Вплив територіальних суперечностей на процеси європейської інтеграції України

Вплив територiальних суперечностей на процеси європейської iнтеграцiї України Днiпропетровський нацiональний унiверситет iм. О. Гончара Соцiально-гуманiтарний факультет Кафедра полiтологiї Вплив територiальних суперечностей на процеси європейської iнтеграцiї України Виконавець студентка групи СП-05-2 Макарова К. В. Рецензент: доцент, кандидат iсторичних наук Іщенко І. В. 2009 Реферат Дипломна бакалаврська робота: 56с., 48 джерел. Об’єктом дослiдження є процеси європейської iнтеграцiї України, предметом – територiальнi суперечностi нашої держави з її сусiдами в контекстi iнтеграцiйних процесiв. Метою роботи є визначення впливу неврегульованостi питань по демаркацiї та делiмiтацiї державного кордону та прикордонного спiвробiтництва i, як наслiдок, територiальних суперечностей нашої країни з її сусiдами на євроiнтеграцiйнi процеси. Поставленi завдання вiдповiдають метi дипломної роботи, в повнiй мiрi сприяють її реалiзацiї. застосування методiв просторового та хронологiчного аналiзу. Серед останнiх особливе мiсце посiдає iсторичний метод, який дає можливiсть розглянути вплив на iнтеграцiйнi процеси в зв’язку з тенденцiями суспiльно-iсторичного i геополiтичного розвитку та мiсцем окремих країн в цьому процесi. Доцiльним є проведення аналiзу полiтичних i соцiально-економiчних взаємозв’язкiв на таких рiвнях: вiдносини мiж урядами сусiднiх держав, , вiдносини мiж сумiжними прикордонними районами сусiднiх країн, вiдносини мiж урядом однiєї країни i прикордонними районами iншої. Це дає можливiсть скласти загальну картину геополiтичної обстановки навколо кордонiв держави та спрогнозувати протiкання iнтеграцiйних процесiв у майбутньому. Одержанi висновки та їх новизна: визначено наслiдки розширення Європейського Союзу для сучасної системи мiжнародних вiдносин, проаналiзовано нормативно-правову базу України, що регулює вiдносини нашої країни з ЄС та його нормотворчi акти з приводу неврегульованостi прикордонних питань, дослiджено вплив територiальних суперечностей на процеси євроiнтеграцiї; новизна зроблених висновкiв полягає в тому, що було зроблено спробу комплексного дослiдження даної проблеми, структуризацiю та аналiз фактичного матерiалу з теми. Результати дослiджень можуть бути застосованi при пошуку шляхiв вирiшення територiальних спорiв України. Resume The graduation research of the 4-year student Makarova E. V. (DNU, social-humanitarian faculty, Department of politology) deals with Influence of territorial disagreements on processes of the European integration of Ukraine. The work is interesting for its basic results the consequences of expansion of the European Union for modern system of the international relations are determined, the нормативно-legal base of Ukraine is analysed which adjusts the relation of our country from EU and his legal certificates acts concerning of boundary questions, the influence of territorial disagreements on processes of the European integration ї is investigated; the novelty of the made conclusions is, that the attempt of complex research of the given problem, structures and analysis of an actual material of a theme was made. Bibliogr. 48. Змiст Вступ Роздiл 1. Європейська iнтеграцiя як вектор розвитку зовнiшньої полiтики України 1. 1 Процес розширення Європейського Союзу: наслiдки i виклики сучаснiй системi вiдносин 1. 2 Договiрно-правове оформлення вiдносин Україна - ЄС 1. 3 Проблема кордонiв в нормативних документах Європейського Союзу Роздiл 2. Територiальнi суперечностi України 2. 1. 1 Історичнi передумови формування кордону Україна - ЄС та режим його функцiонування 2. 1. 2 Острiв Змiїний: позицiя ЄС в розв’язаннi суперечностi 2. 2 Територiальнi суперечностi та врегулювання питання оформлення пiвнiчно-схiдного кордону Висновки Використана лiтература Вступ Україна ще на початку свого становлення, як суверенної держави, проголосила курс на європейську iнтеграцiю, що є стратегiчною метою зовнiшньої полiтики України. Визначивши одним з головних геополiтичних прiоритетiв вiдродження європейської iдентичностi, Україна послiдовно реалiзує курс на iнтеграцiю в європейськi структури. Інтеграцiя України в мiжнароднi структури в глобальному вимiрi має своєю стратегiчною метою створення найбiльш сприятливих умов для ефективної, виходячи з її нацiональних iнтересiв, участi країни у процесах глобалiзацiї, i органiчного входження України у систему глобального полiтичного, економiчного та правового регулювання. Проголошений Україною курс на iнтеграцiю до ЄС має бути пiдкрiплений дiями вiдносно створення належних передумов цiєї iнтеграцiї. Прогрес налагодження тiсних iнтеграцiйних вiдносин України з ЄС передбачає: -створення митного союзу Україна – ЄС; Проблемою даного дослiдження є визначення перешкод на шляху iнтеграцiї України до євроструктур та можливе iх усунення. Метою роботи є визначення впливу неврегульованостi питань по демаркацiї та делiмiтацiї державного кордону та прикордонного спiвробiтництва i, як наслiдок, територiальних суперечностей нашої країни з її сусiдами на євроiнтеграцiйнi процеси. Актуальнiсть та важливiсть дослiджуваної проблеми, її практична значимiсть визначається сучасним перебiгом подiй - а саме реалiзацiєю зовнiшньої полiтики України у новiй системi мiжнародних вiдносин на євразiйському континентi. Глобалiзацiя мiжнародних вiдносин зумовлює те, що жодна держава не може iснувати iзольовано. Інтеграцiя – об’єктивний процес, зумовлений глобалiзацiйними чинниками. У зв’язку iз новiтнiм розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС, що не тiльки принципово змiнило систему взаємовiдносин, але визначає i низку новiтнiх проблем на старому – новому як захiдному, так i схiдному прикордоннi України. Інтеграцiя до ЄС, як i пiдтримання добросусiдських вiдносин з РФ, – вектори зовнiшньої полiтики України. Однак наближення кордонiв одного та неврегульованiсть територiальних суперечностей з iншим негативно впливають на реалiзацiю обраного курсу. Складовою реалiзацiї європейського вибору Української держави є спiвробiтництво України з НАТО, тому в рамках дослiджуваної проблеми особливого значення набуває питання про базування Чорноморського Флоту РФ у м. Севастополi. Вiдтак, проблема визначення кордону з Росiйською Федерацiєю набирає для України стратегiчного значення. Крiм того, через невизначенiсть державного кордону Росiйська Федерацiя перетворилася на найбiльшого "постачальника" нелегальних мiгрантiв до нашої країни, що створює додатковi бар’єри у вiдносинах України з Європейським Союзом. А такий стан справ нiяк не може влаштовувати нашу державу, що проголосила євроiнтеграцiю стратегiчним напрямом своєї зовнiшньої полiтики. Саме тому в iнтересах України остаточно вирiшити прикордонне питання з Росiєю та поставити в ньому крапку. З огляду на розширення Європейського Союзу на схiд, безпосередньо до кордонiв нашої держави, актуалiзується питання мiнiмiзацiї негативних наслiдкiв такого розширення. Величезною мiрою це стосується зменшення гостроти проблем, якi виникають для українських громадян у зв’язку iз запровадженням жорсткiшого режиму перетину кордону країнами, що вже набули членства в ЄС, а також забезпечення максимально сприятливих умов для легального здiйснення українськими громадянами трудової дiяльностi на територiї країн-членiв ЄС. Завданнями дипломної роботи є: - визначити позицiю Європейського Союзу з приводу таких питань як вирiшення територiальних питань країн, що прагнуть вступити до ЄС, оформленностi державного кордону на основi вивчення вiдповiдних нормативних документiв ; - дослiдити територiальнi суперечностi України в контектi процесiв європейської iнтеграцiї. При дослiдженнi впливу сучасних територiальних суперечностей на європейську iнтеграцiю України необхiдно використовувати загально- та конкретнонауковi методи. Специфiка цього дослiдження передбачає застосування методiв просторового та хронологiчного аналiзу. Серед останнiх особливе мiсце посiдає iсторичний метод, який дає можливiсть розглянути вплив на iнтеграцiйнi процеси в зв’язку з тенденцiями суспiльно-iсторичного i геополiтичного розвитку та мiсцем окремих країн в цьому процесi. Доцiльним є проведення аналiзу полiтичних i соцiально-економiчних взаємозв’язкiв на таких рiвнях: вiдносини мiж урядами сусiднiх держав, , вiдносини мiж сумiжними прикордонними районами сусiднiх країн, вiдносини мiж урядом однiєї країни i прикордонними районами iншої. Це дає можливiсть скласти загальну картину полiтико-географiчної обстановки навколо кордонiв держави та спрогнозувати протiкання iнтеграцiйних процесiв у майбутньому. Зазначена тема за актуальнiстю займає одне з провiдних мiсць серед питань безпеки Української держави, тому її дослiдженню присвячено чимало наукових робiт. Серед них слiд виокремити монографiї авторського колективу провiдних українських учених i полiтикiв «Україна та Росiя у системi мiжнародних вiдносин: стратегiчна перспектива», «Україна: стратегiчнi прiоритети: Аналiтичнi оцiнки. — 2004» , низку статей науковцiв i експертiв у таких виданнях, як «Стратегiчна панорама», «Вiче», «Нова полiтика», «ПЕРСОНАЛ» тощо. Серед перших наукових дослiджень прикордонного спiвробiтництва України з ЄС, зокрема що стосується його безпекового вимiру, слiд вiдзначити науковi працi вчених Нацiонального iнституту стратегiчних дослiджень щодо питань безпеки [1], Інституту свiтової економiки та мiжнародних вiдносин НАН України стосовно аналiзу проблемних питань на кордонах України та нових членiв ЄС – держав Центральної Європи сусiдiв “першого порядку” України [2]. аналiзу сучасного стану кордонiв України та ЄС є проект Центру миру, конверсiї та зовнiшньої полiтики (Київ) “Кордони України” [3]. Важливим i актуальним науковим доробком комплексного вивчення кордонiв як України так i кордонiв ЄС, є також праця “Розширення Європейського Союзу: вплив на вiдносини України з центральноєвропейськими сусiдами”, яка здiйснена за сприяння Інституту регiональних та євроiнтеграцiйних дослiджень “ЄвроРегiо Україна” [4]. Заслуговують на увагу також публiкацiї незалежного культурологiчного журналу Ї (Львiв) [42,43], - а саме актуальнi питання кордонiв, їх дослiдження, сучасний стан – i саме на сторiнках цього видавництва в Інтернетi (проект - Інтеграцiя з ЄС, НАТО, Кордон) щоденно акумулюються актуальнi питання кордонiв, iсторiї кордонiв прикордонної полiтики країн Європи, включно i України [6]. У той же час важливо пiдкреслити, що поряд з великою кiлькiстю публiкацiй iнформацiйного спрямування [10-15, 37-39] на сьогоднi комплексних аналiтичних академiчних наукових дослiджень щодо впливу територiальних суперечностей на прцеси iнтеграцiї ще бракує. На сьогоднi в Українi наявними є лише так би мовити першi кроки наукового осмислення – науковi розробки та дослiдження цiєї важливої проблематики. типiв економiчних, культурних i полiтичних вiдносин, якi виникають та розвиваються в прикордонних регiонах, особливо в регiонi ЦСЄ, поза як, саме тут проблемнi питання виокремлюються якнайповнiше i якнайперше. Структура даної дипломної роботи включає два роздiли з пiдроздiлами та пунктами, що вiдповiдають завданням дипломної роботи та розкривають їх, висновкiв та списку використаної лiтератури. В першому роздiлi « Європейська iнтеграцiя як вектор розвитку зовнiшньої полiтики України» розглянуто проблеми розширення Європейського Союзу, його наслiдки i виклики сучаснiй системi вiдносин, договiрно-правового оформлення вiдносин Україна-ЄС та проблема кордонiв в нормативних документах Європейського Союзу. Другий роздiл «Територiальнi суперечностi України» присвячено вивченню проблем, пов'язаних з демаркацiєю та делiмiтацiєю державного кордону, в контекстi євроiнтеграцiйних процесiв. Дана робота являє собою спробу зробити комплексний аналiз та структурування iнформацiйного та фактичного матерiалу з дослiджуваної проблематики. Роздiл 1. Європейська iнтеграцiя як вектор розвитку зовнiшньої полiтики україни 1. 1 Процес розширення Європейського Союзу: наслiдки i виклики сучаснiй системi вiдносин Початок європейської iнтеграцiї було закладено пiсля Другої свiтової вiйни. З метою вiдбудови економiки, вiдновлення полiтичного впливу європейськi держави намагалися створити органiзацiю, яка б змогла врегулювати проблеми, що постали на той час. Як результат, було створено Раду Європи (1949 р.), а через рiк - Об’єднання вугiлля та сталi, що заклало основу iнтеграцiйним процесам в Європi. На сьогоднi ЄС – наймiцнiше регiональне об’єднання у свiтi, що разом з США та Японiєю створюють один з трьох центрiв глобальної економiки. Головними вiхами реальної iсторiї захiдноєвропейської iнтеграцiї були базовi договори, їх оновленi редакцiї та ряд послiдовних розширень, що змiнювали склад об’єднання та характер взаємодiї країн-учасниць. Щодо визначення етапiв iнтеграцiї, то однозначної точки зору по цiй проблемi не iснує. В рамках дослiджуваної теми бiльш прийнятною буде етапiзацiя європейської iнтеграцiї за її змiстом, а не хронологiєю, в напрямку розширення європейських структур. Видiляють наступнi етапи [23, с. 164]: 1973р. – вступ до Європейського спiвтовариства Великобританiї, Данiї та Ірландiї; 1995р. – приєднання до Європейського Союзу Австрiї, Фiнляндiї та Швецiї; 2004р. – вступ Кiпра, Латвiї, Литви, Естонiї, Мальти, Угорщини, Польщi, Чехiї, Словаччини та Словенiї; 2007р. – вступ Румунiї. У зв’язку iз новiтнiм розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС. Принципово важливим вважаємо пiдкреслити, що розширення ЄС викликало докорiннi, якiснi змiни геополiтичної ситуацiї на континентi, яка по сутi, знайшла вiдображення у розширеннi на схiд iнтересiв i простору Євросоюзу, з виокремленням чiтких контурiв Центральної Європи та Схiдної Європи – i як наслiдок, змiни характеру нового схiдного кордону ЄС, формування нового українсько-єесiвського кордону. Формування протягом 2003-2004 рр. нового мiжнародного кордону у триєдинiй площинi (Євросоюз – держави Центральної Європи - Україна) де-факто мiж мiжнародною органiзацiєю Європейським Союзом та суб’єктом мiжнародних вiдносин Україною ставить на порядок денний такi проблемнi питання: змiну характеру схiдних кордонiв держав Центральної та Схiдної Європи, наявнiсть низки проблемних питань нових схiдних кордонiв Євросоюзу, насамперед, в контекстi їх захисту та режиму їх перетину[4,с 151-152]. Особлива увага придiляється питанням кордонiв i ще бiльше прикордонним територiям i прикордонним регiонам, особливо в межах Європейського Союзу. Цей iнтерес обумовлений i цiлком прагматично аргументований поступовим послабленням полiтичних демаркацiйних лiнiй та зникненням економiчних бар’єрiв всерединi Євросоюзу. Кордони окреслюють територiальну цiлiснiсть певних держав та мiжнародної iнституцiї, водночас є як лiнiєю дотикання суверенних держав, так i лiнiєю їх вiдокремлення. По сутi, будь-який кордон є “штучним”, тобто вiдображає спiввiдношення конкретних сил в конкретний час, i протягом iсторiї кордони встановлювалися як в межах так званих природних кордонiв, iсторичних кордонiв, iнодi етнiчних кордонiв, а здебiльше внаслiдок завершення вiйн – як встановлення меж дiї, сфери впливу переможцiв. Не буває одвiчних кордонiв, кожний кордон встановлюється, переноситься, уточнюється за примхами Історiї. І можливо сучасний новий кордон мiж ЄС та Україною не стане одвiчною схiдної периферiєю ЄС. Бiльше того, згiдно внутрiшнiй логiцi розвитку новий кордон має еволюцiонувати протягом столiття. Позаяк це залежатиме не тiльки вiд внутрiшнього розвитку розширеного ЄС протягом ХХІ столiття, а також i вiд його новiтнiх сусiдiв по усьому периметру нового кордону, отже i вiд внутрiшнього розвитку України[8, с. 47]. ЄС згiдно європейських стандартiв на кордонах України включно. Внаслiдок змiни сутностi кордонiв ЄС, паралельно вiдбувається i змiна характеру схiдних кордонiв як ЄС, так i держав Центральної Європи (як повноправних членiв ЄС з 2004 року), тобто вже на сьогоднi вiдбувається i змiна характеру прикордонного менеджменту мiж Україною та сусiдами “першого порядку” – Польщею, Угорщиною, Словаччиною. Вкрай важливим наслiдком формування нового схiдного кордону ЄС для України, є питання безпеки, точнiше керування ситуацiєю з питань безпеки. За умов, коли жодна з країн ЦСЄ не має територiальних претензiй одна до одної та до України включно, питання безпеки зосереджується не на питаннях перегляду наявних кордонiв, а на проблемi захисту нового кордону. Аналiзуючи причинно-наслiдковi зв’язки формування нової полiтико-географiчної ситуацiї в регiонi Центральної Європи та Схiдної Європи зокрема в контекстi змiни геополiтичної ролi нових кордонiв на континентi, на нашу думку, не слiд абсолютизувати роль сучасного розширення ЄС в контекстi формування так званих “остаточних” кордонiв Євросоюзу, чи то змiни ролi та функцiй кордонiв в Європi не слiд вбачати лише в останнiх подiях новiтнього розширення ЄС. Історично i концептуально подiї “повернення” до Європи, “входження” до Європи, навiть сучасної iнтеграцiї до Європи - взагалi часовий лаг цих процесiв можна визначити з ХІХ-ХХ столiть [18, с. 318-319]. 1. 2 Договiрно-правове оформлення вiдносин Україна – Європейський Союз Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську iнтеграцiю, що є стратегiчною метою зовнiшньої полiтики України. Визначивши одним з головних геополiтичних прiоритетiв вiдродження європейської iдентичностi Україна послiдовно реалiзує курс на iнтеграцiю в європейськi структури. Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС вперше зафiксоване в Основних напрямах зовнiшньої полiтики України, схвалених Верховною Радою України у липнi 1993 р. На мiжнародному рiвнi це було проголошено Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзi пiд час пiдписання Угоди про партнерство i спiвробiтництво (УПС) мiж Україною i Європейськими Спiвтовариства ми та їх державами-членами. української позицiї щодо кримського питання, намiри сприяти вирiшенню проблем членства України у багатостороннiх європейських органiзацiях та форумах (ЗЄС, Рада Європи, СОТ та iн.), а також створення механiзмiв зустрiчей i консультацiй на всiх рiвнях для ухвалення конкретних рiшень з питань спiвробiтництва. Інституцiйними органами реалiзацiї Угоди визначенi Рада з питань спiвробiтництва, Комiтет з питань спiвробiтництва (робочий орган Ради), а також Парламентський Комiтет з питань спiвробiтництва. Пiдписанню УПС передувала iнiцiатива Європейської комiсiї (квiтень 1994 р.) з розробки Стратегiї ЄС щодо України. Слiд зазначити, що Україна виявилася першою з держав Центральної та Схiдної Європи, для якої вироблено Стратегiю вiдносин. Процес реалiзацiї цiєї Стратегiї було започатковано уже пiсля пiдписання УПС шляхом прийняття Радою Мiнiстрiв ЄС Спецiальної резолюцiї (31 жовтня 1994 р.) та рiшення про Спiльну позицiю щодо України (28 листопада 1994 р.). Подальше офiцiйне пiдтвердження прагнення України до iнтеграцiї в ЄС вiдбулося в сiчнi 1996 р., коли на засiданнi Європейської Ради у Страсбурзi Президент України Л. Кучма зробив заяву про рiшення України здiйснювати заходи з метою набуття членства у ЄС. Вагомою вiдповiддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехiдною економiкою (червень 1996 р.) та План дiй щодо України, прийнятий Радою Мiнiстрiв ЄС 6 грудня 1996 р., в якому було пiдтверджена готовнiсть Євросоюзу розвивати полiтичнi та економiчнi вiдносини з Україною. вiдповiдь ЄС, головним змiстом якої стала формальна пiдтримка зазначеного курсу. Таку ситуацiю не варто вважати значним прогресом, оскiльки це була певною мiрою вимушена реакцiя Заходу з метою позначити для України можливiсть руху до Європи. Ще до ратифiкацiї УПС було пiдписано наступнi документи: Угоду про торгiвлю текстильною продукцiєю (5 березня 1993 р.), Тимчасову угоду про торгiвлю мiж Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угоду про торгiвлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економiчної спрямованостi додалися: Рамкова угода про iнституцiйнi засади створення мiждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про спiвробiтництво в галузi термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про спiвробiтництво мiж Кабiнетом Мiнiстрiв України та Європейським спiвтовариством з атомної енергiї в галузi ядерної безпеки (23липня 1999 р.). Зазначенi угоди практично окреслюють коло iнтересiв ЄС у сферi економiчного спiвробiт ництва з Україною. Початком бiльш активного етапу спiвробiтництва України з ЄС слiд вважати набуття 1 березня 1998 р. УПС чинностi. Наступним кроком у напрямку iнтенсифiкацiї спiвробiтництва України з ЄС став Указ Президента України Л. Кучми вiд 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегiя iнтеграцiї України до ЄС", що визначив основнi напрями нацiональної стратегiї європейської iнтеграцiї. На Гельсiнкському самiтi, який вiдбувся 10грудня 1999 р., Європейська Рада схвалила Спiльну стратегiю Європейського Союзу щодо України, яка зберiгала свою дiю упродовж наступних чотирьох. У зазначеному документi ЄС зафiксував своє бачення партнерства з Україною та взяв зобов'язання продовжити спiвпрацю з нашою країною на мiжнародному, регiональному i мiсцевому рiвнях з метою сприяння успiшному проведенню полiтичних та економiчних перетворень, що полегшить їй подальше зближення з Євросоюзом. На сучасному етапi важливою вiхою у вiдносинах Україна-ЄС є программа «Схiдне партнерство». Головна мета "Схiдного партнерства" - додати новий iмпульс вiдносинам Євросоюзу з країнами регiону на схiд вiд його кордонiв. Єврокомiсiя 3 грудня 2008 року представила Комунiкацiю «Схiдне партнерство», серед основних положень якої: оновлення договiрно-правової бази вiдносинЄС зi схiдними сусiдами через замiну чинних Угод про партнерство та спiвробiтництво на угоди про асоцiацiю; створення спецiальної програми допомоги для змiцнення адмiнiстративної спроможностi країн-партнерiв; створення поглиблених зон вiльної торгiвлi (ЗВТ), яке, передусiм, залежатиме вiд готовностi економiк країн-партнерiв; лiбералiзацiя вiзового режиму мiж ЄС та державами-партнерами; змiцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерiв на принципах Енергетичної Хартiї; вирiвнювання регiонального розвитку країн-партнерiв, пiдтримка їх соцiально-економiчного розвитку тощо. електроенергiї, пiдвищення енергоефективностi та використання вiдновлювальних енергоресурсiв; подальший розвиток пiвденного енергетичного коридору; посилення взаємодiї у контекстi попередження та запобiгання наслiдкам природних та техногенних катастроф. 19-20 березня 2009 року Європейська Рада схвалила зазначену Комунiкацiю Єврокомiсiї та затвердила вiдповiдну зовнiшньополiтичну iнiцiативу «Схiдне партнерство». 07 травня 2009 р. делегацiя України на чолi з Президентом України Вiктором Ющенком взяла участь в установчому самiтi нової зовнiшньополiтичної iнiцiативи ЄС "Схiдне партнерство". До складу офiцiйної делегацiї України увiйшли Представник України при ЄС А. Веселовський, Заступник Глави Секретарiату Президента України А. Гончарук, керiвник Офiсу Президента України Р. Демченко, Посол України в Чеськiй Республiцi І. Кулеба Перший заступник Мiнiстра закордонних справ України В. Хандогiй. Президент України В. Ющенко високо оцiнив започаткування “Схiдного партнерства”, придiливши основну увагу потенцiалу нової iнiцiативи у контекстi посилення iнтеграцiйних тенденцiй в сферi енергетики. Вiн також наголосив на таких прiоритетних для України аспектах “Схiдного партнерства” як впровадження всеохоплюючої програми iнституцiйної розбудови, реалiзацiя проектiв у сферi регiонального розвитку на основi полiтики регiонального вирiвнювання Європейського Союзу, а також впровадження iнтегрованої системи управлiння кордонами України згiдно зi стандартами ЄС. Пiд час перебування в Празi Президент України В. Ющенко також провiв зустрiчi з Президентом Європейської Комiсiї Ж. -М. Баррозо, Комiсаром ЄС з питань зовнiшнх зносин i полiтики сусiдства Б. Ферреро-Вальднер, Прем’єр-мiнiстром Нiдерландiв Я. П. Бакененде, Прем’єр-мiнiстром Швецiї О. Райнлфельдом, Мiнiстром закордонних справ Великої Британiї Д. Мiлiбендом, iншими учасниками самiту. У роботi Самiту взяли участь Президент Європейської Комiсiї Ж. -М. Баррозо, Високий представник ЄС з питань спiльної зовнiшньої та безпекової полiтики Х. Солана, глави держав, урядiв та мiнiстри закордонних справ країн – членiв ЄС. Запрошенi на самiт країни – партнери були представленi президентами Азербайджану, Вiрменiї, Грузiї та України. Делегацiї Бiлорусi i Молдови очолювали вiце-прем’єр-мiнiстри. "Схiдного партнерства" обговорили у Варшавi полiтики, експерти i вченi, що прийняли участь у роботi конференцiї "Україна як партнер схiдної полiтики Польщi i Нiмеччини". Велика частина з них вважає, що така iнiцiатива має шанси стати ефективним iнструментом європейської iнтеграцiї України. Хоча європейську i євроатлантичну iнтеграцiю України i визначили основними напрямками мiжнародної активностi України, її швидке просування значною мiрою залежить вiд захiдних сусiдiв. Польськi i нiмецькi експерти були одностайнi в тiм, що схiдна полiтика Нiмеччини i Польщi, та й iнших країн Євросоюзу стосовно України повинна формуватися через призму загальної європейської полiтики. Ключовим питанням у вiдносинах з Україною для ЄС, на думку депутата польського Сейму Павла Залевского, стала реалiзацiя Євросоюзом своєї схiдної закордонної полiтики. За його словами, в останнi роки в ЄС активно формується сфера зовнiшнiх iнтересiв, але дотепер спiвтовариство реалiзовувало їх лише на средземноморському, африканському або близькосхiдному напрямках. А от Схiдна Європа i, зокрема, Україна не входили в сферу зовнiшньополiтичних прiоритетiв Заходу. Причиною тому стала реакцiя Євросоюзу на зовнiшнi виклики пiсля їхнього прояву [47]. 1. 3 Проблеми кордонiв в нормативних документах Європейського Союзу Розглядаючи головнi нормотворчi документи Європейського Союзу, слiд зазначити, що в свiтлi дослiджуваної проблеми найбiльший iнтерес, на нашу думку представляють наступнi: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларацiя Єропейської ради вiд червня 1993р.,вiдома як Копенгагенськi критерiї, де встановленi умови прийняття в ЄС, Договiр про Європейський Союз вiд 07. 02. 1992р. зi змiнами, що внесенi Амстердамським договором вiд 02. 10. 1997р. та Ницьким договором вiд 26. 02. 2001р., Договiр про приєднання 2003р., Афiнський договiр вiд 01. 02. 2003р. Найважливiшою частиною Афiнського договору є Акт щодо умов приєднання i змiн договорiв, на яких ґрунтується ЄС. Положення цих документiв обумовлюють полiтику Європейського Союзу щодо прийняття нових членiв, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатiв. "європейської", тобто європейськими повиннi бути культура, полiтичнi i правовi традицiї держав-нового члена. Країни-кандидати перед своїм вступом у ЄС повиннi пiдiгнати свою полiтичну й економiчну систему пiд стандарти ЄС, щоб вистояти на внутрiшньому ринку i стати повноправними членами. Що стосується географiчного положення в Європi, то дана умова - бажане, але, очевидно, не обов'язкове, що показує приклад входження в ЄС таких країн, як Мальта (ближче до Африки, чим до Європи) i Кiпру (розташований в Азiї) i визначення країни-кандидата Туреччини (Азiя). У вiдповiдностi зi ст. 6 Договору про ЄС кандидат повинний поважати демократичнi принципи конституцiйного ладу (воля, демократiя, права людини i громадянина, принцип правової держави). Вiдповiдно до "Копенгагенскими критерiїв" країна-кандидат повинна вiдповiдати наступним вимогам: 1)Повага i захист меншостей; 2)Стабiльнiсть, демократiя i верховенство праве, дотримання прав людини, Нормально працююча ринкова економiка i здатнiсть витримувати конкуренцiю на внутрiшньому ринку ЄС; 3)Здатнiсть засвоїти обов'язку i мети, що випливають iз членства в ЄС. Це означає, що країни-кандидати повиннi включити в нацiональне законодавство напрацьований правовий масив, "загальну нормативно-правову базу ЄС". Не менш важливою умовою для вступу в ЄС є врегулювання країною-кандидатом усiх територiальних суперечок зi своїми сусiдами, тобто державний кордон повинний бути чiтко демаркований i повиннi бути знятi усi взаємнi територiальнi претензiї. Даним критерiям можуть вiдповiдати далеко не всi країни-кандидати на вступ у ЄС i країни, що бажають у якiйсь тимчасовiй перспективi ввiйти в Союз (кандидати на кандидатство до ЄС). Прикладом цього може слугувати Туреччина, прийняття якої досить тривалий час вiдкладалося через неврегульованiсть питання пiвнiчного Кiпру. року. До ввiйшла i Декларацiя принципiв, якими держави-учасники зобов'язалися керуватися у своїх вiдносинах. Серед тих, що безпосередньо нас цiкавлять можна видiлити принцип суверенної рiвнiстi, поваги прав, властивому суверенiтетовi. Сукупнiсть цих прав включає право кожної держави на територiальну цiлiснiсть. Важливе мiсце посiдає принцип непорушностi границь. Держави-учасники Хельсинської наради заявили, що розглядають як нерушимi границi всiх держав у Європi, i зобов'язалися утримуватися вiд будь-яких зазiхань на цi границi. (Прагнення Заходу зберегти можливiсть мирної змiни границь привело до появи в першому принципi положення, по якому границi держав-учасникiв наради могли "змiнюватися, вiдповiдно до мiжнародного права, мирним шляхом i за домовленiстю"). Принцип територiальної цiлiсностi держав означає вiдмовлення вiд будь-яких дiй проти територiальної цiлiсностi, полiтичної незалежностi або єдностi будь-якого держави-учасника. Отже, будь-якi суперечки з приводу змiни проходження встановлених пiсля Другої свiтової вiйни кордонiв є порушенням принципiв мiжнародного права i, як наслiдок, - дуже вагомим чинником, що негативно впливає на iнтеграцiйнi процеси в мiжнародну спiльноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз. Таким чином, Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську iнтеграцiю, що є стратегiчною метою зовнiшньої полiтики України. Визначивши одним з головних геополiтичних прiоритетiв вiдродження європейської iдентичностi Україна послiдовно реалiзує курс на iнтеграцiю в європейськi структури. Основними нормотворчими документами в регулюваннi українсько-європейських вiдносин були: Угода про партнерство i спiвробiтництво (УПС) мiж Україною i Європейськими Спiвтовариствами та їх державами-членами, пiдписанню якої передувала iнiцiатива Європейської комiсiї (квiтень 1994 р.) з розробки Стратегiї ЄС щодо України, Спецiальна резолюцiя (31 жовтня 1994 р.) та рiшення про Спiльну позицiю щодо України (28 листопада 1994 р.) Ради Мiнiстрiв ЄС, Угода про торгiвлю текстильною продукцiєю (5 березня 1993 р.), Тимчасову угода про торгiвлю мiж Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угода про торгiвлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економiчної спрямованостi додалися: Рамкова угода про iнституцiйнi засади створення мiждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про спiвробiтництво в галузi термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про спiвробiтництво мiж Кабiнетом Мiнiстрiв України та Європейським спiвтовариством з атомної енергiї в галузi ядерної безпеки (23липня 1999 р.). Указ Президента України Л. Кучми вiд 11 червня 1998р. №615/98 "Стратегiя iнтеграцiї України до ЄС". Розглядаючи головнi нормотворчi документи Європейського Союзу, слiд зазначити, що в свiтлi дослiджуваної проблеми найбiльший iнтерес, на нашу думку представляють наступнi: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларацiя Єропейської ради вiд червня 1993р.,вiдома як Копенгагенськi критерiї, де встановленi умови прийняття в ЄС, Договiр про Європейський Союз вiд 07. 02. 1992р. зi змiнами, що внесенi Амстердамським договором вiд 02. 10. 1997р. та Ницьким договором вiд 26. 02. 2001р., Договiр про приєднання 2003р., Афiнський договiр вiд 01. 02. 2003р. Найважливiшою частиною Афiнського договору є Акт щодо умов приєднання i змiн договорiв, на яких ґрунтується ЄС. В нацiональному законодавствi України значна увага придiлена питанням її територiальних вiдносин з сусiднiми країнами. Роздiл 2. Територiальнi суперечностi України 2. 1 Полiтико-географiчна ситуацiя на пiвденно-захiдному прикордоннi 2. 1. 1 Історичнi передумови формування кордону Україна-ЄС та режим його функцiонування Процес формування захiдного державного кордону України вiдбувався протягом 1918-1990-их рр.,саме в цей час встановлюються державнi кордони України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунiєю та Молдовою. Аналiз процесу встановлення державних кордонiв України свiдчить про те, що вплив геополiтичного оточення на формування державної територiї i державних кордонiв найбiльш сильно проявляється в перiод становлення держави. За вiдсутностi держави як виразного цiлого органiзму говорити про конкретну лiнiю державних кордонiв в бiльшостi випадкiв можна лише теоретично i доводиться дослiджувати кордони кiлькох державно-територiальних утворень (ЗУНР, УНР, УРСР, Пiдкарпатської Русi). У процесi формування захiдного державного кордону України протягом дослiджуваного перiоду можна видiлити три етапи. “лiнiї Керзона”, яку нинi майже повнiстю вiдтворює сучасний захiдний державний кордон України. В цей перiод вiдбувалася часта змiна урядiв в Українi з рiзною зовнiшньополiтичною орiєнтацiєю, якi, маючи одночасно цiлу низку зовнiшнiх i внутрiшнiх проблем, все ж намагалися об’єднати українськi землi в одне цiле. Враховуючи те, що українська етнiчна територiя була подiлена мiж сусiднiми державами, проводиться аналiз формування кордонiв кiлькох державно-територiальних утворень: Пiдкарпатської Русi, ЗУНР, УНР i УСРР (зокрема, створення на територiї УСРР молдавської автономiї та українсько-молдавського розмежування). На цей же перiод припадає початок перерозподiлу сфер впливу в Європi мiж двома тоталiтарними режимами – Нiмеччиною i СРСР, початок другої свiтової вiйни. карти свiту (Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська мирнi конференцiї). В цей перiод було проведено обмiн населенням мiж Польщею та УРСР у 1944р. Третiй етап (пiсля закiнчення другої свiтової вiйни) характеризується завершенням процесу встановлення захiдного державного кордону України компенсацiйним обмiном територiй з Польщею у 1951 р. та закрiплення Ялтинсько-Потсдамської системи геополiтичного устрою Європи 1975 р. в Гельсiнкi. З кiнця 1980-х рокiв з появою нових держав i об’єднанням Нiмеччини почався новий перерозподiл сфер впливу i руйнування пiслявоєнного устрою в Європi. Формування українсько-польського кордону протягом дослiджуваного перiоду позначене кривавими конфлiктами та непорозумiннями. Укладена в Брестi мирна угода справедливо для України вирiшувала питання кордонiв на пiвнiчно-захiдному вiдтинку, однак не була втiлена в життя. Демаркацiйнi лiнiї Бертелемi, Боти, Дельвiга, а також кордон, встановлений за Ризьким мирним договором 1921 р. закрiплювали фактичну розстановку збройних сил. Бiльш-менш враховувала етнiчнi межi розселення українцiв i полякiв “лiнiя Керзона”, проте залишала в складi Польщi всю Холмщину, Пiдляшшя та захiдне i пiвнiчно-захiдне пограниччя Галичини. Майже вiдповiдав “лiнiї Керзона” кордон мiж Нiмеччиною та СРСР 1939 р. В результатi возз'єднання 1939-45 рр. захiдноукраїнськi землi увiйшли до складу Радянської України. Радянському режиму вдалося зробити вирiшальний прорив у возз'єднаннi захiдноукраїнських земель, те, чого не змiг досягти український нацiонально-визвольний рух. Однак, за межами України залишились землi Холмщини, Пiдляшшя i Лемкiвщини. Провiвши в 1947 р. акцiю “Вiсла” поляки позбавили українцiв аргументiв для претензiй на цi територiї. Сучасний захiдний кордон України з Польщею майже повнiстю збiгається з "лiнiєю Керзона". Українсько-словацьке територiальне розмежування у 1918-39 рр. проходило у виглядi встановлення кордону мiж автономною Пiдкарпатською Руссю та Словаччиною i надовго стало причиною непорозумiнь мiж закарпатськими українцями та чехами i словаками. Приєднання Закарпаття до Чехословаччини в 1919 р. не можна вважати актом насилля чи агресiї з боку цiєї держави. Воно було спричинене комбiнацiєю кiлькох факторiв - нацiонального прагнення мiсцевого населення (рiшення Пряшiвської Народної Ради вiд 7 сiчня 1919 р.) та американської емiграцiї закарпатського походження (конгрес 12 листопада 1918р. у Скрентонi та результати плебiсциту) i полiтичних вимог провiдних свiтових сил. Вiдповiдно до Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття тимчасово входило до Чехословаччини, оскiльки Україна на той час не мала з ним спiльного кордону внаслiдок польської окупацiї Галичини. Основною помилкою пiд час приєнання Карпатської України до ЧСР було те, що до неї не приєднано всю територiю, заселену українцями-русинами. В складi ЧСР залишилась Пряшiвщина, а в складi Румунiї - Мармарощина. Однак, Закарпаття, де компактно проживало українське населення, незважаючи на складну мiжнародну обстановку, виявилося єдиним регiоном, населенню якого вдалося не тiльки вибороти автономнi права, а й певною мiрою проводити власну внутрiшню та зовнiшню полiтику, наслiдком якої стала спроба створення української державностi. Рiшення З'їзду народних комiтетiв Закарпаття в Мукачево вiд 26 листопада 1944 р. про вихiд Закарпаття зi складу Чехословаччини та возз'єднання його з УРСР як i рiшення Народних Зборiв Захiдної України вiд 27 жовтня 1939 р. про включення Захiдної України до УРСР є рiшеннями так званих "ратифiкацiйних" плебiсцитiв, якi iнiцiюються державою з метою юридичного обгрунтування вже фактично вчиненої анексiї, у присутностi та пiд тиском збройних сил. Ревiзiї акту про об'єднання Закарпаття з Україною у 1945 р. не мають вагомих пiдстав, бо Чехословаччина добровiльно вiдмовилася вiд цiєї територiї i не висувала офiцiйних апеляцiй до свiтового спiвтовариства. Протягом дослiджуваного перiоду Пiвнiчна Буковина i Бессарабiя двiчi опинялися пiд румунською окупацiєю – у 1918 та 1941 рр. Передачi цих територiй Радянському Союзу в червнi 1940 р. передував двостороннiй обмiн нотами - у такий спосiб радянська сторона давала румунським державним дiячам можливiсть вiльного волевиявлення вимагаючи виконання зобов'язань, прийнятих в березнi 1918 р. в Яссах i Одесi. Уряди УРСР та СРСР нiколи не визнавали румунського суверенiтету над Пiвнiчною Буковиною та Бессарабiєю. Таким чином, вiдносини України за часiв її незалежностi та ЄС складалися по-рiзному. Однак саме з захiдними сусiдами Україна має непорушнi з радянських часiв кордони, навколо яких найменше суперечностей. Кордони з Республiкою Польщею, а це 592,34км, Угорською (136,7км) та Словацькою республiками(97,852км) у договiрно-правовому вiдношеннi повнiстю оформленi. iнтересiв у свiтi, є пiдгрунтям для розширення участi України в європейських структурах та майбутнього її iнтегрування у загальноєвропейський i свiтовий полiтичний простiр. сусiднiх країн. Акцент у двостороннiх вiдносинах України з сусiдами поступово змiщується iз спiрних територiальних аспектiв на захист нацiональної iдентичностi та iнтересiв нацiональних меншин в Українi. 2. 1. 2 Острiв Змiїний: позицiя ЄС в розв’язаннi суперечностi Трансформацiйнi процеси в країнах Центрально-Схiдної Європи, якi розпочалися на рубежi 80-90-х рокiв ХХ в., привели до кардинальних полiтичних, соцiальних i iдеологiчних змiн у данiй частинi континенту. У такому геополiтичному контекстi, Україна, яка знаходиться на перехрестi цивiлiзацiй, континентiв, культур, пiсля проголошення своєї незалежностi, перетворилася в повноправного суб’єкта всiєї системи мiжнародних вiдносин i була утягнена в потiк подiй глобального, загальноєвропейського i регiонального характеру. Серед зовнiшньополiтичних прiоритетiв, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У зв'язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослiдження усiх аспектiв iнтеграцiї України, i, в першу чергу, тих, що стосуються багаторiвневих вiдносин з найближчими європейськими країнами. Однiєю з них є Румунiя. Слiд зазначити, що взаємини мiж двома країнами у попереднi роки складалися не просто. Погляньмо на деякi важливi аспекти двостороннiх вiдносин. Українсько-румунськi вiдносини багатограннi. Найбiльш складною вважається питання державного кордону мiж двома країнами. Протяжнiсть тiльки сухопутної дiлянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Вiн встановлений Паризьким мирним договором вiд 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 сiчня 1941 р., (кордони, якi утворилися пiсля приєднання до Радянського Союзу Бессарабiї, пiвнiчної частини Буковини та Герцаївського цинуту (краю. – авт.)) “згiдно радянсько-румунської угоди вiд 28 червня 1940 року” [1, с. 72] . Вiдповiдно до згаданого договору 4 лютого 1948 р. був пiдписаний Протокол стосовно уточнення проходження лiнiї державного кордону мiж Румунською Народною Республiкою та Союзом Радянських Соцiалiстичних Республiк, а 23 травня цього ж року – протокол, яким острiв Змiїний “був повернутий Радянському Союзовi Румунською Народною Республiкою i був включений до складу Союзу РСР” [2, с. 32] . За результатами роботи змiшаної демаркацiйної комiсiї 27 вересня 1949р. пiдписано Акт про демаркацiю та Протокол-опис проходження лiнiї радянсько-румунського державного кордону. В Бухарестi 27 лютого 1961 р. пiдписано Договiр про режим радянсько-румунського державного кордону, спiвробiтництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Надзвичайно актуальною проблема кордонiв стала одразу пiсля повалення комунiстичного режиму в Румунiї та здобуття Україною незалежностi. У 1996 р. Румунiя денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехiд острова Змiїний до складу СРСР [5, с. 16] був пiдписаний 2 червня 1997 р. у румунському мiстi Констанца, процедура ратифiкацiї якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською – 17 липня i який набрав чинностi 22 жовтня того ж року. Україною i Румунiєю зазначається, що “Договiрнi Сторони пiдтверджують як непорушний iснуючий мiж ними кордон i тому утримуватимуться вiд тепер i в майбутньому вiд будь-яких вимог чи дiй, спрямованих на загарбання i узурпацiю частини чи всiєї територiї iншої Договiрної Сторони”. Проте в другiй частинi цiєї статтi пiдкреслюється, що “Договiрнi Сторони укладуть договiр про режим кордону мiж двома державами та вирiшать питання про делiмiтацiю їхнього континентального шельфу та виключних економiчних зон в Чорному морi” [9, с. 479-480] . Отже, Румунiя формально пiдтвердила принцип “недоторканостi” iснуючих кордонiв з Україною, але цi кордони залишалися без юридичного закрiплення (згодом така ситуацiя повторилася при пiдписаннi вiдповiдного договору мiж Румунiєю та Республiкою Молдова) [10] . Окрiм питання навколо острова Змiїного, ще однiєю проблемою кордону мiж Україною та Румунiєю була його модифiкацiя через змiну природного ландшафту. Мова йде про дiлянку Рахiвського та Тячiвського районiв (Закарпатської областi) українсько-румунського державного кордону. Вiдповiдно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, спiвробiтництво i взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лiнiя кордону тут проходить по серединi русла Тиси. Однак це русло, як i будь-якої iншої рiчки, з часом змiнюється. Головною причиною змiни русла рiки паводки, що вiдбуваються тут декiлька разiв на рiк i розмивають берег. Оскiльки географiчно так склалося, що нижчий берег - український, вiн поступово i вiдходить углиб нашої територiї, вивiльняючи вiд води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосiб 270 гектарiв землi [11] . укрiплення. Втрата Україною своєї територiї може припинитися, пiдписанням з Румунiєю демаркацiйних документiв, якими б державний кордон став би постiйним, за прикладом вiдповiдних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною i Польщею. Проблемним є також питання п’ятьох островiв у гирлi Дунаю. Румунськi дипломати вважають, що до дiлянки, на яких розташованi цi острови, необхiдно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру рiчки, а вiдповiдно з цим всi п’ять островiв мають стати румунськими [12] . Українська сторона дотримується iншої точки зору i має наступнi мiркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всi п’ять островiв з самого початку належать Українi. Передача ж їх пiд юрисдикцiю Румунiї суперечитиме принципу непорушностi кордонiв, зафiксованому в українсько-румунському базовому договорi. Крiм того, на цiй дiлянцi Дунаю (це зафiксовано делiмiтацiйними i демаркацiйними документами) принцип головного судноплавного фарватеру рiчки не застосований, оскiльки кордон встановлювався за iншими правилами. Однiєю з найбiльших проблем на сьогоднi залишається питання делiмiтацiї континентального шельфу i виключної економiчної зони в районi згаданого острова Змiїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Змiїний скелею, а не островом непридатною нi для проживання, нi для ведення сiльського господарства. Будучи розташованим неподалiк берегiв Румунiї, його континентальний шельф збiгається з румунським. При цьому слiд зазначити, що мiжнародним законодавством передбачено право островiв (але не скель) на континентальний шельф. Крiм цього, геологи цiлком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настiльки ускладнює ситуацiю навколо угоди про делiмiтацiю континентального шельфу i виняткової економiчної зони, що сторони не виключили можливостi звернення в Мiжнародний суд у Гаазi. Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шiсть рокiв пiсля укладання базового Договору та пiсля 19 раундiв переговорiв, Україна i Румунiя пiдписали у Чернiвцях Договiр мiж Україною i Румунiєю про режим українсько-румунського державного кордону, спiвробiтництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Пiдписаний договiр пiдтверджує лiнiю радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 роцi, окрiм молдовсько-румунської дiлянки. В договорi зазначено, що лiнiя державного кордону є незмiнною (якщо Україна та Румунiя не домовляться про iнше). Бiльш того, у статтi 39 пiдкреслено, що роздiли І та IV, в яких зафiксованi положення про те, що iснуюча зараз лiнiя кордону є незмiнною, “будуть автоматично продовженi на новi п’ятирiчнi перiоди i не пiдлягають денонсацiї [14] . Договором встановлюється кiнцева точка (1439) сухопутного кордону мiж Україною i Румунiєю, яка вiдповiдно до документа є початковою точкою для делiмiтацiї кордону, що проходить по континентальному шельфу i виняткових економiчних зонах у Чорному морi. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залiзничного транспорту, шосейних дорiг та iнших комунiкацiй. Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договiр про режим кордону мiж Україною i Румунiєю зафiксує лiнiю кордону у такому виглядi, як вона визначена i записана в договорi 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у вiдповiдних документах демаркацiї, дiючих станом на 16 липня 1990 року [15, с. 6] . Дискусiйною для аналiтикiв, при цьому, залишається мотивацiя румунської позицiї. Можливо, i це виходить з коментарiв румунських дипломатiв, головною мотивацiєю є євроiнтеграцiйна полiтика Бухаресту. Враховуючи те, що пiд час тiєї ж прес-конференцiї в Чернiвцях І.Ілiєску обмовився про свою переконанiсть у тому, що “задля вирiшення проблеми розподiлу континентального шельфу Румунiї не доведеться звертатися до мiжнародного судовладдя”, можна зробити припущення, що найвагомiшою причиною, яка змусила сусiдню країну пiдписати цей договiр є вимоги основоположних документiв НАТО щодо вiдсутностi територiальних претензiй його нових членiв до своїх сусiдiв. Фактично пiдтвердив цю думку сам І. Ілiєску, зазначивши, що договiр вiдповiдає європейським стандартам та дозволяє Румунiї “виконати умови захiдноєвропейських партнерiв щодо забезпечення безпеки схiдного кордону…” [16, с. 331] Не виключений правда й варiант того, що румунська сторона перенесла акцент на iнший документ – Угоду про делiмiтацiю континентального шельфу та виключних економiчних зон. Пiсля пiдписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делiмiтацiя континентального шельфу та виключних економiчних зон i пов’язана з ними проблема юридичного статусу острова Змiїного. В залежностi вiд того, яким буде статус Змiїного – острiв чи скеля – визначатиметься i наявнiсть навколо нього континентального шельфу. В українсько-румунських вiдносинах, однiєю з найскладнiших проблем є проблеми кордонiв. Темпи вирiшення цих проблем значно вiдстають вiд сучасних iнтеграцiйних потреб. На наш погляд, серед найбiльш сучасних, хоча, на жаль, ще мало дослiджених, засобiв вирiшення всього комплексу прикордонних проблем мiж двома державами є регiональне спiвробiтництво, яке у всiй багатоманiтностi форм прояву служить як європейськiй iнтеграцiї в цiлому, так i економiчному розвитку окремих регiонiв країни, в т. ч. депресивних в силу географiчного розташування територiй. У свою чергу, для України, в якiй 19 адмiнiстративно-територiальних одиниць є прикордонними, поряд з iншими основними напрямками регiональної спiвпрацi особливої актуальностi набуває транскордонне спiвробiтництво прикордонних територiй. Одним iз ключових моментiв став острiв Змiїний. Вiн був "каменем спотикання" ще до пiдписання основного договору. Бухарест переконував, що вiн має вiдiйти румунськiй сторонi, оскiльки Українi дiстався у спадок вiд СРСР, який колись забрав острiв у Румунiї за пактом Рiббентропа-Молотова [9, с. 475]. Його статус як острова, придатного для проживання i використання в народногосподарських цiлях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острiв Змiїний скелею, непридатною для проживання та ведення сiльського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не двi причини. По-перше, мiжнародним законодавством передбачено право островiв на континентальний шельф. Оскiльки Змiїний розташовано неподалiк берегiв Румунiї, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цiлком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу i нафти високої якостi. Їх обсяги оцiнюються в 10 млрд м3 та 10 млрд т вiдповiдно. Останнє твердження настiльки ускладнює ситуацiю навколо угоди про делiмiтацiю континентального шельфу та винятковi економiчнi зони, що країни не знайшли iншого виходу, як звернення в Мiжнародний суд у Гаазi. [10] В українськiй пресi часто йде мова про те, що тiльки бажання вступити в НАТО та ЄС заставило Румунiю пiти на тимчасову вiдмову вiд територiальних претензiй до своїх сусiдiв, в тому числi i до України. Румунiя звертає увагу на промiжний характер договору: попереду переговори з делiмiтацiї континентального шельфу та виключних економiчних зон. Промiжний характер договору може торкатися й лiнiї кордону в пониззi Дунаю. Довгий час це питання взагалi не обговорювалося, хоча конфлiктнi ситуацiї з’являлися знову i знову. Тiльки 2-3 лютого 2005 р. на україно-румунськiй зустрiчi експертiв та фахiвцiв було пiдтверджено, що судноплавний шлях по Кiлiйському гирлу, там де проходить державний кордон, є спiльним шляхом судноплавства обох держав, де правила судноплавства визначаються спiльно. На зустрiчi було прийнято рiшення про початок робiт по пiдготовцi спiльних правил судноплавства на Кiлiйському гирлi [45]. Питання делiмiтацiї залишалося невирiшеним з 1997 року, коли був пiдписаний базовий полiтичний договiр мiж Румунiєю та Україною. З 6 вересня 2004 року Румунiєю було передано питання про делiмiтацiю континентального шельфу та виняткових економiчних зон мiж двома країнами на розгляд Мiжнародного суду ООН. Мiжнародний суд ООН у Гаазi (Нiдерланди) винiс рiшення щодо територiальної суперечностi України та Румунiї з делiмiтацiї континентального шельфу та виключних економiчних зон цих країн у Чорному морi, а такождвостороннiми претензiями на острiв Змiїний, де за прогнозами знаходяться чималi запаси нафти та газу. Суд одностайним рiшенням не погодився з доводами жодної зi сторiн та самостiйно провiв кордон економiчних зон вищеназваних держав. При цьому була врахована позицiя України, що Змiїний є островом, але це не враховувалося при делiмiтацiї морського шельфу, оскiльки вiн дуже вiддалений вiд берегу. Нова лiнiя враховує невелику територiю навколо Змiїного, а далi проходе мiж берегом Румунiї протягом 248 км та українським узбережжям довжиною 705 км. В Румунiї вважають, що суд прийняв справедливе рiшення, яке може сприяти налагодженню стосункiв мiж країнами, в тому числi в сферi спiвробiтництва в органiзацiї видобутку нафти та газу на Чорноморському шельфi [11]. В результатi рiшення Мiжнародного суду ООН в справi про делiмiтацiю континентального шельфу та виключнi економiчнi права України i Румунiї на боцi Києва залишилася переважна бiльшiсть нафтогазових покладiв, що вже розвiданi, про що було заявлено в Секретарiатi Президента, де вважають, що встановлення чiткого кордону сприятиме залученню iноземних iнвестицiй для розвiдки та експлуатацiї природних ресурсiв в цiй частинi Чорного моря. Було вiдмiчено, що бiльшiсть аргументiв румунської сторони, на яких вона будувала свою позицiю, були вiдхиленi судом. Завершення судового спору та рiшення Мiжнародного суду ООН вiдносно острова Змiїний дає широкi можливостi для розвитку та поглиблення українсько-румунського спiвробiтництва, про що було зазначено в Мiнiстерствi закордонних справ України. З iншого боку, опозицiйнi полiтичнi сили вважають, що рiшення Гаагського суду є програшем України, оскiльки вона втратила 14 тис. кв. м територiї, де розвiдано лише 10 млн тон нафти та 10 млрд кубометрiв газу. Не виключно, що в територiальнiї суперечностi двох країн з цього питання лежать чиїсь особистi iнтереси, якi реалiзуються за рахунок нацiональних, або ж таким чином заiнтересованi особи намагаються залучити Румунiю у якостi нового лоббiста України в ЄС та НАТО. Мiжнародний iнститут полiтичної експертизи оцiнив рiшення з питання острову Змiїний як провал української дипломатiї. Українська сторона мала всi передумови не приймати участь в цьому арбiтражу, оскiльки всi питання вже врегульованi мiжнародними договорами. Однак МЗС України пiшло на поводу в румунської сторони. Слiд також зазначити, що всi юридичнi питання були вирiшенi шляхом пiдписання ще в 1947 роцi Паризької мирної угоди мiж країнами-учасницями антигiтлерiвської коалiцiї, в тому числi Української РСР з однiєї сторони та Румунiї – з iншої. В 1948 роцi мiж урядами СРСР та Румунiї був пiдписаний протокол уточнення проходження лiнiї держкордону, який чiтко визначив основнi точки та опорнi пункти, де вона має проходити, та дав письмовий опис її проходження. В кiнцi 1949 року був пiдписаний договiр про режим радянсько-румунського кордону, який визначив, що кордон проходе так, як визначено в документах про демаркацiю, включаючи кордон в Чорному морi, який був визнаний обома сторонами. Наступний договiр про режим радянсько-румунського кордону вiд 1961 року та протоколи про опис проходження лiнiї державного кордону, пiдписанi в 1962 та 1974 роках, тiльки пiдтвердили домовленiсть 1949 року. Всi договори були ратифiкованi урядами обох країн. Тому можна припустити, що коли українська влада давала згоду на розгляд справи в Гаагському судi, вона сподiвалася на те, що Румунiя буде лоббiювати iнтереси України при вступi в НАТО, однак тема НАТО була знята на невизначений термiн, а частину української територiї вже вiддали. Українi на шляху iнтеграцiї до євроструктур. При цьому не слiд забувати, що Україна має суперечностi по вирiшенню питань демаркацiї свого чорноморського кордону не тiльки з Румунiєю, а й з Росiєю, на фонi чого суперечностi з першою мають вигляд легкого непорозумiння. Це означає, що вiд дружби та спiвпрацi з Румунiєю Україна виграє значно бiльше, нiж «вiд декiлькох квадратних кiлометрiв континентального шельфу»[12]. Аналiзуючи результати вирiшення питання про розмежування континентального шельфу та вирiшення долi острова Змiїний, то можна зробити наступнi висновки. вирiшення суперечностi, то вона була наступною: - в прес-службi Президента вважають,що Україна отримала бiльшiсть нафтогазових покладiв; - в Партiї регiонiв запiдозрили держзраду; - експерти говорять про провал української дипломатiї, її «беззубiсть» та втрати мiлярдiв кубометрiв газу. Таким чином, з вирiшенням територiальної суперечностi навколо острова Змiїний, Україна частково поступилася своїми економiчними iнтересами, що, з iншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських вiдносин на полiтичному рiвнi. 2. 1. 3 Проблеми оформлення українсько-молдавського кордону Кордон України з Молдовою у 1940 р. був закрiплений не мiжнародними договорами, а державно-правовими актами СРСР. Утворення Молдавської АСРР в складi України вiдбувалося пiд впливом внутрiшньо- та зовнiшньополiтичних факторiв: прагнення українського уряду задовольнити нацiонально-культурнi потреби молдаван та полiтичних мотивiв СРСР у “бессарабському питаннi”. Нi з точки зору економiчної чи адмiнiстративної доцiльностi, нi з позицiй мiжнародного права не було пiдстав для створення такої автономної одиницi в складi України. МАСРР не мала й етнiчного пiдгрунтя, бо молдавани не становили в нiй нi абсолютної, нi вiдносної бiльшостi. Пiсля того, як у 1940 р. Бессарабiя та Пiвнiчна Буковина опинилися в складi СРСР, юридичне закрiплення цих територiй вiдбулось шляхом створення нової союзної республiки - МРСР i новим державно-територiальним розмежуванням мiж Молдовою i Україною, яке було проведене з максимальним врахуванням меж етнiчного розселення українцiв i молдаван. Сьогоднi факт приналежностi територiї Приднiстровського Лiвобережжя в минулому до МАСРР слугує обгрунтуванням вiдокремлення ПМР вiд Молдови. Українсько-молдавськi вiдносини аж нiяк не можна назвати рiвними та дружнiми. Існує так званий цiлий комплекс «больових точок» у двухсторонньому спiвробiтництвi. По-перше, це прикордоннi питання. Це – Днiстровська ГРЕС та майже три гектара земель, що належать до Чернiвецької областi разом з дорогою, що зв’язує прикордонне село з райцентром. А також функцiонування спiльних українсько-молдавських прикордонних постiв. автошляху Одеса-Ренi в районi населеного пункта Паланка(Республiка Молдова), а також земельної дiлянки, по якiй вiн проходе, та режимуйого експлуатацiї. Однак сучасна лiнiя державного кордону на деяких дiлянках не вiдповiдає лiнiї адмiнiстративного кордону мiж Українською та Молдовською РСР часiв Радянського союзу i потребує модифiкацiї. Однак на думку українських експертiв, цей процес потребує великої уваги, особливо якщо враховувати «недружнi дiї молдавської влади на Днiстровськiй ГЕС-2»(молдавська сторона без жодного попередження та узгодження з українцями пiд загрозою використання зброї поставила свiй прикордонний пiст на територiї буферного гiдровузла Днiстровської ГЕС-2, що належить Українi) [37, с. 184]. Молдавська сторона вважає, що гiдровузол знаходиться на її територiї й вимагає переоформлення договору вiд 1982 року i введення пункту про сумiсне використання потужностi та продовження будiвництва станцiї. Україна, в свою чергу, вважає, що згiдно пiдписаного в 1982 роцi Радою мiнiстрiв Молдавської РСР акта про викуп Україною 17,88 гектара землi на правому березi Днiстра в 27 км вiд Новоднiстровська, «господарський об’єкт» гiдровузол ГЕС-2 знаходиться на українськiй територiї. Питання створення i функцiонування спiльних українсько-молдавських прикордонних постiв тривалий час залишалося невирiшеним на вищому полiтичному рiвнi. П'ять спiльних прикордонних постiв вже узгодженно(Тельменцi – Ларга, Мамалига – Крива, «Зелена - Медвежа», «Ренi - Джюрджюлешть» та «Россошани - Бричень»). Переговори тривають про тi КПП, якi дiють на Приднiстровському вiдрiзку українсько-молдавського кордону. Саме там молдавська сторона прагне встановити свої пости. Проти цього рiшуче виступає керiвництво Приднiстров’я, розумiючи, що Кишинiв таким чином намагається взяти пiд свiй контроль приднiстровських економiчних агентiв. Ранiше Україна вiдмовлялася створювати спiльнi прикордоннi пости на цiй дiлянцi кордону, однак для вирiшення ситуацiї, що склалася, Україна може пiти на поступки. Україна зацiкавлена в тому, що Молдова була процвiтаючою країною, дружньою по вiдношенню до нашої держави, стабiльним та прогнозованим партнером. Нажаль, в цiй країнi має мiсце неврегульований конфлiкт, гаряча фаза якого проходила у безпосереднiй близькостi до наших кордонiв. Зусилля посередникiв, в тому числi України, поки не дали вiдчутних результатiв з точки зору тої моделi врегулюваня, яку можна було б вважати прийнятною для всих. Українсько-молдовський кордон має протяжнiсть 1222 км, приднiстровська його дiлянка – бiльш 400 км. Суттєва частина нашого державного кордону до сих пiр не пройшла процедуру демаркацiї через неврегульваннiсть коннфлiкту. Тому одним з головних завдань України є якомога скорiше вирiшити це питання. принципiв добросусiдства, верховенства права та захисту прав людини. Ще в 1996 роцi Україна була офiцiйно запрошена сторонами конфлiкту в прийнятнiй для неї формi приєднатися до переговорного процесу. А пiсля пiдписання Московського меморандуму 1997 року наряду з Росiєю стала країною-гарантом досягнутих домовленостей. Такий статус Києва обєктивно обумовлений приоритетнiстю приднiстровської проблематики в контекстi забезпечення нацiональної безпеки України. Необхiдно вiдмiтити, що формат «5+2», побудований на основi Братиславського формату «3+2» (Україна, Росiя та ОБСЄ – посередники, Молдова та Приднiстров’я – сторони), є консультативним органом за вiдсутностi прямого дiалогу мiж Кишеневом i Тирасполем. Його завдання – пiдготовка пропозицiй вiдносно полiтичного статусу Приднiстров’я в рамках спiльної держави та передача цих пропозицiй для затвердження сторонам конфлiкту. Саме такий формат визнається всiма учасниками переговорiв найбiльш оптимальним та таким,що забезпечує транспарентнiсть переговорного процесу. Як вiдомо, на данний момент переговори у форматi «5+2» призупиненi, прямi контакти мiж Кишиневом та Тирасполем офiцiйно не проводяться, а проблеми тим часом зростають. В цих умовах Україна застосовує максимум зусиль для поновлення дiалогу, предоставляючи свою територiю як майданчик для наформальних дискусiй [38, с. 62]. Що стосується спiвробiтництва України i Європейського Союзу в рамках врегулювання українсько-молдовського прикордонного питання, то на даному етапi проходять тристороннi засiдання з проблем кордонiв за участю представникiв зовнiшньополiтичних вiдомств, митних i прикордонних служб Молдови та України, а також експертiв Європейської комiсiї. Розглядаються питання спiвробiтництва мiж зазначеними країнами та Прикордонною Мiсiєю ЄС, питання спiльного контролю та демаркацiї кордонiв. негативного висновку про роботу мiсiї EUBAM. У той час, на нашу думку, одним з головних результатiв цiєї безпрецедентної взаємодiї та спiвробiтництва України з Молдовою та ЄС є зупинення перемов про величезнi розмiри контрабади, в тому числi зброї та наркотикiв, на приднiстровськiй дiлянцi нашого кордону. Таким чином знятi непрямi обвинувачення вiдносно того, що Україна сприяє цьому явищу. Крiм того, нашi прикордонна та митна служби отримали великий досвiд, новi знання та навички, перейшли на якiсно новий рiвень взаємодiї в своїй справi. Насьогоднi можна казати, що їх дiяльнiсть на кордонi з Молдовою практично вiдповiдає європейським стандартам. Безсумнiву, це значний вклад у розвиток європейської iнтеграцiї України. Завдяки створенню мiсiї прикордоннi та митнi служби України та Молдови суттєво покращили взаємодiю, багато в чому були спрощенi процедури проходження прикордонного та митного контролю. державного кордону. Про таку готовнiсть Євросоюзу висловив голова мiсiї Європейської Комiсiї з надання допомоги в питаннях кордону Українi та Республiцi Молдова (EUBAM) Ференц Банафi, який дуже високо оцiнив рiвень спiвробiтництва мiсiї ЄС з українською стороною, що є вагомим фактором посилення безпеки в регiонi. Українська сторона, в свою чергу, дала позитивну оцiнку дiяльностi мiсiї EUBAM й вiдмiтила важливiсть спiвробiтництва з європейською стороною, зокрема в рамках її залучення до демаркацiйного процесу на українсько-молдовському кордонi [39, с. 56]. Таким чином, аналiзуючи полiтико-географiчну ситуацiю на захiдному прикордоннi України та її вплив на процеси європейської iнтеграцiї можна зробити наступнi висновки. Аналiз обстановки, що склалася нинi на державному кордонi України, свiдчать про її непростий i динамiчний характер. Нинi вона характеризується наближенням “зовнiшнього” кордону НАТО безпосередньо до захiдних кордонiв України, розширенням Європейського та Шенгенського союзiв так званої “цивiльної європейської iнтеграцiї”, що однозначно призводить до втягування нових членiв, у тому числi й України, в боротьбу за ринки збуту на континентi. На загальному тлi ситуацiї, що склалася, привертають увагу практичнi заходи наших захiдноєвропейських сусiдiв щодо iнтеграцiї до Європейського союзу, поглиблення вiйськово–полiтичних вiдносин у рамках НАТО та гармонiзацiї нацiонального законодавства вiдповiдно до вимог Заходу. Можна констатувати, що практично всi сумiжнi з Україною схiдноєвропейськi країни (Польща, Угорщина, Словаччина, Румунiя) удосконалюють свою систему прикордонного та митного контролю, а реформування органiв прикордонної охорони спрямовують на полiпшення охорони кордону з Україною. В результатi цих дiй практично на всiх дiлянках спостерiгається посилення вимог до режиму кордону i щiльностi охорони. У той же час Україна має цiлу низку невирiшених проблем з визначенням i забезпеченням охорони своїх державних кордонiв. Так, доволi непростi вiдносини складаються мiж Румунiєю i Україною через необхiднiсть вирiшення проблем проходження лiнiї державного кордону по р. Дунай вiд населеного пункту Парiдно до Чорного моря та вже вирiшеним вже є питання по делiмiтацiї континентального шельфу, а також визначення морських економiчних зон обох держав у Чорному морi. У цих зонах розташовуються перспективнi нафто- i газоноснi родовища. Головнi розбiжностi викликає також i проблема розмежування континентального шельфу i виняткової (морської) економiчної зони. Каменем спотикання є острiв Змiїний, який належить Українi i знаходиться недалеко як вiд румунського, так i українського берегiв. Вiдповiдно до норм мiжнародного права належнiсть о. Змiїного Українi дає змогу їй мати в цьому районi континентальний шельф площею близько 700 квадратних кiлометрiв. Румунiя заперечує це право. У цьому районi вже проведенi значнi обсяги геофiзичних дослiджень, пiд час яких виявленi перспективнi поклади нафти i газу. делiмiтацiї i демаркацiї державного кордону мiж Україною i Молдовою, довжина якого становить 1222 км. вiдповiднi органи для спiвробiтництва, проводяться багатостороннi, в тому числi за участю України та ЄС, засiдання та конференцiї, що у свою чергу дає змогу накопичення досвiду цивiлiзованої мiждержавної взаємодiї та спiвпрацi. 2. 2. 1 Проблеми визначення лiнiї кордону на Азовському морi та правового статусу острова Тузла безпеки у вереснi 2003 року. Росiя з самого початку заперечувала можливiсть визначення лiнiї кордону на Азовському морi. Перша причина, яку наводили росiяни, полягала в тому, що Азовське море є внутрiшнiми водами, i не пiдлягає розподiлу i проведенню кордонiв. За радянських часiв так воно i було. Але нинi це море межує з територiями двох країн, i постало питання про лiнiю державного кордону. Внаслiдок неврегульованостi цього питання виникали численнi конфлiкти, страждали господарюючi суб’єкти, переважно, українськi. Непоступливiсть росiйської сторони має кiлька мотивацiй. Невизначенiсть проходження морського кордону дозволяє отримувати економiчнi вигоди. Йдеться, перш за все, про користування Керченською протокою. Її судноплавна частина належить до української територiї, але пiсля здобуття нашою державою незалежностi росiяни стали заперечувати цей факт. Тим самим завдаються збитки компанiям, якi вiдповiдають за забезпечення судноплавства, проходу суден по керченськiй протоцi. Що стосується Азова, то тут очевидним є прагнення залишити на майбутнє вiдкритим питання про те, хто займатиметься розвiдкою i експлуатацiєю природних запасiв морського дна. Саме через це українська сторона повинна i надалi наполягати на узгодженнi морського кордону, щоб кожна країна чiтко знала, до якого мiсця простягаються її права на розвiдку корисних копалин шельфу. Це також потрiбно для того, щоб кожна країна усвiдомлювала межу своєї вiдповiдальностi за екологiчнi збитки. Це, зрештою, потрiбно для того, щоб нашi рибалки чiтко усвiдомлювали, до якої межi простягається українська територiя, де вони мають право ловити рибу. В липнi 2007 року в Києвi вiдбулися третi в тому роцi консультацiї експертних груп нашої держави та РФ стосовно розмежування морських просторiв Азовського та Чорного морiв i Керченської протоки. Пiд час цих консультацiй росiйська сторона заявила, мовляв, визнає належнiсть Українi острова, розташованого в Керченськiй протоцi, та “вод навколо нього”. Вiдомство також висловило сподiвання, що Росiя зробить наступний крок – визнає лiнiю Державного кордону, яка проходить протокою. Цим РФ пiдтвердила б iснування старого адмiнiстративного кордону мiж УРСР i РРФСР. Департамент iнформацiї та преси Росiйської Федерацiї оперативно пiдготував коментар, у якому йдеться про те, що акваторiя протоки має “залишитись у спiльному користуваннi”, а кордон може проходити, наприклад, береговою лiнiєю. Вiдразу ж пiсля такого формулювання МЗС Росiї зауважило, що “вирiшення питання про статус острова Коса Тузла є можливим у рамках запропонованої концепцiї”. Це пiдштовхує до висновку про бажання росiйської сторони перевести й українську тепер Тузлу в режим спiльного користування. не могло бути вiдповiдно до законодавства СРСР. Однак цей кордон позначено на всiх картах радянського перiоду, про що давно заявляє наша держава. Далi МЗС Росiї заявило, що до врегулювання всього комплексу проблем розмежування морських просторiв в Азовському та Чорному морях i Керченськiй протоцi “правовий статус острова Коса Тузла залишається невизначеним, хоча нинi юрисдикцiю над цiєю територiєю здiйснює Україна”. заяву МЗС Росiї про те, що правовий статус острова Коса Тузла “залишається невизначеним”, вiтчизнянi дипломати розцiнюють як спробу висунути територiальнi претензiї до України. На думку експерта з питань переговорiв щодо делiмiтацiї українсько – росiйського кордону Олександра Сушка, Росiя апелює до того, що визначення лiнiї кордону в Керченськiй протоцi є предметом переговорiв, i, як вiдомо, не визнає наявного кордону, який позначено на всiх картах. Оскiльки договору про встановлення кордону в Керченськiй протоцi ще не пiдписали, то, на думку росiйської сторони, не може бути i претензiй. Натомiсть мiжнародна практика свiдчить про iнше: в iсторiї були приклади, коли зазiхання на територiальну цiлiснiсть країни, попри правову неврегульованiсть кордону, розцiнювали як територiальнi претензiї, коли цей кордон фiзично iснував i його охороняли. Насправдi Росiї не потрiбнi нi Тузла, нi Керченська протока. Їй вигiдна насамперед невизначенiсть у справi проведення кордону, яку можна використовувати як iнструмент тиску. Перспективи швидкого досягнення згоди в питаннi розмежування акваторiї Керченської протоки експерт оцiнює як мiнiмальнi, наголошуючи на тому, що РФ прагне максимально затягти цей процес. Натомiсть для України найвигiднiшим на переговорах буде й подальше наполягання на визнаннi адмiнiстративного кордону, який iснував мiж УРСР i РРФСР, оскiльки тодi за нашою державою залишиться найглибоководнiша судноплавна частина Керченської протоки. [11, с 6] з будiвництвом Росiєю дамби до острова Коса Тузла в Керченськiй протоцi, цiлком покладається виключно на росiйську сторону, про що й сказано в постаноновi ВР «Про усунення загрози, що виникла внаслiдок будiвництва Росiєю дамби» [15, с 7] В документi зазначається, що лiнiя україно-росiйського кордону в Керченськiй протоцi встановлена ще в радянськi часи, вiдповiдно до дiючого на той час законодавства СРСР, УРСР i РСФСР, i згiдно тими ж процедурами, що застосовувалися при визначеннi всiєї лiнiї кордону мiж колишнiми УРСР i РСФСР на сушi. Ця лiнiя кордону нанесена на всiх географiчних i топографiчних картах, що видавалися в СРСР пiсля її фiксацiї, i якi є в архiвах Росiйської Федерацiї, - пiдкреслюється в документi. [15, с 9] Як вiдзначають у МЗС, населений пункт Середня Коса, що розташований на островi Коса Тузла i перебуває в пiдпорядкуваннi Кiровської районної ради Керчi, значиться у всiх довiдниках адмiнiстративно-територiального розподiлу УРСР, зокрема, у довiднику, виданому в 1969 роцi i в наступнi роки, що також повиннi бути в росiйських архiвах. В українському зовнiшньополiтичному вiдомствi нагадують, що ще до розпаду СРСР, 19 листопада 1990 року, УРСР i РСФСР пiдписали договiр, стаття 6 якого мiстить, що "високi договiрнi сторони визнають i поважають територiальну цiлiснiсть Української Радянської Соцiалiстичної Республiки i Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки в нинi iснуючих у межах СРСР кордонах". Пiсля припинення iснування СРСР держкордон мiж Україною i РФ, у тому числi й у Керченськiй протоцi, був пiдтверджений в Договорi про дружбу, спiвробiтництво i партнерство мiж Україною i Росiєю вiд 31 травня 1997 року. "високi договiрнi сторони, вiдповiдно до положень Статуту ООН i зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки i спiвробiтництва в Європi, поважають територiальну цiлiснiсть один одного i пiдтверджують непорушнiсть iснуючих мiж ними кордонiв". Колишнi адмiнiстративнi кордони мiж радянськими республiками стали в нових реалiях мiждержавними кордонами. Цей факт визнається усiм свiтовим спiвтовариством. А Україна як незалежна i суверенна держава визнана ООН, iншими мiжнародними органiзацiями, переважною бiльшiстю держав свiту. Мiнiстерство закордонних справ України попереджає, що українська сторона, вiдповiдно до мiжнародного права, вживе всiх необхiдних заходiв для недопущення будь-яких зазiхань на свої державнi кордони i територiальну цiлiснiсть. Вiдповiдальнiсть за негативнi наслiдки потенцiйного конфлiкту буде лягати виключно на росiйську сторону", - говориться в документi. . [15, с 10-11]. Повертаючись до морських кордонiв, зазначимо, що Українi вже нав'язано росiйський сценарiй вирiшення питання Азовського моря, а саме: надання цьому морю статусу внутрiшнього. Прийняття наполегливих пропозицiй iз боку Росiї щодо згаданого варiанта пов'язане з низкою потенцiйних загроз. Перш за все, у мiжнародному правi внутрiшнє море або внутрiшнi води визначаються як продовження територiї сушi, яка може належати лише однiй державi. Мiжнародне право тлумачить це положення таким чином: «внутрiшнi морськi води перебувають пiд виключним суверенiтетом прибережної держави». Для збереження позитивного мiжнародного iмiджу, Росiя запропонувала Українi варiант подiлу Азовського моря по його днi. У разi незгоди — подiл Азовського моря по серединнiй лiнiї (за прикладом подiлу Каспiю) тощо. Проблема кордонiв постiйно перебуває в центрi уваги Мiнiстерства закордонних справ України. 19 травня 2003 року було парафовано важливий для обох сторiн документ — декларацiю про стратегiчне партнерство, ратифiкацiю якого передбачали парламенти України й Росiї; було пiдписано Атлас карт українсько-росiйського сухопутного кордону; активiзувала роботу двостороння комiсiя спiвробiтництва з питань кордону i питань зарубiжної власностi; на порядку денному питання перебування Чорноморського флоту РФ на територiї України згiдно з мiжнародними правовими нормами, а також питання власностi українських об'єктiв берегової структури тощо. спiвволодiння, спiльне i неподiльне здiйснення верховної влади на цiй же самiй територiї двома або кiлькома державами. Зазначимо, що кондомiнiум установлюється з метою подолання (неможливих до розв'язання iншим шляхом) протирiч i суперництва мiж двома або декiлькома державами, що претендують на одну й ту саму територiю. Іншим росiйським варiантом була пропозицiя Українi передати острiв Коса Тузла Росiї у довгострокову оренду за прикладом вiйськової бази в мiстi Севастополi. І нарештi, не виключалося й придбання острова у повну росiйську власнiсть. Компенсацiєю за острiв Коса Тузла могло б стати погашення українського боргу пе-редання українськiй сторонi зарубiжної власностi — нерухомостi за кордоном та iншi обiцянки. Питання навколо приналежностi о. Тузли стало своєрiдним викликом, який мав розставити точки над «i» в українсько-росiйських вiдносинах, а також тiєю краплею, яка переповнила критичну масу росiйського невдоволення ситуацiєю, що склалася в нашiй державi. Зазначимо, що український варiант проведення кордону по адмiнiстративнiй лiнiї розмежування мiж о. Тузлою i Таманським пiвостровом можна було б довести до логiчного завершення, якби Україна зайняла жорстку позицiю у вiдстоюваннi своїх територiальних iнтересiв — у разi необхiдностi звернулася б до Мiжнародного Суду ООН. Але негативну роль у цьому питаннi вiдiграла схильнiсть українських можновладцiв вирiшувати свої приватнi питання за рахунок державних iнтересiв. Спроможностi, що їх виявила Україна у захистi своїх iнтересiв аж нiяк не викликають оптимiзму. Це виразно продемонструвала пiд час загострення «тузлинського питання» внутрiшня розгубленiсть владних структур, неадекватнiсть дiй рiзних гiлок влади, розчарування населення як поведiнкою влади, так i самим фактом зазiхання iншої країни на вiтчизняну землю. А ще — зрада українських державних iнтересiв, тобто досягнення домовленостi про утворення спiльного з Росiєю пiдприємства з експлуатацiї протоки (одне з останнiх дiйств тодiшнього президента Л. Кучми). Висновки, якi зробила Росiя з «питання Тузли», для України були негативними. Росiйське зондування позицiй нашої держави продемонструвало, з одного боку, непоступливiсть громадської думки, громадян щодо зовнiшнiх зазiхань, а з iншого — слабкiсть владної ланки та її неспроможнiсть приймати адекватнi ситуацiї рiшення. Останнє спричинило те, що через позицiю владних iнституцiй України питання й до цього часу не вирiшене. Ситуацiя навколо о. Тузли супроводжувалась негативною реакцiєю в свiтi на сам факт загострення територiальних претензiй мiж країнами-партнерами. Зазначимо, що ставлення свiтової спiльноти до подiбних конфлiктiв є взагалi негативним. Практично всi зарубiжнi представники не розглядають «питання Тузли» як зазiхання на суверенiтет України, бо якщо угоди про морський кордон мiж державами не iснує, отже, немає i прецеденту. Офiцiйнi представники захiдних союзникiв України або вiдсторонилися вiд конфлiкту, або взагалi закликали до дотримання засад мiжнародного права i залучення мiжнародних арбiтрiв. Фактично так званi «стратегiчнi» партнери України, серед яких США, ФРН (вони найгучнiше заявляли про такий свiй статус) та iншi — вiдсторонилися вiд України. Тягар територiальних претензiй лiг на українську сторону. Важко назвати країну, яка б на офiцiйному рiвнi чiтко висловилася, що острiв є українським, i при цьому закликала б свiтову спiльноту пiдтримати українську позицiю. А неофiцiйнi заяви у мiжнародному правi не враховуються. Водночас Україна в ситуацiї, що склалася, не мала впевненостi в тому, що Рада Безпеки ООН, у якiй Росiя є учасницею ядерної п'ятiрки, виступить на захист української позицiї. Отже, можна припустити, що Росiя має всi важелi знову повернутися до питання приналежностi о. Тузла (якщо попереднiй президент вже не пiдписав якогось документа за спиною українського народу, документа, який «не читали» народнi обранцi). Висновки, якi зробила Україна з територiального протистояння з Росiєю, є невтiшними. делiмiтованого морського кордону в Азовському морi. Це означає, що одна сторона може iгнорувати iнтереси iншої в питаннях вилову риби, iгнорувати свою вiдповiдальнiсть за забруднення моря. Надзвичайна ситуацiя, що виникла внаслiдок шторму 11 листопада 2007 року, знову поставила на порядок денний i загострила питання необхiдностi врегулювання морських кордонiв i обов’язкового визнання кордону в Керченськiй протоцi 2. 2. 2 Кримська проблема процесу територiального розмежування України та Росiї, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою й закiнченого 1999 р., тобто наприкiнцi ХХ ст., коли президент РФ Б. Єльцин пiдписав ратифiкований Державною Думою й схвалений радою Федерацiї договiр, одна iз ключових статей якого - а саме друга - проголошує: "Високi Договiрнi Сторони вiдповiдно до положень Статуту ООН i зобов'язань по заключному акту Наради з безпеки i спiвробiтництва в Європi поважають територiальну цiлiснiсть одна одної i пiдтверджують непорушнiсть iснуючих мiж ними кордонiв"[5, с 427]. Посилання на Статут ООН i Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територiальної цiлiсностi i непорушностi кордонiв мiж ними згiдно з нормами мiжнародного права. У руслi "Великого Договору" мiж Україною i Росiєю було пiдписано рамковий договiр про базування Чорноморського флоту Росiї в Криму i Севастополi на умовах оренди. Так завершилося п'ятирiчне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирiшувалася не тiльки i не стiльки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, - майбутнє незалежної України. Тобто вiдбулося перетворення України з iмперського сателiта на суверенну державу на мiжнародноправовому рiвнi. У цьому i полягає iсторичне значення українсько-росiйського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки. З цього часу українськi Крим i Севастополь та росiйський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежнiсть i отримали рiзновекторнiсть. Проте достатньо очевидним є i те, що наслiдки легалiзацiї довготривалого (до 2017 р.) перебування росiйського флоту в Криму було нав'язано українськiй сторонi. Сенс його присутностi тут вбачається в контролi цiєї української територiї, морських комунiкацiй, повiтряного простору, що дасть можливiсть Росiї вирiшальною мiрою впливати на зовнiшню полiтику України. Особливе значення при цьому має збереження вiйськової присутностi Росiї в Криму i здiйснення вiйськового контролю над пiвостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цiлi i стратегiя країн в Чорноморському регiонi набули нового змiсту. Це значною мiрою стосується i Росiї, що зв'язано, перш за все, iз суттєвим скороченням протяжностi берегової лiнiї пiсля переходу вiд СРСР до Росiйської Федерацiї. Радянський Союз володiв на Чорному морi 26 портами та вiйськово-морськими базами, з яких 19 дiстались нашiй державi, 4 - РФ i 3 - Грузiї. За ситуацiї, що склалася, найдовшi чорноморськi береговi лiнiї тепер мають Україна i Туреччина. Та, зважаючи на те, що традицiйна росiйська гегемонiя на Чорному морi неможлива без вiйськової присутностi в Криму та на Кавказi, РФ скористалась орендою - єдиним вибором для одержання доступу до кримських портiв та берегових засобiв обслуговування. Українi це загрожує втратою - частково або повнiстю - суверенiтету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту - Севастополь, як i в цiлому Крим, набули українського суверенiтету де-факто i де-юре. Водночас, для збереження i посилення Росiєю свого впливу в Чорному морi, Крим має вирiшальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти. Бiльше того, кримськi аеродроми, на яких базуються сучаснi росiйськi вiйськовi лiтаки, як стверджує вiдомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегiчне значення[12,с 512]. Цi лiтаки здатнi контролювати величезну територiю, що включає такi країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирiя, Ізраїль, балканськi i Закавказькi країни, Румунiя, Болгарiя, Чехiя, Словаччина, Польща, Бiлорусь, Україна, Литва, Латвiя, Естонiя. Росiйськi впливи на Кавказi i в Центральнiй Азiї, з одного боку, i в Чорному морi, з iншого, є взаємозалежними i такими, що посилюють забезпечення росiйських iнтересiв. Базування в Криму Чорноморського флоту Росiї дозволяє їй оперативно реагувати на змiну ситуацiї на всьому Чорноморському ареалi. У контекстi геополiтичних iнтересiв Росiї стосовно Чорноморського флоту покладено одним з основних завдань є вiйськовий контроль над Кримом та морськими комунiкацiями України, забезпечення вiйськово-полiтичного тиску на неї. Першоряднiсть того чи iншого завдання Чорноморського флоту залежатиме вiд мiцностi позицiї Росiї на Кавказi або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно вiд змiни геополiтичної ситуацiї, змушений буде метатися мiж Кримом i Кавказом, що матиме неабиякий вплив на росiйсько-українськi стосунки. Та сьогоднi керiвництво Росiї нiбито вiдводить головну роль у захистi нацiональних iнтересiв на Чорному морi невоєнним чинникам впливу: економiчному, дипломатичному, iнформацiйному, культурному. Саме тому зусилля Росiї на Чорному морi концентруються, насамперед, на Севастополi. Сьогоднi їх, тобто український Севастополь i Чорноморський флот Росiї, називають сiамськими близнюками. І не випадково. Адже на початок 2002 р. ЧФ мав у Криму i Севастополi 16 тис. вiйськових, а на пiдприємствах, якi його обслуговують i якi розташованi в основному в Севастополi, працювало 20 тис. робiтникiв i службовцiв. Понад п'яту частину всього працездатного населення мiста становлять вiйськовослужбовцi, робiтники та службовцi Чорноморського флоту Росiї. Фiнансовi надходження з Росiї за його базування в Севастополi складають 20 - 22 % бюджету мiста. До того ж у Криму, особливо у Севастополi, активно дiють сформованi за комплексного впливу Росiї (державне керiвництво, спецслужби, полiтичнi партiї, економiчнi угруповання i т. iн.) полiтичнi сили проросiйської спрямованостi. Тут активно розгорнув свою дiяльнiсть великий росiйський бiзнес, який, за вiдсутностi серйозної конкуренцiї з боку мiсцевих дiлових кiл i захiдного бiзнесу, реально претендує на монопольне становище. В перспективi мова може йти про роздiлення за сприятливої глобальної геополiтичної ситуацiї, яка склалася останнiм часом, сiамських близнюкiв - українського Севастополя i Росiйського ЧФ. Цьому вирiшальною мiрою може сприяти тiсне спiвробiтництво РФ з Пiвнiчноатлантичним альянсом i створення Ради НАТО - Росiя та вiдсутнiсть глобальних суперечностей по лiнiї НАТО - не-НАТО. А з прийняттям Росiї в елiтний клуб провiдних країн на самiтi в Італiї в червнi 2002 р. i формуванням "великої вiсiмки" з'являються реальнi можливостi для конструктивної взаємодiї росiйських i захiдних капiталiв у Криму i Севастополi. Це призвело б до зниження вiйськово-полiтичних протирiч на Чорному морi при збереженнi до 2017 р. росiйської вiйськової присутностi у Криму. А за сприятливих геополiтичних i геоекономiчних реалiй - до лiмiтування вiйськової присутностi Росiї на пiвостровi чи її повної лiквiдацiї. Але такий розвиток подiй не влаштовує, як свiдчать останнi подiї, нi командування ЧФ, нi кланово-корпоративнi групи, тiсно пов'язанi з росiйським флотом. Вони категорично не сприймають iдею демiлiтаризацiї Криму та Севастополя i займають радикальну, навiть антиукраїнську позицiю. Це може призвести до загострення ситуацiї в Криму i Севастополi. До цього свого часу немалi зусилля докладав колишнiй командувач ЧФ адмiрал В. Комоєдов, який залишив пiсля себе чимало послiдовникiв серед теперiшнього командування флоту, не вiдстають вiд них i такi полiтичнi дiячi, породженi ще радянською тоталiтарною системою, як депутат Верховної Ради України, лiдер кримських комунiстiв Л. Грач. Останнiй в iнтерв'ю росiйському телебаченню в липнi 2002 р. вiдверто лякав росiян катастрофiчними подiями пiсля швидкого, ним же надуманого, виведення Чорноморського флоту Росiї з Криму та Севастополя. Небезпека провокування зацiкавленими колами в Росiї та Севастополi антиукраїнських, антизахiдних, антинатовських, мiлiтаристських настроїв на захист присутностi Чорноморського флоту Росiї, а також чергового порушення питання про правовий статус Севастополя i Криму, стала, на жаль, перманентною. І все ж переважний загал севастопольцiв, зорiєнтований в економiчному планi на росiйський флот, бiльше турбує стабiльнiсть свого соцiально-полiтичного становища i, рано чи пiзно, вiн буде сподiватися саме на бiзнес-структури, що розгортаються в мiстi, гарантують йому стабiльнiсть i процвiтання. Тому слiд мати на увазi, що Росiя була й об'єктивно залишається глобальним стратегiчним партнером i прiоритетом України, а спiвiснування з Росiєю є чи не найбiльшою, найскладнiшою i найважливiшою проблемою для України. Але при цьому, Україна повинна залишатися, остаточно стати i бути суверенним, незалежним i рiвноправним партнером, а не сучасним сателiтом "великого сусiда". А для цього Україна має, i навiть повинна, розробити чiтку нацiональну стратегiю розвитку в ХХІ столiттi - стратегiю побудови суспiльства добробуту i справедливостi, демократичної, правової, всебiчно розвинутої держави. європейського вибору є спiвробiтництво України з Альянсом) - вирiшення державою-кандидатом всiх своїх територiальних проблем та вiдсутнiсть претензiй до сусiдiв. Тому розмежування акваторiї Азовського моря має для України першочергове значення. Основною перешкодою на шляху врегулювання прикордонних питань для Росiї став заявлений європейський вибiр України. Активiзацiю дiй Росiї щодо вирiшення питань Азовського моря i Керченської протоки прискорив посилений курс України до Пiвнiчноатлантич­ного альянсу, а саме: прийняття Верховною Радою України Закону вiд 17 липня 2003 року (у першому читаннi) про Меморандум спiвробiтництва України з НАТО, пiдписаний українським Урядом 9 липня 2002 року. Таким чином, з другого роздiлу можна зробити наступнi висновки. Найдовший кордон України з Росiйською Федерацiєю та, як бачимо, найскладнiший. Сухопутня дiлянка з Росiєю довжиною 1974,04 км вже де лiмiтований, тобто узгоджений та затверджений на картах. Договiр мiж Україною та РФ про українсько-росiйський кордон був пiдписаний 28 сiчня 2003 року та ратифiкований Верховною Радою та Держдумою. Однак незважаючи на це проблеми договiрно-правового характеру мiж нашими країнами ще залишилися. Це пов’язане перш за все з тим, що роботи по демаркацiї ще не розпочати. Ще в груднi 2005 року указом Президента України була створена українська частина демаркацiйної комiсiї, а росiйська до сих пiр ще не встановлена. В односторонньому порядку такi роботи не проводяться. В груднi 2006 року в Києвi вiдбулося перше засiдання українсько-росiйської мiждержавної комiсiї за участю президентiв України та Росiйської Федерацiї. По закiнченню засiдання прийнято полiтичне рiшення про iнтенсифiкацiю переговорного процесу для демаркацiї сухопутної дiлянки сумiсного кордону. цьому – небажання росiйської сторони визнавати вже встановлений адмiнiстративний кордон мiж УРСР та РСФСР в якостi державного кордону нинiшньої України та Росiї. Основнi суперечностi мiж країнами в загальних рисах наступнi. На нашу думку, акваторiя Азовського моря в радянський час не була делiмiтована у вiдповiдностi до норм мiжнародного права та потребує розмежування лiнiєю державного кордону на внутрiшнi води України та Росiї як незалежних держав. При цьому роздiл акваторiї логiчно було б проводити на основi метода «серединної лiнiї». Росiйськi дипломати пропонують розмежувати акваторiю Азовського моря за принципом пропорцiйностi та комбiнування методiв побудови рiвновiддаленої лiнiї. Однак це не вiдповiдає нашим полiтичним та економiчним iнтересам. мiж Україною та РФ про українсько-росiйський державний кордон в Азовському морi. Делегацiї домовилися умовно роздiляти лiнiю розмежування в Азовському морi на пiвнiчну, центральну та пiвденну. Питання делiмiтацiї центральної дiлянки на сьогоднiшнiй день не узгоджений. Щодо Керченської протоки, то українська сторона вважає, що в Керченськiй протоцi Україна та Росiя також успадкували кордон з часiв Радянського Союзу, та вiдповiдно вона має спiвпадати з лiнiєю адмiнiстративно-територiального подiлу мiж УРСР та РСФСР. Двояке трактування в цьому питаннi може привести до проблем, яких необхiдно не допустити. вод» України та Росiї. Другий: провести кордон по узбережжю обох країн, а саму акваторiю протоки залишити для спiльного користування. Третiй варiант полягає в тому, щоб видiлити обом сторонам узбережнi полоси вiд 0,3 – 0,5 морських миль, а iншу частину акваторiї залишити знов-таки у спiльному користуваннi. Однак такий пiдхiд вiд самого початку закладує на майбутнє мiждержавнi проблеми. Аналiзуючи питання базування Чорноморського флоту в контекстi дослiджуваної проблеми, треба зазначити, що воно безпосередньо стосується територiальної цiлiсностi України. Вiйськова присутнiсть росiйських громадян на територiї Криму, значний полiтичний вплив росiйської сторони, такi дiї сусiдньої країни, як видача паспортiв РФ українським громадянам, може створити передумови територiальних претензiй, що будуть обґрунтованi мiжнародним правом (захист «своїх громадян»), до України з боку Росiйської Федерацiї Щодо пiвнiчного сусiда України – Бiлоруссi, то пiсля того як в травнi 1997 року в Києвi був пiдписаний Договiр про державний кордон мiж Україною та Бiлоруссю, демаркацiйнi роботи так i не були розпочатi. Причина загальновiдома: Нацiональнi Збори Бiлоруссi не ратифiкували цей договiр, визнаючи за Україною минулi радянськi борги. Тому 1084,2 км спiльного кордону мають офiцiйний статус лише на картах. ув’язати вирiшення цього питання з виплатою iснуючого в української сторони перед Бiлоруссю зовнiшнього боргу. щонайшвидше провести делiмiтацiю свого державного кордону. І насамперед з Росiйською Федерацiєю, яка вiдверто не зацiкавлена в iнтеграцiї України до ЄС та НАТО i саме тому намагається усiлякими способами затягти вирiшення цього питання. Вiдсутнiсть роботи по демаркацiї державного кордону з Росiйською Федерацiєю сприяє поширенню нелегальної мiграцiї через Україну, нелегальному перевезенню зброї, що негативно вiдображається на мiжнародному iмiджу України. На нашу думку, причиною такої поведiнки Росiї є намагання Кремля повернути собi статус iмперiї, небажання втратити контроль над країнами, що були у складi СРСР, але вже стали на шлях самостiйного розвитку. Висновки Звiсно, питання кордонiв, особливо в регiонi ЦЄ, було i є одним з “найчутливiших” питань новiтньої iсторiї - як у ХХ, так i у ХХІ столiттях. цього є об’єднавчi процеси, якi вiдбуваються сьогоднi в Європi i грунтуються на взаємних стосунках довiри та спiвробiтництва. Нинiшня мiжнародна обстановка зменшує можливiсть застосування силових методiв для вирiшення територiальних суперечок, а кiлькiсть форм використання чужої територiї для отримання вигод її географiчного положення без змiни її державної приналежностi збiльшується. Питання про мiжнародно-правовий статус державних кордонiв України виникло з прийняттям ВР УРСР Декларацiї про державний суверенiтет України (16 липня 1990 р.): iз змiною державного статусу України змiнився i мiжнародно-правовий статус її кордонiв. Україна проголосила, що у своїх дiях буде керуватись загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права, що поважає територiальну цiлiснiсть i непорушнiсть кордонiв держав-сусiдiв i не має до них жодних територiальних претензiй. Вона послiдовно дотримується цих принципiв. Оформленi договорами та позначенi на мiсцевостi державнi кордони є гарантом миру та спiвробiтництва мiж державами. В нацiональному законодавствi України значна увага придiлена питанням її територiальних вiдносин з сусiднiми країнами. Аналiзуючи сучасний стан делiмiтацiї та демаркацiї державного кордону, можна сказати наступне. Щодо кордонiв з Росiйською Федерацiєю. Сухопутна дiлянка: делiмiтацаiя державного кордону мiж Україною i Росiйською Федерацiєю завершена, у 2003 роцi пiдписаний Договiр мiж Україною i Росiйською Федерацiєю про україно-росiйський державний кордон, що у квiтнi 2004 року був ратифiкований Верховною Радою України i Державною Думою Росiйської Федерацiї. дiлянки україно-росiйського державного кордону. Вiдповiдно до Указу Президента України вiд 6 грудня 2005 року українською стороною створена українська частина Спiльної демаркацiйної комiсiї. До сьогоднiшнього дня росiйська частина демаркацiйної комiсiї не створена. Демаркацiя кордону не розпочата. Морська дiлянка українсько-росiйського кордону: у 2003 роцi був пiдписаний Договiр мiж Україною i Росiйською Федерацiєю про спiвробiтництво у використаннi Азовського моря i Керченської протоки, що у квiтнi 2004 року ратифiкувала Верховна Рада України i Державна Дума Росiйської Федерацiї. Переговорний процес по розмежуванню Азовського i Чорного морiв, а також Керченської протоки продовжується. Вiдбулося 25 раундiв переговорiв. Переговори проводяться у форматi роботи Пiдкомiсiї по Азово-Керченському врегулюванню Пiдкомiтету по мiжнародному спiвробiтництву Україно-Росiйської мiждержавної комiсiї. На сьогоднiшнiй день iснують рiзнi пiдходи сторiн до питань розмежування Азовських, Чорного морiв i Керченської протоки. Найбiльшi розбiжностi зв'язанi з небажанням росiйської сторони визнати адмiнiстративний кордон мiж колишнiми УРСР i РСФСР як державну границю мiж Україною i Росiйською Федерацiєю. Радою 18 липня 1997 року (Закон України вiд 18 липня 1997 року № 491/97-вр). Нацiональнi Збори Республiки Бєларусь дотепер не ратифiкували Договiр про границю, що затримує позначення границi на мiсцевостi (демаркацiю). Державний кордон i його режим установленi Договором мiж Україною i Республiкою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону, спiвробiтництвi i взаємодопомозi по прикордонних питаннях, пiдписаним 12 сiчня 1993 року в м. Києвi. У 2002 роцi довершена перевiрка проходження українсько-польської дiлянки державного кордону. 14 квiтня 2005 року в м. Цисна вiдбулася тристороння зустрiч делегацiй Прикордонних Комiсiй України, Республiки Польща i Словацька Республiка. По її результатах був пiдписаний Протокол про прикордонний знак "кременец", установлений на стику державних кордонiв України, Республiки Польща i Словацька Республiка, що затверджується урядами країн. 16-18 травня 2006 року в мiстi Рава-Руська вiдбулося 12 засiдання Українсько-Польської Прикордонної Комiсiї з метою проведення спiльного огляду дiлянок українсько-польського державного кордону, пiдписання Положення про Українсько-Польську Прикордонну Комiсiю, а також обговорення питань, зв'язаних iз проведенням робiт на державному кордонi. року в м. Братиславi. Режим державного кордону встановлений Договором мiж Україною i Словацькою Республiкою про режим українсько-словацького державного кордону, спiвробiтництвi i взаємодопомозi по прикордонних питаннях, пiдписаним 14 жовтня 1993 року в м. Братиславi. Перевiрка проходження українсько-словацької дiлянки державного кордону довершена, пiдсумковi документи перевiрки затвердженi постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 26 жовтня 2000 року № 1606. У 2006 роцi довершена друга спiльна перевiрка українсько-словацького державного кордону. В м. Києвi 6 грудня 2006 року були пiдписанi пiдсумковi документи за результатами другої спiльного перевiрки. Продовжується процес затвердження пiдсумкових документiв спiльної перевiрки. Державний кордон i її режим установленi Договором мiж Україною й Угорською Республiкою про режим українсько-угорського державного кордону, спiвробiтництвi i взаємодопомозi по прикордонних питаннях вiд 15 травня 1995 року. У 2003 роцi була завершена перевiрка проходження українсько-угорської дiлянки державного кордону. Пiдсумковi документи перевiрки ратифiкованi Законом України вiд 26. 11. 03 № 1336-І. 21-22 червня 2005 року здiйснений спiльний вибiрковий огляд дiлянки українсько-угорської границi. України (закон України № 1714-1V). Продовжується робота з висновку Угоди мiж Урядом України й Урядом Румунiї про делiмiтацiю континентального шельфу i виняткових економiчних зон обох держав у Чорному морi. Згiдно ст. 21 Договору мiж Україною i Румунiєю про режим українсько-румунського державного кордону, спiвробiтництвi i взаємнiй допомозi по прикордонних питаннях i постановi Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 5. 10. 04 №1312 була створена мiжурядова постiйно дiюча Змiшана українсько-румунська прикордонна комiсiя. З 2005 року почалися роботи безпосередньо на державному кордонi. 19 листопада 2004 року румунська сторона подала заяву в Мiжнародний Суд ООН по делiмiтацiї континентального шельфу i виняткових економiчних зон України i Румунiї в Чорному морi. Делiмiтацiя державного кордону мiж Україною i Республiкою Молдова довершена, пiдписаний Договiр мiж Україною i Республiкою Молдова про державний кордон (Договiр ратифiкований Законом вiд 06. 04. 00 №1633-ІІІ). 29 сiчня 2003 року вiдбулося урочисте вiдкриття першого прикордонного знака в районi мiжнародного автомобiльного пункту пропуску "Мамалига-Крива" i було пiдписане Положення про демаркацiї державного кордону мiж Україною i Республiкою Молдова. Проведено 28 засiдань Спiльної українсько-молдовської демаркацiйної комiсiї. Закiнчено роботу на пiвнiчнiй дiлянцi границi, продовжується демаркацiя на пiвденнiй дiлянцi українсько-молдовського державного кордону. Отже, захiдний державний кордон України нинi мiжнародно визнаний, закрiплений системою договорiв. Висувати ревiзiї його означає знову вiдновити мiжнароднi суперечки. Справа полягає не в змiнi лiнiї кордонiв, а в органiзацiї сприятливого режиму їх функцiонування. Сьогоднiшня геополiтична ситуацiя в Європi виключає появу територiальних претензiй до України iз заходу, оскiльки однiєю з умов вступу в ЄС для країн-аплiкантiв є вiдсутнiсть територiальних претензiй до сусiднiх країн. Розширення ЄС на схiд в найближчi роки неодмiнно вплине на вiдносини України з захiдними сусiдами. Саме аналiз iсторiї формування кордонiв, який було зроблено в данiй роботi, дозволяє виокремити, передбачити виникнення сучасних територiальних спорiв нашої країни, спрогнозувати можливi шляхи вирiшення вже iснуючих. зовнiшньополiтичного курсу України; повiльний темп демократичних реформ, що зменшує авторитет держави i iнтерес до неї з боку сусiдiв; труднощi у формуваннi кола дружнiх i прихильних до України держав; необхiднiсть захисту нацiонального ринку i нацiонального товаровиробника вiд зарубiжних експортерiв (однак при цьому для нього не створюються сприятливi умови на внутрiшньому ринку); необхiднiсть дотримання ряду мiжнародних зобов’язань, важких для нацiональної економiки України. Важливими аспектами подальшого розвитку прикордонного спiвробiтництва України iз сусiднiми державами на заходi є гармонiзацiя податкових систем, прикордонного та митного контролю, розширення та модернiзацiя прикордонних пропускних пунктiв, вдосконалення транспортного обслуговування через державний кордон, посилення рiвня iнформацiйного забезпечення дiяльностi єврорегiонiв. Румунiя посiдає важливе мiсце у зовнiшньополiтичних вiдносинах. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спiльним кордоном (понад 600 км), рiзними можливостями стосовно налагодження взаємовигiдної спiвпрацi. В українсько-румунських вiдносинах, однiєю з найскладнiших проблем є проблеми кордонiв. Темпи вирiшення цих проблем значно вiдстають вiд сучасних iнтеграцiйних потреб. На наш погляд, серед найбiльш сучасних, хоча, на жаль, ще мало дослiджених, засобiв вирiшення всього комплексу прикордонних проблем мiж двома державами є регiональне спiвробiтництво, яке у всiй багатоманiтностi форм прояву служить як європейськiй iнтеграцiї в цiлому, так i економiчному розвитку окремих регiонiв країни, в т. ч. депресивних в силу географiчного розташування територiй. Основним каменем спотикання в цих вiдносинах було питання про розмежування континентального шельфу та вирiшення долi острова Змiїний. зради». Що стосується реакцiї рiзних українських полiтичних сил, щодо вирiшення суперечностi, то вона була наступною: - в прес-службi Президента вважають,що Україна отримала бiльшiсть нафтогазових покладiв; - МЗС України побачило «широкi можливостi»; - в Партiї регионiв запiдозрили держзраду; - експерти говорять про провал українскої дипломатiї, її «беззубiсть» та втрати мiльярдiв кубометрiв газу. З вирiшенням територiальної суперечностi навколо острова Змiїний, Україна частково поступилася своїми економiчними iнтересами, що,iншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських вiдносин на полiтичному рiвнi. Розглядаючи територiальнi суперечностi на захiдному кордонi України в контекстi процесiв європейської iнтеграцiї, можна зазначити, що вони певною мiрою сприяють поглибленню останнiх, оскiльки створюються вiдповiднi органи для спiвробiтництва, проводяться багатостороннi, в тому числi за участю України та ЄС, засiдання та конференцiї, що у свою чергу дає змогу накопичення досвiду цивiлiзованої мiждержавної взаємодiї та спiвпрацi. Як ранiше зазначалося, Україна наполягає на тому, щоб кордон був проведений по лiнiї, що за часiв СРСР визначала адмiнiстративний кордон мiж республiками. На думку голови держави В. Ющенка, саме використання адмiнiстративного кордону в питаннi рождiлу цiєї частини територiї є найбiльш вiдповiдним до норм та принципiв мiжнародного права (аналогiчний принцип застосовувався при вирiшеннi подiбного спiрного питання мiж Росiєю та її балтiйськими сусiдами) [45]. Позицiя Росiї ж полягає в тому, щоб Керченська протока отримала статус «внутрiшнiх вод» двох держав, що знаходяться у спiльному користуваннi. Страхи Москви щодо офiцiйного та остаточного встановлення кордону в цiїй частинi акваторiї грунтуються на можливостi вiдкриття шляху до Азову iноземним вiйськовим кораблям. У Києвi ж навпаки вважають, що переговiрний процес навмисно затягується росiйською стороною. Звертаючи на те, що багаторiчнi намагання вирiшити це питання у двосторонньому порядку не дають результатiв, постає необхiднiсть його розгляду в односторнньому, що є досить поширеною мiжнародною практикою. Україна може направити позов у Мiжнародний суд у Гаазi, щоб примусити Росiю затвердити кордони мiж двома державами в Азовськiй та Керченськiй протоцi. Оскiльки переговори з питання делiмiтацiї Азовського моря та водних просторiв в Керченськiй протоцi знаходяться в тупiку, Україна має формально звернутися до Росiйської Федерацiї з пропозицiєю передати суперечку на розгляд Мiжнародного суду ООН. Це буде свiдоцтвом того, що позицiя України не є своєвiллям, а грунтується на мiжнародному правi. В вирiшеннi цього питання Україна хотiла б отримати помiч Європейського Союзу для демаркування кордону з Росiєю та Бiлоруссю, оскiльки ЄС має великий досвiд у вирiшеннi подiбних проблем. Щодо вирiшення територiальних спорiв з Росiєю через Мiжнародний суд, то, на думку експертiв, теоретично таке можливо за умови, що на вирiшення цiєї суперечки щодо делiмiтацiї кордонiв у Мiжнародному судi ООН буде добра воля сторiн. Але це лише теоретично. На вiдмiну вiд Великого договору з Румунiєю, наш Великий договiр з Росiєю не передбачає можливостi розв’язання цiєї суперечки в Мiжнародному судi. З РФ у нас ситуацiя схожа до тої, що була з Румунiєю в тому планi, що делiмiтувати потрiбно шельф, на якому є нафтогазовi родовища. Але тут найважче питання – це кордон по Керченськiй протоцi та фарватер. Тут також є острiв Тузла, який за українською версiєю повинен визначати серединну лiнiю розмежування. З того, як себе поводять щодо цього питання росiяни, видно, що вони не зацiкавленi вирiшувати його ближчим часом. Росiя залишає питання делiмiтацiї кордонiв на морi з Україною для можливостi тиску на українську владу. Росiя навряд чи пiде на те, щоб вирiшити цей спiр з Україною в судовому порядку, тому що Москва тут очiкуватиме не на рiшення суду як якоїсь об’єктивної мiжнародної iнстанцiї, а на те, що вона самостiйно вирiшить це питання на свою користь у результатi дипломатичного мiждержавного торгу та геополiтичних бартерiв. Росiя чекатиме на змiну влади в Українi, на змiну полiтичного режиму, тобто на прихiд в Українi до влади тих полiтикiв чи настання такої полiтичної ситуацiї, яка дасть змогу Росiї реалiзувати той iнтерес, на який вона розраховує. Росiя робить все, аби з Україною не було проведено повноцiнної делiмiтацiї та демаркацiї як сухопутних, так i морських кордонiв. Мiжнародний арбiтраж був би оптимальним для України, але не для Росiї: мiжнароднi суди ж не пiддаються полiтичному тиску, призначення суддiв там не є полiтичним. А тому тут можливi об’єктивнi рiшення i несподiванки для Росiї, яка буде все-таки вичавлювати з України те, що вона вважає за потрiбне, розраховуючи на нестабiльнiсть полiтичного режиму, конфлiкти у владi, скрутну економiчну ситуацiю, а також на нових полiтикiв, якi з точки зору Росiї є бiльш прийнятними для росiйських нацiональних iнтересiв, анiж нинiшнi. – ситуацiя в Українi погiршується, а вiдповiдно, можна диктувати свої умови в обмiн на економiчну допомогу. З полiтичної точки зору росiяни вважають, що час працює на них, тому що розраховують не те, що Вiктор Ющенко не залишиться президентом на другий термiн, а вибирати мiж Юлiєю Тимошенко та Вiктором Януковичем краще, анiж коли приходиться вибирати мiж Ющенком i кимось iншим [46]. Пiдсумовуючи, можемо зазначити, що вiдсутнiсть територiальних спорiв з сусiдами є однiєю з ключових умов Європейського Союзу та НАТО для вступу до цих органiзацiй. Тому, очевидно, Україна i надалi намагатиметься щонайшвидше провести делiмiтацiю свого державного кордону. І насамперед з Росiйською Федерацiєю, яка вiдверто не зацiкавлена в iнтеграцiї України до ЄС та НАТО i саме тому намагається усiлякими способами затягти вирiшення цього питання. Отже, будь-якi суперечки з приводу змiни проходження встановлених пiсля Другої свiтової вiйни кордонiв є порушенням принципiв мiжнародного права i, як наслiдок, - дуже вагомим чинником, що негативно впливає на iнтеграцiйнi процеси в мiжнародну спiльноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз. Використана лiтература 1. Миграция и пограничный режим: Беларусь, Молдова, Россия и Украина. Сборник научных трудов. Под общ. ред. С. И. Пирожкова. – К.: НИПМБ, 2002. – 176 с.; 2. Хомра О. Нелегальна транзитна мiграцiя як загроза нацiональнiй безпецi України // Стратегiчна панорама. – 2003. – №1; 3. Безпосереднє сусiдство України з ЄС: закритi кордони чи новi iмпульси до 5. Кiш Є. Кордони та їх значення за умов євроiнтеграцiйних процесiв // Дослiдження свiтової полiтики. Збiрник наукових праць. Інститут свiтової економiки та мiжнародних вiдносин НАН України. – 2003. – № 24. – C. 148-157.; 6. Кiш Єва. Полiтико-правовi засади українсько-угорського кордону в контекстi розширення ЄС // Людина i полiтика. – 2003. – №6 (30). – C. 15-21.; 7. Кiш Є. Полiтико-правова основа нового європейського кордону: iсторичний досвiд та сучаснi проблеми // Персонал. – 2004. – №3. – С. 8-14.; 8. Копiйка В. В., Взаємовiдносини ЄС з Україною та Росiєю в контекстi розширення 2004 р.//Копiйка В. В. Європейський Союз: Досвiд розширення i Україна.– К., 2005.– С. 319-382 9. Кiш Є. Питання безпеки на нових схiдних кордонах Європейського Союзу // Стратегiчна панорама. – 2004. – №1. – С. 44-50.; 12. МИД Украины молчит по поводу претензий Румынии на остров Змеиный, поскольку занят борьбой с РФ // NEWSru.com // В мире // 11 сентября 2008 г. 13. Украина и Румыния спорят в Международном суде ООН из-за острова "Змеиный" – там 10 млн тонн нефти // NEWSru.com // В мире // 4 сентября 2008 г. 16. Дмiтрiєнко М. Кордони України на зломi 20-21 ст. //Урядовий курєр. – К,2004. - №238, 14 грудня. – с. 6 17. Полiтична iсторiя україни ХХст.: у 6-ти томах. –т. 6: Вiд тоталiтаризму до демократiї(1945-2002 рр.)/ В. П. Андрущенко, В. К. Барон, О. Д. Бойко та iн. – К:Генеза, 2003 – 580 с. 18. Бреусенко-Кузнецов А. А., Геополитический миф: общий мифологический контекст атлантической экспансии на Восток//Нацiональний технiчний унiверситет України "Київський полiтехнiчний iнститут". Вiсник:Зб. наук. пр.:Фiлософiя. Психологiя. Педагогiка. -К.:Полiтехнiка,2006. -№ 2 (17)/ 2006.– 67-74 19. Кiш Є., Геополiтичний вимiр змiни характеру кордонiв Європейського Союзу та України//Сучасна українська полiтика:Полiтики i полiтологи про неї. -К.:Укр. центр полiт. менеджменту,2008. -Вип. 12.– 312-324 20. Колишко Р. А., Деякi аспекти полiтики транскордонного спiвробiтництва Європейського Союзу//Актуальнi проблеми мiжнародних вiдносин. -К.,2006. -Вип. 63 (Ч. 2).– 44-59 22. Панченко Ж. О., Ключовi чинники та ключовi невизначеностi євроiнтеграцiного вибору України//Актуальнi проблеми мiжнародних вiдносин. -К.,2006. -Вип. 63 (Ч. 2).– 254-264 23. Барановський Ф., Критерiї вступу до ЄС як чинники розбудови демократичної, соцiальної, правової держави в Українi//Полiтичний менеджмент,2008. -Спецiальний випуск.– 204-212 І. Ф. Кураса. Науковi записки. Вип. 36:Курасiвськi читання - 2007 "Влада i суспiльство в сучаснiй Українi: механiзми взаємодiї". -К.:Знання,2007.– 161-168 25. Перешкоди на шляху iнтеграцiї України в ЄС//Полiтика європейської iнтеграцiї.– К., 2007.– 114-117 -Вип. 53. -Ч. 2.– 29-31 вiдносин. -К.:Київський нац. ун-т iм. Т. Шевченка Інститут мiжнародних вiдносин,2005. -Вип. 53. -Ч. 1.– С. 57-60 28. Морозов К. П., Полiтологiчне обгрунтування євроатлантичного вибору України//Наука i оборона,2008. -3.– 50-60 29. Копiйка В. В., Проблема подолання суперечностей у позицiї ЄС щодо країн ЦСЄ//Копiйка В. В. Європейський Союз: Досвiд розширення i Україна.– К., 2005.– С. 244-281 30. Брусиловская О. И., Процес интеграции Украины и стран Восточной Европы в Европейское сообщество: источники проблем и достижений//Вiсник Одеського нацiонального унiверситету. Соцiологiя i полiтичнi науки. -Одеса,2003. -Том 8. -Вип. 9.– С. 672-676 31. Запорожець О. Ю., Спiвробiтництво України та ЄС в рамках спiльної зовнiшньої полiтики та полiтики безпеки//Актуальнi проблеми мiжнародних вiдносин. -К.,2006. -Вип. 63 (Ч. 2).– С. 178-182 32. Копiйка В. В., Суперечностi розширення ЄС на Схiд//Копiйка В. В. Європейський Союз: Досвiд розширення i Україна.– К., 2005.– С. 224-318 33. Пирожков С., Сучасна полiтика нацiональної безпеки України в контекстi євроатлантичної iнтеграцiї: мiж можливим i необхiдним//Євроатлантикiнформ,2007. -№2-3.– С. 98-101 34. Україна-ЄС-Росiя: проблеми формування виваженої внутрiшньої та зовнiшньої полiтики//Погляд на безпеку України у контекстi сучасної геополiтики:Аспекти державного управлiння. -К.:ННДЦ ОТ i ВБ України,2006.– С. 76-79 35. Барановський Ф., Чинники та мотиви європейської iнтеграцiї України//Полiтичний менеджмент,2007. -6.– С. 115-124 36. Малиновська О. Ю. Етнополiтичнi аспекти формування українсько-польського кордону у 1918-1939 рр. // Вiсник Київського нацiонального унiверсиетут iменi Тараса Шевченка. Географiя. – 2000. - Вип. 46. – С. 68-70. 37. Малиновська О. Ю. Державнi кордони як лiнiї розмежування i об’єднання // Економiчна та соцiальна географiя: Наук. зб. – К., 2001. – Вип. 51. – С. 153-157. М. П. Драгоманова. – К., 2001. – Вип. 6. – С. 180-188. 40. Розширення Європейського Союзу: вплив на вiдносини України з центральноєвропейськими сусiдами. Інститут регiональних та євроiнтеграцiйних дослiджень “ЄвроРегiо Україна” – Київ: КІС, 2004. – С. 25-69 41. Польща – Україна – Францiя – Нiмеччина. Другий дiалог про кордони // Незалежний культурологiчний часопис «Ї». - № 12, 1998; 42. Україна - ЄС. Кордон 2000 + ? Розмова про кордони. Третiй дiалог про кордони // Незалежний культурологiчний часопис «Ї». - № 20, 2001. 7. www.ji-magazine.lviv.ua. 43. Закон України Про державний кордон України. I. Загальнi положення. Стаття 1-2. Вiдомостi Верховної Ради (ВВР) 1992, N 2, ст. 5. Вводиться в дiю Постановою ВР N 1778-12 вiд 04. 11. 91, ВВР 1992, N 2, ст. 6, - iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом N 245/96-ВР вiд 18. 06. 96, ВВР 1996, N 37, ст. 167. eu. int/ua/euandcountry/bilateralrelations.htm. 45. МиколаГоманюк. УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКИЙ КОРДОН. КАНАЛ “ДУНАЙ – ЧОРНЕ МОРЕ” /Центр дослiджень пiвденноукраїнського Пограниччя (м. Херсон) 47. Договор о Европейском Союзе от 7 февраля 1992 г. с изменениями, внесенными Амстердамским договором от 2 октября 1997 г. и Ниццким договором от 26 февраля 2001 г. 48. ЕС хочет определиться с Востоком: «Восточное партнерство» - два измерения, один инструмент/ http://telegrafua.com/456/world/9662