Історія України і державотворення

Історiя України i державотворення Реферат на тему: Історiя України i державотворення Близько 604 тис. км2 , 49,5 млн. мешканцiв – такого постає Україна перед нами. Протягом усього перiоду свого iснування вона знала i часи розквiту, i часи, коли свобода здобувалась кров’ю. Але, незважаючи на все, зараз, у ХХІ ст., у самому центрi Європи розвивається велика держава. Уже 15 рокiв Україна пишається своєю незалежнiстю. Мабуть настав час для того, що без пафосу сказати про те, як здобули ми цю незалежнiсть, якою цiною дiсталась вона українцям. Для цього потрiбно ще раз пройти сторiнками iсторiї цей буремний шлях: вiд заснування Київської Русi аж до сьогодення. Блакитною стрiчкою перерiзує Україну Днiпро. Саме на правому березi цiєї рiчки постало мiсто Київ, i саме звiдти бере свiй почато наша держава. Точна дата заснування цього мiста i його засновники нам невiдомi. Дiйшли до наших днiв тiльки перекази про трьох братiв: Кия, Щека i Хорива, якi вважаються засновниками Києва. “Так в самої лiтописи переказано легенди про трьох братiв Полян Кия. Щека i Хорива, що збудували спiльно мiсто Київ, в iм’я старшого брата, i полишили свої iмена в назвах урочищ Щековицi, Хоревицi i рiчки Либеда (названої по iменi сестри)[1] Звiдси i взяла свiй початок Київська Русь. Багато славних князiв правили на її територiї, а особливо слiд вiдмiтити князя Володимира Великого, який влiтку 988 р. охрестив свiй народ. Через мiжусобнi вiйни i через те, що Київ завжди був об’єктом нападу кочових народiв, Київська держава починає пiддпадати. Проте вона вiдразу не занепала i проiснувала ще 200 лiт. Пiсля Київського князiвства виникла велика i могутнi Галицько-Волинська держава. Одним iз перших галицьких князiв був син Володимира Великого Борис. Але найвизначнiшим дiячем цiєї доби став перший український король Данило Галицький, який зумiв оборонити вiд ворогiв свою велику державу i навести в нiй порядок. У 1253 роцi, в мiстi Дорожчиннi, Данила коронував тодiшнiй папа римський Інокентiй ІV. Сiчi (козацька республiка, якою керували гетьмани, обранi бiльшiстю) став Дмитро Вишневецький. У ХVІІ ст. на територiї України розгорнулася нацiонально-визвольна вiйна пiд проводом Богдана Хмельницького, який прийшов до влади у 1648 р. Вiн не раз i не двiчi перемагав польське вiйсько, впевнено ведучи за собою козакiв. Але допустився великої i непоправної помилки пiдписавши у 1654 р. союз з Москвою. Москва ж уклала угоду з Польщею i роздiлила Україну на двi частини: Лiвобережну i Правобережну. Останнiми гетьманами Запорозької Сiчi були Данило Апостол i Кирило Розумовський. У 1764 р., за указом Катерини ІІ, Запорозька Сiч була зруйнована. Полтина, Григорiй Сковорода, а також творцiв Кирило-Мифодiївського товариства: Тараса Шевченка, Пантелеймона Кулiша, Миколу Костомарова, Миколу Гулака та iн. Але московська цензура не могла змиритися з таким поворотом. Як наслiдок маємо Валуєвський циркуляр (1876 р.) УНР. Проте Україна не була пiдготовлена перш за все вiйськово, для того, щоб захищати свiй суверенiтет. І у 1922 р. Україну знову роздiлили. Проте варто вiддати належне створеному тодi Легiону Сiчових Стрiльцiв, якi хоч i не змогли вiдстояти незалежнiсть, але вiдзначились як хоробрi воїни. Нiмецькi старшини i вояки з признанням висловлювались про них: “Гордий це народ, що має таких лицарiв!”[2] Не встиг щ свiт оговтатись вiд Першої свiтової вiйни, як розпочалася Друга свiтова, яка знову ж таки, не оминула України. Землi Захiдної України вiдiйшли до складу СРСР i об’єднались з РСР. У 1940р. Румунiя повернула Пiвнiчну Буковину Бессарабiю, i вони стали частиною УРСР. В розпал Другої свiтової вiйни на територiї України розгорнувся Рух Опору - сформувалась ОУН, яка прагнула добитись незалежностi України. Згодом ОУН розкололась на двi самостiйнi органiзацiї: ОУН-Б i ОУН-М. На боцi ОУН-Б сформувалась Українська повстанська армiя (УПА), яка поповлювалась за рахунок українцiв, що не бажали коритись окупантам. По закiнченнi вiйни бiльшовицький терор ще бiльше вкоренився на територiї України. Лише у 1991 р. Україна здобула незалежнiсть, а у 1996 р. була прийнята Конституцiя України, яка остаточно утвердила її, як самостiйну державу. З усiх вище описаних подiй ми можемо зробити висновок, що творення державностi України вiдбувалося дуже повiльно. Мабуть неможливо точно сказати, коли розпочався це процес. Уже 15 рокiв ми живемо в незалежнiй країнi, проте i досi дивимось на наше сьогодення, минулим i майбутнє з деяким песимiзмом. Дехто i досi не вiрить у самостiйнiсть Української держави, i взагалi в те, що ця держава реально iснує. Такий висновок можна зробити з опитування, яке було проведене мною у м. Чернiвцях. На запитання: “Коли, на вашу думку, почався процес державотворення в Українi?” громадяни у 2004 р. дали такi вiдповiдi (у %): Україномовнi громадяни, (%) Росiйськомовнi громадяни, (%) Громадяни iнших нацiональ-ностей, (%) За часiв Київської Русi 19,6 8,3 2,4 За часiв козаччини 9,5 1,2 1,1 Пiд час Першої свiтової вiйни 2,1 2,3 2,1 Пiд час Другої свiтової вiйни 5,3 3,3 1,8 Пiсля проголошення незалежностi у 1991 р. 48,2 50,2 53,6 Пiд час виборiв у 2004 р. 14,0 2,1 30,1 1,1 22,4 3,5 Держави “Україна” не iснує 0,2 10,2 5,4 Отже у нашому суспiльствi небагато людей, якi вважають за початок процесу державотворення подiї, якi вiдбувалися у Першiй та Другiй свiтових вiйнах. Тi, хто й досi не хочуть визнати Україну, як самостiйну державу є, як правило, iномовними громадянами. Досить багато громадян вiддали свiй голос за те, що Україна, як держава, бере свiй початок ще вiд Київської Русi. З цими людьми важко не погодитись, адже саме iз заснуванням Києва i згодом Київської Русi, ми пов’язуємо створення України. Як бачимо, за те, що Україна почала формуватись як держава лише пiсля виборiв 2004 р., висловлюються здебiльшого громадянина iнших нацiональностей. Це, мабуть, пов’язано з тим, що пiд час цих виборiв i революцiйних подiй, якi їх супроводжували, українцi заявили про себе, як про нацiю, яка здатна вiдстояти свою вiльну i незалежну думку. З думкою, що процес державотворення розпочався аж пiсля виборiв 2006 р. погоджуються здебiльшого росiйськомовнi громадяни. Думаю, що це пов’язано з перемогою на виборах кандидата, який у своїй програмi зазначив надання росiйськi мовi статусу другої державної. Але все-таки найбiльше громадян висловилось за те, що Україна, як держава, погасла формуватися у 1991 р. у процесi розпаду СРСР, який, хоч ще виглядав стiйко зовнi, починав розхитування всерединi. Початковим етапом розпаду СРСР стали вибори 1990 р., якi вийшли з-пiд контролю партiї. У сiчнi 1990 р., коли саме повним ходом iшла передвиборча компанiя, демократичнi сили України (Рух, “Меморiал” i т. iн.) запропонували вiдзначити День соборностi України. І 21 сiчня 1990 р. мiж Києвом i Львовом був утворений “живий ланцюг”. Ця подiя вплинула перш за все на свiдомiсть українцiв. Вона вiдновила в їхнiй пам’ятi нацiональну символiку, iдею єдностi i незалежностi України. Ця подiя стала пробудженням вiд “глибокого сну”, в якому Україна i українцi перебували в часи бiльшовицького терору. Мабуть резонансом цього пробудження стало те, що на виборах представникам Демократичного блоку вдалося здобути майже третину мiсць, а у деяких областях опозицiйнi сили здобули бiльшiсть. І хоч преса i телебачення ще перебували пiд контролем КПУ, хвиля протесту i бажання волi уже невпинно пiднiмалася: над багатьма мiстами i селами України замайорiли синьо-жовтi прапори. Головою Верховної Ради став В. Івашко, опозицiйнi сили в парламентi очолив І. Юхновський. У стiнах парламенту все частiше лунало питання про незалежнiсть України. 9 липня 1990 р. В. Івашко подає у вiдставку, внаслiдок чого прокомунiстична бiльшiсть залишається без керiвника, i поводи остаточно випадають з рук Комунiстичної партiї. Вперше Верховна Рада зважується на крок, який “випадав” за рамки програми i полiтики центру. 16 липня 1990 р. Верховна Рада поiменним голосуванням прийняла Декларацiю про державний суверенiтет України. Цей документ став великим кроком на шляху творення державностi України, але одночасно вiн ще бiльше загострив ситуацiю, i на грудневому пленумi (1990 р.) лунали заклики до боротьби з “сепаратистами” i “нацiоналiстами”. Декларацiя про державний суверенiтет України не отримала статусу конституцiйного акта, але в той же час бiльшiсть погодилася на внесення до Конституцiї УРСР статтi, яка проголошувала верховенство законiв УРСР на її територiї над союзними законами. 3 серпня 1990 р. вiдбулося прийняття Закону про економiчну самостiйнiсть України. Це стало логiчним продовженням прийняття Декларацiї, бо наповнювало її реальним змiстом. Пiсля прийняття Декларацiї вiдбулися вибори нового Голови Верховної Ради, на яких перемiг Леонiд Кравчук. мiстечка висловлювали думки мiльйонiв громадян. Основною причиною пiкету було те, що склад Верховної Ради не вiдображав волю народу. Остання спроба контрнаступу КПУ була пов’язана з тим, що громадський рух в Українi набув радикального характеру. Ця спроба була спрямована на те, щоб припинити демократизацiї українського суспiльства, але суверенiтет України був вже невiдворотним. Не отримала пiдтримки i спроба консервативних сил СРСР вчинити державний переворот та зберегти радянську iмперiю. Референдум 1 грудня 1991 р. переважною бiльшiстю голосiв пiдтвердив рiшення Верховної Ради про вихiд України з СРСР. Проте проголошення незалежностi України було лише початком. Адже все керiвництво велося з Кремля, i мiсцевi керiвники звикли тiльки виконувати накази. А тут потрiбно було брати владу в свої руки i пiдносити Україну. 1 грудня 1991 р. президентом України став Л. Кравчук. Перед президентом i новим урядом постав ряд проблем: “знищення вiдкритих полiтичних структур, творення правової демократичної держави”1 , “трансформування централiзованої економiки в багатоукладну ринкову”2 , “нацiональне вiдродження України”3 , “встановлення рiвноправних стосункiв з iншим державами”4 . З перших днiв Верховна Рада розгорнула активну законодавчу роботу. І у 1991-1994 рр. було прийнято ряд документiв, без яких Україна була б неповноцiнною державою. Негативним аспектом прийнятих документiв було те, що не було розроблено конкретного механiзму їх реалiзацiї. Через це велика кiлькiсть рiшень Верховної Ради України не виконувалась. Також негативним було те, що не вистачало коштiв. Закони не мали прямої дiї а вимагали додаткових роз’яснень, тлумачень, пiдзаконних актiв. Також ефективнiй дiяльностi Верховної Ради заважало гостре протистояння мiж партiями i вiдсутнiсть злагодженої роботи виконавчої i законодавчої влади. Л. Кравчук, пiсля обрання його на пост президента, зумiв перебрати на себе основну iнiцiативу творення державностi. Проте варто наголосити на деяких негативних моментах цього перiоду. Насамперед не було чiткого розподiлу повноважень мiж президентом, Верховною Радою i органами виконавчої влади. Також влада виявилась неспроможною приймати ефективнi рiшення i розробляти програми в економiцi. Але був i значний позитив. Уряд взявся за вирiшення невiдкладних питань для України. Верховна Рада надала главi уряду право видавати декрети з неврегульованих законодавством економiчних проблем. Одним iз найважливiших рiшень було створення i розбудова Збройних сил України. Пiсля здобуття незалежностi населення України не вiдчуло значного полiпшення свого становища. У всiх негараздах i недопрацюваннях звинувачували Президента i Верховну Раду. В зв’язку з цим були проведенi достроковi вибори i президентом України став Л. Кучма. Вибори до Верховної Ради було вирiшено проводити за мажоритарною системою. 27 березня 1994 р. було проведено вибори до Верховної Ради України, якi ще раз довели, що населення України є дуже активним у полiтичному планi. Головою Верховної Ради тринадцятого скликання став О. Мороз, а прем’єр-мiнiстром 16 червня 1994 р. був обраний В. Масол. Якою ж була дiяльнiсть нової влади? Вже першi днi роботи Президента i Верховної Ради показали недосконалiсть полiтичної системи України. Перш за все заважало протистояння мiж прокомунiстичними i нацiонально-демократичними школами. Позитивним моментом у роботi Верховної Ради ми можемо назвати тiльки те, що вона намагалася збiльшити грошовi надходження для громадян. Правда для реалiзацiї цих рiшень у державi не було грошей. Щодо негативу, то, перш за все, варто сказати, що рiшення Верховної Ради мали консервативно-стримуючий характер у економiцi. Без достатнiх на те пiдстав, призупинився процес приватизацiї. Щодо дiяльностi Президента, то вiн з самого початку засвiдчив прагнення держави подолати такi явища як корупцiя, органiзована злочиннiсть, тонiзацiю економiки. Президент видав Указ про iндексацiю вкладiв населення в установах Ощадбанку. Запропонував Л. Кучма i Закон про владу та мiсцеве самоврядування, проте прийняття цього закону блокували лiвi фракцiї. Мабуть найбiльшим досягненням Верховної Ради i Президента в цей перiод стало прийняття Конституцiї України 26 червня 1996 р. Хоч всi складнощi державотворчих процесiв ще були попереду, але Конституцiя стала базою цих процесiв. У 1998 р. i 1999 р. вiдбулися вiдповiдно вибори до Верховної Ради i вибори президента України. На цей раз головою Верховної Ради став О. Ткаченко, а 4% бар’єр подолали 8 партiй. Президентом України знову став Л. Кучма. Важливим досягненням нової влади стало те, що на кiнець 2000 р. вдалося в цiлому подолати суперечностi мiж гiлками влади. Проте серед населення все бiльше визрiвало незадоволення дiяльнiстю Президента. Зокрема, ми можемо назвати акцiю “Україна без Кучми”, яка прокотилась по Українi пiсля касетного скандалу. Через недолугi рiшення влади i вiдсутнiсть порядку, все частiше пiдiймаються питання про корумпованiсть. Своє остаточне слово про незадоволення владою народ України сказав на виборах президента у 2004 р. Подiї, якi супроводжували цi вибори отримали назву “Помаранчева революцiя”. Президентом України став В. Ющенко. Вiн обрав шлях до подолання корупцiї в усiх гiлках влади. На виборах до Верховної Ради у 2006 р. отримала перемогу партiя, яка завжди стояла в опозицiї до Президента – “Партiя Регiонiв України”. Саме на базi цiєї партiї створилась коалiцiя у Верховнiй Радi, i як наслiдок ми бачимо, що зараз Україну тягнуть в рiзнi боки – Президент – у Європу, прем’єр-мiнiстр (Вiктор Янукович) до Росiї. І зараз потрiбно не допустити, щоб у майбутньому говорили, що саме неспроможнiсть подiлити владнi крiсла привела до втрати державностi. заявляв про свої права, тiльки тодi з цими правами починали рахуватися. Адже в Конституцiї України записано, що джерелом влади є народ. Тому розчаровуючись у владi, ми насамперед розчаровуємося в собi. Тож пiднiмiмося з колiн i добудуймо державу, яку заклали ще колись Кий, Щек i Хорив, бо за нас цього не зробить нiхто! Список використаної лiтератури 2. Лотоцький А. Історiя України для дiтей. – Івано-Франкiвськ, 1993 р. [1] Грушевський М. Історiя України-Руси, -Київ, 1991 р. – с. 379. * С. В. Кульчицький. Україна: суспiльство й держава на терезах iсторiї (1991-2006 р.) 1 Ф. Г. Турченко. Новiтня iсторiя України. – Київ, 2006.– С:277. 2 Там же. 3 Ф. Г. Турченко. Новiтня iсторiя України. – Київ, 2006.– С:277. 4 Там же.