Акт Злуки УНР i ЗУНР
: втiлення i крах iдеалу Соборної України
У найважчi часи нацiональної iсторiї кращi сини України-Русi озброювалися нею для боротьби з ворогами. Сама ж iдея соборностi немислима без iдеї державностi, без нацiонального поступу. Кращi провiдники України — Володимир Великий i Ярослав Мудрий, Володимир Мономах i Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич i Данило Галицький, Богдан Хмельницький i Іван Виговський, Петро Дорошенко i Іван Мазепа в рiзнi часи й за рiзних iсторичних обставин намагались втiлювати її в життя. Пiсля втрат державної самостiйностi та ознак державної органiзацiї Україною, в нашому народi нiколи не затухала ватра надiї на вiдновлення державотворчого життя i вiдчуття належностi до великої соборницької та єдинокровної нацiї.
Навiть будучи подiленими мiж кiлькома чужинними державами українцi завжди вiрили i сподiвалися на нацiональне об’єднання. Кращi з нас боролися й жертвували життям за здiйснення цих мрiй та сподiвань. Пiсля бiльш як столiття по лiквiдацiї Гетьманщини український народ був подiлений мiж двома iмперiями — Австро-Угорською та Росiйською.
Революцiйний 1917 рiк у Росiї змiв царат, i українцi поряд з iншими народами отримали iсторичний шанс вiдновити власну державнiсть. На теренах Надднiпрянщини постала Українська Народна Республiка, яка вже наступного (1918) року IV Унiверсалом Центральної Ради i на мирових переговорах в Берестi з країнами Четверного блоку твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної полiтики. Українська Держава, що наприкiнцi квiтня 1918 р. змiнила УНР, у формi гетьманату оголосила соборнiсть iсторично-етнографiчних земель офiцiйним курсом державотворчого поступу. Соборницька концепцiя Гетьмана П. Скоропадського ставила за мету i була спрямована на об’єднання в єдинiй Українськiй Державi Бессарабiї, Приднiстров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Бiлгородщини, Рильщини, Донщини, Кубанi, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини, Пiдляшшя, Схiдної Галичини.
Нацiонально-визвольний рух набирав потуги i на захiдноукраїнських землях. Революцiя 1918 р. в Австро-Угорщинi посилила надiї українцiв Надднiстров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт iснування державностi на Великiй Українi надавав їм упевненостi в неминучостi об’єднання нацiї в єдинiй Українськiй Соборнiй Самостiйнiй Державi.
д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости i трiумфу! Сьогоднi положено найкращий камiнець пiд будучину українського народу. Українська нацiя прилучилася до європейської культури, i це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вiрю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономiрно мусила настати, її передчуття вже вiяло у повiтрi.
Тим часом, 18 жовтня 1918 р. у Львовi сформувалася Українська Нацiональна Рада (УНРада) на чолi з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки провiд нацiонально-визвольного руху в захiдно-українських землях. Наступного дня (19 жовтня) вона проголосила, що Схiдна Галичина, Пiвнiчна Буковина та Закарпаття, якi «творять цiлiсну українську територiю, уконституйовуються... як Українська держава».
1918 р. на 10-тисячнiй українськiй манiфестацiї в Чернiвцях УНРадi було передано всю повноту влади на Буковинi. Листопадовий чин, цей державотворчий переворот на наших захiдних землях, змобiлiзував i об’єднав та згармонiзував галицьких українцiв, тобто всi їхнi партiї, в одну українську державницьку громаду, чого не можна було нiяк довершити на Великiй Українi. Українцi Галичини одразу ж заявили про намiр творити нацiональну державнiсть i iнкорпоруватися у єдину соборну структуру з гетьманатом, який iснував тодi на Великiй Українi. Першi листiвки учасникiв листопадового чину заявляли про проголошення на захiдних землях «Української Держави», адже саме таку офiцiйну назву мала гетьманська держава по обидва береги Днiпра зi столицею в Києвi. Проте перебiг зовнiшнiх вiйськово-полiтичних обставин i внутрiшньої соцiально-полiтичної ситуацiї кардинально змiнили шлях об’єднавчих тенденцiй i намiрiв усiх суб’єктiв тогочасного українського полiтикуму.
Тим часом на Надднiпрянщинi радикальна соцiалiстична опозицiя готувалася до повалення гетьманату П. Скоропадського. 5 листопада УНРада вислала у Київ двох представникiв (Й. Назарука i М. Шухевича), щоб встановити контакт з гетьманським урядом i визначитися щодо якнайшвидшого об’єднання захiдноукраїнських земель з Надднiпрянською Україною.
видiлив з державної скарбницi графою надзвичайних видаткiв у допомогу Захiднiй Українськiй Республiцi 6 млн крб., кiлька вагонiв одягу, взуття, зброї, цукру, 10 млн австрiйських крон. Крiм того, нелегально в розпорядження Української Галицької армiї (УГА) було надано летунську сотню, а також перейти кордон на допомогу ЗУНР було запропоновано й корпусу Сiчових Стрiльцiв. Проте останнi вiдмовилися стати в оборонi своїх землякiв, позаяк вже були втягнутi у пiдготовку протигетьманського заколоту8. Втiм, на той час, зважаючи на змiну зовнiшньополiтичної ситуацiї навколо України взагалi i гетьманату зокрема, а також загострення соцiально-полiтичної боротьби всерединi країни, офiцiйний Київ за тих умов не мiг дозволити собi легально прийняти Захiдну Україну в лоно єдиної державностi.
(законодавчий орган) i Державний Секретарiат (уряд) ЗУНР переїхали зi Львова до Тернополя, а потiм — до Станiслава. Незважаючи на складне становище обох нових нацiональних державних утворень, їхнє керiвництво продовжувало справу об’єднання України. Провiдна роля у цiй iсторичнiй справi належала дiячам Надднiстрянської України. Розумiючи, що возз’єднання могло реалiзуватися тiльки на ґрунтовних правових засадах, Державний Секретарiат ЗУНР виробив проект попереднього договору i направив до Директорiї, яка перебувала в той час у Фастовi, делегацiю (Д. Левицького i Л. Цегельського). Пiсля докладного обговорення цього проекту Директорiя i делегацiя ЗУНР 1 грудня 1918 р. пiдписали Передвступний договiр
, в якому говорилося: «Захiдноукраїнська Народня Республiка заявляє цим непохитний намiр злитися в найкоротшiм часi в одну велику державу з Українською Народньою Республiкою, значить, заявляє свiй намiр перестати iснувати як окрема держава, а натомiсть увiйти з усею своєю територiєю i населенням як складова частина державної цiлiсностi в Українську Народню Республiку... Правительства обох Республiк уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшiм часi перевести в дiло, щоб обi держави утворили справдi одну неподiльну державну одиницю...». Вiд iменi Директорiї цей договiр пiдписали В. Винниченко, О. Андрiєвський, Ф. Швець, С. Петлюра, а вiд iменi уряду ЗУНР — Л. Цегельський i Д. Левицький. При цьому належить зауважити, що ЗУНР зберiгала за собою права «територiальної автономiї, котрої межи означить в хвилi реалiзацiї злуки обох республiк в одну державну цiлiсть окрема спiльна комiсiя за ратифiкацiєю її рiшень компетентними правительственними державними органами обох Республiк. Тодi, — як акцентував В. Винниченко, — також установленi будуть условини злуки обох Держав».
ПЕРЕДВСТУПНИЙ ДОГОВІР,
заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастовi
мiж Українською Народньою Республiкою
й Захiдно-Українською Народньою Республiкою
про маючу наступити злуку обох українських держав
1. Захiдно-Українська Народня Республiка заявляє цим непохитний намiр злитись у найкоротшiм часi в одну велику державу з Українською Народньою Республiкою — значить заявляє свiй намiр перестати iстнувати як окрема держава, а натомiсць увiйти з усiєю територiєю й населенням, як складова частина державної цiлости, в Українську Народню Республiку.
територiю й населення Захiдно-Української Народньої Республiки, як складову частину державної цiлости, в Українську Народню Республiку.
3. Правительства обох Республiк уважають зв’язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшiм часi перевести в дiло так, щоби в можливо найкоротшiм часi обi держави утворили справдi одну неподiльну державну одиницю.
4. Захiдно-Українська Народня Республiка з огляду на витворенi iсторичними обставинами, окремими правними iнституцiями та культурними й соцiальними рiжницями окремiшностi життя на своїй територiї й її населення, як будучiй частинi неподiльної Української Народньої Республiки, дiстає територiяльну автономiю, которої межi означить у хвилi реалiзацiї злуки обох Республiк в одну державну цiлiсть окрема спiльна комiсiя за ратифiкацiю її рiшень компетентними законодатними й правительственними державними органами обох Республiк. Тодi також установленi будуть детальнi условини злуки обох держав.
5. Договiр цей, списаний у двох u1087 примiрниках, як двох окремих оригiналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублiкований за згодою обох правительств, т.є. Директорiї Української Народньої Республiки й Ради Державних Секретарiв Захiдно-Української Народньої Республiки.
Директорiя Української Народньої Республiки:
П. Андрiєвський
Повновласники Ради Державних Секретарiв
Захiдно-Української Народньої Республiки:
д-р Льонгiн Цегельський
бiк Збруча, 3 сiчня 1919 р. на сесiї УНРади у Станiславi було прийнято Ухвалу «Про злуку Захiдноукраїнської Народньої Республiки з Українською Народньою Республiкою»
«дну, одноцiльну, суверенну Народню Республiку» тобто ратифiковано Фастiвську угоду вiд 1 грудня 1918 р. Про цей факт державний секретар ЗУНР Д. Вiтовський негайно повiдомив керiвництво УНР: «До Головного Отамана Українського Республiканського вiйська С. Петлюри. Київ. Із Станiславова. 3/1. Українська Нацiональна Рада Захiдно-Української Народньої Республiки на засiданнi дня 3-го сiчня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї територiї до Української Народньої Республiки в одну одноцiльну Українську Народню Республiку. Хай злука, спаяна спiльною пролитою кров’ю обох бувших Республiк, довершить мрiю i щастя робочого українського народу». На тому ж таки засiданнi УНРади було також обрано делегацiю у кiлькостi 65 чоловiк на чолi з Л. Бачинським. Делегацiя, складена з представникiв Галичини, Буковини i Закарпаття, прибула до Києва 16 сiчня i взяла участь у спiльних засiданнях Директорiї i Ради Народних Мiнiстрiв УНР.
11 сiчня 1919 р. газети опублiкували офiцiйне звернення голiв усiх гiлок влади ЗУНР до Директорiї УНР з увiдомленням про ратифiкацiю Захiдною Україною фастiвських домовленостей:
ДО СВІТЛОЇ ДИРЕКТОРІЇ
Президiя Нацiональної Ради i Рада Державних Секретарiв Захiдно-Української Народньої Республiки мають честь подати отсим до вiдома Свiтлої Директорiї i Правительства Української Народньої Республiки, що Українська Нацiональна Рада, яко найвищий законодатний орган Захiдно-Української Народної Республiки, на торжественнiм засiданню в Станиславовi, дня 3 сiчня 1919 року, одноголосно рiшила, що слiдує:
Українська Нацiональна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинiшним днєм Захiдно-Української Народньої Республiки з Українською Народньою Республiкою в одну одноцiльну, суверенну Народню Республiку.
Змiряючи до найскоршого переведення цеї злуки, Українська Нацiональна Рада затверджує передвступний договiр мiж Захiдно-Українською Народньою Республiкою i Українською Народньою Республiкою дня 1 грудня 1918 року у Хвастовi та поручає Державному Секретарiятовi негайно розпочати переговори з Київським правительством для офiназлiзовання договора про злуку.
До того самого часу цивiльну i вiйськову адмiнiстрацiю на згаданiй територiї веде Державний Секретарiят, установлений Українською Нацiональною Радою як її виконавчий орган. Пiдписанi Президiя Української Нацiональної Ради та Рада Державних Секретарiв подають се до вiдома Верховної Української Народньої Республiки через окрему торжественну депутацiю, зложену з представникiв усiх державних чинникiв i усiх кругiв населення Захiдно-Української Народньої Республiки, а заразом висилають окрему комiсiю, що має з правительством Української Народньої Республiки увiйти в близчi переговори що до способу зреалiзовання вище наведеної ухвали.
Станiслав, дня 16 сiчня 1919 року.
За президiю Української Нацiональної Ради:
Доктор Лев Бачинський,
Доктор Стефан Левицький
За Раду Державних Секретарiв:
Доктор Ізидор Голубович, Президент
Доктор Льонгiн Цегельський,
Державний Секретар i управитель закордонних справ
ЗУНР (Галичину, Лемкiвщину, Пiдляшшя, Буковину, Прикарпаття, Захiдне Подiлля тощо), але й Закарпаття. 21 сiчня 1919 р. у Хустi 420 делегатiв Всенародних Зборiв українцiв Закарпаття (т. зв. Угорської Руси) ухвалили «з’єдиненнє... з Соборною Україною» i просили, «щоби українське вiйсько обсадило комiтати, заселенi Українцями». Проте таке легiтимне i правове рiшення не було втiлено в життя, позаяк невдовзi iноземнi (чеськi та румунськi) вiйська окупували територiю Закарпаття. Принагiдно нагадаємо, що румунськi вiйська ще до кiнця листопада 1918 р. здiйснили окупацiю українських Буковини та Бессарабiї. Приводом до iнтервенцiї послужили окремi статтi Версальської та Сен-Жерменської мирних угод мiж Антантою i Центральними державам, вiдповiдно до яких захiдноукраїнськi землi передавалися на автономних засадах тим нацiональним державами, якi утворилися на теренi колишньої Австро-Угорської iмперiї.
21 сiчня 1919 року
при виконанию сеї злуки узгляднила окремiше положеннє угорських Українцiв.
Всенароднi Збори заявляють, що український нарiд Угорщини не признає «десятого закона» про «Руську Країну», даного в Будапештi в 1918 р., бо ухвалено його без волi народа i без його заступництва. 2. Вiдповiдно до сього рiшення Збори постановляють, що український нарiд не вишле своїх послiв до угорського парламенту. 3. Всенароднi Збори просять, щоби українське вiйсько обсадило комiтати, заселенi Українцями, i щоби заосмотрило населеннє, яке живе в важких обставинах поживою.
4. Всенароднi Збори витають всi визволенi народи Австро-Угорщини: Чехо-Словакiв, Юго-Славян, Румунiв, Полякiв i Нiмцiв. 5. Збори витають мадярське народне правительство, яке, стоячи на демократичних основах, признало право самовизначення народiв i не уживало нiяких насильств проти полiтичного органiзувания українського народу i проти висловлення його правдивої волi.
7. Всенароднi Збори вибирають для ведения справ українського народу Центральну Народну Раду зi 100 членiв i дають їй повновласть заступати угорських Українцiв усе i всюди, де сього буде потрiбно перед усiма народами, i зробити все, що кожного часу в. iнтересi українського народу уважає за потрiбне.
22−24 сiчня 1919 р. за сценарiєм І. Огiєнка у Києвi вiдбулися всенароднi свята з нагоди рiчницi IV Унiверсалу УНР i народження Соборної України. З цього приводу Директорiя видала Унiверсал, у якому говорилося: «Вiд нинi воєдино зливаються столiттями вiдiрванi одна вiд одної частини єдиної України — Захiдно-Українська Народня Республiка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна...» Представниками вiд ЗУНР на святi були: Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Вiтвицький.
Ідея соборностi українських земель стала дiйснiстю.
22 сiчня 1919 р. о 12 годинi у Києвi на Софiївському майданi у святковiй обстановцi (день був оголошений неробочим) вiдбулася урочиста церемонiя Злуки. У присутностi багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади вiд 3 сiчня, а священик П. Корсунський оголосив Унiверсал Директорiї:
УНІВЕРСАЛ
Іменем Української Народньої Республiки Директорiя оповiщає народ Український про велику подiю в iсторiї землi нашої української.
3-го сiчня 1919 року в м. Станиславовi Українська Нацiональна Рада Захiдної Української Народньої Республiки, як виразник волi всiх українцiв бувшої Австро-Угорської iмперiї i як найвищий їх законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Захiдної Української Народньої Республiки з Надднiпрянською Народньою Республiкою — в одноцiльну, суверенну Народню Республiку. Вiтаючи з великою радiстю цей iсторичний крок захiдних братiв наших, Директорiя Української Народньої Республiки ухвалила тую злуку прийняти i здiйснити на умовах, якi зазначенi в постановi Захiдної Української Народньої Республiки вiд 3-го сiчня 1919 року. Од нинi воєдино зливаються столiттям одiрванi одна вiд одної частини єдиної України — Захiдно-Українська Народня Республiка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна.
Здiйснились вiковiчнi мрiї, якими жили i за якi умирали кращi сини України.
Од нинi є єдина незалежна Українська Народня Республiка.
всього її трудового люду.
Голова Директорiї:
Володимир Винниченко
Симон Петлюра
Панас Андрiєвський
Федiр Швець
Конгресу України до українського народу з цього приводу, зокрема, зазначалося: «Вся вища влада на Українi, на час перерви засiдань Трудового Конгресу, має належати Директорiї, котра доповнюється представником од Надднiстрянської України (Галичини, Буковини i Угорської України), акт з’єднання з якою затверджено на першiм засiданнi Конгресу 24 сього сiчня».
До складу Директорiї було введено голову УНРади Євгена Петрушевича. Пiсля об’єднання ЗУНР ставала Захiдною областю УНР (ЗО УНР), а золотий лев на блакитному тлi як герб ЗУНР поступився тризубовi. Було вирiшено, що Декларацiю про злуку мали затвердити Установчi збори, якi передбачалося скликати найближчим часом з територiї всiєї України. До того часу ЗО УНР залишалася при власних законодавчих i адмiнiстративно-виконавчих органах влади — УНРадi й Державному Секретарiатi. Було погоджено вiйськове командування на фронтах, введено спiльну валюту, створене окреме мiнiстерство для справ ЗО УНР, а також обрано спiльну делегацiю на Паризьку мирну конференцiю.
Навеснi, 30 березня 1919 р. вiдбулася нотифiкацiя об’єднання офiцiйною делегацiєю Соборної УНР послам усiх держав, що були акредитованi у Вiднi.
Однак об’єднання УНР i ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тодi доведено до логiчного завершення. Юридичний i правосильний акт злуки по факту доконано не означав проте реального злиття двох суб’єктiв угоди в єдину державну структуру. Не стала Соборна УНР пiсля злуки анi унiтарним державним утворенням, анi федеративним. ЗУНР зберегла за собою власнi органи законодавчої та виконавчої влади з чiтко окресленими обсягом i напрямiв їхнiх повноважень. Влада Директорiї й надалi обмежувалася територiєю на схiд вiд рiчки Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними вiйськами, дiї яких, щоправда певним чином спiвкоординувалися обома командуваннями i урядами. Крiм того, де-юре остаточне рiшення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнськi Установчi Збори. Отже, цi двi нацiональнi українськi формацiї складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання, що було обумовлено як об’єктивними, так i суб’єктивними тогочасними причинами. Головна з них — скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорiя УНР та її уряд, якi змушенi були пiд натиском бiльшовицьких вiйськ залишити майже всю територiю України.
Не менш трагiчною виявилася i доля ЗУНР. 19 березня 1919 р. польське вiйсько, пiдсилене завдяки Антантi армiєю Галлера, розпочало наступ на Львiв, а 24 травня новий наступ полякiв з теренiв Буковини пiдтримали вiйська Румунiї. УГА змушена була вiдступити до Кам’янця-Подiльського, куди вiдкочувалися й вiйська Директорiї. Уряд ЗО УНР в цих важких обставинах надав Президентовi Є. Петрушевичу надзвичайнi повноваження, проголосивши його Диктатором. З свого боку С. Петлюра нiкому не бажав поступатися своєю владою. За цих умов поглибилися незгоди мiж урядами УНР i ЗО УНР: для першого головною небезпекою були денiкiнцi та бiльшовики, для другого — поляки i румуни.
Некомпетентнiсть Головного Отамана i його прагнення одноосiбного керiвництва призвели до вибуху кiлькох антипетлюрiвських заколотiв в Армiї УНР i гнiвного обурення захiдноукраїнських урядовцiв. 29 квiтня 1919 р. вiдбулася спроба державного перевороту в УНР на чолi з отаманом В. Оскiлко, якого пiдтримав член Директорiї П. Андрiєвський. Заколотники вимагали призначити Є. Петрушевича тимчасовим Президентом України до скликання Установчих Зборiв, а вiйськову владу передати командувачу Української Галицької армiї М. Омеляновичу-Павленку. При цьому у вимозi було й скасування головного штабу українського республiканського (директорiального) вiйська, що означало позбавлення С. Петлюри вiйськової влади. Крiм того, повстанцi вимагали усунення вiд керiвництва вiйськовими справами С. Петлюри та А. Макаренка, а також створення коалiцiйного уряду у складi представникiв Галичини i Надднiпрянщини. Заколот, однак, не мав успiху i був придушений. Майже через мiсяць в УНР знов здiйнявся протипетлюрiвський заколот П. Болбочана, який також прагнув проголосити диктатуру Є. Петрушевича i командувача УГА генерала О. Грекова.
Пiд таким тиском i початком бiльшовицького наступу, С. Петлюра змушений був поступитися i пiти на спiвробiтництво з Є. Петрушевичем, а також запросити його представникiв до складу Ради Народнiх Мiнiстрiв УНР. Проте u1084 мiж керiвництвом обох братських республiк вже встигла вирости прiрва непорозумiння i накопичитися вибухова сила протирiч. Іскрою ж для вибуху послужили вiдомi подiї 30−31 серпня 1919 р. у Києвi, коли мiсто було одночасно зайняте денiкiнськими (генерал Брєдов) i петлюрiвськими вiйськами. Супротивники одразу розпочали бої в столицi, пiсля чого пiдроздiли УНР залишили мiсто.
Надалi ж українськi вiйська знову було вiдкинуто до Кам’янця-Подiльського. Намагаючись урятувати ситуацiю i дiстати пiдтримку Польщi в оборонi вiд бiльшовицького наступу, УНР погодилася на її територiальнi домагання. 24 травня 1919 р. повноважний емiсар Директорiї (С. Петлюри) i прем’єр Польщi пiдписали таємну угоду про надання УНР «допомоги та пiдтримки». За нею Україна зрiкалася Схiдної Галичини i визнавала Захiдну Волинь невiд’ємною частиною Польщi, а себе — пiдлеглою у зовнiшньополiтичних справах i, до того ж, гарантувала всi права польському населенню тощо. Це означало для захiдних українцiв зраду спiльних iнтересiв України. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А. Денiкiна i вже 5 листопада пiдписав угоду про капiтуляцiю УГА. 16 листопада 1919 р. С. Петлюра здав полякам тогочасну столицю УНР Кам’янець-Подiльський. Наступного дня соцiал-демократ С. Петлюра пiдписав перемир’я з Добровольчою Армiєю.
пiдписали проект Декларацiї, згiдно з яким Польщi вiддавалися Холмщина, Полiсся, Пiдляшшя, Захiдна Волинь i Схiдна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але дiячi УНР їх не брали до уваги. Тодi 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Вiднi засiдання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рiшення про одностороннє скасування Акту Злуки.
Українська державна єднiсть розвалилася. Соборнiсть УНР було зруйновано, власне, українськими ж руками, а за цим вiдбувалася й втрата нацiональної державностi. В цьому є гiркий урок та повчальна сторiнка iсторiї для сьогоднiшнiх i майбутнiх українцiв. Урок цей вчить, що у часи негод i боротьби слiд вiдкинути власнi амбiцiї i полiтичнi, чи будь-якi iншi, ґешефти перед першочерговим i святим обов’язком зберегти нацiональну єднiсть народу та Українську Соборну Самостiйну Державу. І в цьому священному завданнi немає дрiбних та другорядних питань, немає важливих i менш важливих територiй, українських i менш українських регiонiв! Кожен клаптик української землi є всiєю Україною i усi, вiд малих та вiдчужених, але наших споконвiчних земель повиннi бути об’єднанi в лонi Великої Соборної Української Держави: вiд Марморомщини i Приднiстров’я до Берестейщини, Рильщини i Стародубщини, вiд Посяння, Холмщини i Пiдляшшя до Донщини i Кубанi.
Хоча на початку ХХ ст. Соборна Україна припинила своє iснування, Акт Злуки залишився тiєю знаменною подiєю, що мала велике iсторичне значення.
«Українське питання» на Паризькiй мирнiй конференцiї 1919 р.
(Автор - Іван Гошуляк)
На Паризьку мирну конференцiю з 18 сiчня 1919 р. по 21 сiчня 1920 р. зiбралися представники понад 30 країн. Вирiшальна роль на конференцiї належала лiдерам трьох великих держав — прем’єр-мiнiстровi Францiї Ж. Клемансо, прем’єр-мiнiстровi Великобританiї Д. Ллойд Джорджу i президентовi США В. Вiльсону. Вони справляли домiнуючий вплив на роботу її керiвних органiв — спочатку Ради десяти, з березня 1919 р. Ради чотирьох, з кiнця червня — Ради п’яти. Враховуючи, що з усiх великих держав Францiя найбiльше потерпiла вiд нiмецької агресiї, головував на конференцiї Ж. Клемансо.
Український народ, який внаслiдок свого геополiтичного становища (будучи роздiлений мiж двома ворогуючими блоками i опинившись в самому епiцентрi вiйськових дiй на Схiдному фронтi) чи не найбiльше постраждав у ходi тiєї вiйни, сподiвався на справедливе розв’язання українського питання цим найавторитетнiшим мiжнародним форумом. Тим бiльше, що своє прагнення до волi, державної незалежностi i соборностi вiн неодноразово демонстрував у той перiод, вiдродивши ще в листопадi 1917 р. на теренах колишньої пiдросiйської України власну державнiсть у формi Української Народної Республiки (УНР), а в листопадi 1918 р., вiдразу пiсля краху Австро-Угорської iмперiї, утворивши на захiдноукраїнських землях ще одну українську державу — Захiдно-Українську Народну Республiку (ЗУНР). У ходi об’єднавчого руху, який охопив українськi землi наприкiнцi 1918 — на початку 1919 pp., вони об’єдналися в єдину соборну УНР. Акт Злуки (об’єднання) УНР i ЗУНР був обнародуваний Директорiєю УНР 22 сiчня 1919 р., а вже наступного дня затверджений Трудовим Конгресом України — вищим представницьким органом.
Природно, що участь українських представникiв у мирнiй конференцiї була одним iз зовнiшньополiтичних прiоритетiв молодої держави, яка з самого початку заявила про бажання будувати свої мiжнароднi вiдносини на цивiлiзованих засадах, спираючись на принцип самовизначення народiв. Не випадково у зверненнi Трудового Конгресу України «До народiв усього свiту» вiд 28 сiчня 1919 р. наголошувалося, що сорокамiльйонний український народ прагне ввiйти у сiм’ю вiльних народiв свiту, стати з ними на рiвнi i тому «заявляє про право на мiсце на мировiй конференцiї в Парижi».
складалася з голови, його заступника, секретаря, групи дипломатiв, радникiв (14 осiб), канцелярiї (34 спiвробiтники), iнформбюро (20 осiб), а також спостерiгачiв вiд провiдних полiтичних партiй України. Делегацiю очолив колишнiй мiнiстр шляхiв УНР Г. Сидоренко, його заступником було призначено державного секретаря закордонних справ ЗО УНР В. Панейка. Протягом року її склад доповнювався i змiнювався. В серпнi замiсть Сидоренка делегацiю очолив граф М. Тишкевич, який до цього працював послом України у Ватиканi.
На жаль, через внутрiшнi та мiжнароднi негаразди вся українська делегацiя приїхала до Парижа iз великим запiзненням — у квiтнi 1919 р., що негативно позначилося на результатах її дiяльностi. Лише голова делегацiї та її секретар прибули 20 сiчня. У вiдповiдностi з досягнутою у березнi мiж урядами УНР i ЗО УНР домовленiстю, делегацiя була «спiльною для обох частин України» i заступала на конференцiї «цiлiсть української справи». Однак на практицi її роботi в цьому напрямi постiйно заважали iснуючi суперечностi мiж «надднiпрянцями» та «надднiстрянцями». Через це галицькi дипломати в груднi 1919 р. вийшли iз спiльної делегацiї УНР i дiяли цiлком самостiйно.
цiлiсть України. У першiй же нотi, направленiй Г. Сидоренком 10 лютого 1919 р. головi конференцiї, висловлювалося прохання українського уряду визнати УНР i допустити її делегатiв до участi в роботi мiжнародного форуму. Того ж дня Г. Сидоренко направив ще одну ноту, в якiй повiдомляв про вiроломну агресiю бiльшовицької Росiї проти УНР, готовнiсть останньої взяти участь у майбутнiй конференцiї на Принцових островах, що мала розглянути проблему мирного врегулювання так званого росiйського питання, за умови припинення воєнних дiй з боку Росiї. Але цi, як i наступнi, спроби представникiв УНР привернути увагу конференцiї до українського питання були проiгнорованi.
У цiлому за час свого перебування в Парижi делегацiя провела велику роботу, спрямовану на захист i роз’яснення української справи. Вона звернулася до конференцiї з нотами i заявами, в яких порушувалися питання про необхiднiсть визнання суверенiтету УНР, про її кордони, самовизначення захiдноукраїнських земель, обґрунтовувалися права УНР на Схiдну Галичину, Пiвнiчну Буковину, Закарпатську Україну та iншi українськi землi. В них також мiстилася iнформацiя про iсторiю українського народу, його державницькi традицiї, державне будiвництво в УНР, її боротьбу проти бiльшовицької Росiї, українсько-польську вiйну у Схiднiй Галичинi, висловлювався протест проти загарбницької полiтики Росiї, Польщi, Румунiї, iнших держав щодо рiзних частин української землi.
Нашi дипломати проводили зустрiчi й консультацiї з дипломатами i вищими урядовцями Францiї, Великобританiї, США, iнших великих держав, зустрiчалися з представниками Польщi, росiйського «бiлого руху», контактували i навiть вдавалися до окремих спiльних акцiй з делегацiями Азербайджану, Естонiї, Грузiї, Литви, Пiвнiчного Кавказу, Бiлорусi.
На жаль, за весь час роботи конференцiї українське питання в цiлому окремо не обговорювалося, а лише у зв’язку з вирiшенням двох iнших, на думку її органiзаторiв, набагато важливiших питань — росiйського i польського. Останнього у зв’язку з українсько-польською вiйною за Схiдну Галичину i проблемою схiдних кордонiв Польщi. Надднiпрянська ж Україна розглядалася ними як одна з територiй колишньої Росiйської iмперiї, а отже, частиною росiйського питання. Обговорення його розпочалося на засiданнях Ради десяти вже на самому початку конференцiї. Вiдразу виявилося два пiдходи до його вирiшення: 1) союзна вiйськова iнтервенцiя в Росiю, в тому числi на пiвдень України; 2) досягнення компромiсу мiж усiма полiтичними силами в Росiї, включаючи бiльшовикiв. Пiсля зриву плану мирного врегулювання росiйського питання шляхом проведення конференцiї всiх зацiкавлених сторiн на Принцових островах, Антанта все бiльше схилялася до полiтики воєнної iнтервенцiї та створення так званого санiтарного кордону щодо бiльшовицької Росiї.
Пiд час розгляду цього питання 15 лютого висвiтлювалась також ситуацiя в Українi. Учасники засiдання були поiнформованi про захоплення бiльшовиками Харкова, Катеринослава, Києва, частини Донбасу, наближення їх до окупованих вiйськами Антанти пiвденних мiст України й вiдповiдно про великi невдачi Директорiї УНР, перехiд значної частини її вiйськ на бiк Червоної армiї. Ця iнформацiя не могла не вплинути на позицiю керiвникiв Антанти, якi й до цього, завдяки шаленiй наклепницькiй пропагандi росiян i полякiв, з великою недовiрою ставилися до українського руху.
наближалася до Збруча i Случа, готувалася до прориву через Галичину на допомогу революцiйнiй Угорщинi. Наприкiнцi березня Рада чотирьох прийняла рiшення про евакуацiю союзницьких вiйськ з Одеси, надання допомоги румунськiй армiї та створення захисного бар’єра проти бiльшовизму у Польщi й Румунiї. Тим самим вiдкидався запропонований ще в лютому українцями проект такого бар’єра через Україну. На початку квiтня Францiя зобов’язалася вiдновити нормальнi стосунки з керiвництвом росiйської Добровольчої армiї i водночас вiдмовитися вiд спiвробiтництва з УНР. Пiд впливом iдеологiв бiлогвардiйського руху Антанта остаточно взяла курс на вiдновлення «єдиної Росiї». 26 травня 1919 р. Найвища Рада Паризької конференцiї визнала адмiрала О. Колчака «верховним правителем i 58 вождем усiх антибiльшовицьких сил Росiї», проiгнорувавши УНР та iншi нацiональнi держави, що iснували на теренах колишньої iмперiї, за винятком Польщi i Фiнляндiї. Протести української делегацiї та спiльна заява делегацiй усiх проiгнорованих республiк не мали нiякого впливу.
Небажання розглядати УНР як суверенну державу обумовило також пiдхiд лiдерiв Антанти до долi захiдноукраїнських земель, якi з моменту виникнення ЗУНР зазнали збройної агресiї з Польщi, Румунiї та iнших держав. Вони стали по сутi розмiнною монетою, за допомогою якої великi держави, задовольняючи територiальнi претензiї наших захiдних сусiдiв, намагалися створити захисний бар’єр проти бiльшовизму. Головна роль при цьому вiдводилася Польщi. Тому не дивно, що органiзатори конференцiї придiляли їй велику увагу, надаючи всiляку пiдтримку, зокрема у здiйсненнi експансiї на схiд. Уже наприкiнцi лютого 1919 р. Рада десяти погодилася на введення польських вiйськ у Схiдну Галичину «для охорони вiд бiльшовицьких банд».
Варто пiдкреслити, що справа Схiдної Галичини була єдиною проблемою, щодо якої Паризька мирна конференцiя офiцiйно зверталася до дипломатiв УНР. Українську делегацiю було допущено як спостерiгача на засiдання її робочих органiв, де розглядалася ця проблема. Вона брала участь у роботi спецiальної комiсiї генерала Л. Боти щодо перемир’я мiж Україною i Польщею тощо. 21 травня на вимогу Ллойда Джорджа Найвища Рада конференцiї спецiально заслухала українську делегацiю у справi Захiдної України. Щоправда, викликано це було не бажанням справедливого вирiшення цього питання, а насамперед великою стурбованiстю з приводу продовження українсько-польської вiйни, яка ослаблювала Польщу i перешкоджала реалiзацiї планiв Антанти. Остання прагнула добитися мирної угоди мiж поляками i українцями, але в iнтересах Польщi, направити Українську Галицьку армiю проти бiльшовикiв.
Схiдної Галичини проти небезпек, що їм загрожують вiд бiльшовицьких банд, — зазначалося в постановi вiд 25 червня 1919 р. — Найвища Рада союзних i прийнятих до союзу держав рiшила уповноважити сили Польської республiки вести свої операцiї аж по рiку Збруч» i використати для цього армiю Ю. Галлера6. Водночас уряд Польщi отримав дозвiл на впровадження на цiй територiї польської цивiльної адмiнiстрацiї до майбутнього вирiшення долi краю шляхом волевиявлення населення. Рiшення цi були опротестованi делегацiями УНР i ЗО УНР, але нiхто на це не зважав. Так Схiдна Галичина опинилася в руках Польщi, хоча тривалий час точилася дипломатична боротьба за полiтичний статус цього краю.
Ще ранiше, в квiтнi 1919 р., Рада Мiнiстрiв закордонних справ конференцiї схвалила окупацiю Закарпатської України Чехословаччиною, а Пiвнiчної Буковини — Румунiєю. 8 травня в Парижi було ухвалено 59 остаточне рiшення про передачу Закарпаття Чехословаччинi. Воно було юридично оформлене Сен-Жерменським мирним договором з Австрiєю, пiдписаним 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменський, а згодом i Севрський (10 серпня 1920 р.) мирнi договори закрiпили всю Буковину за Румунiєю.
час, — писав вiн у вереснi 1919 р., — Антанта: не хоче говорити з українцями, Галичину вiддала полякам, а Буковину i частину «Руської Країни» (Закарпатської України. — І. Г.
) та Бессарабiю румунам, другу частину «Руської Країни» чехам, поляки ще самi зайняли половину Волинi i заявляють претензiї на Подiлля, простягають руки по Житомир i навiть Київ, захопили бiльшу часть Бiлоруси i йдуть на Литву i Латвiю. З українцями Антанта поводиться так, як з ворогами i трактує їх гiрше Туреччини i Болгарiї».
не як суб’єкт, а об’єкт мiжнародної полiтики, як арена експансiонiстських iнтересiв iнших держав. Головнi творцi пiслявоєнної карти Європи — лiдери Францiї, Великобританiї i США проiгнорували законне право українського народу на державну самостiйнiсть i соборнiсть його земель. Це свiдчить про недооцiнку ними важливостi справедливого розв’язання українського питання в контекстi тодiшнього мiжнародного розвитку. Така недооцiнка дорого коштувала нашому народовi, який знову надовго втратив свою державнiсть i виявився штучно розшматованим мiж чотирма сусiднiми країнами. Не принесла вона користi й загальноєвропейськiй безпецi, оскiльки ще бiльше загострила й ускладнила розв’язання українського питання.
|
