Зовнiшня полiтика Італiї в пост бiполярний перiод
Зовнiшня полiтика Італiї в пост бiполярний перiод
План
1. Зовнiшньополiтичнi прiоритети Італiї у 1990-х - 2010 роках
2. Італiя та югославська криза
3. Італiя - Євросоюз
4. Італiя та полiтика США щодо Іраку
5. Італо-росiйськi вiдносини
1. Зовнiшньополiтичнi прiоритети Італiї у 1990-х - 2010 роках
УпостбiполярнийперiодвофiцiйнихдокументахІталiявсечастiшезаперечуєтрадицiйнупасивнiстьсвоєїзовнiшньоїполiтикиiдекларує «власнийвнесокусвiтовуполiтику», активнiстьiсамостiйнiстьуцiйцаринiiвихiдзфарватеруполiтикиНАТОтаЄС. Фiгурують у документах та виступах державних посадовцiв такi новi iдеологеми, як «унiверсалiзм iталiйського зразка», «глобальне бачення» Італiї, яка проголошує себе «активним учасником процесiв глобального вимiру».
Поворотним моментом для цих змiн в офiцiйнiй iдеологiї Італiї вважається завершення «холодної вiйни», яке поставило країну «перед лицем одночасно нової i важкої вiдповiдальностi». У червнi 2000 року iталiйський мiнiстр закордонних справ Ламберто Дiнi визначив пiд час свого виступу у сенатi базовi положення нової офiцiйної зовнiшньополiтичної концепцiї, суть якої полягає у тому, що «бiполярний свiт змiнився свiтом протагонiстiв, членом якого є i сама Італiя», викресливши себе iз списку «середнiх держав».
балканської кризи, розширення ЄС, забезпечення середземноморської безпеки, боротьба з тероризмом i незаконною мiграцiєю. Італiя позицiонує себе глобальним арбiтром на свiтовiй аренi. У контекстi цiєї позицiї екс-президент К. Чампi визначив приналежнiсть своєї країни до «вузького кола великих держав». На його думку, iталiйська зовнiшня полiтика повинна спрямовуватися на те, щоб XXI столiття перетворилося у столiття миру, громадянського та економiчного поступу.
Новим обов'язком для Італiї є привнесення у свiтову полiтику моральних цiнностей, фундаментальних цiнностей демократичного свiту i навiть за межами зони iталiйської вiдповiдальностi. Ідеологема миру займає у iталiйськiй зовнiшньополiтичнiй риторицi прiоритетне значення. Проте показово, що найчастiше iталiйськi офiцiйнi особи, говорячи про мир, оперують термiном «європейський мир» (пiд яким необхiдно розумiти сучасний стан розвитку Євросоюзу).
2. Італiя та югославська криза
ВраховуючискладнiвiдносиниІталiїзсоцiалiстичноюЮгославiєю щодо повоєнного територiального розподiлу, вона придiляла велику увагу процесам, якi вiдбувалися на теренах СФРЮ по завершеннi холодної вiйни. У 1991 роцi iталiйський уряд на першопочатках, як i всi країни ЄС i США, пiдтримував єднiсть Югославiї. Проте, як вiдомо, з початком вiйськових дiй у Словенiї деякi держави, у першу чергу Нiмеччина, пiдтримана Австрiєю, Данiєю i Угорщиною, стали виступати за визнання незалежностi Словенiї i Хорватiї. В iталiйськiй спiльнотi можна було простежити двi тенденцiї з цього приводу. Одна була спрямована на єднiсть Югославiї i звiдси пiдтримка, хоча не завжди послiдовна, дiй Сербiї. Цiєї позицiї притримувався у першi мiсяцi югославського конфлiкту iталiйський мiнiстр закордонних справ Де Мiкелiс, який став одним iз «протагонiстiв» Брiонської декларацiї СФРЮ, Хорватiї i Словенiї вiд 7 липня 1991 року, яка встановлювала тримiсячний мораторiй на вiдокремлення двох республiк i визначала мирний шлях врегулювання конфлiкту. Згодом позицiя Де Мiкелiса набрала одверто проюгославського, антихорватського характеру. Вiн заявив, що 2Італiя вiддає перевагу об'єднанiй Югославiї у формi конфедерацiї». Інша, прохорвато-словенська тенденцiя, поширювалася пiд впливом Ватiкану i охоплювала католицькi верстви країни. Рупором цих настроїв став колишнiй посол Італiї в СРСР Серджо Романо. Прихильники розпаду Югославiї плекали надiю на перегляд Озимської угоди 1975 року, яка закрiпляла непорушнiсть iтало-югослвського кордону, який склався пiсля Другої свiтової вiйни у результатi пiдписаних договорiв, регулювала культурну автономiю меншин i визначала напрямки економiчної спiвпрацi. мiж обома країнами.
через iталiйський порт Трiєст частини Югославської народної армiї (ЮНА), якi були блокованi у Словенiї пiсля припинення там вiйськових дiй - всього близько 2,5 тис. осiб i 80 танкiв. Де Мiкелiс прийняв це рiшення практично одноосiбно. Йому опонував президент Італiї Франческо Коссiга, парламент, який висловив протест щодо дiй мiнiстра закордонних справ, жителi Трiєста розпочали манiфестацiї.
Пiсля цього скандалу Італiя змiнює своє ставлення до Хорватiї та Словенiї i сам де Мiкелiс запропонував у груднi 1991 року запропонував своїм колегам по ЄС визнати цi двi югославськi республiки до кiнця року. Як вiдомо, Хорватiя i Словенiя були визнанi Євросоюзом 15 сiчня 1992 року.
Водночас змiнилася офiцiйна позицiя i ставлення Італiї до Сербiї. Вона погодилася на економiчнi санкцiї тiльки щодо Сербiї i Чорногорiї, а президент Ф. Коссiга заявив, що «Сербiя i ЮНА здiйснюють геноцид».
меншини в Хорватiї i Словенiї. Словенiя не пiдписала цей документ, але заявила, що дотримуватиметься його положень. Окрiм цього, 23 грудня 1991 року в Італiї було прийнято закон, який полегшував в'їзд та проживання на iталiйськiй територiї iталiйцiв з Югославiї.
З розвитком кризи югославська полiтика Італiї у 1992-1993 роках виглядає надто пасивною, оскiльки вона була зайнята своїми внутрiшнiми проблемами (операцiя «Чистi ркуи»). Країна лише надавала свої авiабази для лiтакiв НАТО (США, Францiї, Великобританiї, Нiдерландiв), якi з квiтня 1993 року патрулювали повiтряний простiр Боснiї i Герцеговiни (БІГ). Італiя також брала участь у мiжнародних конвоях у Боснiю.
Водночас необхiдно констатувати значне погiршення вiдносин з новими югославськими республiками - Хорватiєю та Словенiєю. Причин цього декiлька: дискримiнацiя iталiйської меншини (заборона iноземцям, у тому числi iталiйцям, володiти нерухомiстю у Словенiї), небажання керiвництва обох республiк повертати майно iталiйських бiженцiв, втрачене ними пiсля вiйни, та розв'язати прикордоннi проблеми тощо.
та на спiвпрацю з iншими органiзацiями: «вiсiмкою», Центрально-Європейською iнiцiативою (ЦЄІ) та Росiєю.
Італiя в особi свого мiнiстра закордонних справ А. Мартiно закликала якнайскорiше скасувати санкцiї проти СРЮ. Пiд час Трiєстської зустрiчi ЦЄІ (липень 1994 року) пiд впливом Італiї була прийнята заява про участь представникiв СРЮ у врегулюваннi кризи. Щодо вiйни у БІГ Італiя виступала за укладення миру, а не локалiзацiю конфлiкту i також не пiдтримала пропозицiю скасувати ембарго на на поставки зброї у БІГ. Це пояснюється тим, що iталiйськi урядовцi прагнули уникнути як сербського, так i iсламського (не тiльки боснiйського) тероризму бiля своїх кордонiв. Зате вiдносини з Хорватiєю та Словенiєю залишалися напруженими. Головним залишалося становище iталiйської общини. Бiльше того мiнiстри, якi представляли в урядi С. Берлусконi Нацiональний альянс, вiдкрито закликали до перегляду схiдних кордонiв.
Італiя заблокувала у листопадi 1994 року прохання Словенiї щодо вступу до ЄС.
Перехiдний уряд Ламберто Дiнi, який був сформований у сiчнi 1995 року, налагодив стосунки з ЄС i вiдповiдним чином скорегував югославську полiтику з загальноєвропейським пiдходом до неї. Тодi ж Італiя була запрошена до участi у контактнiй групi з БІГ. Загалом, 1995 рiк характерний прагненням Італiї до iнтенсивної мiжнародної координацiї своїх дiй щодо Югославiї. Але все ж Італiя не брала участi у мирних переговорах у Дейтонi, якi вiдбулися наприкiнцi 1995 року i результатом яких стало врегулювання боснiйської кризи. Результатом цих переговорiв стала Паризька мирна угода, пiдписана президентами СРЮ, Хорватiї i БІГ пiд егiдою Росiї i провiдних держав Заходу, але без Італiї.
У стосунках з Словенiєю було досягнуто прогресу: 13 червня 1995 року словенський уряд запропонував своєму парламенту змiнити статтю 68 республiканської конституцiї, яка забороняла iноземним громадянам володiти нерухомiстю на територiї Словенiї. Це стало пiдставою пiдтримки Італiєю намiру Словенiї iнтегруватися до ЄС, ЗЄС i НАТО. Зате полiтичнi вiдносини з Хорватiєю у 1995 роцi залишалися напруженими, оскiльки Конституцiйний суд Хорватiї внiс поправки до 18 статей статуту регiону Істрiя, якi позбавили тамтешню iталiйську меншину бiлiнгвiзму i фiскальної автономiї.
Натовське бомбардування Сербiї в березнi 1999 року без санкцiї Ради Безпеки ООН iталiйське керiвництво загалом пiдтримало, але, остерiгаючись сербської вiдповiдi, пiдкреслено заявляла, що не бере участi в нанесеннi авiаударiв. Італiйськi лiтаки займались лише супроводом натовських бомбардувальникiв, радiолокацiйною розвiдкою та iншими допомiжними завданнями. Проте з 14 квiтня Італiя безпосереднiй учасник бомбрдування Югославiї. Всього в операцiї НАТО в Югославiї брали участь 42 iталiйськi лiтаки ( США - на початку операцiї 240 лiтакiв, Францiя - 40, Нiмеччина - 16, Голандiя - 16, Бельгiя - 10, Великобртанiя - 9, Норвегiя - 8, Канада - 6, Туреччина, Іспанiя i Данiя - по 4, Португалiя - 3. Згодом кiлькiсть американських лiтакiв збiльшилась до 480, британських - до 28, французьких - до 81).
урегулювання в Косово. У результатi всього цього, як вiдомо, Італiя отримала свiй власний сектор вiдповiдальностi в Косово i тим самим символiчно виявилась прирiвненою до провiдних держав НАТО (чого вона не змогла добитися у ходi Дейтонського процесу).
3. Італiя - Євросоюз
Пiсля приходу до влади у 1994 роцi нового уряду на чолi зi С. Берлусконi Італiя вiдмовилася вiд традицiйного зовнiшньополiтичного курсу. Новий кабiнет мiнiстрiв став провiдником полiтики так званого «євроскептицизму». Його суть заключалася у критицi положень Маастрихтського договору, який встановив чотири фiнансово-економiчнi критерiї для країн-учасниць з метою досягнення єдиної грошової системи в Європi. Італiя не попала до числа так званого «твердого ядра» (Нiмеччина, Францiя, Бенiлюкс).
Пiсля вiдставки у груднi 1994 року уряду Є. Берлусконi було сформовано у сiчнi наступного року перехiдний уряд Ламберто Дiнi. Першим кроком нового уряду стало «повернення до Європи» i вiн запевнив, що виконуватиме Маастрихтський договiр, в тому числi фiнансово-економiчнi критерiї.
З 1 липня 2003 року Італiя перебрала пiврiчне керiвництво в ЄС. Тому Є. Берлусконi i Ф. Фраттiнi виступили з iдеєю про вiдродження так званого «духу засновникiв» Євросоюзу. Мова йшла про те, щоб шiсть країн, якi стояли бiля витокiв європейської iнтеграцiї, виробили би спiльнi пропозицiї з нової реформи ЄС напередоднi його розширення. Зокрема, iталiйцi запропонували створити офiцiйну посаду мiнiстра закордонних справ ЄС, який би об'єднав iснуючi тодi посади комiсара з зовнiшнiх справ i високого представника з СЗППБ. Інша iдея зводилася до створення «зони єврооборони», з тим, щоб країни ЄС оформили свої територiї як єдиний вiйськовий простiр, тобто прийняли би на себе зобов'язання з колективної оборони за аналогiєю зi статею 5-ою статуту H АТО i ЗЄС. Наступна iталйська пропозицiя зводилася до розробки чiткого механiзму субсидiарностi i пiдпорядкування мiж усiма нацiональними парламентами ЄС i Європарламентом.
4. Середземноморська полiтика iталiйських урядiв
ПроблемиСередземноморськогорегiонузавждизаймалиоднезнайважливiшихмiсцьузовнiшнiйполiтицiІталiїЩеучасиколонiальноїiмперiїІталiїiмуссолiнiєвськогоперiодувкраїнiутвердиласьдавньоримськаiдеологема «mare nostrum» («нашеморе»).
стратегiчного об'єкту. Проте iталiйськi експерти у зовнiшньополiтичнiй сферi сформулювали новi загрози для безпеки Італiї у постбiполярний перiод: претензiї Туреччини на роль лiдера в регiонi; фрагментацiя Середземномор'я на субрегiони; своєрiдне змагання мiж Середземномор'ям i Центральною i Схiдною Європою за отримання масштабної захiдної допомоги i пiдтримки для свого розвитку; збiльшення внутрiшньої конфронтацiї i нестабiльностi у низцi iсламських країн регiону у результатi припинення радянської економiчної та вiйськової допомоги тощо.
Звiдси активiзацiя уваги Італiї до середземноморських проблем. Насамперед iталiйцi наголошують на важливостi Середземномор'я як пiвденного кордону для всього Європейського союзу. Італiйське керiвництво закликає до того, щоб всi члени ЄС, а не лише його пiвденнi країни, допомагали народам Середземномор'я з метою, «щоб вони йшли разом з нами по дорозi миру». Результатом стало формулювання нової iдеологеми: «Середземномор'ю, яке змiцниться у найближчi десять рокiв, буде потрiбно бiльше Європи; Європi у новому тисячолiттi буде потрiбно бiльше Середземномор'я».
Інша середземноморська тема, якою переймався iталiйський уряд весною- лiтом 2002 року - це нелегальна iммiграцiя з арабських країн до Італiї. С. Берлусконi iнiцiював зустрiч з послами найбiльш «проблемних» африканських країн, на якiй жорстко зажадав вiд них змiцнити прикордонний та полiцiйний контроль за незаконною мiграцiєю. Все це, щоправда, загалом дещо контрастувало з помiркованим пiдходом стосовно мiграцiї президента К. Чампi, який вiн проголосив в рамкках свого «мiжкультурного дiалогу» в Середземномор'ї. Результатом цього стало те, що найбiльш активним прихильником спiвпрацi i iнтеграцiї в Середземномор'ї наприкiнцi 2001- першiй половинi 2002 року став не уряд, а президент Італiї, який виступив з концепцiєю «мiжкультурного дiалогу» мiж Заходом та iсламом в регiонi.
мирний дiалог мiж воюючими Ефiопiєю i Ерiтреєю, а замiсник мiнiстра закордонних справ Італiї Серрi став офiцiйним посланником ЄС на переговорах мiж цими двома країнами. Укладення у серединi червня 2000 року в Алжирi угоди мiж Ефiопiєю та
Ерiтреєю про припинення вогню i введення миротворчих сил ООН i Органiзацiї африканської єдностi на лiнiю розмежування сторiн було розцiнено на Апеннiнах як вагомий дипломатичний успiх Італiї i реальне свiдчення її можливостi вiдiгравати активну роль у свiтовiй полiтицi.
Ще одна особливiсть характеризує iталiйську зовнiшню полiтику кiнця 1990-х рокiв, а саме: готовнiсть до неформального i навiть офiцiйного дiалогу з так званими «країнами-парiями» (Іран, Лiвiя, КНДР та iншi) i тим самим Італiя демонструє свою позицiю як «свiтового протагонiста».
5. Італiя та полiтика США щодо Іраку
1. На початку 2003 року мiнiстром закордонних справ Італiї було призначено Франко Фраттiнi, колишнього куратора розвiдслужби в урядi країни. Саме Фраттiнi став iдеальним кандидатом для того, щоб реалiзовувати вiдкрит о проамериканський курс уряду Берлусконi напередоднi вiйни в Іраку. У результатi заяви iталiйських урядовцiв мали вкрай жорсткий характер. 21 сiчня Ф. Фраттiнi мав першу зустрiч з держсекретрем США К. Пауеллом, пiсля якої заявив, що Італiя була i залишається вiрним союзни ком США у боротьбi з тероризмом. Щоправда, йому вдалося уникнути вiдповiдi на запитання журналiста, чи готова Італiя пiдтримати операцiю в Іраку без санкцiї РБ ООН. Але наголосив на тому, що у разi вiйни Італiя буде на боцi США.
вiйська в зону конфлiкту i обмежитися полiтичною пiдтримкою США. Юридичною пiдставою для цього стала стаття 11 Конституцiї Італiї, яка дозволяє уряду розпочинати вiйськовi дiї тiльки у випадку, якщо сама Італiя або її союзники пiдданi атацi.
Головною проблемою, яка дебатувалася урядом i опозицiєю, стало питання про надання iталiйських баз у розпорядження американських вiйськ для вiйськових дiй в Іраку. Уряд запросив згоди у парламенту на дозвiл США користуватися базами i повiтряним простором країни, посилаючись на iснуючi двостороннi договори. Незважаючи на протести опозицiї, проурядова бiльшiсть перемогла i дала дозвiл уряду на надання вiйськових баз i повiтряного простору для американцiв (304 депутати проголосували «за», 246 - «проти»). Таким чином Італiя офiцiйно стала членом антиiракської коалiцiї.
6. Італо-росiйськi вiдносини
У 1990-i роки Італiя прагнула пiдтримувати конструктивнi зв'язки з Росiєю i демонструвала постiйну готовнiсть надати їм нового iмпульсу. Італiйськi урядовцi усвiдомлювали взаємовигоду вiд комплексного розвитку вiддноси з Росiйською Федерацiєю. В обох країнах сформувався загальнонацiональний консенсус щодо поглиблення цих стосункiв.
Ключовим елементом росiйсько-iталiйських вiдносин стало регулярне проведення мiждержавних консультацiй. На цих консультацiях, а також на двостороннiх зустрiчах на вищому рiвнi розробляється стратегiя двостороннiх зв'язкiв на перспективу. Багато з успiшно дiючих спiльних проектiв в економiчнiй iкультурнiй сферах були започаткованi на цих зустрiчах. Достатньо назвати проривнi домовленостi в газовiй сферi мiж «Газпромом» та iталiйським концерном ЕНІ, якi охоплюють у часовому вимiрi майже всю половину XXI столiття. Одним iз найбiльших проектiв на перспективу повинно стати будiвництво 400-кiлометрового газопроводу, так званого «Пiвденного потоку», який не обмежується тiльки Росiєю та Італiєю, оскiльки в його реалiзацiї братимуть часть iншi країни Європи. Проектна потужнiсть цього трубопроводу становить близько ЗО млрд. куб. м.
Важливою вiхою iтало-росiйських вiдносин став офiцiйний вiзит президента В. Путiна до Італiї в червнi 2000 року. У перший же день його зустрiчi з керiвництвом Італiї росiйський президент запропонував всiм європейським лiдерам створити спiльну систему протиракетної оборони силами Росiї, НАТО i ЄС, а премєр-мiнiстра Італiї Дж. Амато попросив виступити посередником i провести вiдповiднi переговори з iншими членами ЄС i НАТО.
У листопадi цього ж року президент Італiї К. Чампi вiдвiдав Москву, де провiв досить результативнi переговори з росiйським керiвництвом. Цей вiзит вiдкрив новi можливлостi для подальшої торговельно-економiчної спiвпрацi обох країн. Обидвi сторони пiдкреслили, що зростання економiчних зв'язкiв мiж Італiєю та Росiєю становить 70% щорiчно. Особлива увага пiд час цього вiзиту була придiлена вже згадуваному проекту транспортування росiйського газу по дну Чорного моря, а також двом iншим проектам - створенню спiльного пiдприємстива «ВАЗ-ФІАТ» по випуску легкових автомобiлiв у Нижньому Новгородi i спiльного виробництва унiкального навчально-тренувального лiтака Як-130, на якому можна фахово навчати льотчикiв як вiйськової, так i цивiльної авiацiї.
Аналогiчнi процеси вiдбуваються i у сферi електроенергетики, де крок за кроком вибудовується спiвпраця мiж РАО «ЄЕС Росiї» i концерном ЕНЕЛ, який успiшно працює на росiйському ринку. Купiвля великого пакету акцiй ОГК-5 - однiєї з основних росiйських генеруючих компанiй - виводить цю iталiйську групу на мiсце стратегiчного партнера всiєї росiйської енергетики. До речi, чимало домовленостей з ЕНІ i ЕНЕЛ не мають аналогiв i є першими у такому сенсi.
Новий етап спiвпрацi мiж двома країнами був окреслений пiд час вiзиту прем'єр-мiнiстра Італiї до Москвм у лютому 2003 року i вiзиту-вiдповiдi президента Росiї В. Путiна в Італiю в серпнi цього ж року. Лiдери обох країн обговорили актуальнi питання мiжнародного життя, зокрема iракську проблему, яка, на їхню думку, повинна бути врегульована мирними засобами за участю РБ ООН. Вони також накреслили новi шляхи взаємовигiдної торговельно-економiчної спiвпрацi.
зокрема, створення з урахуванням досвiду Італiї промислових округiв в Росiї, що дозволяє якiсно покращити умови для дiяльностi та створення малих i середнiх пiдприємств. При реалiзацiї цього досвiду враховувалися росiйськi реалiї. Формуючись довкола потужного головного «ядра», малий й середнiй бiзнес у тiснiй кооперацiїз своїм зарубiжним партнером активно залучаються до виробництва комплектуючих i супутнiх матерiалiв й послуг для «материнського» виробництва, надаючи тим самим могутнiй iмпульс розвитку всiєї прилеглої зони. Першим такий округ став функцiонувати на базi допомiжних виробництв для заводiв холодильникiв i пральних машин фiрми «Індезит» в Липецькiй областi. Сьогоднi заводи у Липецьку виробляють щорiчно 1,5 млн. холодильникiв! майже 1 млн. пральних машин. Існують новi проекти - створюється виробництво витяжок для кухонь проектною потужнiстю до 1 млн. штук i будується завод електроплит. Особливо важливо те, що своїм позитивним прикладом «Індезит» вiдчинив шлях на росiйський ринок значному числу iталiйських малих i середнiх пiдприємств, чи то меблевих, чи то взуттєвих, чи будь-яких iнших. Бiльше того, досвiд Липецька активно впроваджується в Татарстанi, Московськiй областi, Чувашiї, Свердловськiй i Пермськiй областях, де практично вже створенi аналоги цих структур. Існує спецiальна росiйсько-iталiйська робоча група, яка, налiзуючи досягнутi результати, пропонує росiйським та iталiйським партнерам апробованi схеми можливої взаємодiї.
областi, якi породичалися вiдповiдно з Римом, Мiланом, Лацiо, Лiгурiєю i Сицилiєю. Це спiвробiтництво скрiплене угодами, число яких перевищує 40.
гравця на росiйському фiнансовому ринку, контролючи, зокрема, Московський мiжнародний банк i компанiю «АТОН». Декiлька рокiв у Росiї дiє банк ЗАО «Інтеза», який належить однiй з найпотужнiших iталiйських фiнансових груп «Інтеза-Сан-Пауло».
Абсолютно новим явищем, характерним для останнiх рокiв, став прихiд на iталiйський ринок великих росiйських компанiй. Вперше це зробили металурги. Так, ЗАТ «Северсталь» купила одну з найстарiших iталiйських сталеливарних компанiй «Луккiнi».
У 2003 роцi розпочав свою роботу росiйсько-iталiйський Форум дiалогу по лiнiї громадянських товариств. Багатоаспектною є спiвпраця Італiї та Росiї у культурнiй царинi: угода мiж Большим театром i «Ла Скала», вже традицiйний Росiйський вечiр в Мiланi, бал Петра Великого у Венецiї, серiї концертiв i кiнофестивалiв, якi проводяться пiд егiдою Росiйського фонду культури, обмiн художнiми виставками, вiдкриття у м. Феррара наукового i культурного центру «Ермiтаж - Італiя» тощо.
Лiтература
1. Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е. изд –М., 1987 611с.
4. Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т. 1-2.
5. Грушевский М. С. На порозi нової України. –К., 1991. 120 с.
6. Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981. Т. 1-2.
7. Ефимов Г. К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
8. Иллюхин Р. М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
10. История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М., 1987. Т. 1-2.
11. Крылов С. Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
12. Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т. 1-2.
13. Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
14. Майский И. М. Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987. 711с.
15. Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
17. Вебер А. Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения XX в. –М., 1991. 391с.
18. Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М., 1991. 391с.
19. Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика 391с.
20. Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми войнами –М., 1984. 296с.
| 
