Італiя 6
Італiя
1. Боротьба прогресивних i реакцiйних сил в Італiї в
Пiсля визволення вiд фашизму i закiнчення вiйни глибокий вплив на Італiю справляв єдиний фронт прогресивних партiй, що склався в роки Опору. Італiйська комунiстична партiя (ІКП), що героїчно боролася з фашизмом, здобула величезний авторитет i вийшла на перше мiсце серед полiтичних партiй країни.
Реакцiйнi сили об’єднувалися навколо створеної в 1943 р. Християнсько-демократичної партiї (ХДП) на чолi з де Гасперi. Її всiляко пiдтримували США та Англiя, Ватикан i велика буржуазiя.
З 50-х рр. почався швидкий господарський розвиток країни, що тривав до спаду 1964 р. i був оголошений iталiйським “економiчним чудом”.
Економiчне пiднесення мало суперечливий характер. Позначалася властива капiталiзму нерiвномiрнiсть темпiв зростання, що почали падати в 60-х рр. i призвели до кризи, яка поклала кiнець горезвiсному “чуду”. Вторгнення американського капiталу посилювало залежнiсть економiки Італiї вiд США. Зберiгалися глибокi диспропорцiї, насамперед серйозне вiдставання сiльського господарства, а також “проблема Пiвдня”, все ще бiдного й напiвфеодального. Але основною суперечнiстю залишався контраст мiж зростаючим багатством монополiй i становищем трудящих. У країнi зберiгалося масове хронiчне безробiття. Продуктивнiсть працi зростала швидко, а зарплата – повiльно. Хоч становище трудящих у цiлому полiпшилося, з “економiчного чуда” мав користь головним чином панiвний клас.
У 50-х рр. в Італiї виник неофашизм, представлений партiєю Італiйський соцiальний рух (ІСР). Урядова полiтика бездiяльностi i навiть заохочення вкрай правих дiйшли до найвищої точки влiтку 1960 р., коли трудящi Генуї, де намiчався з’їзд неофашистiв, за закликом компартiї та профспiлок вийшли на вулицi. Обуренi демонстранти вимагали вiдставки уряду. Всюди вiдбувалися зiткнення з загонами неофашистiв, полiцiєю та вiйськами. Країна опинилася на гранi громадянської вiйни. Лише пiсля цього реакцiя змушена була вiдступити. З’їзд у Генуї було зiрвано.
Італiя не лише брала участь у створеннi НАТО, а й широко вiдкрила дверi мiлiтаризму США. Американськi вiйськовi бази було створено в багатьох пунктах країни.
Інтересам розвитку економiки країни вiдповiдала участь Італiї в економiчнiй iнтеграцiї Захiдної Європи.
У ХДП на початок 60-х рр. розгорнулася боротьба угруповань. З обмеженою критикою курсу ХДП виступив навiть Ватикан в особi папи Іоанна ХХІІІ, iдеолога “оновлення” католицизму. Новi настанови Ватикану були свiдченням кризи верхiв i прискорили перехiд ХДП до полiтики “лiвого центру”.
мiльйонiв трудящих.
Провiдною силою в боротьбi за iнтереси бiльшостi народу виступав робiтничий клас.
Найвпливовiшою партiєю робiтничого класу, авангардом усiх демократичних сил країни, як i ранiше, залишається ІКП. Великий внесок у розробку її стратегiї i тактики зробив Пальмiро Тольяттi (1893-1964), один iз засновникiв партiї та її беззмiнний керiвник з 1926 р. Нинi пост Генерального секретаря ІКП займає Ахiлле Оккетто (нар. в 1936 р.). Компартiя налiчує в своїх лавах 1,6 млн. членiв.
Пiд тиском демократичних сил, а також внаслiдок несприятливих для iмперiалiзму змiн мiжнародної обстановки уряд “лiвого центру” був змушений iти на деякi обмеження дiяльностi монополiй i соцiально-економiчнi реформи. У 60-х рр. було нацiоналiзовано електроенергетичну промисловiсть. “Лiвий центр” прийняв, не без опору монополiй, нацiональну економiчну програму, розраховану на 5 рокiв. Держава заохочувала туризм, будувала автостради, регулювала цiни. Але всi цi заходи не дали очiкуваних результатiв. Зберiгалися масове безробiття, хронiчна вiдсталiсть Пiвдня, засилля монополiй в економiцi й полiтицi.
Значна частина монополiстiв i вояччини всiма силами чинили опiр реформам i намагалися зiрвати прогресивнi заходи, залякати маси.
Наприкiнцi 60-х рр. не затихала терористична дiяльнiсть неофашистiв – вибухи, нальоти, викрадення й вбивства демократичних дiячiв, працiвникiв органiв правосуддя, керiвникiв пiдприємств. Хвиля терору мала спричинити анархiю, пiдiрвати республiканський лад. Дiяльнiсть терористiв не тiльки залишалася безкарною, а й пiдтримувалася частиною правлячих кiл. З нею безпосередньо зiмкнулася активнiсть мафiї.
До 1976 р. соцiалiсти, якi ще ранiше вийшли з уряду, вiдмовилися пiдтримувати його i в парламентi. “Лiвий центр” розпався. У країнi дедалi бiльше усвiдомлювалася необхiднiсть залучення в уряд комунiстiв. До цього пiдштовхували i результати виборiв 1976 р., на яких комунiсти дiстали 34,4% голосiв виборцiв.
Зростання впливу ІКП зумовило запеклу атаку правих сил. Керiвники НАТО i США вiдкрито погрожували припиненням будь-якої економiчної допомоги, якщо комунiсти ввiйдуть в уряд. Правi й “лiвi” екстремiсти посилили кампанiю терору.
виборцiв на парламентських виборах 1979 i 1983 рр.
Кризу влади намагався подолати п’ятипартiйний уряд лiдера ІСП Беттiно Краксi. Проте його падiння навеснi 1987 р. знову показало нездатнiсть правлячих кiл забезпечити стабiльнiсть i демократичний розвиток.
У галузi зовнiшньої полiтики Італiя, як i ранiше, орiєнтується на США, забезпечує пiвденний фланг НАТА в Європi.
Водночас в Італiї зростає кiлькiсть прихильникiв самостiйної зовнiшньої полiтики. Розширюються економiчнi, науково-технiчнi й культурнi зв’язки з СРСР та iншими соцiалiстичними країнами.
в 80-90-х роках. Зовнiшня полiтика
У 80-х роках Італiя посiла своє мiсце серед “сiмки” найрозвинутiших економiчних країн свiту, випереджаючи за своїми показниками у галузi легкої промисловостi Францiю i Велику Британiю.
Найважливiшими проблемами полiтичного життя Італiї останнiх рокiв стала боротьба з тероризмом i мафiєю.
На початку 90-х рокiв в Італiї було проведено широкомасштабну операцiю “Чистi руки”, спрямовану проти мафiозних об’єднань. В найбiльших партiях Італiї на початку 90-х рокiв почався розкол. Пiсля краху тоталiтарних режимiв у країнах Центральної i Схiдної Європи й розпаду СРСР рiзко послабився вплив комунiстiв серед населення.
неофашистському “Нацiональному альянсу”. Разом iз старим парламентом зiйшли з полiтичної арени країни корумпованi партiйнi чиновники.
У новоутворений уряд, очолений керiвником асоцiацiї “Вперед, Італiє” мiльярдером Сiльвiо Берлу сконi, вперше увiйшли неофашисти. Це викликало тривогу не тiльки в країнi, а й за кордоном. Однак глава нового уряду заявив, що вiн буде дотримуватися фундаментальних християнських цiнностей, боротися за економiчний прогрес i розвиток демократiї, а в зовнiшнiй полiтицi – йти попереднiм курсом спiвробiтництва з усiма країнами.
Пiсля чотирьох мiсяцiв правлiння уряду С. Берлу сконi внаслiдок мiжпартiйних незгод i взаємних обвинувачень лiдерiв “Лiги Пiвночi” i “Нацiонального альянсу” в Італiї розпочалася чергова затяжна криза. Лише на початку 1995 р. вдалося сформувати перехiдний уряд, який очолив фiнансист Ламберто Дiнi. Уряд Л. Дiнi, однак, не мав мiцної пiдтримки у парламентi. Спроби стабiлiзувати полiтичну обстановку в країнi суттєво не змiнили розстановки полiтичних сил. Уряд знову очолив Л. Дiнi.
Італiя – одна iз засновниць Пiвнiчноатлантичного блоку. З 60-х рокiв вона значно розширила економiчнi та культурнi зв’язки з СРСР i країнами Центральної i Пiвденно-Схiдної Європи.
Італiя бере активну участь у налагодженнi мiжнародного спiвробiтництва в рамках ООН. Вона прагне розширити зв’язки з країнами, що проголосили свою незалежнiсть, i одна з перших у сiчнi 1992 р. визнала суверенiтет України, а 16 березня того ж року вiдкрила у Києвi посольство. У травнi 1995 р. вiдбувся офiцiйний вiзит до Італiї Президента України Л. Кучми. Пiд час вiзиту було пiдписано Договiр про дружбу i спiвробiтництво мiж обома країнами, який передбачає значне розширення економiчних зв’язкiв. Створення української-iталiйської ради з економiчного, промислового та фiнансового спiвробiтництва i вiзит на початку 1997 р. до Києва Л. Дiнi є яскравим свiдченням того, що полiтична, економiчна i культурна спiвпраця мiж двома країнами розвивається успiшно, є важливим чинником у розбудовi Нової Європи.
| 
