Огляд iсторiї азовського козацького вiйська
Азовське козацьке вiйсько – вагомий, але малодослiджений фактор в iсторiї України. При тому, що до iсторiї цього формування зверталося багато iсторикiв, на сьогоднi немає жодної комплексної працi, присвяченої Азовському вiйську. Одними iз перших дослiджень, в яких автори звертаються до iсторiї Азовського формування, є працi А. О. Скальковського,1 Д.І. Яворницького,2 П. П. Короленка. 3 Вони започаткували традицiю дослiдження iсторiї Азовського вiйська в контекстi iсторiї пiвденного регiону та як складової частини Кубанського козацького вiйська.
Тема Азовського козацтва присутня i в узагальнюючих дослiдженнях кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Слiд видiлити працi О. Я.Єфименко,4 М. С. Грушевського,5 К. К. Абази. 6
крайового архiву. При всьому цьому Ф. Щербина уникає висвiтлення суперечливих питань з iсторiї вiйська: останнiх часiв iснування Задунайської Сiчi, органiзацiї переходу задунайцiв до Росiї. Водночас докладно висвiтлюється процес становлення нової вiйськової одиницi, поява та втiлення в життя проектiв органiзацiї задунайцiв.
Окремi фрагменти iсторiї Азовського козацтва присутнi в ювiлейних офiцiйних дослiдженнях Вiйськового мiнiстерства8 та бiографiчних розвiдках, присвячених iмператору Миколi І. 9
увагу заслуговують дослiдження О. Рябiнiна-Скляревського. 10
автори намагалися простежити запорозькi традицiї спочатку в середовищi Задунайського козацтва, а потiм i в Азовському козацькому вiйську.
У Радянському Союзi в 30 – 50-тi роки ХХ столiття тема Азовського козацтва не дослiджувалася через її “шкiдливiсть”, а в 60 – 80-х роках за вiдсутнiстю в науковому обiгу нових документальних даних iсторiя Азовського козацького вiйська не викликала особливої зацiкавленостi.
Початок 90-х рокiв ХХ столiття позначився появою нових праць синтетичного характеру, в яких чiльне мiсце вiдводиться iсторiї Азовського козацького формування. Серед статей та монографiй видiляються роботи П. Лаврiва,13 А. Бачинського,14 О. Бачинської,15 І. Сапожникова. 16 Новiтнi дослiдження звертають на себе увагу введенням до наукового обiгу представницького кола джерел i бiльш поглибленим вивченням iсторiї Азовського козацтва як складової частини iсторiї Пiвденної України. Однак при наявностi значної кiлькостi iсторичних робiт синтетичного характеру, Азовське козацьке вiйсько залишається однiєю з малодослiджених сторiнок вiтчизняної iсторiї.
Наявнiсть представницького коло опублiкованих i неопублiкованих джерел дозволяє комплексно дослiдити вiйськову, соцiальну та економiчну iсторiю Азовського вiйська i висвiтлити мiсце козацького формування в iсторичному розвитку України першої половини ХІХ столiття.
до яких згодом були приєднанi казеннi селяни Новоспаського селища та малоросiйськi козаки iз Чернiгiвської губернiї. Ядром цього вiйськового з`єднання стало населення козацької вольницi за Дунаєм. На початку росiйсько-турецької вiйни 1828 – 1829 рокiв 218 сiчових козакiв та 578 душ “некозацького стану” на чолi з кошовим отаманом Й. Гладким повернулося до Росiї. 17 Перехiд вiдбувся всупереч бажанню бiльшостi Задунайського козацтва залишитися в Добруджi. Вихiдцi iз турецьких володiнь принесли iз собою вiйськову канцелярiю, похiдну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. З цим перехiд набував силу повернення козацького Коша в межi росiйської держави. Подiя, що сталася, поклала край небезпечної у всiх вiдношеннях для абсолютистської монархiї Задунайської Сiчi i водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї.
Головними причинами переходу задунайського населення в межi Росiйської iмперiї були причини соцiально-економiчного характеру, якi визначили кризу Задунайської Сiчi, що проявилася в еволюцiї козацьких традицiй та звичаїв. Утвердження капiталiстичних елементiв у всiх галузях козацького господарства, широке застосування найманої працi, подальший розвиток товарно-грошових вiдносин призвели до майнового розшарування задунайського населення i сприяли соцiальнiй диференцiацiї козацького товариства та мирного населення. Саме тому на початку 20-х рокiв XIX столiття на Задунайськiй Сiчi чiтко простежуються двi непримиреннi групи задунайцiв, iнтереси яких розходяться як в економiчному, так i в полiтичному планi. З одного боку, це заможна верхiвка козацтва та райї – “дуки”, “срiбляники”, з другого – “старi” козаки-бурлаки та сiрома – “голоколiнчики”, “безштаньки”. Першi мрiяли повернутися на батькiвщину та скористатися всiма тими правами i привiлеями, якi були обiцянi росiйським урядом, а голота та старе козацтво бажали залишитися за Дунаєм, бо не вiрили обiцянкам росiйських чиновникiв i боялися втратити єдине, що мали, – волю.
Водночас причини соцiально-економiчного характеру тiсно переплiталися iз полiтичними причинами повернення задунайського населення на батькiвщину. Двi держави – Росiя та Туреччина, в умовах пiдготовки вiйни мiж собою намагалися рiзними засобами (мирними i немирними) пiдпорядкувати собi козакiв. Не витримавши полiтичного тиску великих iмперiй, задунайцi схилилися до союзу з росiйською державою. Поява на полiтичнiй аренi Й. Гладкого пiдштовхнула хiд подiй на Сiчi i сприяла швидкому переходу задунайського населення в межi Росiйської iмперiї.
Із задунайцiв, якi перейшли на бiк росiйської армiї, було сформоване Окреме Запорозьке вiйсько (1828 – 1832 рр.). Воно було утворене пiд час вiйни, поза планом Вiйськового мiнiстерства i тому вiдрiзнялося вiд усiх iнших вiйськових формувань Росiйської iмперiї тим, що зберiгало традицiйний подiл на куренi та право внутрiшнього самоуправлiння. Створення Окремого Запорозького вiйська було зумовлене намаганням росiйського уряду використати бойовий досвiд задунайських запорожцiв пiд час вiйськових кампанiй проти Туреччини, сприяти поверненню колишнiх росiйських пiдданих в межi держави, змiцнити кордони i мiжнародний авторитет Росiйської iмперiї.
Дунайським i прикомандировувався до Дунайської флотилiї. 18 Козацький полк Окремого Запорозького вiйська брав участь в облозi i взяттi Сiлiстрiї. Потiм був вiдряджений корпусним командиром Красовським на територiю Задунайської Сiчi для боротьби з чумою. Пiсля її лiквiдацiї у 1830 роцi полк повернувся через Сатуновський карантин в межi росiйської держави i до 24 листопада 1831 року служив при Дунайськiй флотилiї. 19
Неслужиле задунайське населення Окремого Запорозького вiйська пiсля карантинного термiну було передане у вiдомство головного попечителя колонiстiв Пiвденного краю генерал-лейтенанта І. М.Інзова i мешкало спочатку в Добруджi, а згодом було переведене на тимчасовi вiйськовi квартири у Таврiйську та Катеринославську губернiї. На 1830 рiк Окреме Запорозьке вiйсько – Дунайський козацький полк i неслужиле задунайське населення, нараховувало 2336 осiб (1649 душ чоловiчої i 687 душ жiночої статi). 20
Оскiльки вiйськова структура Росiйської iмперiї об`єктивно не потребувала нового iррегулярного формування, то Окреме Запорозьке вiйсько протягом п`яти рокiв залишалося без конкретного мiсця поселення, чiтко визначених вiйськових функцiй, статусу. Пiсля закiнчення росiйсько-турецької вiйни 1828 – 1829 рокiв Вiйськове мiнiстерство запропонувало перевести задунайське козацтво в захiдну частину Кавказького хребта. Однак вкрай напружена обстановка на Кавказi, вiдсутнiсть вiльних, вiдвойованих в ходi вiйськових операцiй, земель та той резонанс, який виник внаслiдок повернення “невiрних” запорожцiв на батькiвщину, не дозволили здiйснити цей намiр. Задунайське козацтво було залишене на пiвднi України i Новоросiйський та Бесарабський генерал-губернатор з наказу iмператора зайнявся пошуком вiльних земель для їх поселення.
Тривалий пошук мiсцевостi для поселення задунайцiв увiнчався успiхом у 1831 роцi. Вихiдцям iз турецьких володiнь було запропоновано оселитися на Бердянськiй пустошi, що в Олександрiвському повiтi Катеринославської губернiї. Саме сюди на початку 1832 року було переведене Окреме Запорозьке вiйсько i згiдно “Положення про оселення запорозьких козакiв у Новоросiйському краї” було реорганiзоване за зразком iнших iррегулярних козацьких формувань Росiйської iмперiї. З оселенням на узбережжi Азовського моря воно отримало назву – Азовське, i мало керуватися статутами та положеннями вже iснуючих козацьких вiйськ. 21
Новостворене вiйсько, як вiйськово-адмiнiстративний елемент держаної системи, не могло вимагати для себе створення окремої специфiчної системи управлiння. Тому воно було приречене мати встановлену в Росiйськiй iмперiї систему пiдпорядкування вищiй державнiй владi. Перед урядом по вiдношенню до вiйська стояло завдання створити таку систему вiйськово-адмiнiстративного управлiння, яка б без зайвих суперечностей влилася в уже iснуючий державний механiзм. Однак адмiнiстративно-територiальний устрiй Азовського формування мав свої особливостi. На початку становлення козацького вiйська вiн був пiдпорядкований земельному питанню. Наданi за “Положенням” 1832 року землi для поселення азовцiв не могли задовольнити потреб всiх козакiв у земельних дiлянках. У поземельних вiдносинах Азовське козацьке вiйсько користувалося статутами та положеннями про поземельне довольство Донського козацького вiйська. В ходi розподiлу вiйськових земель виявилося, що близько однiєї третини азовцiв через вiдсутнiсть наявної землi не можуть отримати визначених положеннями надiлiв землi розмiром у 30 десятин. Тiльки пiсля змiн, внесених до правил в поземельне довольство, коли були зменшенi розмiри козацьких паїв вдвiчi, вдалося надiлити всiх азовських козакiв дiлянками землi. Пiсля вирiшення земельного питання в Азовському козацькому вiйську остаточно встановився i адмiнiстративний устрiй.
За встановленою в Росiйськiй iмперiї системою управлiння Азовське формування безпосередньо пiдпорядковувалося Новоросiйському генерал-губернаторовi як в цивiльних справах, так i у вiйськових. Через генерал-губернатора козацьке вiйсько пiдлягало Вiйськовому мiнiстерству. До 1857 року справи Азовського формування розглядав Департамент вiйськових поселень Вiйськового мiнiстерства, а з 1857 року – Управлiння iррегулярних вiйськ цього ж мiнiстерства. Питання, якi не могли бути вирiшенi Вiйськовим мiнiстерством, передавалися доСенату, а його рiшення, апробованi iмператором, набували силу закону. Безпосередньо управляла азовцями вiйськова канцелярiя на чолi з наказним отаманом. Останнiй користувався в управлiннi правами бригадного командира i призначався урядом. Його рiшення щодо справ у вiйську було вирiшальним. В свою чергу вiйськова канцелярiя не могла приймати рiшення без згоди наказного отамана. При незгодi з рiшенням наказного отамана вiйськова канцелярiя могла повiдомляти про своє розумiння справ Новоросiйського генерал-губернатора. Однак до прийняття рiшення генерал-губернатором вiйськова канцелярiя виконувала накази отамана.
повiтовим судом на загальних пiдставах. Обов`язки та напрямки дiяльностi канцелярiї визначили її штат. Вона складалася з голови (наказного отамана), постiйного члена штаб-офiцерського чину, 3-х (а з 1852 року 2-х) асесорiв обер-офiцерського чину, секретаря, канцелярських службовцiв. З укомплектуванням штату вiйськової канцелярiї формуються i структури, що їй пiдпорядковуються, – станичнi та хутiрськi управи, медичний персонал, штат вiйськових священикiв. До складу вiйськової канцелярiї були включенi вiйськовий землемiр, вiйськовий архiтектор та чиновник з особливих доручень. Щоб встановити контроль над Азовським формуванням, до вiйська були направленi офiцери регулярної армiї. 22
вiйськ Росiйської iмперiї полягала переважно в охоронi кордонiв держави. Поселення Азовського формування на вiддаленiй вiд кордонiв i осередкiв бойових дiй територiї дуже ускладнювало виконання азовцями такого роду служби. Височайшим повелiнням вiд 17 лютого 1837 року була визначена зовнiшня служба Азовського вiйська. Із азовських козакiв для охорони схiдного узбережжя Чорного моря з метою припинення зносин турецьких контрабандистiв з гiрськими народами Кавказу формується 10 патрульних команд по 20 чоловiк у кожнiй. 23 Для патрулювання азовськими морськими командами чорноморського узбережжя були збудованi баркаси особливої конструкцiї – на зразок мальтiйських човнiв. Вони будувалися спочатку в Миколаєвi, а з 1844 року – в Редут-Кале. 24 Поступово кiлькiсть азовських баркасiв та команд зростають. Причиною цього були спiльнi операцiї флоту та сухопутних вiйськ по опануванню схiдним узбережжям Чорного моря. Кiлькiсть азовських човнiв збiльшилася до 42-х i вiйсько виставило 26 команд. Азовськi морськi команди базувалися на Сухумськiй та Костянтинiвськiй станцiях. 25 Козаки несли службу позмiнно: кожна сотня, прослуживши 2 роки, вiдводилась у вiйсько на пiльги, а її мiсце займала iнша сотня. На зовнiшнiй службi козак мав вiдслужити 25 рокiв. Іменним указом вiд 14 сiчня 1845 року була проведена реорганiзацiя азовських команд. Вони були подiленi на два вiддiлення i мали патрулювати чiтко визначенi дiлянки схiдного узбережжя Чорного моря. 26 Азовськi морськi команди несли свою службу на схiдному узбережжi Чорного моря аж до лiквiдацiї вiйська.
Внутрiшня служба азовських козакiв була визначена указом вiд 2 лютого 1844 року. Згiдно з ним для несення служби у вiйськових установах та по вiйську була сформована команда iз урядника, 14 пiших i 10 кiнних козакiв. 27
Указом вiд 27 жовтня 1853 року на територiї iррегулярного формування була створена учбова команда iз офiцера, 2 урядникiв, 2 приказних, 4 канонiрiв i 30 козакiв. Призначення цiєї команди полягало в пiдготовцi молодих козакiв для служби на схiдному березi Чорного моря. 28
Протягом всього перiоду iснування козацького формування воно було незначним. На початок переселення азовцiв на Кубань у вiйську значилося 36 офiцерiв i 1569 чоловiк стройових нижнiх чинiв. Із показаної кiлькостi офiцерiв – 1 генерал i 5 обер-офiцерiв були зайнятi у внутрiшньому управлiннi. Із 1569 чоловiк стройових нижнiх чинiв урядникiв було 100 чоловiк i рядових козакiв 1469 чоловiк На зовнiшнiй та внутрiшнiй службi перебувало в азовських командах при Сухумськiй та Костянтинiвськiй морських станцiях 34 урядники i 481 козак; в учбовiй командi 2 урядники i 36 козакiв; на посадах по вiйську 22 урядники та 20 козакiв. У вiдпустках на територiї вiйська знаходилося 42 урядники та 929 козакiв. 29 Найбiльший вiйськовий склад формування був на 1 сiчня 1856 року – 1926 козакiв та офiцерiв. 30
Однак малочисельнiсть вiйська не завадила Азовському козацькому формуванню брати участь майже у всiх вiйнах, що вела Росiйська iмперiя наприкiнцi 20-х – початку 60-х рокiв ХІХ столiття.
i завзяття, виявленi при переправi через Дунай 27 травня 1828 року”. 1 липня 1844 року воно було нагороджене прапором “за хоробрiсть i завзяття при переправi через Дунай росiйських вiйськ в 1828 роцi, постiйну вiдданiсть i вiдмiнну службу”. За Кримську вiйну Азовське козацьке вiйсько отримало Георгiївський прапор з надписом: “За хоробрiсть i зразкову службу у вiйнi проти французiв, англiчан i туркiв у 1853, 1854, 1855, 1856 роках”. 31
Азовське козацьке вiйсько за органiзацiєю, комплектуванням, проходженням служби, навчанням, озброєнням та обмундируванням значно вiдрiзнялося вiд регулярних вiйськових частин. Вiд одинадцяти iррегулярних вiйськ Росiйської iмперiї воно вiдрiзнялося перш за все вiдмiнностями у несеннi зовнiшньої та внутрiшньої вiйськової служби, особливостями господарювання та менталiтету.
Обмеженiсть вiйськових функцiй через малу кiлькiсть служилого козацтва та невдале розташування обумовили те, що Азовське козацьке вiйсько не повною мiрою виправдовувало себе як окреме вiйськове з’єднання i за перiод свого iснування набуло бiльш господарського та вiйськово-резервного вiдтiнку. Вiддаленiсть вiд кордонiв, поселення на обжитiй територiї серед мирного населення, переважання в ньому “обивательського” елементу над козацьким, сприятливi клiматичнi та географiчнi умови, наближенiсть до сухопутних та морських шляхiв визначили господарськi прiоритети азовських козакiв.
Саме тому наказний отаман використовує будь-яку можливiсть, щоб збiльшити чисельнiсть формування. Намагання Й. Гладкого пiдтримувалися i урядом. Протягом 30 – 40-х рокiв козацьке вiйсько поповнювалося за рахунок приєднаних до вiйська петровських мiщан, новоспаських державних селян, задунайських козакiв, що поступово поверталися в межi росiйської держави iз турецьких володiнь, липовансько-некрасiвського населення iз 4-х турецьких аянств, колишнiх запорозьких та задунайських козакiв з Катеринославської, Херсонської, Таврiйської губернiй, малоросiйських козакiв iз Чернiгiвської губернiї та природного приросту. Росiйський уряд, приєднуючи до вiйськових земель вже iснуючi населенi пункти, заощаджував таким чином державнi кошти на створеннi нових адмiнiстративних центрiв, а, приймаючи вихiдцiв iз турецьких володiнь, змiцнював авторитет держави як визволительки християнських народiв. За 30 – 40-i роки козацьке формування збiльшилося бiльше нiж 5000 цивiльних осiб i нараховувало на 1849 рiк 8748 душ обох статей. 33
В 50-х роках уряд вже не вдавався до штучного збiльшення населення Азовського вiйська. Однак його чисельнiсть невпинно зростає вже в основному за рахунок природного приросту, якому сприяв рiвень добробуту азовських козакiв. На кiнець 50-х рокiв землi козацького формування вважалися найзаселенiшими у Катеринославськiй губернiї. Щiльнiсть населення становила 14 чоловiк на квадратну верству, один населений пункт приходився на 145,17 квадратних верств, на один населений пункт припадало до 354,2 дворiв i бiльше нiж 2095 жителiв. Водночас слiд зазначити, що тенденцiя до постiйного зростання чисельностi азовського населення не вплинула на загальний стан речей. Вiйсько i надалi залишалося одним з найменших козацьких формувань Росiйської iмперiї i на початок поетапного переселення азовцiв на Кубань нараховувало 10911 осiб. 34
офiцери дворянського походження, особи духовного звання, козаки селянського та мiщанського походження. На вiйськових землях до самої лiквiдацiї вiйська проживали: рiзночинцi; дворовi люди та селяни-крiпаки – власнiсть офiцерських сiмей; вiдставнi солдати та матроси; державнi селяни та мiщани – родичi азовських козакiв. Рiзноманiтний соцiальний склад населення Азовського козацького формування пов`язаний як з рiзним соцiальним походженням задунайського населення, що повернулося в межi росiйської держави, так i заходами уряду щодо штучного збiльшення кiлькостi служилого козацтва.
значну кiлькiсть майна та нерухомостi. Скориставшись наданим урядом правом переходу до вищих станiв, старшина поступово отримує дворянство. Разом з тим незаможним козацьким родинам вiйськова адмiнiстрацiя надавала матерiальну i грошову допомогу i таким чином сприяла покращанню становища збiднiлих азовських родин. Постiйне пiклування наказного отамана та вiйськової канцелярiї про них мало позитивнi наслiдки – розорених козацьких господарств у вiйську не було.
Основу вiйська становили козаки середнього рiвня статку. Їх господарства i визначали рiвень добробуту козацького формування. Саме вони забезпечували загально-вiйськовий добробут, влаштовували станичне життя, вели прибуткове господарство i були тим середньостатистичним козацтвом, яке й визначало сутнiсть та iнтереси вiйська.
Приєднання до вiйська нових земель та мешканцiв сусiднiх населених пунктiв стимулювало розвиток козацьких господарств. Приєднанi до Азовського формування мiщани Петровського посаду та селяни Новоспаського селища допомогли задунайцям звернути увагу на переваги мiсцевостi та окремих галузей виробництва. Наближенiсть вiйськових земель до морських портiв, жвава торгiвля навколишнього населення переконали азовцiв в перевагах вiдведеної їм пiд поселення територiї. Мiсцевiсть, на якiй були поселенi задунайцi, являла собою вiдкриту рiвнину, що знижувалася до моря i пересiкалася в багатьох мiсцях рiчками, байраками, балками. Через землi Азовського вiйська протiкали рiчки Берда, Кальчик, Каратиш, Солона. Грунти в межах формування були рiзними: на пiвночi – чорноземи, придатнi для хлiборобства, на пiвднi – пiщано-кам`янистi грунти, що часто обезводнювалися. Землi Азовського вiйська вважалися найродючишими серед 9-ти повiтiв Катеринославської губернiї. Саме земля стала основним багатством козакiв. Її власником виступало вiйсько. Вiйськова канцелярiя була головним розпорядником вiйськових земель. У межах станицi функцiї контролю земельної власностi здiйснювала станична управа. Пiд її наглядом станична громада дiлила землi станичного юрту на рiллю, сiнокоси та пасовиська; розподiляла окремi дiлянки мiж станичниками, визначала землi для орендування, лiсоводства, пiд хутори та млини. Фактично козаки не були власниками землi. Стосовно вiйська вони були землекористувачами.
землi становили вагому частину вiйськових громадських сум. Поширеною була оренда землi пiд рiзнi види сiльськогосподарських робiт. Близькiсть Бердянського та Марiупольського портiв пiдвищувала цiни на землю i стимулювала розвиток товарного виробництва на землях Азовського козацького вiйська. В першу чергу це стосувалося розвитку хлiборобства. Воно стало у вiйську тим заняттям, якому азовськi козаки придiляли найбiльше часу, уваги та зусиль. І це не випадково. Зерновi культури були основним продуктом споживання азовцiв, їх худоби, а також одним iз головних предметiв експорту в країни Захiдної Європи та Схiдного Середземномор’я. Основними зерновими культурами, якi вирощувалися на землях Азовського козацького вiйська,були пшениця, жито, овес, просо, гречка. Перевага вiддавалася пшеницi через її попит на зовнiшньому ринку. Жито, овес, просо та iншi зерновi культури сiяли, в основному, для задоволення власних потреб. Рештки врожаю цих культур продавалися в околицях вiйська.
Врожаї в Азовському козацькому вiйську утримувалися на середньому для всiєї губернiї рiвнi, а iнколи й перевищували цей рiвень. Якщо врахувати кiлькiсть населення формування (незначну в порiвняннi з губернiю) i внесок вiйська в загальногубернський рiвень врожайностi, то, безперечно, продуктивнiсть господарств азовських козакiв була середньогубернською. Успiхи азовцiв в хлiборобствi були визнанi не тiльки мiсцевими жителями, а й на найвищому рiвнi (Радою Імператорського товариства сiльського господарства Пiвденної Росiї) i, навiть, за кордоном – на Лондонськiй всесвiтнiй виставцi виробiв сiльського господарства та промисловостi в 1851 роцi. 35 При цьому слiд врахувати, що козаки змушенi були конкурувати з господарствами колонiстiв, якi мали значно ширшi можливостi у виробництвi та реалiзацiї.
Значну роль в господарствi азовцiв вiдiгравало скотарство. Ним козаки займалися ще за Дунаєм i мали певний досвiд у цiй галузi. Худоба цiнувалася азовцями. Вона була великою пiдмогою для козацьких господарств, одним iз критерiїв їх майнового благополуччя. Однак товарного напрямку скотарства у вiйську не було, як i не було громадських табунiв. Кожне, або майже кожне господарство мало робочу худобу – волiв, коней, а також корiв, овець, свиней, кiз. В середньому по вiйську на одну родину припадало по 4 воли, 2 корови з телицями, 6 штук овець i кiнь. Така кiлькiсть худоби на родину дозволяла азовцям повноцiнно обробляти земельнi надiли, самостiйно здiйснювати перевезення вантажiв у межах i поза межами вiйськових земель, задовольняти потреби козацьких сiмей в молочно-м`ясних продуктах. Рiвень розвитку скотарства в межах вiйськових земель (крiм вiвчарства) вiдповiдав загальногубернському. Азовцi на вiдмiну вiд загальногубернських тенденцiй не займалися вiвчарством. Це було пов’язане, в першу чергу, з нестачею робочих рук та обмеженою кiлькiстю пасовиськ через обмеженiсть земельного фонду Азовського формування.
Азовське козацтво займалися самими найрiзноманiтнiшими промислами: рибальством, виготовленням черепицi та цегли, ремонтом сiльськогосподарських знарядь працi та iнше. Однак промисли у вiйську не мали товарного напрямку. Вони були зорiєнтованi на задоволення потреб козакiв та вiйська.
у вiйську набула ще в 30-х роках ХІХ столiття. В межах козацького формування велася перiодична, стацiонарна та вiдкупна торгiвля. З появою серед азовцiв досить заможних людей, якi в грошах, векселях та товарах мали не менше нiж 1500 крб. срiблом, у вiйську оформилося Товариство торгових козакiв. Вступ козака до цього товариства надавав йому можливiсть за встановлену плату звiльнятися вiд несення вiйськової служби i повнiстю присвятити себе торгiвлi. Козаки Торгового товариства мали право на рiвнi з купецтвом вести торгiвлю в межах країни. 36 Торгових козакiв в козацькому формуваннi було небагато (в 1861 роцi їх нараховувалося лише 40 чоловiк37). Однак вони досить успiшно торгували i приносили значнi прибутки вiйську. Створення у вiйську Торгового товариства є яскравим прикладом господарських досягнень азовцiв.
Наявнiсть землi, умови виробництва, форми i методи господарювання, досягнення в хлiборобствi дають пiдстави говорити про прибутковий характер козацьких господарств. Загальний рiвень розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрiшнє життя вiйська, збiльшувати витрати на медичне обслуговування, освiту, церковнi справи, на утримання громадських органiзацiй. Матерiально вiйсько виправдовувало своє iснування i не потребувало повного державного утримання. Азовцi змогли повернути всi позики наданi державою. Рiвень господарювання дозволяв це зробити вчасно i в повному обсязi. Позики державi поверталися з вiйськових прибуткiв, значний вклад до яких робили козаки, їх наполеглива праця. В останнi два десятилiття козацьке формування й зовсiм перейшло на повне самозабезпечення i не обтяжувало державну казну проханнями надати матерiальну допомогу. У процесi господарювання азовськi козаки показали не тiльки свою економiчну життєздатнiсть, а й створили таке господарство, яке смiливо могло конкурувати iз господарствами заможних державних селян та iноземних колонiстiв.
Добробут азовських козацьких господарств не мiг не контрастувати з положенням навколишнiх крiпосних селян. А якщо врахувати й те, що серед азовцiв було багато колишнiх крiпакiв, якi успiшно позбулися особистої та економiчної залежностi вiд помiщикiв, то стає зрозумiлим прагнення крiпакiв приєднатися до азовцiв. Вже саме перебування козацького формування на частинi колишнiх запорозьких земель створило специфiчний клiмат Запорозьких Вольностей, що розглядався частиною суспiльства як взiрець вiльнолюбивих змагань українського народу. Незадоволення помiщикiв перебуванням Азовського вiйська в регiонi додавали напруженостi в краї i переконували вище керiвництво в необхiдностi перевести вiйсько на окраїну держави i з користю для iмперiї використати вiйськовий i господарський досвiд азовцiв у стратегiчно важливому регiонi. Саме фактори соцiально-економiчного характеру, що створювали особливу специфiку регiону, були однiєю з головних причин переведення азовцiв на Кубань.
мiсця поселення статусу козацького формування, вiдмiнностi у несеннi зовнiшньої та внутрiшньої служби значно видiляли Азовське козацьке вiйсько у системi iррегулярних вiйськ Росiйської iмперiї. Все це обумовило досить незначне мiсце Азовського козацтва у вiйськовiй структурi Росiйської держави.
всього перiоду iснування вiйська в Приазов`ї. Створенi в 1838, 1843, 1844, 1851, 1857 роках проекти передбачали оселення азовцiв в захiднiй частинi Кавказького хребта. Але вони не набули силу закону через складну ситуацiю на Кавказi. Згiдно з проектами азовцi мали сколонiзувати територiю, що ще частково належала натухайцям. Малочисельнiсть вiйська, незнання мiсцевостi змусили вище вiйськове керiвництво вiдмовитися вiд поселення азовських козакiв на неповнiстю контрольованiй росiйськими вiйськами територiї.
пiдпала значна територiя, яку треба було заселити i освоїти. В зв`язку з цим, головнокомандуючий Кавказькою армiєю князь Барятинський повiдомляв Вiйськове мiнiстерство, що з`явилася можливiсть перевести Азовське козацьке вiйсько на Кубань i оселити його на обiцянiй ще Миколою І територiї. Водночас князь Барятинський зауважував, що доречно було б об`єднати це малочисельне вiйсько з бiльш чисельним козацьким формуванням, боєздатнiсть якого не викликає сумнiвiв i випробувана в ходi кавказької кампанiї. Гостра потреба в нових поселеннях на Кавказi надала можливiсть розв`язати проблему щодо остаточного мiсця поселення Азовського формування. Як наслiдок – Височайша воля iмператора про поетапне переселення азовцiв на Кубань. Згiдно з “Положенням про заселення захiдної частини Кавказького хребта” 1862 року з Азовського вiйська мало переселитися в Кубанську область 8 офiцерських i 800 козацьких сiмей,38 що становило 33% загальної кiлькостi азовських сiмей. На поселення повиннi були йти такi сiм`ї, що мали не менше одного служилого козака. Був встановлений i вiковий бар`єр щодо козакiв-переселенцiв. Вiд участi в жеребкуваннi звiльнялися тi козаки, що досягли 45-лiтнього вiку i не мають синiв, яким бiльше 17 рокiв. На 1862 рiк у вiйську вже була значна кiлькiсть сiмей вiдставних нижнiх чинiв та офiцерiв. Якщо рахувати тiльки сiм`ї, що мали одного i бiльше служилих козакiв, то на Кубань повинна була пiти майже половина сiмей служилого козацтва вiйська.
Безперечно, починаючи широкомасштабну кампанiю по переселенню козацьких формувань iз внутрiшнiх губернiй на Кавказ, уряд не мiг одразу виселити Азовське козацьке вiйсько у повному складi. Урядовими iнстанцiями, при прийнятi такого рiшення, до уваги бралося цiлий ряд моментiв, як-от: 1) неспроможнiсть вiйська профiнансувати переселення всього особистого складу одразу; 2) селянське походження переважної частини азовських козакiв; 3) необхiднiсть несення азовцями постiйної патрульної морськоїслужби вздовж схiдного узбережжя Чорного моря; 4) присутнiсть у вiйську значної кiлькостi сiмей вiдставних козакiв та офiцерiв; 5) наявнiсть у вiйську матерiальних цiнностей, нерухомого приватного майна, яким потрiбно було належним чином розпорядитися.
Вони були поселенi серед iнших переселенцiв на землях Адагумського полку в станицях Анапськiй, Новоросiйськiй, Благовiщенськiй та в Анапському селищi.
В 1863 роцi на Кавказ послiдувало 504 сiм`ї азовських козакiв. Керiвництво Кубанської областi розпорядилося оселити їх разом з iншими переселенцями в станицях Абинськiй, Хабльськiй, Грузинськiй, Ільськiй Абинського полку. Пiд час поселення азовцi намагалися вiдстоювати свої iнтереси. Вони вимагали надати їм землi, обiцянi царем Миколою І, i дати змогу заснувати власнi станицi. Вiдмова керiвництва Кубанської областi виконувати прохання азовських козакiв привела до стихiйних виступiв азовцiв. З великими труднощами, погрожуючи зброєю, керiвникам краю вдалося переконати азовських козакiв припинити “неподобства”. Наслiдком таких дiй керiвництва Кавказького краю щодо переселенцiв була вiдмова мешканцiв Азовського вiйська добровiльно переселятися на Кубань. Тiльки пiсля того, як кавказьке керiвництво зобов`язалося уважнiше ставитися до переселенцiв iз Азовського формування i оселити козакiв на вибраних їх депутатами землях в окремих станицях, в Кубанську область на поселення послiдувало ще 358 азовських сiмей.
хребта i великою кiлькiстю бажаючих оселитися на Кубанi. Урядовцi переконалися в недоцiльностi переселяти в Кубанську область колишнiх новоспаських селян та петровських мiщан, якi за будь-яку цiну намагалися залишитися в Приазов`ї на освоєних ними землях.
В 1865 роцi переселенцiв на Кубань вiд Азовського козацького вiйська вже не призначалося. Водночас керiвництво краю зобов`язалося прийняти азовських козакiв, якi побажають приєднатися до своїх станичникiв. В 1866 роцi в Кубанську область на поселення пiшло ще 23 сiм`ї iз Азовського формування.
У Кубанську область переселилися в повному складi мешканцi тих станиць, якi були заснованi вихiдцями iз-за Дунаю. Бажання поселитися поруч з Чорноморським козацьким вiйськом пiдтримувалося серед колишнiх задунайських козакiв протягом всього перiоду iснування вiйська в Приазов`ї. З переселенням на Кубань задунайцi та їх нащадки пов`язували надiї зберегти право та привiлеї козацького стану. На це сподiвалися i представники малоросiйського козацтва – мешканцi Стародубської станицi, переважна частина яких також переселилася на Кубань. В Приазов`ї, на мiсцях попереднього поселення вiйська, залишилися колишнi новоспаськi селяни та петровськi мiщани. З переселенням у Кубанську область 48% населення Азовського вiйська (5244 чоловiк), козацьке формування iз азовцiв лiквiдовувалося. Близько 5000 душ обох статей було переведено до цивiльних вiдомств i зараховано: рядових служилих козакiв та їх сiм`ї – до розряду державних селян, офiцерiв вiйська – до дворянства Катеринославської губернiї. Правами вiдставних козакiв та урядникiв користувалися тi азовцi, якi не менше 9 рокiв прослужили на схiдному березi Чорного моря. 39
А 27 серпня 1866 року закiнчила свою роботу i вiйськова канцелярiя. З її закриттям перестало iснувати одне з останнiх козацьких формувань на пiвднi України.
ЛІТЕРАТУРА
1. Скальковский А. А. Опыт статистичекого описання Новороссийского края. – Одесса, 1850. – Ч. 1.; Скальковський А. О. Історiя Нової Сiчi або останнього Коша Запорозького. – Днiпропетровськ, 1994.
3. Короленко П. П. Азовцы // Киевская старина. – 1891. –Т. 34. – № 7. – С. 53-74; Т. 34. – № 9. – С. 171-194; Короленко П. П. Двухсотлетие Кубанского казачьего войска. 1696-1896. – Екатеринодар, 1896.
4. Ефименко А. Я. История украинского народа. – К., 1992.
6. Абаза К. К. Казаки донцы, уральцы, кубанцы, терцы. – Спб.,1891.
7. Щербина Ф. А. История Кубанского казачьего войска. – Екатеринодар, 1913. –Т. 2.
8. Столетие Военного министерства. 1802-1902. Главное управление казачьих войск. Исторический очерк. – Спб., 1902. – Т. 11.– Ч. 1.
9. Шильдер Н. К. ИмператорНиколай 1, его жизнь й царствование. – Спб., 1903. – Т. 2.
10. Рябiнiн-Скляревський О. З життя Задунайської Сiчi // Україна. – 1929. – Кн. 34, травень-червень. – С. 7-34; Рябiнiн-Скляревський О. Кiнець Задунайської Сiчi // Україна. – 1929. – Кн. 36, вересень. – С. 40-71.
11. Дорошенко Д.І. Нарис iсторiї України. – К., 1992. – Т. 2.
12. Полонська-Василенко Н. Д. Історiя України. – К., 1992. – Т. 2.
14. Бачинський А. Д. Сiч Задунайська. 1775-1828. Історико-документальний нарис. – Одеса, 1994; Бачинський А. Д., Бачинська О. А. Козацтво на Пiвднi України (1775-1869). – Одеса, 1995.
15. Бачинська О. А Дунайське козацьке вiйсько.– Одеса, 1998.
16. Сапожников И. В. Материалы по исторической географии дельты Дуная. – Одесса, 1998; Сапожников І. В. Матерiали з iсторичної географiї та етнографiї дельти Дунаю. – Одеса, 1998; Сапожников И. В., Сапожникова Г. В. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе (1770-1820-е годы). – Одесса, 1998.
18. Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе (далi – ПСЗРИ). – Спб., 1830. – Т. ІV. – С. 229; Бойко А. В., Маленко Л. М. Матерiали до iсторiї Азовського козачого вiйська. – Запорiжжя, 1995. – С. 50-51.
19. ДАОО. – Ф. 1, оп. 218, спр. 5. – Арк. 100.
21. ПСЗРИ. – Спб., 1833. – Т. VІІ. – С. 336-338; Бойко А. В., Маленко Л. М. Матерiали до iсторiї Азовського козачого вiйська. – Запорiжжя, 1995. – С. 52-56.
| 
