Єврейське населення Подiлля у роки Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 рр.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ I. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
2. 2 Становище населення Подiлля за часiв нiмецької окупацiї
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальнiсть теми.
3 давнiх-давен iсторiя єврейського народу пов’язана з Подiллям. І хоча XX столiття було, мабуть, найбiльш немилосердним до євреїв в Українi, нi вiйна, нi жорстокi погроми, нi мiграцiйнi процеси не змогли розiрвати багатовiкових зв’язкiв українського та єврейського народiв. Столiття, прожитi нашими народами плiч-о-плiч, залишилися в iсторичних хронiках та документах, пам’ятках архiтектури, географiчних назвах та народних переказах.
На початку XX ст. багато представникiв єврейської iнтелiгенцiї опинилися у вирi революцiйних подiй. Роки громадянської вiйни принесли в край розорення, єврейськi погроми i пограбування.
у тому числi одна могила з тiлами 500 дiтей.
Об’єктом дослiдження роботи
Предметом дослiдження
Мета i завдання роботи.
Тема дослiдження становить значний науковий та полiтичний iнтерес i є недостатньо розробленою в сучаснiй iсторiографiї.
Виходячи з цього, ми ставимо за мету: подати об’єктивну картину становища еврейського населення на Подiллi, розкрити їх регiональну специфiку та трагiчнi наслiдки в контекстi ситуацiї, в якiй опинилися українськi землi в часи Великої Вiтчизняної вiйни.
Метi роботи пiдпорядкованi наступнi дослiдницькi завдання:
− охарактеризувати основнi етапи, напрямки та пiдходи в дослiдженнi проблематики у вiтчизнянiй та зарубiжнiй iсторiографiї в тiсному взаємозв’язку з процесом формування багатовекторного погляду на розвиток новiтньої iсторiї України;
− показати антигуманний характер iдеологiї нацизму, трансформацiї та реалiзацiї войовничого антисемiтизму в процесi окупацiї загарбниками Подiлля;
− розкрити акцiї тотального знищення єврейського населення в мiстах та в населених пунктах Подiльського регiону;
− узагальнити, доповнити та конкретизувати картину подiй Голокосту на Подiллi як складової частини нацистського окупацiйного режиму в українських землях, що був важливим компонентом подiй Другої свiтової вiйни в Українi.
Хронологiчнi рамки роботи
охоплюють перiод нiмецької окупацiї подiльських земель: червень 1941 – квiтень 1944 рокiв, хоча автор iнколи виходить за межi визначених часових рамок для розкриття питання про формування полiтики нацистської Нiмеччини по вiдношенню до євреїв i про наслiдки подiй Голокосту.
становить дiалектичний пiдхiд до пiзнання iсторичного процесу, висвiтлення явищ та подiй суспiльно-полiтичного життя. Принцип iсторизму, як базисний, дозволяє розкрити процес формування антисемiтської полiтики германського нацизму, її трансформацiю та специфiку реалiзацiї в умовах окупацiї пiвденноукраїнського регiону; виявити дiалектику складних взаємозв’язкiв мiж окремими фактами та явищами, дослiдити їх у динамiцi розвитку. Принцип об’єктивностi допомагає розкрити питання про ставлення неєврейського населення окупованих регiонiв до фактiв масового знищення євреїв.
Методи аналiзу та синтезу дозволяють застосувати максимальну кiлькiсть джерел та дослiджень, щоб виявити всю сукупнiсть поглядiв i забезпечити комплекснiсть дослiдження Голокосту як багатогранного явища. Критичний аналiз iсторичних джерел дозволяє спiвставити документи нiмецького, румунського та радянського походження для вiдтворення максимально точної картини подiй.
Практичне значення дослiдження
полягає в тому, що розробленна проблема може бути використанна у викладаннi курсу "Краєзнавство".
Бакалаврська робота складається з вступу, трьох роздiлiв, висновкiв, списку використаної лiтератури та джерел.
РОЗДІЛ I. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
Першими роботами, в яких йшлося про подiї Голокосту, виданими в Радянському Союзi в перiод вiйни та першi повоєннi роки, стали публiцистичнi та художнi твори І. Еренбурга, В. Гроссмана, Г. Смоляра [3, c. 348].
В цей перiод вивчення характеру та конкретних проявiв нацистського окупацiйного режиму не вважалися актуальними в радянськiй iсторiографiї i проводилися в загальному контекстi подiй та наслiдкiв Великої Вiтчизняної вiйни, а також розвитку пiдпiльного i партизанського руху як способу реагування на окупацiйний режим. Бiльшiсть дослiдникiв вважала, що доля євреїв нiчим не вiдрiзнялася вiд долi iншого населення окупованих територiй. Виходячи з цього, навiть поняття Голокост та Катастрофа не мали мiсця не тiльки в радянськiй iсторiографiї, але й у довiдкових та енциклопедичних виданнях.
Такий пiдхiд спостерiгається в бiльшостi узагальнюючих робiт з iсторiї Великої Вiтчизняної вiйни, зокрема, в шеститомнiй "Истории Великой Отечественной войны Советского Союза" [3, c. 348]. Характерним зразком радянської iсторiографiї є роботи Л. Коpнєєва, який намагався довести, що чисельнiсть євреїв, якi загинули пiд час вiйни, завищується сiонiстами, бiльше того, що iснувала змова мiж нацистами та сiонiстами. Першi спроби нових пiдходiв до проблеми виявилися в книзi Т. Першиної, де наводиться великий обсяг фактичного та статистичного матерiалу i вiдкрито сказано про жертви єврейського населення. Серед перших у радянськiй iсторiографiї робiт, де йшлося про ставлення нацистської Нiмеччини до єврейського питання, варта уваги книга Ю. А. Шульмейстера, в якiй зроблено спробу висвiтлити витоки та наслiдки нацистської полiтики стосовно євреїв. Завершує шлях радянської iсторiографiї Голокосту робота В. С. Коваля, так i не ввiвши це поняття в науковий обiг [3, c. 347].
В зарубiжнiй iсторiографiї серед перших робiт, в яких досить детально висвiтлювалися основнi аспекти формування та реалiзацiї полiтики нацистської Нiмеччини по вiдношенню до євреїв, є книга американського iсторика та публiциста У. Ширера, в якiй автор використав нiмецькi архiви, що опинилися в США пiсля закiнчення вiйни. Вчений акцентує увагу на подiях, що вiдбувалися на окупованих радянських територiях, що не характерно для бiльшостi американських дослiдникiв, якi розглядають подiї Голокосту, обмежуючись подiями в Захiднiй та Центральнiй Європi. Найбiльш вiдомими зарубiжними iсториками, якi започаткували дослiдження iсторiї Голокосту були Р. Хiлберг, І. Бауер, І. Трунк [3, c. 347]. Певним пiдсумком доробку зарубiжних iсторикiв 60 − 80 рр. ХХ ст. стала книга iзраїльських дослiдникiв І. Гутмана та Х. Шацкера, де розкрито iсторiю формування полiтики нацистської Нiмеччини стосовно єврейського населення.
Великий вплив на активiзацiю iсторичних дослiджень на пострадянському просторi мали роботи iзраїльського дослiдника І. Арада, в яких зроблено одну з перших спроб зiставлення подiй масового знищення єврейського населення в часи Другої свiтової вiйни в межах Радянського Союзу з загальним контекстом iсторiї Голокосту в Європi.
Теза про унiкальнiсть подiй Голокосту, що є основоположною для американської та iзраїльської iсторiографiї, стала одним з основних об’єктiв критики з боку прихильникiв ревiзiонiстської течiї, яка виявилася в кiнцi ХХ – на поч. ХХІ столiття в зарубiжнiй та росiйськiй iсторiографiї i публiцистицi. Серед найбiльш вiдомих робiт ревiзiонiстського напрямку є книги Ю. Графа та Е. Цундела. Не наважуючись заперечити того, що подiї Голокосту дiйсно мали мiсце, автори намагаються довести, що кiлькiсть жертв (понад 6 млн. чол.) занадто завищена [3, c. 348].
На пострадянському просторi найбiльш активно проблеми Катастрофи дослiджуються в Росiї та Бiлорусi. Проблеми Голокосту розглядаються у працях росiйських дослiдникiв Н. Тумаркиної, В. Лихачова, М. Альтман, І. Альтмана, бiлоруських – Є. Розенблата, І. Єленської, Є. Йоффе [3, c. 347].
Серед робiт iсторикiв української дiаспори з проблем Голокосту на увагу заслуговує книга В. М. Косика, яка мiстить велику кiлькiсть фактичного та документального матерiалу з нiмецьких архiвiв, майже невiдомого та малодоступного для українських дослiдникiв.
Серед перших з’явилися роботи C. Борового, Ф. Горовського, Я. Хонiгсмана, О. Наймана, С. Єлисаветського, Ф. Левiтаса, М. Шимановського та iн., де акцентується увага на подiях, що вiдбувалися в окремих населених пунктах. Дослiдники намагалися ввести в науковий обiг максимальну кiлькiсть документальних матерiалiв, якi були доступними на той момент.
Значно стимулювало українськi голокостознавчi дослiдження проведення всеукраїнських конференцiй "Єврейська iсторiя i культура в Українi" (1994, 1996 рр.) та щорiчних конференцiй "Еврейское население Юга Украины: история и современность" (Запорiжжя), у програмах яких проблематика Голокосту посiла чiльне мiсце [5, c. 34-38].
Тема Голокосту знайшла вiдображення i в дисертацiйних дослiдженнях А. Подольського, Ф. Левiтаса, Ф. Винокурової [28].
На другому етапi, який розпочався з 1997 р., у роботах iсторикiв з пiднятої проблеми все активнiше виявляється прагнення до узагальнення. Зокрема, дослiдження регiоналiстичного характеру вiдрiзняються бiльш широким охопленням регiонiв. Серед таких робiт на безумовну увагу заслуговують дослiдження С. Орлянського про подiї на Запорiжжi, Л. Сушона про подiї на територiї Транснiстрiї. Заслуговують на увагу роботи М. В. Коваля, який одним iз перших iсторикiв в незалежнiй Українi зробив спробу вписати трагiчнi подiї Голокосту в загальний контекст подiй Другої свiтової i Великої Вiтчизняної вiйн на територiї України.
В бiльшостi згаданих робiт авторами висловлюється думка про те, що подiї Катастрофи мали трагiчний характер у межах усiєї України, але у кожного регiону є свої специфiчнi регiональнi особливостi, якi потребують окремого дослiдження для бiльш глибокого i всебiчного розумiння масштабiв та наслiдкiв цього явища.
Очевидним є те, що регiональна специфiка Катастрофи в рiзних областях України поки що вивчена недостатньо, особливо це стосується пiвденноукраїнських земель. Дослiдження даного питання є вимогою часу, зважаючи на те, що сучасною iсторичною наукою, в основному, опрацьованi методологiчнi пiдходи та накопичений досвiд роботи з фактичними та джерельними матерiалами.
Джерельну базу даного дослiдження складають неопублiкованi та опублiкованi джерела: архiвнi документи, наукова та художня лiтература, довiдковi та перiодичнi видання, спогади, статистичнi данi, що дозволяють дослiдити картину трагiчних подiй в регiонi. В роботi використано матерiали архiвних 4 архiвосховищ України та 1 архiвосховищ Росiї, копiї документiв яких знаходять в Хмельницькому благодiйному фондi Хесед-Бешт [1],[2],[3],[4],[5],[6].
Основу джерельної бази iсторiї Подiлля складають документи архiвiв. Значний iнтерес для висвiтлення проблеми становлять фонди Центрального державного архiву громадських об’єднань України "Центральний Комiтет Комунiстичної партiї України. Документи органiзацiйно-iнструкторського вiддiлу i особливого сектору ЦК КП(б)У про пiдпiльно-партизанський рух в Українi перiоду Великої Вiтчизняної вiйни 1941 – 1945 рр.", Документи перiоду Великої Вiтчизняної вiйни". В цих документах мiститься важлива iнформацiя щодо становища єврейського населення на окупованих землях, повiдомлення про масове знищення мирного населення, у тому числi i євреїв.
"по живих слiдах", безпосередньо пiсля звiльнення земель Подiлля вiд нацистської окупацiї. Першими фiксували ситуацiю на територiях ще в процесi їх звiльнення полiтвiддiли вiйськових частин пiсля входження цих частин до певного населеного пункту. Фрагменти даних документiв опублiкованi в рiзних збiрках документiв та матерiалiв.
Доповненням є численнi видання документiв нiмецького командування, органiв та представникiв окупацiйної влади, представлених в спецiальних збiрниках. Інформативнiстю видiляється комплекс документiв та матерiалiв про нацистськi звiрства на окупованих землях, що пiдготував Єврейський Антифашистський Комiтет, якi склали "Чорну книгу" [34, c. 179].
РОЗДІЛ II. ПОДІЛЛЯ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ
Територiя сучасного Подiлля напередоднi Другої свiтової вiйни входила до складу Польщi та СРСР. Територiя Подiлля включає в себе сучаснi Вiнницьку, Хмельницьку, частину Тернопiльської, Черкаської, Одеської та Житомирської областей.
Фактично долю України вирiшували керiвники Нiмеччини та СРСР, якi на мiжнароднiй аренi напередоднi вiйни виступали як союзники. У секретних угодах мiж Москвою та Берлiном передбачався новий передiл Європи i було зрозумiло, що жодна iз сторiн не зупиниться на досягнутому, прагнучи нових завоювань. Захiдна Україна, потрапивши згiдно iз таємними протоколами радянсько-нiмецьких угод 1939 р. у сферу iнтересiв СРСР, була того ж року приєднана до Радянської України. До цiєї територiї входили й захiднi землi Подiлля [18, с. 268].
У кiлькох мiсцях мали мiсце сутички iз нiмецькими вiйськами, якi порушували визначену ранiше лiнiю окупацiї Польщi.
Вступ частин Червоної армiї на територiю Тернопiльщини вiдзначався певною неузгодженiстю. Із доповiдної записки заступника народного комiсара внутрiшнiх справ СРСР комiсара держбезпеки 3 рангу Меркулова i наркома внутрiшнiх справ УРСР народного комiсара держбезпеки 3 ранга Сєрова вiд 19 вересня 1939 р. видно, що оперативнi частини НКВС на територiї Захiдного Подiлля змушенi були збирати велику кiлькiсть зброї та боєприпасiв.
Пiсля вдалого завершення чергового подiлу Польщi тепер вся територiя Подiлля опинилася пiд радянською владою. Показово, що новообранi вже за радянської влади Народнi Збори постановили просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вже потiм включити до складу УРСР. Збори прийняли рiшення про конфiскацiю помiщицьких i монастирських земель, про нацiоналiзацiю банкiв i великої промисловостi. 14 листопада 1939 р. Захiдна Україна була офiцiйно прийнята до складу Української РСР [25, c. 268].
України безумовно пiдтримували возз’єднання українських земель.
Українцi, що жили на приєднаних землях спочатку досить схвально ставилися до входження до складу Радянської України. Однак, сподiвання на покращення свого життя через деякий час змiнилися розчаруванням у полiтицi радянської влади, передусiм економiчнiй.
Радянськi урядовцi, що отримали завдання сприяти встановленню радянської влади на територiї захiдноукраїнських земель, поводили себе не як на власнiй територiї, яка була возз’єднана з iншою частиною України, а як завойованiй територiї, бiльшiсть мешканцiв якої "... не розумiла переваг радянської системи". Так, мiсцеве населення звикло до можливостi без особливих проблем придбати товари першої необхiдностi. Їх вiдсутнiсть в установах радянської торгiвлi, взагалi товарний голод призводили до поширення контра-бандного ввезення необхiдних речей iз-за кордону.
Утвердження радянських порядкiв проводилося жорсткими адмiнiстративно-командними методами, вiдбувався процес унiфiкацiї державного ладу, управлiння економiкою, соцiально-полiтичною i культурною сферами, Захiдна Україна була втягнута у пiдготовку до нової великомасштабної вiйни проти капiталiстичних країн. На цю територiю стали перекидати великi контингенти Червоної Армiї, почалося будiвництво вiйськових споруд.
Свiдомiсть багатьох мешканцiв Захiдної України, i в тому числi Захiдного Подiлля, не була готова до сприйняття радянської моделi економiки, до безоплатної працi на новобудовах вiйськового призначення, до насильницької колективiзацiї.
Будiвництво нових промислових пiдприємств безумовно позитивно вiдбилося на загальному економiчному розвитку цiєї територiї. Однак, у перiод їх спорудження це не завжди викликало бажаний ентузiазм мiсцевих жителiв через радянську систему централiзованого перерозподiлу матерiаль-них благ, коли вони не бачили швидкого полiпшення свого повсякденного життя. Крiм того, не слiд забувати, що пiсля початку Другої свiтової вiйни перевага надавалася вiйськовим галузям промисловостi, тому рiвень життя людей в усiх районах СРСР залишався порiвняно низьким.
Рiвень же життя мешканцiв Захiдної Подiлля пiсля приєднання значно понизився, люди вже не могли вiльно вести господарство в умовах ринку. Руйнувалися усталенi традицiї i звичаї. Особливо постраждали у матерiальному планi тi, хто мав рiзноманiтнi приватнi пiдприємства. Нерiдко конфiсковувалися навiть дрiбнi пiдприємства, невеличкi крамницi та майстернi. Нова влада забирала у колишнiх власникiв навiть будинки. Причому, багато радянських мiсцевих керiвникiв прагнули збагатитися за рахунок жителiв Захiдної України.
Московське керiвництво нехтувало мiсцевими кадрами та фахiвцями. На керiвнi посади призначалися особи, що прибували зi схiдних областей i не були готовi до роботи в новiй мiсцевостi. Все це призводило до численних конфлiктiв. Почалися активнi пошуки "ворогiв народу".
ринкових вiдносин у економiцi. По-друге, наявнiсть великої кiлькостi селян, що призвичаїлися займатися господарством одноосiбно i не мали бажання працювати у колгоспах. Дрiбновласницька iдеологiя, що панувала тут, була однiєю з головних перепон на шляху до втiлення у життя радянської моделi соцiалiзму з її великими колективними господарствами i нацiоналiзацiєю землi.
По-третє, майже поголiвна релiгiйнiсть. Релiгiйних дiячiв сприймали як посередникiв мiж богом та людьми. Причому, релiгiйнi настрої панували не лише серед селян, а й серед робiтникiв та iнтелiгенцiї. До того ж, на захiдних землях України, якi тривалий час були складовою Польської держави, спостерiгалася ворожнеча мiж українцями та поляками.
Серйозною проблемою для радянських вiйськових частин на територiї приєднаної частини України були бiженцi, що прагнули перейти новий радянсько-нiмецький кордон. У бiльшостi випадкiв порушниками кордону, що приходили з Нiмеччини були особи, що мали постiйне мiсце проживання на нiмецькiй територiї, але не бажали там залишатися. З нiмецького боку кордон намагалися переходити також євреї, яких нiмцi примусово виганяли на радянську територiю. Частина бiженцiв приходили iз Угорщини у пошуках роботи або порятунку вiд переслiдування. Причому, iз настанням зими селяни тiкали цiлими селами по замерзлих рiчках. Переходили кордон цiлими сiм’ями, з малими дiтьми, не маючи засобiв для харчування.
У прикордонних мiстах накопичилося також багато людей, що мали постiйне мiсце проживання на територiї Нiмеччини i чекали органiзованої вiдправки на нiмецьку територiю. Значна частина з них проживали до початку вiйни на територiї сучасної Тернопiльської областi. Так, у Перемишлi на 28 жовтня 1939 р. скупчилося 11000 чол., якi чекали вiдправки до Нiмеччини. Пiд час переходу до СРСР було затримано на кордонi iз Нiмеччиною — 5731 чол., на кордонi iз Угорщиною — 733 чол., на кордонi iз Румунiєю — 618 чол. Затримка вирiшення питання iз Нiмеччиною про обмiн бiженцями сприяла прагненню цих людей перейти кордон нелегально. Велике скупчення бiженцiв у прикордонних мiстах створює загрозу епiдемiчних захворювань, житлову кризу, нестачу продуктiв харчування, завантажує прикордоннi частини [21, с. 114].
На захоплених землях Захiдного Подiлля вiдразу ж почалися масовi арешти польських вiйськовослужбовцiв. В основному заарештовували офiцерiв вищого та середнього командного складу. На березень 1940 р. у таборах для вiйськовополонених НКВС СРСР i у в’язницях захiдних областей України та Бiлорусiї утримувалися 14736 колишнiх польських офiцерiв, полiцейських, жандармiв, з них 295 генералiв, полковникiв та пiдполковникiв, 2080 майорiв i капiтанiв. Сiм’ї колишнiх польських офiцерiв, репресованих радянською владою, пiдлягали виселенню на 10 рокiв до Казахстану. Орiєнтовно загальна кiлькiсть цих сiмей сягала 76-100 тисяч чол.
Бiженцi, якi виявили бажання проживати у Нiмеччинi, але не були прийнятi нiмецьким урядом, переселялися у пiвнiчнi райони СРСР для розселення у спецпоселеннях з використанням їх на заготiвлi лiсу [21, с. 115].
Депортацiю негативно сприймали не тiльки особи, яких примусово переселяли, а й мешканцi територiї, куди здiйснювалося переселення. Останнi як правило негативно вiдгукувалися на адресу прибулих, оскiльки були нерiдко зобов’язанi "допомагати" розташуватися їм на новому мiсцi за рахунок мiсцевої влади.
Крiм того, на стосунках негативно вiдбивалося загалом рiзне сприйняття економiчної дiйсностi в СРСР мешканцiв схiдної та захiдної частин України, вiдмiнностi в культурi. Нерiдко прибулих сприймали не як українцiв, а як полякiв. Полiтика, яку проводили по вiдношенню до українського населення польськi пани, не сприяла налагодженню дружнiх вiдносин мiж цими нацiями.
Особливо були поширенi протирiччя мiж представниками рiзних релiгiйних напрямкiв. До того ж частина мешканцiв Захiдної України на той час вже встигла повоювати iз схiдними українцями, якi були у складi росiйської армiї пiд час Першої свiтової вiйни. Всi цi обставини наклали свiй вiдбиток на стосунки мiж мешканцями рiзних частин України. У цих стосунках ще довго мала мiсце певна настороженiсть.
На початку 1940 р. Захiдне Подiлля перетворилося на величезний полiгон. Саме тут зосереджувалися армiї, що мали завдати удару по територiї фашистської Нiмеччини. Перед початком вiйни на територiї Подiлля швидкими темпами будувалися рiзноманiтнi об’єкти вiйськового призначення. Мiсцеве населення залучалося до цих робiт у порядку трудової повинностi i повинно було використовувати на будiвництвi свiй iнструмент та тяглову силу. На територiї Тернопiльської областi планувалося збудувати 36 вiйськових аеродромiв, на територiї Кам’янець-Подiльської — 37, Житомирської — 17, Вiнницької — 2712.
На Подiллi будувалися також склади боєприпасiв. На територiї Тернопiльської областi у 1941 роцi їх планувалося збудувати 11, Кам’янець-Подiльської — 17, Житомирської — 11, Вiнницької — 1813. Примусове залучення населення до будiвництва нерiдко сприймалося негативно, особливо коли люди були вiдiрванi вiд виконання робiт на власнiй земельнiй дiлянцi або використовували свою худобу на будiвництвi [26, с. 347-348].
У передвоєннi роки проходив процес переведення армiї з територiально-кадрової комплектацiї на кадрову. Було рiзко збiльшено кiлькiсть вiйськових навчальних закладiв, розширено рiзного роду курси по оволодiнню вiйськовою справою. У першу чергу, увага придiлялася володiнню стрiлецькою зброєю, стройовiй пiдготовцi та iдеологiчнiй роботi на основi "Короткого курсу iсторiї ВКП(б)". У 1940 роцi лише у гуртках Тсоавiахiму на Вiнниччинi вiйськовою справою оволодiвали понад 120 тис. чол., на Кам’янеччинi — 103,5 тис. Систематично проводилися "тижнi оборони", спортивнi змагання. Однак, загалом рiвень вiйськової пiдготовки такого типу залишався на низькому рiвнi. Селяни вiдривалися вiд економiчної дiяльностi, а замiсть того, отримували непривабливу перспективу вивчати зброю. Постановою Вiнницького бюро обкому КП(б)У було запропоновано райкомам домогтися органiзацiї хат оборони при кожному колгоспi, перетворивши їх на центри проведення пiдготовки до вiйни.
про пiдготовку населення країни до масштабних бойових дiй: у кожнiй хатi оборони створити гуртки по пiдготовцi ворошилiвських стрiльцiв, гуртки гранатометникiв i штикового бою, зв’язку та топографiї. При хатах оборони створювалися навiть танковi екiпажi запасу.
Ляховецького та Плужанського районiв Кам’янець-Подiльської областi мали мiсце перебої iз забезпеченням населення хлiбом i навiть голод. По Теофiпольському району колгоспники с. Колiсець отримували по 300 г хлiба, с. Чулгузово — 350 г, с. Святець — вiд 300 до 700 г, с. Шибiно — вiд 470 до 650 г на трудодень. Районнi i обласнi органiзацiї реальних заходiв, що допомогли б вирiшити питання iз забезпеченням хлiбом, не вживали. Внаслiдок цього з метою придбання хлiба у районах захiдних областей України велика кiлькiсть людей намагалася подолати зону загородження. Так, на дiлянцi 20 Славутського прикордонного загону у травнi 1941 року було затримано 1040 чол., якi були переважно мешканцями Теофiпольського району [26, с. 346].
На початок радянсько-нiмецької вiйни на територiї захiдних областей УРСР було утворено 2866 колгоспiв, у яких нараховувалося 205140 селянських дворiв, що складало лише 14,5 % вiд кiлькостi всiх селянських господарств цих областей. Насильницька колективiзацiя сiльського госпо-дарства Захiдної України i Захiдного Подiлля зокрема, викликала величезне невдоволення у мiсцевого населення.
За часiв панування бiльшовикiв на Подiллi практично зник з ужитку нацiональний український одяг. Населення України жило, у порiвняннi iз мешканцями Європи, надзвичайно бiдно, i люди не мали можливостi придбати такий одяг, який вони хотiли. В умовах вiдсутностi власної нацiональної держави, значна кiлькiсть українцiв, особливо на територiї схiдної частини України, взагалi не переймалася проблемою створення Української держави. Доля українських земель залежала вiд балансу iнтересiв рiзних, у першу чергу, великих держав i вiд спiввiдношення сил, якi могли цi iнтереси обстоювати.
2. 2
Однiєю з ланок нацистської програми економiчного закабалення захоплених територiй було пiддання поневолених народiв пограбуванню.
Для узаконення мародерських дiй вермахту, фашистське командування пiдготувало наказ про виховання у офiцерського та рядового складу вiйськ почуття особистої матерiальної зацiкавленостi у вiйнi. Вiн дозволяв вiйськовим забирати силою, грабувати у цивiльного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часом набуло систематичного характеру i тривало аж до визволення територiї вiд ворога.
Впевненi у безнаказаностi, гiтлерiвцi в серпнi 1941 р. пограбували мешканцiв населених пунктiв Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького та Новоушицького районiв Кам’янець-Подiльської областi. „Фашисти забрали у населення не тiльки продовольство, худобу, овочi, одежу, а також настiннi та ручнi годинники, велосипеди…,– повiдомило Радiнформбюро 20 серпня 1941р. населенню Радянського Союзу"[ 32, c. 44]. Першi днi перебування нацистiв у м. Рiвному закiнчилися масовим пограбуванням його мешканцiв. Нiмецькi солдати та офiцери вдиралися у квартири рiвненчан i повнiстю грабували їх, застосовуючи при цьому грубе насильство та знущання. Очевидець гiтлерiвської вакханалiї І. Вайсер розповiдав: "29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два нiмцi, вiдкрили шафи i почали забирати звiдти речi: матерiал на пальто, портфель, пiжаму, шкарпетки i навiть носовi хусточки" [10, c. 288]. У с. Глиники Рiвненського району знайомство населення з гiтлерiвцями розпочалося з вилучення у нього зерна, хлiба, худоби, взуття, одягу, тобто всього, що приглянулося володарям слов’ян [10, c. 292]. Рiвненський окружний комiсар Беєр поставив пограбування населення мiста на конвеєр. Кожен район м. Рiвного у визначенi днi мiсяця приносив йому постiльну бiлизну, одяг тощо [10, c. 289]. Все награбоване у рiвненчан майно надсилалося керiвництвом гебiту у Нiмеччину.
що на Шепетiвщинi. „…Солдати та їхнi прислужники – фольксдойче, коли люди повиходили з будiвель розбрелися малими групами по хатах, вибиваючи у них замкненi дверi та вiкна. При обшуку ними були забранi рiзнi цiннi речi" [34, c. 69].
„В будинках внаслiдок вибухiв та влучень снарядiв,- зазначалося в одному iз звiтiв, – утворилися щiлини, вiкна без занавiсок, параднi без вхiдних дверей" [37, c. 9].
Мешканка м. Хмельницького, що пережила окупацiю згадує: „…найкращу вулицю мiста гiтлерiвцi перетворили у розвалини. Будинки розбитi, вiкна та дверi вибитi"[28,c. 108]. Уцiлiлi будинки та квартири забирала пiд помешкання нiмецька адмiнiстрацiя, виганяючи на вулицi їх мешканцiв. Особливо катастрофiчною була ситуацiя з житлом у м. Кам’янцi-Подiльському, де житловi будинки у Старому мiстi окупантами розбиралися на будiвельний матерiал, а у Новому мiстi створювався район для проживання нiмецької адмiнiстрацiї та фольксдойче. Мiське населення виселялося на окраїни мiста в аварiйнi будинки. Площа на одного мешканця-переселенця складала 6 м2 [40, c. 34].
Житлову кризу спричинену руйнацiєю будинкiв влада частково вирiшувала шляхом переселення громадян у звiльненi єврейськi квартири та будинки.
Цивiльна влада Кам’янця-Подiльського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельнi операцiї з житлом, що дало змогу частинi населення вирiшити житлове питання. Так, у м. Проскуровi цiна на будинок сягала вiд 1 до 20 тис. крб.[27, c. 4]. На цiну приватного житла впливав район, де знаходився будинок його площа та наявнiсть зручностей.
Рiзке зменшення придатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростання комунальних послуг. Так, у м. Проскуровi зростання квартплати вiдбулося в жовтнi 1941р., внаслiдок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд мiсцева влада iнвентаризувала та подiлила на три категорiї. Власники квартир, що належали до першої категорiї сплачували за користування житлом в мiсяць 1крб. 50 коп. за м2, другої – 1 крб., третьої – 50 коп.[27, c. 4]. За несвоєчасно внесену проплату боржникiв виселяли з квартир.
[27, c. 4].
Важливим для населення було питання визнання окупацiйною владою приватної власностi на квартири та будинки, що дало б змогу захистити їх оселi вiд нечистих на руку працiвникiв мiсцевих органiв влади та виставити їх на продаж. Однак, цивiльна влада лише частково задовольнила побажання мiсцевих мешканцiв[27, c. 4]. Його власниками вважалися тiльки тi особи, що володiли ним до 22. 06. 1941р., при умовi, якщо воно було зареєстроване у мiському житловому вiддiлi, а його домовласники отримали пiдтверджуючi документи. У разi вiдсутностi паспорта, будинок переходив у власнiсть держави i складав житловий фонд мiста.
Руйнацiя комунального господарства мiст призвела до перебоїв постачання водою. Так, у м. Проскуровi вона стала доступною для пересiчних громадян з лютого 1942 р., з введенням в дiю вiдремонтованого водогону. Мiська влада ввела зразу ж новi тарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватних будинкiв сплачували в мiсяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3 крб. за коня [27, c. 24]. Населення мiста безкоштовно могло брати воду лише з колонок та водозабiрних будок.
В iнших мiстах округи за воду та електроенергiю населення сплачувало наступнi тарифи: у м. Шепетiвцi вартiсть одного кубометра води складала 1крб. 50 коп. (до початку вiйни 1 кубометр коштував 80 коп.), вартiсть одної кiловат-години 1крб. 75 коп. (до вiйни 1крб.); м. Полонне до вiйни кiловат година коштувала 50 коп. в роки окупацiї цiна зросла до 1крб. 50коп.; Славутська електростанцiя мешканцям мiста електроенергiю продавала по цiнi 1крб. 50 коп. Для мешканцiв м. Кам’янця-Подiльського з квiтня 1942р. кiловат-година коштувала 80 коп., кубометр води 1крб. 70 коп., вивiз смiття –9крб. 50 коп.
Не кращою була ситуацiя з житловим фондом та благоустроєм у сiльськiй мiсцевостi. Через масову бiднiсть, убогiсть та вiйну охайнi селянськi хати перетворилися у напiвзруйнованi халупи. Тини та забори, що вiдмежовували селянськi двори один вiд одного через вiдсутнiсть палива були розiбранi їх господарями та спаленi. „Селянськi будинки проглядаються не бiльше як на п’ять метрiв, оскiльки посiви кукурудзи, хмелю та рiзних трав пiдходять до самих вiкон", – зазначали в аналiтичних звiтах нацистськi чиновники [33, c. 93].
На територiї Кам’янець-Подiльської областi нацисти зруйнували 960 житлових будинкiв. спалили 33 подiльських села. На Рiвненщинi – 39 сiл, з них у Здолбунiвському районi – 18, Клеванському – 20, Клесiвському – 6, Корецькому – 25, Костопiльському – 64, Людвипiльському –13, Межирiцькому –15 [37, c. 9].
Матерiальнi збитки завданi жителям регiону обраховувалися у сотнi мiльйонiв рублiв. Для прикладу жителям Орининського району гiтлерiвцi завдали збиткiв на суму понад 105 млн. крб., Ярмолинецькому 6,6 млн. крб. Волочиському 107 млн. крб.
") з самого початку була спланована голодна смерть мiльйонiв радянських громадян. Пiдтверджують зловiснi намiри висловлювання Гiтлера: „Необхiдно здiйснити напад на Росiю, захопити її ресурси, не рахуючись з можливiстю смертi мiльйонiв людей в цiй країнi. На потрiбно взяти в Росiї все, що нам потрiбно. Нехай гинуть мiльйони…"[24, c. 3]. Зiбраний на окупованiй територiї України продовольчий запас, гiтлерiвцями розпридiлявся в такiй послiдовностi: в першу чергу забезпечувалася дiюча армiя, потiм вiйська в Нiмеччинi та населення рейху. Мiсцевому населенню мiсця в списку не було: „Ми не беремо на себе жодного зобов’язання стосовно того, щоб годувати народ з цих областей достатку", – ця теза стала ключовою у продовольчiй полiтицi нацистiв. Незначна частина продуктiв та товарiв, якi залишалися розпридiлялася мiж працiвниками цивiльних установ та мiсцевою полiцiєю. У нацистiв єдиної системи продовольчого постачання населення України не було. Забезпечувати населення продовольством повиннi були господарськi iнспекцiї через мережу магазинiв. Але iнспекцiї з цим завданням не справилися. Населення назвало свiдомо сплановану продовольчу полiтику нацистiв "голодними звiрствами". Голод посилювався з кожним днем окупацiї. В 1942 р. за даними окупацiйної влади населенню рейхскомiсарiату „Україна" для прохарчування вже не вистачало 4-5 млн. тонн зерна при запланованiй урожайностi 7-8 млн. т.
Частковим порятунком вiд голоду для працюючого населення були продуктовi картки. Мiське населення, що працювало на владу, забезпечувалося продуктами харчування по чотирьох категорiях: до першої належали керiвники установ та пiдприємств, до другої – робiтники, що пройшли перевiрку; до третьої – працiвники фiнансових установ та вiйськових пiдроздiлiв, що дислокувалися у мiстах; до четвертої – ремiсники та окремi групи непрацездатного населення.
Особи, що були зарахованi до першої та другої категорiй отримували максимально в тиждень: 100 гр м’яса, 1,500 гр хлiба, 2 тис. гр картоплi. В третiй – 200 гр м’яса, 2 тис. гр хлiба, та 2,500 гр картоплi. До четвертої категорiї були зарахованi працiвники, що працювали на роботах небезпечних для здоров’я. Їх працю влада оцiнила в 300 гр м’яса, 2,500 гр хлiба та 3,500 гр. картоплi в тиждень [17, с. 230].
На один продуктовий талон у м. Шепетiвцi громадяни отримували 5 кг крупи та 750 гр солi [4]. Дiти задiянi на виробництвi отримували половину норми дорослого працiвника [4].
перебувало 1639 працiвникiв, яким в червнi 1943р. по продуктовим карткам видано 7978 кг хлiба та продуктiв.
Мiське населення Луцька та Рiвного отримувало в день по 214 г хлiба на дорослого i по 170 г на дитину.
масло. Крiм того влада диференцiйно пiдходила до видачi хлiба та муки. Хлiб отримували лише працiвники та їх сiм’ї, що проживали у мiстах. Працiвники, що проживали у селi одержували хлiбний пайок, а його сiм’я муку. Пайком з муки забезпечувалися лише дiти вiком до 15 рокiв [4].
З метою унеможливлення манiпуляцiй населення продуктовими талонами (дописування зайвих їдцiв, вiдсутнiх, померлих) чиновники цивiльної адмiнiстрацiї ввели штрафнi санкцiї в розмiрi 1тис. крб. [3] та обмежили реєстрацiю та видачу талонiв певними днями мiсяця. Так, реєстрацiя та видача продуктових карток у м. Проскуровi тривала з 23 по останнє число мiсяця [28, с. 108].
Окрiм хлiба населення гостро потребувало iнших продуктiв харчування. На Хмельниччинi понад чотирьох тисяч чоловiк не мали для їжi картоплi. Для забезпечення нею, владi потрiбно було доставити споживачу 730 т картоплi [28, с. 108].
Кореспондент шведської газети „Стокгольме тiндiнген", що вiдвiдав Україну наприкiнцi 1941 р. ситуацiю з продуктовим забезпеченням описує так: „В окупованих нiмцями районах вiдсутнi продовольчi картки, позаяк за ними немає чого давати. Населення знаходить продовольство, як знає i як вмiє".
Найефективнiшою формою пограбування матерiальних статкiв населення було обкладання його рiзними видами податкiв.
Податки, запровадженi гiтлерiвським урядом в окупованих областях, були двох видiв: натуральнi та грошовi. Що стосується перших, тобто натуральних поставок, якi в нiмецьких документах отримали назву контингенту або данини, то сталих норм не iснувало, але згiдно з розпорядженням Е. Коха вiдхилення в контингентах допускалися лише в сторону збiльшення.
продовжували сплачувати „новiй владi" податки радянського часу. Виплата селянами грошових податкiв проходила по детально розробленiй схемi. Ключову роль у нiй вiдiгравали сiльськi управи, якi через торгових агентiв збирали податки. Зiбранi суми передавалися до районних кас, а звiдти до урядових, що працювали при гебiтскомiсарiатах.
На територiї генеральної округи населення сiл платило окупацiйнiй владi до десятка рiзноманiтних грошових податкiв: податок з господарства – 400 крб., на рiк, подушний податок – 100 крб., податок з корови – 150 крб., податок "за звiльнення" – 50 крб. одноразовий податок. Подушним податком обкладалися мешканцi сiл у вiцi вiд 18 до 60 рокiв. Вiд цього виду податку звiльнялися фольксдойче, iнвалiди, що мали вiдповiднi посвiдчення медичної комiсiї та бiженцi [27, с. 4].
Нацистська полiтика колонiзацiї окупованої територiї України не передбачала гiдної оплати працi робiтникiв, селян та службовцi. Першу спробу впорядкування заробiтної плати було зроблено в кiнцi вересня 1941 р. постановою Е. Коха „Про врегулювання умов працi та заробiтної плати". Вiдповiдно до неї встановлювалося шiсть категорiй робiтничих посад. Зарплата робiтникам нараховувалась погодинно. До першої (найвищої) категорiї належали учнi, якi за одну годину роботи отримували платню у розмiрi 0,75 коп. Квалiфiкованi робiтники – 1,70 крб. Найвище у робiтничiй iєрархiї оцiнювалася робота майстра. Вони за годину роботи отримували 2,50 крб.
У кращому матерiальному станi перебувала категорiя службовцiв, iнженерно-технiчних працiвникiв та керiвникiв пiдприємств. Заробiтна плата їм нараховувалася по п’яти категорiям. Службовцям першої категорiї гiтлерiвцi платили вiд 130 до 220 крб., по другiй – 220-350 крб., по третiй – 290-450 крб., по четвертiй –400-600 крб., по п’ятiй – (директори фабрик) до 800 крб. [ 27,с. 4].
Розмiр заробiтної плати робiтникiв також залежав вiд їх нацiональностi та статi. По найвищих тарифах оплачувалася робота мiсцевих фольксдойче. Вони отримували 50% надбавки до зарплати. Євреї та жiнки отримували на 20% менше вiд чоловiкiв, якi працювали на аналогiчних посадах [, 4].
Ухилення євреїв вiд носiння спецiальних знакiв каралося. Так, згiдно з розпорядженням Рiвненського гебiтскомiсара д-ра Беєра вiд 19 вересня 1941 р. вiдсутнiсть знаку каралася штрафом у розмiрi 1 тис. карбованцiв [7, С. 298], у Мiзочi (згiдно з наказом мiсцевої комендатури) порушникiв карали смертю [7, С. 298].
Серед обмежень, якi регламентували життя євреїв, – комендантськi години. В багатьох мiстах i мiстечках євреям заборонили виходити поза межi єврейських кварталiв, в окремих, як, наприклад, у Дубровицi, – ходити тротуарами. 5 жовтня 1941 р. у рейхскомiсарiатi "Україна" євреям заборонено користуватися поштою, 15 жовтня того ж року – змiнювати мiсце проживання.
У першi мiсяцi нiмецько-фашистської окупацiї, коли в краю ще працювали заклади торгiвлi, власниками яких були євреї, їх зобов’язано працювати в суботу (в такий спосiб нацисти намагалися дискредитувати святий для них день), натомiсть євреям, якi традицiйно працювали в усi iншi днi тижня, заборонено торгувати в недiлю.
З листопада 1941 р. євреїв позбавляли власностi. Зокрема, закривалися та конфiсковувалися їхнi ремiсничi майстернi й магазини. В першiй половинi 1942 р. в євреїв конфiсковано сiльськогосподарський iнвентар, вози, домашню худобу та птицю; їм наказано здавати кольоровi метали (зокрема – вироби з бронзи, мiдi, цинку). На євреїв накладалися контрибуцiї, їх працю масово використовували на примусових роботах [8, С. 273].
на територiї генерального округу "Волинь-Подiлля" їм заборонено купувати будь-що на торгах.
Вiд початку нiмецько-фашистської окупацiї євреїв усували з посад, якi вони займали. В умовах фашистського "нового порядку" право обiймати керiвнi посади зарезервовано винятково за особами "арiйського походження". Лише у виняткових випадках до зими 1941 р. євреям дозволялося очолювати артiлi.
Регламентацiя життя євреїв, перетворення їх у парiїв тривало i в подальший час. 13 березня 1942 р., наприклад, гебiтскомiсар Рiвного д-р Беєр видав розпорядження, яким заборонено та вiдмiнено вже укладенi шлюби мiж євреями, тими, хто народився вiд змiшаних шлюбiв та членами єврейських релiгiйних громад – з одного боку, та українцями, росiянами, поляками, чехами та представниками iнших нацiональностей – з другого.
"нового порядку" представницькими органами єврейської громадськостi стали юденрати, якi утворювалися окупацiйною владою. Їхня реальна функцiя зводилася до виконання розпоряджень загарбникiв. Зокрема – проведення перепису єврейського населення, реєстрацiя працездатних, забезпечення виконання євреями примусових робiт тощо (в окремих мiстах, напр., при юденратах дiяли комiсiї, якi вiдповiдали за те, щоб євреї в час переселення в гетто залишали свої будинки неушкодженими та впорядкованими). До компетенцiї юденратiв входили також завдання, пов’язанi з органiзацiєю життєзабезпечення гетто.
Юденрати очолювали голови та їхнi заступники. Цi посади займали здебiльшого вiдомi серед євреїв громадськi дiячi. Так, юденрат у Луцьку очолювали Й. Ройтман i А. Куперман, у Рiвному – М. Бергман i Я. Сухарчук, у Ковелi – Б. Мороз i Й. Сандлер, Володимирi-Волинському – С. Моргенштерн, Острозi – Я. Блюм, Рокитно – Й. Шульман.
Реалiзовувати розпорядження окупацiйної влади юденратам допомагали пiдроздiли "єврейської служби порядку". Їхнє утворення на територiї генерального округу "Волинь-Подiлля" розпочалося восени 1941 р. З-помiж перших такий загiн постав у Рiвному. 19 вересня 1941 р. мiсцевий гебiтскомiсар видав розпорядження про створення пiдроздiлу "єврейської служби порядку", яка складалася з 20 чоловiк. Поступово такi загони органiзовано i в iнших мiсцях компактного проживання євреїв (у т. ч. i в мiстечках, як, напр., у Берестечку).
Повноваження "єврейської служби порядку" поширювалися лише на єврейське населення конкретного населеного пункту. Її члени носили кашкети з жовтою стрiчкою та нашивкою на нiй "Єврейська служба порядку" або блакитну стрiчку з зображенням зiрки Давида на лiвому рукавi [10, с. 230].
Отже, восени 1941 – влiтку 1942 рр. територiя генерального округу "Волинь-Подiлля" вкрилася щiльною мережею гетто. Вони створювалися в два етапи. Серед перших – восени – взимку 1941 р. – сформованi гетто в Луцьку (19 тис. чол.), Рiвному (понад 5 тис. чол., з них 1182 дiтей вiком до 14 рокiв ), Степанi (за свiдченням очевидцiв, тут локалiзовано вiд двох до трьох тисяч євреїв). Гетто утворено також у Волидимирцi, Дубно, Дубровицi, Людвиполi, Мiзочi, Тучинi iнших мiстечках i, навiть, деяких селах (напр., с. Киселiн Озютичiвського району) [8, с. 275].
РОЗДІЛ III.
ТРАГЕДІЯ ЄВРЕЇВ У РОКИ ОКУПАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ
актуальними i малодослiдженими. Проблематика холокосту нерозривно пов’язана iз загальними науковими дослiдженнями наслiдкiв нiмецько-фашистської окупацiї України.
В iсторiографiї радянського перiоду тема висвiтлювалась недостатньо, глибоких iсторичних дослiджень та фундаментальних наукових праць фактично не було. Тому на сучасному етапi розвитку наукової iсторичної думки є важливою робота по встановленню повної та об’єктивної картини iсторичних подiй та висвiтленню злодiянь нацизму проти як єврейського, так i iншого населення окупованих територiй.
У 2003 роцi розпочате видання "Книги Скорботи України. Хмельницька область" де поiменно згадуються всi жертви фашизму перiоду тимчасової окупацiї. Незабаром у Києвi буде видано реєстр архiвних фондiв перiоду нацистської окупацiї України. Дослiдницька робота з матерiалами даних фондiв, зокрема з тими, що знаходяться на зберiганнi в державних архiвних установах, дозволить бiльш детально висвiтлити причини масового знищення євреїв, реальнi факти нацистських злочинiв, вплив та наслiдки геноциду для єврейської спiльноти України.
Перед вiйною в Українi проживало понад 3 млн. євреїв, приблизно 2,9 млн. радянських євреїв не встигли евакуюватися й опинилися на захопленiй фашистами територiї, їх чекали жорстокi розправи i страждання у гетто, концтаборах, знущання у тюрмах, оскiльки нацисти мали на метi повнiстю знищити єврейський народ.
Ще задовго до початку Другої свiтової вiйни у багатьох європейських мiстах масовi єврейськi погроми здiйснювались на ґрунтi наклепiв i чуток про те, що євреї отрутою й знахарством убивають людей, отруюють криницi. В окремих нiмецьких мiстах євреїв заганяли до синагог та молитовних будинкiв i спалювали живцем. Але часи не змiнили ситуацiю, а ще бiльше розпалили антисемiтизм у його найжорстокiших i найганебнiших формах.
Переслiдування євреїв у Захiднiй Європi (Нiмеччинi, Чехiї, Австрiї) змушували їх шукати порятунку в iнших краях — у Польщi, Литвi, Подiллi.
Антисемiтизм набирав усе бiльшого розмаху, сягав своїх найвищих масштабiв, переходив у ранг державної полiтики ряду європейських держав. Найвищого рiвня антисемiтизм досяг у Нiмеччинi, де у центр державної полiтики, iдеологiчної доктрини нацизму, практичної дiяльностi Гiтлер поставив переслiдування i повне знищення євреїв.
Фашисти цiлеспрямовано готувалися до знищення єврейського народу. Адольф Гiтлер неодноразово наголошував у своїх виступах про необхiднiсть "вирiшення єврейського питання". Зокрема, в сiчнi 1939 р. вiн заявив, що чим швидше буде вирiшена єврейська проблема в Європi, тим буде краще. В Європi не настане рiвновага доти, доки не буде вирiшене єврейське питання. Результатом вiйни буде знищення єврейської раси в Європi.
Вже 24 сiчня 1939 р. Гейдрiху доручили вирiшити єврейське питання шляхом депортацiї євреїв з Нiмеччини, а 31 липня 1941 р. — провести необхiдну пiдготовку i представити повний план попереднiх органiзацiйних, технiчзаходiв щодо здiйснення практичного вирiшення єврейського питання. Тобто ставилося завдання фiзичного знищення євреїв, яке на той час вже розпочалося на окупованих радянських територiях [3, с. 349].
Усi антисемiтськi акцiї нацистiв, гiтлерiвська полiтика єврейського геноциду здiйснювалась iз мовчазної згоди Сталiна, який також вiв цiлеспрямовану антисемiтську лiнiю. Сталiнський режим перешкоджав мiграцiї євреїв до СРСР, встановлював рiзноманiтнi обмеження, перешкоди для бiженцiв i навiть переслiдував їх, пiддавав репресiям.
Тим часом нацисти в Нiмеччинi переслiдували євреїв, ув’язнювали в концтаборах тощо. В нiч з 9 на 10 листопада 1938 р. по Нiмеччинi прокотився єврейський погром, пiд час якого було зруйновано 1400 синагог, пограбовано єврейськi будинки й магазини, побитi вiкна у тисячах єврейських шкiл i установ, понад 30 тисяч євреїв було кинуто до концтаборiв. У Вiднi було зруйновано 42 синагоги i заарештовано 7800 євреїв. З Австрiї втекло 100 тисяч, iз Чехословаччини — 25 тисяч, iз Нiмеччини — 300 тисяч євреїв. Нацисти назвали цю акцiю "Кришталевою нiччю" [31, c. 287].
1941 року нацисти прийняли рiшення про знищення усiх 11 млн. європейських євреїв. До кiнця 1942 р. в Польщi нацистами було знищено 1 млн. євреїв. У нацистських таборах смертi загинуло 3,5 млн. євреїв, розстрiляно на мiсцях 1,5 млн., майже мiльйон було закатовано в гетто, при депортацiях, перемiщеннях, померло вiд епiдемiй, голоду. Пiд час Другої свiтової вiйни гiтлерiвцi знищили майже 6 млн. євреїв Європи. Пiсля нападу на Радянський Союз було створено чотири спецiальнi групи (айнзацгруппен), яким доручалося знищення комiсарiв, євреїв i циганiв. Група "А" дiяла у Прибалтицi i ленiнградському напрямку; група "В" — у Бiлорусiї i московському напрямку; група "С" — в Українi; група "D" — в Молдавiї та на пiвднi України, в Криму та Пiвнiчному Кавказi.
Як вважають єврейськi iсторики, Адольф Гiтлер бачив у євреях особливий клас, що панує в СРСР, та був переконаний, що комунiстична iдеологiя i Радянський Союз як об’єкт реалiзацiї даної iдеологiї — лише знаряддя в руках євреїв, якi готуються до захоплення всього свiту.
Цивiльна окупацiйна адмiнiстрацiя на Подiллi пiдпорядковувалася рейхскомiсарiату на чолi з Ерiхом Кохом, а величезна зона мiж Бугом i Днiстром "Транснiстрiя", включаючи Одесу, була передана Румунiї. Остаточне вирiшення "єврейського питання" на окупованих схiдних територiях здiйснювалося нацистами вiдповiдно до директиви вiд 13 серпня 1941 р [30, с. 13].
зiрки. Євреям заборонялося виїжджати за межi своєї мiсцевостi чи змiнювати мiсце проживання без дозволу гебiтскомiсара, користуватися тротуарами, громадським транспортом, автомобiлями, мiсцями i закладами вiдпочинку, концертно-видовищними установами, вiдвiдувати школи, володiти автомобiлями i радiоприймачами, проводити кошерний забiй худоби; євреї — лiкарi, ветлiкарi, аптекарi мали право займатись медичною практикою тiльки серед євреїв.
Євреям заборонялось працювати адвокатами, займатись банкiвськими i обмiнними операцiями, лихварством, посередництвом, торгiвлею. Все майно єврейського населення пiдлягало конфiскацiї. Євреїв було виселено iз сiльської мiсцевостi та сконцентровано у мiстах (по районах великих мiст), де населення було переважно єврейським. У них були створенi гетто, якi євреям залишати заборонялось. Продовольством i предметами першої необхiдностi гетто постачалося лише для пiдтримки iснування [1].
Понiнки вбили 2400 євреїв, 25 червня 1943 р. було страчено 1270 заручникiв єврейського гетто. У двох могилах в лiсi поховано розстрi¬ляних фашистами євреїв iз с. Новолабунь [1].
Жахливi подiї вiдбувалися 1941 р. в Дунаєвецькому районi Хмельницької областi: 31 серпня в Минькiвцях нiмецькi фашисти розстрiляли 1840 євреїв, 1 вересня пiд Сокiльцем було розстрiляно 1224 євреїв, у Смотричi — 1441, в Балинi — 264, у Шатавi i Маковi — 1218, на залiзничнiй станцiї Дунаївц — 117 осiб (26 сiмей) єврейського населення [1].
У груднi 1941 р. за вiдмову вантажити зерно в Дунаївцях на телефонних стовпах нiмцi повiсили 20 євреїв-юнакiв, а потiм ще 200 євреїв. Згодом фашисти замурували понад 2,3 тис. євреїв у Дем’янковецьких фосфоритних шахтах, понад тисячу розстрiляли пiд Чанькiвським лiсом, бiльш як 600 чоловiк заживо засипали землею в льосi. Неподалiк колишнього єврейського колгоспу "Педекс" окупанти розстрiляли 17 сiмей змiшаної з євреями кровi (68 чол.). Майже 1,6 тис. євреїв розстрiляно у Вiнькiвцях, 30 тис. євреїв Подiлля, Угорщини, Чехословаччини розстрiлянi у Кам’янцi-Подiльському. Наприкiнцi 1942 р. на єврейське кладовище в м. Кам’янцi-Подiльському фашисти звезли єврейських дiтей вiком 4-8 рокiв, i, розстрiлявши, поховали їх у спiльнiй могилi, що налiчує понад 500 дитячих трупiв.
Понад 20 тис. невинних мирних громадян, серед яких була велика кiлькiсть євреїв, розстрiлянi i закатованi у Старокостянтиновi.
поблизу Тернополя (розстрiляно 28 тис. чоловiк), вiйськовий тир у Кременцi (розстрiляно 13 тис. чоловiк), подвiр’я в’язницi i кладовища в Чортковi (знищено 3 тис. чоловiк) [3].
На Вiнниччинi фашисти розстрiляли i закатували 204781 особу цивiльного населення. Згiдно з директивами Гiтлера, на окупованих радянських територiях євреї розстрiлювалися нарiвнi з партiйними активiстами i комiсарами, партизанами i саботажниками.
Шустер Лазар, були вбитi його мати Шустер Чарна, сестри Хайка, Хасья, Майка, брати Шмилик, Фроєм, Чершик, а також їхнi тiтки i дiти.
єврейська полiцiя, євреї-полiцаї були озброєнi гумовими дубинками чи дрючками, носили на рукавi пов’язку з жовтою єврейською зiркою. Повна iзоляцiя гетто забезпечувалась полiцiєю та нiмецькими солдатами [6].
Категорично заборонялося будь-яке спiвробiтництво мiж вермахтом i єврейським населенням, не допускалось використання євреїв для надання вермахту будь-яких послуг. Вiйськовим органам за будь-яких обставин не дозволялося видавати євреям документи, якi пiдтверджували, що їх власники зайнятi на роботах для потреб вермахту. Вiйськовослужбовцям заборонялось спостерiгати i фотографувати акцiї зондеркоманд, розстрiли євреїв.
Дунаївцяхта iнших мiстах.
Декретом вiд 19 серпня 1941 р. союзник Гiтлера румунський маршал Антонеску проголосив створення на окупованих землях мiж Днiстром i Пiвденним Бугом губернаторства "Транснiстрiя", до якої, зокрема, ввiйшли пiвденнi райони Вiнниччини.
Румунськi вiйська i жандармськi частини пiдтримки айнзацгрупи "Д" протягом липня-серпня 1941 р. знищили майже 150 тис. євреїв, що складало половину довоєнного мiсцевого єврейського населення1.
У Хмiльнику за роки вiйни нацисти стратили 11750 євреїв, а у П’ятничанському лiсi тiльки за один день 19 вересня 1941 р. було розстрiляно 15 тис. вiнницьких євреїв [32, с. 44].
За роки фашистської окупацiї на територiї Вiнниччини було розстрiляно i закатовано 204781 мирного громадянина, 45972 вiйськовополонених, 64167 чол. примусово вивезено на каторжнi роботи до Нiмеччини. Дослiдники пiдрахували, що з понад 200 тисяч громадян Вiнниччини, розстрiляних i замордованих нацистами, майже половина були євреї.
Зрозумiло, що масовий геноцид позначився, в першу чергу, на цивiльному єврейському населеннi: жiнках, людях похилого вiку, дiтях, якi залишилися на окупованих територiях. Не будемо описувати страшних епiзодiв масових убивств євреїв, про них повiдано багато. Лише зауважимо, що деякi звинувачення в адресу українцiв, зокрема в тому, що бiльшiсть євреїв загинуло вiд їх рук, безпiдставнi. Безлiч документально-фактологiчних матерiалiв свiдчать про те, що українське населення зазнало ще бiльших втрат, нiж євреї. Юдофобство в Українi ще в довоєнний час втратило своє соцiальне пiдґрунтя, про що свiдчать факти допомоги українцiв єврейським родинам в роки нацистської окупацiї.
Цi звинувачення несправедливi ще й тому, що тотальне знищення євреїв було офiцiйною доктриною рейху, i для цього у вермахтi були створенi спецiальнi вiйськовi пiдроздiли, якi мали вiдповiднi iнструкцiї, матерiально-технiчнi засоби, iдеологiчну пiдготовку. Хоча, були й зрадники — фашистам служили українськi полiцаї, якi переслiдували мирних громадян i партизанiв, вiдправляли до рейху українських юнакiв i дiвчат.
виганяли заручникiв i в’язнiв на роботи, збирали грошi та коштовностi, забезпечували встановлений нацистами порядок. Наприклад, Айзенберг Михайло Матвiйович (народився в с. Малi Юначки Антонiвського району Кам’янець-Подiльської областi), проживаючи на тимчасово окупованiй нiмцями територiї в м. Красиловi Кам’янець-Подiльської областi та перебуваючи в мiсцевому гетто в 1941-1942 рр., входив до складу керiвництва єврейської громади. Незважаючи на те, що всi родичi i члени його сiм’ї були розстрiлянi нiмцями, вiн, як шуцман, примушував євреїв, що були в гетто, працювати на фашистiв, бив осiб, якi не виконували його розпоряджень i вiдмовлялися йти на роботу. Разом зi старостою єврейської громади Шером Елi Шльомовичем, секретарем громади Зельбур Кльомою Елiвичем Айзенберг вiдбирав у євреїв грошi, золото, iншi цiнностi та здавав їх нiмцям.
пiд час вiйни, чи не найбiльше українцiв удостоєно почесної єврейської вiдзнаки "Праведник народiв свiту".
Багато українських сiмей, ризикуючи життям, рятували вiд фашистської розправи приречених, передавали продовольство i одяг до гетто, надавали притулок євреям. Такi приклади вiдомi по всiй Українi, зокрема у селах Вiньковецького, Летичiвського, Ізяславського, Полонського районiв, мiстах Хмельницькому i Кам’янцi-Подiльському, Хмельницької областi.
Так, єврейських дiтей переховували мешканцi Кам’янця-Подiльського Ганя Скiбiцька та Юрко Мозольський. Нотарiус Кам’янець-Подiльської нотарiальної контори Кiммель пiдробляв євреям фальшивi документи про те, що вони — українцi.
Вчителька Настя Борискiна в Полонному врятувала доньку знайомих євреїв — студентку Марiю Шафранську. Микола та Марiя Рибчаки, їх дiти Степан та Настя майже два роки ховали у своїй оселi в Полiнцi єврея Якова Багулу. Селяни с. Котелянка Полонського району Родiон та Євдокiя Янюки, їх сини Григорiй та Микола зберегли життя дiвчатам Євгенiї i Марiї Трибун, якi втекли з гетто. Свою жiнку-єврейку Євгену i доньку Галину 22 мiсяцi переховував у Понiнцi поляк Антон Богiнський.
Софiя Маєрзон з с. Воробiївка i Ганна Кабiна з с. Новолобунь — втiкачi iз гетто — врятувалися, назвавшись українками. Кац Мойсей Меєрович, його дружина Зарецька Бетя Пiневна i двоє дiтей утекли з Красилiвського гетто i переховувалися у Мацюк Наталiї Ількiвни в с. Щиборiвка Красилiвського району. Таких прикладiв безлiч [5].
Здiйснювати свiй страхiтливий план знищення мирного еврейського населення гiтлерiвцi розпочали в м. Мiнькiвцi з серпня 1941 року, и с. В. Жванчик i Соколець) р. за три було знищено 3092 жителя. Подробицi того, як це вiдбувалося в м. Мiнькiвцi виклала свiдок Терк Етя:
"31 августа 1941 года рано утром все местечко Миньковцы было оцеплено усиленным отрядом полицейських м. Миньковцы, Дунаевцы и Каменец-Подольского, а также немецкими частями гестапо. Население из домов было собрано на площадь, а оттуда по усиленным конвоем гнали около 1800 чел. в направлении па вое точную окраину м. Миньковцы, по дороге идущей в с. Глубочек За селом на расстоянии около 400—500 метров все были в долине и оттуда группами по 100 человек сопровождали к месту расстрела на гору, где были для этого приготовлены ямм. Когда людей подвели к яме, их раздели, т. е. снимали с обувь и головные уборы, а также отдельную нательную одежду, подводили их к яме, клали лицом вниз и расстреливали."
Свiдок Палка Андрiй Іванович розповiдав:
"31 августа 1941 года меня совместно с другими направили па восточную окраину м. Миньковцы, куда и для чего пас ведут мы не знали. Когда пас привели к месту расстрела, я увидел, что там уже были готовы две ямы размером 8 метров длины, 4 метра ширины и 3 метра глубины, а третья яма была не готова [5].
Когда начался расстрел я с другими лицами находился в 10-40 метрах от места расстрела. Людей подводили к яме, спинами, с них головные уборы, обувь, верхнюю одежду и приказы им ложиться лицом вниз. По лежащим гитлеровцы стреляли из пистолетов, потом трупы растрелянных таким же образом клали второй слой людей и умерщляли их, затем третий, до тех пор пока яма не наполнилась. Когда были заполнены обе ямы, ил разделили па группы и часть заставили зарывать трупы, а людей копать третью яму" [4].
Мiньковецької жандармерiї Шрам та його помiчники Альфатер.
При розстрiлах були допущенi знущання, добивали прикладами, були випадки коли засипали землею живих людей. Так наприклад, за свiдченням очевидцiв м. Старої Синяви їм вiдомим громадянин Рутберг Іцко, який був засипаний живцем.
При окупацiї м. Деражня та району нiмецько-фашистська влада, а з липня 1941 р. по вказiвцi начальника жандармерiї Паульески було взято на облiк все єврейське населення i в першу чергу майстрiв-спецiалiстiв: шевцiв, годинникових майстрiв, перукарiв, хлiбопекарiв, палiтурникiв та iнших. Окупацiйна влада по м. Деражня спочатку взяла на облiк 1848 чоловiк, з них по вiку пiд 1 мiсяця до 14 рокiв — 579 чоловiк, працездатного населення — 715 чоловiк, непрацездатних — 554 чоловiки [33]. Пiсля цього все єврейське населення було зiбране в одне мiсце, у так-зване гетто. Цi мiсця, будинки кругом були обнесенi колючим дротом декiлька разiв, висотою 3—3,5 метри. Навкруги була виставлена озброєна охорона нiмецької полiцiї. При виходi за огорожу людей били та розстрiлювали.
Свiдок Шпiльберг Михайло з м. Деражня розповiдав: "Циприс Іссак из гетто пробрались через проволоку для того, чтобы проверить действительно ли приготовлена яма для расстрела мирного населения. В это время их задержали полицейские, отвели в определенное место и расстреляли возле кирпичного завода" [4].
розмiром 10x10 см. Над тими, хто вiдмовлявся носити цi знаки знущалися, а при повторнiй вiдмовi розстрiлювали. Одночасно фашисти грабували це населення, тобто щоденно вiдбирали їхнє особисте майно, речi, цiнностi, золото, єрiбло та iнше.
Населення, яке знаходилось в гетто нiякими продуктами харчування не постачалось, а те, що було у людей, вiдбиралось нiмецькою жандармерiєю. Населення було приречене па голодну ємерть. Медичної допомоги нiякої не було. По даних комiсiй по розслiдуванню злодiянь нiмецько-фашистських загарбникiв та їх посiбникiв i за свiдченнями очевидцiв у населения, що знаходилося гетто, пограбовано особистого та домашнього майна на суму 108981 крб [33].
Обiцяючи за покору та здачу всiх своїх коштiв зберегти їм життя, майна i коштовностей нiмецько-фашистською владою взято хабаря та викупу радянськими грiшми на суму 200000 крб. цiнними речами i предметами i 115 кг золотом, срiблом, американськими доларами на суму 59500 [29, с. 33-34].
Жителi м. Деражнi розповiдають, що людей розстрiлювали голими. Пiсля розстрiлу багато днiв з-пiд землi поступала кров, було чути стогiн та земля рухалась. У лютому 1943 року на мiси i могил вiд просоченої людською кров’ю землi снiг був багряний, хоча розстрiл проходив ще восени. За всi злодiяння, вбивства, грабiж, поруги над радянськими людьми, серед яких було єврейське населення, несуть вiдповiдальнiсть начальник районної жандармерiї Дойчман, Шольц, Литке, Пауль-Рески, Чех [2].
Згадує Будусь Степан Антонович, житель м. Городка, яким прапював при нiмецькiй окупацiї їздовим: "В груднi 1942 року менi був даний наказ комендантом Вiлiнгом, щоб я годував коней, а потiм сiв на бричку i наказав везти по направленню до греблi сахарного заводу. В той день там було страшне видовище. Залишивши мене, Вiлiнг сам пiшов ближче до маси народу, а менi наказав не вiдходити вiд коней. Я стояв i спостерiгав моторошну картину. 76 роздягнутих людей, в тому числi, були маленькi дiти, пiдлiтки, жiнки, їм подавалася команда живими заходити у могилу i в них стрiляв перекладач жандармерiї. Чути було плач та крики жiнок i малих дiтей, а також чув голоси чоловiкiв з проханням добити їх, бо тяжко битися в передсмертних муках. Серед розстрiляних, тобто, коли вони були ще живими, я впiзнав Седлера Іцка, Нута з жiнкою, Дуарейзя з жiнкою i трьома дiтьми"...
Згадує Вайсберг Євгенiя Володимирiвна, жителька села Кузьмин Городоцького району: "... в конце 1942 гола все местечковое население перевезли к Городок, где мы работали под конвоем немецкой жандармерии. И октябре 1942 года проснувшись мы услышали, что нас окружил шуцманы и приказали выходить, затем погрузили на подводы и повезли в Ярмолинцы, ггте был маленький барак, а в него загнали 3000 человек. От всего страха, жажды, голода и переутомления невинные мученики кончали жизнь самоубийством, а также друг друга убивали, члены одной семьи, например: председатель Гелер убил свою дичь, жену, затем сам себя. С казармы вы-искивали па расстрел данных жителей, заставляли живыми ложиться в могилы, затем расстреливали их, а детей зарывали живыми [6].
сестра Рива Вайсберг 25 лет, выбежав с казармы, залезла на двухэтажный дом, воскликнула лозунг: "Да здравствует товарищ Сталин", а сама бросилась вниз и убилась, мать в то время расстреляли, а мне удалось спастись, так как я убежала [6].
Отже, ось такi моторошнi свiдчення очевидцiв занесенi в акти, складенi комiсiєю по розслiдуванню злодiянь фашистських загарбникiв та їх посiбникiв у Хмельницькiй областi.
Україна, а особливо її Правобережна частина, серед усiх республiк колишнього СРСР зазнали найбiльших втрат. Небаченими були людськi жертви та матерiальнi збитки.
а пiсля цього мало б "остаточно" вирiшитися i слов’янське питання. Знищення цiлого народу, генетичне корiння якого сягає найперших джерел людської цивiлiзацiї, не можна виправдати рiшенням однiєї чи декiлькох диктаторських систем. Нищення єврейства стало основою нацiональної полiтики гiтлерiвської Нiмеччини, яка поставила його в центр усього державно-полiтичного, суспiльного механiзму. Це була найстрашнiша Катастрофа з усiх цивiлiзованих епох єврейського iснування, коли здiйснювалось тотальне винищення єврейського народу. У своїй людоненависницькiй полiтицi щодо єврейського народу Гiтлер не знав меж жорстокостi.
Великi єврейськi могили жертв фашизму є також у Чортковi, Ізяславi, Меджибожi, Сатановi, Деражнi, Хмельницькому та на околицях багатьох iнших мiст i сiл Подiлля, де встановленi пам’ятники жертвам фашизму. За роки окупацiї фашисти та їх спiльники тiльки на територiї Кам’янець-Подiльської областi вбили i закатували 477698 мирних громадян, близько 256 тисяч вiйськово-полонених. Окупанти вивезли iз областi понад 117 тисяч юнакiв та дiвчат.
Тому ми, нинi сущi, повиннi це розумiти i стояти на сторожi того, щоб геноцид iз будь-яких мотивiв, у будь-яких формах, у будь-яких державах не повторився. Цьому нас вчить велика єврейська катастрофа.
Надалi перспективним напрямком iсторичних дослiджень вбачається детальна характеристика причин та наслiдкiв холокосту, нововиявлення конкретних єврейських жертв нацизму з метою засудження та попередження геноциду тоталiтарних режимiв проти будь-яких народiв.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
Джерела
1. Центральний державний архiв вищих органiв влади i управлiння України, Ф. КМФ – 8. Оп. 2. Спр. 146, Арк. 65. (З архiву Хмельницької обласної благодiйної органiзацiї Хесед-Бешт)
2. Росiйський державний вiйськовий архiв - Ф. 32. Оп. 11302. Спр. 104. Арк. 584 – 585. (З архiву Хмельницької обласної благодiйної органiзацiї Хесед-Бешт)
3. Центральний державний архiв громадських об’єднань (далi — ЦДАГО України). - Ф. 1. Оп. 20. Спр. 7386. - Арк. 101. (З архiву Хмельницької обласної благодiйної органiзацiї Хесед-Бешт )
4. ЦДАГО України. - Ф. 1. Оп. 1. Спр. 664. - Арк. 38-39. (З архiву Хмельницької обласної благодiйної органiзацiї Хесед-Бешт )
5. ЦДАГО України. - Ф. 1. оп. 16, спр. 23. - Арк. 31. - (З архiву Хмельницької обласної благодiйної органiзацiї Хесед-Бешт)
6. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. док. - Т. 1. - Кн. 1. - М., 1995. - С. 91.
7. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. док. - Т. 1. - Кн. 2. - М., 1995. - С. 114-115.
Лiтература
9. Арад Ицхак. Холокауст. Катастрофа европейского еврейства (1933—1945): Сб. статей. — Иерусалим, 1990. — С. 16—17.
12. Василевський. Розпорядження Кам’янець-Подiльської мiської управи вiд 8 липня 1942р.//Подолянин. –1942. –19 липня. –С. 3.
13. Елисаветский С. Я. История еврейского народа: Курс лекций: Учеб. пособие для студентов гуманитар. фак. вузов. - К., 2000. - 431 с.
14. Загорулько М., Юденков А. Крах плана "Ольденбург": О срыве зкономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Экономика, 1974. – 64 с.
15. Історiя Української РСР. – У 8 т. / Академiя наук Української РСР. Інститут iсторiї. Інститут археологiї. – Т. 7: Українська РСР у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi Радянського Союзу (1941-1945) / Редколегiя тому: В. І. Клоков – вiдповiд. ред., М. М. Дятленко, В. С. Коваль, П. Т. Тронько та iн. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 298.
16. Книга Пам’ятi України. 1941-1945″: Наук. -публiцист. видання / Гол. редколегiя І. О. Герасимов, заст. голови І. Т. Муковський, П. П. Панченко, вiдп. секретар Р. Г. Вишневський. – К.: Пошуково-видавниче агентство "Книга Пам’ятi України", 2000. – С. 179.
18. Левiтас Ф. Чорний вересень 1941-го у Києвi // Київ. вiсн. - 1990. -27 верес. – С. 3.
19. Листи з фашистської каторги: Збiрник листiв радянських громадян, якi були вигнанi на каторжнi роботи до фашистської Нiмеччини. – К.: Українське видавництво полiтичної лiтератури, 1947. – С. 145.
20. Лукомська І. Не треба ворошити минулого: Про загибель євреїв у Бабиному Яру // Веч. Київ. - 1997. - 10 квiт. – С. 31.
21. Ляховецкий М. Ночь ценой в жизнь: О подвиге узников Сырец. фашист. концлагеря в Киеве в сент. 1943 г. // Правда Украины. - 1966. - 3 июня. – С. 7.
22. Махун С. Скорботна рiчниця: Про трагедiю Бабиного Яру// День. -1999. - 30 верес. – С. 8.
23. Мiлецький А. Скорбота, тиша i пам’ять: Про проект буд-ва комплексу "Бабин Яр"// Архiт. України. - 1993. - № 1. - С. 42.
24. Мюллєр Н. Вермахт и оккупация (1941-1944): О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории: Пер. с нем. – Воениздат СССР, 1974. – С. 215 – 216.
25. Немецко-фашистский оккупационный режим (1941-1944 гг.). – М., 1965. – С. 268.
288.
27. Оголошення Кам’янець-Подiльської мiської управи//Подолянин.–1942. –19 липня. –С. 4.
28. Олiйник Ю. В. До питання про змiни в побутi, звичаях та традицiях населення Хмельниччини в роки окупацiйного режиму (1941-1944 рр.) //Проблеми етнологiї, фольклористики, мистецтвознавства Подiлля та Пiвденно-Схiдної Волинi: iсторiя i сучаснiсть: Наук. зб./Ред. колег.: Баженов Л. В. (вiдповiд. ред.), Винокур І. С., Григоренко О. П. та iнш. –Кам’янець-Подiльський: Абетка-Нова, 2002.– С. 108
29. Олiневич С. С. Окупацiя Дунаєвеччини в роки Великої Вiтчизняної вiйни // Тези доповiдей респ. наук. -практ. конференцiї "Дунаївцi: їх роль i мiсце в iсторiї Подiлля" / Редкол.: Винокур І. С., Прокопчук В. С. (вiдп. ред.), Ситар А. Й. — Дунаївцi, 1993. — С. 60— 62.
30. Перехрест О. Г. Нищення житла в українському селi в перiод нiмецько-радянської вiйни 1941-1945 рр. //Сторiнки воєнної iсторiї України:Зб. наук. статей НАН України. Ін-т iсторiї України/ Ред. кол. Лисенко О.Є., Артьомов О. С., Вiднянський С. В. та iн. К., 2005. –Вип.. 9. –Част. 3. – С. 151.
31. Пiвденно-схiдна Волинь: наука, освiта, культура: Матер. регiон. наук. -краєзн. конф. / Редкол.: Осiнський В. Г. (гол.), Журко О.І. (наук. ред.), Блажевич Ю.І. та iн. — Хмельницький: Подiлля, 1995. — С. 201.
32. Подiлля у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi (1941-1945 рр.). Зб. док. та матер./Пiд. ред. М.І. Мехеди. –Львiв: Видавництво „Каменяр" – 1969. – С. 44.
33. Подiлля у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi (1941—1945): Зб. документiв i матерiалiв. —Львiв: Каменяр, 1969. — С. 93.
34. Полонному 1000 рокiв: Матер. мiжнар. наук. -практ. конференцiї 15—17 червня 1995 р. м. Полонне / Редкол.: Винокур І. С.(гол.), Слободянюк П. Я., Трубчанiнов С. В. (наук. ред.) та iн. — Кам’янець-Подiльський, 1995. — С. 69.
35. Полян П. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленньїе в Третьем Рейхе. – М.: Ваш выбор ЦИРЗ, 1996. – С. 37.
37. Потильчак О. Трудовi ресурси радянських вiйськовополонених та "остарбайтерiв" з України у нацистськiй вiйськовiй економiцi в роки Другої свiтової вiйни. – к.: ТОВ "Мiжнародна фiнансова агенцiя", 1998. – С. 8 – 9.
38. Преступные цели – преступньые ередства: Документу об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) / Сост. Заставенко Г. Ф. (рук.) и др.: Под общей ред. Е. А. Болтина и Г. А. Белова. – 3-є изд. – М.: Зкономика, 1985. – С. 180.
39. Рут Сэмюэльс. По тропам еврейской истории. — Иерусалим: Б-ка Алия, 1990. — 315 с.
40. Уничтожение евреев в СССР в годы немецкой оккупации (1941— 1944): Сб. докум. и матер / Ред. Ицхак Арад. — Иерусалим: Яд ВаШем, 1992. — С. 33—45.
41. Уничтожение евреев в СССР в годы немецкой оккупации(1941—1944): Сб. документов и материалов / Ред. Ицхак Арад // ЯдВа Шем. Нац. ин-т памяти жертв и героев Сопротивления. —Иерусалим, 1992. — С. 13.
42. Шершевська Р. Спасибi за добру пам’ять: Знищення євреїв у 1942р. в Деражнi i чуйнiсть до їх пам’ятi деражнянцiв // Подiл. вiстi. - 1992. - 17 листоп.
| 
