УКООПСПІЛКА
ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ
на тему:«Зовнiшньоекономiчна полiтика США»
Виконала:
студентка 412 групи
Даць О. І.
ЛЬВІВ – 2010
Змiст
1. Зовнiшня полiтика США у мiжвоєнний перiод
2. Основнi напрямки зовнiшньої полiтики пiсля II Свiтової
3. Українсько-американськi вiдносини
1. Зовнiшня полiтика США у мiжвоєнний перiод
Зовнiшня полiтика США пiсля закiнчення Першої свiтової вiйни базувалась на солiднiй економiчнiй i вiйськовiй могутностi i мала на метi утвердити лiдерство США у пiслявоєнному свiтi. Це вело до експансiонiстських крокiв з їх боку, до пiдкорення свiтових ринкiв. США виступали в ролi арбiтра при вирiшеннi складних мiжнародних проблем (репарацiйнi платежi на Версальськiй конференцiї). Пiслявоєннi роки були роками утвердження США як провiдної держави свiту. Ситуацiя для цього була досить сприятлива. Однi конкуренти розгромленi, iншi – ослабленi.
(тi, хто не хотiв зв’язувати США зобов’язаннями перед Лiгою Нацiй, де керiвна роль належала європейським державам) не допустили ратифiкацiї Версальського договору. США не стали членом Лiги Нацiй.
США не змирилися з фактом появи на мiжнароднiй аренi нової держави – радянської Росiї. Вони її не тiльки не визнавали, але й взяли курс на знищення шляхом економiчної i полiтичної блокади, надання воєнної допомоги бiлогвардiйцям i вдалися до прямої збройної iнтервенцiї. Їх вiйська у квiтнi 1918 р. висадились з воєнних кораблiв на пiвночi Росiї в Мурманську i Архангельську. У серпнi того ж року США здiйснили висадку своїх вiйськ на Далекому Сходi. США мали намiр вiдiрвати вiд Росiї Далекий Схiд i Сибiр, вiдновити там владу буржуазiї. Таким чином, США фактично були в станi вiйни з радянською Росiєю. Громадяни США, якi виявляли симпатiї до радянської Росiї, пiддавались репресiям, аж до тюремного ув’язнення, звiльнення з роботи та iн.
сил. Це був курс на те, щоб примусити радянську Росiю повернутися на капiталiстичний шлях розвитку. Вони намагалися не допустити i угод країн Захiдної Європи з радянською Росiєю, вважаючи, що це прискорить її падiння. Навiть особистi контакти громадян США i Росiї були надто ускладненими.
Зауважимо, що характер суперечностей не був небезпечний для збереження миру.
конференцiї, це пiдтверджує. Боротьба провiдних країн Заходу за новий передiл свiту вступила в стадiю свого вирiшення. США не бажали нiкому нiчого уступати.
в Латинськiй Америцi, в Азiї. Це досягалось, перш за все, шляхом надання позик. З 1914 по 1929 рiк експорт капiталу з США досяг 27 млрд. доларiв. Позики надавались вибiрково. Одержувачем американських позик були фашистська Італiя , Нiмеччина. Категорично було заборонено надавати позики Радянському Союзу.
США стали свiтовим кредитором. Їх боржники: Англiя i Францiя – 4 млрд. доларiв, Італiя – 2 млрд. Доларiв. Монополiї США скупляли контрольнi пакети акцiй пiдприємств, вiдкривали фiлiї своїх пiдприємств в Європi, Латинськiй Америцi, Азiї. Це вело до одержання ними там надприбуткiв.
США уважно стежили за подiями в Європi, Азiї. Вони намагались закрiпити там свої позицiї, виступали в ролi головного арбiтра (план Дауеса, план Юнга). Їх непокоїв революцiйний рух в Європi, зростання економiчної i воєнної могутностi СРСР. Вони анулювали воєннi борги країнам Європи, настояли на зменшеннi репарацiй з Нiмеччини. У 20-тi роки у США склались особливi вiдносини з Нiмеччиною. У 1921 р. вони пiдписали договiр з Нiмеччиною, а в 1923 р. вивели свої вiйська з нiмецької територiї. США взяли курс на економiчне вiдродження Нiмеччини, надали їй кредитiв майже на 20 млрд. марок. Американська компанiя “Дженерал електрик” мала контрольний пакет акцiй нiмецького електротехнiчного концерну АЕГ. “Дженерал моторс” утвердилась у нiмецькiй компанiї “Адам Опель”. Взагалi 80% iноземного капiталу в Нiмеччинi належало США. Не буде перебiльшенням сказати, що американський капiтал сприяв не тiльки економiчному, але й воєнному вiдродженню Нiмеччини. Власне i Г. Гувер не приховував, коли заявляв, що ми рятуємо не Нiмеччину, а себе.
Територiю Латинської Америки i, перш за все, Колумбiю, Венесуелу, Мексику США використовували як сировинний придаток для своєї промисловостi i ринок збуту своїх товарiв. Однак Англiя не хотiла уступати там свої економiчнi позицiї. Це було однiєю iз причин загострення англо-американських суперечностей. Вкладання капiталiв в економiку країн Латинської Америки (у 1913 р. вони вклали 747 млн. доларiв, у 1919 р. – 3 млрд. доларiв, у 1929 р. – 5 млрд. 587 млн. доларiв) i утвердження над нею свого контролю шляхом насаджування марiонеткових урядiв i диктаторiв було основним у боротьбi з англiйським капiталом.
І лише пiсля цього в країни Латинської Америки надсилались американськi вiйська для «захисту власностi американських громадян» та «iнтересiв США». У деяких латиноамериканських країнах, як це було в Нiкарагуа, американськi вiйська знаходились багато рокiв. На 1928 р. США контролювали 14 iз 20 латиноамериканських країн. Все це обґрунтовувалось правом США на втручання у внутрiшнi справи країн Латинської Америки (доктрина Монро). У конфлiктах мiж державами Латинської Америки США намагались вiдiгравати роль посередника.
У роки свiтової економiчної кризи за час президентства Г. Гувера загострилась боротьба мiж США та Англiєю за Латинську Америку. Позицiї американського капiталу там явно ослабли.
Участь у роботi Женевської конференцiї по роззброєнню (1932 р.) не була продуктивною. Мабуть, тема переговорiв їх не влаштовувала, адже їх воєнний бюджет зрiс на 27%. Єдине, на що вони були готовi пiти, так це на обмеження виробництва танкiв i артилерiї, але були проти обмеження морських озброєнь.
З приходом до влади Ф. Рузвельта були дещо змiненi акценти в американськiй зовнiшнiй полiтицi. В її основу було покладено нейтралiтет i добросусiдство. Економiчна криза змусила Ф. Рузвельта бiльше уваги придiляти внутрiшнiм проблемам. До того ж iзоляцiонiсти були проти союзiв з європейськими державами. Це надавало американськiй зовнiшнiй полiтицi бiльшої стриманостi i мало iнiцiативностi.
Новим елементом зовнiшньої полiтики США був курс на нормалiзацiю вiдносин з СРСР. Великi промисловцi 23 червня 1933 р. на з’їздi асоцiацiї кредиторiв висловилися за встановлення нормальних вiдносин мiж США i СРСР i розширення торгiвлi. Таку ж позицiю займав виконавчий комiтет торгової палати усiх штатiв. До цiєї позицiї приєднувались письменники, робiтники, фермери.
Формальним приводом для невизнання Сполученими Штатами Америки Радянського Союзу було звинувачення у пропагандi проти iмперiалiзму. Економiчнi вiдносини на рiвнi американських приватних осiб i державних установ СРСР мали мiсце. За 2 роки (1923-1925) товарообiг мiж обома країнами зрiс у 4 рази. Кредитно торгiвельнi операцiї здiйснювали приватнi банки США. В 1928 р. Дженерал електрик пiдписала договiр з СРСР на поставки електрообладнання на 25 млн. доларiв. Автомобiльна компанiя Форд пiдписала угоду з Горьковським автозаводом на поставку йому обладнання. У 1928 р. до 20% експорту тракторiв США направлялися в Радянський Союз.
У жовтнi 1933 р. президент США Ф. Рузвельт звернувся з пропозицiєю до уряду СРСР почати переговори про встановлення нормальних дипломатичних вiдносин мiж обома країнами. 16 листопада 1933 р. мiж США i СРСР були встановленi дипломатичнi вiдносини, що мало, безперечно, позитивне значення. 24 листопада 1933 р. у примiщеннi американо-радянської торгової палати в Нью-Йорку був влаштований прийом у мiнiстра закордонних справ СРСР Литвинова. На прийомi було 2 тис. гостей. Послом СРСР в США був призначений Троянiвський, а послом США в СРСР був призначений Буллiт.
Чому саме в 1933 р. США пiшли на встановлення дипломатичних вiдносин з СРСР? Торговий оборот США на той час рiзко скоротився. Ринок Радянського Союзу був безмежним для американської промислової продукцiї, що вело i до збiльшення зайнятостi американських робiтникiв.
кризи значно послабились позицiї США в країнах Латинської Америки. Саме за таких умов у груднi 1937 р. уряд США вiдмовився вiд полiтики “великого кийка” i проголосив курс на полiтику “доброго сусiда”, яка повинна була загальмувати небажанi для США процеси в країнах Латинської Америки. Так, це була вiдмова вiд воєнної iнтервенцiї в латиноамериканськi країни. Американськi окупацiйнi вiйська були виведенi з Нiкарагуа i Гаїтi. Все це зовсiм не означало про вiдмову вiд змiцнення позицiй американського капiталу в країнах Латинської Америки.
На 1936 р. США уклали 11 торгових договорiв з країнами Латинської Америки. Торгова експансiя США набула величезних масштабiв. Все це вiдбувалось пiд прикриттям iдеї панамериканiзму, яка послужила ґрунтом для проведення панамериканських конференцiй у 1932 р. в Монтевiдео, в 1936 р. – в Буенос-Айресi, в 1938 р. – в Лiмi. Мета цих конференцiй полягала в тому, щоб об’єднати країни Захiдної пiвкулi пiд егiдою США. Рiшення конференцiй (пом’якшення митних правил, про запобiгання конфлiктiв та iн.) позитивно вплинули на змiцнення полiтичних i економiчних позицiй США в Латинськiй Америцi.
Друга половина 30-х рокiв – це час пiдготовки провiдними державами свiту до нової вiйни. США вирiшили, не послаблюючи зусиль по нарощуванню своїх озброєнь, заявити про свiй нейтралiтет. Вперше це зробив Конгрес у серпнi 1935 р. Закон про нейтралiтет забороняв експорт зброї воюючим сторонам, означав вiдмову вiд колективних дiй проти агресора.
Вперше США використали закон про нейтралiтет пiд час iтало-ефiопської вiйни в 1935 р., а потiм i громадянської вiйни в Іспанiї у 1936-1939 рр. У першому випадку вони спiвпрацювали з Італiєю, розширили торгiвлю нестратегiчними матерiалами. У другому випадку вони спiвпрацювали з Франко. Спiльним для обох випадкiв було те, що жертви агресiї були позбавленi будь-якої можливостi отримання пiдтримки з боку США. Лише громадськi органiзацiї та окремi особи виступили на пiдтримку Ефiопiї i республiканської Іспанiї. Вони надсилали жертвам агресiї медикаменти, тисячi американських добровольцiв воювали в iнтербригадах на боцi республiканцiв Іспанiї.
Подiї в Європi, пов’язанi з захопленням Нiмеччиною Австрiї i Мюнхенською угодою, вимагали вiд уряду США визначитись щодо Нiмеччини. Однак цього упродовж 1938 р. не вiдбулось. Лише громадськi органiзацiї протестували проти агресивних дiй Нiмеччини, проводили демонстрацiї солiдарностi з Чехословаччиною в Нью-Йорку, Фiладельфiї, Сент-Луїсi та iн. мiстах.
У 1939 р. Конгрес США обговорював питання про можливiсть союзу з Англiєю i Францiєю i прийшов до висновку, що оборона США – це i оборона Європи, що незалежнiсть Латинської Америки – це i незалежнiсть США.
У лютому 1939 р. Ф. Рузвельт на нарадi з членами сенатської комiсiї по воєнних справах заявив, що нова свiтова вiйна швидко насувається; Нiмеччина прагне встановити своє панування в Європi, i це дасть її можливiсть проводити тодi боротьбу за свiтове панування, що створить загрозу iнтересам США. У березнi 1939 р. Ф. Рузвельт запропонував Конгресу переглянути закон про нейтралiтет. Однак Конгрес не пiдтримав свого президента.
мобiлiзацiї” на випадок надзвичайних обставин (1938 р.) i “Акт про стратегiчнi сировиннi матерiали” (1939 р.) США суттєво збiльшили витрати на змiцнення ВМФ (додатково 1 млрд. доларiв). Було вжито заходiв щодо укрiплення стратегiчних островiв у Тихому океанi, Панамського каналу.
Полiтична стратегiя США базувалась на принципi створення можливостi Сполученим Штатам залишатися поза вiйною i збагатитися на поставках озброєнь, якщо вiйна почнеться.
Ф. Рузвельт очолював ту групу американських полiтикiв, яка вважала, що iзоляцiонiсти (Гувер, Тафт, Херст та iн.) приведуть до послаблення позицiй США, до втрати союзникiв, ринкiв. До того ж не можна було i надалi не враховувати загрози нiмецького фашизму i японського мiлiтаризму.
Дiзнавшись про Пакт Молотова-Рiббентропа, Ф. Рузвельт поставив ряд запитань, вiдповiдi на якi на той час, схоже у нього не було: СРСР хоче виграти час; СРСР ображений за Мюнхен; СРСР йде на союз з “Вiссю”?
Таким чином, США явно не використали свої можливостi свiтового лiдера для попередження Другої свiтової вiйни. Це дорого обiйдеться народам свiту. США будуть змушенi зайняти бiльш активну позицiю щодо агресивних держав тогочасного свiту.
Участь Сполучених Штатiв у другiй свiтовiй вiйнi обернулася для них бiльше дивiдендами, анiж втратами. Щоправда, число загиблих i тих, хто пропав безвiсти, склало 415 тис., поранених - 671 тис. осiб. Проте США не зазнали, на вiдмiну вiд європейських держав, проблем, пов'язаних з вiйною руйнацiї мiст та сiл. проблеми бiженцiв. Зате на США припала третина воєнних витрат в антигiтлерiвськiй коалiцiї. Вiйна обiйшлася їм у 341 млрд. доларiв.
вiйськово-полiтичним лiдером. З 1941 по 1945 рiк їхнi виробничi потужностi збiльшилися удвоє, а експорт - у п'ять разiв. Кiлькiсть найманих робiтникiв зросла у промисловостi за цi ж роки з 54 млн. до 64 млн. осiб. У роки вiйни американцi працювали багато, iнтенсивно i патрiотично: робочий тиждень був збiльшений до 45. 2 години (з 37. 5 годин). Профспiлки впроваджували полiтику соцiального партнерства, вiдмовлялися вiд страйкiв тощо. Середньорiчнi темпи промислового виробництва склали упродовж вiйни 9 вiдсоткiв. За американським доларом було закрiплено статус свiтової резервної валюти, тобто головної грошової одиницi у мiжнародних розрахунках та платежах ( у Бреттон-Вудсi 1944 року).
Вiдповiдних показникiв досягнуто i у вiйськово-стратегiчнiй царинi. Американська сухопутна армiя нараховувала у 1945 роцi 12 млн. воякiв, тобто за цим показником США перемiстилися з довоєнного 17-го мiсця на перше. Аналогiчна ситуацiя склалася у вiйськово-морських та вiйськово-повiтряних силах. США монопольне володiли атомною зброєю i мали сотнi вiйськових баз по всьому свiтi.
У першi повоєннi роки американська економiка продовжувала утримувати високi темпи розвитку. Вже на середину 1947 року США швидко й успiшно здiйснили реконверсiю, тобто переорiєнтацiю свого господарства на випуск мирної продукцiї.
Серед факторiв, якi стимулювали повоєнне пiднесення економiки США, вiдзначають наступнi.
1. Вiдсутнiсть конкуренцiї з боку iнших держав;
2. Ефективна органiзацiя виробництва та високопродуктивна праця американцiв;
5. Сприятлива податкова полiтика, стимулювання експорту та послуг;
6. Ефективна iнвестицiйна полiтика.
США не стали створювати пiсля вiйни як захiдноєвропейськi країни державний сектор в економiцi. Натомiсть, обрали ефективний шлях вибiркового державного регулювання цiн, зайнятостi, iнвестицiй, замовлень. спiвпрацi з профспiлками, скорочення вiйськової сфери.
Результати цих заходiв були вражаючi: у 1947-1948 роках на США припадало 54,6 вiдсотка свiтової промислової продукцiї (без СРСР); золотий фонд дорiвнював 75 вiдсоткам запасу золота захiдного свiту; промисловий експорт -32 вiдсоткам свiтового експорту; з 1946 по 1950 рiк експорт товарiв переважив iмпорт на 25 млрд. доларiв. Особливо потужними темпами зростали державнi iнвестицiї С'ША: з 2,1 млрд. у 1945 до 13,8 млрд. доларiв у 1950 роцi. Безумовно, що величезнi зовнiшнi ринки стимулювали американську економiку, але i внутрiшнiй ринок зазнав суттєвих змiн. Пiд час вiйни сформувався потужний «вiдкладений iндивiдуальний попит»: особистi i родиннi прибутки американцiв зросли за рахунок суцiльної зайнятостi, надурочних робочих годин, працi у вихiднi днi тощо. Пiсля вiйни в Штатах розпочався справжнiй купiвельний бум: iндивiдуальнi споживчi витрати американцiв зросли у 1950 роцi в порiвняннi з 1939 роком утричi.
Президентство Р. Нiксона та Дж. Форда припало на своєрiдний перiод у мiжнароднiй полiтицi, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х рокiв. Серед причин, якi обумовили розрядку, слiд згадати: переорiєнтацiю зовнiшньої полiтики США, що сталася у зв'язку зi змiною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Захiднiй Європi. Вiдiграли свою роль досягнення вiйськово-стратегiчного паритету мiж США та СРСР; необхiднiсть урiвноваження їхнiх позицiй щодо регiональних впливiв (США зазнали поразки у В'єтнамi, а Радянський Союз зiткнувся iз серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колонiальної системи тощо.
Найсуттєвiшою проблемою для адмiнiстрацiї Нiксона була вiйна у В'єтнамi, в якiй щомiсяця гинуло 500 американських воякiв, i яка поглинала величезнi кошти, роз'єднувала нацiю i пiдривала мiжнародний авторитет США.
вiйни («азiати воюють проти азiатiв»), тобто замiнi американських збройних сил пiвденнов'єтнамськими, а також у тому, щоб i надалi надавати вiйськову та матерiальну допомогу Сайгоновi; провадити зовнiшню полiтику адекватну можливостям Сполучених Штатiв, рiвномiрно розподiляти вiдповiдальнiсть на союзникiв у всiх конфлiктних ситуацiях.
Вже в червнi 1969 року почалася евакуацiя пiвмiльйонного американського контингенту з Пiвденного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американцiв. Але при цьому вiдновилося бомбардування пiвнiчнов'єтнамських територiй. Саме це. на думку деяких iсторикiв, змусило Ханой пiдписати у Парижi 27 сiчня 1973 року угоду про "припинення вiйськових дiй та вiдновлення миру у В'єтнамi". Упродовж наступних 60 днiв були виведенi всi американськi сили, здiйснено обмiн вiйськовополоненими. Процес евакуацiї американських воякiв з В'єтнаму завершився у березнi 1973 року. А 1975 року Сайгон упав i весь В'єтнам опинився пiд контролем комунiстiв. У цiй вiйнi загинуло 58 тисяч американцiв i 2 млн. в'єтнамцiв. 120 тисяч учасникiв бойових дiй пiсля повернення на батькiвщину надзвичайно важко проходили адаптацiю до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у новi кровопролитнi воєннi конфлiкти надовго запанував серед американцiв. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повiдомляти упродовж 48 годин i, якщо конгрес за цей час не оголосить вiйни, припинити воєннi дiї через два мiсяцi.
Штатами, Великобританiєю та Радянським Союзом Договiр про непоширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянськi попереднi переговори в Гельсiнкi, а потiм у Вiднi про обмеження систем протиракетної оборони та стратегiчних озброєнь. 30 вересня 1971 року у Вашингтонi пiдписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної вiйни та вдосконалення прямого телефонного зв'язку мiж США i СРСР. Нарештi, вiдбулося декiлька зустрiчей на найвищому рiвнi: у травнi 1972 року — вiзит президента США Р. Нiксона до СРСР; у червнi 1973 року — вiзит-вiдповiдь Л. Брежнєва до Сполучених Штатiв; у червнi 1974 року - зустрiч Р. Нiксона i Л. Брежнєва в Криму: в листопадi цього ж року — зустрiч Дж. Форда та Л. Брежнєва у Владивостоцi. В результатi було пiдписано кiлька десяткiв рiзного роду угод, бiльше нiж за всю попередню iсторiю американо-радянських стосункiв. Серед них найважливiшi: про основи взаємовiдносин мiж СРСР та США; про обмеження стратегiчних озброєнь; про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтнi 1972 (74?) року конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Венiка, яка обумовлювала надання СРСР у торгiвлi режиму найбiльшого сприяння за умови демократизацiї радянського законодавства щодо емiграцiї); про спiвпрацю у мирних цiлях у космосi, охорону навколишнього середовища, у сферi охорони здоров'я, в галузi науки й технiки.
Цi та наступнi домовленостi сприяли значному послабленню напруги як в американо-радянських, так i загалом у мiжнародних вiдносинах.
Адмiнiстрацiя Р. Нiксона скористалася погiршенням, а згодом розривом радянсько-китайських вiдносин. 8 сiчня 1970 року в американському посольствi у Варшавi почалися переговори мiж США та КНР на рiвнi послiв. Тодi ж США стосовно Китаю вдалися до тактики «малих крокiв»: скасували ембарго на торгiвлю з Китаєм та деякi обмеження на американський експорт до цiєї країни, вiдбулися двi поїздки. Г. Кiссiнджер двiчi їздив до Пекiна з метою пiдготовки офiцiйного вiзиту президента США, який вiдбувся в лютому 1972 року. Сполученi Штати i КНР визнали одне одного, хоча дипломатичними службами обмiнялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН i надання йому мiсця постiйного члена Ради Безпеки. При цьому Бiлий дiм продовжував дотримуватися полiтики "двох Китаїв", тобто визнання Республiки Тайвань та її членства в ООН.
3. Українсько-американськi вiдносини
Нульовою, якщо не мiнусовою точкою вiдлiку українсько-американських вiдносин можна вважати промову Президента США Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 у Києвi, в якiй вiн однозначно висловився за збереження СРСР i пiдтримку М. Горбачова.
Безпрецедентним для США було те, що вiдправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цiєї промови радянському керiвниковi. Для США це був перiод болiсної переоцiнки зовнiшньополiтичних прiоритетiв. Державний департамент дотримувався «московоцентричної тенденцiї», демонстрував фатальне нерозумiння глибинних процесiв, що вiдбувалися на пострадянському просторi. З iншого боку, тверезомислячi полiтики, зокрема Дик Чейнi, Збiгнєв Бжезiнський, Генрi Кiсiнджер та iншi усвiдомлювали необхiднiсть визнання державної незалежностi України, встановлення з нею повномасштабних мiждержавних вiдносин. Однак протягом майже всього перiоду 1991 - 1993 рр. цi полiтики були в меншостi. Визнавши Росiю єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували полiтичнi й економiчнi контакти з Україною.
Отож головною метою зовнiшньої полiтики України на американському напрямi в цей перiод було здобути вiд США реальне визнання України як рiвноправного партнера.
5 - 11 травня 1992 р. вiдбувся перший офiцiйний робочий вiзит президента України Л. Кравчука до США. В ходi вiзиту було пiдписано низку документiв, зокрема полiтичну декларацiю та меморандум про взаєморозумiння мiж урядами України та США. В полiтичнiй декларацiї вперше було зафiксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодiшнiх українсько-американських вiдносин залишалася на тому ж рiвнi.
Головним конфронтацiйним питанням цього перiоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової iнформацiї США з'явилася серiя тенденцiйних антиукраїнських публiкацiй.
Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицiю щодо України. США наполягали на якомога швидшiй ратифiкацiї Договору про обмеження стратегiчних та наступальних озброєнь та приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
був обраний другий шлях. Важливу роль тут вiдiграли насамперед впливовi представники Конгресу США.
У квiтнi 1993 р. Держдепартамент виступив iз заявою про необхiднiсть i невiдкладнiсть «спiльного подолання кризи довiри». 9 травня того ж року Київ вiдвiдала делегацiя на чолi з послом з особливих доручень, спецiальним радником Державного секретаря США iз зв'язкiв з новими незалежними державами С. Телботом. Вiн заявив про бажання американської сторони розпочати новий етап у вiдносинах з Україною, пiдкреслюючи, що не тiльки Бiлий дiм, а й уся адмiнiстрацiя провели iнтенсивний перегляд полiтики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити i пiдписати на найвищому рiвнi українсько-американську Хартiю про партнерство, дружбу i спiвробiтництво.
фiнансової допомоги Українi в розмiрi 350 млн. $. 24 - 25 жовтня 1993 р.
налагодженню конструктивного спiвробiтництва з МВФ та МБРР. Однак невдовзi в українсько-американських вiдносинах знову виникла напруженiсть. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослiдовно i не вповному обсязi виконувала зобов'язання, прийнятi у Лiсабонi 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І.
Важливим кроком на шляху подолання цiєї проблеми стала ратифiкацiя 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого полiпшення українсько-американських вiдносин мало пiдписання Президентами України, США та Росiї 14 сiчня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москвi. Це був справжнiй прорив у непростих вiдносинах, що склалися у трикутнику Україна - США - Росiя. У заявi мiстився iсторичний пункт про те, що США й Росiя готовi надати Українi гарантiй безпеки. Це дало можливiсть Українi 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради вiд 18 листопада 1993 р.
Ще бiльш динамiчними i визначеними українсько-американськi вiдносини стали пiсля того, як на президентських виборах 1994 р. перемiг Л. Кучма. Це стосувалося не тiльки полiтичної сфери, але й, що особливо важливо — економiчної спiвпрацi.
Державний вiзит до США Президента Л. Кучми 19 - 23 листопада 1994 р. започаткував якiсно новий етап мiжнародного спiвробiтництва. Основоположним полiтичним документом нової ери наших взаємин iз США стала «Хартiя українсько-американського партнерства, дружби i спiвробiтництва», пiдписана у Бiлому домi 22 листопада 1994 р. Президентами Л. Кучмою та Б. Клiнтоном. Сторони визнали, що iснування вiльної, незалежної i суверенної Української держави, її безпека й процвiтання мають велике значення для США.
Увага до пост'ядерної України з боку президенської адмiнiстрацiї Бiлла Клiнтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною мiждержавної комiсiї на чолi з вiдповiдно Альбертом Гором та Леонiдом Кучмою. Комiсiя включала в себе чотири комiтети, якi займалися питаннями зовнiшньої полiтики, безпеки, торгiвлi та iнвестицiй, стабiльного економiчного спiвробiтництва. У спiльнiй заявi за пiдсумками Першого пленарного засiдання УАМК (Українсько-американської мiждержавної комiсiї) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та пiдтвердили наданi Українi гарантiї безпеки.
Пiд кiнець 2000 року Україна вiдiйшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власнiй президентськiй виборчiй кампанiї. Невизначенiсть ситуацiї iз переможцями та численнi несподiванки виборiв призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж роцi росiйський президент В. Путiн уже почав проводити полiтику, спрямовану на зближення України з Росiєю. У концепцiї зовнiшньої полiтики, прийнятiй 30 липня 2000 року, Росiя вперше зробила вiдкриту заяву про необхiднiсть домiнування над своїми сусiдами. У текстi концепцiї, затвердженої президентським указом, однiєю з цiлей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусiдiв навколо Росiї, «наймогутнiшої євразiйської сили».
Прийшовши до влади, кандидат вiд Республiканської партiї Дж. Буш перш за все вiдмовився вiд практики свого попередника створювати двостороннi комiсiї на чолi з вiце-президентом. Таким чином, надiї України на замiну комiсiї Кучма-Гор комiсiєю Кучма-Чейнi не справдилися. Разом з тим деякi комiтети, що входили до складу комiсiї, залишилися працювати (комiтети економiки, зовнiшньої полiтики, оборони).
З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткiсть у пiдходi до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованiсть внутрiшнiм становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як нiколи. Про потенцiйну роль України у регiонi продовжували говорити, та все ж не так голосно, як ранiше. Українськiй владi давали зрозумiти: без проведення вiдповiдних реформ геостратегiчне положення України втрачає свою цiннiсть.
Дж. Буш замiсть концентрацiї на проблемах України, як це робив Б. Клiнтон, почав провадити полiтику, спрямовану на нормалiзацiю вiдносин безпосередньо з Росiєю. Роль, яка вiдводилася Українi попереднiм президентом у здiйсненнi впливу на Росiю, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адмiнiстрацiї стали концепцiї «русоцентричної» «школи думки», представленої Дж. Метлоком та С. Хантiнгтоном. Адмiнiстрацiя Дж. Буша-молодшого не вiдмовлялися вiд України, проте демонстративний iнтерес до українського питання з боку США залишився позаду.
Команда Барака Обами сьогоднi проводить серйозну ревiзiю вiдносин Сполучених Штатiв iз зарубiжними країнами. На тлi активних контактiв Бiлого дому i Кремля, вiдносини Києва i Вашингтона видаються млявими. Нинiшня адмiнiстрацiя взяла паузу в україно-американських вiдносинах.
27-29 квiтня 2009 вiдбувся вiзит в Україну першого заступника держсекретаря Джеймса Стайнберга, котрого супроводжував спiвробiтник Бiлого дому Девiд Лiптон, що було розцiнено як сигнал, що Київ i надалi залишається для Вашингтона стратегiчним партнером, а перегляд вiдносин Сполучених Штатiв iз Росiєю не вiдбуватиметься за рахунок України. Президент України Вiктор Ющенко провiв зустрiч з Джеймсом Стайнбергом. У iнтерв'ю для преси Стайнберг вiдмiтив необхiднiсть розвивати вже iснуючi консультативнi органи, поглиблювати спiвробiтництво на основi дорожньої карти, i хартiї про стратегiчне партнерство. Прiоритетними питаннями вiдносин назвав енергетику, торгiвлю i питання безпеки.
20-22 липня 2009 Вiце-президент США Джозеф Байден вiдвiдав Україну з робочим вiзитом. У ходi переговорiв Президента України Вiктора Ющенка та Вiце-президента США Джозефа Байдена досягнуто домовленостi про створення Українсько-Американської Комiсiї зi стратегiчного партнерства, перше засiдання якої вiдбудеться восени 2009.
За станом на 1 травня 2009 р. iснує майже 120 пiдписаних i готових до пiдписання угод та iнших спiльних документiв.
Список використаних джерел
1. Бураков Ю., Кипаренко Г., Мовчан С., Мороз Ю. Країни Заходу у другiй половинi ХХ ст. – Львiв: Студiї, 2005.
4. Грайнер Б. Американская внешняя политика от Трумена до наших дней. – М., 1986.
5. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.
8. Иванян Э. А. От Джорджа Вашингтона до Джордж Буша. Белый дом и пресса. – М.: Издательство политической литературы, 1999.
9. История США. В 4 т. Том четвертый. 1945–1980 /Отв. ред. В. Л. Мальков. – М.: Наука, 2004.
10. Ладиченко Т. В. Всесвiтня iсторiя: Посiбник для старшокласникiв та абiтурiєнтiв. – К.: А. С. К., 1999.
11. Майборода О. М. Новiтня iсторiя (перiод пiсля Другої свiтової вiйни). – К., 2001.
12. Мiжнароднi вiдносини та зовнiшня полiтика (1945–70-тi роки) Пiдручник для студентiв гуманiтарних спецiальностей вищих закладiв освiти /Гол. ред. С. В. Головко. – К.: Либiдь, 1999.
13. Пивовар С., Слюсаренко А., Стельмах С. Всесвiтня iсторiя. Новiтнiй перiод 1945-1997. Посiбник. – К.: Академiя, 1999.
| 
