Історія розвитку арабських країн

Історiя розвитку арабських країн Содержание Арабськi країни: основнi тенденцiї розвитку Суспiльно-полiтичнi орiєнтири Економiчнi перетворення Мiжарабськi вiдносини Близькосхiдний конфлiкт. Виникнення близькосхiдної кризи. Палестинська вiйна (1948-1949) Англо-франко-iзраїльська агресiя проти Єгипту (1956) Арабо-iзраїльськi вiйни 1967, 1973, 1982 pp. Палестинська проблема на сучасному етапi Єгипет. Боротьба за нацiональну незалежнiсть. Революцiя 1952 р. Правлiння А. Салата (1970-1981) Правлiння X. Мубарака (з 1981 р.) Арабськi країни: основнi тенденцiї розвитку У даний перiод у свiтi нараховується 19 арабських країн, якi подiляються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Мавританiя, Тунiс, Лiвiя, Судан), схiдносередземноморську (Єгипет, Сирiя,Лiван, Йорданiя, Ірак, Палестинська автономiя), аравiйську (Саудiвська Аравiя, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значна кiлькiсть арабського населення, iнодi деякi з цих країн також вiдносять до арабських. полiтику i допускали захiдне втручання у свої внутрiшнi справи на основi укладених нерiвноправних договорiв, особливих прав. При визначеннi подальших шляхiв розвитку провiднi полiтичнi сили керувались теорiями арабського нацiоналiзму i арабського соцiалiзму. Нацiональнi iдеї були сильним засобом консолiдацiї мас у боротьбi проти колонiалiзму в усiх його формах на основi власних цiнностей за створення сильних незалежних держав. Арабський соцiалiзм базувався на iдеях про загальну рiвнiсть, соцiальну справедливiсть, провiдну роль держави в економiцi, пристосованих до конкретних умов кожної країни. У 1947 р. Мiшель Афляк i Салях Битар створили Партiю арабського соцiалiстичного вiдродження - ПАСВ (арабською БААС). В основу баасистської iдеологiї була покладена трiада: єднiсть - свобода - соцiалiзм. Лозунгом ПАСВ став вислiв "Арабська нацiя єдина, її мiсiя безсмертна". Свою мету партiя вбачала в подоланнi розробленостi арабiв у нацiональних державах i створеннi єдиної арабської макродержави. Пiзнiше ПАСВ стала правлячою в Сирiї та Іраку. Ідея арабської єдностi трансформувалась i почала трактуватись як тiсне спiвробiтництво мiж окремими країнами. У 60-70-х роках побудову арабського соцiалiзму як головну мету проголошували Єгипет, Сирiя, Ірак, Алжир, Тунiс. З часом пiд впливом i внутрiшнiх факторiв, i мiжнародних змiн правляча елiта поступово знiмала соцiалiстичнi лозунги i переорiєнтовувалась на нацiональний капiталiзм. Особливим шляхом соцiалiстичної джамахирiї продовжує розвиватись Лiвiя. Певну роль в арабських країнах вiдiграє також iсламськiй фундаменталiзм, який передбачає побудову держави i суспiльства за канонами мусульманської релiгiї i має яскраво виражений антизахiдний характер. Саме на цiй основi формувались монархiї Аравiйського пiвострова. Економiчнi перетворення Арабськi країни значно рiзняться мiж собою за територiєю, кiлькiстю населення, економiчним потенцiалом, полiтичним устроєм. Та незалежно вiд цього в них проявляються спiльнi тенденцiї розвитку i розв'язуються подiбнi економiчнi завдання. В арабському регiонi в цiлому несприятливi умови для сiльськогосподарського виробництва, гостро не вистачає оброблюваних площ i води. В деяких країнах можливе лише оазисне землеробство. В ОАЕ оброблялося 12% територiї, в Катарi - 10%, в Бахрейнi - 4,2%, в Оманi - 0,1%. Земля, як правило, належала помiщикам, родовiй знатi, в рядi країн - колонiзаторам, європейським переселенцям. Панували вiдсталi докапiталiстичнi виробничi вiдносини. Існувала соцiальна напруженiсть. Одним iз наслiдкiв цiєї ситуацiї стала продовольча проблема. В арабських країнах були проведенi аграрнi реформи. Обмежувалась або повнiстю лiквiдувалась феодальна земельна власнiсть i iноземне землеволодiння. Почали створюватись кооперативи i державнi господарства. Зберiгалась дрiбна селянська власнiсть. Селяни на пiльгових умовах отримували землю. В результатi аграрних реформ створювався капiталiстичний сектор у сiльському господарствi, започатковувались ринковi перетворення, пiдвищувалась товарнiсть, покращувались умови життя сiльського населення. Для модернiзацiї сiльського господарства були потрiбнi значнi капiталовкладення. Тому найбiльших успiхiв у цiй сферi досягли нафтовидобувнi монархiї Аравiйського пiвострова, а найменших - Мавританiя, Судан, Ємен. На закупку продовольства в 1995-2000 pp. арабськi країни планували видiлити 35,5 млрд. дол. легкої i харчової галузей, в Марокко, Алжирi, Іраку - об'єкти нафтовидобування i гiрничорудної промисловостi, що належали, як правило, iноземним власникам. У Мавританiї, Лiвiї, Суданi, країнах Аравiйського пiвострова промислових пiдприємств практично не було. Провiдну роль у здiйсненнi iндустрiалiзацiї вiдiграла держава. Проводилась нацiоналiзацiя iноземних i великих мiсцевих промислових, фiнансових, торгових компанiй. Стимулювалось дрiбне i середнє приватне пiдприємництво. Створювались новi галузi промисловостi, особливо важкої. Окремо варто видiлити заходи з освоєння нафтових багатств регiону. Багатi на нафту країни змогли iнтегруватись у свiтове господарство. Видобуток 1 т Саудiвської нафти обходився в 2 дол. (в США - 28 дол., в Пiвнiчному морi - 55 дол.). На початку 70-х рокiв захiдноєвропейськi країни i Японiя задовольняли свої потреби за рахунок арабської нафти в середньому на 60%, США - на 25%. Здобутий таким чином арабський капiтал породив феномен нафтодоларiв, включився у свiтову фiнансову систему. У результатi перетворень 60 - 70-х рокiв в Алжирi, Лiвiї, Сирiї провiдним став державно-капiталiстичний уклад. В Єгиптi, Йорданiї, Марокко, Суданi, Тунiсi, Лiванi взаємодiяли i доповнювали один одного капiталiстичний i дрiбнотоварний сектор. В Саудiвськiй Аравiї, Єменi, Мавританiї, Оманi капiталiстичнi вiдносини активно впроваджувались у господарське життя, але спiвiснували з феодальними i патрiархальними. На поч. 80-х рокiв позитивна роль всеосяжного контролю над економiкою була вичерпана. У 80-90-х роках були проведенi ринковi перетворення i почалось обмеження ролi держави. Основними напрямками реформ стали: скорочення або повне зняття державних дотацiй i субсидiй для багатьох галузей, лiбералiзацiя цiн, лiквiдацiя обмежень на валютнi операцiї, вiльний обмiнний курс нацiональних валют, приватизацiя державної власностi, вiдкриття приватних банкiв, залучення iноземних iнвестицiй. У ходi реформ у суспiльствi вiдбулися полiтичнi змiни. Руйнувались докапiталiстичнi вiдносини. Зменшувалась кiлькiсть кочових племен бедуїнiв, зростали середнi мiськi верстви: службовцi, офiцерство, студентство, iнтелiгенцiя. Зберiгаються суспiльнi групи i прошарки перехiдного перiоду. Становище людини в суспiльствi, можливостi кар'єри все ще залежать вiд належностi до того чи iншого роду, племенi, близькостi до оточення лiдерiв чи королiвських сiмей. Велика увага в арабських державах придiляється пiдготовцi кадрiв, освiтi, охоронi здоров'я. Мiжарабськi вiдносини аспектi на принципах єдностi i спiвробiтництва. У 1945 р. виникла Лiга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирiя, Лiван, Ірак, Йорданiя, Саудiвська Аравiя i Ємен. Надалi її членами стали Лiвiя (1953), Судан (1956), Марокко, Тунiс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританiя (1973), Сомалi (1974), Палестина ( Джiбутi (1977), Коморськi острови (1993). Устав Лiги передбачає координацiю дiяльностi її членiв у полiтичнiй, вiйськовiй, економiчнiй та iнших сферах, забороняє використання сили при врегулюваннi суперечностей мiж членами Лiги i вимагає визнання режимiв, якi знаходяться при владi в країнах-учасницях. 1981). важливу роль в економiцi арабських країн, визначає їх мiсце у свiтовому господарствi. В Саудiвськiй Аравiї зосереджено 25% свiтових запасiв нафти, в Іраку - 11%, в Кувейтi i ОАЕ - по 10%. У 80-тi роки Саудiвська Аравiя, Ірак i Кувейт експортували близько половини нафти, яка надходила на мiжнародний ринок. В країнах регiону зосереджено 40% свiтових запасiв газу. Тут сходяться повiтрянi i сухопутнi шляхи, якi зв'язують Європу i Азiю. Бiльшiсть арабських держав Перської затоки є також великими експортерами капiталу. Так, в 1997 р. зарубiжнi авуари Кувейту становили 120 млрд. дол. Регiон є мiстким ринком збуту. В 1992 р. Саудiвська Аравiя ввезла товарiв на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7 млрд. Нафтовидобувнi держави видiляють субсидiї тим арабським країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для пiдтримки економiки i життєвих стандартiв, наприклад, Мавританiї, Марокко, Судану, Йорданiї тощо. Із 12-ти членiв Органiзацiї країн-експортерiв нафти 7 є арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лiвiя, ОАЕ, Саудiвська Аравiя), що дозволяє їм суттєво впливати на регулювання свiтових цiн i обсягiв видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нинi ОПЕК контролює третину видобутку нафти у свiтi. Близький Схiд, район Перської затоки є зоною суперництва держав, що мають тут свої iнтереси. Арабськi країни виробили єдину полiтику щодо близькосхiдного конфлiкту i проблеми створення Палестинської держави. Органiзацiя визволення Палестини отримувала велику фiнансову, вiйськову, полiтичну, моральну допомогу, особливо вiд монархiй Аравiйського пiвострова. У 1973 р. на знак протесту проти проiзраїльської позицiї Заходу в черговiй арабо-iзраїльський вiйнi арабськi держави з метою здiйснити тиск на захiдний свiт припинили поставки нафти на свiтовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу. Коли Єгипет пiдписав сепаратний мир з Ізраїлем (1979), вiн був виключений з Лiги арабських держав i зазнав загального бойкоту. Лише пiсля змiни вищого керiвництва Єгипет змiг поступово вiдновити втраченi позицiї. У 80-90-х роках XXст. на Близькому Сходi виникли ще два вогнища напруженостi. Побоюючись поширення iранської революцiї, країни регiону сприяли озброєнню Іраку, сподiваючись, до могутнi iракськi збройнi сили забезпечать стабiльнiсть i здiйснять позитивний вплив на врегулювання близькосхiдного конфлiкту та iншi можливi потрясiння. Суперечностi мiж Іраном i Іраком вилились у вiйну 1980-1988 pp. Пiсля її закiнчення конфронтацiя сторiн тривала, вони продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав вiйськовий бюджет у розмiрi 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис. вiйськовослужбовцiв, 1 555 танкiв, 950 БТР i БМП, 119 бойових кораблiв, 295 лiтакiв i вертольотiв. На своєму озброєннi 382-тисячна iракська армiя мала 2 700 танкiв, 4 400 БТР i БМП, 22 вiйськовi кораблi, 483 лiтаки i вертольоти, а її вiйськовий бюджет становив 2,7 млрд. дол. Протистояння мiж цими країнами триває й надалi. Вiдчутним ударом по iдеї арабської єдностi стала агресiя Іраку проти Кувейту, однiєї арабської держави проти iншої. Вона викликала гостру полiтичну кризу в арабському свiтi, оскiльки Ірак пiдтримали Лiвiя i ОВП. Пiсля цього аравiйськi монархiї припинили виплату субсидiй палестинському руху, яка становила близько 6 млрд. дол. щорiчно. Численна палестинська дiаспора була витiснена з Кувейту. Іракська агресiя, поразка Кувейту поставили пiд сумнiв попередню концепцiю нацiональної безпеки, яка базувалася на принципi опори на власнi сили. Були пiдписанi договори про вiйськове спiвробiтництво на 10 рокiв Кувейту iз США (1991), Великобританiєю i Францiєю (1992), з Росiєю (1993). У Кувейтi розмiщенi вiйська США. Аравiйськi монархiї виробили спiльну оборонну доктрину i створили об'єднаний вiйськовий контингент "Щит пiвострова", що використовується як сили швидкого реагування. Конфлiкти i можливiсть бойових дiй є причиною закупок Росiя - на 2,8 млрд. дол., Великобританiя - на 2,3 млрд. дол. Загальнi витрати арабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол. "гарячою точкою" планети, до якої прикута увага свiтового спiвтовариства. Близькосхiдний конфлiкт має два важливi аспекти. По-перше, це палестинська проблема i право арабського народу Палестини на самовизначення i створення незалежної держави; по-друге - взаємовiдносини Ізраїлю з арабськими країнами регiону. передала це питання на розгляд ООН. i зачiпала iнтереси багатьох сторiн. В результатi тривалих дебатiв 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюцiя 00Н № 181 про припинення дiї англiйського мандату i подiл Палестини на двi держави - єврейську i арабську. Вiдповiдно до резолюцiї, арабську державу планувалось створити на площi 11,1 тис. кв. км (42,8% територiї), єврейськiй державi вiдводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% територiї). Єрусалим та його околицi видiлялись у спецiальну зону пiд мiжнародним контролем. Резолюцiя передбачала тiснi зв'язки мiж новими державами, якi включали економiчний i митний союз, спiльнiсть валют, єдину транспортну та iригацiйну систему. Арабська i єврейська держави мали бути створенi до жовтня 1948 р. за обов'язкової участi спецiальної комiсiї ООН. Резолюцiя ООН мала конструктивний характер i задовольняла законне право арабського i єврейського народiв Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу i погасити напруження в регiонi. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англiю) утримались. Арабськi країни i палестинськi нацiональнi органiзацiї виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестинi i готовi були запобiгти цьому, застосувавши силу. 14 травня 1948 р. закiнчився англiйський мандат на управлiння Палестиною. В цей же день вiдбулося офiцiйне проголошення держави Ізраїль. вирiшити проблему палестинських територiй на користь арабiв. Спочатку перебiг бойових дiй складався успiшно для арабських держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано пiдготовленi до вiйни, не мають конкретного плану i спiльного керiвництва. Ізраїльська армiя перейшла в наступ i окупувала бiльшу частину Палестини. Вiйна 1948-1949 рокiв закiнчилася перемогою Ізраїлю. При посередництвi ООН в 1949 р. були укладенi двостороннi угоди про перемир'я, мир пiдписаний не був. Не були встановленi й кордони мiж Ізраїлем i сусiднiми арабськими державами, лише проведенi демаркацiйнi лiнiї. В результатi Палестинської вiйни 1948-1949 рокiв Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км територiї, яка за рiшенням ООН вiдводилась арабськiй державi. Решта територiї цiєї так i не створеної держави вiдiйшла Єгипту (сектор Газа) та Йорданiї (захiдний берег р. Йордан). Рятуючись вiд бойових дiй i терору, в сусiднi держави втекло 900 тис. палестинських арабiв. Виникла складна проблема палестинських бiженцiв. Радянський Союз в арабо-iзраїльськiй вiйнi 1948-1949 pp. пiдтримував єврейську сторону. Англо-франко-iзраїльська агресiя проти Єгипту (1956) виходу в Червоне море. Англiя, Францiя, Ізраїль вирiшили збройним шляхом розв'язати складнi проблеми взаємовiдносин з Єгиптом. 29 жовтня 1956 р. iзраїльська армiя розпочала наступ на Синайському пiвостровi, 31 жовтня Англiя i Францiя завдали бомбових ударiв по єгипетських мiстах, а через тиждень висадили свої вiйська на його територiї. Радянське керiвництво зробило кiлька офiцiйних заяв в ООН, виступаючи на захист Єгипту, направило лiдерам Англiї, Францiї та Ізраїлю послання, попереджаючи про свою готовнiсть вступити в конфлiкт на його боцi. Надалi це сприяло тiсному зближенню Єгипту та iнших арабських країн з СРСР у вiйськовiй сферi. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцiю з вимогою припинити вогонь i вивести iноземнi вiйська з територiї Єгипту. Вздовж єгипетсько-iзраїльського кордону встановлювалася буферна зона iз перебуванням надзвичайних збройних сил ООН, якi розвели воюючi сторони. Пiд контролем ООН були евакуйованi вiйська Англiї i Францiї (грудень 1956 р.) та Ізраїлю (березень 1957 p.). Пiсля цiєї вiйни вiдбулася iнтернацiоналiзацiя близькосхiдного конфлiкту, проявилося прагнення мiжнародних вiйськово-полiтичних союзiв втручатися в перебiг подiй у регiонi й впливати на нього. Арабськi країни почали шукати пiдтримки i допомоги в СРСР, Ізраїль - у країн Заходу на чолi з СІЛА. Створення Органiзацiї визволення Палестини створення Ізраїлю. У першi роки пiсля Знаходячись у вигнаннi, значна частина палестинцiв активно включилася в економiчне i громадське життя країн перебування - Єгипту, Сирiї, Йорданiї, Лiвану, Іраку, Кувейту, Саудiвської Аравiї, Лiвiї та iн. В арабських державах виникла нова палестинська iнтелiгенцiя - вчителi, лiкарi, iнженери, юристи, пiдприємцi та iн. В кiнцi 50-х - на початку 60-х рокiв почалося вiдродження палестинського нацiонально-визвольного руху на новiй основi. У боротьбу вступило нове поколiння, яке виросло в умовах вигнання i вважало, що палестинський народ повинен вiдмовитися вiд пасивностi i взяти вирiшення своєї долi у власнi руки, спираючись на допомогу арабських держав. У 1959 р. група молодих палестинцiв на чолi з Ясером Арафатом створила органiзацiю ФАТХ (Рух палестинського нацiонального визволення). В 1964 р. в арабському секторi Єрусалима вiдбувся Палестинський нацiональний конгрес, в роботi якого взяло участь 400 делегатiв. Вiн проголосив створення Органiзацiї визволення Палестини (ОВП), затвердив Нацiональну хартiю i статут, прийняв рiшення про формування армiї. У Нацiональнiй хартiї визначалися мета i завдання нацiонально-визвольного руху Палестини. Вона засуджувала сiонiзм, оголошувала незаконним подiл Палестини на основi резолюцiї ООН вiд 29 листопада 1947 р. i стверджувала, що тiльки араби мають право створити державу в Палестинi. Вiдповiдальнiсть за визволення Палестини вiд сiонiстських окупантiв покладалася на ОВП i "всю арабську нацiю". Єдиним засобом досягнення мети визнавалася збройна боротьба. Вiдповiдно до статуту ОВП всi палестинцi вважалися її членами. Вищим органом ОВП була Нацiональна рада Палестини, яка обиралась термiном на 3 роки. її керiвником став Ахмед Шукейрi. Для фiнансування дiяльностi органiзацiї створювався Палестинський нацiональний фонд, який формувався за рахунок внескiв палестинцiв, пожертв, дарiв рiзних об'єднань i окремих осiб, дотацiй Лiги арабських держав i окремих арабських країн i т. д. Виникали збройнi загони палестинського руху. спiвтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю, створеного за рiшенням ООН. Цей пiдхiд розцiнювався як мiжнародний тероризм. ОВП не дiстала офiцiйного визнання у свiтi, хоча їй надавало допомогу багато держав. Палестинськi екстремiсти здiйснили ряд терористичних актiв у країнах Заходу. Ізраїль на мiжнароднiй аренi постiйно звинувачував ОВП у ворожих дiях проти мирного населення, якi не могла виправдати нiяка висока мета. Свiтова громадська думка насторожено оцiнювала дiяльнiсть Органiзацiї визволення Палестини. Арабо-iзраїльськi вiйни 1967, 1973, 1982 pp. Синайський пiвострiв, сектор Газа, землi на захiдному березi р. Йордан, арабську частину Єрусалима, Голанськi висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабських територiй. Активнi бойовi дiї велися протягом перших шести днiв, потiм вiйна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторони пiдписали перемир'я. усiх держав регiону, справедливе вирiшення проблеми палестинських бiженцiв, свободу навiгацiї в мiжнародних водах. 6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-iзраїльська вiйна, в якiй воювали Єгипет, Сирiя та Ізраїль. Бойовi дiї показали значно вищий рiвень боєздатностi арабських армiй, якi одержали передову радянську вiйськову технiку, зокрема, системи протиповiтряної оборони, лiтаки, танки. Ізраїльська армiя зазнала важких поразок. У ходi вiйни арабськi країни застосували економiчнi санкцiї проти Заходу, який надавав пiдтримку Ізраїлю, припинили поставляти нафту на свiтовий ринок, що викликало енергетичну кризу i рiзке зростання цiн на нафтопродукти. Бiльшiсть європейських держав виступили iз закликом дотримуватися резолюцiї Ради Безпеки ООН вiд 22 листопада 1967 р. Англiя i Францiя заборонили експорт зброї воюючим сторонам. зняла свою вимогу знищення держави Ізраїль i визнала можливiсть переговорiв, що змiнило ставлення до неї у свiтi. В 1974 р. делегацiя ОВП вперше була запрошена на засiдання Генеральної Асамблеї ООН i одержала мiжнародне визнання як законний представник арабського народу Палестини. їй надавався статус спостерiгача в ООН, вона дiстала право працювати в iнших мiжнародних органiзацiях, почала завойовувати прихильникiв. Пiсля вiйни 1973 p. була порушена загальноарабська єднiсть щодо палестинського питання. Новий президент Єгипту А. Садат змiнив зовнiшньополiтичну орiєнтацiю (з Радянського Союзу на США) i розпочав сепаратнi переговори з Ізраїлем. В 1979 р. в лiтнiй резиденцiї президента США Кемп-Девiдi був пiдписаний мирний договiр мiж Ізраїлем i Єгиптом. Мiж обома країнами припинявся стан вiйни, iзраїльськi вiйська поетапно виводились iз Синайського пiвострова, де вiдновлювався єгипетський суверенiтет. Цей договiр вiдповiдав нацiональним iнтересам Єгипту, але завдавав шкоди загальним арабським iнтересам i боротьбi з Ізраїлем. Вiн дiстав високу оцiнку на Заходi. Полiтичнi лiдери Єгипту та Ізраїлю А. Садат i М. Бегiн були нагородженi Нобелiвською премiєю миру за новий пiдхiд до близькосхiдного врегулювання i прорив у складних арабо-єврейських вiдносинах. Арабськi країни розцiнили дiї А. Садата як зраду, розiрвали з Єгиптом дипломатичнi вiдносини та економiчнi зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами. Лiвану. На лiвано-iзраїльському кордонi була створена 45-кiлометрова зона безпеки. Згiдно з рiшенням Лiги арабських держав, у Лiванi постiйно знаходяться вiйська Сирiї. Палестинська проблема на сучасному етапi У кiнцi 80-х - на початку 90-х рокiв розпочалися переговори мiж лiдерами ОВП та Ізраїлю, якi вiдбувались у кiлька етапiв при посередництвi США. Була прийнята iзраїльська формула "Мир в обмiн на землю". У 1993 р. мiж ОВП та Ізраїлем укладено договiр про поетапне врегулювання i створення Палестинської держави на територiях, що окупованi, але не анексованi Ізраїлем (сектор Газа, захiдний берег р. Йордан). На першому етапi врегулювання вводилася палестинська автономiя, надалi планувалося надати їй повну незалежнiсть. своєї територiї - Голанських висот. Єврейськi i арабськi екстремiсти намагаються зiрвати процес близькосхiдного примирення. Здiйснено ряд терористичних актiв. Проте переговори тривають. Єгипет. Боротьба за нацiональну незалежнiсть. Революцiя 1952 р. у внутрiшнi справи Єгипту здiйснювалося на пiдставi умов договору 1936 p., термiн дiї якого мав закiнчитись у 1956 р. Єгипетськi нацiонально-патрiотичнi сили вимагали дострокового припинення дiї договору i справжньої незалежностi. Натомiсть у 1946 р. Великобританiї вдалося в черговий раз нав'язати правлячим колам Єгипту нерiвноправну угоду, що пiдтверджувала i конкретизувала умови договору 1936 р. В Єгиптi зберiгались англiйськi вiйськово-морськi i вiйськово-повiтрянi бази. Англiя мала право ввести в країну додатковi вiйськовi контингенти в будь-який час, коли, на її думку, Єгипту загрожувала небезпека, а також використовувати єгипетськi вiйська за межами країни для своїх вiйськових операцiй. Створювалась змiшана англо-єгипетська рада спiльної оборони. Великобританiя зобов'язувалася вивести свої вiйська iз зони Суецького каналу, Каїра i Олександрiї не ранiше, нiж через три роки, якщо ситуацiя буде сприятливою. У 1947 р. питання про вивiд англiйських вiйськ з Єгипту i лiквiдацiю нерiвноправних угод iз Великобританiєю, якi обмежували суверенiтет країни, було винесено на розгляд Ради Безпеки ООН. Цей орган десять разiв обговорював єгипетське питання, але так i не прийняв конкретного рiшення. Необхiднiсть перебування своїх вiйськ у Єгиптi Великобританiя мотивувала полiтичною нестабiльнiстю в регiонi i небезпекою, яку приховувало в собi арабо-єврейське протистояння. У країнi активiзувався патрiотичний рух, що боровся проти монархiчного режиму, корумпованої бюрократiї, великої буржуазiї i помiщикiв, усiх тих, хто не хотiв або не вмiв захищати нацiональнi iнтереси. У 1951 р. розпочалися масовi анти-англiйськi виступи, зiткнення з вiйськами i полiцiєю. Буржуазнi партiї скомпрометували себе нерiшучiстю, половинчастiстю дiй i втратили авторитет у значної частини єгипетського суспiльства. Інiцiатива перейшла до рук вiйськових. У лавах єгипетської армiї виникла органiзацiя "Вiльнi офiцери", iнiцiатором створення i керiвником якої був Г. А. Насер. Вона ставила перед собою завдання здiйснити державний переворот, скинути короля Фарука, передати владу полiтикам, якi провели б у країнi реформи. Активну участь у роботi органiзацiї брало близько 300 офiцерiв, а кiлькiсть її прихильникiв на поч. 50-х рокiв досягла 1000 чол. її дiяльнiсть була суворо законспiрована. Органiзацiя складалась iз груп по 3-5 чол., яким нiчого не було вiдомо про роботу iнших. Лише Насер знав усiх членiв "Вiльних офiцерiв". Координацiю роботи груп здiйснював Виконавчий комiтет, який очолював офiцер iз найвищим вiйськовим званням - генерал-майор М. Нагiб. У нiч з 22 на 23 липня 1952 р. органiзацiя "Вiльнi офiцери" захопила владу в Каїрi. Переворот був старанно пiдготовлений i проведений за планом, розробленим Г. А. Насером. Бойовi загони пiд командуванням 99-ти офiцерiв зайняли всi стратегiчнi пункти столицi. їх паролем стало слово "перемога". Король Фарук вiдрiкся вiд престолу i залишив країну. Влада перейшла до рук Ради революцiйного командування, яку очолив М. Нагiб. Вiн став першим тимчасовим президентом i прем'єр-мiнiстром Єгипту. Протягом наступних двох рокiв М. Нагiб вважався вождем єгипетської революцiї, iнiцiатором оновлення країни. Його заступник Г. А. Насер залишався в тiнi, будучи для широкого загалу скромним непомiтним офiцером, одним iз виконавцiв прийнятих рiшень. Його роль як справжнього керiвника Ради революцiйного командування не афiшувалась. Першим радикальним заходом нового режиму стало прийняття закону про аграрну реформу вiд 9 вересня 1952 р. Встановлювався земельний максимум для помiщикiв у 200 федданiв землi (один феддан - 0,42 га). Ще 100 федданiв могло перебувати у власностi членiв їх сiмей. Надлишки вилучалися державою за викуп i продавалися безземельним i малоземельним селянам у розстрочку термiном на ЗО рокiв. Всього викупу пiдлягало 650 тис. федданiв землi. Спочатку вiйськовi збиралися передати владу iснуючим полiтичним партiям. їх лiдери дiстали пропозицiю оприлюднити програми i статут i подати вiдомостi про фiнанси. З'ясувалося, що стара полiтична елiта не готова до радикальних змiн i прагне повернутися до колишнiх порядкiв. У сiчнi 1953 р. полiтичнi партiї були розпущенi. Набрала чинностi тимчасова конституцiя країни. 18 червня 1953 р. в Єгиптi було проголошено республiку. англiйських вiйськ з Єгипту протягом 20 мiсяцiв вiд часу її пiдписання. Серед активних дiячiв нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту. Немолодий генерал М. Нагiб, хворий на ревматизм, мало цiкавився дiяльнiстю РРК, здебiльшого обмежуючись пiдписанням документiв, якi йому доставляли додому. Вiн схилявся до компромiсу з рядом впливових дiячiв часiв монархiї та iсламськими фундаменталiстами, проводив з ними таємнi переговори. Така позицiя не влаштовувала реформаторiв, очолюваних Г. А. Насером. У листопадi 1954 p. M. Нагiб був усунутий зi своїх посад i висланий в глухе вiддалене село, де провiв решту свого життя. Г. А. Насер офiцiйно очолив Раду революцiйного командування. Правлiння Г. А. Насера (1954-1970) 28 березня 1955 р. Г. А. Насер уперше публiчно сформулював 6 принципiв єгипетської революцiї: 1) лiквiдацiя iмперiалiзму, 2) лiквiдацiя феодалiзму, 3) лiквiдацiя капiталiстичних монополiй, 4) встановлення соцiальної справедливостi, 5) створення єдиної сильної нацiональної армiї, 6) встановлення дiйсно демократичної системи. Вони мали лягти в основу моделi оновленої єгипетської держави. 23 червня 1956 р. була прийнята нова конституцiя країни. Єгипет проголошувався республiкою, а єгипетський народ - частиною арабської нацiї. Законодавча влада належала парламенту - Нацiональним зборам, що обиралися шляхом загальних таємних виборiв на 5 рокiв. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду обiйняв Г. А. Насер. Єгипетське керiвництво розпочало переговори iз США i Мiжнародним банком реконструкцiї i розвитку про отримання позик для економiчних реформ, зокрема, на будiвництво Асуанської ГЕС на Нiлi. Перед загрозою iзраїльської агресiї Г. А. Насер шукав стратегiчних партнерiв, мав намiр закупити сучасну зброю для посилення боєздатностi нацiональної армiї. Захiднi держави не пiшли на вiйськове спiвробiтництво. Єгипетська сторона ^провела консультацiї про можливiсть отримання зброї з СРСР. У вiдповiдь США i МБРР вiдмовили Єгипту в наданнi обiцяних позик. Незадоволення Заходу викликала й активна Участь Насера в русi неприєднання. власникам, незначна частина - СІЛА, що купили їх у Ватикану. Щорiчно Суецький канал давав компанiї 35 млн. фунтiв стерлiнгiв чистого прибутку, з яких Єгипту видiлявся 1 млн. фунт стерлiнгiв. Власники акцiй мали отримати компенсацiю. Уряд Єгипту пiдтверджував свободу судноплавства по каналу. Великi держави, крiм прямих прибуткiв, використовували геополiтичнi можливостi власникiв каналу для контролю над Близьким Сходом. Вони органiзували антиєгипетську кампанiю, намагаючись зберегти свої позицiї в регiонi. З iнiцiативи Великобританiї в Лондонi вiдбулася нарада, на якiй США запропонували вивести Суецький канал з-пiд контролю Єгипту i передати його пiд мiжнародне управлiння. Рада Безпеки ООН пiдтвердила суверенiтет Єгипту над каналом (жовтень 1956 p.). Пiсля провалу мiжнародного тиску на Єгипет Англiя i Францiя розв'язали iнтервенцiю проти нього, яку пiдтримав Ізраїль. Радянський Союз надав Єгипту велику полiтичну i дипломатичну пiдтримку. Була зроблена заява про можливiсть участi "радянських добровольцiв" у боях на боцi Єгипту. Англо-франко-iзраїльська агресiя закiнчилася провалом. З цього часу остаточно визначилась орiєнтацiя режиму Насера на СРСР. У кiнцi 50-х рокiв лiдери країни взяли курс на "єгиптизацiю" економiки. Акцiї iноземних пiдприємств продавались єгиптянам, їх контрольнi пакети викуповувалися державою. У 1960-1963 pp. було проведено нацiоналiзацiю за викуп великих промислових, будiвельних, транспортних компанiй, що належали єгипетськiй буржуазiї. Виник державний сектор, який зайняв прiоритетнi позицiї. Інтенсивно здiйснювалась iндустрiалiзацiя. До початку 70-х рокiв було побудовано понад 1 000 нових господарських об'єктiв. У створеннi нацiональної економiки Єгипет спирався на допомогу СРСР. 27 грудня 1958 р. була пiдписана угода про спорудження Асуанського гiдроенергетичного комплексу, для чого радянською стороною видiлявся кредит на суму 90 млн. iнвалютних рублiв. 27 серпня 1970 р. було прийняте рiшення про надання ще 202,5 млн. руб. Був розроблений унiкальний проект ГЕС на 12 турбiн потужнiстю 175 тис. кВт кожна, споруда якої була вирубана у скелi. Іригацiйна система складалася з озера, трьох головних i 8-ми тис. додаткових польових каналiв. Найцiннiшi iсторичнi пам'ятки за допомогою ЮНЕСКО були перенесенi в iнше мiсце. Асуанський комплекс став основою господарства Єгипту i пiсля закiнчення будiвництва приносив державi прибуток в 1 млрд. фунтiв на рiк. Електроенергiя експортувалася в Сирiю, Йорданiю, Саудiвську Аравiю, Туреччину. Посiвнi площi країни збiльшилися на 30%. На зрошуваних землях можна було збирати три врожаї на рiк. Радянський Союз надав Єгипту допомогу в будiвництвi 150 промислових, сiльськогосподарських i навчальних об'єктiв. у внутрiшнiй торгiвлi. У 60-х роках був прийнятий ряд доповнень до закону про аграрну реформу 1952 р. Максимальний розмiр земельних дiлянок встановлювався в 50 федданiв на власника i 100 федданiв на його сiм'ю. З 1964 р. компенсацiя помiщикам за вилучену землю вiдмiнялась, а викупнi платежi для селян знижувались на 75%. Держава заохочувала створення кооперативiв. Велике значення надавалось освоєнню нових земель i створенню держгоспiв у провiнцiї Ат-Тахiр i в районi Асуанської греблi. Г. А. Насер i його соратники негативно оцiнювали партiйно-парламентську систему, що iснувала в монархiчному Єгиптi. Вони прагнули створити єдину органiзацiю, яка б виражала iнтереси всiх груп суспiльства. Спочатку така роль вiдводилася Нацiональному конгресу народних сил, який прийняв програму "Хартiя нацiональних дiй" (1962). Головною метою режиму i суспiльства проголошувалась побудова "єгипетського соцiалiзму". Пiдкреслювався його нацiональний характер, принципова вiдмiннiсть вiд комунiзму, неприйняття диктатури пролетарiату, велике значення для єгиптян принципiв i норм iсламу. В 1962-1963 pp. була створена насерiвська партiя - Арабський соцiалiстичний союз. У країнi встановився режим особистої влади Г. А. Насера. Президент став центром полiтичної системи, а демократичнi iнститути мали допомiжний, другорядний характер. Реальною опорою режиму були армiя i органи держбезпеки. Опозицiя переслiдувалась. У зовнiшнiй полiтицi Г. А. Насер орiєнтувався на СРСР, звiдки отримував суттєву економiчну, полiтичну, вiйськову допомогу. Єгипет претендував на особливу об'єднуючу роль у регiонi. Згiдно з геополiтичною концепцiєю Насера, Єгипет був центром трьох кiл: арабського, африканського, мусульманського. Насер прагнув об'єднати арабськi країни в єдину державу. Практично йому вдавалося на деякий час об'єднати Єгипет i Сирiю (1958-1961) i створити Об'єднану Арабську Республiку. Однак досить швидко Сирiя вийшла зi складу ОАР. Іншi арабськi країни не сприйняли iдею Насера, волiючи розвиватись кожна своїм шляхом. Єгипет активно пiдтримував арабський народ Палестини в його боротьбi проти iзраїльської окупацiї за створення незалежної держави. Вiн воював проти Ізраїлю у вiйнах 50-60-х рокiв i пiд час вiйни 1967 р. втратив Синайський пiвострiв i сектор Газа. Наприкiнцi 60-х рокiв позитивнi можливостi насерiвської моделi "єгипетського соцiалiзму" в основному були вичерпанi. Країна вступила в стадiю затяжної кризи. Державний сектор працював неефективно. На загальний стан економiки негативно вплинули такi наслiдки поразки у вiйнi з Ізраїлем 1967 p., як закриття Суецького каналу, втрата нафтопромислiв на Синайському пiвостровi, припинення туризму. Єгипет потребував фiнансової допомоги. Сподiваючись на отримання субсидiй, Насер змушений був пiти на примирення з монархами Аравiйського пiвострова, яких вiн завжди критикував за деспотизм. В останнi роки життя вiн зробив заяви про можливiсть полiпшення стосункiв iз США та iншими захiдними країнами. В 1970 р. Г. А. Насер несподiвано помер вiд серцевого нападу в 52-рiчному вiцi. країни Суецький канал, наполегливо боровся проти iзраїльської експансiї, зробив вагомий внесок у розбудову незалежної єгипетської держави. Насер користувався величезною популярнiстю i авторитетом в арабських країнах i в усьому свiтi. Його методи боротьби за нацiональнi iнтереси, модель "єгипетського соцiалiзму" вважалися найбiльш ефективними в рядi країн. Органiзацiї "Вiльнi офiцери" були створенi в Сирiї, Іраку, Лiвiї. Патрiотично настроєнi суспiльнi сили, в першу чергу офiцерство, на початкових етапах пiсля приходу до влади в цих країнах орiєнтувалися на насерiвськi реформи. Водночас вiн допустив ряд об'єктивних i суб'єктивних помилок. Життя вимагало нових пiдходiв до вирiшення проблем країни. Правлiння А. Салата (1970-1981) сприятливi умови для залучення iноземного капiталу. Знiмались обмеження з дiяльностi нацiональної буржуазiї. Водночас не були розробленi механiзми захисту iнтересiв власних товаровиробникiв. В Єгипет ринув потiк iноземних товарiв. Іноземнi капiтали вкладалися лише в нафтовий бiзнес i фiнанси. Випереджаючими темпами розвивалась торгiвля, а не промисловiсть i сiльське господарство. За роки правлiння А. Садата в Єгиптi не було збудовано жодного великого пiдприємства. Недостатня увага до розвитку сiльського господарства привела до того, що бiльш як половина продовольства стала ввозитися з-за кордону, у тому числi 70% необхiдної кiлькостi пшеницi. Зовнiшнiй борг країни збiльшився бiльш нiж у 10 разiв - з 1,7 млрд. дол. в 1971 р. до 20 млрд. дол. в 1981 р. Посилилися структурнi диспропорцiї в господарствi. Сформувалась неокомпрадорська буржуазiя - "жирнi коти iнфiтаху", яка не була зацiкавлена в розвитку нацiонального виробництва, а виконувала роль посередника мiж єгипетським ринком та iноземними монополiями, Такi тенденцiї в господарствi привели до рiзкої майнової поляризацiї населення i високої соцiальної напруженостi. Одночасно з iнфiтахом в економiцi i полiтичнiй сферi вводилася система "контрольованої демократiї". У 1971 р. була прийнята нова конституцiя Єгипту. Поряд з широкими законодавчими повноваженнями президент мав право призначати не лише мiнiстрiв, але й губернаторiв провiнцiй, редакторiв газет, ректорiв унiверситетiв та iнших впливових офiцiйних осiб. Вищi державнi чиновники визначали змiст радiо - i телепередач, програми шкiл i змiст проповiдей у бiльшостi мечетей. Вводилася багатопартiйнiсть. Конституцiя 1971 р. забороняла створення полiтичних партiй за класовою i релiгiйною ознакою, а також таких, що повторювали програми вже iснуючих. На базi Арабського соцiалiстичного союзу виникли Арабська соцiалiстична партiя, Соцiалiстично-лiберальна партiя, Нацiонально-прогресивна партiя. У 1978 р. була створена Нацiонально-демократична партiя на І чолi з президентом А. Садатом. Опозицiя перебувала пiд жорстким контролем держави. Для боротьби з нею президент видав І ряд законодавчих актiв, що суперечили конституцiї i елементарним демократичним нормам. Так, у президентському декретi "Про захист нацiональної єдностi" (1978) 6 iз 11 статей І передбачали каторжнi роботи за антиурядовi виступи, участь у І несанкцiонованих зборах, завдання збиткiв державному майну, І порушення громадського спокою, органiзацiю страйкiв. Закон i "Про порок" (1980) вводив суворi покарання за пiдрив "нацiональної єдностi i соцiального миру" або ж "моральних цiнностей суспiльства". У зовнiшнiй полiтицi вiдбулася переорiєнтацiя Єгипту на СПІА i захiднi країни. Пiд впливом їх була порушена арабська єднiсть у ставленнi до Ізраїлю i палестинської проблеми. Президент А. Садат поставив єгипетськi нацiональнi iнтереси вище вiд загальноарабських. Були висунутi лозунги "Єгипет понад усе!", "Єгипет по-перше, по-друге i в цiлому!". У 1979 р. А. Садат пiдписав сепаратну двосторонню угоду з Ізраїлем. Єгипет виходив iз збройного конфлiкту i поетапно повертав свої окупованi територiї. Договiр викликав загальне обурення як в арабському свiтi, так i в самому Єгиптi. Бiльшiсть арабських країн розiрвала з ним дипломатичнi вiдносини i припинила будь-яке спiвробiтництво. Єгипет був виключений з Лiги арабських держав. Всерединi країни розпочалися акцiї протесту. А. Садат розпустив парламент, оскiльки 33 депутати в тiй чи iншiй формi не пiдтримали мирний договiр з Ізраїлем. У 1981 р. за особистим указом президента в тюрмах опинилися представники всiх полiтичних течiй єгипетського суспiльства - лiвих сил, патрiотично настроєної iнтелiгенцiї, лiбералiв, мусульманських фундаменталiстiв. Осiнь 1981 р. в Єгиптi дiстала назву "осiнь гнiву". 6 жовтня 1981 р. президент А. Садат був убитий на вiйськовому парадi в Каїрi iсламськими екстремiстами, якi таким чином розправилися з ним за зраду арабських iнтересiв, спiвробiтництво з Ізраїлем i Заходом. Правлiння А. Садата оцiнюється двояко. З одного боку вiн започаткував створення в Єгиптi ринкової економiки на нових засадах, вивiв країну зi стану багаторiчної конфронтацiї з Ізраїлем, скоротив вiйськовi витрати, повернув Синайський пiвострiв. З iншого боку, президент А. Садат порушив загальноарабську єднiсть i не дiстав пiдтримки єгипетського суспiльства. Позитивнi аспекти його дiяльностi почали проявлятися лише через певний час. Правлiння X. Мубарака (з 1981 р.) Хоснi Мубарак зайняв пост президента Єгипту пiсля загибелi А. Садата. Нова серiя перетворень мала полiпшити економiчну ситуацiю в країнi, забезпечити полiтичну стабiльнiсть. Перш за все були проведенi заходи, якi мали на метi встановлення контролю над мусульманськими фундаменталiстськими органiзацiями. Були страченi бойовики, що пiдготували i здiйснили вбивство А. Садата. Переслiдувались нелегальнi угруповання, якi визнавали терор i насильство методами полiтичної боротьби. В той же час з тюрем звiльнялись бiльш помiркованi iсламськi активiсти, серед них i тi, хто критикував режим. Як i ранiше, не допускалася iсламiзацiя державних i юридичних структур, зате розширювався вплив релiгiї на побутовому рiвнi. Збiльшилась кiлькiсть iсламських програм на радiо i телебаченнi. Розпочалося будiвництво нових мечетей. Бiльше стало видаватися релiгiйної лiтератури. Курс на деполiтизацiю iсламу в Єгиптi дав позитивнi наслiдки. Екстремiсти втратили значну частину своїх прихильникiв. Нове керiвництво Єгипту пiшло на спiвробiтництво з iншими напрямками опозицiї. Були звiльненi полiтв'язнi, розширена дiяльнiсть легальних полiтичних партiй, знятi обмеження для засобiв масової iнформацiї. Вiдбулася демократизацiя єгипетського суспiльства. Для заснування нової партiї необхiдно було звертатися в Комiтет з полiтичних партiй, який складався з трьох мiнiстрiв (внутрiшнiх справ, юстицiї i в справах парламенту) i трьох призначених урядом чиновникiв на чолi зi спiкером. Рiшення комiтету має бути одноголосним. Нинi в Єгиптi дiє 14 партiй. Закон про вибори (1983) ввiв систему пропорцiйного представництва в парламентi. Для проведення своїх кандидатiв у вищий законодавчий орган партiї повиннi набрати 8% голосiв виборцiв. Опозицiя має в ньому близько третини мiсць. Правляча Нацiонально-демократична партiя, очолювана президентом X. Мубараком, контролює парламент i уряд i може на законних пiдставах здiйснювати свою полiтику. В економiцi була проведена перебудова iнфiтаху з урахуванням помилок, допущених попереднiм режимом. Вводився новий порядок залучення iноземних iнвестицiй у виробничi галузi за умови, що вони не заважатимуть розвиватися єгипетськiй промисловостi. Державний сектор реорганiзовувався на ринкових засадах, нерентабельнi пiдприємства приватизувались. Проте повнiстю вiн не лiквiдовувався. У модернiзацiї зони Суецького каналу були задiянi американськi, англiйськi, японськi капiтали. Побудованi риболовецький порт, двi ГЕС, водогiннi станцiї, дороги вздовж узбережжя i в бiк Каїра, кiлька сотень туристичних комплексiв, яхт-клуб. Пiсля остаточного виведення iзраїльської армiї з Синайського пiвострова (1982) тут створюється новий потужний економiчний район шляхом залучення як державних, так i приватних нацiональних i iноземних iнвестицiй. Будується 8 нових мiст: Рас-Сидр, Абу-Рудейс, Торсина, Шармеш-Шейх, Загаб, Нувейба, Санкт-Катрин, Абу-Зунейма. Значно посилилась увага держави до сiльськогосподарського виробництва, були видiленi значнi капiталовкладення. Заохочувалось фермерство. Президент X. Мубарак висунув лозунг "Назад - до землi!" За всiх помiтних досягнень в економiцi Єгипту залишилось багато невирiшених проблем. Валовий нацiональний продукт зростає повiльно i переважно за рахунок зовнiшнiх джерел (експлуатацiя Суецького каналу, продаж нафти, надходження вiд єгиптян, що працюють за кордоном, туризм). Зростають зовнiшнi борги. Складними соцiальними проблемами є швидкий прирiст населення, забезпечення продовольством, урбанiзацiя, зосередження бiльшої частини жителiв країни в долинi Нiлу. "особливi стратегiчнi стосунки" iз США. У 80-х - на початку 90-х рокiв Єгипет займав перше мiсце за обсягами вiйськової i економiчної американської допомоги серед країн, що розвиваються. В той же час X. Мубарак покращив вiдносини з великою групою країн. Вiн висунув тезу про те, що мир на Близькому Сходi для Єгипту є стратегiчною метою, але двостороннi вiдносини з Ізраїлем залежать вiд вирiшення палестинської проблеми. Арабськi країни вiдновили з Єгиптом дипломатичнi вiдносини. Вiн знову став членом Лiги арабських держав, а штаб-квартира цiєї органiзацiї знову знаходиться в Каїрi. Єгипет виступав на боцi мiжнародної коалiцiї, очолюваної США, в iрако-кувейтськiй вiйнi 1991 р. Така позицiя сприяла не лише вiдновленню його авторитету як одного з лiдерiв арабського свiту, але й позитивно вплинула на розв'язання проблеми зовнiшнiх боргiв. Нафтовидобувнi країни Перської затоки списали йому борг в 15 млрд. дол. США, у свою чергу, анулювали воєннi борги в 7,1 млрд. дол. i видiлили щорiчну субсидiю в 2 млрд. дол. Результатом дiяльностi X. Мубарака на посту президента Єгипту стали внутрiшня стабiльнiсть, успiхи в розвитку нацiональної економiки, збалансованiсть у зовнiшнiй полiтицi. Вiн завоював авторитет у країнi i свiтi своїм виваженим курсом, в основi якого лежить повага до iсторiї, до досягнень його полiтичних попередникiв, до прагнень рiзних груп єгипетського суспiльства.