Інститут розв’язання міжнародних спорів

Інститут розв’язання мiжнародних спорiв Мiнiстерство освiти i науки України Нацiональний транспортний унiверситет з навчальної дисциплiни: ’ язання мiжнародних спорiв Виконала: студентка 3 курсу, групи ТП-3-2з Шпот Оксана Володимирiвна Київ 2009 Змiст Вступ Роздiл 1. Становлення в мiжнародному правi зобов’язання мирного вирiшення мiжнародних спорiв 1. 1 Генезис зобов’язання мирного вирiшення мiжнародних спорiв 1. 2 Принцип мирного вирiшення мiжнародних спорiв Роздiл 2. Поняття про мiжнародний спiр та мирнi засоби його розв’язання 2. 2 Поняття та класифiкацiя мирних засобiв вирiшення мiжнародних спорiв Роздiл 3. Дипломатичнi засоби вирiшення мiжнародних спорiв 3. 1 Загальна характеристика дипломатичних засобiв вирiшення мiжнародних спорiв 3. 2 Переговорний процес у врегулюваннi Приднiстровського конфлiкту Роздiл 4. Правовi засоби вирiшення мiжнародних спорiв 4. 1 Мiжнародний арбiтраж та мiжнароднi суди 4. 2 Роль ООН у вирiшеннi мiжнародних спорiв 4. 2. 1 Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН 4. 2. 2 Мiжнародний суд як головний судовий орган ООН 4. 3 Структура та миротворча дiяльнiсть НБСЄ-ОБСЄ 4. 4 Економiчний суд СНД та Генеральна Рада СОТ 4. 5 Вирiшення мiжнародних спорiв мiж державами та юридичними i фiзичними особами Список використаної лiтератури Вступ З часiв закiнчення Другої свiтової вiйни мало мiсце близько 150 вiйн та локальних збройних конфлiктiв, в яких загинуло близько 20 млн. людей. Тiльки у 80-х роках на Землi палахкотiло полум'я 22 вiйн, 85% їх жертв склало цивiльне населення. Не дивлячись на те, що поки що вдавалося уникнути третьої свiтової вiйни, на планетi постiйно вiдбуваються вiйни, мiжнароднi та внутрiшнi збройнi конфлiкти. Вiйна, як форма колективного насилля завжди мала вплив на життя народiв та держав. Але в останнi роки конфлiкти стали бiльш частими та довготривалими, iнколи створюючи безвихiднi ситуацiї, завдаючи значної шкоди цивiльним об'єктам та страждань цивiльному населенню. Злочини проти миру i безпеки — особлива категорiя мiжнародних злочинiв, кримiнально-караний характер яких спочатку визнається саме в нормах мiжнародного права, тобто в мiжнародних договорах, а вже потiм у внутрiшньому правi держав. Врегулювання мiжнародного конфлiкту – це знаходження такого стану рiвноваги у вiдносинах мiж його суб'єктами, порушення якої не було б вигiдним жодному з них, тобто стану оптимальностi. та ескалацiї суперечок. Згiдно з статтею 17 Конституцiї України «зовнiшньополiтична дiяльнiсть України спрямована на забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного товариства на основi загальновизнаних принципiв i норм мiжнародного права ». Тема курсової роботи є дуже актуальною , адже людська iсторiя складає собою низку вiйн та конфлiктiв. З бiльш нiж 3400 рокiв писаної iсторiї людства тiльки 250 рокiв були мирними. Таким чином, вiйна є звичайним станом вiдношень мiж людьми. Людству знадобилося пережити двi свiтовi вiйни, якi мали мiсце в першiй половинi XX столiття i забрали життя мiльйонiв людей, для того, щоб здоровий глузд вибрав шлях до миру, урочисто проголосивши це 1945 року в Статутi Органiзацiй Об'єднаних Нацiй. Мета курсової роботи – дати визначення iнституту розв’язання мiжнародних спорiв шляхом дослiдження теоретичних джерел та нормативно-правових документiв мiжнародного характеру. Предмет курсової роботи – правовi та дипломатичнi засоби вирiшення мiжнародних спорiв. Завдання курсової роботи : vвизначити змiст принципу мирного вирiшення мiжнародного спору; vсформулювати поняття про мiжнародний спiр; vдати класифiкацiю мирних засобiв вирiшення мiжнародних спорiв; vдати загальну характеристику правових засобiв вирiшення спорiв; vздiйснити аналiз структури та миротворчої дiяльностi ООН, ОБСЄ; vобґрунтувати правовi засоби вирiшення мiжнародних спорiв мiж державами та фiзичними i юридичними особами. Роздiл 1. Становлення в мiжнародному правi зобов’язання мирного вирiшення мiжнародних спорiв Тривалий час загальне мiжнародне право не покладало на держав обов’язку вирiшення будь-яких спорiв виключно мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенiтету. Таке зобов’язання держави брали на себе лише в рамках двостороннiх договорiв з окремих питань. Значно рiдше укладалися угоди про вирiшення конкретних суперечок або певних типiв спорiв. Серед них особливе значення мав Договiр мiж США та Великобританiєю про дружнi вiдносини, комерцiю та навiгацiю, укладений 1794 р. (вiдомий як Договiр Джея ). Арбiтражна процедура, передбачена цим договором, не тiльки дозволила вирiшити велику кiлькiсть спорiв мiж двома державами, а й стала взiрцем при створеннi iнших мiждержавних арбiтражiв, яких у 1795—1914 роках було бiльше двохсот. Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої свiтової вiйни вiдбувається становлення норми про обмеження права держав використовувати немирнi засоби для врегулювання мiжнародних спорiв, а згодом — i про повну заборону таких засобiв. Іншi напрями розвитку мiжнародного права цього часу — регламентацiя на унiверсальному рiвнi окремих мирних засобiв вирiшення спорiв, а також створення всесвiтнього мiжнародного судового органу. , яка на ІІ Гаазькiй конференцiї 1907 р. була викладена в новiй редакцiї. Україна є учасницею цих конвенцiй з 1962 р. За цими конвенцiями держави-учасницi погодилися забезпечувати мирне залагодження своїх мiжнародних суперечок та уникати, наскiльки це можливо, звернення до сили у стосунках мiж собою. Конвенцiї детально регламентували деякi мирнi засоби вирiшення спорiв (добрi послуги, посередництво, слiдчi комiсiї) i передбачили створення Постiйного третейського суду. Статут Лiги Нацiй , укладений 1918 р., наклав на держав – членiв цiєї органiзацiї бiльш жорсткi зобов’язання: не розпочинати вiйну, допоки не мине три мiсяцi вiд дня ухвалення рiшення щодо певного спору мiжнародним арбiтражем, судом або Лiгою Нацiй [2, ст. 12]. В 1920 р. вперше був створений всесвiтнiй судовий орган – Постiйна палата мiжнародного правосуддя (ППМП) . Першим багатостороннiм договором, що заборонив вдаватися до вiйни, став , укладений 27 серпня 1928 р. в Парижi (Пакт Брiана — Келлога ). Держави – учасницi Пакту постановили, що «врегулювання або вирiшення всiх спорiв, що можуть виникнути мiж ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повиннi завжди здiйснюватися тiльки мирними засобами » [5, ст. 2], а також засудили звернення до вiйни для врегулювання мiжнародних спорiв i вiдмовилися у своїх взаємовiдносинах вiд вiйни як знаряддя нацiональної полiтики. До Пакту приєдналася абсолютна бiльшiсть держав свiту, тобто напередоднi Другої свiтової вiйни договiрне зобов’язання мирного вирiшення мiжнародних спорiв набуло унiверсального характеру. Утiм численнi порушення Пакту звели його практичне значення нанiвець. Остаточне закрiплення цього зобов’язання на всесвiтньому рiвнi було здiйснене у Статутi ООН — мiжнародної органiзацiї, створеної з метою мирними засобами, вiдповiдно до принципiв справедливостi та мiжнародного права, вирiшувати мiжнароднi спори чи ситуацiї, що можуть призвести до порушення миру [1, ст. 1]. Статут закрiплює згiдно з яким ООН i всi її держави-члени «вирiшують свої мiжнароднi спори мирними засобами так, щоб не пiддавати загрозi мiжнародний мир, безпеку та справедливiсть » [1, ст. 2]. Також був створений Мiжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замiнив ППМП. У Гельсiнському Заключному актi НБСЄ 1975 р. європейськi держави пiдтвердили, що у своїх стосунках керуватимуться принципом Установчi документи впливових регiональних органiзацiй, створених пiсля Другої свiтової вiйни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та iн.), закрiпили обов’язок держав-членiв вирiшувати свої мiжнароднi спори мирними засобами. вiйськову та воєнiзовану дiяльнiсть в i проти Нiкарагуа констатував iснування обов’язку мирного вирiшення мiжнародних спорiв як звичаєвої мiжнародно-правової норми. Органiзацiя Об’єднаних Нацiй, iншi унiверсальнi та регiональнi мiжнароднi органiзацiї постiйно пiдтверджують обов’язок держав i мiжнародних органiзацiй мирно вирiшувати свої спори. Усе це дає пiдстави вважати зобов’язання мирного вирiшення мiжнародних спорiв нормою загального мiжнародного права [27, 278]. На сьогоднi немає доказiв офiцiйного визнання зобов’язання мирного вирiшення мiжнародних спорiв нормою, що має характер jus cogens, тобто Утiм, зважаючи на всесвiтнє визнання принципу в юридичнiй та полiтичнiй площинах, iснує велика ймовiрнiсть того, що будь-який договiр, який встановить право вирiшувати спори в немирний спосiб, буде визнаний юридично недiйсним (нiкчемним). Розглянемодля прикладу Вiденську конвенцiю про право мiжнародних договорiв 1969 р.: yДоговiр є неважним, якщо на момент укладення вiн суперечить iмперативнiй нормi загального мiжнародного права. Оскiльки це стосується цiєї Конвенцiї, iмперативна норма загального мiжнародного права є нормою, що приймається i визнається мiжнародним спiвтовариством держав у цiлому як норма, вiдхилення вiд якої недопустиме i яку може бути змiнено тiльки наступною нормою загального мiжнародного права, що носила б такий же характер [7, ст. 53]. Зважаючи на важливiсть зобов’язання мирного вирiшення спорiв для сучасних мiжнародного права та системи мiжнародних вiдносин, досить поширеним є його характеристика як основних принципiв мiжнародного права . 1. 2 Принцип мирного вирiшення мiжнародних спорiв Принцип мирного вирiшення мiжнародних спорiв закрiплений у Статутi ООН, але його юридичний змiст усе ще залишається досить невизначеним . Проблема полягає в тому, що наявнiсть зобов’язань, якi складають змiст цього принципу, доводиться на пiдставi переважно документiв рекомендацiйного характеру (мiжнародного «м’якого» права): Декларацiї про принципи мiжнародного права, що стосуються дружнiх вiдносин i спiвробiтництва мiж державами вiдповiдно до Статуту ООН (резолюцiя Генеральної Асамблеї ООН 2625 (XXV) вiд 24 жовтня 1970 р.), Манiльськiй декларацiї про мирне вирiшення мiжнародних спорiв (резолюцiя Генеральної Асамблеї ООН 37/10 вiд 15 листопада 1982 р. Заключного акта НБСЄ 1975 р. та iн. доктриною •вирiшувати мiжнароднi спори мирними засобами; •вирiшувати мирними засобами всi •вирiшувати спори своєчасно, у найкоротшi строки; •не залишати спори невирiшеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рiшень; •утримуватися вiд дiй, що можуть загострити спiр або поглибити напруженiсть (наприклад, висування ультимативних вимог), i не наражати на небезпеку мiжнародний мир та безпеку; •вирiшувати спори на основi мiжнародного права та справедливостi; виконувати прийняте в узгодженому порядку рiшення. На практицi виникають сумнiви щодо юридичної обов’язковостi майже кожного з перелiчених зобов’язань, а також здатностi мiжнародної судової установи вирiшити спiр про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирiшення такого спору на основi доведеться встановлювати, наскiльки i в якому обсязi певне зобов’язання, що складає змiст принципу мирного вирiшення спору, встановилося як звичаєва Як у сферi цивiльно-правових, так i в мiжнародно-правових вiдносинах однiєю з iстотних умов зобов'язання є забезпечення його виконання та закрiплення засобiв для мирного розв’язання спору, що надає право сторонi вiдступити вiд виконання i вимагати вiд сторони, котра порушила зобов'язання, вiдшкодування збитку. Ще на стадiї укладання зобов’язання сторони почасти виходять з того, що вони дотримуватимуться взятих на себе зобов’язань, якщо визначенi умови, якi iснують в момент його пiдписання, залишатимуться незмiнними. Сторони iнодi цим користуються й односторонньо вiдмовляються вiд виконання зобов’язання з посиланням на змiненi обставини, у зв'язку з чим подальше виконання договору нiбито чи неможливе або ж недоцiльне. Прикладом такого ухилення та неналежного виконання можуть бути вiдносини України та Росiї. Впродовж десяти рокiв пiсля здобуття незалежностi нашою державою цi вiдносини були ускладненi проявами взаємної недовiри. Декларацiї про стратегiчне партнерство фактично тiльки маскували вiдсутнiсть порозумiння i прагнення до справжнього дiалогу. У деяких випадках навiть виникала загроза серйозних мiждержавних конфлiктiв. Основними засобами вирiшення спорiв, якi використовували сторони, були проведення дипломатичних перемовин й рiдше застосовувався засiб посередництва, що не завжди приносили бажаний результат. Однiєю з особливостей мiжнародного права є вiдсутнiсть мiжнародних iнститутiв, якi б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цiй справi належить самим суб’єктам правовiдносин, якi дiють самостiйно, iндивiдуально або об'єднуються у вiдповiднi мiжнароднi органiзацiї [14, 152]. Роздiл 2. Поняття про мiжнародний спiр та мирнi засоби його розв’язання 2. 1 Поняття мiжнародного спору Вiдповiдно до Статуту ООН мiжнароднi конфлiкти дiляться на: -ситуацiю, тобто конфлiкт, що у випадку його розвитку може загрожувати мiжнародному миру i безпецi (наприклад, ситуацiя з Іраком); -спiр, тобто ситуацiю, коли сторони пред'явили одна однiй взаємнi претензiї (наприклад, спiр Англiї з Іспанiєю з приводу Гiбралтару). Термiн «спiр » широко вживається в договiрнiй практицi. Також можна зустрiти такi термiни, як « », «суперечка », «протирiччя », «розбiжнiсть », «конфлiктмiжнародний спiр » використовується як узагальнююче (родове) поняття. Використання термiнiв «ситуацiя» i «спiр» є правомiрним iз позицiй сучасного мiжнародного права, тому що саме цi термiни входять у понятiйний апарат Статуту ООН (положення Глави VI «Мирне вирiшення спорiв» [1, ст. 33-38] i Глави VII «Дiї у вiдношеннi загрози миру, порушень миру й актiв агресiї» [1, ст. 39-51] — багатостороннього мiжнародного договору, учасниками якого є практично всi держави свiту. У мiжнародному правi немає загальновизнаного визначення поняття «мiжнародний спiр». Ознаки спору встановлюються для потреб реалiзацiї певної процедури врегулювання мiжнародних спорiв, передбаченої конкретним мiжнародним договором. Водночас досить часто регламентацiя процедур мирного врегулювання вiдбувається без формального визначення ознак мiжнародного спору. Утiм у сучаснiй теорiї склався загалом єдиний пiдхiд до визначення змiсту цього поняття. Вiн ґрунтується на практицi Мiжнародного Суду, який пiд мiжнародним спором розумiє . Це означає, що для наявностi спору недостатньо констатацiї самої лише рiзницi в поглядах сторiн iз питання права чи факту або ж їхнiх iнтересiв. Така розбiжнiсть повинна бути об’єктивно виражена в офiцiйних дiях, принаймнi однiєї з них. Отже, мiжнародний спiр можна визначити як формально (об’єктивно) виражену суперечнiсть мiж суб’єктами мiжнародного права з питання факту або права. Мiжнародний спiр — це юридичний факт, констатацiя наявностi якого вимагає вiд його учасникiв та iнших заiнтересованих суб’єктiв мiжнародного права реалiзацiї принципу мирного вирiшення мiжнародних спорiв [16, 125]. У спорi завжди є учасники, у яких претензiї завжди сформульованi i збiгаються з предметом спору. При цьому держави свої претензiї обґрунтовують законними iнтересами i нормами мiжнародного права. Якщо претензiї держав не збiгаються з предметом спору, то вони так i залишаються претензiями, без надiї iнституцiоналiзацiї (формування i розвитку) спору (наприклад, претензiї Японiї на росiйськi острови пiвденної частини Курил). Мiжнародний Суд ООН вiдзначав, що « ». Таким чином, для будь-якого мiжнародного спору характерним є [27, 280]. якi мирнi засоби слiд застосовувати для врегулювання певних видiв спорiв. Наприклад, Конвенцiї 1899 i 1907 рокiв про мирне вирiшення мiжнародних спорiв рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлiкту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях мiжнародного характеру, що не зачiпають їхньої честi або життєвих iнтересiв та випливають iз рiзницi в поглядах на питання факту» — створювати слiдчу комiсiю; арбiтраж рекомендується як найбiльш ефективний i справедливий спосiб вирiшення «питань юридичного характеру, особливо при тлумаченнi або застосуваннi мiжнародних конвенцiй» [27, 281]. У мiжнародному правi та доктринi досить поширений подiл спорiв на юридичнi (правовi) та полiтичнi (неправовi). Вважається, що предметом правового спору є конфлiкт сторiн щодо тлумачення або застосування iснуючої мiжнародно-правової норми. Коли ж спiр зводиться до вимоги однiєї зi сторiн змiнитизмiст чинної норми, вiн не є правовим. Мета такої класифiкацiї — виокремити спори, якi здатен вирiшити суд як орган, що за своєю природою тiльки застосовує право, але не створює його. Утiм ця класифiкацiя вважається занадто академiчною через вiдносний характер вiдмiнностi мiж цими видами спорiв. Дiйсно, навряд чи мiжнародний спiр може бути виключно правовим, тому що вiн завжди має полiтичний вимiр; з iншого боку, зiткнення полiтичних iнтересiв суб’єктiв мiжнародного права має вирiшуватися на основi норм мiжнародного права. При виникненнi конфлiкту звичайно держави використовують мiжнароднi засоби вирiшення спорiв, виходячи з визначених пiдстав: oсубординацiйної, коли дiї суб'єкта спору пiдпорядкованi нормi внутрiшнього права (застосовується переважно усерединi держави); o у вiдношеннi предмета спору. Можна тiльки резюмувати її сумлiннiсть у вiдношеннi предмета спору. мiжнародних спорiв Чинне мiжнародне право не знає немирних (силових) засобiв врегулювання мiжнародних спорiв. Про врегулювання спорiв за допомогою сили можна говорити, наприклад, у полiтичнiй площинi. З погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, вiйськової) щодо iншої держави може бути або правомiрним, насамперед як вiдповiдь на порушення мiжнародно-правових зобов’язань, або неправомiрним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадкiв застосовуються норми, що регулюють використання сили в мiжнародних вiдносинах [27, 282]. У чинному конвенцiйному мiжнародному правi визначення поняття «мирний засiб (спосiб, метод, процедура) вирiшення (врегулювання, залагодження) мiжнародного спору » здiйснюється шляхом наведення перелiку конкретних мирних засобiв або ж зазначається, що це засоби, якi виключають застосування примусу в будь-якiй формi. Засiб вирiшення мiжнародного спору можна визначити як певну послiдовнiсть дiй сторiн мiжнародного спору й iнших суб’єктiв мiжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалiзацiя якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлiкт позицiй спiрних сторiн iз питань, що становили його предмет. Загальне мiжнародне право не зобов’язує держави звертатися до конкретного засобу вирiшення спорiв i надає державам — учасницям спору право вiльно обирати сторони, якi беруть участь у будь-якому спорi, продовження якого могло б загрожувати пiдтриманню мiжнародного миру та безпеки, повиннi насамперед старатися вирiшити спiр шляхом переговорiв, обслiдування, посередництва, примирення, арбiтражу, судового розгляду, звернення до регiональних органiв або угод чи iншими мирними засобами за своїм вибором [1, ст. 33]. дипломатичнi (полiтичнi) та правовi (судовi). До дипломатичних належать переговори, добрi послуги, посередництво, обслiдування та примирення, до правових — арбiтраж i судовий порядок. Усi засоби, крiм переговорiв, передбачають залучення третьої сторони, що зобов’язана запропонувати свiй варiант вирiшення спору. Основнi вiдмiнностi цих двох типiв засобiв вирiшення спорiв полягають у такому: -правовим засобам притаманне ухвалення рiшення на основi мiжнародного права(також можливе ухвалення рiшення ex aequo et bono , тобто передусiм на основi справедливостi, що, утiм, трапляється досить рiдко); полiтичний засiб дозволяє занадто вiльне тлумачення мiжнародного права або встановлення спiрними сторонами нової норми, а тому компромiс сторiн є необхiдною умовою; -правовий засiб передбачає прозорi та публiчнi процедури, третя сторона є незалежною вiд стороннього впливу, насамперед спiрних сторiн; для полiтичних засобiв конфiденцiйнiсть зазвичай є умовою досягнення рiшення, оскiльки полiтична воля сторiн надзвичайно залежна вiд суспiльної думки; Твердження, що юридичнi спори нiбито повиннi вирiшуватися виключно правовими засобами, а неправовi — полiтичними, є хибним. Вибiр мирного засобу далеко не завжди пов’язаний iз переважанням у спорi полiтичних або правових моментiв, оскiльки багато що залежить вiд обставин конкретного спору (наприклад, невизначенiсть змiсту норм мiжнародного права, що мають застосовуватися при врегулюваннi спору; рiзниця в релiгiйних, культурних, iдеологiчних i полiтичних цiнностях держав— учасниць спору; роль третьої сторони у вирiшеннi суперечки; обов’язковiсть рiшення для сторiн спору; конфiденцiйнiсть процедури врегулювання; вартiсть процесу врегулювання; можливiсть використання iнших засобiв мирного врегулювання) [27, 283]. Роздiл 3. Дипломатичнi засоби вирiшення мiжнародних спорiв 3. 1 Загальна характеристика дипломатичних засобiв врегулювання мiжнародних спорiв Переговори. кожного спору, принаймнi як початкова стадiя. У багатьох мiжнародних договорах про мирне вирiшення спорiв переговори стоять на першому мiсцi серед iнших мирних засобiв. Переговори — надзвичайно гнучкий засiб: їх формат, рiвень, тривалiсть та iншi параметри можуть бути встановленi для потреб конкретної ситуацiї, а спори можуть вирiшуватися як на пiдставi чинного мiжнародного права, так i шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третiх сторiн у спiр. Водночас цей засiб має суттєвi недолiки: бiльш сильна сторона має можливiсть здiйснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленiсть може бути юридично необов’язковою. Рiзновидом переговорiв є консультацiї [27, 284]. Добрi послуги та посередництво. Мета цих засобiв — сприяти початку переговорiв мiж сторонами та досягненню домовленостi щодо врегулювання спору. Цi засоби можуть використовуватися державами, мiжнародними органiзацiями, приватними особами (авторитетними громадськими дiячами) iндивiдуально або колективно. Пропозицiї особи, що пропонує добрi послуги, не є обов’язковими для сторiн спору та можуть бути вiдхиленi ними. Добрi послуги можуть надаватися кiлькома державами, а також мiжнародними органiзацiями [14, 91]. Останнi — це такий спосiб розв'язання спору, за якого сторона, котра не бере у ньому участь, за своєю iнiцiативою або на прохання держав, що перебувають у спорi, вступає у процес врегулювання. На вiдмiну вiд добрих послуг, посередник бере активну участь у вирiшеннi спору, пропонуючи шляхи розв'язання конфлiкту. Беручи участь у переговорах, може пропонувати змiнити вимоги сторiн, якi спорять, щоб їх зблизити. Поради посередника не є обов'язковими для сторiн-учасниць спору, оскiльки вiн є саме примирителем, а не суддею [29, 138]. Посередник займає бiльш активну позицiю завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варiанти вирiшення спору, якi, проте, не мають обов’язкової сили. Вiдмова сторiн спору вiд запропонованого варiанту не вважається недружнiм актом. Виокремлюють також запитуване посередництво : здiйснюється воно на прохання сторiн, якi спорять; i пропоноване посередництво Обслiдування та примирення . Саме таку назву отримала у ст. 33 Статуту ООН практика створення мiжнародних слiдчих i погоджувальних комiсiй. Трапляється, що суть спору зводиться до рiзного розумiння фактичних обставин, що стали пiдставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дiйсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслiдок усунення невизначеностi щодо кола норм мiжнародного права, якi пiдлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спiрними сторонами на паритетних засадах органу, що вiдповiдно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичнi обставини спору (слiдчої комiсiї) або ж на основi результатiв розслiдування запропонує шляхи вирiшення спору (погоджувальної комiсiї) [27, 285]. Обслiдування та примирення передбачаються численними мiжнародними договорами. Серед них слiд виокремити Гаазьку конвенцiю 1907 р.Загальний акт про мирне вирiшення мiжнародних спорiв 1928 р. (у редакцiї 1949 р.), глава І якого регулює погоджувальну процедуру. Також слiд вiдзначити Декларацiю про встановлення фактiв Органiзацiєю Об’єднаних Нацiй у галузi пiдтримання мiжнародного миру та безпеки , затверджену резолюцiєю Генеральної Асамблеї ООН 46/59 вiд 9 грудня 1991 р.резолюцiєю Генеральної асамблеї ООН 50/50 вiд 11 грудня 1995 р. Рiзновидом слiдчих i погоджувальних комiсiй є iнститут прикордонних представникiв . Вiдповiдно до Закону України « iнцидентiв на певнiй дiлянцi державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордоннi представники України , а також їхнi заступники [12, ст. 21]. Зазвичай слiдчi та погоджувальнi комiсiї не уповноважуються ухвалювати юридично обов’язковi рiшення для сторiн спору. Втiм на сьогоднi дiють i такi мiжнароднi договори, що передбачають обов’язковiсть їх рiшень. Для приладу розглянемо Конвенцiю про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.: Будь-який спiр мiж учасниками цiєї Конвенцiї вiдносно застосування i тлумачення Конвенцiї, не вирiшений шляхом прямих переговорiв, на вимогу будь-якої з спорячих сторiн буде переданий на вирiшення погоджувальної комiсiї iз членiв, призначуваних по одному вiд кожної з спорячих сторiн, i одного члена, який призначається головою Дунайської Комiсiї з числа громадян держав, якi не беруть участi у спорi, а якщо голова Комiсiї є громадянином держави, яка бере участь у спорi, то Дунайською Комiсiєю. Рiшення погоджувальної комiсiї визнається остаточним i обов'язковим для спорячих сторiн [6, ст. 45]. У останнiй час поширилась превентивна дипломатiя , тобто її застосування для зняття напруги, до того моменту, коли остання переросте у конфлiкт. Право на здiйснення превентивної дипломатiї має Генеральний секретар, Рада Безпеки, Генеральна Асамблея ООН [26, 214]. З метою закрiплення результатiв переговорiв з мирного вирiшення мiжнародних спорiв держави, а також мiжнароднi органiзацiї можуть надавати гарантiї. Так, гарантiї незалежностi й територiальної цiлiсностi Кiпру наданi Турцiєю, Грецiєю та Великобританiєю (16 серпня 1960 р.). ООН була гарантом мирного врегулювання конфлiкту на Пiвденному Заходi Африки [29, 138]. 3. 2 Переговорний процес у врегулюваннi Приднiстровського конфлiкту якi прагнули здобути незалежнiсть, хотiли скористатися шансом i створити сувереннi держави. Проте їхнi намiри прямо суперечили iнтересам iнших учасникiв конфлiктiв, котрi намагалися зробити все можливе, аби не допустити самостiйностi цих «шматочкiв» держави. Саме в такий перiод виникли новi державно-територiальнi утворення – Республiка Молдова й Приднiстровська Молдавська Республiка (ПМР). Остання опинилася в iзоляцiї i досi залишається невизнаною. Причини, якi призвели до такої ситуацiї, можна подiлити на iсторичнi, геополiтичнi, економiчнi, культурнi [17, 21]. Сторони конфлiкту розраховували насамперед на зовнiшню пiдтримку. Офiцiйний Кишинiв чекав на пiдтримку з боку Румунiї, а Приднiстров’я – iз боку союзного центру. Готовнiсть зовнiшнiх гравцiв надати таку допомогу посилювала впевненiсть сторiн у перемозi та схильнiсть до розв’язання конфлiкту збройним шляхом. Вiйськова допомога офiцiйному Кишиневу з боку Румунiї та готовнiсть 14-ї росiйської армiї виступити на боцi Тирасполя створили умови для переходу конфлiкту з латентної стадiї у стадiю збройної експансiї. Проте пiд юрисдикцiєю Кишинева були лише загони внутрiшньої мiлiцiї, яка, на вiдмiну вiд 14-ї росiйської армiї, що мала важке озброєння, зокрема й артилерiю, була озброєна автоматами Калашникова та пiстолетами. Економiчний чинник також вiдiграв не останню роль. За часiв Радянського Союзу в Приднiстров’ї концентрувалося близько 60 вiдсоткiв економiчних потужностей Молдовської РСР. Індустрiально регiон був розвиненiший, нiж iншi аграрнi райони Молдови, левову частку ВВП республiки забезпечували саме пiдприємства Схiдного регiону. Завдяки цьому приднiстровська сторона й мала деякi переваги: приднiстровська елiта була впевнена, що в разi створення суверенної держави економiчно вона буде забезпечена, тобто зможе самостiйно розвиватись i практично не залежатиме вiд Молдови та її керiвництва. У Приднiстров’ї розташовувалися пiдприємства високотехнологiчних галузей виробництва. Індустрiя цього регiону бiльшою мiрою була пов’язана з Україною й Росiєю. Молдова, навпаки, як аграрна держава намагалася усiма силами не втратити такого «ласого шматка» – економiчно розвиненого Приднiстров’я [30, 16]. Проаналiзувавши причини та передумови конфлiкту у Приднiстров’ї, його можна визначити як нацiонально-полiтичний, позаяк вiн має ознаки i полiтичного, i нацiонального конфлiктiв. Приднiстровський конфлiкт впливає на стан європейської безпеки, бо вступ Румунiї до ЄС призвiв до появи безпосереднiх кордонiв мiж Молдовою та Євросоюзом. Проте протягом наступних десяти рокiв iнтерес ЄС до конфлiкту обмежуватиметься лише сферою безпеки, а не економiчних iнтересiв. Євросоюз зацiкавлений у мирному вирiшеннi цього питання й сприятиме врегулюванню конфлiкту. Подальша позицiя Росiї у цьому конфлiктi прямо залежатиме вiд її розвитку. А найближчi десять рокiв Росiя прагнутиме до будiвництва «централiзованої держави» та повернення «споконвiчно росiйських земель». Цей процес, найiмовiрнiше, супроводжуватиметься внутрiшнiми конфлiктами по лiнiї центр–регiони. У зовнiшньополiтичному аспектi Росiя, мабуть, у найближчi десять рокiв не зможе вiдмовитися вiд претензiй на вiдновлення статусу наддержави i домiнуючого впливу на формування всього геополiтичного ландшафту Європи. Пiдтвердженням цього є подiї серпня–вересня 2008 року на Кавказi. Обравши силовий варiант вирiшення грузино-осетинського питання, Росiйська Федерацiя вiдверто продемонструвала масштаб своїх зовнiшньополiтичних амбiцiй. Правлячi кола в Кремлi були свiдомi того, що така полiтика викличе невдоволення у лiдерiв держав – членiв ЄС, проте рiшення було прийнято саме на користь такого розвитку подiй. Оскiльки Росiя не демонструє намiрiв долучитися до процесу європейської iнтеграцiї, а хоче бути самодостатньою панiвною силою в Схiднiй Європi, на неї очiкують непростi вiдносини з такими європейськими i євроатлантичними спiвтовариствами, як НАТО i ЄС. Розширення НАТО i ЄС Росiйська Федерацiя й надалi розглядатиме як зазiхання на її життєво важливi iнтереси в Європi та загрозу її нацiональнiй безпецi. Такi претензiї Росiї, безперечно, призведуть до зiткнення iнтересiв, а отже, й до поновлення регiональної конфронтацiї у Європi. У цих умовах роль приднiстровської проблеми iстотно зростає. Україна як одна з країн-гарантiв найпослiдовнiше демонструє свою полiтичну волю, спрямовану на остаточне врегулювання Приднiстровського конфлiкту, адже вiн безпосередньо торкається iнтересiв її нацiональної безпеки. Остаточна урегульованiсть приднiстровської проблеми важлива для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її шляхом європейської iнтеграцiї. Однак це зовсiм не означає, що в майбутньому на полiтику чи позицiю України не впливатимуть зовнiшнi й внутрiшнi чинники. Залежно вiд обраного Україною курсу змiнюватиметься i її позицiя стосовно врегулювання Приднiстровського конфлiкту. Дотримуючись обраного курсу на євроiнтеграцiю, Україна й далi активно сприятиме якнайшвидшому вирiшенню конфлiкту, оскiльки це дасть їй певнi бонуси на шляху до Європи [32]. Дослiджуючи еволюцiю конфлiкту, можна виокремити декiлька його фаз. Перша фаза розгортання конфлiкту стала яскравим проявом процесу розпаду Радянського Союзу. Вона тривала з початку до середини 1989 року. Саме в цей перiод були закладенi iнституцiйнi передумови виникнення конфлiкту. Ознаки конфлiкту виявилися одночасно з формуванням його суб’єктiв. Цей процес вiдбувався в другiй половинi 1989 року. Демократичнi вибори до мiсцевих та республiканських органiв влади завершили полiтичне структурування двох протиборчих сторiн. Коли внутрiшнiй потенцiал консолiдацiї вичерпався, ворогуючi сторони звернулися за пiдтримкою до зовнiшнiх союзникiв. Правi на чолi з Народним Фронтом Молдови почали шукати пiдтримку своєї позицiї у Румунiї й у росiйських «демократiв». Керiвництво ПМР розраховувало на допомогу владної союзної верхiвки. починається наприкiнцi 1991 року. Її характерними ознаками є загострення суперечностей мiж Тирасполем i Кишиневом. Битва за Бендери стала кульмiнацiєю конфлiкту. Три днi точилися жорстокi бої на вулицях мiста. В результатi Приднiстровська сторона кинула на прорив оборони молдавських вiйськ танки зi складу 14-ї регулярної росiйської армiї, почався обстрiл мiста. Молдовськiй сторонi не залишалося нiчого iншого, як пiти на поступки й розпочати переговорний процес [21, 5]. Четверта фаза – деескалацiя конфлiкту й перехiд до мирного врегулювання. З грудня 2005 року в офiсi ОБСЄ в Тирасполi розпочався новий раунд переговорiв з урегулювання приднiстровського конфлiкту у форматi «5+2». Працювали посередники – представники країн–гарантiв Росiї й України, ОБСЄ, а також спостерiгачi вiд США та Євросоюзу, приднiстровську делегацiю представляли мiнiстр закордонних справ ПМР Валерiй Лицка, молдавську – мiнiстр реiнтеграцiї Василь Шова. Було пiдписано пiдсумковий протокол, суть якого така: мiсiя ОБСЄ в Молдовi розробить проект мандата дiяльностi Мiжнародної оцiнної мiсiї ОБСЄ в Приднiстров’ї для аналiзу ситуацiї й вироблення рекомендацiй iз проведення вiльних демократичних виборiв до Верховної Ради Приднiстров’я та представить його для розгляду на черговому раундi переговорiв; учасники зустрiчi ще раз наголосили, що потрiбно провести монiторинг пiдприємств Приднiстров’я, та зобов’язали надати iнформацiю про чисельнiсть вiйськ i вiйськової технiки ПМР. Офiцiйний представник Приднiстровської Молдавської Республiки заявив, що напрями, обранi та зафiксованi в пiдсумковому протоколi, для Приднiстров’я прийнятнi i щодо поставлених цiлей, i щодо механiзмiв їх реалiзацiї. 2006 року в Кишиневi було представлено план, розроблений спiльними зусиллями незалежних експертiв iз Молдови, Румунiї й України [32]. Проект неурядових органiзацiй ґрунтується переважно на запропонованому українськими дипломатами планi врегулювання й доповнює його адресними рекомендацiями для сторiн та учасникiв розв’язання конфлiкту. Автори плану запропонували шлях розв’язання проблеми, який можна коротко назвати «три Д» – демiлiтаризацiя, декримiналiзацiя та демократизацiя Приднiстров’я . Принципово новою є пропозицiя залучити до процесу приднiстровського врегулювання Румунiю [24, 16]. Суть плану полягає не в якихось особливих акцiях, а у взаємному партнерствi, тристоронньому зобов’язаннi Румунiї, України та Молдови вирiшити конфлiкт у новiй геополiтичнiй ситуацiї. Розробники документа орiєнтувалися не на позицiю керiвництва України, Молдови та Румунiї, а на думки незалежних експертiв iз цих країн. Пропозицiя залучити до проекту Бухарест викликала неоднозначну реакцiю. Цей план мiстить декiлька пропозицiй, якi на тривалий час можуть затримати переговорний процес. Зокрема, автори пропонують Молдовi вiдмовитися вiд принципу нейтралiтету i вступити до НАТО та запросити Румунiю взяти участь у переговорному процесi. Хоча майже стовiдсотково можна передбачити, що Росiя та Приднiстров’я будуть проти участi Румунiї i переговори призупинять [31, 54]. Згiдно з проектом, перший його етап передбачає виведення росiйських вiйськ. Другий – роззброєння всiх силових структур Тирасполя. Крiм того, в документi докладно описано три рiвнi вирiшення приднiстровського питання: регiональний, нацiональний i мiсцевий. Експерти наголошують, що такий пiдхiд сприятиме не лише полiтичному врегулюванню, а й розв’язанню нагальних проблем приднiстровцiв. Помилкою проекту є, зокрема, те, що не було запрошено жодного експерта вiд неурядових органiзацiй з лiвого берега Днiстра. Неможливо вирiшувати долю Приднiстров’я без людей, якi там мешкають. Отже, можна пiдбити пiдсумки. Конфлiкт, який понад десять рокiв залишався нерозв’язаним, перейшов у фазу активного дiалогу [32]. Виокремимо три основнi варiанти розвитку конфлiкту: продовження процесу переговорiв на невизначений термiн; врегулювання конфлiкту, тобто сторони знайдуть компромiсне рiшення; поновлення збройної фази конфлiкту. Пiдставою для останнього твердження вважаю подiї серпня–вересня 2008 року в Пiвденнiй Осетiї й Абхазiї. Попри все переговори зрушили з мiсця й набули сталого характеру. Є двостороннi зобов’язання щодо незастосування зброї у вирiшеннi цього конфлiкту; в регiонi присутнi миротворчi сили з рiзних країн; є й вiйськовий контингент РФ. Найвiрогiднiшим є сценарiй, коли переговорний процес затягнеться на невизначений термiн. Імовiрнiсть збереження такого стану на наступнi 10–15 рокiв дуже висока. Цьому сприяє низка чинникiв. Передусiм такий розвиток подiй задовольняє приднiстровську сторону. З огляду на встановлення в ПМР авторитарного полiтичного режиму, перевагу в ресурсах, а також непохитнiсть пiд час переговорiв, вона має бiльший зиск вiд такої ситуацiї. Сценарiй продовження переговорного процесу сторонам дає змогу мирно iснувати, проте не дає можливостi остаточно закрiпити цей мир. Та й, щиро кажучи, усi сторони не мають справжнього прагнення до мирного й остаточного врегулювання конфлiкту. І допоки таке прагнення не з’явиться, марно сподiватися на диво [32]. До правових засобiв вирiшення мiжнародних спорiв вiдносять мiжнародний арбiтраж i мiжнароднi суди . Інколи правовим засобом визнається погоджувальна комiсiя, якщо їй надається право ухвалювати юридично обов’язковi висновки, що ґрунтуються на мiжнародному правi. Держави переважно негативно ставляться до правових засобiв вирiшення спорiв, що, на їхню думку, занадто обмежують суверенiтет i не дозволяють впливати на процес врегулювання, а тому зазвичай вдаються до них у крайньому разi. 4. 1 Мiжнародний арбiтраж та мiжнароднi суди Арбiтражне вирiшення мiждержавних спорiв економiчного характеру є одним iз мирних засобiв їх розв'язання. Цей спосiб вiдомий ще з часiв Древньої Грецiї та Древнього Єгипту, де широко використовувався третейський арбiтражний розгляд спорiв. Нинi арбiтражне вирiшення мiжнародних економiчних спорiв широко використовується у практицi мiжнародного спiвробiтництва. Значний внесок у розвиток мiжнародного арбiтражу внесли Перша (1899 р.) i Друга (1907 р.) Гаагськi конференцiї миру, якi були скликанi за iнiцiативою i при активнiй участi росiйського уряду. На цих конференцiях були прийнятi Конвенцiї про мирне розв'язання мiжнародних зiткнень Мiжнароднi спори, якi можуть виникнути в результатi дiй України, вирiшуються у погодженому сторонами порядку згiдно з нормами мiжнародного права. Постановою Верховної Ради України " Про введення в дiю Закону України "Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть" (16 квiтня 1991 р.) були поставленi завдання перед рядом державних органiв. Було рекомендовано Торгово-промисловiй палатi України створити зовнiшньоекономiчний третейський суд. Такий суд було створено. Водночас з iнiцiативи i за участю Торгово-промислової падати України були розробленi i 24 лютого 1994 р. прийнятi "Про мiжнародний комерцiйний арбiтраж", Положення про Мiжнародний комерцiйний арбiтражний суд при Торгово-промисловiй палатi України ,Положення про Морську арбiтражну комiсiю при Торгово-промисловiй палатi України. Названi вище закони та положення i створюють основну правову базу вирiшення спорiв, якi виникають при здiйсненнi зовнiшньоторговельних та iнших видiв мiжнародних зв'язкiв. Цей засiб зарекомендував себе як ефективний iнструмент вирiшення мiждержавних спорiв, зокрема досить складних, обтяжених серйозним мiжнародним протистоянням сторiн. В останнi десятилiття поширилася практика передбачати арбiтражне врегулювання спорiв як засiб врегулювання можливих спорiв щодо тлумачення та застосування мiжнародних угод. З iншого боку, кiлькiсть звернень до цього засобу помiтно зменшилася. Звернення до арбiтражу є добровiльним, здiйснюється шляхом укладання спiрними сторонами особливої мiжнародної угоди, що називається компромiсом . У нiй сторони регламентують: порядок визначення складу арбiтрiв; предмет спору; компетенцiю арбiтражу; процедуру розгляду справи; характер i джерела норм, на пiдставi яких має бути ухвалене рiшення; порядок винесення рiшення; юридичну обов’язковiсть рiшення. арбiтраж ad hoc . Також можлива попередня домовленiсть про арбiтраж як засiб врегулювання потенцiйного спору, що закрiплюється в договорi з певного питання або у спецiальному договорi про арбiтраж. У цьому разi має мiсце постiйний арбiтраж . Його юрисдикцiя може бути обов’язковою або факультативною (добровiльною) [27, 287]. Мiжнароднi суди. Теорiя використовує для визначення всього розмаїття iснуючих мiжнародних судiв родове поняття (або мiжнародна судова установа ), що характеризується такими ознаками: створюється та дiє згiдно з мiжнародним юридичним iнструментом – мiжнародним договором або рiшенням мiжнародної органiзацiї, що ґрунтується на повноваженнях, наданих мiжнародним договором; склад суддiв визначається до моменту передачi спору на розгляд; має юрисдикцiю щодо спорiв, однiєю iз сторiн яких є суб’єкт мiжнародного права; вирiшує спiр згiдно з наперед встановленою процедурою, що не може бути змiнена сторонами; його рiшення ґрунтуються на чинному мiжнародному правi та є юридично обов’язковими для сторiн. На сьогоднi можна налiчити близько пiвтора десятки мiжнародних судових органiв, що вiдповiдають цим критерiям. Усi вони були створенi у другiй половинi ХХ ст. Наприклад, Мiжнародний Суд (дiє з 1946 р.), Мiжнародний трибунал з морського права (1996), Апеляцiйний орган Свiтової органiзацiї торгiвлi (1996), Європейський суд з прав людини (1959), Мiжамериканський суд з прав людини (1979), Суд Європейських спiвтовариств (1952), Суд Європейської угоди про вiльну торгiвлю (1994), Суд Економiчного Союзу Бенiлюксу (1974), Економiчний суд Спiвдружностi незалежних держав (1993), Суд Спiльного ринку Схiдно-Пiвденної Африки (1998), Суд Андiйського спiвтовариства (1984), Центральноамериканський суд (1994). Переважна їх бiльшiсть вирiшують спори про застосування та тлумачення конкретного мiжнародного договору, як правило, регiонального. 4. 2 Роль ООН у вирiшеннi мiжнародних спорiв Норми багатьох мiжнародно-правових актiв, спрямованi на правове забезпечення виконання мiжнародних зобов'язань, закрiпились у Статутi ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобiв розв'язання мiжнародних спорiв є мiжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларацiї про принципи мiжнародного права 1970 р., Хартiї економiчних прав i обов’язкiв держав 1974 р. та наступних мiжнародно-правових актах. економiчних, полiтичних або яких-небудь iнших заходiв примусового характеру, спрямованих на ущемлення суверенних прав або отримання iз цього якої-небудь вигоди. 4. 2. 1 Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН Мирне вирiшення мiжнародних спорiв здiйснюється трьома головними органами ООН: Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю i Мiжнародним судомДекларацiєю про запобiгання i усунення спорiв i ситуацiй, якi можуть загрожувати мiжнародному миру i безпецi, i про роль ООН в цiй галузi 1988 p.; тощо [29, 135]. ¨Роль Ради Безпеки ООН Згiдно з Статутом ООН Рада Безпеки вiдповiдає за пiдтримання мiжнародного миру i безпеки та володiє найширшими повноваженнями у вирiшеннi мiжнародних спорiв. Рада має право, коли вважає за необхiдне, вимагати вiд держав мирного розв'язання спорiв. Пункт 1 ст. 36 Статуту ООН надiляє Раду повноваженнями рекомендувати сторонам, якi спорять, належну процедуру i методи врегулювання спорiв [1, ст. 36]. Юридичнi спори мають передаватися до Мiжнародного суду [1, ст. 36]. У разi якщо учасники спору не зможуть дiйти до компромiсу, то Рада Безпеки на пiдставi статей 37, 38 Статуту може надавати конкретнi умови вирiшення спору по сутi або на прохання сторiн давати рекомендацiї з метою мирного розв'язання спорiв. Рада також може сама розслiдувати спiрну ситуацiю. Таким чином, примирнi функцiї Ради Безпеки зводяться до надання добрих послуг, посередництва, слiдчих дiй, органiзацiї узгоджувальних комiсiй. Рiшення, висновки, вказiвки Ради мають рекомендацiйний характер. У ходi консультацiй Рада Безпеки розглядає можливiсть: oнагадування заiнтересованим державам про необхiднiсть додержуватись своїх зобов'язань за Статутом; oзвернення до заiнтересованих держав iз закликом утриматися вiд будь-яких дiй, якi могли б призвести до виникнення спору або до його загострення чи ситуацiї; oзвернення до заiнтересованих держав iз закликом вжити будь-яких заходiв, якi могли б допомогти усунути спiр або ситуацiю чи запобiгти їх продовженню або загостренню [1, ст. 34]. Рада Безпеки мас право направити на раннiй стадiї мiсiї по встановленню фактiв або мiсiї добрих послуг чи забезпечення присутностi ООН у вiдповiдних формах, включаючи спостерiгачiв i операцiї з пiдтримання миру, як засоби запобiгання подальшому загостренню спору чи ситуацiї. ¨ Роль Генеральної Асамблеї ООН та її органiв у мирному вирiшеннi мiжнародних спорiв i конфлiктiв. рекомендацiй. Якщо спiр не передано на розгляд Ради Безпеки, то на пiдставi статей 11, 12, 14, 35 Статуту повноваження з врегулювання спорiв переносяться на Генеральну Асамблею [1, ст. 11]. Її рiшення також матимуть рекомендацiйний характер для сторiн, що спорять. Генеральний секретар ООН, якщо до нього звернулися держави, що спорять, має у вiдповiдь негайно закликати останнiх вiдшукати шляхи вирiшення або врегулювання спорiв мирними засобами на свiй вибiр згiдно iз Статутом i запропонувати свої добрi послуги чи iншi засоби, що є у їх розпорядженнi, якi вiн вважає необхiдними. Дiяльнiсть Генерального секретаря ООН обмежена ст. 97 Статуту, де його компетенцiя зводиться до дiяльностi головної адмiнiстративної посадової особи [1, ст. 97]. Однак, незважаючи на це, Генеральний секретар має право доводити до вiдома Ради Безпеки будь-якi питання, котрi можуть загрожувати пiдтриманню миру i безпеки, ставити питання про розгляд спору Радою Безпеки, а також брати участь в розглядi спору органами ООН, щоправда, без вирiшального голосу [1, ст. 97-99]. Вiн також може надавати добрi послуги i посередництво. Наприклад, такi послуги надавалися Генеральним секретарем в Афганiстанi (Резолюцiя 647/1990 Ради Безпеки), на Кiпрi (Резолюцiя 649/1990). 4. 2. 2 Мiжнародний суд як головний судовий орган ООН Виходячи iз ст. 92 Статуту ООН Мiжнародний суд є головним судовим органом ООН. Його основне призначення — у вирiшеннi будь-яких мiжнародних спорiв, що будуть переданi Суду державами, якi спорять. У п. 1 ст. 33 Статуту ООН названi мирнi засоби врегулювання мiжнародних спорiв, одним з яких є судовий розгляд, а саме Мiжнародним судом, що постiйно функцiонує [1, ст. 33]. Усi члени ООН одночасно є учасниками Статуту Суду, а не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, що визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацiєю Ради Безпеки (ст. 13 Статуту ООН). Суд вiдкритий для кожної окремої справи i для держав-неучасниць на умовах, що визначаються Радою Безпеки [1, ст. 35]. Мiжнародний суд складається з п'ятнадцяти чоловiк, якi утворюють колегiю незалежних суддiв, обраних незалежно вiд їх громадянства з числа осiб високих моральних якостей, та задовольняють вимогам, що пред'являються до їх країн для призначення на вищi судовi посади, або якi є юристами з визнаним авторитетом в галузi мiжнародного права Крiм п'ятнадцяти членiв Суду, при розглядi окремих справ можуть брати участь так званi суддi ad hoc , тобто тi, якi обираються згiдно iз ст. 31 Статуту за вибором держави-сторони у спорi, якщо вона не представлена у Судi [29, 133]. Суддi ad hoc не є постiйними членами Суду i беруть участь у засiданнi лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначенi. Суд може також запросити асесорiв на свiй розсуд, провадження розслiдування чи експертизи. Суд розташований у Гаазi, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функцiї в будь-якому iншому мiсцi. Згiдно з п. 1 ст. 23 Статуту Суд засiдає постiйно, за винятком судових вакацiй, строки i тривалiсть яких ним встановлюються. Якщо держава зобов'язалася пiдкорятися компетенцiї Суду, справа проти неї може бути розпочата за одностороннiм письмовим зверненням держави-позивача. У п. 2 ст. 94 Статуту передбачено спосiб забезпечення виконання рiшення Мiжнародного суду. Так, якщо будь-яка сторона у справi не виконує зобов'язання, покладенi на неї рiшенням Суду, iнша сторона може звернутися до Ради Безпеки. А остання, якщо визнає це за необхiдне, дає рекомендацiї щодо вжиття заходiв для приведення рiшення до виконання [14, 160]. Компетенцiя Суду поширюється тiльки на спори мiж державами. Суд не може розглядати спори мiж приватними особами i державою i, тим бiльше, мiж приватними особами. Однак i спори мiж державами можуть розглядатися лише за згодою всiх сторiн. Таким чином, компетенцiя Суду є для держави не обов'язковою, а факультативною. Незважаючи на вiдносно низький рiвень визнання обов'язкової юрисдикцiї Мiжнародного суду ООН, останнiй все ж надiляється у рядi випадкiв досить широкими повноваженнями, якi свiдчать про великi потенцiйнi можливостi Суду в справi розв'язання мiждержавних спорiв [18, 90—91]. Суд має право давати консультативнi висновки з будь-якого юридичного питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такi запити. Суд з певними обмеженнями може здiйснювати непрямий контроль над законнiстю рiшень мiжнародних органiзацiй, виступати як апеляцiйна iнстанцiя i виносити висновки про перегляд рiшень мiжнародних адмiнiстративних трибуналiв. Звiдси, рiшення Мiжнародного суду повиннi стосуватися нацiональних судiв у наступних випадках: судiв як допомiжнi засоби для визначення правових норм, то тим бiльше це доречно щодо актiв такого авторитетного органу як Мiжнародний суд; -рiшення зобов'язує державу суду i, отже, всi державнi органи, включаючи судовi, ним керуватися; -рiшення визначають об'єктивний режим, наприклад, лiнiю проходження державного кордону. В даному разi не тiльки суди держав, що брали участь у справi, а й третi сторони зобов'язанi виходити з такого рiшення. Протягом всiєї iсторiї iснування Мiжнародного суду дебатувалось питання про посилення його ролi та впливу [20, 53]. У самому Статутi ООН, по сутi, закладена необхiднiсть створення мережi мiжнародних судових органiв, оскiльки Мiжнародний суд ООН визнається головним судовим органом Органiзацiї. Мiжнародно-правова вiдповiдальнiсть держави-агресора за порушення миру i безпеки доповнюється мiрами вiдповiдальностi фiзичних осiб за порушення ними норм щодо забезпечення миру, законiв i звичаїв вiйни. Судити воєнних злочинцiв можуть як спецiально створенi (мiжнароднi воєннi трибуналинацiональнi суди тих держав, на територiї яких цi особи скоїли злочини. У 1993 р. Радою Безпеки ООН прийнято рiшення про створення Мiжнародного кримiнального трибуналу iз злочинiв кримiнальний трибунал для Руанди з метою переслiдування осiб, винних у геноцидi та iнших серйозних порушеннях мiжнародного гуманiтарного права протягом 1994 р. Дiяльнiсть трибуналiв для Югославiї i Руанди — помiтний крок у формуваннi мiжнародного кримiнального права. 4. 3 Структура та миротворча дiяльнiсть НБСЄ-ОБСЄ ОРГАНІЗАЦІЯ З БЕЗПЕКИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ – мiжнародна мiжурядова регiональна органiзацiя. ОБСЄ сформована пiд час еволюцiйного процесу мiжнародних нарад на початку 70-х рр. Тодi розпочалася низка iнтенсивних дипломатичних переговорiв з проблем безпеки та економiчного спiвробiтництва в Європi. У 1973 р. в розпал «холодної вiйни» було створено Нараду з безпеки та спiвробiтництва в Європi (НБСЄ), покликану служити в якостi постiйно функцiонуючого багатостороннього форуму для дiалогу мiж Сходом та Заходом. спiвiснування»: суверенна рiвнiсть, поважання прав суверенiтету; незастосування сили i загрози силою; непорушнiсть кордонiв; територiальна цiлiснiсть держав; мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрiшнi справи; повага до прав людини i основних свобод, включно зi свободою думки, совiстi, регалiї i переконань; рiвноправнiсть i право народiв на самовизначення; спiвробiтництво мiж державами; добросовiсне виконання зобов’язань з мiжнародного права [9]. Заключний акт також мiстив заходи щодо змiцнення довiри мiж державами, питання роззброєння, спiвробiтництва у сферi економiки, науки, довкiлля, у гуманiтарнiй та iнших сферах. Заключний акт – це видатний мiжнародний документ, який заклав основи для забезпечення в Європi миру, стабiльностi та спiвробiтництва. Вiн набув чинностi вiдразу пiсля його пiдписання, тобто 1 серпня 1975 р. i став обов’язковим для всiх 35 країн. Ця подiя, що стала проривом у стосунках мiж двома протиборчими силами, поклала початок Гельсiнському процесу, який перетворився на форум для полiтичних консультацiй i переговорiв практично з усiх питань, включно з проблемами прав людини, пiд час «холодної вiйни». У липнi 1992 р. ООН оголосила НБСЄ регiональною структурою, i уклала спецiальну угоду мiж ООН та НБСЄ (1993 р.). Одночасно з завершенням холодної вiйни розпочався процес перетворення НБСЄ на Органiзацiю з безпеки та спiвробiтництва в Європi (ОБСЄ). У листопадi 1990 р. на зустрiчi на вищому рiвнi в Парижi була ухвалена Паризька хартiя, де мiстився заклик до НБСЄ знайти вiдповiдь на новi виклики, що з’явилися пiсля холодної вiйни. Другою вiхою на цьому шляху була Гельсiнська зустрiч у верхах у липнi 1992 р., яка одержала назву «Гельсiнкi-2». Заключним етапом стала Будапештська зустрiч у сiчнi 1995 р. НБСЄ стала називатися ОБСЄ, а свою дiяльнiсть як органiзацiя вона почала з сiчня 1995 р. Згiдно Будапештських рiшень 1994 р. цiлями ОБСЄ є: активно використовувати свої норми i стандарти для формування загальної безпеки; забезпечувати повне виконання усiх зобов’язань, прийнятих у рамках НБСЄ; служити форумом консультацiй прийняття рiшень i спiвробiтництва; змiцнювати добросусiдськi вiдносини, заохочувати укладання двостороннiх регiональних i загальноєвропейських угод мiж державами-членами: посилити превентивну дипломатiю; пiдвищити можливостi врегулювання спорiв i конфлiктiв та використання миротворчих операцiй; змiцнювати безпеку шляхом контролю за озброєнням, роззброєнням i змiцнення довiри га безпеки; розвивати дiяльнiсть у галузi прав i основних свобод людини; поглиблювати спiвробiтництво з метою утвердження мiцної ринкової економiки в усiх державах-членах; продовжувати нарощувати дiяльнiсть i потенцiал Органiзацiї для вирiшення проблем з урахуванням усього спектра її функцiй, що сформувалися пiсля прийняття Заключного акта, з метою знайти вiдповiдi на новi виклики та небезпеки. Зустрiч глав держав та урядiв , яка визначає прiоритети й основнi напрями дiяльностi Органiзацiї [22, 247]. Центральним виконавчим i розпорядчим органом ОБСЄ є (РМ), яка складається з мiнiстрiв закордонних справ держав-членiв. РМ збирається раз на рiк. Поточними справами ОБСЄ займається Постiйна рада у складi представникiв держав-учасниць. Збирається щотижня у м. Вiднi (Австрiя) для полiтичних консультацiй i прийняття рiшень з питань, що стосуються Органiзацiї. Функцiонує Керiвна рада , яка складається з директорiв полiтичних департаментiв мiнiстерств закордонних справ. Утворена вона для пiдготовки засiдань РМ ОБСЄ та контролю їх виконання. Засiдала не рiдше двох разiв на рiк у м. Прага (Чехiя). Однак у процесi iнституцiоналiзацiї структур ОБСЄ значну частину її функцiй перебрала Постiйна рада . Вiд 1997 р. Керiвна рада збирається лише для обговорення економiчних питань. Постiйним органом є Форум ОБСЄ зi спiвробiтництва в галузi безпеки (мiсцеперебування –м. Вiдень), утворений з метаю проведення переговорiв щодо контролю над озброєннями i роззброєнням, змiцнення довiри та безпеки, розширення регулярних консультацiй i активiзацiї спiвробiтництва з питань, що пов’язанi з безпекою, та зменшення небезпеки виникнення конфлiктiв. Засiдає щотижня. Загальне керiвництво оперативною дiяльнiстю Органiзацiї покладено на дiючого голову ОБСЄ, яким є мiнiстр закордонних справ держави, що приймала останнє засiдання РМ. Строк повноважень голови – рiк. До його обов’язкiв входить також пiдтримання контактiв з Парламентською асамблеєю ОБСЄ. Постiйний адмiнiстративний орган ОБСЄ – Секретарiат на чолi з Генеральним секретарем, який призначається на три роки Радою мiнiстрiв Органiзацiї. Генеральний секретар як найвища посадова особа Органiзацiї спiвпрацює з дiючим головою, керує структурами i операцiями ОБСЄ, готує проведення зустрiчей глав держав та урядiв, забезпечує реалiзацiю прийнятих рiшень i подає щорiчну доповiдь. У структурi Секретарiату – Центр запобiгання конфлiктам (мiсцеперебування – м. Вiдень) для допомоги РМ ОБСЄ у справi зменшення небезпеки виникнення конфлiктiв. Важливим органом є Бюро з демократичних iнститутiв та прав людини (мiсцеперебування – м. Варшава, Польща). Воно сприяє проведенню демократичних виборiв у країнах-учасницях ОБСЄ шляхом спостереження за виборчим процесом, надає практичну допомогу в змiцненнi демократичних iнститутiв, бере участь у запобiганнi конфлiктам тощо. Верховний комiсар у справах нацiональних меншин (мiсцеперебування – м. Гаага, Нiдерланди) забезпечує раннi запобiжнi й термiновi дiї стосовно напружених ситуацiй, що пов’язанi з проблемами нацiональних меншин та потенцiйно можуть перерости в конфлiкт у регiонi ОБСЄ, через що вимагають уваги i дiй Ради мiнiстрiв або Керiвної ради [22, 250]. Дiє (мiсце перебування – м. Копенгаген, Данiя), до якої входять 315 парламентарiїв (по 2 – 17 депутатiв вiд нацiональних парламентiв залежно вiд чисельностi населення країни). Збирається на щорiчнi сесiї почергово в рiзних мiстах Європи. Обговорює питання, що належать до компетенцiї ОБСЄ, i приймає вiдповiднi рекомендацiї. Забезпечує мiжпарламентське спiвробiтництво. Згiдно з Конвенцiєю про примирення та арбiтраж у рамках ОБСЄ вiд 15 грудня 1992 р. (набула чинностi у груднi 1994 р.) утворено Суд з примирення та арбiтражу ОБСЄ осiб, який складається секретарем Суду. З наведеного стає зрозумiлим, що наслiдком таких особливостей стає складнiсть процесу розробки та прийняття полiтичних рiшень в ОБСЄ. Принципи, якi регулюють передачу звичайних озброєнь», «Планування у сферi оборони», «Програма воєнних конфлiктiв i спiвробiтництва», «Заходи стабiлiзацiї щодо локальних конфлiктiв». Головними методами миротворчої дiяльностi НБСЄ–ОБСЄ стали мiсiї спостереження i посередництва, якi дiяли у всiх постсоцiалiстичних i пострадянських країнах. 1999 р. була ухвалена Хартiя європейської безпеки, яка ґрунтувалась на кiлькох полiтичних iнiцiативах, серед яких: посилення ролi ОБСЄ в операцiях з пiдтримки миру; ухвалення Платформи спiльної безпеки; створення груп швидкої експертної допомоги та спiвпрацi з метою проведення широкомасштабних цивiльних операцiй; розширення здатностi ОБСЄ виконувати полiцейськi функцiї; створення Оперативного центру задля планування i проведення операцiй тощо. ОБСЄ має великi передумови, щоб вiдiгравати вагомуконструктивнуроль у поступовому дотриманнiзагальноєвропейської системи колективної безпеки. 4. 4 Економiчний суд СНД та Генеральна Рада СОТ З метою розв'язання мiждержавних економiчних спорiв мiж країнами-членами СНД 6 липня 1992 р. на основi Угоди Ради глав країн СНД було створено Компетенцiя Економiчного суду СНД стосується розгляду мiждержавних економiчних спорiв, що виникають при виконаннi економiчних зобов'язань, передбачених угодами, рiшеннями Ради глав держав, Ради глав урядiв спiвдружностi та iнших її iнститутiв. СНД суд має право розглядати й iншi спори, пов'язанi з виконанням угод i прийнятих на їх основi iнших актiв [15, 145]. За наслiдками розгляду спору Економiчний суд СНД може прийняти рiшення (якщо для того будуть пiдстави), де зазначатиметься факт порушення країною-учасницею угод iнших актiв СНД та її iнститутiв (або факт вiдсутностi порушення) i визначатимуться заходи, яких рекомендується вжити вiдповiднiй державi з метою усунення порушень та їх наслiдкiв. Держава, стосовно якої прийнято рiшення Економiчного суду СНД, забезпечує його виконання. Угодою про створення СОТ встановлено систему правил i процедур, що застосовуються для врегулювання спорiв, якi виникають у межах договорiв, вiднесених до компетенцiї СОТ. Передбачено, що органом розв'язання спорiв є . Вона приймає до розгляду спори, якi не вдалося вирiшити на двостороннiй основi, у тому числi iз залученням "добрих послуг" Генерального секретаря СОТ чи iншої особи. Коротко опишемо дiю зазначеного механiзму. Уряд певної країни подає до Генеральної Ради СОТ клопотання про розгляд спору. Рада протягом 60 днiв пiсля отримання клопотання має призначити склад комiсiї для розгляду клопотання. Для об'єктивного вивчення матерiалiв справи та складання доповiдi, що мiстить вiдповiднi рекомендацiї, комiсiї надається 6-9 мiсяцiв. з будь-яким урядом. Для касацiйного розгляду справи iз семи членiв Ради призначається "трiйка". Для касацiйного розгляду спору вiдводиться 60-90 днiв. Протягом цього термiну "трiйка" має представити Радi доповiдь з вiдповiдними рекомендацiями та рiшеннями. Останнi мають бути прийнятi протягом 9 мiсяцiв з часу утворення комiсiї, якщо її доповiдь не оскаржується в касацiйному порядку, або 12 мiсяцiв, якщо зазначена доповiдь оскаржується. Сторона, яку було визнано порушницею, повинна негайно виконати рекомендацiї комiсiї. Якщо це неможливо зробити. Рада має право призначити оптимальний термiн для виконання. Якщо сторона-порушниця не вкладається в цей термiн, сторона-скаржниця може подати заяву про вiдшкодування їй збиткiв. Сторона-порушниця може також запропонувати сплатити компенсацiю [15, 154]. Якщо сторона-порушниця не виконує рекомендацiї i вiдмовляється сплатити компенсацiю, то сторона-скаржниця може просити Генеральну Раду СОТ уповноважити її призупинити надання країнi-порушницi пiльг i прав, що передбаченi мiжнародними угодами, якi належать до сфери СОТ. Зокрема, це означає пiдвищення країною-скаржницею тарифiв на товари, що iмпортуються з країни-порушницi. Такi санкцiї мають бути сумiрними зi шкодою, заподiяною країною-порушницею. Процедура СОТ передбачає, що Рада контролює виконання рекомендацiй комiсiї та апеляцiйного органу. 4. 5 Вирiшення мiжнародних спорiв мiж державами та юридичними i фiзичними особами Донедавна мiжнародний спiр вважався синонiмом спору мiж державами. Ідея запровадження мiжнародних механiзмiв вирiшення спорiв мiж державами та приватними особами розглядалася як втручання у сферу виключної внутрiшньої компетенцiї держави i тому принципово не приймалася державами. Утiм ситуацiя кардинально змiнилася у другiй половинi ХХ столiття, коли надзвичайно зросли кiлькiсть i розмаїття мiжнародних контактiв i, вiдповiдно, нових типiв суперечок. Це потребувало запровадження адекватних механiзмiв вирiшення спорiв. Мiжнародний центр з урегулювання iнвестицiйних спорiв дiє вiдповiдно до положень Вашингтонської конвенцiї 1965 р. про порядок вирiшення iнвестицiйних спорiв мiж державами й iноземними особами. Станом на березень 2003 р. Конвенцiя набула чинностi для 139 держав. Україна ратифiкувала Конвенцiю 2000 р. Центр вирiшує спори мiж державами та приватними iноземними iнвесторами шляхом примирення або арбiтражу. Досить часто двостороннi договори про взаємний захист iнвестицiй надають Центру юрисдикцiю щодо спорiв про їх тлумачення та застосування. Проти України до Центру було подано три позови [27, 293]. Постiйна палата третейського суду в 90-х роках ХХ ст. була уповноважена вирiшувати спори мiж державами або мiжнародними органiзацiями та приватними особами. Трибунал iз позовiв мiж Іраном i США був створений 1981 р. для розгляду, зокрема, позовiв американських громадян i компанiй проти Ірану та громадян i компанiй Ірану проти США. Трибунал вирiшив близько 4 тисяч справ. Окремо слiд вiдзначити дiяльнiсть Європейського Суду iз прав людини , що розглянув тисячi позовiв фiзичних та юридичних осiб проти держав — учасниць Європейської конвенцiї 1950 р. про захист прав людини й основних свобод. Аналогiчний йому Мiжамериканський суд iз прав людини Суд Європейських спiвтовариств розглянув тисячi позовiв приватних осiб проти Європейської Комiсiї, Ради Союзу та Європейського Парламенту. Позитивний результат дiяльностi цих органiв полягає насамперед у тому, що спори вирiшуються на якомога нижчому рiвнi, не дозволяючи їм набути класичного мiждержавного характеру. У результатi держава не використовує право дипломатичного захисту приватних осiб, якi знаходяться пiд її владою. Отже, не завжди вiдповiдає сучасним реалiям твердження, що всi без винятку спори в мiжнароднiй сферi мають розглядатися виключно в рамках принципу мирного вирiшення спорiв, як вiн сформульований у Статутi ООН. Утiм мова не йде про те, щоб звiльнити процес вирiшення мiжнародних спорiв за участю приватних осiб вiд обов’язку дотримання стандартiв, встановлених мiжнародним публiчним правом. Натомiсть є потреба у врахуваннi специфiки зазначених спорiв i, вiдповiдно, збагачення цих стандартiв [27, 293]. Висновки З моменту закiнчення Другої свiтової вiйни на планетi спостерiгалося бiльше 100 збройних конфлiктiв, включаючи такi великi, наприклад, як вiйни Ізраїлю iз сусiднiми арабськими державами, участь СРСР у громадянськiй вiйнi в Афганiстанi, вiйна захiдних країн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в громадянську вiйну в Югославiї, а також збройнi конфлiкти в Закавказзi, Молдовi, Чечнi, Грузiї. У мiжнародному життi нерiдко в результатi зiткнення iнтересiв виникають конфлiктнi ситуацiї мiж державами. Існування мiжнародного спору зобов'язує держави вирiшувати цей спiр. Вiдповiдно до сучасного мiжнародного права держави зобов'язанi свої спори вирiшувати мирними способами. Слiд мати на увазi, що iнститут мирних способiв вирiшення мiжнародних спорiв є мiжгалузевим, тому що його норми мiстяться й у правi мiжнародної безпеки, i в правi мiжнародних органiзацiй, i в правi мiжнародних договорiв, а також ще в цiлому рядi галузей мiжнародного права. ·Загальний акт про мирне вирiшення мiжнародних спорiв 1928 року (у редакцiї 1949 року); ·Статут ООН; ·Статути регiональних мiжнародних органiзацiй; ·Декларацiя про принципи мiжнародного права 1970 року; ·Заключний акт НБСЄ 1975 року; ·мiжнароднi порядки. Проблема вирiшення спорiв у суспiльствi лишається актуальною впродовж усього iснування людської цивiлiзацiї, її гострота особливо вiдчувається у перехiднi та переламнi моменти iсторiї. Очевидно, що кардинальне полiпшення мiжнародних вiдносин неможливе без виходу економiк країн з кризи, але на конфлiкти, якi виникають у суспiльствi, слiд реагувати негайно. Головну роль в урегулюваннi спорiв має вiдiгравати держава – як сторона конфлiкту, або як посередник чи арбiтр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфлiктної ситуацiї важливу роль вiдiграє створення сприятливих умов для того щоб вiн не набрав агресивної форми та руйнiвних масштабiв, а став предметом обговорення у рацiонально органiзованому переговорному процесi. Мiжнародне спiвробiтництво має надзвичайно важливе значення як для економiки країн, що беруть у ньому участь, так i для свiтового господарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежностi країн виникає гостра потреба в спiвробiтництвi. Немає необхiдностi доводити, що вiдокремлення економiки будь-якої країни вiд свiтового господарства не сприяє її соцiально-економiчному розвитку та зростанню добробуту людей. 2. Статут Лiги Нацiй вiд 28 квiтня 1919 р. // Internet-ресурс. – http://www.hist.msu.ru/. 3. Гаазька конвенцiя про закони i звичаї суходiльної вiйни вiд 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/. 4. Гаазька конвенцiя про мирне вирiшення мiжнародних спорiв вiд 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. – http://www.zaki.ru/. 5. Пакт про вiдмову вiд вiйни як знаряддя нацiональної полiтики вiд 27 серпня 1928 р. // Internet-ресурс. – http://www.obraforum.ru/. 6. Конвенцiя про режим судноплавства на Дунаї вiд 18 серпня 1948 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/. 7. Вiденська конвенцiя про право мiжнародних договорiв вiд 23 травня 1969 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/. 8. Декларацiя про принципи мiжнародного права вiд 24 жовтня 1970 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/. 9. Заключний акт Наради з безпеки та спiвробiтництва в Європi вiд 1 серпня 1975 р. // Internet-ресурс. – http://www.hri.ru/. 11. Конвенцiя з примирення i арбiтражу в рамках НБСЄ вiд 15 грудня 1992 р. // Internet-ресурс. – http://www.zakon.nau.ua/. 12. Про державний кордон України: Закон України вiд 04. 11. 91 в ред. вiд 07. 05. 09 // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/. 13. Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть: Закон України вiд 16. 04. 91 в ред. вiд 23. 06. 09 // Internet-ресурс. – http://www.zakon.rada.gov.ua/. 14. Анисимов Л. Н. Международно-правовые средства разрешения международных споров. - Л., 1975. 15. Баймуратов М. А. Международное право. – Харьков: Одиссей, 2000. 16. Баскин Ю. Я. История международного права. М., 1999. 17. Бабилунга Н. В., Бомешко Б. Г. Приднестровский конфликт: исторические, демографические, политические аспекты. – Тирасполь, 1998. 19. Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и международного права К., 1994. 20. Василенко В. А. Ответственность государства за международные правонарушения. — К., 1976. 22. Лукашук И. И. Международное право. Учебник. М., 2001. 24. Маракуца Г. С. Приднестровский конфликт – перспективы урегулирования // Приднестровье. – 2003. – № 3. 25. Международное право в документах. — М., 2000. 26. Международные организации системы ООН: Справочник. — М., 1977. 28. Мирное разрешение международных споров (международно-правовые вопросы). — М., 1974. 29. Муфак Зияд Тамир. Роль ООН у мирному розв’язаннi спорiв i конфлiктiв // Право України. – 2003. - №1. 30. Перепелица Г. Н. Конфликт в Приднестровье. Причины, проблемы и прогноз развития. – К., 2001. 31. Смирнов И. Н., Бомешко Б. Г., Маракуца Г. С. Эволюция Приднестровского конфликта. – Тирасполь, 1995.