Тема: Інтереси СРСР та США на Близькому Сходi в 80-тi роки ХХст.
План
Вступ
Близькосхiдна стратегiя США i СРСР
Афганiстан
Ірано-Іракська вiйна
Вiйна в Ливанi
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Історiя Близького Сходу зiходить до часу зародження людської цивiлiзацiї. Впродовж всiєї своєї довгої iсторiї Близький Схiд залишався одним з найважливiших полiтичних, економiчних, релiгiйних i культурних центрiв. В цьому регiонi з'явилися зороастризм, iудаїзм, християнство i iслам. На територiї Близького Сходу iснували якнайдавнiшi держави - Давнiй Єгипет, Шумер, Стародавня Вiрменiя, Персидська iмперiя, Парфiя, Вавилон, Ассирiя, Арабський Халiфат та iн.
Сучасна полiтична карта Близького Сходу сформувалася пiсля Першої свiтової вiйни, коли Османська iмперiя була роздiлена на ряд окремих держав. Також важливою полiтичною подiєю в сучаснiй iсторiї регiону є утворення Держави Ізраїль в 1948 роцi.
Значнi запаси нафти на Близькому Сходi надали нове полiтичне i економiчне значення регiону в XX столiттi. Пiсля 1945 року в Саудiвськiй Аравiї, Іранi, Кувейтi, Іраку, ОАЕ ведеться активний видобуток нафти.
За часiв холодної вiйни Близький Схiд став театром iдеологiчної боротьби мiж США i СРСР. Останнi десятилiття XX i початку XXI столiття стали етапом iстотних змiн як у сферi глобальних мiжнародних вiдносин, так i в розвитку полiтичної, соцiальної i економiчної ситуацiї в багатьох країнах свiту. Регiон Близького Сходу зберiгає найбiльш вагоме значення для сучасної полiтичної i економiчної стабiльностi миру. В даний час регiон полiтично нестiйкий. Актуальними полiтичними проблемами на Близькому Сходi є вiйна в Іраку, палестино-iзраїльський конфлiкт, геноцид вiрмен, i (у ширшому сприйняттi Близького Сходу) конфлiкти, а також нестiйка полiтична ситуацiя в Пакистанi i Афганiстанi, конфлiкт Пакистану з Індiєю iз-за Кашмiру, загроза нападу США на Іран. Протистояння Держави Ізраїль з оточуючими його арабськими країнами i палестинським рухом опору залишається постiйним дестабiлiзуючим чинником для сучасної свiтової системи. Цей регiональний конфлiкт безперечно має глобальний вимiр i свiтове значення, враховуючи вкрай важливе геополiтичне розташування Близького Сходу i його вагомiший вплив на постачання енергоносiїв, якi живлять найбiльш розвиненi економiки Заходу. Пiсля закiнчення "холодної вiйни" близькосхiдна криза перестала оформлятися в риторицi iдеологiчного протистояння, що в кiнцi виявило фундаментальнi суперечностi конфесiйного, етнокультурного i цивiлiзацiйного порядку. Глибоке розумiння цих процесiв через полiтологiчний аналiз можливо лише за умови врахування одного з системних чинникiв глобалiзацiї, який полягає в тому, що полiтичний i соцiально-економiчний розвиток Близького Сходу пояснюється складним комплексом рiзноспрямованих тенденцiй, якi детермiнується глобалiзацiєю i одновимiрним глобалiзмом США.
"гарячими" i "холодними" фазами вiйськово-полiтичної кризи на Близькому Сходi.
Близькосхiдна стратегiя США i СРСР
Близький Схiд мав особливе значення для СРСР i США, що вимушувало наддержави до суперництва в регiонi. Свiдоцтвом цього протистояння було, перш за все, напруження гонки озброєння i боротьба за сфери впливу в країнах третього свiту, якi вимушенi були брати участь в протиборствi воюючих держав. Близький i Середнiй Схiд - давня сфера iнтересiв Великобританiї i активної експансiонiстської полiтики Сполучених Штатiв Америки. США, враховуючи його важливе стратегiчне, економiчне i полiтичне значення, поставили перед собою завдання включити Близькосхiдний регiон в сферу свого впливу при протистояннi з СРСР.
США розглядали i розглядають Близький Схiд як один з найважливiших в стратегiчному планi регiонiв миру. Тут, на стику Європи, Азiї i Африки, довгий час проходили найважливiшi комунiкацiї, що зв'язували європейськi держави з їх колонiальними володiннями в найближчих i вiддалених країнах Сходу, перш за все з Індiєю (шлях до якої iстотно скоротився завдяки вiдкриттю Суецького каналу). Крiм того, тут знаходяться величезнi запаси нафти, якi приносять нечуванi доходи. Завдяки ним вiдбувся розквiт торгiвлi, що дозволило здiйснювати програми розвитку регiону. Як вiдзначає Уїльям Квандт в своїй книзi "Час рiшень", практично всi згоднi з тим, що Близький Схiд - це важливий регiон, ситуацiя в якому може створити пряму загрозу американським iнтересам i економiчнiй безпецi США. Значення Близького Сходу настiльки велике, що будь-який конфлiкт в цьому регiонi може ввергнути мир в затяжну вiйну з непередбачуваними наслiдками. США прагнули iзолювати Близький Схiд вiд Радянського Союзу, перетворити його на зону свого одноосiбного контролю i не дозволяли СРСР ствердити свою полiтичну, економiчну i вiйськову присутнiсть в регiонi.
США добиваються контролю над Близьким i Середнiм Сходом в цiлому. Володарювати ж найзручнiше, роздiляючи-зiштовхуючи мiстечковi iнтереси напiвзалежних квазiдержав i пiдiгрiваючи постiйну нестабiльнiсть. Штатам не вигiдний нi Великий Ізраїль "вiд Нiлу до Євфрату", нi, тим бiльше, єдина арабська держава на стародавнiй землi аш-Шам. Така держава не тiльки стане новою домiнантою в регiонi - його створення (навiть не включаючи Ізраїль) зробить можливою тiснiшу iнтеграцiю всiх арабських країн. І тодi США позбудуться перспективи контролювати регiон i мати необмежений доступ до його енергоресурсiв.
постiйно пiдтримувати приблизно такi ж обороннi зусилля на пiвднi країни. Завдання забезпечення вiйськової безпеки на цьому напрямi вирiшувалося значно надiйнiше i бiльш економно за наявностi в Іранi i Афганiстанi дружнiх, лояльних або хоч би нейтральних держав, не залучених у вiйськово-полiтичнi блоки, направленi проти СРСР.
Великобританiї, i створення Ізраїлю лежало в руслi радянської антиколонiальної полiтики. СРСР одним з перших з готовнiстю визнав Ізраїль. Союзник СРСР Чехословаччина поставила Ізраїлю зброю, коли весною 1948 року почалася вiйна мiж сiонiстськими з'єднаннями i арабськими армiями.
Британська iмперiя на Близькому Сходi розпадалася на очах, але на мiсце англiйцiв приходили американськi корпорацiї, в основному нафтовi.
СРСР почав шукати союзникiв на Близькому Сходi, керуючись принципом "ворог мого ворога - мiй друг". З середини 50-х рокiв Москва, щоб не допустити гегемонiї США в регiонi, робить ставку на радикальнi арабськi режими. Це Єгипет, а потiм Сирiя i Ірак. У цих країнах революцiї покiнчили з монархiчними режимами, i вплив захiдних держав опинився пiд питанням.
президента Єгипту Садата i iзраїльського прем'єр-мiнiстра Бегiна. Переговори проходили в замiськiй резиденцiї президента США Кемп-Девiдi i ввiйшли до iсторiї як кемп-девiдський процес. Пiсля чотирьох рокiв наполегливих дипломатичних зусиль США 26 березня 1979 року Ізраїль i Єгипет пiдписали мирний договiр.
Таким чином "близькосхiдна блокада" Ізраїлю була прорвана, Тель-Авiв вiдчув себе впевненiше, а Москвi залишалося спiвчувати палестинцям, якi активно вплутуються в локальнi конфлiкти на зразок громадянської вiйни в Лiванi.
В роки перебудови СРСР зробив зусилля для вiдновлення свого впливу на Близькому Сходi. Перш за все, довелося визначитися вiдносно Ізраїлю. У 1989 роцi дозвiл на виїзд до Ізраїлю отримали 100 тисяч радянських євреїв, а в 1990р. - 200 тисяч.
Коли в 1978 р. до влади в Афганiстанi прийшли сили, якi збиралися створити державу найбiльш близьку до СРСР в полiтичних i iдеологiчних вiдносинах, з якими можна було пiдтримувати бiльш рiзностороннi союзницькi вiдносини i об'єднати свої зусилля для забезпечення безпеки в Середньо-Азiйському i Середньо-Схiдному регiонах, Радянський Союз був кровно зацiкавлений в пiдтримцi цих сил в Афганiстанi. СРСР пiдтримав нових керiвникiв, направивши до Афганiстану радникiв i фiнансову допомогу. Але незабаром виявилось, що iнiцiатори перевороту не користувалися достатньою пiдтримкою в народi. Їх соцiалiстичний свiтогляд i атеїстичнi переконання натраплялись на глибоку ворожiсть в країнi з племiнними вiдносинами i мусульманською культурою.
Дестабiлiзацiя комунiстичного афганського режиму i озброєння перших антикомунiстичних ополчень джiхадистiв американцями в 1979 роцi стала причиною, як i передбачалося, введення Радянської Армiї до Афганiстану. У старiючих керiвникiв Радянського Союзу з'явилося побоювання, що в Кабулi може встановитися ворожий СРСР уряд iсламського або проамериканського толку, що це ослабить кордони держави там, звiдки нiколи не надходила небезпека. Але вирiшальним, мабуть, став неспокiй, як би "не втратити" країну, та ще таку близьку, яка могла би розглядатися як "соцiалiстична", як "завоювання системи", важливе для "революцiйного" вигляду СРСР, який к тому часу був так серйозно i повсюдно пошарпаним.
В озброєннi iсламiстiв США спиралися на впливовi служби пакистанської розвiдки - ISI. Тiльки в 1998 роцi в iнтерв'ю французькому журналу "Нувель Обсерватер" радник президента США Картера Бжезинський визнав, що озброєння антирадянських вiйськ Бен Ладена передувало вiйськовому вторгненню СРСР i мало на метi спровокувати цю реакцiю. Росiйськi вiйська були введенi до Афганiстану 24 грудня 1979 року. Збiгнев Бжезинський в iнтерв'ю признався: "Насправдi президент Картер пiдписав першу директиву про таємну допомогу супротивникам прорадянського режиму в Кабулi 3 липня 1979 року. І того ж дня я написав доповiдну записку для президента, в якiй я йому пояснив, що на мою думку ця допомога спричинить радянське вiйськове втручання. Ми не змусили росiян втрутитися, ми просто свiдомо збiльшили можливiсть того, що вони це зроблять". І далi: "Ця секретна операцiя була вiдмiнною iдеєю. Її метою було заманити росiян в афганську пастку, i ви хочете, щоб я шкодував про це? Того дня, коли Радянський Союз офiцiйно перейшов кордон, я написав президентовi Картеру коротко: "У нас тепер є можливiсть дати СРСР свою в'єтнамську вiйну"". Кореспондент запитав Бжезинського, чи не жалiє останнiй про те, що така полiтика, фактично, спонсорувала розвиток iсламського фундаменталiзму. Його вiдповiдь була майже афористична: "Що важливiше з погляду iсторiї миру? Талiбан або падiння Радянської iмперiї? Декiлька розбурханих iсламiстiв або звiльнення Центральної Європи i кiнець холодної вiйни?". В кiнцi 90-х Бжезинський ще мiг не представляти всю небезпеку терористичних угрупувань, створених на американськi грошi. Вiн описував прагматичну реальнiсть, з якої iдеологи американської демократiї зробили мiф, реабiлiтовуючий "хрестовий похiд" США у всьому свiтi.
Як неважко було передбачити i як доводили багато радянських фахiвцiв, вторгнення до Афганiстану нiяк не полiпшило стану справ, а лише ускладнило з усiх бокiв. Громадянська вiйна в Афганiстанi прийняла характер боротьби за незалежнiсть проти iноземного нашестя.
Полiтика США щодо афганського питання ретельно пропрацювала i була успiшною. Китай, Пакистан i Саудiвська Аравiя прийняли сторону американцiв i надали допомогу афганському опору. "Мухаєддiн" в Пакистанi i Афганiстанi пiдтримувався за рахунок фiнансових коштiв ФБР i Мi-6 (Лондон). Офiцiйно пiдтримка була надана Народнiй Демократичнiй партiї Афганiстану. Фактично, за цiєю назвою ховалися угрупування найбiльш радикального iсламiзму i антикомунiстiв. Сполученi Штати ввели велику кiлькiсть санкцiй (економiчних, полiтичних) проти Радянського Союзу. США прагнули створити антирадянський табiр, щоб "СРСР втратив в цiй вiйнi якомога бiльше кровi", маючи на увазi не людськi жертви, а втрати в економiцi i мiжнародному статусу країни.
В своїй книзi "Велика шахiвниця" (1997г) Бжезинський писав, що Афганiстан був тактично необхiдний для пiдриву потужностi Радянської Армiї. Вiн пише, що провокацiя Радянського Союзу була особливо необхiдна у зв'язку iз змiцненням американських вiйськ в Персидськiй затоцi пiд час енергетичної кризи. В той момент Близький Схiд для США був тактично найбiльш важливим регiоном планети. Вашингтону було необхiдно присiкти проникнення Радянського Союзу на Близький Схiд. Наслiдки вторгнення до Афганiстану виявилися руйнiвними для позицiй СРСР в свiтi. Реакцiя на вiйну в Афганiстанi була повсюдно негативною, i особливо в Америцi.
Ірано-Іракська вiйна
Завдяки iсламськiй революцiї, у влади в Іранi опинився аятола Хомейнi. Його прихiд до влади ознаменував перемогу радянської дипломатiї i мiжнародної полiтики.
Іран для США в 1980-тi роки був ключовою крапкою, центром Євразiйської полiтики. Країна була одночасно ключем до багатого енергетичного регiону i пiвденним щитом вiд впливу Радянського Союзу.
в Персидськiй затоцi, а США сподiвалися за його допомогою повалити режим Хомейнi, який вони вважали своїм смертельним ворогом. Вiдомо, що в ходi Ірано-Іракскої вiйни (1980-1988) iракське командування регулярно отримувало розвiдувальну iнформацiю вiд ЦРУ i РУМО. На початку вiйни було пiдписано мiждержавну угоду про розвiдувальну спiвпрацю мiж США i Іраком. В Багдадi була створена спецiальна група, в яку входили представники американських спецслужб i iракської вiйськової розвiдки. В результатi, iракська сторона почала отримувати американськi супутниковi знiмки позицiй iранської армiї i данi, отриманi за допомогою лiтакiв АВАКС, якi для прикриття орендувалися у США Саудiвською Аравiєю. Деякi вiйськовi успiхи Іраку, зокрема наступ на пiвостровi Фао, забезпечувалися постановкою перешкод iранським радарам лiтаками ВВС США.
перейшов в наступ, i в червнi iракський президент Саддам Хусейн оголосив, що Ірак виведе вiйська з Ірану. Іран провiв ще декiлька крупних наступальних операцiй на дiлянцi вздовж кордону, але йому не вдалося прорвати iракськi обороннi лiнiї.
Загроза перемоги Ірану в 1983р. сприяла виникненню незвичайного альянсу регiональних i мiжнародних сил, яких об'єднала загальна мета, - перешкодити розгрому Іраку. Кувейт i Саудiвська Аравiя надали величезнi позики, Кувейт став перевалочним пунктом морських перевезень вiйськового i цивiльного iмпорту Іраку. Єгипет i Йорданiя надали озброєння i вiйськових радникiв. Тiльки Сирiя i Лiвiя виступили на сторонi Ірану. В мiжнародному планi Ірак залежав вiд Францiї i СРСР як головних постачальникiв зброї. Хоча США офiцiйно дотримувалися нейтралiтету, вони надавали Іраку сiльськогосподарськi кредити, поставляли вертольоти i транспортну авiацiю. США побудували також вiйськовi об'єкти в Саудiвськiй Аравiї, Оманi i iнших районах Персидської затоки.
Навеснi 1984р. Ірак спробував вирiшити патову ситуацiю, яка склалася в наземнiй вiйнi, зробивши напади на iранськi нафтовi експортнi об'єкти i танкери. Подiбнi вилазки здiйснювалися i надалi, але не дуже вплинули на iранський нафтовий експорт. Іншою метою Іраку було використати загрозу розширення вiйни для того, щоб захiднi держави i СРСР спiльними зусиллями змусили Іран почати переговори про закiнчення збройних дiй.
робочих вiдносин з основними iранськими лiдерами. Безпосередньою ж метою було забезпечення звiльнення американцiв, яких як заручникiв утримувала в Лiванi група, близька до iранського лiдера аятоли Хомейнi. Інiцiатива Рейгана не досягла жодної з цiлей, що викликало полiтичну кризу в США.
озброєнь Ірану, перереєструвала кувейтськi танкери як судна, якi плавають пiд американським прапором, i послала вiйськовi кораблi для їх супроводу через Затоку. Пiсля iракської ракетної атаки на американський есмiнець "Ю. С. С. Старк" в травнi 1987р., Вашингтон вимушений був збiльшити свою вiйськову присутнiсть в Персидськiй затоцi, що викликало зiткнення з iранськими вiйськово-морськими силами.
Цi подiї разом з нездатнiстю Ірану отримати жодної вирiшальної перемоги пiд час останнiх сухопутних наступальних операцiй збудили його iнтерес до досягнення угоди про припинення вогню за посередництва ООН. США приклали чималi зусилля, щоб Рада безпеки в липнi 1987р. прийняла резолюцiю № 598 про припинення вогню, яка максимально враховувала iнтереси Іраку.
У 1988р. в ходi наземних наступальних операцiй (у тому числi i iз застосуванням отруйливих газiв) Іраку вдалося вибити iранськi вiйська з бiльшої частини iракської територiї, яку вони захопили за попереднi чотири роки, а iракськi бойовi лiтаки i поставленi СРСР ракети нанесли удари по крупних iранських мiстах i економiчних об'єктах. Втручання США на сторонi Іраку - дипломатичне в ООН i вiйськове в Затоцi - обернулося кривавими наслiдками 3 липня 1988р., коли американський вiйськовий корабель помилково збив iранський цивiльний лiтак, що привело до загибелi 290 чоловiк. Два тижнi потому iранський уряд прийняв умови резолюцiї № 598 Ради безпеки ООН.
Угода про припинення вогню продовжувала дотримуватися i в 1989р., але був досягнутий лише незначний прогрес в переговорах навiть по таких основних проблемах, як взаємне вiдведення вiйськ i репатрiацiя вiйськовополонених. Всерединi Ірану продовжувалася полiтична боротьба мiж тими представниками режиму, хто виступав за змiцнення завоювань революцiї, звертаючись до невiдкладних економiчних i соцiальних потреб, i тими, хто закликав до рiшучiших дiй по вiдношенню до ворогiв Ірану. Ця боротьба не припинилася i пiсля смертi аятолла Хомейнi 3 червня 1989р. Головою держави став президент Алi Хаменєї.
Вiйна в Ливанi
дипломатiї. І якщо Сирiя, знову-таки за сприяння Радянського Союзу, вдалося звiльнитися вiд захiдної "опiки", то в Лiванi справи йшли не так веселково.
Складна конфесiйна ситуацiя, вiдверто прозахiдна позицiя частини населення, якою здавалося, що розрив iз Заходом спричинить втрату їх релiгiйної iдентичностi, - все це "нашарувалося" на географiчну близькiсть Лiвану до зони iнтересiв нової Ізраїльської держави i її покровителiв. При верховенствi в суспiльнiй свiдомостi релiгiйних прiоритетiв над нацiональними, сам по собi конфесiйний склад Лiвану точно гарантував те, що з внутрiшньою стабiльнiстю в країнi будуть неминучi проблеми. Положення посилювала майже повна вiдсутнiсть в Лiванi промисловостi при добре розвиненому банкiвському секторi, тiсно пов'язаному з iноземним капiталом (в основному США).
Горезвiсна "Хезболла", дiї якої дали Ізраїлю привiд для агресiї, - з'явилася на свiт всерединi iсламського напрямку, який через об'єктивнi причини дiє i на користь панарабськой iдеї. Це озброєна шиїтська органiзацiя, створена в червнi 1982 р. при черговому витку iзраїльської агресiї на лiванськiй територiї, - для бiльш ефективнiшого протистояння Ізраїлю (вiйськовими i терористичними методами) i перетворення Лiвану в iсламську республiку зразка ІРЙ. Але в першу чергу - це рух опору iзраїльськiй агресiї, i основною метою його було звiльнення Лiвану вiд окупацiї iзраїльськими вiйськами.
"Корпусу вартових iсламської революцiї", якi повиннi були допомагати "Хезболлi" в досягненнi поставлених нею цiлей. Іран вже тодi намагався стати основним гравцем на полiтичнiй аренi Лiвану, причому так наполегливо, що навiть лiдери "Хезболли" були вимушенi формально дистанцiюватися вiд Ірану.
Другим покровителем "Хезболли" є Сирiя, яка свого часу (1988-1989 рр) врятувала цю органiзацiю вiд роззброєння i знищення, що загрожували їй в ходi запеклого конфлiкту з "АМАЛЬ", iншим крупним рухом шиїтiв Лiвану. Сiрiйськi вiйська знаходилися на територiї Лiвану з 1976 р., тому для масштабної допомоги "Хезболлi" були всi можливостi. "Хезболла" змогла вiдновити свiй вiйськовий потенцiал, завдяки допомозi Ірану i Серiї, i продовжити на пiвднi Лiвану боротьбу проти правохрiстiанських фалангiстiв (Армiї Пiвденного Лiвану) i iзраїльських вiйськ.
Офiцiйно мета iзраїльської операцiї в Лiванi була сформульована як "Встановлення миру i безпеки для пiвнiчних територiй країни". Операцiя носила кодову назву "Мир Галiлеї". Проте ця мета тiльки частково вiдповiдала реальної. Основною метою було розгромити палестинський рух опору, центром територiальної дислокацiї якого пiсля кривавих зiткнень 1970 року в Йорданiї став Лiван. Тут, в Захiдному Бейрутi, знаходилися штаб-квартири ФАТХ, Демократичного Фронту Звiльнення Палестини i Народного Фронту Звiльнення Палестини. Ізраїль планував в результатi вторгнення забезпечити обрання такого президента Лiвану, який пiдписав би мирний договiр з Ізраїлем по лiнiї єгипетсько-iзраїльської угоди.
Пiдготовка до агресiї велася Ізраїлем ретельно (про пiдготовку агресiї вже в лютому 1982 почала просочуватися iнформацiя). Слiд зазначити, що момент вторгнення був вибраний дуже вдало: арабський мир в цей час був розколений (Єгипет бойкотувався арабським миром пiсля Кемп-Девiдської угоди i у вiдношеннi до Ізраїлю був лояльний, до того ж у вереснi 1980 року почалася Ірано-Іракська вiйна). З боку Ізраїлю постiйно слiдували провокацiї. В результатi вбивства 3 квiтня iзраїльського дипломата в Парижi, а також 21 квiтня загибелi iзраїльського офiцера вiд мiни на територiї Лiвану, 21 квiтня було ухвалено рiшення про бомбардування Бейрута.
Вже на 9 день вiйни iзраїльськi танки оточили Захiдний Бейрут. 4 серпня Радою Безпеки ООН була прийнята резолюцiя про припинення вiйськових дiй, проте до цього часу Ізраїлем вже був захоплений мiжнародний аеропорт Бейрута. Ізраїльськi удари тривали до 19 серпня, коли Ізраїль погодився на проект угоди по евакуацiї загонiв ООП з Бейрута. 23 серпня президентом Лiвану був вибраний Жмайель, проте ситуацiя знов дестабiлiзувалася пiсля його вбивства 14 вересня. 16 вересня iзраїльська армiя вторгається до Захiдного Бейрута. При потураннi iзраїльтян фалангiсти в палестинських таборах Шатiла i Сабра влаштовують криваву бiйню, в результатi якої було убито бiльше 1000 палестинцiв.
Ізраїль зумiв добитися виведення загонiв ООП з Лiвану. Проте Ізраїльсько-лiванська угода про виведення вiйськ, яке було помiщений 17 травня 1983 року i було еквiвалентом мирної угоди, потерпiло невдачу, оскiльки Сирiя i значна частина Лiвану виступали проти нього. Посилилося обурення i проти американської присутностi в Лiванi, що привело до спалахiв тероризму. США були вимушенi покинути Лiван (до лютого 1984). До червня 1985 велику частину Лiвану залишили i iзраїльськi вiйська, залишивши пiд своїм контролем тiльки пiвденну частину країни.
Висновки
Сходi, що втратив в кiнцi 80-х рр. положення наддержави.
СРСР вiдмовився вiд пiдтримки диктаторських режимiв в Лiвiї i Іраку. Пiд час кризи в Персидськiй затоцi лiтом 1990 р. Москва вперше виступила з позицiї пiдтримки Заходу в приборканнi агресiї Іраку проти Кувейту.
Роки, що послiдували за вiйною в Затоцi i скликанням Мадридської мирної конференцiї з Близького Сходу, були вiдмiченi рiзкою змiною як свiтового порядку в цiлому, так i регiональних систем мiжнародних вiдносин, зокрема того, що можна назвати арабським порядком. Ця змiна була пов'язана в першу чергу з розпадом Радянського Союзу i припиненням холодної вiйни мiж двома таборами, якi до цих пiр правили миром.
Нова ситуацiя створила сприятливi передумови для постiйного американського втручання на арабському свiтi виходячи з полiтичних i стратегiчних iнтересiв США на Близькому Сходi.
1. Новейшая история арабских стран Азии 1917-1985/Под ред. Е. М. Примаков, Москва, 1988.
2. http://scepsis.ru/library/id1647.html
3. http://www.evangelie.ru/forum/t15807.html
4. http://sarist. narod.ru/tema77. htm
5. http://www.barichev.ru/arhiv/bv5. htm
6. http://ru. wikipedia.org/wiki/Бжезинский,_ЗбигневКазимеж
| 
