Нова роль Китаю. Розв’язання проблеми Гонконгу
Нова роль Китаю. Розв’язання проблеми Гонконгу
їхнiй успiшний дiалог мiж собою й iз поза регiональними державами можуть зробити Азiатсько-тихоокеанський район основним центром свiтового економiчного й полiтичного тяжiння подiбно тому, як таким центром у попереднi епохи була Європа. Схiдна Азiя - частина Азiатсько-тихоокеанського регiону (АТР). Є кiлька варiантiв визначення його географiчних границь. Вiдповiдно до першого до АТР вiдносять гiгантський район, що обмежується захiдним узбережжям обох Америк, схiдним узбережжям Азiї й зоною Австралiї. При такiй iнтерпретацiї в АТР включають i країни Пiвденної Азiї. Другий варiант припускає включення в АТР країн Тихоокеанської Азiї, США, Канади й зони Австралiї й Нової Зеландiї. Держави Пiвденної Азiї в цьому випадку також попадають у перелiк країн АТР, але з нього виключаються латиноамериканськi держави.
Третiй варiант припускає фокус на азiатських тридцятимiльйонних АТР вiд Берингової протоки до Бiрми. Матерiали, пов'язанi з полiтикою поза регiональних держав - США, Австралiї, Індiї, Канади й країн Європейського союзу, залучаються для аналiзу остiльки, оскiльки це необхiдно для розумiння регiональних подiй.
В 70 - 80-х роках на регiональному рiвнi структура мiждержавних вiдносин визначалася iснуванням трикутника СРСР - США - КНР, що вписувався в контекст свiтового бiполярного протистояння Радянського Союзу й США. Розпад СРСР зруйнував цю структуру. У Схiднiй Азiї обстановка перестала залежати вiд вiдносин Москви й Вашингтона. Це дало поштовх розвитку регiональної багатополярностi. В АТР сталi дiяти кiлька центрiв впливу - Китай, Японiя, держави Асоцiацiї країн Пiвденно-Схiдної Азiї (АСЕАН), Росiя. США хоча географiчно й не належать до схiдно-азiйської пiдсистеми, але роблять на неї величезний вплив.
свiтi. У квiтнi 1997 р. ця точка зору КНР одержала пiдтримку Росiї, коли в Москвi за пiдсумками росiйсько-китайських переговорiв була пiдписана спiльна росiйсько-китайська Декларацiя про багатополярний свiт i формування нового мiжнародного порядку.
В 90-х роках вiдбулося змiцнення економiчних i вiйськово-полiтичних позицiй КНР. Завдяки реформi, розпочатiй в 1978 р. пiд керiвництвом лiдера Компартiї Китаю Ден Сяопiна (1904 -1997), китайська економiка вийшла iз кризи. У країнi була вирiшена продовольча проблема, а до початку 90-х КНР стала одним з найбiльших свiтових експортерiв. У країнi здiйснюються "осередкова модернiзацiя" i iндустрiалiзацiя на сучаснiй технологiчнiй основi. По оцiнках, Китай вийшов на третє мiсце у свiтi по обсягах ВНП, поступаючись США i Японiї.
Правда, абсолютнi цифри не вказують на ефективнiсть економiки КНР. Через величезне населення Китай не можна вiднести до числа передових країн по показнику доходу на душу населення. Країна страждає вiд нерiвномiрностi розвитку: передовi виробництва зосередженi в прибережнiй зонi, а основна частина глибинних районiв залишається вiдсталою й бiдною, що породжує соцiальну напруженiсть. Тягарем для країни залишається демографiчний рiст. З облiком цих i iнших обставин частина фахiвцiв думає, що Китай не зможе втримувати високi темпи росту. Проте КНР має у своєму розпорядженнi достатнi ресурси для вiйськового будiвництва й активної зовнiшньої полiтики в географiчно наближенi до неї районах.
В 1989 р. на площi Тяньаньмень у Пекiнi вiдбулися виступи китайського студентства пiд демократичними гаслами. Виступи були жорстоко подавленi. Мiжнародне спiвтовариство засудило дiї китайської влади, а американський конгрес увiв санкцiї проти КНР у зв'язку з порушеннями прав людини. Як мiра тиску пiшло рiшення конгресу вiдкласти на рiк надання КНР режиму найбiльшого сприяння в торгiвлi.
Однак погiршення вiдносин КНР iз iндустрiальними країнами не вiдбулося. Незабаром пiсля зазначених подiй США в неофiцiйному порядку провели переговори iз КНР про врегулювання ситуацiї. Президент Дж. Буш вжив заходiв по обмеженню ефекту санкцiй, i режим найбiльшого сприяння для КНР був вiдновлений. Пiсля цього вiн щорiчно продовжувався, хоча щораз американська сторона погоджувала своє рiшення з поступками КНР по конкретних правозахисних питаннях (звiльнення дисидентiв, спрощення емiграцiї й т. п.).
Питання про возз'єднання КНР iз Тайванем або про нацiональне об'єднання залишається однiєю iз найскладнiших проблем регiональних вiдносин. Коренi проблеми йдуть до останнiх мiсяцiв громадянської вiйни в Китаї восени 1949 р., коли колишнiй центральний уряд Китайської Республiки на чолi з лiдером Нацiональної партiї (гомiньдан) Чан Кайшi пiд тиском комунiстичних загонiв Мао Цзэдуна вiдступив на Тайвань. З тих пiр кожен уряд - новий, комунiстичний, у Пекiнi й старий, гомiньданiвський, у Тайбеї – претендував на легiтимнiсть i вважав себе єдиним законним загально китайським урядом. Радянський Союз визнавав КНР, а США i їхнi союзники - Чан Кайшi.
В 1972 р. США визнали КНР i розiрвали дипломатичнi вiдносини з Тайванем, зберiгши неофiцiйнi вiдносини iз урядом Чан Кайшi й продовживши надання йому вiйськової допомоги на пiдставi Закону 1979 р. про вiдносини з Тайванем. В 1975 р. Чан Кайшi вмер. Його спадкоємцi продовжували виходити з формули iснування "одного Китаю" i визнавали значимiсть завдання нацiонального об'єднання. Однак iз часом ситуацiя ускладнилася. Усерединi Тайваню зрiс вплив мiсцевих уродженцiв - прихильникiв вiдмови вiд єдностi з "великим Китаєм", якi вимагав проголошення незалежностi острова. Поетапна демократизацiя на Тайванi дозволила сепаратистам одержати представництво в парламентi й впливати на зовнiшню полiтику.
зрозумiти, що застосування сили проти острова в надзвичайних обставинах, пiд якими розумiється прийняття Тайванем рiшення про оголошення незалежностi, не виключається.
При цьому представники КНР i Тайваню пiдтримують напiвофiцiйнi контакти для обговорення умов можливого об'єднання. Позицiя Пекiна зводиться до формули "одна держава - двi системи", яка припускає, що пiсля об'єднання Тайвань стане однiєю iз провiнцiй КНР, зберiгши ринкову модель економiки й автономну адмiнiстративну систему, але передавши Пекiну керiвництво своєю зовнiшньою й оборонною полiтикою. Тайванська сторона не вважає цi умови прийнятними. Вона не виключає об'єднання, але бачить його як тривалий демократичний процес злиття двох рiвноцiнних полiтичних суб'єктiв. Вихiдною точкою об'єднавчого процесу в Тайбеї вважають визнання Пекiном Тайвань як рiвного партнеру. Тайвань пiдтримує дипломатичнi вiдносини з 29 країнами свiту.
Тайванська мiнi-криза 1996 р.
З 1990р. Тайвань проводить "гнучку полiтику" у вiдношеннi КНР, виходячи з того, що "змiстовнi вiдносини" сторiн важливiшi офiцiйних. Але тайванська сторона прагне пiдвищити свiй престиж за кордоном i розширити сферу контактiв. В 1995 р. за рекомендацiєю конгресу державний департамент США видав вiзу вибраному в 1990р. президентом Тайваню Лi Денхуею, що прибув у США iз приватним вiзитом для вiдвiдування Корнуельського унiверситету, випускником якого вiн є. Хоча американська сторона заздалегiдь повiдомила КНР про свiй намiр видати вiзу Лi Денхуею, влада КНР виступила з енергiйним осудом позицiї держдепартаменту.
(150 тис. вiйськ) у безпосереднiй близькостi острова, влаштувавши навчальнi пуски бойових ракет у зонi Тайванської протоки. Метою акцiї було натиснути на тайванських виборцiв i перешкодити прихильникам незалежностi Тайваню домогтися успiху на виборах. Акцiя КНР була iз тривогою сприйнята на Тайванi й у США. Вашингтон виступив з осудом дiй Китаю. Вiдповiдною силовою демонстрацiєю стало вiдправлення американських бойових кораблiв у зону Тайваню. Однак до справжньої кризи справа не дiйшла. Китайська влада по дипломатичних каналах передала США прохання не вводити бойовi кораблi безпосередньо в Тайванську протоку. Американська адмiнiстрацiя офiцiйно вiдповiла, що не прийме на себе зобов'язань, здатних обмежити її дiї в пiдтримку Тайваню. Але американськi кораблi не були уведенi в протоку, залишаючись у безпосереднiй близькостi вiд неї.
Президент Тайваню Лi Денхуей проявляє стриманiсть у питаннi проголошення незалежностi. Але вiн пiддав ревiзiї колишнє посилання тайванської полiтики щодо того, що iснує "тiльки один Китай". Тайванське керiвництво акцентує фактичне iснування КНР i Тайваню як рiвних суб'єктiв, хоча один з них не називає себе державою. Не вiдкидаючи об'єднання iз КНР у майбутньому, Тайбей заявляє, що в цей час триває "етап двох Китаїв", i формула "iснує тiльки один Китай" не вiдповiдає змiсту цього етапу.
Рiшення проблеми Гонконгу
Протягом майже ста рокiв Гонконг був британською колонiєю в Китаї. Основою прав Великобританiї на територiю Гонконгу був договiр про його оренду строком на 99 рокiв. В 1984 р. пiд час вiзиту прем'єр-мiнiстра Великобританiї Маргарет Тетчер у Пекiн пiсля складних переговорiв британська сторона пiдтвердила зобов'язання передати Гонконг Китаю пiсля закiнчення термiну дiї орендного договору. КНР зi своєї сторони зобов'язалася створити на територiї колишньої колонiї особливий адмiнiстративний район, зберiгши в ньому нинi iснуючi економiчнi й соцiальнi уклади. Гонконг перейшов пiд контроль КНР в 1997р.
площею 250 тис. кв. км, розташований мiж територiями В'єтнаму, Фiлiппiн i Малайзiї. Частиною архiпелагу Спратли є Парасельськi острови. У роки Другої свiтової вiйни архiпелаг був захоплений Японiєю, яка вiдмовилася вiд прав на нього за Сан-Францизьським мирним договором в 1951 р. Однак у текстi договору не було зазначено, до кого переходять острова. Фактично острова потрапили пiд контроль французько-пiвденно-в’єтнамської адмiнiстрацiї.
Питання про приналежнiсть островiв не викликало розбiжностей доти, поки не виникла перспектива освоєння розташованих у їхнiй зонi нафтових родовищ. В 1974 р., користуючись вiйськовою слабкiстю Пiвденного В'єтнаму, КНР окупувала практично всю групу Парасельських островiв. ДРВ розцiнила дiї Китаю як зазiхання на її права, але не зважилася пiти на конфлiкт iз КНР, обмежившись тим, що висадила свої вiйська на одному з островiв Парасельської групи, куди ще не прибули китайськi сили.
В 1992 р. КНР схвалила новий закон про морськi володiння, вiдповiдно до якого Китай в однобiчному порядку проголосив суверенiтет над всiєю акваторiєю Пiвденно-Китайського моря. У новому законi було застережене право Китаю застосовувати силу для припинення того, що вiн мiг порахувати незаконним промислом у китайських територiальних водах. Крiм того, iноземнi судна повиннi були вiдтепер питати дозволу на прохiд через тi води, якi Китай вважав своїми територiальними, а пiдводнi човни повиннi були перетинати їх у надводному положеннi.
За новим законом загальна площа акваторiй, на якi стала претендувати КНР, склала 3 млн. кв. км, з яких бiля однiєї третини експлуатується, на думку Китаю, незаконно iншими країнами. Тепер уже не тiльки група Парасельських островiв, але й весь архiпелаг Спратли виявився в зонi китайських претензiй. У тiм же 1992р. КНР у спiвробiтництвi з американськими корпорацiями приступила до розвiдки нафти в районi Тонкинської затоки, в 70 милях вiд узбережжя В'єтнаму. Пiшли протести Ханоя й спалах пiдозри iз приводу намiрiв КНР у країнах АСЕАН. Ситуацiя ще бiльше ускладнилася в 1995 р., коли КНР встановила прикордоннi знаки й навiгацiйне устаткування на одному з рифiв архiпелагу, який вважають своєю територiєю Фiлiппiни. Цi дiї були розцiненi в регiонi як силова акцiя.
КНР контролює 70 островiв, В'єтнам - 21, Малайзiя - 3, Фiлiппiни - 8, а Тайвань - усього один, але самий великий. Індонезiя не претендує на острiвнi територiї, але претензiї КНР зачiпають її економiчну зону.
Складнiсть ситуацiї збiльшується тим, що країни, що претендують на частини архiпелагу Спратлi (за винятком Брунею), мають на островах свої збройнi сили. Найбiльш великi гарнiзони на островах тримають КНР i В'єтнам. На рядi островiв розмiщенi вiйська Фiлiппiн i Малайзiї. У країнах АСЕАН iснують побоювання, що КНР буде прагнути затвердити свiй контроль над нафтоносними районами силовим шляхом i поставити бiльше слабкi держави просто перед фактом захоплення. Пiдставою для пiдозр служить вiдмова Китаю погодитися iз пропозицiями малих країн провести переговори для розмежування спiрних районiв.
1. Богатуров А. Д. Великие державы на Тихом океане. История и теория международных отношений в Восточной Азии после Второй мировой войны. 1945 - 1995. -М.,1997;
4. Косолапов Н. Внешняя политика и внешнеполитический процес субъектов международных отношений // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 3. - С. 65-67.
| 
