Австро-Угорщина: нацiональнi проблеми у кiнцi ХІХ столiття
АВСТРО-УГОРЩИНА: НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ У КІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ
нацiональне угорський полiтична консолiдацiя
У 1867 р. ранiше централiзована Австрiйська iмперiя стала двоєдиною (дуалiстичною) i одержала назву «Австро-Угорщина». Для династiї Габсбургiв на чолi з iмператором Францем Йосипом (роки правлiння 1848 — 1916) це був вимушений крок через опiр Угорщини вiденському абсолютизму, а також поразок iмперiї у вiйнах проти Італiї, Францiї i Пруссiї у 1859 i 1866 рр.. У результатi радикальної реформи державного устрою iмперiя не тiльки встояла, але й набрала внутрiшньої стiйкостi. Імперiя з її п’ятидесятимiльйонним населенням залишилася самою великою по територiї (пiсля Росiї) державою Європи.
справ», пiдвiдомчих iмператоровi та двом його мiнiстрам — iноземних справ i вiйськовому. Угода i створена на її основi нова форма iснування iмперiї, сам механiзм її функцiонування – явище унiкальне у свiтовiй практицi. Цей устрiй не передбачав нiякого єдиного iмперського уряду. Спiльнi питання вирiшувались на регулярних радах “спiльних” мiнiстрiв разом iз главами урядiв двох держав.
Таким чином, у полiтичному вiдношеннi iмперiя набула порiвняно стабiльного характеру, що позитивно вiдбилось на економiчному розвитку країни, а значить, i на добробутi громадян.
Проте швидкому iндустрiально-технiчному прогресу наприкiнцi XIX — на початку XX ст. явно не вiдповiдав рiвень полiтичної консолiдацiї рiзних складових елементiв iмперiї i внутрiшньої iнтеграцiї країн i земель, що входили до неї. Етноконфесiйна структура iмперiї була надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народiв не мав абсолютної чисельної переваги над iншими. Так званi «пануючi» нацiї, а точнiше, нацiї привiлейованi, на межi столiть (згiдно з переписом населення 1910 р.) при загальнiй чисельностi населення в 51 млн чоловiк навiть разом узятi не складали i його половини (12 млн нiмцiв i почти 10 млн мад’ярiв, тобто угорцiв). Але у своїх частинах iмперiї i нiмцi, i мад’яри переважали за чисельнiстю iншi народи, з тiєю рiзницею, що першi у своїй половинi складали лише третину населення, а другi майже половину — трохи бiльше 48%. В Угорщинi проживала значна кiлькiсть нiмцiв, що займали друге пiсля румунiв мiсце серед нацiональностей королiвства. Іншi дев’ять нацiй можна квалiфiкувати як «напiвпривiлейованi» i «непривiлейованi». До першої групи вiдносились 6 млн чехiв, 5 млн полякiв, 1,6 млн хорватiв, 382 тис. iталiйцiв Примор’я. Нiяких привiлеїв не мали 4 млн українцiв, бiльш як 3 млн румунiв, 1,8 млн словакiв, 1,4 млн хорватiв, що проживали поза межами Хорватiї—Славонiї, 1,7 млн словенцiв, 386 тис. тiрольських iталiйцiв (з 2,8 млн iталiйцiв), 2,2 млн євреїв.
Австро-угорська угода i встановлення лiберально-конституцiйних порядкiв дали могутнiй поштовх нацiональним устремлiнням неповноправних народiв обох держав. Першими пiднялись на боротьбу чехи. Не думаючи про вихiд зi складу iмперiї, вони, натхненнi успiхом Угорщини, вирiшили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину iмперiї, тобто перетворення дуалiзму в триалiзм.
На цьому ґрунтi дуалiстична система пережила перше важке потрясiння.
конфедеративного утворення у складi трьох самостiйних у внутрiшнiх справах держав: Австрiї, Угорщини, Чехiї. Імператор Франц-Йосип схвалив вiдповiдний документ, так званi «Фундаментальнi статтi», i дав згоду коронуватися чеським королем. Але така перспектива зустрiла шалений опiр нiмцiв та угорського уряду Д. Андрашi. Франц-Йосип поступився. Слiд мати на увазi, що у Чехiї проживало 37% нiмцiв, якi вважали цю країну своєю батькiвщиною.
Нацiональностi Галичини, Буковини, Далмацiї, а також словенцi особливих турбот iмперiї не приносили. Виразний сепаратистський рух iталiйцiв вiдчувався лише у Пiвденному Тiролi, де iталiйський елемент мав вiдчутну перевагу. В iнших провiнцiях нацiональнi устремлiння iталiйцiв зiштовхувались з нацiоналiзмом сербiв, словенцiв i хорватiв. Останнi претендували на тi ж землi, що й iталiйцi – Трiєст, Фiуме, Далмацiю. У такiй ситуацiї iталiйцi змушенi були шукати захисту у Вiдня.
ряд лiберальних по духу законодавчих актiв з метою модернiзацiї суспiльства i системи управлiння суспiльними процесами. Лiберальним за всiма параметрами був «закон про рiвноправнiсть нацiональностей» 1868 р. Навчання не тiльки в початковiй, але i в середнiй школi повинно було вiдбуватись рiдною мовою. Статус офiцiйної мови був закрiплений за угорською, але застосування мов нацiональностей допускалось у мiсцевiй i комiтатськiй (обласнiй) адмiнiстрацiї, в судах нижчої iнстанцiї, а також у листування мiж комiтатами, бiльшiсть населення яких складали слов’яни чи румуни.
Та на фонi цього позитиву бiльш важливе полiтичне значення мала перша стаття закону, яка безапеляцiйно констатувала наявнiсть в Угорщинi «однiєї єдиної полiтичної нацiї – єдиної неподiльної угорської нацiї, членами якої є всi громадяни країни, до якої б нацiональностi вони не належали». Звiсно, що цiлком закономiрно полiтичнi лiдери неугорських народiв одностайно вiдкинули принцип єдиної полiтичної нацiї.
Однак в останнiй третинi XIX ст., пiсля того як угорською владою були зробленi першi грубi кроки примусової мад’яризацiї, закон став прапором нацiональних рухiв, якi аж до Першої свiтової вiйни вимагали строгого дотримання закону, який систематично порушувався.
був зроблений для хорватiв, вiрнiше для Хорватiї-Славонiї. У 1868 р. за зразком австро-угорської угоди була укладена угорсько-хорватська угода, тiльки значно бiльше обмежена. Хорватiя отримала власний парламент (Сабор) i власний уряд на чолi з баном, який призначався королем Угорщини за рекомендацiєю будапештського кабiнету. Але вони повнiстю пiдкорялися угорськiй владi. По сутi, це було щось середнє мiж культурно-нацiональною i територiальною автономiєю. Але й таким обмеженим самоуправлiнням в Угорщинi не користування жоден, навiть бiльший народ, не менш розвинутий у культурному, економiчному i полiтичному вiдношеннях.
Найбiльш безправними з усiх народiв королiвства були словаки i закарпатськi русини (українцi). В обох етносiв на вiдмiну вiд румунiв i сербiв не було єдиного культурно-просвiтницького i полiтичного центру
Першi удари репресивної мад’яризаторської полiтики були застосованi проти словакiв у 1875 р., коли була заборонена дiяльнiсть єдиної культурно-просвiтницької органiзацiї словакiв — Матиця Словацька; були закритi всi три словацькi гiмназiї, багато середнiх i початкових шкiл: з майже двох тисяч до початку другого десятилiття XX ст. їх збереглось менш як пiвсотнi. Одночасно з метою форсованої мад’яризацiї створювалися школи з навчання угорською мовою. У цiлому словаки, якi не мали на вiдмiну вiд румунiв i сербiв центрiв притягання поза межами iмперiї, бачили вирiшення нацiонального питання в межах iмперiї.
Нацiональна полiтика австрiйського уряду суттєво вiдрiзнялась вiд полiтики, що проводилась угорським урядом. Найважливiша рiзниця полягала в тому, що правлячi кола Австрiї не ставили перед собою завдання перетворення країни в мононацiональну нiмецьку державу. Австрiйська буржуазiя на вiдмiну вiд пануючих класiв Угорщини проявляла схильнiсть до певних поступок нацiональностям, була бiльш лiберальною i терпимою, нiж угорська. Австрiйська нацiональна полiтика не знала нi примусу до асимiляцiї, нi теоретичних установок, якi б заперечували iснування iнших нацiй у країнi. Австрiйський режим у цiлому був бiльш демократичним, система управлiння бiльш децентралiзованою, нiж угорська. Не викликає сумнiву її успiх у Галичинi, Моравiї, Буковинi. Тому захист вiд утискiв властей Угорщини, як i ранiше лiдери пригноблених народiв шукали у Вiднi. Династiя, i особливо її глава Франц-Йосип, продовжуючи традицiї феодальних часiв, прагнула дистанцiюватися вiд мiжнацiональних конфлiктiв, зберегти позицiю i статус «наднацiональної сили».
i вiдкрито, здiйснюючи постiйний тиск на уряд хоча б тим, що ефективною обструкцiєю в парламентi депутати нацiональностей не раз зривали його роботу. Дуже важливим елементом полiтичної системи австрiйської держави були слов’яни. Слов’янський елемент органiчно увiйшов у державнi структури Цiслейтанiї, а також у вищий вiйськово-полiтичний апарат загальноiмперських установ. Особливо успiшними були чехи, багато хто з яких, вiльно володiючи нiмецькою мовою, легко адаптувались в австро-нiмецькому культурному середовищi. Томаш Масарик, майбутнiй засновник Чехословацької республiки, iсторик i фiлософ, грамотнiше й охочiше писав свої твори нiмецькою, нiж чеською мовою. Інший чеський лiдер Ф. Палацкi ще в 1868 р. говорив своїм землякам: «... богемська нацiя, панове, вже давним-давно є нацiєю двомовною». І все-таки саме на мовному ґрунтi розгорiвся конфлiкт мiж чеськими нiмцями i чехами.
В цiлому з поляками проблем не було, хоча за їх пiдтримку уряду приходилось платити, i не тiльки мiнiстерськими посадами. На вiдкуп польськiй шляхтi була фактично вiддана цiла провiнцiя – Галичина, причому не тiльки захiдна з центром у Краковi i з етнiчною польською бiльшiстю, але й Схiдна Галичина з центром у Львовi (Лемберг), переважну бiльшiсть населення якої складали українцi. Тут Вiдень проводив типову полiтику «роздiляй i владарюй», оскiльки польська гегемонiя у краї могла бути забезпечена i стабiльно збережена тiльки при пiдтримцi центральних властей, тим бiльше що в основi польсько-українського протистояння був соцiальний конфлiкт — мiж помiщиками-поляками та українськими селянами.
Сильним був польський вплив i в Буковинi з центром у мiстi Чернiвцi. Тут мирно спiвiснували українцi, румуни, поляки, євреї, нiмцi, цигани; католики, унiати, православнi, iудеї. Жодна релiгiйна чи етнiчна група не могла тут претендувати на виключнiсть i гегемонiю, якщо не зважати на претензiї польської шляхти.
культури i мови, де крок за кроком чехи завойовували одну позицiю за iншою, не забуваючи при цьому про головну мету – рiвного з Угорщиною та Австрiєю статусу.
У 1880 р. уряд Тааффе зобов’язав адмiнiстрацiю i суди в Чехiї вести справи на мовi особи, справа якої розглядалась. Нiмецькому чиновниковi, який звик до того, що в усiх державних установах застосовувалась тiльки його рiдна мова, неприйнятною була навiть думка про те, що вiднинi йому прийдеться в обов’язковому порядку вiдповiдати на будь-яке звернення, зроблене на чеськiй мовi, на цiй мовi «чернi». Наслiдком цього було швидке збiльшення кiлькостi чиновникiв i суддiв чеського походження, оскiльки дуже небагато нiмцiв володiли чеською, а чехи, як правило, знали обидвi мови.
У 1882 р. чехи домоглись роздiлу за мовною ознакою одного з найстарiших у Європi унiверситетiв - Празького. Проведена у тому ж роцi реформа виборчого права дозволила їм наступного року завоювати бiльшiсть мандатiв у мiсцевому сеймi. Обуренi нiмцi, в свою чергу, почали вимагати роздiлу адмiнiстративних округiв на нiмецькi i чеськi. Чеська бiльшiсть сейму вiдхилила цю вимогу, i нiмецькi депутати вперше покинули збори. Їх бойкот продовжувався чотири роки (1886—1890). Нiмцi чеських земель, серед яких посилювалися пангерманськi настрої, Тааффе в прагнення перетворити Австрiю в «слов’янську державу».
У 1882 р. у Лiнцi вiдбувся з’їзд «Загально-нiмецького союзу», i в Австрiї вогник паннiмецький рух. Прийнята Лiнцська програма виходила з того, що всi країни Цiслейтанiї, що були колись членами Нiмецького союзу, тобто власне Австрiя i землi, населенi чехами, повиннi скласти одне цiле, з офiцiйно проголошеною у якостi державної нiмецької мови i «нiмецького характеру». Для цього пропонувалось, по-перше, неодмiнно лiквiдувати «єврейськi впливи з усiх сфер суспiльного життя», а по-друге, вiддати Галичину та югослов’янськi територiї Угорщинi i обмежити зв’язки з останньою персональною унiєю. Наступним кроком повинно було стати приєднання етнiчно i расово «очищеної» Австрiї до «Великої Нiмеччини».
Це була перша полiтична програма, направлена на роздiл iмперiї Габсбургiв, i висунута вона була не слов’янами, а самими австрiйцями, вiрнiше, нiмецькомовною меншiстю, що була настроєна по пангерманському. Однак австрiйський пангерманiзм, наштовхнувшись на активне неприйняття з боку династiї i байдужiсть суспiльства, залишався слабким i непопулярним майже до самого кiнця монархiї.
проти мiсцевого нiмецького. Починаючи з 1879 р., коли вiд влади були усуненi нiмецькi лiберали, австрiйський уряд, потребуючи пiдтримки нацiональностей, змушений був робити ї поступки у мовно-культурнiй сферi, зокрема допустити навчання в середнiй школi рiдною мовою, хоча кожна така поступка посилювала нiмецький нацiоналiзм, викликаючи гострi урядовi кризи. У квiтнi 1897 р. з метою забезпечення повної рiвностi двох мов у державних установах Чехiї, Моравiї та Сiлезiї уряд Баденi зробив обов’язковим знання чиновниками двох мов. Чиновники, якi впродовж трьох рокiв не вивчали другої мови, пiдлягали звiльненню. Двомовнiсть вводилась i в нiмецьких мiстах, зокрема в Судетськiй областi. Обурення, що охопило нiмецьке населення, вилилось у вуличнi безпорядки, i не тiльки в Чехiї, де уряд увiв надзвичайний стан. Заворушення, що супроводжувались кривавими зiткненнями, вдалося придушити за допомогою вiйськової сили, однак утриматися при владi Баденi не вдалось.
До старих, звичних нацiональних проблем iмперiї у кiнцi XIX ст. додались етнiчнi та релiгiйнi проблеми нового зразка. Австро-Угорська монархiя стала колискою як сучасного полiтичного антисемiтизму, так i його антиподу – iдеологiї сiонiзму. Останнiй з’явився реакцiєю у вiдповiдь на дискримiнацiю, на антисемiтськi настрої, що посилились у суспiльствi, хоча в лiберальнiй монархiї не було погромiв i масового психозу на расово-релiгiйному ґрунтi, як у деяких iнших країнах континенту.
Появi двох течiй сприяла та специфiчна атмосфера, яка була наявною в iмперiї на межi столiть. У перiод дуалiзму в результатi мiграцiй рiзко зросла чисельнiсть єврейського населення Австро-Угорщини. Якщо в серединi XIX ст.. в австрiйськiй половинi iмперiї євреїв було менш як пiвмiльйона, то в 1910 р. їх кiлькiсть перевищувала 1,3 млн. За той же час єврейське населення Угорщини зросло з 200 тис. до 932 тис. (4,5% всього населення країни). Проте набагато бiльшою була питома вага єврейського елементу у банкiвськiй сферi, адвокатурi, газетно-видавничiй справi, публiцистицi, у музичному життi та живопису. Зростання ролi єврейського етносу в економiцi та суспiльному життi Вiдня, Будапешта, Праги, Кракова, Львова та iнших мiст супроводжувалось трансформацiєю традицiйного, релiгiйного забарвлення антиiудаїзму в сучасний антисемiтизм. Домiнував єврейський елемент i в керiвництвi соцiалiстичних органiзацiй Австрiї та Угорщини. Соцiалiсти через свої переконання були опозицiйнi капiталу, у тому числi i єврейському, й iснуючому режимовi. Таким чином, не iснувало якогось єдиного єврейського суспiльства, воно було соцiально розколотим та iдеологiчно глибоко диференцiйованим. Єврею — банкiру i лихваревi протистояв єврей – ремiсник чи робiтник, що сповiдував антикапiталiстичнi iдеї й брав активну участь у соцiалiстичному русi. І все ж для багатьох людей з менталiтетом мiщанина джерелом усякого зла, всiх бiд країни, народу, держави стали «жидо-масони», «євреї-христопродавцi».
Реакцiєю у вiдповiдь з боку єврейських громад було або вiдчуження вiд суспiльства, вiд оточуючого соцiально-психологiчного середовища, або вимушена вiдмова вiд власної етнiчної iдентичностi, тобто денацiоналiзацiя. Як свiдчать переписи, що проводилися в iмперiї кожнi десять рокiв, починаючи з 1880 р., велика кiлькiсть осiб єврейського походження заявляли себе нiмцями, угорцями, чехами, поляками (в Галичинi) тощо. Асимiльованi частiше всього iдентифiкували себе з «державними народами» (в Угорщинi, наприклад, вони брали активну участь у мад’яризацiї словакiв та українцiв). Та асимiляцiя євреїв наштовхувалась на серйознi перешкоди: бiльшiсть населення, яка навiть терпляче вiдносилась до євреїв, не йшла на повне прийняття їх у свою спiльноту. Така ситуацiя, бiльш типова для Австрiї, нiж для Угорщини, поставила єврейський етнос уже тодi, в до тоталiтарну епоху, перед дилемою: або залишатися в невидимому гетто, бути в становищi вiчних iзгоїв, або знову, через тисячолiття, заснувати власний «єврейський дiм».
Цю дилему i вирiшив по-своєму Теодор Герцль, засновник сучасного полiтичного сiонiзму.
У 1896 р. був надрукований головний твiр сiонiзму – «Єврейська держава» Т. Герцля. Невелика брошура, що була написана пiд безпосереднiм впливом вiд процесу над капiтаном Дрейфусом, мала пiдзаголовок «Спроба сучасного вирiшення єврейського питання». Свiй головний висновок про необхiднiсть створення особливої нацiональної держави євреїв автор зробив, узагальнивши вiдомостi про становище єврейського народу головним чином у країнах Центральної та Схiдної Європи, а також у Францiї та Алжирi. У брошурi згадувались — почергово — Росiя, Румунiя, Нiмеччина, Австрiя, Алжир i Париж. Усi форми дискримiнацiї євреїв, наголошував автор, зводяться до одного спiльного знаменника, який можна виразити класичним берлiнським гаслом: «Євреїв геть!». Автор закликав своїх спiввiтчизникiв вiдправитися «на нашу незабутню любиму батькiвщину» i заснувати там нову нацiональну єврейську державу». З цiєю ж метою Т. Герцль органiзував перший Всесвiтнiй єврейський конгрес, на якому був створений всесвiтнiй сiонiстський рух. Через декiлька рокiв (в 1902 р.) був створений загально-австрiйський союз «Сiон», який проголосив своєю метою «колонiзацiю Палестини и Сирiї».
загостриться тiльки у 1916-1918 роках, коли стане зрозумiлою неминучiсть поразки держави у свiтовiй вiйнi.
|
