Історія створення та діяльність Української повстанської армії

Історiя створення та дiяльнiсть Української повстанської армiї Курсова работа на тему: " Iсторiя створення та дiяльнiсть УПА" " Змiст Вступ 1. Українська Повстанська Армiя (УПА) 2. Структура УПА 4. Вишкiл 5. Преса УПА 6. Нагороди УПА 7. Чисельнiсть Висновок Список лiтератури Вступ Мабуть, iсторiя жодної країни не паплюжилась, не перекручувалась та не пiддавалась остракiзмовi так, як прадавня i пребагата iсторiя України. Поневолювачi усiх мастей намагались зробити наш народ покiрним виконавцем своїх забаганок, а його багату землю — джерелом власного достатку. Московська iмперiя, крах якої вiдбувається на очах, як i попереднi загарбники, робила шаленi потуги, аби позбавити українцiв нацiональної свiдомостi. Проводячи русифiкаторську полiтику пiд виглядом творення “единой общности — советского народа”, Москва накладала заборону на правдиву iсторiю, пiдмiняючи її низькопробними вигадками. За псевдонауковими теорiями, виникнення України припадало десь аж на кiнець середньовiччя, з усiх гетьманiв єдиновiрним оголошувався Богдан Хмельницький, який одним розчерком пера у Переяславi здiйснив не менше i не бiльше, як вiковiчну мрiю українського народу. Найлютiшим ворогом України були буржуазнi i нeбуржуазнi нацiоналiсти, якi тiльки те й робили, що думали, кому запродати власний народ. Анафемi пiддавались Мазепа, сiчовi стрiльцi, воїни УПА. злочинно перекручений”. Цi матерiали, якi нав'язувалися українським читачам, не що iнше, як скандальнi речi, зразки тотального плагiату, тотальної неправди, не договорювання, фальшi. 1. Українська Повстанська Армiя (УПА) На окупованих радянськими вiйськами землях бiльшовики розпочали масовi репресiї, якi охопили вiд 10 до 20 % населення приєднаних областей. Репресовано було К. Студинського, П. Франка, iнших визначних громадських захiдноукраїнських дiячiв. Розпочалась колективiзацiя, яка проводилась у “кращих сталiнських традицiях”, народ все бiльше переконувався у правотi ОУН, що Сталiн це “вовк в овечiй шкурi”. Однак у самiй Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв назрiвав розкол. Її керiвник Андрiй Мельник (який зайняв цей пост у 1938 роцi пiсля загибелi Є. Коновальця) ще сподiвався на допомогу нiмцiв, якi готувалися до вiйни. Проте зовсiм iнакше думав ще один популярний лiдер ОУН С. Бандера та його прихильники М. Лебiдь, Я. Стецько, Р. Шухевич, якi нiколи недовiряли Гiтлеровi, добре пам'ятаючи, як ще у 1934 роцi гестапо спiвпрацювало з польською полiцiєю, допомагало їй у боротьбi проти українського пiдпiлля. Подальшi подiї 1938—1939 рокiв остаточно переконали лiдерiв ОУН у тому, що в боротьбi за вiдновлення Української самостiйної держави треба розраховувати тiльки на власнi сили. Конфлiкт мiж Бандерою i Мельником призвiв 10 лютого 1940 року до остаточного розколу ОУН. Бандерiвцi (а цей термiн народився саме тодi) об'єдналися в Органiзацiю Українських Нацiоналiстiв (революцiонерiв), провiвши у березнi 1941 року великий збiр. У його постановi було сказано: силами революцiйну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на всi територiально-полiтичнi змiни, якi виникли на теренi Схiдної Європи. 2. Єдиним шляхом до досягнення наших цiлей - Українська революцiя в московськiй iмперiї СРСР у парi з визвольною боротьбою поневолених Москвою народiв пiд гаслом “Воля народам i людинi”. державної влади. Подекуди такi органи управлiння виникали безпосередньо i пiсля прибуття нiмецької армiї. Водночас лiдери ОУН розумiли, що Берлiн може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицiю. Тому було вирiшено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб поставити Гiтлера перед доконаним фактом. Ідея створення українських вiйськових загонiв, якi виконували б роль нацiональної армiї, обговорювалася українськими полiтичними силами протягом усього мiжвоєнного перiоду. Органiзацiя українських нацiоналiстiв бiльше, нiж будь-яка iнша партiя чи полiтичне об’єднання, придiляла увагу вiйськовому вишколу своїх кадрiв, розробцi вiйськових доктрин i концепцiй. Пiсля початку нiмецько-радянської вiйни 1941-1945 рр. 30 червня 1941 року у Львовi вiдбулися Українськi Нацiональнi Збори, якi проголосили вiдновлення Української Самостiйної Держави та створили уряд (Українське Державне Правлiння) на чолi з Ярославом Стецьком. Дещо пiзнiше було органiзовано верховний державний орган — Українську Нацiональну Раду. Її очолив колишнiй голова уряду Захiдноукраїнської Республiки Калевицький. Львiвська радiостанцiя повiдомила про це населення Захiдної України i також передала Пасторський Лист — благословення митрополита Андрiя Шептицького з цiєї нагоди. На акт 30 червня 1941 року нiмецькi фашисти прореагували вороже. Гiтлер вважав, що недоцiльно спiвпрацювати з поневоленими Москвою народами. А Розенберг, який виконував у нацистському урядi обов'язки мiнiстра “схiдних” територiй, зокрема, писав: “Родюча i багата Україна повинна стати нiмецькою колонiєю, територiєю, заселеною нiмецькими селянами iз Захiдної Нiмеччини та Саксонiї”. В умовах окупацiйного режиму ОУН розпочала роботу зi створення збройних сил. Однак нiмецька окупацiйна адмiнiстрацiя вдалася до жорстоких репресiй проти українських самостiйницьких течiй i лiквiдувала всi спроби легального творення вiйськових структур. 15 вересня 1941 року гестапiвцi схопили С. Бандеру i Я. Стецька. Тодi ж було заарештовано близько 300 членiв ОУН, 15 керiвних дiячiв цiєї органiзацiї розстрiляно. Майже до кiнця вiйни Бандера i Я. Стецько були в'язнями концентрацiйного табору “Заксенхаузен”. В директивi полiцiї безпеки СД N12/41 вiд 25 листопада 1941 року з грифом “секретно, державної важностi” говорилось: “Всi активiсти бандерiвського руху повиннi негайно арештовуватись i пiсля ретельного допиту мають бути лiквiдованi пiд виглядом грабiжникiв”. Репресiї гестапо набирали дедалi бiльших масштабiв. В Миргородi (Полтавщина) розстрiляно заступника Крайового Проводу ОУН Миколу Лемика, в Житомирi — членiв обласного проводу В. Хому, М. Кравса, в Києвi — В. Щирбу, О. Саднецького. Вiд рук нiмецької полiцiї гинуть в Кривому Розi Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волинi — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик, 25 липня 1942 року, вiдстрiлюючись вiд гестапiвцiв, у Києвi загинув крайовий провiдник ОУН Київщини Дмитро Орлик. 04. 07. 1942 р. у львiвськiй в’язницi гестапо закатувало вiйськового референта ОУН І. Климiва (псевдонiм “Легенда”). Єдинi слова “Легенди” були: “Звуся Іван Климiв — Легенда, бiльше з вами говорити не буду”. Того ж року вiд фашистських катiв у Львовi загинули А. Марченко - автор пiсень “Ми Українськi партизани”, “Ми зродилися iз кровi народу”, Ю. Петрeчко — вiдомий захiдноукраїнський громадський дiяч. На пiдпiльнiй першiй Конференцiї ОУН у вереснi 1941 року вiдхилено постанову про негайний перехiд до загального збройного опору, але визначаються як найближчi завдання: 1) пропагандистська дiяльнiсть по пiдготовцi українського населення до активної боротьби з нiмецькими окупантами; 2) збiр та складування зброї; 3) масове навчання членiв ОУН вiйськової справи. Для здiйснення цих завдань Вiйськова Референтура Проводу ОУН створює Крайовий Вiйськовий Штаб. Незабаром органiзовується сiтка вiйськових референтiв при крайових, окружних, районних i повiтових проводах ОУН. Ця сiтка охоплювала бiльшу частину українських етнографiчних земель на захiд вiд Днiпра та окремi частини схiдної та пiвденно-схiдної України. Всi члени ОУН були зобов'язанi пройти вiйськовi вишколи. Найбiльшою вишкiльною базою для членiв ОУН була Школа ОУН Вiйськових Кадрiв “Тигри”, що дiяла в Долинському повiтi Станiславської областi. Так виникає мережа вiйськових пiдроздiлiв ОУН — Української Нацiональної Самооборони. УНС — це ще не Повстанська армiя. Але вона означала етап переходу до вiдкритої збройної боротьби. До кiнця 1942 р. в ОУН переважала доктрина, згiдно з якою необхiдно було створювати регулярну армiю. При цьому прояви партизанських дiй засуджувалися як провокацiйнi. Наприкiнцi 1942 р. поблизу Львова вiдбулася конференцiя вiйськових референтiв вищих проводiв ОУН, яка переглянула iснуючi концепцiї i висловилась за доцiльнiсть творення партизанських i регулярних структур пiд назвою вiйськовi вiддiли ОУН. Одночасно створено робочу групу у складi Василя Івахiва (псевдонiм “Сонар”), Михайла Медвiдя (псевдонiм “Карпович”) i Луки Павлишина для вироблення вiйськових статутiв та iнструкцiй. Формування перших вiйськових вiддiлiв ОУН почалося на Волинi пiд керiвництвом Сергiя Качинського (псевдонiм “Остап”) у серединi жовтня 1942 р. (30 травня 1947 р. Українська Головна Визвольна Рада проголосила 14-тe жовтня 1942 р., на який припадає i козацьке свято Покрови, офiцiйною датою народження УПА.) 07. 02. 1943р. сотня Григорiя Перегiйняка (псевдонiм “Коробка”) напала на нiмецькi полiцiйнi бараки у мiстечку Володимирець (Рiвненщина). З цього часу розпочинається антинацистська боротьба ОУН. 3-тя конференцiя ОУН 17-21. 02. 1943р. схвалила прийнятий курс на збройну боротьбу з окупацiйним режимом. Першi пiдроздiли УПА створювалися на Волинi та Полiссi для оборони населення вiд нiмецького терору i захисту вiд радянських партизанiв (дiяли у цьому регiонi з зими 1942-43рр. i своїми акцiями провокували каральнi заходи гiтлерiвцiв щодо українського цивiльного населення). Наприкiнцi 1942 - 1-й половинi 1943рр. вiйськовi вiддiли налiчували кiлька тисяч чоловiк. Загальне керiвництво вiддiлами здiйснював командир – Р. Д. Клячкiвський. На чолi штабу стояв В. Івахiв. Пiсля загибелi В.Івахiва 13. 05. 1943р. Крайовий вiйськовий штаб очолив В. Сидор. Однак дiї вiйськових вiддiлiв не переносилися з Волинi та Полiсся у Галичину, а робилися спроби поширити впливи на Бiлорусь та Надднiпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що нiмецький окупацiйний режим у райхскомiсарiатi “Україна” був значно жорстокiшим, нiж у дистриктi “Галичина”. Вiдповiдно були й передумови для стрiмкого росту чисельностi УПА та поширення антинiмецьких настроїв серед населення. У Галичинi нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українцiв полякам. 1942 – 43 рр. саме польський визвольний рух становив головну небезпеку для нiмецького режиму, тому українцям було дозволено створити Український центральний комiтет у Краковi та Український крайовий комiтет у Львовi, мережу українських допомогових комiтетiв, згодом оголошено набiр до дивiзiї “Галичина” (у планах було створення дивiзiї “Карпати”). Окрiм того, культивувався мiф про споконвiчне германофiльство галичан i про їхнiй нiмецький ультра-лоялiзм, що знижувало активнiсть мiсцевого населення. (Говорячи про українськi збройнi формування часiв другої свiтової вiйни, не можна обминути увагою дивiзiю “Галичина” — збройну частину при СС (“Ваффен СС Дивiзiя”), яка воювала на боцi вермахту. Тим бiльше, що офiцiйна Радянська iсторiографiя до сьогоднiшнього дня iлюструє на її прикладi “зрадницьку суть українського буржуазного нацiоналiзму”. такою бойовою одиницею у склад i фашистського вермахту був п'ятий полк Донських козакiв, котрий як 436 батальйон пiхоти Червоної Армiї нараховував 77 офiцерiв, 1 799 сержантiв i рядових. Цей полк перейшов до нiмцiв у серпнi 1941 р. на чолi iз своїм командиром майором І. Н. Кононовим. Найчисельнiшою була “Русская Освободительная Армия” (РОА), яка нараховувала близько 800 000 осiб. Нею командував колишнiй радянський генерал А. Власов. Друга за чисельнiстю “Русская Освободительная Народная Армия” (РОНА) пiд проводом генерала М. Камiнського, що налiчувала 20 000 бiйцiв, була створена наприкiнцi 1941 — на початку 1942 р. Пiзнiше вона отримала назву СС “Штурмбригада” i “прославилась” своїми жорстокостями у придушеннi Варшавського повстання. Недарма командуючий варшавськими повстанцями генерал Бур-Коморовський, пiдписуючи угоду з нiмецьким командуванням про капiтуляцiю своїх частин, домагався, щоб польських полонених не конвоювали солдати Камiнського. У 1942—1943 рр. ще одна Естонська i Латиська дивiзiї були включенi до частин СС, хоча нiмцi i не вважали їх есесiвцями. Були також подiбнi формування, до яких входили представники iнших республiк. Головний мотив, який спонукав всi цi вiйськовi з'єднання воювати на боцi Нiмеччини, був один — ненависть до сталiнської iмперiї. Про це вiдверто заявляли на судовому процесi А. Власов, Ф. Трухiн та iншi командири РОА. Вони не заперечували спiвробiтництва з нiмцями, але й не визнавали себе зрадниками своєї Батькiвщини. Тому-то суд над власiвцями мав закритий характер. Їх повiсили пiсля жорстоких катувань, не добившись вигiдних для Сталiна зiзнань. Як вiдомо, формування дивiзiї “Галичина” розпочалося у 1943 р., коли стало зрозумiло, що Нiмеччина вiйну програє. Певнi полiтичнi кола середовища мельникiвцiв вважали, що, опинившись перед загрозою червоного нашестя, Україна повинна створити регулярну нацiональну армiю, яка б тимчасово стала пiд нiмецький прапор, а у випадку, коли США та Великобританiя почнуть вiйну з СРСР, була здатна, маючи вишкiл, в союзi з армiями цих держав вибороти незалежнiсть Батькiвщинi. а вiдтак створили кiстяк армiї ЗУНР. Певна частина української молодi пiддалась на таку агiтацiю. До того ж, незважаючи на проголошуваний принцип добровiльностi, молодь була поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Нiмеччини, або записуватись до дивiзiї. Вiдступаючи, нiмецька армiя вiдчувала потребу у поповненнi. У своїх планах фашисти вiдводили дивiзiйникам роль гарматного м'яса. Зрештою, так воно i сталось. 27 липня 1944 року 11-тисячна дивiзiя “Галичина” пiд Бродами в першому ж бою була розгромлена радянськими вiйськами, втративши близько половини особового складу. Три тисячi воякiв дивiзiї пiшли в лiси i об'єдналися з УПА. повстанцi були безкомпромiсними. Головна команда УПА накладала заборону на ведення переговорiв з нiмцями, видавши з цього приводу документ. 7 лютого 1944 р. командира одного з вiддiлiв УПА—Пiвнiч А. Антонюка-Сосенка, який порушив цю заборону, вiйськовий суд засудив на смертну кару.) чи Самообороннi кущовi вiддiли (СКВ). Загальне командування вiддiлами здiйснював поручник Олександр Луцький (псевдонiм “Андрiєнко”). В нiч з 10 на 11 березня 1943 р. невеликий вiддiл УПА напав на фабрику у с. Оржева, де знаходилася велика кiлькiсть зброї та амунiцiї. Було знищено близько 60 нiмцiв. В бою загинув С. Качинський (Остап), який iшов в атаку попереду своїх бiйцiв. 2 квiтня 1943 р. загони УПА захопили м. Горохiв. Нiмцi в панiцi вiдступили. Вранцi 4 квiтня 1943 р. повстанцi вiдiйшли в лiс. Уночi з 12 на 13 квiтня 1943 р. вiддiл УПА вчинив напад на мiсто Цумань. Було знищено близько 100 ворожих солдатiв та офiцерiв, здобуто зброю, амунiцiю та iншi трофеї. У травнi 1943 р. нiмецький загiн (400 чол.) напав на село Яполоть (Костопiльщина), грабуючи селян. Вiддiли УПА оточили фашистiв. Бiй тривав шiсть годин i завершився перемогою українських партизанiв. У травнi 1943 р. загинув у сутичцi з УПА вiдомий гестапiвець Лютце. У серединi травня 1943 р. неподалiк вiд Дубно обстрiляно автомобiль, у якому їхали нiмецькi офiцери та митрополит Української автономної церкви Олексiй (Громадський), вiдомий своїми антинацiоналiстичними виступами, вiрнiстю Московському патрiарху та вiдвертою колаборацiєю з нiмцями. У серпнi 1943 р. вiдбувся бiй у Загоровi чоти Андрiя Мартинюка (псевдонiм “Береза”), пiд час якого нiмецька сторона застосувала важку авiацiю. У бою загинули 31 повстанець (з 42) та понад 100 нiмцiв (з понад 500). Ось що розповiдають очевидцi про оборону бiйцями УПА села Новий Загорiв на Волинi: “Чота “Берези” прибула в Загорiв пiд вечiр i одразу зайняла шанцi, якi викопали селяни пiд стiнами монастиря. Ще добре не влаштувавши оборону, повстанцi почули попереджувальний сигнал тривоги. Варта помiтила рух цiлої колони нiмецьких машин в напрямку Загорова. Пiзно ввечерi нiмцi прибули на вантажiвках до села. Спiшившись, вiдразу кинулись в атаку, але шквальний вогонь з шанцiв їх зупинив. Загинуло близько сорока окупантiв. Пiсля невдалого штурму нiмцi стали закидати монастир запаленими смолоскипами. Але це нiчого не давало, бо в будiвлi майже не було дерева, i вогонь не мiг розгорiтися. Зрозумiвши, що це їм не вдасться, вони вiдступили. Та не надовго. Через пiвгодини знову пiшли в атаку, пiдбадьорюючи себе окриками. Загупали мiномети, заторохкотiли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бiй кипiв, нiмцi лiзли як сарана, а разом з ними власiвцi та «фольксдойчi». Бiй тривав цiлу нiч. До повстанцiв долинали крики нiмецьких радистiв, якi викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, бiйцi побачили, що до нiмцiв прибули новi машини з солдатами. “Береза” обмiркував ситуацiю i дав наказ вiдступити з шанцiв до монастиря. Пiдмога до нiмцiв прибула з трьох бокiв: з Володимира, Горохова i Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пiшли в атаку, так що вiдступати було не просто. Але монастир був сполучений з шанцями ровом, завбачливо викопаним ранiше, ним повстанцi i скористалися. 14. Нiмцi знову пiшли в наступ, їх зустрiли вогнем два кулемети i десять автоматiв. Окупанти не передбачили такої завзятої вiдсiчi i вiдкотилися назад. Настала нiч. Повстанцi вирiшили прорватися крiзь стан ворога. Троє важко поранених, в тому числi i чотовий “Береза” застрелилися. Одинадцять повстанцiв, роздiлившись на двi групи, атакували нiмецькi позицiї. Бiльшiсть з них втекла i знайшла сховок мiж мiсцевими жителями. Пiд час прориву нiмцi спiймали одного повстанця живим. Тут, у селi Загорiв карателi його ж i повiсили”. Пiдроздiли УПА здiйснили рейди (у Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Пiдляшшя, Посяння), частина з яких мала бойовий характер (боротьба проти польських боївок i радянських партизанiв), iншi переважно пропагандистськi. У 1943 р. вiйськовi вiддiли ОУН провели консолiдацiйну акцiю, спрямовану на об’єднання зусиль усiх розрiзнених груп, що iснували на Полiссi та Волинi. З цiєю метою вiдбулися переговори з УПА, очолюваною Т. Боровцем. У травнi 1943 р. переговори завершилися домовленiстю про об’єднання обох груп у єдину УПА. Представники вiйськових вiддiлiв ОУН мали увiйти в Штаб УПА. Однак вiдмiннiсть доктрин i статутiв, а також особистi амбiцiї лiдерiв призвели до наростання протирiч мiж Т. Боровцем i ОУН. Сторони почали звинувачувати одна одну у деструкцiї та розпалюваннi отаманщини. Окрiм того, Т. Боровець не наважувався вступати у конфлiкт з польською Армiєю крайовою, що активно дiяла на Волинi, а Р. Д. Клячкiвський (як i вся ОУН) розглядав полякiв як окупантiв, тому вважав антипольськi акцiї необхiдними. Намагаючись вiдмежуватися вiд Клячкiвського, Т. Боровець у липнi 1943 р. вiд’єднався вiд УПА i оголосив про створення Української народної революцiйної армiї (УНРА). Недзведзького (псевдонiм “Хрiн”). Бiльша частина мельникiвцiв влилася в УПА, а такi дiячi ОУН(м), як Федiр Польовий (псевдонiм “Поль”), Василь Штуль (псевдонiм “Чорнота”), Максим Скорупський (псевдонiм “Макс”), Олександр Яценюк (псевдонiм “Волинець”), обiйняли керiвнi посади в УПА. 19. 08. 1943 р., продовжуючи консолiдацiйну акцiю, спрямовану на створення єдиної потужної вiйськової структури, вiддiли УПА атакували штаб УНРА на Полiссi, внаслiдок чого в УПА влилося чимало колишнiх прихильникiв Т. Боровця. Восени 1943 р. на Волинi лiквiдовано групу Тимофiя Басюка (псевдонiм “Яворенко”) пiд назвою “Фронт української революцiї”, яка займала антибандерiвську позицiю. Восени 1943 р. виникають першi повстанськi загони на Буковинi i Бессарабiї пiд назвою БУСА — Буковинська Українська Самооборонна Армiя. В травнi 1944 р. вiддiли БУСА вливаються до складу УПА. У листопадi 1943 р. в основному завершилися переговори мiж ОУН та ОУН А. Мельника, пiд час яких досягнуто домовленостей: про утворення єдиної УПА, про допустимiсть поєднання легальної участi в українських збройних формуваннях у складi нiмецької армiї (їх планувалося використати як пiдготовчо-вишкiльну базу) та пiдпiльної роботи, про припинення мiжфракцiйної ворожнечi на час боротьби за визволення України та про участь мельникiвських представникiв у єдиному штабi. Однак пiсля загадкової загибелi Р. Сушка (сiчень 1944 р.) у нетривкому мельникiвсько-бандерiвському альянсi стався новий розкол. Характер Української Повстанської Армiї, як збройної органiзацiї українського народу, зобов'язував її не обмежуватись тiльки бойовими дiями. УПА не забувала про органiзацiю господарського i адмiнiстративного життя населення. Взимку 1943 р. її командування звернулось до населення Волинi з вiдозвою не здавати нiмцям контингенту зерном, худобою, свинями, птицею та рiзними продуктами. Бойовi дiї УПА 1943 р. на Волинi та Полiссi призвели до того, що у рядi районiв було повнiстю лiквiдовано нiмецьку окупацiйну адмiнiстрацiю i проголошено тимчасову українську вiйськову владу (“Колкiвська республiка” тощо). У вiдповiдь на розгортання повстанського руху нiмецька адмiнiстрацiя вдалася до масового терору (деякий час вiдповiдальним за каральнi антипартизанськi акцiї був генерал Ерiх фон дер Бах, у майбутньому – керiвник придушення Варшавського повстання 1944 р. Фон дер Баха перекинули з Бiлорусiї для керiвництва каральними операцiями проти УПА. Нiмецький генерал оточив своїми дивiзiями всю Крем'янеччину. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня i була безуспiшною. УПА i надалi продовжувала боротьбу.). У регiонi вiдбувалися постiйнi каральнi акцiї, пiд час яких гiтлерiвцi знищили велику кiлькiсть заручникiв iз числа мирного населення. Керiвники ОУН та УПА були поставленi поза законом. За голову провiдника ОУН М. Лебедя (псевдонiм “Максим Рубан”) гестапо призначило нагороду в 50 000 нiмецьких марок. 10. 10. 1943 р. нацистська влада проголосила воєнний стан у Галичинi, скерований проти УНС та СКВ. втiлювався в життя план опанування Карпатських гiр та налагодження дипломатичної служби. У 1943 – 44 рр. представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими вiйськами, а також з представниками союзникiв. Восени 1943 – 44 рр. командування УПА досягло домовленостi про дотримання нейтралiтету з командуванням угорських i румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 р. укладено угоду з польською Армiєю крайовою про взаємовизнання боротьби обох народiв за незалежнiсть. У 1943 р. радянськi вiйська вступили на територiю України, i УПА опинилась перед загрозою вiйни на два фронти. З лiта 1943 р. почастiшали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорiв з представниками з’єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведєва, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслiдкiв. Радянська сторона та гiтлерiвцi трактували УПА як бандитiв, “ворогiв народу”. У свою чергу, i українськiй нацiоналiзм був послiдовно антирадянським. Окремої розповiдi заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами. Головним тереном дiй червоних партизанiв були Полiсся i Волинь. Найменш придатною для їх дiяльностi була Галичина. Однак командування Червоної Армiї вважало за доцiльне поширити свiй вплив i сюди. З цих мотивiв весною 1943 р. з Лiвобережної України вирушає в рейд кiлькатисячний загiн бiльшовицьких партизанiв пiд командуванням С. Ковпака, який через Полiсся, схiдним краєм Волинi, через Житомирщину i Кам'янсць-Подiльщину проходить на Тернопiльщину i повз Бучач, Пiдгайцi, Галич доходить пiзнiм лiтом до Карпат. Спочатку ковпакiвцям вдалося досягти з командуванням УПА домовленостi про нейтралiтет. Однак пiзнiше, виконуючи пряму вказiвку Сталiна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закiнчилася трагiчно для ковпакiвцiв. Вони були розбитi, врятуватись в Карпатах вдалося лише небагатьом. На Волинi загонам УПА вдалось вiдкинути червоних партизанiв на схiд, за рiчку Случ i на пiвнiч за лiнiю Ковель—Сарни. Значнi бої вiдбулися в околицях Сарн, i на Володимирiвщинi. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою вiддiл УПА зiткнувся iз сильним загоном бiльшовицьких партизанiв — парашутистiв (це були агенти-професiонали з НКВС) мiж селами Карпилiвка i Ленчин на Рiвненщинi. Бiльшовицький загiн було вщент розгромлено, повстанцi захопили штабнi документи, багато зброї, амунiцiї. Наприкiнцi вересня 1943 року на Волинi з'явився радянсько—партизанський загiн О. Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бiй, який тривав цiлий день. Полягло близько ста червоних партизанiв. У листопадi 1943 р. на Житомирщинi вiдбувся конгрес Антибiльшовицького блоку народiв, який намiтив проект створення спiльного антирадянського фронту усiх поневолених нацiй. У цей час у складi УПА воювали представники iнших нацiональностей, робилися спроби створення нацiональних формувань з числа узбекiв, грузинiв тощо. Однак цi формування, як i сама участь не українцiв в УПА, носили бiльше пропагандистський, анiж практичний характер. Перший нацiональний курiнь УПА створили у 1943 р. узбеки пiд командуванням командира “Ташкента” (справжнє прiзвище невiдоме). У березнi 1944 р. вiн пораненим потрапив у радянський полон i був розстрiляний. Одночасно на Рiвненщинi органiзовується курiнь грузинiв i сотня кубанцiв. У ВО “Турiв” виникає курiнь азербайджанцiв. Кiлькiсть iнтернацiональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренiв. Австрiйцi, бельгiйцi, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинцi до складу iнших формувань (югослави) або працювали в адмiнiстрацiї УПА (австрiйцi, бельгiйцi, французи). Невдало закiнчилась спроба органiзацiї росiйських загонiв. Сотня росiян була утворена в 1943 р. у ВО “Заграва”. Вона брала участь в боях з нiмцями i вiдзначалась великою хоробрiстю. Однак постiйнi конфлiкти з iншими частинами примусили керiвництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним творцем iнтернацiональних вiддiлiв був виходець iз Схiдної України, колишнiй офiцер Червоної Армiї Дмитро Карпенко (псевдонiм “Яструб”). Велика увага придiлялась агiтацiйно-пропагандистськiй дiяльностi УПА. 1943-1945 рр. вiддруковано листiвки-звернення “Червоноармiйцi!”, “Брати-поляки!”, “Бiлоруси!”, а також ряд листiвок росiйською мовою. Навеснi 1944 р. вiдбулися першi збройнi сутички УПА з регулярними радянськими частинами. Наближення Червоної Армiї поставило перед УПА важке завдання: перейти нiмецько-радянський фронт i опинитись у бiльшовицькому тилу. Вiдступаюча нiмецька армiя не становила вже великої небезпеки для українських повстанцiв, тим паче, гiтлерiвцi, розумiючи, що УПА буде боротись проти сталiнiзму, розпочинають звiльняти iз тюрем ранiше заарештованих членiв ОУН — С. Бандeру, Я. Стецька, Д. Гнаткiвську та iнших. Коли на Україну дiйшла вiстка, що нiмцi таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й iнших нацiоналiстiв, то Р. Шухевич скликав в лютому 1945 р. конференцiю ОУН. На цiй конференцiї вiн запропонував, а конференцiя обрала головою ОУН Степана Бандеру, а заступником — Ярослава Стецька. Таким чином Степан Бандера став полiтичним вождем Української Повстанської Армiї. вiйськ створював серйозну загрозу для УПА. Мiсцевий люд з жахом чекав повернення бiльшовицьких вандалiв, пам'ятаючи репресiї 1939—1941 рр. наказ Головного командування розчленуватись на вiддiли не бiльше як по двi сотнi i перейти в Карпати або бiльшi масиви лiсiв, а в менш лiсистих районах роздiлитись на чоти або рої. Ця змiна тактики дозволила групам “УПА—Захiд” та “УПА—Пiвнiч” перейти фронт. У тилу повстанськi сили зустрiлись уже не з регулярними вiйськовими частинами, а з вiддiлами Мiнiстерства внутрiшнiх справ (МВС) i Мiнiстерства державної безпеки (МДБ). У другiй половинi 1944 р. всi захiдноукраїнськi землi захопила Червона Армiя. Першим кроком “визволителiв” став примусовий загальний набiр до вiйська. Мобiлiзованих не навчали вiйськовiй справi, їм не давали армiйського обмундирування (тому їх називали “чорножупанники”), а одразу посилали на фронт, до того ж так, що тiльки першi лави наступаючих мали гвинтiвки, друга i третя повиннi були забирати зброю в тих, що загинули, i з нею наступати на нiмецькi позицiї. Із 700 000 мобiлiзованих половина загинула у перших боях. Це без сумнiву, було заплановане винищення українського народу. Наведена цифра могла б бути ще страшнiшою якби не дiяльнiсть УПА, до лав якої, рятуючись вiд призову, вступали десятки тисяч людей. По завершеннi мобiлiзацiї усi вони за бажанням були звiльненi i повернулись до своїх домiвок. Пiсля свого повернення бiльшовики одразу наклали на українськi села контингенти м'яса i хлiба i стягали їх жорстокою рiшучiстю. Протягом одного 1945 р. з двадцяти районiв Львiвської областi було стягнено 83 655 цнт. зерна, 153 413 цнт. картоплi, 44 500 цнт. сiна, 18 496 цнт. м'яса. кiлькох одноосiбних господарiв. По всiй Українi було введено справжню панщину. Кинувши заклик “Вiд зорi до зорi на колгоспнiм ланi”, бiльшовики змушували селян працювати по 17—18 годин на добу. В лiсистих околицях введено “лiсовi норми”. На cело накладається обов'язок нарубати, наприклад, впродовж одного мiсяця та вивезти 1000—1200 кубометрiв деревини. До цiєї примусової працi зганяли людей iз сiл, вiддалених вiд лiсу навiть на 50—100 км. На власникiв iндивiдуальних господарств, окрiм натурального контингенту, накладено ще грошовi податки. Середнiй галицький селянин повинен був заплатити щороку 2000—3000 крб. податку. У квiтнi-травнi 1945 р. була органiзована пiдписка на нову “Четверту Воєнну Позику”, перейменовану потiм на “Позику Перемоги”. Кожен селянин повинен був “добровiльно” пiдписати позику щонайменше на 100 крб. Тих, що вiдмовлялися, заарештовували i звiльняли тiльки пiсля пiдписання позики. Розпочався пресинг захiдноукраїнської iнтелiгенцiї. В сiчнi 1945 р. у Львовi було органiзовано учительський з'їзд. З головною доповiддю на ньому виступив один з керiвникiв КП(б) України Д. З. Мануїльський, який пiддав критицi український буржуазний нацiоналiзм, за що доповiдачевi присвоїли звання почесного доктора наук Львiвського унiверситету. Найавторитетнiших представникiв галицької iнтелiгенцiї академiка М. Возняка, проф. Ф. Колессу, проф. І. Крип'якевича також примусили вести агiтацiю проти УПА, ОУН, УГВР. Розпочалася вiдверта русифiкацiя. Адмiнiстративний апарат був майже повнiстю укомплектований росiянами або вихiдцями iз Схiдної України. Наприклад, у Радехiвському районi Львiвської областi на 118 службовцiв в 1945р. було 79 росiян, 2 євреї, кiлька полякiв. У 1946 р. у всiх захiдних областях з посад, якi становили номенклатуру, на мiсцевi кадри припадало тiльки 14%. На жоднi вiдповiдальнi посади мiсцевi українцi не призначалися. Ця лiнiя, до речi, продовжувалась до кiнця iснування Радянського Союзу, поки Компартiя на теренах Захiдної України не втратила реальної сили. Росiйську мову введено як мову навчання у вищiй школi. У Львiвський та Чернiвецький унiверситети спроваджено велику кiлькiсть росiйських студентiв. Театр, кiно стали засобами пропаганди росiйського патрiотизму, звеличування iсторичного минулого Росiї. Обов'язковим репертуаром стали фiльми “Петро Перший”, “Суворов”, “Цар Іван Грозний”, драма Корнiйчука “Богдан Хмельницький”. священикiв заарештовували нiбито “за спiвпрацю з нiмцями”. Незабаром дiйшла черга до Української греко—католицької церкви. 12 квiтня 1945 р. МДБ заарештувало митрополита Йосипа Слiпого, єпископiв Микиту Будку та Степана Чернецького. Через деякий час у в'язницi МДБ опинились перемишльський єпископ Йосафат Коциловський, станiславський єпископ Григорiй Хомишин та iншi. Всi вони були засудженi на довгi роки тюремного ув'язнення. А в 1946р. у Львовi за схемою, вiдпрацьованою на полiтичних процесах З0-х рокiв, вiдбувся Собор греко—католицької церкви, який оголосив про її “самолiквiдацiю” та добровiльне приєднання до Руської православної. Нi в кого не виникало сумнiву, що Собор був iнспiрований чекiстами, як стало вiдомо пiзнiше, пiдбором “делегатiв” керував полковник держбезпеки Богданов. Усi священики, якi залишились вiрними батькiвськiй вiрi, були iнтернованi. Лiквiдацiя греко-католицької церкви, яка була носiєм нацiональних традицiй, глибоко образила почуття вiруючих, спричинила до активiзацiї повстанського руху. Окрiм усiх згаданих тут засобiв винищування української культури i українського народу, МДБ—МВС продовжували використовувати свої старi випробуванi методи терору: постiйнi обшуки, грабунки, вбивства. Наведемо деякi статистичнi данi. У 12 районах Львiвської областi вiд 17 липня 1944 р. по 17 липня 1945 р. було заслано до Сибiру — 2123 особи, в тому числi 624 старих, 898 жiнок, 601 дитину; вивезено на примусовi роботи в Донбас — 649 осiб, вбито — 1817 осiб, в тому числi 120 старих, 90 жiнок, 68 малих дiтей, арештовано 3479 осiб, спалено 2706 господарств, пограбовано — 2650 господарств, знищено 40 церков. В такiй ситуацiї, безумовно, єдиним оборонцем мiсцевого населення стала УПА. В 1944—1945 рр. керiвництво МВС i МДБ кинули на боротьбу проти повстанцiв великi сили, застосовуючи два види облав: великi i малi. мiсце розташування ворога, вiдступали. Пiсля цього пiдтягувалась артилерiя, танки, навiть лiтаки i з усiх бокiв починався “концентричний” наступ. Акцiя тривала доти, поки частини МВС “не прочiсували” крок за кроком всього оточеного району. Пiсля того, як навколишня мiсцевiсть була перевiрена великою облавою, проводились малi, переважно силами однiєї роти. Метою малих облав було переслiдування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення. В груднi 1944 р. 20 000 солдатiв МВС прочесали Миколаївський, Бiбрський, Ходорiвський райони Львiвщини. Вони перевiряли кожен сантиметр землi, розвалювали печi, зривали долiвку, зi стодол викидали все збiжжя, розкидали стiжки сiна й соломи. Цивiльне населення, а особливо дiтей i дiвчат, постiйно допитували, щоб добути вiд них iнформацiю про повстанцiв. терени вiдвiдав перший секретар ЦК КП(б) України М. С. Хрущов. по рiчку Прут на Буковинi. Облава тривала до кiнця травня 1945 року. Чекiсти застосовували в нiй весь арсенал прийомiв партизанської вiйни. До операцiї були залученi колишнi ковпакiвцi, якi добре знали цю мiсцевiсть. Подiбнi великi облави провело МВС i на територiї Волинi: в липнi 1944 р. на Острiжцi, в сiчнi 1945 р. на Крем'янеччинi, в квiтнi 1945 р. в районi Коростеня. В листопадi 1944 р. вiддiли УПА визволили мiстечка Перегiнськ i Рожнятiв. бiйцi вбитими i 30 пораненими, 11 автомашин, танкетку i танк. радянських каральних органiв. до лiсу, втративши 36 бiйцiв убитими. В лютому 1945 р. спецвiддiли МВС—МДБ чисельнiстю 30 000 бiйцiв заблокували одночасно де-кiлька сiл в околицi м. Броди, щоб змусити повстанцiв вийти за харчами з лiсу i таким чином знищити їх. Стрiльцi УПА, роздiлившись на невеликi групи, вийшли з оточення. звiльнивши понад 200 ув'язнених. Пiсля цього повстанськi частини залишили мiсто i зайняли оборону на горi мiж селами Тишиця i Воля. По дорозi туди вiддiл УПА “Кочовики” наштовхнувся на групу радянських солдатiв, в перестрiлцi загинуло 15 червоноармiйцiв. 28 квiтня бiльшовицькi вiйська отримали пiдмогу i великими силами пiшли з усiх бокiв у наступ на позицiї партизанiв. Повстанцi вiдбили всi атаки, а коли стемнiло, прорвали вороже кiльце i заховались у лiсi. 29 квiтня 1945 р. вiдбувся великий бiй мiж одним iз з'єднань УПА та спецвiддiлами вiйськ МВС, якi силою приблизно 20 000 бiйцiв готувалися до облави на Крем'янеччинi. В бою взяли участь танковi червонi частини. Чекiсти втратили понад 200 чоловiк убитими. Бої УПА iз загонами МВС—МДБ завдали тяжких ударiв радянським вiйськам, викривали мiф сталiнської пропаганди про неможливiсть збройної партизанської вiйни в тилу Червоної Армiї. У цiй боротьбi УПА зазнала значних втрат. Особливо болючими були втрати досвiдчених повстанських командирiв. 15 жовтня 1944 р. потрапили у засiдку у с. Яворина на Сколiвщинi i загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройнiй сутичцi на Оржiвськiм хуторi Кдеванського району Ровенської областi було вбито Клима Савура — командира “УПА—Пiвнiч” та провiдника ОУН на Пiвнiчно-Захiдних українських землях. Восени 1945 р. начальник штабу УПА генерал Перебийнiс отримує вiд УГВР завдання виконати важливу дипломатичну мiсiю за кордоном. Разом з членом Крайового Проводу ОУН “Тарасом” (Д. Маєвським) натрапляють недалеко вiд чесько-нiмецького кордону на засiдку чеської полiцiї. “Тарас” застрелився, а Перебийнiс був заарештований. Пiдданий жахливим тортурам у тюрмi, що знаходилась на Вашингтонськiй вулицi в Празi, генерал Перебийнiс закiнчує життя самогубством, розбивши голову об стiну тюремної камери, i не зраджує жодної таємницi УПА. пiдступну боротьбу та вiроломну агiтацiйну кампанiю, намагаючись таким чином позбавити УПА народної пiдтримки та розкласти її зсередини. Так, наприклад, в iнструкцiях Волинського обкому КП(б) України вiд 3 жовтня 1944 р. сказано: “Вважати за основний напрямок масово—полiтичної роботи на селi в найближчому часi — широке роз'яснювання того, що сувереннiсть нашої держави завойована українським народом тiльки пiд керiвництвом бiльшовицької партiї, тiльки за активною допомогою великого братнього росiйського народу. Потрiбно невпинно роз'яснювати, що дiйсно вiльна й незалежна Україна є тепер i може бути лише в братнiй сiм'ї народiв могутнього Радянського Союзу. В масово-полiтичнiй роботi необхiдно викривати провокацiйнiсть i брехливiсть гасла українсько-нiмецьких нацiоналiстiв “За вiльну i незалежну Україну”. Необхiдно роз'яснювати Конституцiю Радянської України, що український народ пiд керiвництвом бiльшовицької партiї вже завоював свою волю i сувереннi права, а українськo-нiмецькi нацiоналiсти: бандери, мельники i оунiвцi ведуть боротьбу з українським народом не за “вiльну i незалежну Україну”, а за Україну куркулiв i капiталiстiв, за поневолення України нiмецькими фашистами, за перетворення українського народу в нiмецьких рабiв. 14 Пленум обкому КП(б) України звертає увагу партiйних органiзацiй на те, що масово-полiтична робота серед населення повинна бути скерована на розклад нацiоналiстичних банд, на виховання в населення ненавистi до нiмецько-українських бандитiв i на залучення всього населення до активної i рiшучої боротьби з бандитами”. Уряд УРСР вже у вереснi 1944 р. видав офiцiйне звернення до бiйцiв УПА з повною амнiстiєю для усiх, хто з'явиться з повинною i зголоситься служити в Червонiй Армiї. У випадку вiдмови всiх, хто бореться проти СРСР, чекає нещадна розправа. Така агiтацiя дала певнi результати. (Матвiй Токар) та “Ломинiс” (Андрiй Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН i створюють Народно-Визвольну Революцiйну Органiзацiю (НВРО). НВРО заявила про свою готовнiсть iти на компромiс з Радянською владою. Головна команда УПА повела з опозицiонерами рiшучу боротьбу. “Босота”, “Козуб”, “Гамалiя” та ряд iнших вождiв НВРО були у листопадi 1944 р. страченi за наказом командуючого “УПА—Пiвнiч” Клима Савура. Розгром опозицiї дозволив сконсолiдувати всi сили УПА. У груднi 1944 р. видано нове звернення радянського уряду, яке повiдомило ще один “останнiй” термiн добровiльного виходу з лiсу. У травнi 1945 р. з приводу закiнчення другої свiтової вiйни видано третє звернення, а в липнi 1945 р. — четверте. В третьому й четвертому, зокрема, йшлося про те, що у випадку, якщо УПА не капiтулює, то проти неї уряд СРСР кине усю вiйськову машину, яка розгромила гiтлерiвську Нiмеччину. П'яте звернення Нарком МВС УРСР видав в серединi листопада 1945 р. Названi документи розповсюджувалися масово, за допомогою преси, афiш, листiвок, по радiо. Щоб довести свою “доброзичливiсть”, бiльшовицькi вождi звiльнили iз заслання i дали можливiсть повернутися додому певнiй частинi українцiв, вивезених iз захiдних областей України у 1939—1941 рр. Прагнучи надати успiху своїм операцiям, чекiсти використовували такий спосiб: обравши який-небудь район, вiйська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловiче населення i примушували пiдписувати вiдповiдно укладену заяву про вихiд з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознiмки таких заяв з пiдписами публiкувались у пресi, як доказ того, скiльки “бандерiвцiв” склало зброю. Слiд зауважити, що бiйцi УПА, переважно багатодiтнi селяни, справдi покидали її лави. Кiлькiсть повстанцiв, якi здалися МВС—МДБ у 1944—1945 рр. сягає 55 тисяч чоловiк. двох поранено. В червнi 1945 р. на шляху Козятин-Бердичiв повстанськi вiддiли протягом одного тижня тричi затримували поїзд i визволяли людей, яких вивозили до Сибiру. 12 липня 1945 р. сотня “Вихора” атакувала районний центр Солотвино. Обстрiляно будинки МВС i МДБ. 18 липня 1945 р. сотня iм. Богуна органiзувала засiдку на радянських прикордонникiв на шляху Кривотули-Гостiв, у яку потрапило 49 чекiстiв. Пiсля короткого бою вони розбiглися, залишивши 18 убитих. 3 серпня 1945 р. загiн УПА зробив засiдку мiж селами Верхнiм i Гуменовим на вiддiл МДБ, який приїхав до с. Верхнi з метою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекiстiв, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курiнь пiд командуванням “Чорного” здiйснив напад на райцентр Стинiю бiля Станiслава. В запеклому бою було розбито i знищено будинок МВС, тюрму, з якої звiльнено всiх в'язнiв, вiйськкомат, залiзничну станцiю та раймолочарню. Другою формою вiдповiдi на заклики до капiтуляцiї були пропагандистськi походи загонiв Української Повстанської Армiї. Збройнi вiддiли повстанцiв заходили до сiл, скликаючи все населення на вiче i пояснювали цiлi i завдання українського нацiонально-визвольного руху. Ця агiтацiйна кампанiя УПА мала важливе значення з уваги на те, що 10 лютого 1946 р. повиннi були вiдбутись вибори до Верховної Ради СРСР. У переддень виборiв у кожному селi були розташованi спецiальнi пiдроздiли внутрiшнiх вiйськ, наприклад, у Жидачiвському районi Дрогобицької областi розквартирувались 600 чоловiк, у Стрийському районi Дрогобицької областi — 5 253, у Перемишлянському i Поморянському районах Львiвської областi — понад 3 200, якi примушували йти на виборчi дiльницi. Це було яскравою iлюстрацiєю сталiнської “демократiї” i пiдтверджувало аргументи пропаганди УПА. Фактично в цей день справдi проголосувало добровiльно не бiльше 3 % української людностi, 30—40 % голосувало лише пiд жахом терору, решта взагалi не голосувала. За офiцiйними даними Радянської влади проголосувало 98,8 % зареєстрованих виборцiв. Хитрощi з амнiстiєю та звернення до бiйцiв УПА здебiльшого закiнчувалися невдачею. До того ж солдати регулярної армiї, серед яких було багато українцiв, чинили “тихий” опiр, коли їх скеровували в каральнi експедицiї. Вони часто займали бойовi позицiї з великим запiзненням, вночi намагались “не бачити” повстанцiв i дозволяли їм без боїв переходити помiж свої ряди. МДБ—МВС застосовує весь арсенал методiв нищiвного, безжального терору. Основними формами боротьби чекiстiв проти українських партизанiв стали: створення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинна i майнова вiдповiдальнiсть, публiчнi катування, агентура, провокацiя. Створення випадкових баз МВС розпочинається вже весною 1945 р. В рiзних мiсцевостях, в першу чергу бiля лiсових масивiв, де могли перебувати вiддiли УПА, чекiсти закладають гарнiзони чисельнiстю 100—200 чоловiк. Зброю та амунiцiю туди доставляли вночi, мешканцi випадкових точок ходили в цивiльному одязi, вдаючи з себе спецiалiстiв, що нiби-то дослiджують лiси для вирубування i вивозу деревини. Завдання випадкових баз було: 1) вести безперервний нагляд за лiсом i навколишнiми селами; 2) контролювати шляхи з сiл до лiсу i не допускати постачання харчiв повстанським загонам; 3) тримати в постiйнiй напрузi повстанцiв у лiсi; 4) облавами i обшуками тероризувати населення. У сiчнi—лютому 1945р. було здiйснено перепис населення. Це, правда, нормальний державний захiд. Однак, сам спосiб проведення перепису свiдчить про те, що чекiсти використовували його як засiб полювання на членiв українського пiдпiлля, якi у зв'язку iз нелегальною дiяльнiстю вимушенi були перебувати час вiд часу не у своїй рiднiй мiсцевостi. Пiсля застосування цих двох форм боротьби взимку 1945—1946 рр. з'являється третiй засiб: блокада повстанських територiй. По всiх селах розташовуються постiйнi гарнiзони вiйськ МВС чисельнiстю 10—100 бiйцiв на село i 2 000—5 000 на район. Наприклад, в Сокольському районi Дрогобицької областi розмiстились: у Сколе — 700 чоловiк i танкова частина, Бубнище — 25, Воля Довголуцька — 20, Гiрне — 15, Кам'янка — 25, Корчин — 30, Крушельниця — 43, Луковиця Горiшня — 20, Луб'янцi — 25, Монастирець — 20, Межиброди — 60, Пiдгородцi — 90, Розгiрче — 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня — 20, Семигинiв — 25, Сукул — 25, Синевiдсько Верхнє — 220, Синевiдсько Нижнє — 30, Сопiт — З0, Танява — 60, Труханiв — 40, Улично — 125, Хромогорб — 70, Ямельниця — 10. вiйськовий стан. Всiм мешканцям було заборонено виходити вночi без спецiального письмового дозволу зi своїх будинкiв. Кожен мешканець зобов'язаний був ночувати у своїй хатi чи квартирi, спецiальнi вiддiли МВС перевiряли, чи це розпорядження виконується. Ввечерi i вночi вiкон не можна було заслонювати, бо iнакше чекiсти кидали до хат ручнi гранати. Кожна хата i кожне подвiр'я пiддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади — не допустити вивезення з сiл до лiсу нiяких продуктiв i примусити голодуючих повстанцiв вийти з лiсу. На всю родину членiв УПА МДБ накладало родинну i майнову вiдповiдальнiсть (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщинi пiд час придушення ще у 1921—1922 рр. повстання селян пiд проводом O. Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували i вивозили до Сибiру, а її майно конфiсковували. Всього ж iз захiдних областей України до Сибiру i на Далекий Схiд у 1944—1951 рр. було вивезено 65 906 родин або 203 661 особи. Сталiн i Берiя навiть розглядали питання про доцiльнiсть виселення всього українського населення захiдного регiону республiки. З полоненими воїнами УПА карателi поводились надзвичайно жорстоко. Навiть важкохворих i поранених бiйцiв, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекiсти по звiрячому закатовували, трупи вiшали на придорожнiх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити i змушувати людей переїздити через них пiдводами. Ось що почув у розмовi з одним чекiстом i записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: “Одного нацiоналiста я повiсив вниз головою i палив на повiльному вогнi, вирiзав з нього шматки м'яса, а вiн гадюка, так i помер з криком “Слався Україно”. Скiльки я їх перемордував”. Пригадує колишнiй учасник УПА В. Максимович: “Знаю, як одну дiвчину мучили. Це була станична (адмiнiстративна посада в ОУН.) жiночої сiтки. Її взяли на допит, били, всiляко катували, а потiм роздягли догола i посадили на розжарену пiч. Вона не витримала таких тортур i померла”. Дiвчатам-зв'язковим УПА чекiсти часто влаштовували “червонi чобiтки”: садили босими ногами в киплячу воду i тримали пiвгодини, а потiм вивозили в лiс i кидали. Бiльшiсть з оцих дiвчат вмирали у нелюдських муках. всiх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на цi кривавi оргiї, божеволiли. З метою деморалiзацiї всього населення працiвники МДБ, застосовуючи терор, шантаж i пiдкуп, створюють в кожнiй мiсцевостi розгалужену мережу донощикiв, так званих сексотiв. З польських шовiнiстiв, колишнiх москвофiлiв, злочинних елементiв та заляканих, морально зламаних людей МВС—МДБ органiзовує колаборацiйнi “истребительные отряды”, або як їх називали в народi “стрибки”. Загони “стрибкiв” становили велику небезпеку для УПА, оскiльки тi знали мову, психологiю мiсцевих людей i тому досягли значних успiхiв у боротьбi проти повстанцiв. На 15 лютого 1945 р. у захiдних областях України дiяло 292 винищувальнi батальйони, у складi яких налiчувалося 24 000 чол. У 1946 р. навеснi бiльшовики у боротьбi з УПА застосовували методи масового випалювання лiсiв у тих теренах, де сподiвалися бiльшого скупчення повстанцiв. До такого засобу, незважаючи на те, що Україна — одна з найменш залiснених країн Європи, вони вдавалися вже попереднiми роками, але тодi цi акцiї не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанiв лiсового середовища, у якому тi почувалися господарями, бiльшовики дуже часто пiдпалювали окремi сектори лiсу, розробляючи на сусiднiх просiках i стежках застави, якi мали винищувати вогнем повстанцiв, що рятуватимуться вiд пожежi. Весною 1946 р. в цей спосiб спалено майже всi сосновi лiси на Ковельщинi. В пiвнiчно-схiднiй частинi Львiвщини (Сокальщина), лiси в околицях Станiславова (Чорний лiс) i багато iнших лiсових масивiв. Лiсовi коло Топорова, Добролiвка бiля Шурович (Львiвська область). Запалювали лiси або самi енкаведисти чи сексоти, або ж ранньою весною авiацiя запалювальними бомбами. написану ним, а насправдi сфабриковану, “покаяну” заяву. Так вчинили зокрема з поручником “Змiюкою”, сином героя ЗУНР полковника Дмитра Вiтовського. Чекiсти не гребували жодними методами. На Захiдну Україну засилались вишколенi банди головорiзiв, переодягнутих у форму УПА, якi не лише знущалися над людьми, чинили розбiй, а й вирiзували цiлi сiм'ї i села. Масове i цiлеспрямоване застосування терору завдавало болючих ударiв Українськiй Повстанськiй Армiї. Її чисельнiсть рiзко зменшується. Однак УПА не капiтулює, а шукає i знаходить новi форми боротьби, її командування приймає рiшення про розчленування загонiв армiї на оперативно самостiйнi одиницi кiлькiстю 11—15 чоловiк. Таким чином, УПА переходить вiд повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке пiдпiлля, головним завданням якого стає органiзаторська i широка полiтико-пропагандистська робота, невпинний опiр агресорам. В умовах появи 2-го фронту проведено реорганiзацiю командування УПА та змiнено тактику дiй у нових умовах. Насамперед вирiшено об’єднати пости провiдника ОУН та головного командира УПА. 27. 01. 1944 р. Р. -Д. Клячкiвський передав свої повноваження Р. Шухевичу (псевдонiм “Тарас Чупринка”), а сам залишився командуючим УПА-Пн. (пiсля загибелi Клячкiвського 12. 02. 1945 р. цей пост обiйняв майор Іван Литвинчук, псевдонiм “Дубовий”). Головний командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р. Шухевич) народився у 1907 р. в мiстечку Краковець Яворiвського повiту в Галичинi. Закiнчив Українську Академiчну гiмназiю у Львовi, потiм навчався у Львiвському полiтехнiчному iнститутi. В 1923 р. вступає в ряди Української Вiйськової Органiзацiї — попередницi ОУН. Пiзнiше сам вiн рекомендує до вступу до лав УВО С. Бандеру. У 20—30 рр. Р. Шухевич був одним iз найбiльш активних борцiв проти польської окупацiї. Людина надзвичайно багатогранна i талановита, чудовий спортсмен. В 1923 р. на Запорiзьких iграх здобуває два перших мiсця i встановлює українськi спортивнi рекорди в бiгу з бар'єрами на 400 м i у плаваннi на 100 м. Неодноразово заарештовується польською полiцiєю. Останнє покарання вiдбуває у страшному концентрацiйному таборi Березi Картузькiй. 80% ув'язнених у Березi Картузькiй становили українцi — члени ОУН, КПЗУ, УСРП, УСДН i т. д. Пiсля початку радянсько—нiмецької вiйни Р. Шухевич став одним iз органiзаторiв УПА. В 1943 р. заарештований гестапо i засуджений до розстрiлу. Рятується втечею, за кiлька годин до екзекуцiї. З 1944 р. посiдає, крiм звання головнокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретарiату УГВР, Генерального Секретаря Вiйськових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях. Головна команда УПА розпочала переговори з нiмецькими вiйськами про припинення конфронтацiї. Представник УПА Іван Гриньох (псевдонiм “Герасимовський”) зустрiвся 05. 03. 1944 р. у Тернополi з представником командування охоронної полiцiї та СД кримiнал-комiсаром Паппе, а 28. 03. 1944 р. – з СС-оберштурмбанфюрером Вiтиском. Пiд час розмов iшлось про можливiсть українсько-нiмецької спiвпрацi у спiльнiй боротьбi проти Радянської армiї, забезпечення УПА зброєю з нiмецьких складiв, обмiн iнформацiєю, яка становить тактичний iнтерес для обох сторiн, звiльнення нiмцями українських повстанцiв, що потрапили у полон. Щоправда, спiвпраця, яка намiтилася на рiвнi охоронної полiцiї (шуцманншафт) i УПА, не дала реальних наслiдкiв, насамперед через брак часу, погану поiнформованiсть низових структур, а також через неможливiсть досягти згоди з такими нiмецькими структурами, як гестапо тощо. Гiтлерiвцi продовжували репресивнi акцiї щодо повстанцiв, а повстанцi протягом 1-ї половини 1944 р. неодноразово вели бої з нацистами. бойових операцiй. Зросла роль зв’язкових, якi пiдтримували зв’язок мiж командуванням та тактичними одиницями, а також мiж окремими сотнями. УПА однозначно визнала себе не збройними формуваннями якоїсь однiєї групи, а загальноукраїнською армiєю, яка з липня 1944 р. пiдпорядкувалась Українськiй Головнiй Визвольнiй Радi. Основною тактичною одиницею УПА став не курiнь, а сотня, що давало можливiсть дiяти бiльш мобiльно i ефективно. Зросла роль надрайонних провiдникiв. Служба безпеки УПА розпочала боротьбу з радянськими диверсiями, провокацiями, iз зрадниками та агентами. З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Зх., а бойовi дiї перенеслися з Волинi та Полiсся в Галичину i на Буковину, де дiяла Буковинська Українська Самооборонна Армiя. Не припинився повстанський рух i на Волинi. Бiльшiсть полiтичних i збройних акцiй УПА були спрямованi проти дiй радянських адмiнiстративно-каральних органiв, зокрема, проведення масової мобiлiзацiї, переслiдування УГКЦ, депортацiї мiсцевого цивiльного населення. Командуванням УПА розроблялися плани зi створення загону особливого призначення УПА-Сх. Пiд командування Костянтина Гiммельрайха, який мав пробитися в околицi Києва для органiзацiї масових антирадянських виступiв. даними – 585 тисяч чоловiк). Пiд час бойових дiй, що тривали близько 6 мiсяцiв, вiдбулося понад 1,5 тисяч боїв i сутичок. Втрати були великими з обох сторiн: УПА втратила 5 тисяч воякiв, радянськi вiйська – близько 15 тисяч (загальнi втрати УПА за роки боротьби - 20 тисяч чоловiк; вiйськовослужбовцiв Червоної армiї, органiв держбезпеки i внутрiшнiх вiйськ – 22 тисячi чоловiк). Масований наступ радянських регулярних частин i каральних загонiв примушував пiдроздiли УПА постiйно мiняти мiсця дислокацiї та щоразу вдаватися до iншої тактики ведення боїв. Внаслiдок втрат пiд час кровопролитних боїв з противником, поранень i хвороб особовий склад армiї 1946 р. скоротився на 40 %, що призвело до зниження ефективностi бойових дiй. Проблематичним став зв’язок мiж командуванням та окремими частинами. До УПА потрапляли i випадковi люди, якi пiдривали авторитет армiї. Водночас для дискредитацiї УПА радянськi каральнi органи створювали спецчастини, якi у формi воякiв УПА захоплювали села i знищували мирне населення – активiстiв радянської влади, вчителiв, лiкарiв тощо. Радянськi каральнi органи своїм завданням вважали не тiльки лiквiдацiю УПА, а й залякування населення. Зокрема, проводились широкомасштабнi акцiї депортацiї населення, масово фальсифiкувалися карнi справи, спалювалися та вирубувалися лiсовi масиви, прилюдно демонструвалися вбитi повстанцi тощо. Одночасно для дезорганiзацiї руху Опору радянськiй уряд оголосив амнiстiю повстанцям, якi складуть зброю i припинять боротьбу. Урядовi звернення до учасникiв повстанського руху, в яких їм обiцялося помилування, оголошувалися 7 разiв (останнiй раз у груднi 1949 р.). але тiльки амнiстiя 1945 р. мала реальний вплив на УПА. У цей перiод з лiсiв вийшли, за деякими даними, близько 41 тисячi повстанцiв. У цих умовах командування УПА прийняло рiшення про часткове виведення своїх пiдроздiлiв з України до Нiмеччини та Австрiї. Восени 1945 р. i на веснi 1946 р. з цiєю метою було проведено два великi рейди територiєю Словаччини. 1947 р. окремi групи повстанцiв здiйснили рейди в ЧСР та Румунiю. 1946 р. припинила дiяльнiсть УПА-Пн., а влiтку 1947 р. – групи “Буг” i “Лисоня”. 1948-49 рр. активно дiяла лише група “Говерла” (Дрогобиччина) та окремi сотнi на Гуцульщинi. Однак наприкiнцi 1949 р. i вони були змушенi припинити опiр. Зазнало значних втрат i командування УПА. 31. 01. 1949 р. у Львовi загинув шеф головного вiйськового штабу полковник О. Гасин (псевдонiм “Лицар”), 14. 04. 1949 р. командир УПА-Сх.. полковник В. Сидор. Пiсля загибелi 05. 03. 1950 р. у бою пiд Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина вiйськова формацiя припинила iснування. Проте обмеженi бойовi дiї продовжували вести окремi пiдроздiли УПА. Через їх велику рухливiсть i блискавичнiсть у проведеннi операцiй та зв’язки з мiсцевим пiдпiллям регулярнi вiйська були малоефективними у боротьбi з цими пiдроздiлами. Пiсля смертi Р. Шухевича головнокомандувачем УПА став полковник Василь Кук (псевдонiм “Юрiй Лемiш”). Окремi загони УПА припинили боротьбу тiльки пiсля захоплення в полон у травнi 1955 р. В. Кука. За деякими даними, окремi боївки УПА продовжували зберiгати боєздатнiсть i були лiквiдованi лише наприкiнцi 1950-х рр. У Закерзоннi вiддiли УПА (зокрема, армiйська група “Сян”; командир М. Онишкевич, псевдонiм “Орест” i крайовий провiдник ОУН Я. Старух) вели боротьбу проти комунiстичного режиму, радянських i польських спецпiдроздiлiв та шовiнiстичних елементiв, якi тероризували українське населення i проводили акцiї масового насильного переселення українцiв. Наприкiнцi Другої свiтової вiйни командування УПА уклало угоду (18. 05. 1946 р.) з Армiєю Крайовою, а згодом з повстанською структурою “Воля i незалежнiсть” (“ВІН”) про встановлення демаркацiйної лiнiї i взаємну спiвпрацю в боротьбi проти спiльного ворога. У Польщi iснують рiзноманiтнi точки зору на дiяльнiсть УПА, однак незаперечним є факт спiльної боротьби УПА та “ВІН” проти комунiстичного режиму. 27. 05. 1946 р. польськi та українськi повстанськi пiдроздiли провели спiльну операцiю в м. Грубешiв. Українським загоном командував хорунжий Євген Штендера (псевдонiм “Прiрва”). Навеснi 1947 р. у бою з вiддiлом УПА пiд командуванням Степана Хрiна загинув заступник мiнiстра оборони Польщi генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акцiї депортацiї українського населення з етнiчних українських земель (операцiя “Вiсла”). У новостворенi на колишнiх нiмецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) насильно переселено близько 150 000 українцiв. Масовi репресiї польського комунiстичного уряду викликали рiшучу протидiю УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило на територiю Закерзоння 20 000 армiю пiд командуванням генерала С. Моссора. 20. 09. 1947 р. у бою з пiдроздiлами польських урядових вiйськ загинув провiдник ОУН на Закерзоннi Я. Старух. Пiсля тривалих кровопролитних боїв з переважаючими силами противника командування УПА вирiшило вивести 16 бойових сотень з територiї Закерзоння. 29. 06. 1947 р. три сотнi (у-3, у-5, у-8) прорвалися на територiю Дрогобицької областi, сотня у-2 пiд командуванням Михайла Дуди (псевдонiм “Громенко”) пробилася через територiю Чехословаччини у Захiдну Нiмеччину. Решта вiддiлiв УПА були розбитi, i тактичний вiдтинок “Сян” припинив своє iснування. 2. Структура УПА На чолi УПА стояли Головна команда та Головний вiйськовий штаб. Армiя дiлилася на чотири Генеральнi воєннi округи: УПА-Пн. (Волинь i Полiсся), УПА-Зх. (Галичина, українськi землi у складi Польщi), УПА-Сх.(пiвнiч Житомирщини i Київщини, частина Чернiгiвщини), УПА-Пд. (Кам”янець-Подiльська, Вiнницька областi та Крем”янеччина). Головну команду становили головний командир та члени Головного вiйськового штабу. Штаб дiлився на сiм управлiнь: 1 - оперативне, 2 - розвiдувальне, 3 - постачання, 4 - персональне, 5 - вишкiльне, 6 – полiтичного виховання, 7 – вiйськових iнспекторiв. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) подiлялася на воєннi округи (ВО), а вони на тактичнi вiдтинки (ТВ). На початку 1944 р. їх (ВО) було в УПА-Пн. – 3 (ВО “Турiв” охоплював Луччину, Володимирщину, Ковельщину; ВО “Заграва” охоплював Сарни, Костопiль, Березно, Людвiполь, Степань, Клесiв, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалiвка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець; ВО “Волинь-Пiвдень” охоплював Рiвне, Клевань, Тучин, Межирiччя, Корець, Гоща, Олександрiя, Дубно, Острiг, Млинiв, Козин, Верба, Радзiвiлiв, Кременець, Почаїв, Ланiвцi.), УПА-Зх. – 6 (ВО “Лисоня” охоплював територiю Тернопiльщини по Днiстер; ВО “Говерла” охоплював Гуцульщину i Буковину; ВО “Чорний Лiс” охоплював Станiславщину; ВО “Макiвка” охоплював Стрийщину, Дрогобиччина, Самбiрщину, Туркiвщину; ВО “Буг” – Львiвщину; ВО “Сян” – Закерзоння.), УПА-Сх. – 2. У серпнi 1944 р. УПА-Пн. реформовано на 2 ВО, а УПА-Зх. – на 4. УПА-Сх. фактично припинила iснування. Кожною ГВО i ВО керував командир та штаб на чолi з шефом штабу та штабними вiддiлами. Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка об’єднувалася в куренi (батальйони). Групи куренiв утворювали загони (полки). Усi вiйськовi одиницi ВО становили групу (дивiзiю) з рiзною чисельнiстю – 12 до 36 сотень. Групи однiєї ГВО творили тактичну одиницю, рiвну армiйському корпусовi. Як правило, сотня дiлилася на три чоти, кожна чота – на три рої, а кожен рiй – на двi ланки. Однак у деякi перiоди сотнi могли мати по чотири чоти, а чота – по чотири рої. Почет командира складався з полiтвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки, санiтара, зв’язкових, iнодi – з представникiв вiйськово-польової жандармерiї та розвiдникiв. Командир першої чоти автоматично ставав заступником командира сотнi. Кожен курiнь складався з 2 – 4 сотень. Командир куреня мав почет у складi шефа штабу (або ад’ютанта), полiтвиховника, бунчужного, капелана, лiкаря та референта Служби безпеки. 1944 р. вiдбулася реорганiзацiя УПА. Тактичними одиницями стали “бригади” (близько 400 чоловiк). Бригада дiлилась на загони, а тi – на вiддiли та пiдвiддiли. Тактичнi одиницi УПА iдентифiкувалися за кодовими назвами, iменами iсторичних осiб, подiй, загиблих бiйцiв. Інодi вживалися шифри чи порядковi номери. Основу УПА складали пiхотнi пiдроздiли, хоча кожен ВО мав по 1 – 2 сотнi кiнноти, а також вiддiли важкої артилерiї. Існують суперечливi данi про використання частинами УПА у бойових дiях захоплених у противника танкiв i лiтакiв. Штаб української Повстанської Армiї очолював генерал-хорунжий “Перебийнiс”. Його справжнє прiзвище Дмитро Грицай. Народився в 1907 р. у с. Дорожiв Самбiрського повiту. По закiнченнi у 1928 р. Дрогобицької гiмназiї вступає до Львiвського унiверситету. Служить в польськiй армiї, з вiдзнакою закiнчує польську офiцерську школу. З 1933 р. Д. Грицай — керiвник Вiйськової Референтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934—1936 рр. i 1939 р. — в'язень Берези Картузької. Пiсля З0 червня 1941 р. — активний учасник партизанської оборони проти гiтлерiвцiв. Навеснi 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми бойовиками ОУН. У серпнi 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА. Групою вiйськ “УПА—Пiвнiч” командував полковник Роман Клячкiвський (псевдонiм “Клим Савур”, “Охрiм”, “Бiлаш”). Народився у Станiславi 04. 11. 1911 р. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939—1941 рр. був одним iз керiвникiв пiдпiльної мережi ОУН в Галичинi. У 1941 р. заарештований чекiстами у Львовi й у вiдомому процесi п’ятдесяти дев'яти засуджений до розстрiлу. Коли почалася нiмецько—радянська вiйна, втiкає iз Бердичiвської в'язницi, де кати з НКВС мали над ним виконувати вирок. Узимку 1941—1942 рр. Зайняв пост Провiдника ОУН на Пiвнiчно-Захiдних Українських Землях. Зiграв важливу роль у створеннi УПА. Командир “УПА—Захiд” полковник Василь Сидор (псевдонiми “Шелест”, “Конрад”, “Кравс”, “Зов”, “Лiсовик”, “Ростислав Вишитий”) народився 24. 02. 1910 р. на Сокальщинi. Вчився у Львiвському унiверситетi, який не закiнчив через переслiдування польської полiцiї. Активний член ОУН ще з гiмназiйної лави. У 1938—1939 рр. перебував у польськiй в'язницi. З 1939 по 1941 р. — один iз керiвникiв ОУН Львiвщини. В 1943 р. командир “УПА—Захiд”. Одночасно Генеральний Суддя ОУН та крайовий Провiдник ОУН на Карпатських Землях. Командир “УПА—Пiвдень” полковник Омелян Грабeць (псевдонiм “Батько”) народився в 1908 р. в Чесановi на Галицько-Холмському прикордоннi. Органiзатор i технiчний керiвник вiдомих антипольських демонстрацiй у Львовi в 1938—1939 рр. В 1939 р. заарештований польською полiцiєю. Пiсля розвалу польської держави повертається на Холмщину. В 1941 р. провiдник ОУН на Схiдноукраїнських землях. З 1943 р. командир “УПА—Пiвдень”. Загинув у бою з регулярними частинами Червоної Армiї 10 червня 1944 р. на Вiнниччинi. Українська Повстанська Армiя в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння УПА було дуже рiзноманiтне. Найсутужнiше доводилось у першi мiсяцi iснування армiї, бо ж випало починати тодi майже з нiчого. В пригодi тут стала насамперед зброя, здобута пiдпiллям ОУН пiд час нiмецько—польської вiйни при роззброєннi вiдступаючих частин польської армiї. У 1941 р. при вiдступi Червоної Армiї вдалося зiбрати ще деяку кiлькiсть зброї, патронiв, амунiцiї. Пiсля проведення вiдповiдних пропагандистських акцiй купували за грошi та сало зброю в угорських, iталiйських, словацьких воякiв. Всю цю зброю треба було, звичайно, переробляти, модернiзувати, оснащувати новими деталями. Тому при кожнiй частинi УПА органiзовується зброярська майстерня, пiд керiвництвом досвiдчених фахiвцiв колишнiх офiцерiв Червоної Армiї. Зi старих гвинтiвкових дул вироблялися пiстолети. До них пiдходять набої з нiмецьких автоматiв. З артилерiйських снарядiв виготовляються мiни i гранати. Маючи таке початкове озброєння, вiддiли УПА влаштовують засiдки на нiмецький транспорт, що перевозить зброю, i таким чином здобувають її. Але й ця зброя, опинившись в руках УПА, перш за все йшла до зброярень, бо нiмцi постачали замки до гвинтiвок окремо. Бували випадки, коли командирам оголошували догану за те, що зав'язавши бiй, i навiть перемiгши, не зумiли захопити зброю. Особливо багато нiмецької зброї перейшло в руки УПА у 1944 р. пiд час нiмецького вiдступу з України. УПА провела тодi широку акцiю роззброювання розбитих нiмецьких частин. Коли поверталися частини Червоної Армiї, до рук УПА потрапляла велика кiлькiсть радянської зброї та амунiцiї. Виявилось, що серед червоноармiйцiв української нацiональностi є прихильники УПА. В загальному сотня УПА своїм озброєнням дорiвнювала або перевищувала сотню регулярної армiї. Так, наприклад, в описi наступу УПА на селище Отинiю 5 листопада 1945 р. знаходимо данi, що курiнь мав 40 кулеметiв, 100 автоматiв, 110 гвинтiвок. На озброєннi куреня “Орли” в липнi 1944 р. було 48 кулеметiв Дегтярьова, 16 кулеметiв “Максим”, 12 легких i 4 важких гранатометiв. Крiм того, всi старшини i пiдстаршини мали автомати, решта — гвинтiвки. Штатне озброєння сотнi за свiдченням колишнього воїна УПА С. Зоряного було таким: 24 кулемети, 40 автоматiв, решта особового складу мали гвинтiвки. До цього ще долучались протитанкова рушниця, iнколи гранатомет. ходили у цивiльному, одягаючи мазепинку. На замiну нiмецьким, словацьким унiформам приходить радянський та польський вiйськовий одяг. на територiї таким чином, щоб пiсля кожного бою було зручно до них добиратись. Якщо вiддiл УПА опинявся на територiї iншої ВО, його командування повинно було негайно сконтактуватися з органiзацiйно-мобiлiзацiйним вiддiлом даного регiону. У лiсових криївках УПА мала теж харчовi пункти. Але користуватись ними можна було лише пiд час блокади або облави. За звичайних умов харчi для загону УПА заготовляли активiсти ОУН в найближчих селах. Вiддiл або заходив до наперед визначеного села, або приготованi харчi селяни вiдносили воїнам до лiсу. При маршах кожен стрiлець УПА одержував так звану “залiзну порцiю” при рейдах. у своїх вiйськових госпiталях, а на всi аптечнi запаси лiкiв окупацiйна адмiнiстрацiя наклала свою руку. Тому командування УПА органiзовує низку медичних курсiв для колишнiх студентiв медицини, санiтарнi курси медсестер, на якi записуються українськi дiвчата. Пiд керiвництвом хiмiкiв та фармацевтiв органiзовуються фабрики лiкiв. З почуттям вдячностi слiд згадати таких українських лiкарiв як Ю. Липа (загинув у квiтнi 1945 р.), Я. Оленецький (загинув у березнi 1945 р.), Тарнавська (загинула восени 1945 р.), Кольман (загинув у лютому 1945 р.). Окрему сторiнку УПА становить праця для українського народу єврейських лiкарiв. Бiльшiсть iз них разом з родинами були викраденi з гетто. Особливою увагою користувались лiкарi-євреї iз Стрия Кляйн i Кум. До медичної мережi тiсно примикала структура нелегального Українського Червоного Хреста (УЧХ), що мав три вiддiли: медичний, опiка над пораненими i хворими бiйцями УПА, фармацевтичний (заготiвля лiкiв та вiддiл суспiльної опiки). Український Червоний Хрест очолювала вiдома дiячка ОУН Катерина Зарицька, яка була нагороджена Срiбним Хрестом Заслуги. Бiльшiсть працiвникiв УЧХ — молодих дiвчат загинуло геройською смертю зi зброєю в руках, захищаючи поранених бiйцiв. Найкращим типом зв'язку для УПА, безумовно, був би радiозв'язок. Однак, в армiї не було нi апаратiв, нi навченого персоналу. Лише в жовтнi 1943 року при штабi “Клима Савура” з'явилась одна радiостанцiя. Проте радiус її дiї був дуже обмежений — лише 100 км. Також нереально було думати про телефонне сполучення малих частин. Щоправда, у групi командира “Енея” три куренi, що були розташованi один вiд одного на вiдстанi 5 км, зв'язувалися телефоном, але тiльки на час постою. Єдиним надiйним засобом комунiкацiї була передача iнформацiї через зв'язкових. З цiєю метою була створена мережа комунiкацiйних лiнiй. Лiнiї подiлялись на бiльш та менш важливi, вiйськовi та адмiнiстративнi. Спрямований на зв'язкову лiнiю вiддiл чи транспорт пересувався вiд пункту до пункту i супроводжувався тереновим зв'язком. Траплялось, що мобiлiзовувалися для перевезень пiдводи iз сiл (200—300 возiв). Цей апарат функцiонував дуже злагоджено. За одну нiч можна було пройти 80 а то й бiльше кiлометрiв, бо пiдводи на певних етапах для змiни заздалегiдь пiдготовлялися iншими зв'язковими. Це був основний i майже єдиний засiб транспорту. Автомашин була невелика кiлькiсть, бо iснували великi труднощi з бензином, запаси якого знаходились у руках нiмцiв. 1. Засiдка , яка завдавала вороговi дошкульних втрат, зводила до мiнiмуму власнi жертви, залякувала i деморалiзувала цiлий окупацiйний апарат. Несподiванiсть i раптовiсть удару створювали можливiсть навiть невеликому партизанському загоновi розгромити чисельнiшi ворожi сили. 2. Напад цей засiб партизанської боротьби з огляду на його велике психологiчно-полiтичне та моральне значення. 3. Атeнтат — тобто терористичний акт, вбивство окремого представника окупацiйної влади. Для його реалiзацiї часто вистачало одного бойовика при солiднiй i продуманiй пiдготовцi. 4. 5. Рейд 6. Прорив з оточення — це питання життя i смертi партизан. З ним постiйно зустрiчався кожен повстанський вiддiл i кожен окремий повстанець. Загони УПА неодноразово вмiло виходили з нiмецького i радянського оточення. 7. Конспiрацiя. В умовах партизанської боротьби пiд нею розумiється маскування вiд ворога. Рiч у тому, що повстанцям часто доводилося перебувати зиму в укриттi. Для цього будувались спецiальнi бункери i криївки, якi так замасковувались, що ворог пiд час обшукiв не мiг їх знайти. Тому технiка будови бункерiв i криївок розвинулась в УПА у важливу дiлянку вiйськового мистецтва. Потрiбно було будувати укриття для зимiвлi значної кiлькостi осiб (бункер для 10—15 чоловiк, криївка для 2—5), якi мали доступ свiжого повiтря, були досить просторими, волого-непроникними, а окрiм цього, й бездоганно замаскованими. Доводилось придумувати найрiзноманiтнiшi способи маскування криївки, входiв, вентиляцiйних отворiв, пiдходiв. Бо ж платити за помилки доводилось життям. 3. Вiйськовi ранги та звання В УПА було запроваджено традицiйну систему рангiв, базовану на Прусському статутi. Існували рядовi ранги: стрiлець i старший стрiлець; пiдстаршинськi: вiстун, старший вiстун, булавний, старший булавний; старшинськi: хорунжий, поручник, сотник, майор, пiдполковник, полковник; генеральськi: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник (останнi два звання нiколи не присвоювались). За час iснування УПА лише тричi присвоювалися генеральськi звання. Одночасно iснувала система функцiональних призначень: ройовий, чотовий, сотенний, курiнний, командир загону або тактичного вiдтинку, командир ВО чи групи, крайовий командир УПА, головний командир УПА. Деякий час вживалася система нашивок для вiдзнак командирiв. Ройовий носив одну прямокутну “шпалу”, чотовий - двi, сотенний - три, курiнний – одну фауподiбну нашивку, командир загону - двi, командир ВО (командир групи) - 3, крайовий командир – Тризуб i одну фауподiбну нашивку, головний командир – Тризуб i дубовий листок. З приходом радянських вiйськ та посиленням системи конспiрацiї нашивки було лiквiдовано. 4. Вишкiл демобiлiзувати, а частково використати для роботи у штабах. Використовувалися кадри, котрi пройшли вишкiл у бойовiй референтурi ОУН чи на вiйськових курсах ОУН у Краковi або Вiднi. В 1943 р. прийнято рiшення створити школи (вишкiльнi сотнi) для майбутнiх старшин. Як правило, вишкiл у таких школах тривав чотири мiсяцi. У липнi-жовтнi 1944 р. на теренах УПА-Пн. дiяла школа “Дружинники” пiд командуванням поручника “Гориня”. У жовтнi 1943 – сiчнi 1944 на Волинi дiяла школа “Лiсовi чорти” пiд командуванням поручника Федора Польового (псевдонiм “Поль”). З наближенням радянських вiйськ вишкiльнi курси було перенесено у Галичину. В Карпатах у лютому 1944 р. засновано школу “Оленi”, яка дала два випуски: “Оленi-1” та “Оленi-2” (березень-жовтень 1944 р.). Командував школою “Оленi” поручник “Хмель”, а пiсля його смертi – Ф. Польовий. Всього через вишкiл у трьох школах пройшло 700 майбутнiх старшин. В 1943-44 рр. пiдстаршинськi школи iснували i при деяких групах. 5. Преса УПА Головними виданнями УПА були журнали: “До зброї” (1943 р.), “Повстанець” (1944-46 рр.), “Український перець” (1943-45 рр.), “Ідея i чин” (1942-46 рр.), “Осередок iнформацiї i пропаганди” (1948-51 рр.). На окремих теренах друкувалися газети “За самостiйну Україну” (1942 р.), “Бюлетень” (1942 р.), “Інформатор” (1942 р.), журнали “Юнак” (1943 р.), “Вiстi” (1943 р.), газети “За Українську державу” (1944 р.), “На чотах” (1946 р.), “На змiну” (1946 р.), “Молодий революцiонер” (1948 р.). Випускали свої друкованi органи й окремi тактичнi вiддiли: “Шлях перемоги” (група “Говерла”), “Стрiлецькi вiстi” (група “Буг”), “Лiсовик” (група “Сян”), “Чорний лiс” (Станiславський тактичний вiдтинок) тощо. Група “Говерла”, окрiм того, видавала одноднiвки “Чин зброї”, а група “Буг” – “Лiтопис УПА”. Виходило чимало брошур, пiдручникiв, листiвок тощо. Усi видання УПА контролювалися (готувалися та проходили цензуру) у 6 вiддiлах штабiв рiзних рiвнiв. До найвизначнiших пiдпiльних публiцистiв належали Я. Старух, Михайло Дяченко (псевдонiм “Марко Боєслав”), Якiв Бусла (псевдонiм “Галина”), П. Полтава, О. Дякiв та iншi. Деякий час у Карпатах дiяла пiдпiльна радiостанцiя “Афродiта”, керiвником якої був Я. Старух. 6. Нагороди УПА В УПА 1944 р. було введено спецiальнi нагороди: Золотий Хрест бойової заслуги – 1 i 2 ступенiв, Бронзовий Хрест бойової заслуги, вiдзначення в наказi Крайового вiйськового штабу, похвала в наказi вiйськової округи та вирiзнення в наказi вiддiлу. Членiв теренової мережi ОУН, полiтвиховникiв, членiв СБ та цивiльних осiб нагороджували Золотим Хрестом заслуги, Срiбним Хрестом заслуги, Бронзовим Хрестом заслуги. За поранення в бою нагороджували Срiбною Зiркою, а за п’ять поранень – Золотою Зiркою. Нагородженi вiдзнаками отримували звання “лицар” – наприклад, “Лицар Золотого Хреста бойової заслуги”. Металевi нагороди та нагруднi знаки з’явилися 1951 р. i були виготовленi пiдпiльно за проектом члена референтури пропаганди Н. Хасевича. 7. Чисельнiсть зустрiчається в працях iсторикiв на Заходi. Натомiсть радянськi джерела називали число близько 90-100 тисяч чоловiк. Вiдповiдно цю цифру можна зустрiти у радянськiй i пострадянськiй iсторiографiї. Архiвнi документи ОУН та УПА, що збереглися на Заходi, засвiдчують, що армiя налiчувала на кiнець 1943 р. близько 20 000 чоловiк, сягнувши своєї максимальної цифри – 25-30 тисяч чоловiк – весною 1944 р. Деякi дослiдники вважають число 90 000 сильно заниженим, що пiдтверджують недавно оприлюдненi секретнi радянськi документи. За даними НКВД УРСР, за перiод з лютого 1944 р. по 01. 01. 1946 р. внаслiдок боротьби з УПА 103 313 “бандитiв” було убито, 110 785 - затримано, 15 959 - заарештовано, ще 50 000 прийшло “з повинною”, що в загальному становить 280 000 чоловiк. Врахувавши те, що в це число потрапили люди не причетнi до дiяльностi УПА, все одно чисельнiсть УПА була значно бiльша за 90 000 чоловiк. За найновiшими пiдрахунками, за весь час збройної боротьби пiд час Другої свiтової вiйни i повоєнний перiод через УПА й пiдпiлля ОУН пройшло понад 400 000 чоловiк – майже вдвiчi бiльше, нiж через радянськi партизанськi загони. Висновок Таким чином, Українська Повстанська Армiя виникла як форма протесту i захисту українського народу проти гiтлерiвської окупацiї, її бiйцi вiдiграли певну роль у порятунку народiв Європи вiд завойовницьких планiв гiтлерiвської Нiмеччини, внесли свою долю у розгром фашизму. Пiсля закiнчення другої свiтової вiйни УПА вступила у смертельну боротьбу iз людиноненависницьким сталiнським режимом. Ця боротьба була надзвичайно виснажливою, важкою i кривавою. У глибиннiй пам'ятi народу учасники українського партизанського руху 40—50 рр., незважаючи на всi iнсинуацiї комунiстичної пропаганди, залишилися героями, захисниками Батькiвщини. Кожна українська людина, дивлячись на героїзм i безмежну посвяту бiйцiв УПА, i та матiр i жiнка, що з дивовижною мужнiстю приносить в жертву Батькiвщинi своїх синiв та мужiв, посилаючи їх на нерiвний бiй в ряди УПА, i дiвчата, що не лякаючись тортур з власного бажання голосяться на санiтарок УЧХ та зв’язкових УПА, i малi дiти, що не бояться енкаведiвських катiв i переносять бiйцям УПА важливу iнформацiю, - почуває гордiсть з приналежностi до такого народу i певнiсть, що народ, який породив УПА мусить перемогти. За океаном, у мiстi Буффало (штат Нью-Йорк) споруджено пам'ятник командуючому УПА Романовi Шухевичу. Пам'ятники стрiльцям i старшинам УПА повиннi бути встановленi i в Українi. Вони заслужили цього звитяжною боротьбою за кращу долю народу на своїй рiднiй землi. Список лiтератури 1. Довiдник з iсторiї України, Київ, видавництво “Генеза”, 2001 р. 3. Коваль М. В. Борьба населения Украины против фашистского рабства. Наукова думка. 1979 р. 5. Мiрчук П. Українська Повстанська Армiя. 1942 – 1952. Мюнхен: “Цицеро”, 1953 р.