Проголошена визначенiсть курсу України на користь усебiчної європейської та євроатлантичної iнтеграцiї водночас залишає широке поле для дискусiй у суспiльствi. Головною проблемою, яка й досi є перешкодою для просування України шляхом європейської iнтеграцiї, видається вiдсутнiсть насправдi чiткої позицiї. Тобто, як i десять рокiв тому, йдеться про намiри, якi не трансформувалися в певнi й однозначнi зовнiшньополiтичнi кроки. Проте, необхiднiсть iнтеграцiї України до європейських та євроатлантичних структур знайшла вiдповiдне закрiплення в численних вiтчизняних нормативно-правових актах. Спорiдненiсть завдань дозволяють об’єднувати цiлi європейської (Євросоюз) та євроатлантичної (НАТО) iнтеграцiї в межах однiєї суспiльно-полiтичної iдеї. Саме реалiзацiя європейського покликання дає Українi чи не єдиний шанс зберегти власну iдентичнiсть. Висловлення пiдтримки європейським та євроатлантичним прагненням України на початку ХХІ столiття свiдчить про певний консенсус серед полiтичної елiти. Питання геополiтичних орiєнтацiй України в глобалiстичному контекстi залишаються вельми актуальними й знаходять певне вiдображення в численних публiкацiях вiтчизняних i зарубiжних дослiдникiв, якi вiддзеркалюють значну їхню заангажованiсть [1].
Метою цiєї роботи є з`ясування безальтернативностi європейського покликання України в контекстi позитивних перспектив поступу української державностi. Досягненню цiєї мети слугують наступнi завдання:
· розгляд геополiтичної обумовленостi європейського покликання України;
типами буття людини. Іншими словами, вiд прадавнiх часiв у геопросторi Пiвнiчного Причорномор'я формувався специфiчний ментальний, етнiчний, культурний i геополiтичний тип суспiльства. Всi пiзнiшi мiсцевi протодержавнi полiетнiчнi утворення – кiммерiйськi, скiфськi, сарматськi, праслов'янськi (І тис. до Н. X. – І тис. по Н. X.) – виникали на тому ж цивiлiзацiйно-геополiтичному стрижнi. Постання Київської Русi було вiнцем того складного процесу. Умовно цю українську цивiлiзацiю (вiд III тис. до Н. X.) можна назвати «Понтiйською» (Понт – грецька назва Чорного моря). Вона завжди расово та культурно була зв'язана з Балканами й Малою Азiєю [2]. Українськi землi з прадавнiх часiв були невiд’ємною складовою частиною євроатлантичної цивiлiзацiї. Сучасний атлантизм виступає iз зазiханнями на унiверсальне панування й унiфiкуючу роль iдеологiї прав людини, що орiєнтується на вiльну особу, яка самовизначається, тодi як континенталiзм є консервативною геополiтичною моделлю, що ґрунтується на уявленнях про культурно-цивiлiзацiйне розмаїття свiту, в якому континентальнi цивiлiзацiї надiленi якiсними особливостями, культурно-iсторичною самобутнiстю.
та Росiя (у минулому також Швецiя й Туреччина). Кожна з цих держав прагнула пiдпорядкувати собi Середню Європу, вбачаючи у цьому свiй життєвий iнтерес. Великою мiрою цей iнтерес був результатом тiєї диспропорцiї сил, що виникає мiж ним й i кожною окремою країною регiону. На заходi й на пiвднi Європи Нiмеччина мала клопiт iз розмiщенням надлишкiв своєї людностi, бо у минулому цi простори були бiльш розвинутими й густiше заселеними. Вiдповiдним мiсцем мiг стати слов'янський схiд – слабкий i менше заселений. У свою чергу марш Росiї на захiд i пiвденний захiд Європи був пов'язаний як з реалiзацiєю певної iдеологiчної мети (гасло «оборони православ'я»), так iз можливiстю пiдняти свiй цивiлiзацiйний рiвень (засобом анексування тих провiнцiй, якi встановили контакт iз Заходом) та вiдiгравати тепер роль фактора захiдноєвропейської полiтики [3].
Першi спроби української iнтеґрацiї до європейських iнституцiй були зробленi ще в 1992 роцi – тодi вперше було порушено питання про вступ до Ради Європи, але вимоги цiєї органiзацiї видалися для адмiнiстрацiї президента Л. Кравчука надмiрними, i про вступ РЄ на певний час забули. Основнi iнтеґрацiйнi рiшення були прийнятi вже за президента Л. Кучми, який багатьма аналiтиками спочатку розглядався як «антизахiдний» полiтик. Україну прийняли в 1995 роцi до Ради Європи, розпочалася тiсна спiвпраця з мiжнародними фiнансовими структурами (Мiжнародний валютний фонд, Свiтовий Банк), вiдносини з НАТО було оформлено в 1997 роцi у виглядi Хартiї про особливе партнерство. Набула чинностi Угода про партнерство i спiвробiтництво з Європейськими комiсiями. На нацiональному рiвнi указами Президента було затверджено низку державних програм та iнших стратегiчних засад [4]. Влiтку 2007 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про основи нацiональної безпеки України», де зокрема йшлося про основнi напрями державної полiтики з питань нацiональної безпеки України. В зовнiшньополiтичнiй сферi це проведення активної мiжнародної полiтики України з метою створення сприятливих зовнiшньополiтичних умов для прогресивного економiчного i соцiального розвитку України; запобiгання втручанню у внутрiшнi справи України i вiдвернення посягань на її державний суверенiтет i територiальну цiлiснiсть з боку iнших держав; забезпечення повноправної участi України в загальноєвропейськiй та регiональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзi та Органiзацiї Пiвнiчноатлантичного договору [5]. Тобто, тепер i на законодавчому рiвнi була чiтко закрiплена стратегiчна мета нашої держави – набуття членства в ЄС i НАТО. Причому таке доленосне рiшення було ухвалене конституцiйною бiльшiстю українського парламенту – за нього проголосували 319 народних депутатiв України при трьох «проти». Що цiкаво – проти цього рiшення не проголосував жоден представник КПУ, партiї, котра, як вiдомо, перебуває в авангардi противникiв розширення НАТО на схiд. Серйозними кроками на шляху до євроатлантичної iнтеграцiї нашої країни стало пiдписання Плану дiй Україна-НАТО й Цiльового плану Україна-НАТО на 2007 рiк, пiдготовка такого ж Цiльового плану на 2004 рiк – документiв, згiдно з якими держава, про яку йдеться, не тiльки взяла на себе конкретнi зобов'язання (80% яких є внутрiшнiми заходами самої України), а й створила реальнi механiзми контролю їхнього виконання спiльно з країнами-членами Альянсу. Враховуючи, що варiантiв фактично лише два – НАТО або Органiзацiя договору про колективну безпеку країн СНД, то вибiр виглядає безальтернативним – євроатлантичний, а не євразiйський напрям iнтеграцiї. Але впевненостi, що справдi Україна остаточно поставила на вступ до НАТО, немає. Як немає вiдповiдi стосовно того, що стоїть за багатьма декларацiями й ухваленими документами – обмiркована i прорахована стратегiя, готовнiсть не на словах, а на дiлi наближатися до стандартiв країн, якi входять до Альянсу, рiшучiсть у виконаннi взятих на себе зобов'язань щодо глибоких полiтичних, економiчних, вiйськових, соцiальних перетворень, чи рiшення тактичного характеру, котре може бути змiнене. Однозначну позитивну вiдповiдь сьогоднi, незважаючи на всi зовнiшнi атрибути й динамiку євроатлантичної iнтеграцiї України, дати складно. Євроатлантична iнтеґрацiя України – це, насамперед, наближення до європейських полiтичних, соцiально-економiчних стандартiв, норм i принципiв демократiї. Шлях до НАТО пролягає через консенсус усiх гiлок влади, консолiдацiю полiтичних сил i громадян України. Найближчий рiк, котрий є ключовим для визначення розвитку України не на одне десятилiття вперед, буде вирiшальним i у вiдповiдi на питання про перспективи нашої країни увiйти до демократичної, цивiлiзованої євроатлантичної спiльноти. Якщо український народ, його елiта гiдно дадуть вiдповiдi на виклики iсторiї, тiльки тодi можна буде ствердно вiдповiсти, що точка повернення до минулого є пройденою [6].
Проте, досвiд спiвпрацi України з багатьма мiжнародними органiзацiями свiдчить, що на вiдмiну вiд останнiх – достатньо вимогливих до своїх партнерiв, український уряд не в станi грати за правилами (характерний приклад – хронiчна неспроможнiсть вступити до Свiтової Органiзацiї Торгiвлi) [7]. На цьому фонi нещодавнi намагання Голови Верховної Ради В. Литвина запевнити представникiв ПАРЄ, що Україна виконала «майже всi» свої зобов’язання перед Радою Європи, «що пiдтверджує європейський вибiр нашої країни», виглядають непереконливо. Адже виконати всi зобов’язання i не тiльки формально, а й реально, Україна мала в трирiчний термiн пiсля набуття членства, тобто наприкiнцi 1998 року. Спрощене ставлення до мiжнародних зобов’язань держави, несамокритичнiсть вже давно стали звичними для чiльних державних посадовцiв. У Посланнi Президента до Верховної Ради України у квiтнi 2007 року зазначається: «Прагнення України бути визнаною європейською державою ґрунтується на спiльному iз захiдним свiтом розумiннi та баченнi суспiльних цiнностей. Створення громадянського суспiльства, розвиток демократичних iнституцiй, забезпечення прав i свобод людини виступають прiоритетними нацiональними iнтересами України, якi визначено ще на початку її утворення як незалежної держави…» [8].
полiтичної, економiчної та правової системи. За це ж виступає демократична опозицiя, яка є суттєво обмеженою у своєму впливi на владу. Маємо феномен сучасної України: намiри влади здiйснити демократичнi реформи найбiльш чiтко i категорично зафiксованi не у внутрiшнiх, а в мiжнародних документах. В них позначенi принциповi позицiї. Суттєвим є ще й те, що у мiжнародних документах, попри їхню «дипломатичну» форму, мiститься значно адекватнiша, правдива оцiнка реального рiвня демократiї в Українi, стану її полiтичної системи. Мiжнародна спiвпраця передбачає певнi механiзми контролю за виконанням зобов’язань, якi унеможливлюють дезiнформацiю та мiстифiкацiю, якi є широко присутнiми у внутрiшньополiтичнiй практицi [9].
Європейський Союз ще в 1999 роцi прийняв Спiльну стратегiю щодо України. В нiй, зокрема, зазначено, що стратегiчне партнерство мiж ЄС та Україною, яке ґрунтується на спiльних цiнностях та iнтересах, є життєвим фактором змiцнення миру, стабiльностi та процвiтання в Європi. Свобода, незалежнiсть i стабiльнiсть України вiдносяться до найбiльших досягнень нової Європи, котра, як дехто вважає, позбулася старих лiнiй розмежування. Географiя та розмiр, ресурси її населення, а також її розташування на осях Пiвнiч-Пiвдень та Схiд-Захiд дають Українi унiкальне географiчне положення в Європi й роблять її визначальним чинником у масштабах регiону. Європейський Союз має стосовно України такi стратегiчнi цiлi: сприяти виникненню стабiльної, вiдкритої, плюралiстичної та правової демократiї в Українi та укрiплювати стабiльно функцiонуючої ринкової економiки на користь усьому народовi України; спiвробiтничати з Україною у царинi збереження стабiльностi та безпеки в Європi й усьому свiтi, знаходячи ефективнi вiдповiдi на спiльнi проблеми, з якими стикається континент; розширювати економiчне, полiтичне та культурне спiвробiтництво з Україною, а також спiвпрацю в галузi юстицiї та внутрiшнiх справ.
iнтересам Європейського Союзу. Правовi пiдвалини вiдносин мiж ЄС та Україною закладено Угодою про партнерство та спiвробiтництво. Повне виконання цiєї угоди є передумовою успiшної iнтеграцiї України в економiку Європи та допоможе Українi ствердити свою європейську iдентичнiсть [10]. Вiд вибору України залежатиме майбутнє обличчя Європи.
до полiтичної долi України, що, зрештою, не применшує гостроти й актуальностi «українського питання» в контекстi нових iнтеграцiйних процесiв на континентi. Стриманiсть Захiдної Європи щодо України можна пояснити, зокрема тим, що її iнтереси до останнього часу зосереджувалися виключно на Росiї. Це явище має комплексний характер, утiм найсуттєвiшими чинниками, з нашого погляду, є такi: по-перше, при розв'язаннi певних мiжнародних питань частка Захiдної Європи досi рефлексивно ставиться до Росiї як до iмперського центру, не вiдмовляючи їй у прихованих правах старої метрополiї щодо колишнiх республiк СРСР, серед них i України; по-друге, в нових iсторичних умовах Захiд уважав за своє найперше завдання «приборкати» Росiю демократiєю.
«Розширена Європа – сусiднi країни: нова структура вiдносин iз нашими схiдними та пiвденними сусiдами» було зазначено, що нацiональнi й/чи регiональнi плани дiй мають бути полiтичними документами, якi об’єднають iснуючi та майбутнi заходи, що охоплюють усю сферу вiдносин ЄС iз сусiднiми країнами.
У Планi дiй Євросоюз має визначити чiткi цiлi й критерiї оцiнки, що пояснять країнам-сусiдам, яких саме дiй очiкує ЄС вiд своїх партнерiв для отримання ними рiзноманiтних переваг у вiдносинах iз Євросоюзом. Чорним по бiлому в документi записано: «Новi переваги мають надаватися лише для вiдображення просування, досягнутого країнами-партнерами в проведеннi полiтичної та економiчної реформ. За вiдсутностi просування партнери будуть позбавленi таких можливостей». «За можливiстю» полiтичнi та економiчнi критерiї розроблятимуться «у тiсному спiвробiтництвi» iз країнами-партнерами. [11]. Тобто Європейський Союз збирається здiйснити угоду не мiж Україною i ЄС (як у нас часто пишуть у пресi), а свiй власний план щодо України. Іншими словами, це буде не двостороннiй українсько-єесiвський документ (за аналогiєю з Планом дiй Україна – НАТО), а одностороннiй – євросоюзiвський.
На початку 2004 року Мiнiстр закордонних справ України К. Грищенко пiдкреслив принципову зацiкавленiсть у тому, аби план дiй носив короткотермiновий характер, а також передбачав важливi для України перспективи, зокрема започаткування роботи зi створення Зони вiльної торгiвлi мiж Україною та ЄС, а також укладення мiж Україною i Євросоюзом нової угоди європейського типу. Україна зацiкавлена у переведеннi вiдносин iз ЄС вiд спiвпрацi до асоцiацiї. Єврокомiсар iз питань розширення Г. Фергойґен пiдкреслив, що як i кожна європейська держава, Україна має можливiсть скористатися правом членства в ЄС, як передбачається статтею 49 Угоди про ЄС. Однак, це залишається питанням перспективи. Перед Г. Ферхойгеном були поставленi питання про прийняття ЄС рiшення щодо збiльшення квот для української сталi, впровадження сприятливого режиму iмпорту української продукцiї, розширення соцiальних пiльг для України, надання допомоги в створеннi систем монiторингу якостi продукцiї, цiльової пiдтримки країнами-членами ЄС iнвестицiйних проектiв в Українi, iнфраструктурнiй iнтеграцiї, надання Українi статусу держави з ринковою економiкою, прискорення прийняття України до СОТ тощо [12].
Європа», який визначає стосунки ЄС iз новими сусiдами. Зокрема, в одному мiсцi йдеться про те, що кожна європейська країна має право стати кандидатом на членство в ЄС, а в iншому мiсцi, що дебати щодо остаточного географiчного поширення ЄС ще не вiдбулися. За думкою Б. Гаврилишина, в Українi треба полiпшити законодавство з метою заохочення iноземних iнвестицiй та залучення внутрiшнiх заощаджень. ВВП України мiг би зростати на 10% рiчних. Якщо ВВП щорiчно збiльшується на 10%, вiн подвоюється за сiм рокiв. У вiсiм разiв – за 21 рiк. І тодi Україна економiчно не є перевантаженою для Євросоюзу. А до 2028 року Україна могла б збiльшити ВВП у 16 разiв [13].
Водночас, слiд зауважити, що вiдсутнiсть зовнiшньополiтичної визначеностi, так звана багатовекторнiсть, є певною мiрою обумовленою внутрiшнiми чинниками. Проблема нашої влади полягає не в розчленованостi зовнiшньої полiтики мiж Сходом i Заходом, бо по сутi вона мусить бути активною й рiзною на захiдному i на схiдному напрямi. Бiда наша – це дволикiсть внутрiшньої полiтики, яка заохочує до постiйного роздвоєння: на Сходi України потурає русифiкацiї, на Заходi – грає роль українiзатора, на Сходi береже пам'ятники Ленiну, на Заходi – благословляє спорудження пам'ятникiв Бандерi [14]. Найгiрше те, що замiсть турботи про консолiдацiю, соборнiсть української нацiї маємо приклади вiдвертої ворожнечi, спровокованої представниками влади.
Так вже склалося, що реальне зближення з Росiєю в змозi позбавити Україну не лише європейської, а й будь якої перспективи. На жаль, назвати вiдносини мiж Україною й Росiєю зрозумiлими важко. У ситуацiї повної непрозоростi, за вiдсутностi будь-яких фахових дискусiй у суспiльствi державою приймалися рiшення стосовно створення Єдиного економiчного простору, якi явно не були iнiцiативою нi Києва, нi Мiнська, нi, тим бiльше, Астани. Громадянам так i не було надано жодного арґументу стосовно переваг i втрат вiд вступу України до ЄЕП. Проте посол Росiї в Українi В. Черномирдiн спростував оптимiстичнi заяви українського керiвництва про очiкування зниження тарифiв на енергоносiї, створення зони вiльної торгiвлi без виняткiв. Жодної реакцiї з боку української влади на це не було. У груднi 2007 року пiдписано договiр про Керченську протоку, де йдеться про те, що будь-якi кораблi всiх третiх країн, заходячи до українських портiв, мають питати дозволу в Росiї. У Росiї абсолютно вiдкрито заявляють, що договiр було пiдписано, бо вдалося вiдсторонити вiд процесу МЗС України. Росiйськi полiтологи, експерти, коментатори давно вже не соромляться прямо вказувати, яка саме Україна потрiбна Москвi – передусiм, керована з Кремля. Величезною помилкою нинiшньої української влади може виявитися спроба на цьому зiграти. У всьому свiтi цiнують виконання досягнутих домовленостей. Те, що Україна, все бiльше вiдстаючи в своєму розвитку вiд захiдних країн-сусiдiв, усе бiльше й бiльше позицiонує себе як другорядну й щодо Росiї, навряд чи може сприяти подоланню цiєї рiзницi в розвитку [15].
тиском критики з боку Заходу. Пiдтримуючи такого лiдера, Росiя ставить його в певну залежнiсть.
немає. Якщо ми хочемо зберегти власну iдентичнiсть, потрiбно зближуватися з народами, якi не мають бажання поглинути нас. Росiйський полiтичний лад iстотно вiдрiзняється вiд європейського. Рiзниця визначається не конституцiєю, а характером суспiльства. Наслiдки панування радянського ладу iстотнi: високий ступiнь залежностi основної маси населення вiд держави, вiдсутнiсть розвинутих громадських iнститутiв [16].
Практика останнiх рокiв довела, що демократизацiя та помiркована зовнiшня полiтика в Росiї аж нiяк не взаємопов'язанi, отож потурання її iмперським амбiцiям тiльки шкодить росiйському суспiльству [17]. Росiйський письменник В. Єрофєєв вiдзначив, що архаїчнiсть росiйського народу, полягає в тому, що вiн виявляє iнстинкти, властивi доiндустрiальному сiльському суспiльству. Такий народ любить владу, аґресiю, окрик, владу чоловiка над жiнкою й хамство. Збереглася любов до сплескiв розгнузданого хамства. Як завжди, на Русi любили сплеск п'яного куражу, коли героєм ставав той, хто бiльше iнших вiдзначався в пиятицi i всяких гидотах. Цю архаїчнiсть не врахували на початку 1990‑х, тому всi реформiсти зiйшли з дистанцiї. До того додається ще одне дивне явище: сполучення архаїки з розгулом «попси». Щось подiбне спостерiгається в Африцi, у Мексицi, у Непалi, але в Росiї є дуже iстотна особливiсть – у росiян зник моральний стрижень. Спотворена унiкальна рiч: архаїка, що не має морального обґрунтування. У Мексицi вона спирається на католицизм, в Африцi її скрiплюють традицiйнi цiнностi, в Росiї моральний стрижень був знищений комунiзмом, а потiм був зруйнований i комунiзм. Виходить вакуум у квадратi [18].
соцiальна активнiсть полягала в акцiях пiдтримки «полiтики Партiї i Уряду». Те ж саме стосується й iнформацiйної полiтики сучасної росiйської влади, яка практично не залишила в росiйському ефiрi не пiдконтрольних їй телеканалiв. Приреченiсть обирати Путiна, який уже впевнений, як i всi росiяни, що вiн знову буде обраний президентом, i робить майбутнi вибори несправедливими. Нинiшня недемократична Росiя обрала свою недемократичну альтернативу – принаймнi в осяжнiй перспективi.
або Нiдерланди. У першу й останню чергу, Росiя має у своєму розпорядженнi природнi ресурси, нафту i газ. Можна також вiднести до стратегiчно важливого сектора залишки колишньої радянської воєнної промисловостi й аерокосмiчної галузi, ядерного арсеналу. Полiтичнi ресурси зводяться до деяких «привiлеїв», що дiсталися вiд СРСР у спадщину – зокрема, постiйне членство в Радi Безпеки ООН. Саме цi фактори, а вони є вiдверто обмеженими, матерiально детермiнують зовнiшньополiтичну лiнiю Росiї [19]. Із розпадом СРСР Росiя назавжди втратила своїх союзникiв iз органiзацiї Варшавського договору й прибалтiйськi країни. Це практично вiдрiзало Росiю вiд торговельних i вiйськових портiв у Балтiйському морi. Вихiд зi складу iмперiї України, Бiлорусi i Молдови призвiв до втрати Росiєю «проток» до Європи. І якщо втрата Польщi, Угорщини й Чехословаччини справдi зменшила економiчне навантаження на iмперiю, то вiдхiд України, Прибалтики, Молдови й Бiлорусi означав створення навколо Росiї «сiрої» зони, яка за певних умов має всi шанси трансформуватись у територiю НАТО, а з часом – ЄС. У цьому випадку на заходi Росiя буде межувати з НАТО i в перспективi – з ЄС, новим утворенням з колосальним ресурсним i геопозицiйним потенцiалом, а на сходi – з такими «монстрами», як Китай, Японiя i США [20].
Росiйська полiтична система Росiї знову в руїнах, а саме суспiльство перетворюється на невiльника державної влади. Захiднi полiтики мусять тепер вирватися з полону власних помилок, позбутися спроб видати бажане за дiйсне, а також вiд помилкової стратегiчної оцiнки внутрiшньої та зовнiшньої полiтики Кремля. Вiдповiддю Заходу на таку полiтику Москви має стати поступове розширення НАТО та Євросоюзу, поки до цих органiзацiй у тiй або iншiй формi не увiйдуть країни, якi знаходяться в безпосереднiй близькостi вiд них: Україна, Бiлорусь, Молдова, Грузiя й Азербайджан.
започаткувати так званий Єдиний Економiчний Простiр. Творцi ЄЕП стали жертвами iлюзiй, що широко поширенi в росiйському та українському суспiльствi. У Росiї багато хто думає, що Україна повинна знову виконати свою мiсiю збирача росiйських земель. В останнi роки iснує думка, що за це збирання можна навiть заплатити. Наприклад, створити зону вiльної торгiвлi без усяких вилучень, тобто з низькими цiнами на енергоносiї й правом їхнього реекспорту, збором ПДВ за мiсцем проживання споживача нафти та газу й вiльним допуском на росiйський ринок продукцiї українських металургiв.
не збiгаються. Один iз них – економiко-юридичний. У ньому СНД є органiзацiєю-примарою, наявною лише на паперi. Але є ще й вимiр полiтико-психологiчний. І отут такого враження не виникає: партнери Росiї за Спiвдружнiстю так i залишаються для неї не «iноземними країнами», а «республiками СНД». Для багатьох громадян цих країн «нашою країною» залишається СНД. Дванадцять рокiв тому iснувало двi концепцiї СНД – українська та росiйська. Українська полягала в тому, що Спiвдружнiсть є «iнструментом цивiлiзованого розлучення». Згiдно ж з росiйською СНД мала бути свого роду видозмiною СРСР, певним його замiнником, змогою для колишнiх «нацiональних республiк» вiдчути себе незалежними, набути всiх регалiй суверенних держав, залишаючись насправдi «пiд патронатом» Росiї. І якщо в економiко-юридичному вимiрi перемогла українська концепцiя, то в полiтико-психологiчному – безумовно, росiйська. Саме вона стала засадною для пiдтримки iснування СНД. Втiленням росiйської концепцiї є наполегливе переконування громадян у тому, що iснування окремих держав є протиприроднiм i тимчасовим [22]. Живленням саме росiйського пiдходу є, за слушним виразом Р. Кися, так звана Азопа. В її межах перебуває сьогоднi не тiльки Донецьк, Горлiвка чи Кривий Рiг, але й також Київ, Львiв та Ужгород… Україна сьогоднi реально не виокремлена ще iз своєї занурености (i на макрорiвнi, i на сублокальних рiвнях, i на всiх стратифiкацiйно-ґрупових рiвнях) у цивiлiзацiйно-культурний конгломерат Азопи. Врештi-решт те, що у дуже схожий спосiб «базарять» (i, фактично, про те саме «базарять») та тi самi моделi «приколiв» чи схеми сперечальностi (навiть iз тими самими iнтонацiями) вжиткують i в Хабаровську, й у Горлiвцi, й у Львовi, й у коридорах якогось новоспеченого у Рязанi коледжу, й у коридорах нацiонального унiверситету iм. Т. Шевченка засвiдчує тiльки те, що Азопа, яко певне цивiлiзацiйно-культурне поле (а не лише штучний, мертвонароджений есенгiвський конґломерат) – це є безумовна реальнiсть [23]. Росiйський фактор є i, очевидно, лишатиметься вельми суттєвим у внутрiшнiй полiтицi України. І це зрозумiло, оскiльки й нашi народи, й нашi громадяни є пов’язаними. Pосiйський вплив на внутрiшню полiтику України є багатогранним i досить часто переходить межi. Це можна назвати втручанням у внутрiшнi справи, коли українцям у виглядi iнструкцiй вказують, яку мову у власнiй країнi вивчати [24].
Україна продовжує вести непослiдовну зовнiшню полiтику борсання мiж Росiєю й Заходом. Суперечливi заяви найвищого керiвництва країни привели до можливостi спекуляцiй щодо iнтеграцiї України не в Європейський Союз, а в ЄЕП, очолюваний Росiєю. І це незважаючи на те, що офiцiйно проголошеним зовнiшньополiтичним прiоритетом України є iнтеграцiя в ЄС. Вже давно деякi полiтичнi сили в Українi ведуть спекуляцiї на тему «в Європу – разом з Росiєю». І це при тому, що Росiя нiколи не заявляла про своє бажання вступити до ЄС. Одначе офiцiйна влада не поспiшає зазначити абсурднiсть подiбних лозунгiв. У цiй ситуацiї обнадiює тiльки те, що розвиток зовнiшньої полiтики будь-якої країни прямо залежить вiд розвитку полiтики внутрiшньої. А саме у внутрiшнiй полiтицi України в останнiй час намiтилися позитивнi змiни. До слова, Україна залишилася єдиною країною в пострадянському просторi, де є реальна нелiва опозицiя. Щоправда, в Українi ще також не сформувалася «критична маса» громадянського суспiльства, проте процес її формування – безперечний. Це, зокрема, засвiдчили й останнi парламентськi вибори. Експерти ж зазначають, що якби вибори на пропорцiйнiй основi вiдбулися вже у березнi 2007 року, то нинiшня опозицiя мала б бiльшiсть у Верховнiй Радi. Тож нинi Україна не те що на роздорiжжi – вперше за всю свою полiтичну iсторiю (чи вдруге, якщо згадати 1 грудня 1991 року, коли В. Чорновiл мав реальнi шанси стати президентом, i тiльки через розпорошення ще не сформованої тодi опозицiї та через непродуктивну виборчу кампанiю його перемiг представник колишньої номенклатури Л. Кравчук) вона має шанс обрати альтернативу нинiшньому полiтичному розвитку. У цьому сенсi шанси України приєднатися – бодай у майбутньому – до європейської демократичної спiльноти розцiнюються як «50 на 50» [25].
зi США, активiзацiю спiвробiтництво з сусiдами, передусiм з Польщею. США високо цiнують внесок, який Україна зробила у вирiшення iракського питання. Український контингент в Іраку працює дуже ефективно, що в першу чергу сприяє взаємодiї вiйськ України й країн-членiв НАТО. НАТО – не просто вiйськове об’єднання, це органiзацiя однодумцiв, заснована на засадах демократiї, поваги до прав людини, ефективного функцiонування громадянського суспiльства, вiдсутностi корупцiї, процвiтання завдяки вiльнiй економiцi. Країна, яка прагне стати членом НАТО, повинна демонструвати не лише успiхи в обороннiй реформi, а й спроможнiсть проводити демократичнi вибори [26]. Слiд чiтко заявити про безальтернативнiсть iнтеграцiї в Європейський Союз, вiдкинувши заклики щодо iнтеграцiї в iншi економiчнi структури. Шлях iнтеграцiї Україна має пройти самостiйно, але при цьому повинен враховуватися досвiд країн, що досягли на цьому шляху успiхiв. Дуже цiнним для України є досвiд Польщi на її шляху набуття членства в НАТО та ЄС. Стосунки України з Росiєю повиннi бути позбавленi зайвої полiтичної риторики, прiоритетом має стати економiка. Із Кремлем треба розмовляти мовою iнтересiв. Маємо розробити концепцiю (можливо, таємну) вiдносин iз Росiєю для того, щоб вести прагматичний дiалог [27]. Не слiд забувати, що вiд розвитку стабiльного партнерства двох країн залежить безпека не тiльки цих двох держав, а й всiєї Європи i свiту в цiлому. Водночас Україна повинна твердо йти в майбутнє власною дорогою i перестати постiйно оглядатися на Росiю [28].
менталiтету з усiма його протирiччями – президента Л. Кучми. Просто «Захiд» та «СРСР» для українця – два вiдомих комфортних стани. СРСР – у минулому, «Європа» – в майбутньому. Для бiльшостi виборцiв немає жодного протирiччя в тому, що вони шкодують за розпадом СРСР i пiдтримують «iнтеграцiю до Європи» [29]. Не слiд забувати, що широка народна пiдтримка євроiнтеграцiї обумовлена саме цим. Насправдi ж Європа – це знання i розумiння Божого Провидiння. Антиєвропа – це атеїзм, тобто азiйське варварство, помножене на совєтське безумство i безкарнiсть. Правий був Достоєвський: «Якщо Бога нема, то все дозволено» [30].
брати до уваги жорсткi реалiї сьогодення. Наприклад, особисте багатство трьох найбагатших людей свiту перевищує ВНП 48 найменш розвинутих країн свiту. Щороку американцi витрачають $8 млрд. на косметику – за оцiнками ООН, для надання базової освiти всьому населенню на Землi необхiдно щороку витрачати $6 млрд. Європейцi щороку витрачають $11 млрд. на морозиво – $9 млрд. вистачило б, щоб забезпечити всiх, хто потребує цього, чистою водою й каналiзацiєю. Американцi та європейцi витрачають $17 млрд. на їжу для домашнiх тварин – збiльшення допомоги на $13 млрд. забезпечило би надання основних медичних послуг i продуктiв харчування всiм, хто їх потребує. Сукупне багатство 225 найзаможнiших у свiтi людей становить $1 трильйон, тим часом як з 4,4 мiльярда людей у «країнах, що розвиваються», 3/5 не мають доступу до безпечної каналiзацiї, 1/3 – до «чистої води», 1/5 – до медичних послуг. Революцiя внутрiшнiх чинникiв нашого iснування, масштаб якої є непередбачуваним, а напрямок непевним, вiдбувається за умов дедалi глибшого вододiлу в матерiальному iснуваннi людства [31]. Перед обличчям викликiв глобалiзованого свiту та враховуючи латентнi загрози, що формуються в надрах дiючих владних структур, єдиним порятунком для України може бути тiльки тверда нацiональна полiтика. Тобто не шовiнiзм, не фашизм, а український нацiоналiзм, який колись-таки виплекає оновлену українську нацiю й нацiональну державу, рiвну серед нацiональних держав Європи [32].
Отже, подальший поступ української державностi iснуватиме виключно за умов практичної реалiзацiї європейського покликання. Саме на це спонукає геополiтична, iсторична, ментальна передумови європейської та євроатлантичної iнтеґрацiї України. Навпаки, унеможливлюють цей поступ будь-якi iнтеграцiйнi проекти з Росiєю. Практика доводить, що саме європейська та євроатлантична перспектива надасть Українi реальний шанс посiсти належне мiсце в свiтi.
|
