Гетьман України Іван Виговський (початок XVII ст. — 1664 рiк) походив iз старовинного роду української православної шляхти, яка оселилася у Виговi Овруцького повiту Київського воєводства. Історiя роду дослiджена явно недостатньо. Вважається, що то було вiдгалуження Лучичiв i тому цей рiд часто називали — Лучичi-Виговськi. В королiвському унiверсалi Виговському на Барське староство (1659) Ян-Казимир пов'язує його родовiд iз знаменитими князями Глинськими. Найвизначнiший представник останнього був Михайло Глинський (помер 1534 р.) — видатний державний дiяч Великого князiвства Литовського, який перебував на службi нiмецького iмператора Максимiлiана, Альбрехта Саксонського та iн., став правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смертi того пiдняв останнє значне повстання української та бiлоруської православної шляхти проти польсько-литовської католицької реакцiї. Зазнавши поразки, Михайло Глинський емiгрував до Московiї, де також вiв активну полiтичну дiяльнiсть. Його племiнниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя III i матiр'ю першого московського царя Івана IV.
з орди, що потрапили на Україну в часи князiв Володимира
"Абданку"2, служив у київського митрополита, молдавського воєводича Петра Могили — видатного церковного i культурного дiяча України. Джерела вказують, що Остап володiв мiстечком Гоголiв на територiї сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутнiй гетьман. Остап Виговський мав тiснi зв'язки з Адамом Киселем, активним борцем проти дискримiнацiї православної церкви (перша половина XVII ст.). Пiзнiше, в роки Визвольної вiйни, Остап Виговський осiв у Києвi, де став намiсником київського замку.
походу 1655 року проти Речi Посполитої i в роки гетьманату свого старшого брата став наказним гетьманом. На початку 50-х рокiв XVII ст. вiн одружився на дочцi Богдана Хмельницького Катеринi. Костянтин Виговський служив спочатку А. Киселю, а потiм перейшов на бiк повстанцiв, обiймав посади полковника пiнського й туровського, генерального обозного. По загибелi Івана Виговського очевидно подався в монастир. Був одружений з княжною Мещерською, дочкою багатого смоленського дiдича, князя Івана Мещерського та Тетяни Полубинської. її брат — Іван-Йосип Мещерський був високоосвiченою людиною, служив королю Речi Посполитої Владиславу IV, представляв його iнтереси при дворi баварського князя Фiлiпа-Вiльгельма, воював проти Францiї у складi баварських вiйськ. У часи гетьманату Виговського повернувся до православ'я, став ченцем Києво-Братського монастиря. чернiгiвським архiмандритом. Федiр Виговський вiдзначився в роки Визвольної вiйни як дипломат, зокрема його посилали до Москви; серед iнших зустрiчав посольства росiйського царя Олексiя Михайловича. Сестра майбутнього гетьмана, яка, можливо, мала iм'я Тетяна, вийшла замiж за шляхтича Івана Боглевського (Боклевського), власника Глинського та Княжої Луки. Вона, очевидно, померла до 1658 року. Її чоловiка разом iз новою дружиною того ж року, в березнi, забили повсталi селяни в його ж маєтку. Двоюрiдний брат Івана Виговського Самiйло був сотником, а дядько в других Василь — полковником (овруцьким. Певне, родиннi узи пов'язували Івана Виговського iз сотником Криштофом Виговським, одним iз керiвникiв повстання на Полiссi. Дехто з дальшої рiднi гетьмана (двоюрiднi брат Юрiй i племiнник Ілля) служили на боцi Речi Посполитої й лише пiсля Гадяцького Трактату перейшли, як i Василь Виговський, пiд українськi прапори. Про молодi роки майбутнього гетьмана не вiдомо майже нiчого. Вiн здобув добру освiту, ймовiрно у Києво-Братському колегiумi, чудово володiв, окрiм рiдної української мови, ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав росiйську, був прекрасним калiграфом. Самiйло Величко свiдчить, що Виговський був "вивчений вiльним наукам, славився за дотепного i вправного в писарських справах". Не випадково, пiзнiше виступав як покровитель Києво-Братського колегiуму, пiдкреслював своє знайомство з Феодосiєм Софоновичем — видатним українським церковним i культурним дiячем, ректором Києво-Братського колегiуму в 1653 — 1655 роках, iгуменом київського Золотоверхого Михайлiвського монастиря (1655 — 1672), письменником, теологом та iсториком. Не випадковiсть i те, що в ходi розвитку росiйсько-українських зв'язкiв саме Виговському на його прохання патрiарх Никон надсилав книги, а також священнi сосуди й ризи. Майбутнiй гетьман був членом православного луцького братства, яке в боротьбi проти Речi Посполитої обстоювало права української мови й православної релiгiї. Свою вiйськову кар'єру Виговський розпочав у кварцяному вiйську "товаришем", тобто рядовим шляхтичем — професiйним вояком (такi, зазначимо, складали кiстяк армiї Речi Посполитої). В роки панування короля Владислава IV (1632 — 1648) Виговський вiдзначився у боротьбi проти "неприятеля святого Хреста Господня", тобто у боротьбi проти турецько-татарсько-ногайської агресiї. У 30-х роках XVII столiття вiн служив у луцькому гродському судi, 1635 року став намiсником луцького староства, ще трьома роками пiзнiше — писарем при Яцеку Шемберку, Комiсаровi Речi Посполитої над Вiйськом Запорозьким, поставленому урядом над козаками пiсля поразки повiтання 1637 — 1638 рр. Очевидно, тодi ж Виговський познайомився чи увiйшов у тiснiшi контакти з Богданом Хмельницьким — тодiшнiм генеральним писарем Вiйська Запорозького, принаймнi, вони зустрiчалися пiд час переговорiв на Масловому Ставу. Приблизно наприкiнцi 20 —початку 30-х рр. XVII ст. Виговський бере свiй перший шлюб, про який, на жаль, майже нiчого не знаємо. Джерелi ла свiдчать, що в серединi XVII ст. його дочка Мар'яна i була одружена з Михайлом Гунашевським, автором вiдомого Львiвського лiтопису, який служив у генеральнiй канцелярiї в роки Визвольної вiйни, виконував дипломатичнi доручення, пiзнiше став київським протопопом, потiм (у 1667 — 1672 рр.) перемиським кафедральним пресвiтером. Другий шлюб Виговський взяв у 1656 роцi з Оленою Стеткевич, дочкою українсько-бiлоруського православного шляхтича, новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича — одного з покровителiв Києво-Могилянського колегiуму, фундатора Кутеїнського православного монастиря. Стеткевич мав маєтностi в Бiлорусiї (оршанський повiт). Через тестя Виговський увiйшов у родиннi зв'язки з рядом вiдомих українських та бiлоруських шляхетських родiв, скажiмо, з тими ж князями Соломирецькими. Зазначимо, що брат Олени Стеткевич — Михайло також знайшов себе пiд прапорами Богдана Хмельницького, так само, як i його двоюрiдний брат Юрiй. Михайло Стеткевич вiдомий i як високоосвiчена людина, ревнитель православ'я, фундатор Борколабiвського монастиря. За участь у повстаннi на боцi українського народу Ян-Казимир конфiскував його маєтностi — Погост i Новий Двiр — у пiнському повiтi. Сестра Олени Стеткевич була в шлюбi з шляхтичем Іваном Суходольським, одним iз найвiдомiших помiчникiв Івана Нечая, полковника бiлоруського.
тенденцiї Визвольної вiйни, але вороже ставилася до антифеодальних. Цю дилему кожен рiд, кожен шляхтич визначав по-своєму i прийняття остаточного рiшення вiдбувалося часто болiсне i неоднозначне. Однi шляхтичi безоглядно стали на бiк свого народу (Богдан Хмельницький, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун), другi — одразу зайняли ворожу позицiю й поповнили каральнi вiйська (кум Богдана Хмельницького М. Зацвiлiховський, Байбуза), третi — приєдналися до карателiв пiсля короткої (С. Забуський, Я. Ясноборський) чи досить тривалої служби в повстанцiв (полковники Михайло Криса, Іван Головацький), четвертi — випробували на собi що таке зворотня еволюцiя. Саме до останнiх i належав Іван Виговський.
брав участь у битвi пiд Жовтими Водами й у вирiшальний момент (бiй побiля Княжого Байрака 16 травня 1648 року) стояв супроти повстанцiв до останнього. Коли пiд верхiвцем загинув кiнь, Виговський бився пiшо й припинив опiр лише тодi, як утратив свiдомiсть. Поранення i значна кровотеча... Якийсь запорожець, що пiдiбрав знепритомнiлого, продав його татарину. Одначе з полону Виговський втiк. Але його знову спiймав iнший запорожець i промiняв iншому татарину за поганенького коня. Виговський i цього разу з неволi втiк, та знову був спiйманий i переданий самому хановi, очевидно, вже пiсля Корсунської битви (26 травня 1648 року). Кримський хан Іслам-Гiрей III наказав прикувати в'язня до гармати, i тодi бранця врятував Богдан Хмельницький, який вiдносно нього порозумiвся з ханом. Виговський дав гетьману присягу вiрно служити i в принципi додержав її. Принаймнi, за життя Богдана Хмельницького не бачимо якихось серйозних розходжень мiж ним i Виговським.
вiрно служив королевi Владиславу IV, але в той же час саме вiн вiдпустив з чигиринської в'язницi на волю свого кума Богдана Хмельницького. Взятий у полон пiд Корсунем, Кричевський повернувся з католицизму до православ'я, отримавши нове iм'я (Михайло) i потiм вiрою i правдою служив повсталому народу. Ставши київським полковником, вiн перекрив шлях в Україну литовсько-шляхетським вiйськам Радзiвiлла в битвi пiд Лоєм. Хоча Кричевський Зазнав поразки i був смертельно поранений у бою, однак його дiї не дозволили Радзiвiллу з'єднатися з королем Яном-Казимиром i сприяли перемозi повстанцiв Богдана Хмельницького пiд Зборовом.
посольства А. Киселя, написаному Войцехом М'яскiвським, Виговський навiть не згадується пiд час переговорiв у Переяславi (лютий 1649 р.). Але дещо пiзнiше Виговський" робить блискавичну кар'єру. З квiтня 1649 р. бачимо фактично двох писарiв Вiйська Запорозького: генерального писаря Івана Креховецького та Івана Виговського, котрого ще називають "покоєвим", тобто особистим писарем гетьмана. Іван Демкович Креховецький — перший генеральний писар Вiйська Запорозького, в роки Визвольної вiйни, походив з української православної шляхти. Вiн заклав основу Генеральної канцелярiї, мав значний авторитет i тому не випадково його пiдпис бачимо поруч iз гетьманським на деяких документах3. Обидва Івани — Креховецький та Виговський — нарiвнi й разом — починаючи з квiтня 1649 року зустрiчають iноземних послiв, дiстають вiд останнiх однаковi подарунки, але Виговський уже тодi починає вiдтручувати свого колегу вiд справ. Так, переговори з росiйським послом Г. Унковським (квiтень 1649 р.) проводили лише Богдан Хмельницький та Іван Виговський, бiльше нiхто iз старшини не був допущений на них. У Реєстрi Вiйська Запорозького, складеному наприкiнцi 1649-го — на початку 1650-х рокiв за активної участi Івана Виговського, про що свiдчить навiть вiрш-панегiрик у Реєстрi, Іван Креховецький згадується вже як корсунький полковий писар. Сам же Іван Виговський став одноодноосiбним генеральним писарем Вiйська Запорозького i саме в такому ранзi про нього згадує Реєстр.
а також Житомирського староства з наказом не кривдити шляхту. Цiкаво, що цей унiверсал пред'явив до запису до книг київського гродського суду слуга А. Киселя — Костянтин Виговський, брат писаря. А вписував цей унiверсал до книг Остап Виговський, батько генерального писаря, намiсник київського замку. Разом iз Богданом Хмельницьким генеральний писар видав унiверсали про заборону чинити утиски нiжинським мiщанам (11 серпня 1650 року, з Ірклiїва); про покарання тих, хто нападатиме на ченцiв Мгарського монастиря (19 травня 1649 року, з табору пiд Зборовим); про надання Межигiрському монастирю села Чернин 30 грудня 1653 р., з Корсуня); про затвердження Ф. Софоновича iгуменом Золотоверхого Михайлiвського монастиря в Києвi (12 червня 1655 р., з Богуслава), листи до путивльського воєводи Ф. Хiлкова (3 червня 1652 р., з табору пiд Батогом), до царя Олексiя Михайловича (20 червня 1657 р., з Чигирина), до бояр І. Д. Милославського (20 липня 1657 р., з Чигирина) та Б. І. Морозова (20 липня 1657 р., з Чигирина), iнструкцiя послу Д. Олвенбергу до шведського короля Карла Х Густава (20 вересня 1654 р.).
а створених Іваном Виговським (в деяких випадках Іваном Грушею). Характерно, що гетьман часто навiть не диктував унiверсал чи лист, а обмежувався стислими розпорядженнями до Виговського. Так, за свiдченням росiйського посла В. Унковського гетьман вислухав його скарги щодо конфлiктiв на росiйсько-українському кордонi i наказав Виговському написати з цього приводу листа до миргородського полковника Мартина Гладкого. У свою чергу Виговський нерiдко полишав на пiдлеглих суто писарську працю. Посол Яна Радзивiлла шляхтич Мисловський, перебуваючи в Чигиринi у березнi 1651 року, побачив як Виговський диктував комусь унiверсал вiд iменi Хмельницького про спорядження човнiв. Звичайно, збереглися й документи (унiверсали, листи), виданi особисто Виговським. Характерно, що таких документiв тiльки з часiв Визвольної вiйни дiйшло близько двадцяти, набагато бiльше, нiж документiв iнших керiвникiв Визвольної вiйни, за винятком, звичайно, самого гетьмана.
певною мiрою, внутрiшнiх. Вона стала тим генератором, який згiдно волi гетьмана та ради Вiйська Запорозького при водив у рух численнi приводнi ременi державної машини. Сюди стiкалася вiйськово-полiтична iнформацiя з усiх кiнцiв України й зарубiжжя, тут приймалися й вiдправлялися численнi посольства, тут народжувалися важливi рiшення, котрi поруч з вiйськовими перемогами визначали долю Визвольної вiйни українського народу. Як слушно зазначав Іван Крип'якевич, Виговський "органiзував державну канцелярiю, яка прийняла все дiловодство як у внутрiшньому правлiннi, так i в закордонних справах..." За Богданом Хмельницьким зберiгався "контроль основних державних справ, а їх виконання, в тому числi все листування, довiрив Виговському".
саме Виговський розбудував її i поставив на рiвень європейських канцелярiй. Не випадково, уряд писаря Вiйська Запорозького був пiднятий зусиллями Виговського на друге мiсце пiсля гетьманського, не випадково з цього моменту захiднi джерела називають генеральних писарiв Вiйська Запорозького канцлерами.
На жаль, склад i функцiонування Генеральної канцелярiї в роки Визвольної вiйни i сьогоднi залишаються недостатньо вивченими, насамперед, через фрагментарнiсть джерельних свiдчень. Можна однак визначити коло найближчих спiвробiтникiв Виговського. Серед них бачимо, наприклад, зятя І. Виговського—М. Гунашевського. "Секретарем" Виговського деякi джерела називають Силуяна Мужиловського — видатного дипломата повстанцiв, котрий очолював посольства до Росiї, Молдавiї, Швецiї. Силуян Мужиловський походив з бiлоруської православної шляхти i був сином видатного борця проти польсько-католицької експансiї, православного письменника-полемiста Андрiя Мужиловського. Брат С. Мужиловського — Григорiй також був вiдомий як проповiдник i полемiст. В. М'яскiвський у своєму щоденнику занотував, що пiд час переговорiв у Переяславi (1649) на бiк козакiв перейшов Соболь — писар А. Киселя, "немолодий, знаючий справи й стан Речi Посполитої, якого Хмельницький затримав при собi, бо той гарно пише, а до того ж належить до його вiри, i якийсь Ярмолович, литвин (бiлорус — Ю. М.), котрий поїхав до Хмельницького i став Іудою, а ми не стереглися його на парадах". Іншi джерела вказують, що у Генеральнiй канцелярiї працювало дванадцять шляхтичiв, якi перейшли до Хмельницького, але називають iм'я лише одного з них — П'ясецький. Можливо, в часи Визвольної вiйни у канцелярiї працював i "пiдписок" Виговського — Федiр Погорецький, писар Захар Шийкевич. Тут же працювали грек Іван Мануйлов та серб Василь Данилов, причому останнiй служив Вiйську Запорозькому ще з 1647 року й навiть жив при Виговському.
кампанiї). Залучив писар для виконання дипломатичних доручень свого батька, братiв, а також челядникiв та слуг, скажiмо, Івана Стадника, якогось Самiйла. 20 червня 1657 року вiн послав до Швецiї разом з послами Богдана Хмельницького i свого представника — козака Дорошенка. Вищенаведенi факти засвiдчують, що в Генеральнiй канцелярiї в роки Визвольної вiйни працювали високоосвiченi люди, якi мали значний досвiд працi в державних установах Речi Посполитої, люди, обiзнанi з пером i мечем.
висилав з Переяслава полковник Максим Нестеренко (за iншими даними — Стасенко), але пiзнiше безпосереднє керiвництво цими справами переходить до Виговського. Не випадково, агентом саме Виговського був татарський товмач великого вiзира Сефер Кази-аги, що пiд час сепаратних польсько-кримських переговорiв пiд Кам'янцем-Подiльським у груднi 1653 року передав генеральному писаревi вiдомостi про їх змiст. Не випадково, агентом саме Виговського в Стамбулi був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкiнцi 1653 року. Агентом Виговського був i Феодосiй Томкевич, грек за походженням, львiвський купець i мiщанин. Вiн же брав участь у дипломатичних контактах українського уряду з урядами Речi Посполитої та Швецiї (1658). Очевидно, не випадково, що Прокiп Верещака, котрий врештi став на бiк Виговського, був братом агента повстанцiв — секретаря Яна-Казимира Василя Верещаки. 9 вересня 1654 року Виговський сповiстив царя, що послав "своего человека для проведнвания в землю Мултянскую, Венгерскую, Турскую для всяких вестей подлинннх". Дипломат Речi Посполитої доповiдав з Чигирина на самому початку 1651 року про те, що через канцелярiю Виговського "Хмельницький знає про все, що робиться у Варшавi i має таких, котрi доповiдають йому про найменшi подiї". При переговорах з царським послом Л. Лопухiним у Чигиринi 17 сiчня 1656 року
"прислали грамотки наши друзья из Польщи". Сам Виговський згадував про своїх друзiв з Польщi, Бiлорусiї, також Волинi й Полiсся, котрi iнформували його й уряд України про плани польської дипломатiї, про намiри султана, кримського хана, молдавського господаря та iн. Агенти повстанцiв активно дiяли у Львовi, Кам'янцi-Подiльському, Перемишлi, Краковi, Варшавi, Вiднi, Брно та iнших мiстах, спiвпрацювали з шведськими й трансiльванськими розвiдниками на територiї Речi Посполитої, Чехiї, Моравiї, Сiлезiї, Австрiї, країнах Балканського пiвострова. Мережа української розвiдки при королiвському дворi у Варшавi була настiльки мiцною, що навiть через 25 рокiв лунали скарги на те, що козаки (вже в час Петра Дорошенка) знають про всi замисли короля; вносилися пропозицiї "добре пошукати" серед тих українцiв, котрi входили до оточення короля Яна III Собєського.
Певне ж, без Виговського не освячувалися найважливiшi й найпотаємнiшi справи Української держави. Можна навести приклад з самозванцем Тимофiєм Анкудiновим, який з'явився в Українi якраз пiд час погiршення росiйсько-українських стосункiв у 1650 роцi. Саме Виговський дав дозвiл росiйському послу на зустрiч з самозванцем. (16 жовтня 1650 р.). Поява чергового самозванця в Українi викликала значну стривоженiсть у Москвi, оскiльки росiйський уряд добре пам'ятав про "Смутное время" i тому йому довелося вести прихильнiшу лiнiю по вiдношенню до України. Однак Виговський не був би Виговським, якби навiть з цього (справдi важливого) епiзоду не винiс, якоїсь користi. Вiн таємно пообiцяв росiйському послу видати в майбутньому самозванця i одразу ж в очах. царського уряду став куди милiший Москвi, нiж Хмельницький. Цю партiю Виговський грав майже до смертi гетьмана. Вже 29 грудня 1650 року росiйський купець-агент Ф. Гуреєв пiд час ярмарки в Корсунi запросив Виговського та паволоцького вiйта Івана (Поповича — Ю. М.) до себе на обiд. Саме тодi Виговський висловив гостре невдоволення з приводу того, що секретнi послання Хмельницького до Олексiя Михайловича опинилися у Варшавi. В подальшому налагоджуються секретнi зв'язки мiж Виговським та путивльськими воєводами С. Прозоровським, а потiм з Ф. Хiлковим. Вiдомi навiть iмена росiйських агентiв-гiнцiв, котрi формувалися головним чином з путивльських торговельних людей, наприклад, К. Тиiнкин, С. Катiржний, М. Антонов, В. Бураго (В. Бурий), П. Зеркальников, Д. Литвинов, С. Масальський, П. Привалов, Р. Федоров, Й. Шамирiн, С. Яцин та iн. З ними Виговський передавав таємнi листи, усно й письмово сповiщав царський уряд про дипломатичнi й вiйськовi заходи Речi Посполитої, подiї на фронтi тощо. Так, збереглися два "вiстовi листи", написанi Виговським у вереснi 1651 року до С. Прозоровського, в яких сповiщалося про переговори з Рiччю Посполитою та про таємне посольство римського хана до Яна-Казимира. Росiйським послам В. Унковському та А. Ардаб'єву на їхнє прохання Виговський вiддав копiї листiв Яна-Казимира до Мартина Калiновського, листа Іслам-Гiрея III до Хмельницького i навiть ориигiнальне послання тому ж В. Лупу. Водночас Виговський уважно пильнував дiї росiйських дипломатiв та агентiв. Коли один з воєводських агентiв впився i вибокав деякi секретнi речi, про це одразу ж стало вiдомо Виговському i невдаху-агента заарештували й доставили генеральному писаревi. Останнiй, щоправда, обмежився суворим попередженням. Зв'язки з Виговським царський уряд цiнував дуже високо, навiть посилав писарю додатковi подарунки, якi мали передаватися послами таємно. Коли ж Прозоровського замiнив на посадi путивльського воєводи Хiлков, то останньому царською грамотою наказувалося продовжити листування з Виговським — "тайно й без имен". До самої смертi Хмельницького в царського уряду не виникало сумнiвiв щодо прихильностi до нього Виговського. В цьому ж запевняли й посланцi Виговського (І. Мануйлов, В. Данилов), за думкою яких гетьман нiби i не вiдав про посилку писарем "вiстових листiв" до Москви. Сам Виговський, особливо на завершальному етапi Визвольної вiйни, енергiйно працював з гетьманом на полi змiцнення росiйсько-українського союзу. До того ж писар запевняв царських представникiв у тому, що на випадок невдачi в боротьбi з Рiччю Посполитою вiн разом з батьком, братами та "лутчими людьми" Вiйська Запозького перейде жити в Московську державу.
дiяльностi Виговського-гетьмана. Важливим аргументом на користь нашої думки є той факт, що й уряд Речi Посполитої трактував Виговського як прихильнiшу до себе людину, нiж Хмельницький. В анонiмному листi одного з представникiв панiвних кiл Речi Посполитої мiстилася порада якомусь шляхтичу щодо повернення останньому маєтностей на визволених територiях України. Адресату рекомендувалося звертатися не до Хмельницького, а до Виговського як бiльш прихильного до полякiв. Цiкаво, що ряд джерел свiдчить про те, що саме Виговський зм'якшував позицiю Хмельницького на переговорах з дипломатами Речi Посполитої, залагоджував конфлiкти, обiцяв польським послак вплинути на гетьмана, i дiйсно впливав... А вплив у генерального писаря був неабиякий. Не випадково польська агентура доносила: "Виговський керує геть усiм i сам без Хмельницького вiдправляє послiв". Посиленню впливу Виговського сприяв i шлюб його молодшого брата Данила з дочкою Богдана Хмельницького — Катериною. Зазначимо, що i трансiльванський князь Д'єрдь II Ракоцi вважав Виговського прихильним до себе i пропонував генеральному писаревi високу посаду в Трансiльванiї, обiцяючи щедро винагородити його i надати у власнiсть великi мiста.
не треба шукати (принаймнi, для перiоду Визвольної вiйни) якихось реальних розходжень у зовнiшньо-полiтичному курсi генерального писаря та гетьмана. Тут можна побачити лише своєрiдну полiтичну лiнiю, котра в загальних рисах була узгоджена з гетьманом, дипломатичний талант якого перевищував талант Виговського. У ходi переговорiв Виговському вiдводилася роль буфера, провiдника м'якiшої i поступливiшої лiнiї, що справляло вiдповiдне враження на iноземних дипломатiв. Такий "iмiдж" Виговського дозволяв краще пiзнати намiри протилежної сторони, навiть виявити її агентурнi зв'язки i, що найголовнiше, створював додатковi можливостi для дипломатичного маневру. На всьому протязi гетьманату Хмельницького не можна побачити серйозних розходжень мiж гетьманом i генеральним писарем. Останнiй мав рацiю, коли заявляв росiйським послам — "крымский царь, и колга, и норадим, и мурзы, и хто у них есть владетели, меня слушают. Ведомо им, что за помочью Божию я в Войску Запорожском владетель во всех делах, а гетман де, и полковники, и все Запорожское Войско меня слушают и почитают. А то де вы и сами видите, что гетман и лутчие люди Войска Запорожского мне верят во всем".
"лист рванул из рук сердитым обычаем". Коли гетьман був хворий, особливо в останнiй рiк життя, то Виговський сам вiв переговори з найповажнiшими посольствами, про що свiдчить зокрема донесення Ф Бутурлiна та В. Михайлова вiд 14 червня 1657 р.
слуг, а Виговський про це не знав "за недосугами своими". Пiсля цього ж стався конфлiкт мiж Данилом Виговським i переяславським полковником Павлом Тетерею. Козацька рада визнала винним Данила Виговського й засудила його до смертної кари. Лише заступництво генерального писаря, який упрохав гетьмана змилуватися, врятувало життя Данилу. І в цей же час слуга Виговського Ян Желдуновський побив гетьманських челядникiв, через що Хмельницький звелiв стратити i самого генерального писаря. Вiд цього намiру гетьмана вiдмовили полковники та "все ратные люди". Гетьманський гнiв був, як завжди, недовгим, i на запитання росiйських послiв А. Матвеєва та І. Фомiна С. Мужиловський вiдповiв: "Писарь де Иван Выговский у гетмана попрежнему и дел никаких у него, писаря, не отнял". Цей єдиний випадок непорозумiння гетьмана iз генеральним писарем виглядає все ж малозначущим на тлi тих гострих, навiть збройних конфлiктiв, що виникали в рiзний час у Богдана Хмельницького, скажiмо, з Максимом Кривоносом, його сином (Кривоносенком), Данилом Нечаєм, Стефаном Подобайлом, Матвiєм Гладким, Лук'яном Мозирою, Филоном Джеджелiєм i навiть з власним сином — Тимошем Хмельницьким.
Звичайно, не можна стверджувати й повну тотожнiсть полiтичних позицiй гетьмана i генерального писаря в роки Визвольної вiйни. Тодi в урядi Української держави бiльш-менш чiтко визначився подiл на три полiтичнi угрупування: центр, радикальний та помiркований напрями.
Головним представником центру був сам Богдан-гетьман; на чолi радикалiв, якi у своїй програмi найпослiдовнiше виражали iнтереси повстанських низiв, стояли М. Кривонiс, потiм Д. Нечай, М. Гладкий, Л. Мозиря, С. Подобайло. Нарештi репрезентантами помiркованих, котрi вiдбивали iнтереси насамперед повстанської верхiвки, були полковники М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лiсницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та iн. В дiяльностi цiєї течiї простежується лiнiя компромiсу з Рiччю Посполитою. В часи гетьманату Богдана Хмельницького Виговський подiляв центристськi позицiї гетьмана, що, до речi, давало можливiсть змiцнити єдиний фронт боротьби проти магнатсько-шляхетської Речi Посполитої, цементуючи блок правих i лiвих сил. Лише в останнi роки життя Хмельницького (пiсля Переяславської ради) Виговський зблизився з помiркованими, що сприяло його обранню гетьманом, але водночас звузило соцiальну базу гетьманату. Останнє мало фатальнi наслiдки, не вповнi передбаченi Виговським на вiдмiну вiд його попередника.
i Замостя. 17 листопада 1648 року Хмельницький вислав з-пiд Замости посольство до трансiльванського князя Д'єрдя І Ракоцi та канцлера й головнокомандуючого трансiльванських вiйськ Яноша Кеменi в справi союзу проти Речi Посполитої i пiдтримки кандидатури Д'єрдя І на польський трон. Це посольство складалося з Івана Виговського i його товариша ("нашого нотаря", тобто писаря), можливо, Івана Креховецького. Наступного року Виговський, очевидно, брав участь у переможному походi повстанської армiї пiд Збараж та Зборiв. Хоч безпосереднi переговори з представниками уряду Речi Посполитої i самим королем вiв Богдан Хмельницький, не можна виключати й участi Виговського в розробцi проекту мирної угоди. 1650 року генеральний писар бере участь у молдавському походi Хмельницького, пiд час якого досягнуто згоди молдавського господаря Василя Лупу на шлюб його дочки Розанди з Тимошем Хмельницьким. Вже 23 жовтня гетьман i генеральний писар зустрiчали в Чигиринi молдавських послiв: сучавського митрополита i Чоголi Спатару, ближнього боярина господаря, i вели переговори щодо майбутнього шлюбу гетьманича.
зазнавши перед тим вiдчутних утрат. Пiзнiше київський полковник часiв гетьманату Івана Брюховецького Василь Дворецький звинуватив Виговського в тому, що писар поширив серед ординцiв провокацiйного листа, в якому українськi козаки закликали до спiльного з поляками удару по ордi ("А Выговский, собака, много листов межи орды вкинул, мовячи: "Биймо татар из обох сторон: тепер час маємо". И за его шалвiрством мусiли козаки гармата там покинут, а легко самы утiкат под Бiлую Церков".
Ця iнформацiя — вiдвертий наклеп полiтичного противника Виговського. Про такого листа не згадує жодне джерело i навiть сам хан не посилався на такий зручний для нього привiд виправдатися, а вказував на зовсiм iншi причини ганебної втечi: якiсь заворушення в ордi та мiжусобнi конфлiкти.
Богдан Хмельницький намагався зупинити орду, але i його самого затримав хан. Затримати втiкачiв спробував Виговський, але i йому це не вдалося. Тодi генеральний І писар примчав до козацького табору i передав старшинi наказ гетьмана сипати вали й готуватися до оборони, а, сам кинувся навздогiн за ханом, щоб умовити того визволити гетьмана i повернути орду на поле битви. Іслам-Гiрей спочатку погодився i навiть запросив Хмельницького й Виговського до свого намету, але в цей час йому принесли повiдомлення (як пiзнiше виявилося недостовiрне) про наближення королiвського вiйська. Це викликало переполох в ордi, й хан з усiм вiйськом продовжив втечу на протязi всiєї ночi. На свiтанку Виговський умовив хана дати йому хоча б десять тисяч вiйська для деблокади повстанського табору. Хан погодився дати навiть удвiчi бiльше, пiд командою чотирьох мурз, але пiсля початку зворотного маршу (Хмельницький залишився у хана пiд арештом як закладник), ординцi змiнили свiй намiр i повернули назад. З Виговським залишилися лише троє козакiв та двоє татар. Генеральний писар був змушений вiд мовитися вiд спроби пробитися до обложеного вiйська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочi. Приблизно в цей час обложенi пiд Берестечком повстанцi мужньо боронилися, чекаючи на повернення гетьмана з пiдмогою. Одночасно вони зав'язали переговори, щоб виграти час. Характерно, що король та уряд Речi Посполитої домагалися неодмiнної видачi Хмельницького та Виговського, як головних керiвникiв повстанцiв (король не знав про вiдсутнiсть у таборi гетьмана й генерального писаря).
Виговського знищили понад вiсiм тисяч ординцiв i вiдбили весь ясир. З полоненими татарами i ногайцями Виговський послав вiсть до хана про свiй успiх, вимагаючи звiльнення гетьмана. У разi вiдмови Виговський погрожував погромом ординцiв на переправах. Ця погроза викликала сподiваний ефект. Мурзи почали нарiкати на порушення ханом угоди з Хмельницьким, тиснути на Іслам-Гiрея III i той мусив ще раз змiнити зовнiшньополiтичний курс. Гетьмана було вiдпущено i з почестями проведено до Паволочi. Тут же вiн разом iз генеральним писарем, полковником І. Богуном та iншими заходився формувати нове вiйсько для вiдсiчi карателям, якi пiсля перемоги пiд Берестечком сунули в Надднiпрянську Україну. У цей складний i тяжкий часi Виговський виявив себе енергiйним, мужнiм i досвiдченим полководцем та органiзатором. З визволенням гетьмана Виговський особливу увагу придiляє своїм основним обов'язкам як керiвника дипломатичної служби. Невдовзi гетьман i генеральний писар уже, приймали в Корсунi росiйського посла Г. Богданова та посланцiв Іслам-Гiрея III. Характерно, що саме в цей момент Виговський наполегливо переконував царського посла в необхiдностi допомоги українським повстанцям та встановленням союзу України i Росiї, вказував на вигiднiсть такого союзу для Росiї, пропонував свої послуги в складаннi вiдповiдного договору. Як вiдомо, царський уряд з ряду причин (побоювання спалаху нової селянської вiйни в Росiї, тяжкої вiйни з Рiччю Посполитою в момент пiсля поразки повстанцiв, зовнiшньополiтичних ускладнень та iн.) не поспiшав давати остаточну вiдповiдь на листи українського уряду i навiть пригальмував рух у напрямку зближення з Україною. Виговський тодi вказував послу на можливi негативнi наслiдки для Росiї нерiшучого курсу, її уряду: пiсля перемоги над Україною вiйська Речi Посполитої та Кримського ханства з усiєю силою вдарять на Москву, а козакам, якщо не буде нинi дано пiдтримки, прийдеться теж взяти участь у цьому походi. Майже одночасно (27. VІІ. 1651 р.) у Корсунi Хмельницький та Виговський зустрiчали назаретського митрополита Гавриїла. 28 липня Гавриїл продовжив свiй шлях до Москви, захопивши з собою листи Хмельницького до царя i лист Виговського до керiвника Посольського приказу дяка МТ. Волошенiнова. Генеральний писар винагородив тодi митрополита, давши йому коня i грошей (50 "ефимков левкових"). У вереснi 1651 року Виговський запевняв росiйського представника І. Юденкова в тому, що Хмельницький вiдмовився перейти у пiдданство султана як пропонувалося турецьким послом Османом-чаушем.
до порозумiння на умовах значно тяжчих вiд Зборiвських. Вiсть про це викликала гостре невдоволення рядового козацтва. 19 вересня до бiлоцеркiвського замку прибули для остаточного замирення дипломати Речi Посполитої (смоленський воєвода Юрiй Глебович та литовський стольник). За їхнiми словами, записаними потiм А. М'яскiвським, королiвським секретарем, побачивши так невчасно прибулих послiв, Виговський аж за голову схопився i сказав:
"Чи ви здурiли, панове, що у вогонь до хлопства прийшли, i ми, вас боронячи, погинемо!" І все ж, вiн разом з Хмельницьким гiдно прийняв послiв, поклявшися, що оборонить їх ("хiба що по трупах наших чернь до вас прийде i татари"). Це свiдчення зберiгається у вiддiлi рукописiв Бiблiотеки Польської Академiї наук у Краковi.
І справдi, коли частина рядових козакiв прорвалася до бiлоцеркiвського замку, прагнучи вбити послiв, останнiх, рiшуче оборонили Хмельницький, Виговський i деякi полковники. За свiдченням того ж М'яскiвського посли Речi Посполитої визнали: "Якби не вiн сам (Хмельницький — Ю. М.), не Виговський, Хмелецький, Гладкий, Богун, Громика, полковники, то були б погинули. Хмельницький i Виговський, i вся старшина щиро прагнули миру". Виступ рядового козацтва виявив однак значний вплив на короля i уряд Речi Посполитої, й умови миру були змiненi на користь повстанцiв. Так, чисельнiсть реєстру Вiйська Запорозького пiдiймалася до двадцяти тисяч проти умовлених спочатку десяти.
Визначну роль у мирних переговорах, що засвiдчують джерела, вiдiграв Виговський. Так, коли дипломат Речi Посполитої Маховський вимагав вiд Хмельницького розiрвати союз з ханом, то дiстав категоричну вiдмову. Пiсля цього розгорiлася тригодинна дискусiя i "врештi вiрний Ахат Хмельницького, прив'язаний до нього, як син до батька, Виговський, довiв йому необхiднiсть прийняття умов, поданих поляками щодо розгрому татар".
поразок пiд Берестечком, Рiпками та окупацiї Києва Радзивiллом. Ось чому його було укладено на значно гiрших умовах, нiж свого часу Зборiвський мир.
Наступний — 1652 рiк — принiс Українi сподiваний реванш за поразку пiд Берестечком — перемогу пiд Батогом (2 червня 1652 р.). У цiй битвi поруч з Хмельницьким брав участь i Виговський. Пiсля перемоги стало реальним завершення справи з династичним шлюбом гетьманича i встановлення українсько-молдавського союзу. Тимоша Хмельницького супроводжував трьохтисячний загiн "сватiв", на чолi яких стояли Іван Виговський, Тимiш Носач i Павло Тетеря. Форсувавши Прут, загiн заночував у Бельцях, а 29 серпня 1652 року в'їхав до Ясс. Як зазначив сучасник, "полковники були на добрих конях, всi в польських шатах". Саме Виговському випало винести основний тягар переговорiв i пом'якшити напруженiсть, яка виникла на початку переговорiв. 6 вересня Тимiш Хмельницький i Розанда Лупу вирушили у зворотний шлях. У цей же день Виговський вiдправив свого листа з повiдомленням про шлюб головнокомандуючому трансiльванськими вiйськами Я. Кеменi, в дусi запланованого Хмельницьким, потужного союзу України з подунайськими князiвствами. Того ж року вiн здiйснює ряд енергiйних заходiв по пiдготовцi союзу з Росiєю. Ще на початку 1652 року гетьман i генеральний писар у глибокiй таємницi вiдправили до Москви наказного полтавського полковника Івана Іскру. У 1653 роцi Виговський проводить активне листування з царським урядом, московським патрiархом Никоном, приймає посольства Р. М. Стрешньова та М. Бредихiна, А. С. Матвеєва та І. Фомiна, В. В. Бутурлiна. Встановлення союзу з Росiєю було надзвичайно складною справою, яка викликала не лише зовнiшньополiтичнi, а й внутрiшнi комплiкацiї, що передбачалося певною мiрою гетьманом та генеральним писарем. Не випадково, у Миргородi, що стояв значно далi вiд кордонiв з Польщею, нiж Чигирин, почали зводити два будинки для Хмельницького i Виговського, причому будинок для останнього зводився на передмiстi. Саме тут пiсля Переяславської ради жили дружина i невiстка Богдана Хмельницького (Ганна Золотаренко та Розанда Лупу), а також дружина Виговського (Олена Стеткевич) iз своїми сiм'ями.
Одночасно з посиленням дипломатичних зв'язкiв з Росiєю Хмельницький здiйснив чергову спробу розгромити Рiч Посполиту з допомогою кримського хана. Наприкiнцi 1653 року внаслiдок рiшучих дiй української та кримської армiй королiвське вiйсько на чолi з самим Яном-Казимимiром було оточене пiд Жванцем. Вiдрiзанi вiд своїх баз карателi все гострiше вiдчували брак провiанту та фуражу, боєприпасiв. У їхньому вiйську розпочалася пошесть. Але вiд неминучого розгрому королiвську армiю врятувала чергова (вже третя) зрада Іслам-Гiрея III, який порушив свої союзницькi зобов'язання i розпочав сепаратнi переговори з польськими дипломатами пiд Кам'янцем-Подiльським. Українська дипломатiя спробувала запобiгти цьому. Пiд Кам'янець-Подiльський вирушив Виговський на чолi шеститисячного козацького загону. Поруч з генеральним писарем знаходилися генеральний суддя С. Зарудний, полковники І. Богун (вiнницький), Г. Гуляницький (корсунський), Г. Лiсницький (миргородський). Деякi iншi джерела подають у складi посольства i полтавського полковника М. Пушкаря, а також кропив'янського полковника Ф. Джеджелiя. Тривалий час кримська сторона ухилялася вiд переговорiв з участю українських дипломатiв, але нарештi останнi свого добилися. Тристороннi переговори П. Виговський (Сефер Кази-ага — коронний канцлер С. Корицинський) мали наслiдком вiдновлення представниками Речi Посполитої Зборiвського миру, але надiї повстанцiв на розгром королiвської армiї i визволення з-пiд гнiту Речi Посполитої всiх українських земель були остаточно розвiянi.
В. Бутурлiним — видатним полiтичним дiячем Росiї XVII ст. Воно поспiшало до Переяслава, де скликалася рада щодо укладення союзу України з Росiєю. В Переяслав з'їхалося чимало козацької старшини i навiть дружини Хмельницького та Виговського.
Надвечiр 17 сiчня до будинку, де стояв Бутурлiн, прибули Хмельницький, Виговський i Тетеря й розпочали переговори про українсько-росiйський союз. 18 сiчня вiдбулася таємна старшинська рада вiдносно цього союзу, а пiсля неї скликано велику раду, яка також дала згоду на союз. Бутурлiн не був присутнiм на цiй радi, а вiдомостi про її перебiг занотував у своєму статейному списку зi слiв Виговського. Пiсля Переяславської ради Хмельницький, Виговський i Тетеря прибули до Бутурлiна й офiцiйно повiдомили його про рiшення ради. Росiйський посол передав тодi гетьману царську грамоту, яку зачитав присутнiм Виговський. Тодi ж i виникла криза в переговорах, викликана вiдмовою Бутурлiна вчинити вiд царського iменi взаємну присягу, яка б гарантувала (принаймнi формально) збереження, "прав i вольностей" станiв України, по сутi їхнiй статус-кво.
Навiть коли Бутурлiн був уже в церквi, йому довелося довго чекати результатiв чергової старшинської ради. Врештi, до церкви прибули Виговський i Тетеря i поставили знову вимогу присягати вiд царського iменi. Цей тривалий диспут закiнчився безрезультатно, i рада продовжилася. Нарештi в церквi з'явилися Хмельницький, Виговський у супроводi полковникiв. Першими присягнули царю гетьман та генеральний писар, за ними Тетеря, Джеджелiй та iншi присутнi полковники.
Пiсля присяги в церквi присутньої у Переяславi козацької старшини продовжилися переговори про умови союзу України з Росiєю (18, 20, 22 сiчня), їх проводили Виговський, Тетеря, Зарудний, Лiсницький та деякi iншi полковники. Тодi ж мова знову зайшла про гарантiї царем "прав i вольностей", iнакше нема чого їхати до Москви i "людем в городех будет в сумненье". Бутурлiн ще раз запевнив представникiв українського уряду в щиростi намiрiв царя. Коли переговори щодо головного питання в загальних рисах завершилися, Виговський не проминув нагоди поклопотатися про пiдтвердження свого права на володiння рядом маєтностей. Пiзнiше до Москви вирушив Данило Виговський, котрий привiз царськi жалуванi грамоти на ряд маєтностей всьому роду Виговських. Зокрема, за генеральним писарем закрiплювався Остер, Козелець, Ромни, Трипiлля, Стайки i ряд сiл, за Данилом Виговським — Прилуки i т. д. 23 сiчня гетьман i писар урочисто провели посольство Бутурлiна з Чигирина. Наступний мiсяць минув у пiдготовцi не лише до вiйни з Рiччю Посполитою, а й спорядження українського посольства до Москви. Це вiдоме посольство очолювали генеральний суддя С. Зарудний i переяславський полковник П. Тетеря. Дещо пiзнiше було вiдправлено ще одне посольство, котре очолював полковник Филон Гаркуша. Є всi пiдстави вважати, що Виговський взяв активну участь у розробцi пакету пропозицiй українського уряду щодо союзу з Росiєю. Переговори представникiв мiщанського й козацького станiв вiдбулися у березнi-квiтнi, а православного духовенства — у вереснi. Договiр 1654 року, на основi якого вiдбулося об'єднання України i Росiї у своєрiдну конфедерацiю, був у цiлому рiвноправним, взаємовигiдним i вiдкривав (за умови дотримання) важливi перспективи для розвитку обох країн, але водночас був незавершеним4, недосконалим i короткотривалим (остаточно вiн втратив силу пiсля пiдписання Юрiєм Хмельницьким Переяславського договору 1659 року).
Важливий на порядку денному момент: завершувалася пiдготовка до спiльного виступу проти Речi Посполитої. Головну роль вiдiграли тодi переговори Б. Хмельницького та І. Виговського (з участю Г. Лiсницького, Д. Виговського, С. Зарудного та iн.) в Чигиринi з росiйськими послами Полтєвим (4 — 7 березня 1654 р.), Т. Перфiльєвим (15 — 17 червня), П. Протасьєвим (5 серпня), а в Межирiчах пiд Росавою з Г. Старковим (20 — 21 червня), а також iнтенсивне листування мiж Чигирином та Москвою. Певне загострення в переговори внесло несподiвано швидке укладання реєстру в шiстдесят тисяч чоловiк. Хмельницький же i Виговський, чудово розумiючи, яке вибухне полум'я при цьому, адже кiлькiсть повстанського вiйська сягала двохсот-трьохсот тисяч, вiдмовлялися це зробити. Коли ж Зарудний спробував пiти на поступки i для початку взят" грошi для реєстровцiв iз царського скарбу, то Лiсницький з гнiвом заперечив: "Хочете того, щоб нас, полковникiв козаки повбивали? Ти ж знаєш, якi у нас люди свавiльнi подумають, що ми взяли грошi собi".
Кегiто, який скаржився на те, що козакам "золото й срiбло очi заслiпили" i вони уклали союз з Росiєю, погрожував вiйною i т. д. (19 травня). Хмельницький i Виговський вiдкинули ультимативнi вимоги Криму i в свою чергу запропонували ханству приєднатися до росiйсько-українського союзу проти Речi Посполитої. За це вони обiцяли стримувати запорожцiв, допомогти хану в його вiйнi на Пiвнiчному Кавказi, дозволити ордам кочувати в Пiвденнiй Українi. Якщо ж Крим вiдмовиться, сказали Хмельницький i Виговський, то "не будете ходити в добрих сукнях, а будете ходити в кожухах по-старому". Не забули гетьман i генеральний писар нагадати послу про славетного Михайла Дорошенка, який з сорока тисячами козакiв "весь Крим виходив i ви нiчого не могли йому заподiяти", виразно натякаючи на можливiсть нового спустошливого походу на Крим. Переговори з Алкасом Кегiто, посольство С. Савича, а потiм М. Богаченка та Л. Пухальського до Бахчисараю, хоч i не привернули кримського хана на бiк союзникiв, зате дозволили виграти час. Кампанiя 1654 року фактично завершилася Дрижипiльською битвою (мiж Охматовим i Ставищами) 19 — 22 сiчня 1655 року. Тут українська армiя пiд командуванням Хмельницького та росiйська армiя пiд командуванням Бутурлiна та Шереметєва взяли гору над об'єднаними вiйськами Речi Посполитої i Кримського ханства. На чолi української армiї поруч з Богданом Хмельницьким стояв Іван Виговський. Головнi подiї розгорнулися ж пiсля весняного бездорiжжя. Вирушивши в похiд з-пiд Бiлої Церкви, українська армiя Хмельницького разом з корпусом росiйської армiї Бутурлiна пiдiйшла до Кам'янця-Подiльського i обложила Львiв. 29 вересня 1655 року союзники розгромили вiйська Речi Посполитої пiд Городком, що забезпечило визволення Захiдної України. Облога Львова тривала з 26 вересня по 10 листопада. Хмельницький ухилявся вiд кровопролитного штурму мiста, що завдало б тяжких втрат як його вiйську, так i українськiй людностi Львова, i вступив з магiстратом у переговори. Збереглося чотирнадцять листiв гетьмана, дев'ять — Виговського i три листи генерального обозного Носача, написаних пiд час облоги Львова, в них, головним чином, iшлося про капiтуляцiю (пiзнiше царський уряд дорiкав Хмельницькому, що вiн не штурмував Львiв та люблiнський замок). Саме тодi в ставцi Хмельницького за його особистою участю, а також Івана та Данила Виговських, Зарудного, Лiсницького, Тетерi, Носача проводилися переговори з представниками львiвського магiстрату, серед яких був i вiдомий мемуарист С. Кушевич. Зi слiв останнього львiвський студент Божецький вiдзначив у своєму щоденнику важливу роль Виговського-дипломата, вказавши i на деякi риси характеру Виговського. Коли 7 жовтня на вiдмову послiв капiтулювати Хмельницький реагував досить спокiйно, то Виговський виголосив цiлу промову "з великою фурiєю, щоразу б'ючи рукою по столу, сказавши, зокрема, й таке: "Доки козацька шабля, засягла, там i козацька влада мусить бути". На примирливу вiдповiдь Кушевича вiн сердито кинув: "Тут не жарити!". Досить активним на переговорах був i Тетеря, який на закид польського посла Я. Хоменецького вiдповiв:
"Вiйсько Запорозьке не вiддавалося царю в рабство! Йшлося за нашу свободу, за вiйну проти ляхiв!". Врештi, взявши великий викуп зi Львова, Хмельницький припинив облогу. Його армiя однак не втрачала даремно часу, а звiльнила мiж тим Белз, Ярослав, взяла Ленчно, Парчев, Томашiв, дiйшла до берегiв Сяна й Вiсли. Наказний гетьман Данило Виговський узяв навiть Люблiн, за винятком мiського замку.
успiхiв росiйських та українських вiйськ проти Речi Посполитої (визволення Бiлорусiї, Захiдної України, взяття Вiльнюса, облога Риги) царський уряд зробив злочинний прорахунок у зовнiшнiй полiтицi, що в подальшому також вдарило по Росiї, не кажучи вже про Україну та Бiлорусiю. Були припиненi вiйськовi дiї проти Польщi та Литви, а потiм оголошено вiйну Швецiї, що дало змогу Речi Посполитiй змiцнитися i в подальшому перейти в контрнаступ на сходi, звело нанiвець результати росiйсько-українського походу 1654 — 1655 рокiв. Українськi представники не були навiть допущенi до наметiв, де велися переговори росiйських та польських дипломатiв у Вiльнюсi, їх навiть не повiдомили про умови встановленого перемир'я. Це будвi першим грубим порушенням договору 1654 року, i викликало закономiрну тривогу й гостре невдоволення уряд України. Росiйський посол в Українi Бутурлiн писав зi слiв Остапа Виговського про тяжке враження, яке зробила в Чигиринi вiстка про Вiденське перемир'я. У Чигиринi тодi було скликано раду (12 жовтня 1656 р.), яка одно. стайно прийняла рiшення, скрiплене присягою: "Будет кто на них наступать и им всем заодно противу того стоять". Ґрунтовнiшу iнформацiю добули Ф. Бутурлiн та В. Михайлов пiд час обiду з Остапом, Данилом i Костянтином Виговськими у Гоголевi (2 червня 1657 р.): прибувши до Чигирина, українськi посли впали до нiг Хмельницького i з сльозами на очах повiдомили про iнцидент у Вiльнюсi, про те, що царський уряд нiбито мириться з польським на умовах Поляновського договору 1634 р., тобто залишаючи Україну пiд Польщею. Тодi гетьман схопився "як навiжений, що розуму збувся та крикнув: "Не журiться, дiти! Я знаю, що робити! Треба одступити нам од руки царської i пiдемо туди, де нам Всевишнiй бути скаже...". Тодi саме Виговський, так принаймнi свiдчили його родичi, насилу втримав гетьмана вiд свого намiру, умовивши його почекати перевiреної iнформацiї про умови Вiденського перемир'я. До розриву союзу з Росiєю справа не дiйшла, але гетьман, виразно вiдчувши справжнi намiри царського уряду, посилив дипломатичну дiяльнiсть по змiцненню коалiцiї проти Речi Посполитої. Така коалiцiя дала б можливiсть прискорити визволення захiдноукраїнських земель, закрiпити мiжнародний авторитет України як суверенної держави.
Чигирин став одним з найактивнiших центрiв європейської полiтики, де безперервно приймались та вiдправлялись посольства з рiзних країн (Росiя, Рiч Посполита, Швецiя, Австрiйська iмперiя, Османська iмперiя, Кримське ханство, Молдавiя, Валахiя, Трансiльванiя, Бранденбург та iн.), звiдки вирушали новi й новi українськi посольства. Чи слiд казати, яку роль вiдiгравав тут Іван Виговський! Бiльше того, в останнiй рiк життя гетьмана, коли вiн був тяжко хворий, саме Виговський перебрав на себе майже всi нитки державного управлiння. Про це виразно свiдчить, наприклад, посол шведського короля Карла Х Густава Г. Лiльєнкрона, який вiв переговори з Виговським 12 червня 1657 року. У своїй дiяльностi Виговський спирався на цiле гроно видатних українських дипломатiв (С. Мужиловський, І. Груша, І. Ковалевський, Данило Олiверберг та iн.). З початку 1657 року на службу Вкраїнi став, покинувши короля Речi Посполитої, видатний ролiтичний дiяч Юрiй Немирич5, права рука Виговського. В результатi активної дипломатичної дiяльностi була швидко створена коалiцiя України з Трансiльванiєю, Шведiєю та Бранденбургом, причому досягнуто згоди партнерiв по коалiцiї на входження до України всiх захiдноукраїнських земель навiть по Вiслу, а також пiвденної Бiлорусiї. В той час, як царський уряд оголосив вiйну Швецiї (25 — 27 травня 1656 року), гетьман направив проти Речi Посполитої корпус пiд командуванням Антона Ждановича, якому допомагали І. Креховецький та, очевидно, Іван Богун з І. Іскрою. Українськi козаки брали участь у взяттi Варшави, Кракова, Замостя, Ланьцута, Бреста та iн., причому бiлоруська шляхта Турово-Пiнщини (православна й католицька) погодилася прилучитися "на вiчнi часи" до України. Український посол Г. Гапоненко виряджається до Яна-Казимира, щоб вести переговори про встановлення кордону часiв Київської Русi (по "володiння князiв руських"). Саме з цього моменту царський уряд втрачає довiру до Виговського. До того ж потекли й першi доноси та "сигнали" з України до Москви, спрямованi проти гетьмана та генерального писаря. Одним з таких "доброхотiв" був, наприклад, учитель латинської мови Юрiя Хмельницького, чернець Києво-Печерської лаври Іларiон Добродiяшко, який донiс царському послу О. Мискову в листопадi 1656 року, що Хмельницький i Виговський через Вiденське перемир'я замислили "неправду" проти царя ("от государевой милости отступились гетман да писарь") i нiбито хочуть здiйснити похiд проти Росiї разом iз вiйськами Швецiї, Трансiльванiї, Молдавiї та Кримського ханства. Суперечностi мiж росiйським та українським урядами посилилися, що яскраво виявилося пiд час переговорiв Богдана Хмельницького та Івана Виговського з росiйськими послами Ф. Бутурлiним та В. Михайловим. Вперше взяв участь в переговорах i Юрiй Хмельницький. Гетьман вiдмовився припинити на вимогу послiв зносини з шведським королем Карлом Х Густавом, поселити додатковi залоги царських стрiльцiв у Києвi. В цей час загострилися вiдносини мiж росiйськими та українськими вiйськами в Бiлорусiї. Однак, доки жив Богдан Хмельницький, йому вдавалося втримати в силi договiр 1654 року саме як рiвноправний. Але доля вiдпустила гетьману неi дуже довгий вiк. Тяжко хворий, вiн дiстав смертельного удару на звiстку про самовiльний вiдхiд з Польщi корпусу А. Ждановича та про поразку трансiльванських вiйськ пiд Меджибожем. 6 липня 1657 року Богдан Хмельницький — нацiональний герой України — докiнчив, як фiксує в своєму Лiтописi Самiйло Величко, "у Чигиринi (так i не докрутивши вiйськової махини вiйни з поляками) своє великотрудне i великопечальне життя". Смерть гетьмана, якого навiть вороги порiвнювали з Одоакром, Спартаком i Скандербегом, була надзвичайно тяжкою втратою для українського народу. Вона неухильно тягла за собою дестабiлiзацiю, посилення боротьби рiзних полiтичних угруповань, чим небезуспiшно намагалися скористатися сусiднi, держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана...
Ще за життя сина Тимоша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою i не змiнив свого намiру й пiсля його загибелi. В передачi булави молодшому сину Юрiю вiн вбачав i стабiлiзацiйний фактор, який певною мiрою убезпечив би Україну вiд кривавих мiжусобиць. В останнiй рiк життя Богдана його син носив булаву, готував пiд наглядом Івана Богуна вiйська на Ташлику для походу, i все частiше iноземнi дипломати називали його гетьманом без прикметника "наказний". Але "до булави треба голови", а неповнолiтнiй, малодосвiдчений i слабовiльний Юрiй Хмельницький зовсiм не надавався до ролi гетьмана. Власне, вiн i сам в одному з листiв зазначав: "Я молодший лiтами i слабiший розумом, нiж пан Виговський". Якраз Виговський фактично керував Українською державою в останнiй рiк життя гетьмана, а старий Богдан вбачав у ньому опiкуна чи регента при своєму малолiтньому синовi. Богдан Хмельницький не мiг не бачити негативних наслiдкiв спроб узаконити спадковiсть гетьманської влади, не мiг не бачити суперечностей мiж гетьманом де-юре i гетьманом де-факто, але все ж залишився при своєму намiрi. Тим самим i вiн несе свою долю вiдповiдальностi за кризу влади, за небезпечний зародок конфлiкту, що з'явився у верхньому ешелонi влади, власне, ще за його життя.
хоча запевняє, що козаки наполягали на обраннi Юрiя Хмельницького. Іноземнi джерела вказують на те, що в середовищi козацької старшини склалося три угрупування, якi хотiли бачити гетьманом України вiдповiдно Івана Виговського, Юрiя Хмельницького та "генерал-лейтенанта Вдовиченка", очевидно, полковника Лiсницького. Мiж цими угрупуваннями ще за життя Богдана розпочалася боротьба. Одне джерело, щоправда, вороже Виговському, зазначає, що Виговський та Лiсницький вiдмовилися слухати Юрася Хмельницького, за що Богдан наказав стратити миргородського полковника (але не вчинив цього), а Виговського протримав цiлу добу закутим у кайдани. Очевидно, не був далеким вiд iстини й шведський посол Г. Веллiнг, коли писав: "Виговський умисно затримує рiшення справ, чекаючи смертi гетьмана, яка має статися от-от, щоб потiм легше задовiльнити своє честолюбство, здiйснити свої замисли".
"iрклiївського полковника", очевидно, Матвiя Папкевича. Вона нiбито прийняла рiшення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними на три роки), поки Юрась Хмельницький досягне повнолiття. Декiлька польських шляхтичiв, яких випустив на волю по смертi Богдана Хмельницького Виговський, принесли важливе повiдомлення, згiдно якого "Хмельяицький помер... пiсля вiд'їзду луцького владики. Того ж дня з'їхалися до Києва, до митрополита (С. Косова — Ю. М.) всi полковники, де тихо радилися з митрополитом кiлька днiв, а потiм вiдбули в Чигирин до Виговського, який, сподiвалися, стане гетьманом". Можливо, вiдбулася ще одна старшинська рада (в Чигиринi, на гетьманському дворi Б. Хмельницького), де гетьманом було обрано Івана Виговського. Як там було, але Виговський справдi титулувався певний час лише як "чигиринський гетьман", про що свiдчить знайдений нами його унiверсал, даний Лазару Барановичу, чернiгiвському архiєпископу. Пiзнiше — 21 жовтня 1657 року — була скликана генеральна козацька рада в Корсунi, яка обрала Виговського повноправним гетьманом. Щоправда, на цiй радi не були присутнi пред ставники Запорозької Сiчi, що дало привiд опозицiї, поставити пiд сумнiв правомiрнiсть обрання Виговськогої гетьманом. Довелося скликати ще одну раду, яка остаточно поставила крапки над "i". Треба сказати, ця iсторiя негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, якому випало пожинати плоди невдалого вирiшення Богданом Хмельницьким питання про свого спадкоємця. Щоправда i сам Виговський не виявив гнучкостi й такту в цiй надзвичайно складнiй ситуацiї. Необдумано вiн викопав у Гадячi скарби Богдана Хмельницького, "чим викликав на себе ще бiльшу ворожнечу Юрiя Хмельницького". Цю ворожнечу амбiтного Юрася вигiдно використали ворога Виговського, поставивши його в потрiбний момент у вождi опозицiї. І все ж слiд визнати, що по смертi Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолi Української держави став досвiдчений полiтик, адмiнiстратор i дипломат, людина особисто хоробра, не позбавлена таланту полководця. До того ж Виговський на момент формального свого обрання фактично керував державою.
зазнала поразки; Бранденбург добився задоволення своїх вимог; увагу Швецiї вiдволiкала вiйна з Росiєю та Данiєю), Рiч Посполита й Кримське ханство почали свої приготування до реваншу за поразки минулих лiт. Царський уряд перейшов у наступ проти суверенiтету України, що видно вже з вимог, якi повiз до Чигирина царський посол по смертi Богдана Хмельницького. Царськi воєводи розглядали Україну та Бiлорусiю як провiнцiю росiйської держави. Про це неоднозначне свiдчить хоч би скарга Івана Нечая царю Олексiю Михайловичу (лист вiд 22 серпня 1657 року з Чаус): царськi воєводи "обиди чинят, из домов насильством вмгоняют, податей от них как от крестьян хотят, к тому ж хохли режут й кнутами бьют, грабят". Особливо нарiкав Нечай на В. Шереметєва, який дозволив чинити напади на козацькi володiння, грабувати їх, вдаватися до насильства. Посилилися небезпiдставнi чутки про обмеження царем вольностей Вiйська Запорозького. На внутрiшню ситуацiю в країнi накладали свiй вiдбиток тривала вiйна, зростаюче посилення позицiй української феодальної верхiвки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом, посилення суперечностей мiж прихильниками рiзних зовнiшньо-полiтичних орiєнтацiй, мiж правобережними та лiвобережними полками. Свого часу Богдан Хмельницький в умовах посилення становища феодалiв та поступової лiквiдацiї прав, здобутих українським народом у Визвольнiй вiйнi, вамагався затримати панське землеволодiння й захистити селян. Це давало йому змогу не допустити переростання соцiальних суперечностей у вiдкриту соцiальну боротьбу. Виговському ж забракло стратегiчного мислення, його дiї в цьому напрямку були значно слабшими. Це неухильно вело до росту соцiальної напруги, дестабiлiзацiї, звуження соцiальної бази його гетьманату i врештi стало однiєю з найголовнiших причин його кiнцевої поразки. Трудящi маси України все частiше звертали свої погляди не до Чигирина, а до Запорозької Сiчi, яка традицiйно вважалася оплотом демократiї. Але трагiзм ситуацiї полягає у тому, що Сiч — опозицiйна сила до магнатсько-шляхетської Речi Посполитої (а потiм i до Росiйської iмперiї), опинилася в опозицiї до своєї дитини — Української держави (Гетьманщини). Перемога Сiчi в тих умовах, як не парадоксально, оберталася поразкою українського народу, оскiльки полегшувала дiї чужим монархам. До того ж лiдери опозицiї не могли дати реальної позитивної програми, принаймнi повторити заходи Богдана Хмельницького; їхнi гасла були багато в чому демагогiчнi. Той же Мартин Пушкар (при всiх його заслугах у роки Визвольної вiйни) нiколи не належав до радикально-демократичного табору i не був однодумцем Максима Кривоноса або Данила Нечая. Важко побачити в його дiях щось бiльше, нiж месництво та амбiтнi замiри щодо гетьманської була ви. До цiєї ж булави тяглися також І. Іскра, І. Безпалий та iншi лiдери опозицiї. Щодо Я. Барабаша, то жодне вiдоме на сьогоднi джерело не подає даних про його участь у Визвольнiй вiйнi 1648 — 1654 рр. Якщо ж зважити на точку зору ряду вчених, згiдно якої Я. Барабаш був сином ренегата І. Барабаша, королiвської марiонетки, то постать зачинателя опозицiйного руху постає у ще непривабливiшому виглядi. Навiть якщо повiрити у щирiсть намiрiв i лiдерiв опозицiї, їхнiх антистаршинських гасел, то не можна не зауважити парадоксу. Лiдери опозицiї шукають пiдтримки (i знаходять її — !) в царського уряду, а країнi якого панувало тодi ще тяжче крiпацтво, ще ї тяжча експлуатацiя трудящих мас. Куди завiв би цей шлях, якби опозицiя взяла гору ще 1658 року, свiдчить приклад гетьмана І. Брюховецького, який повторював шлях Я. Барабаша. Його обiцянки виявилися звичайною соцiальною демагогiєю, а гетьманат принiс значно тяжу страждання трудящим масам, анiж вони були ранiше.
Отже, на Виговському, як на керiвнику Української держави, лежить тяжка провина в тому, що вiн не змiнив у належному напрямку своєї соцiальної полiтики, яка вела до погiршення становища трудящих мас. Втiм, провина опозицiї бiльша, оскiльки вона розв'язала безперспективну; громадянську вiйну, поклала початок Руїнi, вiдкрила шлюзи для безпосереднього збройного втручання царизму в українськi справи. При зовнiшньому демократизмi її блок з царизмом об'єктивно вiв до погiршення становища України, тих трудящих мас, вiд iменi якого гетьманат нерiдко виступав.
обраннi, в дипломатичних зносинах з сусiднiми державами (!), у заборонi походiв запорожцiв проти Кримського ханства. На цiй досить хисткiй пiдставi посли Барабаша просили змiстити Виговського та обрати нового гетьмана. В цей час Виговський ще сподiвався на мирне розв'язання конфлiкту, що царський уряд не надасть допомогу опозицiї. В своїх перших контактах з царським урядом гетьман пiшов на деякi поступки в питаннi про царських воєвод в Українi, обiцяв розiрвати союз iз шведським королем, виступити проти Криму, вивести козакiв з Бихова та Чаусiв, не приймати крiпакiв-втiкачiв з Росiї, хоч i з обмовкою, що остаточно цi проблеми будуть вирiшенi пiд час його особистого приїзду до Москви. При цьому вiн сподiвався вiд царського уряду припинення пiдтримки опозицiї та арешту її посольства в Москвi. Посланцi Виговського до Москви (мiсiї Ю. Мiнькiвського, С. Почановського, потiм Г. Лiсницького, І. Богуна та І. Бережецького), особистi переговори гетьмана в Чигиринi з царськими послами (О. Зюзiн та iн.) дали лише частковий ефект. Царський уряд, хоч i пiдтвердив деякi з своїх щедрих обiцянок, визнав Виговського як гетьмана i звернувся з вiдповiдними грамотами до опозицiї та iнших полкiв, але в принципi своєї тактики не змiнив i продовжував зноситися i з гетьманом, i з опозицiєю, поступово схиляючися на бiк останньої. При цьому царський уряд через своїх представникiв та київських воєвод посилив втручання в українськi справи (спроби заборонити зносини гетьмана з iноземними державами, пiдготовка до податкової реформи, вимоги вислання Юрiя Немирича з України i т. д.).
з Барабашем. У вiдповiдь Виговський став готувати вiйська для походу, тратив у Гадячi кiлькох прихильникiв Пушкаря, а потiм дослав до Полтави гадяцького намiсника Т. Прокоповича, якого полтавський полковник вiдмовився вислухати й заарештував. Пiсля цього Виговський спорядив на Полтаву загiн (2,5 тис.) переважно з сербiв на чолi з І. Богуном та зятем Івана Сiрка І. Сербином. Зiткнувшися пiд Диканькою з десятитисячним вiйськом Пушкаря, Богун та вербин зазнали поразки. Український iсторик Самiйло Величко, хоч i дуже неприхильний до Виговського, визнавав, що через такi дiї опозицiї "прийшло лихо з того боку (Днiпра на цей бiк i запалав вогонь чварної козацької незгоди". Пiсля перемоги Пушкар з'єднався з Барабашем i змусив Лiсницького вiдступити з Миргорода, спробував вибити Гуляницького з Лубен i врештi повернувся до Полтави. Вiдчувши послаблення гетьманської влади, почали вибухати повстання козакiв i селян у рiзних куточках Лiвобережної України. Дiзнавшися про поразку Богуна й Сербина, Виговський разом iз ордою Карач-бея вирушив 14 травня 1658 року з Чигирина на придушення опозицiї. Перед тим вiн написав царевi лист-скаргу на Пушкаря, в якому просив, щоб царськi вiйська не втручалися в справи України, а також висловлював свiй протест проти дiй київського воєводи Шереметєва, який порядкував у Києвi як у себе вдома, не питаючи на те дозволу гетьмана. На шляху до Полтави Виговський видав два унiверсали, в яких закликав Пушкаря мирно покiнчити з усобицями i розiйтися, що вплинуло на частину пушкарiвцiв. Наприкiнцi травня 1658 року гетьман став пiд Полтавою i роз почав тривалi переговори з Пушкарем, сподiваючися на його капiтуляцiю. Однак переговори нiчого не запомогли, навiть були розцiненi як ознака слабостi. Однiєї ночi, коли на вартi стояв полк Джеджелiя, з вiдома останнього було вчинено заколот: було вирiшено заарештувати гетьмана i передати його Пушкаревi. Однак охоронцi гетьмана зумiли запобiгти цьому. Розбуджений серед ночi Виговський врятувався втечею, а потiм придушив заколот. Невдовзi вiн розпочав штурм Полтави, про що писав царському послу Опухтiну 6 червня 1658 року: "Мушу (це робити), упор їх видячи". Пушкар, який боронився зi своєю двадцятитисячною залогою, урештi попросив пощади. Коли ж Виговський для проведення особистих переговорiв послав у заклад С. Зарудного та М. Зеленського, то Пушкар пiд тиском "чернi" наказав їх заарештувати, а сам на свiтанку напав на табiр Виговського i двiчi завдав вiдчутних ударiв. Оговтавшись, Виговський перейшов у контратаку i з допомогою орди зламав опiр Пушкаря, винищив двi третини його вiйська. Пушкар мужньо бився до останнього подиху, але врештi був забитий козаком, i той принiс Виговському вiдрубану голову полтавського полковника. Я. Барабаш утiк з поля бою пiд захист царських вiйськ. Дещо пiзнiше, в серпнi 1658 року, вiн потрапив у полон до гетьманцiв i з наказу Виговського був страчений. Взявши Полтаву, Виговський жорстоко спустошив мiсто. Мiж 11 та 14 червня переможець вирушив до Чигирина.
30 червня гетьман дав аудiєнцiю росiйському послу Опухтiну, на якiй домовився про посилку своїх представникiв (Тетерi i Ждановича) на черговий тур переговорiв у Вiльнюсi. Тодi ж засвiдчив свiй намiр пiти вiйною проти Речi Посполитої i здобути Варшаву. Вiн заспокоїв посла щодо орди, сказавши про Карач-бея, який з основними силами прямував до Перекопу, а Виговському залишив невеликий загiн Маметшi, що отаборився бiля Чигирина. Було написано листа Ромодановському про перемогу над Пушкарем, у зв'язку з чим немає потреби рухатися з царськими вiйськами вiд Прилук углиб України. Одночасно було споряджене велике посольство (близько трьохсот осiб) до Польщi, на чолi якого стояв Тетеря. Велика увага придiлялася реалiзацiї балканських планiв Богдана Хмельницького, особливо з огляду на те, що молдавський i валаський господарi були українцi за походженням: Диван (Іван) Бит та Юрiй Дика. В Чигиринi з'явилися представники останнього, якi запропонували поновити українсько-молдавський союз, як це було за часiв Богдана Хмельницького та Василя Лупу.
В першiй половинi червня сотник Зелинський з якимсь дяком ударив на Глухiв, але був вiдбитий гетьманцями. Майже одночасно якийсь Лукаш Клименко на чолi двохтисячного загону став у селi Пiдгайках пiд Ромнами, намiряючися взяти мiсто. Дiї опозицiї знаходили зростаючу пiдтримку царського уряду. Той же Клименко писав у своїх вiдозвах, що вони йдуть на Виговського "по приказу царскому". роздмухуючи усобицi, надаючи зростаючу пiдтримку опозицiї, царський уряд прагнув послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський став перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рiвноправного союзника Росiї у провiнцiю iмперiї або ж боронити суверенiтет України. Виговський вибрав останнє... Але в тогочасних умовах це означало перегляд вiдносин з Кримським ханством i особливо з Рiччю Посполитою. Хоч український уряд на чолi з Виговським усвiдомлював це, однак не врахував усiх факторiв.
Дуже швидко Іван Виговський та Юрiй Немирич порозумiлися з представником уряду Речi Посполитої волинським каштеляном Ст. К. Бенєвським вiдносно союзу України з Рiччю Посполитою, але на нових принципах. вже 31 серпня була пiдписана "субмiсiя" козацької старшини щодо порозумiння з Рiччю Посполитою, а пiзнiше з вiдповiдною декларацiєю виступив Виговський. 18 вересня в козацькому таборi пiд Гадячем було пiдписано договiр України з Рiччю Посполитою, так званий Гадяцький трактат (Гадяцька комiсiя), яким формально денонсувався росiйсько-український договiр 1654 року. Невдовзi Бєнєвський доповiдав уряду Речi Посполитої про укладення Гадяцького трактату, "ствердженого письмом та присягою". Невдовзi до Варшави вирушило українське посольство щодо остаточного порозумiння та допомоги гетьману. Гадяцький трактат, про який писало чимало дослiдникiв iсторiї України, не є належним чином вивченим i тому остаточна його оцiнка — справа майбутнього. Коротко його суть зводилася ось до чого. Україна (пiд назвою Велике князiвство Руське)6 дiставала фактично тi ж права, що й Велике князiвство Литовське, i входила на цих засадах до Речi Посполитої. Отже, вона формально переставала бути колонiєю Польщi й творила з нею та Великим князiвством Литовським конфедерацiю вже не двох, ж ранiше, а "трьох народiв" ("Рiч Посполита трьох народiв"). На територiї України дiяв окремий уряд, iснувала армiя, монета, дiловодство велося українською мовою. Галицький трактат лiквiдовував унiю на територiї України. Значна частина козацької старшини вiд кожного полку мала бути нобiлiтованою. Важливi статтi Галицького трактату стосувалиси розвитку освiти в Українi, зокрема заснуванни двох унiверситетiв (академiй), розвитку навiгацiї на Чорному морi, свободи слова та iн. В цiлому Галицький трактат, що вирiс на грунтi Зборiвського договору, справляє зовнi дуже привабливе враження, є принаймнi бiльш виваженим i струнким, нiж договiр України з Росiєю 1654 року, виявляє виразний вплив захiдноєвропейської полiтичної думки, в чому заслуга Юрiя Немирича. Були в ньому i слабшi, нiж у договорi 1654 року пункти, наприклад, зменшення реєстру на двадцять тисяч.
Однак Гадяцький договiр за всiєї привабливостi його форми та змiсту практично не набрав життя, навiть ратифiкований сеймом Речi Посполитої. Український уряд на чолi з гетьманом Виговським припустився серйозного прорахунку, не врахувавши потужних антипольських настроїв в українському суспiльствi. На пам'ятi народу були i тяжке його становище пiд час панування Речi Посполитої, кровопролитнi повстання i вiйни, якi жорстоко придушувалися карателями, нерiдко попри щедрi обiцянки, гонiння на православну вiру. Тяжким був би i вiйськовий союз з Кримським ханством, що його ще ранiше вiдновив Виговський. Усе це замiсть того, щоб зняти гостроту соцiальних суперечностей, ще бiльше їх посилило, чим скористалася опозицiя, до якої почали поступово прихилятися й деякi сподвижники Виговського, серед них Іван Богун. Особливо негативно сприйняли рядовi козаки пункт Гадяцького трактату про нобiлiтацiю старшини. Сам Виговський отримав тодi мiста Лисянку, Любомль, Смiлу (через останню рiзко загострилися вiдносини з Ю. Хмельницьким), а його брати — Стеблiв (Федiр Виговський), В'язiвок (Данило Виговський) та iн. 7
з царською Росiєю, яка вiдкрито стала на бiк опозицiї. Пiсля невдалої спроби Данила Виговського та Івана Богуна вибити царськi вiйська з Києва питання про поступки було знято з порядку денного.
мурз Канмамета, Урака та Булата. Гетьман мав узяти Путивль, Сiвськ, Суми, Недригайлiв, Царевоборисiв, Кам'янське та iншi "порубiжнi мiста". В Бiлорусiї, частково в Сiверщинi, вiйськовими дiями керував полковник Іван Нечай, брат Данила Нечая, а в Сiверщинi — Г. Гуляницький. Виговський швидко перетнув тодiшнi кордони, але надовго загруз, облягаючи Кам'янське (28. VІІІ. — 29.ІХ. 1658 р.). Ординцi вчинили напади на Недригайлiв та Царевоборисiв, але пiсля цього їхнi головнi сили повернули до Криму. І. Нечай розбив царськi вiйська на Стародубщинi (Мглин), а глухiвський сотник Пилип Уманець обложив загiн царських вiйськ пiд Новгород-Сiверським. Але противна сторона не сидiла склавши руки. На кордонах почало збиратися велике царське вiйсько, яке здiйснювало рейди вглиб України. Опозицiя, посилена допомогою з Росiї, розв'язала активнi дiї на Лiвобережнiй Українi. Так, І. Донець i котельвянський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву, де розташувалася залога полковника Ф. Гаркушi. Одночасно рушили в наступ І. Іскра, який оголосив себе наказним отаманом, С. Довгаль — цей назвався миргородським полковником, i сотник Остап Воропай. Мiсце страченого Я. Барабаша посiв новообраний кошовий отаман Іван Безпалий, який отаборився в Ромнах. 12 грудня 1658 року на допомогу останньому прийшов з вiйськами князь Г. Ромодановський, а пiзнiше — уже в сiчнi нового року — вiйсько пiд командуванням князiв С. Пожарського, С. Львова, Ф. Куракiна. Таким чином, в тилу у Виговського сконцентрувалася величезна армiя i гетьман мусив вiдступити. Саме тодi до Ромен з Гадяча поспiв І. Іскра. На шляху до Лохвицi в селi Пiски його зустрiв загiн гетьманських вiйськ пiд командуванням І. Скоробогатька. 22 сiчня Іскра тримав оборону, а 23-го його загiн було винищено, сам Іскра з старшиною Ободом загинули.
походами, царська Росiя поступово нагромадила на кордонах могутнє вiйсько, яке все активнiше проводило операцiї в Українi, не спиняючися перед тяжкими репресiями. Особливо "вiдзначився" князь Ю. Борятинський. Пiсля невдалої спроби Д. Виговського взяти Київ (серпень 1658 р.) вiн, ходячи на лови за "изменниками", сплюндрував i випалив околицi Києва, вирубав i повiсив чимало мирних жителiв. Небезпiдставно Гуляницький гостро дорiкав царському послу за те, що "безпрестанние войска свои на нас с своевольниками насылает и многие места выжгли и высекли, взяв за присягою й поругательство над християни чинит, пуще бусурманов турков й жидов; лутчи да бить у турка, а нежели у москалей". Посли Виговського, якi вимагали в царя не втручатися в українськi справи i повернути назад свої вiйська, були заарештованi. Опозицiя, вiдбиваючи в урядових вiйськ мiста й села, жорстоко мстилася за репресiї, не спиняючись перед вмовляннями та заборонами деяких царських воєначальникiв. З свого боку Виговський все жорстокiше намагався придушити опозицiю.
"летючих листкiв" (газет). 14 лютого Виговський пiдiйшов до Миргорода, де засiв один iз лiдерiв опозицiї С. Довгаль i запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана, агiтацiя миргородського протопопа Пилипа схилили миргородцiв до згоди. Довгаль мусив капiтулювати разом iз своїми вiйськами. Росiйський загiн, що був при ньому, роззброїли, пограбували i вiдпустили на всi чотири сторони. Гетьман рушив пiсля цього на Гадяч, Хорол, Сорочинцi й Грунь, розбиваючи на шляху загони опозицiї. Юрiй Немирич вiв боротьбу за Лохвицю. Тодi ж тяжкi бої розгорнулися пiд Мстиславом, де в наступ перейшли вiйська Івана Нечая та Самiйла Виговського. Рославський сотник О. Волик теж почав наступ, дiставши пiдмогу вiд С. Виговського. Гетьман в цей час наштовхнувся пiд Грунню на значний опiр опозицiї, пiсля чого взяв в облогу Зiнькiв, де укрився з двома тисячами запорожцiв та царськими вiйськами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Облога мiста затяглася. Не допомiг i прихiд з-пiд Лохвицi Юрiя Немирича. Пiсля ряду невдалих штурмiв Виговський вiдступив i рушив на захiд, взявши на шляху Веприк, Рашiвку, Мошенки, а потiм повернув до Чигирина. Командування над гетьманськими вiйськами на Лiвобережнiй Українi було покладено на Г. Гуляницького. Тим часом зi сходу на Київ посунула потужна лави. на царських вiйськ (понад 100 тисяч).
нiжинського полковника Г. Гуляницького, на якого було покладено командування на Лiвобережнiй Українi, а також прилуцького полковника Петра Дорошенка. Гетьманцi стояли вiдповiдно пiд Конотопом та Срiбним. Ромодановський i Безпалий взяли Лохвицю, потiм Срiбне, причому останнє мiсто вирубали в пень i спалили, а Дорошенко насилу втiк. Майже одночасно обложили в Конотопi Гуляницького iз 4 — 5 тисячами козакiв вiйська Трубецького (30 квiтня). Невдовзi сюди стягнулися всi царськi вiйська, якi вийшли iз Слобожанщини. Гуляницькому вже не вперше було приймати оборону фортець, то i на цей раз вiн iз своїми нiжинськими та чернiгiвськими козаками хоробро протистояв ворожим вiйськам, завдаючи їм великих утрат. Не допомагали анi штурми, анi пiдкопи з мiнами, анi постiйне бомбардування артилерiєю. Навiть Самовидець, який негативно вiдносився до Виговського та його сподвижникiв, i той вiдзначив хоробрiсть i вправнiсть обложених. Коли царськi вiйська погнали перед собою земляний вал, щоб засипати рiв перед мiстом, то ту землю обложенцi пiд час вилазок тягали в Конотоп i збiльшували свiй Вал. Царськi вiйська задовольнялися тим, що чинили рейди, внаслiдок чого були спаленi Борзна й передмiстя Нiжина.
шiстдесяти тисяч. Окрiм iншого, вiн добився й того, що сам хан Мухаммед-Гiрей IV разом iз сорокатисячною ордою рушив йому на пiдмогу. Українськi й кримськi вiйська з'єдналися на Крупич-полi. Приводцi дали взаємну присягу на вiрнiсть у бою. 24 червня пiд Шаповалiвкою Виговський, як пише Величко, розбив "значну партiю московського вiйська", очевидно, роз'їзд. Пiдiйшовши потiм до Конотопа, Виговський залишив орду, яка за Соснiвкою-рiчкою подiлилася на двi частини. Сам же на чолi решти вiйська вдарив на царськi сили i завдав їм шкоди. Побачивши нечисленне вiйсько гетьмана, князь Пожарський рушив за ним, а коли воно стало тiкати (як виявилося потiм, умисне), кинувся навздогiн. Коли Пожарський перетнув за втiкачами рiчку, то опинився в пастцi бiля села Соснiвка. Із засiдки з двох бокiв на його вiйсько вдарили резервнi козаки Виговського та орда. Одночасно широко розлилася рiчка, яку встигли загатити люди Виговського, котрi на додачу зруйнували мiст i це унеможливило вiд, ступ старим шляхом. Таким чином, Конотопська битва вiдбулася за сценарiєм, подiбним до Батозької битви, але масштаби втрат виявилися значно бiльшими. Внаслiдок Конотопської катастрофи на полi бою полягло близько сорока тисяч царського вiйська, а п'ятнадцять тисяч, у тому числi пiвсотня воєвод, були взятi в полон.
Конотопськiй битвi Виговський втратив чотири тисячi козакiв, а хан — шiсть тисяч ординцiв. Самiйло Величко записав з цього приводу: "Отак винагороджено було, бог так зволив, розором i кров'ю вiйська i його (Пожарського) власною, невинне пролиття кровi срiблянських мешканцiв i розор мiста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки мiг утекти до свого обозу пiд Конотоп хiба той, хто мав крилатi конi". 9 липня 1659 року союзники вдарили на царське вiйсько, яке ще стояло пiд стiнами Конотопа, й воно мусило вiдступати до Путивля "оборонною рукою", тобто табором, вiдбиваючися вiд насiдаючих козакiв i татар. Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс, у Європi з цього приводу були навiть видрукованi реляцiї. В Москвi звiстка викликала велику тривогу, адже пiсля "Смутного времени" ще нiхто так не загрожував їй. С. М. Соловйов так описав подiї: "Цвiт московської кiнноти, що вiдбув щасливi походи 1654 i 1655 рокiв, загинув у один день, i нiколи вже пiсля того цар московський не був у силi вивести в поле такого блискучого вiйська. В жалiбнiй одежi вийшов цар Олексiй Михайлович до народу й жах напав на Москву". Цар звелiв готуватися до оборони i навiть сам наглядав над земляними роботами. До Москви почали прибувати бiженцi, поширилися чутки, що цар виїде за Волгу в Ярославль. Виговський i справдi готував наступ на Москву, але невдовзi, коли татари почали чинити наскоки за кордон, був змушений вiдмовитися вiд свого намiру. Почалося з того, що Сiрко вдарив на Крим i ногайськi улуси i завдав там великих шкод. Це стало приводом для повернення хана на батькiвщину. Вiн залишив Виговському лише невелику частину свого вiйська. В тилу Шереметєв та Борятинський посилили свої рейди з Києва, i Виговський мусив послати свого брата Данила, щоб той узяв Київ, але й цього разу Данила спiткала невдача. Сам гетьман повернув свої сили проти опозицiї, знов узяв Миргород, Веприк, рушив на Гадяч, де засiв полковник Апостол. Але опозицiя не припиняла боротьбу. Коли князь Трубецькой — згiдно волi царя — вже хотiв запропонувати Виговському мир на умовах договору 1654 року, до нього прибув представник опозицiї нiжинський протопоп Мефодiй Филимонович i заявив про пiдготовку повстання в тилу Виговського. На чолi добре законспiрованої змови стояла група козацької старшини, яка висунула своїм лiдером Богданового сина (фактично керував усiм Яким Сомко, дядько Юрiя Хмельницького). До змовникiв належали наказний нiжинський полковник Василь Золотаренко (брат славетного Івана Золотаренка, що i полiг у 1655 роцi, та третьої дружини Богдана Хмельницького — Ганни), переяславський полковник Тимiш Цицюра, Іван Богун, Іван Сiрко та iншi. На Сiч було послано вiд iменi Юрiя Хмельницького Івана Брюховецького. Цi лiдери були значно сильнiшi й авторитетнiшi, нiж тi, що дiяли в 1658 — першiй половинi 1659 року. їхнiй виступ якраз пiсля Конотопської битви пояснюється, на наш погляд, острахом перед фактичним запровадженням у життя Гадяцького трактату, послабленням Росiї як iмовiрного союзника в боротьбi проти Польщi, й, звичайно, можливою вiйною з Росiєю, що протiкала б переважно на Лiвобережжi (основу опозицiї знову складала старшина лiвобережних полякiв).
Повстання проти Виговського почалося в Переяславi, де дiяв Т. Цицюра та сотник Василь Лихий. За свiдченням Самовидця Цицюра викликав до себе "в алкир" поодинцi прихильникiв Виговського, а там наказував їх в'язати, а потiм страчувати. Оволодiвши Переяславом, Цицюра послав гiнцiв за допомогою до царських воєвод у Київ i отримав її. Пiсля цього заколотники взяли Нiжин. Скориставшися тим, що Гуляницький вiд'їхав до Корсуня, вони тихо увiйшли до мiста й подали сигнал для виступу. За одну годину прихильники Виговського та п'ять польських хоругв, захопленi зненацька, були винищенi. Третiм значним мiстом, яке виступило проти Виговського, став Чернiгiв. Потiм повстання охопило значну частину Лiвобережної та Сiверської України. Саме тодi вбито Юрiя Немирича ("за Кобижчею"), коли вiн їхав до Чигирина.
Сiрко. Гетьманом було проголошено Юрiя Хмельницького, хоч обрали його пiзнiше, а наказним гетьманом став Я. Сомко. Повстання перекинулося й на Правобережну Україну, де його очолив Іван Богун. Сам Виговський врятувався випадково. Один iз змовникiв розповiв про пiдготовку виступу проти нього на сповiдi. Священик вiдмовився вiдпустити йому грiхи i тодi змовник розповiв про намiри опозицiї Виговському i той встиг втекти. Гетьман тодi вiддав рiшучi накази про страту Богуна й Сiрка, але останнi випередили його i встигли вже перебити кiлька десяткiв визначних прихильникiв Виговського. Іван Груша, кого гетьман послав до короля, iз сльозами на очах розповiдав у Львовi про те, що лише з його полку змовники винищили дванадцять хоругов разом з їх дружинами та дiтьми. Данило Виговський у цей час благав Потоцького, командуючого польськими вiйськами, щоб той подав живу допомогу для походу на Чигирин та Смiлу. В столицi тримала оборону невелика залога С. Гуляницького, пiд охороною якої була О. Стеткевич. У Смiлi знаходилася К. Хмельницька — дружина Д. Виговського.
на допомогу туркiв i татар, як йому дехто пропонував. Була також думка йти у Бiлорусiю до І. Нечая, аби разом продовжувати боротьбу. Але Виговський був реалiстом i розумiв, що такi дiї приведуть лише до подальшого спустошення України. Вiн вирiшив використати останнiй шанс: апелювати до козацької ради, тим бiльше, що чимало козакiв правобережних полкiв вiддавали йому перевагу перед набагато нижчими вiд нього полiтиками в особi Юрiя Хмельницького, Я. Сомка, В. Золотаренка. У серединi вересня 1659 року в Германiвцi на Київщинi зiбралася рада, але це була "чорна" рада, де головну роль вiдiгравали козацькi низи. Прихильникiв Виговського не хотiли слухати i навiть вбили декого з них (братiв Сулим та Верещак). Значна частина вiйська Виговського переметнулася тодi на бiк Юрiя Хмельницького, а сам гетьман мусив рятуватися втечею. Цiкаво, що пiсля того на початку жовтня 1659 року Виговський зустрiвся з представником Яна-Казимира, його "покоєвим" (ним був Іван Мазепа) i передав королю та коронному канцлеру листи, в яких прохав допомогти визволити з Чигирина свою дружину i заопiкуватися в разi потреби своїм малолiтнiм сином Остапом, який перебував у батькiв гетьмана. Але й тут йому не вдалося досягти мети. Пiдмогу вiн не отримав, а чигиринський замок капiтулював. Олена Стеткевич i все майно Виговського були переданi Юрiю Хмельницькому, який став гетьманом пiсля ради в Бiлiй Церквi.
листi до Яна-Казимира вiд 29 грудня 1659-го (або 8 сiчня 1660 року) вiн, мiж iншим, зазначив: "У минулi роки вона (сила козакiв — Ю. М.) ослабiла, хвилюючися в бурях мiжусобицi. Найбiльшi полки погинули: сорокатисячний полтавський, тридцятитисячний миргородський, а прилуцький, iрклiївський — знищенi зовсiм.
". Коли до Виговського прибули посли Ю. Хмельницького (канiвський полковник Лизогуб i миргородський полковник Лiсницький) з проханням вiддати булаву й бунчук новому гетьману, вiн не заперечував, сказавши: "Я не для себе її (булаву) тримав". Потiм вiн передав клейноди з гiнцями Хмельницького, пославши у зворотну путь i брата Данила. Той, очевидно, умовив нового гетьмана визволити О. Стеткeвич, бо через якийсь час вона прибула до Виговського. Але сам Данило потрапив у вир подiй, поранений, вiн потiм був узятий в полон пiд Лисянкою й виданий царським вiйськам. 10 листопада 1659 року бiля Калуги Данило помер. Поховали його в селi Горньому. Пiзнiше тiло гетьманового брата привезли в Чигирин. За деякими даними (в це вiрив i сам Виговський) Данила було по-звiрячому за катовано. Але бiльше пiдстав вважати, що брат колишнього гетьмана помер у дорозi вiд ран. Принаймнi, Юрiй Хмельницький посилав потiм до І. Виговського слугу брата Данила, який був присутнiй при останнiх хвилинах його життя. Слуга мав запевнити колишнього гетьмана, що смерть його брата була природною.
17 жовтня 1659 року в Переяславi Юрiй Хмельницький пiд тиском князя Трубецького (в оточеннi його численних вiйськ) пiдписав новий договiр з Росiєю ("Переяславськi статтi", або "14 статей"). Цей договiр мав на вiдмiну вiд договору 1654 року нерiвноправний характер. Україна перетворювалася в автономну одиницю в складi Росiйської iмперiї, пiсля чого процес лiквiдацiї її суверенiтету пiшов швидкими темпами. Серед умов нового договору були й такi, що зобов'язували Ю. Хмельницького до видачi царевi всiх Виговських. Пiсля Данила вдалося арештувати ще трьох родичiв колишнього гетьмана — троюрiдного брата, овруцького полковника Василя, двоюрiдного брата Юрiя та племiнника Іллю, якi почали служити Івану Виговському лише пiсля Гадяцького трактату. 22 вересня 1659 року в тяжких кайданах їх вислали з Києва до Москви, а звiдти у Тобольськ. Там за дозвiл звiльнити їх вiд кайданiв було бито батогами i знято з посади мiсцевого жителя, українського шляхтича Г. Костелецького. Юрiй та Ілля Виговськi були засланi потiм до Якутська, де вони, очевидно, й закiнчили своє життя.
напали на Бар, де знаходилася залога прихильника Виговського Проскури. Мiсто було взято, але замок вистояв, хоч Проскура при цьому загинув. Втративши близько чотирьох тисяч вiйська Богун i Сiрко вiдступили. У лютому 1660 року Виговський спробував взяти реванш i вибити подiльського полковника О. Гоголя з Могилева-Подiльського, але, очевидно, без успiху. Врештi вiн осiв на українських землях, що тодi перебували пiд владою Речi Посполитої, бо повернення на Гетьманщину для нього було рiвнозначне смертi. Щоправда, у травнi 1662 року вiн провадить якiсь секретнi переговори з Юрiєм Хмельницьким, можливо, з приводу повернення.
Ян-Казимир, цiнуючи Виговського як впливову на Українi особу та iнiцiатора Гадяцького трактату, надав йому барське староство та київське воєводство. Останнiй титул був ефемерний, але давав звання сенатора Речi Посполитої. Мiсто Бар на Подiллi стало мiсцем постiйного мешкання Виговського. У 1662 роцi Виговський побував у Львовi разом з Ю. Любомирським, коронним маршалом, вiдомим польським воєначальником. Про цю подiю свiдчить львiвський мемуарист М. Голинський, який навiв також стислий опис зовнiшностi колишнього гетьмана: "Людина висока, нiс великий, борода жовта". З iнших джерел вiдомо, що Виговський вписався того ж року до львiвського православного братства.
Aле незабаром вiдносно мирному життю Виговського прийшов край.
Правобережнiй Українi гетьманом у 1662 — 1665 роках був Павло Тетеря, "цiвагер" Виговського, який одружився з удовою його брата Данила. Незважаючи на родиннi зв'язки, на те, що обидва були визначними сподвижниками Богдана Хмельницького, вiдносини мiж Виговським i Тетерею в цей перiод значно загострилися. Виговський, як i бiльшiсть козацької старшини, не кажучи вже про низи, не сприймав вiдверто пропольської полiтики Тетерi. Тепер погляди й дiї Виговського в очах Тетерi та його оточення набирали полiтичного кримiналу. Не випадково, 26 лютого 1664 року Ідольський воєначальник, кум Тетерi С. Маховський попереджав свого адресата про необхiднiсть стерегтися Витовського. Саме в цей час вiдбувається невдалий похiд Яна-Казимира на Лiвобережну Україну (1664), коли частина козацької старшини вирiшила виступити проти короля. Саме через це розстрiляно Івана Богуна. Пiсля закiнчення походу на Правобережнiй Українi вибухнуло потужне повстання проти Речi Посполитої та гетьмана Тетерi, яке очолював Дмитро Сулимка. В цьому повстаннi брали участь С. Височан, І. Сiрко, Скидан та iн. Зв'язок з повстанцями пiдтримував i Виговський, через що його було Звинувачено у державнiй зрадi. Колишнього гетьмана запросили в Корсунь, де Тетеря, Маховський та декiлька польських воєначальникiв проводили нараду. Там Виговгького арештували, а 16 березня 1664 року розстрiляли без суду й слiдства, хоч Виговський був сенатором, навiть без королiвського вiдома. Тетеря, виправдовуючися в своєму вчинку, писав потiм у листi до вального сейму: Виговький, "вийшовши з Бару, довго бував у пiдозрiлих мiстах, мiстечках, в українському народi... бунти чинив". (Іван Нечуй-Левицький. Українськi гетьмани Брюховецький та Тетеря.) Набагато важливiшим є визнання Сулимки, взятого в полон, коли повстання було придушене. На допитi вiн писемно показав, що "мотором всiх нинiшнiх бунтiв i Українi був небiжчик пан Виговський".
Виговський гiдно зустрiв смерть. Коли по нього прийшли, щоб розстрiляти, вiн читав акафiст пресвятої Богородицi. Коли його дружина, Олена Стеткевич, дiзналас про страту чоловiка, вона померла вiд розриву серя. Колишнього гетьмана i його дружину поховали, як свiдчить Чернiгiвський лiтопис, у Великому Скитi. Доля дiтей Виговського — Мар'яни, одруженої з Гунашевським, та малолiтнього Остапа (народ. 1657 р.) невiдома. У "Поменнику" (1667) київського Золотоверхого Михайлiвського монастиря, складеному з iнiцiативи iгумена монастир. Ф. Софоновича, фiгурує i рiд Виговського: "Евстафiй Йоанн, Елена, Даниил, Кондрат, Татияна". Першi чотири iменi легко розшифровуються. Тетяна була, очевидно, сестрою Виговського, перша дружина Боглевського. Хто такий Кiндрат, важко сказати. Однак "Поменник" посередньо свiдчить про те, що у 1667 роцi дiти Виговського, так само як i три його рiднi брати i навiть мати, були живi.
Дiючiс вже як гетьман у надзвичайно тяжких умовах, вiн за всiєї своєї енергiї, досвiду й таланту, не змiг, як Богдан Хмельницький, забезпечити пiдтримку обраного курсу широкими масами i не втримав державного керма у своїх руках. Вiн побачив початок кривавої Руїни, спробував ще раз прислужитися Українi, але загинув на самому витоцi нового етапу свого життя.
1. За iншими даними — Гната.
2. Зазначимо, що герб "Абданк" був i гербом Б. Хмельницького.
київським полковником.
православна шляхта. Українська православна церква вiдмовилася визнавати зверхнiсть над київським митрополитом московського патрiарха, i переговори мiж духовенством були припиненi. Селянство взагалi не розглядалося як правомочний суб'єкт.
арiанства, заснував арiанську академiю на Волинi, але з переходом до повстанцiв знову прийняв християнство. Разом з Ю. Немиричем до повстанцiв перейшов його брат Стефан, вiдомий вiйськовий дiяч.
6. Територiя Великого князiвства Руського охоплювала за трактатом землi Київського, Брацлавського та Чернiгiвського воєводств, але посли обговорювали питання про включення в майбутньому до нього всiх українських земель, якi ще перебували у складi Речi Посполитої. Аналогiчно стояло питання про пiдвищення кiлькостi реєстровцiв з сорока до шiстдесяти тисяч.
"Абданк".
|
