Євген Петрушевич
Курсова робота
Роздiл 1. Революцiйно-визвольний рух на захiдноукраїнських землях.
1. 1. У переддень повстання.
1. 2. Боротьба за головне мiсто Схiдної Галичини.
1. 3. Початок польсько-української вiйни.
2. 1. Основнi вiхи бiографi Є. Петрушевича.
2. 2. Дiяльнiсть Є. Петрушевича на чолi уряду ЗУНР.
Роздiл 3. Процес творення захiдноукраїнської державностi
2. 1. Будiвництво нацiональної держави.
Вступ
в iсторiї "бiлих плям" заполонило не тiльки уми фахiвцiв, а й широкого громадського загалу, членiв рiзних полiтичних об'єднань. Історична тема, як i тема культурно-нацiонального вiдродження, домiнує в багатьох публiкацiях i рефератах на наукових конференцiях, посiдає важливе мiсце на сторiнках публiцистики.
Історiя – це пам'ять людського суспiльства, його свiдомiсть i совiсть, засiб самоочищення, виховання прийдешнiх поколiнь. На жаль, у часи тоталiтарного режиму цiлi пласти нашого минулого були сфальсифiкованi або знаходились за сiмома замками. Тому особливо серйозних дослiджень чекає лiтопис українського народу. "Читати українську iсторiю треба з бромом, – писав у травневi днi 1918 року прем'єр Української Народної Республiки Володимир Винниченко, – до того, – це одна з нещасних, безруких, безпорадних iсторiй, до того боляче, досадно, гiрко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, застрашена нацiя тiльки те й робила за весь час свого державного (чи, вiрнiше, пiвдержавного) iснування, що одгризалася на всi боки: од полякiв, руських, татар, шведiв. Уся iсторiя – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, вiйн, пожарищ, голоду, вiйськових переворотiв, iнтриг, сварок, пiдкопування".
Напередоднi Першої свiтової вiйни значна частина українських земель – Схiдна Галичина, Буковина та Закарпаття – перебували у складi Австро-Угорщини. В жовтнi 1918 року в умовах воєнної поразки австро-нiмецького блоку та нацiонально-визвольної боротьби народiв Австро-Угорська iмперiя розпалася на декiлька незалежних держав. Рiшучi заходи зi створення власної держави почали робити й українцi на захiдноукраїнських землях.
Викладене вище зумовлює актуальнiсть теми дослiдження курсової роботи.
Об'єктом дослiдження курсової роботи є суспiльно-полiтичне життя України в перiод Української революцiї 1917-1921 рокiв.
Предмет дослiдження – дiяльнiсть Євгена Петрушевича як президента ЗУНР.
Метою курсової роботи є об'єктивне i всебiчне висвiтлення дiяльностi Євгена Петрушевича як президента ЗУНР.
Вiдповiдно до мети поставлено такi завдання:
– дослiдити основнi моменти революцiйно-визвольного руху на захiдноукраїнських землях;
– дослiдити процес творення захiдноукраїнської державностi.
Наукова новизна роботи полягає у спробi цiлiсно дослiдити проблему дiяльностi Євгена Петрушевича як президента ЗУНР. Автор використав широку джерельну базу з цих проблем, врахував здобутки вiтчизняної та зарубiжної фахової лiтератури.
Із завершенням Першої свiтової вiйни на захiдноукраїнських землях настав якiсно новий етап народних змагань. Здiйнявшись у Галичинi, хвиля загальнонацiонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Визвольна боротьба, що охопила всi етнiчнi українськi територiї, становила глибокий взаємопов'язаний процес, органiчну частину перетворень, якi докорiнно змiнили обличчя Центральної та Схiдної Європи, всього континенту, врештi, цiлого свiту.
на Буковинi, Закарпаттi, а також на Волинi одразу ж переросли в оборонну вiйну, спрямовану проти вiйськ новопосталих держав (передусiм Польщi) й тих, котрi iснували ранiше (насамперед Румунiї). Особливої гостроти та мiжнародного розголосу набула збройна боротьба в Прикарпаттi. Це зумовлювалося стратегiчним, полiтичним i культурним значенням Схiдної Галичини та її центру – Львова – в iсторичному життi України, а також їхнiм мiсцем у територiальних домаганнях Польщi, якiй переможна Антанта вiдводила першорядну роль у перебудовi Центральної та Схiдної Європи.
Захiдноукраїнськi землi вступили в новий етап свого розвитку, обтяженi перебуванням у багатовiковому колонiальному ярмi. Невигiдне вiрнопiдданство мiсцевої елiти щодо габсбурзької монархiї гальмувало розвиток подiй у Схiднiй Галичинi аж до остаточного падiння Австро-Угорщини. Українськi депутати вiденського парламенту прихильнiше, нiж представництва iнших поневолених народiв, зустрiли манiфест iмператора Карла вiд 18 жовтня 1918 р., який обiцяв перетворити Австрiю на федеративну державу. Як твердять деякi активнi учасники тодiшнього українського руху, за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано "з'їзд мужiв довiр'я".
Імперiї лишалося iснувати лiченi днi, а депутати парламенту, єпископи, члени сеймiв i лiдери полiтичних партiй Галичини та Буковини, якi зiбралися у Львовi, далi дотримувалися курсу на залишення захiдноукраїнських земель пiд владою Вiдня. Вiн обґрунтовувався невизначенiстю позицiї Антанти, з одного боку, та становищем у Великiй Українi, з другого. Головний документ зiбрання, що проголосило себе Українською Нацiональною Радою – вищим органом захiдноукраїнських земель, проголосив: українськi землi iмперiї становлять "одноцiльну українську територiю", що "уконституйовується як Українська держава", представники котрої мають брати участь у "майбутнiй мирнiй конференцiї. Останнiй пункт декларацiї забороняв "теперiшньому австро-угорському мiнiстру заграничних справ Бурiану" вести переговори "iменем сеї української територiї". Переводячи це рiшення на зрозумiлу народовi мову, К. Левицький на мiтингу 20 жовтня заявив, що воно означає "утворення Української держави в межах Австро-Угорщини". Вiн та його однодумцi вбачали у створеннi "коронного краю" чи королiвства в складi Австрiї альтернативу польськiй владi над Схiдною Галичиною [10, 270].
Проте подiбна позицiя не знайшла пiдтримки в колах полiтично змужнiлого галицького суспiльства, яке остаточно втратило сподiвання на прихильну чи бодай нейтральну позицiю Вiдня в боротьбi проти польського засилля в Схiднiй Галичинi. Ще 19 жовтня – вiдразу пiсля того, як керiвники "з'їзду мужiв довiри" вiдмовилися навiть обговорювати внесену соцiал-демократом М. Ганькевичем резолюцiю, що вимагала об'єднання всiх українських земель у єдину самостiйну державу, – прихильники соборної України вдалися до рiшучих дiй. За свiдченням О. Кузьми – сотника УГА й найретельнiшого iсторика подiй осенi 1918 р. у Львовi – "невдоволенi таким поладнанням справи прихильники соборницької концепцiї без рiжницi партiй зiбралися того самого дня на окрему нараду i рiшили... вислати до Києва депутацiю з заявою про прилучення австро-угорських українських земель до надднiпрянської держави" [10, 271].
На значеннi цього кроку наголосив вiдомий захiдноукраїнський дослiдник, полiтичний дiяч i дипломат М. Лозинський: "Так почав зарисовуватися мiж українським громадянством подiл на прихильникiв платформи Української Нацiональної ради i прихильникiв проголошення з'єдинення. До першої групи належали провiдники нацiонально-демократичної i радикальної партiї; до другої – часть нацiональних демократiв i радикалiв, соцiальна демократiя, студентство i Сiчовi Стрiльцi". Тим часом розвиток внутрiшнiх i зовнiшнiх подiй вимагав швидкого подолання роздвоєностi в цьому чи не найважливiшому для українського революцiйно-визвольного руху питаннi. Згадуваний вище О. Кузьма вiдзначив, що "через десять днiв пiсля державного перевороту український уряд прийняв соборницьку резолюцiю як одно iз своїх найближчих завдань". Та перед цим слiд було створити українську владу в Схiднiй Галичинi.
Центральний уряд вiдмовився од обiцяного подiлу Галичини на польську й українську частини. 31 жовтня вiн пiдтримав створену в Краковi Польську лiквiдацiйну комiсiю, яка претендувала на владу над усiм регiоном. Іншим було ставлення до українських прагнень. Фактично заперечувалася можливiсть установлення української адмiнiстрацiї навiть в окремих внутрiшнiх повiтах Схiдної Галичини.
й Краковi на те, що в Тернопiльському, Збаразькому та iнших повiтах "деякi члени... легiону (сiчових стрiльцiв) провадять серед сiльського населення пропаганду у великоукраїнському дусi".
Та як у селах, так i в мiстах щораз дiяльнiшу пiдтримку здобували тi, хто закликав до возз'єднання з Великою Україною. Орiєнтацiї на Вiдень суперечив досвiд свiтової вiйни 1914-1918 рр., яка вiд перших днiв i до самого свого кiнця кривавила Галичину, Буковину та Волинь. їхнiми територiями зi Сходу на Захiд, а потiм iз Заходу на Схiд прокотилися армiї обох воюючих угруповань iз єдиною метою – загарбати новi українськi землi. Жорстоких випробувань зазнали й українцi Закарпаття. Швидко позбуваючись iлюзiй щодо доброго царя чи цiсаря, маси чимдалi свiдомiше прагнули згуртування української нацiї та возз'єднання її земель. Найактивнiше боролися за цю iсторичну справу солдати й вiйськовополоненi, якi винесли на своїх плечах основний тягар вiйни. Молодi полiтичнi й соцiальнi сили, перебравши iнiцiативу в революцiйно-визвольному русi, енергiйно домагалися усунення австрiйської вiйськової адмiнiстрацiї, перш нiж вона передасть владу в Схiднiй Галичинi полякам [11].
Подiбнi тенденцiї виявилися й при формуваннi Української Нацiональної Ради. Соцiал-демократи вiдмовились увiйти до її складу. Настрої УСДП здобули пiдтримку полiтично активного студентства й молодi, а також солдатiв, котрi повернулися з росiйського полону. Рiшуче обстоювали державницькi прагнення українськi сiчовi стрiльцi.
Цi верстви захiдноукраїнського суспiльства вiддзеркалювали його соцiальну психологiю, радикалiзовану у вирi свiтової вiйни. Остання вкрай загострила як нацiональнi, так i соцiальнi суперечностi. Опозицiя галицької молодi та соцiал-демократiв угодовським дiям старих полiтичних авторитетiв зумовлювалася не лише їхнiм нацiонально-державним патрiотизмом, а й прагненням соцiальної справедливостi. Вiдбиваючи глибиннi настрої суспiльних низiв, цi тенденцiї перетворювалися на важливий чинник громадсько-полiтичного життя, який наближав визрiвання революцiйної ситуацiї. Потрiбна була лише iскра, щоб уся Захiдна Україна спалахнула полум'ям усенародного нацiонально-визвольного повстання. І воно вибухнуло 1 листопада 1918 р. у Львовi. Ця визначна подiя заслуговує на особливу увагу.
1. 2. Боротьба за головне мiсто Схiдної Галичини
Рiшучий виступ українцiв у Львовi пришвидшили воєннi приготування польської сторони. Вiрна нiмцям Регентська рада у Варшавi 23 жовтня призначила головнокомандувачем i начальником генштабу вiдомого своїм екстремiзмом уродженця Калушчини генерала Т. Розвадовського, який негайно почав формувати вiйськовi частини для дiй на Сходi. Дедалi активнiше до цього пiдключалася "Польська органiзацiя войскова"(ПОВ). Польське командування готувалося 1 листопада перебрати владу у Львовi вiд австро-угорського намiсника К. Гуйна, а солдати й офiцери польського походження, звiльненi вiд присяги австрiйським iмператором Карлом, повиннi були присягнути Варшавi. На територiї Галичини створювалися два вiйськовi округи. Особлива роль вiдводилася Львiвському, новопризначений командувач якого вирушив до Львова разом iз представниками Польської лiквiдацiйної комiсiї. Прихильнiсть Вiдня провiщала "легальний" перехiд влади у Львовi до рук новоспеченої польської адмiнiстрацiї.
Е. Старчевський, президент створеного в липнi 1917 р. в Києвi Польського демократичного об'єднання, наголошував, що Польща не має права на Львiв, рiвно як i на Вiльно. Цi мiста, вважав вiн, "розташованi, безперечно, в оточеннi непольських територiй... i є iсторичними столицями: Вiльно – держави литовсько-руської, а Львiв – захiдної гiлки українцiв". Розважливий iдеолог вважав володiння цими мiстами навiть некорисним для майбутньої Польщi. "В iнтересах польського духу, – зазначав вiн, – цiлком достатньо, аби цi мiста i територiї, що їх оточують, перебували пiд урядуванням влади, нехай чужої в нацiональному вiдношеннi, але цивiлiзованої та правової" [10, 272].
На жаль, чималий досвiд спiвпрацi демократичних сил України й Польщi, пiдкрiплений 1917 р. наданням польському населенню Надднiпрянщини культурно-нацiональної (персонально-нацiональної) автономiї, наприкiнцi 1918 р. було перекреслено в Схiднiй Галичинi та на Волинi.
Урядова Варшава не прагнула мирного врегулювання. Плани будь-що оволодiти Львовом диктувалися ключовим значенням мiста в розширеннi кордонiв Польщi на Пiвденному Сходi. Це мало стати запорукою успiху в боротьбi за Схiдну Галичину й Волинь, звiдки вiдкривався подальший шлях у глиб України. Забезпечувалися важливi передумови для iноземного панування над iншими захiдноукраїнськими землями – Буковиною та Закарпаттям, що втрачали важливий культурно-полiтичний i стратегiчний осередок, до якого тяжiли вiками. Створювався ґрунт для змови – мовчазної чи вiдкритої – про новий подiл захiдноукраїнських земель.
експерта з польсько-українських взаємин Л. Бернштейна-Немiра, розроблена в надрах англiйського Мiнiстерства закордонних справ, констатувала: "Збройнi дiї у Схiднiй Галичинi розпочалися пiсля того, як Польська лiквiдацiйна комiсiя обрала мiсцем свого перебування Львiв замiсть Кракова, який протягом [свiтової] вiйни залишався центром полiтичної активностi полякiв у Галичинi; це було зроблено, попри виразнi застереження соцiалiстiв про нерозумнiсть створення "fait accompli" для розв'язання польсько-українського конфлiкту. Бiльше того, ця комiсiя взяла за правило взагалi не вдаватись у своїх дiях до спроб досягти порозумiння з українцями. З огляду на це, цiлком очевидно, яка саме сторона спровокувала збройний конфлiкт. І навiть за таких умов першi кроки українцiв були скерованi проти австрiйських властей [губернатора Гуйна й командувача вiйськових сил генерала Пфайфера], а не проти полякiв. Інакше кажучи, українцi робили в Схiднiй Галичинi те саме, що й поляки в Захiднiй Галичинi. Той факт, що населення Львова переважно польське, є такою ж нещасливою обставиною, як i нiмецький характер Риги або Катовиць..." [10, 272]
– Ж. Клемансо, В. Вiльсоном i В. Орландо. Його ж партнери по керiвництву Паризькою мирною конференцiєю, дбаючи про власнi iнтереси у великiй мiжнароднiй грi, аж нiяк не прагнули серйозно й вiдповiдально вникати в суть територiальних суперечок, якi охопили завжди переобтяжену нацiональними конфлiктами Центрально-Схiдну Європу, та сприяти врегулюванню цих конфлiктiв мирними засобами [7].
Домiнування полiтики доконаних фактiв i хижацького права дужчого цiлком влаштовувало режим, який встановлювався в Польщi. В одному з перших iнтерв'ю його глава Ю. Пiлсудський одверто заявив: "Як усi вiйськовi, не маю великої довiри до вирiшення вiйськових справ за допомогою плебiсциту або тих чи iнших виявiв громадської думки".
18 жовтня 1918 р. очолюваний Р. Дмовським Польський нацiональний комiтет заявив претензiї на Познанщину, Захiдну Бiлорусiю та Галичину, "їх окупацiя, – зазначалось у вiдповiдному зверненнi, – гарантуватиме Польщi безпеку на сходi й може послужити в майбутньому базою воєнних акцiй союзникiв у Росiї".
проблем Схiдної Галичини та Львова стало яскравим прикладом кричущої суперечностi мiж проголошенням права нацiй на самовизначення й реалiями його втiлення. Боротьба за Львiв перетворилася на один iз найболючiших вузлiв мiжнародних вiдносин кiнця 1918 – перших мiсяцiв 1919 р. Обставини склалися так, що розв'язати його можна було лише силою.
Ретельно опрацьований польський сценарiй оволодiння Львовом був перекреслений. У нiч на 1 листопада 1918 р. в головному мiстi Схiдної Галичини встановилася українська влада. Орiєнтуючись на вiдому поведiнку керiвництва УНРади, такого мало хто чекав. Але цього разу справу органiзував очолюваний сотником Д. Вiтовським Вiйськовий комiтет, створений у вереснi офiцерами-українцями австрiйської армiї та поповнений у жовтнi представниками сiчових стрiльцiв. Молодi старшини дiяли натхненно й смiливо. Головна увага придiлялася роботi в зосереджених на територiї Схiдної Галичини австрiйських вiйськових частинах, де переважали українцi, а також серед розмiщених на Буковинi загонiв сiчових стрiльцiв. Одночасно змiцнювалася спiвпраця з населенням мiст i повiтiв, де iснували осередки українського офiцерства.
Головною ланкою революцiйного вибуху став Львiв. Органiзатори виступу мали в своєму розпорядженнi невелику кiлькiсть (щонайбiльше 2,5 тис.) солдатiв-українцiв у складi розмiщених тут австрiйських частин. Оволодiти 200-тисячним мiстом iз такою незначною силою було неможливо. Але йшлося не про вiйськовий переворот, а про загальне повстання. Його мета не обмежувалася переобранням влади у Львовi. Визвольна революцiя мала вiдновити – пiсля майже 600-лiтньої перерви – нацiональну державнiсть на захiдноукраїнських землях. Здiйснити це споконвiчне прагнення здатна була лише воля всього захiдноукраїнського населення, а захистити його вiд неминучого й скорого нападу могла тiльки вся Україна.
Перше iсторичне завдання вдалося успiшно розв'язати. Повстання у Львовi знайшло активну пiдтримку з боку українського населення мiста, всiєї Схiдної Галичини. Солдати-українцi оволодiли мiською цитаделлю, вiйськовими казармами й складами. За участю цивiльних добровольцiв – молодi, тамтешнього та навколишнього робiтництва – було усунуто намiсника, повстанцi заволодiли ратушею, банком, поштою, залiзничним вокзалом.
Встановлення української влади проходило безкровно, без жертв як серед вiйськовикiв, так i серед мирного населення. Те саме вiдбулося в iнших мiсцевостях Схiдної Галичини.
У вiдозвi вiд 1 листопада Українська Нацiональна Рада проголосила створення нацiональної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархiї. її назву й територiальнi межi уточнив закон, ухвалений 13 листопада: "Держава... має назву Захiдноукраїнська Народна Республiка"; вона становить "українську суцiльну етнографiчну область... з українською частиною бувших австрiйських коронних країв Галичини з Володимирiєю i Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комiтатiв): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча i Мармарош". Закон утверджував державну самостiйнiсть ЗУНР.
1. 3. Початок польсько-української вiйни
Захiдноукраїнська державнiсть вiдразу ж стала об'єктом агресiї iз Заходу. Вона розгорталася в двох напрямах. Бригада генерала Б. Роя мала просуватися на Львiв через Перемишль. Із Люблiна через Раву-Руську на той же Львiв виряджалась iнша бригада. Нею командував один iз найближчих соратникiв Ю. Пiлсудського полковник Е. Ридз-Смигли. Початок ІІ-ї Речi Посполитої характеризувався швидкою змiною урядiв. Соцiальнi верхи й полiтичнi кола, що приходили до влади, намагалися пiдняти населення на захист "польськостi" схiдних земель. Пiсля повернення втраченої понад 120 рокiв тому незалежностi в п'янкiй атмосферi омрiяного багатьма поколiннями вiдновлення польської державностi такi заклики зустрiчали широкий вiдгук. Воднораз територiальнi претензiї кожного нового уряду ставали чимдалi категоричнiшими [10, 273].
Було апробовано основнi пропагандистськi версiї подiй у Захiднiй Українi та шляхи розв'язання конфлiкту, якi фiгурували на мiжнароднiй аренi протягом усiєї польсько-української вiйни. 4 листопада Польська лiквiдацiйна комiсiя звернулася до урядiв Антанти й США. Пани з Кракова волали: "Українськi банди за допомогою прусських та австрiйських вiйськ зайняли частину Схiдної Галичини i столичне мiсто Львiв, сiючи смерть i руїну" – й просили "коалiцiйнi уряди надiслати до Галичини через Одесу та Румунiю польсько-американськi й польсько-французькi сили".
Одночасно до Белграда, де наразi розмiстилася штаб-квартира антантiвських вiйськ у Схiднiй Європi, вiдрядили спецiальну мiсiю. Вона просила надiслати до Львова представникiв Антанти для "врегулювання польсько-українського конфлiкту й наведення порядку". Для цього вiйська союзникiв мусили захопити Львiв, Станiслав i Борислав, а в усiй Схiднiй Галичинi мала бути створена польсько-українська адмiнiстрацiя пiд орудою антантiвського комiсара. Мiсiю запевнили: союзне вiйсько вже марширує на Київ, маючи на метi ще до Нового року "здобути Росiю i заступити бiльшовикам шлях на Польщу", а Францiя "плекає надiю на вiдновлення Польщi в її iсторичних кордонах".
"Офiцiйний американський коментар до "14 пунктiв", iз певною мiрою об'єктивностi пiдготовлений восени 1918 р. й тодi ж у цiлому схвалений Верховною радою Антанти, пiдтверджуючи право Польщi на незалежнiсть, констатував: "Те, що визнано правильним для полякiв, безперечно, доведеться визнати правильним i для фiнiв, литовцiв, латишiв, а можливо, й для українцiв". Заторкувалося також питання суперечностей "мiж поляками й українцями на пiвденному сходi (й у Схiднiй Галичинi)". Цi взаємини, як i стосунки мiж поляками, бiлорусами й литовцями, зазначалося в документi, "грубо кажучи, є ставленням помiщика до селянина. Отже, якщо внаслiдок евакуацiї (вiйськ Центральних держав – авт.) виникне класова вiйна, цiлком можливо, вона набуде й форми конфлiкту мiж народностями. Ясна рiч, в iнтересах доброї згоди важливiше з'ясувати думку основної нацiональностi на кожнiй територiї, анiж правлячого й iмущого класу" [10, 274].
Дещо пiзнiший британський "Меморандум Говарда", що пiдсумовував розробки фахiвцiв "Форiн офiсу", був спецiально присвячений територiальним проблемам Польщi. її пiвденно-схiдний кордон мав проходити вздовж р. Сан. Цей "Меморандум" з'явився 9 грудня 1918 p., коли вже точилися бої за Львiв, тому його автори не могли обминути питання про майбутнє головного мiста Схiдної Галичини. Вважаючи Львiв "важливим польським анклавом", вони констатували, що вiн лежить "вiдносно далеко од визначеного вище кордону Польщi". Звiдси випливала рекомендацiя: залишити мiсто в "непольських руках, але якщо буде гарантовано збереження польських наукових i релiгiйних установ".
його державницькi цiлi. Вони не виявляли особливої винахiдливостi, розгортаючи антиукраїнську кампанiю, оскiльки добре знали, якими аргументами слiд маскувати зазiхання на українськi землi. Досить було назвати борцiв проти польської агресiї бiльшовиками. В умовах розколу свiту на супротивнi суспiльно-економiчнi системи й така невибаглива тактика здебiльшого спрацьовувала [7].
Гарячковiсть i збентеженiсть, що охопили Варшаву, зрозумiлi. Навiть нетривале функцiонування української влади у Львовi пiдважувало польську експансiю на Сходi.
Вже вдень 1 листопада досi безкровнi подiї перетворилися на запеклi вуличнi бої. Польська сторона за пiдтримки угорських частин, розташованих на околицях, здобувала чимдалi вiдчутнiшу перевагу. Що ж до сiчових стрiльцiв з Буковини, то їхнiй невеликий загiн дiстався до Львова зi значним запiзненням i не змiг виправити становища в районi вокзалу, захопленого поляками. Контингенти, що надходили з навколишнiх повiтiв, також виявилися нечисленними. До всього, прибулi, як й бiльшiсть українських воякiв, котрi боролися за Львiв, були селянами й почувалися нi в сих нi в тих серед кам'яниць великого мiста. Хоча молодi українськi офiцери, вiдданi нацiональнiй справi, виявляли ентузiазм i йшли на самопожертву, їм не вдалося уникнути серйозних прорахункiв в органiзацiї опору незрiвнянно досвiдченiшому противниковi. Та й командуванню забракло витривалостi. Через день подав у вiдставку Д. Вiтовський, недовго протримався i його наступник Г. Коссак.
обернулися вже першi спроби послати на допомогу Львову основну масу сiчових стрiльцiв, зосереджених у Бiлiй Церквi. Цього не забажали анi гетьман, анi Нацiональний союз – саме тодi боротьба за владу мiж ними досягла апогею. Нiчого не змiнилося й пiсля перемоги Директорiї.
Ю. Пiлсудський не приховував принципово рiзного ставлення до представникiв Директорiї та до властей Схiдної Галичини. Американський вiйськовий розвiдник передав таке з почутого вiд "начальника держави": "Легше вести переговори з Петлюрою в Києвi, нiж домогтися чогось у районi Львова, бо становище в Києвi стабiлiзувалося – там iснує порядок" [10, 275].
Використовуючи соцiальнi й регiональнi розбiжностi мiж УНР i ЗУНР, Польща намагалася роздiлити двi держави, послабити й iзолювати їх на мiжнароднiй аренi. Цей курс вписувався в зовнiшньополiтичнi концепцiї великих держав-переможниць, котрi, чимдалi менше зважаючи на державницькi й нацiонально-визвольнi прагнення українського народу, пiдтримували, з одного боку, плани польської експансiї на Сходi, а з другого – сили "єдиної й недiлимої" бiлої Росiї. Якщо вони (зрiдка) i вступали в дiалог з українськими представниками, то хiба що пiд кутом зору змiцнення антибiльшовицького фронту та боротьби з "червоною Москвою". Члени iноземних мiсiй, "згладжуючи" конфлiкт у Схiднiй Галичинi, нехтували прагненнями українського народу жити самостiйно.
Польща за особливо скрутних для неї обставин домагалася припинення вогню. Притому вона розраховувала на свiй незрiвнянно бiльший воєнний потенцiал i допомогу країн Заходу.
"москвофiлiв". До французького емiсара Вiлема звернувся вiд галицько-руської "Народної ради" В. Курилович. Недавнiй депутат рейхстагу й кiлька його однодумцiв заявили, що цей орган, "незважаючи на протидiю представникiв нацiонального сепаратизму – українцiв, також є виразником iнтересiв росiйського народу, який населяє Галичину, Буковину й Угорщину". Адепти росiйської монархiї, маючи, очевидно, на увазi останнi кроки гетьмана П. Скоропадського, запевняли: "Нинi у визволенiй вiд пруссько-австрiйської окупацiї пiвденнiй Росiї стався вирiшальний поворот пiд гаслом "Єдина i недiлима Росiя". Цi твердження, далекi вiд сподiвань українцiв, розминалися з дiйснiстю й були на руку польським претендентам на Львiв та їхнiм покровителям.
Позицiя представника Антанти, на справедливiсть i безстороннiсть якого покладалося стiльки надiй, вiдiграла не останню роль у схваленнi трагiчного рiшення – залишити Львiв, хоч новий український командувач Стефанiв заявив про можливiсть наявними силами утримувати мiсто ще протягом двох тижнiв. Внаслiдок цього не вдалося провести органiзованої евакуацiї. Були й iншi, куди серйознiшi негативнi наслiдки раптового залишення Львова – головного мiста Схiдної Галичини: надзвичайно ускладнився подальший перебiг революцiйно-визвольної вiйни, а польськi експансiонiсти тепер уже мали вiдчутнi стратегiчнi й морально-полiтичнi переваги.
населення. І навпаки, змiна влади (це визнавали авторитетнi польськi дiячi) вiдразу ж призвела до єврейських погромiв i розгулу бандитизму, що обурило громадськiсть.
2. 1. Основнi вiхи бiографi Є. Петрушевича
Євген Петрушевич – один iз найвеличнiших i найбiльш активних репрезентантiв українських визвольних змагань, а водночас це найтрагiчнiша постать нашої новiтньої iсторiї. Про його титанiчнi зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторiв, але все таки, тому що вiн був уродженцем i дiячем Надбужанщини, годиться згадати про нього i в збiрнику Надбужанщина [21].
Хоча широко розгалужений рiд Петрушевичiв сягає сивої давнини, задокументованим родоначальником його галицької вiтки вважається о. Миколу Петрушевича, пароха села Цетулi, пов. Яворiв, який народився правдоподiбно у 1710 р. в околицi Ковна на Литвi. Його син, о. Григорiй Петрушевич (1740-1801) був прадiдом о. Омеляна Петрушевича (1830-1906), батька Євгена.
Отець Омелян ("Емиль") Петрушевич, який вiд 1860 р. був парохом Буська (Бужська, колишньої столицi Бужського князiвства), а вiд 1863 р. ще й деканом Буського деканату, брав досить активну участь у суспiльно-полiтичному життi i був свiдомим українцем-народовцем, дарма що рiдний брат його батька – о. Антiн Петрушевич, крилошанин i кустос Митрополичої Консисторiї та iсторик, був "стовпом" москвофiлiв. Отець Петрушевич цiкавився рiзними дiлянками знання, але найбiльше iсторiєю, археологiєю i лiтературою, а в його великiй бiблiотецi були твори галицьких, як i надднiпрянських авторiв.
Вiн був одружений зi Савиною Коцюбiвною i мав трьох синiв: Степана, Євгена та Романа. Степан, нар. 1855 р., був священиком. Помер на тиф у 1920 р. недалеко Бiрзулi як духiвник Української Галицької Армiї (УГА). Роман, нар. 1872 р., був суддею в Камiнцi Струмиловiй i повiтовим комiсаром за часiв Захiдно-Української Народної Республiки (ЗУНР). Весною 1940 р. забрало його НКВД i слiд по ньому загинув.
Євген Петрушевич народився в Буську 3 червня 1863 р. Пiсля закiнчення Академiчної Гiмназiї у Львовi, студiював право на Львiвському унiверситетi, яке закiнчив докторатом. В часi студiй був активний у студентському життi i якийсь час очолював "Академiчне Братство". Одружився з Леокадiєю Пунiцькою, донькою сокальського старости, мама якої була з роду Коцюбiв. Вiд цього подружжя народився у Львовi 1892 р. син-одинак, Антiн, який закiнчив правничi студiї у Львовi в 1915 р.
Пiсля вiдбуття адвокатської практики д-р Євген Петрушевич вiдкрив свою адвокатську канцелярiю у Львовi в 1896 р., яку вже в наступному роцi перенiс до Сокаля. Поза адвокатською працею вiн був активний у громадському життi як у Сокалi, так i в цiлому повiтi. За його почином засновано в Сокалi Т-во "Просвiта", казино "Руська Бесiда" (якого був головою), казино для українських мiщан "Народне Мiщанське Казино", бурсу для селянських дiтей "Шкiльна Помiч" (також був головою), "Повiтове Кредитове Товариство" (був першим його директором), Т-во "Сiч" та збудовано "Народнiй Дiм". Завдяки йому засновано в повiтi багато кас, "Сiчей" i читалень "Просвiти". Вiн їздив по селах з доповiдями та був дiйсним оборонцем селян. Брав вiн також активну участь у полiтицi цiлого краю i став членом екзекутиви Нацiонально-демократичної Партiї, заснованої при кiнцi 1899 р. [21]
Оцiнюючи працю Петрушевича, громадяни Сокальщини вiддали на нього 92% усiх голосiв у виборах до австрiйського парламенту в 1907 р. у виборчiй окрузi Сокаль-Радехiв-Броди. Вдруге вибрано його послом з цiєї ж округи в 1911 р. i вiн залишився послом австрiйського парламенту аж до розвалу Австро-Угорської монархiї.
За намовою д-ра Євгена Олесницького, адвоката в Стрию i посла до галицького сейму, Петрушевич перенiсся до Сколього, де також був активний як у мiстi, так i в своєму повiтi. Д-р Олесницький мав намiр зректися свого посольського мандату i на своєму мiсцi хотiв бачити Петрушевича, що й сталося в 1910 р., коли Петрушевич став послом галицького сейму. Уважливий до iнших, безкорисливий, а до того ще й репрезентативний i один з кращих промовцiв у парламентi та галицькiм сеймi, Петрушевич скоро зайняв провiдне мiсце серед наших послiв.
Ставши заступником голови Українського Сеймового Клубу (головою був д-р Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромiсну боротьбу за права українцiв у Галичинi, яка змусила полякiв пiти на деякi уступки. Прийшло до схвалення кориснiшої для українцiв виборчої ординацiї i частинної змiни крайового статуту й досягнуто згоди австрiйського уряду на заснування українського унiверситету у Львовi не пiзнiше початку 1916 р. Здавалося, що може врештi українцi осягнуть свою цiль – вiддiлення польських земель вiд iсторичної Галичини та створення окремого коронного краю з українських земель Австро-Угорщини, бо й сам престолонаслiдник Франц Фердинанд схилявся до думки перетворення Австро-Угорської монархiї на федерацiю держав поодиноких народiв Австро-Угорщини. На жаль, Франц Фердинанд загинув у Сараєвi та розпочалась Перша свiтова вiйна.
Коли в травнi 1915 р. постала у Вiднi з представникiв галицьких i буковинських партiй та Союзу Визволення України Загальна Українська Рада (ЗУР) з Костем Левицьким у проводi, Петрушевич став заступником голови, але, вважаючи поставу голови ЗУР до уряду надто довiрливою i лояльною, вiн згодом виступив зi ЗУР, щоб не брати вiдповiдальностi за її полiтику.
Щоб прихилити полякiв на свою сторону, Нiмеччина й Австрiя 5 листопада 1916 р. проголосила створення Польського Королiвства на землях, що належали до Росiї. Рiвночасно появився рескрипт австрiйського цiсаря про вiдокремлення Галичини, що перекреслювало надiї українцiв на подiл Галичини та створювало для полякiв можливiсть евентуального прилучення Галичини до Польського Королiвства. Цi подiї викликали гостру критику полiтики ЗУР, резиґнацiю К. Левицького та розв'язання ЗУР. Полiтичний провiд перейшов знов до Української Парламентарної Репрезентацiї (УПР), головою якої на мiсце К. Левицького став знов Юлiян Романчук, що мав загальну пошану та був вiд 1910 р. вiцепрезидентом австрiйського парламенту. В 1917 р., однак, маючи 75 рокiв, Романчук рiшився вiддати провiд у молодшi руки. Головою УПР став д-р Євген Петрушевич, брат дружини Романчука [21].
пости (Йосип Ганiчак став генер. прокуратором Австрiї, проф. Іван Горбачевський, член Палати Панiв – мiнiстром здоров'я). Полонофiльського намiсника Галичини ген. Дiллера замiнено ген. Гуйном, який скидався на безстороннього, хоч ним i не був, як показалось пiзнiше. Та найважнiшою справою тодi Петрушевич вважав боротьбу проти вiдокремлення Галичини, чого домагалися поляки, плануючи її прилучити до Польського Королiвства. Петрушевичевi таки вдалося знiвечити польськi плани, але все таки Австрiя дальше снувала вiдносно Галичини рiзнi проекти, некориснi для українцiв.
2. 2. Дiяльнiсть Є. Петрушевича на чолi уряду ЗУНР
Надiї на кращу долю українцiв пiд Австрiєю прийшли з проголошенням самостiйностi Української Народної Республiки (УНР). Коли на мирних переговорах у Берестi голова австрiйської делегацiї гр. О. Чернiн вiдкинув домагання української делегацiї прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також вiдкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрiйських українцiв, українська делегацiя, маючи спiвпрацю захiдноукраїнського полiтичного проводу, добилася пiдписання тайного договору, яким Австрiя зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провiнцiї в Австро-Угорськiй монархiї.
Маючи на увазi реалiзацiю цього договору, Петрушевич скликав до Львова на день 25 березня 1918 р. з'їзд мужiв довiр'я всiх українських полiтичних партiй, який мав обговорити двi важнi справи, а саме: творення українського коронного краю та органiзацiю нацiональної оборони на непартiйнiй базi. В ухвалених резолюцiях з'їзд, мiж iншим, домагався, щоб, згiдно з нацiональними й iсторичними правами українцiв, уряд вiддiлив Галичину, як спадщину Галицько-Волинської держави, вiд польських земель i створив з Галичини та Буковини окремий державний органiзм. В справi органiзацiї нацiональної оборони на непартiйнiй базi зайшли розходження i остаточно обов'язки в цiй справi перебрав на себе Народнiй Комiтет, очолюваний К. Левицьким, який створив окрему Комiсiю Народної Оборони.
Тому що пiд тиском полякiв австрiйський уряд анулював тайний договiр з УНР, а цiсар Карло стримувався з перетворенням Австро-Угорської монархiї на федерацiю нацiональних держав, Петрушевич рiшився вже довше не ждати на рiшення цiсаря. Вiн 10 жовтня рiшив скликати до Львова на 18 жовтня Українську Конституанту (УК), яка мала вирiшити долю австрiйських українцiв.
Галичину могли врятувати вiд дальшого польського поневолення двi можливостi: помiч вже iснуючої української держави за Збручем, або застосування права народiв на самовизначення, оголошеного президентом Вiлсоном. Петрушевич був докладно поiнформований про все, що дiялося на Надднiпрянщинi i не вiрив, що вiд неї Галичина зможе в тiм часi дiстати помiч проти польської агресiї. Вiн також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домi у Львовi зiбралася УК, щоб вирiшити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пiзнiше вирiшення. Крiм надiй на Мирову Конференцiю i на право народiв на самовизначення, Петрушевич брав пiд увагу й те, що Австрiя тодi ще мала поважну мiлiтарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українцiв [21].
Пiсля довгих нарад, якi тягнулися до 4-ої години ранку 19 жовтня, УК прийняла бiльшiстю голосiв внесок Петрушевича. Опiсля УК перемiнилася на Українську Нацiональну Раду (УНР), президентом якої на основi ранiше ухваленого статуту став д-р Євген Петрушевич. На назначених на 19 жовтня зборах поiменно запрошених найвизначнiших представникiв Галичини, Буковини i Закарпаття, якi несподiвано перемiнились на вiче, Петрушевич виголосив промову, пiсля якої проголосив створення української держави на українських землях Австро-Угорщини.
i в цей спосiб спаралiзувати замiр полякiв. Вiн договорився з прем'єром Гусареком, що цiсар номiнує українця намiсником Схiдної Галичини, який при помочi УНРади зорганiзує владу. На жаль, коли 25 жовтня Петрушевич мав дiстати вiд Гусарека вiдповiдне цiсарське письмо, прем'єром став д-р Лямаш, що дальше зволiкав з вирiшенням подiлу Галичини [21].
Тим часом поляки створили в Краковi 28 жовтня Польську Лiквiдацiйну Комiсiю (ПЛК), яка, перебравши владу в польськiй частинi Галичини, намiрялась зробити це саме 1 листопада у Львовi при помочi Польської Органiзацiї Вiйськової (ПОВ). Львiвська делегацiя УНРади з К. Левицьким у проводi домагалась 31 жовтня вiд намiсника Гуйна передачi влади в українськi руки, а коли вiн вiд цього вiдмовився, рiшила, за попередньою домовою з Петрушевичем у Вiднi, перебрати владу революцiйним способом. Сталося це 1 листопада 1918 р. завдяки Вiйськовому Комiтетовi пiд проводом сотника Дмитра Вiтовського, пiзнiшого полковника Галицької Армiї, яка остаточно дiстала назву "Українська Галицька Армiя" (УГА).
Перебуваючи у Вiднi, Петрушевич окремим меморандумом ще 26 жовтня повiдомив президента Вiлсона про створення української держави на українських землях Австро-Угорської монархiї на основi проголошеного Вiлсоном принципу вiльнного самовизначення народiв. У цiм меморандумi Петрушевич подав iсторiю Захiдної України вiд найдавнiших до найновiших часiв та збивав польськi претензiї до захiдноукраїнських земель. Пiсля "Листопадового зриву" Петрушевич, за посередництвом посольств нейтральних держав у Вiднi, а головно Швецiї, переслав телеграфiчно ноти багатьом державам, якими вiн їх повiдомляв про створення Захiдно-Української Народної Республiки (ЗУНР) та про польську агресiю проти неї.
До президента Вiлсона Петрушевич вислав 26 листопада ще одну ноту, в якiй вiн зазначив, що: ЗУНР охоплює тiльки українськi етнографiчнi територiї i не посягає по чужi; український народ багато терпiв пiд гнiтом польської шляхти, румунських бояр i мадярських вельмож i тепер хоче скинути не тiльки полiтичне, але також i соцiально-економiчне ярмо; УНРада перебрала владу своїми власними силами, а не нiмецькими, чи австрiйськими, як це неправдиво твердить польський уряд. Нота Петрушевича також пiдкреслила українську негативну поставу супроти бiльшовикiв i просила Вiлсона про його iнтервенцiю, щоб спинити небажаний пролив крови. У Вiднi старався Петрушевич також про участь ЗУНР у лiквiдацiї майна монархiї та про скорий поворот українських воякiв з пiвденних фронтiв. Маючи на увазi потребу зовнiшнiх зв'язкiв, Петрушевич створив посольства ЗУНР у Вiднi й Празi та дипломатичнi представництва в Будапештi й Берлiнi [21].
26 листопада, делегатами вiд повiтiв i бiльших мiст Галичини. Вiдкривши перше засiдання УНРади, Петрушевич склав свої повноваження, але УНРада таємним голосуванням знов вибрала його президентом.
Як президент УНРади, Петрушевич мав тiльки репрезентативнi функцiї голови держави. Іншi функцiї голови держави вiн дiлив з Видiлом УНРади, який, крiм президента, складався ще з дев'ятьох вибраних членiв УНРади. До Видiлу, мiж iншим, належало iменувати членiв виконавчої влади – Раду Державних Секретарiв (звану також Державним Секретарiатом) i начальникiв державних урядiв як цивiльних, так i вiйськових.
Внаслiдок злуки ЗУНР i УНР в одну, соборну УНР 22 сiчня 1919 р., ЗУНР стала Захiдною Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорiї УНР. Але вже 11 лютого з Директорiї вибув її голова – Володимир Винниченко i ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов iз п'яти осiб, причому Симон Петлюра, крiм головування в Директорiї, був ще й Головним Отаманом вiйська УНР.
Тут слiд зазначити, що аж до скликання всеукраїнських Установчих Зборiв, закон про злуку залишав автономiю для ЗО УНР з окремим її законодавчим органом – УНРадою i виконавчим органом – Державним Секретарiатом, про що пiзнiше забував дехто з надднiпрянцiв. Також i в закордоннiй полiтицi допускалась подвiйнiсть дипломатичного представництва, якщо цього вимагали iнтереси однiєї з частин. Але паралельнi представництва мали працювати в тiснiм контактi та їхня дiяльнiсть мала обнiмати цiлiсть української справи.
Вперше особисто виступив Президент Петрушевич як член Директорiї у державнiй нарадi всiх членiв Директорiї, представникiв Ради Народних Мiнiстрiв i представникiв полiтичних i суспiльних органiзацiй, яка вiдбулася у Проскуровi (нинiшнiм Хмельницькiм) у днях 14-15 березня 1919 р. (Петрушевич i два члени уряду ЗО УНР – О. Бачинський i Михайло Лозинський – приїхали, з огляду на спiзнений поїзд зi Станiславова, щойно 15 березня).
На цiй нарадi, яка мала вирiшити напрямнi дальшої полiтики УНР, представники двох соцiалiстичних партiй – соцiал-демократiв i соцiалiстiв-революцiонерiв, виступали за негайне зривання переговорiв з антантським командуванням в Одесi i за переговорами про мир з бiльшовиками. Пiсля дискусiй Директорiя одноголосно вiдкинула пропозицiї цих партiй i стала по сторонi прем'єра Остапенка та помiркованих урядових партiй, якi були проти пропозицiї миру з бiльшовиками та зривання переговорiв з Антантою.
"Комiтету Оборони Республiки" та день ранiше "Революцiйного Комiтету" в командi Пiвденного фронту, що остаточно допровадило до лiквiдацiї цього фронту та втрати вiйськового виряду й озброєння на користь румунiв i загрозу для Галичини вiд Червоної Армiї над Збручем [21].
Внаслiдок наступу бiльшовикiв прийшло до евакуацiї уряду УНР з Проскурова i Кам'янця Подiльського до Рiвного i частково до Станiславова. Якщо йдеться про Директорiю, то Петлюра i Макаренко остаточно осiли у Рiвнiм, як було плановано, а Андрiєвський та Швець долучилися до Петрушевича у Станiславi.
9 квiтня 1919 р. номiнували кабiнет Бориса Мартоса, хоч на це вони тодi не мали формальної згоди iнших членiв Директорiї, якi засадничо були за тим, щоб Раду Народних Мiнiстрiв покликати на пiдставi широкої нацiонально-полiтичної консолiдацiї. Пiзнiше Швець, який переїхав до Рiвного, дав себе переконати до згоди на цей однобiчний кабiнет, Андрiєвський вiдкрито його не визнавав, а Петрушевич публiчно його легальностi не заперечував, але формально на нього не погодився.
Іменування нового кабiнету мало поганi наслiдки. Воно викликало невдоволення помiркованих партiй, а головно соцiалiстiв-самостiйникiв i дало обманне оправдання для бунту отамана Оскiлка, який то бунт нанiс багато шкоди не тiльки Волинськiй Групi в часi наступу армiї ген. Галлєра, але також i на мiжнароднiм форумi. Внаслiдок злому фронту Дiєвої Армiї, Директорiя i уряд УНР, якi вiд 5 травня знаходились у Радивиловi, переїхали до Галичини й остаточно осiли в Тернополi.
Виснажена та доволi знищена вiйною мала Галичина диспонувала навеснi 1919 р. чисельно сильнiшою армiєю, нiж її мала Надднiпрянщина. Та все таки заносилося на те, що вона може не встоятись проти вiйська цiлої Польщi, скрiпленого армiєю ген. Галлєра, що її Антанта добре озброїла й вислала з Францiї до Польщi для боротьби проти бiльшовикiв. Недомаганням УГА було вiдносно мале число старшин взагалi, а вищих старшин зокрема, брак вiйськового виряду й амунiцiї, та брак вишколених для фронту резерв. Тому Петрушевич старався позитивно розв'язати польсько-український конфлiкт у Галичинi при помочi Мирової Конференцiї у Парижi, яка вирiшувала долю земель колишньої Австро-Угорщини [21].
Щоб не допустити до наступу скрiплених польських сил, конечно треба було осягнути перемир'я на фронтi та визначити польсько-українську демаркацiйну лiнiю. Переговори в цiй справi вели спецiальна делегацiя ЗО УНР та делегацiя УНР пiд проводом Гр. Сидоренка в Парижi. Остаточно нашим делегацiям пощастило добитися рiшення Найвищої Ради Альянтських i Заприязнених Держав про перемир'я, але поляки це рiшення знехтували й продовжували офензиву, яку розпочали 14 травня 1919 р.
Дальшi старання наших делегацiй у Парижi про отримання польського наступу з допомогою армiї Галлєра не мали успiху з огляду на неприхильне ставлення до нас бiльшостi членiв Мирової Конференцiї та їх спiвробiтникiв, а головно президента Мирової Конференцiї – Жоржа Клємансо. Надднiпрянщину вiн уважав частиною передвоєнної Росiї, яку хотiв реставрувати, а Галичиною хотiв збiльшити Польщу, як ланку "санiтарного кордону" проти бiльшовикiв i евентуальну союзницю Францiї проти Нiмеччини. Полякам помогло також i те, що 18 травня влада УНР вислала до Польщi мiсiю, яка дала полякам до зрозумiння, що справа Галичини не буде на перешкодi порозумiнню УНР з Польщею. Поляки, очевидно, постаралися, щоб про мiсiю УНР до Польщi негайно дiзналася Антанта. Велика перевага чисельна та технiчна польського вiйська змусила УГА невпинно вiдступати. її дух пiдупадав i сила малiла. Важка ситуацiя ще погiршилася, коли 24 травня з Буковини на Покуття рушило румунське вiйсько, до якого долучилась ще польська "залiзна дивiзiя" ген. Л. Желiбовського. Побоюючись евентуального польського полону, влада ЗО УНР рiшила 24 травня вислати через Карпати до Вiдня чотирьох державних секретарiв, щоб вони разом з двома представниками ЗО УНР у Парижi могли в разi потреби репрезентувати ЗО УНР перед зовнiшнiм свiтом. Одного з них, Михайла Мартинця, спiймали поляки i розстрiляли разом з його спiвробiтниками.
Видiл УНРади та Державний Секретарiат виїхали зi Станiслава 26 травня до Бучача, а опiсля до Залiщик. У такiй грiзнiй ситуацiї сильно розкомплектованi Видiл УНРади i Державний Секретарiат 9 червня передали всю свою владу в руки Петрушевича, як Уповноваженого Диктатора. До помочi Диктатор мав своїх чотирьох уповноважених, а саме: д-ра С. Голубовича – внутрiшнi справи, iнж. Івана Мирона – комунiкацiя, д-ра Ст. Витвицького – зовнiшнi справи та пiдполк. К. Долежала – вiйськова канцелярiя Диктатора.
Коли остаточно УГА опинилася у малiм трикутнику ворожих сил – бiльшовикiв над Збручем, румунiв над Днiстром i полякiв, якi вже зайняли Чорткiв, на пiвнiчнiм заходi, першим кроком Петрушевича як Диктатора була номiнацiя ген. О. Грекова начальним вождем УГА, пiд командою якого мала числом УГА "Чорткiвською офензивою" (розпочатою ще ген. М. Омелянович-Павленком) проломила польський фронт i кинула ворога в панiку. Йдучи безупинно вперед i розбиваючи чисельно сильнiшого й добре озброєного ворога, вона росла завдяки тисячам добровольцiв. На жаль, їй не вдалося знищити, згiдно з планом, пiвденне крило польської армiї, щоб цим способом УГА могла опертися об Карпати й мати за плечима нейтральну Чехо-Словаччину [21].
Але в часi, коли УГА переможно йшла вперед i вже загрожувала Львову, польська брехня про загрозу для Польщi вiд бiльшовицьких банд (так поляки представляли Антантi успiшну офензиву УГА), як також польське запевнення автономiї для Схiдної Галичини спричинили те, що Найвища Рада в Парижi 25 червня 1919 р. уповноважила Польщу тимчасово мiлiтарно окупувати Сх. Галичину по Збруч, "щоб забезпечити особи й майно мирного населення Схiдної Галичини вiд небезпек, якi їм грозять вiд бiльшовицьких банд".
Проти цього несправедливого рiшення, яке противилося оголошеному Вiлсоном праву самовизначення народiв, зреагувала українська делегацiя в Парижi протестною нотою. Протестну ноту вислав також Диктатор Петрушевич, якому щойно 12 липня польська начальна команда спецiальним парламентарем передала неповний текст рiшення Найвищої Ради. Нота Петрушевича стверджувала, що в Галичинi не було й немає жодних бiльшовицьких банд, а дисциплiнована армiя, яка бореться i проти бiльшовикiв, i проти полякiв. Дальше нота описувала польськi погроми й знущання над українцями та в iм'я принципу "хай буде вислухана також i друга сторона" просила прислати комiсiю для потвердження польських жорстокостей.
Пiлсудського. Але не так ворожа сила, як цiлковитий брак боєприпасiв примусив УГА до вiдступу, який розпочався 28 червня.
Видiл УНРади та Державний Секретарiат, повинна була перейти до них. Офiцiйний орган уряду УНР "Вiстi Української Народної Республiки" на початку липня писав: "Треба вважати, що Галичина тепер не має свого окремого уряду i з цього факту виходити у своїх висновках у роботi".
(так, як ранiше помiркованого соцiалiста-самостiйника Андрiєвського) i 4 липня створено мiнiстерство для справ Галичини, призначаючи Семена Вiтика, галицького соцiал-демократа, мiнiстром. Рiшення цi проводили для того, щоб собi пiдчинити УГА.
Так дiяв лiвий соцiалiстичний уряд i пiд його впливом також Директорiя тодi, коли наказний отаман Осецький, начальник штабу Дiєвої Армiї В. Тютюнник i iншi високi старшини заявляли Петлюрi, що без спiвпрацi Петрушевича й допомоги УГА не буде можна врятувати фронту проти бiльшовикiв. Петрушевич душею був за переходом за Збруч, але таке вороже ставлення до нього Директорiї й уряду УНР його насторожувало. Крiм того, поганi вiстки прийшли вiд 5-ої бригади УГА, яку ранiше було послано за Збруч на пiдмогу Дiєвiй Армiї проти бiльшовикiв. Вiдношення до неї населення було наскрiзь вороже й вона понесла втрати та просила наказу вiдправити її до Галичини. Заходило, отже, питання для Петрушевича, чи вiн має право наражати на можливу загибель УГА та багато цивiльних осiб переходом за Збруч. А все-таки Петрушевич на прохання Петлюри рiшився на цей крок, коли Директорiя погодилася на його вимоги: демократична полiтика без ухилiв у бiк радянства; змiна уряду Мартоса; скасування мiнiстерства Галичини. Слiд зазначити, що Петрушевича хотiли "тодi заманити бiльшовики своєю пропозицiєю союзу проти Польщi та Румунiї коштом його розриву з Петлюрою, але вiн на згоду з бiльшовиками не пiшов. Для кращого пiзнання особи Петрушевича варто тут навести думку про нього одного з учасникiв наради з Петрушевичем у Чортковi в справi переходу УГА за Збруч на помiч Дiєвiй Армiї проти бiльшовикiв, а саме полковника (пiзнiшого генерала) М. Капустянського. "На всiх нас зробив сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене пiдборiддя – ознака сильної волi, гострий погляд. До справи вiн ставився з надзвичайною увагою. Почувалося, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить вiдповiдальнiсть... Йому народ i армiя дали до рук усю владу i вiн один вiдповiдає за своє рiшення. Видно, диктатор не був честолюбцем, нi не впивався владою, а всiма силами намагався тiльки використати її для щастя своєї бiдної, вiд вiкiв занапащеної країни" [21].
Рiшивши 4 липня перекинути УГА за Збруч на помiч Дiєвiй Армiї, Петрушевич, знаючи неприхильне ставлення головного отамана Петлюри до ген. Грекова, звiльнив цього останнього з посту Начального вождя УГА i назначив на його мiсце ген. Мирона Тарнавського. Пiсля переходу УГА за Збруч (16-18 липня 1919 р.) створено, у порозумiннi з Петрушевичем, Штаб Головного Отамана (ШГО) для об'єднання воєнних операцiй обох армiй, начальником якого став ген. Юнакiв вiд Дiєвої Армiї, а ген. Курманович вiд УГА обняв пост генералквартирмайстра.
До Кам'янця Подiльського, що став осередком влади УНР i Диктатора Петрушевича, прибули вiйськовi представники Америки, Англiї та Францiї i їм 30 липня Команда українських армiй подала план спiльної боротьби пiд керiвництвом Антанти усiх сил – українських, польських i Добровольчої Армiї ген. Денiкiна проти бiльшовикiв. Українськi вiйська мали б зайняти Правобережжя, включно з Києвом i Одесою, ген. Денiкiн мав би проводити наступ на Харкiв, Курськ, Орел, а польська армiя мала б створити загрозу для Москви зi сторони Бiлорусi. Українська армiя, дiставши вiйськовий виряд i амунiцiю, могла б збiльшитися до 400-500 тисяч.
Надiючись, що Антанта вплине на ген. Денiкiна пiти на спiвпрацю в його власному iнтересi, Петлюра вирiшив розпочати головний наступ на Київ i меншими силами на Одесу. Наступ на Київ увiнчався успiхом. Вночi з ЗО на 31 серпня 1919 р. українське вiйсько зайняло Київ i обсадило мости на Днiпрi. Але росiйський iмперiалiзм так заслiпив ген. Денiкiна, що його Добровольча Армiя, користаючись зi заборони Головного Отамана Петлюри входити в бiй з нею, вдерлася з Лiвобережжя до Києва i розпочала збройний конфлiкт з українською армiєю, який остаточно закiнчився перемогою бiльшовикiв над обома армiями.
Денiкiну, яка фактично вже була розпочалася. Цей акт обурив сторонничу вiйськову мiсiю Антанти i вона залишила Кам'янець Подiльський [21].
Брак вiйськового виряду й амунiцiї, теплого одягу i взуття, а до того ще й тиф i брак медикаментiв спричинили те, що з кiнцем жовтня залишилося в УГА тiльки чотири тисячi, а в Дiєвiй Армiї тiльки двi тисячi воякiв здiбних дальше воювати. Щоб рятувати рештки УГА вiд остаточної катастрофи, ген. Тарнавський, начальний вождь УГА, наполягав на Диктатора, щоб вiн дозволив на переговори з Добровольчою Армiєю, а коли Диктатор, боячись закиду зради з боку Петлюри, зволiкав з децизiєю, вiн сам з конечностi рiшився на переговори. Тодi Петрушевич дав наказ арештувати ген. Тарнавського, але вiйськовий суд його оправдав. Пiзнiше на переговори погодився також i Петлюра, але команда Добровольчої Армiї не погодилася на переговори з надднiпрянцями, яких вважала пiдданими Росiї i заключила договiр тiльки з УГА, що викликало в надднiпрянцiв закиди зради галичан.
Тому, що на пропозицiю Петлюри поляки мали зайняти Кам'янець Подiльський, д-р Петрушевич вночi з 15 на 16 листопада опустив Кам'янець i через Румунiю i Чехословаччину подався до Вiдня.
З вiд'їздом Петрушевича з Кам'янця настала ще бiльша прiрва мiж урядами УНР i Галичини. Тодi, коли за сподiвану помiч проти бiльшовикiв влада УНР зрiкалася захiдних українських земель у користь Польщi, Петрушевич, користаючи з того, що Найвища Рада ще остаточно не вирiшила долi Схiдної Галичини, а тiльки уповноважила Польщу її тимчасово мiлiтарно окупувати, рiшився продовжувати боротьбу за неї на мiжнароднiм полi.
Уряд Диктатора вдержував сталий зв'язок з Галичиною через створену у Львовi в 1919 р. Мiжпартiйну Раду, яка дальше вважала уряд Диктатора за свiй законний уряд i бойкотувала, наскiльки могла, зарядження польського уряду (перепис населення, вибори i т. п.). Уряд у Вiднi також опiкувався численною емiграцiєю та iнтернованими частинами УГА в Чехо-Словаччинi. Найбiльше, однак, уваги д-р Петрушевич присвячував оборонi прав Галичини серед захiдних держав i на теренi Лiги Нацiй i Найвищої Ради [21].
Поляки вимагали до того, щоб Найвища Рада змiнила своє рiшення вiдносно Схiдної Галичини. Замiсть тимчасової мiлiтарної окупацiї, вони домагалися iнкорпорацiї Галичини до Польщi. Тому" польський уряд не був задоволений тим, що Найвища Рада 21 листопада 1919 р. ухвалила статут для Сх. Галичини, яким вона фактично позбавляла її права на самовизначення i тимчасову польську окупацiю замiнювала 25-рiчною приналежнiстю її до Польщi у формi автономного краю з точно визначеною границею мiж Сх. Галичиною i Польщею по лiнiї Керзона. Надiючись, що дальшими торгами й брехнею можна буде таки осягнути свою цiль, польський уряд цю ухвалу НР вiдкинув. Була, отже, для Петрушевича ще дальше можливiсть боронити права українцiв Сх. Галичини на самовизначення та виступати проти польських намагань iнтегрувати Галичину з Польщею. Петрушевич вислав делегацiю до Лiги Нацiй у Женевi, яка вручила ноту в справi Сх. Галичини та вiдбула ряд розмов. Наслiдком цiєї акцiї було ствердження Ради Лiги Нацiй з 23 лютого 1921 р., що: Схiдна Галичина лежить поза кордонами Польщi; Польща не дiстала мандату заводити свою адмiнiстрацiю в Сх. Галичинi; Польща дiстала право тiльки мiлiтарно окупувати Сх. Галичину; сувереном Сх. Галичини є не Польща, а Антанта. Тому Рада Лiги Нацiй рiшила передати українськi домагання до вирiшення Радi Амбамадорiв, що заступала Найвищу Раду.
Але, як можна було передбачати, протест не мав успiху. 18 березня 1921 р. Росiйська СФСР i Українська РСР пiдписали мир з Польщею, на пiдставi якого захiднi українськi землi, включно iз Сх. Галичиною, припали Польщi.
Петрушевича до згоди з Польщею на базi федерацiї Сх. Галичини з Польщею, якiй Галичина передала би тiльки вiйськовi та закордоннi справи. Петрушевич пiддав цю справу пiд дискусiю, але бiльшiсть Ради Уповноважених висловилася проти польської пропозицiї, вважаючи її новим пiдступом для використання на мiжнароднiм полi. Також i Диктатор не довiряв полякам i сильно вiрив, що право галицьких українцiв на самовизначення таки переможе.
народностi – українцi, поляки i жиди – мали б користуватися однаковими правами.
вiдкладена.
Тим часом справи змiнювались не на нашу користь. ЗСА вiдсепарувалися вiд європейських справ i не вступили до Лiги Нацiй, Ллойд Джордж, що найбiльше обстоював справу українцiв Галичини, вiдiйшов у жовтнi 1922 р., бiльшовицький режим втримався, а французька компанiя, президентом якої був Ж. Камбон, президент Ради Амбасадорiв, дiстала вiд польського уряду право експлуатацiї нафти в Бориславськiм басейнi. Щоб показати зовнiшньому свiтовi, що поляки мають добру волю заспокоїти потреби українцiв, польський сейм ухвалив 26 вересня 1922 р. закон про воєводську автономiю у Галичинi й заснування українського унiверситету. Так то нафтою i законом, якого поляки не думали впровадити в життя, Польща добилася того, що Рада Амбасадорiв 14 березня 1923 р. признала Сх. Галичину Польщi без жадних застережень [21].
Внаслiдок того рiшення Ради Амбасадорiв Петрушевич розв'язав свiй уряд у Вiднi та звинув усi його дипломатичнi представництва й мiсiї, але дальше вважав за свiй обов'язок бути репрезентантом Галичини на мiжнародному полi. Щоб утруднити Петрушевичевi його дальшу працю в користь Галичини, польський уряд постарався про те, щоб Австрiя, а опiсля i Чехо-Словаччина, вiдмовили йому права побуту на їхнiх територiях. Тому Петрушевич перенiс центр своєї дальшої працi до Берлiну.
Тодi, коли всi старання Петрушевича в справi Галичини розбивалися об мур байдужностi, а то й неприхильностi Заходу, представники Совєтської України, на доручення Москви, дальше закидали сiтi на нього, щоб перетягнути на свою сторону. Вони знали вплив Петрушевича на край i тому хотiли при його помочi переставити галичан на совєтофiльськi позицiї. Вони пiдкреслювали, що на сходi є українська держава, яка допоможе Захiднiй Українi визволитися з-пiд польського ярма, якщо ця остання зреволюцiонiзує народнi маси проти Польщi i не дасть їй закрiпитись на українських землях.
у справi Галичини Українська Вiйськова Органiзацiя (УВО) знала про змiну орiєнтацiї Петрушевича i змiнила своє вiдношення до нього. В березнi 1923 р. делегацiя Петрушевича пiд проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москвi, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичевi не вдалося пiдкорити собi УВО, прихильна йому група створила конкуренцiйну "Захiдно-Українску Нацiонально-Революцiйну Органiзацiю" (ЗУНРО), яка, однак, по кiлькох роках завмерла.
про його ноти до Лiги Нацiй, чи куди iнде.
не честолюбнiсть чи жадоба наживи вплинули на змiну орiєнтацiї Петрушевича, а його намiр дальше боронити свiй народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку [21].
українцiв-католикiв у Нiмеччинi, який також опiкувався ним в часi його довготривалої недуги.
слово. Зворушливе слово сказав також iсторик д-р Микола Андрусяк, який попрощався з колишнiм Президентом ЗУНР вiд iменi стрiльцiв УГА та всiх учасникiв визвольних змагань i вiд українських скитальцiв у Нiмеччинi. В 1959 р. "Об'єднання Українцiв-Правникiв Емiгрантiв" у Торонто, пiд проводом д-ра Семена Шевчука, вiдшукавши мiсце поховання Петрушевича, своїм коштом поставило пам'ятник на його могилi та заплатило належнiсть за мiсце до 2020 року.
Розглядаючи полiтичну i громадську дiяльнiсть Євгена Петрушевича, ми не можемо не схилити голови перед його мужнiстю: вiн, беручи на себе важке завдання лiдера визвольної боротьби, був свiдомий своєї вiдповiдальностi не лише перед народом, але й перед iсторiєю. Хоча зазнав нещадної критики за допущенi помилки – за вичiкувальну позицiю, обережнiсть, вагання, – його заслуги перед Україною неперевершенi. Упродовж усiєї своєї полiтичної дiяльностi вiн проявив себе iдейним патрiотом, розумним i передбачливим державним мужем, стiйким борцем за нацiональнi iнтереси. Петрушевич не винен, що не змiг реалiзувати своїх задумiв i збудувати самостiйну Українську Державу.
Роздiл 3. Процес творення захiдноукраїнської державностi
Пiд час вуличних боїв у Львовi розгорнувся нелегкий процес творення захiдноукраїнської державностi (листопад 1918 – червень 1919). Вiн становить цiлiсне явище, в якому вiддзеркалились притаманнi галицькому суспiльству риси – як успадкованi вiд минулого, так i набутi у вирi революцiйних змагань. Основна увага зосереджувалася на розбудовi урядово-адмiнiстративного апарату, тобто створеннi елементарних норм функцiонування нацiонально-державного життя, визначеннi соцiально-економiчних i полiтичних параметрiв внутрiшнього розвитку державностi, її мiсця у визвольнiй боротьбi всiєї України.
Але проблемою кардинальною, вiд якої залежала сама можливiсть вирiшення всiх iнших питань, був захист власної територiї вiд iноземної агресiї.
Урядовi й державнi структури формувалися спроквола, в часовому вiдривi од здобуття влади у Львовi. Уряд – Тимчасовий державний секретарiат – було утворено 9 листопада. Тут спочатку переважали представники старих партiйних структур – дiячi з минулої австрiйської доби. Вони мусили ухвалювати рiшення пiд чимдалi бiльшим тиском нових полiтико-соцiальних сил, передусiм молодого офiцерства. Саме на вимогу останнього почали здiйснюватися першi практичнi кроки на шляху об'єднання з Великою Україною.
Складанню урядом присяги передувало рiшення тимчасового парламенту. В ньому зазначалося: "Українська Нацiональна Рада як найвища влада українських земель бувшої Австро-Угорської монархiї у змаганнi до здiйснення нацiонального iдеалу всього українського народу доручає Державному Секретарiатовi поробити потрiбнi заходи для з'єднання всiх українських земель в одну державу".
Справу державотворення пiдкрiпив Тимчасовий основний закон про державну самостiйнiсть, який пiдтверджував перше рiшення УНРади про територiю суверенної держави, визначав її назву – "Захiдноукраїнська Народна Республiка". Значення Тимчасового закону виходило за рамки його п'яти статей. На змiну усталеним поглядам австро-угорської доби прийшли новi, суголоснi з настроями й прагненнями всього українського народу, що пiднявся на рiшучу боротьбу проти монархiзму [10, 276].
В принциповому положеннi закону зазначалося, що влада в новiй державi належить народовi. Вiн мав обрати Установчi збори на "основi загального, рiвного, прямого, безпосереднього, тайного i пропорцiйного права голосування без рiзницi пола".
вiддзеркалилось у двох наступних її законах – про тимчасову адмiнiстрацiю й тимчасову органiзацiю судiв та судової влади.
завершити реорганiзацiю державно-урядової структури. 4 сiчня вийшов закон про "Видiл" (Президiю) Української Нацiональної Ради (президентом став Є. Петрушевич). Було створено й уряд – Раду державних секретарiв – на чолi з С. Голубовичем. Бiльшiсть у нiй, як i в попереднiй Радi, керованiй до кiнця грудня 1918 р. К. Левицьким, становили нацiонал-демократи, два мiсця належали радикалам. Партiйне представництво в УНРадi стало ширшим – до неї входили представники i соцiал-демократiв, i селянсько-радикальної групи.
3. 2. Прорахунки й здобутки уряду ЗУНР
"Про основи шкiльництва" й "Про мову". Перший (вiд 13 лютого) визначав державний статус шкiльництва на захiдноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватнi школи, передбачав право нацiональних меншин "на школу рiдною мовою". Другий (вiд 15 лютого) утверджував державнiсть української мови, норми її функцiонування та право нацiональних меншин вiльно послуговуватись "їх матiрною мовою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публiчними iнституцiями й державними пiдприємствами".
Остання сесiя УНРади розпочалася 25 березня й завершилася 15 квiтня. її роботу ускладнювали внутрiшнi та зовнiшнi труднощi. Маси висловлювали невдоволення невирiшенiстю корiнних соцiальних проблем. Почастiшали напади селян на магнатськi фiльварки та самочинне захоплення помiщицької землi. Протести надходили звiдусiль. Вони гучно пролунали й з трибуни представницького (майже 1200 учасникiв) робiтничо-селянського з'їзду, що вiдбувся в Станiславi 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог – надання землi галицькому селянству.
У вiдповiдь на революцiйнi вимоги Державний секретарiат запропонував обрати на з'їздi 60 депутатiв Української Нацiональної Ради, якi забезпечили б опрацювання потрiбного селянам земельного закону. Попри заперечення лiвої частини делегатiв i протести комунiстiв, включно з В. СІрком i К. Савричем (Максимовичем), майбутнiми вiдомими дiячами КПЗУ, на з'їздi вдалося провести рiшення, за яким земля, вiдчужена у великих власникiв, не вiдразу передаватиметься селянам. Дещо остудивши розпаленi пристрастi, УНРада 14 квiтня – напередоднi завершення роботи сесiї – ухвалила закон про земельну реформу. Помiщицькi та деякi iншi землi переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала загальна земельна й повiтовi комiсiї з 3-рiчними повноваженнями, а також комiсiї в громадах iз щорiк поновлюваним складом. Стаття 18 закону окремо передбачала: "... надiлення землею не може розпочатися перед покiнченням вiйни й поворотом жовнiрiв та полонених додому" [10, 277].
"впорядкування" земельної справи, як про зволiкання з передачею селянам помiщицької землi. Тим, хто не бажав очiкувати довгi роки, а з огляду на вiйну взагалi мiг не дочекатися омрiяної годувальницi, загрожували карами. Стаття 21 закону надавала адмiнiстративнiй владi право ув'язнювати на 6 мiсяцiв, а також додатково штрафувати на суму до 10 тис. корон за "самовiльне захоплення, дiлення привласнених на основi сього закону земель та нищення лiсiв, будинкiв, iнвентарю i земних плодiв на них".
Те, що земельний закон зовсiм не вiдповiдав вимогам селянства, не слiд пояснювати лише ворожим ставленням до нього бiльшостi полiтичного iстеблiшменту ЗУНР, угодовством її соцiал-демократичної частини. Керiвництво Захiдноукраїнської Народної Республiки намагалося уникнути чергових звинувачень у "бiльшовизмi" та схильностi до революцiйного розподiлу помiщицьких земель, якi належали патронованим Антантою полякам.
Активний учасник тодiшнiх подiй в Українi, вiдомий iсторик В. Кучабський назвав земельний закон "найнещасливiшим i гiдним найбiльшого жалю чином Української Нацiональної Ради". Справдi, рiшення УНРади суперечило iнтересам бiльшостi населення. В день його ухвалення – 14 квiтня 1919 р. – в одному з великих промислових центрiв, Дрогобичi, спалахнуло робiтниче повстання, яке знайшло пiдтримку навколишнiх селян. Проходячи пiд радянськими гаслами, воно було прямим викликом урядовi ЗУНР. Тим-то негайно мобiлiзованi сили жандармерiї за пiдтримки вiйська вже наступного дня (це збiгалося iз закiнченням останньої сесiї УНРади) придушили виступ.
25 квiтня 1919 р. головний отаман телеграфував до Станiслава: "Маю цiлком певнi повiдомлення про неспокiй у вiйськах i серед населення на ґрунтi невдоволення полiтикою Державного секретарiату в соцiальних питаннях, i особливо земельних. Це може скiнчитися катастрофою...
Соцiальнi реформи, особливо в земельному питаннi, а також припинення процесiв стосовно вiдшкодування помiщицьких збиткiв, якi настроюють населення проти влади, мусять бути розв'язанi позитивно в першу чергу. Кожен день зволiкання в цiй справi неухильно веде до катастрофи. Прошу звернути на це увагу i вжити невiдкладних заходiв, продиктованих державною мудрiстю i передбаченням неминучих конфлiктiв у життi населення Захiдної України" [10, 277].
Заклик С. Петлюри призвiв хiба що до опублiкування 5 травня земельного закону. На бiльше керiвники ЗУНР не наважились. Зрештою, на проведення виборiв до законодавчого органу (березнево-квiтнева сесiя УНРади ухвалила досить демократичний регламент) забракло часу. Вiйна не дала змоги налагодити й спiвпрацю з нацiональними меншинами, хоча законодавство ЗУНР загалом вiдповiдало тогочасним демократичним вимогам. Налякане погромами, якi розпочалися першого ж дня встановлення польської влади у Львовi, єврейське населення уникало спiвпрацi з українською державнiстю. Поляки ж, що проживали в Схiднiй Галичинi, своєю чергою, вважали таку спiвпрацю аж нiяк не патрiотичною.
Але на однiй iз найважливiших дiлянок розбудови молодої захiдноукраїнської державностi – створеннi нацiональних збройних сил – справдi-таки вдалося досягти разючих успiхiв. Це стало можливим завдяки могутньому революцiйно-визвольному пориву, що охопив усi верстви українського населення. Найактивнiшими в цiй справi були молодi офiцери й пiдстаршини сiчових стрiльцiв та колишньої австро-угорської армiї. Вiйськову розбудову пiдтримало все галицьке суспiльство – люди рiзних переконань i полiтичних поглядiв, включно з рядовими "москвофiлами". Формування армiї вiдбувалося найефективнiшим шляхом – знизу, тому назви вiйськових частин мали мiсцеве походження. Ця традицiя збереглась i в регулярнiй Українськiй галицькiй армiї. З 12 її бригад 11 називалися (вiдповiдно) Коломийською, Бережанською, Золочiвською, Сокальською, Равською, Львiвською й т. iн. У другiй половинi листопада 1918 р. УГА налiчувала 25 тис. солдатiв, у сiчнi 1919 – 70 тис, а через пiвроку досягла 100-тисячної чисельностi. За браком вищого українського офiцерського складу команднi посади посiдали генерали колишньої австрiйської та росiйської армiй. Такi значнi нацiональнi збройнi сили (на той час у Схiднiй Галичинi проживало близько 1800 тис. українцiв, якi зазнали страхiть 4-рiчного воєнного лихолiття) вдалося створити лише тому, що населення вважало захист власної територiї справою життя й смертi.
Вплив народних мас на урядовi структури чимдалi зростав. На виконання ухвали 9 листопада 1918 р. через три тижнi у Фастовi було укладено "Передвступний договiр... мiж Українською Народною Республiкою i Захiдноукраїнською Народною Республiкою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Стаття 1 цього пiдписаного 1 грудня документа мiстила заяву про "непохитний намiр злитися в найкоротший час в одну велику державу з Українською Народною Республiкою". Наступнi статтi розкривали засади злуки. "З огляду на витворенi iсторичними обставинами, окремими правними iнституцiями та культурними й соцiальними рiжницями окремiшностi життя на своїй територiї" захiдноукраїнськi землi отримували територiальну автономiю в складi майбутньої неподiльної України.
Пiд тиском вiйська й народних мас, якi розумiли, що убезпечитись вiд iноземної загрози можна, лише об'єднавши всi українськi територiї, УНРада на першому ж засiданнi в Станiславi 3 сiчня 1919 р. схвалила "Передвступний договiр" i доручила урядовi завершити переговори про злуку. Рiшення було ухвалено вiд iменi всiх захiдноукраїнських земель. "Вiд сьогоднiшнього дня, – заявив Є. Петрушевич, – iснує тiльки одна Українська Народна Республiка". Для участi в урочистому актi з'єднання було затверджено представницьку делегацiю.
Захiдною Областю Української Народної Республiки. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних органiзмiв вiдкладалося на майбутнє – до Всеукраїнських установчих зборiв, обраних як Надднiпрянською, так i Надднiстрянською Україною. Фактично ж ЗУНР i далi дiяла як окреме державне утворення i у внутрiшнiх справах, i – за винятком деяких презентацiйних моментiв – на мiжнароднiй аренi. Тому в iсторичнiй лiтературi вживається назва ЗУНР i лише зрiдка – ЗОУНР.
Хоч ЗУНР дiяла в основному в Схiднiй Галичинi, вона намагалася поширити свiй вплив i на iншi захiдноукраїнськi землi. Таким було бажання й населення цих територiй.
Висновки
Отже, iз завершенням Першої свiтової вiйни на захiдноукраїнських землях настав якiсно новий етап народних змагань. Здiйнявшись у Галичинi, хвиля загальнонацiонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Визвольна боротьба, що охопила всi етнiчнi українськi територiї, становила глибокий взаємопов'язаний процес, органiчну частину перетворень, якi докорiнно змiнили обличчя Центральної та Схiдної Європи, всього континенту, врештi, цiлого свiту.
подiй у Схiднiй Галичинi аж до остаточного падiння Австро-Угорщини. Українськi депутати вiденського парламенту прихильнiше, нiж представництва iнших поневолених народiв, зустрiли манiфест iмператора Карла вiд 18 жовтня 1918 р., який обiцяв перетворити Австрiю на федеративну державу. Як твердять деякi активнi учасники тодiшнього українського руху, за порадою монарха 18-19 жовтня було скликано "з'їзд мужiв довiр'я".
Євген Петрушевич – один iз найвеличнiших i найбiльш активних репрезентантiв українських визвольних змагань, а водночас це найтрагiчнiша постать нашої новiтньої iсторiї. Про його титанiчнi зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторiв, але все таки, тому що вiн був уродженцем i дiячем Надбужанщини, годиться згадати про нього i в збiрнику Надбужанщина.
вiдкинув домагання української делегацiї прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також вiдкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрiйських українцiв, українська делегацiя, маючи спiвпрацю захiдноукраїнського полiтичного проводу, добилася пiдписання тайного договору, яким Австрiя зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провiнцiї в Австро-Угорськiй монархiї.
Галичину могли врятувати вiд дальшого польського поневолення двi можливостi: помiч вже iснуючої української держави за Збручем, або застосування права народiв на самовизначення, оголошеного президентом Вiлсоном. Петрушевич був докладно поiнформований про все, що дiялося на Надднiпрянщинi i не вiрив, що вiд неї Галичина зможе в тiм часi дiстати помiч проти польської агресiї. Вiн також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домi у Львовi зiбралася УК, щоб вирiшити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пiзнiше вирiшення. Крiм надiй на Мирову Конференцiю i на право народiв на самовизначення, Петрушевич брав пiд увагу й те, що Австрiя тодi ще мала поважну мiлiтарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українцiв.
Внаслiдок злуки ЗУНР i УНР в одну, соборну УНР 22 сiчня 1919 р., ЗУНР стала Захiдною Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорiї УНР. Але вже 11 лютого з Директорiї вибув її голова – Володимир Винниченко i ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов iз п'яти осiб, причому Симон Петлюра, крiм головування в Директорiї, був ще й Головним Отаманом вiйська УНР.
Вирiшальною у змiнi поглядiв Петрушевича була його таємна зустрiч iз Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, пiсля мiжнародної конференцiї у Генуї. Вже перед рiшенням Ради Амбасадорiв у справi Галичини Українська Вiйськова Органiзацiя (УВО) знала про змiну орiєнтацiї Петрушевича i змiнила своє вiдношення до нього. В березнi 1923 р. делегацiя Петрушевича пiд проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москвi, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичевi не вдалося пiдкорити собi УВО, прихильна йому група створила конкуренцiйну "Захiдно-Українску Нацiонально-Революцiйну Органiзацiю" (ЗУНРО), яка, однак, по кiлькох роках завмерла.
Внаслiдок змiни полiтичної орiєнтацiї Петрушевич втратив вплив серед української громадськостi в Галичинi й на емiграцiї i поволi вiдходив у забуття, хоча ще час-вiд-часу можна було довiдатись з преси про його ноти до Лiги Нацiй, чи куди iнде.
Слiд, однак, пригадати, що Петрушевич не був тодi єдиний, хто повiрив, що Совєтська Україна, скрiпившись українiзацiєю i культурним вiдродженням, дiйсно зможе стати українською державою. Крiм того, не честолюбнiсть чи жадоба наживи вплинули на змiну орiєнтацiї Петрушевича, а його намiр далi боронити свiй народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку.
Лiтература
2. Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. – К.: РВЦ "Проза", 1993. – 592 с.
3. Верстюк В., Осташко Т. Дiячi Української Центральної Ради: Бiблiогр. довiд. / В. Верстюк, Т. Осташко. – Київ, 1998.
‑118.
6. Гунчак Т. Україна: І половина ХХ ст.: Нариси полiтичної iсторiї. – К.: Либiдь, 1993 – 288 с.
7. Держанюк М. С. Мiжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. – К.: Орiяни, 1998. – 240 с.
8. Дорошенко Д.І. Історiя України в 2-х т. Т. 2. – К.: Глобус, 1991. – 349 с.
– 2000.
10. Історiя України: нове бачення / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О.І. Гуржiй та iн.; пiд ред. В. А. Смолiя. – К., "Альтернативи", 2000. – 464 с.
12. Млиновецький І. Нариси iсторiї українських визвольних змагань 1917-1918 рр. – Львiв: Каменяр, 1994. – 571 с.
13. Нагаєвський І. Історiя Української держави двадцятого столiття: К.: Укр. письменник, 1993. – 413 с.
14. Павленко Ю., Хромов Ю. Українська державнiсть у 1917-1919 рр. (iсторико-генетичний аналiз). – К.: Манускрипт. 1995. – 263 с.
15. Петлюра С. В. Статтi / Упорядник О. Климчук. – К.: Днiпро, 1993. – 341 с.
16. Полонська-Василенко Н. Історiя України: в 2-х т. Т. 2. – К.: Либiдь, 1992. – 608 с.
19. Солдатенко В. Ф. Українська революцiя: iсторичний нарис. – К.: Либiдь, 1999. – 248 с.
20. Субтельний О. Україна: Історiя / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука. – К.: Либiдь, 1991. – 634 с.
21. Турчин А. Євген Петрушевич: Історичнi постатi та дiячi Сокальщини // http://www.sokal.lviv.ua.
22. Українська революцiя i державнiсть (1917-1920 рр.) / Т. А. Бевз, Д. В. Веденеєв, І. Л. Гошуляк та iн. – К.: Парламентське видавництво, 1998. – 248 с.
23. Якель Р. Бiльше нiж адвокат: [Кость Левицький] / Роман Якель // Дзеркало тижня. – 2005. – № 6
|
