Встановлення дипломатичних вiдносин та органiзацiя дипломатичних представництв
Мiнiстерство освiти i науки України
Встановлення дипломатичних вiдносин та органiзацiя дипломатичних представництв
ЗМІСТ
1. Юридичнi пiдстави встановлення дипломатичних вiдносин
2. Вiдкриття дипломатичного представництва
3. Порядок призначення глави та членiв дипломатичного представництва
4. Персонал дипломатичного представництва
5. Список використаних джерел
1. ЮРИДИЧНІ ПІДСТАВИ ВСТАНОВЛЕННЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ВІДНОСИН
Дипломатичнi вiдносини є складовою частиною зовнiшньої полiтики будь-якої держави i здiйснюються за допомогою спецiально створених для цього державних органiв. Однак не можна вважати дипломатичними вiдносинами певнi мiжнароднi контакти, якi здiйснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульської служби, наприклад, журналiстами, представниками торгових фiрм, полiтичних органiзацiй. Оскiльки такi мiжнароднi контакти не мають офiцiйного характеру, вони, вiдповiдно, не тягнуть за собою настання мiжнародно-правових наслiдкiв, тобто певних прав i обов'язкiв для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних вiдносин мiж суб'єктами мiжнародного права потрiбнi певнi передумови, а саме: наявнiсть юридичних i фактичних передумов.
Виникнення будь-якої нової держави, згiдно з принципами мiжнародного права, означає її входження у мiжнародне спiвтовариство як рiвноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязi надiлена мiжнародною правоздатнiстю, зокрема, правом вступати у дипломатичнi зносини з iншими суб'єктами мiжнародного права.
Оскiльки дипломатичнi зносини являють собою двостороннiй процес, то вiдповiдною важливою умовою є бажання iнших держав їх пiдтримувати. У цьому випадку значущою передумовою виступає взаємна згода.
контактiв iншими методами.
Перша проблема, з якою стикаються новоутворенi держави, — дипломатичне визнання їх з боку iнших держав. У перiод розпаду колонiальних iмперiй та виникнення значної кiлькостi незалежних держав у Африцi, Азiї та Латинськiй Америцi питання мiжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми мiжнародного права, закрiпленi в Статутi ООН, у Декларацiї про надання незалежностi для колонiальних держав i народiв, а також у Декларацiї про принципи мiжнародного права, що стосуються державних вiдносин i спiвробiтництва мiж державами згiдно зi Статутом ООН.
"холодної вiйни", при цьому кожна зi сторiн такого протистояння вiдстоювала теорiю по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципiв визнання зробили також країни, що розвиваються.
Вiдповiдно до норм мiжнародного права iснує двi форми визнання держав: dejure(юридичне визнання) i defacto(фактичне визнання).
Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта мiжнародного i, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових держав, або урядiв, що прийшли до влади неконституцiйним шляхом. У такому випадку подiбний акт означає визнання за цим урядом права представляти вiдповiдну державу на мiжнароднiй аренi. Наслiдками такого визнання є встановлення дипломатичних та iнших вiдносин, обмiн дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени ООН та iншi мiжнароднi органiзацiї.
За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.
iншої сторони будь-яким iншим способом. Дипломатичне визнання найчастiше оформляється у виглядi офiцiйної заяви глави держави, яка здiйснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути вiд iменi колективного органу.
уряду таким чином вважається тодi, коли iноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних вiдносин з Мiнiстерством закордонних справ країни перебування. Але той факт, що посольство не закрите, зовсiм не означає визнання, якщо припиненi будь-якi офiцiйнi контакти.
Для прийому нової держави як члена мiжнародної органiзацiї не потрiбно її визнання всiма державами-членами, оскiльки останнє вiдбувається переважно на двосторонньому рiвнi.
Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританiї був скерований у ранзi посла. Поряд iз врученням вiрчих грамот Великобританiя не квалiфiкувала цей факт як визнання Ізраїлю dejure, а лише defacto. Аналогiчною була позицiя США у 1919 р. стосовно Фiнляндiї.
Визнання defactoмає неповний характер. Основний змiст цiєї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт iснування держави, уряд iншої держави не встановлює з нею дипломатичнi вiдносини. Але при цьому вiн вступає з нею у дiловi контакти (наприклад, торговельнi чи культурнi).
Рiшення про встановлення дипломатичних вiдносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це вiдбувається дещо пiзнiше, наприклад, пiд час переговорiв мiж двома зацiкавленими сторонами.
Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних вiдносин проводяться урядовою делегацiєю, яка бере участь у святкуваннi дня проголошення незалежностi в цiй країнi, або одним iз дипломатичних представництв за кордоном. При проведеннi таких переговорiв сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних вiдносин, рiвень дипломатичних представництв, якими вони будуть представленi, а також про строк набуття чинностi досягнутої угоди.
Документами, якi пiдтверджують факт встановлення дипломатичних вiдносин, можуть бути двостороння угода iдентичнi ноти, якими обмiнюються представники сторiн, що вели переговори.
Ст. 2 Вiденської конвенцiї зазначає, що "встановлення дипломатичних вiдносин мiж державами та заснування постiйних дипломатичних представництв здiйснюється за взаємною згодою". Таким чином, Конвенцiя виходить зi "згоди", тобто обопiльної волi двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так i усно.
також приймати їх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може бути як у активнiй, так i в пасивнiй формi. З цього права випливають i обов'язки держав.
того, вона не може наполягати на тому, щоб iнша країна вiдмовилась вiд встановлення дипломатичних вiдносин iз будь-якою iншою державою.
З огляду на це, iсторiя дипломатичних вiдносин фiксує випадки грубого порушення норм дипломатичного права в перiод iснування двох протилежних соцiально-економiчних систем. Це стосувалося Куби та iнших держав, коли порушувалось їх активне та пасивне право на дипломатичнi представництва.
Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипломатичних вiдносин чiтко не регламентоване у Вiденськiй конвенцiї, тим не менш, воно прямо чи опосередковано випливає з функцiї мiжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Вiденської конвенцiї, в якiй зазначено важливiсть пiдтримання розвитку "дружнiх вiдносин мiж державами в суспiльному ладi".
в обов'язку останнiх сприяти заохоченню "дружнiх вiдносин мiж акредитуючою державою i державою перебування". Державам невигiдно вiдмовлятися вiд представництва в iнших державах, оскiльки така вiдмова ускладнює захист своїх iнтересiв на офiцiйному рiвнi, а також законнi iнтереси громадян.
Взаємна згода обох держав випливає iз принципу суверенної рiвностi держав i враховує досвiд минулого, коли високорозвинутi держави примушували iнших держав допускати на свою територiю iноземнi представництва.
У XIX ст. Китай i Японiя довший час заперечували проти допуску iноземних дипломатичних мiсiй i контакту з ними як з простими iноземцями. У результатi неодноразового застосування збройної сили проти Китайської iмперiї, аж до захоплення Пекiна, у 1860 р. захiднi держави нав'язали Китаю конвенцiю, згiдно з якою вони забезпечили собi право вiдкривати в цьому мiстi постiйнi дипломатичнi представництва. Однак китайський iмператор вiдмовлявся приймати iноземних представникiв особисто. Тодi Англiя, Францiя, США та iншi держави вчинили колективний демарш, щоб отримати аудiєнцiю (1873 р.). Така ж ситуацiя повторилася у 1891 р., коли деякi захiднi держави хотiли отримати аудiєнцiю для дипломатичного корпусу. Китайський уряд i пiсля 1860 р. довший час продовжував утримуватися вiд вiдряджання своїх постiйних дипломатичних мiсiй в iншi Держави.
У дипломатичнiй практицi вiдомi також випадки, коли держави домовляються про обмiн дипломатичними представництвами не у виглядi посольств чи мiсiй, а в iншiй формi. Так, до сiчня 1979 р. Китай i США мали одночасно у Вашингтонi та Пекiнi т. зв. групи зв'язку. Це свiдчило про неповноцiннiсть вiдносин мiж цими державами внаслiдок того, що Сполученi Штати зберiгали дипломатичнi вiдносини з гомiнданiвською владою на Тайванi й мали там посольство.
Отже, домовленiсть держав про встановлення дипломатичних вiдносин та обмiну дипломатичними представництвами є необхiдною основою для досягнення додаткових угодз метою регулювання таких питань, як призначення окремих категорiй персоналу представництв, надання їм привiлеїв та iмунiтетiв, передбачених Вiденською конвенцiєю 1961 р.
2.
ВІДКРИТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА
Дипломатичне представництво — закордонний орган зовнiшнiх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичнi представництва подiляють на постiйнi й тимчасовi. На постiйнiй основi створюють посольства i мiсiї, а також представництва держав при мiжнародних органiзацiях. Поряд з постiйними представництвами держави використовують i тимчасовi дипломатичнi представництва, якi призначаються для виконання спецiальних мiсiй.
За iснуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повiрений у справах, називається посольством, а очолюване посланником чи повiреним у справах — мiсiєю.
Мiжнародне право передбачає комплекс спецiальних правил, якi стосуються вiдкриття дипломатичних представництв, їх функцiонування та привiлейованого статусу. Вони покликанi забезпечити сприятливi умови для виконання Дипломатичним представництвом своїх функцiй.
Вiденська конвенцiя про дипломатичнi зносини орiєнтується, передусiм, на дипломатичне представництво. Ранiше вважалось, що саме дипломатичний представник є основною фiгурою в дипломатичному спiлкуваннi. Сьогоднi дипломатичнi акцiї перемiстились iз особистостi глави представництва на дипломатичне представництво загалом.
Постiйне зростання вiдповiдальностi посольств i мiсiй, розширення їх сфери дiї, збiльшення чисельностi персоналу, а також безперервнiсть функцiй i загальних прав, незалежно вiд змiн у керiвництвi посольства чи його вiдсутностi засвiдчує, що глава дипломатичного представництва є лишеодним iз його членiв, хоча й найбiльш важливим. Ця особливiсть Вiденської конвенцiї досить наочно простежується в таких її положеннях:
— по-перше, вiдкриття дипломатичного представництва є наслiдком угод мiж двома державами i не стосується безпосередньо призначення його глави;
— по-друге, функцiонування дипломатичного представництва не порушується змiнами його персоналу;
— по-третє, дипломатичне представництво надiлене власними привiлеями та iмунiтетами, якi не варто змiшувати з iмунiтетами та привiлеями його спiвробiтникiв;
— по-четверте, припинення функцiй глави дипломатичного представництва не порушує функцiонування самого представництва, тодi як припинення дiяльностi представництва передбачає завершення функцiй усiх його членiв включно з главою.
i привiлейований статус цiєї установи був би неповний без вiдповiдних пiльг його спiвробiтникам.
Розв'язавши питання про обмiн дипломатичними представництвами, зацiкавленi держави визначають категорiю, до якої мають належати їх дипломатичнi представництва(посольство та мiсiя).
Оскiльки iснує прямий зв'язок мiж категорiєю дипломатичного представництва i класом представника, який його очолює, дiє норма Вiденської конвенцiї, яка зазначає, що"клас, до якого повиннi належати глави представництва визначається за погодженням мiж державами" (ст. 15).
Якщо вони спочатку утворять мiсiї, а пiзнiше вважатимуть за доцiльне пiдвищити рiвень представництва до посольства, потрiбно буде знову досягти домовленостi. Це правило ґрунтується на принципi суверенної рiвностi держав i не допускає одностороннього розв'язання питання. Крiм цього, це правило ввiчливостi, яке випливає з того, що держави обмiнюються дипломатичними представництвами однакового рiвня, що вiдкриваються взаємно в столицях обох держав.
Посольство вважається вищим за рангом дипломатичним представництвом. На практицi його заснуванням часто хочуть пiдкреслити бiльш високий рiвень дипломатичних вiдносин з країною. Посольство очолюється послом. Сьогоднi така практика переважає у дипломатичнiй сферi, тодi як у минулому посольствами обмiнювались лише великi держави. До Першої свiтової вiйни вважалося нормою, що лише iмперiї та великi монархи можуть призначати послiв, оскiльки вони розглядали це як привiлей i неохоче погоджувались поширювати його на iнших. Усерединi XIX ст. Англiя, наприклад, мала своїх послiв лише у Францiї, Росiї, Австро-Угорщинi та Туреччинi, а вже наприкiнцi столiття — посольства в Римi, Мадридi та Вашингтонi.
Мiсiї вважають нижчими за рангом дипломатичними представництвами. їх очолюють посланники або повiренi У справах. Хоча варто зазначити, що в дипломатичнiй практицi вiдмiннiсть мiж посольствами i мiсiями поступово стирається, залишається вiдмiннiсть лише з питань дипломатичного протоколу. Що стосується їх представницького характеру, функцiй та привiлеїв, то тут вiдмiнностей мiж ними майже немає.
Представництва Ватикану називаються нунцiатурами та iнтернунцiатурами, що вiдповiдає посольству та мiсiї.
Історично склалося так, що дипломатичнi представництва утворювались у столицi держави, де була резиденцiй глави держави перебування, її уряду, Мiнiстерства закордонних справ. Зокрема, Комiсiя мiжнародного права керувалася бажанням уникнути незручного становища, яке б виникло для уряду держави перебування внаслiдок заснування примiщення iноземного представництва в iнших мiстах, крiм тих, де розташовано уряд. Це, передусiм, ускладнювало б забезпечення дипломатичної недоторканностi та iнших привiлеїв, якими користуються iноземнi представництва та їх персонал. Водночас є чимало протокольних питань, згiдно з якими уряд країни перебування постiйно контактує з дипломатичним корпусом, вiдповiдно розташування його частин в iнших мiстах спричинило б незручностi як для країни перебування, так i для дипломатичного корпусу.
"акредитуюча держава не може без попередньої певно виявленої згоди держави перебування засновувати канцелярiї, що становлять частину дипломатичного представництва, в iнших населених пунктах, крiм тих, де засновано саме представництво" (ст. 12).
Згiдно зi ст. 1 Вiденської конвенцiї про дипломатичнi зносини, дано визначення поняття "примiщення представництва", яке включає будинки або частини будинкiв, що використовуються представництвом, враховуючи резиденцiю глави представництва, кому б не належало право власностi на них, а також земельну дiлянку, що обслуговує цейбудинок або частину будинку.
або надавати допомогу акредитуючiй державi в отриманнi примiщень будь-яким iншим шляхом.
Враховуючи труднощi, з якими стикаються iноземнi представництва у пошуках придатних примiщень чи земельних дiлянок для своїх резиденцiй, деякi держави виявляють iнiцiативу у створеннi спецiальних зон для посольств i мiсiй iнших країн. Указом Президента України вiд 12 вересня 1994 р. було затверджено Програму розташування дипломатичних представництв, консульських установ iноземних держав i представникiв мiжнародних органiзацiй в Українi.
На виконання цього указу було затверджене вiдповiдне положення, в якому зазначається, що координацiю дiй щодо розташування дипломатичних представництв здiйснює Мiнiстерство закордонних справ. Розташування представництв i установ у Києвi здiйснює Київська мiська державна адмiнiстрацiя через Генеральну дирекцiю з обслуговування iноземних представництв.
Дипломатичнi представництва, якi мають намiр самостiйно придбати, орендувати, використати на безоплатнiй основi споруди та примiщення, здiйснити перебудову, добудову, змiнити їх призначення або орендувати земельну дiлянку, письмово сповiщають про це МЗС, яке спецiальною нотою повiдомляє дипломатичнi представництва про рiшення щодо можливостi їх розташування за конкретною адресою. Представництво може практично реалiзувати свої намiри лише пiсля одержання згоди вiдповiдного органу (з можливим зазначенням обов'язкових для виконання Умов).
Розмiр орендної плати, цiни на споруди (примiщення), що передаються представництвам, визначаються договорами за домовленiстю сторiн.
Особливостi розташування представництв окремих iноземних держав визначаються МЗС за погодженням iз Кабiнетом Мiнiстрiв України.
3.
ПОРЯДОК ПРИЗНАЧЕННЯ ГЛАВИ ТА ЧЛЕНІВ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА
Одне з головних питань, що виникає пiсля домовленостi мiж сторонами про встановлення дипломатичних вiдносин на певному рiвнi, — це призначення глави дипломатичного представництва.
Вiдомий французький юрист К. Кольяр пiдкреслював, що дипломатичний представник — це посередник, представник i спостерiгач водночас. Як посередник вiн доводить до вiдома iноземного уряду ноти та повiдомлення свого уряду, i навпаки. Оскiльки главi держави надто важко i практично неможливо здiйснювати контакти з цих мiжнародних питань, такi функцiї йому допомагає виконувати дипломатичний представник. Представницький характер означає таку його якiсть, згiдно з якою дипломатичний представник визнається таким, що представляє свою державу i вчиняє певнi дiї вiд її iменi. Вiн надiлений необхiдними повноваженнями вступати в офiцiйнi вiдносини з владою держави перебування. Отримавши акредитацiю, дипломатичний представник уже не повинен кожного раз пред'являти свої формальнi повноваження для пiдтвердження своїх дiй. Третя його ознака реалiзується через телеграми, депешi, доповiднi записки, в яких вiн iнформує своєМЗС про всi подiї полiтичного, економiчного i соцiальногожиття країни, в якiй вiн акредитований.
"представниками своїх володарiв", тобто монархiв i Папи Римського. Оскiльки право призначати послiв визнавалося лише за великими державами, решта держав i навiть монархiї, а також держави з республiканською формою правлiння могли бути акредитованi лише на рiвнi посланника (другий клас). Повiренi у справах (третiй клас) були уповноваженi при мiнiстрах закордонних справ i, вiдповiдно, забезпечували представництво на нижчому рiвнi.
Передбачений Аахенським протоколом 1918 р. промiжний (мiж другим i третiм класами) клас мiнiстрiв-резидентiв, якi також акредитувалися при главах держав, на початку XX ст. фактично перестав iснувати.
Сьогоднi Вiденською конвенцiєю 1961 р. передбачено три класи глав представництв:
1) клас послiв i нунцiїв, якi акредитуються при главах держав, та iнших глав представництв еквiвалентного рангу;
2) клас посланникiв та iнтернунцiїв, якi акредитуються при главах держав;
3) клас повiрених у справах, якi акредитуються при мiнiстрах закордонних справ.
У Конвенцiї зазначається, що мiж главами представництв не може бути жодної рiзницi через їх приналежнiсть до того чи iншого класу, iнакше як щодо старшинства та етикету (п. 2 ст. 14).
Клас дипломатичного представника переважно збiгається з його рангом, вiдповiдно в дипломатичнiй практицi цi поняття взаємозамiнюються.
Якщо пост глави представництва вакантний або якщо глава представництва не може виконувати свої функцiї, тимчасово виконуючим обов'язки глави представництва є тимчасово повiрений у справах. При вiдкриттi представництва вiн може очолювати його до прибуття посла або посланника на початку його дiяльностi. Повiрений у справах виконуєобов'язки представника на час його хвороби чи тимчасового вiд'їзду, а також у перiод мiж вiд'їздом попереднього i прибуттям нового.
У дипломатичнiй практицi прийнято, що тимчасово повiрений у справах не повинен починати новi справи, вiн лише продовжує попереднi згiдно з вказiвками глави представництва, якщо вiн тимчасово вiдсутнiй. В iнших випадках вiн має пiдтримувати тiсний контакт зi своїм Мiнiстерством закордонних справ.
Порядок призначення дипломатичних представникiв регулюється нормами нацiонального та мiжнародного права. Призначення дипломатичного представника здiйснюється главою держави й вiд його iменi згiдно з iснуючою конституцiйною практикою держав.
Беручи до уваги привiлейоване становище, яке посiдають глави дипломатичних представництв в iноземнiй державi, надзвичайно важливо правильно визначити, з якого моменту починається здiйснення ними своїх виняткових повноважень. Процедура призначення глави дипломатичного представництва називається акредитуванням i складається iз декiлькох стадiй:
1. Пiдбiр кандидатури посла або посланника.
4. Одночасне (в обох столицях) офiцiйне повiдомлення у пресi про призначення, яке вiдбулося.
5. Видача вiрчих грамот.
6. Попередня зустрiч iз мiнiстром закордонних справкраїни перебування пiсля прибуття посла або посланник i подання йому копiї вiрчих грамот.
7. Вручення пiд час офiцiйної церемонiї вiрчих грамот главi держави перебування.
Оскiльки пiдбiр кандидатури посла або посланника регламентується внутрiшньодержавним правом, значний iнтерес становить iнститут агреману,
який регламентується нормами мiжнародного права.
"Акредитуюча держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намiр акредитувати як главу представництва в цiй державi. Отже, держава може призначити главою дипломатичного представництва лише ту особу, яка прийнятна у приймаючiй державi. Дозвiл приймаючою державою розглядається як пiдтвердження згоди щодо запропонованої особи".
Вiденська конвенцiя закрiпила вимогу про згоду, однак вона не мiстить правил щодо форми запиту згоди або форми дозволу згоди. Звiдси можна зробити висновок, що форма запиту та дозволу згоди не має юридичного значення, вона може бути виражена як письмово, так i усно. При цьому таку згоду можна зажадати листом, адресованим Мiнiстерству закордонних справ приймаючої держави, або без листа через голову мiсiї, що займається вiд'їздом у державi вiдряджання.
Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або вiдмовити без зазначення причин. З цього приводу ще Гаванська конвенцiя 1928 р. про дипломатичних чиновникiв пiдтвердила правило, яке усталилось як мiжнародний звичай, про те, що "жодна держава не може акредитувати своїх дипломатичних чиновникiв в iнших державах без попередньої згоди останнiх" (ст. 8). Вiденська конвенцiя остаточно закрiпила цю норму.
З огляду на це, в минулому деякi держави намагалися усувати причини вiдмови в агреманi (США, Францiя та Великобританiя). Причиною для вiдмови в агреманi можуть лише серйознi й об'єктивнi обставини, такi як негативне ставлення претендента до держави перебування, наявнiстькомпрометуючих матерiалiв. Інколи в дипломатичнiй практицi траплялися вiдмови в агреманi жiнкам або за расовими ознаками.
Треба зазначити, що теорiя i дипломатична практика не виробили загальноприйнятих критерiїв вiдмови в агреманi. Якщо узагальнити iснуючу практику з цього питання, можна видiлити двi групи критерiїв:
— перша група стосується особи кандидата, його минулого i ставлення до приймаючої держави;
— друга група випливає з iснуючих вiдносин мiж державами й не стосується особи кандидата на посаду глави дипломатичного представництва.
У минулому Великобританiя, виступаючи з позицiї великої держави, призначала послiв без попереднього отримання агреману вiд приймаючої держави. Ця негативна практика зрештою призвела до певних наслiдкiв. Зокрема, росiйський цар Микола І не дав згоди на прийом британського посла у 1832 р., позаяк вiн був призначений без попереднього запиту агреману. А тому Великобританiя, демонструючи своє явне невдоволення, не заповнювала цю вакансiю аж до 1835 р., мотивуючи це тим, що її уряд має "виняткове право" вибирати своїх дипломатичних представникiв при дворах.
Запит агреману та його отримання здiйснюється черездипломатичнi канали, через МЗС та посольства держав-контрагентiв. Якщо отримано негативну вiдповiдь або не отримано взагалi, всю процедуру проводять заново доти, доки небуде отримано згоди на нову кандидатуру. Лише тодi вчиняються вiдповiднi дiї, що випливають з факту вибору кандидатури на посаду глави представництва. Зазвичай, позитивному розв'язаннi питання, вiдповiдь надходить упродовж мiсяця. .
з боку будь-якої iз держав перебування. Якщо держава акредитує главу представництва в однiй або декiлькох iнших державах, то вона може заснувати дипломатичнi представництва, якi очолюватимуть тимчасово повiренi
у справах у кожнiй державi, де глава представництва не має постiйного мiсця перебування. У цьому випадку таке дипломатичне представництво називається представництва або будь-який член дипломатичного персоналу представництва може дiяти як представник акредитуючої держави при будь-якiй мiжнароднiй органiзацiї.
Дипломатична практика, яка iснує сьогоднi, вимагає повного збереження у таємницi факту запиту агреману. Такий порядок зумовлений тим, що розголошення вiдомостей про факт запиту агреману i, особливо, при вiдмовi в наданнi агреману, може призвести до певних негативних наслiдкiв, а iнколи навiть ускладнити вiдносини мiж двома державами. Треба зазначити, що вiдмова у наданнi агреману стосується лише особи дипломатичного агента i в жодному разi не стосується пiдтвердження або перегляду досягнутої угоди мiж державами про встановлення дипломатичних вiдносин.
морських та авiацiйних аташе, то держава перебування може запропонувати, щоб прiзвищаповiдомлялися на її схвалення заздалегiдь.
Пiсля отримання агреману та юридичного оформлення призначення вiдповiдно до конституцiйної процедури акредитуючої держави посол або посланник, яких скеровують закордон у конкретну державу за мiсцем призначення, отримують особливий документ, який в дипломатичнiй практицi має назву
Вiрчi грамоти пiдписуєглава держави, що призначає дипломатичного представника; вони адресованi главi держави, що приймає дипломатичного представника. За змiстом, вiрчi грамоти — це документ, який засвiдчує представницький характер дипломатичного представника i дає право на його акредитацiю в iноземнiй державi. Вiрчi грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представника, чинних упродовж усього перiоду його перебування на посадi з усiх питань, що випливають iз основних функцiй представництва.
мiсця у порядку старшинства цього класу серед глав дипломатичних представництв, їх вручають лише послам i посланникам, а для постiйно повiрених у справах видають листи мiнiстра закордонних справ своєї держави, якi вони вручають мiнiстру закордонних справ країни перебування.
Вiрчi грамоти видають у двох примiрниках. Перший примiрник (оригiнал) вкладають у конверт, що скрiплюється сургучевою печаткою i вручається новопризначеним послом главi держави, якому адресованi вiрчi грамоти, пiд час офiцiйної святкової церемонiї. Копiя вiрчої грамоти вручається як офiцiйне пiдтвердження посла пiсля його аудiєнцiїз мiнiстром закордонних справ країни перебування.
У дипломатичнiй практицi були випадки надання агреману та вiзи на в'їзд до приймаючої держави новопризначеного глави дипломатичного представництва i наступної вiдмови у прийняттi вiд нього вiрчих грамот. Вiдмова можебути виражена у формi зволiкання щодо визначення дати вручення вiрчих грамот. За таких обставин новопризначений посол або посланник має зрозумiти, що вiн є фактичноpersona
поп
grata,
i залишити територiю приймаючої держави, не чекаючи на офiцiйну вiдмову. В останнi роки такi випадки спостерiгалися в перiод т. зв. параду суверенiтетiв у Схiднiй Європi. Наприклад, новопризначений посол Югославiї багато мiсяцiв очiкував у Танзанiї на вручення вiрчих грамот, але в кiнцевому пiдсумку цього не сталося. У 1992 р. уряд Ізраїлю впродовж декiлькох мiсяцiв не приймав вiрчих грамот вiд посла Югославiї Б. Косютiци, якому було видано агреман, i МЗС Ізраїлю прийняло вiд нього копiї вiрчих грамот, мотивуючи цей факт застосуванням санкцiй ООН до цiєї країни. Через шiсть мiсяцiв вiн повернувся до Белграда, не вручивши вiрчих грамот.
Порядок i церемонiї, яких дотримуються пiд час прийняття дипломатичних агентiв, мають давнi традицiї, започаткованi у деяких державах.
У минулому послiв зазвичай зустрiчали на кордонi. Зокрема, в 1763 р. король Пруссiї Фрiдрiх II, очiкуючи прибуття в Берлiн першого турецького посольства, зробив запит до князя В. С. Долгорукова, росiйського посланника, з приводу роз'яснення про те, як приймають турецьких послiв у Росiї. Колегiя iноземних справ докладно описувала прийом. На росiйському кордонi, у першому прикордонному мiстi, турецького посла зустрiчав пристав з гвардiйськими офiцерами та солдатами, якi вiддавали честь пiд барабанний бiй i виконувались салюти у 20—25 пострiлiв. До посла представляли почесний караул iз 40 солдатiв та офiцера. На шляху до столицi посла утримували за рахунок росiйської казни. У столицi його знову зустрiчали салютом iз 22 пострiлiв i почесним караулом з 55 солдатiв.
У листопадi 1763 р. турецький посланник прибув до Берлiна i був зустрiнутий за церемонiалом, подiбним до Росiйського. Однак Берлiнський двiр дуже обурився, коли святковiй церемонiї турецький посланник пiднявся до трону, обiйняв короля i поцiлував його в плече. Спочатку прусськi мiнiстри намагалися заперечувати цю подiю, але згодом заспокоїлись, коли дiзналися, що турок зробив те ж саме при дворi нiмецького iмператора.
Офiцiйна дiяльнiсть глави дипломатичного представництва в країнi перебування починається з часу вручення ним вiрчих грамот. Треба зазначити, що процедура вручення вiрчих грамот не регулюється мiжнародним правом i вiдбувається в кожнiй країнi згiдно з її протокольним церемонiалом. Серед основних елементiв протокольного церемонiалу, якi вiдповiдають мiжнароднiй практицi, такi:
— вiрчi грамоти приймає глава держави у своїй офiцiйнiй резиденцiї (наприклад, у Великобританiї — Букiнгемський палац, в Українi — Марiїнський палац);
— на церемонiї присутнi високопоставленi представники з боку глави держави та Мiнiстерства закордонних справ;
— посла супроводжують члени дипломатичного персоналу посольства;
— пiд час вручення можливий обмiн промовами (у Великобританiї не практикується);
Вiдповiдно до принципу рiвностi держав, як у процесi церемонiї вручення вiрчих грамот, так i в порядку черговостi їх вручення, не може бути застосовано жодної дискримiнацiї, а мають бути однаковi процедура i церемонiал для всiх глав дипломатичних мiсiй цього класу згiдно зi звичаями, що iснують у цiй столицi. Це правило закрiплене у ст. 18 Вiденської конвенцiї.
alter
ego
самого монарха, а тому у випадку смертi або зречення вiд престолу монарха акредитуючої держави його наступник видає новi вiрчi грамоти для глав дипломатичних представництв, якi виконували таку функцiю до цього часу. Так само у випадку смертi або зречення вiд престолу монарха приймаючої держави виникає потреба у поданнi вiрчих грамот його наступнику главами дипломатичних представництв, акредитованих у цiй державi. Вручення нових вiрчих грамот вiдбувається також у випадку принципових змiн державного ладу, наприклад, пiсля революцiї. Черговiсть вручення вiрчих грамот або подання їх завiреної копiї визначається датою i часом прибуття глави представництва.
У республiканських державах, де влада не зосереджена в одних руках, при змiнi глави держави не вимагається подання нових вiрчих грамот.
Згiдно зi ст. 13 Вiденської конвенцiї, глава представництва вважається таким, що розпочав виконання своїх функцiй у державi перебування залежно вiд практики, що склалася у цiй державi, яка повинна застосовуватись одноманiтно: або з моменту вручення вiрчих грамот, або з моменту повiдомлення про прибуття i подання завiреної копiї вiрчих грамот Мiнiстерству закордонних справ країни перебування чи iншому мiнiстерству, стосовно якого є домовленiсть.
Таким чином, Вiденська конвенцiя не передбачає певного унiфiкованого правила, а закрiплює два альтернативнi рiшення. Держава перебування сама вирiшує, якої процедури вона буде дотримуватись. Вона має лише забезпечити застосування однакового порядку стосовно всiх iноземних дипломатичних представникiв на її територiї. Вiдповiдно Конвенцiя надає вибiр на розсуд держави перебування, але з умовою, щоб у кожному окремому випадку не приймались рiшення adhoc, а застосовувалась єдина система щодо всiх iноземних представництв.
У мiжнароднiй дипломатичнiй практицi прийнято, що посол вiдразу пiсля вручення вiрчих грамот надсилаєглавам усiх дипломатичних представництв, з країнами яких його держава пiдтримує дипломатичнi вiдносини й якi акредитованi в цiй державi, особистi ноти,
в яких вiн повiдомляє про вручення вiрчих грамот.
4. ПЕРСОНАЛ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА
персонал (ст. 1).
До дипломатичного персоналу належать особи, якi мають дипломатичний ранг. Вiденська конвенцiя називає їх дипломатичними агентами. Вони виконують функцiї полiтичного i дипломатичного характеру, тобто здiйснюють безпосереднi зносини з органами iноземної держави та особами, якi є в складi дипломатичного корпусу.
Глава дипломатичного представництва,
згiдно з Положенням "Про дипломатичне представництво України за кордоном", є головним представником України в державi перебування. Вiн здiйснює загальне керiвництво, координацiю та контроль за дiяльнiстю всiх установ нашої держави, спецiалiстiв, делегацiй, посадових та iнших осiб, якi перебувають у нiй. Главою дипломатичного представництва України може бути посол, посланник або повiрений у справах. Аналогiчна практика є i в iнших закордонних країнах. Сьогоднi бiльшiсть держав (а в Українi — всi держави, що мають з нею дипломатичнi вiдносини) призначають у країну перебування глав своїх представництв у ранзi Надзвичайного i Повноважного Посла.
Керiвники всiх українських установ i делегацiй, представники рiзних пiдприємств i органiзацiй, а також громадяни України, якi перебувають на територiї iноземної держави, зобов'язанi неухильно виконувати вказiвки посла в цiй державi й надавати йому потрiбну допомогу, сприяти у виконаннi покладених на нього завдань.
держави, до якої його скеровують.
Повiрений у справах, а також iншi члени дипломатичного персоналу призначаються наказом мiнiстра закордонних справ України.
Главою дипломатичного представництва України, а також членами дипломатичного персоналу України в iноземнiй державi можуть бути лише громадяни України.
Клас, до якого повинен належати глава дипломатичного представництва України в iноземнiй державi, встановлюється угодою України з цiєю державою.
Незалежно вiд кiлькiсного складу персоналу дипломатичного представництва iснує перелiк питань, яким глава представництва придiляє особисту увагу:
- доведення до уряду держави перебування думки свого уряду з найважливiших питань, що стосуються загальних iнтересiв i загальної полiтики;
- доповiдь своєму мiнiстерству про подiї полiтичного та економiчного характеру, незалежно вiд того, чи вони мають безпосереднє (наприклад, питання податкової чи бюджетної полiтики, змiни в урядi), чи опосередковане значення в дипломатичнiй роботi (наприклад, змiни i тенденцiї в соцiально-економiчних умовах), i про коментарi третiх сторiн (статтi з газет, думки дипломатiв);
— обiзнанiсть у сферi впливових людей i джерел нацiональної влади у державi, в якiй вiн є главою представництва;
— офiцiйна та особиста поведiнка, що має змiцнювати репутацiю держави, яку вiн представляє.
У своїй дiяльностi посол (посланник) опирається на членiв дипломатичного персоналу. За своїм правовим статусом вони, як i глава представництва, надiленi повноваженнями щодо здiйснення офiцiйних зносин вiд iменi своєї держави з iноземними державами i мають для цього потрiбну спецiальну пiдготовку. Згiдно з п. "d" ст. 1 Вiденської конвенцiї про дипломатичнi зносини 1961 р., "членами дипломатичного персоналу" є члени персоналу представництва, якi мають дипломатичний ранг. Вiн присвоюється вiдповiдно до iснуючих у кожнiй державi законiв i правил стосовно порядку проходження дипломатичної служби.
Правовою основою дипломатичної служби в нашiй державi є Закон України "Про дипломатичну службу" вiд 20 вересня 2001 р. У Законi вiдзначається, що дипломатична служба спрямована на практичну реалiзацiю зовнiшньої полiтики України, захист нацiональних iнтересiв України у сферi мiжнародних вiдносин, а також прав та iнтересiв громадян i юридичних осiб за кордоном.
За законом дипломатичними службовцями вважаються особи, якi виконують дипломатичнi або консульськi функцiї в Українi чи за кордоном та мають вiдповiдний дипломатичний ранг. Дипломатичнi представники проходять дипломатичну службу на посадi мiнiстра закордонних справ України та на дипломатичних посадах системи органiв дипломатичної служби. Дипломатичнi працiвники проходять дипломатичну службу також на вiдповiдальних посадах структурних пiдроздiлiв Секретарiату Президента України, що забезпечують здiйснення Президентом України повноважень у зовнiшньополiтичнiй сферi, та на вiдповiдальних посадах структурних пiдроздiлiв Апарату Верховної Ради України у зносинах з органами влади iнших держав i забезпечують здiйснення заходiв з мiжнародного спiвробiтництва Верховної Ради України за умови, що намомент призначення на такi посади вони мали вiдповiдний дипломатичний ранг.
Ст. 9 Закону України "Про дипломатичну службу" встановлює вiдповiднi вимоги до осiб, яких приймають на дипломатичну службу. Ними можуть бути громадяни України, якi мають вiдповiдну фахову вищу освiту, потрiбнi професiйнi та дiловi якостi, володiють державною та iноземними мовами i за станом здоров'я можуть бути направленi у довготермiнове вiдрядження. Не можуть бути прийнятi на дипломатичну службу особи, щодо яких встановленi обмеження у Законi України "Про державну службу".
На дипломатичну службу приймають на конкурснiй основi, крiм випадкiв, коли призначення на дипломатичнi посади здiйснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для прийняття надипломатичну службу визначає Кабiнет Мiнiстрiв України.
Громадяни, якi вперше приймаються надипломатичну службу i ранiше не перебували на державнiй службi, складають Присягу державних службовцiв вiдповiдно до Закону України "Про державну службу".
Пiд час прийняття на дипломатичну службу може встановлюватися випробувальний термiн (дошести мiсяцiв). Особи, якi не витримали випробування, звiльняються з дипломатичної служби. Однак iснують випадки, коли випробуванняпiд час прийняття надипломатичну службу не встановлюється. Особливо це стосується дипломатичних працiвникiв, призначених на вiдповiднi дипломатичнi посади пiсля проголошення незалежностi України. Часто належний полiтичний досвiд або мiжнародний авторитет людини був достатньою пiдставою для призначення її на посаду. Тому серед перших дипломатiв, якi представляли iнтереси суверенної України, були представники рiзних професiй: лiтератори, вiдомi вченi, державнi та полiтичнi дiячi, оскiльки власних кадрових дипломатiв булонедостатньо.
Згiдно зi ст. 16 Закону України "Про дипломатичну службу", дипломатичним працiвникам присвоюються такi дипломатичнi ранги:
— Надзвичайний i Повноважний Посол;
— Надзвичайний i Повноважний Посланник першогокласу;
— Надзвичайний i Повноважний Посланник другогокласу;
— радник першого класу;
— перший секретар першого класу;
— перший секретар другого класу;
— другий секретар першого класу;
— аташе.
мiнiстра закордонних справ України. Іншi дипломатичнi ранги присвоює МЗС України на пiдставi рекомендацiй атестацiйної комiсiї Мiнiстерства закордонних справ України. Їмвидається вiдповiдна грамота, що засвiдчує їх статус, запiдписом Президента. За цiєю категорiєю осiб зберiгається право на користування дипломатичним паспортом довiчно.
Закон диференцiйовано пiдходить до питання про термiн перебування дипломатичних працiвникiв у дипломатичних рангах:
- аташе, третього секретаря, другого секретаря другого класу, другого секретаря першого класу, першого секретаря другого класу - 2 роки;
— першого секретаря першого класу, радника другого класу — 3 роки.
З огляду на це треба зазначити, що термiн перебування дипломатичного працiвника на однiй посадi та в однiй країнi має важливе значення. Основним недолiком тривалого перебування дипломата за кордоном може бути те, що вiн переходить у стан емоцiйного входження у проблеми держави, в якiй живе i працює, i вiдповiдно не буде здатний дiяти та консультувати свою державу неупереджено. Крiм цього, вiн буде схильний до втрати емоцiйного зв'язку та вiдриву вiд подiй у своїй країнi.
Закон не встановлює термiн перебування в дипломатичних рангах радника першого класу, Надзвичайного i Повноважного Посланника другого i першого класу.
В окремих випадках за значнi успiхи у роботi та особливi заслуги дипломатичним працiвникам може бути присвоєно черговий ранг до завершення передбаченого вище термiну (довгострокове присвоєння дипломатичного рангу) i без дотримання черговостi присвоєння рангiв (позачергове присвоєння дипломатичного рангу).
В органах дипломатичної служби здiйснюється ротацiя працiвникiв дипломатичної служби.
Працiвникiв дипломатичної служби можуть вiдправляти у довготермiнове вiдрядження з урахуванням їх професiйної пiдготовки та спецiалiзацiї. Пiсля завершення попереднього довготермiнового вiдрядження їх вiдправляють у наступне довготермiнове вiдрядження не ранiше нiж через пiвтора року. Довготермiнове вiдрядження дипломатичних працiвникiв триває, зазвичай, до чотирьох рокiв у державах з нормальними клiматичними умовами та стабiльною полiтичною ситуацiєю i до трьох рокiв у державах з важкими клiматичними умовами або складною полiтичною ситуацiєю.
Дипломатичних працiвникiв заохочують за сумлiнне виконання службових обов'язкiв та iнiцiативнiсть у роботi
Заходи заохочення дипломатичних представникiв такi:
— оголошення подяки;
— грошова винагорода;
— нагородження цiнним подарунком;
— дострокове або позачергове присвоєння дипломатичного рангу або рангу державного службовця;
— нагородження Почесною грамотою Мiнiстерства закордонних справ України.
За особливi заслуги в роботi дипломатичнi працiвники можуть бути представленi до вiдзначення державними нагородами України.
Водночас дипломатичнi працiвники несуть дисциплiнарну вiдповiдальнiсть за невиконання або неналежне виконання службових обов'язкiв, перевищення службових повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з перебуванням на дипломатичнiй службi, а також вчинки, що ганьблять їх та дискредитують орган, в якому вони працюють.
Крiм дисциплiнарних стягнень, передбачених чинним законодавством України про працю, до працiвникiв дипломатичної служби можуть застосовуватись такi заходи дисциплiнарного впливу:
— затримання до одного року присвоєння чергового дипломатичного рангу, рангу державного службовця або призначення на вищу посаду;
— попередження про неповну службову вiдповiднiсть.
До адмiнiстративно-технiчного персоналу Вiденська конвенцiя 1961 р. зараховує членiв персоналу представництва, якi здiйснюють адмiнiстративно-технiчне обслуговування завiдувачi канцелярiї, референти, технiчнi секретарi-дiловоди, шифрувальники, стенографiстки, iншi працiвники канцелярiї та бухгалтери).
Порiвняно з першою категорiєю, члени адмiнiстративно-технiчного персоналу не мають дипломатичного рангу i паспорта, не зазначаються у списку членiв дипломатичного корпусу. Привiлейований статус, яким вони користуються, дещо вужчий, нiж у дипломатiв.
Згiдно зi ст. 9 Закону України "Про дипломатичну службу", адмiнiстративно-технiчними працiвниками дипломатичної служби можуть бути громадяни України, якi мають потрiбнi професiйнi та дiловi якостi, володiють державною та, зазвичай, iноземними мовами i за станом здоров'я можуть бути скерованi у довготермiнове вiдрядження.
спiвробiтникiв представництва, якi не є службовцями акредитуючої держави, пiдлягають пiд цю категорiю. Обслуговуючий персонал користується iмунiтетом лише стосовно дiй, пов'язаних з виконанням його обов'язкiв. А тому, найчастiше, цей персонал формується iз громадян країни перебування.
Подiл персоналу дипломатичного представництва на три категорiї має важливе практичне значення як для дипломатичного протоколу, так i для обсягу привiлеїв та iмунiтетiв, передбачених мiжнародним правом.
Аналiзуючи питання про дипломатичний персонал представництва чи мiсiї, який характеризується наявнiстю певних ознак i особливостей, треба зупинитися на питаннi про дипломатичний корпус.
застосування мiжнародного звичаю.
дипломатичних представництв, якi акредитованi у країнi перебування У широкому розумiннi слова, крiм глав дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять усi дипломатичнi працiвники дипломатичних представництв, а саме: радники-посланники, радники, першi, другi, третi секретарi й аташе посольств та мiсiй; торговi представники та їх заступники; вiйськовi, вiйськово-морськi й вiйськово-повiтрянi аташе, помiчники цих аташе; спецiальнi радники i спецiальнi аташе (економiчнi, торговельнi, фiнансовi тощо).
Крiм цього, до дипломатичного корпусу прийнято зараховувати також членiв сiмей дипломатичних агентiв — їх дружин та неповнолiтнiх дiтей. У деяких випадках до категорiї включають дорослих, наприклад, незамiжнiх дочок або престарiлих батькiв дипломата, яким видають дипломатичнi картки й включають їх до спискiв членiв дипломатичного корпусу.
Дипломатичний корпус виступає як певна єднiсть пiд час рiзних державних урочистостей (iнавгурацiя, вiдзначення нацiонального свята держави перебування тощо). Водночас дуже рiдко дипломатичний корпус виступає як цiлiснiсть з приводу порушення його мiжнародного статусу (привiлеїв та iмунiтетiв), наприклад, iз протестом щодо полiтичної чи правової ситуацiї у державi. Така дiя, навiть якщодля цього є певнi об'єктивнi пiдстави, може розцiнюватись як втручання у внутрiшнi справи держави перебування.
в своїй основi практику полiтично й економiчно сильних держав стосовно молодих держав, держав, якi визволилися вiд колонiальної залежностi, тих, якi лише ставали на шлях самостiйного розвитку. Колективнi виступи дипломатичного корпусу проти уряду країни перебування вважаються неправомiрними за нормами мiжнародного права ще й тому, що кожна суверенна держава будує свої вiдносини з iншими державами з урахуванням не лише своєї внутрiшньої i зовнiшньої полiтики, але й полiтики, що проводиться з урахуванням принципу взаємностi.
Дипломатичний корпус очолює дуайен (doyen, decanus, dean). Ним, вiдповiдно до iснуючої традицiї, стає переважно старший по класу i перший за часом свого перебування у приймаючiй державi глава одного iз акредитованих у нiй дипломатичних представництв. У виняткових випадках у деяких католицьких країнах дуайеном дипломатичного корпусу є папський нунцiй, який незалежно вiд дати початку своєї мiсiї завжди посiдає перше мiсце у планi старшинства. Переважна бiльшiсть функцiй дуайена має протокольний характер. Вiн представляє дипломатичний корпус як певну єднiсть у вiдносинах з вищими органами приймаючої держави, як primusinterpares(перший серед рiвних), а не глава самодiяльної органiзацiї. А тому, перш нiж звернутись до компетентних органiв держави перебування, дуайен тематичного корпусу має попередньо узгодити позицiю дипломатичних представництв з цього приводу. Однаковою мiрою, якщо питання стосується конкретного члена тематичного корпусу, вiн також повинен мати попередню згоду на це.
представництва.
Дуайен виступає консультантом колег з питань мiсцевого протоколу та етикету, особливо тих, хто прибув як глава дипломатичного представництва, в їх взаємовiдносинах державними органами країни перебування. Для виконання цiєї функцiї вiн має в своєму розпорядженнi всю потрiбну iнформацiю. Крiм цього, вiн пiдтримує постiйний контактз урядовими колами та мiсцевим протоколом. У своїй дiяльностi дуайен дипломатичного корпусу не повинен допускати жодних дискримiнацiйних дiй серед дипломатичних представникiв i надавати, з будь-яких мiркувань, старшинство тому чи iншому дипломатичному представнику на шкоду старшинству iнших дипломатичних представникiв.
держава перебуває у важкiй економiчнiй ситуацiї, станi вiйни, якщо в державi вiдбуваються внутрiшнi заворушення тощо.
Мiнiстерство закордонних справ країни перебування видає спецiальнi урядовi списки (раз на квартал або пiвроку), в яких перелiчено всiх членiв дипломатичного корпусу.
скеровуючої держави. Водночас на останню покладається обов'язок щодо повiдомлення акредитованiй державi про їх мiсце в структурi дипломатичного представництва.
Вiдмiнностi мiж рiзними категорiями персоналу визначенi недостатньо. Наприклад, невiдомо, якими критерiями керуються держави, що надають духовному персоналу дипломатичний статус у представництвi, хоча насправдi дiяльнiсть священика має дуже мало спiльного з дипломатичною дiяльнiстю.
Подiл персоналу дипломатичного представництва на три категорiї, передбачений Вiденською конвенцiєю, має умовний характер, оскiльки її норми не передбачають вiдповiдних критерiїв розмежування мiж ними. У результатi такого становища позицiї акредитуючих держав з цього питання неоднозначнi, а iнколи й суперечливi стосовно державиперебування.
а iнколи й обслуговуючого персоналу як спiвробiтник охорони. А тому акредитуючi держави можуть бути незацiкавленi у публiчному визначеннi функцiональних обов'язкiв деяких працiвникiв i не вказують, на якi посади вони призначаються.
виконують важливi функцiї, покладенi на дипломатичне представництво.
Порядок призначення глав дипломатичних представництв був розглянутий вище. Щодо членiв персоналу представництва це питання у загальному порядку регулюється ст. 7 i ст. 10 Вiденської конвенцiї про дипломатичнi зносини. Конвенцiя встановлює правило, що з урахуванням iнших статей "акредитуюча держава може вiльно призначати членiв персоналу представництва" (ст. 7). Виняток передбачено лише для вiйськово-морських або вiйськово-повiтряних аташе, стосовно яких держава перебування може запропонувати, щоб їх iмена заздалегiдь повiдомлялись на її схвалення.
Отже, за Вiденською конвенцiєю, пiд час призначення членiв дипломатичного (крiм глави представництва), адмiнiстративно-технiчного й обслуговуючого персоналу не потрiбно попереднього узгодження з державою перебування, такепризначення одразу ж набуває чинностi.
вiд'їзд або припинення їх функцiй у представництвi. Мета нотифiкацiї не лише в тому, щоб зареєструвати цих осiб чи внести їхнi iмена у т. зв. дипломатичний список, який є в МЗС приймаючої держави, але й, понад усе, ефективно гарантувати їхнi привiлеї та iмунiтети. Саме тому в такiй нотифiкацiї зацiкавленi як дипломатичне представництво, так i МЗС приймаючої держави. Повiдомлення про прибуття й остаточне вiдбуття також мають надходити завчасно.
Принцип, за яким акредитуюча держава може вiльно призначати членiв дипломатичного представництва, фактично обмежений правом приймаючої держави оголосити члена представництва persona
поп
grata
або небажаною особою. При цьому небажаними особами можуть бути оголошенi лише тi члени дипломатичного представництва, якi мають дипломатичний ранг. Приймаюча держава може використати це право у кожному випадку, коли є пiдтвердженi данi про те, що член дипломатичної мiсiї зловживав своєю посадою, перевищував свої права i функцiї або втручався у внутрiшнi справи приймаючої держави. Особа може бути оголошена персоною поп
grata
або небажаною особою не тiльки пiсля нотифiкацiї, але й перед прибуттям на територiю приймаючої держави.
Чисельний склад персоналу дипломатичного представництва узгоджується перед процесом переговорiв про встановлення дипломатичних вiдносин. За вiдсутностi конкретної угоди про це держава перебування може запропонувати, щоб чисельнiсть персоналу представництва зберiгалася в межах, якi вона вважає розумними та нормальними, враховуючи ситуацiю та умови у державi перебування i потреби представництва.
Тенденцiя до збiльшення чисельностi персоналу дипломатичного представництва намiтилась уже пiсля Першоїсвiтової вiйни й особливо почала виявлятися пiсля завершення Другої свiтової вiйни. Розвиток дипломатичний вiдносин мiж державами i пов'язане з цим збiльшення обов’язкiв дипломатичних представництв, подальша спецiалiзацiя їх спiвробiтникiв у сферi торгiвлi, фiнансiв i культури сприяли значному збiльшенню штатiв представницьких установ багатьох держав. Створення великої кiлькостi мiжнародних органiзацiй, покликаних обговорювати i розв'язувати рiзнi проблеми на багатостороннiй основi, також спричинило збiльшення персоналу, що призначається у посольства та органiзацiї.
При пiдготовцi Конвенцiї Комiсiя з мiжнародного права з приводу цього зазначала, що в "таких випадках явно видiляються два види iнтересiв i рiшення має бути компромiсним. Треба брати до уваги потреби представництва та умови, що iснують у країнi перебування". Але Вiденська конвенцiя розв'язала це питання дещо iнакше: вона орiєнтується лише на державу перебування, пiдтверджуючи її право в односторонньому порядку визначати лiмiт чисельностi персоналу iноземних посольств i мiсiй.
Норма, як вона зафiксована у Вiденськiй конвенцiї (ст. 11), може бути подiлена на чотири частини:
2. У випадку, якщо такої згоди не досягнуто, держава перебування в межах, якi "вона вважає розумними i нормальними, враховуючи обставини та умови, iснуючi в державi перебування, i потреби цього представництва" може обмежити чисельнiсть спiвробiтникiв iноземних представництв. Таким чином, у випадку спору остаточне рiшення повнiстю залежить вiд держави перебування.
3. Право визначати, якi межi вважаються розумними i нормальними, належить державi перебування.
4. Держава перебування може також, на тих самих пiдставах i без дискримiнацiї, вiдмовитись прийняти службових осiб будь-якої категорiї.
Поза цим Вiденська конвенцiя допускає також обмеження персоналу посольств i мiсiй згiдно зi ст. 7 (передусiм стосовно вiйськових аташе) i ст. 8 (використання на дипломатичнiй роботi мiсцевих громадян або громадян третiхдержав). Основним недолiком ст. 11 Вiденської конвенцiй те, що вона передбачає певну нерiвнiсть мiж акредитуючою державою i державою перебування.
Список використаних джерел
2. Репецький В. М. Дипломатичне i консульське право: Пiдручник. – 2-ге вид., перероблене i доп. – К.: Знання, 2006. – 372 с.
3. Черкес М. Ю. Мiжнародне право: Пiдручник. – 5-те виданняб випр. i доп. – К.: Знання, 2006 – 397 с.
| 
