спрямованостi дiй, без уяви про те, чим ця вiйна завершиться». Разом з тим, Захiд оголосив вiйну тероризму, який завтра може перетворитись в еквiвалент Третьої свiтової вiйни. Президент США Дж. Буш-молодший назвав вересневу трагедiю «першою вiйною XXI столiття». Але «вiйна» - це легальний, юридичний термiн, який стосується вiдносин мiж державами. Отже, оголошувати вiйну явищу, а не державi, безглуздо, тому термiн «вiйна» стосовно тероризму має емоцiйно- пропагандистську основу.

28 вересня 2001 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцiю щодо стратегiї боротьби з мiжнародним тероризмом. Водночас конгрес США прийняв закон про надання президентовi Дж. Бушу повноважень на застосування збройних сил США без попереднього узгодження щодо цього iз законодавчими органами країни. Далi - США проiнформували РБ ООН, що вiйськова операцiя в Афганiстанi здiйснюватиметься вiдповiдно до статтi 51 Статут ООН у порядку реалiзацiї їх невiд'ємного права на iндивiдуальну та колективну самооборону.

Так США отримали легiтимне право на застосування щодо Афганiстану воєнної сили. Пiдготовка антитерористичної операцiї розпочалася з 28 вересня 2001 року.

керiвництва i членiв терористичного угруповання «Аль Каїди»; формування в країна пiдконтрольного Вашингтону уряду i створення умов, за якого терористи не могли б використовувати афганську територiю.

Окрiм цього, США переслiдували власнi нацiональнi iнтереси у цьому регiонi: 1). Полiтичний розгром iсламського фундаменталiзму як перепони на шляху встановлення американського свiтового порядку; 2). Посилення контролю над нафтоносними регiонами Каспiйського басейну та Перської затоки, а також забезпечення безпеки маршрутiв транспортування енергоносiїв; 3). Зниження полiтичного впливу в регiонi Середнього Сходу трьох найбiльш ядерних держав - Росiї, Китаю та Індiї.

Реалiзацiя операцiї «Незборима свобода» передбачалася у два етапи: 1. нанесення ракетно-авiацiйних ударiв (через повiтряний простiр Пакистану) iз зони Індiйського океану по об'єктах вiйськової iнфраструктури руху «Талiбан» (аеродроми, команднi пункти, системи ППО,мости, мiсця дислокацiї пiдроздiлiв у районах Кабула, Кандагару i Джелалабаду) та таборах «Аль-Каїди»; 2. Пiсля усунення вiд полiтичної влади руху «Талiбан» проведення збройними силами США та їх союзникiв обмежених операцiй - розвiдувально-пошукових рейдiв та окремих спец операцiй з метою пошуку У. бен Ладена та його соратникiв, а також виявлення i знищення баз терористiв i iнфраструктури наркобiзнесу.

Нагадаю ще одну особливiсть анти терористичної вiйни: на вiдмiну вiд вiйни 1980-х рокiв, коли проти радянських вiйськ боролися багато численнi формування мiсцевого населення, на цей раз бiльшiсть афганцiв не пiдтримували талiбiв.

свята Рамадан.

У «Незборимiй свободi» брало участь тiєю чи iншою мiрою 40 країн: контингент вiйськ нараховував 15 тис. воякiв, з них 7,5 тис. американськi вiйськовики. Безпосередню участь брали Великобританiя, Іспанiя, Нiмеччина, Італiя, Канада, Туреччина i Францiя. Австралiя, Йорданiя, Пакистан, Фiлiппiни, Оман та iншi не брали у бойових дiях коалiцiї. Казахстан, Узбекистан, Киргиз стан, Таджикистан, Туркменистан дали згоду на розташування на своїй територiї пiдроздiлiв збройних сил коалiцiї. Україна дозволила використовувати свiй повiтряний простiр. Росiя пiдтримала анти терористичну операцiю.

Окрiм цього, було сформовано у складi мiжнародних сил полiцiйний пiдроздiл чисельнiстю в 5,5 тис. воякiв (20 країн) для пiдтримання порядку в Афганiстанi. З технiчних засобiв коалiцiя мала 140 стратегiчних бомбардувальникiв, 320 одиниць крилатих ракет, 51 корабель.

Загальне керiвництво здiйснював Верховний головнокомандувач збройними силами СІЛА президент Дж. Буш, безпосереднє командування здiйснював головнокомандувач Об'єднаного Центрального командування збройних сил США генерал Т. Френк.

У розпорядженнi талiбiв було 80-85 тис. воякiв, 160 танкiв, 250 БТР та БМП, 200 гармат та мiнометiв, 22 винищувачi МІГ-21, 300 зенiток, 200 зенiтно-ракетних комплексiв типу «Стрiла» та «Стiнг».

7-8 жовтня по об'єктах на територiї Афганiстану було випущено до 70 крилатих ракет морського базування. Удари завдавалися з кораблiв та пiдводних атомних човнiв ВМС США i Британiї з району Аравiйського моря та з допомогою стратегiчних бомбардувальникiв. Характеристики ракетно- бомбових ударiв: вони мали вибiркове спрямування; цiлi поражались практично одночасно по всiй територiї країни; удари наносились вночi з метою зниження загрози застосування переносних зенiтно-ракетних комплексiв противника.

8 листопада розпочалася наземна операцiя Пiвнiчного альянсу та iнших антиталiбських сил (генерал Дустум та iншi). 12 листопада талiби залишили Кабул. Наступного дня союзники зайняли Джелалабад. Коалiцiанти контролювали понад 70 вiдсоткiв територiї Афганiстану. Духовний глава талiбiв мулла М. Омар рятується втечею до Пакистану. Останнiм притулком керiвництва руху «Талiбан» стало мiсто Кандагар: тут залишилось приблизно 17 тис. воякiв, в тому числi до 5 тис. iноземних найманцiв - пакистанцiв, арабiв, чеченцiв, бангладешцiв тощо. Талiби перейшли до партизанської вiйни.

Результати антитерористичної операцiї: 1. юридичне усунення руху «Талiбан» вiд полiтичної влади в Афганiстанi вiдбулося 5 грудня 2001 року згiдно з пiдписанням у Боннi представниками всiх 24 етнiчних та полiтичних груп країни рамкової Угоди про мiж афганське врегулювання; 2. вiйськової мети в цiлому досягнено: загони талiбiв та бойовикiв «Аль-Каїди» (на час операцiї, за даними експертiв, Усама Бен Ладен мав у своєму розпорядженнi 12 тис. бойовикiв, пiсля вiйни - декiлька сотень) позбавленi можливостi використання Афганiстану як бази для органiзацiї та ведення терористичної дiяльностi; 3. 12 таборiв «Аль-Каїди» з пiдготовки терористiв знищенi; 4. не вдалося лiквiдувати представникiв органiзацiї «Талiбан» i «Аль-Каїди». Вони вiдмовились вiд вiдкритої збройної боротьби з США на територiї Афганiстану i перейшли до тактики партизанської боротьби; 5. Головний висновок, який випливає з аналiзу цiєї операцiї, полягає у тому, що свiт зiткнувся на початку XXI столiття з новим типом воєн - вiйною проти мiжнародного антидержавного тероризму, що має релiгiйно-нацiональну основу.

скликана

В сiчнi 2004 року Лойя джирга прийняла нову Конституцiю країни, за якою Афганiстан проголошувався президентською республiкою, з iншого боку, в Основному законi стверджується верховенство норм iсламу. Стаття З проголошує, що жоден закон не може суперечити священнiй релiгiї Ісламу.

У жовтнi 2004 року вiдбулися першi легiтимнi президентськi вибори, на яких перемогу отримав ставленик США пуштун Хамiд Карзай. Парламентськi вибори було перенесено на осiнь 2005 року через те, що нi ООН, нi НАТО не змогли забезпечити безпеку населенню пiд час виборiв.

У груднi 2001 року РБ ООН на основi Боннської угоди прийняла спецiальну резолюцiю, яка вперше санкцiонувала розгортання в Афганiстанi (переважно в Кабулi та його околицях) Мiжнародних д сил безпеки (МСБ), тобто полiцiйних сил чисельнiстю 5 тис. воякiв з двадцяти країн свiту. З серпня 2003 року керiвництво, комплектування i забезпечення МСБ взяла на себе НАТО.

На вересень 2004 року кiлькiсть американських вiйськ в Афганiстанi склала 16 тис. осiб, а чисельнiсть МСБ - 7300; у 2005 роцi - вже чисельнiсть американських вiйськових частин дорiвнювала 18 тис. осiб. Зараз США висловлюють гостре незадоволення партнерами по НАТО та своїми союзниками, якi не прагнуть пропорцiйно нести тягар умиротворення в Афганiстанi. У 2007 роцi в цiй країнi дислокувалося 41 тисяча вiйськовослужбовцiв НАТО, з них 26 тис. - зi США, але їх не вистачає для придушення опору Талiбану. З 1 листопада 2007 року Японiя, яка постачала пальне вiйськам антитерористичної коалiцiї, призупинила свою участь у цiй мiсiї.

5. Друга iракська вiйна 2003 року: причини, перебiг та результати

Пiсля завершення першої iракської вiйни у Перськiй затоцi 1991 року ООН запровадила жорсткi санкцiї проти режиму Саддама Хусейна: заборонено поставки до Іраку, вивiз з нього сировини, в тому числi нафти, готових виробiв; продаж або передачу озброєнь та вiйськової технiки. Найдраматичнiшим було те, що було жорстко лiмiтовано ввiз продовольства та медикаментiв, що спричинило великi страждання iракського народу, який звинувачував у своїх бiдах не С. Хусейна, а США.

Згодом ООН дещо послабила санкцiї щодо iмпорту Іраком продовольства. Так у травнi 2002 року РБ ООН вiдновила програму «Нафта в обмiн на продовольство», яка була започаткована ще у 1996 роцi i передбачала право Іраку поставляти на експорт сиру нафту i купляти за цi кошти продукти, медикаменти та iншi споживчi товари. За травневим дозволом 2002 року РБ ООН дозволялося Іраку iмпортувати комп'ютери, трактори, рентгенiвське обладнання для лiкарень тощо.

Упродовж 1990-х рокiв США здiйснювали жорсткий контроль над вiйськовою промисловiстю Іраку i разом з тим звинувачували саддамiвський режим у порушення директив резолюцiй ООН. Наприкiнцi 1997 року конфлiкт мiж США та Іраком вибухнув з новою силою: причиною слугувала заява С. Хусейна про намiр вислати з країни всiх американцiв - членiв експертної групи спецiальної мiсiї ООН з роззброєння. На початку 1998 року всi вони були висланi з Іраку. Воєнне зiткнення тодi вдалося з допомогою ООН попередити, але США знову почали нарощувати свою присутнiсть у Затоцi. Звiти аспект орiв ООН в квiтнi 1998 року засвiдчили, що Ірак не виконує вимоги ООН, якi стосуються знищення хiмiчної та бiологiчної зброї. Тому з грудня 1998 року вiйськова авiацiя США та Великобританiї здiйснили без санкцiї РБ ООН операцiю «Лис в пустелi» - масоване бомбардування (було випущено понад 420 крилатих ракет) територiї Іраку (за даними американцiв, райони збереження засобiв масового ураження). Вiйна, бомбардування, економiчнi санкцiї ООН доконали економiку Іраку: державний борг склав 200 млрд. дол. Так iракська криза знову перемiстилася у центр уваги свiтової спiльноти.

29 сiчня 2002 року президент США Дж. Буш-молодший у посланнi до конгресу вперше застосував термiн «вiсь зла», до якої вiн вiднiс країни, якi, за даними американських розвiдувальних структур, займаються виробництвом хiмiчної зброї, пiдтримкою тероризму, мають зв'язки з терористичною органiзацiєю «Аль-Каїда» i шантажують свiтове спiвтовариство. 1 червня 2002 року, виступаючи у Вiйськовiй академiї США у Вест-Пойнтi, вiн сформулював положення про можливiсть здiйснення «оборонної iнтервенцiї i попереджувального удару» як засобу захисту американських iнтересiв, тому числi у будь-яких вiддалених районах планети. На думку американського президента, при цьому можна застосовувати ядерну зброю, наприклад, для знищення об'єктiв бiологiчної зброї на територiї недружнiх країн. Згодом США опублiкували список «недружнiх» країн. У перелiку були Ірак, Іран, Пiвнiчна Корея, Судан.

На початку 2002 рок помiчник президента з нацiональної безпеки Кондолiза Райс оприлюднила у серiї своїх виступiв так звану стратегiю змiни режимiв, яку стали реалiзовувати Штати. Суть стратегiї полягала у тому, щоб шляхом заходiв тиску, включаючи силовi, на ту чи iншу країну домагатися усунення вiд влади її уряду , мотивуючи тим, що його полiтика представляє собою загрозу мiжнароднiй безпецi.

Нова концепцiя являла собою переробку концепцiї «гуманiтарної iнтервенцiї», яка застосовувалася у 1996-1999 роках в Югославiї. Там iноземне силове втручання здiйснювалося пiд приводом захисту прав людини i теоретично було обмежене наявнiстю або вiдсутнiстю гуманiтарного приводу для iнтервенцiї. Тепер ж, вiдповiдно до американського тлумачення, приводом для втручання необв'язково повинно бути недотримання гуманiтарних прав. Достатньо було зробити висновок, що полiтика тiєї чи iншої держави загрожує тому, що у Штатах розумiли пiд iнтересами безпеки.

Спектр приводiв для вiйськового втручання виявилися необмеженими, i СИІА претендували на право дiяти у питаннях вiйни та миру самовiльно.

Об'єктом застосування стратегiї змiни режимiв став Ірак. Вашингтон звинувачував режим С. Хусейна не у його репресивному характерi, а у наявностi в Іраку хiмiчної та бiологiчної зброї i ракет, здатних його доставляти, а також прагнення iракського керiвництва розробити власну ядерну зброю. Іраку також iнкримiнували зв'язок з «Аль-Каїдою» та iншими терористичними органiзацiями.

Незважаючи на те, що Ірак погодився на спiвпрацю та прибуття восени 2002 року мiжнародних спостерiгачiв для контролю над його роззброєнням, США вимагали застосування сили проти цiєї країни. Позицiю США пiдтримували Великобританiя, Іспанiя, Болгарiя, i Польща. Низка iнших країн - Францiя. Бельгiя, Нiмеччина - погоджуючись з необхiднiстю роззброєння пiд наглядом iнспекторiв ООН, виступали проти застосування проти нього сили.

З лiта 2002 року США почали нову концентрацiю вiйськ на Близькому Сходi. Йорданiя, наприклад, передала Штатам для експлуатацiї два свої аеропорти.

ж президент США висловив бажання спiвпрацювати в цьому питанi з РБ ООН, але не виключав можливостi прийняття самостiйних рiшень щодо початку превентивних дiй проти Багдада.

Пiд час дискусiй в РБ ООН (вересень-жовтень 2002 р.) Росiя. Францiя, Китай виступили проти проведення вiйськової операцiї проти Іраку без вiдповiдних санкцiй Ради Безпеки.

Тим часом 15 жовтня 2002 року в Іраку вiдбувся референдум, на якому iракцi висловилися (брало участь 11,5 млн. осiб i всi вони проголосували «так») за продовження термiну правлiння Саддама Хусейна ще на сiм рокiв (вiн правив з 1979 р.)

11 жовтня 2002 року, тобто ще до прийняття резолюцiї № 1441 РБ ООН, обидвi палати Конгресу США схвалили рiшення про надання повноважень президенту країни розпочати вiйну проти Іраку навiть без резолюцiї РБ ООН. А у листопадi цього ж року Дж. Буш затвердив загальний план вiйни проти Іраку.

Наприкiнцi жовтня 2002 року пiсля 2-тижневих дискусiй Рада Безпеки ООН прийняла резолюцiю №1441 про повернення iнспекторiв ООН до Іраку. Вони отримали право працювати на всiй територiї, на всiх об'єктах, включаючи i президентськi палаци. За цю резолюцiю проголосували всi 15 членiв РБ ООН. Її пiдтримала також Лiга арабських держав.

Щоправда, у першому начерку резолюцiї №1441 американцi пропонували iнший варiант: в разi, якщо Ірак заборонить повернення iнспекторiв на свою територiю, США автоматично отримують право на вiйськову акцiю проти нього. У другий варiант, як бачимо, внесено суттєвi змiни.

Іракський парламент вiдхилив резолюцiю РБ ООН, але його рiшення носили лише рекомендацiйний характер, оскiльки все залежало вiд волi вищого полiтичного керiвництва, тобто С. Хусейна, який погодився на оонiвську резолюцiю. У груднi 2002 року 100 осiб Комiсiї ООН за наглядом, iнспекцiєю i контролем (ЮМОВІК) на чолi з головним iнспектором ООН з роззброєння Хансом Блiксом приступили до перевiрки майже 700 iракських об'єктiв, якi могли бути пов'язанi з програмами у сферi засобiв масового ураження (ЗМУ).

26 сiчня 2003 року Комiсiя доповiдала в РБ ООН про свою роботу в Іраку (обсягом 12 сторiнок), але прямих доказiв вини Іраку так i не було знайдено. Х. Блiкс i директор МАГАТЕ Махаммед аль-Барадеї попросили пролонгувати термiн iнспектування Іраку.

У своєму щорiчному зверненнi до нацiї, з яким президент США вступив наприкiнцi сiчня 2003 року, вiн заявив, що вiйна проти тероризму продовжується. Загрозу Сполученим Штатам становлять, на думку Дж. Буша, диктаторськi режими, якi мають у своєму розпорядженнi ЗМУ - Ірак, Іранi Пiвнiчна Корея. Вiн також пообiцяв у найближчий час надати ООН новi докази iракських вiйськових програм. На його думку, С. Хусейн грається зi свiтовим спiвтовариством у «кiшки-мишки». Дж. Буш перерахував хiмiчнi матерiали i технологiї подвiйного призначення, якими володiє Ірак. Серед iншого були названi: газ азарин, спори сибiрської язви, деякi компоненти ядерної зброї, придбаний в Африцi уран, алюмiнiєвi труби, якi можна використати для виробництва ракет.

Одразу пiсля цього звернення генерал Томмi Френкс, командувач Центральної групи ЗС США, ознайомив Дж. Буша з останнiм планом вiйськової операцiї: до 60 тис. морських пiхотинцiв i воякiв спецiального призначення, якi дислокувалися у Перськiй затоцi, планувалося перекинути ще 25 тис. Розпочалася передислокацiя ВПС США (декiлька десяткiв бомбардувальникiв а винищувачiв, якi могли брати на борт 24 бомби) у Затоку.

Всього станом на кiнець лютого 2003 року у регiонi перебувало 450 американських лiтакiв та гелiкоптерiв, понад 200 тис. воякiв (з них вiд 35 до 45 тис. британських воякiв). У Перськiй затоцi i Середземному морi дислокувалося декiлька авiаносцiв, прибувати пiдводнi човни, ракетнi крейсери, есмiнцi США: всього 110 кораблiв рiзних класiв, з них 17 пiд британським прапором, в тому числi 1 авiаносець.

план вiйськової операцiї проти режиму Саддама Хусейна, який передбачав шiсть основних етапiв: удар з повiтря, удар з моря, знищення пускових

ракетних установок, сухопутну операцiю i передачу влади пiсля вiйськової кампанiї i скинення режиму С. Хусейна тимчасовiй вiйськовiй адмiнiстрацiї.

Спроба американської адмiнiстрацiї отримати санкцiю на застосування сили не в ООН, а в НАТО викликала певнi труднощi. Три країни Альянсу - Францiя, Нiмеччина i Бельгiя - пiд час обговорення у лютому 2003 року деталей можливої вiйськової операцiї проти Іраку виступили настiльки консолiдовано проти американських пропозицiй, що вперше за всю iсторiю iснування НАТО виникла загроза розколу серед членiв з надзвичайно принципового питання. Щоб не провокувати суперечки в Альянсi, Вашингтон вирiшив вдатися до формування антиiракської коалiцiї поза межами НАТО, основою якої мало стати американсько-британська спiвпраця.

Італiї i Болгарiї висловили також готовнiсть надати свої вiйськовi бази у користування американцям на час вiйни. Японiя загалом пiдтримала США у боротьбi проти Іраку, але вiдмовилася фiнансувати iракську операцiю. Австралiя заявила про готовнiсть передислокувати свої сили у регiон Перської затоки. Регiональнi країни, такi як Кувейт, Катар, Йорданiя також опинилися на боцi США. Ізраїль висловився за приєднання до антиiракської коалiцiї в разi атаки ЗС Іраку їхньої територiї.

Противниками силового сценарiю врегулювання «iракської проблеми» продовжували виступати Францiя та Нiмеччина, якi до того ж критикували «лист 8-й». Росiя також перманентно заявляла, що причини вiйни проти Іраку вiдсутнi i пiд час вiзиту у лютому 2003 року до Францiї i Нiмеччини росiйський президент В. Путiн пiдтримав запропонований Ж. Шираком i Г. Шрьодером план врегулювання конфлiкту, суть якого зводилася до: 1) збiльшення кiлькостi вiйськових iнспекторiв в Іраку; 2) пролонгацiя термiну їхнiх повноважень в цiй країнi.

Китай також виступив за дипломатичне врегулювання проблеми. Канада вважала, що вiйна проти Іраку є крайнiм заходом. Саудiвська Аравiя i Сирiя також опинилися у таборi противникiв вiйни в Іраку. Туреччина, за рiшенням свого парламенту, заборонила розташування на своїй територiї ЗС США та їхнiх союзникiв. Об'єднанi Арабськi Емiрати виступили з iнiцiативою, щоб С. Хусейн добровiльно покинув країну з гарантiєю його особистої безпеки.

засобами.

24 лютого 2003 року США. Великобританiя та Іспанiя запропонували проект нової резолюцiї щодо Іраку, в якiй Багдад обвинувачувався у невиконаннi резолюцiї РБ ООН №1441. Натомiсть Францiя i Нiмеччина виробили свiй проект резолюцiї, який передбачав подальшi вiйськовi iнспекцiї на iракськiй територiї 10 березня Францiя та Нiмеччина оголосили про свою готовнiсть застосувати вето проти американського проекту резолюцiї, яка надавала Іраку 7 днiв на роззброєння.

Прагнучи уникнути обговорення своєї позицiї в рамках засiдання Ради Безпеки, США вирiшили дiяти незалежно вiд ООН. 16 березня Дж. Буш, Т. Блер i Хосе Марiя Аснар зустрiлися на Азорських островах i назвали дату 17 березня, як останнiй термiн, до якого Рада Безпеки ООН може пiдтримати запропонований ними «воєнний проект резолюцiї». Наступного дня американський президент оголосив С. Хусейну ультиматум: або вiн упродовж 48 годин разом зi синами залишає країну, або США разом зi союзниками (за словами Дж. Буша, їх було 35) розпочинають вiйськову операцiю проти Іраку.

в Афганiстанi. Союзницькi сили також були розташованi на територiї Саудiвської Аравiї, Бахрейнi, Оманi, Йорданiї.

20 березня 2003 року в 4. 35 за київським часом, через 1,5 години як збiг термiн ультиматуму, ЗС США i Великої Британiї нанесли першi ракетно- бомбовi удари по Іраку. Так розпочалася вiйськова операцiя проти режиму Саддама Хусейна пiд загальною назвою «Шок i трепет». По iракськiй територiї було випущено понад 40 крилатих ракет та декiлька десяткiв пiвтонних бомб. Ця перша фаза операцiї отримала назву «Обезголовлювання Саддама», тобто метою вiйськових дiй був насамперед сам iракський лiдер i його найближче оточення.

Ірак до початку американо-британської агресiї мав у складi своїх ЗС 320 тис. воякiв, 2600 танкiв, 1800 бронетранспортерiв, 4300 гармат, понад 200 бойових лiтакiв.

Через менш нiж годину пiсля початку операцiї «Шок i трепет» Дж. Буш звернувся до американської нацiї i запевнив, що Америцi потрiбна тiльки перемога i що iракському мирному населенню не буде завдано шкоди.

розбита».

Згодом через двi днi пiсля ракетно-бомбових ударiв розпочалася сухопутна операцiя, метою якої було взяття Багдада. Зав'язалися сильнi бої за Басру, Ен-Насiрiю, Ен-Наджафу тощо. Вiйна припинилася несподiвано. 8 квiтня iракська армiя перестала масово чинити опiр. Склала зброю навiть вiддана С. Хусейну республiканська гвардiя. Вiн сам i його оточення втекли. Пiсля цього американо-британськi сухопутнi сили майже без єдиного пострiлу ввiйшли до Багдада, Кербели, Морула, Кiрку ку та iнших мiст, якi до цього стiйко оборонялися.

Іраку була встановлена тимчасова окупацiйна адмiнiстрацiя на чолi з представником США, яка мала на метi пiдготувати цю країну до переходу до демократичного устрою. 29 травня 2003 року була прийнята резолюцiя РБ ООН за №1483 про пiслявоєнне вiдновлення Іраку, з допомогою якої США фактично домоглися схвалення постфактум своєї вiйськової акцiї в цiй країнi.

Зараз в Іраку ми спостерiгаємо вiйськовий спротив окупацiйним вiйськам. США опинилися в Іраку у складнiй ситуацiї: вони не можуть залишити цю країну переможеними, але i шансiв на перемогу у найближчi роки надто мало. Президент Дж. Буш неодноразово говорив по те, що демократизацiя Іраку - це тривалий процес, тому Сполученi Штати вимушенi будуть зберiгати тут свою присутнiсть довго.

6. США та країни Латино-Карибської Америки ( JIKA )

Пiсля Другої свiтової вiйни у країнах регiону, територiя якого складала 20,6 млн. кв. км, проживало 95 млн. осiб (приблизно 5% населення Землi). Це були терени 20 республiк. Питома вага колонiальних володiнь, якi належали США, Великобританiї, Францiї та Нiдерландам i якi знаходились головно у Карибському басейнi, була незначною - 2,5% територiї i приблизно 4,5% населення регiону.

Нинi регiон Латино-Карибської Америки (ЛКА) складається з 34 суверенних держав i низки залежних територiй ( острови Ангiлья - 91 кв. км у Карибському морi - володiння Великобританiї; острови Аруба у Центральнiй Америцi на Малих Антильських островах володiння Нiдерландiв; острови Гваделупа - це заморський департамент Францiї у Центральнiй Америцi; Гвiана - заморський департамент Францiї у пiвнiчно-схiднiй частинi Пiвденної Америки), якi репрезентують досить неоднорiдний масив. Приклад щодо населення: вiд 190 млн. осiб у Бразилiї i декiлькох десяткiв тисяч в острiвних державах Карибського моря. Або ж iнший показник: дохiд на душу населення: 10 тис. дол.. на Багамах; 5-8 тис. дол.. - в Аргентинi, Мексицi, Бразилiї, Чилi; 400 дол. - на Гаїтi.

видiляє латиноамериканську цивiлiзацiю в якостi самостiйної поряд з сiмома iншими i вперше вивiв її тим самим за межi «захiдної цивiлiзацiї», частиною якої її вважали. Але виявилось, що 200 рокiв для країн регiону було замало, щоб дорiвнятись до економiчних, соцiальних та полiтичних показникiв країн Пiвнiчної Америки - США та Канади.

яка бiльш залежна вiд зовнiшнiх впливiв, нiж це притаманно країнам першого ешелону, так званих центрiв свiтової полiтики й економiки.

в акцентi на внутрiшньорегiональнi або ж локальнi проблеми. Звiдси країни ЛКА не є членами «клубу» глобального регулювання. Разом з тим, регiон оцiнюють сьогоднi як свого роду резерв нарощування впливу. Особливо цей варiант можливий, якщо група країн ЛКА пiдтримає той чи iнший центр свiтової полiтики.

Друга особливiсть полягає у наявностi так званих «порогових країн», якi через наявнiсть вагомого потенцiалу при вiдповiдному збiговi обставин можуть бути кооптованi у перспективi до «клубу» глобального регулювання. Такi шанси має передовсiм Бразилiя i до певної мiри Мексика. Щоправда, допуск до «клубу» залежить вiд самих цих країн, їхньої можливостi нарощувати нацiональний економiчний i науково-технiчний потенцiал. З iншого боку, чи захочуть члени «клубу» демократизувати мiжнароднi вiдносини i самих себе, чи захочуть вони перерозподiлити вiдповiдальнiсть у свiтових справах.

Промiжне, або ж серединне, мiсце ЛКА у свiтовiй iєрархiї дозволяє сказати, що iнтереси i пiдходи держав цього регiону значною мiрою кореспондуються з позицiями країн Азiї та Африки, якi вiдносяться до групи країн, що розвиваються. Це стосується найменш розвинених країн свiту - Болiвiї, Гаїтi, Гондурасу. Цi країни зорiєнтованi на спiвпрацю з колишнiми метрополiями.

Останнiм часом вiдновились широкi зв'язки Іспанiї з латиноамериканськими державами. Традицiйними стали самiти держав iбероамериканського свiту (ЛА i країни Іберiйського пiвострова). Так формується нова мiжнародна спiльноста, яка може впливати на свiтову полiтичну ситуацiю. Бразилiя, наприклад, входить до складу лузофонного спiвтовариства - об'єднання португаломовних країн Європи, Африки i Америки, де вона вiдiграє провiдну роль.

Характер включення країн ЛКА в систему мiжнародних вiдносин диктується цивiлiзацiйними особливостями. Мається на увазi етнiчний склад та домiнуючу релiгiйну орiєнтацiю населення. Достатньо сказати, що ЛКА - один з найбiльших католицьких регiонiв свiту. Звiдси маємо схильнiсть латиноамериканських спiльност до захiдних християнських цiнностей. Наголосимо на особливiй увазi Ватiкану до цього регiону. Етнокультурна i мовна близькiсть - основа спiвпрацi з Іспанiєю, а у випадку Бразилiї - з Португалiєю. Італiя має достатньо численну дiаспору в ЛКА - в Аргентинi, Бразилiї, Венесуелi.

Водночас, вiдчуваючи обмеженiсть «переговорного потенцiалу», економiчну вразливiсть своїх позицiй на свiтовiй аренi, країни ЛКА об'єктивно зацiкавленi в альтернативних варiантах мiжнародного партнерства. Коли iснував СРСР, то вiн був противагою гегемонiї США в регiонi. Сучасна Росiйська Федерацiя не може скласти нинi конкуренцiю Штатам.

з партнерами поза межами Захiдної пiвкулi.

Нарештi, видiлимо низку основних напрямкiв у мiжнародних зв'язках ЛКА: пiвнiчноамериканський i дотичний до нього мiжамериканський; внутрiрегiональний; європейський, маючи на увазi насамперед Європейський Союз; азiйсько-тихоокеанський, в тому числi двостороннi вiдносини з ключовими державами цiєї зони - Японiєю i КНР, стосунки з Росiєю та iншими країнами СНД; спiвпраця по лiнiї Пiвдень-Пiвдень; дiяльнiсть в ООН та в iнших органiзацiях свiтового масштабу.

Зовнiшньополiтичнi доктрини США щодо Латино-Карибської Америки визначали у кожен конкретний перiод цiльовi орiєнтири та iнтереси Вашингтона. Так, Ф. Д. Рузвельт проголосив доктрину «доброго сусiда» в Латинськiй Америцi. Вiдлома також крилата фраза 32-го президента США, яка стосувалася диктатури Сомоси в Нiкарагуа: «Сомоса - сучий син, але це наш сучий син».

Адмiнiстрацiя Г. Трумена (1945-1953) посилила вiймькову складову полiтики «доброго сусiда». Так, у 1946 рооцi була запропонована iдея iнтеграцiї армiй країн регiону у вiйськовий комплекс США у формi «стандартизацiї озброєнь». Ідея, щоправда, не була зреалiзована. Було вiддано перевагу пiдписанню Мiжамериканського договору про взаємодопомогу (Пакт Рiо-де-Жанейро), який передбачає спiльнi дiї у випадку «агресiї», або ж у ситуацiї, яка «загрожуватиме миру Америки».

використання збройних сил за межами Захiдної пiвкулi. За цим США пiдписали низку двостороннiх договорiв про вiйськову допомогу. 1950 року пiд егiдою ООН схвалено участь країн регiону у корейськiй вiйнi (практично участь взала лише Колумбiя - силами одного батальйону).

Рефреном виступiв американських державних i полiтичних дiячiв, iсторикiв, соцiологiв у 1950-х роках були фрази «Привид комунiзму бродить по Латинськiй Америцi», «Революцiєю пронизана вся атмосфера Латинської Америки».

Як панацею вiд радикальних процесiв в Латинськiй Америцi Дж. Кеннедi (1961-1963) запропонував глобальну доктрину «нових рубежiв», серцевиною i конкретизацiєю якої у масштабi Захiдної пiвкулi стала сформована у березнi 1961 року програма «Союз заради прогресу» (аналог європейського плану Маршалла для ЛА), яка була схвалена на спецiальнiй сесiї ОАД у серпнi 1961 року (пiсля провалу висадки на Плайя Хiрон).

«Союз заради прогресу» передбачав фiнансову допомогу США латиноамериканським країнам. Її розмiр: по 2 млрд. (1,1 млрд. - урядова допомога; 0,9 млрд. - приватнi капiталовкладення i позики мiжнародних фiнансових установ) щороку упродовж 10 рокiв. Країни регiону зобов'язувалися натомiсть надавати на схвалення ОАД свої плани економiчного й соцiального розвитку та дотримуватися низки показникiв: домагатися темпiв зростання економiки на 2,5% в рiк, здiйснити демократичнi реформи.

Водночас американська дипломатiя часiв Дж. Кеннедi застосовувала бiльш розмаїтi та гнучкi методи спiвпрацi, окрiм рiзноманiтних програм, пропонувалися нововведення: сепцiалiзованi органiзацiї «Корпус миру» (органiзацiя добровольцiв, якi з власної волi вирушали у вiдсталi країни, де працювали медиками, вчителями тощо), програма «Продовольство для справи миру», «Агенство мiжнародного розвитку».

будь-якi стосунки з фiделiстською Кубою. 19 країн ОАД з 20 розiрвали дипломатичнi вiдносини з Кубою (окрiм Мексики). До речi, Канада також зберегла дипломатичнi вiдносини з цiєю країною.

Пiсля цього у США багато писали «про мирну i регульовану революцiю» в латиноамериканському регiонi. Щоправда, до «мирної i регульованої революцiї» вiрогiдно вiдносяться i спроби фiзичного усунення Ф. Кастро, щонайменше 8 спроб за участю ЦРУ упродовж 1961-1965 рокiв. Центральне розвiдувальне управлiння причетне також до вбивства у 1970 роцi чилiйського головнокомандувача генерала Рене Шнайдера, який залишився вiрним констиуцiї країни напередоднi приходу до влади С. Альєнде. Родичi генерала ще у 2002 роцi позивалися до Г. Кiссiнджера та Р. Хелмса. Але до цих пiр тогочаснi матерiали залишаються засекреченими.

вона проголошувала недопущення в ЛА «другої Куби»; пiдтримку мiсцевих вiйськових диктатур.

Р. Нiксон успадкував основнi напрямки латиноамериканського курсу Л. Джонсона, але назвав свою полiтику щодо ЛКА полiтикою «рiвного партнерства», або полiтикою «непомiтної присутностi». Реалiзацiю цiєї полiтики можна проiлюструвати такими фактами: у 1972-1974 роках монополiї США вклали у ЛА понад 2 млрд. дол., а вивезли звiдси близько 13 млрд. дол., тобто на кожен вкладений долар мали чистого прибутку 4-5 дол. Або ж iнший аспект полiтики «непомiтної присутностi» та «рiвного партнерства»: дiяльнiсть «тихих американцiв» з ЦРУ. Існують докази причетностi США з допомогою спецiального таємного мiжнародного «Комiтету-40» до скинення чилiйського уряду Народної єдностi на чолi з С. Альєнде.

Латиноамериканський курс уряду Джеральда Форда (1974-1977) пов'язують з полiтикою «нового дiалогу», розробником якої вважається

Г. Кiссiнджер. Суть «доктрини Форда» полягає у тому, що США за пiдтримки провiдних латиноамериканських країн виступлять проти Куби, якщо вона «втручатиметься де-небудь у Захiднiй пiвкулi».

У 1970-х роках ОАД все бiльше втрачала репутацiю «мiнiстерства колонiй». Так, на нарадi мiнiстрiв закордонних справ у Мехiко в 1974 роцi у пiдсумковому документi, який отримав назву «конференцiя Тлателолко», є знакова фраза про «право кожної держави без iноземного втручання вибирати собi полiтичну, економiчну i соцiальну систему i не втручатися у справи iнших держав». Так само змiнювалося ставлення ОАД i до антикубинських «колективних санкцiй». На 15-й консультативнiй нарадi в Кiто (1974) члени ОАД (12 держав) висловилися за скасування санкцiй проти Куби. До початку 1975 року 9 країн регiону нормалiзували дипломатичнi вiдносини з Кубою, а у серединi цього ж року на 16-й консультативнiй нарадi мiнiстрiв закордонних справ ОАД прийнято рiшення про скасування санкцiй проти Гавани.

трактувати цей факт як очевидну девальвацiю доктрин США щодо латиноамериканського регiону; 2. Загальноконтинентальнi концепцiї адмiнiстрацiї Д. Картера замiнила диверсифiкацiєю вiдносин з кожною конкретною країною з урахуванням країнознавчої специфiки; 3. Глобальна доктрина «прав людини», адресовна насамперед СРСР, була поширена на найбiльш одiознi режими Латинської Америки; 4. Наголосимо, що президент Картер був дещо непослiдовним, проголошуючи доктрину «прав людини», оскiльки доостаннiх днiв пiдтримував «американського сучого сина» - режим Сомоси в Нiкарагуа. За мiсяць до перемоги Сандинiстської революцiї було скликано за iнiцiативою США нараду ОАД. Вашингтон запропонувапв вiжрядити в Манагуа посередницьку мiсiю i допомогти нiкарагуанцям сформувати «уряд нацiонального примирення». США наполягалитакож на вiдрядження в Нiкарагуа багатонацiональних сидл з пiдтримки миру. Американськi резолюцiї не були пiдтриманi членами ОАД, бiльшiсть яких проголосувати за вiдставку Сомоси i проти будь-якого втручання у внутрiшнi справи Нiкарагуа.

Картера за розв'язання питання юрисдикцiї Панамського каналу. 7 вересня 1977 року вiн пiдписав з президентом Панами О. Торрiхосом у присутностi президентiв Л А договiр, за яким з 12 годин дня 31 грудня 1999 року Панамi повертається суверенiтет над зоною каналу. Також було пiдписано договiр про постiйний нейтралiтет i експлуатацiю каналу, який замiнив договiр 1903 року.

Для Картера договiр про передачу Панамi зони каналу, поряд з провалом плану звiльнення американських заручникiв в Іранi, коштував поразки на чергових президентських виборах.

Реваншизмом характеризується латоамериканський курс президента Р. Рейгана. Передвиборча риторика Рейгана - «проклiпали Латинську Америку», «недопустити другої Куби», другого Нiкарагуа», якi у вiдповiдностi до «концепцiї домiно», загрожують американському пануванню в цiй заповiднiй зонi свiту. Ще за пiвроку до обрання Р. Рейгана на посаду президента його мозковийцентр розробив «нову мiжамериканську полiтику на 80-i роки», вiдомий як «документ Санта-Фе», в якому провiдна роль у зовнiшнiй полiтицi США вiдводилася Латинськiй Америцi. Для збереження контролю над цим регiоном у документi прпопонувалося не гребувати жодними методами. Вперше за 20 рокiв пiсля Карибської кризи радники президента вiдкрито пропонували вiйну проти Куби.

У доктринi Рейгана « боротьби проти мiжнародного тероризму» була i латиноамериканська складова. Розроблялися плани вибiркового використання хiмiчної, бактерiологiчної та метеорологiчної зброї проти Куби. У межах «екологiчної вiйни» передбачалась штучне провокування штормiв, повенеей з метою знищення плантацiй цукрової тростини. 1981 року на Кубi з'явилися вогнища епiдемiй, грибкових захворювань тютюну, тростини; лихоманка «денге».

перекреслена iнтервенцiєю проти Гренади, кiлькiсть жителiв якої у 100 разiв менша населення лише Нью-Йорка. Нагадаємо, що Гренада отримала незалежнiсть у 1974 роцi i є членом Спiвдружностi нацiй. Пiсля приходу до влади у Гренадi лiвої партiї Новий рух ДЖУЕЛ («Новий об'єднавчий похiд за добробут, освiту i звiльнення») на чолi з М. Бiшопом розпочалися соцiальнi реформи i найголовнiше здiйснення незаленої зовнiшньої полiтики, яка привела до встановлення дипломатичних вiдносин з Кубою i СРСР. 19 жовтня 1983 року гренадський керiвник Бiшоп був убитий у результатi внутрiшнiх сутичок. 25 жовтня цього ж року 1900 американських морських пiхотинцiв висадилися на Гренаду пiд приводом «вакууму влади» i «загрози анархiї», «загрози для життя американським громадянам», перетворення Гренади у «кубино-радянську вiйськову базу». США заручилися пiдтримкою ще шести малих регiональних держав i навiть не повiдомили Великобританiю про свої намiри та дiї.

Далi - позицiя США пiд час Фолклендської вiйни мiж Великою Британiєю та Аргентиною. Вашинтон пiдтримав Лондон, незважаючи на те, що вперше пiсля Другої свiтової вiйни Латинська Америка стала об'єктом нападу з боку держави, яка розташована за межами Захiдної пiвкулi. До того ж Аргентина є членом Пакту Рiо про взаємодопомогу (1947) та ОАД.

За президенства Рейгана виник у Центральнiй Америцi тривалий i вибуховонебезпечний регiональний кофлiкт. Його учасники, з одного боку, Нiкарагуа з гаслом «революцiя без кордонiв», Сальвадор, охоплений герильєю на чолi з Фронтом нацiонального звiльнення iменi Фарабундо Мартi, Гватемала, де тривала громадянська вiйна; з iншого, - США,

операцiї з знешкодження кубинських лiнiй поставки зброї до Нiкарагуа.

Поряд з iнтервенцiонiстською полiтикою вироблявся i iнший напрямок - розв'язання центральноамериканського конфлiкту мирними методами. 1983 року на панамському островi Контадора розпочалися переговори мiнiстрiв закордонних справ Венесуели, Колумбiї та Мексики (без США). Звiдси назва Контадорський процес. Через два роки до переговорiв приєдналися країни Пiвденної Америки: Бразилiя, Аргентина, Уругвай, Перу. У рамках Контадорського процесу була прийнята у 1986 роцi у Гватемалi «Декларацiя Ескiпулас-1», 1987 року - «Ескiпулас - 2», тобто графiки лiквiдацiї регiонального конфлiкту.

Президент Коста-Рiки Арiас за свої iнiцiативи щодо врегулювання центральноамериканського конфлiкту отримав 1987 року Нобелiвську премiю миру. Контадорський процес вичерпав себе на середину 1990-х рокiв з припиненням громадянсьої вiйни в Нiкарагуа, Сальвадорi i Гватемалi.

Остання збройна iнтервенцiя США в ЛА, найбiльша акцiя з часу завершення в'єтнамської вiйни - це напад на Панаму 20 грудня 1989 року, в якому було задiяно 30 тис. солдатiв та офiцерiв. Причиною цiєї операцiї слугував той факт, що командувач Сил нацiональної оборони Панами Мануель Антонiо Норьега не визнав перемогу на президенстьких виборах 1989 року кандидата вiд опозицiї i заховив владу, очоливши уряд (вважається, що Норьега був тривалий час агентом ЦРУ). Тодi США iнкримiнували йому зв'язки з наркодiлерами, що було використано Вашингтоном як привiд для iнтервенцiї у груднi 1989 року. Вперше в iсторiї керiвника латиноамериканської держави депортували у наручниках до США, а у 1992 роцi американський суд засудив Норьегу до 40-рiчного тюремного ув'язнення. В iнцендентi з Панамою необхiдно враховувати ще один сценарiй, пов'язаний з тим, що у 1999 роцi Вашингтон повинен був передати вiдповiдно до договору вiд 1979 року Панамський канал пiд контроль панамського уряду. США мали намiр переукласти договiр з Панамою, проте з Норьєгою, який мав у країнi фактичну владу i який притримувався нацiоналiстичних i антиамериканських поглядiв, неможливi були будь-якi домовленостi.

Правлiння Дж. Буша-старшого (1989-1993) спiвпало з розпадом СРСР i лiквiдацiєю свiтової соцiалiстичної системи. Завершилась епоха вiйськової та полiтико-iдеологiчної конфронтацiї з радянською «iмперiєю зла». Втратили свiй сенс багатоварiантнi концепцiї американської нацiональної безпеки з метою «вiдкидання комунiзму».

взаємозалежнiстю та переплетiнням iнтересiв; 2) конфлiктнiстю. Пiсля розвалу бiполярного свiту країни ЛКА найбiльш важко пристосовуються до квазiмонополярної системи мiжнародних вiдносин, яка є найбiльш очевидною у Захiднiй пiвкулi.

Часто полiтику Буша-старшого щодо ЛКА називають "панамською полiтикою», тобто як полiтикою примусу до встановлення представницької демократiї. Йому також належить iдея АЛКИ - «зони вiльної торгiвлi обох Америк». За президенства Дж. Буша-старшого нового iмпульсу набрала блокада Куби. 1992 року набрав чинностi «закон Торрiчеллi» (його автор - конгресмен Р. Торрiчеллi), який запроваджував всеохоплюючi санкцiї щодо країн, що провадили торгiвлю з Гаваною.

Бiлл Клiнтон (1993-2001) також вiдмовився вiд проголошення власної доктрини щодо латиноамериканського регiону. До того ж на цей час вiдбулися суттєвi змiни i у ЛА: авторитарнi, частiше вiйськово-полiцейськi, режими були замiненi громадянськими, конституцiйними. Разом з тим Б. Клiнтон не вiдвiдав латиноамериканський регiон у перiод свого першого президентського термiну. Тiльки 1997 року вiн вiдвiдав Мексику, Коста-

боротьби з нарковиробництвом i наркотрафiком.

Ця проблема має свою iсторiю. Справа у тiм, що цiла низка американських iнiцiатив не отримала пiдтримки регiональних держав. Так,

1997 роцi Вашингтон запропонував створити Мiжамериканський центр вивчення континентальної безпеки та багатонацiональнi формування для боротьби з наркотрафiком (не пiдтримали Бразилiя, Мексика, Нiкарагуа);

1998 року - iдея створення стратегiчного пояса довкола Амазонiї, тобто йшлося про розмiщення за рахунок США радарних установок в Перу, Колумбiї, Еквадорi, Болiвiї, Венесуелi для вiдстеження наркотрафiку (Бразилiя заперечила цю iдею, оскiльки це могло поставити перерахованi країни пiд контроль США); 1999 року обговорювалась iдея американської або ж багатосторонньої iнтервенцiї в Калумбiю у зв'язку з тим, що 23 липня цього ж року колумбiйськi антиурядовi сили збили американський лiтак- розвiдник; у червнi 1999 рокуна сесiї ОАД створено новий колективний механiзм - Мiжамериканський комiтет боротьби з тероризмом, складовою якого є борогтьба з наркобiзнесом.

Так само Б. Клiнтон проголосив полiтику «примусу до демократiї», яка була пов'язана з подiями на Гаїтi. Тут у 1994 роцi путчисти усунули вiд влади президента Ж. -Б. Арiстiда. США готувалися до iнтервенцiї: сили вторгнення 20 тис. воякiв. Проте Рада Безпеки ООН прийняла 31 липня 1994 року рiшення використання на Гаїтi багатонацiональних сил. Президент Арiстiд повернувся до Порт-о-Пренси i пробув на посадi до 1996 року, поки не збiг термiн його повноважень. Тодi ж «блакитнi шоломи» ООН були замiненi мiсцевою полiцiєю.

Розпад СРСР i втрата Кубою свого головного союзника спiвпала з посилення американської блокади. 1996 року набрав чинностi закон «Про свободу i демократичну солiдарнiсть з Кубою», або ж закон Хелмса-

здiйснювала економiчну спiвпрацю з Гаваною. Каральнi заходи поширювалися на позики, банкiвськi гарантiї, преференцiйнi тарифи, скорочення чи списання боргiв в обмiн на iнвестицiї. Вашингтон мiг оподатковувати пiдприємства третiх країн, якi мали комерцiйнi iнтереси на Кубi. Закривався доступ до США всiм тим, хто вiдвiдав Кубу. Будь-якi зв'язки з Кубою квалiфiкувалися як злочиннi. Проте практично всi латиноамериканськi країни вiдновили дипломатичнi вiдносини з Кубою.

Так само центр ваги у континентальнiй полiтицi адмiнiстрацiї Б. Клiнтона - це зовнiшньоекономiчна сфера. 1994 року набрав чинностi Пiвнiчноамериканський договiр про вiльну торгiвлю мiж США, Канадою i Мексикою (НАФТА). Щоправда, конгрес США заблокував пiдключення до НАФТА iнших латиноамериканських держав, а також позбавив президента мандата на прискорену процедуру укладення iнтеграцiйних угод («фаст трек»).

Адмiнiстрацiя Б. Клiнтона вирiшила реалiзувати iдею Дж. Буша-старшого про економiчну iнтеграцiю обох Америк. В груднi 1994 року вiдбулася в Майамi зустрiч 34 голiв держав та урядiв Захiдної пiвкулi. Делегацiя США виснула на порядок днний питання створення «Зони вiльноїї торгiвлi двох Америк» (ФТАА). У 1998 роцi - нова зустрiч керiвникiв 34 країн. Домовилися реалiзувати запропонований проект у 2005 роцi.

Адмiнiстрацiя Дж. Буша-молодшого (2001-2009) - перша в iсторiї США, для якої вiдносини з латиноамериканськими країнами перестали бути прiоритетними. Але, з iншого боку, у Штатах нинi проживає понад 35 млн. латиноамериканцiв. Це майже стiльки ж, скiльки i афроамериканцiв. Одним з головних подразникiв у вiдносинах США i низки латиноамериканських держав: виробництво i транзит наркотикiв i вiдмивання наркодоларiв. Так, через мекеикано-американський кордон йде 70% наркотичного зiлля, через карибськi країни 30%. Колумбiя постачає 70% свiтового кокаїну.

Разом з тим Дж. Буш-молодший розкритикував латиноамериканську полiтику свого попередника, який, на його думку, перебрав дозу у закликах щодо дотримання моральних цiнностей i не був цiлеспрямованим у забезпеченнi iнтересiв США у цьому регiонi.

Дж. Буш-молодший проголосив принципово прагматичну лiнiю, спрямовану на: розв'язання конкретних завдань безпеки i стабiльностi демократичних iнституiв на пiвдень вiд Рiо-Гранде; на змiцнення борогтьбиз мiжнародним тероризмом i наркотрафiком. Основна економiчна мета полягала у реалiзацiї проекту свого батька-президента «Інiцiативи для Америк», тобто створення Зони вiльної торгiвлi Америк (AJIKA, або ФТАА), запланованої на 2005 рiк. Це мав би бути найбiльший у свiтi спiльний ринок - 800 млн. осiб i 13 млрд. дол. ВВП. Латиноамериканськi країни подiляють загалом задекларованi цiлi проекту, оскiльки доступ на колосальний американський ринок, так само як i доступ до найбiльшого джерела нових технологiй є надто привабливим для країн регiону, особливо Мексики та країн Центральної Америки i Карибського басейну. Водночас iснує серйозна пересторога щодо вiрогiдностi того, що США своєю могутньою економiчною потугою задушать господарськi системи своїх пiвденних сусiдiв. Особливо в цьому планi струбована Бразилiя, яка прагне зберiгти за собою самостiйну роль у свiтовiй економiцi i полiтицi i отримати шанс на створення власної зони впливу в регiонi. Звiдси, Бразилiя пропонує вести переговори з США на колективнiй основi ( а не iндивiдуальнiй) i таким чином збiльшити «свiй переговорний потенцiал» i бiльш ефективно вiдстоювати свої позицiї. Якщо врахувати, що Бразилiя є спiвголовою з боку ЛКА переговорного процесу, тоо цим мандатом бразильський президент Лула де Сiльва повинен скористатися.

не можна обмежуватися лише силовими методами; 2) необхiдна увага свiтового спiвтовариства до переборення об'єктивних причин активiзацiї тероризму; 3) причини тероризму криються у колосальному розривi мiж рiвнями економiчного розвитку провiдних та розвиткових країн.

Бiльш радикально виступили президент Венесуели Уго Чавес i лiдер Куби Ф. Кастро, який, зокрема, нагадав Дж. Бушу його вислови про «держави-парiї», про терористичну «вiсь зла».

Якщо у бiльшостi випадкiв латиноамериканськi держави пiдтримали акцiї США в Афганiстанi, то при обговореннi в ООН питання щодо превентивної вiйни проти Іраку Мексика (непостiйний член Ради Безпеки ООН), незважаючи на тиск з боку Вашингтона, i те, що 80% її зовнiшньоторговельного оббiгу припадає на ринки США i Канади, не пiдтримала резолюцiю №1441 РБ ООН. Так само поступили i Чилi, не побоявшись того, що конгрес США може не ратифiкувати американо- чилiйську угоду про вiльну торгiвлю.

Загалом країни JIKA сприймають США на початку XXI сторiччя як безумовного арбiтра, як лiдера Захiдної пiвкулi, асиметрично-партнерськi вiдносини з яким не мають альтернативи.

7. Зовнiшньополiтичнi прiоритети нової демократичної адмiнiстрацiї на чолi з Б. Обамою та першi кроки на мiжнароднiй аренi

Зовнiшньополiтична стратегiя нової демократичної адмiнiстрацiї пропонує гасло «розумної сили» (smartpower). Мова йде про те, що на переднiй план виходять невiйськовi механiзми просування американських iнтересiв на мiжнароднiй аренi. Серед iнших зовнiшньополiтичних прiоритетiв адмiнiстрацiї Обами видiлимо такi: 1) оновлення мiжнародних союзiв та iнститутiв; 2) пiдвищення ролi iнструментiв розвитку у зовнiшнiй полiтицi США; 3) розвиток громадської дипломатiї; 4) економiчна iнтеграцiя; 5) увага до технологiй та iнновацiй, особливо в енергетичнiй та екологiчнiй царинах.

Зрозумiло, Вашингтон не вiдмовиться вiд вiйськової сили, але застосовуватися вона буде обмежено й вибiрково.

Адмiнiстрацiя Обами намагатиметься очолити багатостороннi зусилля для змiцнення єдностi захiдного спiвтовариства, яка ослабла за його попредника. Особлива увага придiлятиметься тiснiй спiвпрацi з американськми союзниками в Європi, насамперед з Нiмеччиною i Францiєю, на переборення розходжень з таких питань, як вiйна в Іраку, розширення НАТО за рахунок колишнiх радянських республiк, розгортання ПРО у Схiднiй Європi.

Вашингтон також домагатиметься збiльшення внеску захiдноєвропейських держав у зусилля НАТО в Афганiстанi. Виступаючи першого грудня 2009 року у Вест-Пойнтi, Б. Обама звернувся до американської нацiї iз закликом виграти «вiйну необхiдностi» в Афганiстанi. Це iсторичне рiшення. Глава Бiлого дому усвiдомлює, що така полiтика може йому дорого коштувати. Але це - «вiйна вибору». Вибору свободи i безпеки своєї країни, союзникiв та Афганiстану. Необхiдно зауважити, що, сповiдуючи таку полiтику щодо Афганiстану, Обама наражається на iзоляцiю серед своєї адмiнiстрацiї. Впливовий вiце-президент Байден категорично не погоджується зi стратегiєю свого шефа i створив «антивоєнний фронт». Прибiчники Байдена посiдають чимало ключових посад адмiнстрацiї у сферi безпеки та оборони, зовнiшньої полiтики. Велике представництво цього «фронту» в обох палатах конгресу. І вони готовi визнати можливу поразку в афганськiй вiйнi. Проте Б. Обама та багато американцiв не готовi до визнання такого фiнiшу.

Ще першого жовтня 2009 року ситуацiю у цьому контекстi «пiдiрвав» командувач силами союзникiв в Афганiстанi Стенлi Маккрiстал, який визнав пiд час свого виступу в лондонському ChatthamHouse, що для Сполучених Штатiв вiйна може закiнчитися поразкою. Ранiшет на стiл американського президента лягла пiдписана Маккрiсталом доповiдь, у якiй давалася оцiнка того, що вiдбувається, i пропонувалися заходи, здатнi привести союзникiв до успiшного завершення операцiї «Непохитна свобода». Пiсля цього розпочався тримiсячний виснажливий марафон, який закiнчився зверненням президента до нацiї у Вест-Пойнтi.

було пiдготовлено п'ять стратегiчних оглядiв. І тiльки документ, на основi якого базувалося звернення президента, визначав засоби та цiлi нової стратегiї - «Очищення, утримання, побудова i передача» (Clear, Hold, BuildandTransfer).

Нова стратегiя президента Обами насамперед спрямована на захист афганського населення i свторення умов максимальної безпеки його життя. Вона також визначає своєю ключовою метою регiональну стабiльнiсть, яка вiдкриває перспективи успiшної боротьби з iсламським тероризмом в усьому свiтi, а також нове утвердження США як надiйного стратегiчного союзника.

Керiвництво США має намiр дiяти рiшуче, швидко i жорстко. А це передбачає досягнення серйозних успiхiв у пiвденних та схiдних провiнцiях Афганiстану до початки весни 2010 року, коли повстанцi традицiйно розгортають свої масштабнi бойовi кампанiї. На серединi цього ж року кiлькiсть американських солдатiвзросте приблизно до ста тисяч. П'ять нових бригад буде послано в найнебезпечнiшi регiони, де вони з'єднаються з уже розташованими пiдроздiлами.

антитерористичних i антиповстанських операцiй, полягатиме у так званому перемiщеннi точок: сили, якi визволили певну територiю, передаватимуть контроль над нею нацiональним силам, а самi перебазуються в iншi райони.

планування i проведення лперацiй, обмiн розвiдувальними даними.

Водночас ключова проблема - це величезний рiвень корупцiї афганської влади i надзвичайно низький рiвень довiри населення до її представникiв. З iншого боку, цiлком можлива дестабiлiзацiя ситуацiї в Пакистанi або встановлення контролю над цiєю країною з боку iсламських фундаменталiстiв. Тодi вся концепцiя американської адмiнiстрацiї може виявитися недiйовою. Тому 1,5 млрд. дол., якi видiляються Вашингтоном як фiнансова допомога уряду Пакистану на п'ять рокiв, можуть стати важливим iнструментом для пiдтримки стабiльного управлiння та економiчного розвитку.

Полiтична боротьба з приводу фiнансування нової стратегiї Обами буде безпрецедентною. Нагадаємо, що 2005 фiнансового року витрати на операцiюв Афганiстанi становила 20 млрд. дол., 2009-го - 55,2 млрд., а з 2010-го - заплановано видiлення 73 млрд. Додатково у конгресу просять ще 30 млрд. дол. Таким чином, мiсячнi витрати на операцiю в Афганiстанi зросли з 1,7 млрд. у 2005-му до 4,6 млрд. у 2007-му, i в 2010 роцi сягнуть понад 8 млрд.

Один iз найбiльш уразливих моментiв у новiй стратегiї - запланований Бараком Обамою вихiд iз Афганiстану в липнi 2011 року. З одного боку, встановлення певної дати - свого роду «стимулятор» для Сполучених Штатiв, НАТО, ISAF (Мiжнародних сил зi сприяннябезпецi в Афганiстанi). 3 iншого, це дає «Талiбану», «Аль-Каїдi» чiтке уявлення про намiри США. Проте вище вiйськове керiвництво, включно з мiнiстром оборони Гейтсом, заявляло, що червень 2011-го - це тiльки планована дата, i все залежатиме вiд стратегiчного розвитку ситуацiї. Якщо США, НАТО, ISAF зазнаватимуть поразки, дата виведення вже не матиме значення.

В Азiйсько-Тихоокеанському регiонi розвиватиметься спiвпраця з Японiєю, Австралiєю, а також з новим стратегiчним партнером США - Індiєю.

свiтової кризи. Китай перетворився не тiльки в головного поставщика товарiв, але й основного кредитора Америки. Тiльки КНР, валютнi резерви якої досягли 2,3 трлн. дол. i яка володiє цiнними паперами американського казначейства на 860 млрд. дол., може взяти на себе надання нових займiв, за рахунок яких забезпчуватиметься пакет економiчних стимулiв Обами. Мiнiстерство фiнансiв США повинно продати у 2009 роцi продати борговi зобов'язання на 2 трлн. дол.

Мiж тим зберiгаються серйознi суперечностi мiж КНР i США (права людини, Тайвань, Тiбет). У Вашингтонi стурбованi поступовим нарощуванням китайської вiйськової потуги. Спостерiгається також зростання протекцiонiстських настроїв, що, зокрема, виражається у вимозi ревальвацiї юаня. Але економiчна залежнiсть пiдштовхує Вашингтон i Пекiн до компромiсу. Бiльше того, не можна виключити i створення своєрiдного американо-китайського кондомiнiмума на свiтовiй аренi, але така перспектива означала би вiдмову Сполучених Штатiв вiд претензiй на свiтове лiдерство i визнання Китаю рiвноправним партнером. Поки що Вашингтон до цього не готовий.

Прiоритетне значення для США буде мати проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В основному це стосується ядерних програм Ірану та Пiвнiчної Кореї. Найвiрогiднiше, що адмiнiстрацiя Обами придiлятиме значну увагу дипломатичним iнiцiативам. Не виключено, що окрiм багатостороннiх переговорiв (у форматi «шiстки) розпочнуться i прямi двостороннi контакти. Зокрема, можна очiкувати спроб розпочати преговори мiж Вашингтоном i Тегераном. При цьому США можуть запевнити Іран, що не домагатимуться «змiни режиму» i готовi вiдмовитися вiд вимоги припинення збагачення урану як попередньої умови для започаткування прямих переговорiв. Гострота переговорiв ускладнюється запуском Іраном штучного супутника Землi, що продемонструвало його успiхиу розвитку ракетної технологiї.

Що стосується КНДР, то з явилися повiдомлення про пiдготовку пiвнiчнокорейцями нового випробування триступiнчатої мiжконентальної ракети.

У цiй ситуацiї у США розглядається можливiсть i нового пiдходу до Росiї. Пропозицiя адмiнiстрацiї Обами здiйснити «перезавантаження» американо-росiйських вiдносин викликала позитивну реакцiю Москви. У Сполучених Штатах зрозумiли, що змусити Росiю змiнитися внутрiшньо за захiдними лекалами наразi неможливо. Будт-який рух у цьому напрямку лише ради кал iзуватиме росiйську елiту та суспiльство. Зневажати особливу чутливiсть Москви до дiй Заходу на пострадянському просторi також нерацiонально - це тiльки пiдштовхує Росiю до пiдтримки режимiв, якi сьогоднi становлять практичну загрозу безпцi США та їх союзникiв. Вiдтак комадна Обами елементарно вирiшила вiдiйти вiд полiтики цiнностей до полiтики iнтересiв i спiвпрацювати з Росiєю. Допомога Москви необхiдна Бiлому дому в таких чутливих для нього питаннях, як стабiлiзацiя в Афганiстанi, недопущення отримання Іраном ядерної зброї, контроль над ситуацiєю на Корейському пiвостровi, вiдновлення ефективностi режиму нерозповсюдження. Нiчого унiкального в цьому немає — такий саме пiдхiд нова адмiнiстрацiя демонструє щодо Китаю. Анi заворушення в Тибетi, анi протистояння в Сiньцзян-Уйгурському автономному районi не завжають Вашингтону вести вкрай важливi для нього переговори з Пекiном щодо координацiї антикризових заходiв тавалютного регулювання.

було обрано тему скорочення ядерних арсеналiв. Це складне, комлексне питання виявилося одним з небагатьох, щодо якого мiж США i Росiєю немає принципових розбiжностей. Головне, що Вашингтон i Москва мають багаторiчний досвiд спiвпрацi у цiй сферi, що дозволило досягти домовленостей зобов'язуючого характеру.

Необхiдно наголосити на тому, що росйська елiта переконана, що США зрадили своїм обiцянкам перiоду завершення «холодної вiйни», коли не розпустили НАТО, а потiм i санкцiонували її розширення на Схiд. Натомiсть у Вашингтонi з пiдозрою ставляться до росiйської дружби з Іраном i не вiрять, що Росiя готова поважати суверенiтет сусiдiв по СНД. Цi взаємнi пiдозри та образи гостро стояли в дiалозi Дж. Буша-молодшого та В. Путiна. Не зникли вони й у стосунках Обами з Медведєвим.

Загалом результати вiзиту Обами до Москви такi:

-Росiя погодилася вiдкрити свiй повiтряний простiр для американських лiтакiв як комерцiйної, так i вiйськово-транспортної авiацiї, котрi транспортують озброєння i навiть вiйськовий персонал у напрямку Афганiстану. Вiдповiдно до домовленостi, американськi ВПС матимуть право на 4500 польотiв протягом року.

- Прагнучи пiдписання нового Договору СНО-2, Обама i Медведєв прийняли так зване спiльне розумiння про скорочення арсеналу ядерних боєголовок на 1500 -1675 одиниць. Вiдповiдно, пов'язанi з ними носiї (бомбардувальники, ракети, пiдводнi човни) пiдлягають скороченню на рiвнi 500 до 1100 одиниць.

- Вiдроджується мiжурядова комiсiя з економiчного та техноогiчного спiвробiтництва, котра iснувала свого часу й називалася комiсiєю Черномирдiн-Гор. Згiдно з принциповими домовленостями, її очолять президенти обох країн, а реальну роботу вестимуть Хiлларi Клiнток i Сергiй Лавров.

- Обама i Медведєв пiдписали обтiчну заяву, вiдповiдно до якої експерти двох країн ще раз детально розглянуть розбiжностi, що iснують мiж ними в питаннi розмiщення елементiв американських систем ПРО в Схiднiй Європi.

Глави генеральних штабiв пiдписали угоду про поновлення спiвробiтництва у вiйськовiй сферi, а також про поновлення роботи спiльної комiсiї з пошукiв вiйськових, зниклих без вiсти у воєнних конфлiктах останнiх 60 рокiв.

- Обидвi сторони висловили надiю, що угоди стосовно скорочення стратегiчних наступальних озброєнь вiдкриють шлях до принципового змiцнення i розширення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Отже, можна сказати, що «перезавантаження» американо-росiйських вiдносин загалом вiдбулося. Щоправда, всi домовленостi не мають конкретних термiнiв реалiзацiї i є здебiльшого декларативними.

Пiд час виборчої кампанiї Барак Обама зобов'язався закiнчити iракську вiйну за 16 мiсяцiв. Його попередник пiдписав у 2008 роцi угоду, яка предбачала виведення бiльшої частини американських вiйськ до 2012 року за умови збереження постiйної присутностi значного контингенту США в Іраку на невизначений термiн.

Одразу пiсля iнаугурацiї Обама зiбрав керiвникiв Пентагону для розробки нового пiдходу щодо iракського питання. Експерти прогнозують, що, ймовiрно, влiтку-восени 2010 року переважна частина американського угруповання залишить Ірак.

Визнавши необхiднiсть завершити iракську вiйну, 44-й президент США проголосив водночас Афганiстан «центральним фронтом» боротьби з тероризмом. Разом з вiйськами союзникiв США чисельнiсть контингенту НАТО в цiй країнi до кiнця 2009 року може досягти 100 тис. осiб. У цьому контекстi важливою є угода, укладена мiж США i Росiєю на початку липня 2009 року про транзит американської авiацiї через Росiю.

Так само прiоритетними для нової демократичної адмiнiстрацiї залишаються питання скорочення вiйськового бюджету, контроль над озброєннями тощо.

Список

3. Global Terrorism Decoded. – Режимдоступа: http://www.globalterrorism.com.

4. Keyes А. Terrorism – American style. – Режимдоступа: http://members.tripod.com/InternetParlament/archive/6.htm.

5. Kukui Roadhouse. – Режим доступа: http://www.mahk.com.

6. Terrorism & Counter-Terrorism. – Режимдоступа: http://www.ict.org. il.

7. Terrorism Research Center. – Режимдоступа: http://www.terrorism.com/index.shtml.

8. The Counter-Terrorism Page. – Режимдоступа: http://www.terrorism.net.

11. Бзежинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геополитические императивы. – М.: Международные отношения, 1999.

12. Бойко В. С. Политика США в Афганистане после событий 11 сентября 2001 г.: Научно-экспертный компонент. – М., 2003. – 372 с.

15. Важность борьбы с международным терроризмом и ситуация в Афганистане. – Режим доступа: http://www.svoboda.org/archive/Crisis/war/1101/ll.111301-2.asp.

16. Верхотуров Д. Н. Американская политика в Афганистане. Каков ее характер? – Режим доступа: http://www.afganistan.ru.

17. Всесвiтня iсторiя: Навч. посiбник / Б. М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвiнцев, А. Г. Слюсаренко. – К.: Знання, 2002.

21. Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. – М., 1995.

23. Иванян Э. А. Белый дом: президенты и политика. – М.: Издательство политической литературы, 1975.

24. Иванян Э. А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. – М.: Издательство политической литературы, 1991.

26. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945–1980 /Отв. ред. В. Л. Мальков. – М.: Наука, 1987.

27. Ладиченко Т. В. Всесвiтня iсторiя: Посiбник для старшокласникiв та абiтурiєнтiв. – К.: А. С. К., 1999.

28. Луценко Т. Афганистан: разнополая демократия победила? – Режим доступа: http://www.iamik.ru.

29. Майборода О. М. Новiтня iсторiя (перiод пiсля Другої свiтової вiйни). – К., 1995.

30. Мiжнароднi вiдносини та зовнiшня полiтика (1945–70-тi роки) Пiдручник для студентiв гуманiтарних спецiальностей вищих закладiв освiти /Гол. ред. С. В. Головко. – К.: Либiдь, 1999.

31. Нагорнов С. К. Политика США в Афганистане // Международная политика. – 2005. – № 1. – С. 28 – 37.

32. Новейшая история зарубежных стран: ХХ век: Учеб. пособие для средн. спец. учеб. заведений /Под ред. А. М. Родригеса. – М.: ВЛАДОС, 2001.

33. Пастухов Е. Национальные особенности афганских выборов. – Режим доступа: http://www.konflikt.ru.

34. Пахомов Е. Капкан на моджахеда // Итоги. – 1999. – № 46 (1181). – С. 28 – 30.

конференции. – Барнаул: БГПУ, 2001. – C. 63 – 71.

36. Рашид А. Талибан. Ислам, нефть и новая Большая игра в Центральной Азии. – М., 2003. – 368 с.

37. Рудян Д. Афганская угроза. – Режим доступа: http://www.iamik.ru.

38. Умнов А. Операция "Антитеррор" и перспективы гражданской войны в Афганистане // Центр Карнеги. – М., 2003. – С. 62 – 82.

39. Цаплин А. Бен Ладен объявил джихад Индии // Профиль. – 1999. – № 36. – С. 65.

40. Щербина Т. Это зловещее слово «Мир» // Огонек. – 2001. – № 40 (4715). – С. 10 – 13.

41. Эрлихман В. Конец света вручную // Огонек. – 2001. – № 39 (4714). – С. 11 – 18.