ВСТУП
половини минулого столiття, стали аграрнi перетворення: селянська реформа початку 60-х рокiв ХІХ столiття; столипiнська реформа 1906-1914 рокiв. Цей ряд подiй сам по собi свiдчить про злободенний стан аграрного питання для України. Україна вступила в ХХ столiттi як складова частина Росiйської iмперiї з усiма притаманними цiй країнi проблемами – з напiвкрiпацьким режимом на селi i, отже, зi зростаючою необхiднiстю нових реформ, зволiкання з якими робило неминучим революцiйний вибух.
Хронологiчнi рамки визначаються 1906 р., коли революцiйна ситуацiя в країнi вимагала вiд уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторi економiки i 1914 р., коли в зв'язку з початком І свiтової вiйни землевпорядкувальнi роботи поступово скорочуються. Територiальнi рамки визначаються 9 губернiями України – Волинською, Катеринославською, Київською, Подiльською, Полтавською, Таврiйською, Харкiвською, Херсонською та Чернiгiвською.
запровадження приватного сектору в Українi.
Але провiдною галуззю господарства залишалося землеробство. Саме воно створювало необхiднi умови розвитку та визначало питому вагу всiх iнших галузей господарства. Пiсля реформи 1861 року в сiльському господарствi активно вкорiнюється система капiталiстичних вiдносин. На змiну барщинiй системi помiщицьких господарств прийшла нова система - з наймом робiтникiв, якi застосовували iнвентар власника. Зростало застосування машин у помiщицькому господарствi, проходив процес концентрацiї виробництва, зростання ринку, розвивалося застосування найманої робочої сили, вiдбувалося зростання та загострення протирiч мiж пiдприємцями та робiтниками. На жаль, вiдмiна крiпацтва у 1861 р. не вирiшила тих земельних питань, якi набули гостроти вже в серединi ХІХ столiття. Основою цiєї аграрної полiтики царського уряду було не забезпечення селянства землею, а збереження великого помiщицького землеволодiння. Як зазначає дослiдник М. А. Рубач, при проведеннi реформи помiщики вiдрiзали у селян України близько третини найкращої землi.: до 1862 р. у дворянства 9 губернiй України опинилося бiля 19 млн. десятин землi. У 1877 роцi у 1937 тисяч селянських дворiв було тiльки 18,7 млн. десятин надiльної землi, а 19 млн. десятин дворянської землi були головною соцiально-економiчною базою всевладдя дворян-помiщикiв. До того ж, в результатi реформи десятки тисяч дворових, сирiт, городникiв та селян ряду iнших груп крiпацького населення були або зовсiм обезземеленi, або надiленi тiльки садибами чи мiзерними дiлянками польової землi. Понад 440 тисяч селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержало надiли до 1 десятини на ревiзьську душу. Задовольняючи помiщикiв, якi були зацiкавленi в одержаннi викупних платежiв одноразово, уряд органiзував викупну операцiю, за якою селянам при одержаннi повного надiлу видiлялась позика в розмiрi 80% (неповного - 75%) викупної суми. Викупну позику з великими вiдсотками селяни повиннi були сплачувати державi протягом 49 рокiв, вносячи щорiчно 6% загальної суми позик. Новий економiчний устрiй послiдовно руйнував пережитки феодальних форм землеволодiння у виглядi дворянських латифундiй, надiльного землеволодiння селян рiзних верств, казенних, удiльних, церковних та монастирських земель. Але залишалась у пореформенiй Росiйськiй iмперiї станова обмеженiсть землеволодiння та використання землi для крiпацьких засобiв експлуатацiї селян. Однак, свiтова аграрна криза 1875-1895 рокiв сприяла тому, що, наприклад, у Схiднiй Українi помiщики почали продавати землю на ринку. В зв'язку з цим цiни на землю починають зростати – вiд 29 крб. в 60-х роках ХІХ столiття до 250-300 крб. за десятину на початку ХХ столiття. Звiльнивши селян вiд крiпацтва, тодiшнiй уряд нiчого не зробив, щоб зрiвняти їх у правах з iншими верствами населення. Навпаки, було створено всi умови для того, щоб якнайменше землi потрапляло до рук селянства, особливо панської, щоб селяни i надалi знаходились в економiчнiй залежностi вiд помiщикiв та вимушенi були йти в кабалу до них. Особливо помiтно це було на Правобережнiй Українi, де 90% землi належало росiйським помiщикам (до повстання 1863 року цi землi належали польським помiщикам).
Київська губернiя, наприклад, займала одне з останнiх мiсць у Росiйськiй iмперiї за розмiрами селянського землеволодiння на душу населення i за пiдрахунками на 1 чоловiка не приходилося навiть 1 десятини землi [1908. - 29 травня ]. У Полтавськiй губернiї, за висновками аграрної комiсiї Полтавської громади сiльських господарiв, бiльше пiвмiльйона сiльського населення не мало не тiльки орної, а навiть i присадибної землi (1906. - 2 червня). Середнiй селянський надiл по всiх повiтах Харкiвської губернiї складав не бiльше як 4 з лишком десятини (1907. - 1 березня). Але якщо придивитися уважнiше, не у всiх районах України це питання стояло так гостро. На Правобережнiй Українi рiвень аграрного перенаселення був значно вищим, нiж на Лiвобережжi. Істотнi вiдмiнностi у забезпеченостi землею iснували не тiльки мiж великими регiонами України, а й у окремих губернiях мiж повiтами: жителi м. Великий-Крупель Переяславського повiту Полтавської губернiї, переважно козаки, володiли площами вiд 50 до 100 десятин, у селян було дещо менше, заможнi селяни мали 20-25 десятин. Загальна ж кiлькiсть безземельних селян не перевищувала 2-3% всього населення. Поряд з тим, у с. Ляменцi Золотоношського повiту Полтавської губернiї на сiм'ю, яка частiше за все складалася з 10-12 душ, приходилося 6 чи 7 десятин [ 1906. - 20 серпня]. Всi цi протирiччя поглиблювалися ще й тим, що дворянство намагалося за будь-яку цiну зберегти свою земельну власнiсть. Незважаючи на те, що дворянськi землi у той чи iнший спосiб переходили у власнiсть козакiв, заможних селян, купцiв та мiщан, на з'їздах великих землевласникiв пiдкреслювалося, що “частная собственность неприкосновенна”. Як колись вони не погоджувались з тим, що люди терплять велику потребу в землi, так i на початку ХХ ст. дворянство не змiнило своїх поглядiв на це питання. І тiльки з початком революцiйних подiй в Росiйськiй iмперiї, iснуюча загроза помiщицькому землеволодiнню змiнила це ставлення. Аграрна полiтика помiщикiв на початку ХХ столiття ґрунтувалася на збереженнi та пiдтримцi сiльської общини з невiдчужуванiстю надiльної землi. Охороняючи общину, помiщики розраховували на темноту та несвiдомiсть селян, - зазначає радянський дослiдник П. Н.Єфремов. Община вiдiгравала роль середньовiчної перегородки на шляху розвитку виробничих сил у сiльському господарствi, повинна була, на думку крiпосникiв, замiнити собою владу помiщика, можливiсть експлуатувати селянство. Для цього була встановлена система кругової поруки. Сiльська спiльнота у цiлому вiдповiдала за справну сплату податкiв. Общинне володiння позбавляло можливостi купiвлi та продажу землi, перешкоджало переходу її вiд бiднiших верств до заможних селян. У вiдношеннi володiння надiльною землею усi селянськi спiльноти подiлялися на двi великi категорiї: спiльноти з общинним землеволодiнням та спiльноти з подвiрним володiнням землею. Общинне землеволодiння панувало на Пiвднi України, особливо в Катеринославськiй губернiї (99,5%), воно переважало над подвiрним по всьому Лiвобережжю. В губернiях Правобережжя панувало подвiрне землеволодiння (96,3%). У Подiльськiй губернiї общиннi землi становили лише 0,5% вiд надiльного селянського землеволодiння. Як бачимо, старi общиннi порядки, полiтика пiдтримки сiльської общини з боку царизму та крiпосникiв були спробою затримати розвиток капiталiстичних вiдносин. Всi цi причини, а також становi обмеження, якi лежали на надiльних землях (обмеження купiвлi-продажу, застави землi), обставини товарного виробництва, у якiй господарювали селяни, вимоги розподiлу землi та вiльної її мобiлiзацiї створили революцiйну ситуацiю. Селянськi страйки, якi почалися ще у 1905 р., продовжували зростати. Газети щодня друкували повiдомлення про зiткнення мiж селянами та помiщиками, про вiдмови селян виходити до помiщикiв на роботу, про суди над селянами за погроми маєткiв i т. iнше. Вимоги селян пiд час страйкiв були рiзними. Це i пiдвищення плати за роботу на помiщицьких землях, i зниження орендних цiн на землю, i вимоги вiддати помiщицьку землю. Майже щоденно українськi газети друкували повiдомлення про революцiйнi подiї, що охопили майже всi губернiї України. Часто помiщики використовували вiйська для “утихомирювання” селян [1906. - 1 травня; 1906 - 19 квiтня; 1906 - 2, 7, 9, 11, 13, 19, 21, 23, 26 липня; 186, 1907. - 19 травня; 153, 1906. - 2 червня;1907. - 4, 27 липня]. Офiцiйнi джерела дещо стриманiше висвiтлювали революцiйну ситуацiю. Так, у Звiтi та оглядi по Київськiй губернiї за 1905 рiк губернатором зазначалося, що аграрнi виступи мали мiсце, але завдяки енергiйним дiям полiцiї, вони не переростали у "вiдкритi грабежi та розгроми помiщицьких маєткiв". Уряд i помiщики всiляко намагалися придушити революцiйний настрiй селянства. Побоюючись об'єднання окремих селянських виступiв, уряд вдавався до рiшучих заходiв, навiть до судових справ за участь у аграрних страйках. У пресi в роздiлах "Судова хронiка" постiйно друкувалися звiти про судовi справи над селянами. Цi офiцiйнi звiти показують, як уряд боровся за збереження “свого спокою”. Наприклад, з 42 звинувачених селян с. Бiгача Чернiгiвського повiту за погром у маєтку помiщика Мортона, тiльки 8 виправдано, а останнiх засуджено до ув'язнення. Найдовший термiн - 4 роки. Справа про 9 селян с. Голикова Чигиринського повiту - 4 з них були визнанi винними i присудженi до тюремного ув'язнення [1906. - 2 травня;1906. - 15 вересня]. Як бачимо, царський уряд був налаштований будь-якими засобами припинити руйнування великого помiщицького землеволодiння. Оскiльки селянське малоземелля призводило до поширення найманої працi, помiщики використовували це в своїх iнтересах. Плата за найману працю була дуже низька. Часто селяни наймалися до панiв за оплату своєї працi харчами. Пiд час революцiйних заворушень однiєю з селянських вимог було пiдвищення плати за роботу в панських маєтках. В рiзних мiсцевостях вимоги про оплату були рiзними. Так, у Конотопському повiтi в с. Тинице селяни зажадали за свою працю на бурякових плантацiях не по 70 копiйок, а по карбованцю в день. Оплати по карбованцю за копу або за третiй снiп вимагали селяни с. Вербки на Подiллi. Дещо бiльшої оплати домагалися селяни с. Тростянця Канiвського повiту - третiй снiп або 5 карбованцiв за робочий день [1906. - 8 червня, 1906. – 3,4 липня]. Взагалi у пресi дуже багато дописiв про вимоги селян до панства про пiдвищення заробiтної плати, особливо пiд час жнив [1906. - 11 травня; 39, 1906. - 8 липня; 1907. - 26 травня]. Селяни вiдмовлялися йти на роботу, поки помiщики не задовольнять їх вимоги про пiдвищення денної заробiтної плати. Однак, найчастiше вимоги селян не задовольнялися, а помiщики вдавалися до наймання нових сiльськогосподарських робiтникiв за таку ж, або меншу заробiтну плату, оскiльки аграрне перенаселення українських земель давало таку змогу. Зустрiчаються навiть вимоги селян про збiльшення харчiв. Селяни вiдмовлялися працювати на плантацiях князя Орбелiанi (с. Часникiвка Лохвицького повiту), поки не полiпшиться якiсть харчiв [ 1907. - 1 липня; 1907. - 7 липня]. Все це свiдчить про те жалюгiдне становище селянства, в якому воно опинилося на початку ХХ столiття. Малоземелля та безземелля селян змушувало їх на активнi дiї для покращення умов свого iснування. Користуючись гострою потребою бiльшостi селян у землi, помiщики здавали частину своїх земель в оренду на виключно несприятливих для орендарiв умовах. За даними науковця С. М. Сидельникова, на протязi 35 пореформених рокiв орендна плата збiльшилася у середньому втричi, а у малоземельних районах - у 5 i бiльше разiв. Залишки крiпацтва в сiльському господарствi України мали значне мiсце на початку ХХ столiття. Як зазначає М. А. Рубач, бiля 3,5 млн. десятин дворянської землi здавалося в оренду селянам. Значна частина помiщицької землi аж до 1917 р. оброблялася селянським iнвентарем. На Полтавщинi 66% приватної землi здавалося в оренду. На початку ХХ столiття в Росiйськiй iмперiї iснувало два типи оренди, якi суттєво вiдрiзнялися за характером виробничих вiдносин, i виникали при користуваннi орендною землею:
землi, щоб не вмерти з голоду на своїх клаптях землi, щоб уникнути штрафiв за потраву власницьких земель, якщо такi були в безпосереднiй близькостi вiд селянських вигонiв, щоб мати можливiсть користуватися ближнiми помiщицькими землями. Ось один з дописiв власного кореспондента у газету “Рада”: “Переяславський повiт. Помiщики в нашому повiтi, якi мають чимало землi i якi ранiш обробляли її самi, тепер стараються роздати її “мужикам”. Але як роздати? Читач може й справдi подумати, що нашi пани роздають свою землю на корисних для хлiбороба умовах. Зовсiм нi, землю вони роздають, аби скорiше здати в оренду на те, щоб мати наперед грошi...” ( 1906. - 26 вересня). З газетних повiдомлень можна дiзнатися як зростала орендна плата на українських землях по рiзних губернiях: агрономiчний вiддiл Київського губернського земського управлiння повiдомляв, що оренднi цiни на землю у 1906 р. скрiзь були вищi, нiж за два попереднiх роки. Особливо пiднялися цiни в Черкаському, Чигиринському, Канiвському повiтах (мало не на 4 крб.), а в рештi повiтiв - бiльше, як на 2 крб. Оренднi цiни на землю в Харкiвськiй губернiї, за повiдомленням статистичного вiддiлу Харкiвської губернської управи, за час вiд 1903 до 1907 рр. збiльшилися майже на 75%. Так, наприклад, у 1903 р. пересiчна орендна цiна на орну землю була 9 крб. 24 коп. за десятину; у 1904 р. пiд озимину земля вже коштувала по 13 крб.; у 1905 р. - по 14 крб.; а у 1906 р. - доходила до 16 крб. 40 коп. У 1909 р., повiдомляє газета “Рада”, оренднi цiни на землю встановилися на 3-4 крб. вище, нiж у попереднi роки [1906. - 5 серпня; 1907. - 20 жовтня; 1909. - 11 травня]. По окремих випадках оренди землi також можна зробити висновки, як здирницькi пiдходили до цього питання помiщики. Селяни с. Красногорiвки вiдправили до Катеринославського губернатора клопотання, щоб помiщик Нестеренко найняв їм свою землю за "людську" цiну. В с. Новоалександрiвцi Павлоградського повiту селяни вимагали вiд баронеси Корф, в якої вони орендували землю, брати з них не по 10 крб. за десятину, а по 5. Така ж сама iсторiя в Павлоградському повiтi. Селяни вимагали вiд купця Руссова брати з них не по 18 крб. за дес., а дешевше. У с. Ситкiвцi Липовецького повiту на Київщинi оренда землi коштувала селянам 18-20 крб. за десятину [1906. - 9, 15 серпня; 6 жовтня; 1908. - 19 березня]. В деяких губернiях умови оренди землi були ще важчими. У Валкiвському повiтi Харкiвської губернiї, наприклад, помiщики вiддавали землю селянам лише на вiдробiтки. За 1 десятину оренди селянин мусив: виорати 2 десятини економiчного хлiба, скосити 1 десятину сiнокосу та скласти 3 копицi сiна. Впереводi на грошi, ця робота коштувала 20 крб. [1907. - 10 березня]. Але зустрiчаються у газетах повiдомлення й iншого змiсту. З Полтави повiдомляли, що князь Кочубей здав селянам 3000 десятин землi в оренду по 6 крб. на рiк. В повiтi середня цiна орендної плати дорiвнювала 12 крб. Селяни с. Петрiвки та Смолянiвки найняли у панiв Сульпина та Клещеєва землю по 5 крб. Ранiше за цю землю вони платили по 14 крб. [ 1908. - 28 квiтня;1906. - 26 вересня]. Такi одиничнi повiдомлення свiдчать про те, що великi землевласники, побоюючись революцiйно настроєних селян, вважали за доцiльне знизити орендну цiну на землi, нiж лишитися її зовсiм. І все-таки, це були лише поодинокi випадки. Бiльша частина помiщикiв, навiть налякана революцiйними виступами селян, вважала за доцiльне застосовувати вiйськову силу, або продавати землю за пiдвищеними цiнами через банки. Зустрiчаються в газетах повiдомлення i про зовсiм iншi види оренди. Їх не дуже багато, але вони теж мали велике значення, оскiльки свiдчили про використання селянського малоземелля Селянським Банком. Так, у с. Козерогах Чернiгiвського повiту сiножать наймали арендатори, i вже вiд себе наймали її селянам. Цiна на землю - по 18 крб. за десятину. Помiщик Купянського повiту Харкiвської губернiї продав свiй маєток Селянському Банку, а Банк пропонував селянам орендувати землю по 9 крб. за десятину [1906. - 9, 28 липня]. Це було свiдченням того, що користувалися малоземеллям та безземеллям селянства не тiльки помiщики, а й державнi структури - Селянський Банк, i заможнi селяни, якi мали грошi для довгострокової оренди помiщицької землi. Джерела показують, що селяни орендували не тiльки помiщицькi землi. Газета “Киевлянин” наводить данi вiдносно оренди удiльних земель у Пiвденно-Захiдному краї. У Київськiй губернiї удiльнi землi здавалися в оренду в середньому по 8 крб. 21 коп. за десятину. В Подiльськiй губернiї - в середньому по 5 крб. 34 коп. за десятину. У Волинськiй губернiї - по 3 крб. 45 коп. за десятину [1906. - 14 липень]. Таким чином, у Пiвденно-Захiдному краї майже половина земель, яка належала удiльному вiдомству, здавалася селянам за цiнами набагато нижчими, нiж приватновласницькi землi. Окрiм того, за повiдомленням газети "Киевлянин", у Київськiй та Волинськiй губернiях земля, яка здавалася повiтовим селянам, сплачувалася по бiльш низьким цiнам, нiж земля, яка здавалася приватними орендарями. Пояснюється це тим, що пiсля революцiйних подiй 1905 р. уряд був дуже стурбований подальшею долею помiщикiв-землевласникiв. Щоб якось пригасити хвилi селянських повстань, доводилося вишукувати будь-якi шляхи для того, аби хоч частково подолати ту земельну тiсноту, яка iснувала у таких аграрно перенаселених губернiях як Київська, Волинська та багато iнших. Про злиденнiсть та важкi умови працi селянства можна дiзнатися також i з наступних газетних повiдомлень. В одному з номерiв “Полтавской земской газеты” був надрукований витяг з договору мiж наймачем та працiвником однiєї з економiй графа Потоцького. “Я крестьянка села N с собственного согласия нанялась в N-скую экономию графа Потоцкого на сельскохозяйственную работу, какую бы мне не поручили, всего на 144 рабочих дня, на своих кормах, с платою за все время 34 руб. (т. е. по 23,5 коп. в день!), из каковой суммы в виде задатка я получила 10 руб., а остальные деньги должна получать по частям, сколько заслужу...“ [ 1906. - 6 серпня]. Далi газета наводить обов'язки, якi повиннi виконуватися робiтниками. Характерним є те, що автори замiтки лише коротко розповiли про вiдносини керуючого маєтками з селянами, охарактеризувавши їх двома словами “крепостное право”. Сам же договiр, на думку авторiв, коментарiв не потребував. Отже, з наведених даних можна зробити декiлька висновкiв. По-перше, реформа 1861 року не тiльки не покращила становище селян, а, навпаки, загострила його. На початку ХХ столiття потреба селян в землi стала нагальною, оскiльки за роки пiсля реформи 1861 року сiльське населення зросло бiльше нiж у 2 рази, а загальна кiлькiсть селянських надiльних земель залишалася майже незмiнною. Існуюча система землеволодiння (наявнiсть великих помiщицьких латифундiй) не давала можливостi селянам скiльки-небудь покращити свої земельнi справи. По-друге, малоземелля, що було результатом особливого розподiлу землi при крiпосницькому господарствi, в умовах розвитку капiталiстичних вiдносин ставало суттєвим гальмом для селянських господарств. Скарги на малоземелля були головними при багатьох селянських виступах проти помiщикiв пiд час революцiйних подiй 1905 року. Оренда земель, яка набрала широкого розповсюдження на початку ХХ столiття, також не могла розв'язати проблеми малоземелля. Великi оренднi цiни на землю не задовольняли селян. До того ж, не всi помiщики вважали за доцiльне здавати свої землi в оренду селянам. На пiвднi України була, наприклад, розповсюджена здача великої кiлькостi землi на довгостроковий термiн буряково-цукровим концернам. Напiвкрiпацьке помiщицьке землеволодiння гальмувало розвиток сiльського господарства, створювало земельний голод. Перешкоджало розвитку сiльського господарства також його низьке технiчне забезпечення.
сторiнках перiодичної преси вiдбувалися дискусiї про причини кризового стану та можливi шляхи його вирiшення. Деякi з їх учасникiв вважали, що малоземелля не є перешкодою до вирiшення аграрного питання. Так, газета “Киевлянин” у статтi “Крестьянское полеводство” знайомить своїх читачiв з цифровими даними, якi характеризують стан селянського господарства в черноземнiй смузi взагалi i по окремих губернiях. Цi данi були взятi з книги П. Н. Соковнiна “Культурный уровень крестьянского полеводства на надельной земле и его значение в аграрном вопросе” [1906. - 3 травня]. Автор цiєї книги методом порiвняння даних про збiр зерна, валового доходу, цiн на врожай та iн. в губернiях черноземної та нечерноземної смуг намагався довести, що пропозицiя "демократизацiї" землеробства мала руйнiвне значення. Висновку про те, що благоустрiй селянського населення в Росiї не знаходиться нi в якiй залежностi вiд їх земельного забезпечення, приходить i С. С. Бехтєєв, автор книги “Хозяйственные итоги истекшего сорокалетия”, уривки з якої наводила газета “Киевлянин” [1906. - 12, 13, 27 червня]. Вiн категорично не згодний з тим, що питання малоземелля - це хвороба селянства, i вважав за необхiдне вирiшити, наскiльки це становище потребує яких-небудь екстраординарних заходiв для змiн його на краще. На захист великого та середнього землеволодiння в Росiйськiй iмперiї виступав франзуцький вчений Леруа-Больє. Вiн вважав, що нiчим не можна замiнити великого та середнього сiльського власника, який би мав освiту, до деякого ступеню широку, i який би мав середнiй обiговий капiтал та деякi запаснi засоби. На його думку, цього було б достатньо для пожвавлення землеробства в цiлому [ 1906. - 11 червня]. Цiлком незгодний з додатковим надiленням землею селян невiдомий автор ще однiєї статтi у газетi “Киевлянин”. На його думку, вся справа не в малоземеллi, а у неправильному користуваннi землею. Категорично заперечуючи реформування у землеволодiннi, вiн намагався довести, що все залежить вiд правильного використання землi [1906. - 6 липня]. Справою покращення сiльськогосподарської технiки був стурбований невiдомий автор статтi у газетi “Южный край”. Вiн вважав, що покращення сiльськогосподарської технiки - це основний козир аграрної програми та аграрiїв, а також i промисловцiв. На його думку, сiльськогосподарська машина допоможе селянину перейти до iнтенсивного господарства i вiн перестане мрiяти про “примусове вiдчуження” [1909. - 24 березня]. Погоджуючись з тим, що не останню роль у пiдвищеннi сiльськогосподарського виробництва вiдiграє застосування технiки, все ж нагадаємо, що застосування технiки, як показує досвiд, рентабельне тiльки на великих земельних дiлянках. Якщо взяти до уваги, що у бiльшостi губернiй все ж таки переважало селянське малоземелля та безземелля, то використання технiки навряд чи якось пiдвищило б продуктивнiсть працi. При скрутному грошовому становищi навiть бiльш заможнi селяни не мали коштiв для придбання сiльськогосподарської технiки, яка коштувала досить дорого. Помiщики ж надавали перевагу використанню на своїх угiддях дешевої селянської працi, нiж придбанню технiки. Що ж до покращення рiвня сiльськогосподарської працi, то можна зазначити, що при малоземеллi, враховуючи щорiчний прирiст сiльського населення, важко було б проводити якi-небудь дослiдження в галузi багатопiлля. Отже, уряду i помiщикам конче потрiбно було йти на поступки селянам у збiльшеннi їх надiльною землею, бо цього вимагали як суб'єктивнi, так i об'єктивнi причини розвитку капiталiстичних вiдносин у сiльському господарствi. Були пiдiрванi старi общиннi порядки селянського землеволодiння, а новi вiдносини вели до розшарування селянства за становими ознаками. Община не могла запобiгти неминучому розшаруванню селянства. Не дивлячись на загальнi та частковi передiли, земля починає зосереджуватися у першу чергу в руках заможних селян. З розвитком капiталiзму завмирає i практика передiлiв. Новий устрiй не мiг змиритися зi зрiвняльнiстю сiльського землекористування. Старi общиннi порядки ввiйшли у гостре протирiччя з новими господарськими умовами. Злам iснуючих порядкiв ставав безумовною економiчною необхiднiстю. Полiтика пiдтримки селянської общини з боку царизму та крiпосникiв-помiщикiв була спробою затримати розвиток нових економiчних вiдносин на селi. Помiщикам потрiбен був "наймит з надiлом" – напiвжебрак, малоземельний селянин, змушений орендувати помiщицьку землю за вiдробiтки, при яких вартiсть оренди набагато перевищувала б звичайну орендну вартiсть. Розвиток промисловостi теж вимагав рiшучих перетворень у сiльському господарствi. Отже, кризове становище в сiльському господарствi України, як i всiєї Росiйської iмперiї на початку ХХ столiття привернуло до себе увагу не тiльки урядових кiл. Пошуками шляхiв вирiшення складної ситуацiї з землеволодiнням займалися як спецiалiсти-дослiдники, так i громадськi засоби iнформацiї. Останнi в своїх публiкацiях не тiльки висвiтлювали важке становище селянства, але й друкували прогнози щодо майбутнього в аграрному секторi.
землi в руках заможного селянства, з одного боку, i з iншого – цiлковите розорення бiдноти (продаж, залишення або здача надiлiв в оренду). Надiльне землеволодiння i община стали гальмом на шляху нових економiчних процесiв у господарствi, якi вимагали органiзацiї землеробства на землi, котра була б вiльною вiд усiляких середньовiчних перегородок, якi збереглися вiд часiв крiпацтва (землi колишнi власницькi, казеннi, удiльнi, землi колонiстiв, козакiв, чиншовикiв тощо). Життя владно диктувало необхiднiсть лiквiдацiї колишнього землеволодiння, як помiщицького, так i надiльного селянського. У своїй промовi на засiданнi другої Державної думи 6 травня 1907 року П. А. Столипiн наводив наступнi докази на захист нового аграрного законодавства: "Настоятельность принятия в этом направлении самых энергичных мер настолько очевидна, что не могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно выраженной воли Царя и настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство не медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной части населения России". Земельна громада – община була органiзацiєю селянства при натуральному господарствi в умавах екстенсивного, переважно трипiльного господарства. Вона повинна була забезпечувати селянам розподiлення надiльної землi у вiдповiднiй кiлькостi та вiдповiднiй якостi на кожний двiр. При крiпацтвi земельнi передiли через общину вiдiгравали двояку роль. З одного боку, вони збiльшували кiлькiсть робочої сили, а з iншого – зменшували надiл на кожну робочу одиницю. Це давало можливiсть помiщикам посилювати експлуатацiю селян, i не тiльки вiдносно, але й абсолютно, пiдвищуючи вiд експлуатацiї села прибутковий продукт. Уряд, пiдтримуючи великих землевласникiв в роки революцiї 1905 року, зовсiм не мав намiру скасовувати велике помiщицьке землеволодiння. Однак, процес руйнацiї великих помiщицьких латифундiй проходив незалежно вiд намiрiв уряду. Ще пiсля реформи 1861 року в Українi спостерiгався процес зменшення площi панського землеволодiння. Це свiдчило про занепад помiщицького господарства, нездатнiсть панiв пристосуватися до нових економiчних умов, незважаючи навiть на урядову пiдтримку. Столипiнська реформа, намiром якої було впровадження мiцного прошарку заможних селян, пiдсилювала позицiї аграрного капiталiзму пруського типу. В кiнцi ХІХ столiття помiщики поступово втрачають свої землi. Не припинився цей процес i на початку ХХ столiття. А за три роки столипiнської реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навiть посилився – з 1902 по 1907 роки вiн складав 6,5%, а за роки столипiнської реформи – вже 8,2%.
"Социальная смута вскормила и вспоила нашу революцию, и одни только политические мероприятия бессильны были, как показали тогдашние обстоятельства, уничтожить эту смуту и порождаемую ею смуту революционную. Лишь в сочетании с социальной аграрной реформой политические реформы могли получить жизнь, силу и значение", - так визначав П. А. Столипiн необхiднiсть впровадження указу 9 листопада 1906 року в своїй промовi на засiданнi Державної ради 15 березня 1910 року. "…Принципиальная сторона законопроекта является осью нашей внутренней политики, - продовжував вiн, - потому что наше экономическое возрождение мы строим на наличии покупной способности у крепкого достаточного класса на низах, потому что на наличии этого элемента зиждутся и наши законопроекты об улучшении, упорядочении местной земельной жизни, потому, наконец, что это уравнение прав крестьянства с остальным сословием России должно быть не словом, а должно стать фактом". Окрiм основної мети – соцiально-полiтичної – створити на селi мiцну опору для самодержавства з мiцних власникiв, вiдокремивши їх вiд основної маси селянства, вони повиннi були стати перепоною на шляху зростання революцiї на селi; iснувала ще й соцiально-економiчна – зруйнувати общину, насадити приватнi господарства у виглядi вiдрубiв та хуторiв, а надлишок робочої сили спрямувати в мiсто, де її поглине промисловiсть; та економiчна – забезпечити пiдйом сiльського господарства та подальшу iндустрiалiзацiю країни, з тим, щоб лiквiдувати вiдставання вiд передових держав. Перший крок в цьому напрямку був зроблений в 1861 роцi. Тодi аграрне питання вирiшувалось за рахунок селян, якi платили помiщикам i за землю, i за волю. Аграрне законодавство 1906 року було другим кроком, при цьому уряд, щоб змiцнити свою владу та владу помiщикiв, знов намагався вирiшити аграрне питання за рахунок селянства. Розпад общини у другiй половинi ХІХ столiття йшов швидкими темпами. Вони виявлялися передусiм у поступовому скороченнi, а потiм припиненнi земельних передiлiв. На початку ХХ столiття селянська община вже не могла бути опорою царизму, з допомогою якої вiн пiдтримував консерватизм та патрiархальнiсть села; виникла нагальна потреба у реформуваннi аграрного устрою i саме на це була спрямована столипiнська реформа – зруйнувати селянську общину, не зачiпаючи помiщицького землеволодiння. Указ вiд 9 листопада 1906 року мав для бiльшостi губернiй України формальний характер, вiн оформлював юридично остаточне знищення общини. Кiлькiсть селян, якi закрiпили в українських губернiях землю у приватну власнiсть до загальної кiлькостi селян має такий вигляд (у вiдсотках): Волинська губернiя – 95,7%, Катеринославська – 87,1%, Херсонська – 87%, Полтавська – 79,1%, Подiльська – 78,9%, Київська – 70,6%, Харкiвська – 59%, Чернiгiвська – 52%.
де зберiгалася община з передiлами. Така форма господарства була гальмом для розвитку сiльського господарства, бо мала обов'язковий для всiх членiв общини характер господарювання. Особливо шкiдливi були частi передiли, за яких використання землi носило виснажуючий характер. Не варто вважати, що столипiнська аграрна реформа розпочалася тiльки пiсля виходу указу вiд 9 листопада 1906 року. Царський уряд змушений був пiти на деякi поступки селянам у покращеннi їхнього становища ще ранiше. Одним з перших законiв у цiй справi можна вважати закон вiд 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения". Для полегшення селянам виплат Селянському банку ще 14 жовтня 1904 року був виданий закон "О понижении платежей заемщиков Крестьянского поземельного банка и об изменении условий выпуска Государственных свидетельств названного банка". І тiльки 9 листопада 1906 року вийшов в свiт указ"О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения". Указ вiд 15 листопада 1906 року "О выдаче Крестьянским Поземельным банком ссуд под залог надельных земель" був доповненням до указу вiд 9 листопада. Указ вiд 9 листопада 1906 року пiсля затвердження Державною думою та царем став законом вiд 14 червня 1910 року. З цим законом було тiсно пов'язане видання правил про землеустрiй 4 березня 1906 року (якi пiзнiше стали законом 29 травня 1911 року). Суть указу вiд 9 листопада 1906 року полягала в тому, що кожний домогосподар, який володiв надiльною землею на общинному правi, може у будь-який час вимагати укрiплення за собою в приватну власнiсть частини землi, яка йому належить. Згiдно указу, кожен домогосподар мiг закрiпити за собою у приватну власнiсть дiлянки общинної землi, якi були до цього в його постiйному користуваннi.. Тi, хто закрiплював "надлишки", повиннi були сплатити общинi їх цiну, яка була зазначена пiд час проведення реформи 1861 року. До того ж кожен домогосподар, який закрiпив за собою землю у приватну власнiсть, мав право в будь-який час вимагати видiлення йому общиною вiдповiдної дiлянки, зведеної до одного мiсця (тобто хутори та вiдруби). Для переходу всiєї общини до дiлянкового (хуторського чи вiдрубного) господарства, необхiдно було ухвалення бiльшiстю (двома теритинами) селян, якi мало право голоса. Такою була суть основного закону, який запроваджував нову аграрну полiтику царського уряду. Отже, можна сказати, що закон вiд 9 листопада 1906 року був одним з найважливiших у всiй системi столипiнського аграрного законодавства. Вiдповiдно, дуже багато уваги придiлялося цьому закону у пресi. В липнi 1906 року "Киевлянин" опублiкував урядове повiдомлення про земельний устрiй, тобто проект майбутнього закону [1906. - 2 липня]. Газета "Свiтова зiрниця" подала передрукований з газети "Рада" матерiал з коментарями та роз'ясненнями для селян сутi нового "тимчасового" закону (тобто указу вiд 9 листопада) [1906. - 23 листопада]. Та ж "Свiтова зiрниця" ще в жовтнi 1906 року опублiкувала статтю про постанову Ради Мiнiстрiв про "громадське володiння землею", його значення для Подiлля та iнших губернiй України та Росiї. [ 1906. - 5 жовтня]. Ряд статей про новий "закон", його значення для селян, основнi пункти його положень, роз'яснення про селянську общину i її мiсце в українському селi публiкувала газета "Рада". "…Цей закон має загальнодержавне значення, але для мiсцевостей, заселених нашим українським людом, вiн має найменше ваги, бо в нашiм краї володiння землею переважно й тепер поосiбне, … хоч поруч iз тим деякi села мають ще таку надiльну землю, що володiє нею цiла громада" [1906. - 5 листопада; 20 грудня; 1907. - 25, 27, 28 сiчня; 1908. - 19 листопада]. Роз'яснення щодо нового законодавства не обiйшли своєю увагою i багато iнших українських видань: "Як думає правительство допомогти селянам?", роз'яснення Волинського губернського по селянським справам присутствiя, "О значении закона 9 ноября 1906 г. для крестьян Киевской губернии" [ 1908. – 2 листопада;1907. - 30 червня]. Треба також зазначити, що увага до селянського питання української преси на цих подiях не скiнчилася. Надалi газети повiдомляли про хiд подiй в селi: вихiд з общини, закрiплення землi в приватну власнiсть, видiлення на хутори i вiдруби. Частiше за все газети публiкували офiцiйнi данi, але увага придiлялася i дописам власних кореспондентiв про хiд подiй. Це дає можливiсть порiвняти офiцiйнi данi з поглядами "очевидцiв" на хiд аграрної реформи. Публiкацiї в газетах цiкавi ще й тим, що в них публiкувалася не тiльки статистика, але й коментарi i робилося це на сторiнках газет частiше, нiж в офiцiйних повiдомленнях. Треба зазначити, що за часiв столипiнської реформи приватне селянське землеволодiння значно зросло у порiвняннi з дореформеним перiодом. Починаючи з 1906 року площа приватного селянського землеволодiння в Українi постiйно зростає – вiд 139,5 тис. десятин в 1906 роцi до 391,8 тис. десятин в 1910 роцi, тобто майже в три рази. Отже, не зважаючи на протести селян, видiлення з общини все ж вiдбувалося, хоч i дуже повiльними темпами. Як зазначає радянський iсторик С. М. Дубровський, iснувало декiлька причин, якi примушували селян закрiплювати за собою землю, i вони були дуже рiзнi. У вiдповiдях кореспондентiв на анкету. Вiльно-економiчної громади зазначаються 3 основних мотиви:
однакового розвитку всiх селянських господарств; кожне представляло собою окрему господарську одиницю з певним складом мислення господаря, стереотипами, своєю багатовiковою економiчною спадщиною, кiлькiстю членiв сiм'ї тощо. Подвiрне землеволодiння поступово привчало селянина до вiдчуття себе господарем свого надiлу, психологiчно пiдготувало селян до закрiплення землi в особисту власнiсть та покращання умов свого життя. Досвiд впровадження реформи в життя показав, що для налагодження нової системи землеволодiння та пiднесення продуктивностi господарств необхiдний певний перiод, а також iнiцiатива та постiйнi зусилля кожного селянина покращаннi методiв господарювання. Крiм того, реформа виявила необхiднiсть надання селянам агрономiчної допомоги, посилила увагу до цього з боку держави та мiсцевих органiв влади. Значну роль у збiльшеннi селянських надiлiв вiдiграв Селянський Поземельний банк, який був одним з важливих механiзмiв реалiзацiї нової аграрної полiтики. Вiн сприяв перерозподiлу землi у напрямi її бiльш ефективного використання новими землевласниками-селянами, якi мали певний господарський досвiд, бажання та можливостi поступового полiпшення свого добробуту. Розглянутi в роботi особливостi реалiзацiї столипiнської реформи у цьому регiонi ще раз пiдкреслюють необхiднiсть використання регiонального пiдходу при її аналiзi, з урахуванням iсторичних та економiчних особливостей рiзних районiв України.
ринкових вiдносин, що збiльшило попит на зерновi та технiчнi культури. Пiсля 1906 р. цi тенденцiї не тiльки посилились, але й стали набувати бiльш стiйкого характеру, оскiльки iндивiдуалiзацiя селянського землеволодiння призвела до збiльшення кiлькостi господарств, якi задовольняли цей ринковий попит. Зростання селянського землеволодiння шляхом купiвлi-продажу вимагало великого напруження сил вiд тих, хто отримував довгостроковi кредити, привчало бiльше цiнувати придбане важкою працею. Реформа викликала пiдвищення уваги селян до правильного ведення своїх господарств на прикладi показових агрономiчних заходiв, сприяючи поступовим змiнам у психологiї рiзних верств селянського населення, вирiшуючи i старi проблеми (наприклад, страхування вiд градобою). Розвиток агрономiчної справи на Правобережжi у цей перiод свiдчив, що поряд iз закрiпленням землi в особисту власнiсть, цi заходи мали не менш важливе значення: без цього не було б прогресу у розвитку одноосiбних селянських господарств. Там, де вчора не вiдчувалась гостра потреба у цих вдосконаленнях, з початком реформи вони стали загальною необхiднiстю. Орiєнтована спочатку на заможнi верстви селян, агрономiчна допомога з боку земств та землевпорядних комiсiй стала поступово поширюватись на все селянське населення, що вiдбивало настрої та прагнення селянства в цiлому у цьому регiонi. Пiдвищення рiвня сiльськогосподарських знань стало вимогою часу i питанням подальшої перспективи господарювання. Активiзацiя особистiсного фактору у справi господарювання була одним з найважливiших результатiв реформи. Новий позитивний досвiд просував поступово вперед кожну господарську одиницю на селi. Стiйкiсть цих процесiв, на наш погляд, мала майбутнє, оскiльки iндивiдуалiзм психологiї українського селянства сприяв копiткiй, тривалiй працi з досягненням певних результатiв.
значення i через те, що переважну частку промисловостi складали виробництва, пов'язанi з переробкою сiльгосппродукцiї. Так, примiром, селянськi цукробуряковi плантацiї мали головним завданням постачання продукцiї цукровим заводам, якi заохочували у цьому селян; заведення хмiльникiв у заможних селянських господарствах мало тiсний зв'язок з виробництвом пива, розведення молочних господарств - з розвитком маслоробної промисловостi тощо. Зв'язок мiж збiльшенням виробництва у промисловостi та запитами сiльського господарства внаслiдок iндивiдуалiзацiї землеволодiння селян поширювався i на iншi її галузi. Через зростання земської торгiвлi покрiвельним залiзом, iншими будiвельними матерiалами простежується вплив столипiнської реформи на розвиток промисловостi будматерiалiв. Промисловiсть в цiлому через декiлька рокiв пiсля початку реформи переживала пiднесення. Збiльшення потреб внутрiшнього ринку внаслiдок аграрних перетворень сприяло бiльш стiйкому розвитку промисловостi, орiєнтацiї на цi потреби. Це посилювало процеси подальшої монополiзацiї у розглядуваних галузях промисловостi.
змушувало їх шукати рiзнi форми найвигiднiшого збуту своєї сiльгосппродукцiї. В першу чергу, це вiдбилося на розвитку хлiбної торгiвлi, яка набула нових форм через збутову дiяльнiсть селянських кредитних, сiльськогосподарських кооперативiв. Цi кооперативи поступово набували торговельного досвiду, включаючись до названих процесiв. Долаючи труднощi через вiдсутнiсть досвiду, кооперацiя поступово вирiшувала проблеми у своєму розвитку, отримувала новi форми, об'єднуючись в союзи. Подiбнi процеси вiдбувались у земськiй торговельнiй дiяльностi. Життя ставило питання про перехiд до екoномiчних основ органiзацiї цiєї дiяльностi. У розвитку зовнiшньої торгiвлi дiяли свої механiзми, пов'язанi з дiєю, станом на свiтовому ринку, i тому коливання в експортi зернових по роках у дослiджуваний перiод мало свої закономiрностi. Велику роль вiдiгравав транспорт (залiзничний, рiчковий, гужовий), значно збiльшивши у 1906 - 1914 рр. об'єми своїх перевезень сiльгосппродукцiї, продукцiї промисловостi, яка знаходила все бiльше розповсюдження в селянських господарствах. Комiсiйно-позичковi операцiї пiд зерновi вантажi на залiзницях давали значнi прибутки останнiм. Збiльшення вантажообiгу рiзних видiв транспорту сприяло певним позитивним зрушенням в їх розвитку, удосконаленнi, припливу капiталiв у цю сферу.
до реформи, оскiльки позитивнi зрушення в аграрному секторi поступово пiдключали до себе дiяльнiсть в iнших секторах (промисловiсть, торгiвля, транспорт), якi теж зазнавали позитивних змiн. Посилення взаємозв'язкiв мiж рiзними народногосподарськими галузями у цей перiод виявило ще бiльшу взаємозалежнiсть мiж ними, оскiльки кожна галузь мала свою потребу у задоволеннi тiєю продукцiєю або послугами, якi їй надавала iнша. Такi моменти у розвитку окремих галузей сприяли бiльш чiткому визначенню кожною з них свого мiсця у народногосподарському комплексi, а вiдтак i бiльш налагодженiй та продуктивнiй його роботi. На те, що в цi роки вiдбувалось пiднесення всього народного господарства, його окремих галузей, звертають увагу як монографiчнi дослiдження, так i перiодичнi видання того часу. Це, в кiнцевому рахунку, визначає i мiсце самої столипiнської аграрної реформи у соцiально-економiчному розвитку України та всiєї Росiйської iмперiї. Вищесказане вiдносно розвитку народного господарства у цi роки свiдчить про те, що столипiнська реформа була не лише бажанням уряду позбавитись невдоволення селянства, зруйнувати общину (як це стверджувалось у рядi дослiджень) та розселити селян на хутори та вiдруби, оскiльки перебудова психологiї селянина у напрямi розкриття власного потенцiалу, агрономiчнi заходи, позитивнi змiни у землеробствi, тваринництвi, збiльшення виробництва у рiзних галузях промисловостi, прибуткiв, за якi боролись монополiї, пожвавлення торгiвлi та зростання транспортних перевезень - все це в цiлому приводить до висновку, що столипiнськi аграрнi перетворення вирiшували завдання реорганiзацiї та стабiлiзацiї усього економiчного життя, що, безперечно, тягнуло i змiни в полiтичному життi. Перешкодою цьому стала перша свiтова вiйна, яка дезорганiзувала не тiльки розвиток рiзних галузей народного господарства, але й саму свiдомiсть суспiльства, посилила негативне ставлення значної частини селянства до помiщикiв, прокладаючи шлях до соцiальних потрясiнь у 1917 р. Вирiшення аграрного питання шляхом нацiоналiзацiї землi, як показав подальший хiд iсторiї, ще не означало позитивних, культурних змiн у розвитку сiльського господарства, в усвiдомленнi кожним селянином себе справжнiм господарем своєї землi. Все це в цiлому є свiдченням того, що столипiнська аграрна реформа не зазнала краху, а стала нереалiзованим до кiнця соцiально-економiчним явищем.
дiяльностi земських кас дрiбного кредиту, збутових, кредитних, споживчих кооперативiв, а також впливу столипiнської аграрної реформи на окремi галузi сiльського господарства, промисловостi, на змiни у внутрiшнiй та зовнiшнiй торгiвлi, транспортних перевезеннях, безперечно, є цiнним сьогоднi i на нашу думку, може використовуватись, в окремих своїх аспектах, при формуваннi сучасної аграрної полiтики в нашiй державi для прискорення реалiзацiї тих завдань, якi стоять перед сiльським господарством в умовах переходу до ринкових вiдносин.
|
